Практичне заняття 1.

Джерела з вивчення народонаселення України польсько-

литовської доби та періоду Гетьманщини.

План

1. Польські люстрації.
2. Реєстр Війська Запорозького 1649 р.
3. Переписні книги 1666 року.
4. Генеральне слідство про маєтності 1729-1730 рр.
5. Генеральний опис Лівобережної України 1765-1769 рр

Польські люстрації

З часу люстрації королівщин 1569-1570 pp., крім двох оригінальних текстів, лишилось
і багато копій. Зняті вони з люстраційних описів, вміщених в обох оригінальних книгах.
Серед копій варто виділити засвідчений витяг від 25 червня 1772 р. з люстрації Русі 1569 p.,
що охоплює Барське староство53. В документі зазначено, що це витяг з люстрації 1569 р.
Проте в коротких зауваженнях до публікації М. Гру шевський, виходячи з даних самого
джерела, відмітив, що в книзі № 45 вміщено люстрацію Барського староства 1570, а не 1569
року54. Новим етапом у розвитку інституту люстрування стали люстраційні акції першої
третини XVII ст. їх було кілька: 1601- 1602, 1607, 1611, 1615-1616, 1621-1622, 1627-1628-
1629-1632, 1636 pp. Рішення про проведення чергової люстрації приймалось сеймом складно,
в умовах гострої політичної боротьби. Вперше у XVII ст. концепцію нової польської
люстрації було розглянуто ще на сеймі 1601 р. Він же визначив люстраційні округи та
комісії. Серед призначених комісарів були і ті, що мали пролюструвати королівщини Русі,
Волині та Київщини. Люстраційна частина постанови сейму містила цілий ряд принципових
положень, що стосувались як правових засад, так і процедури люстрування. За сеймовою
ухвалою, під люстрацію підпадали передусім ті державні маєтності, які не ревізувались
раніше, а також ті, на яких “вигасли” (extenuowane) “старі суми” і з яких або зовсім не
сплачувався податок до Рави Мазовецької, або його надходило зовсім мало.
Остаточне рішення про проведення першої в XVII ст. широкомасштабної люстрації
державних маетностей прийняв сейм 1613 р. У люстраційній частині постанови він фактично
підтвердив рішення попереднього сейму, залишивши навіть старий склад люстраційних
комісій, мотивуючи це тим, що хоча призначені сеймом 1611 р. люстратори через об’єктивні
причини не могли люстр у вати, все ж склали люстраторську присягу і навіть отримали
звичну винагороду.
Складний перебіг подій, пов’язаних зі здійсненням третьої в історії Корони
люстраційної акції, був невипадковий і зумовлювався, передовсім, різним ставленням
політичних сил до проблеми королівщин. На початку століття, незважаючи на тиск з боку
середньої шляхти, про що свідчать численні ухвали сеймиків різних земель, люстрації не
набували практичного втілення, бо їх реалізація не відповідала інтересам державців
королівщин, що репрезентували коло можновладців, яке підтримувалось авторитетом короля
Сигизмунда III.
Люстрація королівщин українських земель, проведена за ухвалою сейму 1613 p.,
дійшла до нас у кількох текстах - як в оригіналах, так і в повних урядових копіях. Один з них
являє собою урядову копію люстрацій королівщин Подільського, Брацлавського, та
Київського воєводств, придбану, як свідчить опис 1840 p., для Крайового архіву у Варшаві
вже згадуваним В. Маєвським у 1814 p.
 Наступним сеймом, на якому розглядалось питання проведення люстрацій королівщин
Речі Посполитої, став сейм 1616 р. З метою підвищення ефективності люстраційних акцій та
заохочення люстраторів сейм прийняв постанову про призначення винагород для тих членів
люстраційних комісій, що делегувались сенатом. Таке рішення обумовлювалось тим, що
люстратори витрачали на люстрацію чимало коштів та часу.
З першої половини XVII ст., крім охарактеризованих вище, відомі ще кілька люстрацій
українських земель: 1622 р. - Київського, Брацлавського та Подільського воєводств, 1628 р. -
Руського, Белзького та Волинського воєводств, 1627-1629 pp. - Київського, Брацлавського та
Подільського воєводств, 1636 р. - Київського воєводства. Всі вони збереглися лише в
урядових копіях XVIII ст., витягах та публікаціях у серійних виданнях “Źródła dziejowe” та
“Архив Юго-Западной России”.
Важливим етапом у розвитку інституту люстрування в Речі Посполитій, що зачепив і
українські землі, стала люстраційна акція 1659-1668 pp. Після війни 1655 р. питання про
люстрування королівщин Речі Посполитої тривалий час не обговорювалось, оскільки
проведення люстрації у зв’язку зі складним економічним становищем не дало б бажаних
результатів, ніяк не підвищило б прибутки держави. Організація люстраційних оглядів
вимагала додаткових витрат і ускладнювалась розвалом адміністративного апарату на місцях.
Люстрацією, згідно з сеймовою постановою 1659 p., повинні були охоплюватись всі
королівщини, як люстровані так і не люстровані раніше.
Як згадувалось вище, конституцією сейму 1659 р. серед інших регіонів Речі
Посполитої передбачалось люстрування королівщин України. Незважаючи на складну
політичну ситуацію, такі люстрації все ж були проведені. До нашого часу дійшли тексти
люстрацій 1665-1667 рр.
У XVIII ст. у Речі Посполитій та на землях, що входили до її складу, проводились дві
генеральні люстрації - 1765 та 1789 рр. За ними люструвались і українські території.
Проведення у XVIII ст. чергової люстрації з метою визначення реальної кварти настійно
вимагала шляхта. Це питання виносилось на розгляд сейму у 1736, 1746, 1748 рр.116 Проте
магнати, що сконцентрували в своїх руках найбільш значущі королівщини, готові були на
все, аж до повного оподаткування землі, аби тільки уникнути люстрування.
Остання злюстраційних акцій польського уряду відбулася в 1789 р. Розробка засад цієї
люстрації здійснювалася у контексті реформ економічної та політичної систем Речі
Посполитої, проголошених Чотирилітнім сеймом (1788-1792). Люстрація тісно ув’язувалася з
планами радикальних змін у формуванні державного бюджету, із задумом створити
стотисячне польське військо, що мало відстояти незалежність держави.
Головною метою люстраційної акції було ретельне обрахування всіх постійних і
надійних прибутків з королівщин, як наголошувалось в ухвалі сейму. До цієї категорії
належали прибутки, одержувані від експлуатації земельних угідь, від пропінації та чиншів.
Люстратори зобов’язувались скласти присягу за текстом, запропонованим у
конституції сейму. До присяги зобов’язані були також посесори королівщин. Підставою
обрахування прибутків мали стати реєстри висіву зерна за останні три роки, але на випадок їх
відсутності використовувались інвентарі і навіть не затверджені присягою зізнання посесорів.
Серед українських територій, що підлягали люстрації 1789 p., були Київське, Белзьке,
Брацлавське, Подільське воєводства та Холмська земля. До нашого часу збереглися
люстраційні протоколи трьох воєводств: Белзького, Брацлавського та Подільського, а також
Холмської землі.
Люстрації 1765 і 1789 років Поділля та деяких інших регіонів Правобережної України
свого часу досить докладно досліджувались професором Кам’янець-Подільського
університету Є. Д. Сташевським, про що переконливо свідчать матеріали його власного
архіву.
 Проведений вище загальний огляд люстрацій королівщин українських земель ХУІ-
ХУІІІ ст. та їх задокументованих решток переконливо свідчить, що це важлива, але належним
чином ще не досліджена проблема. Тим часом акти люстрацій королівщин мають
надзвичайно широкі інформативні можливості.
До реєстру рукописних текстів люстрацій королівщин України, крім власне люстрацій,
додано також люстраційні інвентарі та інші матеріали, що покликані розширити наші
відомості про ту чи іншу люстрацію. Виділено також документи, пов’язані з підготовкою
видань люстрацій та люстраційних матеріалів ХУІ-ХУІІІ ст. в Україні.
Реєстр містить дані про те, які саме рукописні тексти люстрацій були покладені в
основу публікації, де вони зберігалися на момент публікації (за умови, що текст втрачено) і
де знаходяться тепер. На цьому варто наголосити, оскільки деякі люстраційні тексти
(особливо це стосується люстрацій, опублікованих в “Архиве ЮЗР”) існують тільки в
публікаціях. Довідкову частину видання доповнює Покажчик старосте, описаних у
люстраціях королівщин українських земель ХУІХУІІІ ст. Факт відсутності інформації по
окремих староствах за деякі люстраційні роки теж відображений у покажчику. По
можливості упорядник намагався дати короткі пояснення цьому явищу, спираючись на
тексти люстрацій, постанови сеймів Речі Посполитої та інші джерела, хоча ці пояснення
далеко не вичерпують всього спектру причин, що призволили до виключення того чи іншого
староства чи населеного пункту з процесу люстрування. Упорядник цілком усвідомлює, що
пропоноване видання можна кваліфікуватй лише як матеріали до реєстру рукописних та
друкованих текстів люстраційних описів королівщин українських земель ХУІ-ХУІІІ ст.,
оскільки фронтальному перегляду на предмет виявлення люстрацій не підлягали книги
судово-адміністративних установ України, документи Галицького намісництва та деякі інші
фонди, що теоретично могли б містити подані джерела. Сказане вище ще більшою мірою
торкається архівних матеріалів, дотичних люстрацій. Разом з тим, упорядник сподівається,
що довідник закладе основу для створення повного банку даних про люстраційні описи
України ХУІ-ХУІІІ ст. і сприятиме розробці програми їх публікації. Упорядник висловлює
щиру подяку всім, хто своїми працями, порадами та конструктивними зауваженнями сприяв
підготовці до друку цього довідника.

Реєстр Війська Запорозького 1649 р.

Реєстр Війська Запорозького 1649 року — унікальне джерело з історії українського

козацтва й державності України, пам ятка української мови половини XVII ст. Складений
урядом Богдана Хмельницького, Реєстр містить поіменні списки 40 тисяч козаків, що
розкривають етнічний склад населення, подають відомості про сотенно-полковий устрій
Гетьманщини, становлять цінний матеріал для різноаспектних наукових студій.
Транслітерацію тексту здійснено за рукописом пам’ятки. Д о видання увійшли дослідження,
підготовлені на матеріалі Реєстру. Готуються до друку факсимільне відтворення оригіналу та
алфавітний покажчик до Реєстру. Для дослідників історії України, лінгвістів, істориків права,
краєзнавців, всіх, хто цікавиться минулим українського народу.

Реєстр Війська Запорозького 1649 р.— унікальна пам’ятка історії та культури

українського народу половини XVII ст., важливе джерело з історії українського козацтва та
державності України1. Існують численні документальні свідчення про складання в різні часи
козацьких реєстрів, які, на ж аль (за винятком списку невелийої групи козаків 1581 р.), не
збереглися. За умовами угод з польським урядом вони включали кілька тисяч чоловік. Реєстр
1649 p., що дійшов до нас, вражає масштабністю — він охоплює понад 40 тис. козаків.
Перебіг подій Визвольної війни показав, що саме козацтво з його військовою організацією
було ударною силою у боротьбі проти іноземних поневолювачів. Щодо чисельності козаків,
то різні джерела подають суперечливі цифри. Так, львів’янин Самуїл Кушевич, посилаючись
на свідчення полонених козаків, записав, що восени 1648 р. під Львів прибув козацький
гетьман з військом у 200 тис. чоловік. Того ж року біля Замостя корсунський сотник Федір
Калина під час допиту заявив польському командуванню, що з України йде армія з 400 тис.
чоловік. Папський нунцій Іоанн Торрес у своїх донесеннях з Варшави в грудні 1648 р.
налічує 300 тис. козаків.
На переговорах з польськими послами в лютому 1649 р. Богдан Хмельницький заявив,
що може скликати військо з 200—300 тис. чоловік (він мав на увазі період загальної
мобілізації, походів, коли до війська йшли не тільки козаки). Під час воєнної кампанії 1649 p.,
тобто в рік складання Реєстру, український літописець писав, що «так усе, що живо,
поднялося в козацтво, же заледво знайшол в яком селі такого человіка, жеби не міл албо сам,
албо син до войска ити, а ежели сам нездужал, то слугу паробка послал, а иніе, килко їх было
всі ишли з двора, тилко одного зоставали, же трудно было о наймита». Величезні маси
людей, особливо селянства, вважали себе козаками, тобто вільними від будь-яких
феодальних повинностей. У тогочасних польсько-шляхетських документах кожного козака
називали «хлопом», а кожного селянина, який піднявся проти свого пана,— «козаком». У
роки Визвольної війни козаки становили приблизно половину населення України. Козацька
служба, хоча й давала деякі привілеї, все ж була тяжкою для значної частини населення. Щоб
її відбути, треба було мати відповідні кошти, бо держава не забезпечувала козака зброєю,
боєприпасами і спорядженням. Один із сучасників, гетьманський ’'лікар Л ук’ян, добре
поінформована людина, зазначав, що частина реєстровиків одержуватиме від короля
платню'сукном і грішми, а друга частина залишиться без такої платні: «на льготз и податей
королевскихъ и гетманскихь имь не давать». Порівняно з іншими привілейованими станами
козацтво не було надто замкненим. Пам’ятка, що публікується, не лише свідчить про
чисельність козаків, а й містить цінні відомості про джерела формування цього стану.

Переписні книги 1666 року

Переписні книги 1666 року здавна привертали до себе увагу дослідників. Перший
зацікавився нйми М. І. Костомаров; не зважаючи на свій спеціяльний інтерес до подій
військових та дипломатичних, він усе ж з особливим інтересом поставився до переписних
книг і видрукував із них чималі витяги в примітках до своєї монографії „Руина"). М. І.
Костомаров переглянув тільки одчу книгу з перепису 1666 р., а саме опис міст Переяслава,
Воронкова, Баришполя, Баришівки, Золотоноші, Ніжена, Борзни, Березни та інших менших
поселень. Ця книіа переховується тепер у московському „Древлехранилище" під титлом —
„Книга Киевского повытья № 1 , М. Костомаров не видрукував цієї книги суціль. Він тільки
першу сторінку її навів детальніше — ту, де з’ясовується, для чого приїхали на Україну
переписувачі та де загалом визначаються об’єкти їхньої службової уваги.
Обставини появи переписних книг 1666 року пов’язані із складними політичними
подіями, що відбувалися на Гетьманщині після смерті Б. Хмельницького, та суперечностями
всередині українського суспільства, які поглиблювалися на економічному ґрунті. Ці
суперечності яскраво проявилися вже на Чорній раді в Ніжині у 1663 р., коли «много козаков
значних чернь позабивала, которое забойство три дня тривало. Хочай якого значного козака
забили или чоловіка, то тое в жарт повернено, а старшина козаки значніе, яко змогучи
крилися, где хто могл, жупаны кармазиновіе на сермяги миняли»
У 1665 р. гетьман І.М. Брюховецький із старшиною, вперше в історії Української
козацької держави, відправилися до Москви для підписання договірних статей. Паралельно з
цією «державною місією» вони просили у царя в вічну власність села і містечка разом з
посполитими, які там мешкали. Відомо, що тоді гетьман домігся для себе титулу боярина і
отримання у власність Шептаківської волості, а 12 старшин отримали дворянство (зберегли
його лише Горленки, Забіли і Гамалаії).
Дещо інакше можна оцінювати інформативну повноту переписних книг. Переписом не
охоплені населенні пункти, що знаходилися у володінні монастирів, церков та козацької
старшини (переважно, рангові). Відсутні (швидше за все, втрачені) переписи Полтави,
Глухова, Кролевця, НовгородСіверського, Коропа, сотенного містечка Воронеж. Переписні
книги 1666 р. не дають повного уявлення про кількість населення Гетьманщини, про
співвідношення козацького і цивільного населення, господарчі заняття не охоплених
переписом мешканців та інше.
Порівняння текстів різних переписних книг показує, що абсолютно однакової форми
записів у них не було, проте в межах однієї книги переписувачі дотримувалися єдиного
шаблону записів (між іншим, це дозволяє іноді відновити текст на пошкоджених аркушах
книг). В одних книгах в кожному поселенні мешканці поділені за їх майновим становищем на
статті із зазначенням, який «оклад» вони повинні сплачувати в державну скарбницю, в інших
– немає поділу на статті, визначити приналежність мешканця до відповідної статті можна
тільки за розміром окладу. Наведемо приклади записів у різних переписних книгах.
Звичайно, що переписні книги є цінним джерелом для вивчення різних аспектів
демографічного стану Гетьманщини на середину 60-х рр. XVII ст. Звернемо увагу в цьому
зв’язку на те, що до переписних книг заносилися прізвища та імена лише господаря та його
дорослих синів, ні дружини, ні дочки не записувалися.
В сукупності з іншими економіко-статистичними джерелами наступних періодів
переписні книги 1666 р. дають можливість досліджувати процес внутрішньої колонізації
території Гетьманщини, кількість і розміщення податного населення, його заняття, ступінь
відокремлення ремесел від сільського господарства, соціальну структуру населення тощо.
Отже, переписні книги 1666 р. є дуже цінним джерелом для вивчення соціально-економічної
історії Гетьманщини середини XVII ст.
Генеральне слідство про маєтності 1729-1730 рр.

Пропонована увазі читачів книжка є останнім, десятим томом Генерального слідства

про маєтності 1729-1730 років, яке майже до кінця XVIII ст. було правовим документом.
Саме ця обставина змусила гетьманську адміністрацію після великої пожежі в Глухові, під
час якої загинули і книги Генерального слідства, вживати енергійних заходів до того, щоб
відновити втрачений документ. 1749 р. до Петербурга було відправлено канцеляриста для
виготовлення копії з того примірника, який у лютому 1731 р. був надісланий до Колегії
іноземних справ. Дізнавшись, що рукопис Генерального слідства разом з сенатським архівом
перевезений до Москви, канцелярист їде туди й за спеціальною інструкцією організовує його
копіювання.

Водночас це надзвичайно важливе джерело для вивчення народонаселення, соціально-

економічних і суспільних стосунків у колишній Гетьманщині в другій половині XVII-30-x рр.
XVIII ст. За свідченням дочки відомого історика О. Лазаревського теж історика і археографа
Катерини Лазаревської, першим звернув увагу на цю правову памятку український історик,
етнограф, поет і музика-композитор Микола Маркевич, який зберігав у своїй колекції
рукописів пять книг Генерального слідства (по Стародубівському, Чернігівському,
Ніжинському, Переяславському і Прилуцькому полках). Згодом О. Лазаревський відшукав
книги Генерального слідства про маєтності Стародубівського полку. Йому ж належить і
перша оцінка Генерального слідства про маєтності як історичного джерела.
 Напередодні Першої світової війни М. Василенко приступив до підготовки
Генерального слідства про маєтності Стародубівського полку, яке мало видати Українське
наукове товариство імені Шевченка у Києві. Ним була виготовлена копія з рукопису Слідства
і передана до друкарні для складання, але тогочасні події не дозволили йому цю працю
довести до кінця. І лише в другій половині 1920-х років К. Лазаревська на підставі чернетки,
оригіналу та копії з оригіналу наново підготувала Генеральне слідство про маєтності
Стародубівського полку12. У передмові до цього видання вона, дякуючи залученню
додаткових матеріалів, що збереглися лише по цьому полку, відтворила перебіг всіх подій,
повязаних з ревізією.

Серед матеріалів Археографічної комісії ВУАН вдалося виявити лише копію

Генерального слідства про маєтності Полтавського полку, нотатки К. Лазаревської для
передмови до двох слідств Миргородського і Полтавського, які передбачалося видати в одній
книжці, а також обмін листами між видавництвом ВУАН та Археографічною комісіє.

Проводячи колонізаторську політику в Україні, російський уряд час від часу (з

тактичних міркувань) йшов на деякі поступки козацькій старшині, що не полишала
автономістичних тенденцій, щоб у такий спосіб перетягнути її на свій бік. Однією з таких
поступок і був дозвіл 1726 р. обрати гетьмана. 1 жовтня 1727 р. ним став 73-річний
миргородський полковник Данило Апостол.

Як відомо, за старим козацьким звичаєм, за кожним рангом, тобто урядом, була

закріплена певна маєтність. Нею козацький старшина користувався доти, доки займав
відповідну посаду. Якщо ж він її залишав, то мусив уступити і маєтність, яка звалася
ранговою. Вона переходила до його наступника на цій посаді, а він, якщо діставав іншу
посаду, одержував і нову рангову маєтність. Отже, рангові землі були своєрідною платою,
винагородою за виконання певних обовязків і не могли залишатися у володінні, якщо
козацьки шина не мав посади; рангові землі не могли бути передані у спадок тому, що
спочатку і всі надання носили тимчасовий (до ласки войсковой5) характер.

Незважаючи на стислість, Генеральне слідство про маєтності важливе джерело для

вивчення багатьох питань з історії України другої половини XVII-першої половини XVIII ст.
Текст Генерального слідства про маєтності Полтавського полку 1729-1730 рр. друкується за
оригіналом офіційної книги, що в лютому 1731 р. була надіслана Генеральною військовою
канцелярію до Колегії іноземних справ. Вона скріплена власноручними підписами полкової
старшини. На відміну від слідств ряду інших полків у цій книзі матеріали ревізії 1726 р.
відсутні.

Документи кожного власника в Колегії іноземних справ виділені заголовками -

прізвищами власників, написаними великими літерами, про що в публікації зроблені
застереження у підрядкових примітках. Текст Слідства написаний різними почерками,
характерними для першої половини XVIII ст.

Текст Слідства супроводжується передмовою, примітками, в яких також використані

матеріали ревізій 1718, 1726 і 1732 років, словником маловживаних слів і покажчиками:
предметним, іменним та географічним. Упорядник висловлює подяку Ігорові Тесленку за
виготовлення оригіналу на компютері та складання іменного покажчика, Ганні Клінковій - за
допомогу в науково-технічній роботі. У підготовці рукопису до друку брали участь Іван
Дивний, Іван Забіяка, Маряна Миць.
 Генеральний опис Лівобережної України 1765-1769 рр

«Генеральний опис Лівобережної України 1765 – 1769 рр.» (відомий також як

«Румянцевський») без жодних перебільшень є чи не найповнішим джерелом, що дозволяє
вивчати соціально-економічні, демографічні процеси в середовищі людності українських
міст, містечок та сіл у другій половині XVIII ст. Так само він містить багатий матеріал для
дослідження місцевої топоніміки, природо-географічних особливостей територій, планування
та забудови населених пунктів, походження прізвищ їхніх жителів тощо. Про історію
створення цього величезного документального масиву, форми, за якими проводився перепис
та особливості роботи з його матеріалами, вже неодноразово йшлося в спеціальних
дослідженнях, що вийшли за останні півтора століття. Також останнім часом активно
видаються матеріали Опису по окремих містах та селах Гетьманщини.
Пропоноване видання є логічним продовженням попередніх публікацій та певною
мірою унікальним. Бо тут, чи не вперше, оприлюднюються матеріали з історії сотенного
центру Гетьманщини, яким в ті часи було село Стольне (сьогодні – Менського району
Чернігівської області). Перші згадки про його існування відносяться до часів Давньої Русі.
Зокрема, повідомляється про зруйнування поселення ордами хана Батия у 1239 р. Подальші
відомості стосуються XV-XVI ст., коли село входило спочатку до складу Великого князівства
Литовського, потім – Московської держави. У період Речі Посполитої на Чернігово-
Сіверщині (1618 - 1648 рр.) село належало вихідцям з московських бояр чернігівському
підчашому Василю та Павлу Солтикам, які, ймовірно, отримали цю місцевість у 1621 р.
згідно з привілеєм короля Сигізмунда ІІІ з метою подальшої колонізації. 24 лютого 1634 р.
король Владислав IVнадав Павлу Солтику привілей на розробку лісів в маєтностях Стольне,
Блистова, Колчів, Дівиця, Вересоч та ін. За Присяжними книгами 1654 р. село відоме у складі
Березинської сотні Ніжинського полку. Починаючи з 1660-х рр. до 1782 р. Стольне було
центром однойменної сотні Чернігівського полку, до якої входили й села Блистова, Бірківка
та Степанівка. Серед значних власників маєтностей у Стольному були Ніжинський
Благовіщенський монастир та старший військовий канцелярист (1733-1739), потім
генеральний писар (1741-1762), генеральний суддя у відставці Андрій Безбородько.
Матеріали «Генерального опису» по Стольному зберігаються у Центральному
державному історичному архіві України в м. Києві (далі – ЦДІАУК) у книзі на 762 аркуші. У
цій справі знаходяться відомості про двори козаків, відомості про господарства
стольненських церков та володіння священиків. Далі вміщена копія імператорської грамоти
старшому військовому канцеляристу Андрію Безбородьку на володіння в Стольному (16
травня 1740 р.), відомості про двори посполитих, списки челяді та втікачів з маєтку Андрія
Безбородька. Серед інших документів – описи володінь сотенної, неурядової старшини,
записи про заставу, купівлю та продаж володінь. Всього, не рахуючи маєтку Безбородька, 2
церковних дворів, дворів сотенної та неурядової старшини, у Стольному налічувалося 238
дворів козаків та 69 дворів посполитих.