Одеський 

національний університет імені І.І. Мечникова

РЕФЕРАТ

  з дисципліни “Вступ до слов’янської філології”

на тему: «Класифікація слов’янських мов та діалектів»

Виконала:

Студентка першого курсу

Факультет української філології

Швець Анастасія Юріївна

Одеса 2021р.

ЗМІСТ
1
Вступ……………………………………………………………………………3

1. Класифікація слов'янських мов………………………………………….....6

2. Східнослов’янські літературні мови і діалекти…………………………...10

3. Західнослов’янські літературні мови і діалекти …..……………………...11

4. Південнослов’янські літературні мови і діалекти…….………………......12

Висновки………………………………………………………………………..14

Список використаних джерел………….………………………………………15

ВСТУП

2
Слов'янські мови – група мов, що розвинулися з діалектів праслов'янської
мови, яка становила собою одне з розгалужень індоєвропейської родини мов.

Зусиллями декількох поколінь учених, які вивчали мови в порівняльному

аспекті, розроблена генеалогічна класифікація мов.

Генеалогічна класифікація мов - вивчення і групування мов світу на основі

споріднених зв 'язків між ними (на основі спільного походження від якоїсь
прамови).

Цей принцип базується на існуванні регулярних системних фонетичних,

граматичних і лексичних відповідностей, що закономірно повторюються у
споріднених мовах. Споріднені мови виникли шляхом диференціації
діалектів однієї первісної мови, яку називають прамовою або мовою-основою
(наприклад, сучасні слов'янські мови походять від колишньої
спільнослов'янської, або праслов'янської, мови). Диференціація мов є
наслідком різних соціальних причин, у тому числі міграції племен,
завоювань, змін державних кордонів, етнічного змішування і т. ін.
Споріднені мови об'єднують у підгрупи, групи (гілки), сім'ї, або родини, а
також в одиниці вищої ієрархії -- надродини (гіперсім'ї). Наприклад,
українська мова належить до східнослов'янської підгрупи слов'ян, групи
індоєвропейської родини мов, яку окремі вчені об'єднують разом з іншими
родинами в ностратичну (бореальну) надродину.

Генеалогічна класифікація мов існує у вигляді єдиної схеми для кожної

окремої родини й інколи схематично зображається у вигляді генеалогічного
дерева, але реальні відношення між мовами однієї родини складніші, ніж їх
подає схема.

Генетичній (успадкованій) спорідненості протиставляють спорідненість,

набуту в процесі взаємодії мов. Це мовний союз, який може об'єднувати мови
неблизькоспоріднені і навіть неспоріднені, що внаслідок міжетнічних та
міжмовних контактів мають у своїй структурі спільні риси. Сучасна
генеалогічна класифікація мов у різних її варіантах визнає існування від
кількох десятків до 200 мовних родин.

Генеалогічна класифікація базується на порівняльно-історичному методі,

мета якого полягає:

3
1) у встановленні спорідненості мов, їх спільного походження шляхом
порівняння слів, звуків і граматичних форм;

2) у реконструюванні слів і граматичних значень у мові-предку;

3) у встановленні закономірностей у зміні слів, звуків і граматичних форм

після розходження мов.

Ще в 1538 р. французький учений Г. Постеллус у

книзі "Про спорідненість мов" намагався довести
походження всіх мов від давньоєврейської. Відтак у
1610 р. Ю.-Ц. Скалігер зробив першу класифікацію мов
у праці "Думки про європейські мови". На основі
дослідження слова Бог він виділив 11 груп мов:
грецьку, латинську, тевтонську, слов'янську, албанську,
ірландську, британську, татарсь-ку, угорську і
баскську.

У 1666 р. хорват Ю. Крижанич опублікував

"Граматичні дослідження про російську мову", де
навів фонетичні відповідники між слов'янськими
мовами і на цій основі зробив їх класифікацію.
Багато мовних відповідників у європейських мовах
установив засновник слов'янської філології Й.
Домбровський. Однак справжнім поштовхом для
порівняльно-історичного методу стало відкриття
європейцями санскриту.

Італійський мандрівник Ф. Сассеті, який проживав

в Індії у 80-х роках XVI ст., де й ознайомився з цією
давньою мовою, у своїх листах у Європу висловив
припущення про спорідненість санскриту з
італійською мовою.

У другій половині XVIII ст.

англійці заснували в Калькутті
інститут східних культур.
В.Джонс, вивчивши санскрит,
першим дійшов висновку про
існування прамови: "Санскрит, яким би не був його вік, має
4
надзвичайну структуру; він досконаліший від грецької, багатший від
латинської і перевершує ці мови за витонченістю. Однак його подібність із
цими мовами, яка не могла виникнути випадково, настільки сильна, що
жоден мовознавець при дослідженні всіх трьох мов не може не дій-ти
висновку, що вони виникли з одного джерела, яке вже не існує". Так
порівняльне вивчення мов трансформувалося в порівняльно-історичне.

Російський мовознавець О.Х. Востоков,

порівнюючи слов'янські мови, відкрив історію
юсів. Він дійшов висновку, що ці букви
позначали носові звуки, які в давнину були
характерними для всіх слов'янських мов, а
залишилися лише в польській. Востоков також
довів необхідність порівнювати не тільки різні
мови, а й різні зафіксовані в пам'ятках
писемності й збережені в діалектах стадії історичного існування однієї мови.
Отже, Ф. Бопп, Р.-К. Раск, Я. Грімм і О. Востоков незалежно один від одного
і майже в один і той самий час відкрили порівняльно-історичний метод. Так
поступово склалося порівняльно-історичне мовознавство і його чи не
основне досягнення -- генеалогічна класифікація мов.

За генеалогічною класифікацією мови світу поділяють на сім'ї (максимальні

об'єднання споріднених мов), сім'ї -- на групи (гілки), групи -- на підгрупи, а
вже в підгрупах виділяють конкретні мови. Ізольовану мову, генетичних
зв'язків якої не вдалося знайти, вважають окремою сім'єю. Найвідомішими і
найпоширенішими мовними сім'ями є індоєвропейська, семіто-хамітська,
кавказька, фінно-угорська, самодійська, тюркська, монголь-ська, тунгусо-
маньчжурська, китайсько-тибетська, тайська, аустронезійська,
аустроазіатська.

1. Класифікація слов'янських мов

Перші спроби генеалогічної класифікації слов’янських

мов належать чеському філологові Йосефу
Добровському (1753—1829). Його вважають

5
патріархом слов’янської філології, який заклав основи систематичного
порівняльного дослідження мов.

Учений поділяв усі слов’янські мови і діалекти на дві підгрупи:

1) західнослов’янські: польська із сілезьким діалектом; чеська (богемська) з

моравським, сілезьким і словацьким говорами;

2) південносхідні: російська; іллірійська за говорами — болгарським,

російсько-сербським, боснійським, славонським, далматським, рагузьким;
хорватська з віндським говором.

Така класифікація відображає поділ і протиставлення слов’янських діалектів

на західно- та східнослов’янські й засвідчує тісніші етнокультурні зв’язки (у
т. ч. і церковнослов’янські) між південними і східними слов’янами, ніж між
південними й західними чи західними й східними. Недосконалість цієї
класифікації пов’язана з неадекватним уявленням тогочасних філологів про
справжню картину слов’янського мовного світу, низьким рівнем
типологічних досліджень і відсутністю порівняльно-історичного методу.
Запропоновану Й. Добровським класифікацію слов’янських мов підтримали
згодом і деякі представники порівняльно-історичного мовознавства: А.
Шлейхер, О. Шахматов, Б. Цонєв та ін. Водночас результати
компаративістики спричинилися до формування в XX ст. класифікації, яка
визначає три підгрупи слов’янських мов: західну, східну і південну (південна
сформувалася на основі тієї частини діалектів, що відкололися від
східнослов’янської групи).

За цією класифікацією до західнослов’ янської підгрупи належать:

 польська мова із залишками кашубської;

 чеська;
 словацька;
 лужицька у двох своїх варіантах — верхньо- і нижньолужицькому, які
все частіше розглядають як окремі мови;
 мертва полабська мова і поморськословінський діалект.

Східнослов’ янська підгрупа об’єднує три мови:

 російську,
 українську,
 білоруську.

6
Специфічним різновидом західноукраїнських діалектів у сербському
мовному середовищі є русинська мова — діалект югославських руснаків.

Південнослов’янську підгрупу становлять:

o болгарська,
o македонська,
o сербська,
o хорватська,
o словенська мови,
o мертва старослов’янська.

Тричленна класифікація хоч і є загальноприйнятою, проте не позбавлена

дискусійних моментів, зумовлених складними процесами зовнішніх впливів і
дивергенції та конвергенції слов’янських мов. Наприклад, діалектна основа
чеської та словацької мов у добу державного утворення Само й
Великоморавського князівства за своїми фонетичними й лексико-
граматичними ознаками була ближчою до південнослов’янської, ніж до
західнослов’янської, на основі якої сформувалися польська й лужицька мови.

Підтвердженням цього є створена 863 р. Кирилом і Мефодієм на території

ранньофеодальної західнослов’янської Великоморавської держави
південнослов’янська за характером писемність. На її основі сформувалася
старослов’янська літературна мова, що належить до південнослов’янської
підгрупи. Але після того як давні мадяри (угорці) наприкінці IX ст.
вклинилися поміж західних і південних слов’ян, проточеські та
протословацькі діалекти втратили безпосередній зв’язок з
південнослов’янськими й поступово почали зближуватися за своїми
ознаками з контактними протопольською і протолужицькою мовами.

Аналогічні чи подібні процеси у різні історичні періоди відбувалися з

іншими слов’янськими народами, тому важко провести чіткі межі між
окремими мовами та мовними підгрупами. Так, існування в IX—XII ст.
спільної для східних слов’ян ранньофеодальної держави Київська Русь
спричинилося до тісної інтеграції східнослов’янських племен та їхніх
діалектів, що дало підстави стверджувати про наявність у
постпраслов’янську добу єдиної давньоруської мови, хоч нічого подібного не
було ні в західних, ні в південних слов’ян.

З одного боку, неможливо заперечити спільні для східнослов’янських мов

фонетичні та лексико-граматичні ознаки, а з іншого, є такі ознаки і в мовах
7
західних та південних слов’ян, які не мали спільних мов після розпаду
праслов’янської. Доведеним фактом є спільне використання східними
слов’янами церковнослов’янської та давньоруської писемно-літературних
мов, але вони не заміняли собою різнодіалектного живого мовлення в
Київській Русі, як не заступала собою живих мов різних підгруп писемна
старослов’янська, що виконувала функцію слов’янської міжнародної мови в
середовищі спочатку західних (чехів, моравців, словаків і частково поляків),
а згодом південних і східних слов’ян.

Існують проблеми в класифікації мов південнослов’янської підгрупи, які

розвивалися в значно «розірванішому» середовищі, ніж західно- і
східнослов’янські, через що подібність між мовами південних слов’ян
менша, ніж між мовами західних і східних слов’ян. Як наслідок, болгарська і
македонська мови, тісно контактуючи з албанською, грецькою і румунською
мовами, втратили такі загальнослов’янські категорії, як відмінювання та
інфінітив, але набули постпозитивного артикля, специфічних форм ступенів
порівняння і майбутнього часу, запозичили значно більше від інших
південнослов’янських мов грецизмів і тюркізмів. Решта
південнослов’янських мов підпадала більшою мірою під північно-західні
впливи угорців, австрійців, італійців, через що розвивалася в іншому напрямі
порівняно з болгарською та македонською. У зв’язку з цим виділяють дві
підгрупи південнослов’янських мов: східну (болгарська й македонська
мови) і західну (сербська, хорватська, словенська мови).

Є помітні відмінності і в системі західнослов’янських мов. Певною мірою

зберігається історична відокремленість чеської та словацької мов від
польської і лужицьких, з одного боку, і, з іншого боку — верхньо- та
нижньолужицької, які розвивалися в німецькомовному середовищі, від
сусідньої польської. Ці відмінності сприяли виділенню підгруп
західнослов’янських мов: лехітської , чесько-словацької та
серболужицької .

У середині XX ст. було зроблено спроби деталізувати цю класифікацію

(чеський славіст Ф. Копечний і радянський мовознавець Л. Якубинський).
Якубинський запропонував поділ слов’янських мов на такі підгрупи:

1) східнослов’янські мови;

2) польська мова з кашубською та поморсько-словінською;

3) лужицькі мови;

8
4) чеська мова зі словацькою;

5) сербська, хорватська і словенська мови;

6) болгарська і македонська мови.

З огляду на основні фонетичні типи рефлексів праслов’янських звукосполук,

територіальну поширеність мов, культурно-історичні зв’язки народів
більшість сучасних учених визнає тричленну класифікацію слов’янських
мов.

2. Східнослов’янські літературні мови і діалекти

Специфічні східнослов’янські ознаки простежуються ще в надрах

праслов’янської мови у зв’язку з її діалектним членуванням і формуванням у
9
Середній Наддніпрянщині наприкінці III ст. до н. е. — на початку II ст.
зарубинецької культури. Першими могутніми східнослов’янськими
племенами були склавини та носії пеньківської культури анти (V—VII ст.),
нащадки яких у IX—XII ст. мали спільну державу Київську Русь, але
розмовна мова й діалекти в них були різними. Різною мірою
східнослов’янські племена успадкували від неї традиції писемно-
літературних церковнослов’янської та книжноруської (руської) мов.
Церковнослов’янська мова функціонувала у релігійній сфері, а книжноруська
— в юридично-діловій документації, літописній та світсько-художній
практиці, приватному листуванні. Обидва варіанти писемної літературної
мови були далекими від живого розмовного мовлення, тому писемні
пам’ятки не повною мірою відображають його особливості. Більше того,
живе мовлення протоукраїнців, проторосіян і протобілорусів за багатьма
ознаками було настільки відмінним, що важко стверджувати про існування
єдиної мови в східних слов’ян.

Беззаперечними є основні фонетичні та лексико-граматичні ознаки, які

свідчать про наявність спільного діалектного масиву і близьку спорідненість
мов у східних слов’ян, що зумовлює їхню відмінність від інших підгруп
слов’янських мов. Найістотнішими ознаками східнослов’янських діалектів,
на основі яких сформувалися українська, російська та білоруська мови, є:

1) розвиток на місці праслов’янських звукосполук типу *tort, *tert, *tolt, *telt

повноголосних форм зразка tоrоt, tеrеt, tоlоt, tеlеt ( telot): корова, дерево,
золото, полон;

2) метатеза неприкритих звукосполук *оrt, *оlt на початку слів: ростъ,

робота, лодья;

3) випадання зімкнено-проривних *d, *t в групах *dl, * tl: мило, рило;

4) розвиток звукосполук *dj, tj, *kt’ у м’які шиплячі ж’, ч’: межа, ночь;

5) л на місці j після губних: люблю, ловлю, ломлю, луплю;

6) утрата носових голосних і заміна їх звуками у < *Q та ’а (я) < *e: зубъ,
губа, мясо, пять;

7) розвиток початкового о- на місці *e -: осінь, олень, озеро;

8) початкові звукосполуки зв-, цв- або кв- на місці *gve-, *kve-: рос. звезда,
укр. цвісти, квітка;

10
9) тривале збереження та його перетворення на е (в російській і
білоруській мовах), і (в українській мові) або закрите е
(в північновеликоросійському наріччі) чи дифтонг іе в поліських говорах:
лес, ліс, лес, ліес;

10) перетворення в сильній позиції редукованих ъ, ь, які зберігалися як

окремі фонеми до XII ст., в о, е: толмач ( <тълът- мачъ), день (<дьнь) та ін.

Сучасні східнослов’янські мови користуються кириличною графікою.

3. Західнослов’янські літературні мови і діалекти

Західнослов’янські мовні ознаки виникли ще в носіїв пшеворської культури
(кінець III ст. до н. е. — початок V ст.), яка більшу частину свого
функціонування розвивалася паралельно із зарубинецькою культурою
майбутніх східнослов’янських племен. Західнослов’янські мови є менш
однорідними, ніж східнослов’янські, бо в доісторичну добу частина їхніх
діалектів (прачеських і прасловацьких) тяжіла до південнослов’янських, а
частина була германізована (полабська, серболужицька). Не було в західних
слов’ян і єдиної ранньофеодальної держави, що сприяло б інтенсивній
конвергенції споріднених діалектів.
Особливістю західнослов’янської групи мов є те, що серболужичани
(лужичани) розвинули дві самостійні мови — верхньолужицьку і
нижньолужицьку, кожна з яких має свою літературну форму.

До спільних ознак західнослов’янських мов належать:

1) метатеза голосного й плавного у звукосполуках типу *tort, *tert, *tolt, *telt:
пол.krowa, brzeg, zloto, тlеко, чес. breh, krava, zlato, mlеко та ін.;
2) метатеза голосного й плавного в неприкритих звукосполуках типу *ort,
*olt : пол. radіо, robіс, lапіа, lokіес;
3) збереження зімкнених d, t у звукосполуках *dl, *tl: пол. туdlо, раdlо, чес.
рletl;
4) розвиток звукосполук *dj, *tj, *kt ’ у dz/z, с: словац. medzа,
svieса, пос;
5) м’якість губних перед історичним j: пол.ziemia, guble;
6) початкове je- на місці *е- : чес. jеlеп, jedеп, словац.jeseter, jelsa;
7) збереження початкових *gve-, *kve- : пoл. gwiazda, kwiat,
словац. hviezdа, kvet;
8) переважно [е], [і], [’а] на місці [е]: чес. kolепо, bilу, пол. bialу,
Іаtо;
9) [е] на місці сильного [ъ]: словац. sеп «сон», н.-луж. кsеj «кривий»; 10) [s]
на місці [ch] унаслідок другої та третьої палаталізацій: пол. тиszе «мусі», н.-
луж. wseп «весь»;
11) фіксований наголос у чеській, словацькій, лужицьких мовах на першому
складі, в польській — на другому від кінця та ін.
11
Сучасні західнослов’янські мови використовують латинську
графіку.

4. Південнослов’янські літературні мови і діалекти

Південні слов’яни переселилися на Балканський півострів у VI—VII ст. з тих

земель, які заселяли анти й склавини, тому в основі їхніх мов лежить
центральний під діалект східного діалекту. Вони опинилися в новому
середовищі не тільки неавтохтонними, а й відрізаними від інших
слов’янських народів. На півдні та північному заході їхніми сусідами були
греки, албанці, італійці, австрійці, на півночі їх ізолювали від західних
слов’ян давні угорці (з IX ст.), а згодом румуни від східних слов’ян. На
південному сході неслов’янське оточення замкнули турки. За цих обставин у
південнослов’янських мовах особливо помітними стали такі мовні явища, як
субстрат, суперстрат й адстрат.

Субстрат — залишкові сліди мови місцевого населення в мові прийшлого

населення, яка витіснила мову-попередницю. На Балканах для слов’ян
субстратом були іллірійська, фракійська, грецька, дакійська, латинська,
кельтська мови-попередниці, які залишили помітний слід у фонетичній,
лексичній і граматичній системах південнослов’янських мов-наступниць.

Суперстрат — залишкові сліди мови прийшлого населення в мові місцевого

населення. Його вплив був найвідчутнішим з боку турецької мови, носії якої
проникли в слов’янське середовище, а її елементи асимілювали
південнослов’янські мови.

Адстрат — сукупність ознак мовної системи як результат впливу однієї

мови на іншу за тривалого співіснування і контактів народів, що
розмовляють цими мовами. Для південнослов’ янських мов він був різним.
Так, для македонської мови найхарактернішим є адстрат, зумовлений її
взаємодією з грецькою мовою. Словенській мові притаманний переважно
словенсько-романський і словенсько-германський адстрати.

Унаслідок взаємодії південнослов’янських мов з автохтонними і

неавтохтонними мовами регіону в болгарській, македонській, сербській,
хорватській, словенській мовах сформувалися загальнобалканські ознаки,
серед яких переважають граматичні універсали.

До них належать:

12
1) часткова чи повна втрата відмінювання, яка компенсується
прийменниковими конструкціями;

2) часткова чи повна втрата інфінітива;

3) розвиток аналітичних форм майбутнього часу з допоміжним дієсловом

хотіти,

4) поширення коротких (стягнених) форм займенників;

5) розвиток постпозитивного члена (артикля);

6) повторна вказівка на об’єкт (реприза);

7) подібність у системі голосних;

8) значна кількість балканізмів, які належать переважно до субстрату,

адстрату чи суперстрату.

Різні умови й час формування південнослов’янських мов спричинилися до їх

відмінностей. За основними з них визначають східну (болгарська,
македонська) й західну (сербська, хорватська, словенська) підгрупи мов.
Водночас усі вони мають спільні ознаки, які характеризують їх як одну
генетичну групу.

До таких ознак належать:

— розвиток на місці праслов’янських звукосполук
типу *tort, *tert, *tolt, *telt метатезних форм trat, tret, tlat, tlet з голосним
-а- на місці *-o- та близького звука до старого -ъ- на місці *-е-: болг. брада
«борода», макед. брег «берег», ст.-сл. глава «голова;
— метатеза в неприкритих (на початку слів) праслов’янських звукосполуках
*ort, *olt з їх перетворенням на rat, lat: серб, раван «рівний», болг. разум
«розум», макед. лакот «лікоть», болг. ладия «човен»;
— спрощення псл. *dl, *tl у l: хорв. kralа «крала», словен. silo «шило», макед.
плел «плів»;
— різнорідність рефлексів псл. *dj, *tj: у болгарській і старослов’янській
мовах жд, шт (гражданин <gordjaninъ, свеща < *svetjа); в македонській —
г, к (мега «межа» < *medja, веке ≪більше, надто≫ < *vetjе);
— розвиток у праслов’янських звукосполуках з губним та *j плавного l: серб.
дупльа, хорв. Duplja «дупло»; м’якого губного: болг. купя «куплю», земя
«земля»; вторинного j на місці утвореного з первинного * j плавного l:
макед. земjа, Скоп jе;
— втрата праслов’янських носових з переважним розвитком на місці *e
голосного е, а на місці *Q — різних голосних непереднього ряду:

13
болг. теле < *tele, макед. месо < *mesо, серб, ред < *redъ, словен. grez <
*grezь;
— збіг у голосному і етимологічних *і, *у: болг., макед., серб, син < *synъ >,
сила < *sіІа; словен. bilka «билинка» < *bylъka, bіс «палиця» < *bісь;
— звукосполуки zvе-, сve- на місці початкових *gve-, *kve-: макед. звезда <
*gvezda, цвет < *kvetъ;
— збереження початкового псл. *е-: болг., макед. езеро, серб, jезеро, словен.
jеlеп «олень»;
— переважна твердість приголосних перед голосними переднього ряду е, і та
ін.

Сучасні південнослов’янські мови користуються двома графіками —

кирилицею (болгарська, македонська, сербська) та латиницею (словенська й
хорватська).
ВИСНОВКИ

Слов'я́нські мо́ви — група споріднених мов індоєвропейської мовної родини,

що розвинулися з діалектів праслов'янської мови.

Принцип історичної спорідненості покладений в основу генеалогічної

класифікації мов, тобто первісного сходження групи мов до загальної,
кореневої мови. Далеко не завжди вдається встановити цю мову, але тим не
менш, явно простежується зв'язок, що дає вченим-лінгвістам вагомі підстави
припускати його існування в далекому минулому. Порівняльно-історичний
метод - традиційно використовується для того, щоб шукати схожі елементи в
різних мовах, саме на даних, отриманих з його допомогою, і базується
традиційна генеалогічна класифікація мов.

Найчастіше всередині мовних підгруп генеалогічна класифікація мов виділяє

і мови з максимально тісними зв'язками - їх зазвичай іменують підгрупами.
Яскравим прикладом такої класифікації традиційно вважається поділ
слов'янських мов, що відносяться до індоєвропейської сім'ї, на
східнослов'янську, західнослов'янську і південнослов'янську підгрупи.

Така класифікація відображає поділ і протиставлення слов’янських діалектів

на західно- та східнослов’янські й засвідчує тісніші етнокультурні зв’язки (у
т. ч. і церковнослов’янські) між південними і східними слов’янами, ніж між
південними й західними чи західними й східними.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

14
1. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства: Підручник для студентів
філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів / М. П. Кочерган. -
К.: Видавничий центр "Академія", 2001. - 368 с

2. Класифікація слов'янських мов [Електронний ресурс] – Режим доступу до

ресурсу: https://revolution.allbest.ru/languages/00235026_0.html.

3. В. В. Лучик – Вступ до слов'янської філології – Київ, Видавничий центр

«Академія» - 2008 р. с.34-80

4. Грунський М. К. - Вступ до слов’янського мовознавства – 1946 р. -

Півторак Г. П. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов– К., 2001
р. С.64-75

5. Слов'янські мови [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу:

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BB%D0%BE
%D0%B2%27%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_
%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8.

15