Походження назви «Русь»

У ході етногенезу, фундаментом, базою якого є спільна територія та мова,

формуються характерні риси матеріальної і духовної культури етнічної
спільності: подібність рис господарської діяльності, побуту, релігійних
уявлень, обрядовості, розуміння оточуючого природного світу й
міжлюдських відносин. Поступово складаються особливості національної
психології, спільна самосвідомість, у якій важливе місце посідає уявлення
про спільне походження. Зовнішнім проявом етнічної самосвідомості є
спільна самоназва — етнонім. Для східних слов’ян це слово «Русь».

Першими серед східнослов’янського населення стали називати себе

русами поляни. Багато дослідників звертають увагу на співзвучність назви
«Русь» з назвами річок Рось (найбільша після Дніпра на території полян),
Росава, Роставиця. У зв’язку з цим популярною серед науковців є думка,
що поляни перебрали на себе ім’я одного з племен, що проживало уздовж
річки Рось, а згодом русами стали йменувати всіх мешканців утвореної за
участю полян Київської держави. Деякі вчені вважають, що назва «Русь»
скандинавського походження. Так спочатку називали вихідців зі
Скандинавії — варягів, а вже потім термін «русичі» став
використовуватися стосовно полян. Існування однокореневих до терміна
«Русь» слів у різних мовах значно ускладнює проблему з’ясування
походження самоназви східних слов’ян. Відомо, що офіційні назви «Русь»,
«Руська земля» в X—XI ст. стали загальновживаними на всьому просторі
середньовічної східнослов’янської держави.

Утворення держави Київська Русь

Сформована етнічна спільність існує як суспільна система, що
самовідновлюється шляхом переваги етнічно однорідних шлюбів і
передачі новому поколінню мови, культури, традицій. Більш стійке її
існування забезпечує утворення держави. Протягом VII—VIII ст. союзи
слов’янських племен перетворювалися на продержавні утворення —
племінні княжіння, які згодом об’єдналися у державу. Археологічні
знахідки, знайдені в південно-західних районах розселення східних
слов’ян, свідчать, що їхня матеріальна культура має багато спільних рис.
Тобто в VIII ст. на землях полян, деревлян, волинян, уличів, тиверців,
східних хорватів сформувалася фактично єдина археологічна культура з
незначними відмінностями. Вона характеризується однаковим рівнем
соціально-економічного розвитку племінних об’єднань, подібними рисами
в будівництві житла, виробництві, поховальних обрядах. Така подібність
була важливою передумовою створення єдиної східнослов’янської
держави із центром у південно-західному регіоні.

Союзи племен
Початок створенню середньовічної ранньофеодальної руської держави
поклали союзи племен. Одним з найдавніших племінних союзів був
дулібський, на що вказують археологічні матеріали й свідчення арабських
писемних джерел. Політичним центром дулібів було Зимнівське городище,
розташоване у верхів’ях Бугу. Із літопису відомо, що за часів
візантійського імператора Іраклія (610—641 рр.) авари «воювали проти
слов’ян і прилучили дулібів». Розгром аварами дулібського об’єднання
дозволив полянам очолити державотворчий процес у слов’ян. Велике
значення для процесу формування східнослов’янської держави мало
заснування Києва. Літописна легенда розповідає про заснування Києва
братами Києм, Щеком, Хоривом і їхньою сестрою Либіддю. Кий, перший
князь полянського союзу племен, побувавши на службі у Візантії, заснував
городок Києвець на Нижньому Дунаї, але не зміг там закріпитися і
вирушив до Подніпров’я, де заклав Київ. Дані археологічних досліджень
указують на заснування Києва десь наприкінці V — у першій половині VI
ст.

За іншим джерелом
У «Повісті минулих літ» згадується про формування на середину IX ст.
трьох державних об’єднань у слов’ян: Куявія (полянські землі із центром у
Києві), Славія (землі ільменських словен із центром у Новгороді), Артанія
(ймовірно, територія північно-східної Русі або Приазов’я). Приблизно
одночасне формування державності у полян із центром у Києві та в
ільменських словен із центром у Новгороді викликало дискусію навколо
питання, які саме східнослов’янські землі відіграли провідну роль у
процесі утворення Київської Русі — північ чи південь. Останніми
представниками місцевої київської династії нащадків Кия були, ймовірно,
Аскольд і Дір, за князювання яких поляни звільнилися від сплати данини
хозарам. За часів Аскольда Київська держава посіла гідне місце серед
найвпливовіших держав того часу — Хозарського каганату і Візантії — і
почала впевнено виходити на міжнародну арену. У результаті вдалих
походів на Візантію було укладено вигідні договори. Київська держава
міцно утвердилася на узбережжі Чорного моря, яке в деяких джерелах того
часу йменувалося Руським морем.

Перші князі. Рюрик

Після походу 860 р. Аскольд і деякі представники правлячої верхівки
прийняли християнство. Це викликало незадоволення численних
прихильників язичницької віри. На півночі у Славії близько 860 р. на
престол було запрошено норманського конунга (князя) Рюрика, для якого
руські землі були головним об’єктом політичних і економічних інтересів.
Рюрик помер 879 р., і престол через малолітство його сина Ігоря зайняв
регент Олег, ймовірно, родич Рюрика. Олег 882 р. здійснив похід на Київ,
убив Аскольда й захопив владу. Дата цієї події вказує на завершення
утворення держави на значній частині території розселення східних
слов’ян. Князь жорстоко розправився з населенням Новгорода, яке не
бажало приєднуватися до Києва.

Прихильники так званої норманської теорії вважають, що утвердження при

владі в Києві представників норманської династії відіграло винятково
важливу роль у формуванні основ державності у східних слов’ян. Але
факти з історії східнослов’янської державності переконливо свідчать, що
вона формувалася незалежно від варягів. Поява варязьких дружинників і
навіть князя норманського походження не вплинули суттєво на її
утворення. Олег та його дружинники почали фактично служити Київській
державі, яка до того часу вже пройшла довгий шлях розвитку. Отже, саме
Київ, який мав зручне географічне положення, став столицею об’єднаного
князівства, провідним осередком східнослов’янської державності,
головним політичним центром держави.

Перші князі. Київська Русь у роки князювання Олега, Ігоря, Ольги,

Святослава (882—972 рр.)
Подальше формування держави у східних слов’ян тривало за часів
князювання Олега, Ігора, Ольги, Святослава. Політичний розвиток
Київської Русі в роки князювання Олега, Ігора, Ольги, Святослава

Перші князі. Олег (882—912)

• Створив опорні пункти центральної влади в племінних князівствах
• Установив порядок стягнення данини
• Підпорядкував Києву племена древлян, сіверян, радимичів, в’ятичів,
східних хорватів, дулібів, тиверців, кривічів.

• Підкорив північні неслов’янські племена — чудь і мерю

з підвладних Києву земель. • Залучив війська підкорених племен до
спільних походів.

• Здійснив вдалий похід на уличів (885 р.).

• Узяв в облогу Константинополь (907 р.), уклав вигідний торговий договір

з Візантією (911 р.), за умовами якого руським купцям дозволялося жити в
передмісті.
• Вів оборонне будівництво залог на кордонах.

• Відновив культ язичницьких богів на Русі, за що волхви прозвали його

Віщим
• Організував і здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на
узбережжя Каспійського моря.

• Домовився з варягами про припинення їхніх набігів на Русь за умови

сплати русичами щорічно данини в розмірі 300 гривень.

Перші князі. Ігор (912—945)

• Прагнув посилити централізацію держави, збільшуючи особисту владу в
союзі з дружинною верхівкою • Організував військовий похід проти
деревлян, які хотіли відділитися від влади Києва після смерті Олега •
Намагався збільшити данину з підлеглих племен (за ці спроби був убитий
деревлянами на чолі з князем Малом)
• Протягом трьох років боровся з уличами, зруйнувавши їхню столицю —
Пересічен, але остаточно підкорити їх не зміг • Поширив владу Києва на
східний Крим і Тамань, де було Тмутараканське князівство • Здійснив два
військові походи проти Візантії (похід 941 р. завершився поразкою, а похід
945 р. — укладенням нового, менш вигідного за попередній, договору,
згідно з яким держави обмінювалися посольствами, Русь зобов’язувалася
не претендувати на кримські володіння Візантії, не мати застави в гирлі
Дніпра) • Заволодів містами Закавказзя — Дербентом і Бердаа (943 р.) •
Воював проти кочовиків-печенігів, із якими 915 р. уклав мирну угоду (920
р. печеніги порушили її)
Перші князі. Ольга (945—964)
• Придушила повстання деревлян, спалила їхню столицю Іскоростень •
Запровадила фіксовані норми податків з феодально залежного населення
(устави, уроки, оброки, дані) з метою упорядкувати збирання данини •
Заснувала нові села й міста, організувала розбудову Києва і захист столиці
від печенігів
• Намагалася забезпечувати інтереси своєї держави шляхом мирної
дипломатії • Відвідала Константинополь у складі мирного посольства (946
р.), яке урочисто зустрів візантійський імператор Константин
Багрянородний. Було укладено союзницьку угоду, обговорювалося
питання про християнізацію Русі • Активізувала відносини із
західноєвропейськими державами, обмінялася посольствами з Німеччиною
(імператором Оттоном I)
• Розділила територію держави на погости (області) для збору данини •
Сприяла поширенню християнства на Русі

Перші князі. Святослав (964—972)

• Замінив місцевих племінних правителів київськими намісниками (своїми
синами) з метою зміцнення центральної влади.

• Дотримувався язичництва, але не забороняв приймати хрещення усім

бажаючим.
• Повернув до складу Київської держави племінне князівство в’ятичів (964
р.). Переміг союзників хозарів волзьких болгар і завоював столицю
каганату місто Ітиль. Завоював племена ясів (осетинів) і касогів (адигів),
захопив хозарське місто Білу Вежу.

• Здійснив другий похід проти хозарів (968 р.), який закінчився повною
перемогою русичів.

• Вступив у тривалу війну Візантії з Болгарією, здійснив декілька походів у

Болгарію.

• Воював проти Візантії (971 р.), яка була занепокоєна зростанням

могутності Русі. Уклав мирну угоду, згідно з якою відмовився від
завойованих земель у Подунав’ї і ведення воєнних дій у Криму. Здав місто
Доростол візантійському імператору.
Князювання Володимира Великого.

Князь Володимир Великий по праву вважається одним з найвидатніших

правителів Київської Русі.

За часів його князювання були проведені кардинальні реформи у всіх

сферах життя держави, він зміг не лише побудувати сильну монархію, а й

нарешті поставити крапку в «цивілізаційному виборі» країни,

впровадивши християнство.

Князь Володимир був сином київського правителя Святослава

Ігоровича і Малуши, ключниці княгині Ольги. Оскільки його мати

вважалася рабинею, то коли стало відомо про її вагітність, княгиня Ольга

відправила Малушу в село Будутино. Саме там в 968 році й народився

майбутній київський князь. Вважається, що сина відлучили від матері в

дуже ранньому віці.

Позбавлений любові матері, він не зміг знайти і духовну близькість з

батьком – виховували хлопчика бабуся княгиня Ольга й брат матері

Добриня.

Вважається, що давши хлопчику князівське ім’я «Володимир»,

Святослав не викреслював його з черги престолонаступників на рівні зі

старшими братами.

Боротьба за Київський престол

Володимир Святославович став Новгородським князем ще за життя

батька. Після смерті Святослава він залишився у Новгороді, його старший

брат Ярополк став правити у Києві, а Олег – на землі древлян.

 Після смерті батька між братами розгорілася міжусобна війна. Приводом

до неї стало вбивство Олегом одного із прибічників Ярополка. Воно

зіграло на руку київському князю, який давно бажав об’єднати всі землі

під своїм керівництвом. В 977 році Ярополк переміг Олега, який загинув

при штурмі міста Вручия, одночасно князь київський зміг захопити й

Новгород. Володимир, був змушений втекти до Швеції, де в той час

перебував його дядько, там він з допомогою свого тестя, шведського

конунга, зібрав військо вікінгів – найманців, з яким у 978 році повернувся

до руських земель.

Повернути Новгород Володимир Великий зміг майже без зусиль,

наступним його кроком став Київ. По дорозі до Києва він захопив місто

Полоцьк, де проживала наречена Ярополка Рогніда. Для того, щоб

«узаконити» приєднання нових земель, Володимир одружився з нареченою

брата. Не затримуючись у Полоцьку, він рушив з військом до Києва.

Обложивши місто, Володимир Святославович домігся, щоб брат, зляканий

ймовірним заколотом проти нього киян, втік до містечка Родня, де Ярополк

і був вбитий.

Правління та основні реформи

Згідно «Повісті минулих літ», роки правління князя Володимира 980 –

1015, але деякі з тогочасних джерел називають іншу дату початку

князювання – 979 або 978 рік.

Ставши на чолі Київського князівства, Володимир Великий розумів, що

держава, яка опинилася у його руках, потребує багатьох реформ і

перетворень. Для того щоб гідно заявити про себе на міжнародній арені,

він розпочинає проводити прогресивну внутрішню політику.

Внутрішня політика

Адміністративні перетворення були направлені на централізацію

князівства – він усунув від влади місцевих князів, посадивши на їхні місця

своїх синів. Система «племінних князівств» була зруйнована, а всі землі

поділені на 8 адміністративних округів, таким чином він домігся

зосередження влади в руках однієї князівської родини.

Розуміючи, що без сильного війська Київська держава не зможе

захищати свої кордони, князь провів і перетворення в сфері оборони. Були

ліквідовані військові об’єднання племен, тепер землі роздавалися

конкретним особам за умови військової служби.

Вперше за часів Київської держави почалося карбування монети –

«златники» та «срібники», на яких викарбовувалось зображення князя. Ця

реформа сприяла економічному піднесенню країни.

Володимир спромігся на деякі зміни і в судовій системі – його діяльність

в цій сфері була спрямована на розмежування єпископських та міських

судів.

Хрещення Русі

Але найбільший вплив на розвиток країни мала релігійна реформа

Великого князя. Розуміючи, що держава, яка сповідує язичництво, не

сприймається на Європейській арені серйозно, він вирішив об’єднати все

населення під знаменами однієї віри.

Князь Володимир Великий вибирав майбутню релігію з декількох

можливих варіантів: іслам, буддизм, юдаїзм, християнство. Вибір саме

християнської віри був обумовлений такими факторами як:

● Іслам забороняв вживати алкоголь, а князь полюбляв влаштовувати

банкети.
● В юдаїзмі немає інституту єдиної держави.
● В буддизмі не існую єдиного Бога, а йому був потрібен єднальний
фактор.
● Християнська спільнота була в Києві ще з часів князів Аскольда і
Діра, до того ж християнство ставило Русь на один рівень з
Європейськими країнами.

Зробивши вибір, Володимир в 988 році прийняв хрещення. Нова релігія

стала обов’язковою для всього населення. На місцях старовинних

язичницьких капищ почали будувати християнські церкви.

Після хрещення Русі правитель взявся за перетворення в сфері освіти – в

державі почали створювати школи, перша при Десятинній церкві в Києві,

до Київської держави почали приїжджати грецькі монахи та науковці, які

сприяли подальшому розвитку науки.

Зовнішня політика
 Зовнішня політика князя була спрямована на укріплення кордонів країни

та покарання племен, які відмовлялися підпорядковуватись київській

державі. Так Володимир Великий зміг підпорядкувати своїй владі в’ятичів,

ятвягів, радимичів, хорватів та волжських болгар.

Міжнародна політика князя містила в собі й шлюбну дипломатію – він

сам укладав шлюби з іноземними принцесами й одружував своїх дітей з

представниками європейських королівських сімей:

● В 977 році він одружився з донькою шведського конунга Еріка

Переможця.
● В 989 році князь уклав шлюб візантійською царівною Анною.
● За декілька років до смерті він взяв за дружину доньку
німецького графа Куно фон Енгінгена.
● Донька Премислава стала дружиною угорського принца.
● Марія Добронега вийшла заміж за польського короля Болеслава.
● Син Святополк одружився з донькою польського князя
Болеслава I Хороброго.
● Ярослав Володимирович був одружений на шведській
принцесі Інгігерді.

Історичний спадок

Князь Володимир помер в 1015 році й був похований поруч з дружиною

Анною в побудованій ним Десятинній церкві. Київська Русь за часи

Володимира Великого вперше за всю історію держави стала на один рівень

з розвиненими Європейськими країнами. Завдяки прийняттю

християнства, країну перестали вважати спільнотою язичницьких племен,

а шлюб із представником княжої родини став почесним для будь-якого

європейського двору.

Через величезний вклад в поширенні християнства, Великий князь був

канонізований, його вшановують у католицькій і православній церкві як

святого рівноапостольного. Документальних підтверджень коли саме він

був канонізований немає, перші згадки про «святого князя» датовані 1254

роком.

Цікаві факти
○ Згідно з біографією князя за древніми літописами, у нього в
різний час було до 900 наложниць і 7 офіційних дружин.
○ Після смерті князя залишилося 16 законних синів та доньок,
кількість позашлюбних дітей невідома.
○ В кінці правління князя його сини почали боротьбу за владу,
по черзі вони організовували заколоти, що призвело до
міжусобних війн після смерті Володимира.

Важко давати характеристику політиці князя Володимира через 1000

років після його смерті, але можна сказати зі стовідсотковою впевненістю,

що вона була направлена на здобуття величі Київської держави.

Прийняття християнства та його історичне значення.

4. Історичне значення хрещення Русі
 Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток
Київської Русі.

1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й

формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у
східних слов’ян. Християнство, сформоване як релігія
класового суспільства, освячувало владу панівної еліти,
соціальну диференціацію та всю феодальну систему. Водночас
воно рішуче стверджувало рівність усіх перед Богом, чим
закладало принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже
всіх соціальних рухів, у тому числі антифеодальних.

2. Православ’я стало надійним ґрунтом для створення могутньої,

централізованої самодержавної країни. Язичництво вже не
відповідало соціальним та політичним вимогам класу феодалів,
що невпинно зростав. Потрібні були інші, дієвіші форми
ідеологічного забезпечення його панування. До кінця 80-х років
X ст. Русь була слабоконсолідованою, поліцентричною
державою, що зберігала єдність і форму завдяки мечам
великокнязівської дружини. Одночасне проведення
адміністративної та релігійної реформ якісно змінило ситуацію.
Сприяючи централізації, вони зламали сепаратизм місцевих
князів та племінних вождів, утвердили єдиновладдя київського
князя як основу політичної моделі управління Руссю
(християнське єдинобожжя стало своєрідним ідеологічним
підґрунтям утвердження особистої влади верховного правителя).

3. Прийняття християнства принесло позитивні зрушення у

внутрішньому житті держави. Нова віра піднесла значення
князівської влади в Києві на небувалу висоту і зміцнила зв’язок
між окремими частинами могутньої держави. В особі церкви
князь знайшов потужну ідеологічну опору, яка освячувала його
владу і підтримувала його в управлінні державою.

4. Поширення християнства сприяло подальшому розвиткові

суспільних відносин, господарського життя.
 5. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного
авторитету держави. Завдяки цьому Київська Русь прилучилася
до європейської цивілізації, пожвавилися міжнародні зв’язки
нової християнської держави, зріс її авторитет у Європі як
могутньої держави. Надзвичайно піднісся й авторитет самого
князя. Хрещення Русі та одруження на Багрянородній сестрі
візантійського імператора ввели Володимира у коло
християнської сім’ї європейських правителів, а Давньоруській
державі відкрили шлях до її визнання європейською
християнською спільнотою. З того часу великий князь ставав
повноцінним суб’єктом міжнародного права: кордони його
держави вважалися недоторканими (бодай номінальне); на полі
бою княжих воїнів брали в полон, а не в рабство та ін.
Запровадження нової віри не стало основою та політичної
залежності від Константинополя. Навпаки, воно сприяло
налагодженню і розширенню плідних зв’язків, побудованих на
принципі рівноправності, з багатьма європейськими країнами.
Це підтверджують тісні контакти з Німеччиною, Польщею,
Швецією, Римом. Після християнізації Русь була навіть тісніше
пов’язана із Заходом, ніж з Візантією, про що свідчать численні
шлюбні угоди династії Рюриковичів. Зокрема, протягом X—XIII
ст. вони уклали 83 шлюби з представниками західноєвропейських
родин, а з членами візантійських династій лише 12.

6. Християнство, як релігія загальноприйнята в Європі, ще більше

зблизила давньоукраїнську державу з європейськими країнами,
підняла їхні стосунки на новий рівень.

7. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна

світобачення та світосприйняття населення Давньоруської
держави. Церква впливала на поліпшення сімейних відносин і
взагалі моральності в руському суспільстві.

Особливістю язичницького світогляду було обожнення природи.

Язичництво пригнічувало людську душу і виховувало страх перед
природними силами. Оголошення християнством Бога над природною
силою, яка керує світом, докорінно змінило ситуацію, позбавивши людину
цього страху. Поступово відбувається зміна акцентів у релігійній вірі:
він переноситься із зовнішнього на внутрішній світ людини, внаслідок
чого людина отримує свободу вибору поведінки. Справедлива розплата
чекає в потойбічному світі. Такі якісні зміни помітно вплинули на звичаї
та мораль ранньофеодального суспільства: певною мірою
пом’якшилися стосунки між людьми, було усунено полігамію, засуджено
звичаї родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних, особливо до
рабів.

Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері,

сприяла розвиткові писемності, літератури, архітектури та мистецтва.
Церква справляла великий вплив на культурно-освітнє життя, його
піднесення, відігравши таким чином прогресивну роль.

Писемність відразу дозволила Русі створювати в першому ж століття

християнства твори, якими ми маємо право пишатися. Спочатку
християнська писемність на Русі не була обширна. Книги, принесені на
Русь разом з хрещенням, представляли собою болгарські переклади Біблії,
богослужбових книг, повчань, історичних книг, Кормчої книги і т. ін. Під
впливом цієї болгарської писемності створилася і власна писемність, в якій
головне місце займали літописи та житія святих, повчання та молитви. Ця
писемність, за небагатьма винятками, не відрізнялася ні вченістю, ні
літературним мистецтвом. Перші київські письменники були просто
грамотними людьми, володіли деякою начитаністю. Вони наслідували
переказним зразкам так, як вміли, без шкільної вченості і риторичного
мистецтва. Незважаючи на це, їхні твори справляли помітний вплив на
духовне життя наших предків і сприяли пом’якшенню характеру на Русі.

Писемність давала можливість спілкування не тільки з сучасними

культурами, а й з культурами минулого. Вона робила можливим написання
власної історії, філософського узагальнення свого національного досвіду,
літератури.

Завдяки писемності християнство відразу виступило на Русі як

високоорганізована релігія з високою культурою. Та церковна писемність,
яка передана нам, – це найважливіше, що дало хрещення Русі.
Християнство в цілому сприяло виникненню свідомості єдності людства.
 Нарешті, християнська віра на Русі здійснила переворот в області
пластичного мистецтва. Язичницька Русь не мала храмів і задовольнялася
статуями ідолів. Християнство повело до створення величезних кам’яних
храмів в найголовніших містах.

Очолював церкву київський митрополит. У великих містах

знаходились єпископи, що відали всіма церковними справами єпархій.
Митрополит і єпископи володіли землями, селами і містами. Церква мала
своє військо, власний суд і законодавство. Взявши під свій контроль
родинне право, церква зміцнювала сім’ю і шлюб. Моральні норми
поведінки людей, декларовані церквою, засуджували «сребролюбие,
пияцтво, обьядение, скупость, срамословие» тощо.

Як наслідок за період правління Володимира Київська Русь стала

найпотужнішою європейською державою, яка значно впливала на
міжнародні відносини.

Висновок

Прийняття християнства — акт надзвичайно великої ваги,

найголовніше досягнення Володимира Великого. До цього християнство
пустило вже глибоке коріння у Києві. Його проникнення на Русі почалося
задовго до офіційного запровадження.

Знамените хрещення Русі, яке започаткувало православну

цивілізацію на теренах України, було викликано цілим комплексом
факторів: політичними передумовами, міжнародними факторами,
соціальними факторами, особистими міркуваннями Володимира,
проблемою «вибору віри».

Після охрещення Володимира візантійськими священиками в

Херсонесі він узяв шлюб з Анною. Ця подія започаткувала процес
хрещення Київської Русі. Повернувшись до Києва, Володимир організував
хрещення населення.

Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток

Київської Русі.
 1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й
формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у
східних слов’ян.

2. Православ’я стало надійним ґрунтом для створення могутньої,

централізованої самодержавної країни.

3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного

авторитету держави.

4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна

світобачення та світосприйняття населення Давньоруської
держави.

5. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері,

сприяла розвиткові писемності, літератури, архітектури та
мистецтва.

Отже, як наслідок запровадження християнства за період правління

Володимира Київська Русь стала найпотужнішою європейською
державою, яка значно впливала на міжнародні відносини.