ЗАРОДЖЕННЯ ТА СУТЬ ПОРІВНЯЛЬНО-ІСТОРИЧНОГО МЕТОДУ

МОВОЗНАВСТВА
Лекція 4
Тільки в 19 ст. зі створенням порівняльно-історичного методу, у якому
порівняння стало засобом, а історичний підхід до мови - головним принципом
дослідження, вдалося науково пояснити відповідності індо-європейських мов
і відтворити процес їхнього розвитку.
Засновниками порівняльно-історичного методу були німецький лінгвіст
Франц Бопп (Franz Bopp) і датчанин Расмус Раск (Rasmus Rask). У 1816 р.
Франц Бопп вперше описав систему дієвідміни санскриту в порівнянні з
грецькою, латинською, перською і германськими мовами. Він показав, що
системна подібність у дієвідмінах дієслів у досліджуваних мовах може бути
пояснена тільки однією причиною — спільністю їхнього походження. У своїй
роботі «Дослідження походження давньопівнічної чи ісландської мови»
(«Undersogelse om det gamle Nordiske eller Islandske Sprogs Oprindelse», 1818)
Расмус Раск довів спільність германських мов і намітив деякі важливі звукові
відповідності між ними й іншими індоєвропейськими мовами.
Велике значення в розробці порівняльно-історичного методу мала
«Німецька граматика» Якоба Грімма (Jacob Grimm «Deutsche Grammatik»,
1819—1837), перший том якої вийшов у першому виданні в 1819 р., а у
другому — у 1822 р. У цій роботі Я. Грімм застосував в описі граматики
німецької мови метод порівняння з іншими германськими мовами.
Творці порівняльно-історичного методу не тільки обґрунтували
положення про споріднення мов, але і заклали основи наукових прийомів
порівняльно-історичного аналізу фактів споріднених мов.
Передумовою застосування порівняльно-історичного методу є
можливість розпаду мов, можливість походження групи родинних мов з
одного джерела. Розпад мовної єдності, у результаті якого виникла
індоєвропейська родина споріднених мов, відноситься приблизно до третього
тисячоріччя до н.е.
 Загальна мова, з якої розвинулися споріднені мови, одержала у теорії
порівняльно-історичного мовознавства назву мови-основи або ж прамови
(англ. parent language). В окремих випадках мова-основа відома, але частіше
мова-основа представляє собою гіпотетично відновлювану мовну модель,
систему наукових фактів, отриманих за допомогою порівняльно-історичного
методу. Відновлення прамовних форм не є самоціллю, а служить для
з'ясування того, що в кожній історично засвідченій мові зберігається від
найдавнішого мовного стану, виникає як результат дії загальних тенденцій,
властивих спорідненим мовам, а що є результатом самостійного розвитку
кожної окремої мови.
Припускають, що вже і спільноіндоєвропейська, і спільногерманська
мови поділялися на діалекти. Диференціація племінних діалектів при їхній
територіальній розбіжності могла змінюватися зближенням у визначених
історичних умовах, змішанням з неспорідненими мовами, що одержали в
порівняльно-історичному мовознавстві назву субстрату. Встановлення
історичних зв'язків між спорідненими мовами чи діалектами однієї мови на
основі матеріальних відповідностей між ними доповнюється методикою
ізоглос, тобто встановленням границь загальних фонетичних, граматичних і
лексичних ознак. Область поширення цих ознак називається ареалом.
Відновлювані за допомогою порівняльно-історичного методу
гіпотетичні прамовні форми — архетипи чи праформи — відрізняються
великою точністю, що було підтверджено даними порівняно недавно
відкритих древніх індоєвропейських мов - хетської і тохарської.
На підставі порівняльно-історичного методу виділяються наступні
індоєвропейські мови і мовні групи: 1) хетська мова, 2) тохарська мова, 3)
індійська група, 4) іранська група, 5) грецька група, 6) кельтська група, 7)
італійська група (її головний представник — латинська мова), 8) романська
група, 9) германська група, 10) балтійська група, 11) слов'янська група, 12)
албанська мова, 13) вірменська мова.
 Дана класифікація індоєвропейських мов є генетичною, тому що вона
заснована на ознаці їхнього походження зі спільноіндоєвропейської мови-
основи.
У 1861 р. А. Шлейхер, виражаючи натуралістичний підхід до мови як до
живого організму, висунув теорію «родовідного древа». Відповідно до цієї
теорії, індоєвропейська прамова в доісторичний період розпалася на слов'яно-
германську і аріо-греко-італо-кельтську, а остання — на греко-італо-кельтську
та арійську. Основний недолік цієї теорії полягає в тому, що вона занадто
схематична і не відбиває всієї складності мовних взаємин. Інакше трактує
зв'язок родинних мов «хвильова теорія» І. Шмідта (1872 р.). За теорією
Шмідта, кожна індоєвропейська мова представляє собою органічну ланку в
ланцюзі переходів від однієї мови до іншої, а окремі мовні риси можуть
поширюватися в суміжних мовах, проникаючи на великі відстані. На цій
підставі І. Шмідт заперечував існування проміжних прамов (прагерманської,
праслов'янської і т.д.) і виводив близькість мов тільки з їхніх територіальних
контактів. Хоч і перша, і друга теорії певною мірою уразливі, вони, очевидно,
правильно представляють різні можливі шляхи розвитку споріднених мов і
дотепер продовжують обговорюватися в мовознавстві.
Уже в початковий період застосування порівняльно-історичного методу
був зібраний великий фактичний матеріал. У 1833—1852 р. Ф. Бопп видав
першу порівняльну граматику індоєвропейських мов («Vergleichende
Grammatik des Sanskrit, Zend, Armenischen, Griechischen, Lateinischen,
Litauischen, Altslavischen, Gotischen und Deutschen»), у 1861—1862 р. вийшла
у світ книга А. Шлейхера «Компендіум порівняльної граматики
індоєвропейських мов» («Compendium der vergleichenden Grammatik der
indogermanischen Sprachen»). Починаючи з 20-х років 19 ст. починається
велика робота з вивчення германських мов в історичному плані. Тут, у першу
чергу, слід відзначити праці Якоба Грімма. Я. Грімм створив першу
порівняльну граматику германських мов — «Німецьку граматику» (1819—
1837) і «Історію німецької мови» (1848). З 1852 р. Я. Гримм разом із братом
Вільгельмом видав багатотомний історичний «Німецький словник». Ці роботи
визначили основні риси германських мов і послужили фундаментом для
широкого порівняльного вивчення не тільки німецької, але й інших
германських мов, що розгорнувся в 19 ст. У другій половині 19 ст. філологи-
компаративісти зосередили увагу на дослідженні конкретних фонетичних,
граматичних і лексичних явищ, істотно удосконалили методику порівняльно-
історичного аналізу. Молодограматики висунули положення про те, що усяка
фонетична зміна відбувається за законами, що не знає винятків, а якщо
відхилення все-таки спостерігаються, то вони викликані дією якогось іншого
закону. У пошуках пояснення винятків з фонетичних законів
молодограматики звернулися до впливу аналогії в розвитку мов, а також до
проблеми іншомовних запозичень.
З моменту виникнення порівняльно-історичного методу германські
мови постійно знаходилися в центрі уваги компаративістів. У результаті
порівняльних досліджень були отримані цінні відомості про фонемний склад,
морфологічний лад, лексику германських мов, а також установлені багато
загальних особливостей, що можуть бути віднесені до прагерманського і до
праіндоєвропейського мовного періоду.
У 20 ст. у германістиці порівняльно-історичний метод тісно взаємодіє з
іншими напрямками, насамперед, з лінгвістичною географією і з історико-
типологічними дослідженнями. Обидва напрямки спираються на факти,
відкриті порівняльно-історичними розвідками.
Методика порівняльно-історичного аналізу.
1. Доказ матеріальної спорідненості мовних фактів. Для доказу
матеріальної спорідненості мовних фактів вирішальне значення має
регулярність і системність відповідностей. Типологічні дослідження
мовних фактів ґрунтуються на структурній подібності явищ у різних
мовах, незалежно від їхнього походження. Етимологічна
спорідненість має значення тільки тоді, коли вона базується не на
 звуковій схожості, а виключно на закономірних звукових
відповідниках.
2. Зовнішня та внутрішня реконструкції. Відновлення архетипу
відбувається на основі порівняння мовних одиниць споріднених мов
(зовнішня реконтсрукція) та різноетапних фактів однієї мови
(внутрішня реконструкція).
3. Визначення хронології полягає, в основному, у послідовності чи
одночасності мовних фактів по відношенню один до одного.
4. Визначення ареалу мовних явищ (меж поширення).
Наведені прийоми — лише частина способів дослідження мов, які
застосовуються порівняльно-історичним методом. Завдяки чіткості їхнього
застосування і постійному удосконаленню порівняльно-історичне
мовознавство є однієї з найбільш розроблених і точних областей лінгвістики.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Арсеньева М.Г. Введение в германскую филологию: Учебник для филологических

факультетов. / [Арсеньева М.Г., Балашова С.П., Берков В.П., Соловьева Л.Н.] – М.: ГИС,
2000. – 314 с. 2. Берков В.П. Современные германские языки: Учеб. / В.П. Берков – М.: ООО
«Издательство АСТ»: ООО «Издательство Астрель», 2001. –336 с. 3. Жлуктенко Ю.О.
Вступ до германського мовознавства / Ю.О. Жлуктенко, Т.А. Яворська – К.: Головне вид-
во видавничого об’єднання «Вища школа», 1978. – 159 с. 4. Ощепкова В.В. Язык и культура
Великобритании, США, Канады, Австралии, Новой Зеландии. / В.В. Ощепкова – М./СПб.:
ГПОССА/КАРО, 2004. – С.12- 30.