Кишковська К.А.

324-П

Тема 2.

Держава і право країн Стародавнього Сходу

ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ

1. Державність у країнах Стародавнього Сходу: історичні

передумови формування та періоди розвитку.

2. Господарські характеристики і соціальна структура

давньосхідних суспільств.

3. Поняття східної деспотії, її основні риси та особливості.

Структура державного механізму давньосхідних держав.

4. Джерела та особливості давньосхідного права. Основні

кодифікації.

1. Державність у країнах Стародавнього Сходу: історичні передумови

формування та періоди розвитку

Першим фактором, що сприяв формуванню державності у згаданих країнах, стали

природні умови. Переважно теплий клімат, наявність великих річкових систем (Ніл – у

Єгипті, Тигр і Євфрат – у Вавилоні, Інд і Ганг – в Індії) сприяли ролзвиткові іригаційного

(зрошувального) землеробства. Сезонні розливи річок добре зволожували землю, проте

потребували постійної роботи значної кількості людей над розбудовою і утриманням

зрошувальних каналів, що окрім господарського ефекту також гуртувало численні маси

простолюду і вимагало централізованого управління, яке могла здійснювати лише держава.

Важливим фактором розвитку державності на етапі переходу від родоплемінних

відносин стало формування суспільного прошарку знаті – найзаможніших власників

господарств, рабів, маєтностей, які отримували свою власність шляхом експлуатації

одноплемінників, військовими завоюваннями. До знаті насамперед належали вожді і

старійшини родів, жерці. Поступово родоплемінна верхівка переводила своє майно і

політичну владу у спадкову власність, що дозволило сформувати перші династії правителів. З

розвитком державності представники родоплемінної знаті зайняли ключові посади при дворі

правителів, в численному чиновницькому апараті, армії, жрецтві.

Також формування держав у Стародавньому Сході значно активізували війни, які вели

всі стародавні народи з метою захоплення нових територій. Для утримання у покорі
завойованих народів, примусу їх до праці на користь завойовників потрібен був постійно

діючий апарат влади, що спирався на різноманітні знаряддя примусу (армію, поліцію тощо).

Єгипет розташований у північно-східній частині Африки. У стародавні часи Єгиптом

називали долину ріки Ніл, яка у буквальному розумінні давала життя й годувала країну в

умовах посушливого клімату. Розклад общинних порядків в Єгипті проходив достатньо

повільно, що тормозило розвиток приватновласницьких відносин і рабовласництва.

Напередодні формування державності (приблизно рубіж IV – ІІІ тис. до н.е.) територія

Єгипту була розділена на кілька десятків окремих областей – номів, які формувалися на

основі певного племені. На чолі кожного нома стояв цар, який окрім політичних виконував

функції верховного жерця і мав титул “начальника каналу”. Об’єднання областей відбулося

поступово і зазвичай шляхом завоювань. Спочатку виникли два окремі царства – Верхній

Єгипет і Нижній Єгипет. В період так званого Раннього царства (XXX – XXVIII ст. до н.е.)

вони, швидше за все, були насильницьки об’єднані фараоном Нармером, який отримав титул

“правитель Верхнього і Нижнього Єгипту”.

Між основними періодами тривали так звані Перехідні періоди, протягом яких країна

переживала занепад, піддавалася завойовницьким нападам ворожих племен. Найбільшого

розквіту давньоєгипетська державність досягла у період Нового царства, коли Єгипет у

результаті завоювань поширив свою владу на території Східного Середземномор’я (сучасні

Ізраїль, Сирія і Палестина) і став імперією. У 343р. до н.е. Єгипет завоювали перси, а у 332 р.

до н.е. – війська Александра Македонського. Так Єгипет став частиною елліністичного світу.

У 30 р. до н.е. країну завоював Стародавній Рим, перетворивши її на провінцію.

Виникненню і посиленню Вавилона, що майже на два тисячоліття став одним з

найбільших центрів стародавньої цивілізації, передувало ряд важливих подій в регіоні

Межиріччя (між ріками Тигр та Євфрат). У V–ІV тис. до н.е. тут утворилося давнє царство

Шумера і Аккада. У результаті подальшого завоювання його території прийшлими

аморейськими племенами утворилося два самостійних царства з центрами в містах Ісін і

Ларса. Майже у всіх державах Межиріччя утвердилися аморейські династії, засновниками

яких стали вожді племен-завойовників. Одна з аморейських династій у результаті чергового

вторгнення близько 1895 р. до н.е. утвердилася у невеликому місті Вавилон. Тривалий час

воно не відігравало значної ролі у політичному житті регіону. Проте політика шостого царя І

Вавилонської династії Хаммурапі (1792 – 1750 рр. до н.е.) сприяла перетворенню Вавилона

на столицю величезної держави – Вавилонського царства, яке підкорила все Межиріччя.

Вавилон – грецька назва семітського міста Бабіліма, що означає “ворота Господа”.

Місто розташовувалося у північній частині Межиріччя на південний захід від сучасного

Багдада – столиці Старовавилонського та Нововавилонського царства. Останнє існувало у

середині І тис. до н.е. У 538 р. до н.е. Вавилон завоювали перси.

Одна з найстародавніших цивілізацій в світі склалася більше чотирьох тисяч років тому

в долині Інду. Археологічні розкопки дали можливість встановити, що уже в III тис. до н.е.

тут існували міста – центри ремісничого виробництва, розвиненого землеробства і торгівлі.

Нажаль наука не володіє значними фактами щодо раннього періоду історії Стародавньої

Індії. Краще представлена історія країни з другої половини ІІ тис. до н.е., коли з’явилися

перші писемні джерела – веди. У цей час відбувалося поглиблення соціального розшарування

і формування державності в долині ріки Ганг. В середині II тис. до н.е. після тривалого руху

із заходу на схід на півночі Індії з’явилися племена аріїв, що в перекладі означає

“повноправний”. Вони підкорили місцеве населення. Племена почали утворювати союзи.

Об’єднання прискорилося завоюваннями Александра Македонського.

Найбільш численні і різноманітні історичні відомості відносяться до так званого

магадхо-маурійському періоду (друга половина I тис. до н.е. – I ст. н.е.) – періоду

найбільшого не тільки в Стародавній Індії, але і на всьому Стародавньому Сході державного

формування – імперії Маур’їв (IV ст. до н.е. – II ст. до н.е.). Серед літературних пам’яток

цього періоду особливе місце займають староіндійський політичний трактат “Артхашастра”,

а також ряд релігійно-ритуальних і правових текстів, серед яких найбільш відомі “Закони

Ману” (II ст. до н.е. – II ст. н.е.).

Перші вогнища цивілізації міського типу в Стародавньому Китаї почали виникати в II

тис. до н.е. в долині ріки Хуанхе на базі родових груп іньських племен. Виникнення держави

в Стародавньому Китаї пов’язують з тим, що у XVIII ст. до н.е. союз племен, відомий під

назвою Шань або Інь, завершив підкорення іншого племінного союзу. Створення первинного

примітивного протодержавного утворення Шан (Інь) було пов’язано з необхідністю

організації виробництва, зрошування земель, попередження наслідків розливу річок, захисту

територій. В епоху Інь утверджується верховна власність царя на землю. Цьому сприяли

уявлення про нього як про земне божество.

Історія давньокитайської держави охоплює такі періоди: Шань (Інь) (ХVІІІ–ХІ ст. до н.

е.), Чжоу (ХІ–ІІІ ст. до н. е.), Цинь (221–207 рр. до н. е.) і Хань (ІІІ ст. до н. е.– ІІІ ст. н. е.).

2. Господарські характеристики і соціальна структура давньосхідних

Суспільств

Особливості соціально-економічного укладу стародавньосхідних суспільств:

 перші форми державності формувалися в ході розкладання общинно-родових структур;

  тривале збереження основних елементів общинно-родових відносин, що відображалося у

зростанні соціальної неоднорідності суспільства, консервуванні старого соціального

укладу (тривалий час зберігалося існування замкнутих селянських общин, в яких

панувало натуральне господарство, а основними видами господарської діяльності були

землеробство і ремісництво);

 соціально-правовий статус індивіда не завжди відповідав його майновому становищу, що

відображало традиційність і консерватизм цих суспільств, заснованих на релігійно-

міфологічному світогляді і звичаях (набув поширення поділ населення на касти, варни);

 значне поширення рабовласництва, яке формувало особливості організації господарства

та соціальних відносин давньосхідних держав.

З посиленням розподілу праці, ускладненням управлінських функцій відбувалося

перетворення осіб, які виконували ці функції, в стан знаті, що не брав участі у виробництві,

стояв над рядовими общинниками. Разом з тим сільська община, зміцненню позицій якої

сприяли колективні зусилля її членів зі створення іригаційних споруд, сприяла уповільненню

процесів класоутворення, розвитку приватної земельної власності і рабовласницьких

відносин. Безпосереднім власником-розпорядником землі була сама община, в якій

поєднувалися індивідуальна (сімейна) та колективно-общинна форми земельної власності.

Проте верховним власником землі виступала держава, уособленням якої був цар. Її владно-

власницькі права реалізовувалися через збір з общини земельного податку.

З розвитком процесу сакралізації світської влади правителів, освяченням їх

божественною волею все більшого впливу набували жерці. Поступово створювалися

царсько-храмові господарства, які формувалися за рахунок общинних земель. Володіти

ділянками таких земель могли люди, які несли службу на правителя або храм. На таких

господарствах швидко поширилася експлуатація рабської праці.

Населення усіх давньосхідних держав на основі критерію особистої свободи можна

поділити на дві групи: вільні і залежні (раби, слуги тощо). Серед вільного населення

виділяємо заможні верстви суспільства, які мали політичну та економічну владу, були
значними власниками землі і рабів (придворні і місцеві чиновники, військова знать,

жрецтво), середні і дрібні прошарки (селяни, ремісники, торговці).

Основним виробником був селянин. Селяни сплачували державі натуральні податки

(продуктами), виконували громадські роботи, зокрема риття каналів, ремонт дамб,

будівництво палаців, а також служили у війську.

Панівними верствами староєгипетського суспільства були рабовласницька знать і

жрецтво. Їх суспільне становище визначалося належністю до родової династії, розмірами

землеволодіння (маєтностей) та займаними посадами. Знать формувала чиновницький стан і

вищі командні посади у війську. Поступово усі ці блага стали спадковими. Ступінь

залежності заможних власників від держави у різні періоди історії держави був різним.

Однак у пізніші періоди розвитку давньоєгипетської державності світська аристократія була

змушена мириритися з деспотичним пануванням фараона, а також висуненням жрецтва.

Жрецький стан сформував замкнену структуру з власною ієрархією, господарськими

зв’язками і нормами поведінки. Храми і жерці стали власниками землі і коштовностей. У

певних сім’ях жрецьке звання стало спадковим. Призначення на церковні посади

проводилося незалежно від уряду.

Основна маса сільського населення Єгипту, зберігаючи особисту свободу, жила в селах

общиною. Від родових порядків збереглася колективна власність на землю. Кожна сім’я, що

належала до сільської громади, спершу тимчасово володіла окремою ділянкою, яка згодом

переходила у її повну власність. У загальному користуванні общини залишалися вільні землі.

Управління общиною здійснювалося загальними зборами, радою старійшин.

Селяни були зобов’язані працювати на державних і храмових землях, зокрема,

розбудовувати і підтримувати систему іригації, де вони працювали разом із невільниками-

рабами. Примусова праця також була пов’язана з системою насильницького прикріплення

людей до певних професій. Отриманий врожай підлягав суворому обліку, значна його

частина відбиралася. У державних копальнях і майстернях під наглядом управителів

працювало чимало ремісників. Платою за нього служили продовольчі видачі і одяг. Селяни,

які втрачали власність, фактично переходили у повну залежність або від держави, або від

заможних власників землі. Це сприяло значному поширенню рабства, яке в Єгипті мало

особливо стійкий характер.

В основних рисах давньовавилонське суспільство схоже з єгипетським. Верхівку

складали світська і жрецька знать, чиновництво, професійні воїни. Далі – сільські

общинники, купці, торговці (тамкари), різні категорії рабів. Вільні люди поділялися на дві

категорії. Одні називалися “синами чоловіка” – авілум, що підкреслювало їх вільне,

повноправне існування, інші – мушкенум (“той, хто падає долілиць”). Одні дослідники

відносять мушкенум до розряду відпущених на волю рабів, інші вважають їх

неповноправними громадянами. До панівного стану (авілум) належали цар, його найближче

оточення, верхівка знаті, жерці, воєначальники, тамкари, місцеві чиновники в общинах,

начальники кварталів у містах.

Становище селян-общинників було важким. Вони змушені були в непоодиноких

випадках закладати свої землі лихварям, а також дружину і дітей, якщо не було іншого

майна. Продавали своїх дітей за гроші. Орендували чужу землю, продавали земельні ділянки,

сади тощо. Такі вимушені кроки вели до повної залежності і навіть рабства.

Основну масу рабів (вардум) складали іноземці, захоплені на війні. Їх мали практично

усі вільні люди. У сільській громаді раби знаходилися в колективній власності. Значна їх

кількість була зайнята в царському і храмових господарствах. Закон надавав рабу палацу і

рабу-мушкенум право мати сім’ю, будинок і майно. Особливу групу рабів складали неоплатні

боржники. Вони віддавалися кредиторові для роботи в його господарстві, але на термін, що

не перевищує трьох років.

В Індії результатом виділення знаті і жрецтва з суспільної маси стало формування

замкнутих станів – варн. Індуські тексти засвідчують, що спершу арії не знали варн. Вони

виникли відповідно до поділу на види трудової діяльності. У результаті розкладу

первіснообщинних відносин виникли певні стани, які були характерні для всіх країн

давнини, але завершеного характеру набули саме в Індії.

Варна брахманів (brahmana – той, що знає священне учення), займала верховне

становище. До неї входили представники родів, які виконували обов’язки жерців. Вони мали

виключне право тлумачити закони, здійснювати жертвоприношення, основні обряди,

знайомити людей з священними писаннями. Брахмани звільнялися від усіх податків,

повинностей і тілесних покарань. Особа брахмана була недоторканною, його вбивство

каралося найтяжчою і найболіснішою стратою.

Варна кшатріїв (ksatruya –“наділений могутністю) – варна правителів, яка включала

військову знать і царських осіб. Ця варна володіла реальною владою.

Варна вайшіїв (vais’va – “наділений власністю”) – основна маса общинників.

Складалася в основному із землеробів і скотарів, торговців та ремісників. Вони мали право

володіння землею і незначні можливості в управлінні країною. Вайшії були основним

податним станом.
Варна шудр утворилася найпізніше і включала простолюд, що жив із фізичної праці,

близької до рабської. Вони не мали права брати участі в управлінні країною, займати

державні посади, брати участь в здійсненні обрядів і культів. Головне заняття шудр –

служіння іншим варнам. Вони мали право створювати сім’ї, залишати спадок.

Зазвичай приналежність до варн визначалася народженням. Перехід з однієї варни в

іншу, як і змішані шлюби, заборонявся. Поділ суспільства на варни мав релігійно-

міфологічне підгрунтя. За повір’ям брахмани виникли з вуст – “найчистішої” частини тіла

бога Брахми. Кшатрії – “створені з рук бога”. Вайшії – “створені із стегон бога”. Шудри –

“створені із ступнів бога”.

Загальна структура суспільства у Стародавньому Китаї мала багато схожого із

попередніми державами. Вищі верстви суспільства, в руках яких концентрувалася політична

й економічна влада, була представлена спадковою аристократією (правитель, його родичі,

наближені до правителя, жерці, вищі чиновники). В основі ієрархії панівних верств

покладено чітку систему рангів. Згодом аристократію почали витісняти чиновники

незнатного походження, які отримували ранги за заслуги перед правителем. У певний час

практикувалася купівля рангів.

У Стародавньому Китаї досить швидко склалася система експлуатації управлінською

знаттю общинників-селян шляхом ренти, спочатку у формі відробітків на общинних полях, а

потім шляхом привласнення правлячою верхівкою частини урожаю з селянського наділу. На

думку вчених, упродовж тривалої історії китайського традиційного суспільства (з другої

половини II тис. до н.е. до другої половини XIX ст.) мав місце лише один докорінний якісний

перелом в розвитку продуктивних сил і суспільного виробництва – в V – I V ст. до н.е. 

Цей

період супроводжувався руйнуванням общинної земельної власності, зростанням крупного

приватного землеволодіння, розповсюдженням орендних форм експлуатації малоземельних і

безземельних селян-общинників.

За часів централізованих циньсько-ханьських імперій (III ст. до н.е. – III ст. н.е.) у Китаї

завершується процес формування традиційної системи експлуатації державою податних

дрібних селян шляхом стягування ренти. Ця система збереглася тут аж до початку XX

століття.

3. Поняття східної деспотії, її основні риси та особливості. Структура

державного механізму давньосхідних держав

Давньосхідна деспотія – форма держави у країнах Стародавнього Сходу, яка

характеризувалася: необмеженою сакралізованою (освяченою релігією) владою правителя;

централізованою організацією розгалуженого численного державного апарату з жорстким

тоталітарним режимом, основною функцією якого був нагляд за підданими; тісним

переплетенням (часто поєднанням) світської і духовної влади в особі правителя та вищих

посадовців; усталеною практикою обмеження прав і свобод громадян. Тобто ця форма

держави передбачала авторитарно-тоталітарні методи управління і політичний режим при

монархічній формі державного правління.

Зазначимо, що для давньосхідних суспільств були відомі також республіканські форми

державного правління, в яких значну роль відігравали традиції племінної демократії,

наприклад республіки в містах-державах Фінікії, Месопотамії. Не відрізнялися деякі східні

держави і повним набором формальних характеристик “східної деспотії”.

Відповідно до цих основних функцій давньосхідної деспотичної держави, основними

управлінськими відомствами були відомство публічних робіт, військове та фінансове, які

мали силовий характер і виконували відповідно роботу по організації колективної праці

населення і невільників, забезпечення ведення війни та охорони порядку, збору податків до

державної казни.

Судочинство не було відділене від загальної адміністрації. Глава держави (цар), як

правило, поряд із управлінськими та релігійними виконував також судові функції шляхом

вирішення найважливіших справ, розгляду скарг та апеляцій, помилування. При царському

дворі існували певні судові колегіальні органи.

Значну роль в державі відігравала армія, яка спершу формувалася через народне

ополчення. Проте у пізні періоди розвитку держави переходили на систему найманого

війська, яке формувалося з професійних воїнів, часто іноземців. До внутрішніх функцій армії

спершу належала також організація правопорядку та охорона державної власності. Однак ця

функція з розвитком спеціальних загонів поліційного типу втратила первісне значення.

Главою держави в Стародавньому Єгипті був цар, який носив титул фараона. Його

влада мала насамперед символічні функції, адже символізувала єдність окремих територій

(номів) єгипетської держави. Особа фараона обожнювалася, оскільки він вважався “сином

бога”, посередником між небом і землею, богами і людьми. Фараон мав необмежену владу,

був головним жерцем, верховним власником земель, главою адміністративного апарату,

верховним воєначальником, законодавцем і суддею.

Влада фараона здійснювалася через чиновників. Посаду першого помічника фараона

займав джаті (візир), який очолював центральне управління адміністративним апаратом

країни, колегіальні судові інститути при цареві, керував збройними силами, розподілом

земель та громадськими роботами, надавав посади, здійснював вищі поліцейські функції

тощо. Також центральними посадами в давньоєгипетській адміністративній системі були

скарбник (відав державними ресурсами, збором податків), “начальник царських робіт” (відав

зрошувальною системою, виконанням населенням повинностей), “управитель будинку зброї”

(відав забезпеченням армії) тощо.

Стародавній Китай, керований ваном-царем і величезною масою ієрархічно

організованого чиновництва, був типовим прикладом східної деспотії. У Китаї імператор

обожнювався і носив титул ван. Існував особливий культ імператора – “сина Неба”. Вища

військова і законодавча влада були важливими ознаками його широких повноважень. Він був

вищим суддею, очолював військово-бюрократичний апарат, призначав вищих чиновників

центрального і місцевого рівнів. Імперські чиновники були поставлені під суворий контроль

центральної влади. Посади передавалися у спадок, проте з дозволу вана.

При правителях Ханьськой династії (II ст. до н.е. – II ст. н.е.) в державну практику

введено продаж посад. Це полегшувало купцям, лихварям, розбагатілим ремісникам доступ

до державного апарату, що спричинило поступове витіснення старої знаті з державного

управління та фактично закривало доступ до управління незаможним верствам суспільства.

Центром управління був двір вана. Палацова система управління поєднувала діяльність

з обслуговування самого вана та управління державними справами. Правителеві

підпорядковувалися рада знаті та ієрархічний чиновницький апарат. Першим чиновником був

найближчий помічник вана з дуже широкою компетенцією. Далі йшли радники, яким

підпорядковувалися головні відомства управління та чиновники нижчого рангу. Центральний

апарат імперії включав ряд відомств: фінансове, військове, судове, обрядів, сільського

господарства, імператорського двору, палацової варти. Їх функції часто поєднувалися.

Наприклад, фінансове відомство здійснювало свої функції разом з відомством

імператорського двору, яке виконувало деякі функції з організації суспільних робіт.

Примітивні державні утворення складалися у Стародавній Індії в I тис. до н.е. на

основі окремих племен або союзу племен у формі так званих племінних держав, в яких

племінні органи поступово переростали в органи державного управління. Правителі перших

державних утворень раджі виконували прості функції управління, забезпечували зовнішню

безпеку, здійснювали судочинство, розпоряджалися земельним фондом. У деяких державних

утвореннях влада раджі була виборною, що наближає їх до республіканської форми державного

правління і суттєво відрізняє від давньосхідних державних формувань

деспотичного типу.
4. Джерела та особливості давньосхідного права. Основні кодифікації

Право давньосхідних країн складало неодмінний елемент розвитку суспільних

відносин, які його зумовили і які воно обслуговувало, та розвивалося разом із розвитком

держави. Одна з найважливіших функцій держави полягала у закріпленні та систематизації,

визнанні загальноприйнятих численних традиційних неписаних норм і правил суспільної

поведінки (звичаїв), створенні на їх основі нових норм у відповідності з потребами

суспільних відносин, розвитку господарства і державного управління. Ці норми насамперед

прагнули закріпити панівне становище суспільних верств та угруповань, які перебували при

владі, контролювали політичні, економічні та релігійні важелі впливу на життя більшості

населення, а також закріплювали соціальну нерівність та його крайній прояв – рабство.

Сучасні уявлення про право Стародавнього Єгипту є неповними, оскільки єдиним

джерелом дослідження історії країни є ієрогліфічні написи на стінах гробниць знатних осіб

та археологічні знахідки, які збереглися. Не виявлено значних пам’яток законодавчого

характеру, як-то має місце у Вавилоні чи Індії. Прикладом можуть служити окремі

розшифровані фрагменти, як-от “закон” фараона Рамзеса ІІ (ХІІІ ст. до н.е.), зміст якого

приблизно свідчить про спрямованість приписів на зміцнення армії, регулювання суспільних

відносин та діяльність державного апарату.

Правове регулювання власності

Стародавній Єгипет знав такі види земельних володінь: державні, храмові, приватні та

общинні. Верховним власником землі формально вважався фараон. Доволі рано виникло

велике землеволодіння храмових господарств і царських чиновників. Вони могли

здійснювати різні операції з землею (дарувати, продавати, передавати у спадщину). У селі

розвиток приватної власності стримувала общинна власність, яка поступово із суто

колективної набула ознак приватного (сімейного та індивідуального) користування.

Основні види договорів: позики, найму, купівлі-продажу, оренди, зберігання, товариства

тощо. Передача власності супроводжувалася наявністю свідків та відповідними обрядодіями

релігійного характеру.

Шлюбно-сімейні стосунки

Шлюб оформлявся на підставі договору від імені чоловіка і дружини. Договір визначав

правове становище майна, яке принесла дружина як посаг. Воно залишалось її власністю,

допускалась і передача дружині всього майна сім’ї. В Єгипті доволі довго існували

пережитки матріархату, що призводило до досить високого становища жінки в сім’ї, яке був

практично рівним з чоловіком. З часом чоловік став главою сім’ї, а жінка втратила

попередню рівноправність.
Розлучення було можливе для обох сторін. Дружині належала частина посагу й у тому

випадку, якщо вона залишала чоловіка із власної волі. Шлюби між кровними родичами

заборонялися. Однак фараони як правило одружувалися на своїх сестрах для уникнення

кровозмішання з нецарськими особами. Фараонам дозволялося багатожонство. Чоловіку

дозволялося мати наложниць. Невірність дружини каралася смертю.

Єгипетське право знало спадкування за законом і заповітом. Спадкоємцями за законом

були як сини, так і дочки, які успадковували майно порівну. Проте певну перевагу мав

старший син.

Злочини і покарання

Найбільш тяжкими злочинами вважалися посягання на державний лад і суспільний

устрій (зрада, змова, повстання проти фараона, розголошення державної таємниці). У таких

випадках поряд із злочинцем відповідальність несли і члени його сім’ї. Суворо карались

злочини релігійного характеру (вбивство священних тварин, чаклунство тощо). Злочини

проти особи: вбивство, членоушкодження, відхилення від правил лікування у випадку смерті

хворого тощо. Серед майнових злочинів відомі крадіжка, обважування та обмірювання. До

злочинів проти честі і гідності належала подружня невірність, зґвалтування. Дуже

розповсюдженим покаранням була смертна кара. Крім того застосовувалися інші покарання:

відрізання носа, побиття палицями, тюремне ув’язнення, обернення в рабство, грошові

штрафи. Вид покарання залежав від суспільного становища злочинця і тяжкості скоєного.

Судочинство

Не існувало істотних відмінностей між судочинством з цивільних і кримінальних справ.

Судова справа розпочиналася з подачі позовної заяви і свідчень позивача та відповідача,

якого потерпілий зазвичай сам доставляв до суду. Особливо небезпечних злочинців

розшукували і доставляли до суду царські чиновники. Судова справа часто провадилася

публічно. Вона вважалася закінченою після винесення суддею рішення. Воно оголошувалося

без мотивів. Суддя прикладав до чола сторони-переможця судової справи зображення істини.

Смертний вирок приводився до виконання негайно і публічно.

Особливості правового регулювання життя суспільства і держави у Вавилонському

царстві розглянемо на основі тексту найвідомішої пам’ятки права Стародавньої Месопотамії

– Законів царя Хаммурапі.

Закони Хаммурапі були знайдені в 1901-1902 рр. французькою археологічною

експедицією при розкопках в місті Сузи у вигляді викарбуваних написів та зобрежень на

чорному базальтовому стовпі. На ньому зображення Хаммурапі, що стоїть у молитовній позі

перед богом Сонця вавілонян – Шамашем, який вручає йому Закони. Стовп був виставлений
у центрі міста на площі, де відбувалося правосуддя.

Джерелами для збірника виступили звичаєве право, шумерські судебники та царське

законодавство Вавилона. Текст документа складається з трьох частин: вступу, 282 статей і

висновку. У вступі цар оголошує, що боги передали йому царство з метою “дати сяяти

справедливості в країні, щоб погубити беззаконних і злих, щоб сильному не кривдити

слабого...”. Статті законів сформульовані у казуїстичній формі, тобто у вигляді рішення у

конкретній справі, та поєднані за змістом: судочинство, майнові відносини, сімейні та

спадкові відносини, захист особи, умови найму та ін.

Правове регулювання власності

У статтях законів відображено соціальну диференціацію суспільства. Суворо карається

посягання на приватну власність, особливо на рабів. Ряд положень закріпили старі звичаї

родового ладу, що передбачали колективну відповідальність общини за злочини, здійснені на

її території.

Передбачено такі основні види власності: на землю, на будівлі (нерухоме майно), на

рабів і рухоме майно. Закони виділяли державну (царську), храмову, общинну, приватну

власність на землю. Почав формуватися інститут приватної власності. Верховним власником

землі був цар, тому статті насамперед спрямовані на правове регулювання стосунків,

пов’язаних з царсько-храмовим господарством. Ст. 6-25 присвячені охороні власності

чиновників, храмів, общинників і царських людей. Цар надавав землю у володіння сільським

общинникам і воїнам. Земельний наділ воїнів, що надавався їм державою за службу – ілка

був особливим видом земельної власності (ст. 27, 28, 37, 39). Общинна земля перебувала як в

колективному (вигони для худоби, луки тощо), так і в приватному володінні. Вільний

общинник міг продавати, міняти, закладати, здавати в оренду, передавати у спадок свою

ділянку, як і будь-яку іншу нерухому власність. Приватна власність суворо охоронялася.