Хрещення Русі-України: цивілізаційний вибір св.

Володимира

«Цивілізація — такий щабель розвитку людства, коли власні соціальні зв'язки

починають домінувати над природними.» Це визначення, надане вільною
енциклопедією, не вирізняється особливою конкретністю, проте доступно
передає загальну суть поняття «цивілізації». Ми трактуємо її як той ступінь
розвитку, коли людство, задовольнивши базові життєві потреби, надає своєму
існуванню духовного наповнення: людський розум не обмежується брутальним
виживанням, а застосовує його для творення нематеріальних цінностей, які у
своє чергу творять блага матеріальні.

В історії становлень цивілізацій чільне місце посідає релігія: найбільш

багатостороння й складна нематеріальна цінність, що, тим не менш, найліпше
структурує людську свідомість. Будучи супутницею людини із найглибшої
давнини, вона виконує безлічі функцій: устатковує мораль, що слугує першим
неписаним зведенням законів, пояснює непоясненне, регулює суспільні
відносини, побут, міжособистісні стосунки, започатковує мистецтво, створює
духовні цінності. Таким чином, віросповідання – міцний цивілізаційний каркас,
на якому тримається суспільство. Цілком можливо, релігія – лише один із
численних аспектів існування цивілізацій, проте заперечити факт її
фундаментальності неможливо.

Важливість релігії у цивілізованості держави усвідомлював і князь Володимир

Святославович. Централізоване державне утворення, яким ставала Русь,
потребувало стійкого монотеїстичного вірування, яке б згуртувало собою
етнічно неоднорідне населення. Ідея релігійних реформ Володимира Великого
була, на мій погляд, неймовірно прагматичною, навряд чи в ній є слід
особистого шукання істинного Бога: обираючи найбільш релевантну віру, князь
мислив категоріями цивілізаційної вигоди.

Перший крок до творення єдиної державної віри полягав у створенні князем

язичницького пантеону з Перуном у ролі верховного божества. Спроба
формування монолітної релігії з наявних вірувань є винятково раціональною:
таке віровчення зберігає за державою цілковиту суверенність та є ближчим до
пересічного жителя. Володимир Святославович прагнув досягти цілі найменш
радикальними зрушеннями, проте не досягнув бажаного результату. Політеїзм
глибоко вкоренився у язичництві, творячи численні локальні культи, що не
потребували певного центру чи складної ієрархії. Ці вірування були
пережитком общинного ладу.

Подальший вибір Володимиром Великим державної релігії яскраво

освітлюється у легенді «Початкового літопису», де посли знайомлять князя з
ісламом, юдаїзмом і християнством східного та західного обрядів. Мусимо
пам’ятати про практично безсумнівну історичну недостовірність цієї оповіді,
та все ж, вона є цікавою алегорією на чотири шляхи цивілізаційного розвитку,
що тоді існували. Важливість релігійного аспекту підкреслюється тим, що
представлені віросповіданнями цивілізації практично незмінно зберегли
траєкторії руху і в сучасному світі: вірування дійсно визначає вектор розвитку
держави.

Утім, сюжет «обирання між вірами» є метафоричним. Історія доводить, що

вибір Володимиром візантійського християнства був цілком закономірним:
тривалі сусідські стосунки з Візантією, помірне, проте стабільне проникнення
християнства на терени Русі з візантійськими місіонерами,
церковнослов’янська мова служінь, естетичність літургій – усе це робило
православ’я ближчим, зрозумілішим, привабливішим у порівнянні з іншими
релігіями. Крім того, християнство найліпше відповідало державним потребам
Русі: вводило в суспільство поняття загальної моралі, певного кодексу правил,
що стосувалися кожного, об’єднувало населення чимось загальнозрозумілим.
Головна ж перевага східного християнства над західним полягала в тому, що
православ’я значною мірою сакралізувало світську владу, ототожнювало її з
чимось вищим, безумовно справедливим.

Отже, охрестивши Русь, Володимир фактично споріднив її з поступом

візантійської цивілізації. Його одруження з сестрою Василя ІІ, імператора
Візантії, підкріплене попереднім військовим союзом, забезпечило цілковиту
суверенність держави. Таким чином, князь побратався з сусідньою імперією, не
підпавши під залежність, і вивів Русь, окультурену прогресивною релігією, на
міжнародну арену, де вона врешті стала повноцінним гравцем.

Звісно, масове насадження нової віри, хоч і знайомої деякій частині населення,
є процесом складним і тривалим. Враховуючи факт переходу від політеїзму до
монотеїзму, можна лише уявити, як простий люд сприймав триєдиного Бога та
скількох компромісів з язичництвом довелося укласти церковним діячам, аби
люди прийняли християнську віру. Тим не менш, усвідомлення християнства
жителями руських земель мало свої важливі плоди – суспільство
моралізувалося, структурувалося, згуртувалося, почало відчувати потребу в
освіті.

Хрещення Русі – України – приклад рішення державного керівника нового

штибу, «цивілізованого князя», що відійшов від репресивних, насильницьких
методів владарювання, якими послуговувалися його попередники. Князь
Володимир не продовжує діяльність батька, розуміючи, що військова
могутність перестала бути єдиним знаряддям влади. Навколо Русі активно
будуються цивілізації, і з прийняттям християнства - потужної релігії, рушія
тогочасного прогресу, вона теж стає учасницею динамічного розвитку людства.