РИСИ АРХАЇЧНИХ ФОРМ ЕПОСУ.

КЕЛЬТСЬКИЙ ЕПОС

Епічна поезія, що збереглась на Заході майже виключно у книжній формі, виникла

в надрах народної творчості і довгий час передавалась в уснопоетичній формі, головним
чином напівпрофесіональними розповідачами.
Героїчний епос, що побутував в усній формі, не складає сумніву у фольклорних
витоках книжної епічної традиції загалом. Стиль книжних пам’яток в основі своїй той же,
що і в героїко-епічних творах, що побутували в усній формі.
Зв’язок книжного епосу з народною поезією виражається, однак, не лише у стилі,
але і в змістові: епічні пам’ятки, як правило, виражають загальнонародні інтереси,
пронизані пафосом любові до вітчизни, містять демократичні тенденції.
Разом з тим західноєвропейський книжний епос являє собою не просто давні
записи уснопоетичної творчості, але і певну ланку у розвитку літератури з фольклору. У
цьому відношенні цікаві випадки початкового відходу від усної традиції дають пісні
«Едди», в яких різко скорочується кількість паралелізмів, а набір синонімів
використовується для того, щоб збагатити думку. В «Едді» епітет зберігає прикрашу
вальний характер, але припиняє бути постійним, щоб різноманітнити слововживання.
Слід вказати на два етами в історії середньовічного західноєвропейського епосу:
1) Епос доби розкладу родового устрою ( кельтський (ірландський), скандинавський,
англосаксонський, давньогерманський);
2) Епос феодальної епохи (німецький, французький, іспанський).
В епосі періоду розкладу родового устрою зберігається зв’язок з традиціями
фольклору докласового суспільства, з богатирськими казками і сказаннями про
першопредків – «культурних героїв». Відповідно ці епічні пам’ятки сповнені
міфологічної та почасти казкової фантастики. Кругозір їх творців практично обмежений
родоплемінними відносинами, тому навіть великі зіткнення народів (в німецькому епосі)
потрактовуються як родова суперечка. У цей період ще сильні елементи ідеалізації
родових відносин, елегійний погляд на родове минуле. Зокрема, у скандинавському
міфологічному епосі загибель родових відносин трактується як крах світу.
Для цього етапу характерними є короткі пісні і сказання, творцем і виконавцем
яких був дружинний співак (тип германського скопа). Але цей епос виявляє також і сліди
віршово-прозової і навіть прозової форми.
Саме таким був епос кельтів, що в давнину населяли більшу частину території
Європи.

Кельти в часі і просторі.

В наші дні народності кельтського походження населяють головним чином західне
узбережжя Європи. Проживають вони в Британії, Корнуоллі, Уельсі, Шотландії, на
острові Мен і в Ірландії. Були часи, коли території кельтів займали більшу частину
континенту, а в 278 р. до н.е. одна група морських розбійників проникла на схід до Малої
Азії, де залишила пам’ять про себе в назві Галатія.
Етногенез кельтів укорінений у так звану гальштатську археологічну культуру
(археологічна культура племен південної частини Середньої Європи в період раннього
залізного віку (приблизно 900–400 до РХ), названа за могильником, розташованим біля м.
Гальштат (Хальштатт, Hallstatt, південно-західна Австрія); він завершився в процесі
переходу від гальштатської культури до „латенської” (археологічна культура кельтських
племен Європи залізної доби (VII ст.. до н.е.). Назва походить від городища Ла Тен (La
Tène) у Швейцарії. В VI-III ст. до н.е. кельти розповсюдилися з території історичної Галії
в області, що відповідають сучасній Іспанії, Північній Італії, Південній Німеччині, Чехії,
Британії, частково Угорщині, асимілюючи місцеве населення. До становлення Римської
імперії кельти являли собою серйозну силу. В 385 р. до н.е. кельти захопили і

1
розграбували Рим, і цей історичний факт не був забутий Юлієм Цезарем (De Bello Gallico)
і римським легіонерами, що захопили між 59 і 49 рр. до н.е. кельтські території в Галії,
сучасна Франція. Кельти увійшли у склад Римської імперії, але продовжували
поклонятися власним богам і богиням до офіційного прийняття Римом християнства.
Однак вплив християнства скоро став відчутним навіть в Ірландії. Вторгнення
скандинавських вікінгів в VIII-X ст. і англо-норманські завоювання в ХІ ст. не мали
суттєвого впливу на самобутню ірландську культуру. Аж до кінцевого політичного
підкорення англійцям (в 16 ст.) в Ірландії збереглись суттєві риси родоплемінного ладу.
Мало що змінила і досить рання християнізація Ірландії (V).Починаючи з V ст. монахи
збирали і записували давні ірландські саги (scela). Ці саги являють собою одну з основних
частин кельтської культурної спадщини.

ІІ. Організація кельтського світу. Держава і суспільство

1. Соціальні класи і функції

Кельти, як і всі інші індоєвропейці, мали поняття про 3 соціальні класи, що

визначалися за їх спеціалізованими функціями:

1) Жрецький клас (жерці, або „друїди”): управління сферою сакрального і всім, що

визначає стосунки людського суспільства і божественних або потойбічних сил.
2)
Структура кельтського жрецького класу:
Друїд – загальний термін, що позначає будь-якого члена жрецького класу незалежно від
його спеціалізації. Будь-який друїд мав право здійснювати жертвоприношення;
Бард – «поет», що спеціалізувався на читаній вголос поезії (а також піснях), що містили
похвалу або ганьбу. В Ірландії його місце зайняв file (філід) „що бачить”, спочатку був
пророком, практикував сатиру і магію.
Ват – „пророк”, що відповідав за усіляку культову та обрядову релігійну практику,
особливо за пророцтва. Цілитель також зазвичай був ватом.

2) Воїнський клас (військова знать, або fláith):війна і магія, все, що стосується

використання фізичної сили, жорстокості, магії і хитрощів, котрі були спрямовані
на захист суспільства;

3) Виробничий клас (ремісники): ремесло, с\г, скотарство, торгівля, в цілому все, що

не стосувалося першої і другої функцій. Ремісничий і виробничий клас існує тільки
у взаємозв’язку з двома іншими. Він має поважати їх та постачати усім необхідним.
Ця схема відповідає виключно людському суспільству. За визначенням боги
здійснюють жрецьку функцію, тоді як досконалість Іншого Світу передбачає відсутність в
ньому різних функцій.
На відміну від Риму, Ірландія, а також Галлія не були знайомі з римським
визначенням artes liberales, що протиставлялися artes serviles. Повагою користався кожен,
хто мав знання і вміння, чи то духовне чи фізичне. Він в ходив в число „майстерних
людей”.
2. Влада і уявлення про державу
Матеріальне життя кельтів було вкрай простим, економічна система – діючою та
міцною, а їх політичні погляди відрізнялися стабільністю. Вибірність влади була
правилом. Правильне функціонування традиційної політичної системи забезпечувалось
повною рівновагою, погодженням між друїдом і царем, оскільки цар обирався з
воїнського класу під контролем друїдів. Однак якщо цар не міг обійтись без друїда, друїд
тим більше не міг нормально виконувати свої обов’язки поза царським двором.

2
 В той час як друїд користався усілякого роду привілеями (перш за все звільненням
від податків і військової служби, що не забороняло йому змагатися, якщо на те була його
воля чи бажання), в той час як його авторитет і престиж були безмежні, на кельтського
владику накладались багато чисельні заборони, ірландські гейси: не покидати територію
королівства, не брати слова раніше друїда та ін. Суспільство розглядало його скоріш як
посередника або розподільника благ, а не як володаря громадянської і військової влади.
Архетипом кельтського владики був той, кому плоди доброго правління і
матеріальна удача дозволяли дарувати, безвідмовно. Час правління доброго короля – це
доба всезагального достатку. Поганий же король накладає підданих податками, але нічого
не пропонує взамін. Його правління - це доба занепаду: в його царювання земля не
родить, скотина не плодиться, суд неправедний, поразки у війнах невідворотні. Частіше за
все поганий король помирає потрійною смертю жертви: його вбивають вороги, топлять в
чані з пивом або медом, спалюють заживо у власному будинку відповідно до пророцтв чи
сатири друїдів. Король Ірландії ніколи не складав з себе владу: він втрачав її з життям,
звичайним його кінцем була смерть від руки майбутнього короля, більш молодого і
сильного.
Від владики вимагалося поєднання стількох достоїнств, що лише нечисленні
благородні кандидати в королі могли задовольнити цим вимогам. Ірландська система
правління була складним поєднанням накладання влади місцевих королів, що правили
невеликими районами, і влади королів провінцій під началом вищої влади короля Тари.,
скоріше номінальної, ніж реальної. Вища влада „верховного короля” була бажаною, але
небезпечною для її володаря: її міг утримати лише той, хто поєднував в собі і гідність і
силу. Кельтський цар не був жерцем: він не здійснював релігійних функцій.
Кельтське res publica – це вірність людині, родині, клану, місту, але не поняттю
державності, надто абстрактному в силу своєї віддаленості. В кельтській мові відсутнє
слово, що позначало б латинське patria та res publica.
Справжнім осередком суспільства була ірландська fine, родина в самому широкому
сенсі слова, що містила в собі висхідні і низхідні лінії родини, її прямі і побічні гілки;
такий і шотландський клан, що містив в собі інколи декілька тисяч чоловік. Поза родиною
призначаються тільки особисті зв’язки залежності, васалітету або підданства по
відношенню до важливої особи.
Кельтська концепція держави безмежно розширяє область приватного права і , як
наслідок, майже зводить на ні право державне.
Кельти обожнювали суддівські процедури. Немає практично жодного ірландського
середньовічного тексту, міфологічного або епічного переказу, котрі б не містили
юридичне посилання або прецедент.
У випадку вбивства або образи, нанесення матеріального або морального збитку
закон обмежувався встановленням віри (ціна честі), яку вбивця або інший злочинець,
якщо він хоче уникнути кровної помсти, мав виплатити жертві або його родині, в
залежності від віку, статі і соціального положення того, хто постраждав.
Така система з покоління в покоління підтримувала як прояв ворожнечі, так і
вірності, протистоячи всім випробуванням і знаходячись поверх добра і зла. Тому горе
тому, у кого немає багато чисельної родини і великої кількості нащадків.
Війна мислиться як приватна справа і сенсом її стає поєдинок. У сазі „Викрадення
бика із Куалнге” герой Кухулін самотужки зупиняє армію чотирьох ірландських
королівств, що об’єдналися проти Улада: він заключає з королевою Медб договір, згідно з
яким вона буде кожного дня, рано вранці, посилати йому воїна, якого він повинен вбити.

3. Роль жінки в суспільстві

Насамперед потрібно зазначити, що досліджувати особливе місце жінки у

кельтському суспільстві означає займатися надуманою проблемою, оскільки жінка

3
відрізняється від чоловіка лише фізіологічно, і «жіноче питання» не виникало – ні
політичній, ні в соціальній, ані в юридичній сфері, не кажучи вже в домашнє
господарство, - в жодному індоєвропейському суспільстві.
Моногаміє я законом для всіх індоєвропейців. Позашлюбний зв’язок всього лише
допускався, а 9 чи 10 рівнів шлюбу були частиною контракту, який заключався між двома
родинами. У дохристиянській Ірландії не було іншого слова для позначення «договору»
або «шлюбу», окрім caratrad (дружба). Новоірландське pósadh – це християнське
запозичення з латинського sponsus, а ірландське слово, яким в переказах позначається
любов, взаємні почуття та прив’язаність, - це назва хвороби: serg «томління» або
«неврастенія».
Ірландська, бретонська або галльська жінка мала чітко визначений статус, котрий
був рівний статусу чоловіка: вона могла передавати у спадок, успадковувати,
користуватися майном та слугами, мати професію. Вона навіть мала доступ до
священства, маяючи дар пророцтва. З іншого боку, і як наслідок цих свобод, в Ірландії до
VII ст. жінка-землевласниця була військово зобов’язаною.
Найчастіші міфічні теми дохристиянської Ірландії так чи інакше звеличували
жіночність у таких іпостасях:
- алегорія або втілення Ірландії в особі молодої жінки досконалої краси, яка
навіть була образом й уособленням Влади. Жінку і владу брав король, однак
вона теж вибирала його і, як королева Медб («сп’яніння {владою}»), завжди
була оточена чоловіками.
- Прекрасна вісниця з Іншого Світу, котра шукає щасливого смертного, щоби
відвезти його на кришталевому човні та подарувати, зі своїм коханням, вічне
блаженство.
Залишилося багато оповідань, які описували приклади вірності, відданості, мудрості та
краси галльських жінок. Саме кельти заповіли середньовічній Європі обхідним шляхом
артурівської легенди (про Трістана та Ізольду) ідею абсолютного кохання та вільно
обраної долі, яку могли наслідувати, але не могли перевершити. Але абсолютні людські
почуття досягають досконалості лишу у смерті, вона і є ціна, яку платять закохані (сага
про нещасне кохання Дейрдре і Найсі: не бажаючи стати дружиною короля Улада,
Дейрдре обрала собі чоловіка, якого примусила викрасти себе, а потім її чоловік був
зрадницьки вбитий, а вона віддала перевагу розбити голово об скелю, щоби не пережити
його)

«Пантеон» кельтських богів

Відразу ж уточнимо, що слово пантеон вживається тут лише в приблизному значенні,

через відсутність іншого терміну, який краще підійшов би для позначення сукупності
кельтських богів. Слово пантеон природним чином має стосується лише грецької релігії,
по суті своїй політеїстичної, тоді як кельтська традиція тяжіє до монотеїзму: кельтські
боги суть різні аспекти одного великого вищого божества, що перебуває поза будь-
якими функціями, оскільки воно перевершує всі функції.
Визначення богів Галлії було дано Цезарем у короткому пасажі з De Bello Gallico. Там
пояснюється, що галли знали богів, що відповідають п'яти функціям римських богів

МЕРКУРІЯ,

ЮПІТЕРА,

МАРСА,

АПОЛЛОНА,

4
МІНЕРВИ.

1) МЕРКУРІЙ - ЛУГ:

Згідно з Цезарем, це найбільший з галльських богів, винахідник усіх мистецтв (inventor

omnium artium), покровитель торговців і мандрівників. В Ірландії йому відповідає Луг
Савілданах («Багатомайстерний», а не «Митець у багатьох ремеслах», як неправильно
розуміють його прізвисько, бо ремесла – це лише мала частина мистецтв). Він наділений
здібностями решти богів, як мовиться про це в ірландському переказі «Битва при Маг
Туред» (Cath Maige Tuired). Луг перебуває поза пантеоном і над ним, Lug(us) - це "всі
боги", об'єднані одним теонімом. Луг, однак, є також і в першу чергу світлоносним
богом, який багато в чому нагадує Аполлона. Ірландський Луг має яскраво виражені
«одінічні» риси, що зближують його в певному сенсі з похмурим аспектом німецьких
військових божеств (Одін). Це аж ніяк не лагідний бог, він не з тих, з ким люди легко
спілкуються або закликають з будь-яких дрібних приводів. Проте цей похмурий аспект
був початковим: Луг був передусім сонячним і світлим божеством.

ЮПІТЕР - ДАГДА:

Цезар приписує йому владу над небом (imperium cеlestium tenere). Його
ірландською відповідністю є Дагда, «добрий бог» або бог-друїд, який має три примітні
атрибути і ще четвертий, не менш примітний, але прямо йому не приписувався:
- казан достатку (дохристиянський прототип середньовічного Грааля), який
вгамовує голод; казан, крім того, є знаряддям воскресіння: у нього кидають мертвих - і
вони виходять з нього живими;
- палиця, жахлива зброя, яка вбиває людей одним своїм кінцем (в цьому світі) і
воскрешає їх іншим (в іншому світі): слід, що залишається від неї на землі, настільки
глибокий, що може служити кордоном між двома провінціями;
- арфа, в якій містяться всі мелодії і всі можливі інструменти, з якої Дагда витягує три
класичні мотиви ірландської музики: мотив сну (всяка добра музика заколисує тих, хто
її слухає), веселощів та смутку.
- колесо, зберігач якого – «аватар» Дагди, сліпий друїд Міг Руйт («слуга колеса»). Це
космічне колесо ірландського апокаліпсису: «Оглухне той, хто почує його, осліпне той,
хто його побачить, і загине той, на кого воно впаде».

Дагда – це ще й батько ірландської «Мінерви», Брігіти, та кельтського «Аполлона» у

його юному образі, Ойнгуса («Єдиний Вибір») або Мак Ока («Юний Син»), народженого
під вечір дня, що тривав дев'ять місяців; якщо Дагда вважався символом Вічності, і
щоб породити сина, зупинив хід сонця, його син символізує Час.
І хоча не існувало в Галлії божественного персонажа, що мав такі ж характерні риси, з
римським Юпітером зазвичай порівнювали Тараніса, основним атрибутом якого
вважалося колесо. Колесо Тараніса, що є космічним колесом, служить також, як ми
бачимо, атрибутом міфічного ірландського друїда Міг Руйта. Блискавка серед атрибутів
Тараніса не згадується, але в самому теонімі укладено слово «грім» (tarann валлійською та
бретонською). Палицю Дагди можна впізнати в молоті галльського Сукелла («добрий
молотобоєць»), чиє ім'я не має ірландської відповідності, але зустрічається в середині XIX
століття в mell benniget, «благословенному молоті», бретонського фольклору, яким
добивали вмираючого, що полегшувало його перехід в інший світ.
Дагда, званий також Eochaid Ollathir ("Еохайд Могутній Батько") або Ruadh Rofhessa
("Червоний Довершеного Знання"), є покровителем науки, поборником дружби та дружніх
угод (які він сам з легкістю порушує). Нарешті, як бог Вічності, він є богом-володарем

5
хронологічного та атмосферного часу, і в цьому сенсі він постає володарем
елементів, повітря, води, землі та вогню.

МАРС:

Цезар цілком закономірно приписує йому військову функцію (Martem bella regere); у
нього є дві острівні відповідності:

1) на королівському рівні:
Нуаду, король ірландських Племен богині Дану: він сам не бере участі в битвах, але
«битву не можна виграти без короля» (ni gebthar cath cen rig). Присутній король діє як
«нерухлива рушійна сила», що регулює та заспокоює військову функцію. У переказі
«Битва при Маг Туред» розповідається, що Нуаду втратив праву руку у битві проти Фір
Болг, і що внаслідок цього дискваліфікуючого пошкодження вожді Племен богині Дану
були змушені обрати серед фоморів (міфічні істоти, що представляють в ірландській міфології
демонічні, темні сили хаосу, з якими постійно доводилося боротися міфічним жителям Ірландії. Вважають,
що слово «фомори» означає «підводні»; в будь-якому випадку фоморів завжди пов'язувалися з морем, адже
їхні королі постійно жили десь за морем.) його тимчасового заступника, можна сказати
узурпатора. Цей заступник, якого звали Брес, правив до того дня, коли його ненаситна
жадібність і самодурство викликали бурю обурення. Якийсь поет піддав його ганьбі,
внаслідок чого він змушений був відмовитися від влади. Нуаду, який обзавівся срібним
протезом руки, повернув собі королівський титул. Його атрибутом є «меч світла», хоча
функціонально він насамперед «дарувальник» та гарант добробуту країни. Ім'я його
походить від основи nod-, також як ім'я британського Марса Нодонса (Nodenti або Nodonti
у давальному відмінку), засвідченого в IV ст. нашої ери в написах храму в Лідні Парк біля
гирла річки Северн.

2) на військовому рівні:
Огма, герой Племен богині Дану, був відомий у Галлії під ім'ям Огмій, бог уз,
аналогічний ведичному божеству Варуне. Грецький письменник Лукіан Самосатський
залишив єдиний у своєму роді опис цього бога: Огмій у нього відноситься до типології
Геракла, а не Марса. Нагадаємо, що в класичній міфології Геракл – це не бог, а напівбог,
тобто «герой» у тому сенсі, як цей титул розумівся в Ірландії. Цією різницею
пояснюються всі помилки щодо галльського Марса, властиві як давнім, і сучасним
авторам. Саме ім'я Огмія здається не кельтським, а грецьким чи запозиченим із грецької
(ogmoV «шлях»). Отже, Огмій є владикою мертвих, «провідником душ», чиє ім'я не можна
було промовляти (що пояснює запозичення з грецької), віддаленим прототипом
середньовічних танків смерті та еквівалентом описаного Цезарем «Меркурія» у ролі
покровителя мандрівників і купців»). Огмію в його різновиді Mars Mullo («з куп
(трофеїв)») галли присвячували зброю переможеного ворога, наступальну (списи, мечі,
дротики) і оборонну (шоломи, щити, обладунки), у формі куп, які нагромаджували на полі
битви, або у формі ритуально руйнованих у святилище дарів. Огмій/Огма постає
"темною" стороною верховного божества, "світлим" аспектом якого в Ірландії є
Дагда. В Ірландії йому приписувався винахід магічного огамічного письма, а також
заступництво красномовства, про що згадує і Лукіан Самосатський. У деяких переказах
він називається Елкмаром («Заздрісник» або «Великий Лиходій»), персонажем,
наділеним магічними здібностями, але малодушним і боягузливим, що відповідає його
військовій символіці і нагадує деякі риси грецького Ареса.
Огма - це бог війни, але він не вершить її сам; він керує її ходом і контролює її, це
пояснює, чому військова діяльність, що вимагає багато енергії, була справою героїв (в
Ірландії Кухуліна), а не правителя, і що військова функція поділяється на два рівні:
- рівень героя, активного, але не дієвого;

6
 - рівень короля, неактивного в тому сенсі, що він не бореться сам, але «дієвого»,
оскільки його присутності достатньо для гарантії успіху (він «регулює» все суспільство,
включаючи «третю функцію», король, на відміну від героя, розподіляє енергію ).

АПОЛЛОН:

Цезар говорить про нього тільки як про Аполлона-цілителя. Подібно до «Марса», він
має дві острівні відповідності:

- У ролі цілителя:
Діанкехт та троє його дітей: двоє синів, Міах («Горбун») і Октріул, і дочка Айрмед
(«Міра»). Діанкехт («Швидке захоплення») був виробником срібного протезу для
короля Нуаду, від чого цей останній отримав прізвисько Аргетлав («Сріблорукий»).
Однак, за переказом «Битва при Маг Туред», Міах замінює цей протез справжньою рукою
і заздрісний бог-лікар вбиває свого сина. Згідно з тією ж сагою, четверо «друїдів», що
зійшлися біля «Молодильного джерела», до якого були кинуті лікарські трави, повертають
до життя загиблих воїнів із Племен богині Дану, занурюючи їх у це джерело. У
міфологічних генеалогіях Діанкехт є дідом верховного бога Луга.

- У ролі бога юності:

Ойнгус («Єдиний Вибір») або Мак Ок («Юний син»), зачатий і народжений в один
день (рівний дев'яти місяцям), плід «перелюбства» Дагди та Боанн (Bo Vinda «Біла
Корова», р. Бойн) дружини Елкмара (Огми), брата Дагди. В ірландській міфології він
прославився тим, що хитрістю викрав у Дагди його чарівний палац Бруг-на-Бойне
(«Фортеця на Бойні»): юний бог попросив собі цей палац на добу, але оскільки символічно
цей час дорівнює вічності, палац залишився його власністю назавжди. Ойнгус є також
героєм архаїчної оповіді Aislinge Oengusso («Видіння Ойнгуса»), який пояснює розуміння
часу в кельтському світі.
Проблеми, що виникають у зв'язку з «Меркурієм» і «Марсом», у сукупності своїй є
досить складними, бо обидва ці божества поділяють між собою у кельтському регіоні
численні аполлонічні риси. Каринтійський бог війни Марс Латобій також постає у вигляді
юнака, як у тому свідчить бронзова статуя, відкрита Магдаленсберге (поруч із
Клагенфуртом в Каринтії). Це статуя грецької роботи, з написом на честь Марса.

МІНЕРВА:
Безпосередньою ірландською відповідністю галльської «Мінерви» є Бригіта, дочка
Дагди, мати мистецтв (і «митців», aes dana, які вважалися обізнаними в таємницях ремесла
або в духовних знаннях) та найдавніших богів (тобто чотирьох богів із нашого списку):
саме її вважали своєю покровителькою ірландських поетів-філідів, вона вважалася матір'ю
поетів, ковалів та цілителів. Її ім'я згадується у міфологічних текстах лише побіжно, бо
вона була повністю християнізована. Але і в агіографічних текстах вказівки на неї також
нечисленні, за винятком того багатозначного факту, що свята Бригіта нерідко
прирівнюється до Діви Марії. Її ім'я на материку закріплено в одному з найдавніших
верств кельтської топоніміки з коренем brig-(Brigantia>Bregenz). Вона мала також
прізвиська Белісама («Яскраво Сяюча») або, у множині, Suleviae (sul-«сонце» у всіх
кельтських мовах, за винятком ірландської, де suil «око»).
Особливістю цього великого жіночого божества кельтів і те, що вона – єдина
богиня у чотирьох богів (паралель з індійськими Пандавами, які вп'ятьох володіли
однією-єдиною дружиною, Драупаді). Саме тому кельти не мали божеств, відповідних
Юноні, Діані чи Венері. Бригіта є одночасно дочкою великого бога друїдів, матір'ю
найдавніших богів (один з яких – Дагда!) та дружиною чи сестрою їх усіх.

7
 Порівняння з острівними паралелями дозволяє внести безпосередню корективу:
ірландський Луг займається тими «мистецтвами» (матеріальними та інтелектуальними),
які ініціює Бригіта як мати поетів, ковалів і цілителів, оскільки військова та реміснича
ініціації були жіночими. У тій же Ірландії ми завжди зустрічаємо Бригіту під різними і
різноманітними іменами, такими, як Боанн, Етайн, Етне (від род.п. Etain, Etaine),
Тальтіу («Земля»), або навіть Еріу, Банба, Фодла, різними іменами Ірландії,
відповідно до аспекту міфу, що розглядається. Під ім'ям Морріган («Велика
Королева»), як богиня війни, вона вважається дружиною Дагди. Але чи була вона
матір'ю, дочкою, дружиною та сестрою, подібне поєднання протиріч чи безглуздя тільки
точніше відповідає її теологічному визначенню. Не дивно, що після християнізації
Ірландії свята Бригіта вважалася майже так само високо, як святий Патрік, і що фольклор,
пов'язаний з нею, її свято 1 лютого були дуже важливими.

Функції цих п'яти великих сутностей відповідно до трьох функціональних

індоєвропейських категорій:

- перша функція, жрецька,

- друга функція, військова,
- третя функція, реміснича та продуктивна.

Луг перевершує всі інші класи та здійснює всі їхні функції. Він знаходиться «поза
класами» і сам по собі рівнозначний «всім» богам.
Дагда здійснює першу функцію, наглядає за першим, жрецьким класом.
Огма (Нуаду) здійснює другу функцію, наглядає за другим, військовим класом.
Три ці божества чи групи божеств, взаємно зобов'язані і доповнюють одне одного,
становлять те, що називають верховними богами кельтів. Вони разом здійснюють союз
духовної влади та мирської могутності.
Бригіта (Боанн, Етне, Етайн, Еріу і т.д.) є жіночим аспектом жрецької та військової
влади і на цій підставі «наглядає» за третьою функцією, наявність якої необхідна для
жерців і воїнів. З цієї причини військова ініціація здійснювалася також з допомогою
королів, які, як і початкові друїди, жили на півночі Британії.
Діанкехт (Мак Ок). Яку функцію слід йому приписати чи довірити? Зрозуміло, не
третю, оскільки медицина була мистецтвом друїдичного рівня, і друїди, котрі займалися
цим мистецтвом, не переставали залишатися друїдами. Медицину, насправді, теж можна
поділити на три функціональні рівні:
жрецький – медицина заклинань;
військовий – кривава медицина чи хірургія;
ремісничий – медицина трав.

Отже, всі боги належать до першого жрецького класу, бо вони – боги. У цій якості
вони наглядають і опікуються різними функціями тією мірою, якою вони втручаються в
людські справи, оскільки останні потребують управління. Світ богів, досконалий за
визначенням, не потребує жодного управління чи нагляду над функціями.

8
 Цезар Галлія Ірландія Вельс Функція
МЕРКУРІЙ Луг Луг Ллеу «Знавець усіх
(«світлий») мистецтв та
ремесел»,
поліфункціональний
бог, покровитель
багатьох мистецтв
ЮПІТЕР Тараніс Дагда Бран жрець
(«добрий бог»)
МАРС Огмій Огма Гвідіон війна, магія
(«шлях»)

Нуаду Нуд царська влада

(«розподільник»/
«даритель»)
АПОЛЛОН Мапон Діанкехт Мабон Здоров’я ,
(«швидке
захоплення»)

Ойнгус Мак Ок молодість

МІНЕРВА Бригантія, Бригіта, Етайн, Аріанрод, матір, дружина,
Белісама Боанн, Тальтіу Модрон сестра, донька богів

4. Ірландські саги та їх класифікація

Ірландські саги – приклади прозового епосу з віршованими вставками. У низ

міститься низка спільних місць, традиційних формул (особливо характерними є описи
зовнішності і одягу), що вказує на їх фольклорні витоки. В описах стиль саг багатий на
ретардації, у драматичних місцях він стрімкий. У віршах здебільшого передані промови
героїв, особливо у момент високого напруження (це характерна риса змішаної форми в
епосі). У віршах частіше зустрічаються паралелізми, прикрашальні епітети та інші
стилістичні прийоми.

Згідно із сучасною класифікацією середньовіччя ірландська література складається

з таких циклів:
1) Міфологічний цикл:
- його основним текстом є «Битва при Маг Туред», відома в трьох варіантах.
Вона оповідає про міфічну передісторію Ірландії і про битву богів племені
богині Дану з місцевими ірландськими демонами, фоморами.
Це плем’я - верховний пантеон кельтсько-ірландських божеств У цьому сказанні
відобразились спогади про заселення Ірландії кельтами. Боги племені Дану перемагають
міфічний «народ Больг», але їхній король Нуаду в цій битві втрачає руку, і з таким
каліцтвом не може залишатися королем (мабуть, відповідно до первісного уявлення про
царя-мага, сили якого покликані забезпечити народу благополуччя). Королем стає Брес.
Брес пригнічує плем'я Дану. Його могутні «представники», боги Дагда та Огма, повинні
будувати палац для Бресса та заготовляти дрова для його двору. Без поборів на користь
Бресса з жодної труби Ірландії не виходить дим. Жителі мерзнуть і голодують і, оскільки
король не забезпечує їхнього благополуччя (відповідно до згаданого уявлення про царя-
мага), вони вимагають його відходу.

9
 Знову закликають Нуаду, якому лікар і коваль на той час зробили руку зі срібла.
Брес за порадою батька звертається за допомогою до короля фоморів Індеху та до
острівного короля Балора. Балор має згубне «погане око», яке йому відкривають під час
бою чотири воїни. Спасителем виявляється молодий Луг (верховний бог і культурний
герой кельтської міфології, він — знавець усіх мистецтв і ремесел), син Кьяна з племені
Дану і Етне, дочки Балора. Він запропонує свої послуги Нуаду і стає спочатку військовим
вождем, а потім королем племені Дану.
У боротьбі з фоморами плем'я Дану користується головним чином чаклунськими
засобами, як це характерно для міфологічної і взагалі будь-якої архаїчної епіки; тут ми
стикаємося із заклинаннями, музикою, що занурює ворогів у сон, магічним скиданням на
них гір і магічним осушенням озер, і т. п.; своїх воїнів вони виліковують, навіть якщо в
них відрубана голова.
У вирішальній битві Мойтура Луг каменем пробиває око свого діда Балора. Брес
потрапляє у полон і як викуп за голову повинен навчити плем'я Дану землеробству. Після
перемоги над фоморами (у битві загинули Нуаду, Огме та ін.) з'являється пророчиця
Морріган і передбачає погані часи і світовий катаклізм: не буде квітів, корови не
даватимуть молока, жінки втратять сором, а чоловіки — мужність, воїни перетворяться на
зрадників, відбуватиметься кровозмішення і т. п. Змальована Морріган картина нагадує
деякі місця зі знаменитого «Віщування Вельви» — вершини давньоскандинавського
міфологічного епосу. Однак співвідношення цих пам'яток незрозуміле.
- другим важливим текстом можна вважати «Сватання до Етайн» - розповідь про
верховну богиню та алегоричну персоніфікацію Ірландії, поділену між Іншим
світом та світом земним;
- а також ірландські сказання про міфологічних персонажів, близькі за своїм
характером до казки («Смерть дітей Тайре», де Луг, помстившись за батька, дає
його убивцям казково складні задачі, і особливо «Смерть дітей Лера», де друга
жінка Лера переслідує своїх пасинків, перетворює їх у лебедів (казка Андерсена
«Дикі лебеді». Лер є прототипом короля Ліра давніх британських хронік, який
згодом став героєм Шекспіра).

2) Героїчний Уладський цикл, або Цикл Червоної Гілки – «Викрадення бика із

Куальнге» - герой Кухулін
Набагато краще збереглися власне героїчні оповіді (головним чином у двох рукописах XII
в. — «Книга бурої корови» і «Лейнстерська книга»), пронизані, проте, міфологічними
мотивами.
Рясна фантастика (міфологічна, а потім казкова) є надзвичайно характерною для
ірландського епосу в цілому. Уявлення про героїв як перетворення богів (і пов'язані з цим
мотиви чудесного народження) і про магічну основу богатирської сили є ознаками вельми
архаїчної стадії епосу. Однак водночас в ірландському епосі знаходимо розвинені героїчні
характери та виразні спогади про історичні події. Щоправда, епічні війни — це переважно
міжплемінні сутички, викликані родовою помстою, викраденням худоби, викраденням
жінок. Велика роль жінок та їхня активність в ірландському епосі — риса дуже архаїчна.
Разом з тим вона поступово призводить до розвитку романічно-еротичного елемента, який
отримав розвиток у лицарському романі.
Найдавніший та основний цикл ірландського епосу – уладський. Розселенню
древнього племені уладів відповідає історичний Ольстер. Тому цикл називається також
Ольстерський. Опис матеріального побуту у цих оповідях відповідає латенській
археологічній культурі. Різні звичаї ірландських кельтів, відбиті у цих оповідях, багато в
чому схожі з галльськими. Суспільні відносини специфічні для стадії «військової
демократії», на якій у більшості народів розвивається героїчний епос. Епічний час у сагах

10
уладського циклу - перші століття н. е. Епічний король уладів — Конхобар, згідно з
давньоірландськими хроніками, жив з 30 р. до н. е. по 33 р. н. е.
Історичний фон уладського циклу - ворожі відносини уладів з Коннахтом та
іншими королівствами Ірландії (II ст. до н.е. - II ст. н.е.) На чолі коннахтів стоїть
королева Медб та її чоловік Айліль. В образі Медб сильні міфологічні риси.
"Матріархальний" образ "господині" ворожої сторони (могутньої чаклунки) характерний і
для інших епосів (наприклад, мати чудовиська Гренделя в англосаксонському
"Беовульфі", Лоухи в карело-фінському епосі, матері чудовиськ в епосах тюрко-
монгольських народів та ін.)
Ймовірно, що Медб – спочатку ритуально-мітологічний персонаж. «Священний»
шлюб із нею символізує королівську владу царя-мага.
Головним богатирем уладів та головним героєм ірландського епосу є Кухулін
(правильніше — Кукулайн), який жив, згідно з хронікою, у І ст. н. е. До отримання
справжнього імені, що має тотемічний характер (Кукулайн - "Пес Кулана"), він називався
Сетанта. Сетанції – одне з кельтських племен давньої Британії. Чудесна зброя Кухуліна –
gae bolga – «спис смерті» (подарований Кухуліну жінкою-воїном Скатах). Таким
чином, деякі стародавні елементи оповідей про Кухуліна, мабуть, ведуть ще до
доірландських загальнокельтських витоків. Однак, якщо безперервна епічна традиція і
сягає початку нашої ери, основне ядро уладського циклу склалося, ймовірно, між III-VIII
ст. (до скандинавської навали), розробка якого у книжній формі (включаючи інтерполяцію
християнських мотивів) тривала в IX—XI ст. Цикл жив і після цього. Деякі балади на
сюжети оповідей про уладів відносяться навіть до XV ст.
Тема війни між уладами і коннахтами найбільш повно розгорнута в найбільшій із саг
цього циклу — «Викрадення бика з Куалнге», яку іноді називають «ірландською
«Іліадою»». Приводом до війни тут є викрадення за наказом Медб прекрасного
коричневого бика божественного походження, що належить одному з уладів. Маючи
цього бика, Медб сподівалася перевершити багатством свого чоловіка Айліля, який
володів прекрасним білорогим биком. Медб розпочала війну в той час, коли всі улади, за
винятком Кухуліна, були вражені магічною хворобливою слабкістю (покарання за те, що
вони примусили вагітну жінку змагатися навперегони з коровами, звідси гецс уладів – не
відмовляти жінкам у проханні). Кухулін зайняв позицію в одного броду і змусив ворожих
воїнів по одному вступати з ним у бій. Ця ситуація є своєрідним прийомом виділення
головного героя, вона складає раму оповіді та визначає композиційну структуру саги, в
принципі протилежну гомерівській «Іліаді». В «Іліаді» відхід Ахілла від бою дає
можливість, не порушуючи безперервності епічної розповіді та цілісності епопеї, показати
подвиги інших героїв та включити безліч сюжетів. У «Викраденні бика з Куалнге» значна
частина епічного матеріалу вводиться у формі вставок, інтерполяцій, оповідей дійових
осіб тощо. Звідси — відома компілятивність «ірландської «Іліади»», яка не досягає рівня
органічно єдиної великої епічної форми.
Отже, композиційний стрижень тут серія поєдинків Кухуліна з ворожими богатирями.
Лише вчителю Кухуліна - Фергусу (що перейшов на службу до Медб) вдалося уникнути
такого бою. Він умовив Кухуліна добровільно пуститися від нього тікати з тим, що в
інший раз він, у свою чергу, втече від Кухуліна і потягне за собою все військо.
Тільки на три дні виснаженого героя замінює у броду бог Луг у вигляді юного воїна.
Свою допомогу Кухуліну пропонує і войовнича фея Морріган, а коли Кухулін її відкидає,
вона, перетворившись на корову, сама нападає на нього. Таким чином, міфологічні істоти
втручаються у боротьбу, але результат її цілком визначається героїзмом Кухуліна.
Битися з Кухуліном доводиться і його побратиму Фердіаду (вони колись разом
проходили військове навчання у чаклунки Скатах), могутньому богатирю, що має рогову
шкіру, подібно до Зігфріда німецьких сказань. Медб змусила його виступити проти
Кухуліна силою чаклунських друїдичних закляття.

11
 Під час нічного відпочинку після битв богатирі дружньо обмінюються їжею та
цілющими зіллями, їхні візники лежать поруч, їхні коні пасуться разом. Але на третій день
Кухулін застосовує йому одного відомий бойовий прийом «списом» (згадуваний вище gae
bolga) і вбиває Фердіада. Після смерті друга він, однак, впадає у відчай:

Навіщо тепер мені вся твердість духу?

Туга і безумство мною опанували
Перед цією смертю, що завдав я,
Над цим тілом, що я вбив.

Поєдинок із Фердіадом складає кульмінаційний пункт розповіді. Незабаром минає

термін магічної хвороби уладів, і вони вступають у бій. Фергус, виконуючи свою
обіцянку, біжить із поля бою, ведучи за собою війська коннахтов. Коричневий бик із
Куалнге вбиває білорогого бика і мчить по землі коннахтів, несучи жах і спустошення,
доки не розбивається об пагорб. Війна, таким чином, стає безцільною, і ворогуючі
сторони укладають мир: улади захоплюють велику здобич.
У «Викраденні бика з Куалнге» багато віршованих вставок і є низка епізодів, не
пов'язаних безпосередньо з основною дією. Серед цих епізодів — розповідь Фергуса про
героїчне дитинство Кухуліна: п'ятирічний він міг боротися проти п'ятдесяти інших дітей, а
в шість років убив страшного пса, який належав ковалю Кулану, і мав «відслужити» у
нього певний термін замість пса, за що й отримав ім'я Пес Кулана. Героїка першого
подвигу і назва імені, мабуть, відбиває древній звичай посвятних випробувань (ініціації)
воїнів.

В інших сагах («Народження Кухуліна», «Сватання до Емер», «Хвороба Кухуліна»,

«Смерть Кухуліна» та ін.) також містяться різні архаїчні мотиви богатирської казки,
прикріплені до Кухуліна і складові у своїй сукупності його поетичної біографії. Кухулін
виявляється або сином бога Луга, від якого Дехтире зачала, проковтнувши комаху з
ковтком води; або сином Дехтире від ненавмисного кровозмішувального зв'язку її з
братом - королем Конхобаром (мотив кровозмішення брата і сестри характерний для
міфологічного епосу про «родоначальників», перших царів тощо).

Кухуліна виховує коваль (як і німецького Зігфріда). У чаклунки Скатах Кухулін, як уже
зазначалося, разом з іншими богатирями проходить військове навчання. У цей час
Кухулін входить у зв'язок з богатирською дівою Айфе. Згодом їхній син Конлоах шукає
батька і, не знаючи його, вступає з ним у бій і гине від його руки. Тема бою батька із
сином є міжнародним епічним сюжетом, відомим грецькому, німецькому та іншим
епосам. Героїчне сватання складає такий самий обов'язковий момент поетичної біографії
богатиря, як чудове народження та перший подвиг. Щоб досягти руки Емер, Кухулін
виконує ряд важких завдань, поставлених йому батьком. Вже будучи одруженим на Емер,
Кухулін входить у любовний зв'язок із сідою (феєю) Фанд. Цей мотив характерний для
ірландського епосу, але відомий також і іншим (давньоскандинавські пісні про Хельгі).
Сіди не стільки покровительствують герою, скільки самі потребують його захисту; і
Кухулін вирушає в інший світ, щоб убити їхніх ворогів.

Одна з найпрекрасніших саг про Кухулін — сага про його смерть. Кухулін падає
жертвою власної шляхетності та підступності своїх ворогів. Не сміючи порушити гейс ні в
чому не відмовляти жінкам, Кухулін з'їдає запропоноване йому відьмами собаче м'ясо і
тим самим порушує тотемічне табу — заборона їсти свою тварину «родича». Кухулін не
може припустити, щоб коннахтські друїди заспівали «злу пісню», тобто чаклунське
заклинання, спрямоване проти його роду і племені, і тому тричі кидає вперед спис, від
якого, за пророцтвом, він повинен загинути. Спис вбиває спочатку його візника та коня, а

12
потім самого героя. Після його смерті інший уладський богатир — Конал Переможний
мстить за вбивство друга. А жінки уладів бачать дух Кухуліна, що ширяє у повітрі зі
словами: «О, Емайн-Маха! О, Емайн-Маха - Великий, найбільший скарб!

Героїка образу Кухуліна, у принципі типового епічного богатиря, висловлює своєрідність

ірландського епосу. Ця своєрідність виявляється при порівнянні його з богатирями в
інших епосах, наприклад, у гомерівському. Кухулін позбавлений пластичності Ахілла. У
його зовнішності є риси архаїчного демонізму, що виражає магічну основу його
могутності. Він іноді описується як маленька чорненька людина (хоча у стародавніх
кельтів зразком краси вважалися біляві), у нього по сім пальців, по кілька зіниць;
фантастично і гіперболічно зображується його перетворення на момент бойової люті (як у
скандинавських воїнів — барсерків). Він перемагає за допомогою чудесної зброї. Проте
героїка Кухуліна глибоко людяна. У ньому оголені трагічні можливості, які зумовлені
його героїчним характером. Це дуже чітко виступає у сазі про його смерть. Як людина ще
багато в чому первісного суспільства, він обплутаний суперечливими заборонами і
магічними розпорядженнями, як героїчна особистість, він робить вибір між ними на
користь роду-племені, прирікаючи цим себе на смерть. Глибоке розуміння своєрідної
трагічної провини Кухуліна прозирає у цій даній йому епосом характеристиці: «Три
недоліки було в Кухуліна: те, що він був надто молодий, те, що він був надто сміливий, і
те, що він був надто прекрасний».
Трагізм героїки Кухуліна зближує його певною мірою з богатирями німецького епосу.
Але для останніх не характерна «жертовність». Ці особливості героїки ірландського епосу
склалися, ймовірно, не на найдавнішій стадії, а в період боротьби ірландців зі
скандинавськими і особливо з англійськими завойовниками.
З огляду на вище сказане, можна визначити потрійну структуру образу героя Кухуліна
відповідно до його походження і функціоналу:
1) Астральний – син Бога Луга (бога Сонця), фігурує під ім’ям Сетанта, наділений
надлюдськими, божественними властивостями: впадає у так званий стан «бойового
шалу»: перетворюється на кулю, піднімається над землею, волосся стає дибки у формі
кулі, на кінцях краплі крові, з’являється на лобі третє око, яке обертається і дає
можливість все бачити, звідки нападають вороги. Цікаво, що у цьому стані він виглядав
напрочуд сексуально привабливим для жінок.
2) Анімалістичний – пов’язаний з темою ініціації та накладених на нього гейсів, «пес
Кулана» - за вбивство пса коваля Кулана, який заступив йому дорогу, коли герой йшов на
учту, мав 7 років відслужити ковалеві у якості його пса, звідси ім’я Кукулайн.
3) Героїчний – Кухулін наділений всіма рисами героя героїчного епосу, найкраще
розкривається в епізоді бою з Фердіадом.

До уладського циклу примикають і деякі казково-романічні оповідання, в яких

зазвичай образ Кухуліна відсутній. Це, наприклад, сага, яка розповідає про те, як улади
змусили бігти наввипередки з кіньми дружину улада Крунху — чарівну сіду Маха (пор.
Фанд, кохану Кухуліна). Її швидким бігом похвалився чоловік, порушивши тим самим
заборону. Сага близька за сюжетною схемою до універсально поширеної казки про чудову
дружину. «Вигнання синів Уснеха» («Смерть синів Уснеха») оповідає про те, як через
дівчину Дейрдре, відповідно до передбачення мудрого Катбада, відбулася кривава
суперечка між уладами. Конхобар вирощував її, щоб зробити своєю наложницею, але вона
покохала Найсі, сина Уснеха, і втекла з ним від Конхобара. Конхобар підступом заманив
синів Уснеха до Емайн-Маху (обдуривши їхніх поручителів) і перебив їх. Дейрдре не
змирилася з насильством і наклала на себе руки. Оповідь про кохання Дейрдре і Найсі
належить до тієї традиції кельтських оповідей про «кохання сильніше за смерть», з
яких виріс знаменитий сюжет про Трістана та Ізольду.

13
Своєрідне поєднання героїчного початку з казковим і романічним, що намітилося у циклі
уладів, ще більш чітко виступає в інших циклах кельтської епічної літератури.

3) Цикл Фінна – сага «Переслідування Діармайда і Грайне»;

Другим за значенням є цикл Фінна, що склався на півдні Ірландії. Згідно з

ірландськими хроніками, Фінн жив за короля Кормака в III ст. (пом. у 252 або 286 р.).
Цикл Фінна творчо розроблявся в період зовнішніх навал аж до поневолення англійцями,
спочатку у вигляді саг, а потім і у формі балад, що набули широкого поширення не тільки
в Ірландії, а й у Шотландії.
Фінн був вождем феніїв, особливої військової організації, незалежної від
королівської влади, що діяла по всій Ірландії, крім Ольстера. (Не виключено, що
«первісним» прототипом фенієв був таємний чоловічий союз.) Фенії жили переважно
продуктами полювання. Вони мали захищати населення від зовнішніх нападів
(віддзеркалення епохи скандинавських набігів) і підтримувати правопорядок. Фенії
підкорялися чотирьом табу/гейсам: брати дружин не за багатий посаг, а за особисті
якості, не чинити насильства над жінками, не відмовляти в їжі та цінностях,
відступати не менше, ніж перед десятьма воїнами. Табу ці носять значною мірою
моральний характер. Фін перебуває у ворожнечі з Голлем — головним героєм Коннахта,
який убив його батька Кумала. Зрештою йому вдається вбити ворога. Помста за батька –
звичайна тема архаїчного епосу. Фін виступає як переможець чудовиськ, як чарівник і
поет. Військові та мисливські пригоди феніїв розцвічені казковою та романічною
фантастикою.
Поетичним шедевром є ірландська сага, що увійшла в цикл Фінна, «Переслідування
Діармайда і Грайне». Похилого віку Фінн сватається до Грайне, дочки короля Ірландії
Кормака, але вона вибирає молодого богатиря Діармайда, присипає вином на бенкеті
Фінна та інших гостей і за допомогою магічного заклинання (гейса) змушує Діармайда
тікати з нею. Вони довгий час живуть у лісі, причому Діармайд, який володіє чудовою
силою, знищує незліченних воїнів, яких насилає проти нього Фінн. Син і онук Фінна та
деякі інші вожді феніїв засуджують Фінна і співчувають Діармайду, вважаючи його
невинним, тому що на нього накладено магічні «пути кохання». Зрештою вони
домагаються примирення Фінна і Кормака з Діармайдом, але Фінн влаштовує так, що
чаклунський вепр вбиває Діармайда під час полювання. Після цього Фінн одружується з
Грайне і примиряється із синами Діармайда. Сага включає цілу низку епізодів казково-
авантюрного характеру, зокрема добування Діармайдом чудових плодів з дерева життя,
що дарують молодість. Сага ця однотипна з «Вигнанням синів Уснеха» з уладського
циклу і, мабуть, є ще ближчою паралеллю середньовічної оповіді про любов Трістана та
Ізольди.

4)Історичний цикл або Цикл Королів (сильні фантастичні елементи – сага «Історія
Муйрхертаха»)

За межами уладського циклу і циклу феніїв залишається значне число саг, у яких дія
нерідко приурочена до «царювань» і прикріплена до особистостей різних ірландських
королів, що згадуються в хроніках (частіше VI і VII ст.). Ці саги не героїчні. Вони є
своєрідними легендами і переказами, винятково густо насиченими міфологічною
фантастикою. До того ж у них відображені складні уявлення стародавніх кельтів про
переселення душ та про потойбічний світ. Улюблені теми цих саг: кохання смертного і
сіди (як у «Хворобі Кухуліна»).
У чудовій сазі про смерть короля Муйрхертаха (згідно з хроніками, він помер у 526 або
533 р.; сага відноситься за даними мови до XI ст.) Сіда Сін, мститься за батька, закохує в
себе Муйрхертаха, відволікає його від сім'ї та церкви, повністю позбавляє волі, тішить

14
його грою привидів, і коли король порушує заборону, називаючи її ім'я (мотив із казок про
«чудову дружину»), змушує його згоріти в покинутому палаці. Ця поетична сага чудова
тим, що любовна пристрасть малюється в ній як згубна хвороба (актуалізація кельтської
концепції serg), породжена чаклунськими чарами.

5)Саги про плавання

У сагах про плавання в «країну блаженства» (куди Майль-Дуйн потрапляє в пошуках
вбивць свого батька, а Бран — під впливом пісні сіди, що манить) переплітаються
кельтські язичницькі образи щасливої країни фей (ускладнені уявленням про грецький
елізіум і християнський рай) про далекі країни, з мотивами чарівних казок. У «Плаванні
Майль-Дуйна», у цій мініатюрній «ірландській «Одіссеї»», зустрічаються сліди
знайомства з мотивами справжньої «Одіссеї», з образами Циклопа та Кірки.

Ірландська народно-епічна література з її високою героїкою, неприборканою

фантастикою та поетичним зображенням згубної любовної пристрасті є цінною
художньою спадщиною, широко використаною у подальшому розвитку європейської
літератури. Зокрема, ірландський епос вплинув на давньоскандинавську літературу.
Кельтська література мала винятково важливе значення у розвиток західноєвропейського
лицарського роману, але у разі головним передавачем кельтських традицій виступила
народно-епічна література кельтів Британії.

Валійська література:
1) Цикл - Чотири гілки «Мабіноги» ст.. 55, 466)
2) Артурівський цикл ( ст.. 55; «Кульвох і Ольвейн» - 466-467).

Валлійська література у Британії споріднена з ірландською. Але тут добре збереглася

лірична поезія давньовалійських бардів і мізерно — власне епічна література (як і в
Ірландії з віршованими вставками) у вигляду так званих mabinogion. Тут слід згадати
оповіді про дітей Ліра — про Пуїла і його сина Придері, про Дона, подібні до ірландських
саг про про Етайн, про битву Мойтура. Витончена казкова фантастика та авантюрний
елемент відтісняють героїку на задній план. В одному з найдавніших мабіноги
оповідається, як якийсь чарівник, мстячи королю Пуїлу за несправедливість, влаштовує
так, що Придері, син Пуїла, і Манавідан, син Ліра, разом з дружинами та почетом
несподівано переносяться до пустелі. Там вони змушені жити серед диких звірів і
добувати собі їжу полюванням. З ними відбувається багато пригод. Наприклад, Придері,
переслідуючи кабана, потрапляє до таємничого замку з чудовим фонтаном, бере золотий
кубок, щоб напитися, але одразу «приклеюється»; засіяне Манавіданом поле
розкрадається мишами, причому миша виявляється дружиною чарівника, який мстить
Пуїлу, тощо.

З часів англосаксонської навали (V ст.) зароджуються сказання про короля Артура —

одного з вождів бриттів, які чинили опір завойовникам. Поступово ці оповіді стають
центром циклізації валлійського казково-романічного епосу. Найвідомішим з
оповідань цього циклу, що дійшли до нас, є «Кульвох і Ольвен».
Мати Кульвоха померла від пологів. Його мачуха - друга дружина короля, заклинає
свого пасинка одружитися з Ольвен, донькою підступного чаклуна Іспадена Пенкавра;
Кульвох закохався в Ольвен, не бачачи її, і подався до двору свого двоюрідного брата —
короля Артура — по допомогу. Артур допомагає йому, і, виконавши незліченну кількість
казкових важких завдань, поставлених перед ним батьком Ольвен, Кульвох, нарешті,
одружується з нею.
Збереглися два віршовані фрагменти про Трістана, які доводять кельтське
походження роману про Трістана та Ізольду. Багато валіьських епічних оповідей,

15
особливо про короля Артура, отримали відображення в написаній латиною «Історії
королів Британії» (бл. 1136) Гальфріда Монмутського - англійського клірика
кельтського походження. Гальфрід надзвичайно гіперболізував образ короля Артура,
зробивши його центральною фігурою «Британської» історії, верховним королем Британії,
завойовником більшої частини Європи, представивши його двір як осередок
найсміливіших воїнів, вищої доблесті та куртуазності. Гальфрідом складено у віршах було
також «життєпис» чарівника та пророка Мерліна, якого він теж пов'язав із темою Артура.
Твори Гальфріда мали велике значення для подальшого розвитку «циклу короля
Артура» не лише в рамках кельтської британської літератури, а й (після перекладу Васом
французькою мовою) у масштабі так званого «бретонського» циклу (або «циклу Артура»)
лицарського роману. Не лише твори Гальфріда, а й кельтська фольклорна традиція, що
йде з Вельсу, Корнуельсу та французької Бретані, була найважливішим джерелом
сюжетів, персонажів, фантастичних мотивів середньовічного європейського роману. У
цьому найвиразніше позначилася світова роль кельтської народно-епічної літератури.

16