1. Китай на початку середньовіччя.

Китай вступив в епоху середньовіччя, успадкувавши від давнини досить

високу матеріальну й духовну культуру і розвинену державність, проте
нерівномірність культурно-господарського розвитку різних районів великої
території країни та деструктивні наслідки непродуманої агресивно-
експансіоністської політики ханьських імператорів (що зробило ворогами
імперії всіх її сусідів і виснажило внутрішні ресурси Китаю) спричинили
глибоку соціально-політичну й економічну кризу в державі.
Наприкінці II ст. н.е. імперія Хань переживала глибокий занепад економіки,
кризу влади та зовнішньополітичної могутності.
На перший погляд цивілізаційні успіхи імперії Пізня (Східна) Хань (25 - 220
рр.) були вражаючими. У 105 р. євнух імператорського палацу Цай Лунь
розробив дешевий спосіб виготовлення паперу (з кори дерев, коноплі,
ганчір'я і старих рибальських сіток), що удешевило державне діловодство і
зробило доступнішими для простого люду знання:
раніше книги на елітарному шовку були надзвичайно дорогими, а дешевшу
книгу, написану на бамбукових паличках, могли перевезти лише кілька
волів.
Великий винахідник Чжан Хен склав першу на планеті карту зоряного неба і
створив перший у світі сейсмограф, а ім'я історика Бань Гу обезсмертила
його славетна “Хань шу” (“Історія династії Хань”).

При врожайності в середньому в 3 даня (180 кг) з одного му (0,05 га) село,
внаслідок дефіциту родючих земель, завжди голодувало: сім'я з 4 - 5 осіб
отримувала ділянку, розміри якої не перевищували 25 му, а для нормального
харчування однієї людини потрібно було 1,5 - 2 даня зерна на місяць2.
Прогресуюче зубожіння підданих примусило владу скоротити податки до
1/30 врожаю і ліквідувати подушну подать у 120 монет з людини. Для
забезпечення фінансових потреб держави застосовувався продаж державних
рангів і посад, що набув велетенських масштабів. Це, звичайно, аж ніяк не
сприяло високому професіоналізму чиновництва. Й хоча загальна кількість
службовців становила майже 150 тис. осіб, порядку в державних справах
більше не стало.
Навіть у мирний час пізньоханьська економіка не могла похвалитися
великими успіхами.
До того ж лаври “володарів світу” не давали спокійно спати імператорам
Східної Хань, і непомірні військові витрати доруйнували продуктивні
ресурси країни.

Ханьський учений Ван Фу так описує тогочасний Китай: “Зараз усі кидають
землеробство та шовківництво і прямують у торгівлю. Запряжені волами й
кіньми вози заповнили шляхи, нероби, що шукають удачу, заполонили
міста...” Різко зменшилася кількість посівів, а без сільськогосподарського
виробництва почали вимирати міста (кількість останніх скоротилася більше
як у два рази). В країні запанував голод і канібалізм, коли “дружини поїдали
чоловіків, а... чоловіки поїдали дружин”. Загальну військову повинність
давно скасували, але професійна армія не стала дешевшою, а війни -
переможними. До всіх бід додався розклад політичної верхівки суспільства,
державні справи почали вирішувати через гарем євнухи.

У травні 189 р. помер покровитель євнухів імператор Лін-ді. На престол

служителі гарему посадили його малолітнього сина (від фаворитки Хе) Шао-
ді, дядько якого (старший брат фаворитки Хе Цзінь) дістав звання регента та
посаду командувача армії. Батько Хе Цзіня був простим м'ясником, тож
євнухи, піднявши його на вершину влади, сподівалися на вдячність свого
протеже, але під тиском генералітету Хе Цзінь почав готувати антиєвнухську
змову. Чутки про неї невдовзі дійшли до гаремників, і ті відрубали 22
вересня 189 р. Хе Цзіню голову, але спіраль заколоту вже почала
розкручуватися. На чолі перевороту став генерал Юань Шао, який
того ж вечора повів гвардію на штурм імператорського палацу.

Гвардійці покінчили з владою гаремників, але за попередніми планами

змовників до столиці прибула регулярна армія на чолі з Дун Чжо, який
посадив на трон свого ставленика Сянь-ді. Розбещена гвардія не могла
протистояти бойовій армії, і Юань Шао втік на схід, де розпочав війну з Дун
Чжо за владу. Саме в цей момент від Юань Шао відійшов 34-річний
гвардійський офіцер Цао Цао - вояк, велетенський на зріст, з маленькими
очима й довгою бородою, батько якого був прийомним сином двірцевого
євнуха. Але, розуміючи, що його час ще не настав, Цао Цао на власні кошти
навербував 5 тис. найманців і став вичікувати.

Перебуваючи у відчайдушному становищі, імператорський двір звернувся за

допомогою, але жоден з генералів не захотів годувати й захищати цих
дармоїдів, і тоді зійшла зірка Цао Цао. Він єдиний погодився взяти на себе
турботи про Сянь-ді, який переїхав разом із двором під заступництво Цао
Цао до м. Сюй (пров. Інчуань). І тут усі оцінили хитрість та політичне
передбачення Цао Цао: із дрібного регіонального ватажка він перетворився
на представника законної влади, опору й захисника трону, а всі інші раптом
стали бунтівниками й узурпаторами. Проявив Цао Цао й неабиякий талант
полководця, по черзі погромивши всіх своїх конкурентів, а коли в 202 р.
приголомшений поразками помер з горя Юань Шао, Цао Цао відчув себе
повновладним диктатором.

Цао Цао проголосив, що він краще ображатиме інших, аніж дозволить

ображати себе, і терором та палицями примусив тремтіти підлеглих. У
боротьбі за владу залізний диктатор утратив сина, племінника й два передніх
зуби, тому за саму лише підозру у змові не жалів нікого. Стабільність його
режиму забезпечила також вдала внутрішня політика: організація військових
поселень (що дало змогу зменшити витрати на утримання армії), досягнення
завдяки терору дисципліни серед чиновників і нормалізація податкової
системи (з селян брали 50 - _60 % зібраного врожаю). Та Цао Цао
підкорились лише північні райони Китаю, а південь поділили між собою інші
актори цієї кривавої всекитайської трагедії.

Китай розколовся на три держави, але Цао Цао, як розпорядник

імператорського ханьського двору, мріяв про всекитайське панування.

І тоді Цао Цао наважився на південний похід. Шлях на Шу перетинали високі

гори, а на У - ріка Янцзи, тому Цао Цао, побудувавши величезний флот,
рушив з 830-тисячним військом на У. Сунь Цюань зумів виділити для відсічі
лише 60 тис. бійців, але це була битва “слона” з “китом”. Південні китайці
вважалися непоганими мореплавцями, а північні - лише сухопутними
вояками, тому коли флот Цао Цао у 208 р. наблизився по Янцзи до “Червоної
Скелі” (Чібі, провінція Хубей), воїни У спалили його кораблі брандерами.
Залишки “північного війська” в паніці розбіглися.
Звичайно, Цао Цао не змирився з поразкою, але на схилі літ великого
войовника почали турбувати приступи жахливого головного болю.
Викликали видатного лікаря Хуа То, який дійшов висновку, що болісний
нарив міститься в черепі й запропонував полководцю операцію із
застосуванням снотворного (розчин коноплі) і трепанацією черепа. Цао Цао,
який панічно боявся змовників, запідозрив Хуа То у спробі вбити його таким
своєрідним способом і наказав стратити лікаря. Невдовзі (у 220 р.) й сам 66-
річний Цао Цао помер у кривавому кошмарі.

У тому ж 220 р. син покійного диктатора Цао Пей завершив ліквідацію

ханьської династії - скинув Сянь-ді з престолу й оголосив себе імператором
новоствореної імперії Вей (весь північний Китай) із столицею в Лояні. Через
кілька місяців звістка про цю подію надійшла до Лю Бея.
Як родич ханьського імператорського дому, він проголосив себе (у 221 р.)
імператором Хань-Шу (столиця - м. Ченду Південно-Західний Китай). Трохи
пізніше (у 229 р.) й Сунь Цюань проголосив себе імператором У [столиця
Цзяньє (сучасний Нанкін)]. Найрозвинутішим і наймогутнішим із трьох
царств було Вей, територія якого охоплювала корінні землі долини Хуанхе.
Політичний та військовий талант Цао Цао сприяв відродженню вейської
економіки, а 700-тисячне військо гарантувало внутрішню стабільність
режиму й спокій на кордонах.
Проте вейському господарству хронічно не вистачало робочих рук, а спроба
возз'єднання усіх земель Піднебесної під скіпетром Цао Пея скінчилася
плачевно: під час походу на У, що відбувся в 223 р., в армії Вей спалахнула
епідемія, від якої вимерло до 70 % вояків.

Обидва південні царства переживали ще більшу скруту, ніж далекий від

процвітання Вей. Процес “ханьської” колонізації долини Янцзи лише
розпочався, і китайців тут було мало, а місцеві народи мань, юе та лоло
вороже ставилися до пришельців.
Проте господарські потреби єдиного іригаційно-землеробського комплексу,
ментально- психологічне відчуття загальнокитайської етнічної єдності,
політичні традиції спільної державності, а також загроза іноземних навал
нагально вимагали відновлення загальнокитайської державної єдності. За
своїми потенційними можливостями (велика територія, етнічна однорідність
підданих, глибокі традиції державності) царство Вей значно переважало
своїх південних конкурентів, але їхню агонію гальмували чвари
всередині вейської верхівки.

Після подвійної екзекуції влада Цао стала зовсім номінальною, а диктатор

Сима Чжао дістав можливість повністю зосередитись на вирішенні воєнних
конфліктів із південнокитайськими “схизматиками”, які на той час
опинилися в досить-таки скрутному становищі. У державі Шу в
продовження найгірших ханьських традицій владу, спираючись на гарем,
захопили євнухи. Тому, коли у 263 р. після важкого 20-денного переходу
безлюдними горами вейська армія на чолі з генералом Ден Аєм з'явилась під
Ченду, держава Шу-Хань упала майже без опору.

Наступною жертвою стала вейська династія. Щоправда, це сталося вже після

смерті Сима Чжао: у 264 р. він раптово онімів і невдовзі помер (судячи із
симптомів, його вразив інсульт). На політичну авансцену вийшов Сима Янь
(старший син Сима Чжао) - “хлопчище величезного зросту, з довгим
жорстким волоссям і руками нижче колін. Він мав неабиякий розум і був
надзвичайно хоробрим”. У 265 р. Сима Янь скинув безвладного імператора
Вей і оголосив себе “Сином Неба”, назвавши свою династію Цзінь (265 -
316). Тепер ніщо не могло врятувати У, де імператор Сунь Хао узаконив
доноси і проявив себе бездарним правителем, жорстоким, підступним,
розбещеним. За 9 років свого правління він стратив понад сорок найвищих
сановників (їм здирали з обличчя шкіру або виколювали очі). Не дивно, що
коли у 280 р. на У рушила цзіньська армія, уське військо розбіглося, не
бажаючи класти життя за кривавого деспота.

2. Централізація Китаю за династії Суй.

Першою активні бойові дії почала Імперія Суй держава Північне Чжоу, яка
557 р. захопила Північну Ци, знову об'єднавши долину Хуанхе, але 581 р. в
ній відбувся переворот і до влади прийшли заповзятливі китайські
націоналісти - династія Суй (581 - 618), засновником якої був '' залізний
войовник'' Ян Цзянь ( Вен-ді)
Найнебезпечнішим ворогом тогочасного Китаю був могутній каганат
тюркютів (давніх тюрків), що утворився в середині VI ст., підкорив Степ від
Чорного моря до Тихого океану і якому роздроблений Китай платив
обтяжливу данину (оформлену як «добровільні подарунки»). Тому програма
Ян Цзяня була простою: не платити данину тюркютам,
що дало б можливість зменшити податки в Китаї, а суворими законами
встановити в країні порядок на базі панування
конфуціанської ідеології.
У 589 р. державна єдність імперії, втрачена в Зб р., була відновлена. Знову
почала функціонувати централізована державна система, і планова
одержавлена економіка забезпечила стабільність господарства. Втричі зросла
кількість оброблюваних земель, а населення Китаю перевишило 45 млн. Для
стабілізації продуктових цін в імперії створили систему державних комор, в
яких зберігалося зерно на випадок неврожаю. Для відродження ремесел і
торгівлі власті скасували соляну й винну монополії, уніфікували грошову
систему та систему мір і стандартів. У процесі тотального перепису всіх
земель і підданих виявили 2 млн не охоплених податками селян, що дало
змогу після їхнього включення у податні списки якісно поліпшити ситуацію з
імперськими фінансами. Державною ідеологією імперії стало ханьське
конфуціанство, на базі якого функціонував розгалужений бюрократичний
апарат, розквітли освіта і наука.
"Та незважаючи на такі безперечні досягнення, ситуація в імперії Суй
виявилась далеко не безхмарною. Одержавлена
планова економіка при всіх її плюсах (прогнозованість, простота управління,
підконтрольність владі за умов соціальних катаклізмів та воєн) мала суттєві
мінуси, серед них найважливіший -- надзвичайна розгалуженість
управлінського апарату, утримання якого примушувало знов і знов
підвищувати податки. «Чиновників надзвичайно багато, видатки на їхнє
утримання з кожним днем збільшуються, ...народу мало, чиновників
багато; ...на десять овець припадає дев'ять пастухів», А в каганаті 593 р.
усобиці скінчилися, тому коли 594 р. Китай уразила посуха й розпочався
голод, Ян Цзянь не наважився відкрити державні зернові комори, які зберігав
на випадок війни. Лоди їли бобові лушпайки та полову, але зерносховища,
що ломилися від запасів, залишилися під
замком.
Певні реформи були здійснені в суйській армії. Прикордонний офіцер Лі
Юань (сам по крові напівтюрок) першим
привчив своїх вояків жити в юртах, їсти з ножа чи просто руками м'ясо та
лити молоко, а на ловах навчив їх мистецтву кінного бою. Досвід Лі Юаня
поширили, і суйці дістали можливість на рівних битися з закутою в лати
важкою кіннотою тіоркютів. У 597 р. суйські генерали Гао Фань і Ян Со
розбили кочовиків, після чого каганат розпався на Західний та Східний.

Китаю більше не загрожували набіги степовиків, але Ян Цзянь на цьому не

заспокоївся і пішов протореним шляхом ханьських імператорів. Від оборони
Китай знову перейшов до агресії, одним із об'єктів якої стала Корея, що
переживала тоді свою епоху «трьох царств» (Когурьо, Сілла, Пекче).
Похід 598 р. проти північнокорейського царства Котурьо був невдалим, але
Ян Цзянь з поразкою не змирився і... раптово помер у 604 р. Імператором
став його син Ян Гуан (Ян-ді) - один з найодіозніших правителів в історії
Китаю, якого нерідко звинувачують у причетності до несподіваної смерті
батька.

За часів правління Ян Гуана (604-- 617) деспотичний імперсько-

націоналістичний характер суйської державності сягнув апогею. Деякі
масштабні почини тирана були корисними. Понад мільйон чоловік кинули на
модернізацію Великого Китайського муру, що посилило оборонні
можливості держави. 5 млн нещасних прорили Великий Китайський канал:
ця грандіозна гідротехнічна споруда довжиною 2, 5 тис. км поєднала долини
Хуанхе та Янцзи і мала величезне економічне та воєнно-стратегічне
значення, але 2 млн підланих залишилися назавжди на цьому грандіозному
будівельному кладовиші. Решта імператорських витівок межувала з
безумством і садизмом одночасно.
Найбільших невдач Ян Гуан зазнав у зовнішній політиці.

В 612 р. імператор, особисто очоливши гігантську армію в 1 млн 130 тис.

вояків, рушив на Когурьо (все населення
якого не перевишувало 700 тис.). Ще мільйон чоловік обслуговував обоз
«Непереможного війська». Глибина порядків
суйців сягала 900 лі (450 км). Але відсутність таланту полководця у Ян
Гуана, героїзм та самовідданість котурьосців і неабиякий військовий хист
корейського стратега Ильчі Мундока звели нанівець зусилля агресорів.
Залишивши на полях Кореї 300 тис. трупів, суйці змушені були відступити.
Ця невдача наблизила крах держави Ян Гуана.

Безумства імператора, й особливо воєнні авантюри, дорого обходилися

державі. Податки доводили людей до самопродажу в рабство, епідемії косили
цілі повіти, а Ян Гуан відновив у 607 р. державні монополії (що призвело до
різкого підвишення цін), посварився із тюрками й, побоюючись підданих,
заборонив їм у 609 р. мати залізні знарядля праці.

3. Становлення та розвиток Китаю за династії Тан (618–907 рр.)

Засновником третьої всекитайської імперії доби середньовіччя був Лі -
Юань-уже на той час відомий полководець, намісник Тайюаня. Він був
далеко не єдиним, хто збунтувався проти самодура й кровопивці Яна Гуана.
Скориставшись тим, що заляканий імператор покинув столицю | втік у
Цзянду, поринувши з горя у запій і розпусту, Лі Юань у 617 р. захолив
Чан'ань та посадив на суйський престол свою маріонетку Ян Ю (Гун-ді).
Відтепер він став не заколотником, а захисником незаконного, але «доброго»
«Сина Неба» Ян Ю, проти законного, але
«злого» Яна Гуана. А коли до Чан'аня надійшла звістка, що Ян-ді залушили
заморловані тираном підлеглі, Лі Юань І8 червня 618 р. проголосив себе
імператором, назвавши свою династію Тан.
Новий імператор стратив найодіозніших вельмож суйського режиму,
оголосив у країні амністію, відкрив державні комори (чим припикив голод) і
скасував жорстокі суйські закони, залишивши смертну кару лише за
вбивство, пограбунок, зраду та бунт. Не дивно, шо авторитет Лі Юаня (Гао-
цзу) неймовірно зріс, і до 624 р. весь Китай підкорився новому правителю,
«агітаторами» якого, окрім удалих реформ, стали Іб кінних корпусів ілохе
(«мдлодців»), навчених методам кочової війни. Танів на цьому етапі
підтримали навіть тюркюти, які вбачали в Лі Юані руйнівника ненависної
суйської державності.

Нова династія міцно закріпилася на троні, але всередині країни залишилося

відкритим питання про шляхи подальшого розвитку Китаю. Існували дві
партії. Перша, яку очолив старший син імператора, спадкоємець престолу Лі
Гяньчен,
мріяла про повернення до суйських порядків і відродження бюрократично-
конфуціанської державності. Під її тиском Лі Юань видав у 626 р. указ про
обмеження буддизму та даосизму, секуляризацію храмового майна й
повернення монахів до податного стану. Але сумний досвід суйської імперії
яскраво засвідчував безвихідь такого шляху, і другий син імператора Лі
Шимінь запропонував курс на світову синкретичну імперію, гаслом якої мало
стати не завоювання Степу, а синтез Китаю зі Степом. Хай кочовики пасуть
отари і служать у кінноті, китайці - обробляють землю і служать у піхоті,
горці - роблять і те й інше, хай усі моляться своїм богам, аби виконували
закони, платили податки та не бунтували, визнаючи владу «Сина Неба».
Опорою цього курсу стали табгачі - окитаєні нащадки степовиків, які
сприйняли китайську мову, були підданими імператора, але не забули
кочової традиції: жили в юртах, пасли худобу, пили молоко й кумис, їли з
ножа, а воювали на конях. Для більшості китайців цей шлях здавався
одіозним, бо вимагав визнати, що «варвари» -- "нормальні люди, а їхній
спосіб життя не
ший від китайського, проте наслідки суйської державності були такими
жахливими (населення Китаю скоротилося на
2/3), що в прихильників синтезно-імперського варіанту з'явився шанс.

Лі Шиміня боялися, й навіть спробували отруїти, але він чудом вижив і

власноручно застрелив старшого брата, після
чого Лі Юань призначив Лі Шиміня наслідником престолу, скасував закон
про заборону буддизму й даосизму, а 4 вересня 626 р. «добровільно» зрікся
престолу. На трон зійшов Лі Шимінь (Тай-цзун, 626- 649).
Посилення Китаю викликало занепокоєння тюркютів, але Лі Шимінь був
справді геніальним полководием і політиком. Танська дипломатія
інспірувала в степах повстання поневолених тюркютами народів (уйтурів,
бугу, байирку, тонгра), а в 628- 630 рр. Тай-цзун кинув на супротивника
шість армій. Східнотюркютський каганат, ослаблений війнами з
повстанцями, упав під копитами танської кінноти
табгачів, а степовики-нетюркюти визнали владу Китаю, і гордий (Степ
(навіть залишки тюркютів) за шовк, зерно печиво поголився служити Танам.
Того ж 630 р. міцність імперії спробували випробувати тибетці, але їх
розбили вщент, а глава інтервентів (гялбо Селі) потрапив у полон.

Китай вступив у пору процвітання та нестримної територіальної експансії,

але на нових ідейних засадах і руками
переважно «напівварварів»-табгачів та «варварівь-степовиків, матеріальний
добробут яких теж збільшився. В імперії прийняли новий кодекс законів (є
Тан люй шу»), гуманніший від суйського, але то для китайців, а кочовикам
залишили всі їхні традиції в обмін на право вмирати за імперію.

У 635 р. Танам підкорився Тогон, потім імперія силами кібі та тюркютів під
керівництвом китайських генералів захопила Гаочан - один із вузлових
центрів «Великого шовкового шляху». Щоправла, в 641 р. проти Тай цзуна
збунтувалися тюркомовні сеяньто (200 тис.), та імперія розчавила їх.
Невдалим для Танів виявився похід на Когурьо (645 р.), але для
північнокорейського царства це була «піррова перемога», яка підірвала
могутність держави Когурьо. А далі 100-тисячне танське військо захопило 70
міст Центральної та Середньої Азії, включаючи Бухару.

Тан стала «світовою імперією». Вона контролювала половину «Великого

шовкового шляху», а державна надільна система, плановість господарства
забезпечили економічне піднесення. Високий рівень сільського господарства
давав можливість вирошувати до 900 кг зерна на людину на рік.
Китайці освоїли високопродуктивну технологію одночасного вирощування
на одному полі двох різних культур з різними строками визрівання
(наприклад, рис і пшениця). Степ давав удосталь молока, м'яса та шкір,
виробники чаю, солі й металів завалили країну продукцією, а в галузі
ремесел технологічним відкриттям світового масштабу стала поява фарфору.
«Доу (10,35 л) рису коштував 3 цяня (дрібна монета), ворота будинків не
зачинялися, свійська худоба плодилася та заповнювала пасовиська.
Мандрівники, вирушаючи за тисячі лі, не брали з собою харчів. Вожді
варварських племен корилися танському двору і, озброєні мечами, вартували
у внугрішніх покоях палацу. І лише 29 злочинців назбиралося за рік для
покарання смертю у Піднебесній! Ось як добре й спокійно було в ті часи».
Такою залишив нащалкам імперію Лі Шимінь, коли 10 липня 649 р.
переселився в кращий світ. Його гробниця поблизу Чан'аня, прикрашена
неперевершеними пластичними горельєфами, стала шедевром танської
архітектури. На престол сів його син Лі Чжи (Гао-цзун). Він не мав талантів
свого батька, але імлульс, отриманий танською державою за часів Тай-изуна,
був таким сильним, що протягом багатьох років імперія ше по інерції ішла
від перемоги до перемоги.
Непереможне танське військо, що складалося з китайської піхоти й кінноти
табгачів, східних тюркютів та уйгурів, на чолі з генералом Су Лінфаном
завоювало в 655 - 657 рр. Захілнотюркський каганату, а лотім Танам
підкорилися Куча, Кашгар, Хотан, Самарканд, Фергана, Шахрізябз, танці
вийшли на береги Аралу та Каспію. На новоприєднаних територіях
розмістилася 30-тисячна окупаційна танська армія. Ситуація ж у Кореї
ускладнилася. Лобові походи на Когурьо (649, 650, 651 рр.) знову не
принесли успіху. Щоб виправити становище, туди перевели із Заходу
славетного Су Дінфана.

Операція, яку провів цей полководець, не мала аналогів у попередній

китайській історії: в 660 р. він переправив на кораблях чорез Жовте море 135-
тисячне військо, десантувавши його напроти Пекче, а коли на допомогу
Танам прийшла 50-тисячна сілланська армія Кім Юсіна, Пекче перестало
існувати.

В події спробувала втрутитися Японія, але японський флот з 32-тисячним

десантом виявився неспроможним воювати з могутнім Китаєм. Танці завдали
в 662: р. цілковитої поразки «зухвалим східним варварам» на р. Пеккан,
потопивши майже 400 японських кораблів. У 668 р. об'єднана тансько-
сілланська армія під командуванням Лі Шицзі та Кім Юсіна завоювала
ослаблене внутрішніми усобицями Котурьо. Єдиною державою, яка не лише
витримала танський тиск, а й сама перейшла до територіальної експансії в
регіоні, був Тибет. Що ж до Корейського півострова, то китайці насалили на
колишніх землях Когурьо й Пекче свою адміністрацію.

У цілому танські загарбницькі війни були успішними, державно-політичний

та економічний механізм імперії, керований «Сином Неба», якому
допомагали два канилери, вісім міністрів і майже І млн чиновників (серед
них 3,5 тис. вчених-математиків), працював як добре налагоджений механізм,
але небезпечний для династії ворог з'явився в особі красуні У Цзетянь (У
Чжад). У Шзетянь (У-Хоу) стала страхітливим лідером відродженої
«націоналістичної партії» при дворі, ворогом ідеалів синкретичної танської
імперії. Через її інтриги більшість славетних тенералів і політиків (творців
«світової імперії» Тан) закінчили життя на дибі або в засланні, а після смерті
свого вінценосного «доброго й лінивого» чоловіка (683 р.) У-Хоу стала
правити єдиновладно, тримаючи в кулаці своїх синів-імператорів. Реальним
співправителем імператриці став її фаворит Чжан Ічжи, визнаний надалі
символом чоловічої краси в Китаї.
Імперія Тан похитнулася. Всі некитайці знову стали «варварами»,
чужинцями, їхню кров, пролиту за імперію, забули,
а славетних полководців вигнали або знищили. Часто приреченого
імператриця єзуїтськи пригощала з власних рук
келихом вина, в якому містився золотий пісок. Відмовитися, звичайно, ніхто
не міг, а випивши таке питво людина довго помирала у жахливих муках,
після чого увесь рід нещасного пускали під ніж. Тюркам це категорично не
сподобалось, і вони 679 р. повстали, відродивши каганат. Степ знову
перетворився на ворожу Китаю силу. Ідейний догматизм конфуціанців
обернув нерідних, але чесних союзників, на запеклих супротивників. У
Цзетянь цього здалося замало 690 р. вона скасувала династію Тан, присвоїла
собі титул «Син Неба» (начепивши для впевненості накладну бороду) і
назвала свою династію Чжоу (690-- 705).

Лише після смерті престарілої кривавої диктаторши (705 р.) її син Лі Сянь
(Чжун-цзун) відновив династію, повернувши їй стару назву Тан, але це була
вже тінь могутньої попередниці, Щоправла, продовжувалося економічне й
культурне піднесення.

Перша половина VIIIст. була «золотим віком» танської культури,

господарства й науки. «Хлібороби успішно працювали, гори по всьому
Китаю зорали, сохи й плуги були в достатку. Продовольства запасли на
кілька років.

В одному Чан'ані (сучасний Сіань) діяли 200 торговельних рядів. Серед

портових міст виділявся Гуанчжоу, в якому мешкало 120- 200 тис. іноземних
купців. Танські кораблі (з екіпажами до 700 моряків) ходили в Індію, Персію,
Арабський халіфат, Корею, Японію, Південно-Східну Азію, потіснивши на
океанічних маршрутах індійців, індонезійців, персів та арабів.

Імперія здавалась непохитною, «доу рису на ринку можна було купити

всього за 30 монет», а про «Сина Неба» Лі Лункі (Сюань-цзун, 712-- 756)
писали, що він мав «високу і гордовиту поставу... У ньому все було
прекрасним - неабиякий літературний талант, військові здібності». Дбав
імператор і про злуку південних та північних районів у єдину нерозривну
спільноту, для чого наказав вирощувати в долині Хуанхе типово півленну
культуру -- апельсин. Та державу роз'їдала іржа внугрішніх руйнівних
процесів. Тралиційна історіо-
4. Імперія Сун. Монгольське панування та його значення.

5. Імперія Мін. Маньчжурське завоювання Китаю та його наслідки.