1

Військові походи

1646 рік. Багато років французькі війська не могли відвоювати порт Дюнкерк, який
захопили іспанці. Тоді кардинал Жюль Мазаріні звернувся по допомогу до козаків. Від
польського короля він чув про особливу відвагу і хоробрість цих лицарів.

Дюнкерк запорожці взяли хитрістю. Один загін козаків пішов в обхід міста і , щоб
відволікти іспанців підпалив вітряки. Другий загін на чолі з Сірком захопив іспанський
корабель і увійшов до порту. Фортецю, яку французи не могли здобути багато років, Сірко
узяв за кілька годин. За це вдячні французи поставили Івану Сірку пам’ятник на березі Ла-
Маншу. А в Україну він повернувся героєм. Відтоді запорожці обирали Івана Сірка
кошовим отаманом.

Основні походи були направлені проти Туреччини та Кримського ханства.

Смерть та легенда про те, як Сірко врятував Москву

У перервах між військовими походами Іван Сірко приїздив до рідного села Грушівки. Там
його терпляче чекала дружина Софія і четверо дітей: двоє синів і дві дочки. Вони чекали
появи свого легендарного батька, наче свята. З ними він був лагідний і люблячий. Та
вороги знали іншого Сірка – Урус Шайтана. Його ім’я наводило панічний жах на татар і
турок.

Щоб знищити душу Сірка і вразити його в саме серце, вороги напали на Грушівку… І
коли Іван повернувся додому, не впізнав села. Хати були спалені, навколо – жодної душі.
Іван побачив свою дружину і синів – вони були мертві. Туркам і татарам вдалося вразити
отамана у єдине слабке місце. Він вперше у житті плакав, голосив, ридав…

… Шалено летить козацьке військо до Криму. Дорогою він з неймовірною жорстокістю

розправляється з татарами, спалює їх улуси та міста – Гевлев (Євпаторію), Карасу-Базар.
Не жаліє ні старого ні малого… Татари і турки тікали в паніці! Вони думали, що козаків
веде на них сам диявол, який хоче захопити Бахчисарай.

Пройшов час, Іван Сірко повернувся до рідного села. Він помстився за смерть родини.
Але це не принесло йому спокою і полегшення. Дочки його далеко – вони одружені з
козацькими полковниками. Сини і дружина – мертві. Вдома його ніхто не чекає. І раптом
отаман зрозумів, що його життя втратило сенс. Не має синів! А, отже, він не зможе
передати свої знання, поділитися таємницею власної сили. Сірко сам змайстрував собі
труну, ліг у неї і став чекати на смерть. Свою силу він так і нікому не передав.

Сірко помер 10 серпня 1680 року.

Існує легенда, що у 1812 році, коли російська армія стояла під Бородіно. Михайло Неліпа (
з козацького роду з с. Капулівка, де були перехоронені останки Сірка) підійшов до
Кутузова, з яким був знайоми ще по російсько-турецькій війні, і розповів про
непереможна праву руку отамана Сірка. Михайло Іларіонович відразу відправив його і
всіх капулівчан в рідне село дістати руку Сірка. Діставши руку Сірка, її три рази обвезли
навколо Москви зі словами: «Рука й душа Сірка з нами!». І фарнцузи відступили!
Наполеон покинув Москву без бою.
 2

Легенди про Івана Сірка

Ще за життя Івана Сірка про нього ходили легенди, про його подвиги складалися думи і
пісні. Татари настільки боялися Сірка, що називали його не інакше, як Урус – шайтан, а
татарки його ім’ям лякали своїх дітей.

Коли народилося це немовля, повитухи заголосили, а мати знепритомніла. Дяк, який

зайшов похрестити дитину, відмовився брати її на руки. Перехрестив здалеку і втік. А той
хто всіх налякав не заплакав. Хлопчик народився із зубами! За повір’ ям, поява
зубастого немовляти означала: народився майбутній убивця. Налякані селяни радили
батькам позбутися дитини. Та хлопчика врятував батько. Він виніс дитину до натовпу і
урочисто проголосив, що його син цими зубами гризтиме ворогів! Ніхто тоді не знав, що
народився знаменитий кошовий отаман Війська Запорізького.

У 12 років потрапив на острів Хортицю. Іван Сірко прожив на Хортиці сім років. Він
навчався ловити випущені кулі та зцілювати рани, зупиняти заговором кров. Міг читати
думки, розгадувати плани ворогів

Ходили чутки, що він міг перевертатися на вовка і цим наводив жах на ворогів.

Перед смертю сам змайстрував собі труну, ліг у неї і став чекати на смерть.

Яким же був подив Сірка, який все своє життя поклав на вівтар боротьби з бусурманами,
коли майже 3 тис. чоловіків та жінок висловили своє бажання повернутися до таких-таки
татарів! Кошовий поцікавився, що саме на чужині привабило їх так, що навіть
батьківщина їм не мила. Їх відповідь була простою: там вони собі вже хазяйства
позаводили, сім'ї закладати збираються... а на Україні в них немає нічого - все треба
починати з нуля.

Ошелешений таким відкриттям, Сірко відпустив цих відступців на волю, а сам,

сподіваючись, що в комусь з них прокинуться патріотчні почуття, що змусять їх
передумати і повернутися назад, піднявся на високий пагорб і ще довго-довго дивився за
тим, як вони радісно чимчикують на чужину, до своїх господарств. За віщо ж тоді стільки
крові пролито?! За віщо стільки голів козацьких покладено навіть у вчорашньому бою?!
За їхню волю!!! А вона їм, бач, ні до чого - їм аби сите корито... Коли вони були вже
далеко, Сірко впевнився в тому, що вертати ніхто й гадки не має...

Скипів кошовий, скликав молодих козаків, яким ще треба було набувати виправи у
шабельних січах, і послав навздогін, наказавши вирубати всіх до ноги. Попередив, що
особисто перевірить, чи виконано його наказ. І загін поскакав. Наздогнав. Вирубав. А
Сірко прибув на місце страти, подякував молодим козакам за службу, і, схиливши голову,
звернувся до полеглих: "Простіть нас, браття, і спіть собі до Страшного Суду. Тільки
Господь тепер скаже, чия тут була правда. Але множити нових ординців на наші
християнські голови вам не доведеться. Не зростуть ваші діти між бусурманами на свою
вічну - без хрещення - погибель".

Боротьба з татарами набула тоді особливо жорстоких форм. І цей жорстокий

вчинок Сірка став суворою наукою і попередженням козакам і тим, хто ладен віддати
Вітчизну за господарство у татарському полоні.
 3

На політичну арену Іван Сірко виходить навесні 1645 року під час Тридцятилітньої
війни у Франції, у місті Фонтенбло, під Парижем. У Францію він потрапив разом з
Хмельницьким і набраним ним загоном добровольців. Спочатку вони брали участь у
переговорах з представниками французького уряду про військову допомогу, а потім
допомогали Франції у війні. Участь Богдана Хмельницького у боях сумнівна, проте Сірко
згадується у французьких літописах дуже чітко.

Спочатку козаків з Гданська привезли кораблями у Кале, а потім вони брали участь у
Тридцятилітній війні. Проте, існує цікава версія, що, дорогою до Кале, козаки під
командуванням Івана Сірка, минаючи захоплений іспанцями Дюнкерк, не тільки відбили
напад іспанських сторожовиків, а й підпорядкували кількох з них собі, а відтак і вдерлися
з новою силою до порта. Іспанців це так налякало, що вони поховалися до фортеці. Але й
фортецю козаки здобули - нічним штурмом з моря.

Іван Сірко також брав активну участь у Визвольній війні (1648-1654 рр.). У період
1658-1660 рр. його обрали Вінницьким (Кальницьким) полковником. Рішуче відкинувши
ідею єднання України з Росією, Сірко приєднався до числа тих, хто відмовився давати
присягу російському цареві, і таким чином, став на бік опозиції. На знак протесту проти
Переяславської угоди він склав свої повноваження і повернувся на Січ.

Просидів він там довго, ніби відгородившись від усього світу, і, навіть, козацтва.
Принаймні, відомо, що, коли помер Богдан Хмельницький і на гетьманство обрали Івана
Виговського, кошовим отаманом Запорізької Січі був не він, а Павло Гомін. Та невдовзі
настала і його пора. Серед запорізького козацтва дедалі ширилося незадоволення
пропольською політикою Виговського, а оскільки Сірко виступав не лише проти
російської, а й проти польської орієнтації, то невдовзі рушив на Виговського зі зброєю в
руках. І першою його дією був розгром великого загону кримських татар, що йшов на
допомогу гетьманові.

У 1659 р. Виговський здобув перемогу над російською армією під Конотопом.

Можливо, гетьман, скориставшись цією перемогою, міг би зміцнити становище країни,
зменшити її залежність від Московії. Але зробити цього він не спромігся, бо проти нього
виступив Сірко. Він не обмежився розгромом татар поблизу Умані, а й розпорошив кілька
загонів "виговців". За це дістав винагороду від російського царя: двісті золотих та на
триста рублів соболів.

Сірко був надзвичайно талановитим полководцем, але у нього була одна вада. Він
був дуже імпульсивним і непрогнозованим політиком, або, точніше, політиком зовсім не
був. Ось як характеризує Сірка з цього приводу Яворницький: "...То він був на боці
московського царя, то на боці польського короля, то підтримував Дорошенка, то ставав на
бік його ворогів, Суховія і Ханенка, то виступав проти останніх і знову захищав
Дорошенка, то допомагав російському цареві проти турецького султана і кримського хана,
то йшов проти царя разом із султаном і ханом".
 4

І справді, Сірко несподівано й страшно руйнував плани українських гетьманів,

проливав багато крові через невизначеність своїх позицій. Інколи здається, що Україна
мала б більшу користь з того, якби він деякий час не займався державними справами, а
просто, відпочив би кілька місяців на своїй пасіці і зрештою, добре обміркував, якою він
хоче бачити Україну, за що і проти кого він має боротися, хто має йому бути за союзника,
а хто за ворога. Особисто мені здається, що Сірко боровся за інтереси простих, низових
козаків, і завжди займав ту позицію, яка була вигідною саме їм.

Отже, зрештою, Сірко зі своїми козаками змусив Виговського зректися булави і

зробив все можливе, щоб вона перейшла до Юрія Хмельницького. Під час обрання
гетьманом України Юрія Хмельницького у 1659 р. полковник Сірко теж брав участь у
Переяславській раді: у присяжному списку за нього, неписьменного, розписався сам
гетьман.

У 1660 р., за гетьманування Брюховецького, Сірко стає кошовим отаманом.

Протягом певного часу він дуже активно втручався у справи зовнішньої політики,
віддавшись боротьбі з татарами. Зокрема, восени 1663 року він повів козаків на Перекоп.
Нескінченні татарські напади не давали спокою козакам, тож Сірко вирішив поставити на
місце як не кримського хана, то хоч перекопського мурзу. На допомогу татарам прийшов
загін турків. Але й це не зарадило бусурманам. Козаки разом із загоном стряпчого
Косагова розгромили їх і захопили великий полон (щоправда, під час бенкету з нагоди
перемоги випили трохи зайвого і всіх полонених перебили).

Але, крім проблем з татарами, Україна мала ще одну проблему - не на жарт

розпалилася боротьба за булаву між Тетерею та Брюховецьким. Тетеря орієнтувався на
незалежність, але за союзника мав польського короля, і Сіркові це не подобалось. І коли
Тетеря прислав до нього гінців з листом, кошовий посадив їх у холодну, а листа передав
Брюховецькому, що тримався російського царя.

Боротьба за гетьманську булаву була дуже трагічним явищем, тому що один

претендент підтримував польського короля, а другий - російського царя. Через це весь час
точилася кривава громадянська війна, що забирала сотні тисяч українських вояків, а
Україна все більше і більше занепадала. За приклад такого лиха можна взяти битву під
Глуховом у 1664 р. Тут билися війська Яна Казимира, що підтримував військо Тетері
проти військ Брюховецького і російського князя Ромодановського. Перемогли
Ромодановський з Брюховецьким, але Україні від того легше не стало.

Сірко ж, тим часом, перебував у тилу поляків, громив польські обози, та гарнізони,
вірні П. Тетері. Згодом про все, що він вчинив, доповів листом цареві. А вчинив він
немало: він розбив військо польського генерала Чарнецького, розгромив загін татар, що
йшли йому на допомогу. Згодом, разом з чималим загоном калмиків, що несподівано
приєднались до козаків, здобув ще одну перемогу над татарами. Ось тільки жодного зі
своїх супротивників Сірко остаточно здолати не зміг.

Отаманство Сірка на Січі було непостійним. Поки в Україні тривала страшна

громадянська руїна, його кілька разів обирали кошовим і відбирали булаву. Але, навіть,
коли він кошовим на Січі не був, то це не позбавляло його пошани запорожців. У 1667 р.
 5

кошовим був не Сірко, а Іван Ріг, але це не завадило Сіркові зібрати великий загін козаків
і повести його на Крим. Козаки дійшли до Кафи, захопили велику кількість
полонених, визволили 2000 татарських бранців. Цьому сприяв вищезгаданий розгром
хана під Перекопом. Після цієї битви Крим вже не був здатним ні на який опір.

Дослідники й досі не можуть пояснити те, що ще після кількох битв Сірко кидає
Січ і стає полковником (адміністратором) м. Змієва (нині Харківська область). Може, не
поділив чогось з тодішнім кошовим отаманом та його прибічниками? Чи, може, вирішив
для себе: час уже покласти край козакуванню та перейти на осіле врядування.

В ролі адміністратора Сірко дуже скоро впевнився, що росіяни дивилися на

Слобідську Україну (та й, власне, на всю Україну!), як на свою колонію. Сірка дуже
обурило свавілля бояр та російських воєвод, і він очолює ряд повстань селян та козаків, і,
таким чином, розпочинає бойові дії проти своїх недавніх союзників, росіян. І хоч він і
здобув ряд перемог: під Охтиркою, Харковом, Полтавою, він розумів, що своїх сил
замало, а ні гетьмана, ні кошового втягнути у війну не вдастся. Отже, Сірко знов
опиняється на Січі. Там, за підказкою кримського хана, що хотів мати на Січі союзника,
кошовим отаманом був Петро Суховій, що цілком орієнтувався на Крим. При цьому він
вважав, що лише він є справжнім та законним гетьманом, і що всі інші мають скласти свої
обов'язки і передати їх йому. Проте, ні Дорошенка, ні Многогрішного це, певна річ, не
влаштовувало. Але їм потрібна була сильна підримка, яку вони знайшли в особі Івана
Сірка. І першою справою, зробленою ним, був розгром військ "гетьмана його ханської
величності", як іменував себе Суховій та військ хана Батирчі.

Останній виступ Сірка на оборону відбувся у 1679 році, коли з пониззя Дніпра раптом
вигулькнуло військо турецького султана під командуванням Кара-Мухаммеда-паші. Сірко
вивів військо з Січі і підготувався відбивати наступ разом з царським загоном. Але до цієі,
останньої битви Сірка так і не дійшлося: паші стало здорового глузду повернутися назад в
Крим.

А помер полковник Іван Сірко мирно, на власній пасіці, поблизу містечка

Грушівки. Так, так, він, кошовий отаман, що все своє життя провів у війнах та походах,
віддав Богу душу тихої серпневої днини... За свідченням писаря Биховця, Сірко ще за
життя наказав зробити йому домовину, і час від часу лягав у неї, ніби пробуючи, чи
зручно буде лежати. А ось що про його смерть оповідає легенда:

"...Як помирав кошовий Сірко, то казав запорожцям: "Хто з вас, хлопці, могилу
мою поливатиме до схід сонця, той буде знати стільки, скільки й я... А як буде велика
потуга на ворога, то нехай хоч мою руку одкопають та несуть поперед війська, і
неприятель сам себе порубає! А як пройде сім год, то ви одкопайте мене, і покладіть мою
руку мені в мою труну..."

Могила Сірка, що знаходилася на правому березі Дніпра поблизу с. Капулвки

(Нікопольський район на Дніпропетровщині), опинилася під загрозою затоплення водами
Каховського водосховища, тому 1967 року прах перезаховали на Бабиній могилі біля
Капулівки. Там всановлено старий камінь з написом, а вище поставлено погруддя. На
 6

гранітній плиті викарбувано новий сучасний напис: "Тут похований кошовий отаман
Війська Запорізького Іван Сірко 1680 року".

Характерники

Іван Сірко, як кожен козак, завжди стояв за православну віру. «Не бійтеся, що я не
православний: я є православний християнин!», казав кошовий Іван Сірко людям, які
вважали його чаклуном. Часто його згадують як козака характерника. Так запорожці
називали людей, які мали надприродні здібності, чаклунів.

Козак-характерник

Вважалося, що козаки-характерники володіють таємними знаннями: вміють зцілювати

рани, і «мертвих на ноги ставити, ядра полами жупанів ловити на льоту, і миттєво
переноситися з одного краю степу в інший».

Характерник Іван Сірко перемагав своїх ворогів навіть після власної смерті. Він заповів
відрізати йому праву руку після смерті та брати її в походи. Запорожці виконали заповіт
свого отамана і перед битвами виставляли до ворогів руку кошового зі словами: «Душа і
рука Сірка з нами!», бо були впевнені, що рука приносить вдачу і гарантує перемогу у
бою. Тому вороги боялися Івана Сірка навіть після його смерті.

Кошовий отаман

Скульптурний портрет Івана Сірка. Скульптор Г.Лебединська

З 1663 року Іван Сірко обирався кошовим отаманом Запорізької Січі дванадцять разів
(отамани на Січі обиралися один раз на рік, іноді – і два рази). Сірко був кошовим
запорізьким отаманом в той жорстокий і страшний час, коли Правобережну і Лівобережну
Україну роздирали міжусобні пристрасті, посилені втручанням сусідів – Польщі,
Московії, Туреччини і підвладного їй Криму. У цьому кипінні пристрастей сучасники та
історики відзначають абсолютну мінливість Сірка, його миттєві емоційні пориви.

Він встиг побувати союзником всіх без винятку сторін, інтригував і сварився з
вчорашніми приятелями. У відповідь доноси сипались на Сірка як з Правобережжя так і з
Лівобережжя.

Кошовий Іван Сірко виступав проти Павла Тетері, Івана Виговського та сина Богдана
Хмельницького – Юрія, яким закидав пропольську та антиукраїнську політику. Після
підписання Андрусівського перемир’я, яке завершило польсько-московську війну 1654-
1667 років, зайняв чітку антимосковську позицію.

За тісні зв’язки зі Степаном Разіним, ватажком козацько-селянського повстання в Росії,

став ворогом московського царя. Тому коли в квітні 1672 року він опинився на
Гетьманщині майже без охорони, після чергового доносу, Сірко був заарештований
лівобережним гетьманом Іваном Самойловичем і відправлений до Москви і потім
засланий до Сибіру, звідки повернувся на початку 1673 року.

Запорізькі козаки під керівництвом Івана Сірка не раз брали Перекоп, Ізмаїл, Очаків та
інші міста і фортеці на узбережжі Чорного моря та Криму.
 7

Іван Сірко звільняє полонених у Криму

У 1675 році Іван Сірко здійснив вдалий похід до гирла Дніпра, де розбив турецьку
флотилію, що везла провіант та припаси до війська Ібрагім-паші, яке тримало в облозі
Чигирин. Козаки знищили флотилію, взяли більше 500 полонених разом з адміралом та
звільнили із полону багато співвітчизників. Втрата припасів стала великим ударом для
османського війська, яке і до цього мало великі труднощі із провіантом. Ібрагім-паша так і
не зміг здобути Чигирин підчас першого походу та був змушений безславно повернутися.

Одна з найвідоміших перемог кошового отамана – “Різдвяне побоїще” 1675 року. Тієї
зими султан Оттоманської Порти, Магомед IV, задумав знищити Запорізьку Січ. 50-
тисячна армія, в тому числі 15 тисяч турецьких яничар та кримські татари, таємно
підійшла до Січі в Різдвяну ніч, але трапилось диво, в результаті якого, майже всі яничари
були перебиті козаками, а татари ледве встигли втекти. Картина Іллі Рєпіна “Запорожці
пишуть листа турецькому султану”, описує як раз епізод з життя Сірка, складання
відповіді султану незабаром після “Різдвяного побоїща”.

І. Рєпін. Запорожці пишуть листа турецькому султанові

Старий отаман помер у серпні 1680 року на власній пасіці в селі Грушівка. Його тіло
доставили на Чортомлицьку Січ (тепер село Капулівка Дніпропетровської області) і
поховали з усіма почестями. 1967 року його перепоховали в іншій частині села, через те,
що води Каховського сховища підійшли занадто близько до могили. Але немає точної
впевненості в тому, що то саме прах славетного отамана – підчас розкопок знайшли
обидві руки, а Іван сірко, як відомо, заповідав після смерті відрубати собі праву руку.

Кожного року, 1 серпня, на могилі Сірка проводять вшанування його пам’яті. На

церемонію приїздить чимало людей з усієї України та закордону.

Хоч як це дивно, але досі мали по суті лише одне фундаментальне наукове дослідження,
присвячене життю й діяльності Івана Сірка. Книгу Дмитра Яворницького «Іван
Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман Війська запорозьких низових козаків» (1894).
Відтепер, на нашу думку, найповнішою й найбільш точною біографією цього козацького
ватажка стала праця визначного сучасного джерелознавця, доктора історичних наук Юрія
Мицика «Іван Сірко». Побудована на тридцятирічному ретельному вивченні набутків
істориків та архівних матеріалів України, Росії, Польщі та Німеччини, вона, з одного боку,
розвінчує чимало міфів, що почали переслідувати знакову постать ще за життя, а з іншого
— переконливо доводить, що й без дитячих казочок та недолугих легенд життєпис
великого українця не стає менш привабливим чи недостатньо славним.

Для сьогоденної України є надзвичайно актуальною правдива розповідь про особистість

легендарного кошового отамана Запорозької Січі. Виявляється, хоч би що там брехали
недруги, на нашій землі теж жили, а головне — діяли(!) — й непереможні воєначальники,
й далекоглядні керманичі, й просто сильні духом та тілом люди. І боротися їм доводилось
у значно складніших умовах, ніж, скажімо, декому зараз, у рамках української
державності, хай і успадкованої від УРСР. Доба страшної Руїни, що прийшла на зміну
Хмельниччині, стала одним із найболючіших нагадувань про невикористані шанси
вітчизняної історії. Втім, Іван Сірко ніколи не мав хвороби меншовартості: ні в
 8

братерських обіймах Московії з її гостинним Сибіром; ні під час нескінченних воєн з

Османською імперією та її сателітами; ні в дипломатичних змаганнях із хитромудрою
Річчю Посполитою (1675 року польський король просив Сірка «виступити за церкву Божу
й віру православну, задля narodu ukrainskiego»); ні навіть у взаєминах з єдинокровною
старшиною та гетьманами. Так, в умовах бездержав’я козацький отаман (патріот і ревний
захисник православ’я) помилявся. Втім, зроблене ним для України пережило віки. Його
особа продовжує нестримно притягувати увагу і в третьому тисячолітті.

Іван Дмитрович Сірко встановив кілька своєрідних рекордів у історії Запорозької Січі.
Насамперед, вони стосуються ратних подвигів (про що — нижче). По-друге, кількості
обрань на посаду кошового. Починаючи з 1659 і по 1680 рік, він не менше як 15 разів
очолював Військо низове запорозьке. (До речі, Яворницький вважав, що лише вісім.)
Кость Гордієнко та св. Петро Калнишевський були кошовими по 12 разів. На думку
Мицика, зрівнятися в цьому з Сірком може теоретично лише Петро Конашевич
(Сагайдачний). Але останнє потребує документальних підтверджень.

Теперішньому поколінню важко навіть уявити, що «вся та доба квітчаста» (Микола

Зеров), що майже не зберегла по собі українських письмових джерел, знаходила
відображення на шпальтах досі ще мало вивчених італійських, польських, німецьких,
швейцарських газет ХVІІ століття. Іван Сірко був об’єктом зацікавлення західної
періодики не тільки як знайомий царів, королів, ханів, гетьманів, полководців. А
насамперед тому, що для християнського світу Європи нарівні з мальтійськими рицарями
втілював образ героїчного борця проти Османської агресії. Анонімний польськомовний
автор «Віршованої хроніки» 1682 року вважав, що навіть прізвище кошового, слово, яким
зазвичай кличуть псів, — богодане. Адже Іван Сірко, справді, ніби пес, був поставлений
Богом на сторожі християнських овечок.

Оскільки навколо колоритної постаті отамана існує безліч легенд та нісенітниць, Мицик
дуже відповідально підійшов до висвітлення багатьох питань. Наприклад, щодо його
біографічних даних. Добре відомо, що помер отаман 1680 року, а на момент смерті йому
було близько 75 років. Тож, зрозуміло, датою народження автор вважає 1605 рік. А ось
утверджену колись академіком Яворницьким думку про село Мерефу під Харковом як
місце народження — відкидає. Оскільки Сірко особисто заснував ту Мерефу, тобто був її
«осадчим» у 1658 році, уже маючи за плечима понад п’ятдесят років життя! Не дивно, що
літописці ще називають це село «Сірківкою». «Насправді ж, — пише історик, —
козацький ватажок народився у Правобережній Україні». Мицик переконаний, що у
співзвучній Мурафі (Мурахві), що стоїть на берегах однойменної річки на Вінниччині. Де,
на жаль, зауважує він, досі немає жодного пам’ятного знака щодо поважної події. Втім,
деякі краєзнавці вважають, що походить Сірко з території, що входить до сучасної
Кіровоградщини. Не даремно ж, мовляв, у 1992 році в селищі Торговиці (й без того тісно
пов’язаній із подвигами отамана) Новоархангельського району встановлено пам’ятний
знак — гранітну плиту на честь Івана Сірка, а 2008 року тут із бетону звели величний
пам’ятник «Козаку-порубіжнику» (автори Віктор Френчко та Аркадій Мацієвський), який
науковці О.Босий та С.Шевченко називають пам’ятником Іванові Сіркові...

Ще однією поширеною в народній свідомості помилкою є думка, ніби кошовий походив із

суспільних низів. Отець Юрій Мицик документально доводить, що Іван Сірко — з
 9

православного шляхетського роду, відомого з другої половини ХVІ століття. Навіть

королі Речі Посполитої в листах називали отамана «уродзоним». Ось тільки хіба що слово
«шляхтич» у даному контексті не повинне викликати негативних емоцій, закладених у
підсвідомості багатьох із нас ще шкільними підручниками сталінської доби. Це — термін
тотожний поняттям «лицар», «шевальє», «дворянин» тощо.

Спростовується Мициком і легенда про неписьменність воїна. Насамперед, Іван Сірко як

Кальницький полковник разом з іншими старшинами підписався під Переяславськими
статтями 1659 року (копія його підпису подана на обкладинці книжки). До нашого часу
збереглося тридцять шість (!) листів Сірка, адресованих гетьманам України — Якимові
Сомку, Михайлові Ханенку, Петрові Дорошенку, Іванові Самойловичу, московським
царям Олексію та Федору, королю Речі Посполитої Яну ІІІ Собеському, кримському
ханові Селім-Гірею та іншим помітним особистостям того часу. І, що важливо, в архівах
продовжують знаходити нові листи.

У ході прискіпливого вивчення справжньої біографії визначного запорожця розвіюється

ще кілька казок про запорожців. По-перше, січовики не цуралися прекрасної статі й
чимало з них були одружені за християнським звичаєм. З іншого боку, як виявляється,
Сірко нічого спільного не мав із козаками-гультяями, ласими до чужих жінок. Був
однолюбом. «Доля Сіркової дружини була така сама нелегка, — пояснює дослідник, — як
і доля гоголівського Тараса Бульби». Так, степові лицарі, «підхоплені вихором війни,
упродовж місяців, а то й років, були відірвані від рідної домівки», але це ще зовсім не
говорить про їхню зрадливу вдачу. Подружжя Сірків мало щонайменше двох дорослих
синів (Петра та Романа) і двох заміжніх дочок. Зокрема, німецькомовна швейцарська
газета Ordinari Wochen-Zeitung, що виходила в Цюріху, 30 червня 1680 року писала про
одруження Романа з донькою покійного гетьмана Лівобережної України Івана
Брюховецького. (До речі, передруки з газети подаються в додатках до книжки Мисика.)
Цікаво, що після смерті батька Роман опинився у Варшаві. «Сина такого великого мужа й
вождя, — писав польський король Ян ІІІ Собеський у листі до запорожців, — відважного
борця за цілісність християнства, ми прихилили до себе і взяли під опіку, щоб показати
світу, як ми вдячні лицарській праці його батька...» Помер Роман у Мерефі на очах матері.
Ще Яворницький надихав Іллю Рєпіна на створення картини «Кошовий Іван Сірко з двома
синами їдуть з Мерефи в Запорозьку Січ». Задум так і залишився нереалізованим. Юрій
Мицик розповідає й про інших родичів. Згадує також, що Сірко був кумом гетьмана Петра
Дорошенка (засланий московським царем до В’ятки в 1677 році). Мав і кількох
побратимів. Зокрема, осавула Павла Грибовича, засланого у 1672 році разом із гетьманом
Дем’яном Многогрішним до Сибіру.

Шкода, що прижиттєвого портрета кошового досі не знайдено. Хоч такі пошуки ведуться
істориками давно. Адже зовнішність і вдача Сірка теж далеко не завжди збігаються з
узвичаєними (насамперед, художніми творами) уявленнями про нього. Антропологічне
обстеження, зроблене близько сорока років тому, засвідчило, що ватажок був зростом 176
сантиметрів, мав міцну статуру. Череп у нього округлий, ніс прямий з невеликою
горбинкою, дещо вилицювате обличчя. Хоч як це дивно, зауважує дослідник, але Рєпін,
зобразивши Сірка як головного героя в центрі знаменитої картини «Запорожці пишуть
листа турецькому султану», інтуїтивно схопив його внутрішній та зовнішній образ, хоча
 10

творив з іншої історичної особи (знаменитого героя Російсько-турецької війни та

командувача Київського військового округу генерала Михайла Драгомирова). Принагідно
додамо, що той лист, який послужив поштовхом до написання знаменитої картини, є
пам’яткою літературної (переважно школярської та бурсацької, а по-сучасному —
студентської) творчості. Перші варіанти «листа» відомі ще з 1600 року, тобто — навіть до
народження нашого героя. А є списки, датовані 1619, 1620, 1667, 1677, 1683 та іншими
роками. Причому вони підписані нерідко різними особами («низові козаки», «отаман
Захарченко», «Іван Сірко») і мають різних адресатів-султанів (Османа, Мегмеда ІV тощо).
Отже, цей лист не має нічого спільного з реальним листуванням такого рівня. Те, що дану
пам’ятку найчастіше пов’язують з іменем Сірка, лише яскраво засвідчує народну любов
до нього. Принагідно — й надзвичайно делікатно(!) — науковець зазначає, що
«твердження Бузини (а як же без цього поверхаххапайка! — Авт.) про те, що цей лист
нібито є фальсифікатом ХІХ століття, доводить тільки низький рівень знань з історії цього
журналіста».

«Багато в чому, — наголошує Юрій Мицик, — відрізняється від загальноприйнятих

стереотипів і вдача Сірка». Історик страшенно розчаровує авторів численних статей і
белетристичних творів, схильних вважати, що «мужність і видатні таланти полководця
мають неодмінно йти в парі зі схильністю до чарки, розгульним, а то й розпусним життям,
запальним, нестримним характером, навіть дивакуватістю». Виявляється, що у світлі
історичних джерел Сірко, крім того, що був добрим сім’янином, майже не вживав міцних
трунків, уникав «масних» розмов, мав спокійний, розсудливий характер. Не чіплявся за
булаву, шанував січові традиції й мав велике довір’я в козацькому середовищі. Був
глибоко релігійним православним християнином, безсрібником, навіть аскетом. Вносив
пожертви на Спасо-Покровський храм на Січі й піклувався про Спасо-Преображенський
Межигірський монастир у Києві. Мицика глибоко турбує те, що зараз чимало
псевдоісториків заявляють про якісь нібито язичницькі уподобання Сірка. Про різного
роду надприродні, навіть чаклунські здібності. Все це — вигадка. Бо й без того дивував
сучасників непересічною вдачею та воєнною доблестю. «Приписуючи цілком серйозно
Сіркові фантастичні здібності та ще й пов’язуючи його з нечистою силою, — запевняє
біограф, — творці сучасних неоковирних легенд роблять ведмежу послугу славетному
кошовому, принижуючи його як видатного полководця й як людину виняткової мужності
й неординарних талантів».

Зрозуміло, що найбільше сказано про Сірка-воїна. Його сучасник, український літописець

Самійло Величко, засвідчив: «Це був той їхній справний і щасливий вождь, який із
молодих літ, аж до старості, бавлячись воєнними промислами, не тільки значно воював
Крим, але й відбивав полонений християнський ясир. Він випливав на човнах і в Чорне
море, громив він кораблі та каторги, що пливли з Константинополя до Криму, Азову...
Його все військо дуже любило і за батька свого шанувало». Книжка містить практично
всю відому з історичних джерел інформацію щодо військових звитяг кошового. Тому не
будемо переповідати про всі битви й бої, в яких брав участь Іван Сірко. Радимо
зацікавленим зробити це самостійно. Адже й на цій ниві досі побутує чимало міфів,
створених і людьми порядними, але з творчою невгамовною фантазією, й так званими
популяризаторами чи першовідкривачами на історичній ниві. Принагідно наведемо слова
вченого: «Сірко головне завдання вбачав тоді у боротьбі проти Османської імперії та
 11

Кримського ханства. Це була кульмінація його військової та політичної кар’єри... Досить

сказати, що провів понад 60 успішних походів і програв лише поодинокі бої!».
Намагаючись бути точним, Мицик не йде назустріч приємним для душі кожного українця
твердженням Яворницького про цілковиту непереможність Сірка. В даному випадку
згадаємо трактування Омеляном Пріцаком історії як точної науки, такої самої, як
математика чи фізика.

Політика московського уряду щодо запорозької січі

Царський уряд завжди ставився до Запорозької Січі упереджено, вбачаючи у ній

загрозливе для себе вогнище вільнодумства і свободи.

Саме тому Москва прагнула підкорити Січ, аби якнайповніше використати її війська та
економічні можливості.

Першим заходом у здійсненні тих підступних намірів стало розміщення на Січі

московської залоги, яка з'явилась у Чортомлицькій Січі 1663 р.

Приводом для її розташування проголошувалася спільна боротьба проти турецько-

татарських нападників.

Московитам наказувалося діяти разом із запорожцями проти кримських і ногайських орд.

На залогу покладалася також організація розвідки: збирання інформації про внутрішнє

становище Кримського ханства і ногайських орд, про їхні зовнішньополітичні плани, а
також про події, що відбувалися в Польщі, Туреччині тощо.

Проте, крім оприлюднених наказів царського уряду, були ще й таємні настанови.

Згідно з ними

командувач залоги був зобов’язаний стежити за всіма подіями, що відбувалися на

Запорожжі;

мав доповідати в Москву про стосунки Запорозької Січі з гетьманами, окремими

старшинськими угрупованнями Гетьманщини;

повідомляти про всі дипломатичні зносини січовиків.

За умовами Андрусівського перемир'я про подвійний московсько-польський контроль над

Запорожжям 1667 р. царську залогу із Січі було виведено.

Одначе це не поклало край втручанням царату у внутрішні справи Січі.

Адже поступове обмеження державних прав України, прагнення царського уряду

поширити свою владу на всі українські землі не могли не позначитися на Січі - осерді
української державності.

Козаки жили на багатих землях: глибокі чорноземи, просторі пасовища, луки, численні
заводнені балки, дрібнолісся. Ці землі приваблювали до себе українців-землеробів. І хоч
переважна більшість козаків займалася військовою справою, брала участь у сухопутних і
 12

морських походах, на Запорожжі була ціла група козаків, які звалися

“гіздюками”,“сиднями”, або гречкосіями. Вони жили по зимівниках, селах і бурдюгах,
займалися хліборобством. Землю вибирали біля річки, по схилах балок і в долинах.
Запорожці сіяли гречку, ячмінь, овес і горох, рідше — жито й пшеницю. Зерно зберігали у
спеціально викопаних ямах-погребах. Стінки і дно погребів обмазували рідкою глиною,
просушували і добре випалювали. З городини запорожці вирощували капусту, огірки,
кавуни, дині, редьку, буряки, кукурудзу, цибулю, часник, гарбузи, тютюн і т. ін.

Найважливішою галуззю запорізького господарства було скотарство. Запорожці

розводили коней, велику рогату худобу, свиней, знали й вівчарство. Для рибного
промислу на Дніпрі, Південному Бузі з їхніми лиманами, косами, озерами та на
Азовському морі були влаштовані спеціальні заводи з куренями для проживання взимку.
Найвідомішим з них був Гард на Південному Бузі. Просолену і в’ялену рибу запорозькі
промисловці продавали приїжджим українським, польським чумакам, грецьким,
вірменським і турецьким купцям.
Значною промисловою галуззю було мисливство. Полювали переважно На лисицю, хутро
якої цінувалося надзвичайно високо. Займалися також птахоловством і бджолярством. З
меду запорожці готували напої, а з воску робили свічки для січової церкви, а також для
монастирських і парафіяльних Церков.

З історією козацьких часів пов’язують і чумацький соляний шлях, який вів з району
Хаджибейських озер (поблизу сучасної Одеси) і з Криму в центральні райони України.
Цей Солоний торговельний шлях використовувався ще за часів Київської Русі. У XV-
XVII ст. Й пізніше торгівлю сіллю вели чумаки. Історичні джерела пов’язують чумацтво з
козаками, які мешкали поблизу соляних озер, були добре озброєні і могли розвивати
чумацький промисел в умовах безперервної боротьби з турецько-татарською агресією. На
промисел чумаки їздили волами, запряженими у вози. У валці було від 10 до 150 возів.
Чумаки самі добували й вантажили сіль. Нерідко їм доводилося зі зброєю в руках
відбиватися від татар. З історичних джерел відомо, що чумакували не тільки рядові
козаки, а й сотники, значкові та військові товариші.

У Запорізькій Січі жили різні майстри: котлярі, пушкарі, ковалі, слюсарі, шевці,
кравці, теслярі. Проживаючи у передмісті Січі, вони були приписані до куренів, як і інші
козаки. За межами Січі мешкали кушніри і ковалі.

Знали козаки й торгівлю з іншими державами. Цьому сприяло вигідне географічне

положення Січі. Козаки володіли землями вздовж Дніпра з його широким і глибоким
лиманом. Користуючись дніпровським водним шляхом, що вів до Чорного моря,
Царгорода і далі на схід, козаки тримали у своїх руках важливі напрями торгівлі Польщі,
Литви, України і Південної Московії XVI-XVIII ст. Запорізькі козаки укладали
торговельні угоди з іноземцями. Засобами просування торговців водою служили човни
(чайки або галери), сухопутними шляхами — “мажі” або “паровиці”. Це були, по суті,
великі чумацькі вози, а також “палубці” — такі ж вози, але вкриті зверху від негоди,
запряжені парою волів.
Користуючись водними шляхами, запорожці торгували з турками й татарами, а також з
народами Кавказу і Закавказзя. Головними центрами цієї торгівлі були Січ, Очаків,
Царгород. Козаки вивозили до Туреччини хутра, шкіри, вовну, залізо, полотно, коноплі,
 13

канат, живих овець, коров’яче масло й конопляну олію, рибу, ікру, пшеницю тощо.
Частина з названих товарів йшла через Січ з Центральної України, Польщі й Московії. З
Туреччини на Запорожжя ввозили зброю, кінську збрую, свинець, сукно, сап’ян, коси,
ножі, бритви, скло, шовкові тканини, вино, лимонний сік, ізюм, лимони, каву, горіхи.

Сухопутна торгівля велася з Кримом, Польщею, Литвою, Центральною Україною та

Московією. Головними місцями торгівлі запорожців з татарами були Січ, Перекоп, Кафа й
Козлів. Із Запорожжя вивозили хутра, полотно, шкіри, залізо, зброю, коров’яче масло,
тютюн і хліб. З Криму в Запорожжя ввозили сап’ян, сап’янове взуття, сірі смушки,
шовкові тканини, волоські горіхи, червоне вино, сіль.

Поляки вели торгівлю безпосередньо з запорожцями або за посередництвом

запорожців з турками і кримчаками. Головними центрами польсько-запорізької торгівлі
були Умань, Лисянка, Торговиця та ін. Запорожці торгували з Польщею кіньми, худобою,
воском, салом, хутрами та іншими товарами. Торгові хури з Московії та Центральної
України йшли в Запорожжя суходолом, а частину товарів доставляли човнами по Дніпру
до Січі. Поблизу дніпровських порогів купців проводили козацькі лоцмани з Кодацької
паланки. Предметами торгівлі з Московією та Україною були різні харчові продукти,
рибальські сіті, канати, полотно, сукно, тютюн, горілка. Запорізький Кіш вів також
торгівлю і всередині Січі, але це була, головним чином, дрібна торгівля.

У зв’язку з торгівлею важливе значення мають нумізматичні знахідки. Вони

засвідчують, що, крім монет місцевого київського і львівського виробництва, на
українському грошовому ринку XIV—XV ст. були в обігу чеські, татарські, литовські,
польські, угорські, італійські, молдовські, генуезько-кримські монети. Знахідки польських
монет кінця XIV-XV ст. численні. Монети князівств Північно-Східної Русі XIV-XV ст.
відомі лише як поодинокі знахідки головним чином на території Чернігівщини і
Слобідської України. У скарбах з монетами XIV-XV ст. трапляються й гривні як
своєрідний релікт “безмонетного періоду”.

Ареал українського грошового обігу XVI ст. став компактнішим. Його епіцентр щодо
грошового ринку змістився з Київської та Переяславської земель на захід — на Волинь і
Поділля. Наприкінці XVI ст. на українському грошовому ринку з’являються великі срібні
монети західноєвропейського виробництва — таляри, своєрідні світові гроші пізнього
середньовіччя. Наприкінці XVI— у XVII ст. на землях України у грошовому обігу
зустрічалися монети Пруссії, Бранденбурга, Брауншвейга, Ельбінга, Угорщини, Сілезії,
Свидниці, германських держав і міст. Рішучі зміни щодо значного поширення монет Речі
Посполитої настали після Люблінської унії 1569 р. Для грошового обігу України XVII ст.
характерний величезний обсяг монет виробництва країн Західної та Центральної Європи.
Монети Речі Посполитої зустрічаються майже в кожному монетному скарбі XVII ст.
Значне місце посідають і таляри. Приблизно одночасно з ними на українському ринку
з’явилася значна кількість золотих монет — дукатів. Щодо московських монет, то їх
поширення пов’язують з періодом царювання Олексія Михайловича, коли на Україну
потрапляють московські копійки і дєньгі. Знахідки грошових знаків Московії на території
України були і в першій половині XVII ст., але їхня маса значно менша порівняно з
московськими монетами середини і другої половини XVII ст.
 14

Цілком зрозуміло, що українські козаки, ведучи інтенсивну торгівлю, мали справу з

монетами різних держав. У XVII ст. в них переважали монети Речі Посполитої і Московії.
Джерелами прибутків низового Війська Запорізького були військова здобич, а також
торгівля — продаж вина, платня від перевозів, подимний податок і, нарешті, польське
королівське чи московське Царське хлібне та грошове жалування. Важливим джерелом
прибутків козаків було також “мостове” — платня з проїжджих за перевезення через ріки,
річки й рукави запорізьких вольностей.

Усі прибутки запорізькі козаки використовували переважно на громадські цілі

(купівлю боєприпасів, продовольства, влаштування перевозів, утримання духовенства і
військової старшини, спорудження човнів). Але частина військових прибутків надходила
до окремих осіб. Отже, не виключалась і приватна власність. Кінь, зброя, різні будівлі,
зароблені гроші, частина здобичі і грошове жалування, безперечно, становили особисту
власність кожного запорізького козака.

Цікавим є й питання про поширення грамотності серед козаків. З історичних

документів відомо, що освічені люди високо цінувалися в Запорожжі. Там були і свої
осередки освіти: січові, монастирські і церковнопарафіяльні школи. Відома, зокрема, і
роль писаря та його помічника — підписаря, які вели листування від імені Січі з
урядовцями Московії, Речі Посполитої, Туреччини, Кримського ханства тощо.

У запорізьких козаків існували й поштові установи. Архівні документи фіксують

наявність поштових гонів у Запорожжі з середини XVIII ст. Зрозуміло, що історичні
витоки цієї справи слід пов’язувати і з попередніми століттями. Як свідчать
джерела XVIII ст., запорожці мали чотири спеціальні поштові гони, що базувалися на
території Січі на поштових станціях. Пошту та кур’єрів козацькі поштарі доставляли з
місця на місце негайно, поштових коней утримували у повній готовності. За кожний
проїзд було встановлено брати певну погонну платню. Безплатний проїзд дозволяли
тільки у виняткових випадках.