Королівство Польське: Всі землі вважалися власністю (вотчиною) правлячої династії.

Владу в них цілком

зосередив у своіх руках князь. Йому допомагали радники, яких обирали з-поміж князівських
дружинників. Згодом за служння вони стали отримувати від князя в тимчасове користування або навіть у
спадщину окремі земельні володіння, перетворюючись на феодалів. Навколо "тродів" почали зростати
торговельні й ремісницькі посади, закладалися так звані службові села, в яких мешкало залежне місцеве
населення. Воно сплачувало данину, виконувало різноманітні повинності, за рахунок яких існувала
держава. Та вплив феодалів призводив до роздробленості країни, хоча деякі з правителів намагалися ї
об єднати.

Феодали України, як і Польщі та Литви, стали розширювати свої власні господарства — двори, які дістали
назву “фільварки” (хутори). Фільварок, на відміну від двору, мав значно більше панської орної землі,
посівів і виробляв більше продуктів на ринок, ніж двір. Якщо в дворі головною формою зиску селян були
різні види данини, переважно натуральні, то у фільварку — панщина. З виникненням фільваркового
господарства залежність селян від феодала набагато зросла. Отже, фільварок — багатогалузеве
феодальне господарство, яке ґрунтувалося на експлуатації залежних селян, на панщинній праці, частково
було пов'язане з ринком, але в своїй основі ще залишалося господарством натурального, споживчого
характеру.

Зрозуміло, що для заснування і розширення фільварків шляхтичам і магнатам потрібно було багато землі
і робочих рук. Тому одночасно із зростанням фільварків йшли два процеси: обезземелення селянства і
збільшення панщини, посилення і юридичне оформлення кріпацтва. Якщо на початку 15 ст. у Східній
Галичині селяни здебільшого відробляли 14 днів панщини на рік з лану або з волоки, то наприкінці
століття — 2 дні на тиждень, а в середині 16 ст. в деяких фільварках панщина вже доходила до 4 днів на
тиждень.

1557 р. був прийнятий закон про проведення аграрної реформи на території князівства

Литовського “Устава на волоки господаря его милости во всем Великом княжении литовском”. Цим
законом передбачалося для здійснення оподаткування відповідно до доходності грунту, землі селян і
вільні землі вимірювати і ділити на однакові ділянки в трьох полях — волоки, що дорівнювали від 16,8 —
до 21,8 га, залежно від місцевості. Кращі орні землі забиралися під державне володіння та передавалися
магнатам під фільварки, а гірші — між селянськими господарствами по одній волоці на дворище. “Устав
на волоки” мав за мету впровадження єдиної системи замлеподілу, але одночасно став засобом
збільшення відробіткової ренти. Це й закон значно обмежив права переходу селян і встановив для них
низку натуральних повинностей. З появою цього закону право селян на власну землю вже не
визнавалося законом;

вони могли обробляти землю, але володіти нею міг тільки феодал.

Волочна реформа ще не прикріплювала остаточно селянина до землі. Проте, селяни підпадали під

нагляд дрібної адміністрації, втрачалося значення сільської громади, ламався зв'язок, який її
підтримував.

Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське: З 1392 по 1430 рр. Там діяла політика Вітовта. Він
визнав себе васалом польського короля, проте одноосібно Володарював у Великому князівстві
Литовському. Він ліквідував найбільші удільні князівсьва (Київське, Новгород-Сіверське та Подільське) з
метою посилення своєї влади. У 1399 році зазнав поразки від татар на річці Ворскла. Змушений був
відновити Кревську унію, але тільки після своєї смерті. Також був одним із переможців в Грюнвальдській
битві.
За час правління Вітовта Литва стала централізованою державою, розгорнувся наступ на українську
автономію.

Правова структура Великого князівства Литовського була побудована за нормами давньоруського права
( «старовини не рушаємо, новіни не запроваджуємо»), на які, в свою чергу, мали істотний вплив норми
візантійського цивільного і кримінального права. З 2-ї половини XIV століття, внаслідок унії з
Королівством Польським, відбувається поступове запозичення римського права. Правова структура була
викладена в Судебник 1468 року і потім трьох Статутах: в 1529, 1566 і 1588 років.

Розвиток соціальної та правової структури Великого князівства Литовського пов'язано з розвитком

феодальних відносин, розвитком міст і становленням шляхетського стану (боярства), а з другої половини
XVI століття з поступовим закріпаченням селян за польським зразком.