Professional Documents
Culture Documents
Запорозьке козацтво
Запорозьке козацтво
Перші згадки про козацтво датуються ХIIІ ст., проте як нова соціальна
верства суспільної ієрархії воно формується водночас зі шляхтою
протягом XV— XVI ст. Фактично майже до кінця XVI ст. термін
«козацтво» фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять. У
1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення
найманого козацького формування.
На формування
козацького стану
істотний вплив мав
воєнний чинник. У
XV-XVII ст. південь
України був
охоплений полум'ям
безперервної
боротьби з татаро-
турецькими
загарбниками.
Серед перших
організаторів
козацьких загонів були старости прикордонних міст: Остафій Дашкович,
Предслав Лянцкоронський, Бернард Претвич, а також сини магнатів
Заславських, Корецьких та інші. Їхніми зусиллями стихійно створені
загони набували все більш організованої форми.
Умови життя
козаків були
суворими й
простими,
вимагали
фізичної
витривалості,
здатності
витримувати
холод і спеку.
Одяг простих
козаків був із
домотканого
сукна й
полотна. Із
нього шили
широкі
шаровари,
сорочку,
поверх яких
одягалися
широкополі
кобеняки та
киреї, що
підперізувалис
я поясом.
Взуттям
слугували
чоботи, а
головним
убором шапка.
Козацька їжа
була
невибагливою,
але поживною.
Вони готували
саламаху,
тетерю, щербу
- варені страви
з пшона,
житнього
борошна й
риби, уживали
в їжу смажену
дичину і
в'ялену рибу. В
короткі
хвилини
дозвілля
козаки любили
заспівати
пісню,
послухати гру
на кобзі або
затанцювати.
Проводячи молоді роки свого життя в колі січових козаків, серед гулянок,
веселощів і розгулу, а ще більш того в жорстокій і завзятій боротьбі з
ворогами різних вір і народностей, запорожець під кінець, бачачи
наближення прийдешньої навіч старості й почуваючи себе вже більше не
здатним ні до війни, ні до розгульного життя, нерідко йшов в ченці якого-
небудь найближчого або далекого монастирів і там закінчував останні
дні свого життя.
Охочих служити в Січі завжди було багато, і тому багатіям можна було
відбувати чергу в місцевих укріпленнях, біля своїх осель.
Вищою владою на Запорожжі вважалася військова рада. Її скликали для
розв'язання найважливіших питань: щоб оголосити війну, прийняти
послів, обрати кошову (військову) старшину. Право брати участь у раді
мав кожен козак. Але не кожен міг використати це право. Сірома, що
працювала на зимівниках і промислах, розкиданих по всьому
Запорожжю, і частина дрібних господарів не мали можливості з'являтися
на раду.
Одяг запорізьких козаків початково був надто простим на початку свого
історичного існування запорізькі козаки не могли поважно навіть думати
про те, щоб займатися своєю зовнішністю й виряджатися в дорогі
«шати», козак і злидні тоді були синонімами. До того часу цілком можна
відносити слова української пісні — «сидить козак на могилі та й штани
латає», або слова козацької вірші «козак — душа правдивая — сорочки
не має». Ганяючись за звіром безкраїми степами, глибокими балками,
непролазними лісовими хащами, проводячи ночі переважно під
відкритим небом, висиджуючи по кілька годин у грузькому болоті й
густому очереті, запорожці були більше схожими на злиденних
голодранців, ніж на «славних лицарів», ім'я яких уже в ранні часи їх
існування гриміло в Європі. Та і в пізній період запорізької історії, коли у
козаків уже ввійшли в силу певні звичаї й певний костюм, багато хто з
них, у силу різних випадків на війні чи у себе вдома, через бідність і
злиденність, а часом навіть через особливе бажання шикнути злиденним
одягом, часто вдягався надто просто. Бувало, поголить собі запорожець
голову, застромить оселедця свого за вухо, зав'яжеться шматиною,
натягне на себе опанчу, взує капці зі свинячої шкіри, та так собі й ходить,
а інший впіймає козу, облупить й, вичистить шкіру від вовни, одягнеться
в неї, взує постоли зі шкіри вершкової товщини, а завдовжки зо дві
четверті, та й тиняється степом.
Але з плином часу з одного боку вдалі війни, з другого й сам розвиток
життя багато змінили в поняттях і побуті запорізьких козаків: розбивши
татар чи турків, пограбувавши панів чи євреїв, козаки, повертаючись на
Січ, привозили з собою безліч грошей, одягу й дорогих тканин. Дані, що
дійшли до нашого часу, свідчать, що саме з одягу здобували собі
запорізькі козаки на війні — шуби, жупани, шаровари, сорочки, шапки,
чоботи, чекмені, смушкові шкури тощо.
Багатство здобичі тоді виявлялося в тому, що запорожці дерли на
шматки китайкову тканину й накручували її на ноги замість онуч. У
народній думі про козака Голоту розповідається, як цей герой, убивши
багатого татарина, одягнув на себе його дорогий одяг, чоботи, жупан і
оксамитовий шлик і в такому вигляді гуляв у Січі й вихваляв Килиїмське
поле.
От який був у них одяг. Такий одяг, що він і сорочки не продасть за сто
карбованців; як іде вулицею, то ніби весь сяє зірками чи квітами. До
цього широкого й просторого одягу личили шаровари, сукняні, нанкові,
шкіряні, з кишенями з обох боків, — і тут кишеня, й тут кишеня, — обидві
облямовані золотими позументами, різнокольорові, але переважно сині;
матню штанів робили таку, що торкалася землі, мовби щось волочиться:
як іде козак, то й слід за собою мете. До шароварів підганяли довгі
очкурі, шовкові чи вовняні, з золотими китицями на обох кінцях. Холоші
шароварів носили поверх халяв, — не так, як тепер роблять, що
заправляють їх у чоботи; їх прив'язували до литок срібними підв'язками
чи шовковими шнурками з золотими чи срібними китицями на кінцях, а
самі підв'язки кріпили так, що від них видно було лише китиці. Як іде
запорожець, то так і бачиш, як ті китиці з-під шароварів метляються. Під
шаровари взували сап'янові чоботи, жовті, зелені, червоні, із золотими,
срібними й мідними підківками, з вузенькими носками; від чобіт видніли
лише носки чи підбори, так низько напускали на них запорожці свої
шаровари:
Військові звичаї. Коли Запорозьке Військо виступало в похід суходолом,
то воно поділялося не на курені, а на полки, і кожен із них складався з
трьох і чотирьох куренів або охочих козаків од усього Коша. На ворогів
запорожці кидалися відразу, в бойовищі були дуже рухливі і, щоб менше
втрачати товариства, не били всією силою на ворожий табір, а завжди
обходили його з боків і навіть із тилу. Билися вони завзято, забуваючи
про своє життя; у бранці не здавалися і ран своїх не помічали, аж поки
падали непритомні. Зате й вороги не знали від них милосердя — рубали
й кололи їх, доки в руках ставало сили. Коли ж вороги тікали, то
запорожці неодмінно наздоганяли їх.Коли Запорозьке Військо виступало
в похід суходолом, то воно поділялося не на курені, а на полки, і кожен із
них складався з трьох і чотирьох куренів або охочих козаків од усього
Коша. На ворогів запорожці кидалися відразу, в бойовищі були дуже
рухливі і, щоб менше втрачати товариства, не били всією силою на
ворожий табір, а завжди обходили його з боків і навіть із тилу. Билися
вони завзято, забуваючи про своє життя; у бранці не здавалися і ран
своїх не помічали, аж поки падали непритомні. Зате й вороги не знали
від них милосердя — рубали й кололи їх, доки в руках ставало сили.
Коли ж вороги тікали, то запорожці неодмінно наздоганяли їх.
з-за спини.
Великі бої запорожці не розпочинали враз. Щоб краще розгледіти
ворожий стан та навести ворога на свій табір, вони передовсім висилали
охочих товаришів до супротивника, викликати його богатирів битися
один на один, а коли ті вагалися, то запорожці починали так висміювати
й ганьбити їх, що, здається, й мертвий підвівся б, щоб обстоювати свою
честь. Роздратовані боями вороги здебільшого люто кидалися на
козацький табір, а тут їх зустрічали кулями, що все поле навкруги
вкривав ворог трупом.
Щоб і тут перехитрити турків, козаки підпливали до тих міст темної ночі
й, зрубавши з десяток верб, зв'язували з них торок (невеликий пліт), та й
пускали його за водою. Торок розгойдував ланцюги, а то й розривав їх,
турки мерщій палити з гармат, а запорожці, виждавши, доки вщухне
стрілянина, непомітно виходили повз фортеці до лиману.
— Панове молодці! У нас тепер Новий рік; треба нам по старому нашому
звичаю зробити між товаришами поділ річок, озер, полювання і
риболовлі.
— Та треба, треба! Будемо ділити, як здавен-давна. Тоді виступав
військовий писар, котрий заздалегідь розписував після куренів всі річки,
призначені до поділу, на маленьких карточках, перемішував їх
потрясаючи і викликав курінних отаманів підходити і розбирати карточки.
Отамани підходили і розбирали.
Деякі списи робили з вістрями на обох кінцях, ними можна було класти
ворогів і сюди й туди. Списи часто служили запорожцям замість мостів
при переході через болота: дійшовши до грузького місця, вони відразу
кладуть один за одним два ряди списів — в кожному ряду спис і вздовж
та впоперек, — і переходять по них; коли перейдуть через один ряд,
відразу стають на другий, а перший знімуть і з нього мостять третій, та
так і перебираються.
На другу половину XVI ст. січовики створили велике військо. Основу його
становила піхота. Запорожці відправлялись в похід верхи, але воювали
як піші воїни. Разом з військом йшов табір, що складався з легких возів:
на відкритих місцевостях під прикриттям возів велися бойові операції.
Якщо вороги дуже насідали, то запорожці розташовували вози в кілька
рядів (лав), і доки передня лава стріляла, задні лави набивали рушниці
та передавали зброю переднім, так що кулі летіли надзвичайно рясно.
Вози прив'язували один до одного ланцюгами. Під час походів у війську
була залізна дисципліна, заборонялись спиртні напої, гра в карти,
суперечки. Зброю запорожці мали різноманітну: в XV та XVI ст. перевагу
надавали сагайдакам зі стрілами, списам, келепам і гаківницям, пізніше в
запорожців були рушниці або мушкети, шаблі, списи й пістолі. Окрім того,
доброю зброєю були чингалі, здобуті у турків ятагани. Кожен носив ту
зброю, яку спромігся купити або здобути в бою. Гармат запорожці самі не
виплавляли, а воювали тими, які відбивали у ворога.
Причини змін
різні: більші
зручності,
стратегічні
міркування, брак
води, підмивання
фортеці Дніпром,
шкідлива для
здоров'я
місцевість
тощо. Польський
хроніст Бельський у «Всесвітній хроніці» (Краків, 1551 р.) вперше
розповів про існування за порогами Дніпра козацького коша і фортеці на
острові Томаківка. Протягом свого двохсотрічного існування запорозькі
козаки послідовно змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуць-ку,
Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам'янську й
Нову, або Підпільненську.
Ознайомившись з коротким
викладом його життя, можна
поставити собі запитання: за віщо ж
така честь? Адже, будучи
представником правлячої верхівки
панівного класу, Вишневецький не
забував про свої інтереси і
відстоював насамперед їх.
Відповідь, очевидно, полягає у тому, що інтереси самого Дмитра
Вишневецького - захист Батьківщини від турків і татар - співпадали з
інтересами низового козацтва, що у боротьбі з ними він стояв на боці
народу і особистою хоробрістю, відвагою сприяв успіхові цієї боротьби.
Спорудивши містечко-фортецю на Хортиці, він зумів об'єднати тут
козацькі сили, які визнали у ньому справжнього керівника і гетьмана.