Семінар 7

Питання 1
До початку ХVIII ст. степовий простір Східної Європи становив величезну смугу, що не була охоплена регулярною дією
державних систем і не мала чітких кордонів. Ані Османська імперія, ані Річ Посполита, ані Московська держава не
володіли ресурсами, достатніми для створення інфраструктури, необхідної для повноцінного функціонування своїх
адміністрацій у степових районах, як і для контролю порубіжного населення.

Політична ситуація в причорноморському степу визначалася складною взаємодією Стамбула, Варшави й Москви, що
накладалося на місцеві системи стримувань і противаг – відносини між Гетьманщиною, та
Запорожжям, з одного боку, Кримським ханатом і ногайськими ордами
– з іншого. До 80-х років ХVII ст. ініціативою володіли Османи, котрі,
маніпулюючи правом інтронізації кримських Ґіреїв, спрямовували причорноморських кочовиків то на Річ Посполиту,
дозволяючи посилитися
Московії, то на Московію, в разі надмірного зростання її впливу. Досягаючи в такий спосіб вигідного для себе балансу
сил на сході Європи,
Стамбул убезпечував власні причорноморські володіння, прив’язував
Бахчисарай до своєї політичної орбіти і звільняв ресурси для провадження експансії в Центральній Європі та
Середземномор’ї52
.
Стратегія османів ґрунтувалася на розумінні кордону як Darülharb
– «простір війни», або зони serhad – просування Ісламу, на відміну від
Darülislam – «простору Ісламу», території, де панує мусульманське право. Підписання договорів і фіксація в них
кордонів з християнськими
державами офіційна османська доктрина вважала за тимчасову зупинку
на шляху подальшої експансії53. Речі Посполитій, навпаки, було притаманне уважне ставлення до кордонів і
юридичних актів щодо їх регуляції. Володіння Великого князівства Литовського межиріччям Дністра,
Південного Бугу і Дніпра, втрачене наприкінці ХV ст., у Варшаві розглядали як прецедент, що офіційно оголошувався
під час кожної спроби розмежування кордонів з Портою, починаючи з 1542 р.54
З виникненням у середині ХVII ст. Гетьманщини козацький полково-сотенний лад був поширений на частину степового
межиріччя Південного Бугу та Дністра (Брацлавщина), обмеженого з півдня кордоном

Речі Посполитої, Османської імперії та Кримського ханату, прокладеним 1633 р. по річках Кодима і Ягорлик66. У складі
Гетьманщини перебувало Запорожжя, що охоплювало степове лівобережжя Південного Бугу
та правий берег нижньої течії Дніпра, утім без сталої межі з Кримським
ханатом. Брацлавське воєводство з адміністрацією Речі Посполитої було відновлене в 1651 р. Однак одруження сина
Богдана Хмельницького Тимофія з донькою молдавського господаря Василя Розандою в 1652 р. дозволило
українському гетьманові
втримати частину лівобережжя Дністра під своєю владою.

з одного боку – ногайці і кримські татари, з іншого – запорозькі козаки. Притаманні усім їм екстенсивне
землекористування, дисперсивність розселення, висока рухливість, різноманітні форми здобичництва, неустійненість
соціальних рангів надзвичайно ускладнювали стабільне підпорядкування центральній владі.
Відтак степове порубіжжя було дуже важко охопити будь-якою, навіть
найгнучкішою, системою державного регулювання.

III.1. Перший козацько-татарський союз (1624–1629)

Поєднання військових зусиль між українськими козаками та кримськими татарами має довге коріння. Перші зразки
такого співробітництва простежуються як мінімум на початку XVI ст

На зламі XVI–XVII ст. ідея використати українських козаків як допоміжну військову силу з’являється в середовищі
кримських еліт, до чого, очевидно, спровокувала бурхлива суб’єктивація козацтва в міжнародних взаєминах, зростання
його військового
потенціалу, активні втручання у молдовські справи. Зрештою, мусила
вплинути та увага, яку концентрували на собі козаки в 1580–1590-ті рр.
серед застрільників антитурецької коаліції, а також військові служби
1594–1595 рр. мультянському воєводі Михаєві Хороброму, семиградському князеві Зигмунту Баторію, архікнязеві
Максиміліанові.
Заклик про налагодження союзницьких військових контактів пролунав до козаків із самої верхівки Кримського ханату.
Наприкінці лютого 1597 р. козацький старший Бартош Проснідич писав королю, що
хан Кази-Ґірей прислав на Запорожжя «через свого слугу листа, писаного власною рукою, жадаючи аби ми,
з’єднавшись з ним, разом турка
воювали й обіцяючи нам усіляку платню»

На верхівці піраміди військово-політичних контактів українських

козаків з Кримом XVI – першої половини XVIІ ст., безумовно, був
козацько-татарський союз між Військом Запорозьким і братами Магметта Шагін-Ґіреями

В Україні ходили чутки, що в 1614 р. після поразки від хана

Шагін-Ґірей перебрався на українську територію до Білої Церкви і що
біля нього перебувало «багато людей кримських і ногайських, і черкаси
гірські втікачі, і черкаси запорозькі».

У 1624 р.,
коли турецький султан вирішив змістити з престолу Магмет-Ґірея й
поновно посадити в Бахчисараї Джанібек-Ґірея, ідея залучити козацьке
військо негайно була втілена в життя. Встановлення союзницьких взаємин з українськими козаками логічно вписувалося
в інші заходи братів,
спрямовані на створення широкої антитурецької коаліції. Під Кафою,
де влітку 1624 р. вирішувалася доля ханського престолу, на боці Магмет- і Шагін-Ґіреїв, окрім козаків воювали гірські
черкеси і казиєвські
ногаї13. У подальшому до військового союзу Шагін-Ґірей настриливо
схилятиме й Варшаву14
.
До українських козаків калга звернувся наприкінці травня. І ті не
змусили себе довго чекати. Скоординований прихід під Кафу запорожців із Січі, Міусу та з Дону не залишає сумніву в
осягненні калгою
своєї мети. Паралельно українські козаки, скориставшись відсутністю
султанського флоту біля турецьких берегів (той перебував під Кафою),
організували два потужних морських походи під Стамбул, що змусило
турок облишити кримські справи й зосередитися на захисті столиці15
.
Козаки фактично паралізували спроби Туреччини провести свою лінію
в Криму, а надавши військову допомогу кримським правителям, добряче прислужилися їхній перемозі над Джанібек-
Ґіреєм під Кафою.
Упродовж літа–осені 1624 р. козаки й Шагін-Ґірей часто обмінювалися гінцями22, що видає надзвичайну зацікавленість
Бахчисарая в
козацьких послугах і водночас готовність Війська Запорозького надати
їх.

Зрештою, 24 грудня 1624 р. була укладена знаменита козацькокримська угода, перший формалізований на папері
військово-політичний союз українських козаків з мусульманськими сусідами.

Військо Запорозьке
переносило в цю площину свої стійкі уявлення про угоди з правителями,
ґрунтовані на лицарському етикеті та попередніх практиках домовляння з християнськими володарями – австрійським
імператором, семигородським князем та ін. Воно воліло письмової угоди зі взаємною присягою та платні за свої
«лицарські послуги». Козаки розглядали свої стосунки з Шагін-Ґіреєм у категоріях «служби», тобто умовного підданства.
Як і раніше, «поганство» нових союзників не мало для них
жодного значення й не було перешкодою для умовного підданства.
Угода між Військом Запорозьким і Шагін-Ґіреєм не була скроєна
на швидку руку, натомість постала після доволі тривалого процесу
узгодження позицій, що свідчить про неабиякий гонор козацької верхівки27. Спочатку між козаками й татарами було
досягнуто усної домовленості28. Згодом з’явився перший письмовий варіант угоди, запропонований калгою. Козаки
подали свої зауваги, і вже потім сторони устійнили остаточний текст, після чого угода була списана на папері і
заприсяжена з обох боків.

Показовим був церемоніал підписання договору. На Січ на чолі з

Шагін-Ґіреєм прийшло 12 тис. татар, навпроти них розташувалося 8
тис. козаків. Після укладення договору калга віддав козакам упоминки,
яких ті вимагали. Потім козаки й татари спільно частувалися, а ШагінҐірей із задоволення, що нарешті досяг бажаного,
«сам кожному (козаку. – Авт.) зосібна зі своєї руки чарку горілки давав». Козаки, як вони
традиційно робили в таких випадках, салютували з рушниць, татари ж
при цьому «страху наїлися»
Вимога вивести за рамки договору Варшаву й обмежитися виключно козацтвом засвідчує, що козацька еліта вже
мислить не тільки категоріями осібності козацького стану, як було раніше, а й фактично усвідомлює Військо Запорозьке
самодостатньою політичною одиницею в рамках Речі Посполитої

Напередодні та під час повстання Марка Жмайла козаки сподівалися на реалізацію цього пункту. Їхні гінці побували в
Криму, просячи
допомоги36. Це була перша практична спроба козацтва зіпертися на
мусульманських сусідів у своєму протистоянні в рамках Речі Посполитої, що з огляду на військовий союз додавало
козацькій позиції більшої
ваги. Та Шагін-Ґірей не наважився піти проти Варшави

козацько-кримському договору 1624 р., як і більшості угод

ранньомодерної доби, судилося швидко дати тріщину. Далебі чинників,
які працювали проти нього, не бракувало. Домовленості не ліквідували
взаємну недовіру, а внутрішні та зовнішні потреби Магмет- і ШагінҐіреїв і після зміцнення своєї влади в Криму багато в
чому розходилися
з очікуваннями козаків. Татари так і не надали останнім сподіваної підтримки під час повстання М. Жмайла. А в 1626 р.
кримці всупереч угоді
тричі вдавалися до набігів на українські землі.

Магмет- і Шагін-Ґіреї, які влітку 1628 р. відійшли разом із козаками до Запорожжя, мусили по новій домовлятися з ними.
Автентичних текстів чергових угод, на жаль, не збереглося. З наявних повідомлень випливає, що було укладено
принаймні два договори – напередодні осіннього 1628 р. та весняного 1629 р. спільних походів на Крим

. Спроби військової співпраці в 1634–1644 рр

По гарячих слідах Магмет- та Шагін-Ґіреїв пішов затятий конкурент Джанібек-Ґірей, запропонувавши козакам у 1627 р.
подвійну платню порівняно з Шагін-Ґіреєвою і просячи тримати напоготові для нього 4–5 тис. війська. Хан запевняв, що
«зичить собі на довгі
часи жити у згоді з вашими милостями»80. При цьому козаки підтримували з новим ханом жваві контакти, обмінювалися
посланцями, що
не завадило через рік поновити союз із Шагін-Ґіреєм. Нова спроба Джанібек-Ґірея залучити козацьке військо датована
1634 р
Одночасно козацтво, попри невдалий досвід 1625 р., не полишало
надій втягнути татар у свої конфлікти з Варшавою. Восени 1637 р. допомоги шукав Павлюк86. Після невдачі повстання
1637 р. козаки знову
засилали послів, про що 7 лютого стало відомо навіть московським посланцям у Криму. Козаки нібито пропонували
татарам на вибір упоминки чи військову допомогу в майбутньому під потребу87. Козак Іван Коростель, який перебрався
до Московії, оповідав, що при ньому «запорозькі козаки взяли вічне перемир’я з кримськими татарами у Пилипів піст
перед Різдвом Христовим, що воювати їм, козакам, з кримськими татарами разом Польську землю і стояти проти ляхів
заодно». При цьому
козакам начебто присягло 50 мурз88. Зберігся лист Д. Гуні до калги від
26 лютого 1638 р., в якому гетьман закликав татар і обіцяв розплатитися з ними військовими послугами89. Нібито 4 тис.
татар і ногайців були
готові підтримати козаків і стояли біля Корсуня, Крилова і Мельниці

І хоча татари й цього разу не виправдали очікувань козаків, поголоски

про нову військову спілку з кримцями гуляли по Україні.

Прикметний епізод, який рельєфно відтінює

триб прикордонного життя та специфіку низових контактів козаків і
татар, стався в 1643 р. Спершу між загонами козаків і татар виник бій, а
потім «черкаси з татарами помирилися» і «пішли воювати заодно»96
.
На тлі козацько-кримської військової співпраці першої половини
XVII ст. добре відомий витвір Богдана Хмельницького та Іслама-Ґірея
1648 р. – військового-політичний союз Війська Запорозького з Кримським ханатом – не виглядає винятковим. По
великому рахунку Б. Хмельницькому належить лише одна суттєва новація,
але саме вона виявилася принциповою та вирішальною. Доповнення
козацького війська легкою татарсько-ногайською кіннотою викликало
у противника справжній шок як на полі бою, так і в політичній площині.

В історіографії досягнуто порозуміння у визнанні того, що з військової точки зору саме поява українсько-кримського
військово-політичного союзу створила підґрунтя для блискучих перемог Війська Запорозького над річпосполитським
військом у 1648–1649 рр. та в 1652–
1653 рр
.З
огляду на слабкість козацької кінноти Хмельницькому був потрібен
союзник, який би мав засоби, які б дозволили нейтралізувати ефективність польської кавалерії. Ідеально до того
надавалися татари.

Укладення козацько-кримського союзу різко змінило співвідношення сил у протистоянні Війська Запорозького з
Варшавою. Досі козаки
через брак конкурентної кінноти не мали шансів у генеральних битвах
проти річпосполитського війська, тому під час повстань і вдавалися до
оборонної тактики, стаючи табором та прирікаючи себе на поразку.
Тепер завдяки легкій татарській та ногайській кінноті Б. Хмельницький
круто реформував тактику, поставивши на наступ, що й дозволило сподіватися на перемогу.

Крім потужного впливу у військовій площині, союз Б. Хмельницького та Іслам-Ґірея спричинив важливі зміни на
політичному полі.
Поява впливового союзника, та ще й з мусульманського світу, безпосередньо зачепила інтереси Речі Посполитої,
Московії, Туреччини, Молдови, Валахії, Трансільванії.

Пропозиція Б. Хмельницького щодо військового союзу припала на

період загострення внутрішньої ситуації в Кримському ханаті.

Водночас слід обов’язково взяти в розрахунок той факт, що цього

разу Бахчисарай пішов на небачений досі крок. Якщо раніше кримські
еліти влаштовувала двочленна система – Річ Посполита та Московія, –
що дозволяло грати на протиріччях сторін і підтримувати сприятливу
для ханату рівновагу в регіоні, то тепер було визнано за необхідне
трансформувати цю систему в тричленну, підтримавши спершу Військо
Запорозьке, а пізніше і появу нової держави – Гетьманщини. У такий
спосіб Бахчисарай по суті погодився на формування набагато складнішої ніж досі конфігурації військово-політичного
тла у Східній Європі,
попри те, що нові реалії неминуче ускладнювали для нього досягнення
потрібного балансу сил у регіоні. Відтак мусили з’явитися дуже потужні
чинники, які підштовхували до таких неординарних дій. Крім того, ризики підтримки державницьких устремлінь козацької
старшини мали оцінюватися як менші порівняно з цими чинниками.

стрімкий розвиток магнатської колонізації в 1630–1640-ві рр. смертельно загрожував існуванню не тільки
українського козацтва. Неухильне скорочення території нічийного степу
радикально змінювало розклад сил у регіоні. Мало того, що звужувалися можливості для сезонного кочування ногайців,
без чого ті просто
не могли обійтися, а й руйнувалися самі засади функціонування Кримського ханату, створювалися умови для його
знищення християнськими
сусідами. Єдиний притомний вихід полягав у підтримці козаків у їхньому протистоянні з колонізаційнійною машиною, за
спиною якої стояла
Варшава.
Але тексту козацько-кримської угоди не знали ні в Москві, ні у
Варшаві. Не відомий він і сьогодні. Вплив військово-політичного союзу Війська Запорозького з Кримом
сягав ділянки міжнародного визнання Гетьманщини, найважчої для
Б. Хмельницького проблеми з огляду на те, що держава була утворена
не шляхтою як легітимною українською елітою, а козаками. Чинник Кримського
ханату спрацював у двох площинах. По-перше, у 1649 р. позиція Ісла쥳рея підштовхнула Яна-Казимира до
започаткування процесу визнання
Варшавою територіального виміру гетьманської влади. А по-друге,
Б. Хмельницький послідовно використовував союзницькі відносини з
Бахчисараєм для підштовхування Московії до всеохопної легітимації
Гетьманщини у християнському світі через встановлення над Чигирином
протекторату царя та потрактування козацтва за представника всього
українського соціуму. При цьому добре видно, що у плани Бахчисарая не входило повне
унезалежнення Гетьманщини від Речі Посполитої. Очевидно прораховувалися віддалені ризики надмірного зміцнення
відновленої Української держави, яке могло вилізти боком, оскільки на порядку денному
постало б питання загроз уже від козацької колонізації Степу. Відтак в
інтересах Криму слід було законсервувати Гетьманщину в проміжному
стані, не даючи остаточно відштовхнутися від річпосполитського берега
й перетворитися на повноцінну самодостатню державу. У такий спосіб
мала бути сконструйована нова геополітична рівновага в регіоні. Відтак
немає нічого дивного в заявах Іслам-Ґірея, зроблених там таки під
Зборовом, що гетьман багато на себе бере. Хан нагадував Б. Хмельницькому про його походження та нижчість
гетьмана перед особою короля100
Подібні ж стратегії сповідуватиме Кримський ханат аж до краху Правобережної Гетьманщини. Переяславська рада та
Березневі статті 1654 року різко змінили тло
для стосунків Гетьманщини з Кримським ханатом.

Якби цей союз проіснував далі, цілком можливим було переможне

закінчення війни проти Речі Посполитою і утвердження незалежності
Української держави, а пізніше й унезалежнення Кримського ханату
від Османської імперії. Однак верхівка Криму обрала інший шлях. Їй
здавалося кращим виконувати свої обов’язки як союзника лише до певної міри, чекати знесилення Речі Посполитої та
Гетьманщини в кривавій
борні і за рахунок цього посилити свої позиції в Центрально-Східній
Європі. Підписаний під Кам’янцем-Подільським у грудні 1653 р. договір
між Річчю Посполитою і Кримським ханатом став черговим доказом
сповідування Бахчисараєм цієї стратегії. І саме цей договір виявився
останньою краплею, яка змусила Б. Хмельницького піти на зближення з
Московією.

Наступний український гетьман Іван Виговський в умовах початку

громадянської війни та активних заходів Московії, спрямованих на
розхитування внутрішнього становища в Гетьманщині й посилення залежності останньої від царя, поставив на
порозуміння з Варшавою. А
це в тогочасних умовах означало нормалізацію стосунків з Кримським
ханатом. Приблизно в кінці листопада 1657 р. гетьман направив
у Крим посольство на чолі з Ф. Бутом та А. Процунею, запропонувавши укласти союз як це було за часів Б.
Хмельницького. Ця пропозиція була позитивно сприйнята в Криму, і на початку січня 1658 р. до
Чигирина прибуло татарське посольство на чолі з мурзами Карач-беєм,
Селімом-агою та Шейєн-беєм для укладення нового військового союзу

новий гетьман Юрій Хмельницький під тиском російського війська підписав у Переяславі новий російсько-український
договір («14 статей»), за яким Україна з незалежної держави перетворилася на автономну одиницю в складі
Московської імперії. Новий гетьман та його найближче оточення, насамперед Іван Ковалевський, сподівались, що,
спираючись на Москву, можна буде звільнити від Речі Посполитої Правобережну та Західну Україну. При цьому
використовуючи ще досить широку автономію Гетьманщини, Ю. Хмельницький підтримував дипломатичні контакти з
сусідніми державами, зокрема з Кримським ханством.

Зміна зовнішньополітичної орієнтації Гетьманщини не пройшла безболісно. На лівому боці Дніпра частина козаків
виявила своє невдоволення і схилилася на бік Москви. Драматизм ситуації полягав у тому,
що стаючи на боці Москви, лівобережні козаки автоматично перетворювалися на ворогів Кримського ханату. Як і в 1658
р., виникла антигетьманська опозиція, яку очолив дядько Ю. Хмельницького, переяславський полковник Яким Сомко
(був проголошений гетьманом).
Зі зрозумілих причин Кримський ханат взяв сторону Ю. Хмельницького, який фактично залишився гетьманом лише
Правобережної
України
У правобічній Гетьманщині Ю. Хмельницький сам подав у відставку, і на раді
(початок 1663 р.) новим гетьманом став полковник Павло Тетеря.
7–18 червня 1663 р. в Ніжині відбулася так звана «Чорна рада», на
якій гетьманом було проголошено Івана Брюховецького з його привабливими для низів демагогічними гаслами
Кримський ханат послідовно виступав проти Московської держави,
усвідомлюючи небезпеку, яку несе Криму її експансія. Це стало ключовою причиною, чому Бахчисарай надав підтримку
Речі Посполитій і
правобережній Гетьманщині під час походу Яна Казимира та козаків на
лівий бік Дніпра.

У ході міжусобної боротьби за гетьманську булаву 1665 р. гору

взяв досвідчений полковник Петро Дорошенко, внук славного сподвижника Петра Конашевича (Сагайдачного) –
гетьмана Михайла Дорошенка. Його суперниками були овруцький полковник Децик («Дацько
Васильович») та медведівський сотник Степан Опара. Перший невдовзі
опинився в руках І. Брюховецького і був засланий до Сибіру. С. Опара
виявився серйознішим претендентом, головна причина чого полягала в
перетягненні на свій бік татар, які підтримували колишнього гетьмана
П. Тетерю. І. Брюховецький з тривогою писав у грудні 1664 р. московському царю, що С. Опара начебто хоче взяти
сторону кримського хана
і піддатись йому разом з містами
Таким чином, встановилися добрі
відносини між П. Дорошенком і новим кримським ханом.
Саме спираючись на союз з Кримським ханатом, П. Дорошенко
планував возз’єднати обидві Гетьманщини і з цією метою почав проводити агітаційні заходи на Лівобережжі, діючи
проти І. Брюховецького. Вже весною 1666 р. він розпочинає розвідувальні акції на лівому
боці Дніпра, посилаючи туди на під’їзди козаків і татар. Влітку того ж
року проводить масштабніші збройні дії, не зважаючи на протести дипломатів Речі Посполитої, які вели переговори з
московськими представниками в Андрусові.

Кримський ханат, як і Україна, не сприйняв Андрусівської змови.

У Бахчисараї почали розуміти, що Московія ставала все більш агресивною і в перспективі загрожувала самому
існуванню Кримської держави

Підсумовуючи, можна зазначити, що відносини козаків з турками і татарами не завжди були ворожими. Траплялися
моменти співпраці у вигляді козацько-кримських союзів, зазвичай, під час кризи кримсько-турецьких відносин. Решта ж
часу була заповнена дрібними сутичками між козаками і татарами. Натомість більшого розголосу набували морські
походи на турецькі землі. Ці виправи викликали зацікавлення далеко поза межами чорноморського світу — до новин
про такі козацькі напади дослухалися навіть венеційці, іспанці і французи.

Питання 2

точна дата народження Сагайдачного невідома – навіть роки називають різні – то 1580-й, то, що більш ймовірно, 1582
рік.

Картина, написана в 1878–79 роках, польського художника Юзефа Брандта (1841–1915). Як вважають історики та
мистецтвознавці, на першому плані справа козацьке військо веде Петро Сагайдачний
Картина, написана в 1878–79 роках, польського художника Юзефа Брандта (1841–1915). Як вважають історики та
мистецтвознавці, на першому плані справа козацьке військо веде Петро Сагайдачний
Народився Сагайдачний поблизу Самбора на Львівщині – на Галичині, яку Чайковський у своєму романі називає «сіллю
українського народу» – тобто осердям, опорою…

Гетьманом Сагайдачний був двічі – обрали його в 1616-му, та в 1621-му.

«В цілому ім’я «Сагайдачний» – це ім’я перемоги, ім’я перемоги української армії під Хотином. Водночас Сагайдачний –
це образ першого українського керманича кінця 16-го – початку 17-го сторіччя, якого визнавав уряд Речі Посполитої, що
дає право говорити, що Гетьманщина в класичному сенсі розпочалася з Сагайдачного», – розповідає в інтерв’ю Радіо
Свобода український історик Олександр Алфьоров.

«Саме в часи Сагайдачного з козаків – такої аморфної групи – сформувалась політична нація. Саме тоді у них
з’являється розуміння пріоритетів геополітики, спільної справи, спільного стану і саме за Сагайдачного козацтво
зрештою оформлюється як стан, як нова верства. І сталося це за 30 років до Хмельницького. Але все це зароджувалось
в період Сагайдачного», – додає Алфьоров.

Загалом же Сагайдачному в заслуги сталять кілька моментів.

Морські походи
Доба Сагайдачного – це часи козацьких морських походів. Він регулярно здійснював морські рейди на турецькі міста й
фортеці. Силами в 2-6 тисяч козаків, Сагайдачний ходив на Трапезунд, Синоп, Очаків, навіть на Константинополь.

Найвідомішими є похід на Варну, де він знищив турецький флот з 10 тисяч кораблів, а також взяття в 1616 році Каффи.

Каффа (нинішня Феодосія) була тоді найбільшим невольничим ринком чорноморського регіону і Сагайдачний звільнив
тисячі й тисячі українських бранців-християн і полонених козаків.

«Коли почав гетьманувати Сагайдачний, козацтво дуже в’їлося Туреччині своїми морськими походами, і Туреччина
лякала Польщу, що коли вона не приборкає козаків, то зробить з Польської держави пустиню», – пише у відомій праці
«Історія України-Русі» історик Микола Аркас.

Саме Сагайдачному приписують і географічне новаторство – коли турки блокували гирло Дніпра біля Очакова, то
Сагайдачний, повертаючись з походу Чорним морем, винайшов інший маршрут – через Азовське море і річками вгору,
на північний захід в бік Запорізької Січі.
«Тактика морської війни у Сагайдачного була надзвичайно добре розроблена. Він завдавав комбінованих ударів з
Дніпра і Дону», – каже в інтерв’ю доктор історичних наук Віктор Брехуненко.
«Похід на Каффу 1616 року – яскраве свідчення військового генія Сагайдачного. І вміння організувати справу як треба.
Бо тоді в Каффі очікували підходу турецької ескадри. Козаки підпливли вночі, видаючи себе за турків. Декілька козаків
могли гиготіти по-турецьки і брама Каффи відкрилась. А решта – то було вже справою техніки! В козаків була гарна
розвідка, багато козаків знали і турецьку, і татарську мови. Оволодіння Каффою дуже лунко пішло по Європі» –
розповідає Віктор Брехуненко.

Також Сагайдачний, який за характеристикою сучасників, «мало спав і не пиячив», встановив суворий «сухий закон» під
час морських походів: якщо козак напивався оковитої – його одразу викидали за борт козацької чайки в Чорне море…

«Сагайдачний – це батько нового українського стану – козацтва, яке за нього оформилось і яке вийшло на міжнародну
політичну арену і заявило про свої плани на будівництво незалежної на той момент держави, – каже в інтерв’ю історик
Олександр Алфьоров. – Сагайдачний – це провідник української політичної нації та організатор створення підґрунтя у
майбутньому нової української козацької держави».

Похід на Москву
В 1618 році польський королевич Владислав відправився в похід на Московське царство, щоб здобути престол у Москві.
Але похід був погано організований, закінчились гроші для виплат жовнірам, багато з яких почали повертатися в Річ
Посполиту. Тоді Польща згадала про запорожців і Сагайдачного, який зібрав 20 тисяч козаків і теж пішов на Московське
царство.

Сагайдачний взяв російські міста – Путивль, Єлець, Лебедин, Шацьк, Коломну та інші й опинився під Москвою.

Як пише Аркас, Сагайдачний перед тим розбив московське військо під проводом князя Волконського, перейшов ріку Оку
і поєднався з Владиславом коло Донського монастиря і вони разом облягли Москву. Сагайдачний в кінці вересня 1618
року був вже на Арбатських воротах Москви...

Цікавий факт: під час московського походу відбувся двобій Сагайдачного з московським воєводою Василем Бутурліним.

«Треба закцентувати увагу на такому моменті: Сагайдачний мав концепцію знищення Московії як держави. Ця
концепція проявилась на заключному етапі під час походу на Москву. Останній етап – коли був штурм Москви – він
закінчився невдало для поляків і козаків. Не вдалося взяти ту московську столицю», – розвідає професор Віктор
Брехуненко.

Тоді московський цар Михайло Федорович уклав у Деуліні мир із Владиславом, а Сагайдачний був супротивником того
миру.

«Сагайдачний був страшенним противником цих переговорів. І він ще до фінальної стадії походу писав Владиславу, що
«народ цей упертий має під ноги вашої королевичевої величності піддати». І страшенно був незадоволений
перемир’ям, пропонував добити московитів до кінця. І ця концепція не була сприйнята ні у війську, ні Владиславом, і
вони уклали те Деулінське перемир’я», – пояснює історик Брехуненко.

невзяття Москви – дає підстави критично поглянути на гетьмана історику Володимиру Сергійчуку.

«Геніальний полководець, але – недалекоглядний державник. Бо він нам погубив майбутнє в тому плані, що не взяв
Москву – вже брав Москву і раптом не взяв її – бо православні Москви пішли хресним ходом і Сагайдачний відмовився
брати Москву і повернувся», – пояснює в інтерв’ю свої критичні нотки на адресу Сагайдачного професор Сергійчук.

«І гідра московська не була поконана. І це потім відгукнулось нам і зараз відгукується... А Москва, як завжди,
намагалася поставити все з ніг на голову і зробити Сагайдачного нібито поборником якогось там приєднання
українських земель до Московії. А таким поборником він ніколи не був!» – пояснює історик Віктор Брехуненко.

Але одним з позитивних наслідків походу Сагайдачного на Москву було повернення Чернігівщини та Сіверщини до
скалу українських земель – вони і зараз у складі України.

Сагайдачному ставлять в заслугу також відродження православ’я в Україні. Річ у тім, що після Берестейської церковної
унії 1596 року відбувся масовий перехід православних ієрархів у греко-католицизм і взагалі активно здійснювалось
окатоличення.

І коли в Україну в 1620 році прибув Єрусалимський патріарх Феофан ІІІ, Сагайдачний взяв його під свою опіку, дав
охорону з козаків і попросив висвятити митрополита Київського і єпископів.
Феофан (Теофан) довго вагався. Проте 6 жовтня 1620 року висвячення таки було здійснене і митрополитом Київським
став Йов Борецький. Таким чином Київська православна Митрополія продовжила своє існування.

«Нововисвячені владики у своєму маніфесті привітали Запорозьке Військо словами найвищого признання, називаючи
козаків наступниками давнього князівського лицарства», – писав львівський історик Іван Крип’якевич.

Сам гетьман Сагайдачний, який був членом найстарішого в Україні Львівського Ставропігійського братства, сам пристав
і все Військо козацьке записав братчиками до нового Київського Богоявленського братства.

«Тоді найважнішою справою всенародньою вважалося обороняти православну віру, бо вона була мов би знаком
Української народности… Боронячи віру, козаки виступали оборонцями самостійности своєї національности», – писав
історик Микола Аркас.

В ті часи, як кажуть історики, саме релігійна приналежність була найголовнішим «маркером» ідентичності.

В 1620 році турецький султан направив проти Польщі величезне військо, але польський гетьман Станіслав
Жолкевський, виступивши проти турків, не хотів просити Сагайдачного про допомогу.

В результаті битва під Цецорою (на території нинішньої Молдови) завершилась катастрофою – загинув Жолкевський,
багато потрапили в полон, з українського боку був невеликий загін під проводом Михайла Хмельницького, який також
загинув, а його сина – молодого на той час Зиновія (Богдана) Хмельницького – було взято в полон.
Підбадьорена перемогою під Цецорою, Висока Порта наступного року направляє ще більше військо. Історики кажуть
про 150-200 тисяч, а то й близько 300 тисяч турків.

Цього разу Сагайдачного прийняли у Варшаві з посольством. Гетьман Яків Бородавка повів 40 тисяч козаків під Хотин,
але припустився тактичних помилок на початкових стадіях походу і його було скинуто і страчено козаками під Хотином.
Гетьманом нашвидкуруч знову обирають Сагайдачного.

Разом козацько-польське військо налічувало 75 тисяч вояків – в два-три рази менше війська султана Османа ІІ.

Хотинська битва, або як її називають – війна – тривала восени 1621 року. Метою Османа ІІ був похід на Варшаву, а
може й далі в Європу.

«Турки недооцінили козацьку армію Сагайдачного і якщо подивитись на схему бойових дій, то побачимо, що турки
найчастіше атакували козацькі редути, намагаючись вибити от саме цей – незрозумілий їм – елемент,
Турки знали, що козаки хоробрі, але все одно їх недооцінили. Козаки вправно діяли під час вилазок – часто нічних, –
здійснюючи атаки-помсти на табір турецький. Можна говорити, що основні тяготи Хотинської битви взяла на себе
козацька армія».

Відтак, помер Петро Сагайдачний 20 квітня 1622 року в Києві, отримавши рану попереднього року під час Хотинської
війни. Перед смертю він написав заповіт, і більшу частину свого добра записав на львівську, київську та інші братські
школи. Київська школа пізніше стала Києво-Могилянською колегією.

До наших часів зберігся так званий «Меч Сагайдачного», подарований йому польським королем за заслуги під Хотином.
Цей меч мали привезти до Києва на 400-у річницю з дня смерті гетьмана, але агресія Росії проти України змінила плани
– меч привезуть пізніше, після української перемоги.

Петро Конашевич Сагайдачний як видатна історична постать. Реферат

В історії України є чимало імен, які навічно вкарбувалися у народну пам'ять. До таких видатних особистостей належить
Петро Конашевич Сагайдачний
Які б сторони політичного життя України початку XVII ст. ми не заторкнули, всі вони більшою чи меншою мірою пов'язані
з діяльності цієї людини.

Серед інших діячів того часу П. К. Сагайдачний виділявся гострим аналітичним розумом, палким патріотизмом,
глибоким розумінням завдань і перспектив боротьби, послідовністю і непохитністю у досягненні поставленої мети, а
також дуже розвинутим почуттям власної гідності. Водночас у документах, на сторінках вітчизняних літописів та у
спогадах сучасників ми знаходимо характеристики Петра Сагайдачного, як найвидатнішого полководця Європи,
державного діяча, дипломата, захисника української культури й духовності.

Хто ж він був, цей славнозвісний і легендарний проводир українських козаків? Що переважало в його військово-
політичній діяльності, яке місце займає він серед інших українських гетьманів. На ці й інші запитання спробуємо
відповісти далі.

Петро Сагайдачний народився приблизно у 1570 р. у с. Кульчицях поблизу Самбора, що нині на Львівщині, у родині
дрібного шляхтича православної віри "як герб на його образку натякає". Церковний пам'ятник Київського Золотоверхого
Михайлівського монастиря доніс до нас ім'я батька майбутнього гетьмана - Конан або, по-малоросійськи, - Конаш.
Звідси Конашевич означає по батькові, а не подвійне прізвище, як гадали деякі з наших істориків.

Про молодість П. Сагайдачного ми знаємо дуже мало: всього два-три факти. Він навчається "час чималий" в Острозькій
школі заснованій 1576 р. в м. Острозі на Волині князем Костянтином Острозьким. Це була перша і найкраща на Україні
греко-слов'янська православна школа вищого рівня. Курс навчання складався із знаменитих "семи вільних наук" доби
Ренесансу - граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики і астрономії. В цій школі Сагайдачний не
тільки здобув високу на той час освіту, а й сформувався його прогресивний, гуманістичний, патріотичний світогляд.

Потім, коли переїхав з Острога до Києва, він працює домашнім учителем у міського судді Яна Аксака. Одразу після
Брестської церковної унії (1596 р.) Петро Сагайдачний написав твір "Пояснення про унію" (невідомо де це сталося у
Києві чи Острозі під час навчання), названий литовським канцлером Левом Сапєгою в його листі до полоцького
уніатського архієпископа Кунцевича "найдорогоціннішим". На жаль, твір цей не дійшов до нас і згадки про нього маємо
лише в цьому листі. Покинувши службу у київського судді, П. Сагайдачний через деякий час опинився на Січі і вступає
до війська. Відомий український дослідник козаччини Д. Яворницький стверджує, що "десь близько 1601 року, з якихось
сімейних непорозумінь, він подався на Січ".

М. Грушевський вказує, що П. Сагайдачного називають "учасником молдавської й лівонської війн (1600-1601), так що
мабуть ще в 1590-х роках уже був він у війську". Але не можна напевно сказати, коли точно П. Сагайдачний прийшов на
Січ і, що примусило або стало безпосереднім поштовхом до того рішення. Добре розуміючи стан речей і потреби свого
часу, П. Сагайдачний уже в перші часи свого перебування на Січі виявив велику політичну далекоглядність. "Ще не
бувши гетьманом, а ні старшим на Запоріжжі, - пише В. Антонович, - Сагайдачний уславив себе цілим рядом добре
обміркованих вдалих походів на Туреччину і Крим".

Козаки обирають його обозним, доручивши відати всією артилерією Січі, а з часом - і козацьким гетьманом. Відносно
питання, коли П. Сагайдачний був обраний вперше гетьманом, однозначної думки немає. Наприклад, відомий
французький дипломат і історик XVIII ст. Ж. Б. Шерер стверджує, що Сагайдачного "козаки обрали гетьманом у 1597 р.
Г. Кониський в "Історії Русів" свідчить, що "полки Малоросійкіе... согласясь съ Козаками Запорожскими, въ 1598 году
вибрали себъ гетьманом Обозного Генерального, Петра Конашевича Сагайдачного, й онъ первьій началъ писатися
Гетьманом Запорожськимъ, а по немъ й всъ бывшіе Гетьмани въ титулах своихъ прибавлятъ войсько Запорожское
начали. А за свідченням Д. Яворницького він "виступив близько 1606 року в званні гетьмана".

У своїх працях відомі вчені В. Антонович, М. Грушевський, О. Єфименко стверджують, що гетьманом війська
Запорозького П. Сагайдачний став у 1614 році, а Н. Полонська-Василенко і І. Крип'якевич - у 1616 році. Намагаючись
знайти відповідь на це питання, автор статті вважає слушною думку М. Грушевського: "гетьманом чуємо Сагайдачного
вперше в морським поході 1616 р., що вславився здобуттям Кафи... Але настав на гетьманстві він мабуть трохи
скоріше, бо вже від р. 1614 бачимо в козацькій політиці отой самий напрям, яким визначався Сагайдачний". З розвитком
Запорозької Січі, активного, наступального характеру набирає боротьба козаків проти турків і татар.

На початку XVII ст., коли козаків, як свідчить В. Антонович "було більше ніж сорок тисяч" вони не тільки давали відсіч
навалам татарських орд і турецьких військ, а й самі розгорнули активний наступ на володіння Туреччини та її васала -
Кримське ханство, намагаючись перенести військові дії на територію грабіжників. Запорожці десятками, а деколи й
сотнями "чайок" робили морські походи на Крим та узбережжя Чорного моря. Але основним напрямком козацьких
морських походів було узбережжя Туреччини.

Вперше ім'я Петра Сагайдачного - ватажка запорожців - стало відоме в 1606 році, коли внаслідок морського походу
козаки здобули турецьку фортецю Варну, яка до того вважалася неприступною. Було захоплено 10 турецьких галер із
продовольством, товарами й екіпажами. Розлючений султан наказав перегородити Дніпро біля острова Тавані залізним
ланцюгом і заблокувати козаків. Проте навіть такі перешкоди не зупинили звитяжців. Уже 1607 р. запорожці провели
великий похід на Кримське ханство, захопили і спалили два міста, Перекоп та Очаків.

У наступному 1608 р. та на початку 1609 р. запорожці на чолі з Сагайдачним здійснили морський похід на 16 човнах -
"чайках", увійшли в гирло Дунаю і атакували Кілію, Білгород та Ізмаїл. Добою героїчних походів назвали історики
морські козацькі походи 1612-1614 рр., керовані Петром Сагайдачним. Козацькі "чайки" завдали немало відчутних
ударів могутньому турецькому флоту. Інколи із Січі виходило понад 300 "чайок", в яких розміщувалося до 20 тис.
козаків. Д. Яворницький, описуючи битви запорожців на "чайках" із турецьким флотом, зазначив: "Дивна сміливість,
швидкість і руйнівна сила всіх цих козацьких походів на Крим і Туреччину перевершують будь-які описи. Вони можуть
бути пояснені тільки тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний проводир, яким був Петро Конашевич Сагайдачний".

Але він був не тільки геніальним проводирем, він був великим військовим реформатором. М. Загірня пише, що "він дуже
добре вмів давати порядок військові". П. Сагайдачний провів реформу війська на Січі. Основною суттю якої було
підвищення організації, дисципліни і боєздатності козацького війська. Він перетворив партизанські ватаги козаків у
регулярне військо, усунув із війська своєвільні елементи, завів сувору дисципліну, заборонив пити горілку під час
морських походів, а за провини не рідко "карав на смерть". Особливо "врожайним" на події був 1616 р., коли воєнна
слава запорожців сягнула апогею.

Найзначнішим із походів того року слід вважати морський похід "чайками" на Крим і взяття Варни і Синопу. Далі
Запорозька ескадра сміливо атакувала турецькі кораблі, вийшла на морський простір і взяла курс на Кафу (Феодосія) -
головний невільничий ринок у Криму. Козаки штурмом здобули цю могутню, з потужними укріпленнями, турецьку
фортецю, розгромили 14-тисячний гарнізон і звільнили полонених. За наказом гетьмана П. Сагайдачного було знищено
майже увесь турецький флот. Ця морська експедиція перевершила всі попередні козацькі походи, а за своїм
мистецтвом набула загальноєвропейського значення. Слава про П. Сагайдачного залунала по всій Україні, її рознесли
по всіх куточках української землі визволені невільники.

Після 1616 р. козаки здійснили ще цілий ряд морських і сухопутних походів. Очаків, Перекоп, Трапезунд, Царгород та
інші турецькі і татарські фортеці і міста зазнали могутніх ударів запорожців під командуванням П. Сагайдачного. За
свідченням сучасників, козаки майже неподільно запанували на Чорному морі і, по суті, контролювали навігацію між
Босфором і Лиманом.

Відомий італійський мандрівник П'єтро де ла Валле повідомляв у травні 1618 р.: "Турки не мають на Чорному морі
жодного місця, яке б не взяли і не сплюндрували козаки. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна
сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати. "Спрямувавши всю свою енергію і знання
на боротьбу з Туреччиною та Кримським ханством, П. Сагайдачний усвідомлював, необхідність боротьби і проти Речі
Посполитої, але розумів, що виступати проти неї ще не час.

Воювати на два фронти Україна не могла. Та і досвід козацько-селянських повстань на чолі з К. Косинським і С.
Наливайко показав, що для всенародного повстання проти польської шляхти поки що бракує сили. Саме з цих причин
гетьман Сагайдачний, "політик великий і справжній", як називали його сучасники, не йшов на відкриту політичну
конфронтацію з Річчю Посполитою, а використовував дипломатію для досягнення своєї мети. Сагайдачний вважав, що
краще піти на компроміс аби не доводити до збройного конфлікту з досить численним і сильним військом Речі
Посполитої.

Очевидно політичну мудрість П. Сагайдачного не всі дослідники зрозуміли, тому у вітчизняній історичній літературі
побутувала оцінка особи П. Сагайдачного як "польсько-шляхетського угодовця". Приналежність його до вищої козацької
старшини ніби визначала, як стверджують деякі історики, обмеженість та однобічність його політики, начебто
спрямованої тільки на задоволення інтересів панівної верхівки. Цей стереотип аж ніяк не відповідає історичній правді.
Гетьмана П. Сагайдачного глибоко хвилювала доля України поневоленої шляхетською Річчю Посполитою. І він завжди
намагався використовувати слушний час для переговорів з королем. Так було у 1618 р, коли король звернувся до
гетьмана Сагайдачного з проханням взяти участь у поході на Москву, щоб врятувати королевича Владислава з
безнадійного становища.

Сагайдачний, вислухавши короля, висунув такі вимоги:

1) розширення козацької території;

2) свобода на Україні православної віри;
3) збільшення чисельності козацького війська;
4) визнання з боку Польщі судової та адміністративної автономії України.
Король і сенат погодились на всі ці вимоги Сагайдачного і прислали до його війська клейноди, тобто булаву, бунчук,
печатку і прапор. Зібравши 20-тисячне військо Сагайдачний у серпні 1618 р. рушив через Сіверщину в межі Московської
держави. На своєму шляху гетьман захопив міста Путивль, Лівни, Єлець; розбив ополчення князів-воєвод Д.
Пожарського і Г. Волконського, і 20 вересня безперешкодно з'єднався з рештками польського війська королевича
Владислава.

1 жовтня, в ніч перед святом Покрови пресвятої Богородиці, почався штурм і навіть можна було взяти Москву, як
раптом Сагайдачний звелів припинити атаку і відступити козакам. Москву взяти не довелося. Чому? Що сталося?
Джерела того часу про це нічого нам не пояснюють. Про боягузтво або підкуп Сагайдачного не може бути й мови: його
мужність була відома усім, а багатіти він ніколи не прагнув, навпаки, усе своє добро завжди роздавав на корисні справи.

Залишаються здогади істориків. Може, гетьман хотів поквитатися з королем за невиконані обіцянки козакам; може не
хотів торжества Речі Посполитої і врятував Московську державу від поразки і іноземного поневолення. А може, виникла
у нього думка: залучити в майбутньому Московську державу в союзники проти Речі Посполитої. Отже, поки є здогадки
відносно мотивів дій Сагайдачного і на мою думку, потребують додаткового дослідження, аналізу і висновків.
Повернувшись з походу, П. Сагайдачний не пішов на Січ, а прийшов з 20-тисячним військом у Київ, де його було
"проголошено Гетьманом над Київською Україною та Гетьманом всього війська Запорозького".

Підтримуючи освіту і православ'я, Петро Сагайдачний записується "з усім двадцятитисячним Військом Запорозьким до
Київського братства". Прийнявши братство під свою козацьку опіку і захист, Сагайдачний зробив незвичний,
безпрецедентний для того часу історичний крок - поставив зброю на охорону освіти, культури і православ'я, можна
сказати, гуманізував зброю. Ще одна важлива подія відбулась у Києві: відновлено православну ієрархію, а
Берестейську унію (1596 р.) ліквідовано. Сагайдачний, не покладаючись більше на обіцянки польського короля, вирішив
скористатися проїздом через Україну з Москви Єрусалимського патріарха Феофана. Він бере його під охорону свого
полку і звертається з проханням висвятити митрополита і єпископів.

Патріарх Феофан довго вагався, остерігаючись польського короля та єзуїтів. Але Сагайдачному вдалося схилити
патріарха Феофана на свій бік і здійснити свої наміри.

6 жовтня 1620 р. у Києві патріарх Феофан зі своїми супровідниками - софійським митрополитом Неофітом і єпископом
Авраамом висвятив ігумена Михайлівського монастиря Іова Борецького Київським митрополитом і п'ятьох єпископів у
Полоцьк, Володимир-Волинський, Луцьк, Перемишль і Холм. Згодом усі вони стали великими борцями за православну
віру, освіту і українську культуру.

І. Крип'якевич пише: "Нововисвячені владики у своєму маніфесті привітали Запорозьке Військо словами найвищого
признання, називаючи козаків наступниками давнього князівського лицарства". Таким чином, завдяки мудрій політиці П.
Сагайдачного було відроджено на території України православну ієрархію і врятовано православну церкву від
небезпеки залишитися без духовенства.

Польський уряд був дуже розлючений і відмовився визнати православну ієрархію за законну, але у 1620 р. почалася
війна з Туреччиною. Під Цецерою турки вщент розбили польське військо коронного гетьмана С. Жолкевського, який там
і загинув. Король змушений був знову звернутися до козаків по військову допомогу і запросив у Варшаву особисто
Сагайдачного. Але Сагайдачний не одразу погодився їхати до Варшави. Тільки після переконань патріарха Феофана,
котрий ще перебував у Києві, Сагайдачний погодився очолити посольство і їхати до Варшави. Там йому виявили велику
шану. Сам король звернувся до П. Сагайдачного зі словами: "Я посилаю сина під Хотин і доручаю його тобі".

Під час переговорів П. Сагайдачний виявив неабияку державну мудрість і талант дипломата; він домігся того, що уряд
Речі Посполитої дав згоду задовольнити вимоги козаків:

1) скасувати посаду старшого над козаками від польського уряду;

2) визнавати владу обраного на козацькій раді гетьмана над усією Україною;
3) скасувати постанови сейму щодо обмеження вільностей і прав козацтва;
4) надати населенню України свободу віросповідання.
Православна ієрархія (митрополит, єпископи) висвячені патріархом, мала бути визнана урядом і не повинна зазнавати
гоніння від влади Речі Посполитої. Це був значний успіх: фактично визнавалася автономна козацька республіка на
Україні на чолі з обраним гетьманом. Завдяки цьому українські козаки взяли участь у Хотинській війні і надали допомогу
Речі Посполитій. Гетьманом тоді був Яків Бородавка (десь з початку 1620 р. і до серпня 1621 р.). Він повів 40-тисячне,
добре озброєне козацьке військо, на з'єднання з польськими військами. Але з невідомих причин затримався, а потім
більшу частину війська зосередив у Могилеві, а інших розіслав по Україні.

Сагайдачний, закінчивши переговори у Варшаві, дістався Хотинського табору, але запорожців там не знайшов.
Негайно, у супроводі трьох корогв польських вершників, він вирушив на пошук козацького війська. Через кілька годин він
зустрівся з козаками, які прямували від Могилева до Хотина, і розповів про позитивні наслідки переговорів у Варшаві.
Козаки невдоволені невмілим керівництвом Бородавки, позбавили його гетьманства і обрали вдруге Сагайдачного. Не
вдаючись до опису подробиць Хотинської баталії, лише зазначимо, понад 40-тисячне козацьке військо під проводом П.
Сагайдачного відіграло головну роль у розгромі турецького війська.

Про це свідчать численні тогочасні документальні джерела. Французький історик першої половини XVII ст. М. Бодьє
писав: "Козаки з такою сміливістю переслідували турків, змітаючи все на своєму шляху, що прорвалися майже до
наметів і стягів султана". Польський сеймовий комісар Якуб Собеський заявив: "Справжніми переможцями під Хотином і
рятівниками Польщі були козаки".

Вірменський хроніст Авксентій писав: "Якби не козаки, польське військо було б розбите за 3-4 дні. Перемогу було
здобуто тільки завдяки Богові й запорозьким козакам". Але дуже важко дісталася ця перемога козакам, а для гетьмана
Хотин був останньою з перемог. Тяжко поранений отруєною татарською стрілою, Сагайдачний їхав до Києва, лежачи у
колясці в супроводі королівського лікаря. У Києві він дуже страждав від рани, але продовжував дбати про долю України і
козаків, піклуватися про школи, братства, церкви та шпиталі.

Помер Петро Конашевич Сагайдачний 20 квітня 1622 р. у Києві. Перед смертю в присутності Київського митрополита
Іова Борецького і майбутнього гетьмана Оліфера Голуба заповів своє майно на освітньо-навчальні і релігійно-церковні
благодійні цілі, зокрема 1500 золотих він подарував Київській і Львівській братським школам. Поховали славетного
гетьмана козаки і кияни з великими почестями в Богоявленській церкві Київського братства. Коротка доба гетьмана П.
Сагайдачного, але має велике значення в історії України.

З одного боку, він підніс престиж українського козацтва. Завдяки його політиці козаки виступають на перше місце в
суспільстві України і перебирають на себе роль провідної верстви.
З другого боку, своєю діяльністю П Сагайдачний повернув Києву значення культурного і релігійного осередку України.
Петро Конашевич Сагайдачний - це одна з тих світлих постатей, яка назавжди залишається в народній пам'яті.

І сьогодні славетний гетьман України продовжує своє життя в споруджених пам'ятниках, меморіальних дошках на
будинках і назвах вулиць, його ім'я з гордістю носять флагманський корабель Військово-Морських Сил України СКР
"Сагайдачний" і Військовий інститут імені П. К. Сагайдачного при Національному університеті "Львівська політехніка", а
його мужність, героїзм, обізнаність з військовою справою є взірцем для воїнів Збройних Сил України у служінні
українському народові та Батьківщині.

Питання 4
Наступ московської влади розпочався значною мірою у 1654 році після підписання Богданом Хмельницьким
союзницького договору (Березневих статей) з московським царем Олексієм Михайловичем, хоча Військо Запорозьке
Низове у прийняті договору участі не брало й царю не присягалося. В той час, коли після підписання Березневих статей
року вплив і присутність Московського царства на землях Гетьманщини посилилися, Запоріжжя зберігало автономію,
юридичною основою якої були грамоти польських королів та Універсал гетьмана Хмельницького 1655 р. Однак,
скориставшись історичною ситуацією, зокрема ослабленням Гетьманщини та протистоянням з мусульманським світом,
Московське царство фактично здійснює наступ на землі Війська Запорожського.

Наступ на козацьку автономію супроводжувався чисельним відокремленням територій, що раніше перебували під її
контролем. Також процес супроводжувався постійною боротьбою козаків з представниками московської влади, та
двома розгромами Січі, що були викликаними численними обманами козаків московською владою та послабленням
козацтва через необхідність постійної боротьби з кількома ворогами.

У 1616—1622 роках під керівництвом Сагайдачного козацтво остаточно перетворилося на окремий стан, його збройні
сили були реорганізовані у регулярну армію. Під час війни Польщі з Туреччиною 1622 року козаки виставили проти 100-
тисячної турецької армії 40 тис. чоловік війська, а поляки лише 30 тис. Після війни козаки були обмануті поляками й не
отримали виконання своїх вимог, однак відчули свою силу. Після війни частина учасників війни розійшлася по домівках,
але 20 — 30 тис. самовільних козаків, не внесених у реєстр, своїми діями дозволили Війську Запорізькому проводити
самостійну політику на підвладній території. У свідомості народу Запорозька Січ перетворювалася на малозалежний від
центральної влади Річі Посполитої центр, на підвладній території проводила самостійну політику. Так зміцнилося
Військо Запорозьке Низове. На іншій території через кілька десятиліть в ході постійної боротьби з поляками постане
козацьке державне утворення — Гетьманщина.

Після Віленського перемир'я 1657 року й Андрусівської угоди 1667 року, в яких українська сторона не брала участі,
територія Гетьманьщини була розділена між Польщею й Московським царством на Правобережну й Лівобережну.
Територія Гетьманщини на Лівобережжі перетворилася на невеликий шматок, залежний від Московії. Правобережні
гетьмани і деякі лівобережні гетьмани продовжили боротьбу проти московської влади за створення незалежної
соборної Гетьманщини, однак через внутрішні протиріччя та боротьбу Московії з незалежністю Гетьманщини, її
територія залишилася обмеженою.

В ході визвольної війни вже в перший її рік, 1648 року, війська Богдана Хмельницького звільнили більшу частину
України. Так постала Гетьманщина. Однак, Хмельницький не розвинув наступ до повної перемоги над Польщею й
урешті-решт війна затягується надовго. Для продовження боротьби Хмельницький вимушений був шукати союзника.
Таким союзником стало Московське царство, з яким 1654 року було укладено Переяславську угоду.

Однак, Московія виявилася не просто поганим союзником, а й підступним зрадником. Московський уряд вже наприкінці
1655 року пішов на політичне зближення з Польщею. 1656 року у Вільні виходячи зі своїх власних інтересів, Московське
царство провело переговори з Польщею проти Швеції без участі української сторони, однобічно уклав Віленське
перемир'я з поляками, нехтуючи інтересами України. На польсько-московські переговори у Вільні українська делегація
не була допущена. Москва дозволила Польщі окупувати Правобережну Україну, чим звела нанівець всю боротьбу
українського народу, а сама окупувала Лівобережну Україну. Українські землі було поділено між Московським царством
та Польщею. Загарбницька й зрадницька політика московського царату викликала обурення й супротив козаків.

Хмельницький самотужки почав нову війну проти Польщі. В останні роки Хмельницький, розуміючи, що надії на Москву
не виправдалися, турбувався визволенням українських земель і унезалежнення від Москви, пошуком нових союзників.

Наступники Богдана Хмельницького продовжили боротьбу з Московією й, враховуючи зраду Москви, відмінили союз.
Після Богдана Хмельницького на території всієї України понад пів-століття тривали майже беззупинні воєнні дії, які вели
зовнішні загарбники — Росія, Польща, Туреччина та внутрішньополітичні сили Гетьманщини. На українських землях у
другій половині XVII століття точилася соціальна й політична боротьба, яку вміло використовувала Москва на свою
користь для встановлення контролю над Гетьманщиною та її окупації.

Подальша доля Гетьманщини

Московська влада нічим не допомогла Україні у її боротьби з Польщею, навпаки пійшла з нею на змову, розділили з
поляками українські землі, задовольнившись лише Лівобережжям. Зрада Московського царства полягала у численних
договорах її з ворогами України: Віленське перемир'я (1656) — поділ Гетьманщини між Московією та Польщею,
Андрусівський мир (1667) — знову поділ, Бахчисарайський договір (1861) — віддача Туреччині Правобережної України,
Вічний мир 1686 (1686) тощо. Також Україну було втягнуто у Велику Північну війну за російські інтереси.

На Лівобережжі Москва провадила постійну загарбницьку політику, нав'язуючи ослабленій майже невпинними війнами
підконтрольній їй Лівобережній Гетьманщині свої умови: Переяславські статті (1659), Московські статті (1662), Глухівські
статті (1668), Коломацькі статті (1689) тощо.

Деяким гетьманам вдавалося вибороти незалежність й соборність України. Однак, це завжди викликало обурення з
боку Московії й чергову війну її проти України. В ході українсько-московської війни 1658 року звільнити Україну від
Московії вдалося Івану Виговському. Однак через внутрішній розбрат у державі перемоги Виговського вже через рік
були зведені нанівець. 1668 року Дорошенко об'єднує Україну. Дорошенко виборов незалежність, Польща вивела з
України всі свої залоги. Москва прийняла Андрусівський договір й не допомогла П. Дорошенку у його боротьбі з
Польщею. Московія була рішуче проти возз'єднання України.

В подальшому дії Московії по відношенню до Гетьманьщини були спрямовані на посилення окупації й експлуатації її,
що завершилося врешті-решт повним скасуванням гетьманату у 1764 році.

Послаблення Гетьманьщини вплинуло на долю Війська Запорозького Низового, яке являло собою окреме державне
утворення й також зазнавало нападів з боку Московського царства, однак змогло зберігати свою певну незалежність
довший час.

Після Вічного миру між Московією й Польщею

6 травня 1686 року в Москві між Польщею й Росією було укладено вічний мир. Польща остаточно відмовлялася від
Києва, який росіяни займали тимчасово, й Лівобережної України. За цим трактатом частина Запорозького низового
війська, яку Польща до того вважала своєю, поступала під владу Росії на умовах збереження козаками своїх прав й
стародавніх вольностей, які до того визнавав за ними польський уряд.

Спорудження опорних пунктів

Наступ російської влади на території Війська Запорозького розпочався з будівництва на його території укріплених
фортець, в яких розміщалися гарнізони московського війська. У другій половині XVII століття московська влада без
спротиву діяла у Гетьманщині, ослабленій безупинними війнами.

Послаблення Гетьманщини негативно сказалося на долі Війська Запорозького. На кінець XVII ст. у межиріччі
Сіверського Дінця й Тору знаходилися збудовані за вказівкою царського уряду оборонні пункти Маяцький,
Райгородський, Торський та Ізюмський остроги. Останній з 1685 р. стає полковим містечком однойменного полку, до
якого належали й усі перераховані пункти. Слід відзначити, що поруч з козацькою адміністрацією у них перебували
царські воєводи, котрим підпорядковувалося російське населення, що мешкало у них. Так відбувався процес
«розмивання» кордону між Московським царством та Гетьманщиною.

У 1680 р. генерал Г. Косагов, під керівництвом якого зводилася західна ділянка Ізюмської лінії, провів вимір між
Сіверським Дінцем і Дніпром вздовж річок Берестової та Орелі. На підставі проведених вимірів він склав «чертеж краю
украинского», тобто карту межиріччя Дінця і Дніпра.[3] У березні 1682 р. Косагов відвідав у Батурині гетьмана Івана
Самойловича та запропонував збудувати оборонні споруди між Донцем і Дніпром. На його думку, необхідно було на цій
ділянці звести дві лінії споруд: одну від Ізюмської лінії вздовж річки Коломак до її впадіння у Ворсклу, а другу —
Берестовій та Орелі до Дніпра.[3]

Міжнародна ситуація змінилася після підписання Бахчисарайського договору 1681 року, поставивши на перше місце
питання створення антитурецької коаліції європейських держав. У ній Україні та Московії відводилося головне завдання
— боротьба з Кримським ханством.

Невдалий похід російських військ і українських козаків проти Кримського ханства у 1687 році фактично послужив
причиною усунення гетьмана Івана Самойловича й обрання на гетьманство Івана Мазепи. У підписаних Мазепою
Коломацьких статтях (пункт 20-й) відзначалося:

«… для утиску й стримування Криму від походу кримських орд війною як на великоросійські, так і на малоросійські
(українські) міста зробити на цьому боці Дніпра навпроти Кодаку шанець у такий спосіб, як і Кодак, а на річці Самарі, і на
річці Орелі, і в гирлах річок Берестової та Орчика побудувати міста і заселити їх малоросійськими жителями».[4]
Таким чином, якщо Самойловичу вдалося уникнути будівництва запропонованих Косаговим оборонних споруд по річці
Орелі, то Мазепа змушений був підписати спеціальну статтю, котра фактично дозволяла царському урядові втручатися
у внутрішні справи Запоріжжя.
Зведення опорних баз Московського царства в межах Запоріжжя розпочалося вже у березні 1688 р. на Самарі. Згодом
Петро І почав будувати фортеці й у інших місцях та вводити до них постійні гарнізони. Все це робилося з метою
встановлення контролю над землями запорожців. Розпочалася російська колонізація земель Війська Запорізького.

Богородицьца фортеця
Докладніше: Богородицька фортеця
Першим укріпленим селищем, збудованим у запорозьких територіях була Богородицька фортеця при впадінні річки
Кримки у Самару, яку почали будувати у березні 1688 року й яка до серпня того ж року була закінчена. На думку П.
Короленка, це був перший замах російського уряду на права й вільності Запорізького війська.[5]

Готуючись до нового походу на Крим, московський уряд розпорядився спорудити при гирлі Самари місто, «щоб
складати в ньому не тільки потрібні військові хлібні припаси, але й гармати» [22].[6] Після Водохреща до гетьмана
відправили посланця з грамотою, якою зобов'язували його готуватися до «раннього походу» з усім військом для
будівництва міста на Самарі. І Мазепа розіслав у всі полки універсали, щоб старшина й козаки готувалися до походу на
п'ять місяців [23].[6]

Зводилася вона під керівництвом інженер-полковника фон Зелена, присланого з Москви. Її гарнізон повинен був
складатися з 4491 особи. Посад її заселявся поселенцями з України та Московії. Їм надавалося право торгувати
різними товарами, медом, горілкою. Як військам, так і поселенцям заборонялося чинити будь-які кривди та утиски
кодачанам, севрюкам і запорожцям, якщо вони побажають селитися вище по Самарі. Навпаки, належало охороняти їх
пасіки та сприяти іншим заняттям [30].[7]

Будівництво Богородицької фортеці, а потім й інших фортець і безумовне підкорення кошового гетьманові дуже
стурбувало й обурило запорожців. Кошовий отаман Григорій Сагайдачний писав гетьману Мазепі: «Все військо низове
звертається до Великих Государів, щоб не будувати городків у Державі війська низового, де у запорожів є гаї, пасіки й
інші маєтності».[5]

У своєму листі до Мазепи запорожці протестували проти самоуправства російських монархів: висловлювали
здивування, на якій підставі залишений «при царських хлібних та військових запасах» після першого походу на Крим
1687 року у Кодаку дворянин С. Г. Москаль разом з полтавським хорунжим з'явилися на річці Кільчені та Самарі й стали
добирати місце для спорудження фортеці [24].[8] Висловлюючи подив щодо дій Москаля, запорожці зверталися до
гетьмана з проханням «заступитися за них перед царями та добитися заборони спорудження міст на р. Самарі», бо це
призведе до обмеження їх «вольностей». Крім листа Гетьману І. Мазепі та Москалю, запорожці відправили листа й на
ім'я царів. З Москви на адресу кошового отамана Г. Сагайдачного надійшла відповідь, у котрій зазначалося, що гетьман
Мазепа вийшов з України для походу проти бусурман і зводить самарські фортеці не проти запорожців, а проти
споконвічних ворогів святого хреста [25,26].[8] Одночасно з царським посланням запорожці отримали й листа від
гетьмана, в котрому підкреслювалося, що фортеці на Самарі будуються за вказівкою царів; що мета їх спорудження —
не утиск і покривдження запорожців, а захист усього українського народу від ворогів [27].[8] Гетьман також повідомляв
про підготовку походу на Крим та що незабаром на Самару прибудуть і московські війська. Мазепа відповідав, що
городки будуються тимчасово, з метою збереження бойових і продовольчих запасів з огляду на можливі воєнні дії Росії
проти кримських татар.

Проти будівництва на козацьких землях московських фортець виступили монахи Самарсько-Миколаївського монастиря.

Крім Богородицької фортеці передбачалося збудувати ще одну фортецю при гирлі річки Бика, лівої притоки Самари,
поблизу шляху, котрим добиралися татари «под города царского величества», тобто при Муравській дорозі. Однак у
1688 році обмежилися лише спорудженням однієї фортеці.

Новосергіївська фортеця
Докладніше: Новосергіївська фортеця
У 1689 році, після повернення В.Голіцина з кримського походу та репресій проти монахів Самарсько-Миколаївського
монастиря, що виступили проти будівництва фортець на Самарі, Голіцин розпорядився збудувати ще одну фортецю
вище Вільного броду, при урочищі Сорок Байраків. Закладена вона була 20 червня тим же Вільямом фон Зеленом і
закінчена 18 липня: назвали місто Новосергіївськ або Вільний.

Після азовсько-дніпровських походів 1695—1696 років і здобуття Азова, Тавані, Кизикерменя, Шагинкерменя царський
уряд вжив ряд заходів щодо зміцнення своїх позицій у Причорномор'ї. Крім зміцнення обороноздатності Азова, у 1698 р.
при Таганрозькій бухті заклали Троїцьку фортецю (нині м. Таганрог), а для прикриття її з боку суші від Міуського лиману
до Черепахінського мису насипали вал і викопали рів, які закінчувалися Павлівським (на заході) та Черепахінським (на
сході) редутами.

Кам'янозатонська фортеця
Докладніше: Кам'янозатонська фортеця
У 1701 р., після зруйнування московськими військами за умовами Константинопольского договору укріплень на кордоні
з Запорозькою Січчю, царська армія під керівництвом князя Кольцова-Мосальського біля річки Білозерки, в урочищі
Кам'яний Затон, напроти Микитинського Рогу, заклала нове місто. В ньому, фактично напроти Січі, розмістили
російський гарнізон [14, 224].[9] Це викликало велике незадоволення на Запорожжі. Зведення Кам'янозатонської
фортеці запорожці розцінили як чергову спробу московського уряду встановити постійний контроль за їх діями.