Методи дослідження мови

1. Поняття про методи наукового дослідження.

Вихідні прийоми наукового аналізу мовного
матеріалу.
2. Описовий метод.
3. Порівняльно-історичний метод.
4. Метод лінгвістичної географії.
5. Зіставний метод.
6. Соціолінгвістичні і психолінгвістичні методи
7. Застосування математичних методів у
мовознавстві.
 Методологія —
1) вчення про наукові методи пізнання;
2) сукупність методів дослідження, що
застосовуються в будь-якій науці
відповідно до специфіки її об'єкта.
 Метод —
система правил і прийомів підходу до
вивчення явищ і закономірностей
природи, суспільства і мислення; шлях,
спосіб досягнення певних результатів
у пізнанні і практиці, тобто спосіб
організації теоретичного і
практичного освоєння дійсності.
 Вихідні прийоми наукового аналізу мовного
матеріалу

 Індукція — прийом дослідження, за якого

на підставі вивчення окремих явищ
робиться загальний висновок про весь
клас цих явищ; узагальнення результатів
окремих конкретних спостережень.
 Дедукція — умовивід окремого положення
із загальних. На основі загального правила
логічним шляхом з одних положень як
істинних виводиться нове положення.
Із дедукцією пов'язане поняття гіпотези (в науці існує
навіть термін гіпотетико-дедуктивний метод).
 Гіпотеза — спосіб пізнавальної діяльності,
побудови вірогідного, проблематичного знання,
коли формулюється одна з можливих відповідей на
питання, що виникло в процесі дослідження; одне з
можливих розв'язань проблеми.
 Суть гіпотези полягає у висуненні припущення
щодо внутрішньої структури об'єкта, форми
зв'язків між його елементами і його
експериментальній перевірці. Гіпотеза доти
залишається припущенням, здогадом, поки не
пройшла перевірку. Доведена гіпотеза, тобто
перевірена на багатьох фактах, стає науковою
теорією.
 Аналіз — мислене або практичне
розчленування цілого на частини.

 Синтез — мислене або практичне

з'єднання частин у ціле.
 Описовий метод —
планомірна інвентаризація одиниць мови
і пояснення особливостей їх будови та
функціонування на певному етапі
розвитку мови, тобто в синхронії.
 В описовому методі розрізняють такі послідовні
етапи:

1) виділення одиниць аналізу (фонем, морфем,

лексем, конструкцій тощо);
2) членування виділених одиниць (вторинна
сегментація): поділ речення на словосполуки,
словосполуки на словоформи, словоформи
на морфеми, морфеми на фонеми, фонеми
на диференційні ознаки;
3) класифікація й інтерпретація виділених
одиниць.
 Описовий метод використовує прийоми зовнішньої та
внутрішньої інтерпретації.

Прийоми зовнішньої інтерпретації

бувають двох видів:
а) за зв'язком з позамовними явищами
(соціологічні, логіко-психологічні,
артикуляційно-акустичні);
б) за зв'язком з іншими мовними
одиницями (прийоми міжрівневої
інтерпретації).
 Соціологічні прийоми
застосовують при нормативно-стилістичному й
історичному вивченні мови, при дослідженні
словникового складу тощо. До соціологічних
належить прийом «слів і речей», запропонований
Г.Шухардтом і Р.Мерінгером, згідно з яким історію
слова вивчають разом з історією позначуваної
словом речі; прийом тематичних груп, тобто груп
слів, пов'язаних спільною темою (назви певних груп
рослин, назви птахів, назви одягу, назви взуття,
назви погодних явищ, часових понять, почуттів тощо);
прийом стильового аналізу (стилістична
характеристика словникового складу мови та засобів
художнього твору).
Логіко-психологічні прийоми застосовують у
дослідженні зв'язку змісту мовних одиниць і
категорій з одиницями мислення
(співвіднесеність слова і поняття, речення і
судження; різні типи значень і мовних
категорій; актуальне членування речення,
глибинна семантична структура речення та
ін.).
Артикуляційно-акустичні прийоми мають
місце при вивченні звуків у аспекті
фізіологічному (артикуляція — місце і спосіб
творення звуків) і фізичному (участь голосу і
шуму, тембр, тон тощо).
Прийоми міжрівневої інтерпретації
полягають у тому, що одиниці одного
рівня використовують як засіб
лінгвістичного аналізу одиниць іншого
рівня. У міжрівневому аналізі
властивості досліджуваного явища
розглядають з погляду суміжного
рівня.
 Прийоми внутрішньої інтерпретації
— це різні способи вивчення мовних явищ на
основі їх системних парадигматичних і
синтагматичних зв'язків.
Парадигматична методика охоплює опозиційний
прийом (на основі зіставлення і протиставлення
мовних одиниць встановлюються їх диференційні
ознаки, а на основі спільності й відмінності одиниці
об'єднуються в різні парадигматичні групи).
Парадигматична методика доповнюється
синтагматичною, тобто вивченням сполучуваності
досліджуваних одиниць, їх контексту. Синтагматика
нерідко розкриває приховані властивості мовної
одиниці, які при парадигматичному (опозиційному)
підході можуть бути непоміченими.
 Порівняльно-історичний метод
(компаративний, лінгвогенетичний) —
сукупність прийомів і процедур історико-
генетичного дослідження мовних сімей
і груп, а також окремих мов для
встановлення закономірностей їх
розвитку.
 Порівняльно-історичному методові відповідає
певна теорія мови:

1)порівняння мов виявляє їх спорідненість, тобто

походження від одного джерела — мови-основи
(прамови);
2)за рівнем спорідненості мови об'єднуються в сім'ї,
групи і підгрупи;
3)відмінності споріднених мов можуть бути пояснені
тільки безперервним їх розвитком;
4)зміни звуків у споріднених мовах мають строго
закономірний характер, через що корені та флексії є
стійкими впродовж тисячоліть, що дає можливість
установити (реконструювати) архетипи.
 Найважливішою процедурою порівняльно-історичного
методу є реконструкція звуків і морфологічних архетипів,
яка здійснюється за допомогою встановлення
відповідників на всіх рівнях мови.
 укр. город, рос. город, польськ. gród, чеськ.
hrad, болг. град, лит. gardas, англ. garden,
нім. Garten - праформа *gordъ.
 Таке порівняльне вивчення привело до
встановлення регулярних відповідників одних
звуків іншим у різних споріднених мовах: [о]
— [а] — [е], [г] — [ж] —[з], [ой] — [ей] — [е] —
[і], [к] — [ц] тощо. Так з'явилося наукове
поняття фонетичного закону, під яким
розуміють регулярні відповідності у звуках
спільних за походженням слів, коренів,
афіксів.
 Прийоми зовнішньої і внутрішньої реконструкцій

Прийом зовнішньої реконструкції пов'язаний з виходом за межі

однієї мови і залученням матеріалу споріднених мов.
рос. мясо і польськ. mięso, рос. ручка і польськ. rączka -
праслов'янські форми *тęso, *rQczka.
Прийом внутрішньої реконструкції базується на використанні
даних тільки однієї мови, але ці етимологічно споріднені дані
повинні співвідноситися як мовні елементи різної давності.
укр. класти і кладу, вести і веду - *kladti, *vedti
горіти і жар — корінь *gьr
Серед поширених прийомів порівняльно-історичного методу
слід назвати і прийом відносної хронології. Він полягає у
встановленні не точного часу появи мовних явищ, а лише
послідовності цих явищ у часі (яке з них виникло раніше, а яке
пізніше).
 Порівняльно-історичний метод розвивали і
вдосконалювали такі всесвітньо відомі мовознавці, як
П.Ф. Фортунатов, А. Мейє, К. Бругман, Б. Дельбрюк,
Є. Курилович, Е. Бенвеніст, Л.А. Булаховський, О. С.
Мельничук та багато інших.
Із порівняльно-історичним методом пов'язаний
метод глотохронології М. Сводеша, борейська
(ностратична) теорія В. М. Ілліча-Світича, теорія
моногенезу мов, підтримувана українським лінгвістом
О.С. Мельничуком, а також метод лінгвогеографії,
за допомогою якої вивчають й інтерпретують
просторове розміщення мовних явищ за допомогою
методу лінгвістичної географії.
 Метод лінгвістичної географії
(ареальний) — сукупність прийомів, які
полягають у картографуванні елементів
мови, що розрізняють її діалекти.
Кожне лінгвогеографічне дослідження
передбачає чотири етапи:
1)складання питальника;
2)збір матеріалу (анкетний чи польовий);
3)картографування зібраного матеріалу;
4)інтерпретація нанесеного на карту
діалектного матеріалу. Матеріал наносять
на карти у вигляді ізоглос, тобто ліній, які
позначають територію поширення певного
мовного факту.
 Зіставний метод (контрастивний, типологічний) —

сукупність прийомів дослідження й опису мови через

її системне порівняння з іншою мовою з метою
виявлення її специфіки.
Цей метод застосовується до вивчення будь-яких
мов — споріднених і неспоріднених. Подібно до
описового методу він спрямований на сучасний
(певний) стан мови. Головним його предметом є
дослідження структури мови в її подібностях і
відмінностях. Проте зіставний метод спрямований
передусім на виявлення відмінностей між
зіставлюваними мовами, він ніби є зворотним боком
порівняльно-історичного: якщо порівняльно-історичний
метод має на меті встановлювати відповідності, то
зіставний насамперед шукає відмінності.
 Мовна типологія —

порівняльне вивчення структурних і

функціональних особливостей мов
незалежно від їх генетичної природи.
Типологія, предметом якої є вивчення
типів мови за їх внутрішньою
організацією, структурою, називається
структурною, а типологія, яка вивчає
мови через призму виконуваних функцій,
називається функціональною.
Справжнє типологічне дослідження мов
виникло в 1809 р., коли Ф. Шлегель поділив
мови на дві групи — мови з афіксами і мови
з флексіями. Пізніше А. Шлегель виділив
аморфний тип, а флективні мови поділив на
два підтипи — синтетичний і аналітичний.
В. фон Гумбольдт виділив як окремий тип
ще інкорпоративні (полісинтетичні) мови
американських індіанців. Ця класифікація, в
основу якої покладено способи вираження
граматичних значень і за якою всі мови
поділяються на чотири типи — кореневі
(аморфні, ізолятивні), аглютинативні,
полісинтетичні (інкорпоративні) і флективні,
стала найбільш відомою і традиційною.
Мовні універсалії — суттєві властивості, важливі
характеристики, наявні в усіх мовах або в більшості з
них.

Їх визначають на основі трьох

параметрів:
1)спільність властивостей усіх мов на
відміну від мови тварин;
2)сукупність змістових категорій, що
виражаються певними засобами в мові;
3)спільність властивостей самих
мовних структур.
Універсалії показують, що може бути в
мові і чого не може бути в мові, тобто
вони визначають ті обмеження, які
накладаються на мову, і
демонструють спільність принципів
побудови всіх мов. Очевидно,
універсалії зумовлені особливостями
фізіологічної будови мовленнєвого
апарату (фонетичні універсалії) й
існуванням єдиних для всього
людства способів осмислення
дійсності .
 Мовні універсалії поділяють на дедуктивні
(встановлюються шляхом припущення,
обов'язкові для всіх мов) та індуктивні
(встановлюються емпірично і є в усіх відомих
мовах); абсолютні (які не мають винятків) і
статистичні (позначають явища високого
ступеня ймовірності, але не охоплюють усі
мови; їх називають фреквенталіями); прості
(елементарні), які стверджують наявність або
відсутність чогось (у всіх мовах є X) і складні
(імплікаційні), які стверджують певну
залежність між різними явищами (якщо в мові
є X, то в ній є й У).
 Для встановлення структури мови і систематизації її
одиниць використовують структурний метод.

Структурний метод — метод

синхронного аналізу мовних явищ лише на
основі зв'язків і відношень між мовними
елементами.
Цей метод виник у 20-х роках XX ст. як
антитеза порівняльно-історичного. Поштовхом
до появи цього методу і взагалі структурного
напрямку в мовознавстві стали праці Ф. де
Соссюра і І. О. Бодуена де Куртене.
Основні ідеї теорії структуралізму:
1) реальним є не окремий факт (звук, морф,
слово та ін.), а реальною є мова як система;
система не є сумою, що складається з
елементів, вона визначає ці елементи;
2) відношення домінують над елементами;
основними є опозиційні відношення;
3) оскільки в мові основним є відношення, то
для вивчення мови можна застосовувати
математичні методи.
 Основні принципи дистрибутивної
методики розробив у 20-х роках XX ст.
Л. Блумфільд, а в 30—50-х роках їх розвинув
З. Харріс, якого вважають творцем цієї
методики.
Дистрибуція — сукупність усіх
оточень, у яких перебуває досліджуваний
елемент на відміну від оточень інших
елементів. Дистрибутивний аналіз —
методика дослідження мови на основі
оточення (дистрибуції, розподілу) окремих
одиниць у тексті.
 Перед лінгвістом у дистрибутивному аналізі
стоять такі завдання (їх можна інтерпретувати і як
послідовні етапи аналізу):
1)сегментація тексту (мовленнєвого потоку) на
одиниці певного рівня (звуки, морфи, слова тощо);
2)ідентифікація виділених одиниць, тобто
об'єднання їх у певні класи (фонеми, морфеми,
лексеми тощо);
3)виявлення відношень між виділеними
класами. Для ідентифікації мовних одиниць
використовують прийом субституції (в межах того
самого оточення підставляють різні елементи):
Я купив п'ять книг
Я купив п'ять олівців
Я купив п'ять яблук
Я купив п'ять картин
Я купив п'ять жоржин тощо.
 При визначенні класів іноді виникають такі
труднощі:
два елементи в одному оточенні
взаємозамінюються, а в іншому — ні.
Я написав листа, *Я написав борщ;
Я зварив борщ, *Я зварив листа;
Це гарний лист, Це гарний борщ. У цьому
випадку елементи належать до одного класу;
один елемент може замінятися двома чи більше
послідовними елементами.
Я писатиму лист, Я буду писати лист. У цьому
разі елементи належать до одного класу, але різних
підкласів (тут дієслова майбутнього часу, але перше
становить синтетичну форму, а друге — аналітичну);
та сама форма трапляється в різних позиціях, як
було показано вище на прикладі англ. too. У такому
разі ця форма представляє різні класи елементів.
 Розрізняють три типи дистрибуції:
доповняльну, контрастну та вільного варіювання.
Мовні одиниці перебувають у відношенні доповняльної дистрибуції, коли
кожна з них трапляється в такій сукупності контекстів, у якій не
трапляється жодна з інших, тобто коли мовні одиниці не трапляються в
однакових оточеннях:
звуки [и] та [і] перебувають у доповняльній дистрибуції, оскільки [и] на
відміну від [і] не може стояти на початку слова і після м'яких приголосних.
Якщо ж мовні одиниці перебувають у тих самих оточеннях і при цьому
розрізняють їх значення, то вони перебувають у контрастній
дистрибуції:
[и], [а], [у], [є] (бик — бак — бук — бек).
Коли ж певні мовні одиниці трапляються в тому самому оточенні і при
цьому не розрізняють форм слів або значень, то вони перебувають у
стані вільного варіювання:
постфікси -ти і -ть в інфінітиві (любити — любить), закінчення -ові(-еві),
-у(-ю) в давальному і місцевому відмінках іменників другої відміни
(батькові — батьку, кобзареві — кобзарю).
 Методика безпосередніх складників (БС)
— прийом подання словотвірної структури
слова і синтаксичної структури
словосполучення та речення у вигляді
ієрархії складових елементів.

Основні принципи методики БС, як і

дистрибутивного аналізу, сформулював
Л. Блумфільд, а далі їх розробляли
представники дескриптивної лінгвістики
К. Пайк, Ч. Хоккет, Р. Уеллз і С. Четмен.
В основу аналізу за БС покладено поступове
членування висловлення на бінарні складники, яке
триває доти, доки не залишаться неподільні
елементи (кінцеві складники).
Речення (коли йдеться про аналіз за БС на
синтаксичному рівні) поступово згортається до
«ядрової» одиниці, тобто одиниці, яка лежить в
основі його будови.
У членуванні речення, як і словосполучення,
дотримуються принципу: один із БС має бути
ядром членованої конструкції, а інший —
периферійним елементом.
У словосполуці моя книжка слово книжка — ядро, а
моя — периферійний (маргінальний) елемент, у
словосполуці написати листа дієслово написати
— ядро, а листа — маргінал.
Аналіз за БС ґрунтується на таких
строгих правилах:
1) кожен раз дозволяється зробити
тільки одне членування;
2) у процесі поділу не допускається
перестановка складників;
3) у кожному членуванні береться до
уваги тільки результат останнього
членування.
 Маленька дівчинка їсть велике
яблуко.
маленька дівчинка (перший поділ)
велике яблуко (другий поділ).
Група присудка їсть велике яблуко
(третій етап).
(Четвертий етап) групу підмета
об'єднуємо з групою присудка.
Трансформаційний аналіз — експериментальний
прийом визначення синтаксичних і семантичних
подібностей і відмінностей між мовними об'єктами
через подібності й відмінності в наборах їх
трансформацій.
Методику трансформаційного аналізу
опрацювали і ввели в наукову практику на
початку 50-х років XX ст. 3. Харріс і Н.
Хомський.
В основі класифікації мовних структур лежить їх
еквівалентність іншим за будовою
структурам, тобто можливість однієї
структури перетворюватися на іншу (активну
конструкцію можна трансформувати в
пасивну).
 Водій відчиняє двері
Двері відчиняються водієм
Відчинення дверей водієм
Відчинення дверей водія
Усі ці структури, крім останньої, є
трансформами першої фрази.
Остання фраза не є трансформом
першого речення, оскільки тут є
безпосередній зв'язок між словами
дверей і водія, якого в першому
реченні не було.
За допомогою трансформаційного
аналізу легко розмежовують назви
істот і неістот.
Іван іде з другом → Друг іде з Іваном
Іван іде з палкою → *Палка іде з Іваном;
Стіл накритий офіціантом →
Офіціант накрив стіл,
Стіл накритий скатертиною →
*Скатертина накрила стіл
(правильно: X накрив стіл
скатертиною).
 Трансформаційний аналіз часто дає
змогу розкрити тонкі семантичні
відмінності.
Птах летить і Камінь летить
Камінь летить (*Камінь летить,
щоб ударити хлопця, *Камінь летить
ударити хлопця).
Микола працює добре → Миколі
працюється добре.
Станок працює добре → *Станку
працюється добре.
 Компонентний аналіз —
система прийомів лінгвістичного
вивчення значень слів, суть якої
полягає в розщепленні значення слова
на складові компоненти, які називають
семами, семантичними множниками і
зрідка маркерами.
Усі терміни спорідненості описують за допомогою
трьох компонентів:
стать (Ч — чоловіча, Ж — жіноча), характер
спорідненості (П — пряма, Н — непряма),
покоління (умовно виділимо п'ять поколінь і
позначимо їх відповідно цифрами:
1 — покоління, від якого ведуть відрахунок, я і
представники мого покоління,
2 — покоління батьків, 3 — покоління дідів, -
2 — покоління дітей, - 3 — покоління онуків).
Відповідно, слова спорідненості в термінах
компонентного аналізу будуть описані так:
батько — ЧП2, мати — ЖП2, дідусь —ЧПЗ, сестра
— ЖН1, син — ЧП-2, внучка — ЖП-3, дядько —
ЧН2, тітка — ЖН2, племінник — ЧН-2 і т. д.
Основи компонентного аналізу заклали
В. Потьє та А. Греймас. Поштовхом
для його виникнення послужила
розроблена М. С. Трубецьким
методика опозитивного аналізу у
фонології, за якою шляхом
протиставлення фонем виділялись їх
ознаки. Згодом цю методику
застосував Р. О. Якобсон у граматиці
при описі відмінкових значень.
 Розрізняють такі види сем:
Класема — найбільш узагальнена за
змістом сема, що відповідає значенню частин
мови (предметність, ознака, дія тощо). її ще
називають категоріальною семою.
Архісема — сема, спільна для певного
лексико-семантичного поля чи тематичної
групи (час, погода, переміщення, почуття
тощо).
Диференційна сема — сема, за якою
розрізняють значення (диференційною
семою для йти і бігти є інтенсивність, для
йти і ходити —
односпрямованість/різноспрямованість).
Інтегральна сема — сема, спільна для двох
чи більше значень.
Ймовірнісна, або потенційна сема, — сема,
яка не характеризує предмет чи взагалі
поняття, позначене аналізованим словом, а
може виявлятися в певних ситуаціях.
Градуальна сема — сема, яка не представляє
якоїсь нової ознаки, а лише ступінь вияву,
інтенсивність тієї самої ознаки, що є і в
інших близьких за значенням словах.
Слова літеплий, теплий, жаркий, гарячий
протиставлені між собою градуальною
семою: різняться ступенем вияву ознаки
тепла.
 Соціолінгвістичні методи — методи, які
ґрунтуються на синтезі лінгвістичних і
соціологічних процедур.
Серед них: методи польового дослідження
(методика збирання матеріалу) і методи
соціолінгвістичного аналізу зібраного матеріалу
(обробка інформації).
До перших належать різні форми опитування
(анкетування, інтерв'ювання), а також безпосереднє
спостереження, експериментування, вивчення
документальних джерел (матеріалів перепису
населення, статистичних та інших довідників).
Найпоширенішим прийомом збору матеріалу є
анкетування. Анкета повинна мати три частини —
вступну, соціологічну і власне лінгвістичну.
Однією з форм спостереження є
інтерв'ю.
Тут поєднується опитування і
спостереження. Інтерв'ю може бути
індивідуальним і груповим,
одноразовим і багаторазовим.
Що стосується спостереження, то воно
не є однорідним. Розрізняють два
різновиди спостереження: включене і
невключене.
Найчастіше в соціолінгвістичних
дослідженнях використовують
корелятивний аналіз, який допомагає
встановити такі взаємозв'язки
досліджуваних ознак, де при зміні
однієї ознаки змінюється середня
величина іншої.
Для об'єктивності спостережень і
узагальнень використовують
статистичні методи.
Суть психолінгвістичного методу полягає в
тому, що з його допомогою опрацьовують й
аналізують ті мовні факти, які можна
одержати від інформантів у результаті
спеціально організованих експериментів.
У сучасному мовознавстві практикують два
різновиди психолінгвістичних досліджень:
а) дослідження фізіологічних реакцій
організму людини у процесі її мовленнєвої
діяльності (породження і сприймання
мовлення);
б) аналіз мовленнєвих реакцій та оцінок
мовних явищ інформантами в умовах
впливу на них мимовільних або
цілеспрямованих мовленнєвих стимулів.
Широке застосування в мовознавстві має
психолінгвістична методика вимірювання
значень за допомогою семантичного
диференціала (Ч. Осгуд).
Розрізняють кількісні й статистичні методи.
Кількісні методи зводяться до простого підрахунку
частоти вживання мовних одиниць.
Статистичні методи передбачають використання
різних формул для виявлення правил розподілу
мовних одиниць у мовленні, для виміру зв'язків між
мовними елементами, для встановлення тенденцій
у розвитку та функціонуванні мови та для
встановлення залежності між якісними й
кількісними характеристиками мови.
 Статистичні закономірності лежать в основі
організації словника і тексту будь-якої мови.
Американський дослідник Дж. Ципф дійшов висновку,
що існує залежність між числом різних значень
одного слова і його відносною частотою вживання.
Кількість значення наближається до квадратного
кореня від частоти слова. Інша закономірність,
встановлена Ципфом (у науці вона відома як закон
Ципфа), має таке формулювання:
відношення рангу слова в частотному
словнику до частотності слова в мові становить
постійну величину (константу).
Статистична організація тексту полягає в тому,
що покриття тексту різними словами відповідає такій
закономірності: на початку тексту різних слів більше,
а далі їх менше.
Стилостатистика — це визначення й
характеристика стилістичних
особливостей окремих творів або
авторів через кількісні відношення
використаних мовних елементів.
Найпростішим різновидом
статистичного підходу до вивчення
мови письменників або окремих творів
є підрахунок уживаності слів, оскільки
багатство словника певним чином
характеризує їхню мову.
У вивченні мовних функціональних стилів
застосовують два різновиди статистики:
ймовірнісний і симптоматичний.
Ймовірнісна статистика допомагає
встановити ступінь достовірності одержаних
результатів, величину й кількість вибірок
для аналізу із заданою точністю, вибрати
об'єктивні критерії для диференціації різних
стилів, визначити відстань між стилями.
Симптоматичну статистику застосовують
у статистичному описі функціональних
стилів, оскільки за її допомогою можна
виявити процентне співвідношення між
різними типами мовних явищ.