Реєстрове козацтво

Завгородня Ксенія ЕВ-11

ПОНЯТТЯ

Реєстрове козацтво – частина українського козацтва, яка перебувала на державній

військовій службі. Козаки записувалися до спеціальних списків-реєстрів, що було
основою для визначення державою їхніх прав і привілеїв. Реєстрові козаки одержали
додаткові привілеї: звільнення від податків, право землеволодіння, вони мали свій
прапор. Реєстрові козаки одержували платню грішми й одягом.
Після об'єднання Великого князівства Литовського з Польським королівством (1569
р.)., новоутворена держава - Річ Посполита - гостро потребували військової сили для
захисту кордонів і воєн із сусідами. Тому доволі швидко владні кола цих держав
звернули увагу на козацтво й намагалися його залучити до своєї військової системи.
У червні 1572 король Сигізмунд II Август доручив коронному гетьману
(головнокомандувачу польських військ) Юрію Язловецькому сформувати найману загін
козаків чисельністю 300 чоловік, які повинні були утримуватися за рахунок державної
скарбниці. Взяті на службу козаки вписувалися до спеціального реєстру (список),
звідки і відбулася їх назва – реєстрові.

Створюючи реєстрове військо, уряд Речі Посполитої розраховувало використовувати

його не тільки для захисту південних рубежів держави, а й для встановлення контролю
над низовим, запорізьким козацтвом.

У 1578 р. король Стефан Баторій до оплати додав реєстровим козакам

ще й дозвіл на перебування на південній Київщині. Тут у м.
Трахтемирів (нині село в Черкаській області) було засновано
козацький шпиталь і арсенал. До кінця століття чисельність реєстру
збільшилася до 1000 осіб. Козацтво вважало, що реєстр — це офіційне
визнання його як окремого суспільного стану і підтвердження його
прав. Саме тому однією з головних вимог було збільшення реєстру.
 ФОРМУВАННЯ КОЗАЦЬКОГО СТАНУ

Безпосереднім ядром козацтва були так звані слуги-бояри, які вважали себе князівськими вояками.
У XVI ст. на землях Центральної України існувало певне населення, яке не було селянами, несло військову
повинність, пам’ятало про старі привілеї від великих князів, проте не мало фактичних прав і гарантій з боку
держави. Тому перед козацтвом, як нащадком слуг-бояр великих князів, постала необхідність зафіксувати себе в
соціальній структурі держави як певний привілейований стан, єдиним обов’язком якого була військова служба.
Таким чином, козацтво існувало як окрема група населення, об’єднана способом життя та інтересами. А з
появою реєстрового війська фактично козацтво оформилося як певний стан. Хоча офіційно уряд Речі
Посполитої не визнавав за козаками такого статусу.
Володіння реєстрового війська в Середній Наддніпрянщині, певні грамотою короля Стефана Баторія,
в наступний час в територіальному відношенні стали ділитися на полки і сотні, очолювані відповідно
полковниками і сотниками. У другій половині 20-х років XVI ст. налічувалося шість полків
(Білоцерківський, Канівський, Чигиринський, Корсунський, Переяславський і Черкаський), по одній
тисячі чоловік у кожному.

Після закінчення військових дій реєстр скорочувався. Внаслідок цього утворювалася значна
частина виключених з реєстру козаків, так званих «виписчиків», які йшли на Запоріжжя і
відігравали важливу роль в козацько-селянських повстаннях кінця XVI в. – Першій половині
XVII в.
Після придушення повстань уряд також зменшувало реєстр. У мирний час чисельність
реєстрових козаків коливалася від 1 до 8 тисяч осіб.
ОСВІТА ТА СТАН

Освіта реєстрового війська мало велике значення і свідчило про те, що держава юридично визнавало факт появи
нової соціальної групи населення з певними правами і обов’язками – козацтва. В феодальної структурі Речі
Посполитої воно займало проміжне положення між селянством і шляхтою. Як і шляхтичі, козаки-реєстровці
перебували на державній службі та були особисто вільні, але на відміну від шляхетського стану вони не мали права
володіти підданими і повинні були, як і селяни, самі працювати в своєму господарстві або ж наймати працівника за
свій рахунок.

Відбиваючи татаро-турецькі напади та вживаючи походи на Кримське ханство і володіння Туреччини, захищаючи
землі Речі Посполитої, козацькі маси вважали, що вони також несуть державну службу і, отже, є окремим станом,
яке не повинно було виконувати інших обов’язків, крім військової, на користь держави. Це поклало початок
формуванню українського козацтва як особливого привілейованого стану в соціальній структурі Речі Посполитої