КОНСПЕКТ

«ТАК НАС НАВЧАЛИ ПРАВИЛЬНИХ ПРОІЗНОШЕНІЙ»

Шевельов Юрій Володимирович

1. ЕПІЗОД З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО СЛОВНИЦТВА.

Складання нових словників стало на порядок денний, і завдання це припало Інститутові
мовознавства. Питання нового російсько-українського загального словника і питання
термінологічних словників набрало великої актуальности. У хроніці праці Інституту,
подаваній у журналі "Мовознавство", раз-у-раз читаємо про готування таких словників.

Писалося не тільки про російсько-українські, але також англо-, французько- і німецько-

українські словники. Не з'явився з них ні один. За часів Н.Кагановича видано лише кілька так
званих "термінологічних бюлетенів", себто списків українських відповідників до
найпоширеніших російських термінів, а також кілька коротких словничків для шкільної
практики. Термінологічних бюлетенів видано п'ять (ботанічний, математичний, фізичний,
технічний і медичний), обсягом від 24 до 82 сторінок кожний (при чому коло однієї п'ятої
місця було приділено теоретичному вступові, спрямованому проти "буржуазних
націоналістів"). Шкільних словників, у ті самі роки, 1934-1935, видано десять (біологічний,
ботанічний, географічний, два математичні, хемічний, анатомічний, природничий,
зоологічний). Обсяг цих словників вагався від 35 до 212 сторінок кожний. Один єдиний
термінологічний словник дещо ширшої програми був "Словник медичної термінології"

Словник, отже, ідеально відповідав ідеологічним настановам і вимогам років після

фактичного припинення політики українізації (формально ця політика ніколи не була
відкинена і ще навіть 1937 року (травень) Тринадцятий з'їзд КП(б)У критикував недостатню
українізацію партії, професійних спілок і рад). Хибою словника показалось, одначе, те, що він
побачив світ у невідповідний час. Його поява збіглася в часі з падінням Постишева і новою
хвилею терору, яка поглинула голову Ради народних комісарів П.Любченка, керівників
Народного комісаріяту освіти В.Затонського і А.Хвилю, а тепер мала поглинути їхніх
помічників і поплічників. Наум Каганович теж підпав під хвилю нищення так само, як багато
"пролетарських" письменників, яких він підносив, як от І.Микитенко, І.Кириленко та інші.
Треба було ще і ще козлів відпущення. І словник став одним з них.
Московська "Правда" відрядила до Києва спеціяльних кореспондентів Т.Лільченка та
Д.Вадімова. Вони дістали спеціяльне завдання виявляти і викривати український націоналізм
уКомуністичній партії України і навколо неї. Кампанія, яку 1933 року інсценізував був Андрій
Хвиля, тепер повторювалася, але цього разу, 1937 року, її вістря було спрямоване проти нього,
А.Хвилі. Лільченко і Вадімов вислали кореспонденцію про українськийнаціоналізм, який
нібито безперешкодно розпаношувався в українських музеях ("Правда'', 25 вересня 1937 р.), а
далі вони виявилицей таки націоналізм у київській опері ("Правда" 4 січня 1938 р.). Між цими
двома кореспонденціями, 4 жовтня 1937 р., в "Правді" був опублікований допис, спрямований
проти Інституту мовознавства, приводом до якого став саме "Російсько-український
словник'' 1937 р. Цей допис з'явився з підписом Н.Кошевой, правдоподібно псевдонім (і
невідомо, чи під ним не ховалися ті самі Лільченко й Вадімов).

Кореспондент "Правди" жадав, щоб відповідні російські слова фігурували також в

українській частині відповідних словникових гнізд. Другим закидом проти словника було те,
що (ідучи за офіційно затвердженим правописом) словник дозволяв відмінювати слова бюро,
депо і почасти радіо (в орудному відмінку однини), що Кошевий називає "грубейшая
вульгаризация". (У російській літературній мові ці слова невідмінювані). Таким способом
Хвиля і впорядники словника, каже нам Кошевий, прокладали шлях німецькій військовій
інтервенції. Словник було вилучено з обігу в книгарнях і книгозбірнях.

2. КІРОВА, 4
1969 роком датована книжка Галини Їжакевич "Українсько-російські мовні зв'язки
радянського часу". Тема ця для Їжакевич ненова, і книжечка на цю тему не перша. Але
відмінностей супроти попередніх її книжок є дві. Поперше, книжка далеко довша, матеріялу
в ній зібрано більше. Подруге, хоч по-старому підкреслюється благотворні, мовляв, російські
впливи на українську мову,але більше, ніж досі, виділяється протилежні, українські впливи
намову російську.
 Насамперед, матеріял (і це відповідаєоб'єктивній дійсності) незмірне бідніший у частині
про українські впливи,- рівно 30 сторінок із загального числа 300. Подруге, іобсяг і особливо
характер наведених українізмів російської мовинеупередженому читачеві, що знає про факти
поза РадянськимСоюзом, нагадає, скажім, арабізми у французькій мові або гіндуїзми в
англійській.

Якщо не казати про підручники, це чи не найдовша розміром праця під маркою Інституту
мовознавства. Видано її ошатно. В добрій оправі йна досить доброму папері. Обставини ці
красномовні, коли порівняти цю книжку з іншими виданнями цієї таки інституції. Ось,
приміром, одна із справді цінних позицій Інституту - книжка ВіталіяСкляренка "Історія
акцентуації іменників а́-основ української мови", що містить чимало нового й цікавого
матеріялу й виявляє вищу від пересічної на Україні обізнаність на літературі предмету,теж
видання 1969 року. Папір тут такий, що ледве чи перетриваєдесять років, обкладинка
паперова, зшита книжка так, що її неможна покласти розкриту на столі, береги вузенькі до
смішного, приклади з різних мов збиті в один уступ,- мабуть, теж, щобзаощадити папір, що
робить орієнтацію в матеріялі важкою. Покажчиків нема. Статті, що зветься "Їхні
ідеологічні позиції". Вона починається самопохвалою. Все гаразд у маленькій імперії на
вулиці Кірова, 4, кажуть нам. Успіхи українськогорадянського мовознавства величезні й всім
відомі. Міжнародніконтакти широкі. Воно тішиться визнанням у світі, далеко поза межами
УРСР. Наводиться довгий список імен учених, що співпрацюють з Інститутом. (Варто
занотувати між іншим, що з-поміж американських учених наводиться,- чи слушно чи
неслушно - одним-одне ім'я: Лант з Гарвардського університету).

Інші арґументи Русанівського в справі ґ- мала частота вживання й наявність дублетів

типу господар - ґосподар теж не витримують критики. Єдине, що тут важить, це те, що ґ-
фонема,фонематичний принцип лежить в основі українського письма -певні відхилення
морфофонетичного й історичного характеру допроблеми ґ не стосуються. Якби була навіть
одна пара слів, де ґмає розрізнювальну ролю - скажімо грати - ґрати, гніт -ґніт - цього
вистачало б для визнання ґ за фонему, і фонемний характер ґ змушений визнати й
Русанівський. Інші слов'янські мовитеж мають фонеми низької частоти й з дублетами,- хоч
би словацьке ü або сербське ụ, або чеське ó, але ніхто й на думці не маєці літери з абетки тих
мов усувати. Звичайно, замовчана суть дискусії про ґ зовсім не в низькій частоті й дублетах,
а в тому, про щоРусанівський не згадує,- що ґ нема в російській абетці. Постишев, кому
належить заслуга викинення ґ, був одвертіший щодоцього. Перед 1905 роком російський
уряд теж забороняв уживатиґ. Це було частиною заборони окремішностей в українській
абетці взагалі з накиданням російської, як тоді казали, єрижки. Бувшипослідовним,
Русанівський мусів би змагати до цього. А втім, і наце вже є прецеденти. В тих двох збірках
про мову Полісся, що я вжезгадував,- поза тим корисних - єрижки вже дотримано в
українських матеріялах, правда, з винятком саме для ґ.

Стаття Антоненка-Давидовича про літеру ґ явно викликала тривогу. Питання русифікації

української мови не підлягають прилюдній дискусії. Це, власне, характеристичне для
останніх років, що заходів у цьому напрямі вживається потай, як колись потай, уночі,
вХаркові знищено пам'ятник Василеві Блакитному: ввечері стояв,вранці - харків'яни
знайшли рівне,старанно забруковане місце.Може, пам'ятника й не було?

Так потрактовано в курсі "Сучасна українська літературнамова. Вступ, фонетика"

(Інститут мовознавства. Київ, 1969)проблему пом'якшення приголосних перед і. Через те, що
ціуваги пишуться не для фахівців, а для загального читача, слід пояснити, про що мова. З
ортоепічними нормами української літературної мови, зформульованими в 20-х роках,
передусім упрацях Олекси Синявського, приголосні в вимові пом'якшуються перед і, за
винятком т, д, л, н, що стоять перед і, яке походитьз о, а також перед і в закінченні
називного відмінка множинитвердих прикметників. Отже, для прикладу, в
словах тінь, ліс,дід вимовляємо ть, ль, дь, а в словах тік: току, лій: лою, ніс:носа, ясні,
горді приголосні т, л, н, не м'якшаться. Це розрізнення твердости-м'якости перед і відрізняє
українську мову відросійської, де приголосні м'якшаться переді (в російськомуписьмі и)
автоматично. У наслідок цього в російській мові вибір і чи и (в російському письмі и, ы)
цілком залежить від попереднього приголосного, і ці два звуки становлять варіянти однієї
фонеми. В українській мові і та и виступають як дві фонеми,важлива своєрідність
української системи голосних.
3. УКРАЇНСЬКА МОВА В СЕБЕ ВДОМАСЬОГОДНІ Й ЗАВТРА

На недавньому з'їзді письменників України після десятирічмовчання боязко порушено

проблему відходу українців від української мови, зневаги до неї як "неперспективної"
(Ол.Гончар),проблему множення "рідних, доморощених" носіїв "лакейськоїпсихології"
(Б.Олійник). Але ніхто з промовців не порушив питання про причини такого ставлення й
такого множення. Часткову відповідь на це питання я пробував подати в своїй доповіді,
прочитаній ще перед з'їздом, 12 червня цього року, на науковій конференціїІллінойського
університету в Урбані. Ця стаття, що її подаю увазічитачів, становить дещо перероблену цю
доповідь. Сподіваюся, щовона може мати певний інтерес для еміґраційного й
нееміґраційного читача, хоч він і може зазнати деяких труднощів з
мовознавчоютермінологією, неминучою в науковій доповіді. Коли звернутися безпосередньо
до української й російської мову політичній системі сучасного Сходу Европи, численні
випадкивпровадження російських слів та інших мовних явищ до українськоїмови загалом
добре відомі. Вони можуть бути й бувають довільніабо можуть спиратися на справжню
практику мововжитку в умовах майже загальної двомовности населення. Тут можна
обмежитися на небагатьох прикладах. У правописі особливо спопуляризованесеред еміґрації
усунення літери ґ(хоч і на Україні визнається наявність відповідного звука в літературній
мові - наприклад, у виданому недавно в кількості 70 тис. примірників третім виданням
ДзУП

Але ґвалтовне усунення одних слів і впровадження інших не таке всеохопне й не таке
абсолютне, як часто думають українськіеміґранти, а головне - воно не так розкладає саму
тканину української мови, як ті процеси, що відбуваються в живій мові, і як
витонченніші методи мовного плянування. Вирішальний чинник увсьому цьому - мало не
загальна двомовність. "Гармонійна двомовність", про яку читаємо в радянських виданнях,
ледве чи будь-коли і будь-де існувала. Двомовність - це не просто співіснування двох мов на
певній території. Звичайно двомовність означаєнерівність двох мов, що співіснують і -
неминуче - конкурують.В умовах сучасної радянської України російська мова - великоміська,
українська - сільська і часом селюцька, російською говорять особи керівні або високо
освічені, українською (за виняткомтих, хто її вживає професійно і за це плачений державою)
– особинепрофесійні, з невисокою освітою, російська мова - повна, з високо розвиненою
термінологією й міським сленґом, в українськійці складники мусять творитися кожного разу
ad hoc або попростувідсутні, і навіть коли створюються індивідуально у відповідній ситуації,
рідко продираються до загального вжитку. У таких обставинах для україномовної особи
часто легше замість підшукування або вигадування українських виразів скористатися з уже
наявних російських слів для понять, що їх українськиймовець не має або не легко знаходить
український вислів. У гру входять також емоційні чинники престижу. Все це стосується до
пересічного українського мовця, а може, ще більшою мірою до працівників преси, радіо
тощо, де ще фактор безпеки (справжньої абоуявної) не сприяє експериментуванню або
творчості. (Адже офіційно нема російського буржуазного націоналізму, але аж надто
підкреслено існує український).

Ось ще кілька прикладів, де просування русизму поширилосядалі, ніж у

попередньому прикладі: щільно - тісно, витискає -витісняє, чота - взвод (власне, вся
військова термінологія з дужемалими винятками).

Хоч які важливі такі прямі заступлення українських традиційних елементів мови на
нові, російські (а один з наслідків їх -розрив з літературою перед її совєтизацією), безмірно
серйозніші в своїх наслідках ті зсуви в глибинній структурі мови, що виникають з них. Ці
зсуви мають також більший теоретичний інтерес. Наведу кілька прикладів, беручи їх з
різних ділянок мови,починаючи з лексики.

Своєрідність семантичної структури української мови затирається, підлягаючи

пристосуванню до російської. Це відбуваєтьсядвома шляхами.

1. Розщеплення семантики слова в пристосуванні до російськихвідповідників,

звичайно шляхом упровадження російського слова,напр., укр. відділ відповідно до двох
російських -- отдел і отделение, тепер (власне від серпня 1975 року!) - відділ із звуженим
значенням і - відділення, абсолютне близня російського отделение(і, додам, у розріз із
законом українського словотвору, за яким суфікс -іння означає предмети, а -ення процеси -
пор. Правління"управа" і правлення, "керування"). Так само укр. прибуток розщеплено
на прибуток і доход, укр. збірка (творів) - на збірка і зібрання, укр. лекція (година) -
на лекція і урок, укр. поверх на поверхі ярус тощо.

2. Усунення семантичного розрізнення, властивого українському слову, в

пристосуванні до російського нерозчленування, приміром, укр. опанування (чужої мови)
і оволодіння (чужою власністю) - заступається
нерозчленовапим оволодіння, скорити (бунтівників) і підпорядкувати (законові) -
заступлене нерозчленованим підкорити (мабуть, контамінація
рос. покорить і подчинить),чужий (мова) і іноземний (вино) - заступлене
нерозчленованиміноземний, урочистість і тріюмф - заступлене нерозчленованим(і
позиченим з російського) торжество, зараз (негайно) і тепер - заступлене
нерозчленованим зараз тощо.

Подам приклади, два з фонетики й два з морфології.

1. У фонетиці -тип житіє, посланіє. Праслов'янське і, збережене в усіх інших

слов'янських мовах, в староукраїнській змінилося на и від XIV ст. (перша атестація 1283 р.).
Усі і, що існували перед тим, перейшли в и, в своїх і позичених (до того часу) чужихсловах.
Так і в цьому типі слів. Характеристично, ще Шевченко тутмав и: житиє. Звук і тут малпує
російську вимову й перекреслюєісторичний розвиток української. Так само в чужих словах.
Маємозакономірно Рим, Єрусалим, позичені давніше. Але чому Віфлеєм? Ліван? Так само в
іменах людей, теж позичених давніше: Михайло, Микола, Кирило, Галина (але такого
переходу і в и не буваєв іменах, що ввійшли до вжитку пізніше: Леонід, Ніна і т. п.). Те саме
спостерігаємо в словах, позичених з інших мов у давніші часи.У новіших позиках
застосовуємо (штучно встановлене) правило"дев'ятки" на диференціяцію і та и, але в
позичених до XV ст. маємо послідовно и:ґвинт, шпиталь, мистець, квиток,
любисток тощо. На такому тлі написання типу житіє з і - нічим не виправданий русизм, що
порушує закономірність історичного розвиткуукраїнської фонетичної системи.

2. Другий приклад розриву з історичною традицією в фонетиці -трактування групи

приголосний плюс сонорний у кінці слова. Починаючи від другої чверти XVI ст.
спостерігаємо тут вставнийголосний: вітр, огнь, корабль перетворилися на вітер, вогонь,
корабель тощо. Узаконення форм Олександр, міністр, циліндр замість уживаних перед
тим Олександер, міністер, циліндер руйнуєцю історичну традицію

Принагідне зауважу, що нормалізування форм особових імен врозріз з історичною

традицією, за яким може ховатися зневага до питомо українських форм, спостерігаємо не
лише в практиці київських мовних законодавців, а і в колах Української Католицької
Церкви. Форми типу Андрей, Йосиф, Василій тощо штучні і історичноневиправдані.

3. У морфології разючий приклад антиісторичного трактуванняформ знаходимо в

приділенні новопозичуваних іменників, що кінчаються на приголосний, до жіночого роду.
Історично беручи, маємо тут справу з тим, що в праслов'янській мові було так
званимиосновами на і (з включенням деяких основ на приголосний). Упраслов'янській мові
до цих основ могли належати іменники всіхтрьох родів, але вже тоді почалося "розмивання"
цих основ, зокрема приналежні до них іменники середнього роду були перенесенідо інших
родів (приміром, кость, сучасне українське кістка). Це"розмивання" тривало в більшості
слов'янських мов: поволі, алестало усувалися іменники жіночого роду, із закінченням на
приголосний. Тільки дві мови - чеська й російська - зберегли продуктивність таких
іменників і виявили нахил поширити цю групу. Українська мова перебуває на протилежному
полюсі, в ній усуваннятаких іменників зайшло якнайдалі. Стосовно до цього різні способи,
що з них назву тут тільки найголовніші:

а) Перенесення до чоловічого роду: біль, дріб, глиб, кір, розпач,Сож, Сибір,

Черемош, жаль - усі були історично жіночого роду;

б) Перенесення до чоловічого роду, супроводжуване ствердінням

приголосного: пил, полин, Хотин, слова на -пис (літопис тощо):

в) Перенесення до відміни на голосний доданням закінчення -а: долоня, яблуня, їжа,

лжа, картопля, (по)мста, миша, одежа,пісня, постеля, тишавоша, земля; також брова,
бритва, буква,церква, Іква, кітва, морква, підошва, Полтва, верства тощо;

г) Те саме доданням суфікса: дочка, чвертка, галузка, горстка, кістка, сітка,

сопілка, жердка: частина, данина, глибина: зовиця; скорбота; свекруха тощо.
 ґ) Утрата форм однини (плюралізація): двері, груди, сіни тощо.

Українська мова має серед інших два голосні, і та и. Подібно два голосні такого
типу має російська мова, позначувані написьмі и та ы, як і польська, що позначає їх і тау.
(Абстрагуємосятут від особливостей артикуляції звуків українського и, польськогоу і
російського ы, які в даному контексті не грають істотної ролі). Є,одначе, посутня різниця в
фонемному статусі українського и супроти відповідних голосних двох сусідніх мов. У
російській і польській мовах звук, відповідний до українського и, ніколи не виступаєна
початку слова, а в середині слова ніколи не виступає післяпом'якшених приголосних. Це
означає, що вибір, скажімо, російського и чи ы цілком зумовлений фонетичним оточенням, а
отже, щоз фонологічного погляду ці два звуки становлять одну фонему, аввесь склад
голосних фонем російської мови (як і польської) -п'ятифонемний, проти українського
шестифонемного. В українській бо мові і не вимагає обов'язкового пом'якшення
попереднього приголосного. Щонайменше зубні приголосні т, д, н, л можутьвиступати
перед і і в пом'якшеному варіянті (приміром, н у словініжний) і в твердому (приміром, ніж).
Історично беручи, твердістьзберігається, коли і походить з о і здебільшого чергується з ним
(унашому прикладі ножі), або в називному відмінку множини прикметників з -ыe (напр.,
у густі, називний множини від прикметника густий з твердим т супроти гості з
пом'якшенням).

У XVI ст. в чималій групі слів голосний о в складі перед наголошеним а перейшов
у а, приміром, багатий, гарячий, також, манастир (можливо, позичений у цій формі з
південнослов'янських мов,а можливо, під впливом форми манах). Форму солдат, базовануна
російському правописі, відновлено від 1930-х років, форму монастир від 1948 року.
Відповідні форми з а (салдат) перейшли довульґарних, незаперечно знов за оцінками,
перенесеними з російської мови.

Приклад, до якого тепер переходжу, сучасному українськомуінтеліґентові, напевне,

здасться особливо драстичним, тут бо оцінка мовних вартостей відповідно до чужої мови
закоренилася особливо глибоко. Мова йтиме про звук, що вживається виключно в чужих
словах, ф. Цей приголосний виступав у багатьох позиках зчужих мов, насамперед
західноевропейських, але в старших запозиченнях мова заступала його на п (напр., Пилип,
Остап, пляшка)або на х (напр., Хома, хура), аж поки, від XV ст., не розвинуласяафриката хв,
дуже характеристична саме для української мови й дуже в ній поширена, але за малими
винятками (хвиля, хвіртка...), недопущена до літературної мови. Низька соціяльна оцінка
двозвукахв освіченими колами спершу постала в контактах з мовами польською, німецькою
й латиною, але в новітні часи її посилили і остаточно ствердили контакти з російською
мовою (в якій звук ф "природний" тому, що там він розвинувся і у власних словах у
процесінормального фонетичного розвитку й набув фонемного статусу).