Міністерство освіти і науки України

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

Факультет філології
Кафедра української мови

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з методики викладання української мови у ВНЗ
Конспект лекційного заняття на тему «Стилістичні особливості лексичних
засобів української мови»

Студентки 1 курсу, групи Узмф-11

спеціальності 035.01 Філологія
(українська мова і література)
Василишин Л. М.
Викладач – к.ф.н. доц. Ґрещук В. В.

Івано-Франківськ – 2023
 Група:
УМЛс/о-41
Дата: 11.12.2023
Тема: Стилістичні особливості лексичних засобів української мови.
Мета:
1) навчальна: визначити особливості лексичного багатства української
мови, охарактеризувати синоніми, антоніми, пароніми, омоніми, що
становлять основу стилістичних можливостей лексики;
2) розвивальна: розвивати усне й писемне мовлення, логічне
мислення, уміння й навички студентів аналізувати та узагальнювати;
3) виховна: сприяти вихованню поваги до краси та багатства української
мови.
Міжпредметні зв'язки: українська література, географія.
Внутрішньопредметні зв’язки: стилістика, лексикологія, фразеологія,
морфологія.
Тип лекції: навчальна.
Методи і прийоми: бесіда, метод «Мікрофон», спостереження і аналіз мовних
явищ, тестування, проблемні питання.
Обладнання: опорні таблиці, мультимедійна презентація.
Очікувані результати: студенти поглибили, узагальнили та систематизували
знання про особливості лексичного багатства української мови,
охарактеризовують багатозначність, синоніми, антоніми, пароніми, омоніми з
погляду стилістистичних властивостей; вміло застосовують теоретичні знання
на практиці.
Ключові поняття: загальновживана лексика, полісемія, омоніми, пароніми,
антоніми, синоніми.
Рекомендована література:
1. Дудик П. С. Стилістика української мови: навч. посібник. Київ, 2005. 368 с.
2. Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови: підручник.
Тернопіль, 2000. 248с.
3. Стилістика української мови. Короткий словник термінів / Укладач
Валентина Ґрещук. Івано-Франківськ, 2012. 44 с.
4. Петрова Т. Стилістичні функції паронімів у поетичних текстах Ліни
Костенко. Науково-методична конференція викладачів, співробітників і
студентів. Суми, 2009. Ч.2. С. 152-155.
5. Хом’як І.М. Стилістична палітра поезії Василя Стуса. Наукові записки. Серія
“Філологічна”. Вип. 21. С. 91-100.
6. Стилістичні особливості лексичних засобів української мови. URL : https://d-
learn.pnu.edu.ua/student/course/lecture/view/3989 (дата звернення : 08.12.2023)
7. Бабич Н. Д. Практична стилістика і культура української мови: навчальний
посібник. Львів, 2003. 432 с.
План лекції
1. Стилістичні можливості загальновживаної лексики.
2. Стилістичне значення полісемії.
3. Стилістичне використання омонімів, паронімів.
4. Стилістична важливість синонімів та антонімів.

ВСТУП
Лексична стилістика - це найоб’ємніший розділ стилістики; вчення про
функції, зумовлені семантикою слів, комплекс знань про стилістичне
використання повнозначних, неповнозначних слів і вигуків.

Проблемне запитання.
У чому полягає різниця між омонімами і багатозначними словами?
Відповідь. При багатозначності одне слово має декілька (два і більше)
пов’язаних між собою значень, при омонімії – декілька різних слів , які не
мають спільних значеннєвих компонентів смислу (сем) і асоціативних зв’язків
між собою.

Багатозначність
 Синонімія

1. Стилістичні можливості загальновживаної лексики.

Запитання. Які слова називаємо стилістично нейтральними, а які стилістично
забарвленими?
Лексика з погляду стилістичної диференціації поділяється на лексично
нейтральну і стилістично забарвлену. Стилістично нейтральна лексика – це
назви явищ природи, назви рослин і тварин, назви органів людського тіла,
назви будівель та їх частин, назви дій і станів, місця, часу, простору.
Стилістично забарвлені слова часто виступають як паралелі до нейтральних,
загальновживаних: розуміти (нейтральне), усвідомлювати (книжне), кумекати
(розмовне); бити (нейтральне), лупцювати (розмовне):
Тихий ранок віяв солодким диханням спокою, сонце посилало любов у
проміннях своїх, але.. ніхто її не розумів (Гнат Хоткевич);
Купріян кумекав, що машини приносять більше користі, ніж живі руки
(Григорій Тютюнник);
За кілька хвилин було чути, як вона била по клавішах і тріпала стиркою по
струнах фортеп'яно, витираючи його (Леся Українка);
Бурлаки.. миттю кинулись на осавулу і почали його лупцювать кулаками
(Нечуй-Левицький).
Уживаючись у переносному значенні, нейтральні слова набувають
додаткових емоційно-експресивних відтінків. Скажімо, слова воркувати чи
 воркотати нейтральні в своїх прямих значеннях «видавати переливчасті звуки»,
коли йдеться про голубів, горлиць та інших птахів. А коли читаємо їх у
художніх творах стосовно до людей чи як засіб персоніфікації, вони втрачають
свою нейтральність, у них з'являється пестливо-голубливе забарвлення.
Так було тихо, та гарно, та любо, як у віночку, в цiй хатинi, в цьому
гнiздечку, де вона вдвох iз Зiньком воркувала!... (Б. Грінченко)
Переносні значення переважають у художньому і публіцистичному стилях.
Широко представлена група слів з переносним значенням для оцінної
характеристики людей у розмовному мовленні. Оцінка може бути як позитивна
(бджілка, голуб, ластівка, соловейко, сокіл), так і негативна (гадюка, корова,
свиня, коза, собака, цап, баран). Наприклад:
Постаріли обоє, згорбилися. Не старіє тілько радість у їх серці: батько
радіє своїм сином; мати не надивиться на свого сокола (Панас Мирний);
Ненько моя, ластівко моя! Десь ти багато горя зазнала, десь ти багато
сліз вилила, що не схотіла на цім світі жити (Нечуй-Левицький);
[Одарка:] Ти, певно, втомився, мій голубе? Ходи в хату, спочинеш… (Марко
Кропивницький);
Ростуть мої близняточка,
А я утішаюсь
І з лютою гадюкою
Я знову кохаюсь. (Т.Шевченко)
Свиня, — кинув він Гнатові, коли вони від’їхали на бокову стежку. —
Отакого старого чоловіка — і то не пожалів (Григорій Тютюнник);
Жінка його не сподобалась мені: неінтелігентна, нецікава, суща корова
(вибачай за вислів!) (Михайло Коцюбинський).

2. Стилістичне значення полісемії.

Запитання. Полісемія – це …. Наведіть приклади.

Дуже широкі, значеннєво-стилістичні можливості мови, її виражальні

багатства представлені такими її якостями, ознаками, як полісемія. Полісемія -
наявність у семантичній структурі мовної одиниці двох, кількох чи багатьох
значень.
Полісемія має великі стилістичні можливості, проте це явище неоднаково
проявляється в різних стилях. Контекст офіційно-ділового та наукового стилів
використовує лише одне із значень полісемічного слова, як правило, пряме. В
офіційно-діловому й особливо в науковому стилі вживається багато термінів, що
виникли шляхом метафоризації слів загальнонародної мови, однак ці метафори
стерті й не використовуються як засіб створення образності. Візьмемо уривки з
офіційно-ділового та наукового текстів: “Кабінетові міністрів України та
Національному банкові України розробити й запровадити механізм, який сприяв би
припливу коштів населення до Ощадного та інших банків України” (із газ.). Слово
механізм ужите тут лише в одному значенні – «сукупність заходів», а в метафорично
використаному слові приплив уже не відчувається жодної образності.
Найбільший вияв можливості полісемії знаходять у художньому та
публіцистичному стилях. Багатозначне слово може виконувати стилістичну
функцію не тільки в залежності від інших слів, а з огляду на волю автора.
Коливання значення слова від конкретного до загального і навпаки дає широкий
простір для створення різних стилістичних ефектів. Наприклад:
 Пил набився їй у ніс, у вуха і навіть у рот (Нечуй-Левицький) – пряме
конкретне значення;
 Човен плив рівно і скоро, ніс його так і розрізував воду (Панас Мирний) –
переносне значення.
Існує кілька способів стилістичного використання багатозначності слова.
Насамперед, це вживання того самого слова в одному контексті в двох чи кількох
значеннях. Цей прийом однаково популярний як у художній літературі, так і в
публіцистиці. Наприклад: « – Слід від польоту м'яча по зеленому полю — невже це
той слід, що його має залишити після себе людина?» (О. Гончар); «Троянда білі
пелюстки Ронить на білий папір. Хто білішого вірша напише?» (І. Драч). В
останньому прикладі слово «біліший» викликає згадку одразу про два значення
слова (колір квітки і форма вірша).
 Ще один спосіб – використання в тому самому контексті слова в його вужчому й
ширшому значенні:
Вмирав актор. Він був смертельно хворий.
Він був старий. І це була не роль…
А Він вмирав. Вмирала з ним епоха.
(Л. Костенко).
Багатозначність слова як стилістичний засіб використовується й у такому плані:
в одному контексті зводяться вільне і фразеологічне зв’язане значення або
поєднуються два фразеологічні значення. До цього прийому особливо часто
вдаються в каламбурах, у гумористичних та сатиричних творах: “На організації
таких кооперативів Михайло набив собі руку й кишеню” (із газ.) Тут поєднано два
фразеологічно зв’язані значення слова набити – набити руку (‘навчитися, набути
досвіду’) і набити кишеню (‘розбагатіти’).
Здатність слова набувати нових смислових і стилістичних відтінків значення,
іноді навіть тимчасових, зумовлених тільки даним контекстом, можливо,
невластивих загальнонародній мові, проте зрозумілих для всіх, широко
використовується в художній літературі й у публіцистиці, так, уживання поряд
слова в прямому й переносному значенні збільшує експресію, допомагає у створенні
яскравого контрастного зображення.
Багатозначність слова виконує важливу стилістичну роль, вона збагачує наш
словник, надає мові більшої гнучкості, жвавості й виразності, а також розширює її
синонімічні можливості.
До найрозгалуженіших значень і виявів переносності належать метафора,
метонімія і синекдоха. Джерело багатозначності слів — у їх прямому і переносних
значеннях (у метафорі, метонімії, синекдосі). Ці значення становлять величезне
стилістичне багатство нашої (і кожної іншої) мови, слугують потужними засобами її
образності, виразності, емоційності.
Метафора (від грец. metaphora – ‘перенесення’) – це перенесення назви з одного
предмета на інший за схожістю якихось ознак, форм, якостей, властивостей,
функцій. Перенесення це ґрунтується на тому, що в природі предмети, явища,
процеси мають схожі риси, подібні, близькі або суміжні функції. Подібність така
буває очевидною, іноді – віддаленою, прихованою або тільки уявною. Найбільш
частими є метафоричне перенесення ознак, властивостей предметів на істоти або
навпаки: «Думки, спогади краяли серце Костомарова” (О. Іваненко);
Метонімія (від грец. metonimia – ‘перейменування’) – це перенесення назви з
одного класу предметів або назви одного предмета на інший, які межують між
собою, є суміжними: «А місто Ур зсипає сміття, зсипає сміття на свою історію»
(Л. Костенко).
Синекдоха (від грец. sinekdoche – ‘спільне переймання, витлумачення’) – тип
перенесення назви частини на ціле, й навпаки. Як і метонімія, синекдоха ґрунтується
на понятті суміжності, але специфічним для неї є те, що ця суміжність кількісного
характеру – загальніша й конкретніша назви: “Стара, необачна голово!..
Схаменись!..” (Марко Вовчок).
Отже, полісемія слів, як і лексична синоніміка, — це найсуттєвіші лексико-
семантичні набутки літературної мови, безмежне джерело і вияв її стилістичних
функцій.

3. Стилістичне використання омонімів, паронімів.

Запитання. Що таке омоніми? Що таке пароніми?
Омоніми – слова, що звучать і/чи пишуться однаково (чи майже однаково),
але мають абсолютно різні значення. Омоніми найчастіше утворюються внаслідок
семантичного розвитку багатозначності слів, через що не завжди вдається
встановити чітку межу між омонімами і багатозначними словами. Омоніми часто
вживаються в художніх творах, виступають одним із засобів мовленнєвої
образності: Ой скажи, дай пораду, як прожити без долі? – Як зламана гілка, що
валяється долі) («Лісова пісня» Леся Українка). Або: Клаптик ситцю я покраю, з
нього хусточок нашию, помережу їх по краю, пов’яжу лялькам на шию.
Сумління – річ тендітна і марка.
Вже дехто з нього й пилу не стирає.
Маркові що? Є скрипка у Марка.
Де хтось би плакав, а Марко заграє (Л. Костенко).
 Омоніми вводяться в текст для виявлення дотепності, для пародійного
спрямування тексту, його стилістичної витонченості. Дотепність, як відомо, сприяє
кращому висвітленню певного поняття:
Він на éпосі жадає
Прислужитися епóсі
(В. Лагода).
Омонімами послуговуються для створення дотепних висловів, каламбурів:
Був холодний місяць лютий.
Лис ходив голодний, лютий.
Всюди ліз, куди й не слід,
Замітав хвостищем слід,
До курей поліз у хижу.
Пес піймав звірину хижу,
Він до лиса мав відразу,
То й загриз його відразу.
(Г. Чорнобицька).
Або:
З коси бузько летів на балку
(косар косу там брав на брус),
і сів бузько в дворі на балку,
на довгий дерев'яний брус (Д. Білоус).
Омоніми використовуються не лише для досягнення гумористичного чи
іронічного ефекту. Особливо яскраво виділяються ці лексеми наприкінці
поетичного рядка, римуючись як однозвучні і протиставляючись за значенням,
вони наповнюються особливою виразністю та силою:
Думи мої, думи мої,
Квіти, мої діти.
Виростав вас, доглядав вас.
Де ж мені вас діти?
(Т. Шевченко).
 Стилістичні можливості омонімії використовує й публіцистика, особливо
в полемічно загострених творах: “Це глина чи цеглина?” (із газ.).
Омоніми, як і багатозначні слова (також і синоніми), належать до стилістично
«природних» лексем: майже в будь-якому контексті їх значення функціонально
активізоване, використовується з певним стилістичним відтінком.
Особливу групу слів лексики української мови становлять пароніми. Є
важливим чинником у текстах гумористичного значення. Слова пароніми завжди
поєднані семантично і фонетично-граматично: такий зв’язок є усвідомленим.
Паронімами може стимулюватись поява певної (позитивної чи негативної)
емоційності, в конкретному мовленнєвому контексті ними може створюватись і
більш чи менш очевидна каламбурність. Близькозвучністю і своєрідною
семантичною близькістю паронімів породжується неповторність властивої їм
експресії, що відповідно налаштовує мовців емоційно, не залишає їх байдужими до
висловлюваного. Пароніми використовують в усіх стилях мови. Їх стилістична
наснага й енергія найширше виявляється в художніх текстах і у фольклорі.
Часткова звукова подібність слів при їх семантичній розбіжності дає змогу
творити численні каламбури, скажімо в поезії І.Драча читаємо: «Мліє кріп в
запахущім окропі». Разом з тим, пароніми І.Драча можуть виступати засобом іронії:
Десь Макар там телята пас
на мерзлоті якійсь мерзоті.
Стилістичні можливості паронімів дуже активно використовує Л.Костенко.
Паронімія у творчості авторки виконує такі функції:
1) більш насичене, поглиблене змалювання певного образу шляхом
паронімічного порівняння-зіставлення і створення таким чином нових семантичних
рядів: «Обережні люди придумали забобони – між серцем і розумом знак
заборони»;
2) посилення метафоричності висловлювання:
Химери хмар задушать горизонт.
Земля вдихне глибинно і жагуче
на вишняках настояний озон.
Або ж:
 Ти половець, ти правнук печеніга,
з чужої муки і з чужої Мекки.
Я жду тебе, і я вже почорніла
на цих вітрах од горя і од спеки.
3) створення каламбурного, іронічного, сатиричного ефекту: «Хоч піднімай
його домкратом, / а хам не стане демократом»;
4) семантичне переключення. Звукова близькість значеннєво відмінних слів
дає можливість розширити політ думки, змалювати яскравішу картину, насичену
образами. Паронімія забезпечує, крім того, музичність фрази:
У графа профіль – як у грифа,
А я бродячий менестрель…
Ах, заспокойтесь, нащо ці баталії?
Ця ваша злість безсила і нудна,
Отак би взяти за тоненьку талію
І поцілунком випити до дна (Л.К.).

Часом для створення каламбурних ситуацій гумористичного плану

використовується зіставлення близькозвучних лексичних елементів різних мов:
“Францішку! А чого ти мовчиш? Ти – за? – Айно! – рішуче тупнув босою,
порепаною ногою Францішек, – айно! – Айно! – підхопила в один голос решта
селян. – Чуєте, всі кажуть: файно! – резюмував Хома” (О. Гончар).
У публіцистиці пароніми широко використовуються в ролі заголовків: “Шкала
і школа талантів”; “Розрахунки і прорахунки”; “Кличе на матч футбольний м'яч”;
“Манери чи маневри?”.
На основі паронімії будується парономазія – стилістична фігура, у якій поряд
розміщуються різні за значенням, але подібні за звучанням слова з метою
зіставлення їх. Тут можуть бути використані не лише пароніми, а й просто
співзвучні слова, різні за своєю предметною співвіднесеністю. Ця стилістична
фігура характерна для красного письменства та народної творчості: «Прийомний син
барона був баран, що набирався лоску при лакузах» Ліна Костенко.
 Отже, пароніми становлять досить виразний елемент і засіб мовлення
різностильового, найчастіше — художньо-літературного.

4. Стилістична важливість синонімів та антонімів.

Запитання. Що таке синоніми? Що таке антоніми?
Антонімія слів формується протилежністю їх лексичного значення. Слова-
антоніми бувають полісемантичними (багатозначними). В антонімічну пару таке
слово входить із якимсь одним лексичним значенням. Антонімічний ряд слів
формується лише тоді, коли обидва слова (антоніми), будучи повністю семантично
протилежними, все ж мають якусь спільність.
Окрему групу становлять контекстуальні антоніми. Наприклад: У душі моїй
місця немає туманам, в душі моїй сонце червоне буя (В. Симоненко). Виділені
слова туман - сонце тільки в цьому реченні можуть тлумачитись як антоніми.
Антоніми належать до важливих і оригінальних художньо-зображувальних
засобів мови. Їх стилістичні функції широкі, розгалужені. Антонімами формується
антитеза — мовний зворот, вислів, у якому різко протиставляються думки, явища,
риси характеру, поведінки особи тощо з метою посилення враження від мовленого
— сказаного чи написаного. Тому антоніми широко використовуються в
художньому, науковому, публіцистичному та інших стилях мови; зовсім обмежено
вдаються до них в оціфіційно-діловому мовленні, а також і в народній творчості:
Діла добрих обновляться, діла злих загинуть (Т. Шевченко); Краще з розумним
загубити, ніж з дурним знайти; Згода будує, а незгода руйнує (Нар. творчість).
Антоніми широко використовуються в художніх текстах для контрастної
оцінно-експресивної характеристики образів. На антонімії базуються деякі тропи,
насамперед антитеза та оксюморон.
Антитеза (з гр. протиставлення) – стилістична фігура, що полягає в
зіставленні протилежних явищ, образів, думок чи понять для підсилення виразності:
І як у серці поєднати розлуки лід, любові жар (В. Сосюра). Прийом антитези
широко використовує у своїй творчості В.Стус, завдяки чому досягається стислість і
лаконічність вислову, його емоційність, афористичність звучання:
 Живі – у домовині. Мертві – ні,
хоча тюремним муром всіх притисло.
Також за допомогою антитезної побудови поетичного тексту автор досягає
стилізації поезії під фольклор:
...а в високім небі два
сонця стоять.
А що перше – день,
а що друге – ніч,
а між ними синім цвітом
вже зацвів терлич.
Уперед піду –
вогню не мину,
а назад піду –
загину.

За принципом антитези побудовано вірш «Україні» В.Симоненка:

Коли мечами злоба небо крає
І крутить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю,
І в твоєму імені живу.
Ліричний герой відчуває кровний зв'язок з рідною землею, його особисте
«я» зливається з ім’ям Батьківщини, задля якої поет готовий піти на смерть.
Л.Костенко використовує прийом антитези, побудованої на контекстуальних
антонімах, з метою більш яскравого підкреслення протилежних рис певного явища:
Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола…
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!
За допомогою антитези авторка наголошує на тому, що перші зустрічі з
коханим були часом великого духовного єднання, але згодом ці почуття зникли і
між закоханими пролягла глибока прірва непорозумінь.
 У публіцистиці антитеза посилюється і увиразнюється різного типу
повторами, градацією, набирає форм чіткого паралелізму — усе це робиться з метою
створення потрібної авторові напруженості тексту. Це визначальна риса
публіцистичних текстів: «Він був сином кріпака і став володарем в царстві духа.
Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і
вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим» (І. Франко).
Оксиморони використовуються зазвичай при характеристиці складних,
внутрішньо суперечливих предметів і явищ дійсності. „Несумісність” складників
оксиморона становить основу експресивного ефекту: Життя ішло, минало той
перон. Гукала тиша рупором вокзальним. Багато слів написано пером. Несказане
лишилось несказанним (Л. Костенко);

Або ж у поезії В. Стуса:

Збагни ж, нарешті, сину, цю недолю
і заховай глухонімий свій крик.
Семантична несумісність складових частин оксиморону становить основу
експресивного ефекту: алогізм «глухонімий крик» підкреслює, що суспільство
байдуже до проблем окремої людини, не здатне їй допомогти.
Значної експресії надають поезії оксиморони, утворені за принципом
смислової несумісності між двома іменниками:
…Сон. І ночі ніч.
І темінь тьми. І голосіння тиші.

Наведений приклад стилістичного парадокса посилює гнітючий настрій поезії,

вказує на те, що для ліричного героя тиша є нестерпною, викликає болючі спогади.
У рядках Л. Костенко оксиморон позначає внутрішньо суперечливі почуття:
Я їх люблю. Я знаю їхню мову.
Я з ними теж мовчанням говорю.
У рядках «Світали ночі, вечоріли дні» оксиморони вживаються з метою
лаконічного змалювання природних явищ.
 Отже, антоніми становлять досить численну групу лексем — семантично
контрастних, протилежних, водночас широко вживаних і стилістично виразних,
здебільшого наснажених очевидною емоційністю.
Синонімія у текстах художнього та публіцистичного стилів теж має широке
застосування. З виразною емоційністю сприймаються синоніми- старослов’янізми
— лексичні, фразеологічні або тільки фонетичні запозичення із старослов’янської
мови. їх використовують переважно із стилістичною метою — щоб надати розповіді
урочистості або наповнити її іронією тощо. Немало старослов’янізмів у
Шевченковій поезії: всує, да свершиться, на прю, овчі шкури та ін.; Сьогодні в Софії
Карлівни гостіюють мадам Шило… та преподобна Лукерія (О. Гончар).
Синонімічні ряди найчастіше формуються словами якоїсь однієї частини мови.
За такою ознакою, як повна або часткова лексико-семантична спільність між сино-
німами одного ряду, прийнято виокремлювати такі групи синонімів: безвідносні
(абсолютні), відносні, синтаксичні, контекстуальні, фразеологічні.
Текстуальні синоніми – це ті, які є синонімами лише в певному контексті: Які
круг мене молоді, весняні обличчя (М. Рильський); Було це в далекі старі часи. Все
проходить, минає, забувається … (О. Довженко).
Ознаки текстуальних синонімів:
- взаємодоповнюють один одного;
- індивідуалізують мовлення;
- характеризуються яскравою образністю;
- мають конотативну маркованість;
- здатні уточнювати, яскраво ілюструвати думку.
Часто окремі слова, що є текстуальними синонімами, здатні утворювати
синонімічні ряди (ланцюжки, гнізда). Особливо це помітно в художніх текстах:
Рокоче, б’є, нуртує далиною, Струмить за обрій блискавок орда ... – А. Малишко
(кожен автор, використовуючи такі слова, намагається досягти неповторності);
чимало текстуальних синонімів є і в уснорозмовному мовленні, і засобах ЗМІ, які є
чутливими до соціальних змін.
Особливо часто синоніми вживаються в художніх творах. Письменники
знаходять у мовній синонімії образні й свіжі засоби висловлювання.
 О, як їх їлося – як ласощі!
З росою, сонцем і стеблом.
Як смачно плямкалось, як лазилось
По верховіттям над селом!
О, як їх їлося, вминалося,
Хрумтілося із мокрих жмень!
З наведених рядків поезії «Досвід. Акація» Л.Костенко бачимо, що синоніми
несуть додаткові значеннєві відтінки зображуваному – поряд з емоційно
нейтральною лексемою «їсти» слова-синоніми «плямкалось», «вминалось»,
«хрустілось» надають зменшувально-пестливого забарвлення поезії, адже мова йде
про дітей, для яких у тяжкі повоєнні роки квітки акації були неабиякими ласощами.
На базі синонімії сформована стилістична фігура – ампліфікація –
нагромадження синонімів, близькозначних слів, порівнянь з градацією наростання
міри ознаки, що дуже властиво художньому стилю: „І в’яне, сохне, гине, гине Твоя
єдиная дитина, Твоя Мариночка” (Т. Г. Шевченко).
Синонімія — величезне багатство мови, одне з найпотужніших джерел мовної і
мовленнєвої образності. Стилістичне використання синонімів дає змогу
висловлюватись одночасно і точно, і по-художньому, в багатьох випадках надає
сказаному, написаному потрібного емоційного навантаження, є показником
широких художньо-творчих, отже, і стилістичних можливостей мови.
ВИСНОВОК. Отже, синоніми, антоніми, пароніми, омоніми становлять основу
стилістичних можливостей лексики.

Питання для обговорення

Метод «Мікрофон»
1. Які стилістичні можливості має полісемія?
2. Розкажіть про використання омонімії в науковому та офіційно-діловому
стилях.
3. З якою метою використовуються омоніми в художньому, розмовному та
публіцистичному стилях?
4. Розкрийте стилістичну роль паронімів.
 5. Що таке парономазія? Наведіть приклади.
6. У яких функціональних стилях найчастіше використовуються антоніми, з
якою метою?
7. Що таке антитеза? Наведіть приклади.

Тестування для перевірки знань

Відповіді на питання студентів
Завдання для самостійного опрацювання.
1. Підібрати сегменти текстів художньої літератури, в яких вживаються
багатозначні слова, омоніми, пароніми, антоніми, синоніми.
2. Опрацювати літературу.

Список використаної літератури

1. Семеног О.М., Дейниченко Н.П. Методика викладання української мови у
вищих навчальних закладах : навчальний посібник. Суми, 2014. 219 с.
2. Дороз В.Ф. Методика викладання української мови у вищій школі : навч.
пос. Київ, 2008. 176 с.
3. Дудик П. С. Стилістика української мови: навч. посібник. Київ, 2005. 368
с.
4. Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови: підручник.
Тернопіль, 2000. 248с.
5. Стилістика української мови. Короткий словник термінів / Укладач
Валентина Ґрещук. Івано-Франківськ, 2012. 44 с.
6. Петрова Т. Стилістичні функції паронімів у поетичних текстах Ліни
Костенко. Науково-методична конференція викладачів, співробітників і
студентів. Суми, 2009. Ч.2. С. 152-155.
7. Хом’як І.М. Стилістична палітра поезії Василя Стуса. Наукові записки.
Серія “Філологічна”. Вип. 21. С. 91-100.
8. Стилістичні особливості лексичних засобів української мови. URL :
https://d-learn.pnu.edu.ua/student/course/lecture/view/3989 (дата звернення :
08.12.2023)