1. Гетьманування І. Виговського, Гадяцька унія. Ю.

Хмельницький,
Переяславські статті 1659 р
Після смерті Б. Хмельницького в Україні склалася досить суперечлива політична і
соціально-економічна ситуація:

 • московсько-українські відносини загострилися внаслідок ігнорування

царським урядом інтересів України;
 • через невдалу україно-трансільванську воєнну компанію 1657 р. проти Речі
Посполитої не вдалося об'єднати всі українські землі в межах козацької
України;
 • тривала війна викликала різке погіршення матеріального становища
селянства й козацтва. Чимало козаків, які не отримували платні за службу,
йшли на Запорозьку Січ, яка перетворилася на осередок можливого
соціального вибуху;
 • у середовищі козацької старшини сформувалися угруповання, що не поділяли
принципу спадковості гетьманату і розгорнули боротьбу за владу.

У боротьбі за гетьманську булаву найуспішніше діяв Іван Виговський (1657– 1659 pp.).
15 вересня 1657 р. старшинська рада в Чигирині обрала до повноліття Юрія
Хмельницького гетьманом Виговського. Проте вже в жовтні козацька рада в Корсуні
обрала його ж повноправним гетьманом без будь-яких обмежень.

Постать І. Виговського в історії України посідає особливе місце. Він фактично

перейняв гетьманську булаву з рук Б. Хмельницького. Очолюючи Генеральну
військову канцелярію, Виговський мав не одну нагоду довести свою вірність
українській справі. Він знав багато державних таємниць, був знайомий з багатьма
іноземними політичними діячами, брав участь в усіх походах гетьмана. Походженням
та освітою він теж відповідав вимогам державця високого рангу: походив із
православного шляхетного роду, освіту здобував, очевидно, у Києво-Могилянському
колегіумі, мав військовий та політичний досвід. Проте чимало козаків не любили
Виговського, називали "ляхом", дорікаючи йому за шляхетське походження.

Після обрання гетьманом Виговський продовжував дотримуватися

зовнішньополітичного курсу, виробленого Б. Хмельницьким. Підтримував
союзницькі відносини зі Швецією і Трансільванією, Кримським ханством та
Московською державою. Зміст своєї політики стосовно останньої держави Виговський
сформулював лаконічно: "Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна – Україною,
ми є військо непереможне". Розривати зв'язки з Московською державою він не
поспішав, але виразно давав зрозуміти, що відтепер він – гетьман України, і всі
державні справи вирішуватимуться тільки з його згоди. Звичайно, таке ставлення і
така політика не могли сподобатись Москві.

На час обрання гетьманом Виговський вже був досить досвідченим державним

діячем. Однак він допустився досить серйозних прорахунків у своїй соціально-
економічній політиці:

 гетьман узяв курс на підтримку козацької старшини і шляхти, нехтуючи при

цьому інтересами простих козаків, селян і міщан;
 згубним для Української держави стало те, що для боротьби з
антигетьманськими виступами Виговський почав шукати допомоги Москви і
скористався допомогою кримського хана.
Прорахунки гетьмана спричинили те, що з жовтня 1657 р. в Україні розпочалися
козацькі заворушення, які очолив кошовий отаман запорожців Мартин Пушкар.
Керівники повстанців звернулися по допомогу до московського уряду, який офіційно
в події в Україні не втручався, але стосунки з повстанцями підтримував.

Для того щоб придушити повстання, Виговський уперше в історії України використав
кримських татар і розплатився за їхню допомогу дозволом брати ясир із Полтавщини.
Під час кровопролитних боїв у травні-червні 1658 р. між прихильниками і
противниками гетьмана в Україні загинуло близько 50 тис. осіб. Фактично ці події
започаткували період громадянської війни. В українській історії його також
називають добою Руїни.

Навесні 1658 р. Виговський пішов на докорінну зміну своєї зовнішньополітичної

орієнтації. Розпочалося налагодження україно-польських відносин. У Межиріччі
протягом кількох місяців тривали переговори стосовно умов повернення козацької
України до складу Речі Посполитої. За результатами цих переговорів 16 вересня 1658
р. на козацькій раді неподалік м. Гадяча було схвалено україно-польську угоду, за
якою:

 • Україна в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств під

назвою "Руське князівство" входить до складу Речі Посполитої як третя
складова федерації – поряд із Польським Королівством і Великим Князівством
Литовським;
 • федерація об'єднувалася особою спільного короля, обраного представниками
всіх трьох держав;
 • на чолі Руського князівства був гетьман, якого затверджував король із
чотирьох кандидатів – представників козацької старшини. Гетьман обирався
довічно;
 • гетьманові заборонялися зовнішньополітичні відносини з іншими
державами;
 • польські та литовські війська не мали права перебувати в Україні;
 • козацький реєстр мав становити ЗО тис. осіб. Гетьман мав право представляти
королю щорічно по 100 козаків із кожного полку для надання їм шляхетського
звання;
 • церковна унія мала бути скасованою. Водночас п'ять православних ієрархів
отримували місце в сенаті;
 • дозволялося заснувати в Руському князівстві дві академії та необмежену
кількість гімназій, шкіл і друкарень.

На думку сучасних українських істориків В. Смолія і В. Степанкова, "Гадяцький

договір зводив нанівець суверенітет козацької України й істотно змінював її
політичний лад ...унеможливлював досягнення незалежності й соборності (лише
частина українських земель входили до князівства), ліквідував соціально-економічні
завоювання селян, міщан і неєрестрових козаків, його основні положення
запізнилися щонайменше на 100 років". Проте існують й інші думки. Зокрема,
історик В. Шевчук вважає, що "саме Гадяцький договір став вищою політичною ідеєю
українців, котрі змагалися за свою державність і хотіли відстояти політичну
суверенність України".

Гадяцький договір не було втілено в життя. Хоча польський сейм і ратифікував його
(крім пункту про. скасування церковної унії), виконувати його поляки не збиралися.
Водночас, в Україні договір підтримала лише частина козацької старшини, а рядове
козацтво, селяни й міщани його не сприйняли.
Московський уряд підтримав тих, хто протистояв гетьману, й восени 1658 р.,
оголосивши Виговського зрадником, розгорнув наступ на Україну великої армії.

Розпочалася україно-московська війна 1658–1659 pp. Скориставшись існуючими в

Україні протиріччями, Москва закликала український народ не підкорятися гетьману.
Частина лівобережних козацьких полків перейшла на бік росіян.

Вирішальна битва відбулася 8-9 липня 1659 р. під Конотопом. У ній Виговський разом
із татарами і поляками завдав нищівної поразки московській армії. Проте унаслідок
гострої внутрішньополітичної ситуації скористатися результатами перемоги гетьман
не зміг. Рух проти влади Виговського охопив Лівобережжя й Правобережжя. Гетьмана
зі своїм військом залишив кримський хан Мехмед-Гірей, бо вінницький полковник І.
Сірко разом із запорожцями здійснив військовий похід на Аккерман. Незадоволена
політикою Виговського, козацька старшина на чолі з і. Богуном об'єдналася навколо
Ю. Хмельницького й висувала його на гетьманство. 21 вересня 1659 р. під містечком
Германівкою на Київщині відбулася козацька рада, яка обрала новим гетьманом Ю.
Хмельницького. Виговський врятувався втечею до поляків. У 1664 р. його
звинуватили в змові проти Польщі й розстріляли.

Слободищенський трактат – договір, укладений гетьманом Ю. Хмельницьким із представниками

Речі Посполитої в містечку Слободищі, поблизу Чуднова, у жовтні 1660 р.

Основні положення Слободищенського трактату

 Скасовано невигідні для Гетьманщини Переяславські статті 1659 р;

 Гетьманщина розривала союз із Московською державою і відновлювала свій державний

зв’язок із Річчю Посполитою на умовах Гадяцької угоди 1658 р;

 Вилучалася стаття про створення «князівства Руського»; Гетьманщина отримувала право

лише на автономію на чолі з гетьманом;

 Гетьман позбавлявся права зовнішньополітичних зносин, зобов’язувався брати участь у

воєнних діях польської армії проти Московської держави і не нападати на Кримське
ханство.

Наслідки підписання Слободищенського трактату

 Політичний розкол в українському суспільстві;

 1660 р. – Чорна рада (загальна рада) правобережного козацтва в Корсуні схвалила умови
Слободищенського трактату;

 1660 р. – Рада лівобережних козацьких полків, що проходила в Переяславі, відмовилася

визнати Слободищенський трактат;

 Фактичний поділ території Гетьманщини на дві частини;

 Правобережна Україна поверталася до складу Речі Посполитої, лівобережна визнавала

залежність від московського царя;

 Політичне закріплення територіального поділу Української козацької держави

виникненням двох окремих гетьманатів;
  Січень 1663 р. – Рада правобережного козацтва в Чигирині обрала П. Тетерю гетьманом
Правобережжя;

 Червень 1663 р. – Чорна рада в околицях Ніжина після короткого гетьманування Я. Сомка
обрала І. Брюховецького гетьманом Лівобережжя;

 Українська козацька держава як єдиний суспільно-політичний організм припинила

існування. На її території виникли два державні утворення з окремими урядами, військами,
фінансами, політикою, причому обидва перебували в стані війни.

Андрусівське перемир'я – договір, укладений 30 січня 1667 р. в селищі Андрусів поблизу

Смоленська між Річчю Посполитою і Московською державою про перемир’я на 13,5 року.

Причини перемир'я

 Тривала війна спричинила великі людські втрати і виснажила матеріальні ресурси обох
держав.

 Річ Посполита і Московська держава були зацікавлені в примиренні, оскільки схилялися до

союзу, спрямованого проти Османської імперії.

Зміст договору

 У складі Московської держави залишалася Лівобережна Україна, Сіверська земля за

Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ.

 За Річчю Посполитою закріплювалися Правобережна Україна, Білорусія з Вітебськом,

Полоцьком і Двінськом.

 Київ із прилеглими містечками на два роки залишався за Московською державою, а потім

передавався Речі Посполитій.

 Запорожжя передавалося під спільну владу обох держав та їх захист від татарських набігів.

Наслідки договору

 Санкціонував поділ земель між Річчю Посполитою і Московською державою виключно в

їхніх інтересах.

 Завдав тяжкого удару козацькій Україні, прирекаючи її на політичний занепад.

 Став юридичною перешкодою на шляху до об’єднання Правобережного і Лівобережного

гетьманатів.

2. Руїна - її причини, характерні ознаки та політичні наслідки для України.

Україна в політичних планах Польщі та Росії. П.Тетеря. І.Брюховецький
(Московські статті 1665 р.) Поділ України на два гетьманства:
Правобережне та Лівобережне. Андрусівське перемир'я.

В Україні період з 1663 по 1687 р. (з часу появи правобережних і лівобережних гетьманів до

обрання на посаду гетьмана Івана Мазепи) було названо

Руїною. Цей час характеризувався глибокою внутрішньо- та зовнішньополітичною кризою.

Після відходу від влади Юрія Хмельницького в Україні постало одночасно п’ять претендентів на
гетьманську булаву, кожен разом зі своїми військовими загонами й політичною підтримкою.
Гетьманом Правобережної

України було проголошено Павла Тетерю (1663—1665 рр.). Одразу після

смерті Богдана Хмельницького переяславський полковник Тетеря був одним

із імовірних кандидатів на гетьманську булаву (його кандидатуру на гетьманство запропонував

сам Б. Хмельницький). Продовжуючи політичну лінію

362 IV. Козацька доба в історії України (ХV–XVIII ст.)

І. Виговського, спираючись на Запорожжя і підтримку Речі Посполитої, Тетеря намагався об’єднати

під своєю владою Правобережну і Лівобережну Україну. Прагнучи розвивати союзницькі
відносини з Польщею на засадах

Гадяцького договору, він домагався підтвердження польським урядом привілеїв козацької

старшини, вимагав вирішити церковне питання (відмінити

залежність православної ієрархії від римо-католицької, повернути православним церкви,

захоплені уніатами), дозволити самостійні дипломатичні

відносини з Молдовою і Волощиною, розпочати мирні переговори з Московією тощо. Павло

Тетеря вступив у боротьбу з лівобережним гетьманом Якимом Сомком, потім — з його
наступником Іваном Брюховецьким, які робили

спроби об’єднати всі українські землі під верховенством московського царя.

У жовтні 1663 р. П. Тетеря на чолі козацьких військ (близько 24 тисяч вояків) приєднався в Білій
Церкві до 20-тисячної армії польського короля Яна

II Казимира і 40-тисячних татарських загонів. Союзники планували захопити Лівобережжя та

встановити на ньому владу Тетері, а також повернути

Польщі Смоленщину. Протягом листопада 1663 р. — січня 1664 р. польськоукраїнські війська й

татарські загони захопили більшу частину Лівобережної України. Однак невдовзі польська армія
під тиском московських військ

під командуванням Г. Ромодановського та полків гетьмана І. Брюховецького

відійшла через Білорусь у Польщу. У липні 1665 р., зневірившись у подальшій боротьбі, Тетеря
призначив наказним гетьманом Миколу Ханенка.

Становище Тетері було вкрай складним через те, що населення Правобережжя вже не
підтримувало ані союзу з Польщею, ані з Москвою, ані з татарами. А війна на всі фронти була
вкрай виснажливою, тому доводилося

обирати найменше зло.

У 1663 р. гетьманом Лівобережної України став Іван Брюховецький

(1663—1668 рр.). Він походив із козацької голоти, а починав свою діяльність

у резиденції Богдана Хмельницького. На Січі у 1659 р. Брюховецький був

обраний кошовим отаманом. Брюховецький піднявся насамперед завдяки

ораторському мистецтву та підтримці голоти, яку він прихилив до себе, висуваючи утопічні
соціальні гасла (зменшити податки, обмежити старшинське землеволодіння тощо). Перед тим у
1662 р. на козацькій раді в

м. Козельці на Чернігівщині гетьманом було обрано переяславського полковника Я. Сомка, який

конкурував з ніжинським полковником В. Золотаренком. У червні 1663 р. на Чорній Раді у м.
Ніжині (нині Чернігівщина)

Брюховецького за підтримки соціальних низів і під тиском московського

війська було обрано гетьманом Лівобережної України, а Сомка і Золотаренка

страчено. Спочатку І. Брюховецький проводив відверто промосковську політику. Відразу після

обрання гетьманом Брюховецький уклав з Московською державою Батуринські статті 1663 р.
Брюховецький став першим з

українських гетьманів, який поїхав до Москви. Під час перебування у Мос

IV. Козацька доба в історії України (ХV–XVIII ст.) 363

кві у вересні—жовтні 1665 р. Брюховецькому було надано титул боярина.

Його старшина одружилася на московських бояринях. Усе це свідомо робилося для прив’язки
України до Московії. Гетьман, який вийшов із соціальних низів, ладен був взяти собі будь-які
іноземні титули, які насправді не

вивищували, а принижували його і Україну. Крім того, Брюховецький

зажив собі недобру славу тим, що тиранічно ставився до традиційної козацької старшини, зокрема
стратив кількох заслужених козаків.

У грудні 1665 р. Брюховецький у Москві підписав Московські статті 1665 р.,

які значно урізали державні права Гетьманщини, посилили її адміністративну

і фінансову залежність від Московського царства. Генеральний писар Захар

Шийкевич, який відмовився підписувати статті, був тут же заарештований і

відправлений із Москви до Сибіру. Гетьманському уряду заборонялося вступати в дипломатичні

зносини з іноземними державами. Обмежувалося право

вільного обрання гетьмана, його вибори мали проходити лише з дозволу царя

і в присутності московських послів (гетьманські клейноди мали забиратися у

війська аж до вступу на посаду нового гетьмана). Збільшувалася кількість московських військ в

Україні, причому український уряд зобов’язувався постачати їм безкоштовно харчі. Військові
гарнізони розміщувалися тепер, крім

головних полкових міст, у Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Каневі і навіть на

Запоріжжі (у фортеці Кодак). Збирання податків з українського

населення (за винятком козаків) покладалося на московських воєвод, і всі збори

мали йти у царську казну. Українська церква переходила у підпорядкування

московському патріарху. Фактично лише козацький стан зберігав свої автономні права.
Московські статті викликали глибоке обурення серед усіх верств українського суспільства і стали
головною причиною антимосковського повстання у

Гетьманщині, а згодом і загибелі самого гетьмана Брюховецького. Дуже скоро

промосковська політика принесла вкрай тяжкі наслідки для України. Майже

у всіх великих українських містах розмістилися московські гарнізони, значно

розширилися права царських воєвод, які зосередили у своїх руках низку військових і фінансових
функцій (наприклад, збирання податків в царську казну,

заготівля хліба для утримання московських військ, грошові збори з українських купців тощо). У
1666 р. було проведено майновий перепис населення Лівобережної України для визначення
розмірів оподаткування. Усе це викликало

різке незадоволення українського населення московською адміністрацією і гетьманом, який

призвів до її появи в Україні.

Незадоволення досягло свого апогею після укладення між Польщею і Московською державою
Андрусівського перемир’я 1667 р., за яким Україну було

розділено між Московією і Польщею по Дніпру. За Андрусівським мирним договором до Московії

відійшла Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ.
Правобережна Україна і Білорусія з

364 IV. Козацька доба в історії України (ХV–XVIII ст.)

Вітебськом, Полоцьком і Двинськом залишалися в складі Речі Посполитої.

Київ на два роки передавався Московській державі. Запорізька Січ визнавалася спільним
володінням Польщі і Московії, хоча на практиці й далі лишалася незалежною.

Козаки та українське населення Лівобережжя розглядали Андрусівське

перемир’я як зраду з боку Москви. Адже гетьман Богдан Хмельницький вступав у союз із Москвою
саме задля допомоги проти Польщі. Московія, уклавши

Андрусівське перемир’я з Польщею, яким поділила Україну, вчергове віроломно порушила умови
українсько-московського союзу, розпоряджаючись українськими землями так, нібито вони
належали їй чи були кимось завойовані,

а не увійшли в союз із Москвою з доброї волі.

Передумовами Руїни були відсутність загальнонаціонального лідера,

який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті,

глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та

зовнішньої політики, викликаний її недостатньою державною зрілістю та

схильністю до вирішення проблем силою, егоїстичність значної частини козацької старшини, її

нездатність поставити державні інтереси вище від вузькокланових та особистих. Проте головною
причиною Руїни стало

перетворення української території на об’єкт загарбницьких зазіхань Московії, Польщі, Османської

імперії та Кримського ханства внаслідок хибного
рішення про союз з Москвою, прийнятого Богданом Хмельницьким та деякими його
наступниками. Зрештою, це рішення призвело до розподілу України на Правобережну і
Лівобережну частини.

Ще однією причиною Руїни стала апеляція українських претендентів на

гетьманство до іноземних володарів, як джерела підтвердження своєї легітимності. Це

створювало сприятливі умови для доносів, інтриг, кар’єристської

боротьби, що руйнувало країну. Іноземні уряди посадами та пільгами заохочували найбільш

недостойних представників старшини та різних суспільних

відщепенців, готових продавати інтереси своєї країни. Це суттєво деморалізувало українську

політику й укинуло Україну в два з половиною десятиліття

кривавих міжусобиць, що супроводжувалися агресією численних зовнішніх

ворогів.

4. Гетьманування Д.Многогрішного та І.Самойловича. ( Глухівські

статті 1669 р., Конотопські статті 1672 р.). Обмеження автономії
України.

Дем’ян Многогрішний (1668–1672 рр.) став наказним гетьманом на Лівобережжі після відступу з
цих територій Петра Дорошенка. Многогрішний належав до тієї місцевої старшини, яка не бачила
іншого виходу, як підпорядкуватись московському цареві, але рішуче стояла на позиції автономії.
Він вступив у переговори з представниками Москви, і у січні 1669 р. делегація України висловила
бажання приєднати Лівобережжя до Москви. В березні того ж року в Глухові відбулася рада, на
якій були затверджені так звані Глухівські Статті.

За ними:

· в п’яти містах (Києві, Ніжині, Чернігові, Острі й Переяславі) мали залишатися московські воєводи;

· податки мали збирати представники гетьмана;

· реєстрове військо становило 30 тисяч чоловік.

Ці статті хоч і поступалися Березневим статтям Богдана Хмельницького, але до певної міри
відновлювали автономію України (Лівобережної).

Іван Самойлович (1672–1687рр.) став наступником Д. Многогрішного, який був заарештований і

висланий в Сибір. Його було обрано гетьманом в Княжій Діброві (біля Конотопа). Самойлович
володів широким політичнимсвітоглядом, прагнув відстоювати інтереси всієї України. Він вороже
ставився до Польщі і не збирався ділити владу з Петром Дорошенком. Незабаром Самойлович,
скориставшись війною Польщі і Туреччини, переконав московський уряд, що саме час покінчити з
Дорошенком і приєднати Правобережжя. Після вдалих дій Рада в Переяславі 17 березня 1674 року
проголосила Самойловича гетьманом обох боків Дніпра. Заручившись підтримкою турків і татар,
Дорошенко зумів відвоювати Правобережжя, але свавілля поляків на цих територіях та похід татар
і турків на Україну змусили його зректися свого плану і скласти гетьманські клейноди. Згодом
гетьман Дорошенко присягнув цареві, але з’явитися перед Самойловичем не побажав. В битві з
30-тисячною московсько-козацькою армією, яка оточила Чигирин, Дорошенко змушений був
здатися. В останні роки свого гетьманування І. Самойлович поводився незалежно від Москви,
критикував її зовнішню політику, виступив проти підписання нею «вічного миру» з Польщею проти
Туреччини і Криму, який би спонукав до оточення всієї України московськими військами.

Отже, за час свого гетьманування І. Самойлович намагався об`єднати козацькі землі, виступав
проти прагнення Запоріжжя до політичної самостійності, приєднав частину Правобережної України
і прийняв титул гетьмана обох сторін Дніпра.

Глухівські статті – договір між новообраним лівобережним гетьманом Д. Многогрішним та

уповноваженими московського царя в Глухові 16 березня 1669 р.

Основні положення

 Підтвердження вольностей Війська Запорозького, прав і привілеїв козацької старшини;

 Московські воєводи залишалися лише в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові та Острі, а їхні
функції обмежувалися виключно військовими справами;

 Гетьману заборонялося вступати в безпосередні відносини з іноземними державами.

Натомість його представникам дозволялося бути присутніми на посольських з’їздах, де
вирішувалися питання, пов’язані з Гетьманщиною;

 Козацький реєстр установлювався кількістю в 30 тис. осіб і мав утримуватися з військових

маєтностей;

 Податки збиралися виключно козацькою старшиною;

 Гетьман отримав право на створення найманого («охочого») кінного війська кількістю 1

тис. осіб (так званих компанійців). Вони повинні були здійснювати поліцейські функції
(збирати інформацію і попереджувати прояви незадоволення, змови, самовільний вступ у
козацтво тощо). Утримувалися компанійці на кошти місцевих жителів;

 Значно обмежувався перехід селян у козацтво;

 Захоплені в українських монастирях і фортецях вояками воєводи Г. Ромодановського

дзвони, срібні речі, гармати, книги поверталися в Гетьманщину.

Коното́ пські статті́ (17 червня 1672) — договір між Військом Запорозьким і
Московським царством, підписаний у Козачій Діброві поблизу Конотопа
(тепер Сумська область, Україна). Договір визначав основні принципи
відносин між козацькою автономією Гетьманщини та Московською
державою.
Умови договору були наступними:

1. Гетьманові заборонено підтримувати зовнішні відносини без царської

згоди, особливо з П. Дорошенком
2. Заборонено допомогати П. Дорошенку в його боротьбі з Річчю
Посполитою.
3. Гетьман не мав права карати та позбавляти старшину посад без згоди
старшинської ради.
4. Розпущені наймані гетьманські війська
5. Скасовувалося положення про обов'язкову участь укр. делегації в рос.-
польських переговорах, де мова йтиме про укр. справи.
6. Заборона гетьману листуватися з правителями інших держав.

5. "Вічний мир" 1686 р. між Росією та Польщею. Причини і

наслідки
Руїни.

. «Вічний мир»— мирний договір між Річчю Посполитою і Московською державою,

підписаний 6 травня 1686 р. у Москві. В переговорах, які тривали сім тижнів, з
польської сторони брали участь посли Кшиштоф Гжимултовський і Мартіан
Огінський, з московської — канцлер і начальник Посольського приказу князь
Василій Голіцин. Текст договору складався з преамбули і 133 статей. Договір було
укладено на основі Андрусівського перемир'я (1667).

Передумови

Оскільки турецькі набіги загрожували не тільки Україні і Росії, а й іншим державам

Європи, європейські держави: Австрія, Польща та Венеція — створили «Священну
лігу», війська якої під Віднем розгромили велику турецько-татарську армію.
Внаслідок цієї перемоги Польща відновила свою владу над більшою частиною
Правобережної України і стала шукати шляхи до укладення з Росією тривалого
миру замість тимчасового Андрусівського миру.

Умови договору

-Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ,

Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом та Смоленськ.

-Річ Посполита отримувала 146 тис. крб. компенсації за відмову від претензій на
Київ

-Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі.

-Південна Київщина й Брацлавщина від містечка Стайок по річці Тясмин, де
лежали міста Ржищів, Трахтемирів, Канів, Черкаси, Чигирин та інші, дуже
спустошена турецько-татарськими і польсько-шляхетськими нападами, мала стати
«пусткою», нейтральною територією між Московією і Річчю Посполитою.
Польський уряд обіцяв надати православним свободу віросповідання, а російський
уряд обіцяв їх захищати.

-Поділля залишалося під владою Туреччини (в 1699 було приєднано до Польщі).

Наслідки

Московське царство анулювало попередні договори з Туреччиною та Кримським

ханством і вступило до антитурецької Священної ліги, а також зобов'язувалось
організувати воєнний похід проти Кримського ханства (Кримські походи 1687 і
1689).

Хоча умови Вічного миру набували чинності відразу після підписання договору,
польський сейм ратифікував його тільки в 1710. Вічний мир остаточно затвердив
насильницький поділ українських земель між двома державами, що значно
ускладнювало і послаблювало національно-визвольний рух в Україні.

Період Руїни –(1648-кін.18ст)

Причини:

-відсутність загальнонаціонального лідера, який міг би продовжити справу

Б.Хмельницького;

-глибокий розкол серед української політ. еліти з питань внутр. та зовн. політики

(частина українців орієнтувалися на допомогу Росії,інша – Польщі);

-егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси

вище особистих;

-перетворення українських теренів на обєкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі,

Османської імперії та Кримського ханства внаслідок внутрішньої міжусобної
боротьби;

Наслідки:

Польща, Росія, Туреччина порушили територіальну цілісність України;

У міжусобній боротьбі загинуло багато представників укр. еліти, старшини й

козацтва;

Занепало економічне та культурне життя України;

Набирала обертів російська експансія на Лівобережжя, що призвело до цілковитої

втрати національних досягнень часів Хмельницького.
Руїна мала непередбачені наслідки для всіх сторін-учасниць боротьби за
українські терени ( за Михайлом Бачинським):

почалася суспільна криза Речі Посполитої,яка у 18ст.призведе до загибелі Польщі;

Туреччина зазнала нищівної поразки від Священної ліги, і в наступному столітті

почнеться її занепад;

Росія вийшла з подій Руїни ослабленою, її внутрішнє становище вимагало

докорінних перетворень