ТЕМА: ХЕТТСЬКЕ ЦАРСТВО

1. Давньохеттське царство (бл.1650-1500 рр. до н.е.).

Найдавніша цивілізація на Малоазійському півострові, взагалі у гірських
областях Передньої Азії, виникла в його багатій на промислову сировину
східній частині.
Ще у VIII—VII тис. до н. е. в Анатолії з’явилися поселення, мешканці яких
займалися мисливством і землеробством, зокрема, вирощували кілька
сортів пшениці, ячмінь і горох, тримали кіз та овець. Етнокультурних
зв’язків між стародавніми племенами майже не існувало, що
зумовлювалося специфікою природного середовища. На новий щабель
свого історичного розвитку населення півострова піднялося в III тис. до н.
е.—добу розквіту обробки металів, пожвавлення торгівлі, прогресу в
зброярстві та фортифікаційному будівництві. Войовничі племінні вожді,
які нагромадили у своїх руках чималі багатства, дедалі більше
відособлювалися віл рядових одноплемінників. Вони спиралися на віддані
їм військові дружини — елітний прошарок населення. В Анатолії, таким
чином, виникли передумови для появи соціально стратифікованого
суспільства й державності.
Коли на межі III—II тис. до н. е. до Малої Азії мігрували хетто-лувійські
племена, які в господарському відношенні, найімовірніше, мало чим
відрізнялися від корінного населення, вони створили там з десяток своїх
дрібних царств. Перша велика малоазійська держава виникла, напевно,
близько 1800 р. до н. е. зусиллями царя Куссара — Пітхани та його такого
ж підприємливого сина Анніти. Пітхана оволодів містом Неса (його
ототожнюють із Канішем — сучасним Кюльтепе) і переніс туди свою
резиденцію, узяв на змор і дощенту зруйнував місто Хатті (Хаттусу). Але
чи можна від Анніти починати історію Хеттського царства? На це
запитання важко відповісти, адже жоден хеттський цар не виводив свій
родовід від Анніти, хеттські володарі одностайно називали своїм предком
Лабарну — підкорювача царства Арцави (де воно знаходилося, досі не
встановлено), до того ж Анніта вороже ставився до Хаттуси — пізнішої
столиці хеттів.
Після Лабарни, який також був царем Куссара і мав більше підстав
претендувати на гучну славу творця Давньохеттського царства
(близько 1650—1500 рр. до н. е.), ніж Анніта, тягар влади перебрав на
себе Хаттусілі І (він же Лабарна II). Він переніс столицю в Хаттусу,
здійснив кілька воєнних походів, у тому числі — на царство Арцаву, яке
знаходилося десь на заході чи на південному заході півострова. Держава
Хаттусілі І не відзначалася могутністю, так само як і влада її царя.
Хаттусілі І зраджували не лише чиновники, а й власні діти, яких він,
зрештою, відправив у заслання, а престолонаступником призначив свого
онука. Політичний заповіт Хаттусілі І був затверджений панку — радою,
до якої входили воєначальники, царські родичі (чоловіки) та
найвпливовіші чиновники (рада ця виросла з колишніх народних зборів).
Воєнно-політичні зусилля Хаттусілі І продовжив Мур-сілі І. Він воював із
хурритами — найнебезпечнішими ворогами хеттів, учинив спустошливий
напад на Вавилон і, таким чином, уперше вивів хеттів на міжнародну
арену. Однак закінчив своє життя Мурсіл і І зовсім не героїчно — його
вбив шурин, якого, у свою чергу, відправив на той світ його зять. Хеттське
царство вступило у тривалий період двірцевих убивств та інтриг, ледь не
поринуло в політичний хаос.
Однією з причин політичної нестабільності держави хеттів була
недосконала традиція престолонаслідування. Царський трон у хеттів у
світанкову добу їхньої державності переходив, здається, не до царського
сина, а до сина царської доньки (в побутовій же сфері хетти дотримувалися
патрилінійного принципу успадкування), сина чи чоловіка царської сестри
тощо. Становище виправив у середині II тис. до н. е. Телепіну І —
останній володар Давньохеттського царства. Він запровадив твердий
порядок престолонаслідування в хеттів. Надалі царський трон
успадковував син царя від основної жінки, а на випадок його смерті —
інші царські сини, навіть якщо вони були від наложниць, і лише в тому
випадку, коли в царя взагалі не було синів,— чоловік його старшої доньки.
Отож, завдяки розсудливій політиці Телепіну І царська влада в хеттів
надалі передавалася за патрилінійним принципом, панку втратив
можливість втручатись у підбір кандидатів на трон, що істотно поліпшило
політичну атмосферу в державі. Тому вчені не перебільшують, коли
називають указ Телепіну І про престолонаслідування "поворотним
моментом в історії хеттів".
Телепіну І укріпив царську владу, проте не перетворив її на необмежену, не
звів нанівець роль панку. Останній
категорично заборонив цареві знищувати будь-кого з царської родини.
Коли б хтось із царських родичів завинив у чомусь перед державою,
судити його мав не цар, а панку.
Утім, Телепіну І не зумів відвернути занепад Хеттської держави. На хеттів
учинили спустошливий напад хуррити, які забрали в полон жінку й дітей
царя. Особливо дошкульного удару завдали хеттам каски, їхні північні
сусіди, які надійно відрізали їх від Чорного моря. Хетти втратили ряд
областей, у тому числі вже згадувану Арцаву. Внаслідок цих подій
міжнародні позиції держави хеттів у середині II тис. до н. е. небезпечно
ослабли. Цю безвідрадну добу хеттської історії деякі вчені називають
Середньохетгським царством, проте інші заперечують саме існування
Середньохеггського царства.
Нову царську династію започаткував у XV ст. до н. е. Тутхалія І, який
доклав чимало зусиль, щоб повернути Хеттській державі втрачені нею
позиції на міжнародній арені. Він розгромив Халеб (Алеппо) й хурритську
державу Мітанні на сході, спорядив воєнний похід на північний захід
проти тамтешньої федерації невеликих держав. Однак усі його
воєнно-політичні комбінації принесли державі лише тимчасовий успіх.
Невдовзі почався новий, ще більший її занепад. Як говорилося в царському
написі, держава хеттів була майже повністю "знищена ворогами" й
опинилася на грані політичного небуття. З півночі їй загрожували каски, із
заходу — царство Арцава, з північного сходу — племена країни Ацці
(Хайяса), зі сходу — царство Мітанні (хуррити смертельно ворогували з
хетами через мідні рудники на прикордонні між їхніми державами),
причому хуррити захопили територію до Киццувадни — нової держави в
Кілікії, заснованої індоєвропейською династією. Від Хеттського царства,
таким чином, майже нічого не залишилося, проте саме з цього "нічого" й
почалося створення могутньої Новохеттської держави (близько
1400—1200 рр. до н. е.).

2. Новохеттське царство (бл. 1400-1200 рр. до н.е.).

Близько 1400 р. до н. е. хеттським царем став Суппілуліум І, який поставив

своїм головним завданням розгромити ненависну державу Мітанні. Перше
воєнне зіткнення його армії з військами мітаннійського царя Душратти не
принесло хеттам перемоги. До наступної війни з хурритами хетти вже
підготувались ретельніше. Суіппілуліум І, щоб забезпечити свої тили,
нав’язав цареві приевфратської держави Ацці (Хайяси) та хурритському
суперникові Душратти, Артадамі II, воєнний договір і лише після цього
завдав із півночі блискавичного удару по Мітанні. Душратта мусив
рятувати життя втечею, однак його незабаром убили змовники. Цар хеттів
увійшов у мітаннійську столицю Вашшуканні тріумфатором. Оскільки
Сирія, вражена поразкою могутньої Мітанні, не наважилася чинити опір
експансії хеттів, кордони Новохеттського царства, до якого було включено
Халеб (Алеппо) та Алалах, розширилися до Лівану. Царями в Халебі та
Каркемиші Суппілуліум І призначив своїх синів. Ці події, а також
згадувана вище політична авантюра єгипетської цариці Анхесенамон
(вдови Тутанхамона) мало не привели до хетто-єгипетської війни. Єгиптом
хетти не заволоділи, проте їм удалося перетворити Мітанні на буферну
державу для боротьби з наростаючою експансією Ассирії.
Царем хеттів став юний і недосвідчений син Суппілу-ліума І Мурсілі II.
Він був обурений тим, що вдова Суппі-луліума І, донька вавилонського
царя Бурна-Буріаша II, пороздавала майно небіжчика жерцям і столичним
жителям. Мурсілі II розгромив бунтівну Арцаву, включив до складу своєї
держави країну Ацці (Хайяму), ще більше потіснив єгиптян у Сирії. Отже,
попри всю свою недосвідченість, Мурсілі II зберіг імперію, навіть значно
укріпив ЇЇ і передав своєму насліднику Муваталлі загалом непогану
спадщину. Муваталлі виграв на початку XIII ст. до н. е. знамениту битву
під Кадешем з військами фараона Рамзеса II. Коли він помер, царем став
його син, однак незабаром царську владу узурпував честолюбний брат
Муваталлі Хаттусілі III, якому попервах була уготована кар’єра жерця.
Хаттусілі III одружився із вольовою і владолюбною хурриткою Пудухепі,
донькою жерця, з якою в хеттська столицю "ринув потік
хуррито-лувійських культових нововведень".
Дедалі більшу небезпеку для Новохеттського царства становила
експансіоністська політика Ассирії. Хаттусілі III спершу невдало
інтригував проти Ассирії, а потім удався до сильнодіючого засобу — уклав
близько 1280 р. до н. е. мирний договір з фараоном Рамзесом II про поділ
"сфер впливу".
За царювання Хаттусілі III Новохеттське царство перебувало в апогеї своєї
могутності. Проте надалі почався його поступовий занепад, спричинений
постійними набігами касків, руйнівним впливом воєнних походів на
економіку, внутрідержавною кризою. У середині XIII ст. до н. е. над
державою хеттів нависла смертельна небезпека: через Босфор у Малу
Азію ринули з Балкан "народи моря"*, а з Причорномор’я назустріч їм —
племена каски. Близько 1190 р. до н. е. Новохеттське царство назавжди
зникло з історичної арени, хеттів витіснили з Анатолії фрігійці.
Загибель імперії хеттів не ввергнула Анатолію в безодню хаосу, не
знищила тамтешні індоєвропейські народи. В Анатолії виник ряд дрібних
пізньохеттських князівств, які відігравали помітну роль у житті Близького
Сходу. Особливу активність виявляли в центральних областях півострова
каски та мушки, що їх вважають творцями розписної "фригійської"
кераміки. В IX—VII ст. до н. е. за природні багатства Малої Азії люто
змагалися між собою Ассирія та Урарту, причому переможцями вийшли
ассирійці. На заході півострова, в центрі Арцави, виникла молода держава
Лідія, населення якої розмовляло мовою хетто-лувійської групи.
Історичний розвиток індоєвро-пейськомовних народів Центральної
Анатолії припинило завоювання в VI ст. до н. е. Малої Азії персами.
Як пояснюють історики феномен хеттської могутності?
Дехто з них вбачає першопричину посилення хеттів у нібито
монопольному розвитку ними залізного зброярства, хоча й дотепер прямих
свідчень цього не виявлено. Ряд дослідників вважає воєнно-політичні
перемоги хеттів наслідком того, що хеттською державою, мовляв, керувала
інтелектуально обдарована індоєвропейська аристократія. Проте "над
розумність" носіїв "індоєвропейського духу" — всього лише ОДИН з
історичних міфів, до того ж хетти не були однорідним етносом, адже хатті
(протохетти), з якими вони злилися, не належали до індоєвропейців.

3. Соціально-економічні відносини в Хатті.

Основою економічного життя хеттів було сільське господарство Багато

уваги приділяли хетти скотарству, особливо вівчарству, тримали велику
рогату худобу й коней (биків впрягали в плуг, коней використовували
переважно у військовій справі). Із сільськогосподарських культур
вирощували в основному ячмінь, різні сорти пшениці (здебільшого емер).
Населення багато й охоче займалося садівництвом, виноградарством, а в
північних і західних окраїнних регіонах — вирощуванням оливкового
дерева. Фінікова пальма в Малій Азії залишалася декоративним деревом: її
плоди там не дозрівали. Іригація використовувалась у землеробстві в
скромних масштабах, бо для зволоження полів вистачало атмосферних
опадів. З ремесел розвивалося ковальство, гончарство, чинбарство,
теслярство, кравецтво тощо. Зброю та знаряддя праці хетти в основному
виготовляли з міді та бронзи. Здавна, можливо ще з дохеттських часів, у
Малій Азії було відоме залізне виробництво, однак широкого
господарського застосування воно не набуло, залізо залишалося дорогим,
"царським" металом, із нього виготовляли здебільшого культові предмети,
парадну зброю тощо. Займалися хетти й торгівлею, переважно
зовнішньою, яка перебувала під державним контролем, проте до торгових
народів давнини вони явно не належали.
Земля в хеттів була власністю царя та общин. Цар користувався лише
невеликою частиною державних земель, решту ж роздавав храмам,
міським общинам та перетворював у лени — службові наділи чиновників,
воєначальників, царських ремісників тощо. Володільці ленів
користувалися своїми наділами та працею прикріплених до них
підневільних робітників лише за умови сумлінного виконання службових
обов’язків. Якщо посадова особа чи воїн чимось завинили перед царем і
потрапили в опалу, їхня нерухомість конфісковувала ся на користь царя.
Соціальна стратифікація проглядалася в хетському суспільстві досить
виразно. В державі існував аристократичний прошарок, який складався
переважно з царських родичів та наближених, наділених відповідною
титулатурою. Знать користувалася неабиякими привілеями, якими вона, до
того ж, зловживала. Цар Телепіну згадував як представників цієї
соціальної еліти "придворних, охоронців, чашників, стольників, кухарів,
жезлоносців, тисячників і скарбників", а всіх їх загалом називав панку,
тобто "всім товариством". Хоч до панку входила менша частина
суспільства, вона домінувала над основною масою населення. Після доби
Телепіну документи вже не згадували про панку, роль якого, очевидно,
поступово зійшла нанівець. Проте це не означало, що знать залишила
авансцену суспільного життя. Люди вельможні залишалися власниками
маєтків, одержаних від царя, вони постачали військо бойовими
колісницями.
Простий люд, як це видно із стародавніх законів, поділявся на землеробів,
ремісників і рабів. Частина землеробів і ремісників були людьми
юридично вільними, хоч їх і примушували виконувати загальнодержавні
роботи (примусовим роботам не підлягали лише окремі категорії царських
ремісників — зброярі, виноградарі тощо). Існували також залежні
робітники, прикріплені до маєтків знаті; за своїм соціальним статусом
вони нагадували вавилонських мушкенумів.
Рабство існувало в хетському суспільстві, але про його джерела документи
нічого певного не повідомляють. Найімовірніше, контингент рабів
поповнювався з числа людей, захоплених під час воєнних походів, але не
військовополонених, яких хетти здебільшого вбивали, а мирного
населення завойованих територій. Рабовласництво в країні Хатті
посилювалося. Так, якщо в першій половині II тис. до н. е. (Старохеттська
доба) раби мали певні юридичні права і власність, то в Новохеттському
царстві вже були цілковитою власністю своїх панів, які розпоряджалися
їхнім життям і майном. Загалом же Хеттське рабовласництво мало
патріархальні форми. Раб, наприклад, міг одружитися з не рабинею,
віддавати свою доньку заміж за не раба. Деякі вчені вважають, що рабам у
країні Хатті жилося легше, аніж в інших старосхідних суспільствах, інші
дотримуються протилежної думки. Про масштаби використання рабської
праці в суспільному виробництві в хеттів можемо лише гадати.
Сім’я хеттів була патріархальною, їхні шлюбні традиції дуже нагадували
вавилонські. Жених платив викуп за наречену, проте й вона одержувала від
свого батька посаг, який ставав після її смерті власністю чоловіка.
Допускалося викрадення дівчини юнаком, що нерідко призводило до
шаленої бійки між претендентами на її руку. Багатоженство не
заборонялося, чоловік міг тримати, крім законних жінок, також
наложниць. Подружжя жило здебільшого окремо від батьків, проте іноді
жінка залишалася в господі свого батька. Хетти дотримувались левірату —
після смерті чоловіка вдова діставалася його братові, а якщо він помирав.
— його батькові, коли ж помирав і батько — племінникові. Характерно, що
шлюб між братом і сестрою в хеттів не заборонявся, хоч загалом
кровозмішення вважалося злочином.
Хоча жінка в країні Хатті перебувала під владою чоловіка, його рабинею
вона все ж не була. Хеттеянка користувалася в сім’ї та суспільстві певною
незалежністю. Вона, наприклад, могла зректися своїх синів, мала право на
розлучення. Коли вільна виходила заміж за раба, вона не втрачала своєї
волі.
Як уже зазначалося, Хеттська імперія, організована на федеративних
засадах, мала монархічну форму правління. Хеттський цар, до
нескладноїтитулатури якого входила, до речі, частка та барна (перекручене
ймення царя Лабарни?), уособлював усі гілки влади. Він міг передоручити
іншій особі малоприємні функції судді, проте релігійні та військові
обов’язки завжди виконував особисто. Царя хетти за життя не
обожнювали, однак у країні офіційно існував культ духів попередніх
володарів, тому про смерть царя говорили, що "він став богом".
Ще однією характерною особливістю хеттської монархії було високе
становище цариці, яка виконувала також функції верховної жриці. Цариця
могла листуватися з іноземним царським двором, мала власну печатку і,
що особливо додавало їй політичної ваги, незалежні від царської казни
доходи. Англійський історик О. Р. Герні зауважував, що хеттська цариця
виглядала, як правило, "сильною і не вельми симпатичною особою".
Міста в Хеттському царстві мали право самоврядування. Лише в
релігійних центрах вони цілком залежали від храму, верховний жрець
якого виконував функції також градоначальника. Хетти налагодили
складну, проте, як показала історія, малоефективну систему управління
завойованими територіями. На перших порах царі доручали здійснювати
контроль над завойованими країнами своїм синам, пізніше цю функцію
вони передали воєначальникам (здебільшого також із числа своїх родичів).
У підкорених царствах, як правило, зберігалися місцеві династії.
Васальний цар був суверенним володарем майже в усіх відношеннях, він
не мав права лише підтримувати зв’язки з іноземними державами,
відмовляти хеттському цареві у військовій підтримці та надавати притулок
біженцям із країни Хатті. Хеттські царі вимагали від своїх васалів
принести клятву вірності, при цьому заложників не брали. Щоб тісніше
прив’язати до себе васала, йому нав’язували династичний шлюб.
Судова система, що функціонувала в Хеттській державі, базувалася на
писаному праві. На неї покладалися виключно каральні функції. Хеттські
закони, мабуть, стосувалися не всієї сфери правових відносин, а лише
спірних питань, улагодження яких на основі традиційного звичаєвого
права було неможливим. На жаль, джерела не дають можливості
встановити, чи дотримувалося неухильно чинного законодавства
населення країни Хатті. Кримінальним злочином, за який страчували,
вважалися антиурядові дії, чаклунство, статеві збочення (передусім
скотолозтво, поширене в усіх скотарських суспільствах).
Хеттське військо складалося з піхоти і загонів бойових колісниць. Кінноти
і флоту в хеттів не було. Як вербувалося військо, не знаємо. На випадок
війни хеттські царі домагалися військового підкріплення від васальних
царів, згідно з укладеними з ними договорами. Гарнізонні обов’язки,
напевно, виконувала невелика постійна армія. Хеттські володарі особисто
брали участь у битвах, але коли цього не дозволяли обставини, то могли
передати керівництво армією в чужі руки.
Таким, у загальних рисах, змальовують нам джерела хеттське суспільство.

4. Хеттська культура.
Культура полі етнічного хеттського суспільства була синтезом - прадавніх
місцевих (протохеттських) і пізніших, привнесених
мігрантами-індоаріями, компонентів. Вона зазнала впливу культурних
традицій єгиптян, вавилонців, а також хурритів, які населяли області
Північної Месопотамії та Північної Сирії.
Повсякденне життя землеробів Стародавньої Анатолії було схожим на
життя інших близькосхідних народів та сучасної людності Туреччини.
Міста в Анатолії були невеличкими, забудовувалися з урахуванням
складного рельєфу місцевості одно- чи кількаповерховими будинками,
мали, по можливості, прямі, засипані крупним гравієм вулиці, дренажну
систему й каналізацію. Житла будувалися кількох типів. Найчастіше воно
складалося з кількох приміщень, розташованих навколо внутрішнього
дворика. Зводилося з цегли-сирцю на кам’яному фундаменті чи без нього,
а в лісистих місцевостях — із дерева. Вікна (немає впевненості, що вони
взагалі існували) були невеличкі й прорубувались у верхній частині стін.
Покрівлю робили плескатою зі сплетеного та обмазаного глиною гілляччя.
Клали її на дерев’яні крокви. Меблями не зловживали — працювали, їли та
спали прямо на підлозі. Іноді люди жили в одному приміщенні з
домашньою худобою.
Харчувалися анатолійці в давнину переважно хлібом, сиром, молоком,
медом, кашами та м’ясними чи овочевими супами. їжу запивали вином,
пивом.
Повсякденним убранням хеттам служила схожа на сорочку туніка з
довгими рукавами й без пояса. На свята хетти вдягали хурритську сорочку
— довшу й розкішнішу туніку, прикрашену вишивкою та металевими
аплікаціями. Воїни носили легку туніку й щось на зразок шотландської
спідниці, цар і жерці — довгу хламиду чи плащ, а на голову вдягали
круглу шапку чи просто пов’язку. Іноді цар красувався у високій конічній
шапці, що символізувала його божественне походження. Жінки куталися з
голови до п’ят у плащ, під яким носили легку туніку. Цариця вдягала довгу
туніку, що стягувалася вишитим поясом, та високий головний убір. І
чоловічі й жіночі вбрання скріплювалися на плечах бронзовими
булавками.
Хетти, як правило, носили довге волосся на голові, часом* заплітаючи
його в косичку. Чоловіки голились. І чоловіки й жінки носили прикраси —
сережки, браслети, намиста, каблучки, печатки, підвіски (мабуть, правили
амулетами) у вигляді сонячного диска, місячного серпа, зображень тварин.
Важливу роль у суспільному житті хеттів відігравали
релігійно-міфологічні уявлення. Не випадково сакральні функції
хеттського царя вважалися вагомішими за військові. Повсякденне життя
населення країни Хатті було наповнене всілякими ритуальними діями та
магією. Здійснення основних ритуалів покладалося на храмових жерців. У
ритуалах брали участь також царедворці, а найповажніші ритуали були
прерогативою царя й цариці (передовсім, новорічний ритуал). Оскільки
населення пов’язувало свій добробут із благополуччям царської родини, то
в державі практикувалися особливі обряди "оновлення" царствених осіб (у
царське вбрання наряджали полонених чи статую). Ритуали й обряди
неодмінно супроводжувалися пожертвами, іноді навіть людськими
(приносили в жертву військовополонених).
Характерно, що у велелюдному хеттському пантеоні було мало власне
хеттських (індоєвропейських) богів, а більше — хаттійських. У XIII ст. до
н. е. столичне хеттське жрецтво, хоч як це дивно, запозичило хурритський
пантеон (гадають, що тут не обійшлося без впливу на релігійне, життя
держави цариці Пудухепі — хурритянки).
Найбільше вшановували хетти бога грози й війни Хатті та його
хурритського колегу Тешуба (останнього зображували з сокирою та
символічною блискавкою в руках). Столичним культом була дружина Хатті
— богиня сонця Арінна (поряд із нею існувало й чоловіче божество
сонця). Арінна вважалася покровителькою Хеттської держави й царської
влади. Особливою популярністю у хеттів користувався також бог
родючості Телепін, разюче схожий на єгипетського Озіріса та
месопотамського Думузі. Ці та деякі інші анатолійські боги набули
загальнодержавного значення. Поряд із ними існували й місцеві культи.
Велику роль у країні відігравали також культи священних тварин і птахів
— бика, лева тощо.
Боги хеттського пантеону (майже в кожного з них існував у країні свій
релігійний центр) були здебільшого антропоморфними, проте існували й
зооморфні небожителі (наприклад, бога грози іноді зображували у вигляді
бика чи гори). Характерно, що хетти запросто приписували своїм богам і
богиням аморальні вчинки.
Можновладці відводили релігії в Хеттському царстві державницьку
функцію. Так, царя після смерті проголошували "богом", у зв’язку з чим
було розроблено складний ритуал його поховання. Не менш урочистими
виглядали й похорони цариці. Зокрема, їхні тіла спалювали на вогні,
поливаючи при цьому вином і пивом, потім обгорілі останки на певний час
занурювали в посудину з маслом і лише після цього їх загортали в тканину
й поміщали в "кам’яний дім" — царський мавзолей.
Від вавилонських знавців окультних наук хетти запозичили ремесло
ворожіння (найчастіше по нутрощах тварини). Складовою частиною
релігійного мислення сільських жителів Анатолії залишалася первісна
магія, до якої зверталися по допомогу в тих випадках, "коли побоювалися,
що бога не було на місці, й він міг не почути молитви".
Синтезованою була й хеттська міфологія, яку правильніше було б назвати
хетто-хурритською. Вона успадкувала архаїчні передньоазійські
міфологічні уявлення. Дослідники зазначають, що в ній були присутні
"одвічні анатолійські міфи хуррито-месопотамсько-сирійського ареалу".
Наявність у хеттській міфології іноземних, передовсім вавилонських,
елементів, на думку вчених, була наслідком домінування в політичному й
культурному житті Хеттської держави, в період між Стародавнім і Новим
царством, хурритів, "пройнятих вавилонськими традиціями".
Серед хеттських міфів можна виділити міф про Уллікуммі, який розповідає
про суперництво між старшим і молодшим поколіннями богів, міф про
вбивство дракона Іллуянкі — типовий новорічний міф у фольклорі
багатьох народів світу, міф про вже згадуваного бога родючості Телепіна,
який майже дублює сюжет про перебування в царстві мертвих
вавилонського бога Таммуза, та угаритський міф про зникнення Баала.
Зберігся також цікавий міфологічний сюжет про місяць, що впав із неба
(Його розповідали в сильну грозу).
Пам’яток хеттської літератури збереглося дуже мало. В них відчувається
сильний хурритський вплив (вільна від нього лише найдавніша хеттська
література XVIII ст. до н. е.— несійська). Одним із найдавніших жанрів
хеттської художньої словесності є лаконічні царські літописи, які з’явилися
на три століття раніше ассирійських. У літописах хеттських царів
історичні оповіді поєднані з міфами. Існувала також ритуальна поезія, яка
в період Новохеттського царства разюче перекликалася з ветхо заповітною
літературою. Однак найпоширенішим жанром хеттської літератури були
епос і міфи.
Хоча в Хеттському царстві було в ужитку не менше восьми різних мов,
офшійне діловодство велося лише трьома з них: хеттською, аркадською
(хетти називали її "вавилонською") та іноді хурритською. Жерці
користувалися в культовій практиці хеттською мовою.
Писали хетти здебільшого клинописом, монументальні ж наскельні написи
і написи на печатках виконували ієрогліфікою, яку винайшли,
найімовірніше, самі і яка налічувала понад 400 знаків. Характерно, що
ієрогліфічні рядки читалися по черзі справа наліво і зліва направо. На
вигляд хеттрьке ієрогліфічне письмо, яке проіснувало після загибелі
Хеттського царства ще принаймні чотири століття, грубе й незграбне,
особливо якщо порівняти його з граціозними єгипетськими ієрогліфічними
знаками, зате воно краще зберегло схожість із зображуваними предметами.
У зв’язку з поширенням у Хеттській державі іноземних мов було складено
тримовні, шумеро-вавилоно-хеттські, словники.
Хетти забагато приділяли уваги військовому ремеслу, щоб кохатися в
мистецтві, їх іноді називають народом, "позбавленим елегантності".
Фахівці запевняють, що хеттське мистецтво розчаровує, особливо як, що
згадати, шо його розквіт припав на добу створення єгиптянами
вишуканого амарнського стилю. У творах хеттських скульпторів "мало
фантазії, витонченості, натхненного таланту чи технічної досконалості,
сама груба сила, яка відразу ж відчувається і в масивних настінних
рельєфах, і у виробах малих форм". Однак навіть скептики визнають, шо
окремі пам’ятки хеттського мистецтва виконані високо професійно, і що
загалом хеттське мистецтво — оригінальне й самобутнє, хоч у ньому й
відчуваються сильні іноземні впливи, передусім хурритський і
вавилонський.
У мистецтві хеттів склався канон — художник зображував оточуючий світ
не таким, яким він його бачив, а таким, яким його уявляв, точніше —
найбільш слушним у даній ситуації. Так, у чоловічій фігурі голова й ступні
ніг зображувались у профіль, плечі та груди — анфас.
Хетти розвивали кераміку — розписну й "гладку", за способом обробки
поверхні, дрібну бронзову пластику (статуетки богів виходили умовними й
повторювали фігури в наскальних рельєфах). Найбільш примітним явищем
у хеттському мистецтві все ж був кам’яний рельєф, який найкраще
відображав ідеологію Хеттської держави й у якому, до речі, так і не
склався єдиний канон. Хеттський рельєф плоский, у ньому відсутні навіть
спроби передати три мірність зображення. Композиції рельєфів на скелях і
приставних кам’яних плитах прості, чіткі, ретельно продумані, в них
витримано принцип ізокефалії (рівноголов’я фігур). Найцікавішими є
рельєфи храму Язиликаю. Вони, поза сумнівом, справляли глибоке
враження на відвідувачів.
Стосовно хеттської архітектури, то їй притаманні простота форм,
монументальність, злитість із довколишнім скельним рельєфом.