2.9.

Охрещення Русі

Запровадження християнства — це епохальний поворот в історії Давньоруської держави, який не тільки

суттєво вплинув на всі сфери тогочасного суспільного життя, а й надовго визначив характерні особливості

вітчизняної моделі історичного розвитку.

Прийшовши до влади, Володимир Великий спробував провести релігійну реформу, суть якої полягала в

модернізації язичництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога — громовержця Перуна. Ієрархія

новоствореного пантеону відповідала розкладу політичних сил у країні, адже верховним божеством було

визнано не полянського Даждьбога, а новгородського Перуна. Очевидно, Володимир мав зважати як на

новгородську еліту, завдяки грошам якої прийшов до влади, так і на норманських найманців, на мечі яких

спирався (громовержець Одін — брат-близнюк литовсько-слов'янського Перуна — був покровителем

скандинавської дружини). Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу: вона

гальмувала процес державотворення; не захищала багатства і привілеї феодальної верхівки, що набирала

силу; ускладнювала розвиток зв'язків з християнськими країнами. Тому запровадження нової державної

монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю. Вибір було зупинено на християнстві візантійського зразка.

І це зовсім не випадково. По-перше, ще за часів існування античних міст-держав для Подніпров'я визначився

південний вектор цивілізаційної орієнтації, який значно посилився з появою торгового шляху «з варяг у греки».

По-друге, у державної еліти вже існували досвід та традиція хрещення (Аскольд, Ольга), пов'язані з

Константинополем. По-третє, відповідно до візантійської моделі християнства світська влада домінувала над

релігійною, що цілком влаштовувало великого князя: ідеологічну підтримку своїм державотворчим планам він

отримував, а контроль над ним з боку церкви не встановлювався. По-четверте, візантійське православ'я

знайомило Русь з християнським віровченням рідною мовою, що значно прискорювало і спрощувало процес

поширення та утвердження нової релігії. Єдине, що тривожило Володимира, — це реальна загроза через

прийняття християнства потрапити в ідеологічну або ж навіть політичну залежність від Візантії.

Вирішенню проблеми посприяв збіг обставин. У 986 р. візантійський імператор Василь II, проти якого

виступили земельні магнати, попросив у Володимира військової допомоги для придушення заколотників.

Київський князь погодився, але висунув вимогу — одруження із сестрою Імператора Анною. Це була

надзвичайно висока ціна, адже відповідно до існуючих тоді канонів, візантійські принцеси могли виходити заміж

лише за рівних собі або хоча б за представників родини німецьких імператорів. Проте обставини були сильніші

за традиції: реальна загроза Константинополю змусила Василя II піти на поступки, водночас він сам висунув

вимогу, щоб Володимир охрестився і запровадив християнство на Русі. Виконуючи умови русько-візантійської

угоди, у Києві хрестився Володимир.

Шеститисячне руське військо допомогло візантійському імператору розбити сили феодальної опозиції влітку

988 р. у битві під Хрисополем. Проте, опанувавши ситуацією, імператор зрікся своїх обіцянок і відмовив князю

віддати за нього сестру. Намагаючись досягти поставленої мети, Володимир здійснює блискавичний похід до

Криму і захоплює важливий пункт візантійського панування на півострові, головну житницю імперії — Херсонес
(Корсунь). Імператору нічого не залишилось, як виконати умови угоди. Саме в Корсуні восени 989 р.

Володимир взяв шлюб з Анною. Ця подія і стала точкою відліку процесу насадження християнства на Русі.

Драматичні події, пов'язані із запровадженням нової релігії, що відбулися протягом трьох років (988, 989, 990)

літописцем спресовані в один — 988 р. Насправді християнізація Русі тривала декілька століть.

Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі:

1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових

феодальних відносин у східних слов'ян. Християнство, сформоване як релігія класового суспільства,

освячувало владу панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему. Водночас воно рішуче

стверджувало рівність усіх перед Богом, чим закладало принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже

всіх соціальних рухів, у тому числі антифеодальних.

2. Православ'я стало надійним ґрунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної

країни. До кінця 80-х років X ст. Русь була слабоконсолідованою, поліцентричною державою, що зберігала

єдність і форму завдяки мечам великокнязівської дружини. Одночасне проведення адміністративної та

релігійної реформ якісно змінило ситуацію. Сприяючи централізації, вони зламали сепаратизм місцевих князів

та племінних вождів, утвердили єдиновладдя київського князя як основу політичної моделі управління Руссю

(християнське єдинобожжя стало своєрідним ідеологічним підґрунтям утвердження особистої влади

верховного правителя).

3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі та

одруження на Багрянородній сестрі візантійського імператора ввели Володимира у коло християнської сім'ї

європейських правителів, а Давньоруській державі відкрили шлях до її визнання європейською християнською

спільнотою. З того часу великий князь ставав повноцінним суб'єктом міжнародного права: кордони його

держави вважалися недоторканими (бодай номінально); на полі бою княжих воїнів брали в полон, а не в

рабство та ін. Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної та політичної залежності від

Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагодженню і розширенню плідних зв'язків, побудованих на

принципі рівноправності, з багатьма європейськими країнами. Це підтверджують тісні контакти з Німеччиною,

Польщею, Швецією, Римом. Після християнізації Русь була навіть тісніше пов'язана із Заходом, ніж з Візантією,

про що свідчать численні шлюбні угоди династії Рюриковичів. Зокрема, протягом X–XIII ст. вони уклали 83

шлюби з представниками західноєвропейських родин, а з членами візантійських династій лише 12.

4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття

населення Давньоруської держави. Особливістю язичницького світогляду було обожнення природи.

Язичництво пригнічувало людську душу і виховувало страх перед природними силами. Оголошення

християнством Бога надприродною силою, яка керує світом, докорінно змінило ситуацію, позбавивши людину

цього страху. Поступово відбувається зміна акцентів у релігійній вірі: він переноситься із зовнішнього на

внутрішній світ людини, внаслідок чого людина отримує свободу вибору поведінки. Справедлива розплата
чекає в потойбічному світі. Такі якісні аміни помітно вплинули на звичаї та мораль ранньофеодального

суспільства: певною мірою пом'якшилися стосунки між людьми, було усунено полігамію, засуджено звичаї

родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних, особливо до рабів.

5. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвиткові писемності,

літератури, архітектури та мистецтва.

Водночас прийняття християнства візантійського зразка спричинило появу низки негативних явищ,

тенденцій та процесів:

1. Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою

противагою самодержавній владі. Це зумовлено насамперед візантійською моделлю християнства. Саме вона

дала змогу руським самодержцям підім'яти під себе духовну владу. По-перше, відповідно до візантійських

канонів, церква мала підпорядковуватися світській владі, тоді як за католицизму навпаки — світська влада

підкорялася духовній. По-друге, відсутність целібату (обов'язкова безшлюбність у католицького духовенства)

не давала змоги духовенству православному, переобтяженому сім'ями, законсервованому практикою передачі

своєї професії в спадок, ні поповнювати свої кадри за рахунок здібних людей з низів, ні стати справжнім

духовним опонентом світській владі. По-третє, православна церква не одержувала такої могутньої підтримки

ззовні, яку мала завдяки діям Папи Римського католицька церква, і тому православ'я не могло стати

перешкодою на шляху створення російськими правителями системи загального підкорення державі всіх сфер

суспільного життя.

2. Прилучення до багатств світової культури було обмежене. На противагу країнам Західної Європи, а

також слов'янським державам Польщі та Чехії, де утвердився західний католицький варіант християнства і

мовою богослужіння та церковної літератури була латина, на Русі церковна служба правилася слов'янською

мовою. Безумовно, це сприяло швидкому поширенню нової релігії серед населення, але водночас помітно

звужувало русло культурного потоку, адже прилучення до світової культури відбувалося, головним чином,

через слов'янську літературу з Болгарії, Сербії та частково через грецькі книги, що перекладалися на Русі.

Усунення на тривалий час з поля зору руської еліти цілих пластів латиномовної літератури суттєво

перешкоджало процесам накопичення знань та обміну інформацією, тим самим зумовлюючи наростання

певної культурної замкненості країни.

3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим. З часу прийняття Руссю християнства до падіння

Візантії в XV ст. під натиском турків ця імперія не виходила із стану перманентної кризи. Криза політична

завжди зумовлює кризу духовну. Поширені в XIII–XV ст. настрої бродіння, посилення впливу містицизму,

проповідь аскетизму, відчуженості від життя були ознаками кризи візантійської духовної еліти. Вона не зуміла

піти далі засвоєння античної спадщини, осмислити сучасні суспільні процеси і тому залишилася відірваною від

загальної течії світової суспільної думки. Потенціал візантійського цивілізуючого впливу поступово згасав,

продукуючи замість енергії та новаторства традиціоналізм та консерватизм. Наслідком цього стали занепад
шкільної та гальмування університетської освіти, обмеження духовної свободи, що зумовило стійку тенденцію

відставання від Заходу в багатьох сферах суспільного життя.

Отже, запровадження християнства на Русі, безумовно, було явищем прогресивним. Воно сприяло

формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету,

розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й

низки негативних зрушень, процесів та тенденцій.

2.10. Характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі

Високий злет культури Київської Русі був зумовлений суттєвими зрушеннями в різних сферах суспільного

життя — розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла

від сільського господарства; виникненням міст; пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням

міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін. Нові явища та процеси в давньоруській культурі —

це не тільки сумарний наслідок дії суспільних сил та чинників, а й активний самостійний фактор впливу на різні

сфери життя, тобто культура водночас виступає і як об'єкт, і як суб'єкт історичного розвитку.

Феномен культури Київської Русі мав такі характерні риси та особливості:

1. Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури. Церква стала

своєрідним центром, у якому органічно синтезувалися витвори майстрів різних культурних сфер — архітектури,

живопису, музики, скульптури, літератури. Так само як православна релігія була поставлена на службу

державі, культура мала служити церкві, свідченням чого є абсолютне домінування в мистецтві біблійних

сюжетів, у літературі — релігійної проблематики, в архітектурі — культових споруд. У княжу добу саме церква

стає одним з найдоступніших місць задоволення естетичних потреб народу.

2. Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів. Християнство,

надавши імпульсу державотворчим та культурним процесам на Русі, сприяло поширенню візантійського впливу

в різних сферах суспільного життя і в культурі, зокрема, що було особливо відчутно на початку християнізації.

У цей період давньоруська література розвивається в межах візантійських канонів, які визначали жанри (житія,

проповіді, повчання) та стриману стильову манеру викладу. Іконопис, наслідуючи візантійські зразки,

відрізняється абстрактністю і статичністю. В архітектурі набуває поширення візантійський стиль зодчества,

запозичується техніка цегляної та кам'яної кладки, переймається досвід створення фресок та мозаїк.

З часом почали виявлятися глибинні давньоруські основи. У літературі з'являється емоційне і пристрасне

«Слово про Ігорів похід» (1187) що не мало аналогів ні у візантійській, ні у європейській літературі. З XI ст. у

церковному живописі започатковується процес розмивання візантійських канонів: все частіше зустрічаються

світські сюжети, релігійні композиції наповнюються образами реальних людей, побутовими сценами,

набувають національних рис. Яскравим прикладом цього є фрески Coфії Київської. Саме Софійський собор є
матеріальним уособленням поєднання візантійського стилю і місцевих традицій. Значна кількість овальних

куполів (бань) у кам'яних храмах є виявом впливу дохристиянських традицій спорудження капищ (язичницьких

культових споруд).

3. Існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення

місцевої самобутньої культури. Роль візантійського впливу на розвиток культури Русі була значною, але не

вирішальною, оскільки все візантійське в процесі «ослов'янення» творчо переосмислювалося, якісно

видозмінювалося під впливом місцевих традицій.

Феномен давньоруської культури виріс не з пересаджених варязького або візантійського саджанця. Він є

своєрідним синтезом місцевих традицій і досягнень сусідніх народів Заходу та Сходу. Так, відомий скіфський

«звіриний стиль» прикладного мистецтва, що сформувався під впливом культур Греції і Переднього Сходу,

досить помітно виражений у галицьких керамічних плитках, чернігівському різьбленні по дереву, київських

фібулах та змійовиках. Деякі елементи (висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве

виробництво, певні будівельні навички) черняхівської та зарубинецької слов'янських культур (перша половина І

тис. н.е.), на яких помітно позначився вплив римської цивілізації, відродилися і розвинулися за часів

Давньоруської держави.

Ще у дохристиянський період східні слов'яни мали свою писемність. Місцеве населення користувалося

абеткою із 27 літер, з яких 23 відповідали грецькому алфавіту, а 4 (Б, Ж, Ш, Щ) мали слов'янське походження.

Літописна інформація про будову палаців княгині Ольги, а також відкриття монументальної ротондоподібної

архітектурної споруди, зведеної майже на 50 років раніше славнозвісної Десятинної церкви, у самому центрі

київського дитинця переконливо свідчать про те, що ще в дохристиянський період слов'яни мали високий

рівень ремесла, певну його спеціалізацію, які давали змогу створювати монументальні споруди на основі

синтезу власного досвіду та архітектурних впливів сусідніх народів.

4. Форсоване піднесення культури, поява нових культурних явищ. Виникнення і становлення

Давньоруської держави сприяло помітному культурному поступу східних слов'ян, збагаченню новими

здобутками.

3. Система освіти в Київській Русі. Державні, кафедральні та монастирські школи.

Існування власної писемності та освіти є основною ознакою цивілізованості народу. Засвідчене

археологами значне поширення грамотності на Русі є безпосереднім наслідком розвитку давньоруської освіти.

Вже за часів Володимира та Ярослава Мудрого шкільна освіта була важливою сферою загальнодержавної та

церковної політики. Про високий рівень розвитку освіти свідчить існуюча в той період диференціація

навчальних закладів: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний наклад, що утримувався за

рахунок князя); школа «книжного вчення» (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього

навчання (головним чином, для купецького та ремісничого міського населення).

 Накопиченню знань, обміну інформацією, розвитку шкільництва сприяло заснування при храмах,

монастирях та князівських дворах бібліотек. Найвідомішими були книгозбірні Ярослава Мудрого, його правнука

Миколи-Святоші, волинського князя Володимира Васильковича, ченця Григорія. Книги активно переписувалися

і поширювалися на Русі (за підрахунками вчених, її книжковий фонд налічував щонайменше 130–140 тис.

томів), незважаючи на їх надзвичайно високу ціну. Так, за молитовник для церкви в Любомлі волинський князь

Володимир Василькович заплатив 8 гривень, яких у той час було цілком достатньо для купівлі отари овець з 40

голів.
2. Розвиток писемносемності. Пам’ятки оригінальної літератури Київської Русі.
«Слово про
закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повісьі минулих літ» Нестора. «Слово о
полку

Ігоревім». «Ізборник» Святослава як перший бібліографічний довідник на Русі.

Книгописні майстерні та бібліотеки стали тим фундаментом, на якому виросла вітчизняна оригінальна

література. Самобутнім літературним жанром з моменту виникнення було літописання. Воно з'явилося на Русі

наприкінці X — на початку XI ст. У 1037–1039 pp. порічні статті були об'єднані в перший давньоруський

літописний звід. Вершиною історичної думки в межах літописної традиції вважається «Повість минулих літ»,

створена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. У Хлебніковському списку «Повісті минулих

літ» Нестора названо автором цього твору. Як літописець він згадується і в «Києво-Печерському патерику».

Нестор (? — після 1111) — чернець Києво-Печерського монастиря, письменник і, можливо, літописець.

Був пострижений за ігумена Стефана (1074–1078) і ним же зведений у дияконський сан. Безумовним

вважається авторство Нестора двох житій: Бориса і Гліба та Феодосія Печерського. Перше подає історію

вбивства синів Володимира Святославича їхнім зведеним братом Святополком Ярополчичем як одвічну

боротьбу добра зі злом. Написане пізніше житіє Феодосія, одного з засновників Печерського монастиря,

визначається більшою художньою свободою.

До нас дійшло майже 1500 літописних списків, що є невичерпним джерелом історичних знань. До визначних

оригінальних пам'яток давньоруської літератури належить «Слово про закон і благодать» митрополита

Іларіона, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, перша давньоруська енциклопедія «Ізборник» (1073),

«Слово про Ігорів похід» та ін. Ці твори були не тільки апробацією різних літературних жанрів, а й

поступальними кроками в розвитку політичної культури, суспільної думки, оскільки майже всі вони торкалися

важливої проблеми державотворення — відносин світської та церковної влад.

Давньоруська література запропонувала два альтернативні варіанти вирішення цього питання: концепцію

«богоугодного володаря», в основу якої покладено ідею зверхності церковної влади (Нестор) та концепцію

монархічної однодержавності, що стоїть над церквою, яка віддзеркалювала ідею верховності світської влади.
 4. Юридична система Київської Русі. «Руська правда» як пам’ятка давньоруського звичаєвого

права.

Друковане слово відкрило нові горизонти й у сфері правової культури. У стародавніх слов'ян спочатку було

звичаєве усне право, що фіксувало норми поведінки, які передавалися з покоління в покоління і увійшли в

побут та свідомість у формі звичаїв і традицій. У роки князювання Ярослава Мудрого з'являється перше писане

зведення законів Київської Русі — «Руська правда». Цей правовий документ дійшов до нашого часу в 106

списках, які прийнято поділяти на три редакції — Коротку, Розширену та Скорочену. Найдавнішою є Коротка

редакція, що містить Правду Ярослава (правові норми, які стосуються вбивств, тілесних ушкоджень, образ,

порушення права власності), Правду Ярославичів (поява нових акцентів — чітка спрямованість законодавчих

норм на захист феодального землеволодіння, скасування кровної помсти; штраф за порушення юридичних

норм сплачувався не потерпілому, а до державної скарбниці), Покон вірний та Урок мостникам (організація

мостіння і розбудови головних торгових магістралей і доріг). Розширена правда, крім названих правових

документів, містить устав Володимира Мономаха, який суттєво розширює та диференціює давньоруське

законодавство: з'являються норми, що регулюють питання боргових зобов'язань і кабальних відносин;

регламентують соціальні відносини у вотчинах, питання спадкоємства; визначають діяльність судово-

адміністративного апарату тощо. Вважається, що Скорочена правда створена на основі Розширеної у пізніші

часи, у XV або навіть у XVII ст.

Поява писаного кодифікованого права сприяла розбудові та зміцненню Давньоруської держави, вводила її

суспільне життя в межі правових норм, що зумовило зрости пня правової культури населення та його

цивілізованості.

5. Архітектура й образотворче мистецтво Київської Русі. Мозаїки та фрески. Іконописання.

Під впливом християнства нові тенденції з'явилися у сфері матеріальної культури. Зокрема, у княжу добу

значного поширення набуває на Русі монументальна культова архітектура, яка у своєму розвитку пройшла

кілька етапів. У ранній період храмобудівництва домінує візантійська традиція. Типові риси візантійського

стилю чітко простежуються в перших монументальних спорудах: Десятинній церкві в Києві (X ст.), Спасо-

Преображенському соборі в Чернігові (1031–1036). Своєрідним перехідним рубежем є зведення у 1037 р.

Софійського собору, н якому яскраво проступають слов'янські традиції. Починаючи з XII ст. в архітектурі Русі

візантійський вплив слабне, з'являються риси західноєвропейського романського стилю, дедалі чіткіше й

рельєфніше виявляються місцеві особливості. Поступово формуються вітчизняні архітектурні школи —

київська, галицька, переяславська. У перебудованому вигляді із пам'яток цього періоду до нас дійшли церкви

Кирилівська (1146), Василівська (1183) у Києві; Борисоглібський собор (1128) у Чернігові, церква св.

Пантелеймона (1200) у Галичі. У церковному будівництві широко використовувалися фрески та мозаїка. Про
високу майстерність руських ремісників свідчить той факт, що мозаїчні композиції Софійського собору виконані

із смальти, спектр якої налічує 177 кольорових відтінків на золотистому тлі.

Християнство дало поштовх розвиткові давньоруського іконопису. Спочатку ікони завозилися із Візантії та

Болгарії, але невдовзі формуються місцеві традиції іконописання. Першими вітчизняними живописцями були

ченці Києво-Печерського монастиря Григорій і Аліпій (Алімпій), останній, за свідченням Печерського Патерика,

«ікони писати хитр був зело».

Аліпій (Алімпій, Олімпій) Печерський (?—1114) — давньоруський живописець, ювелір та лікар, чернець

Києво-Печерського монастиря. Найвизначнішими його малярними роботами були сім ікон, написаних для

домової церкви невідомої особи. Вони вважалися чудодійними, оскільки не згоріли під час пожежі. Аліпій

похований у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Саме з його ім'ям деякі фахівці пов'язують ікони

«Печерської Богородиці» і «Великої Панагії».

Поступово відриваючись від візантійського коріння, формуються самобутні іконописні школи: київська,

галицько-волинська, володимиро-суздальська та ін.

7. Історичне значення культури Київської Русі.

Переконливим свідченням форсованого розвитку культури є динамічне зростання кількості давньоруських

міст, які, будучи центрами концентрації суспільного життя, виконували роль не тільки політичних та

економічних осередків, а й стали своєрідними лабораторіями, де з місцевих традицій та досягнень світового

досвіду синтезувалася самобутня давньоруська культура.

Отже, феномен культури Київської Русі сформувався на основі місцевих традицій під впливом умов

соціально-історичного буття й творчого переосмислення та засвоєння досягнень світової культури, що дало

змогу розширити культурні обрії, змістовно збагатитися, але при цьому зберегти власну самобутність і не

відірватися від живильних коренів рідної землі. Характерними рисами та особливостями розвитку культури

Київської Русі були: домінуючий вплив християнської релігії; запозичення та творче переосмислення

візантійських традицій, знань та канонів; існування на Русі дохристиянського культурного середовища —

підґрунтя для створення місцевої культури; піднесення культури, поява нових культурних явищ.
 2.11. Походження та суть національного символу — тризуба

Український національний символ тризуб, чи триденс, тридент, сягає своїм корінням у сиву давнину, коли

людина тільки-но почала своє самоусвідомлення та самоствердження. Деякі фахівці схильні бачити в цьому

символі тавро, своєрідний знак власності, тобто один з продуктів процесу розпаду роду та переходу до

общинної, а згодом і до приватної власності[9].

Одне з перших зображень тризуба на нашій території зафіксоване на кам'яній застібці періоду Трипільської

культури (IV–III тис. до н. е.), знайденій біля дніпровського острова Шанця. У V ст. до н. е. — IV ст. н. е., цей

символ охоче карбували на своїх монетах правителі Боспорського царства. Згодом його сприйняли і почали

активно використовувати пращури сучасних українців. Археологічні розвідки на Полтавщині та Київщині

підтверджують, що на землях Центральної України тризуб був відомий як символ влади, знак родових

старійшин або племінних вождів ще задовго до Рюриковичів у VI–VIII cт.

Перша літописна згадка про тризуб як князівський знак Київської Русі датована X ст. Вона збереглася в

болгарському рукописі «Хроніка Манасії» (XIV ст.), де зображені воїни-дружинники Святослава, у руках яких

прапори увінчані тризубом. Згодом князівський знак Рюриковичів у вигляді літери «ПІ», тобто тризуба,

зустрічається на печатках, монетах, цеглі, з якої будували тогочасні церкви та ін. Спочатку цей знак не був

офіційним гербом, а виступав лише в ролі родового знака князів. Проте з часом він передається в спадок як

символ влади та знак єднання східних слов'ян, тобто набуває статусу герба.

У X–XIII ст. зображення тризуба було поширене на великій території — від Криму до Новгорода, від Кавказу

до Франції та Швеції, що закономірно, оскільки на цей час припадає пік могутності та активної міжнародної

діяльності Київської Русі, державним символом якої був саме тризуб. Паралельно процесам посилення

використання цього знака в побуті (орнаментах тканин, карбуванні, різьбярстві, писанкарстві тощо) та

розширення географічних меж його вживання відбулися значні зміни в графічному зображенні тризуба. Суть

цих змін полягала u ускладненні елементами плетінкової форми, що могло бути пов'язане з ускладненням

структури давньоруського суспільства. Саме ці графічні зміни і зумовили своєрідність та оригінальність

української геральдики.

Занепад Київської Русі призвів до тимчасової втрати тризубом ролі загальнодержавного символу. Фактично

аж до початку XX ст. він використовувався лише в дворянських гербах, геральдиці міст, книжкових заставках

тощо. Нове життя для цього державного символу настає після проголошення Центральною Радою в січні 1918

р. IV Універсалу, коли було визнано за необхідне використати знак князівської влади київських князів — тризуб

як герб УНР, що символізувало б спадкоємність державної традиції в українських землях.

Нині, коли тризуб знову став уособленням української державності, абсолютно логічним є звертання не

тільки науковців, а й широкого загалу до витоків національної символіки, що має на меті з'ясувати її
походження і суть. Проте це не просте завдання. Будучи своєрідним ключем для усієї системи української

національної символіки, тризуб навіть наприкінці XX ст. не розкрив усіх своїх таємниць та потаємних значень.

Нині існує понад сорок версій, які пояснюють походження та тлумачать суть тризуба. Залежно від того, що

саме автори цих версій кладуть в основу свого обґрунтування, їх умовно можна поділити на три групи —

предметну, графічну та філософську.

Бачення в зображенні тризуба конкретних рис живих і неживих предметів навколишньої дійсності лежать в

основі предметних гіпотез. Дехто вбачає в тризубі відтворення форм верхньої частини скіпетра візантійських

монархів, скіпетра скіфських царів, зображення корони, тобто предметів, що символізують державну владу.

Інші дослідники вважають, що тризуб нагадує обриси птаха, уособлюючи норманського крука, норманського

сокола або голуба Святого Духа. Значна частина фахівців припускає, що цей символ — емблема, пов'язана з

конкретним предметом людської життєдіяльності — якорем, норманським шоломом, сокирою, прапором,

рибальським знаряддям, луком зі стрілою, колоском тощо.

Логічним продовженням предметних гіпотез, що пояснюють походження тризуба, є графічні. Проте, якщо

фахівці, що належать до першої групи, вбачають у цьому знакові майже тотожне відтворення конкретних рис

того чи іншого предмета, то дослідники другої групи — лише спрощене, умовне, стилізоване зображення.

Графічні гіпотези пропонують широкий спектр варіантів пояснення походження тризуба. Одні науковці

вбачають у цьому символі монограму, тобто сплетіння кількох початкових літер у вигляді вензеля для

позначення імені, слова або ж виразу. Авторство цієї монограми приписують не тільки власне українцям, а й

візантійцям, скіфам, грекам та ін. Інші дослідники пов'язують зображення тризуба з орнаментом, тобто

візерунком, побудованим на ритмічному чергуванні та поєднанні геометричних елементів або стилізованих

зображень живих і неживих предметів. Вважається, що цей орнамент міг мати візантійське, східне, слов'янське

або ж варязьке походження. Існує ще одна думка: тризуб — це літера «ПІ», яка раніше означала цифру 3.

Цікаві варіанти розв'язання проблеми походження і суті тризуба пропонуються філософськими гіпотезами.

Вони трактують цей знак не як дзеркальне чи стилізоване позначення предмета, а як символічне зображення

ідеї, поняття або явища. Є думка, що тризуб Володимира — це символ ідеї державної влади. За іншими

версіями — символ влади над трьома світами — небесним, земним і підземним, або ж символ-ключ до

розуміння алфавітів земної писемності. Дехто припускає, що тризуб це знак «Шy» («Шукання»), тобто

нагадування про закони природи з метою підвищення людської активності та відповідальності за свій розвиток.

Найґрунтовнішими видаються гіпотези, що шукають витоки тризуба в триєдності світобудови. Навколишній

світ побудований на взаємодії трьох елементів: три типи кварків (елементарних частинок) утворюють атоми та

молекули, що є основою всіх фізичних тіл; три кольори — жовтий, червоний, синій — взаємодіючи, утворюють

спектр веселки, багатобарвність світу, три напрямки виміру — ширина, довжина, висота — характеризують

об'єм і простір світобудови.

 Абстрактна ідея Трійці, одним із графічних зображень якої і став тризуб, лягла в основу канонізованої

християнської доктрини про єдність Бога-Батька, Бога-Сина та Бога-Духа Святого. Знак Трійці (тризуба) посідає

одне з перших місць серед символів світобудови. Деякі дослідники вбачають у ньому символічне зображення

Вогню, Води і Життя, інші — єдність Мудрості, Знання і Любові або ж Мудрості, Краси і Розуму. Згідно з однією

з версій тризуб є символом Життя. Тризуб має спільну основу (символ Вакууму-Абсолюту), ліву фігуру (символ

позитивного батьківського полюсу), симетричну (дзеркальну) праву фігуру (символ негативного, материнського

полюсу) і центральну фігуру (символ дитяти).

Для більшості гіпотез каменем спотикання ставала давність тризуба як символу. Задовго до появи

християнської церкви він зустрічався в трипільців та інших народів, 59 відсотків сучасних національних гербів

європейських держав вміщують знаки Трійці (трикутні корони, тризубчаті вежі, потроєні знаки, трилисники

тощо).

Предметні, графічні та філософські гіпотези утворюють своєрідний трикутник, чи замкнуте коло, що

відображає рух людської думки. Досі немає однозначної відповіді на питання: що зумовило появу та розвиток

тризуба як символу — конкретний предмет, спрощене символічне зображення чи філософське узагальнення?