1) Загальна характеристика Руської Правди.

Руська правда — найвизначніший збірник стародавнього руського права, важливе джерело

для дослідження середньовічної історії права та суспільних відносин Русі і суміжних
слов'янських народів.
Оригіналу Руської правди не знайдено, натомість збереглася значна кількість її списків з ХІІІ—
XVIII ст. Досі відкрито їх більше 100. Історія постання Руської правди та її списків, що їх
поділяють на три редакції (коротку, широку і скорочену), ще досі не є повністю досліджена.
Руську правду (коротку редакцію) відкрив В. М. Татищев 1738 в тексті Новгородського
літопису, написаного у 1440-их роках, надрукував її А. Шлецер (1767). Згодом відкрито
декілька списків короткої Руської Правди, найстарішими з яких є Академічний і
Археографічний, обидва з того самого часу. Серед сотні списків широкої Руської правди
найстарішими є Синодальний (збережений у тексті Кормчої книги з 1282) та Троїцький
(віднайдений у тексті правничого збірника «Мірило Праведне», списаного у другій половині 14
ст.). Широку Руську правду вперше опублікував 1792 І. Болтин. Від цих двох основних списків
Руської правди дещо відрізняються списки середньої Руської правди (відомі з тексту Кормчої
Книги з 17 ст.), яка, на думку більшості дослідників, була лише скороченням широкої редакції
(М. Максимейко, О. Зимін); і походить з 15—17 ст. (М. Тихомиров й ін. відносять середні до
другої половини 12 ст. й уважають її за основу для широкої редакції).
З видавців текстів Руської правди, крім згаданих, слід назвати А. Мусіна-Пушкіна, М. Калачова,
П. Мрочек-Дроздовського, М. Владимирського-Буданова, В. Сергеевича, С. Юшкова (видання
АН УРСР), Б. Грекова, О. Зиміна та інші. Руську Правду німецькою мовою видали Ґ.
Еверс (1826), Е. Тобіен (1843—1844), Л. Ґетц (1910—1913)[4]; французькою — М. Шефтель
(1963), польською — Іґнаци Бенедикт Раковецький (1820 — 22) й А. Кухарскі
(1838), англійською — Г. Вернадський (1947). Повний корпус усіх досі відомих текстів вміщено
в 3-томному виданні АН СРСР «Правда Русская» (1940 — 1963; за редакцією Б. Грекова).
Досліди над історією Руської правди і систематизацією її списків вели М. Калачов, В.
Ключевський. В. Сєргеевич, Л. Ґетц та інші. Джерела Руської правди, а зокрема
чужонаціональні впливи на неї, досліджував М. Карамзін (візантійське канонічне право і право
цісарське, зокрема Номоканон). М. Калачов і В. Ключевський добачали в Руській правді твір
духовенства, призначений для духовних судів у світських справах, опертий на звичаєве право,
а дехто знаходив у Руській правді впливи болгарського права 9 — 10 ст. В СРСР досліди над
Руською правдою велися насамперед над суспільними відносинами Київської Русі й
феодального устрою (Б. Греков, Л. Черепнін й ін.) та її культури (Б. Романов), а також над
внутрішньою історією поодиноких правних норм та їх змістом (С. Юшков й ін.).

2) Правовий статус населення за Руською Правдою: князя, боярина, дружинника, смерда,

закупа, рядовича, челядина, холопа, ізгоя.

Виникнення і розвиток феодалізму, який виявлявся насамперед у формуванні й

зростанні феодального землеволодіння, обумовив появу панівної верхівки населення
- феодалів, до якої входили київські князі, місцеві князі, бояри. Із уведенням
християнства в Київській Русі великим феодалом стала церква. Відбувався процес
формування духовенства, верхівку якого становили митрополит, єпископи та ігумени
монастирів. Духовенство ділилося на біле (мирське) та чорне (монашеське).
Адміністративним і господарським центром феодальних володінь був феодальний
двір. У Київській Русі феодальне землеволодіння охоронялося законодавством. Так,
"Руська Правда" передбачала накладання вельми великих штрафів (12 гривень) за
порушення межі феодальної оранки.

Феодали були пов'язані між собою системою васальних відносин, заснованих на

ієрархічній структурі феодального землеволодіння. Система сюзеренітету-васалітету,
основу якої становили економічні та політичні інтереси феодалів, забезпечувала їх
консолідацію, сприяла їх єдності. Великий князь спирався на місцевих князів і бояр, а
вони захищалися ним під час воєнних сутичок. За феодалами закріплювалися
особисті привілеї, які забезпечувалися законодавчо. Так, згідно з "Руською Правдою",
за вбивство княжих мужів стягувався штраф у розмірі 80 гривень, що вдвічі
перевищувало штраф за вбивство простої вільної людини. Привілейоване становище
феодалів визначалося і тим, що честь і гідність членів їх сімей захищалася церковним
Статутом великого київського князя Ярослава Мудрого. Посилено охоронялися княжі
мужі, як люди, наближені до одного з найбільших феодалів у Київській Русі. Так, за
застосування до огнищанина без санкції князя випробування залізом ("за муку")
штраф був у чотири рази більшим, ніж за таке ж випробовування смерда, що було
закріплено у статті 38 Короткої Правди (далі-К. П.), та статті 78 Просторової Правди
(далі - П. П.). Бояри і дружинники користувалися привілеями при передаванні майна
у спадщину (статті 90,91 П. П.). Відрізняло феодалів серед решти населення Київської
Русі і те, що вони монопольно володіли правом на землю, не платили данини, мали й
інші привілеї, які існували в реальному житті, хоча і не були закріплені у правових
джерелах того часу. Таким чином, у Київській Русі поступово відбувався процес
формування станового ладу, тобто юридичного оформлення замкнутих груп
населення.

Основну масу сільського і міського населення Київської Русі становили члени

суспільства, що іменувалися у писемних джерелах "людьми". У "Руській Правді"
короткої редакції під цим терміном значилися переважно селяни-общинники. Вільні
селяни сплачували данину, яка була основною формою їх експлуатації. Після того як
феодальний спосіб став панівним, а феодальна власність на землю - основою
експлуатації безпосередніх виробників матеріальних благ, термін "люди" набув
значення феодально залежного населення. Воно експлуатувалося державою шляхом
збирання данини, а також окремими феодалами шляхом примусу селян до обробітку
землі феодала чи збирання оброку.

Феодали здійснювали постійний тиск на селянську общину шляхом захоплення

общинних земель. Князі також передавали право збирання данини і судових штрафів
разом із правом суду своїм васалам, що втягувало общину і її членів у сферу впливу
окремих феодалів, які примушували членів общини бути від них залежними.
Переходу вільних общинників до стану феодально залежних сприяло і розорення
селян унаслідок стихійного лиха, неврожаю тощо. Посилення позаекономічного
примусу також підштовхувало вільних селян переходити під покровительство
впливових феодалів, які примушували їх працювати на себе.

Особлива категорія населення Київської Русі-смерди, як свідчать давньоруські

джерела, становили в XI-XIII ст. значну частину напівселянського феодально
залежного населення. Смерди входили в систему князівського домену, про що
свідчить включення їх, наприклад, "Руською Правдою" до переліку домінальних осіб
(стаття 26 К. П.). Про такий статус смерда говорить також те, що особиста
недоторканність смерда забезпечувалась "княжим словом" (стаття 78 П. П.). Будучи у
правовому сенсі особисто вільним, смерд мав право переходити до сильного патрона.
Князь наділяв смерда землею ("село") за умови, що останній буде йому слугувати. У
разі смерті смерда, який не мав синів, земля поверталася князю (стаття 90 П. П.).
Право самостійно володіти господарством коштувало смердові сплатою князеві
данини. Смерд, який завоював довіру князя, мав можливість стати міністеріалом -
емцем, отроком, дитячим, старостою. Але смерд-боржник міг стати феодально
залежним закупом.

Термін "закуп" неодноразово використовувався у "Руській Правді" для позначення

феодально залежного населення Київської Русі. Ця пам'ятка права є основним
джерелом вивчення інституту закупництва. У ній с компактна група статей (статті 56-
64, 66 П. П.) під назвою "Статут про закупи". Закуп - це людина, яка потрапила в
боргову кабалу і зобов'язана своєю працею у господарстві позикодавця повернути
одержану у нього "купу" (позику - борг під проценти). Закуп, який отримував позику
під проценти, називався наймитом.

Закуп був зобов'язаний працювати на господаря на полі, виконувати інші сільські

роботи (стаття 57 П. П.). Стаття 58 П. П. вказує, що закуп повинен був доглядати
панську худобу: випасати її на полі, заганяти у хлів. Феодал наділяв закупа земельною
ділянкою, сільськогосподарським знаряддям та робочою худобою. У закупа могли
бути і своє господарство, власний кінь. У той же час закуп був дуже обмеженим у
правах, зокрема у праві залишення господаря. За втечу від нього закуп
перетворювався у повного холопа (стаття 56 П. П.). За крадіжку, вчинену закупом, ніс
відповідальність його господар (стаття 64 П. П.). Але у цьому разі, як і у випадку втечі
закупу, він ставав холопом. Землевласник міг піддати закупа тілесному покаранню "за
діло", але не мав права бити закупа "без вини" (стаття 62 П. П.). Він міг продавати
закупа у холопи (стаття 61 П. П.). За цей протиправний акт, якщо він відбувався,
землевласник мусив платити штраф, а закуп здобував волю. У незначних справах
закуп мав право виступати як свідок. Йому дозволялося звернутися до суду зі скаргою
на свого господаря. Таким вбачається правовий статус закупа за "Руською Правдою".
Утім слід наголосити, що у дослідників немає єдиної точки зору щодо економічного,
соціального і юридичного становища закупа.

У соціальній структурі Київської Русі існувала і така категорія населення, як ізгої,

тобто люди, що були позбавлені свого попереднього правового становища. Ізгої були
як вільними, так і залежними. Це могли бути мешканці міст, а також селяни.
Чималий прошарок ізгоїв як феодально залежних формувався за рахунок холопів, які
викупалися на волю. Деякі ізгої-вільновідпущеники потрапляли під патронат церкви.
Поряд з ізгоями-вільновідпущениками у Київській Русі були ізгої - вихідці з вільних
верст населення: купці, що розорилися, недосвідчені поповичі, а також князі-сироти,
котрі втратили "причетність" до руської землі. Ізгоями ставали й селяни, які з тих чи
інших причин виокремлювалися зі складу общини. Такі ізгої вважалися людьми
вільними. Про це свідчить і те, що життя ізгоя охоронялося штрафом у 40 гривень,
тобто так само, як і життя представника вільного населення Київської Русі. Ізгої
залишалися вільними доти, доки за своєї ініціативи не потрапляли в у служіння
феодала, стаючи закупом або холопом. Серед феодально залежних верст населення
Київської Русі джерела, у тому числі і "Руська Правда", називають вотчинних
ремісників, які проживали при дворах феодалів. Джерела також називають
феодально залежними відпущеників, задушних людей, прощеників.

Серед мешканців Київської Русі було невільне населення, до складу якого входили
раби. Одним з основних джерел рабства був полон. Для позначення рабів-полонених
найчастіше вживався термін "челядь". Термін "холоп" використовувався для
означення раба як продукту тих соціальних процесів, які відбулися в суспільстві.
Джерелом холопства були самопродавання у холопи, одруження з рабинею. На
холопа автоматично перетворювався закуп, який утікав від хазяїна, або який завинив.
У рабство могли продати боржника, який збанкрутів. За "Руською Правдою" челядин
- це раб, який був повністю безправною істотою. На відміну від челядина холоп мав
дещо інший правовий статус. Наприклад, холоп, будучи боярським тіуном, міг
виступати в суді як свідок. Холоп, який удавав вільну людину, зазнавав кари. За
вбивство холопа його пану сплачувалося відшкодування. Хазяїн відповідав за угоди,
які міг укласти його холоп. "Руська Правда" встановлювала відповідальність вільних
людей, які надавали допомогу бігло-му холопові (стаття 112 П. П.). Ця пам'ятка права
зобов'язувала представників влади і приватних осіб сприяти спійманню біглого
холопа (стаття 114 П. П.). Праця холопів використовувалася у домашньому
господарстві, а ті холопи, котрі "сажалися" на землю, поступово перетворювалися у
феодально залежних селян.
До соціальної структури Київської Русі входило і міське населення, яке поділялося на
дві основні групи: міські низи і міська аристократія. До останньої належали князі,
бояри, вище духовенство, купці. Купці, які здійснювали зовнішню торгівлю,
іменувалися "гостями". Ураховуючи важливу роль торгівлі в Київській Русі, "Руська
Правда" надавала пільги купцям, які уклали угоди, на випадок їхньої неспроможності,
банкрутства (статті 48,49, 54 П. П.).

Міські низи, до яких належали ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство,

становили основну масу міського населення Київської Русі. Населення міст у своїй
переважній частині було особисто незалежним. Воно мало у власності нерухоме
майно - "двори". Частина ремісників залежала від своїх хазяїв - бояр, купців.

Особисто вільні ремісники і дрібні торговці у містах оподаткувалися, сплачуючи

продукцією свого виробництва, а також відробляли повинність, беручи участь у
будівництві міських споруд, ремонті міських укріплень, здійснювали нагляд за їх
станом. "Руська Правда" визначала плату у вигляді хліба, пшона, солода, грошей
представникам влади, котрі відали будівництвом міст і мостів із коштів мешканців
міст (стаття 43 К. П.; статті 96,97 П. П.). На кошти громадян здійснювалося
будівництво церков, утримувалася церковна парафія. Ремісницьке населення було
диференційоване. Виділялися заможні майстри, яким підкорялися підмайстри та
учні.

Соціально-економічна та правова нерівність серед населення Київської Русі

обумовлювала загострення суперечностей між різними його верствами і розвиток
соціального протистояння.

3) Право власності і спадкове право за Руською Правдою.

Право власності

Норми цивільного права Київської Русі чітко не окреслювали Права власності у сучасному
розумінні, позаяк ні суб'єкта, ні об'єкта речового права конкретно не було визначено.
Щоправда "Руська правда" розрізняє право власності - власністькнязя, бояр, церкви на борт,
рільничі межі тощо і право володіння - фактичне користування якоюсь річчю. У
роді суб'єкта права власності та володіння виступають фізичні (князь, боярин, тіун, смерд) та
юридичні (монастирі, верви, роди, єпископства) особи. Тобто можна говорити як про
індивідуальне, так і громадське право власності. Об'єктом права власності були одяг,
прикраси, земля, будинки, борт, раби (їхні діти, майно і продукти праці), човни, худоба та
птиця, речі (зброя, знаряддя праці) тощо.
Земля вважалася власністю держави (князя), а всі землевласники фактично були
землекористувачами на різних умовах. Феодальна власність на землю існувала у вигляді
княжого домену (уділу) боярських вотчин, монастирських угідь. Джерелами набуття права
власності на землю вважалися: освоєння пустищ явочним порядком, позика, захоплення
силою в общин, одержання за службу у вигляді феоду. Вотчина (успадковане земельне
володіння) складалася з приватної власності на палати (хороми) господаря, житла для слуг,
челяді, холопів, смердів, знаряддя праці, земельні угіддя, ліси, борт, мисливські та промислові
ділянки. Всі тварини на них теж вважалися приватною власністю.
Власник рухомого майна користувався, володів та розпоряджався ним на свій розсуд,
йому гарантувався судовий захист права власності (повернення речі, відшкодування
пошкодження, збитку). Приватна власність охоронялася штрафними санкціями, розмір яких
залежав ВІД виду і кількості украденого, місця вчинення злочину (в полі чи в оцарку).
 Право власності успадковувалося за заповітом і за законом. Про це є згадка вже в угоді
911 р. Русі з Візантією. Успадкувати могли лише сини померлого (двір обов'язково діставався
молодшому за принципом мінорату), а за їх відсутності - брати. Лише боярська власність
могла дістатися донькам (право - привілей). Якщо діти у померлого неповнолітні, - ними та
їхньою приватною власністю порядкували опікуни: мати, близькі родичі, добрі люди, церква,
які повертали майно при досягненні повноліття. За правом зобов'язань власність можна було
купувати, продавати, давати в позику, оренду, заставу, найм, поклажу тощо.
Спадкове право
За "рядом" та звичаєм
За "Руською Правдою" спадкування поділялось на два види: спадкування за заповітом ("рядом") та без
заповіту (за правом звичаю). З огляду на їх зміст та коло спадкоємців, спадкування за заповітом і за
законом не мають істотних відмінностей.
Під терміном "ряд — рядити" (у цитованому договорі греків з Руссю — "обряження") розумілось, по суті,
право на розподіл майна або розпорядження спадщиною. Також поняття "ряд" вживалось як договір
князя з народом або князя з дружиною. Розподіл спадщини здійснювався лише серед вузького кола тих
спадкоємців, які мали право на спадщину за звичаєм предків. Тобто і за відсутності "ряду"
(розпорядження) законні (кровні) спадкоємці мали таке саме право на спадщину за законом.
Волевиявлення спадкодавця обмежувалось колом тих спадкоємців, які за кровним спорідненням мали
право на спадкування. "А хто помираючи розділить дім серед своїх дітей, то хай так і буде; а коли помре
без розпорядження, то (йде) всім дітям".
З насадженням народу верхівкою княжої влади чужої на той час грецької віри (християнства) коло
спадкоємців розширилось. До спадкоємців, крім' кровних, низхідної лінії споріднення, долучились і
духовні особи. Спадщина розподілялась не лише між дітьми, а й з урахуванням частки "для духовних
отців".
Прикладом документа про розподіл майна за розпорядженням може слугувати грамота Київського князя
Володимира Ольгердовича про виділ землі в селі Смітин, у якій поєднується дарування землі із
заповітом: "Даю святому Миколі Смединському у володіння землі з усім прибутком, на свічу і на закон... і
княгині моїй йде з того маєтку півколоди меду, піввідра півбобра, півтора воску... і нехай володіє онук
Григорій Іванець. А по його життя і дітям його володіти...".
"Руська Правда" не визначає форму вчинення заповіту — письмову чи усну. Найбільш поширеною
формою на той час була словесна (усна) форма. Словесне розпорядження було обов'язковим для
всього роду, родини. Письмові укладались рідше.
Серед письмових заповітних розпоряджень (уставів) княжої ("земської") доби варто відзначити заповіт
Ярослава Мудрого року 6562 (1054 р.) про розподіл підпорядкованих князю міст і земель між його
синами. Цим заповітом Ярослав не тільки визначив обсяг спадщини для кожного спадкоємця та їх
політичну вагу в державі, а й поклав на них обов'язки жити в мирі і любові та "не переступати братнього
уділу...", щоб не погубити "землю отців своїх і дідів, яку надбали вони трудом великим". (Літопис
Руський. - К.: Дніпро, 1989. -С. 88—89.) Цікавим є також заповіт пізнішого періоду — "рукописання",
вчинене від імені князя Володимира Васильовича Волинського.
За відсутності заповітного розпорядження розподіл спадщини здійснювався на тих самих засадах
кровних зв'язків та обмежень, що склались за старим звичаєм. Обов'язково враховувалась воля глави
роду або князя за їх життя. Спадкування без заповіту тісно пов'язано з традиційним звичаєм розподілу
майна. Якщо батько помирав не залишивши "ряду", спадщина розподілялась у той самий спосіб і серед
тих самих спадкоємців, як би хотів це зробити за життя спадкодавець.
Спадкоємці смердів і бояр
"Руська Правда" встановлює правила спадкування для різних суспільних станів. Якщо помирав смерд, у
якого не було синів, то спадщина ("задниця") переходила до князя. Незаміжнім дочкам виділялась
"відправа" — певна частка батьківського майна — на розсуд князя, заміжнім — нічого.
Смерди становили основну верству вільного сільського населення. Вони мешкали на хуторах, володіли
наділами землі та обробляли її. Смерди, які господарювали на приватних землях князя, називались
княжими смердами. Обмеження права на спадкування лише синами смерда насамперед зумовлено тим,
що смерди-чоловіки зобов'язані були виконувати військову службу. Тому вважалось необхідним
забезпечувати спадщиною синів, здатних охороняти князя і свій край. На дочок такі обов'язки не
покладалися. Втім, не виключалося, що князь міг передати спадкове майно померлого смерда і його
дочці, якщо вона одружувалась з чоловіком, який міг виконувати військову службу.
Коли помирав боярин або його урядовці, спадщина, за відсутності у них синів, переходила дочкам. Діти
чоловіка від рабині (невільниці) спадщини не отримували. Натомість вони разом з матір'ю одержували
волю.
Жіноча частка
За загальним правом звичаю Київської доби чоловік і жінка (одружені) не спадкували один після одного.
Вони мали право пожитгєвого користування майном, яке належало їм особисто, та майном родини.
Після смерті чоловіка дружині належала та частка, яка була їй виділена за життя чоловіка для
користування (віно), та одержане нею на інших підставах за правом: "... а що чоловік їй залишав то ш
належить, а спадщину свого чоловіка не одержить; а будуть діти від першої дружини, то одержать діти
матері своєї, коли їй залишено". Не позбавлялись права на спадок і діти від іншої матері.
Поряд з цим, жінка-вдова мала право на розпорядження своїм майном (материзною) не тільки на
користь своїх синів чи дочок, а й передати його іншим особам, які її утримували ("кому мати хоче, тому й
віддасть").
У разі смерті матері без розподілу (заповіту), її частку майна одержує "...той, у кого вона жила у дворі,
хто її годував і де вона померла".
"Руська Правда" впродовж кількох століть, аж до прийняття Статутів доби перебування України під
владою Литовських князів, була основним нормативно-правовим документом практичного застосування.

4) Зобов’язальне право за Руською Правдою: а) зобов’язання, що виникали із договорів, б)

зобов’язання, що виникали при спричиненні шкоди.

У Київській Русі зобов'язання виникали за двома підставами: у результаті

укладення договору (купівлі-продажу, позики, поклажі) та у зв'язку із заподіянням
шкоди. Згідно з Руською Правдою, якщо продавець продавав чужу річ, то договір
уважався недійсним. Така річ поверталася власнику, а покупець звертався до
продавця з вимогою відшкодувати збитки. Власник речі мав право вимагати її
повернення володіючим невласником з виплатою компенсації за користування нею.
Для зобов'язань, які виникали з договорів, характерним було те, що невиконання
стороною деяких зобов'язань могло не тільки тягти за собою майнові стягнення, а й
надавати потерпілій стороні право на особу, яка не виконала своїх зобов'язань
(продаж у холопи). Це було пережитком родових відносин, за яких майно належало
не конкретній особі, а громаді.

Договір мав назву "ряд" і укладався в усній формі на торзі у присутності свідків або
митника. Про письмову форму укладення договорів Руська Правда не згадує. Перші
письмові договори купівлі-продажу землі, що дійшли до нас, були укладені в
Новгороді. У Київській Русі найбільш поширеними були такі договори як купівля-
продаж, позика, міна, поклажа, особисте наймання тощо. Договір купівлі-продажу
був одним із найбільш давніх і поширених у Київській Русі. Про його існування
свідчать, насамперед, русько-візантійські договори. Порядок укладення договору
купівлі-продажу та порядок вирішення спорів, які могли виникнути в результаті його
укладення, отримали чітку регламентацію у Руській Правді. Так, у ст. 16 Короткої
редакції визначено порядок купівлі-продажу челядина, статті 37, 39 Поширеної
редакції регулювали порядок добросовісного набуття речі. Мали місце факти купівлі
крадених речей. Якщо продавець продавав річ, яка йому не належала за правом
власності, то договір купівлі- продажу вважався недійсним. Відтак, річ передавали її
власнику, а покупець подавав позов до продавця про відшкодування збитків.
Особливе значення мав договір щодо продажу себе в рабство. У цьому випадку
договір обов'язково укладався при свідках (послухах).

Важливе місце серед угод належало договору позики. За договором позики одна особа
позичала в іншої гроші, продукти, речі тощо. Цей договір укладався публічно, в
присутності свідків (послухів). Винятки допускалися лише для позик на суму не
більше трьох гривень. У цих випадках для стягнення боргу (в разі відмови боржника)
кредитору достатньо було скласти присягу (ст. 52 Поширеної редакції). Боржник був
зобов'язаний сплачувати відсотки, які називалися "резами" (для грошей), "наставом"
(у разі позики меду), "присопом" (у випадку позики жита). Відсотки були надто
високими, з короткострокової позики розмір їх не обмежувався, вони стягувалися
щомісячно. Проте якщо сплата боргу тривала понад один рік, то замість щомісячних
відсотків стягувалися річні, розмір яких становив 50 % суми боргу (ст. 51 Поширеної
редакції). Після повстання 1113 р., спрямованого проти свавілля лихварів, князь
Володимир Мономах, враховуючи небезпеку масових народних виступів для панівної
верхівки, обмежив стягнення відсотків двома роками, після чого поверненню
підлягала тільки взята в борг сума. Якщо кредитор одержав відсотки за три роки (що
становило 150 % боргу), він втрачав право на повернення боргу (ст. 53 Поширеної
редакції).

У Київській Русі між купцями укладався також спеціальний договір позики, за яким
кредит надавався для збільшення торгового обороту. Цей договір ґрунтувався на
довірі, він не вимагав присутності свідків. У разі виникнення майнового спору
питання вирішувалося очищувальною присягою кредитора (ст. 48 Поширеної
редакції).

Високий рівень торгівлі у Київській Русі вимагав врегулювання банкрутства купців.

Руська Правда розрізняла три види банкрутів. Перший вид – банкрутство без вини
внаслідок стихійного лиха, аварії морського судна, пожежі або розбійницького
нападу. У цьому разі купцю надавалося право на відстрочку щодо сплати боргу.
Другий вид, – коли купець пропивав або програвав у карти чужий товар. У цьому разі
кредитори на свій розсуд могли або чекати повернення боргу, надавши банкруту
відстрочку, або продати його в рабство. Третій вид – злісне банкрутство, коли
несплатоспроможний боржник, залишений без кредиту своїх співгромадян, брав
позику в гостя з іншого міста або чужоземця і не повертав її. Такого банкрута
продавали в рабство. З одержаних від продажу банкрута і його майна грошей
спочатку відшкодовувалися збитки князеві, потім приїжджим гостям, а залишок
розподілявся між місцевими кредиторами.

Аналіз норм Руської Правди дає право говорити про договір особистого найму. За цим
договором відбувався перехід права наймача на особу наймита. Наймання на службі
(тіунство, ключництво) призводило до холопства того, хто наймався, якщо інше не
було спеціально обумовлено у договорі. Цей договір найбільш повно відображав
соціальну несправедливість і соціальну нерівність, які існували у феодальній
Київській Русі, адже найчастіше наймання призводило до феодальної залежності.

5) Система злочинів і покарань за Руською Правдою

Злочин називався "обидою" (образою), під якою розуміли будь-яке порушення

суспільного спокою - завдання потерпілому фізичного, матеріального чи морального
збитку. Водночас право не розрізняло кримінальне правопорушення від цивільного.

Об'єктами злочинної дії були особа, майно, мораль. Об'єктивна сторона злочину ще
була виражена недостатньо: відомі лише замах на злочин та скоєний злочин.

Суб'єктами злочину не могли бути невільники (ст. 46 Просторової редакції). Вони

були власністю господарів, які несли матеріальну відповідальність за їхні
неправомірні вчинки. Однак це не виключало застосування до рабів засобів
фізичного впливу: побиття чи піддавання фізичним тортурам.

Руська Правда передбачає співучасть, наприклад, при скоєнні крадіжки (ст. 40

Короткої редакції і ст. 43 Просторової редакції). Усі співучасники в такому разі несли
однакову відповідальність.

Руська Правда містила також норми, що стосувалися суб'єктивних сторін злочинної

дії. Вона розрізняла вбивство огнищанина "в об йду" (ст. 19 Короткої редакції) та
вбивство огнищанина "в розбої"; убивство людини "на пиру" (ст. 6 Просторової
редакції) та вбивство навмисне (ст. 7 Просторової редакції).

Злочини проти особи поділяли на такі види:

  - убивство. Про нього йдеться у багатьох статтях Короткої редакції і
Просторової редакції;
 - каліцтво, рани, побої (ст. 4 Короткої редакції). Серед них найбільшою образою
були завдання ударів палицею, жердиною, піхвами меча, тупим його боком. За
таке накладали великий штраф. Тут ідеться про посилений захист честі
представників панівного класу;
 - образа людини дією: витягти перед нею меча, штовхнути, вирвати вуса чи
бороду.

Майнові злочини. Серед них найтяжчим вважали розбій. Багато говориться про
крадіжку ("татьбу") (ст. 13 Короткої редакції, ст. 43 Просторової редакції).
Небезпечним злочином був підпал току або двору (ст. 83 Просторової редакції).
Злочинним діянням було протизаконне користування чужим майном: самовільна
їзда на чужому коні, переховування холопів (ст. 32 Просторової редакції),
привласнення загублених коня, одягу, зброї.

Покарання. їх метою була відплата та відшкодування заподіяних збитків.

Кримінальне право, як право-привілей, відкрито проголошувало становий характер
покарання.

Найдавнішою формою була помста злочинцеві з боку потерпілого чи його родичів. За

часів Руської Правди помсту спочатку обмежують (ст. 1 Просторової редакції та
Короткої редакції), а потім скасовують зовсім (ст. 2 Просторової редакції).

Переважним видом покарання були грошові стягнення із злочинця. Вони складалися

з двох частин: штрафу (надходив князеві) та компенсації (п отримувала потерпіла
сторона).

Руська Правда не знала смертної кари, хоча літописні джерела, а також Києво-
Печерський патерик повідомляли про її застосування у формі повішення, утоплення,
спалення. Ймовірно, страти людей, які виступали проти князя чи були звинувачені у
державних злочинах, були настільки звичною справою, що законодавець не вважав за
потрібне навіть згадувати про них.

Серед грошових стягнень тяжкою формою була віра - грошовий штраф, що його
стягували на користь князя за вбивство вільної людини. Він дорівнював 40 гривням.
Подвійну віру - 80 гривень - слід було платити за вбивство "княжих мужів" (статті
19,22 Короткої редакції та ст. З Просторової редакції).

Родичам убитого видавали грошову компенсацію - головництво, сума якої

дорівнювала вірі.

Полувіру (20 гривень) сплачували за вбивство жінки або заподіяння каліцтва

чоловікові (виколювання очей, відрубування руки чи ноги, відрізання носа).

Дика віра - складчина членів общини, яку виплачували у двох випадках: неумисного
вбивства під час сварки чи на бенкеті; відмови общини видати злочинця чи вжити
заходів із його розшуку на території общини.

Існувало жорстке правило: хто не міг сплатити стягнення, що надходили до

князівської скарбниці, ставав невільником; а хто взагалі був не в змозі сплатити
штраф, - того карали смертю.

Іноді штрафи за вбивство представників нижчих верств суспільства становили від 5 до

12 гривень.
Передбачався і такий вид покарання, як продаж - грошовий штраф, що надходив до
скарбниці князя за скоєння деяких злочинів проти особи і майна. Суми були чітко
встановлені: 12 гривень за тяжкі злочини, за інші - від 1 до 3 гривень. Продаж
супроводжувався митом на користь судових агентів (20% від суми продаж). Потерпіла
сторона при цьому отримувала грошову компенсацію - урок.

Найвищою мірою покарання, за Руською Правдою, був потік та розграбування. Вона

передбачала конфіскацію майна злочинця ("розграбування") та вигнання його із
сім'єю з общини (віддання "на потік"), що ставило їх на межу загибелі. Було можливе
й обернення їх на невільників.

Смертна кара, тілесні покарання та каліцтва не були властивими найдавнішій системі

нашого права. Як пережиток додержавних часів існував самосуд, проте його
обмежували деякі умовності. Так, злодія могли скарати на смерть лише тоді, коли
схоплять уночі на місці злочину. Однак якщо "його впіймають і затримають до
світанку, то слід було вести на князівський двір. А коли вб'ють, а люди бачили злодія
зв'язаним, то винні сплачують 12 гривень".

Власну систему покарань мала церква. Вона накладала їх за злочини, котрі підпадали
під церковну юрисдикцію. Види покарань: епітимії (церковні покаяння); штрафи від 1
до 5 гривень золотом; калічництва (за богохульство відрізали язика чи виколювали
очі); ув'язнення у монастирських підвалах.

6) Суд і судовий процес за Руською Правдою.

У Київській Русі панував обвинувачувально-змагальний процес. Йому була

притаманна активна участь сторін, зацікавлених у вирішенні спору. Суд виконував
здебільшого функції посередника в судочинстві. Домінування такого виду судового
процесу можна пояснити, по-перше, відносно невисоким рівнем соціальних протиріч;
по-друге, недостатнім розвитком державного механізму, що займався б
розслідуванням правопорушень і судовим розглядом їх.

У справах, що зачіпали інтереси князя, бояр, застосовували слідчо-розшуковий

процес: князі чи їхні агенти самі порушували справу, вели слідство і судили
зловмисників. Елементи розшукового процесу були властиві церковним судам.

Судочинство розпочиналося з ініціативи позивача, який мав подати заклич і публічну

заяву потерпілого про вчинення правопорушення. Так, про пропажу речі потерпілий
оголошував на торзі (статті 32,34 Просторової редакції). Якщо протягом трьох днів
після цього річ знаходили

у когось, то той ставав відповідачем (його вважали злодієм). На нього покладали

обов'язок повернути річ її власнику і сплатити штраф за правопорушення.

Іншим способом розшуку відповідача був звід (статті 35-39 Просторової редакції).
Його розпочинали, коли: річ знайшли в когось до заклича; пропажа була виявлена
через більш як три дні після закличу; майно виявили в чужому місті чи іншій общині,
й особа, в якої це майно знайшли, відкидала звинувачення.

У такому разі власник речі не міг забрати її відразу, оскільки не було доведене право
його власності на неї. Він мав запропонувати підозрюваному "піти на звід", тобто
звернутися до тієї особи, в якої той цю річ придбав. Тепер відповідачем стає третя
особа (і так далі). Якщо черговий відповідач не зміг пояснити, як ця річ до нього
потрапила, його визнавали тятем (злодієм).
Якщо злодія треба було шукати за межами міста, звід завершували на третій особі,
яка виплачувала власнику пропалої речі її вартість, після чого могла сама
продовжувати звід.

Якщо звід приводив до кордону держави або власник спірної речі не зміг назвати
особу у якої цю річ придбав, він міг відвести від себе підозру, привівши двох свідків
купівлі даної речі або митника (статті 37,39 Просторової редакції).

Чіткого розмежування між цивільним і кримінальним процесами не існувало, але все

ж певні процесуальні дії могли застосовувати лише щодо кримінальних справ.
Йдеться про гоніння сліду, тобто пошук злочинця за його слідами. Якщо слід вів до
верві (общини), вона мала видати злочинця або платити дику віру.

Судовими доказами вини вважали: свідчення видоків (очевидців правопорушення)

чи послухів (свідків доброї чи недоброї слави підозрюваного); речові докази; сліди
скоєних дій; власне зізнання.

У випадках, коли не було інших доказів чи наявні докази не були переконливими, суд
міг застосовувати присягу ("роту"), що супроводжувалася цілуванням хреста. Мали
місце і "суди Божі" (ордалії): судовий поєдинок; випробування вогнем чи залізом. Під
час першого підозрюваного кидали зв'язаним у воду, і якщо він тонув - отже, був
невинним.