Міністерство освіти і науки України

Департамент з питань освіти і науки Львівської облдержадміністрації

Відділ освіти виконавчих органів Дрогобицької міської ради
Наукове товариство Дрогобицького ліцею

Відділення: української мови та літератури

Секція: української мови

ВИКОРИСТАННЯ ДІАЛЕКТИЗМІВ У ТВОРІ ОЛЬГИ

КОБИЛЯНСЬКОЇ “ЗЕМЛЯ”

Роботу виконала:
Комарницька Оксана Валеріївна
учиниця 11 класу
Дрогобицького ліцею

Науковий керівник:
Мосевич Ірина Дмитрівна
учитель української мови
Дрогобицького ліцею

Дрогобич-2018
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ І. Різноманітність діалектів України

1.1. Що таке діалек ?

 1.2.  Діалекти і літературна мова

РОЗДІЛ ІІ. Яскравий вияв буковинського діалекту у творчості Ольги

Кобилянської

2.1.Мова творів Кобилянської

2.2.Словник лексичних діалектизмів Ольги Кобилянської

ВИСНОВОК

Список використаних джерел

ВСТУП
Діалектизм (грец.-наріччя, говір)- це слово, що вживається в певних
місцевостях і не має відповідника в у літературній мові. Відповідно до
територій поширення вчені виділяють західні говірки, північні, а також
південно-східні. Найпоширенішими і найбільш вивченими є діалектизми
Західної України. Далі поліські говори. А от південні й східні майже не вивчені,
адже довгий час дослідники вважали, що такого південно-східного діалекту не
існує. Діалектизми належать до лексики обмеженого вживання. Найчастіше їх
використовують у художніх та публіцистичних творах. У науковому та
офіційно-діловому стилях діалектну лексику, як правило, не використовують.
Актуальність роботи полягає в недостатньому вивченні особливостей
використання діалектизмів Ольгою Кобилянською та в осмислені їх значення.
Мета роботи є проаналізувати діалектизми, використані Кобилянською у
творі «Земля»; розглянути їхнє значення.
Завдання:
- вивчити стан дослідження діалектизмів;
- ознайомитися із творчістю Ольги Кобилянської;
- знайти діалектизми, проаналізувати їх стилістичну функцію.
Об’єктом дослідження став твір Ольги Кобилянської «Земля».
Предмет дослідження- мова повісті Ольги Кобилянської «Земля»
Багато діалектизмів у мові творів Ольги Кобилянської є елементами
західноукраїнського варіанту літературної мови, хоч немало з них виражають
особливість саме буковинського говору. Діалектизми у мові творів
О.Кобилянської часто виступають поряд із нормативними їх відповідниками.У
цілому мова творів письменниці загалом дуже близька до загальнолітературної.
О.Кобилянська як талановитий творець соціально-побутових картин та
психологічно-імпресіоністичних малюнків істотно збагатила українську
літературну мову в її західному варіанті.
 Методи дослідження: описовий, порівняльний,стилістичний та метод
аналізу
Практична значимість. Матеріали можна використати під час
викладання лекційних курсів з української мови та літератури, теорії
літератури. Висновки та основні положення роботи можуть стати теоретичною
базою для написання курсових та дипломних робіт
РОЗДІЛ І. Різноманітність діалектів України

1.1. Що таке діалект?

 

На початку нашого дослідження було б доречно зазначити, що таке

діалетологія. Отже, українська діалектологія – це наука про українську
діалектну мову, про місцеві різновиди української мови, її місцеві,
територіальні діалекти. Вона вивчає народну мову в усій її різноманістності її
місцевих діалектів і говірок, а також географічне поширення діалектних явищ
мови, окреслення певних діалектних одиниць у їх системі тощо.

Розрізняють діалектологію описову (статичну, синхронну)

та історичну(діахронну). Описова, чи синхронна, діалектологія займається
вивченням місцевих діалектів певної мови в якомусь одному хронологічному
зрізі сучасного періоду, хоч можливе також діалектологічне дослідження
описового характеру більш давнього часу. Історична ж, чи діахронна,
діалектологія вивчає розвиток діалектної мови і місцевих діалектів. Вона тісно
переплітається з історією мови, зокрема з історичною граматикою

 [3, c.69-71].

         А що ж таке діалект? Словник української мови за редакцією

Білодіда подає таке визначення: діалект – це місцевий різновид мови,
говірка. У книзі «Нариси з діалектології» діалект визначається як ряд місцевих
особливостей мови широких мас певної території [12, c.294].

Віталій Вікторович Жайворонок у своєму словнику-довіднику визначає

діалект як  різновид загальнонародної мови на противагу унормованій
літературній мові. Таким чином, зсилаючись на вищезазначений матеріал,
можна зробити висновок, що діалект  - це  різновид мови, який вживається на
певній території і має свої особливості.

         Місцеві, територіальні діалекти мають свої особливості, свої

специфічні ознаки в різних мовних рівнях – у фонетиці, граматиці, словотворі,
лексиці. Ці  особливості не існують окремо, а виступають у тісному зв`язку з
тим спільним, що об`єднує  українські діалекти в єдину, цілісну мовну систему
місцевого діалекту, в якій спільне (загальне), властиве певній мові в цілому,  і
особливе (часткове), характерне для певного діалекту [8, c.228].

Отже, місцевий діалект характеризується за наявності своєї власної 

мовної системи, яка може протиставлятися мовній системі іншого місцевого
діалекту цієї самої мови. У цій системі наявна певна сукупність діалектних
явищ, відмінна від сукупності діалектних явищ іншого місцевого діалекту

 [7, c.3].

Залежно від співвідношення в мовній системі місцевого діалекту,

особливого, специфічного і спільного, загального розрізняються діалекти
ближчі або й зовсім близькі до літературної мови, і діалекти, більшою чи
меншою мірою віддалені від неї.

         Найдрібнішою діалектною одиницею є говірка, що охоплює

звичайно мову одного, а іноді й кількох цілком однотипних з мовного погляду
населенних пунктів, між якими немає будь-яких територіально виражених
мовних відмінностей [14, c.82]. Говірка, отже, являє собою цілісне мовне
утворення без мовних відмінностей, за винятком чисто індивідуальних
особливостей мовлення, викликаних індивідуальнимим дефектами мови, а
також рівнем освіти, загальної культури, родом занять окремого індивідуума чи
певної групи людей тощо.

 
  

Групу однотипних говірок, що споріднені між собою рядом спеціфічних

мовних ознак, якими вони більш-менш відчутно відрізняються від інших груп
говірок, називають говором. Говір – це територільно окреслене діалектне
утворення, яке характеризується певною сукупністю діалектних ознак.

         Найбільшою діалектною одиницею є наріччя, або діалектна група,

що являє собою найширше діалектне угрупування певної мови, до складу якого
входять однотипні діалекти цієї мови, що мають цілий ряд спільних мовних рис,
якими вони відрізняються від інших наріч чи діалектних груп цієї самої мови
[8, c.238].

         У «Нарисах з діалектології української мови»  Жилка, і на вміщеній

там карті, говори української мови поділяються на три діалектні групи або
наріччя: поліську, або північноукраїнську (на території сучасної Чернігівської
області, в північних районах Сумської, Київської, Житомирської, Ровенської та
Волинської областей), південно-західну (на території Вінницької,
Хмельницької, Тернопільської, Львівської, Івано-Франківської, Чернівецької,
Закарпатської областей, у південних районах Житомирської, Ровенської,
Волинської областей, у деяких районах Черкаської, Кіровоградської,
Миколаївської, Одеської областей), південно-східну (на території південних
районів Київської та Сумської областей, на всій території Харківської,
Луганської, Донецької, Полтавської, Дніпропетровської, Запорізької,
Херсонської, Черкаської, Кіровоградської, Миколіївської, Одеської областей (в
останніх чотирьох областях виняток становлять окремі райони) [4, c.91-114].

 
 Найголовніші особливості північноукраїнських діалектів:

Фонетичні:

а) наявність дифтонгів [уо], [уе], [уи], [уі] на місці давнього о в історично

нових складах (вуол, вуел, вуил, вуїл) або монофтонга [у], [ÿ], [и] (вул, кут,
нус, мист замість літературних віл, кіт, ніс, міст);

б) наявність на місці давнього ē в нових закритих складах та на місці

дифтонга [іе] (піеч, шіест, діед, ліес) або монофтонга [е] (печ, стена, мешок);

в) збереження дзвінкої вимови приголосних у кінці слів і перед глухим

приголосним (дуб, колодез);

г) ствердіння [р] у кінці слова та в деяких інших позиціях (базар, зора,

вечерат);

д) тверда вимова звука [ц] (хлопец, серца);

 є) наявність звукосполучень [гі], [кі], [хі] проти літературних [ги], [ки],

[хи] (стожкі, ложкі, тонкі палец, сухі лист).

Морфологічні:                                                                        

а) закінчення іменників II відміни чоловічого (середнього) роду в

давальному відмінку -у без розрізнення назв осіб (брату, коню, ведру);

б) закінчення прикметників чоловічого роду називного відмінка однини

без 

-й (і), тобто стягненої форм (молоди, дебели, осінн'і) і навпаки;

 
 в) уживається нестягнена форма прикметників (займенників) жіночого
роду називного й знахідного відмінків однини та називного множини [малаjа,
малуjу, таjа, туjу);

г) в інфінітиві переважає суфікс -т'-, рідко вживаються форми на

-ти [робйт', брат']

Лексичні: наявні обласніслова: кияхи (кукурудза), вилка (рогач).

Найголовніші особливості південно-західних діалектів такі:

Фонетичні:

а) перехід давніх [о], [е] в новоутворених закритих складах в [і] (віл, кінь,
піч, осінь);

б) перехід давнього дифтонга [іе] в [і] (білий, пісок, літо);

в) вимова ненаголошеного [о] з наближенням до [у] (чоулов'ік, соуб'і);

г) тверда вимова [р], зрідка поява після твердого [р] звука [j] (рабий,
расно, бурjа, варjу);

д) наявність поряд із нормативними звукосполученнями -ри-,

-ли- звукосполучень [ир], [ил] чи [ер], [ел] (кирниця – керниця);

е) відсутність подовження м'якого приголосного в іменниках з давнім

суфіксом –ьj- (нас'ін'е);

є) оглушення дзвінких приголосних у кінці слова і складу перед

приголосним (рас, рипка, т'ашка), хоча в багатьох карпатських говорах
зберігається дзвінкість приголосних у цих позиціях;

ж) у частині говорів спостерігається дорсально-палатальна (дуже м'яка)

вимова з призвуком шиплячого звуків [з], [с], [ц], [дз], [зжор'ана н'іч, сшпина,
цчв'іте, дзджв'ін] та перехід звуків [н], [д], [т] у певних позиціях в [ĭ]
(годиноĭка, дваĭц'ат', д'івоĭка).

Морфологічні:

а) поширення флексій -ови, -еви- в давальному відмінку однини іменників

II відміни (коньови, коневи);

б) поширення флексії -ом на м'яку і мішану групи іменників II відміни

(хлопцом, коньом);

в) збереження етимологічного -и в давальному і місцевому відмінках

однини та називному множини іменників II відміни (земли, по земли, на кони, у
кінци, на поли);

г) наявні застарілі форми займенників при дієсловах (зроби мі, узяв тя, ся
бою);

д) вживання аналітичної форми майбутнього часу (му робити —

робитиму, меш робити — робитимеш, мемо робити — робитимемо) та ін.;

Лексичні:  кліть (комора), неньо (батько), бадіко,вуйко (дядько), вепр (каба
н).

Особливості південно-східних діалектів такі:

Фонетичні:

а) «звуження» [о] в нових закритих складах послідовно фіксується

монофтонгом [і] (віл, кінь, гірко);
 б) «звуження» [е] в новоутворених складах, де переходить в [і] (осінь,
попіл, привіз);

в) перехід давнього дифтонга [іе] в монофтонг [і] (сніг, міх);

г) змішування у вимові ненаголошених [е], [и] (сеило, беирут, жиевут);

д) ствердіння у кінці слова й складу звука [р] (пов'ір, зв'ір, комар, гірко);

Морфологічні:

а) паралельне вживання флексій -ові, -еві і -у (-ю) у давальному відмінку

однини іменників II відміни (котові, коневі, коту, коню);

б) поряд із закінченнями орудного відмінка в чоловічому і середньому та

жіночому роді -ем, -ею (-еjу) можливі флексії -ом, -ою (-оjу) (ковалем, кручоjу);

в) вживання дієслів II дієвідміни з закінченням -є, властивим дієсловам І

дієвідміни (ходе, робе, носе, воде, косе замість ходить, робить, носить, водить,
косить);

г) вживання стягнених форм 3-ї особи однини теперішнього часу (пита,

дума, співа замість питає, думає, співає).

Лексичні: ворочок (торбинка), жабуриння (водорості), утлий (кволий)
[8, c.234-242].

 1.2.  Діалекти і літературна мова

Федот Трохимович Жилко у своїй книзі «Нариси з діалектології
української мови»  пише, що літературна мова, хоч і грунтується на певній
діалектній базі, звичайно не збігається з жодним із місцевих діалектів. Якщо
кожен із діалектних різновидів національної мови поширений на порівняно
обмеженій території і обслуговує як засіб спілкування повсякденні побутові і
виробничі потреби місцевого населення на цій території, то літературна мова
поширена тією чи іншою мірою на всій території проживання певної нації і є
засобом спілкування між усіма її членами, знаряддям загальнонаціональної
культури, мовою науки і літератури, обслуговує різноманітні прояви життя нації
в цілому, а також є загальною розмовною мовою. Також треба відзначити, що
літературні мови не поривають зв’язків з місцевими діалектами, а, навпаки,
взаємодіючи з ними поповнюють свої скарби за їхній рахунок повними
лексичними і виражальними засобами. Причому це збагачення обмежується
лексикою і фразеологією.

Мовознавець зазначив, що історичні умови формування й розвитку нової

української літературної мови на національній основі склалися так, що вона на
початкових етапах виступала у двох основних різновидах:

1)     східноукраїнському, чи наддніпрянському, в основу якого лягли

середнонадніпрянські, ширше південно-східні діалекти;

2)     західноукраїнському, чи галицькому, який грунтувався на

наддністрянських говірках південно-західного типу.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-

східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних і південно-західних
діалектів [17, c.35]. 

Літературна мова і діалект характеризуються специфічними ознаками,

частково взаємопротиставними. Діалект протиставляється літературній мові як
територіально обмежена форма існування мови, що має тільки усну сферу
комунікації (літературна мова охоплює писемну й усну сфери); діалектові, на
відміну від літературної мови, властивий тільки один функціональний стиль —
розмовне мовлення [13, c.242]. Неоднаковий і соціальний грунт літературної
мови й діалекту. В наш час діалекти залишаються основним засобом
спілкування для більшості населення. Українська літературна мова постійно
розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням,
шліфуванням для всіх літературних норм.

Отже, нова українська мова сформувалася на базі говірок південно-

східного наріччя, зумовлена суспільно-політичними та історичними умовами.

РОЗДІЛ ІІ. Яскравий вияв буковинського діалекту у творі

Ольги Кобилянської “Земля”

2.1.Мова творів Ольги Кобилянської 

Особливості буковинського говору найвиразніше проявляються у творах
письменниці на сільську тематику. У застосуванні говіркових рис О.
Кобилянська, як і багато інших західноукраїнських письменників, пройшла
певну еволюцію, поступово звільнялася від діалектизмів, намагалася
максимально наблизити мову своїх творів до літературної мови східноукраїн
ського зразка, проте повністю не позбулася говірко- вих елементів, про що
свідчить, зокрема, її творчість 20-х років ХХ ст. [2: 56 — 58], загалом її твори
написані західноукраїнським варіантом літературної мови. Серед діалектизмів у
галузі фонетики в мові творів О. Кобилянської можна вказати на такі:
• звукосполучення [ер] на місці давнього ръ (керниця, кертиця
‘кріт’);
відсутність протетичного приголосного перед голосними [о], [у] (огонь,
огняний, острота, острий, остро, уха);
• вживання голосного [і] замість [о] (зарібок, пімста, самітність,
самітний, у кітлі, волікти, прірватися, післати, пірвати, пігнати, пічнеш,
пішлем), замість [е] (перстінь, жмінька, потрібувати), замість [и] (віспівувати),
замість [у] (яблінка);
• [е] замість [о] (наємник, чернуха, ледовий, всего, до него, сегодни,
вчера), замість [и] (детина, оден);
• [и] замість [о] (отвирати);
• [а] замість [і] (кружання), замість [е] (гандель, катаринка);
• [о] замість [а] (колач);
• [у] замість [о] (робучий);
• відсутність подвоєння приголосних в іменниках серед. роду (житя,
житє, зіля, зілє, насіня, насінє, питаня, патанє);
• твердий приголосний [с] у прикметниковому суфіксі (людский,
сільский); вживання приголосного [в] замість [л] у кінці складів (стів, горівка,
сопівка), замість [м] (вандрівка, вандрувати), замість [г] (воробець);
• [дж] замість [ж] (розповіджте);
• [л] замість [й] (здоровля);
• [й] замість [т] (отруя);
• [х] замість [хв] (хорий), замість [к] (ховзатися);
• [ф] замість [кв] (фасоля);
• [ц] замість [к] (цвіти).
Серед діалектизмів у галузі словозміни в мові творів О. Кобилянської
вирізняються такі:
• закінчення -е в наз. відм. одн. іменників ІІ відміни серед. роду
замість літературного -а (житє, зілє, насінє);
• закінчення -и в місц. відм. одн. іменників І відміни м’якої і мішаної
груп та іменників ІІІ відміни (по земли, в души, по смерти);
• закінчення -ов, -ев в орудн. відм. одн. іменників і прикметників
жін. роду (сокиров, студенов головов, кровйов, душев, півночев);
форми давньої двоїни іменників жін. роду (дві — чотири руці,
жінці, дівці, вдовиці);
 • закінченні -ів в род. відм. мн. іменників І відміни (паннів, примхів,
службів);
• тверда група прикметників відповідно до м’якої в літературній мові
(осінний, пізний), форма порядкового числівника третий;
• редупліковані форми вказівного займенника тот, тота, тоте, тоті,
складні форми тамтой, тамта, тамте, тамті;
• дієслівні форми з залишками давнього перфекта (почула-м, вер-
нув-єсь, аби-сь знала, аби-сьте знали, хотіла би-м, не говорив би-сь, хіба би-сь
перестала); зворотна форма дієслів з часткою -си замість нормативної -ся
(забажаєси, снуєси);
• форми майбутнього часу дієслів типу буде мав, буде міг, буде мог ла;
відсутність флексійного [т] в дієслівних формах перед зворотною часткою
(забажаєси, розлітаєся, береся, обірвеся, добираєся, остаєсь, видаєсь);
• дієслівні форми 2-ї особи одн. типу спродаш, віддашся.
До діалектизмів у галузі синтаксису в мові творів О. Кобилянської можна
віднести:
• послідовне вживання словосполучення перехідних дієслів з
іменниками назвами живих істот у формі називного відмінка (має доньки,
любила діти, убиваєш зайці, вистрілював воробці);
• конструкції з родовим відмінком прикметників і вказівних
займенників замість називного (серце знайшло щось недоброго, щось
страшного втиснулося в її серце, мала в собі щось сонливого, відкривати щось
нового, що се такого);
• словосполучення з прийменником о (об) замість інших
прийменників (благати о життя, просив о відпустку, боровся о вихід, старша о
кілька років, мова об тім);
• конструкції з давальним відмінком належності (відібрав йому
сопівку, забрав йому сина, відібрав йому рушницю, не візьме тобі нічого, вкрав
її вам);
• конструкція із сполучником що в значенні ‘та’ (їдуть що їдуть, а
нараз стали);
• конструкції-фразеологізми: (брати щось поважно ‘ставитися до
чогось поважно’, дзвони пустити на когось ‘насміятися з когось)

2.2 Словник лексичних діалектизмів з повісті Ольги Кобилянської

“Земля”.

Гарувати — тяжко працювати.

Хосен — користь.
Знеслість — гордість, пишність
Борзо — скоро.
Пазити — глядіти, турбуватися
Кивнути — зачепити, торкнути
Залубні— сани
Зрабувати — заграбувати.
Обдукція — судово-медичний огляд.
Кабзля — капсуль.
 Кольба—- приклад.
Поєдинча — проста.
Штивний — цупкий, застиглий.
Не ялося — не годилося.
Стрій — одяг.
Волічка — шерстяні нитки для вишивання.)
Зіштивніле— застигле
Нанашка — хрещена мати.
Ширинка — хустка.
Гулящі — танцюючі.
Стрільба— рушниця.
Шутер — гравій, щебінь.
Фудулитися - пиндючитися, гордувати

ВИСНОВОК

Отже, багато діалектизмів у мові творів О. Кобилянської є елементами

західноукраїнського варіанта літературної мови, хоч немало з них виражають
особливість саме буковинського говору. Діалектні явища, за винятком більшості
лексичних, у мові творів О. Кобилянської часто виступають поряд із
нормативними їх відповідниками. Незважаючи на наведені діалектизми, мова
творів письменниці загалом дуже близька до загальнолітературної.
Фольклорними образами й засобами говіркової виражальної системи О.
Кобилянська як талановитий творець соціально-побутових картин та
психологічно-імпресіоністичних малюнків істотно збагатила українську
літературну мову в її західному варіанті

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 1)     Бабич Н.Д. Практична стилістика і культура української мови / Н.Д.
Бабич – Львів, Світ., 2003. – 112с.
2)     Бевзено С.П.  «Українська діалектологія» / С.П. Бевзенко – К.: Вища
школа, 1980. – 233с. 

3)     Ващенко В.С. З історії та географії діалектних слів / В.С. Ващенко –

Харків, 1962. – 175с.

  Етнографія Етнографія України: Навч. посібник / за ред. С. А.

Макарчука. — Львів: Світ, 2004. — 518с.

4) Жилко Ф. Т. Деякі питання лінгвогеографічного аспекту в українській

діалектології / Ф. Т. Жилко — К.: АН УРСР, 1961. — 16с.

5)Жилко Ф. Т. «Нариси з діалектології української мови» / Ф. Т. Жилко –

К.: Радянська школа 1960. – 316с.

6)НТСУМ — Новий тлумачний словник української мови. — К., 1999.

— Т. 1-4.

7) СУМ — Словник української мови. — К., 1970-1980. — Т.

І-Х

8)Гундорова Т. Кобилянська Ольга Юліанівна // [1] Енциклопедія

сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН
України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України
НАН України. — К., 2003–2016. —

9) Гундорова Т.А. Неоромантичні тенденції творчості О.

Кобилянської//Радянське літературознавство. —1988.—№ II.
Погребенник Ф.П. Ольга Кобилянська. — К., 1988.
Діалектизм (грец.-наріччя, говір)- це слово, що вживається в певних місцевостях і не має відповідника в у
літературній мові. Відповідно до територій поширення вчені виділяють західні говірки, північні, а також
південно-східні. Найпоширенішими і найбільш вивченими є діалектизми Західної України. Далі поліські
говори. А от південні й східні майже не вивчені, адже довгий час дослідники вважали, що такого південно-
східного діалекту не існує. Діалектизми належать до лексики обмеженого вживання. Найчастіше їх
використовують у художніх та публіцистичних творах. У науковому та офіційно-діловому стилях
діалектну лексику, як правило, не використовують.

Актуальність роботи полягає в недостатньому вивченні особливостей використання діалектизмів

Ольгою Кобилянською та в осмислені їх значення.
Мета роботи є проаналізувати діалектизми, використані Кобилянською у творі «Земля»;
розглянути їхнє значення.
Завдання:
- вивчити стан дослідження діалектизмів;
- ознайомитися із творчістю Ольги Кобилянської;
- знайти діалектизми, проаналізувати їх стилістичну функцію.
Об’єктом дослідження став твір Ольги Кобилянської «Земля».
Предмет дослідження- мова повісті Ольги Кобилянської «Земля»
Особливості буковинського говору найвиразніше проявляються у творах письменниці на сільську
тематику. У застосуванні говіркових рис О. Кобилянська, як і багато інших західноукраїнських
письменників, пройшла певну еволюцію, поступово звільнялася від діалектизмів, намагалася максимально
наблизити мову своїх творів до літературної мови східноукраїн ського зразка, проте повністю не позбулася
говірко- вих елементів, про що свідчить, зокрема, її творчість 20-х років ХХ ст. [2: 56 — 58], загалом її
твори написані західноукраїнським варіантом літературної мови.Ось декілька діалектизмів які використала
Ольга Кобилянська у своїй повісті «Земля»
Гарувати — тяжко працювати.
Хосен — користь.
Знеслість — гордість, пишність
Борзо — скоро.
Пазити — глядіти, турбуватися
Кивнути — зачепити, торкнути
Залубні— сани
Зрабувати — заграбувати.
Обдукція — судово-медичний огляд.
Багато діалектизмів у мові творів Ольги Кобилянської є елементами західноукраїнського варіанту
літературної мови, хоч немало з них виражають особливість саме буковинського говору. Діалектизми у
мові творів О.Кобилянської часто виступають поряд із нормативними їх відповідниками.У цілому мова
творів письменниці загалом дуже близька до загальнолітературної. О.Кобилянська як талановитий творець
соціально-побутових картин та психологічно-імпресіоністичних малюнків істотно збагатила українську