ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ.КУЗНЕЦЯ

Завдання з Практикуму 5

Виконав:

Студент 1 курсу

Групи

6.03.073.01.21.1

Панібратець Даниїл

ХАРКІВ-2022
Завдання III. „Заповніть таблицю”.

Представники німецької Філософський напрям чи Головні твори

класичної філософії філософська позиція, до
яких належали
І.Кант Німецька класична «Критика чистого
філософія розуму» (1781), «Критика
Кантіанство практичного розуму» (1788),
«Критика здатності
суджень» (1790).
Й.Г.Фіхте Класичний німецький «Науковчення» (1794)
ідеалізм
Ф.В.Й.Шеллінг Філософія природи «Ідеї філософії природи»
Трансцендентальний (1797), «Про світову душу»
ідеалізм (1798), «Перший нарис
системи філософії природи»
(1799), «Загальна дедукція
динамічного процесу»
(1800)
Г.В.Гегель Класичний німецький «Наука логіки» «Наука
ідеалізм логіки» (Wissenschaft der
Logik, 1812-16, «Філософія
природи» (Naturphilosophie)
«Філософія духу»
(Philosophie des Geistes)

Л.Фейєрбах Німецька класична «До критики філософії

філософія Гегеля»(1839), «Про начала
філософії»(1841), «Сутність
християнства»(1841),
«Попередні тези до
реформи філософії»(1842),
«Основні положення
філософії
майбутнього»(1843)

Завдання IV. „Тести для самоперевірки”.

1. Кому належить правило категоричного імперативу?

b) Канту

2. Хто не є представником німецької класичної філософії?

b) Руссо

3. Кому з представників німецької класичної філософії може належати ідея про те, що
Бог є те, чим людина хоче бути:

c) Фейєрбаху

4. Як Гегель називав свою філософську систему?

a) абсолютним ідеалізмом
5. Яким терміном Кант позначив сутності речей?

b) “Річ в собі”

Завдання VII. „Відповідаємо на питання”.

1. Яку би ви дали загальну характеристику німецькій класичній філософії?

Визначним етапом у розвитку культури інтелектуального мислення є класична німецька

філософія. Вона виступає єдиним духовним утворенням і характеризується такими
рисами: усі представники німецької класики ставилися до філософії як до спеціальної
системи філософських дисциплін, ідей, категорій, філософія в історії розвитку світової
культури покликана бути совістю, «душею» культури, «конфронтуючою свідомістю», яка
«насміхається» над дійсністю,у класичній німецькій філософії розроблено цілісну
концепцію діалектики як методу пізнання природної і соціальної дійсності, поряд з
історією досліджувалася людська сутність, німецькі мислителі підкреслювали роль
філософії у розробці проблем гуманізму, здійснивши спробу осмислити життєдіяльність
людини в суспільстві. Класична німецька філософія сприйняла основоположні принципи
філософії Нового часу - раціоналізм і «натуралізм», тобто розгляд навколишнього світу
як природи, що існує за внутрішньо властивими їй механічними законами, творчо
переробленими нею. Якщо мислителі Нового часу спирались на ідею про творчу силу
людського розуму, то представники німецької класичної філософії виходили з
протилежної настанови - з розумної доцільності навколишнього світу, і йшли не від
природи до розуму, як просвітителі, а від розуму до природи.

2. Які відмінні риси кантівської філософії? Які завдання є для Канта основними?

Кант здійснив корінний переворот у постановці та вирішенні філософських проблем.

Докантівська філософія в питанні про взаємодію суб’єкта і об’єкта акцентувала увагу на
аналізі об’єкта пізнання. Кант зробив предметом філософії специфіку суб’єкта, що
здійснює пізнавальну активність. Саме він, на його думку, визначає спосіб пізнання і
контролює предмет знання. Кант переосмислює саме поняття суб’єкта і вперше в
філософії ставить питання про межі та можливості суб’єкта у досягненні достовірного
наукового знання. А сам процес пізнання Кант показує як активний, конструктивний
процес. Кант – дуаліст. З одного боку, він визнавав, що матеріальні речі існують самі по
собі, об’єктивно і відображаються нашими відчуттями. З іншого боку, вважав, що вони є
«речами в собі», тобто непізнаванними. Заперечуючи бога як архітектора Всесвіту Кант
разом з тим стверджував, що божественний дух створив необхідні передумови для
наступного розвитку природи; що є вище, розумне начало, творець світової доцільності і
гармонії. У зв’язку з цим він прагнув обмежити науку, щоб зберегти релігію. «Я повинен, -
писав Кант, - потіснити знання, щоб надати місце вірі». Таким чином, основною рисою
кантівської філософії є її двоїстість, поєднання в одній системі різнорідних, протилежних
філософських напрямків. Основна суперечність філософського вчення Канта – це
невідповідність між визнанням ним існування речей, явищ природи поза свідомістю
людини і запереченням їхнього пізнання.

3. Що таке „апріорні форми пізнання” за Кантом?

Кантівська філософія свідомо вибудована за зразком об’єктивної науки. Кант виділяє три
форми або три головних здатності пізнання – чуттєвість, розсудок і розум. На думку
 філософа, вони беруть участь у виробництві знання особливого типу – знання необхідного
і всезагального. Таке знання виражається через судження певного типу – це “синтетичні
судження апріорі” або “апріорні синтетичні судження”. Вони мають дві характеристики: по-
перше, вони не витікають з досвіду і за їх допомогою констатується те, що носить
додосвідний, апріорний характер. Цим вони відрізняються від суджень досвідного –
апостеріорного характеру; по-друге, у них закладається дещо нове, чого немає в уже
існуючих судженнях. Цим вони відрізняються від суджень аналітичних. Апріорні знання –
це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалежні від нього. Апріорні
знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в
метафізиці як теоретичній філософії. Кант у даному випадку намагається поставити і
спробувати вирішити важливу проблему гносеології – проблему діалектики взаємозв'язку
та взаємопереходу чуттєвого та раціонального у пізнанні.

4. У чому суть „коперніканського перевороту” І. Канта в теорії пізнання?

Кант робить висновок, що в процесі пізнання на рівні розсудку ми упорядковуємо чуттєві

дані категоріями розсудку, формулюючи закони науки. Отже, закони науки є не
відображенням дійсності, а результатом конструктивної діяльності мислення, категорії
розсудку. Мислення може знайти в природі лише те, робить висновок Кант, що
дозволяють його апріорні категорії. Цей висновок Кант кваліфікує як "копернікіанський
переворот у філософії", оскільки не знання мають узгоджуватись з дійсністю, як
вважалося раніше, а дійсність як предмет знання має узгоджуватись з тим апріорним
категоріальним апаратом, що дається людині до будь-якого досвіду.

5. Що означає кантівська „річ в собі”? 6. Чи можна, за Кантом, пізнати „речі для нас”?
Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції "речей (у
собі". Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві
чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони
упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного
знання. Суб'єкту протистоїть незалежна від нього об'єктивна реальність ("річ у собі").
Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого
знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища ("світ речей
для нас"), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає
два світи: перший – світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий
– світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і
часом, за межами людської свідомості. 

13. В чому суть діалектичного методу Гегеля?

Діалектика в розумінні й застосуванні Гегеля являє собою як абсолютний метод пізнання,

так і іманентну душу самого змісту, предмета розгляду. Тому вся система філософії права
є тотожною діалектичному методу в дії. Гегель виділяє три сходинки діалектичного
методу, які діють у розвитку як загальнолюдського, так і індивідуального мислення і
проявляються у кожному конкретному пізнавальному аналізі, утворюючи при цьому
потрійну єдність:

 Першою сходинкою "логічного" діалектичного методу, на думку Гегеля, є розсудок.

Розсудковий — це підлеглий, але необхідний бік діалектичного мислення.
 Другою сходинкою діалектичного методу у Гегеля є негативний розум як проміжний етап
між розсудком та розумом.
 Третя сходинка — спекулятивний розум, якого не спроможне досягти мислення,
спрямоване на кінечні природні речі. Саме в цьому останньому вияві діалектика як метод,
на думку Гегеля, досягає найвищої зрілості.

14. Назвіть основні закони та категорії діалектики.

Закон єдності і боротьби протилежностей посідає в матеріалістичній діалектиці

особливе місце як закон, що відображає джерело розвитку.
Відображаючи об'єктивне джерело розвитку, визначаючи шлях його пізнання,
розглядуваний закон орієнтує на діяльність, спрямовану на теоретичне і практичне
вирішення проблем. Зважаючи на світоглядне, методологічне і практичне значення закону
єдності і боротьби протилежностей, філософи вважають його «ядром» діалектики.

Закон заперечення заперечення. Спочатку з'ясуємо зміст категорії заперечення, який

насамперед виступає як єдність протилежностей: збереження і подолання.
Категорія заперечення постає загальною і необхідною формою наступної діяльності,
формою духовного освоєння майбутнього, його практичного втілення в дійсність. Тому
природно, що спосіб заперечення визначається в кожному конкретному випадку як
загальною, так і особливою природою процесу. 

Закон взаємопереходу кількісних і якісних змін розкриває механізм формоутворення

нового, ще не існуючого. Однак, говорячи про специфіку вказаного закону, нам не
обминути питання про його зв'язок з іншими законами. Отже, постає питання про
діалектику самих законів. Цілісність процесу розвитку виражається у взаємоперетворенні
законів, кожен з яких, у свою чергу, конкретизує зміст іншого. 

Категорії:

Сутність – явище. Категорія сутності відображає внутрішні, глибинні, стійкі і необхідні

зв'язки й відносини предмета, явища чи процесу, які визначають їх природу. Категорія
явища відображає зовнішні, більш рухливі, видимі, змінювані характеристики предметів. У
сутності переважає необхідне і загальне, в явищі – випадкове й одиничне. Явище і
сутність – діалектично пов'язані між собою протилежності. Вони не збігаються одне з
одним. Інколи це проявляється досить чітко: зовнішні, поверхові риси предмета, явища чи
процесу можуть маскувати, перекручувати їх сутність.

Причина – наслідок. Основну роль у філософському пізнанні відіграє принцип

детермінізму. Причина і наслідок взаємообумовлюють одне одного. Про це свідчать такі
риси:– вони пов'язані генетично;– асинхронні в часі (причина, потім наслідок);–
виникнення наслідку впливає на причину, зумовлюючи в ній зміни, в тому числі шляхом
опосередкованих взаємозв'язків, які і є причиною;– реалізація причинно-наслідкового
зв'язку залежить від умов, тому взаємозв'язок причини і наслідку містить в собі елемент
невизначеності, неоднозначності. Так, вплив людини на природу такий, що може
зруйнувати рівновагу природних процесів на планеті, а ця загроза екологічної кризи
виступає причиною суттєвої зміни стратегії діяльності людства.

Необхідність – випадковість. Категорії необхідності і випадковості відображають певні

аспекти цього взаємозв'язку. Необхідність – це обумовлений зв'язок явищ, за якого поява
"події – причини" неминуче викликає певне "явище – наслідок". Випадковість – це такий
зв'язок причини і наслідку, за якого причинність допускає реалізацію будь-якого наслідку
із багатьох можливих альтернатив. При цьому, який саме конкретний варіант зв'язку
здійсниться, залежить від збігу обставин, від умов, яких не можна точно передбачити і
вирахувати.
Можливість – дійсність. Можливість і дійсність – це два послідовних ступені, етапи
становлення і розвитку явища, його рух від причини до наслідку в природі, суспільстві та
мисленні. Категорія можливість відображає об'єктивні, необхідні умови і тенденції
виникнення і розвитку предмета, явища. Категорія дійсності виражає ступінь і форму
реалізації можливого. Дійсність є конкретною існуючою формою предмета.

Одиничне – загальне. Зв'язок одиничного і загального має всеохоплюючий характер. Він

властивий всім явищам, предметам, процесам, а також людському мисленню. Пізнання
світу передбачає вміння порівнювати предмети, явища, виявляти їх подібність і різницю"
усвідомлювати одиничний характер реальних предметів, класифікувати їх. Під загальним
розуміють властивості і відношення предмета, явища чи процесу, тотожні властивостям
інших явищ, процесів, предметів. Одиничне має специфічні характеристики, які
становлять його унікальну визначеність.

Форма – зміст. Під змістом розуміють єдність суттєвих, необхідних елементів, їх

взаємодію, що визначає основний тип, характер конкретного предмета, явища, процесу.
Форма – зовнішнє упорядкування цієї єдності, її стійкий прояв, спосіб існування певного
змісту.

15. Як Гегель трактує проблему свободи?

Свобода, за Гегелем, є сутність духу та його субстанція. Саме свобода робить дух
істинним, а істина робить дух вільним. Дух і свобода – два моменти однієї і тієї ж істини.
Свобода є результатом всієї діяльності духу і розглядається тільки разом зі своїм
становленням. Свобода - результат розвитку духовної діяльності суспільства, і є справді
загальний закон духовного розвитку. Історія пізнання Гегеля, як і історія пізнання законів
природи, також усвідомлюється та виявляється у формах судження. Свобода духу має
істинно філософське пізнання у формі судження поняття, яке покликане висловити
поняття свободи.