5. Некласична філософія ХІХ ст.

План
1. Порівняльна характеристика вихідних ідей класичної та некласичної філософії.
2. А.Шопенгауер та С.Кіркегор як фундатори некласичної філософії.
3. Вихідні ідеї позитивізму та марксизму як напрямів «наукової
філософії».
4. Ідеї «філософії життя» Ф.Ніцше. Ф.Ніцше та ніцшеанці.

1.Порівняльна характеристика вихідних ідей класичної та некласичної

філософії.

1. Що таке некласична філософія?

Починаючи з ХІХ ст. на противагу класичній філософії на Заході починає домінувати
«некласична філософія». До неї можна віднести філософію, яка не вірить у всесильність людського
розуму й акцентує увагу на ірраціональних методах пізнання (інтуїція, воля), підкреслює роль
людини та її суб’єктивності у пізнанні, а також намагається подолати абстрактність, спекулятивність
класичної філософії та, на відміну від неї, стати «ближчою до життя».
Хоча некласична філософія, подібно класичній, ще претендує на пояснення «всього світу», але
воно відбувається часто через призму якоїсь однієї конкретної реальності: людини, мови, економіки
тощо. Таким чином, характерною рисою некласичної філософії є претензія на основоположну роль
того чи іншого сущого для всього буття. Упродовж ХІХ–ХХ ст. на статус такої «останньої
реальності» претендували «воля до влади», наукове знання, економічні відносини, людина та її
несвідоме, структури розуму, структури культури, еволюція, свобода, сутності предметів, смисл і
тлумачення, особистість, «діалог», «корисність», Бог, мова. Таким способом некласична філософія
порушує канони симетрії та гармонії, притаманні філософії класичній, створюючи строкате
розмаїття філософських напрямів, кожен із яких іменує себе відповідно тій реальності, яка претендує
на роль визначальної: філософія людини, філософія мови, філософія діалогу, праґматизм,
екзистенціалізм тощо.
Перші спроби подолання класичної геґелівської філософії припадають на час, коли Геґель був
ще живий і перебував у розквіті своєї слави. Засліплені величчю його філософської системи
сучасники майже не звернули на них уваги. Тільки згодом, коли запал від геґелівської філософії
дещо вщух, стало очевидним, що ці поодинокі мислителі відшукали, дійсно, слабкі місця Геґлівської
системи, на критиці яких зростатиме вся філософія ХІХ–ХХ ст.
Серед цих мислителів були: Йоганн Фрідріх Гербарт (1776– 1841), який закинув геґелівському
ідеалізму відірваність від життя та спекулятивність і протиставив йому свою власну філософію,
яку назвав «реалізмом», Якоб Фріз (1773–1843), котрий критикував Геґеля за відірваність його
філософії від людини і протиставив йому так званий «психологізм», Адольф Тренделенбурґ 1802–
1972), який вказав на те, що Геґель, будуючи власну сиcтему, сплутав «логічне протиріччя» із
«реальною опозицією», тобто реальним життєвим протиріччям, яке не завжди загладжується,
Засновником класичної філософії вважається Платон, а останнім яскравим представником –
Геґель. Традиційно вважається засновником некласичного філософування непримиренний
противник Геґеля німецький філософ Артур Шопенґауер.

2. А.Шопенгауер та С.Кіркегор як фундатори некласичної філософії.

Найбільш послідовним і непримиренним противником системи Геґеля став німецький
мислитель Артур Шопенґауер (1788–1860). Неприйняття філософії Геґеля («убивці істини», як він
висловлювався) у Шопенґауера досягло таких меж, що цей філософ навіть планував власні лекції в
університеті таким чином, щоб вони відбувалися паралельно з Геґелівськими, а отже, мали
відтягувати від нього студентів. Шопенґауер, у свою чергу, закидає філософії Геґеля відірваність від
життя й абстрактність.
На думку Шопенгауера, наукове світорозуміння ілюзорне, класична філософія - шарлатанська,
а діалектика - «жонглювання абстрактними формулами». Його філософію в значній мірі можна
усвідомити як повну протилежність філософії Геґеля. Якщо у Геґеля вся дійсність – це раціональний
об’єктивний Дух, то у Шопенґауера – це суб’єктивна, ірраціональна, сліпа і несвідома воля. Якщо
Геґелівський Дух впорядковано саморозвивається, прагнучи до Абсолютного Духу, то
шопенґауерівська воля рухається сліпо і хаотично, пожираючи сама себе і прямуючи в ніщо. Воля
також породжує наші уявлення.
Шопенґауер, так само, як і інші поборювачі Геґеля, не мав популярності за життя. Студенти
віддавали перевагу лекціям Геґеля, до Шопенґауера ходили одиниці. Однак у другій пол ХІХ
століття популярність Шопенґауера стала безпрецедентною. Саме його вважають засновником
некласичної філософії ХІХ–ХХ ст.
вважається основоположником сучасної філософії життя. Філософія життя ставить
на перше місце почуття, інстинкт; стоїть на стороні ірраціоналізму та містики від раціоналізму,
спостереження від поняття.
праці: «Світ як воля і уявлення», «Дві основні проблеми етики» та «Афоризми і максими»
мали великий вплив на європейську філософію і етику. А. Шопенгауер висуває таку концепцію: на
певному ступені розвитку виникають два різних світи. Один – не існує об'єктивно, а лише в нашій
уяві. Те, що ми називаємо дійсністю (природа, суспільство, культура, історія і наше життя), є лише
видимістю, грою уяви, тим, що в індуїстській традиції називається "майя" (тобто обман, спокуса,
привид). Другий, істинний, світ – це світ потайної, невидимої сутності, волі, це кантівська "річ
у собі".
Воля – абсолютне начало всього буття, корінь всього сущого, якась космічна сила (в певному
значенні біологічна за своєю природою), яка створює світ і людину. З'являються суб'єкт і об'єкт,
простір і час, багатоманітність окремих речей та причинний зв'язок між ними. Все це "існує" тому,
що так влаштована людська свідомість з її апріорними формами чуттєвості та розсудку. Людина в
цьому світі є рабом волі, остання створила її інтелект, щоб вона пізнавала закони світу, краще
виживала і пристосовувалася до цього світу.
Людина завжди і скрізь служить не собі, не своїм інтересам, а волі. Воля змушує її жити,
яким би безглуздим та жалюгідним не було людське існування. До волі не можна застосувати
поняття, вироблені нами в нашому ілюзорному світі: час, простір, число, причинність тощо. У волі
немає ні минулого, ні майбутнього, ні множинності, а значить – вона дана вся і зразу як єдина
світова воля. Воля – це "хотіння", "прагнення", але оскільки у світі сутності крім волі немає нічого
іншого, то в неї немає і об'єкта прагнення, хотіння. Оскільки воля не має ніякої мети поза собою,
вона з необхідністю спрямована на себе, вона лише "хоче хотіти" і нічого більше.
уявлення" і "світ як воля" – дві сторони розколотого світу, який у цілому може бути описаний
як страждання. А. Шопенгауер доводив, що будь-яке страждання – "позитивне", а задоволеність –
"негативна". При цьому він відштовхувався від очевидного психологічного факту: всі потреби і всі
бажання ми відчуваємо лише тоді, коли вони незадоволені, а стан незадоволеності – це і є
страждання. Навіть задоволене бажання лише тимчасово припиняє страждання. Життя кожного,
таким чином, є ланцюгом змінюваних страждань, які постійно виникають. Для А. Шопенгауера
добро взагалі не існує – добром люди за традицією називають тимчасову відсутність страждань.
Люди прагнуть покінчити страждання, реалізуючи свої прагнення й отримуючи задоволення. Ті, у
кого є відповідні засоби (кошти) і можливості або мають обмежене коло бажань, на якийсь час
можуть навіть задовольнити їх всі. Але тоді ними оволодіває нудьга, яка спричинює нове
страждання. Припинити страждання можна лише відмовившись від будь-яких бажань, припинивши
існування, перетворившись в ніщо, досягнувши стану "нірвани". Чорними фарбами А. Шопенгауер
змальовує світ. Світ в усіх відношеннях поганий: естетично – він схожий на карикатуру,
інтелектуально – на божевільний дім, з морального погляду – на шахрайське кубло, а в цілому – на
в'язницю. Такому світові і такій людині краще, за Шопенгауером, було б зовсім не існувати. Автор
терміна "песимізм" (від лат. pessimyc – найгірший). У гіршому з можливих світів живе людина. Вона
жалюгідна і страждаюча. Егоїзм людини надзвичайно сильний. Багато людей віддали б перевагу
загибелі світу над збереженням власного життя.
Артур Шопенгауер вважав, що світ існує настільки, наскільки людина його уявляє. Уявлення
ділиться на суб’єкт і об’єкт. Без суб’єкта уявлення не може бути його об’єкта. Протягом життя,
спираючись на досвід суб’єкт пізнання знаходить у собі дві сутності: його тіло та воля.
філософ спирався на два основні положення: «світ — це воля в собі» і «світ — це уявлення для
нас». Світ він сприймає як сліпу «волю до життя». «Я хочу (волію), отже, існую» – так Шопенгауер
бачив існування людини. Тільки проявляючи бажання суб’єкт проявляєься сам по собі, розкриває
свою сутність, тобто волю.
Шопенгауер вважав, що воля — це космічне начало, внутрішня сутність всіх сил. Вона
перебуває за межами простору і часу. Воля немає причини, будь-якої мети,об’єктивної основи, її
неможливо пізнати.
А. Шопенгауер вважав людину найвищим ступенем об’єктивацій волі. Вона підкоряється
необхідності, але вона також може вибирати рішення, що в свою чергу призводить до боротьби
мотивів. Кожна людина може пізнати себе волею до життя. Держава не може знищити егоїзм. А.
Шопенгауер вважає, що лише у сфері мистецтва і моралі можна подолати егоїзм.
Коли ж людство зрозуміє, що воля є лише одна, то, як наслідок, у кожного можуть зникнути
будь-які бажання. Внаслідок цього здійснюється перехід до аскетизму який в свою чергу. Етичні
засади Шопенгауера мають схожі характеристики з життєвими настановами буддизму: людина
мусить заспокоїти безглузді пориви волі. Шопенгауер виділяє «ідеал бездіяльності», самозречення,
позаяк щастя — завжди утопічне, ілюзорне, і погоня за ним робить людину носієм усіх моральних
недоліків.
У своїх етичних працях він виступав проти всевладдя розуму і заперечував авторитет
загальнозначущого, знеособлюючого і такого, що підпорядковує індивіда. Одним з важливих
етичних питань А. Шопенгауер вважав взаємовідношення понять справедливості і несправедливості
в людському суспільстві. «Жодне співчуття по відношенню до нього не може накладати на мене
обов’язок терпіти від нього знущання, тобто піддаватися несправедливості», – писав філософ,
вказуючи також, що активний опір особи, який необхідний для захисту її прав і гідності, не можна
розглядати як несправедливість. В результаті дотримання справедливості у відношенні до інших
вважає виконання і своїх обов’язків. Але також справедливість відносно себе повинна передбачати
відстоювання своїх власних прав.
Шопенгауер вважав важливішим те, що в людині, а не те, що вона має. Хоча він цінував
здоров’я людини, проте не розділяв гедоністичних поглядів, надавав перевагу самотності, він
недооцінював дружбу. Він вважав, що лише самотня людина бачить і розуміє у собі свою справжню
сутність. На думку Шопенгауера не може існувати справжньої дружби, адже вона будується на
взаємному благополуччі, спільних інтересах, проте коли вони розходяться, то дружба ламається. Він
також не сприймав одруження. На його думку воно позбавляло людей прав.
Етичні засади філософа песимістичні. На його думку, світ — найгірший. Він не розділяв
думки, що можна жити розумно і морально одночасно. Справжня доля кожної людини жахлива.
Шопенгауер вважав, що оптимізм - безглуздий. Життя і смерть трагічні для тих, хто не в змозі
зрозуміти їх таємниці. Лише ті, хто зможе осягнути суть світу, а саме волю і відмовитись від неї,
зможуть досягти спокою, мети життя. Смерть — це мета життя людини. Лише той філософ, який
зрозумів це, не буде боятися смерті, бо він ще за життя осягнув, що він ніщо. У зв’язку з цим у таких
людей немає поривів індивідуального буття. Шопенгауер вважав, що кожний зможе досягти вічної
доброчесності, якщо він заперечить волю до життя.
Необхідним показником життя людини є страждання, коли людина позбавиться одних, її
чекають інші. Кожна людина може розраховувати лише на себе, вона самотня і ніхто не в змозі її
врятувати. Шопенгауер дійшов до висновку, що найважливіший моральний принцип – співчуття, не
лише до людей, але й до тварин. Людина зможе звільнитись від світового зла, якщо вона знатиме про
невідворотність страждань.
Іншим засновником некласичної філософії вважається данський філософ Сьорен К’єркеґор
(1813-1855). С.К’єркеґор пропонує діалектичний метод для опису становлення людини в її
екзистенції. Але куди прямує екзистенція у своєму становленні? У С.К’єркеґора до Буття, до Бога, до
трансцендентного.
Він перший сформулював поняття екзистенція — внутрішнє буття, що поступово
переходить в зовнішнє. Слово "екзистенція" перекладається з латини як "існування ", але у
вихідному значенні воно вказує на вихід за межі усталеного, встановленого. К'єркегор став
ідейним попередником екзистенціалізму — впливової філософської течії XX ст. Вів
відлюдне життя самотнього мислителя, сповнене інтенсивною літературною працею.
Порівнював себе з Шахерезадою, яка розповідями рятувала собі життя, - так само і творчість
рятувала його від глузувань сучасників та їхньої критики. Відмовився від одруження,
пояснивши своїй нареченій, що кохана завжди робила з чоловіка героя, поета, творця, але
ніколи цього не робила власна дружина.
Недолік сучасної йому філософії К'єркегор вбачав у тому, що в дослідженнях самої
людини акцент робиться на її сутності, а саме існування переміщується на другий план.
Аморальність поглядів XIX ст., вважав К'єркегор, у тому, що в них одиничне, індивідуальне
бажає «забутися в загальному», «заснути в загальному», тому своє завдання вбачав у
поверненні до людини. Філософія повинна «вдивлятися» в людське життя, людські
страждання, а філософ — розуміти процес вибору індивідом свого «Я», вибору між добром і
злом. Слід допомогти людині знайти свою правду, тобто таку істину, заради якої їй хотілося
б жити і померти.
У К'єркегора екзистенціалізм виступає як протилежність панлогізмові Гегеля, його
системі. Всупереч Гегелю, в якого буття «розчинено» в мисленні, К'єркегор стверджує, що
екзистенція є те, що завжди вислизає від понять- наукові методи непридатні для
самопізнання людини і наука не може запропонувати адекватних засобів. Пізнати людину
засобами науки неможливо, оскільки кожна людина унікальна й неповторна, а наука пізнає
через узагальнення або підведення явища під загальні закони. Людина може осягнути себе
лише через внутрішнє переживання і самозаглиблення.
Висунувши ідею «екзистенціального мислення», пов'язаного з внутрішнім життям
людини, з її найінтимнішими переживаннями, К'єркегор вважає, що зовнішнє буття людини
є «недійсним існуванням». Дійсне існування людини — її «екзистенція». Досягнення
екзистенції передбачає здійснення людиною вирішального вибору, завдяки якому вона
переходить від «недійсного буття» до «самої себе», єдиної і неповторної, до буття
«дійсного».
У своєму сходженні до «дійсного існування», до екзистенції, до самої себе людина
проходить три етапи, три стадії самопізнання і самоутвердження: естетичний, етичний,
релігійний.
 На першій стадії, яку К'єркегор називає естетичною, людина сповнена зовнішніми
враженнями; вона хоче все побачити, відчути, випробувати; яскравим уособленням цієї
стадії постає відомий літературний персонаж Дон Жуан. який закохувався в усіх жінок. На
цій стадії, на думку С.К'єркегора, людина не може себе реалізувати саме тому, що вона
занурена у зовнішнє; життя на цій стадії нагадує нескінченну мандрівку по різних
враженнях; це є постійний вихід за будь-які межі - екзистенція. Принцип естетичного -
детермінація існування людини зовнішнім світом, який не залежить від її волі. Перебуваючи
на цій стадії в стані вибору, людина орієнтована на «насолоду». Людина обирає, але цей
вибір здійснюється у найпримітивнішій формі, оскільки обирається лише об'єкт, який може
принести «насолоду». На естетичній стадії, людині важливо навчитися мистецтву
урізноманітнення та вибору задоволень; вона переходить від одного об’єкту задоволення до
іншого. Естет не має поняття про вибір та відповідальність за вибір, тому його Я
перебуває у зародковому стані, відповідно – і самосвідомість
Прагнучи надійності, людина може еволюціонувати на етичну стадію - жити згідно норм
моралі; уособленням цієї стадії є Сократ. Проте і тут індивідуальність не може себе реалізувати,
оскільки норми моралі є єдиними для всіх. Принципом етичного етапу є обов'язок. На цій стадії
людина, певною мірою звільнена від зовнішніх обставин, дійсно вибирає себе. Завдяки
обов'язковості вона здійснює акт самовизначення, але поки що це самовизначення, яке спирається
лише на розум, відповідно до норм морального закону. На цій стадії це вже дійсне самовизначення,
хоча й абстрактне. На другій стадії – етичній –Я конституює себе, повертаючись до самого себе,
щоб утвердитися у своїй моральній ідентичності, етик покладається на своє Я, на свою мораль та
етичні принципи. Етик перебуває в ілюзії, що важливі лише етичні принципи, особливо принцип
відповідальності за свій вибір. Людина вважає, що для того, аби бути самим собою, достатньо
мати добрі наміри, які роблять його цілісною особистістю із духовною самістю. Вона думає, що
урівноважила в собі естетичне та етичне і досягнула гармонії зі світом, іншими людьми та самим
собою; думає, що приборкала «тваринні інстинкти» і стала вільним від помилок. Справжнього
життя людина досягає лише на
К'єркегор приходить до висновку, що обидві перші стадії людського самоусвідомлення
та внутрішнього переживання свого життя характеризуються відчуттям людської
індивідуальної закинутості у цей світ, відчуттям самотності. Щиро переживаючи ці відчуття
і не знаходячи способу їх подолати, людина може впасти у стан тотального відчаю -
безпорадності, безвиході. Проте, за К'єркегором саме цей тотальний відчай і може підказати
людині її глибинну істину: так, вона справді є абсолютно самотньою, але це значить, що її
самотність має під собою абсолютні підстави.
Принципом релігійного етапу є страждання. Саме тут вибір конкретно визначено, і
сходження людини до самої себе завершується. Саме тут людина одержує нарешті всю
повноту «дійсного» буття, повноту власного, унікального буття, свою екзистенцію. На цій
стадії людина відмовляється від попередніх звичок існування і приймає страждання як
принцип існування, приєднуючись тим самим до долі розп'ятого Христа. Єдиною
абсолютною підставою для будь-чого є Бог. "Людська індивідуальність знаходиться в
абсолютному відношенні до абсолютного". Це значить, що лише наявність Бога як абсолюта
може виправдати абсолютність людської унікальності. Звідси К'єркегор робить радикальний
висновок: оскільки людина у своїй унікальності виходить на прямий зв'язок із Богом, то вона
ніби отримує цим санкцію на абсолютну свободу самоздійснень.
За К'єркегором, уособленням цієї стадії стає старозаповітний пророк Авраам, цей
"лицар віри", який, маючи прямий зв'язок із Богом, був готовий принести у жертву свого
єдиного сина Ісаака. К'єркегор ставить питання радикально: або Авраам був надиханий
 чимсь вищим, і тоді він лицар віри, або він є елементарним злочинцем.
«Вибираючи, я вибираю абсолют. Абсолют - це я сам у своєму вічному значенні
людини; ніщо інше не є і не може бути абсолютним предметом вибору. А що ж таке моє
«Я»? Насамперед - це свобода. Вибір -це і виявлення свободи, і шлях до неї». «Вибір
зроблено, і людина обрала себе саму, тобто стала вільною свідомою особистістю, якій і
відкривається абсолютна відмінність або пізнання - добра і зла».
релігійному етапі екзистенції - коли всі раціональні та моральні ресурси вичерпані. «Тоді
індивід віддає все і чекає на бурю» Справжнє повторення можливе лише тоді, коли все втрачено, а
боротьбу припинено. Найбільшою втратою є втрата душі - «коли людина втрачає свою душу, вона
не може повернути її назад, вона нічого сама не може зробити». С.К’єркеґор наводить приклади
Йова та Авраама. Вони не пізнали абсолютного парадоксу повторення. Їхнє повторення мало
приземлений сенс: Йову було повернено його майно, багатство, а Аврааму – сина Ісаака. Абсолютне
повторення не повертає земних речей. щоб увійти у божественну відсутність, чорну ніч, страх та
трепет індивід опиняється перед безоднею і покладається лише на волю Бога, Завдяки відношенню
до Бога індивід здатний рухатися вперед, відбувається перехід від «гріха» до спокути, найглибшого
покаяння.
Після глибокого покаяння приходить смирення. Смиренність – це не покірність. Покірність
означає пасивність перед обставинами, яка не дозволяє людині розвиватися. Смиренність означає,
що людина усвідомила те, для чого вона живе і її більше ніщо не турбує. Ось це «ніщо» і визначає її
смиренність. Нічим для смиренної людини є все, що відхиляє її від буття самою собою. Тільки
людина, яка є сама собою, може бути смиренною. Вона не ганяється за тим, що їй не потрібне
для життя. Смиренність означає не мати бажань, не мати волі до влади, не мати прагнення до
збагачення за рахунок інших, не мати бажання красти та обманювати, доводити свою правоту. Все
це означає смирення. Релігійна людина – це проста, смиренна й мирна людина. Смирення приносить
внутрішній мир та простоту у взаєминах із людьми та природою. Назовні смиренність
виражається як мир. Смиренна людина нікого не засуджує, не гнівається, не пліткує, не хитрує.
Така людина є автентичною.
Саме завдяки С.К’єркеґору феномен екзистенції був застосований для опису способу буття
людини у світі. Ось як С. К’єркегор описує екзистенцію, яка не може бути спокійною і ставить
питання про сенс власного буття: Хто я? Де я? Як я опинився тут? Хто заманив мене у буття, а
тепер покидає мене? Як я опинився у цьому світі?
Діалектична екзистенціалістська антропологія С. К’єркеґора описує становлення індивіда, який
не народжується християнином. Щоб стати християнином, треба пройти важкий шлях становлення,
яке все ж завершується буттям християнина, при чому не загального, масового, а конкретного.
В людини, яка «стривожена екзистенцією», більше запитань, аніж відповідей. У повсякденні
людина екзистує, тобто виходить за межі суто буденного існування. Людина, яка існує у світі
«природним чином» – це не розвинута етично людина, яка байдужа до з’ясування смислу власного
життя. Такі люди задовольняються чуттєвою даністю і вони складають більшість суспільства. не
«потривожений» своїм існуванням, тому він іще не усвідомлює себе екзистенцією; він іще не
«стурбований» пошуком смислу власного існування. Стурбованість пошуком смислу власного
існування є ознакою пробудження екзистенції. Естетик живе теперішнім, він проживає у наявній
даності виключно чуттєво, прагнучи лише насолод. Але естетик не може постійно отримувати
насолод, естетик досягає стану меланхолії, який С. К’єркеґор називає «істерією духу».
Якщо перехід від несвідомого, чуттєвого життя до свідомого, вищого буття, затягується,
то людина стає меланхоліком. Меланхолік не може сказати, в чому полягає причина меланхолії; він
просто не знає. Саме брак волі і є «гріхом» меланхолії. Меланхолік не знає, чого він хоче і чого не
хоче, весь естетичний спосіб життя – це виявлення відчаю. Естетик може не усвідомлювати або
усвідомлювати відчай; якщо ж він усвідомлює відчай, то це є вимогою до переходу до етичного
способу життя – до вищого стану свідомості.
Особистість, яка зробила етичний вибір, вибирає себе як різноманітну конкретність, етик
визначився у житті й притримується свого визначення, тому він має ясну самосвідомість; він знає
самого себе, він знає обов’язки та закони, а знання для нього означає виконання. Проте етичний
щабель екзистенції не є достатнім для того, щоб екзистенція досягнула своєї остаточної реалізації
у повсякденному житті. щоб бути релігійним необхідно здійснити стрибок в парадокс.
Навіть більше, релігійне Я – це Інше екзистенції, котре стрибком переводить її на релігійний
щабель. Лише на релігійній стадії екзистенція цілком реалізує себе, що, у свою чергу, означає буття
самим собою у відношенні до трансцендентного.
Релігійне буття – це буття індивідуалізоване, в якому індивід знімає із себе усі маски і
припиняє вдавати; він готовий на все заради Бога. Критикуючи масове християнство, виявляючи
його поверховість, де сучасний індивід загубився у масі. Масова освіта, яка обезособлює і
спрямована лише на використання інформації, масове християнство, яке надає перевагу
зовнішнім атрибутам та формальній вірі без зміни способу життя, державна система, яка не
поважає громадян, – все це перетворює людину на «привид», який не усвідомлює своєї самості.
С.К’єркеґор чи не перший мислитель Нового часу, який виступив проти спекулятивного,
«об’єктивного» мислення, яке обезособлює людину. Він пропонує повернення до себе, яке не можливе
без віддання себе у руки «живого Бога», який спопеляє все «надто людське»: брехню, потурання
собі, жалість до себе, вдавання, пристосування, хитрість тощо.

3.Вихідні ідеї позитивізму та марксизму як напрямів «наукової філософії».

«Позитивізм» – це філософський напрям, який на противагу абстрактній і спекулятивній
геґелівській філософії, намагається наблизити філософію до людського життя, визнаючи цінність
тільки так званого «позитивного» знання, тобто знання, яке є незалежне від людини, об’єктивне, і
його можна перевірити науковими методами. Наприклад, коли ми говоримо: «в замкнутій системі
кількість енерґії залишається незмінною», тобто формулюємо закон збереження енерґії, то це
«позитивне» знання, адже воно може бути перевірене експериментально чи якимось іншим шляхом,
а коли ми говоримо: «Бог керує світом», то це знання не позитивне, оскільки неможливо поставити
експеримент, який би це підтвердив, отже, судження такого типу варто взагалі відкинути.
Прийнято виділяти чотири етапи розвитку позитивістської філософії: так званий «перший
позитивізм», «другий позитивізм, або «махізм», «третій позитивізм» («логічний позитивізм», або
«неопозитивізм») та «постпозитивізм». Засновником позитивізму є французький філософ Оґюст
Конт (1798–1857), праця якого «Курс позитивної філософії» дала назву всьому напряму. В ній
філософ проголошує, що людина може пізнати тільки «явища», «враження», тобто те, що дано в
чуттєвому досвіді, а не абстрактні «ідеї», «причини» чи «сутності». Мета будь-якої науки й філософії
полягає у встановленні взаємозв’язку між явищами. Конт критикує теологію і метафізику, які, на
його думку, є абстрактними і відірваними від дійсності дисциплінами.
науки також бувають більш абстрактними й менш абстрактними, і саме цим визначається їх
цінність. Конту належить відома класифікація наук за ступінню конкретності. Найбільш
абстрактною із наук є математика, оскільки вона оперує з нереальними і мало пов’язаними з життям
об’єктами (числами, тощо), далі йдуть астрономія, яка вивчає реальні об’єкти, проте дуже віддалені
він нас, потім фізика, хімія, біологія і, нарешті, «соціальна фізика», яку Конт згодом перейменував у
«соціологію». Нині соціологія – це самостійна наука, а Конта вважають її засновником. На його
думку, саме соціологія є найбільш конкретною, наближеною до практики і людського життя
дисципліною, а отже, вона має найбільшу цінність.
Герберт Спенсер (1820–1903) – один із найвидатніших послідовників Конта; подібно своєму
вчителю розвивав думку про те, що право на істинність має тільки «позитивне», а не відірване від
практики абстрактне й умоглядне знання. Спенсер, розрізняв слабкі і туманні «ідеї» та яскраві
«враження». Відповідність «ідей» «враженням» і є тим, що ми називаємо істиною. Спенсер на
відміну від Конта, спробував відповісти на питання про «причину» вражень, тобто про їх основу. На
його думку, такою причиною є еволюція. Еволюція – першооснова всього, яка проявляється у
переході від простого до складного, переходу від однорідного до різноманітного та переходу від
невизначеного до визначеного, – це трансцендентна сила, яка в релігії називається Богом, Спенсер
стверджував, що релігія і наука подібні у визнанні існування «непізнаного».
Філософи, яких називають представниками «другого позитивізму», або «махізму», ввели в цю
систему поглядів ідею «економії мислення». Австрійський філософ Ернст Мах (1838–1916), як і
Конт і Спенсер, виступає за виключення з філософії «метафізичних проблем». Філософія, на його
думку, має бути виключно «науковою методологією і психологією пізнання». Загальні й абстрактні
поняття, якими оперує метафізика («субстанція», «буття», «матерія»), виникають із тієї причини, що
людське мислення прагне до економії, намагається одним словом охопити великі класи речей. Однак
дійсним об’єктом пізнання є не загальні ідеї, а емпіричні «враження», або «елементи», як їх називає
Мах, які є «нейтральними», тобто їх не можна однозначно віднести ні до фізичної реальності, як це
робив Конт, ні до реальності психічної, як це робив, наприклад, Берклі.
«Третій позитивізм» («неопозитивізм», або «логічний позитивізм»), який починається від
Бертрана Расела (1872–1970), виніс на передній план логіку і дослідження, за її допомогою, мови
науки. Аналіз мови науки за допомогою логіки був потрібен Раселу знову ж таки для очищення її від
«метафізичних» суджень, оскільки, як доводив Людвіґ Вітґенштайн (1869–1951), всі судження
можуть бути або констатаціями емпіричного досвіду, або тавтологіями. На початку ХХ століття
розвиток логіки, створення цілих нових розділів цієї філософської дисципліни (модальна,
математична логіка тощо), насамперед завдяки працям так званої «Львівсько-Варшавської школи»
(Казімежа Твардовського (1866–1938), Яна Лукасевича (1878–1956), відкривали широкі можливості
для аналізу мови науки та буденної мови.
Метою наук, подібно Конту, вважає Расел, є з’ясування зв’язку між явищами. Дисципліною,
яка найкраще встановлює зв’язок між явищами і сприяє очищенню від тавтологій, є логіка. Логіка
має виправити нашу мову, виправити протиріччя у математиці (яка Раселом оцінюється значно вище
ніж Контом) й інших науках.
Мова повинна бути не тільки несуперечливою, але й відповідати дійсності і саме тому
учасники так званого «Віденського гуртка» Моріц Шлік (1882–1936) та Рудольф Карнап (1891–
1970) ввели знаменитий принцип «верифікації»: «Судження має сенс лише тоді, коли я можу
вказати, при яких обставинах воно було б істинним, а при яких хибним» (Шлік), інакше кажучи,
судження, для того щоб воно було науковим, має висловлювати тільки те, що може бути
експериментально перевіреним.
Принцип верифікації дійсно дав змогу очистити науку від «метафізичних» тверджень, на
кшталт «світ матеріальний», бо неможливо вказати на спосіб їх перевірки. Цим принципом були
відкинуті також висловлювання про добро та зло, красу, моральність тощо. принцип верифікації
виявився неспроможним для аналізу «науковості» багатьох висловлювань, що стосуються минулого і
майбутнього, Візьмемо, наприклад, вислів «Вчора був дощ». Єдиною підставою стосовно умов
перевірки даного судження є свідчення очевидців, аналіз ґрунту, відеозаписи, однак жодне з них не
дає абсолютної впевненості в істинності чи хибності вислову, оскільки людина або група людей, які
пегерлядають плівку, можуть стверджувати, що нічого схожого, на дощ не бачать. Тому в концепції
«фізикалізму» Отто Нейрата (1882–1945) з’явився заклик орієнтуватися не на слова людей, а лише на
фізичні явища. Зрештою, позитивізм логічно дійшов до визнання, що істинність тверджень – річ
цілком суб’єктивна і є предметом домовленості конвенції компетентних учених. Таким чином, у
рамках неопозитивізму набуває актуальності напрям, який називається конвенціоналізм (від лат.
conventio – угода). Що таке системи аксіом у геометрії? – запитує Жуль Анрі Пуанкаре (1854– 1912),
якого вважають засновником конвенціоналізму, – це не що інше, як просто домовленості між
ученими, які знаходяться поза питанням про істинність чи хибність, і застосовуються, виходячи
виключно із міркувань зручності.
На межі 60–70-х років ХХ століття стала очевидною обмеженість логічного позитивізму.
останній сучасний етап розвитку даного типу філософії традиційно називають «постпозитивізмом».
постпозитивісти використовують конвенціоналістську ідею про те, що науковезнання не може
бути «незалежним» і «об’єктивним», як того бажав позитивізм і неопозитивізм, і залежить від
суспільства, культури, історії й суб’єктивності самих її творців. Томас Кун (1922–1996) запроваджує
поняття «парадиґми» – визначального взірця, в межах якого розвивається наука у той чи інший
період свого існування. Наука розвивається шляхом «наукових революцій» – відмов від старих
парадиґм і утвердження нових, які час від часу виникали в історії. При цьомусаме «безглузді»,
«метафізичні», «необґрунтовані, фантастичні ідеї», від яких намагався очистити науку весь
попередній позитивізм, відігравали в цих революціях провідну роль. Адже саме до таких ідей
відносили свого часу геліоцентричну систему Коперніка, геометрію Лобачевського, психоаналіз
Фройда тощо.
Карл Поппер (1902–1994), який назвав свою філософію «критичним раціоналізмом», на
противагу принципу верифікації пропонує «принцип фальсифіковуваності», який стверджує, що
науковою може бути тільки та теорія, яка згодом може бути спростована, причому, спростовуючи
(піддаючи фальсифікації) стару теорію, нова теорія її не заперечує, а включає її в себе як частковий
випадок.
Засновником марксизму є Карл Генріх Маркс (1818–1883), співзасновником – Фрідріх Енґельс
(1820–1895). У своїй основі марксизм спирається на філософію Геґеля, однак, намагаючись подолати
спекулятивність та абстрактність геґелівської філософії і бути «ближчим до життя», проголошує
першоосновою дійсності матерію. Ідеальне, яке ці філософи обмежують полем людської
свідомості, народжується із матерії в ході діалектичного розвитку природи. Пізнати природу
також можна за допомогою діалектики, однак не геґелівської ідеалістичної, а матеріалістичної.
Матерія є не тільки першоосновою, а й визначає свідомість, впливає на неї. Звідси випливає,
що основою суспільних відносин, які насамперед цікавили Маркса, є матеріальні – виробничі та
економічні відносини. Всю історію людства можна розглядати як діалектичну зміну форм
економічних відносин, або як писали Маркс і Енґельс, «способів виробництва»: «первісний
лад»,«рабовласництво», «феодальний лад», «капіталістичний лад». Існує класова боротьба як
причина розвитку суспільства і зміни соціально-економічних формацій.
Капіталізм, не може бути останньою й ідеальною формою, через притаманне капіталістичному
ладу «відчуження»: за капіталістичного способу виробництва, в умовах фабрики чи заводу, людина
виготовляє тільки якусь певну деталь черевика: підошву, шнурок тощо, не маючи перед собою
остаточного результату власної праці. праця стає нудною і нецікавою, не дає можливості для
творчого розвитку, зрештою сама людина потрапляє у залежність від праці. Таким чином виникає
«відчуження» від праці.
Бачити результат праці можуть тільки власники-капіталісти, в руках яких зосереджені засоби
та інструменти виробництва, люди ж, аби забезпечити своє прожиття, потрапляють у залежність від
засобів виробництва та «відчуженої» праці. Тому марксисти вважали, що наступним і останнім після
капіталізму має бути «комуністичний лад», в якому зникне приватна власність, все майно буде
спільним, усі люди стануть рівними, а праця переважно автоматизована. Ці ідеї не були самі по собі
новими: про спільність майна і рівність серед «воїнів» та «філософів» вперше сказав, ще Платон,
згодом цю ідею розвивали Мор та Томазо Кампанелла. Що ж до моделі «автоматизованого»
(індустріального) суспільства, то її вперше висловив Клод-Анрі Сен-Сімон (1675–1755).
Наступники (так звані марксисти і неомарксисти) розвивали переважно дві головні проблеми
філософії Маркса та Енґельса:
Проблему побудови комунізму, яка розвивалася російським марксизмом та марксизмом у
колишньому СРСР – лише з 1990-х рр. вона перестала бути офіційною метою життя людей, які
населяли країну в той час.
Проблему відчуження та його подолання, яку розвивав західний марксизм, насамперед, так
звана «Франкфуртська школа» (Теодор Адороно (1902–1969), Герберт Маркузе (1898–1979), Еріх
Фромм (1900–1980- чим більш відчуженою від природи стає людина, тим сильніше в ній
проявляється бажання повернутися назад до природи, злитися з нею. Це бажання можна
задовольнити лише двома шляхами: позитивним – любов’ю (в любові людина зливається з
природою) та негативним – намаганням руйнувати і підпорядковувати собі довкілля. Фромму
належать блискучі дослідження цих двох форм подолання відчуженості людини і природи в історії й
культурі.
Маркузе, розвиваючи ідеї Маркса, вважав, що люди в західному повоєнному суспільстві
тотально відчужені від непродуктивної, нецікавої, нетворчої праці, якою вони змушені займатися
протягом переважної частини свого життя. Окрім того, для задоволення нереалізованих у цій праці
духовних потреб суспільство підкидає людині псевдомистецтво, продукти масової культури, які
виступають засобом маніпуляції людською свідомістю і роблять людину «одномірною».
Мислителі «Франкфуртської школи» також намагалися поєднати марксизм із фрейдизмом.

4.Ідеї «філософії життя» Ф.Ніцше. Ф.Ніцше та ніцшеанці.

Говорити про філософію ХІХ–ХХ століття неможливо не згадавши ще про одного
непересічного німецького філософа – Фрідріха Ніцше (1844–1900). Його часто вважають найбільш
оригінальним мислителем усіх часів. жорстку філософію часто не розуміли ні за життя, ні після
смерті, Інтелектуальне заворушення, яке він спричинив . «Я знаю свою долю, – писав Ніцше. – Моє
ім’я будуть згадувати у зв’язку з кризою, якої не було на землі, найбільшим конфліктом свідомості,
розривом з усім, у що раніше свято вірили. Я не людина, я динаміт. Я відкидаю все те, що ніхто й
ніколи не відкидав...».
1872—1876 роки - Написано перші роботи: «Походження трагедії з духу музики» «Несвоєчасні
міркування». У цей період Ніцше охоплюють душевні страждання, що знайшли відображення в його
творчості. Усвідомлення трагічності буття змушує людину піднестися над нею: «Людина повинна
знайти в собі щось таке, щоб не боятися цього світу». Ніцше був переконаний, що в цьому світі не
можна знайти справжній прихисток від страждань, заподіяних зовнішнім світом сприйнять, тому він
прагнув піднестися вгору. У певному розумінні він перетворився на фанатика віри. Сам розвиток
науки був для нього внутрішньою трагедією, трагедією сучасної науковості.
Протилежність життя й розуму стає основою ніцшеанської теорії. Свій перший твір він
присвятив аналізу культури античної Греції, Предметом його поклоніння в перший період було
мистецтво. Він порівнює два начала: діонісійське — життєве, буйне, трагічне; аполлонівське —
споглядальне, однобічно інтелектуальне.
Філософ усвідомлює рівновагу двох начал: буйного й спокійного.
тут є зачатки вчення про «буття» як стихійне зіткнення, розвинутого пізніше у вченні про
прагнення до сили, яке властиве всьому живому, що прагне до свого самоствердження.
Подібно Шопенґауеру, Ніцше тлумачить дійсність як ірраціональну волю, яка народжує
уявлення, однак він веде мову не тільки про світову, але й про людську волю. Ця воля є, насамперед,
«волею до влади», тобто прагненням людини до панування над іншими людьми. Таке прагнення
розглядається філософом як цілком «природне», а все те, що заважає йому, повинне бути
відкинутим. У майбутньому мають з’явитися сильні люди, «ари до влади. Таким чином, Ніцше
пророкує прихід «Надлюдини» яку він називає «сіллю землі». З огляду на цілковиту «природність»
для життя прагнення до влади, має бути зроблена «переоцінка всіх цінностей», тобто переосмислені
й відкинуті цінності та мораль, які культивують слабкість і покірність, насамперед, християнська
мораль, адже щоб стати Надлюдиною, людина повинна опинитися «по той бік добра і зла». Тобто
сприймати вчинки не як «добрі» чи «злі», а як такі, що відповідають прагненню до влади, і як такі,
що йому заважають.
Життя для Ф.Ніцше постає першою і єдиною реальністю. Всесвіт, природа, почуття та ін., —
усе це є лише елементами життя. Оскільки життям рухає волевиявлення, у ньому панує боротьба за
виживання - у ній перемагає сильніший. Слабким людям не слід ні співчувати, ні допомагати, бо
підтримка слабких веде до виснаження і виродження життя: "До цього часу,— наголошував Ніцше, -
вчили доброчинності, самозречення, співчуття, учили навіть відкиданню життя. Усе це є цінності
виснажених... "
Ф.Ніцше протиставляє силу життя культурним нормам й цінностям, вважаючи, що саме
людська слабкість і незахищеність спричинює виникнення культури як системи штучних засобів
виживання. Мораль — це засіб боротьби слабких проти сильних. Життя не підлягає моральним
оцінкам, бо воно є лише таким, яким воно може бути: "Людина, якою вона повинна бути, - це
звучить для нас настільки ж безглуздо, як і "дерево, яким воно повинно бути".
ірраціоналізм та волюнтаризм — два наріжні камені ніцшеанства.
Свою позицію Ф.Ніцше позначає не як "аморалізм" (неморальність), а як "імморалізм"
(позаморальність). Мораль, на думку Ф.Ніцше, тримається на авторитеті та залякуванні, але "Бог
помер" тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж, що посилаються на Бога,
підтримують слабкість і виродження, а не силу життя. Якщо ж людина відчуває у собі "голос крові”,
вона повинна не звертати увагу на мораль, стати "по той бік добра і зла" й піднести себе саму на
надлюдський рівень. Здатна на таке людина стає "надлюдиною", і тільки вона може бути справжнім
виявленням сили життя. Ф. Ніцше також постає проти розуму як засобу організації людського життя,
вважаючи останнє сліпою силою і самовладною сутністю. Але, заперечуючи Ф.Ніцше, слід сказати,
що людське буття не зводиться до життя людського організму; у духовному світі діють інші
закони, ніж у матеріально-фізичному. Якщо в матеріальному світі панують закони маси й сили, то в
духовному - прагнення самовдосконалення і прийняття будь-чого з участю розуму, тобто через
розуміння. Неважко також усвідомити й те, чому деякі ідеї Ф.Ніцше були схвально оцінені
фашизмом.
Водночас у цінуванні людської індивідуальності можна побачити і гуманістичні акценти
філософії Ф. Ніцше. Тому серед послідовників Ф. Ніцше (ніцшеанців) виділяються два напрями: *
радикальні ніцшеанці виводять на перший план у спадщині Ніцше ідеї першого права сили життя,
права насильства, надлюдини, виходу за межі моралі; радикальні ніцшеанці були схильні зближати
свого ідейного наставника з фашизмом і навіть расизмом;
* представники гуманістичного ніцшеанства вважають, що Ф. Ніцше виступав насамперед
проти будь-яких обмежень людини, звільняв людину від нежиттєвих догм та забобонів, закликав її
покладатися на власну волю, бути непохитною у виконанні життєвої мети.
Шлях до надлюдини проходить три етапи: Спочатку в людини є лише віра, що дісталася у
спадок, потім настає нігілізм — відмова від цієї віри, і, врешті-решт, людина розуміє, що «бог
помер» («Ніцше помер» підпис Бог), що не існує абсолютної моралі чи релігії. Лише тоді людина по-
справжньому звільняється та може керувати собою самостійно. Сам Ніцше називав книгу
п'ятим Євангелієм. Тому він був розчарований, коли твір не прийняв читач (як й інші його книги за
життя автора).
 Філософія Ніцше мала безпрецедентний уплив на соціальну філософію та філософську
антропологію, філософію культури, аксіологію, філософію історії. Ніцше визнають своїм предтечею
такі напрями західноєвропейської філософії, як екзистенціалізм, філософська антропологія,
філософська герменевтика, фройдизм, персоналізм, постмодернізм. Можна впевнено стверджувати,
що Ніцше «дав життя» некласичній філософії ХІХ – першої половини ХХ століть.

Запитання для самоконтролю:

1. На що спрямована критика раціоналістично-натуралістичної програми Просвітництва
в європейській філософії XIX – XX ст.?
2. Назвіть основні відмінності між класичним та некласичним типом філософії.
3. В чому особливість ірраціоналізму як філософського напрямку?
4. Охарактеризуйте вчення С. К’єркеґора про екзистенцію.
5. Назвіть етапи становлення людської екзистенції за С.К’єркегором.
6. В чому полягає ірраціоналізм А. Шопенгауера?
7. Структуралізм: революційний переворот в існуючій парадигмі знання.
8. Визначити головну ідею «позитивної філософії».
9. Висвітліть погляди О.Конта.
10. Які соціально-культурні передумови виникнення позитивізму?
11. Що означає феномен відчуження у марксизмі?
12. Що таке надлюдина Ф.Ніцше?

Література:
1. 1.Зарубіжна філософія XX століття: Читанка з історії філософії у 6 кн. - Кн.6.- К.,
1993.
2. Ніцше Ф. Людське, надто людське: Книга для вільних умів / Науковий редактор укр.
видання Олег Фешовець, з нім. переклала Катерина Котюк. – Львів, 2012. – 408 с.
3. Ніцше Ф. По той бік добра і зла. Генеалогія моралі. – Львів, 2002. – 302 с.
4. Ніцше Ф. Повне зібрання творів. – Том 1. Невчасні думки. Народження трагедії. –
Львів, 2004. – 769 с.
5. Ніцше Ф. Повне зібрання творів. – Том 4. Так мовив Заратустра. – Львів, 2010. – 384 с
6. Петрушенко В.Л. Філософія: Підручник. 4-те вид. – Львів, 2006.
7. Расел Б. Історія західної філософії. – К., 1995.
5. Рижак Л. Філософія: підручник. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2013. – 650 с.
8. Скратон Р. Коротка історія новітньої філософії. – К., 1998.
9. Татаркевич Вл. Історія філософії. – Т.1-3. – Львів, 1998-1999.
10. Хрестоматя з історії європейської філософії: [навчальний посібник для самостійної
роботи студентів]/ Під заг. Редакцією проф. В.Л.Петрушенка. – Львів: Новий Світ-
2000, 2013.