Ірраціоналізм

у європейській
філософії ХІХ ст.

Філософія
А. Шопенгауера
та С. К’єркегора.
Підготувала
Студентка 2 курсу
Групи СОУМ-21
 Що таке ірраціоналізм?
Ірраціоналізм — вчення, згідно з яким основою
світу є щось нерозумне (воля, інстинкт), а
джерелом пізнання— інтуїція, почуття.

Ірраціоналізм проголошує основою світу і людини (отже, основою

світогляду) волю, інстинкти, життєві поривання, протиставляючи їх
розумові, вважаючи їх такими, що вислизають з раціоналістичної схеми,
непідвладні розумному пізнанню та регулюванню. Ірраціоналізм не є
породженням новітньої філософії.

Однак тільки наприкінці XIX ст. він виходить на передній план філософської
думки. Поширення і вплив ірраціоналізму зумовлені насамперед
розчаруванням інтелектуалів в ідеї царства розуму на землі, яку в XVIII ст.
проголосили ідеологи молодої буржуазії. Соціальні катаклізми (війни,
революції) засвідчили, що людство далеке від омріяних ідеалів земного раю.
Утвердженню ідей ірраціоналізму сприяло й поширення зневір'я в гуманістичні
засади науково-технічного прогресу.
 Засновники ірраціоналізму, мовби передчуваючи, що
перетворення науково-технічного розуму на суспільного
ідола може призвести до небажаних наслідків, виступили
проти абсолютизації та універсалізації наукового пізнання,
протиставивши йому релігійний, художній, а також
філософський спосіб освоєння дійсності.
Причиною виникнення ірраціоналізму можна вважати також
усвідомлення обмеженості розуму як чинника людської
поведінки. Як засвідчує психологія і філософська антропологія,
в поведінці людини часто вирішальна роль належить
емоціям, волі, підсвідомому, тобто так званим
ірраціональним чинникам. Ірраціоналізм засвідчив кінець
класичної європейської філософії Нового часу, яка
ґрунтувалась на ідеях раціоналізму.
Ірраціоналізм став течією, яка відрізнялась думкою про
неможливість виразити результати «справжнього» пізнання
словами і перевірити строгими науковими засобами.
Утвердженню ідей ірраціоналізму
сприяла й думка, що картина світу, яку
змальовує наука, більше схожа на схему, а
не на живий образ, а тому ні життя, ні
духовний світ людини вона не здатна
зрозуміти.
Філософи-ірраціоналісти наголошували,
що знання заради самого знання не
зможе сприяти розвиткові культури,
удосконаленню людини як особистості,
збагатити її внутрішній світ.
Людина з її емоціями, бажаннями,
потягами є індивідуальною та
неповторною, а тому жодні математичні
формули, жодні раціоналістичні підходи
не зможуть дослідити її внутрішній світ та
сприяти гармонізації життя
 Артур Шопенгауер
Артур Шопенгауер (1788–1860) – визначний
німецький філософ, певний час викладав філософію у
Берлінському університеті. Основна його праця «Світ
як воля й уявлення», у якій він спирався на ідеї
Платона, Канта і ведичну індійську філософію. Свій
ірраціоналізм Шопенгауер протиставив раціоналізму і
діалектиці Гегеля.
Шопенгауер стверджував, що немає істини більш
беззаперечної і незалежної від інших, яка менше
потребує доведення, аніж та, що усе існуюче для
пізнання, тобто увесь цей світ, є лише об’єктом по
відношенню до суб’єкта, спогляданням для
споглядаючого – коротко кажучи, уявленням. Усе, що
належить и може належати світу, невідворотно
приречене цій обумовленості суб’єктом і існує лише
для суб’єкта. Світ – це уявлення.
Важливе значення для утвердження ірраціоналізму Шопенгауера Його відомими працями є:
мало його бачення закону причинності. Він стверджував: «Про волю в природі», «Дві
відношення причинності існує завжди тільки між безпосереднім і основні проблеми етики»,
опосередкованим об’єктом, тобто завжди лише між об’єктами. другий том твору «Світ як воля
Саме на невірному припущенні, що між об’єктом і суб’єктом є
відношення причини і дії, базується безглузда суперечка про та уявлення», збірник нарисів
реальність зовнішнього світу, суперечка, у якій виступають один «Доповнення та життєві
проти одного догматизм і скептицизм, причому догматизм є або хроніки», перший том яких
реалізмом, або ідеалізмом. Реалізм визнає об’єкт як причину і закінчується «Афоризмами
переносить її дію на суб’єкт. Ідеалізм Фіхте уважає об’єкт житейської мудрості».
спричиненим суб’єктом. Але оскільки між суб’єктом і об’єктом
немає відношення за законом підстави, стверджує Шопенгауер, то
жодне з цих положень не доведено і скептицизм перемагає обох Значний вплив на
філософію
Шопенгауера мали ідеї
Канта, Платона,
Згідно з Шопенгауером, світ явищ є сукупністю індійських буддистів.
уявлень, що нагадують «майю» (видимість), за яким
знаходиться світ речей у собі, або воля. Неможливо
розмежувати життя та сновидіння, оскільки вони є
сторінками однієї книги.
Усілякі доброту, любов, доброзичливість і великодушність він називає запереченням волі до життя.
Самогубство у цій системі моральних цінностей також займає відповідне місце: аніскільки не будучи
запереченням волі, воно, навпаки, – феномен могутнього її утвердження. Сутність заперечення
полягає у тому, що людина позбавляється не мук життя, але насолоди. Самогубець хоче життя і
незадоволений тільки умовами, за яких воно йому дано. Тому він відмовляється не від волі до життя,
а тільки від самого життя.

Щастя людини – тимчасове та ілюзорне, воно полягає у позбавленні від страждань, проте,
звільнившись від них, наступають інші, і поки існує світ, по-іншому не може бути. Порятунок від
похмурого світу смутку та сліз Шопенгауер вбачав у мистецтві та аскетизмі. Самозаспокоєння
волі художньо розвиненої особистості возвеличує її, підносить над егоїстичним, злісним та
корисливим натовпом

Варто зазначити, що ідеї А. Шопенгауера, якими довгий час нехтували, в

останні десять років його життя стали предметом уваги та схвалення. Як
вважав В. Віндельбанд, Шопенгауер був чудовим майстром філософської
літератури, який надзвичайно чітко та вишукано викладав свої думки.
 Думки А. Шопенгауера
Є одна тільки
вроджена помилка Чим ми є насправді,
— це переконання, означає для нашого
ніби ми народжені щастя набагато
для щастя. більше, ніж те, що
ми маємо.

Хто жорстокий до Кожну людину

тварин, той не може можна вислухати, Не кажи своєму Думки видатних умів
другові того, що не не переносять
бути доброю але не з кожним повинен знати твій фільтрації через
людиною. варто розмовляти. ворог. ординарну голову.

Для того щоб Те, що люди Хто не любить

Кожна дитина в
самотності — той не
добровільно і вільно називають долею, є, якійсь мірі геній і
любить свободи, бо
визнавати і цінувати по суті, лише кожен геній до
лише в самоті можна
чужі достоїнства, сукупністю учинених деякої міри дитя.
бути вільним.
треба мати власну. ними дурниць

Багатство подібно
солоній воді: чим
більше його п'єш,
Світ — це госпіталь тим сильніша
невиліковно хворих. спрага.
 Сьорен Керкегор
Одним з найвідоміших критиків раціоналізму і засновником
ірраціоналізму Нового часу був датський теолог і філософ
Сьорен Керкегор (1813—1855). Після бурхливого
студентського життя він поринув у релігійну віру,
відмовившись навіть від нареченої. Здобувши ступінь
магістра теології, проігнорував церковну кар'єру, оскільки
вбачав у сучасному йому християнстві зраду самої ідеї
християнства. Своє коротке життя провів у напруженому
пошуку істини; його філософія є особистим досвідом
духовних поривань, вистражданою ним істиною.
Керкегор зміщує центр філософської проблематики з гносеології до
етики. На його думку, передусім необхідно з'ясувати сенс життя для
себе. Попередня філософія (насамперед, гегелівська, яка для нього є
символом раціоналістичної традиції) не дала відповіді на це
питання. Раціоналістичну філософію, яка має справу зі «Наше життя є
всезагальним, мало турбує окрема людина з її переживаннями і наслідком більшості
муками. наших думок».
Соціальна проблема морального вибору втілилась у вченні К’єркегора про три стадії розвитку
людини, або про три способи її життя. Три стадії існування одиничного – естетична (чуттєва),
етична (заснована на розумі) та релігійна постають як різні моральні орієнтири.

На естетичному рівні (він має на увазі евдемоністичні етичні концепції, які націлюють людину на

1
досягнення щастя) індивід перебуває в стані постійного жадання чуттєвих насолод. Однак чуття
слабнуть, для збудження їх потрібно щоразу все сильніше стимулювати, що неминуче призводить до
перенасичення і розчарування. Моральність, зорієнтована на насолоду, на залежність людини від
зовнішніх факторів, заводить у глухий кут або до вибору іншої альтернативи. На етичному рівні
людина діє згідно з усвідомленою повинністю, прийнятими людськими моральними нормами.

Друга стадія – етична, на якій індивід, керуючись принципами моралі та обов’язком, стає на бік

2
добра. Трагедія життя людини, яка перебуває на цій стадії, полягає в тому, що вона змушена
узгоджувати свої дії із загальноприйнятими етичними вимогами. Для етичної стадії типовим є
образ Сократа, який, згідно з рішенням суду, випив чашу з отрутою, оскільки поважав закони і не
хотів їх порушувати. Усі вчинки людини продиктовані розумом, вона здійснює всезагальне веління
на зразок категоричного імперативу І. Канта

3
На третій стадії особа постає грішником, який завинив перед Богом. Згідно з
К’єркегором, «людина – синтез нескінченного та кінцевого, тимчасового і вічного».
Вона страждає від суперечностей, які терзають її. Людина найбільше страждає тоді,
коли прагне встановити зв’язок з нескінченністю в образі Бога, оскільки усвідомлює, що
поки вона живе, не може подолати свою прив’язаність до земних благ.
Безумовно, Керкегор, заперечуючи ототожнення божественного і людського (в моралі),
впав в іншу крайність — в їх антагоністичне протиставлення. Бо якщо релігія перебуває поза
людськими цінностями, поза розумом, тоді віруючі легко можуть стати жертвами
фанатиків, релігійних пройдисвітів. Віра без єдності з розумом і людською моральністю є
примітивно спрощеною. Але не можна не бачити того, що саме такий підхід відкрив
проблеми, про існування яких філософія до нього не здогадувалась.

Філософські ідеї Керкегора були передчасним прозрінням, виявилися неспівзвучними

духовній атмосфері Європи XIX ст. Тому їх не зрозуміли й невдовзі забули. Потрібні були
страждання мільйонів людей в окопах Першої світової війни, щоб через п'ятдесят років
знову повернутись до них. Екзистенціалізм, який виник у міжвоєнний час, є прямим
спадкоємцем філософії Керкегора.

Філософські погляди С. К’єркегора його сучасники не сприймали. Він був майже не відомий
за життя. Про нього заговорили лише у часи Першої світової війни, коли людські
страждання, страх смерті, думки про сенс існування були невід’ємними атрибутами
тогочасного життя. Пізніше ідеями К’єркегора зацікавилися Карл Барт та інші представники
протестантизму, а особливо екзистенціалісти.
 Думки С. К’єркегора
Істина завжди на стороні меншості, і меншість завжди сильніша від більшості, бо,
як правило, меншість складається з тих, хто має певну думку, тоді як сила більшості
ілюзорна, оскільки її формує натовп, що не має ніякої думки, — і тому наступної миті
(як тільки стає зрозуміло, що меншість сильніша) вона приймає думку меншості, яка
тепер уже є більшістю, тобто стає різноманітним збіговиськом, отримавши для
себе весь кортеж і чисельність, у той час, коли істина знову в новій меншості.

Повішайся, ти пошкодуєш про це; не вішайся, ти Прагнути вперед - значить

втратити спокій,
пошкодуєш і про це, в обидвох випадках ти пошкодуєш залишатися на місці -
про це. Таке, вельмишановне панство, резюме всієї значить втратити себе.
життєвої мудрості.

Тиран помирає, і його

царювання
Справжня німота не в Наше життя є наслідком
закінчується; мученик поми
мовчанні, а в розмові. більшості наших думок.
рає, і його царювання
починається.
Висновок:
Концепцію Шопенгауера спіткала така ж доля, як і філософію Керкегора.
Вона випередила свій час і не була схваленою сучасниками. Лише
наприкінці життя мислителя вона отримала деяке визнання. Справжній її
ренесанс відбувся завдяки філософії Ніцше.
Загалом концепції Керкегора і Шопенгауера провіщали новий тип
відношення особи і суспільства, який можна означити як індивідуалізм.
Просвітники брали за відправну точку окрему людину, розглядаючи її
елементом суспільства; романтики і представники німецької класичної
філософії віддавали перевагу суспільству за рахунок особи; Керкегор і
Шопенгауер, керуючись різними мотивами, зайняли позицію крайнього
індивідуалізму, що свідчило про наростаючу дисгармонію в реальних
відносинах особи і суспільства в тогочасному бутті.