Роботу виконала

Студентка 1 курсу
Факультета іноземних мов
101І групи
Терзі Олександра Олександрівна
▪ 1. Східна і західна церква християнського світу.
2. Християнство у Давньоруській державі до 988 р.
3. Прийняття християнства в Київській Русі.
4. Західна політика князя Володимира.
5. Спроби подолання деспотизму Константинополя.
▪ 1. Східна і західна церква християнського світу.

Церковний розкол("Велика схизма")1054 р.

Західна церква-римо- Східна церква-

католицька (“вселенська”) православна (“істинна”)

▪ Боротьба за верховенство та істинність учення.

▪ У 1054 р. через чвари у справі призначення патріарха папський легат та
Константинопольський патріарх публічно прокляли один одного, а заразом і очолювану
супротивником церкву.
▪ Керував візантійський імператор:
скликав Вселенські собори, ініціював
розробку догматів.
▪ Основна увага – питанням богослов´я.
▪ Хлібом і вином причащали усіх
вірних; хліб для причастя – квасний.
▪ Хрестилися трьома пальцями.
▪ Священики носили бороду.
▪ Богослужіння велося грецькою або
місцевою мовою.
▪ Не визнавала кардиналів і догмат про
верховенство папи як намісника Бога
на землі. Не визнавала“благодать”(яка
продавалася індульгенціями)і“чистил
ище”.
▪ Святий Дух сходить лише від Бога
▪ Підпорядковувалася папі
римському, який протистояв владі
світській.
▪ Основна увага – обрядам,
управлінню, дисципліні.
▪ Хліб для причастя був прісним, а
вином причащали тільки
духовенство.
▪ Хрестилися п´ятьма пальцями.
▪ Священики голилися і виголювали
тонзуру.
▪ Богослужіння велося латиною.
▪ Забороняла розлучення, вихід з
духовного сану, встановила
монополію духовенства на читання
та тлумачення Біблії.
▪ Утвердила догмат про сходження
Святого Духа не лише від Бога-
На українських землях християнство
утверджувалося протягом багатьох століть. Це був
тривалий процес, що зазнав впливу різноманітних
чинників: ідеологічних, політичних, духовно-
культурних. Історичні джерела засвідчують
присутність християнської віри у заселених
греками містах Північного Причорномор’я
ще на початку нашої ери. Звідси вона знайшла
собі шлях до Східної Європи. «Повість минулих
літ» містить апокрифічний сюжет (інших
підтверджень немає), за яким апостол Андрій
Первозваний благословив гори, на яких був
заснований Київ, а на місці, де тепер Андріївський
собор, поставив хрест. За іншими переказами,
поширював християнство на наших землях і учень
апостола Петра Папа Римський Климент IV.
Є свідчення, що українських теренів на початку
60-х рр. IX ст. сягали й дороги солунських братів
Кирила і Мефодія.
Як відомо, початок християнства на Русі поклав
сам апостол Андрій Первозванний, який поставив
хрест на Київських горах. Напевно, мало пройти
майже1000 років, аби інша епохальна подія в
християнському світі – Хрещення Русі – відкрило
шлях до проосвіти слов'янських народів. 988
рокуі на берегах Дніпра біля стін Києва
відбулася подія, історичну значимість якої для
всього слов'янського світу годі переоцінити й у
наші дні.
Першою відомою спробою офіційної християнізації вважається «Аскольдове хрещення»:
у 860 р. Аскольд, перший з київських князів, прийняв нову віру. В 955 р. відбулося
хрещення київської княгині Ольги, також із зовнішньополітичних розрахунків
на зміцнення династійних контактів з Візантією. Тоді ж з’явилися перші християнські
храми в Києві. Відомий факт, що княгиня Ольга звернулася в 959 р. до імператора
Західної Римської імперії Оттона І, щоб він прислав єпископа, та згодом відмовилася від
опіки римської церкви. Нарешті, з 988 р., за князя Володимира, почався
найпотужніший етап державної християнізації («хрещення») Русі. Хрещення киян,
за літописом, відбувалося 988 р. в Києві на р. Почайні, притоці Дніпра. Відтоді
почалося хрещення людей в інших містах і селах Русі. Це був болісний процес. Активно
противилося християнізації населення Новгорода, Ярослава, інших міст, але ці виступи
Володимир жорстко придушував. Християнство як державна релігія Київської Русі
остаточно було закріплене силою державної влади у 988 ̶ 991 рр., але населення ще довго
наверталося до нової віри.
Наслідки
▪ Прийняття християнства як офіційної релігії наприкінці І тис. принесло
Київській Русі неабиякі зовнішньополітичні здобутки. Вона прилучалася
до кола цивілізованих держав, позбавлялася статусу «варварської»
країни.
▪ Хрещення сприяло об’єднанню Русі в єдину феодальну державу, дало
поштовх розвиткові економіки, освіти, духовності й культури. Русь
зрівнялася з монотеїстичними державами в цивілізованому світі, зріс
її міжнародний авторитет. Про це свідчать, зокрема, династичні шлюби:
Ярослав Мудрий був одружений з дочкою шведського короля, сестра
Ярослава стала королевою Польщі, три його дочки — королевами
Угорщини, Норвегії та Франції.
▪ Християнство на Русі мало особливу підтримку держави. Митрополити
були керівниками церковної організації в релігійно-канонічних справах
і радниками князя у справах громадських. Після поділу церкви (1054)
на православну та католицьку руські священнослужителі залишилися
в підпорядкуванні візантійської церкви. Резиденцією Київського
митрополита був Київ, де було збудовано храм Святої Софії.
▪ Володимир вів тільки оборонні війни. Знову порушуючи традицію попередників, він
звернув свій погляд на Захід і також додав до своїх володінь землі сучасної західної
України. Можливо, в цьому є один негатив, адже цим було покладено початок
довготривалому суперництву з поляками за цей регіон.
▪ Важливими були також і зв’язки з західними племенами. Західні племена – дуліби, хорвати,
тиверці, вже за Олега були у зв’язках з Києвом, і як союзники брали участь у поході на
Візантію. Потім вони увійшли до складу Київської держави. Лдя Русі західні землі мали
значення передусім як постачальники солі, якої багаті поклади були на Підкарпатті. Час від
часу, коли печеніги опанували степи і почали замикати дорогу до чорноморських соляних
озер, галицька сіль здобула ще більшу ціну. Через західні землі проходили також торгові
шляхи – на Волинь, до Польщі та Німеччини і на Перемишль до Угорщини. Це було
причиною того, що 981 року Володимир пішов походом на Захід і зайняв Перемишль,
Червен та ін.
▪ Пізніше Володимир зайнявся дальшим забезпеченням західного фронту. В 982 році було
підкорено в’ятичів. 983 року він здобув землю ятвягів, войовничого литовського племені
між Бугом і Німаном. 993 року Володимир ходив на хорватів. Власне, ці походи викликали
напруження між Києвом та Польщею. Він також змусив литовських ятвягів визнати його
верховенство. Пізніше літопис зафіксував, що Володимир ходив також походом у Польщу.
Згодом дві країни перестали ворогувати, і Володимир навіть одружив свого сина
Святополка з дочкою польського князя Болеслава Хороброго.
▪ Все це свідчило насамперед про його дипломатичний хист. Володимир також встановив
загалом дружні стосунки з поляками, угорцями і чехами. Імовірно, були встановлені зв’язки
з Німеччиною, що також мала провідне становище в Європі. В основі цієї західної орієнтації
лежало його прагнення підпорядкувати собі головні торгові шляхи на Константинополь –
важливий політичний, культурний, торговий центр тогочасної епохи.
▪ Внаслідок виваженої політики володіння князя стали найбільшими в Європі. Вони загалом
▪ Стрiмкий поворот вiд нацiональної автономiї
до залежностi вiд Константинополя
вiдбувався досить болiсно. Управлiння
українською церквою з вiзантiйської столицi
не привело до полiпшення стосункiв iмперiї з
Руссю, а збурювало протидiю останньої.
▪ Вiйна Ярослава з Вiзантiєю 1043 р. є
найкращим тому доказом. Пiсля невдалих для
Русi воєнних дiй i укладення миру Вiзантiя
повела тяжку вiйну з печенiгами (1043-1046),
якi дiйшли навiть до стiн Константинополя. У
цей скрутний для iмперiї час Ярослав робить
спробу повернутися якщо не до повної
автокефалiї, то принаймнi до автономiї, тобто
до самостiйного обрання Руссю митрополита
з наступним визнанням його
константинопольським патрiархом.
Звичайно, воєннi, державотворчi та культурницькi здобутки як на заходi, так i на сходi
Європи залежали значною мiрою вiд того, наскiльки органiзованою i багатою була
церква, наскiльки вона була слухняною своїм свiтським монархам. Каролiнгзькi
реформатори ставили собi за мету змiцнити зв’язок мiж їхньою церквою та нормативним
християнством, носiєм якого було папство. Для цього було скликано собор (789), на який
з’їхалися єпископи, абати та свiтська аристократiя; на соборi Карлом Великим було
оголошено низку розпоряджень пiд назвою «Загальне напучення», покладених в основу
церковної реформи. Релiгiйне життя Захiдної Європи вiдтепер передбачало бiльш
шанобливе ставлення до папського престолу, чiтке вiдокремлення мирян вiд духовенства,
органiзацiю мирян у постiйну структуру парафiй, де формувались їхня релiгiйна
свiдомiсть та громадське життя, сплачувалася церковна десятина тощо. Каролiнгзька
церква провела чiтку межу мiж бiлим i чорним духовенством. Останньому приписувалося
жити й поводитися за «Статутом» святого Бенедикта, в основу якого були покладенi
правила порядку, суворої iєрархiї та стабiльностi. Замiсть пастирської дiяльностi в
середовищi мирян ченцям приписувалося сприяти освiтньому i культурному вiдродженню
церкви. В Українi-Русi цю мiсiю з часом виконував складений Феодором Студитом у
Вiзантiї «Студитський Устав», що також спонукав ченцiв до освiтньої дiяльностi.
Акт 1051 р. мав виправити попередню помилку Ярослава й звiльнити київську церкву вiд
вiзантiйської залежностi; а втiм, домогтися послiдовного втiлення поставленої мети
київський князь не зумiв. Усамостiйненню української церковної органiзацiї та її бiльш
тiсному зв’язку з державою могли сприяти запровадження монархiчного правлiння на Русi
(королiвства чи царства) i нацiональна митрополiя, затвердженi або Римом, або
Константинополем. Взiрцем подiбної далекоглядної полiтики стала пiдтримка нiмецьким
духовенством короля Оттона I у проголошеннi його iмператором. Проте Вiзантiя
вiдмовлялася визнати i тим бiльше освятити цi iнститути у будь-якiй державi i, безперечно,
у свого чи не найголовнiшого полiтичного суперника. Свого часу цю поступку було
зроблено лише для Болгарiї пiд тиском вкрай несприятливих для iмперiї воєнно-
полiтичних ситуацiй.
Очевидно, намiри та полiтичнi настрої київського князя знаходили пiдтримку його
найближчого оточення, до якого належав i митрополит Iларiон. Недаремно вiн титулував
Ярослава «каганом» або царем, як вiзантiйського iмператора. Смерть Ярослава у 1054 р.
вiдзначена записом про успiння «царя нашого» на стiнi Софiйського собору.
Прагнення Iларiона до утвердження церковної самостiйностi Києва i його
протидiя вiзантiйськiй гегемонiї стояли в одному ряду з Ярославовою
концепцiєю сильної монархiчної нацiональної влади. Київський
митрополит не подiляв вiзантiйської iдеї пiдпорядкування церкви
iмператорськiй владi й виступав за їхнi взаємовiдносини на
захiдноєвропейський зразок.
Вiн домагається канонiзацiї українських святих – Ольги, Володимира,
Бориса i Глiба, що служило вагомим аргументом на користь церковної
самостiйностi України-Русi. . Цим пiдтверджується ймовiрнiсть вiдвiдин
Iларiоном Заходу – наприклад, з почтом Анни Ярославни у 1051 р. Проте
iдея прийняття царського достоїнства київським князем не мала успiху в
тогочасному суспiльствi, можливо, саме внаслiдок байдужостi чи
ворожостi бiльшостi церковної iєрархiї – знаряддя вiзантiйської полiтики.
Ярослав не встиг також зав’язати тiснiших зв’язкiв iз Римом i зробити
вiдповiдні кроки на шляху до коронування королiвською чи цiсарською
короною – подiбно до Оттона I, проголошеного нiмецьким iмператором.
Пiсля смертi Ярослава зробити це вже було неможливо через полiтичний
розклад Руської держави.
 КИЇВСЬКА РУСЬ БУЛА МОГУТНЬОЮ ДЕРЖАВОЮ
СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЄВРОПИ, ЯКА ВІДІГРАВАЛА
ВЕЛИКУ РОЛЬ ЯК В ІСТОРІЇ СХІДНОСЛОВ'ЯНСЬКИХ
НАРОДІВ ТАК І В СВІТОВІЙ ІСТОРІЇ. УТВОРЕННЯ
ВЕЛИКОЇ І СИЛЬНОЇ ДАВНЬОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
СПРИЯЛО СУСПІЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОМУ,
ПОЛІТИЧНОМУ І КУЛЬТУРНОМУ РОЗВИТКУ СХІДНИХ
СЛОВ'ЯН, ЗНАЧНО ПОСИЛЮВАЛО ЇХ У БОРОТЬБІ З
ЗОВНІШНІМИ ВОРОГАМИ.

ЗАКЛЮЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНА ТА ВІЙСЬКОВА МОГУТНІСТЬ, АКТИВНІ

ВИСТУПИ НА МІЖНАРОДНІЙ АРЕНІ ВИСУНУЛИ ЇЇ В
ЧИСЛО ПРОВІДНИХ КРАЇН СЕРЕДНЬОВІЧНОГО СВІТУ.
УСПІШНО ВІДБИВАЮЧИ НАПАДИ СТЕПОВИХ
КОЧІВНИКІВ, РУСЬ ВІДІГРАЛА РОЛЬ ЩИТА, ЯКИЙ
ПРИКРИВ ЗАХІДНО-ЄВРОПЕЙСЬКУ ЦИВІЛІЗАЦІЮ ЗІ
СХОДУ. СТАРОДАВНЯ РУСЬ МАЛА ВЕЛИКИЙ
АВТОРИТЕТ І ВПЛИВ НА МІЖНАРОДНІЙ АРЕНІ І ЇЇ
ВТРУЧАННЯ В ТОЙ ЧИ ІНШИЙ КОНФЛІКТ БУВАЛО
ДОСИТЬ, ЩОБ СТРИМАТИ ЙОГО.