https://otherreferats.allbest.ru/literature/01143824_0.

html
1. Щоденник Якова Марковича як історичне джерело
Одним з найяскравіших прикладів малодослідженої мемуарної прози XVIII ст.
є «Щоденник» («Діаріуш») Якова Марковича. Яків Маркович вів «Щоденник»
50 років: розпочав писати ще при Петрі І - в 1716 році, а закінчив при Катерині
ІІ - в 1767 р. Приводом до ведення «Щоденника» послужили хронологічні
нотатки про історичні події, писані його тестем - Павлом Полуботком - які
охоплювали 1452-1715рр. Яків Маркович спочатку їх продовжив, а з 1723
почав вести свій щоденник, назвавши його «Домашній протокол».
Яків Андрійович Маркович — український письменник-мемуарист,
державний діяч Гетьманщини, син Андрія Марковича. Один з найосвіченіших
людей свого часу.
Із молодих літ і до старості Яків Маркович служив батьківщині та часто
виконував важливі доручення. Державні службові справи він детально фіксував
у своїх щоденникових записках. Приналежність Якова Марковича до вищої
правлячої старшини відкривала йому доступ до різноманітної інформації. Він
був ознайомлений з державними, урядовими та іншими документами. Службові
події Яків Маркович описував із меншими подробицями, ніж господарські, але
постійно занотовував відомості про воєнне управління: кого поставили в
осавули, сотники, обозні, які вийшли нові укази та розпорядження, коли й куди
призначені походи, скільки було наказано заготовляти провіанту і т.д.
Через недостатній розвиток суспільної свободи та особистої незалежності
Яків Маркович утримується від будь-яких оцінок зазначених в щоденникових
записах подій та фактів, він байдуже пише про переміни у владі, яких було
багато за його життя (розпочав писати щоденник при Скоропадському, закінчив
при Румянцеві).
Маркович нотує всі найменші подробиці свого господарства: кількість
волів, овець, кількість горілки та ціни, за якими її продавав, тощо. Яків
Маркович займався різноманітною діяльністю заради збільшення
прибутковості свого господарства: розводив на продаж коней, волів, корів,
свиней, птицю, плекав сади, виноградники, сіяв тютюн, займався
бджільництвом.
Крім того, Я.Маркович фіксує відомості про торгові відносини. Він
постачав коней, корів, вовну, мед, птицю, горілку, тютюн у Москву, Петербург,
Астрахань, Крим, Польщу, у Західну Європу - волів. Із Петербурга і Москви
Яків Маркович імпортував залізо, мідь, хутро, сукно, цитрусові, чай, каву; із
Криму - рибу, сіль, які перерозподіляв по місцевих ринках.
У “Щоденнику” подано детальні відомості про грошові одиниці та ціни
свого часу. Яків Маркович веде детальні щоденні спостереження за погодою.
Ці дані мають велику цінність для вивчення історії української метеорології.
У своєму «Щоденнику» Яків Маркович виступає живописцем життя та
звичаїв XIII ст., акцентуючи увагу на домашньому побуті, весіллях, похоронах,
святах, рецептах.
Яків Маркович розповідає про різні урочистості і церемонії, зустріч
гетьмана, про заходи, пов'язані з коронацією імператриці Єлизавети Петрівни
(1741-1742рр.). За браком інших розваг дуже часто давалися бенкети, і
Маркович не відмовлявся від них до самої старості - всі подробиці їх перебігу
він занотовує у «Щоденнику».
Записи, що датуються 1735-39рр. (Кримська війна), відображають
колоніальну політику Росії щодо України. Яків Маркович фіксує дані про
мобілізацію козаків, селян, кількість зібраних у них волів, возів, коней,
провіанту. Так, 1723 р. в похід було вислано 10 тис. козаків для ремонту
кріпості, 1724 в похід відправились 6500 козаків.
Згадується в «Щоденнику» про прорубування, за вимогою Румянцева,
льоду на Дніпрі, щоб перешкодити татарським ордам перейти через річку, що,
на нашу думку, було безглуздим. Лід швидко замерзав, і зусилля величезної
кількості українських селян виявлялися марними.
Підсумовуючи викладене, зауважимо, що Яків Маркович писав
“Щоденник” тільки для себе, тому щоденні нотатки короткі, уривчасті,
наповнені незначними фактами і лише зрідка у них йдеться про вагомі
суспільно-політичні події. Отже, “Щоденник” Якова Марковича містить у собі
багато прецікавих фактів, які допомагають реконструювати життя української
шляхти XVIII - початку XIX ст. 
2. Щоденник Миколи Ханенка як історичне джерело
https://istoryk.at.ua/forum/2-540-1
Цінними пам'ятками української мемуарної літератури XVIII ст. є
щоденники генерального хорунжого Миколи Ханенка і генерального підскарбія
Якова Марковича. В них зафіксовані важливі явища соціально-економічного
життя козацької старшини часів зміцнення кріпосництва в Україні, занепаду
ролі і значення козацтва, закріпачення посполитих і перетворення старшини в
шляхетсько-дворянський стан.
Генеральний хорунжий Микола Ханенко походив з роду, що висунувся з
простого козацтва часів Визвольної війни і досяг становища генеральної
старшини. Він був родичем відомого в другій половині XVII ст.
правобережного гетьмана Михайла Ханенка.
Микола Ханенко здобув високу освіту в Київській академії і почав
військову службу в 1710 р. з простого козака, а в 1717 р. був переведений в
генеральну канцелярію і згодом став головним помічником генерального
писаря. Він був близькою особою гетьмана Скоропадського, а після його смерті
здружився з наказним Павлом Полуботком. За свою службу і догідливість обом
гетьманам Ханенко був щедро обдарований маєтностями.
Відомі два твори Ханенка - «Діаріуш», надрукований О.Бодянським в
«Чтениях Общества истории и древностей Российских» та окремою книжкою і
«Щоденник», повністю виданий О.Лазаревським. У «Діаріуші» записи
стосуються подробиць політичного життя і побуту старшини, взаємовідносин
уряду гетьмана Скоропадського з російським урядом і царськими вельможами,
політичних настроїв старшин, їх психологічної характеристики та ін.
У «Діаріуші» вміщено щоденні записи від січня до початку липня 1722 р.,
тобто за останнє півріччя гетьманування Скоропадського і до останніх днів
його життя. «Діаріуш» закінчується описанням смерті і пишного церемоніалу
поховання гетьмана.
«Щоденник» Ханенка являє собою мемуарні записи, в яких відображено
події різноманітного характеру за 1723-1753 рр. з великими пропусками. Ці
записи автор робив після свого звільнення з Петропавлівської фортеці і
повернення в Україну. Вони становлять різного роду нотатки з сімейного
життя, епізодів службової діяльності генерального хорунжого, взаємин автора з
різними високопоставленими і простими людьми.
«Діаріуш» і «Щоденник» Ханенка можна віднести скоріше не до пам'яток
історіографи, а до певної категорії джерел з історії XVIII ст. У мемуарах
Ханенка історик може здобути певне уявлення про життя і побут української
старшини, купців, про ціни на продукти та різного роду вироби, в окремих
записах - про кріпосницькі повинності посполитих, про характер служби і
різних повинностей козаків тощо.
3. Козацькі літописи кінця XVII – початку XVIII ст. як пам’ятки
історичної свідомості
https://www.medievist.org.ua/2016/07/xviixviii.html
У другій половині XVII ст. в Україні існувала козацька держава. Її
виникнення і розвиток (аж до знищення гетьманства і розорення Запорозької
Січі російськими імператорами) зумовили появу унікальних творів, які
відображали характери й головні історичні події свого часу, висловлювали
інтереси українського козацтва і старшини, мали своє ідеологічне обличчя,
розповідали про визвольну війну українців проти поневолювачів та знайомили
читачів із постатями найвідоміших національних діячів. Це були козацькі
літописи, які з’явилися саме тоді, коли старшина почала відігравати важливу
роль у соціальному, національному та релігійному житті нашого народу, коли
творилася українська національна держава.
Автори літописів – мужні й суворі очевидці жорстоких подій, діти свого
часу. Їхній світогляд був сформований під впливом політичних і збройних
конфліктів, єдиного народного прагнення жити як вільний з вільним і рівний з
рівним із іншими народами і державами, під впливом національного прагнення
до свободи і незалежності. Світогляд, що ґрунтується на ідеях християнської
справедливості, правди, зневаги до брехні і підступності, позначився і на
специфіці козацьких літописів, у яких немає місця пишним фразам, вихвалянню
військовими подвигами чи панегірикам видатним особам. Гостро і відверто
літописці-козаки дають оцінки негідним вчинкам, злочинним діям своїх
сучасників, засуджуючи, як і в давні княжі часи, людську пиху, егоїзм і
свавілля. Численні факти, викладені в літописах, оцінені й прокоментовані з
позиції інтересів України, а не конкретного можновладця, з точки зору
патріота, який уболіває за громадянські права і особисту свободу людини.
Саме тому жанр літопису сприяв найпослідовнішому і найповнішому
відображенню подій, політичних стосунків, історичних постатей у контексті
часу. Частина з літописів – досить стислі хронологічні описи подій визвольної
війни, а частина – це широкі полотна, в яких виразно відбиваються
індивідуальні риси авторського стилю, погляди й оцінки, подаються різні
джерела інформації. Маючи перед собою в основному записки мандрівників-
іноземців, хроніки польських істориків, українські літописці звертались до
народних переказів, творів фольклору, що давало їм можливість повніше
відображувати події минулого, висловлювати загальнонародну думку з приводу
подій чи діяльності багатьох гетьманів.
Головними темами літописів були:
– причини й умови військових конфліктів між козаками і польською шляхтою;
– кривди, що їх зазнали козаки та посполитий люд від поляків;
– зміст релігійних суперечок і сутичок, які масово виникали між українцями-
православними і поляками-католиками через насильницьке запровадження на
українських землях католицизму;
– постаті українських гетьманів з висвітленням їхньої державницької та
військової діяльності, політичних симпатій, національних переконань і
людських якостей;
– життя і героїчні подвиги запорозького козацтва та його кошового Івана Сірка;
– політичні стосунки України з територіальними сусідами – Польщею,
Московією, Туреччиною, Кримом тощо.
Найвідомішими пам’ятками козацького літописання є:
Хроніка Сафоновича, Літопис Самовидця, Літопис Григорія Граб’янки,
Літопис Самійла Величка,  Історя Русів
Отже, козацькі літописи та драматичні твори XVII–XVIII століть мали
для розвитку національної історичної думки та духовності надзвичайно велике
значення. Вони відігравали науково-пізнавальну, виховну роль, свідчили про
високий рівень культури й освіти в Україні. Зміст і високий громадянський
пафос літописів свідчив про усвідомлення їх авторами своєї історичної місії –
об’єктивно передати дух епохи, пристрасті і трагедії всього українського
народу, який дорогою ціною і надлюдськими жертвами платив за своє
природне бажання бути вільним на власній землі. Цінності духовного плану,
християнські чесноти і гріхи – царина драматичних творів XVII–XVIII століть,
у яких досконала людина уявлялась авторами як глибоко віруюча,
саможертовна, віддана ідеям православ’я і благочестя особистість.
4. «Опис України» Гійома Левассера де Боплана як історичне джерело
Одним з найвизначніших творів іноземців про Україну XVII ст. є "Опис
України" Гійома Левассера де Боплана
Власне "Опис України" спочатку був задуманий як коментар, пояснення до
українських карт. Та фактично він виріс у самостійну велику і цінну працю. На
одній з мап України Гі де Боплана нанесено 1884 населених пункти: міста, села,
фортеці; вгорі — південь, Чорне море. Масштабне співвідношення відстані між
містами і краями, за сучасними знаннями, недосконале.
Його вперше опублікував у Руані вже 1651 р. Жак Кайде.
У 1660 р. той самий друкар видав книгу більшим тиражем під заголовком
"Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від
кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом
життя і ведення воєн". У 1990 р. видавництво "Наукова думка" здійснило
репринтне видання книжки 1660 р.
Спеціально для «Опису України» Г. Левассер де Боплан замовив ілюстрації-
мідерити, проте їхня доля невідома. Цікавим фактом є те, що слово «України»
не було зазначене.
Дещо під видозміненим заголовком вийшло ще одне видання "Опису України"
1661 р. У 1704 р. видано англійський переклад праць Боплана у збірці Джона
Черчілля "Збірка описів подорожей і мандрівок..." Вона разом з "Описом
України" перевидавалась англійською мовою 1732, 1744, 1752 pp. У 1959 р.
"Збірка описів подорожей і мандрівок..." вийшла в Нью-Йорку. Німецькою
мовою "Опис України" 1780 р. видано в Бреслау, 1822 p. — у Варшаві, а 1839 p.
— у Вроцлаві (Бреслау) виходили польські переклади книги. У 1832 р. видано
російський переклад М. Устрялова.
За змістом книга Боплана різнотематична. Це засвідчують самі заголовки її
розділів: "Дніпро від Києва до моря...", "Ремесла, якими займаються козаки",
"Руська шляхта", "Які повинності селян щодо панів" та ін.
Чимало розділів не мають заголовків, але також присвячені певним
питанням: Києву, природі, островам на Дніпрі, небезпеці від татар, порогам на
Дніпрі, татарським ордам. Є окремі розділи "Про Крим або край Татарії",
"Кримські татари", "Про козаків", "Як дівчата залицяються до парубків", "Як
селянин може одружитися з панночкою", "Як відбувається весілля", "Козацька
медицина", "Про фауну України", "Про клімат України", "Про Польщу (як
обирають короля)", "Про шляхетські вольності", "Звичаї польської шляхти".
Без перебільшення скажемо, що "Опис України..." Гійома Левассера де Боплана
є історичним джерелом з історії України непересічного значення. І як досі, так і
в майбутні часи всі історики, вивчаючи XVII ст., неодмінно будуть до нього
звертатися
Наприкінці 1630 р. внаслідок наступу контрреформації (позбавлення
кардиналом Рішельє гугенотів політичної автономії) він емігрував у Річ
Посполиту, де почав служити у артилерії польського коронного війська, що
дислокувалося в Україні. Найчастіше він перебував у м. Барі Вінницької обл.,
але подорожував Україною, займаючись військовим будівництвом і збирав
матеріали для створення карти України, а також карт окремих регіонів
українських земель.
Історія України Боплан про козаків і селян. Не буде перебільшенням сказати, що з усіх
верств тогочасного населення України найбільший інтерес викликали у Боплана козаки,
яким відведено два розділи його книги. Він характеризує їх всебічно, в різних аспектах, у
тому числі й таких, в яких вони перед західноєвропейськими читачами ще не поставали. В
“Описі України” розповідається не тільки про їхні війни й походи, відвагу й витривалість,
які у автора теж викликали захоплення, а й про їхнє мирне життя, про їхні заняття
хліборобством і ремеслами. “Оповівши про доблесть козаків, - пише Боплан, - доречно буде
сказати про їхні звичаї і заняття. Майте на увазі, що серед цих козаків взагалі
трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів,
стельмахи, ковалі, зброярі, кожум’яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші ... Всі вони
добре вміють обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати всілякі м’ясні
страви, варити пиво, хмільний мед, брагу, оковиту тощо” (там само, с. 25). Підсумовуючи
розповідь про заняття козаків різними ремеслами й справами, Боплан заявляє: “Справедливо
буде сказати, що всі вони здібні до різних ремесел, хоч деякі бувають гарними майстрами в
одному якомусь ремеслі. Серед них зустрічаються люди з вищим, ніж уся маса,
інтелектуальним розвитком, але й усі вони досить розвинені, хоч їхня діяльність головним
чином спрямована на те, що корисне й необхідне в сільському житті” (138, с. 18). І трохи
далі: “Вони дотепні й спритні, винахідливі і з широкою душею, не прагнуть до великого
багатства, а над усе цінують волю, без якої жити не можуть. Саме в цьому й полягає
основна причина їхніх бунтів і повстань проти місцевої шляхти, так що рідко проходить
більше семи чи восьми років без їхніх повстань” (12, с. 20-21). Всі ці свідчення Боплана
спростовували інсинуації щодо козаків як варварів, напівдикі розбійницькі орди, що
поширювалися в Європі ідеологами шляхетської Польщі, особливо під час Визвольної війни
1648-1657 рр. Українських селян Боплан теж характеризує і з етнографічної, і з соціальної
точок зору. Та при цьому він особливо наголошує жорстокий кріпосницький гніт, від якого
вони страждали. У спеціальному розділі він розповідає про повинності, які відбували селяни
на користь панів, та про визиск, від якого вони терпіли, і робить такий висновок: “Одне
слово, селяни змушені віддавати своїм панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Не
дивно, що цим злидарям у таких тяжких умовах не залишається нічого для себе. Але це ще
не все: пани мають таку безмежну владу не тільки над селянським майном, а й над їхнім
життям; такою великою є необмежена свобода польської шляхти (яка живе наче в раю, а
селяни наче в чистилищі), що коли селяни потрапляють у ярмо до такого пана, то
опиняються в гіршому становищі, ніж каторжник на галері” (там само, с. 28). У відповідь
на кріпосницький гніт, який неухильно посилювався, селяни у дедалі більшій кількості
втікають на незаселені землі, до козаків, внаслідок чого запорозьке військо швидко
збільшується: “За рахунок таких селянутікачів козацькі легіони вельми зростають” (там
само, с. 24). Українське селянство, показував Боплан, є величезним резервом козацьких
повстань, що робить їх особливо масовими й небезпечними.
Помилки в творі
Очевидно, Боплан не був знайомий з працями своїх попередників, де подавалися
свідчення про українські землі. До такого висновку підштовхує повна оригінальність його
свідчень про цю територію. Це стосується як термінології, яку він наводить в польському
чи українському звучанні, так і абсолютної відсутності чіткої інформації про минуле цього
краю, що неодноразово тиражувалася в різноманітних історичних, публіцистичних чи
космографічних нарисах західноєвропейських авторів. У Боплана немає жодного посилання
на праці інших авторів, хіба що крім Біблії, слова якої він згадує, описуючи наліт сарани на
Україну в 1645-1646 рр. та порівнюючи її з відомою восьмою карою єгипетською Проте з
усіх порівнянь Боплана найбільш цікаві саме ті, що стосуються країн Азії, Африки та
Америки, у яких він, вірогідно, побував. Наприклад, він двічі повторює в творі, що мощі
святих у Києво-Печерській Лаврі йому дуже нагадують єгипетські мумії, за винятком того,
що шкіра перших не є такою темною та твердою. Щоправда, саме тут автор
припускається очевидної історичної помилки, вказуючи, що тіла київських святих
зберігаються в цьому місці вже понад півтора тисячоліття. Нескладний арифметичний
підрахунок показує, що, таким чином, християнство мало б ствердитися на цих землях в І –
на початку ІІ ст., тобто в часи перших апостолів та іх учнів. Навіть якщо взяти до уваги
традиційну легенду про подорож Андрія Первозванного по Дніпру, то все одно важко
уявити собі утворення постійної потужної християнської общини в районі Києва тоді, коли
в усій Європі адепти цієї релігії являли ще нечисленні громади. До того ж інформація про
хрещення Русі князем Володимиром наприкінці Х ст. була добре відомою на заході й
наводилась в багатьох творах. А ось руйнацію та занепад квітучого колись Києва, причини
чого Боплан не пояснює, він відсуває на дев’ять століть від свого часу, тобто на середину
VІІІ ст. Отже, як можна побачити, Боплан досить слабко орієнтувався в часовому вимірі
та історичних подіях. Як позначив сучасний французький історик Ярослав Лебединський у
примітках до французького перевидання твору Боплана в 2002 р.: «Все це свідчить про
скупість історичних пізнань Боплана… або ж його місцевих інформаторів».
Ось як вони вибирають свого старшого: коли зберуться усі старі полковники і старі
козаки, що користуються серед них пошаною, кожен з них віддає свій голос за того, кого
вважає за найздібнішого, і той визначається більшістю голосів. Якщо обраний не хоче
приймати посади, відмовляючись невмінням, малими заслугами, браком досвіду чи похилим
віком, це йому не допомагає. Відповідають лишень, що він дійсно не заслужив такої честі і
тут же, не гаючись, одразу ж убивають його, як якогось зрадника. Цей старший їхньою
мовою називається гетьманом [hettman], його влада необмежена аж до права стинати
голови і садити на палю тих, хто провинився. Гетьмани дуже суворі, однак нічого не
починають без військової наради, яку називають Радою [Ruds]. Немилість, якої може
зазнати старший, змушує його бути дуже обачним у своїх діях, зокрема, щоб не трапилось
жодної невдачі, коли веде їх у похід, і щоб він проявив себе хитрим і відважним під час
непередбачених зіткнень [з ворогом], оскільки за виявлену малодушність його вбивають як
зрадника. Негайно обирається новий отаман так само, як я розповідав вище. Керувати
ними і вести їх у похід — нелегка справа, і нещасний той, кому це випадає. За сімнадцять
літ, доки я служив у цьому краї, усі, хто обіймав цей уряд, скінчили погано
 5. Зборівська угода 1649 р.
https://osvita.ua/vnz/reports/history/4114/
http://apnl.dnu.in.ua/3_2021/7.pdf
На початку літа 1649 року війна спалахнула з новою силою. Польські війська були
зосереджені в трьох місцях. Гетьман обложив першу польську армію під Збаражем, а сам з
головними силами й татарами рушив назустріч королю, аби не допустити об’єднання
польських сил. Підійшовши до королівської армії під Зборовом, Хмельницький знищив її
частину, а 15 серпня вдарив на польське військо з обох боків. 16 серпня польські
полководці почали думати про капітуляцію. Проте канцлер Осолінський нав’язав
переговори з ханом Іслам-Гіреєм, і останній у вирішальну хвилину зрадив Хмельницького.
Ця ситуація змусила гетьмана піти на переговори з королем. Оскільки 17 серпня було
підписано польсько-кримську угоду (згода польської сторони на виплату щорічних
“упоминків” (данини), випас худоби татарами над річками Інгул та Велика Вісла,
захоплення ясиру в українських землях тощо), Б. Хмельницький змушений був піти на
укладання 18 серпня 1649 р. Зборівського договору, за яким:
· Україна отримувала автономію в складі Брацлавського, Київського і
Чернігівського воєводств.
· На території цих трьох воєводств влада належала гетьманові (з резиденцією у м.
Чигирині) і козацькій старшині. Коронне польське військо не мало права тут
стояти.
· Чисельність козацького реєстрового війська збільшувалась до 40 тис.
· Усім учасникам повстання, зокрема шляхтичам, оголошувалась амністія.
· Митрополит Київський мав отримати місце в Сенаті.
· Питання про ліквідацію церковної унії і
повернення православній церкві захопленого в неї майна мало бути вирішене на
наступному сеймі.
· У Києві та інших містах не мали права жити й організовувати свої школи єзуїти,
заборонялось прибувати туди євреям, за винятком “купецьких справ”.
· Водночас на козацькій території зберігався шляхетський режим (шляхта могла
повертатись до своїх маєтків), з тією лише різницею, що на всі адміністративні
посади, до воєвод включно, король мав призначати лише православних шляхтичів
(Київським воєводою було призначено Адама Кисіля).
· Селяни і міщани зобов’язані були виконувати довоєнні повинності.
Зборівська угода була затверджена на початку 1650 р. Варшавським сеймом, але вона
виявилась нежиттєздатною, бо не зняла суперечностей між Україною і Польщею, і
боротьба запалала з новою силою.
Треба визнати, що політичні наслідки Зборівського договору, по-перше, засвідчили
крах намірів Б. Хмельницького домогтися створення незалежної Української держави; по-
друге, наочно продемонстрували ненадійність і навіть небезпеку військового союзу з
Кримом; по-третє, показали ігнорування козацькою верхівкою інтересів селянства і
міщанства, адже переважна більшість пунктів договору стосувалась інтересів війська
Запорозького (козацтва); загальноукраїнський характер мали лише пункти про захист
Православної Церкви, ліквідацію унії та амністію учасникам повстання. Це стало
причиною невдоволення широких народних мас угодовською політикою козацької
старшини та Б. Хмельницького і початком певного розколу серед учасників національно-
визвольної війни, відкривши шлях до потужного соціального виступу низів.
 Проте, попри відносну політичну невдачу, одержана автономія частини українських
земель дозволяла гетьманському урядові продовжити боротьбу за реалізацію державної
ідеї.
6. Березневі статті 1654 р.
Гетьманські статті XVII—XVIII ст. — документи державно-правового
характеру, котрі визначають суспільно-політ. устрій Укр. держави —
Гетьманщини XVII—XVIII ст. та порядок її васальних взаємовідносин з
Російською державою і називались козацькими літописцями ще й
конституціями. Здебільшого вони укладалися з нагоди виборів кожного нового
гетьмана як своєрідна угода між козацькою старшиною на чолі з гетьманом та
представниками моск. царя. Більшість з них посилалася на Березневі статті Б.
Хмельницького 1654, хоча, як підкреслюють деякі історики, у підробленому
вигляді. До того ж рос. царизм, проводячи політику нац. гноблення та
використовуючи внутр. розбрат, поступово обмежував суверенні права України
і підпорядковував її інтереси інтересам рос. монархії. І хоча до деяких пір
вдавалося зберегти ті права, які в сукупності забезпечували особливий
політико-правовий статус Гетьманщини, наступ царизму на її права
посилювався, і це стосувалося передусім самостійності гетьманської влади.
До 11-ти так званих "старих" статей від 27 березня 1654 р., укладених з
гетьманом Богданом Хмельницьким, було додано 18 нових, які передбачали
суттєве обмеження прав гетьмана і Війська Запорозького вільно
розпоряджатися військовою силою Української держави, обмежували
дипломатичні зносини гетьмана з іноземними державами, втручалися в процес
призначення старшини, вводили московські залоги і воєводське правління в
найбільших містах і т. ін. Крім цього, "старі" статті (відомі в історіографії як
"Березневі статті" чи "статті Богдана Хмельницького") теж було запропоновано
у новій редакції, що стало початком фальшування договору 1654 р. Подальше
втручання Московської держави у справи Гетьманщини визначило збільшення
обмеження автономії Козацької України в усіх важливих для держави
напрямах. Так, питання про підпорядкування Київської митрополії
Московському патріарху із забороною приймати посвяту від
Константинопольського патріарха, яке піднімалося ще під час підписання
Переяславських статей 1659 р., було остаточно вирішено під час обрання
гетьманом Івана Брюховецького і закріплено в Батуринських статтях 1663 р.
Певне повернення до Березневих статей 1654 р. відбулося на тлі подій,
пов’язаних зі смертю Брюховецького і обранням на гетьманство Петра
Дорошенка.
БЕРЕЗНЕВІ СТАТТІ 1654 – усталена в історіографії назва комплексу документів, якими було юридично оформлено
укр.- рос. договір 1654. Вони називалися ще "Переяславським договором", "Договором Богдана Хмельницького"
тощо. Оригінали документів договору не збереглися. Відомі тільки їхні копії та чернетки. Укр. Б. с. складаються з
кількох документів: ухвалених рос. царем Олексієм Михайловичем "Статей Богдана Хмельницького" від 2 квітня
(23 берез.), "Жалуваної грамоти" царя гетьманові й Війську Запороз. від 6 квітня (27 берез.) й "Жалуваної грамоти"
шляхті від 6 квітня (27 берез.). Укр. сторона подала свої умови у формі прохань-чолобитних до царя. Акти
царського уряду мали форму "пожалувань" з боку царя.
Після ухвали Переяславською радою 1654 рішення прийняти протекцію рос. царя укр. уряд розробив проект
майбутнього договору з Росією – "Прохання" ("Просительні статті") з 23 пунктів (статей). 27(17) лют.
посольство, очолюване ген. суддею С.Богдановичем-Зарудним і переяслав. полк. П.Тетерею, виїхало
з Чигирина до Москви, куди прибуло 22(12) берез. Переговори тривали з 23(13) берез. до 5 квітня (26 берез.) і
відбувалися в гострих дискусіях. 31(21) берез. укр. посли подали нову редакцію проекту договору з 11 статей (не
було внесено 7 статей першого варіанта, 5 статей було об'єднано в 3, а ще 3 статті – в одну), що дістала назву
"Статті Богдана Хмельницького". З деякими поправками вони, за винятком статті про утримання залог у
фортеці Кодак і на Запорозькій Січі, були затверджені рос. стороною. Статті першого варіанта проекту
договору ("Прохання" з 23 статей), які не увійшли до проекту з 11 статей, з деякими поправками були
підтверджені царськими грамотами. 6 квіт. (27 берез.) укр. посольству вручили "Статті Богдана Хмельницького",
"Жалувану грамоту" Б.Хмельницькому та Війську Запороз., "Жалувану грамоту" шляхті та ін. документи.
За Б. с. передбачалося збереження в Україні форми урядування й устрою Укр. козац. д-ви, її тер., адм.-тер. устрою,
суду й судочинства, фінансової та фіскальної систем, а також соціальної структури сусп-ва і соціально-екон.
відносин, що склалися в ході національної революції 1648–1676. Підтверджувалися всі права й привілеї козацтва,
шляхти, духівництва і міщан та незалежність укр. уряду щодо проведення внутр. політики. У Києві мав бути рос.
воєвода з кількатисячним підрозділом з метою надання укр. стороні допомоги в боротьбі проти зовн. ворога.
Чисельність козац. реєстру встановлювалася у 60 тис. осіб, визначалися розміри платні козакам і старшині. За Б.
с. Рос. д-ва зобов'язувалася вступити у війну проти Речі Посполитої й надати козац. Україні допомогу при
відбитті нападу військ. загонів Кримського ханства. Зі свого боку, укр. уряд визнав протекцію царя, погодився
виплачувати кожного року певну суму податків до рос. скарбниці, втратив право на самостійні дипломатичні
відносини з Річчю Посполитою й Османською імперією, а також повинен був інформувати царський уряд про
зміст переговорів із посольствами ін. д-в, які прибували б до укр. уряду.
Правова невизначеність у Б. с. відносин між Укр. козац. й Рос. д-вами спричинила різні оцінки цих статей з боку
дослідників. Одні з них вбачали у цьому договорі унію, другі – військ. союз, треті – протекторат, четверті –
васалітет, п'яті – неповне включення до складу Рос. д-ви, шості – приєднання України до Росії, сьомі –
"возз'єднання" України з Росією. Найвірогідніше, договір (за формальними правовими ознаками) передбачав
встановлення відносин номінальної васальної залежності чи протекторату. Його значення полягало в тому, що він
у юрид. формі зафіксував акт відокремлення й незалежності козац. України від Речі Посполитої, засвідчив визнання
України як окремої д-ви з боку Росії, а також відкрив перспективу урядові Б.Хмельницького разом із Росією
довести до переможного кінця війну проти Речі Посполитої. Однак царський уряд став на шлях порушення умов Б.
с., намагаючись обмежити внутр. суверенітет Укр. козац. д-ви. Тому укр.-рос. договір проіснував 4,5 року і був
розірваний гетьманом І.Виговським у зв'язку з укладанням Гадяцького договору 1658 з Річчю Посполитою.
7. Гадяцький трактат 1658 р.
Гадяцький договір (Гадяцькі пакти) – українсько-польська мирна угода, підписана 16(06)
вересня 1658 р., після довгих переговорів на козацькій раді неподалік м. Гадяч (нинішній
районний центр Полтавщини) гетьманом Іваном Виговським (?-1664) з урядом польського короля
Яна II Казимира Ваза (1609-1672). По суті, пакти передбачали повернення Козацької держави під
скіпетр польського короля.
В основу примирення України та Польщі було покладено реалізований на Люблінському
сеймі 1569 р. принцип федеративного устрою Речі Посполитої. Концепцію Гадяцького трактату
виробив Юрій Немирич (1612-1659), безумовно один з найвидатніших і здібних представників
козацької еліти, найближчий соратник гетьмана Виговського і людина з рідкою для тих часів
освітою. Немирич в розробці документу спирався на ідею перетворення Речі Посполитої у
федерацію Корони Польської, Великого князівства Литовського і Великого Князівства Руського,
тобто Козацької держави в межах, які на той час склалися.
Основні положення Гадяцького договору:
 Україна в складі Брацлавського, Київського, Чернігівського воєводств під назвою
“Руське князівство” разом з Польським королівством і ВКЛ входила до “єдиної і неподільної
Речі Посполитої” на рівних правах;
 влада гетьмана визнавалася довічною, а по його смерті стани українського суспільства
обирали чотирьох претендентів, з-поміж яких король призначав нового гетьмана;
 утворювалися місцеві органи влади за польським зразком;
 відновлювалися суд і судочинство а також адміністративно-територіальний устрій, що
існували до 1648 року;
 Руське князівство не мало прав на самостійні зносини з іншими державами;
 сенаторські посади мали обіймати особи православного віросповідання;
 дозволялося відкрити окремий монетний двір для карбування грошей із зображенням
спільного короля;
 кількість збройних сил мала становити 60 тис. козаків і 10 тис. найманців;
  відновлювалося велике землеволодіння, кріпацтво, усі повинності які існували до
1648 р.;
 козацтву гарантувалися давні права та привілеї , а по 100 козаків з кожного полку, за
поданням гетьмана, отримували від короля шляхетство;
 на території Руського князівства скасовувалася церковна унія, проголошувалася
свобода православного та католицького віросповідання, православному митрополиту і 5
владикам надавалися постійні місця в спільному сенаті Речі Посполитої;
 польські і литовські війська не мали права перебувати на території Руського
князівства, за винятком надзвичайних ситуацій, але ва такому разі вони переходили в
підпорядкування гетьмана;
 окремим пунктом оговорювалося існування двох університетів: Києво-Могилянської
академії, урівняної в правах з Краківською, і новоствореної вищої школи зі статусом
університету;
 по всій території держави дозволялося засновувати колегії та гімназії з правом
викладання по-латині;
 проголошувалася повна свобода друку (у тому числі в питаннях, дотичних релігії),
аби друкована продукція не містила випадів проти особи короля.
Під час ратифікації угоди Варшавським сеймом 1659 р., з неї були прибрані принципово
важливі  положення. Так, залишалася чинною уніатська церква, прибиралося право на карбування
монети тощо. Але і без того угода викликала вкрай суперечливі настрої в суспільстві. Виговський
багатьма сприймався, як зрадник адже в уявленні народних мас, він повернув полякам те, що
відвоював в них дорогою ціною Б.Хмельницький. Таким чином, договір, який видавався
безумовним успіхом Виговського незабаром привів гетьмана до остаточної поразки.
В радянській історіографії Гадяцьку угоду трактували однозначно негативно, Виговського
зображали, як людину, що продала Україну шляхетській Польщі. Але, в новітній історичній науці
склалися більш адекватні суперечливим реаліям тієї доби уявлення. Сучасна російська дослідниця
Тетяна Таірова-Яковлева  називає Гадяцький трактат феноменом думки української політичної
еліти того часу: “Гадяцьку угоду можна порівняти тільки із Конституцією Пилипа Орлика. Саме так
корисно і цікаво вивчати цей документ.”
На думку Н. Яковенко “Ідеї Гадяцького трактату є яскравою памяткою політико-правової
думки свого часу, що за умов реалізації справді б мали шанс утвердити майбутнє польсько-
литовсько-білорусько-української спільноти і оновити Річ Посполиту через нові форми співжиття
народів”
Межиріцька угода була офіційно підписана Тетерею, але вельми сумнівно, щоб з її проектом
не був ознайомлений Іван Виговський, гетьман на той час. У Тетериній угоді, крім згаданих
“козацьких вольностей” і “оборони православ’я”, відбилися ще й такі пункти, внесені згодом до
Гадяцької угоди, як надання православним міщанам однакових з католиками прав, а також
заснування у Києві ще однієї (крім існуючої з 1633 року Києво-Могилянської) академії та створення
мережі шкіл.
у ході переговорів у Гадячі восени 1658 року випливає ще й новий важливий концептуальний
момент: перетворення Речі Посполитої в “державу трьох народів”, створення Князівства
Руського, а також звільнення від будь-яких покарань шляхти, яка була свого часу “при шведах”.
Одночасно в тексті з’являється й невеличке доповнення до пункту про амністію і “кадуки”. Такий
збіг не був випадковим. Саме на цьому етапі до переговорів активно прилучається Юрій (у польських
джерелах - “Єжи”)
Немирич, український шляхтич з долею, що цілком надається в сюжет авантюрного роману.
Безпосередньо перед укладенням Гадяцькоїугоди Немирич, який емігрував з ідейно-політичних
мотивів після Переяславської ради, по численних карколомних перипетіях опинився на службі у
шведського короля. Отож недарма в статті про амністію й з’являється спеціальна обмовка
стосовно шляхти, принапежної колись до шведського табору.
8. Коломацькі статті 1687 р.
 Гетьманські статті XVII—XVIII ст. — документи державно-правового
характеру, котрі визначають суспільно-політ. устрій Укр. держави —
Гетьманщини XVII—XVIII ст. та порядок її васальних взаємовідносин з
Російською державою і називались козацькими літописцями ще й
конституціями. Здебільшого вони укладалися з нагоди виборів кожного нового
гетьмана як своєрідна угода між козацькою старшиною на чолі з гетьманом та
представниками моск. царя.
Коломацькі статті — міждержавний договір, укладений 25 липня 1687 між
новообраним гетьманом України Іваном Мазепою й козацькою старшиною, з одного боку,
та московськими царями Іваном і Петром та царицею Софією, з другого. Договір складався
з 22 пунктів (статей). В основу Коломацьких статей було покладено попередні українсько-
московські договори, затверджені козацькими радами при обранні гетьманів Дем'яна
Многогрішного та Івана Самойловича. Коломацькі статті, в основному, повторювали з
деякими змінами текст Глухівських статей 1669 року та містили кілька нових пунктів
внесених за ініціативи поплічника Мазепи Василя Голіцина. Статті декларативно
підтверджували козацькі права і привілеї, зберігали 30-тисячне реєстрове козацьке військо
та компанійські полки. Однак, деякі зміни попередніх гетьманських статей і нові пункти
(18-22) значно обмежували політичні права гетьмана та українського уряду. Гетьман не мав
права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина — скидати
гетьмана. Козацька старшина зобов'язувалась наглядати і доносити на гетьмана царському
уряду.
На "Коломацьких статтях", безперечно, позначилися загальнополітичні обставини
того часу: з одного боку, військово-політична перевага московського уряду; з другого боку,
слабкість української старшини в умовах зміни гетьмана, розбіжностей серед самої
старшини й, головне, заколотів у козацькому війську й загального соціально-політичного
напруження на Гетьманщині, яке за кілька днів вибухнуло великими заколотами на
території південних полків.Не дивно, що "Коломацькі статті", які в основі своїй мали
"Глухівські статті" гетьмана Многогрішного 1669 р. з додатками, зробленими за гетьмана
Самойловича, були дальшим кроком на шляху обмеження державних прав України.
нові пункти К.с. (18-22) значно обмежували політичні права гетьмана
та українського уряду:
 Гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину
керівних посад, а старшина - скидати гетьмана.
 Козацька старшина зобов'язувалась наглядати і доносити на
гетьмана царському уряду.
 Значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими
землями.
 Гетьманському уряду заборонялось підтримувати дипломатичні
відносини з іноземними державами. зокрема, заборонялося будь-яким чином
напружувати відносини Росії з Польщею;
 Гетьман зобов'язувався направляти козацьке військо на війну з
Кримським ханством і Туреччиною; у гетьманській столиці - Батурині -
розміщувався полк московських стрільців.
 У ст. 19 договору перед гетьманом і старшиною ставилось питання
про необхідність тісного державного об'єднання України з Московською
 державою і ліквідацію національної окремішності українського народу.
зокрема, рекомендувалось заохочувати українців і росіян до змішаних шлюбів;
Про місце обрання на гетьманство
Головним джерелом у пошуках місця проведення Коломацької ради був і
залишається щоденник Патрика Гордона. Професійний військовий, він
ретельно фіксував майже всі переходи війська під час походу 1687 року з
наведенням пройдених відстаней та прив'язкою до географічних об'єктів.
Він, зокрема, зазначив, що 20 липня військо виступило до річки Коломак,
а про прибуття наступного дня на місце майбутніх подій повідомлявав
так: "Наведя гати или переправы, мы перешли ручей и разбили стан в круглом
вагенбурге на дальнем, возвышенном берегу".
Тобто рада, як мінімум відбулася на правому березі р. Коломак.
9. Пакти і конституції прав і вольностей Війська Запорозького
1710 р.
Конституція Пилипа Орлика. Пилип Орлик —один із упорядників «Договорів і
постанов» — конституційного акту, який іноді називають «першою в світі Конституцією»,
фактично — козацького суспільного договору.Конститу́ція Пилипа Орлика — договір
гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною та козацтвом Війська (від
усієї старшини та козацтва конституцію Орлика підписав кошовий отаман Кость
Гордієнко), який визначав права і обов'язки усіх членів Війська. Укладений 1710 року.
Затверджений шведським королем Карлом XII. Написаний латиною і староукраїнською.
Складається з преамбули та 16 статей. Чинності не набула, оскільки була написана в
умовах вигнання.Збережено документ староруською мовою в Москві та латиною у Швеції.
Чинності не набула, оскільки була написана в умовах вигнання. Вступна частина
викладала історію українського народу та Війська Запорозького.
Україна - суверенна держава під протекторатом Швеції;державною релігією є
православ'я;територія Україна складається з Чернігівського, Київського та Брацлавського
воєводств; влада поділяється на 3 гілки: законодавчу (Генеральна рада), виконавчу (гетьман
і генеральна старшина) та судову (Генеральний суд);Законодавча влада надається
Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини,
цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей
розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької
Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на
Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна
Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи,
заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає
генеральну старшину.Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У
період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості
гетьмана і його владні повноваження було значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до
цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями,
проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також
було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати
покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні
рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на
посаді.уряди полковників і сотників є виборними;передбачався соціальний захист
козацьких удів та сиріт, які звільнялися від податків та повинностей.
Таким чином, Конституція П. Орлика змальовує парламентську республіку.
 Конституцію можна поділити на дві різних за функціями
частини:декларативну і, власне, суспільний договір. Декларативна частина
документа має дуже важливе значення як маніфест „мазепинського” руху,
тобто як програма борців за українську незалежність початку XVIII ст.
Аналіз декларативних положень Конституції дає можливістьзробити
висновок, що вони досить повно розкривають систему державногосуверенітету
України і принципи її зовнішньої політики. У преамбуліКонституції вказується
на те, що вона складена для попередження самодержавних замахів гетьманів,
що перейняли московську деспотію, для підтвердження старих вольностей. Але
функції документа в цьому плані істотно перевищують межі зазначеної тези.
Конституція описує не тількистарі норми, скільки зовсім новий і вперше
зафіксований устрій козацькоїдержави. Цим питання в документі присвячено
артикули ѴІ–Х, ХІѴ–ХѴ
Конституція Пилипа Орлика своїми демократичними спрямуваннями й
сенсом випереджала суспільні погляди тодішньої Європи. Вона була
уособленням реальної моделі суверенної, незалежної держави, зародженої на
природному праві на свободу й самовизначення. Конституція являла собою
відправну точку політичного мислення українців ХVIII століття. У ній
неймовірно сплітались інтереси гетьмана як глави держави, старшини як
провідної суспільної верстви населення й козацтва як міцної військової сили
держави. Хоча, на жаль, вона не була цілком запроваджена в суспільне життя
через невигідні політичні події тих часів, проте Конституційний договір постав
неповторним історичним документом, що створив на козацьких засадах ядро
демократичного устрою Гетьманщини
10. Права за якими судиться малоросійський народ 1743 р.
Права, за якими судиться малоросійський народ» - збірник норм права
18 ст., що діяв у Лівобережній Україні. На територію Гетьманщини на підставі
Березневих статей 1654 не було поширено діяння московського права, де
залишалися чинними т. зв. попередні права, тобто звичаєве право, польсько-
литовське законодавство і Магдебурзске право. Ці правові норми часто
суперечили одне одній і давали судовим органам України можливість по одних
і тих же справах виносити різні рішення у залежності від того, на яке джерело
вони побажали послатися, що, в свою чергу, призводило до різного роду
зловживань у судах. Крім того, царизм прагнув поширити в Україні
загальноросійське законодавство, намагаючись, тим самим, добитися
якнайшвидшої ліквідації політичної автономії України. Все це і послужило
причиною видання царського указу від 28.8.1728 про скликання кодифікаційної
комісії. Однак, проект кодексу не був офіційно затверджений. Основною
причиною такого ставлення російського уряду до складеного кодексу слід
вважати те, що його зміст не відповідав політиці російської влади щодо
України
За царським указом від 28 серпня (9 вересня) 1728 р. було утворено
спеціальну кодифікаційну комісію. Комісія, що працювала над «Правами»,
спочатку налічувала 12, а пізніше - 18 чоловікКодифікаційні роботи тривали 15
років.
 Кодифікаційна комісія складалася з освічених людей, серед яких були
вчені, юристи-практики, добре обізнані з правовою системою того часу,
працівники державного апарату, нова шляхта, професійні військовослужбовці,
а також представники духовенства. До її складу впродовж 15 років входило 70
осіб (представники від козацтва (43), від духовенства (21) й 6 представників від
міст. Норми, що містилися у «Правах», не тільки відображали особливості
соціально-економічного й політичного ладу України того часу, а й окреслювали
той напрям розвитку держави, який передбачали українські феодали
Основними принципами, яких дотримувалася Комісія при кодифікації були: а)
зміна системи Литовського Статуту; б) об’єднання законодавчого матеріалу за
його змістом та внутрішнім юридичним зв’язком; в) включення в Кодекс нових,
утворених Комісією норм на зміну і доповнення матеріалу з старих правних
книг
«Права» складаються з 30 глав, що розділялися на артикули, які, у свою
чергу, поділялися на пункти. Усього налічується 531 артикул і 1716 пункт. Усі
30 розділів є різноманітними за своїм змістом, а також за стилістикою викладу
матеріалу.
Компетенція "Прав" визначена досить загально: вони мають бути
застосовані до всіляких справ, що підлягають "суду та розправі". Сфера ж дiї
поширюсться на дві категорії населення: "природніх малоросіян" та
"нетутешніх".
З огляду на вищевказане, можна сказати, що кодифікований збірник
«Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. як правова пам’ятка
українського міського права важлива тим, що положення його змісту
відображають тогочасні суспільні відносин у сфері міського самоврядування в
українських містах Гетьманщини XVIII ст. Хоча «Права…» не було офіційно
визнано, п’ятнадцятилітня праця українських правників мала позитивний вплив
на подальший розвиток українського правознавства. Повнотою та чіткістю
викладу норм закону й абстрактних правових дефініцій, досконалою
юридичною термінологією Кодекс був досконалішим за всі існуючі тоді правні
книги.
11. «Степенний порядок малоросійських чинів» 1742 р.
ІНФА ФАКТИЧНО ЛИШЕ СОКИРКА !
«Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана»
- перелік службових військових та цивільних чинів Гетьманщини.
Уряд генерального обозного у XVII - XVIII ст. стояв вище за інші генеральні
уряди. "Степенний Малоросійських званія чинов порядок по гетьмане" ставить
генеральні уряди в такій черзі: обозний, судді, підскарбій, писар, осавули, хорунжий,
бунчужний. Свідченням того, що генеральний обозний був дійсно центральною
фігурою серед генеральних старшин, може бути приклад, коли на генеральній раді
1672 р. саме він вручав новообраному гетьману булаву. У XVIII ст., коли посади та
ранги українських посадових осіб були прирівняні до російських, посада
генерального обозного відповідала генерал-майору або бригадиру.
Звичаєвий характер старшинства козацьких урядів був джерелом
постійних юридичних колізій, службових конфліктів і персональних усобиць,
щойно усталилися чільні державні інститути, а старшина почала
виокремлюватися в привілейовану верству.
 Втім, на відміну від російської практики, належність до цієї спільноти
трактувалася як імманентна функція, випливаючи з шляхетного походження.
Військова служба не вивищувалася над цивільною й не протиставлялася їй. Це,
своєю чергою, свідчить про позитивну мотивацію до роблення кар'єри
вихідцями з старшини й верхівки реєстрового козацтва, єдиною перешкодою
якій лишався хіба брак вакансій у все ще структурно недорозвиненому
державному апараті Гетьманщини. Як не парадоксально, але українське
середовище в першій третині XVIII ст., на відміну від російського дворянства,
виявилося більш чутливим і відкритим до сприйняття службових і
бюрократичних практик. Так чи інакше, але апелювання до нових чиновних
реалій спиралося передусім на досить потужне, хай швидше емоційне, аніж
чітко відрефлектоване і концептуалізоване відчуття себе верхівкою
малоросійського народу, що спонукало до відстоювання свого місця в наявній
світобудові,
Не виключено, що поштовхом до більш викристалізованого осмислення
себе стала довідка Колегії іноземних справ, підготована на вимогу
імператорського кабінету 1733 р., яка пропонувала порядок відповідності
козацьких урядів та імперських. Колезькі пропозиції, на думку старшини,
принижували її гідність, штучно вивищуючи чини російських офіцерів. Це
підштовхнуло правлячу верхівку гетьманату до вироблення власного погляду
на ієрархію старшинських урядів, її усталення. Цей задум було взято на
озброєння кодифікаційною комісією, що розпочала роботу над зведенням
корпусу козацького права від 1728 р., й оприявнено у своєрідній малоросійській
табелі про ранги, долученій до "Прав, за якими судиться малоросійський
народ".
"Степенный порядок" (оригінальна назва табелі) включав до себе 48
чинів, поділених на 12 класів у чотирьох галузях: "войскового правленїя" – 14
чинів (29%), "артилерского правленїя" – 9 (19%), "статского правленїя" – 15
(31%) та "полков охочекомонныхъ" – 10 (21%. До першої вертикалі
відносилися старшини генеральні, полкові й сотенні, включно із виборними
козаками, до другої – служителі Генеральної та полкових артилерій, до третьої
– урядники Генерального та полкових судів, канцеляристи всіх рівнів, включно
із городничими та сільськими отаманами, до четвертої – старшини
компанійських (охочекомонних) полків і жолдацької команди, включно із
рядовими жолдаками (при цьому, чомусь було пропущено подвійних і
поєдинкових товаришів компанійських полків).
Таким чином, "Порядок" охоплював всі чільні посади апарату влади
гетьманату, що традиційно заміщалися представниками козацького стану,
підкресливши його політичну монополію та вищість над іншими станами.
Ієрархія чинів починалася від уряду генерального обозного, що стояв на
верхівці чиновної піраміди, й завершувалася виборними козаками. Прикметно,
що поза табеллю залишився гетьман, що свідчило про потрактування його не як
урядника, а повноцінного володаря, що стояв понад чиновною драбиною. Як
виняток, до переліку було включено городничих та сільських отаманів, котрі de
facto заміщалися з посполитих, але прирівняних до 11 класу козацької
адміністрації, до якого належали курінні отамани. Звертає на себе увагу також
те, що поза документом лишилися урядники і служителі генеральних
 фінансових установ, гетьманського двору, міських магістратів і ратуш. З одного
боку, частина цих інституцій (як-от, Генеральної скарбової канцелярії,
Генеральної лічильної комісії та Канцелярії Генеральної артилерії) були
відносно молодими, частина ж не належала до козацької вертикалі влади, хоча
чимало представників стану й посідали міські уряди. В особливій ситуації
перебував гетьманський двір, що хоч уже й склався як цілком самостійний
політичний та адміністративногосподарський інститут, але в періоди
безгетман'я фактично був позбавлений суб'єктності (цілком можливо, що
старшина й не наважувалася згадувати про нього, уникаючи дражливого
питання нових виборів гетьмана).
Структура "Степенного порядку" виразно засвідчує наслідування ним
російської Табелі про ранги 1722 р., звідки було запозичено поділ на класи та
галузі державного управління. Втім, за своєю сутністю він виходив з тих
традицій і реалій державного устрою, котрі становили питому сутність
автономії гетьманату. "Порядок" являв собою першу спробу систематичної
ієрархізації урядів козацької держави, без їхньої прив'язки до російських
відповідників. У загальних рисах він був покладений в основу всіх майбутніх
аналогічних проектів і склав підставове бачення старшиною-шляхтою своїх
службових прав і обов'язків.
Попри те, що "височайшої конфірмації" "Степенного порядка" 1742 р., як
заразом і всього кодексу "Прав", так і не відбулося, козацькі урядовці, судячи з
усього, цілком впевнено послуговувалися його ієрархічним поділом на
практиці.
12. Джерела магдебурзького права в ранньомодерній Україні
http://webcache.googleusercontent.com/search?
q=cache:whX2aVhUcCMJ:www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/
cgiirbis_64.exe%3FC21COM%3D2%26I21DBN%3DUJRN%26P21DBN
%3DUJRN%26IMAGE_FILE_DOWNLOAD%3D1%26Image_file_name
%3DPDF/sfr_2014_7_15.pdf+&cd=3&hl=uk&ct=clnk&gl=ua
Насамперед варто зазначити, що ранньомодерна доба – це час масової появи
міських поселень. А це зумовлювалося тим, що друга половина 16 – перша
половина 17 ст. – це час реформування великої земельної власності, яка у свою
чергу потребувала своїх економічних центрів. Така масова поява міст сприяла
зростанню міщанства в державі, збільшення його заможності та виокремлення в
окрему верству.
Друга половина XVII ст. стала для більшості українських міст періодом своєрідного
«відродження», поступового виходу з жорсткої кризи, в якій вони опинилися внаслідок
змагань козацьких підрозділів, коронних військ і татарських чамбУлів. Цей процес
повоєнної відбудови тривав десятиліттями і для більшості урбаністичних центрів
завершився успішно. 
Магдебурзьке право у більшості досліджень визначається як середньовічне міське
право, за яким міста частково звільнялись від центральної адміністрації (королівські) або
влади феодала (приватні) та створювали органи місцевого самоврядування. 
 В адміністративно-правовому аспекті запровадження Магдебурзького права
передбачало наявність у містах власних органів місцевого самоврядування. Магдебурзьке
право могло бути надане містам частково або в повному обсязі, за цією ознакою міста
поділялися на ратушні та магістратські. Магістратські міста користувалися повним
варіантом Магдебурзького права. 
Джерелами Магдебурзького права були збірники “Speculum Saxonum”
(“Саксонське зерцало”)152 і “Вайхбільд”. Проте в містах на українських землях діяло
право, пристосоване до місцевих умов, а не класичне Магдебурзьке, норми якого були
перероблені. В Україніземське (міське) право “Саксонського зерцала” використовували в
латиномовних польських переробках Миколи Яскера, Яна Кірштейна, Бартоломея
Ґроїцького “Порядок прав цивільних Магдебурзьких”, які відрізнялися змістом
конкретних норм від першоджерел. У містах Правобережної України застосовувалося так
зване “хелмське”, або “хелмінське” право, що являло собою переробку Магдебурзького
права на польську мову з використанням релігійних ідей, звичаїв та інших юридичних
норм польського міста Хелм. Цю переробку, яка отримала назву “Право цивільне
Хелмінське”, створив П. Кушевич у1646 р.163 Загалом же Магдебурзьке право офіційно
не було кодифіковане, тому статус кожного міста визначався комплексом привілеїв,
дарованих йому, які могли відрізнятися.
13. Гетьманування Богдана Хмельницького: внутрішня та
зовнішня політика
Визвольну війну українського народу очолив чигиринський
сотник Зиновій Богдан Хмельницький (1595-1657 рр.). Спочатку
Хмельницьким керувала особиста образа, нанесена йому польським шляхтичем
Д. Чаплинським. Всі звернення Б. Хмельницького до суду і навіть до самого
короля закінчилися безрезультатно. Не знайшовши справедливості у влади,
Хмельницький від’їжджає на Запорізьку Січ, де під його проводом козаки
в січні 1648 р. вигнали польський гарнізон і вибрали Хмельницького
гетьманом.
Блискучі перемоги Хмельницького над регулярними польськими
військами під Жовтими Водами, Корсунем (травень 1648 р.), Пилявцями
(вересень 1648 р.) зумовили вихід визвольної боротьби за межі звичайного
повстання. У короткий час під знамена Хмельницького встали козаки, міщани,
духовенство, дрібна шляхта, війна охопила всю територію України. Успіх
перших битв у значній мірі визначався двома організаційними кроками
гетьмана: залученням на свою сторону реєстрового козацтва і укладенням
воєнної угоди з кримськими татарами.
Улітку 1648 р. починає визрівати ідея створення власної української
держави. Уже в кінці червня 1648 р. на Лівобережній Україні (за виключенням
Чернігова) стверджується полкова і сотенна влада. На Правобережній Україні
влада гетьмана розповсюджується на Брацлавщину, Київщину, Поділля та
частину Волинського воєводства. Проте польське керівництво не хотіло
задовольнити вимоги Хмельницького про створення навіть обмеженої
української державної автономії.
Восени 1648 р. козаки здобули блискучі перемоги над польськими
військами під Пилявцями, Львовом, Замостьєм, що заставило польський уряд
піти на переговори. Українсько-польські переговори проходили в січні 1649 р. у
Переяславі.
25 лютого 1649 р. з Польщею було укладене перемир’я, відповідно з яким
повстанці добилися визнання де-факто автономії України. Границя між нею і
Польщею повинна була проходити по річкам Горинь, Прип’ять і містом
Кам’янець-Подільський, через яку заборонялося переходити коронним
військам, урядовим чиновникам і польській шляхті. Проте вже у травні 1649 р.
новий польський король Ян II Казимир порушив перемир’я і знову почалися
бойові дії. В серпні 1649 р. у бою під Зборовом Хмельницький наніс поразку
польським військам, від повного розгрому яких врятувало лише посередництво
кримського хана Іслам-Гірея. Хмельницький вступив у переговори з поляками,
намагаючись зберегти як можна більшу автономію для України.
У відповідності з укладеним 18 серпня 1649 р. Зборівським
договором територію української держави складали тільки три воєводства
– Київське, Брацлавське і Чернігівське. Чисельність козацького реєстру
обмежувалася 40 тис. осіб. Київський митрополит отримав місце в сенаті. Всім
учасникам повстання проголошувалася амністія.
Перед Хмельницьким гостро постало питання створення української
держави. Запорозька Січ стала своєрідним зародком новоствореної держави.
Назва козацької держави була Військо Запорозьке. Функціонування держави
виявилося у запровадженні власного територіального поділу, створенні та
діяльності органів публічної влади; введенні своєї податкової системи. За часів
Хмельниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис.
км2 і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях
проживало понад 3 млн. осіб.
Основою внутрішньої організації української козацької держави стали
традиції та звичаї суспільного життя українців, перш за все реєстрових козаків і
Запорізької Січі, яка стала своєрідним зародком нової української державності.
В основу адміністративного ладу була покладена структура козацького війська.
Територія держави поділялася на полки і сотні. Кількість полків не була
сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. — уже 20.
Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну
адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами,
керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов’язкові для
всіх нормативні акти – універсали, підписував листи, угоди й накази. Система
органів публічної влади мала три рівні – генеральний, полковий і сотенний.
Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а
пізніше була введена посада гетьманського підскарбія. Поповнення державної
казни здійснювалося із трьох основних джерел: із земельного фонду, з доходів
від промислів, торгівлі та з податків.
 Своєрідним гарантом розбудови Української держави стала
національна армія. Її ядро становило реєстрове та запорізьке козацтво, навколо
якого об’єдналося повстале («покозачене») селянство та міське населення.
Армія формувалася із добровольців.
Соціально-економічна політика Хмельницького та уряду Української
держави залежала від результативності воєнного та політичного протистояння з
Польщею, позиції козацької старшини та розмаху селянської антифеодальної
 боротьби. На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого
феодального землеволодіння, фільваркової системи господарства та кріпацтва й
утвердження козацької власності на землю. На аграрну політику
Хмельницького активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати
крупними земельними власниками. Проте гетьман як міг гальмував зростання
великого землеволодіння новітньої еліти.
Українська держава вже в перший рік свого існування здобула широке
міжнародне визнання. Уряд Богдана Хмельницького налагодив зв’язки з
представниками Московії, Криму, Туреччини, Польщі, Трансільванії, Молдови.
Пізніше Україну визнали Венеція, Валахія, Швеція та ін. Незважаючи на
дипломатичну протидію Польщі та її союзників, Україна, по суті, виступала на
міжнародній арені як незалежна держава..
Зміцнення позицій України спричинило занепокоєння польського уряду,
який вирішив скасувати українську автономію. У лютому 1651 р. польська
армія перейшла у наступ, і знову розпочалися воєнні дії. У битві під
Берестечком 28 червня 1651 р. поляки через інертну позицію татар, які у
вирішальний момент покинули поле бою, розбили козацькі війська. Поразка
зводила нанівець автономію козацької держави. Відповідно до умов укладеного
18 вересня 1651 р. Білоцерківського договору влада Богдана Хмельницького
обмежувалася Київським воєводством, козацький реєстр обмежувався до 20
тис., пани могли повертатись до маєтків, гетьман підпорядковувався владі
коронного гетьмана, йому заборонялися зовнішні відносини.
У 1652 р. відбувся новий спалах війни. Хмельницький раптовим ударом
22-23 травня знищив польську армію під Батогом. Здобувши перемогу,
Хмельницький пішов на визнання основних завоювань селянства. Були
ліквідовані, за невеликим винятком, велике й середнє землеволодіння,
фільваркова система господарювання і кріпацтво. Зросло землеволодіння
православних монастирів, завершується процес утвердження козацької
земельної власності, значна частина земель перейшла до рук селян. Було
ліквідовано стан великих і середніх світських землевласників, різко
зменшилася кількість дрібної шляхти. Поліпшилося становище селянства, яке
отримало особисту свободу, право на землю, право вступу до козацького стану.
Зміцнився статус православного духовенства. Провідна роль в житті міст
перейшла до рук українців.
У березні 1653 р. польська армія перейшла у наступ. 21 жовтня 1653 р.
розпочалися воєнні дії біля м. Жванець. Знову козаків покинули татари, що
уклали з поляками сепаратний мир у вирішальний момент бою. Перед
гетьманом гостро постала проблема пошуку військово-політичної допомоги
ззовн
14. Гетьманування Івана Виговського: внутрішня та зовнішня
політика
Після смерті Богдана Хмельницького старшина обрала спочатку регентом, а
незабаром і гетьманом України сподвижника Хмельницького, генерального писаря Івана
Виговського. За часів Хмельницького Виговський був співтворцем великих планів гетьмана
в зовнішній та внутрішній політиці. Він твердо тримався основної лінії Хмельницького –
забезпечити самостійність України, утримуючи приязні стосунки з усіма її сусідами.
 Іван Виговський став гетьманом у вкрай складний час. Швеція, яка успішно вела
війну з Польщею зазнала ряд поразок і згортала свою зовнішньополітичну діяльність (як
відомо, на договір із Швецією, укладений на Корсунській раді 1657 р. І. Виговський
покладав великі надії). Трансильванський князь Ракочій, який уклав союз з Б.
Хмельницьким, був позбавлений влади, а його наступник, поставлений Туреччиною, вів
дуже обережну політику. Складна зовнішня (а також внутрішня) ситуація змушувала І.
Виговського шукати різні комбінації та грати в складні дипломатичні ігри.
Виникла опозиція гетьманській владі. Так звані "нові козаки" (покозачені селяни) в
роки війни підтримували владу, доки війна давала їм зиск, і завжди виступали проти, як
тільки розпочинались невдачі. Після другої облоги Львова Гетьманщина увійшла в мирний
період. Тепер тисячі "покозачених" опинились без засобів до існування. На жаль, І.
Виговський припустився ряду прикрих помилок, які також призвели до утворення опозиції
його владі: 1. Недооцінив незворотність і глибину соціально-економічних змін, які
відбулися в ході національно-визвольної війни, і вважав можливим часткове відновлення
старих шляхетських порядків. 2. Намагався опертися в своїй політиці на шляхту,
недооцінюючи новоутворену провідну верству – козацьку старшину. 3. Нехтував
традиційними "свободами і вольностями" городового і запорізького козацтва тощо.
Все це викликало глибокі протиріччя між Гетьманським урядом і Запорозькою
Січчю, яка відображала демократичні тенденції українського суспільства.
Опозиційний рух проти І. Виговського підтримала Москва, яка, проводячи
імперський принцип "розподіляй і володарюй", користалася складною ситуацією в Україні.
На початку збройного конфлікту повстанцям вдалося розбити частину гетьманських сил
під проводом Івана Богуна та Івана Сербина. Тоді гетьман зібрав 20-тисячне військо,
закликав на допомогу орду й рушив під Полтаву, де в запеклих боях зумів розгромити 40-
тисячну армію повстанців. Загалом ця братовбивча громадянська війна коштувала Україні
50 тисяч жертв. Приборкання повстання справило сильне враження на Москву, піднесло
авторитет гетьмана. Виговський і старшина зрозуміли, що Москва не може бути союзником
України, бо єдина мета царизму – перетворити Україну на звичайну провінцію, значно
обмежити її державні права.
Обставини, що склалися в Україні після повстання, змусили Виговського і частину
старшини знову звернути свої погляди на Польщу. Переговори про новий союз України з
Польщею. Внаслідок цих переговорів 16 вересня 1658 р. у Гадячі було укладено договір.
За ним:− у Речі Посполитій утворювалась третя складова частина федерації – Велике Князівство
Руське (з Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств);− верховна влада, як цивільна, так і
військова, належала гетьману, якого обирали пожиттєво;− законодавчу владу мали виконувати
національні збори;− самостійними передбачалися фінанси, включаючи карбування монет;− військо мало
налічувати 30 тисяч козаків і 10 тисяч найманих військ;− козакам підтверджувались всі права і
вольності, вони "як люди рицарські" звільнялись від сплати податків і виконання повинностей,
одержували дозвіл на виробництво напоїв, підлягали лише гетьманській юрисдикції;− за клопотанням
гетьмана по 100 козаків із кожного полку щороку могли одержати шляхетство;− мала бути скасована
унія, а православ’я зрівнювалось з римо-католицькою вірою.
Однак, плани І. Виговського зазнали краху. Навіть велика перемога над московським
військом під Конотопом не змогла врятувати ситуацію. Гадяцька угода, союз з Польщею не
могли задовольнити ні козаків, ні селян, ні старшину. Широким народним масам такий
різкий поворот у зовнішньополітичній орієнтації в бік Польщі, з якою з 1648 р. йшла
кривава боротьба, був незрозумілим і неприйнятним. Усвідомлюючи масове несприйняття
його політичного курсу, І. Виговський склав булаву на раді в Германівці (вересень 1659 р.).
15. Вища влада та політичні інститути Гетьманщини
 https://pidru4niki.com/1056041254922/pravo/organi_vladi_upravlinnya
https://sites.google.com/site/kulturaipobutkozakiv/ustrij-novostvorenoie-derzavi-
vijska-zaporozkogo
https://osvita.ua/vnz/reports/history/35751/
Прототипом державного апарату Гетьманщини стали установи Запорізької Січі, в
якій вся влада належала козацькому війську. Найбільший розквіт Запорізької Січі припадає
на XVI - XVII ст. У ній сформувалась самобутня організація козацького самоврядування,
яка згодом лягла в основу державного механізму Гетьманщини.
Так, вищим органом влади Запорозької Січі була військова рада за участю всіх
козаків. Вона вирішувала найважливіші питання. Ради скликались за потребою, а
обов’язково – 1 січня і 1 жовтня. Вона обирала на рік уряд Січі – військову старшину, а
також місцеві органи влади – паланкову і курінну старшину.
Трирівнева система державного управління Гетьманщини (генеральний, полковий та
сотенний рівні) стала унікальним явищем в історії українського та світового
державотворення. Вона не спиралась безпосередньо на стару державну традицію Київської
Русі, а зародилась на хвилі козацького повстання проти Польщі і була пройнята духом
свободи та демократії. Вона поєднала в собі народовладдя Запорозької Січі та елементи
мілітарної організації управління, продиктованої викликами часу.
З перших днів національно-визвольної війни фактична влада перейшла до
запорізького війська. Генеральний уряд на чолі з гетьманом виконували функції кабінету
міністрів і займався організацією держави. У військових умовах склався становий
державний устрій. Всі адміністративні функції після ліквідації польсько-шляхетського
державного апарату стала виконувати козацька старшина. На верхівці владної організації
Гетьманщини стояли три управлінські інституції: Генеральна (загальна військова) рада,
Старшинська рада, гетьман. Вищим державним органом виконавчої влади Гетьманщини
був Генеральний уряд.
Невизначеність норм представництва на генеральних радах становила суттєвий
недолік у функціонуванні політичної системи Гетьманщини. Так, старшина, невдоволена
ухваленими на раді рішеннями, отримувала можливість апелювати до російського царя чи
польського короля. Це сприяло анулюванню постанов, і зумовлювало дестабілізацію в
країні 
Запровадження представницького принципу формування Генеральної військової ради
через допущення на неї лише старшини та виборних «чолнійших» козаків, було зумовлене
об’єктивною необхідністю вдосконалення ради та намаганням гетьмана й козацької
старшини усунути простих козаків від участі у вирішенні найважливіших держаних справ.
Подібні заходи сприяли трансформації Генеральної ради з інституту прямого
волевиявлення в представницьку установу.
Генеральна військова рада не мала встановленого місця й періодичності проведення.
Кожного разу час і місце, мету проведення ради визначав гетьманський універсал. До
компетенції Генеральної ради, відповідно до норм козацького права, належало: вибори
гетьмана і генеральної старшини та усунення їх від влади, ратифікація міждержавних угод,
санкціонування законів, прийняття рішень з питань війни та миру, судочинство. Слід
зазначити, що загальна рада жодного разу не скористалась правом позбавити гетьмана і
генеральних старшин  займаних посад та здійснити над ними суд [5, с. 41].
На Генеральній раді голосування було відкритим та одноосібним, відбувалось за
допомогою вигуків, а вразі прийняття схвального рішення – підкиданням шапок.
Підрахунок голосів не проводився. Ухвалення рішень фіксувалось на слух чи візуально.
 У другій половині XVII ст. Генеральна рада почала втрачати своє політичне
значення. Гетьман та козацька старшина поступово перетворили її у формальний засіб
легітимного приходу до влади. В кінці XVII ст. рада взагалі перестала скликатись. Таким
чином, Генеральна рада в Гетьманщині була оригінальним державно-правовим інститутом,
діяльність якого свідчила про демократичні традиції українського державотворення.
Із занепадом ролі Генеральної ради в Гетьманщині помітно зростало значення
Старшинської ради. Старшинська рада існувала у трьох іпостасях:
- Мала Рада (входили гетьман та Генеральна старшина);
- Велика Рада (входили гетьман, Генеральна старшина, полковники та полкова
старшина);
- ширші збори Старшинської ради, до складу якої крім гетьмана, Генеральної
старшини, полковників та полкової старшини входили сотники, міська рада та вище
духовенство. Вони скликались двічі на рік – між Різдвом і Водохрещем та на Великдень.
До виняткових прерогатив Старшинської ради належала зовнішньополітична сфера.
Участь старшини у визначенні та реалізації зовнішньополітичного курсу Гетьманщини
була зафіксована у нормах угод українських гетьманів із російськими царями (Коломацькі
статті, Конституція п. Орлика 1710 р.). До компетенції старшинської ради належали
питання регулювання податкової політики, право розпоряджатись разом із гетьманом
земельним фондом. Важливе місце вона посідала у процедурі виборів гетьмана.
Незважаючи на те, що юридично елекційне право належало до прерогатив Генеральної
ради, дуже часто результати виборів визначались вже на Старшинській раді. Так, на
старшинських радах на посаду гетьмана були обрані І. Виговський, Я. Сомко, П.
Дорошенко, Д. Многогрішний. Інколи засідання Старшинської ради, на якій
обговорювалось питання виборів гетьмана, відбувалось перед зібранням Генеральної ради.
Так було зроблено при обранні на гетьманство І. Самойловича (1672 р.), І. Мазепи (1687 р.),
І. Скоропадського (1708 р.), Д. Апостола (1727 р.) 
Важливе місце у системі центральної адміністрації Гетьманщини відігравав інститут
гетьмана, адже зміна влади гетьмана неодмінно позначалась на державно-правовому
становищі Гетьманщини. Правову основу влади гетьмана складали норми усного
звичаєвого права  «давні права та вольності», міждержавні договори, законодавчі акти
Гетьманщини. Конституційним актом діяльності гетьмана за своєю суттю стали прийняті
загальною військовою радою у червні 1648 р. «Статті про устрій Війська Запорозького» 
Козацьке право визнавало за гетьманом законодавчі повноваження. Він видавав
універсали – правові акти, що мали силу закону. Гетьман був головою виконавчої влади,
очолював Генеральний уряд. Йому належало право остаточного затвердження на посадах
полкової і сотенної старшини. Також гетьман був головнокомандувачем збройних сил
Гетьманщини. Він складав козацький реєстр, віддавав накази про передислокацію,
мобілізацію чи демобілізацію козацьких полків. Гетьман відав питаннями зовнішньої
політики, представляючи Військо Запорозьке за кордоном, підписував міждержавні угоди
та складав присягу при їх укладенні. Гетьманові належали широкі судові повноваження.
Він очолював судову колегію Ради старшин, а за необхідності – колегію Генерального суду
– виступав вищою апеляційною інстанцією.
Гетьману належала вища законодавча влада: він видавав універсали, що мали статус
вищих законодавчих актів. Як глава виконавчої влади гетьман розпоряджався державними
витратами, організовував збирання податків, мав право на роздачу державних земель.
Гетьман представляв державу у зовнішніх стосунках, був вищим воєначальником, часто
сам призначав генеральну старшину й полковників. Гетьман був вищою апеляційною
судовою інстанцією, мав право затверджувати судові вироки, інколи, стосовно бунчукових
товаришів та козацької верхівки, самостійно розглядав судові справи.
Гетьман на правах головуючого входив до складу Загальної військової і
Старшинської рад, які без його участі не були правомочними приймати рішення. Він
скликав та розпускав дані ради, вів їх засідання, визначав коло питань , що належали до
розгляду. Важливим моментом у зміцненні влади Б. Хмельницького було визнання його як
носія вищої державної влади правителями інших країн.
У розвитку інституту гетьмана в окремі періоди мали місце авторитарні тенденції та
прагнення до трансформації виборної гетьманської влади у спадкову монархічну. Яскраво
вони проявились в часи правління гетьманів І. Виговського, Д. Многогрішного, І.
Самойловича, І. Мазепи. Кожен з них намагався зосередити у своїх руках широке коло
повноважень та ще за життя визначити свого наступника. Найбільше це вдалось Б.
Хмельницькому
Важливу роль в системі організації державного управління Гетьманщини відігравала
Генеральна старшина. Скликали Раду генеральної старшини, як правило, кілька разів на рік
– на Різдво, Великдень, Спаса, Новий рік. На раді обговорювались такі питання як
організація оборони краю, висування кандидатур на важливі посади, справи
адміністративного, судового і господарського характеру. Спробу законодавчо закріпити
терміни з’їздів і функції ради було зроблено в конституції П. Орлика 1710 р, але, остання
так і не була реалізована на території Лівобережної України. Ряд дослідників порівнює
раду генеральної старшини з пани-радою Великого князівства Литовського, з боярською
думою Московського царства, з радою нобілів у Французькому королівстві тощо.
Часткова виборність старшини у владних інституціях надавали Козацькій державі
стихійно-демократичного характеру. У ній, хоч і без відповідних юридичних декларацій, de
facto утвердилась всестанова рівність з розподілом функціональних обов’язків станів без
виділення жодного з них у верству, привілейовану законом на шкоду решті. У Гетьманщині
в часи правління Б. Хмельницького вдалось поєднати такі малопоєднувані принципи як
військова централізація та народовладдя
Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному
напрямку. Отже, Козацька держава постала на території Київського, Чернігівського,
Брацлавського воєводств після укладення Зборівського мирного договору у серпні 1649 р.
Її кордони змінювались залежно від зовнішньополітичної та військової
ситуації. Особливості функціонування системи управління Гетьманщини, основні засади та
принципи його побудови були визначені законодавчими актами козацької держави ‒
універсалами гетьманів та полковників, та міжнародно-правовими угодами, які вплинули
на державно-правовий статус Війська Запорозького (Зборівський договір, Березневі статті,
Гадяцька угода, Московські та Коломацькі статті).
На верхівці владної організації Гетьманщини стояли три управлінські інституції:
Генеральна (загальна козацька) рада, Старшинська рада гетьман. Владний апарат очолював
гетьман. Він зосереджував в своїх руках законодавчі, виконавчо-розпорядчі та судові
функції. В рамках законодавчих повноважень він видавав універсали – правові акти, що
мали силу закону. Очолюючи Генеральний уряд, гетьман був головою виконавчої влади.
Також гетьманові належали широкі судові повноваження. Він очолював судову колегію
Ради старшин, а за необхідності – колегію Генерального суду. Дорадчим органом при
гетьмані була Рада генеральної старшини. Виконавчо-розпорядчі функції були покладені на
Генеральну військову канцелярію. Посада гетьмана залишалась виборною, але процедура
виборів втратила свій початковий січовий демократичний характер. Козацька старшина
висувала власного кандидата і формувала такий склад виборців, який проголосував би за
нього. Тож вибори гетьмана Генеральною радою мали формальний характер.

16. Організація державного управління, армії та фінансів Гетьманщини

Система органів влади Української гетьманської держави нагадувала модель
управління Запорозької Січі. Основним органом влади булла Військова (Генеральна) рада,
яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не
була постійно діючою, до того ж Б. Хмельницький з метою зміцнення гетьманської влади
частіше скликав Старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота влади в
державі.
Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну
адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував
зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов’язкові для всіх нормативні акти
— універсали. Вища влада в державі належала Генеральному урядові, до якого входили
гетьман та Генеральна старшина. Повноваження цього органу публічної влади
поширювалися на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. У
великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих — отаманами. Фінансову
сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а з 1654 р. було запроваджено
посаду гетьманського підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової
скарбниці. Поповнення державної скарбниці здійснювали із чотирьох основних джерел:
• із земельного фонду,
• з прикордонного торгового мита,
• з доходів від промислів,
• з торгівлі та з податків.

Примітка:
• генеральний писар — керував Генеральною військовою канцелярією;
• генеральний обозний — відав артилерією і військовим постачанням;
• генеральні судді (два) — очолювали гетьманський суд;
• генеральний підскарбничий — відав фінансами, був керівником Військового
скарбу;
• генеральні осавули (двоє) — були найближчими помічниками гетьмана у
військових питаннях;
• генеральний хорунжий — хранитель військової корогви;
• генеральний бунчужний — хранитель гетьманського бунчука;
 • наказний гетьман — командувач військових сил на час проведення певних бойових
операцій.
https://www.academia.edu/34122195/%D0%A3%D0%BA
%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_
%D1%80%D1%83%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B5%D0%BB
%D1%96%D1%82%D0%B0_%D0%B4%D0%BE%D0%B1%D0%B8_
%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%BD%D1%8C%D0%BE
%D0%B2%D1%96%D1%87%D1%87%D1%8F_%D1%96_
%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%B3%D0%BE_
%D0%9C%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%83_
%D1%81%D1%82%D1%80%D1%83%D0%BA%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0_
%D1%82%D0%B0_%D0%B2%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%B0_%D0%9A
%D0%B8%D1%97%D0%B2_2011
ТУТ Є ВСЕ

17. Станові права і привілеї населення Гетьманщини

https://shron1.chtyvo.org.ua/Buniatian_Kateryna/
Ekonomichna_istoriia_Ukrainy_istoryko-ekonomichne_doslidzhennia_Tom_1.pdf

http://history-poltava.org.ua/?p=18185
https://webcache.googleusercontent.com/search?q=cache:VTGdyDFFdUsJ:https://
dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/2536/1/
Kozachenko_128.pdf+&cd=5&hl=uk&ct=clnk&gl=ua
На середину XVIII ст. місцеві магнати та шляхти становили на Правобережній
Україні 7,7% від всього населення, духівництво – 1,5; купці – 0,14; міщани-християни – 1,7;
міщани-євреї – 3,5, а селяни разом з козаками – 78,7%33. Отже, шляхта включно з
магнатами, з одного боку, та козаки з селянами – з другого, поряд з міщанами та
духовенством, і визначали XVII–XVIII ст. економічне та соціальне обличчя
Правобережної України.

18. Адміністративний устрій Гетьманщини

У 22 питанні про Правобережжя
http://zno.academia.in.ua/mod/book/view.php?id=3488
https://histua.com/knigi/istoriya-derzhavi-i-prava-ukraini-zaruba/derzhavnij-
administrativnij-ta-suspilnij-ustrij-getmanshhini
http://www.hist.vernadskyjournals.in.ua/journals/2017/1_2017/4.pdf
Територія Лівобережної України поділялась переважно на 10 полків: Гадяцький (з
1660-х років), Київський, Лубенський (до 1658 р. був Кропивнянський), Миргородський,
Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський (з 1663 р.) і
Чернігівський. Полковник обирався козаками або призначався гетьманом на власний
розсуд. До полкової старшини входили, крім полковника, обозний, писар, суддя, осавул і
хорунжий. Полки ділились на сотні, кількість яких іноді досягала 20. Старшину сотні
становили сотник, писар, осавул і хорунжий. Сотні складалися з куренів, до складу яких
входило населення кількох невеликих сіл і хуторів. На чолі козаків стояв курінний отаман,
справами селян опікувався староста. Загальна кількість урядової старшини на Лівобережній
Україні наприкінці XVII – XVIIІ ст. становила 726 осіб: верхівка козацької старшини –
гетьман, генеральні старшини, полковники (вони ж складали і старшинську раду) – 20 осіб;
середній прошарок – полкові старшини і сотники – 214 осіб; нижча ланка – сотенні
старшини – 492 особи.
Великими адміністративними та економічними центрами Гетьманщини були міста
Ніжин, Чернігів, Полтава, Переяслав, Миргород, Лубни. Всього тут у XVIIІ ст. існували
понад 120 міст. За структурою адміністративного управління вони поділялися на
магістратські (ті, що мали магдебурзьке право) та ратушні (значною мірою підлягали
старшинській адміністрації – колишній старостинській). До міських урядів, крім війта і
бургомістра, райців (радців) та лавників, входили писарі, полковники, сотники й отамани.
Штат міських урядовців доповнювали: городничі, осавульчики, соцькі, возні, ратушні
господарі, ключники та ін. З 1785 р. органами міського управління на Лівобережжі стали
міські думи.
У формуванні національної території України велике значення мали міста і містечка.
Будучи центрами сотень, полків, повітів, округів, намісництв, губерній, вони, зазвичай,
виконували не лише адміністративні, а й економічні та оборонні функції. Крім того, міста і
містечка ставали своєрідними акумуляторами населення, бурхливо розбудовувались.
Наприклад, протягом століття 1680-х до 1780-х рр..) загальна кількість мешканців Харкова
зросла у 5,5 разу, а міста Суми – більш ніж у 3,5 разу. На території Слобожанщини
сформовано 5 козацьких полків (Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський та
Ізюмський), які одночасно були адміністративно-територіальними одиницями цього
регіону.
Полково-сотенний устрій Слобідської України подібний до Лівобережної
Гетьманщини, за винятком того, що тут було відсутнє гетьманське правління, а кожен полк
безпосередньо підпорядковувався царському уряду через Бєлгородського воєводу. Крім
того, на землях Слобожанщини було багато царських воєвод, котрим підпорядковувалось
некозацьке населення регіону, і вони формували паралельну владну структуру. Царська
адміністрація від початку створення слобідських полків намагалась втручатись у їхні
внутрішні справи та обмежувала автономію. В 1765 р. указом Катерини ІІ полковий устрій
на Слобожанщині ліквідовано і створено Слобідсько-Українську губернію з
адміністративним центром у Харкові, до якої увійшли Сумська, Охтирська, Острогозька,
Харківська, Ізюмська провінції. Слобідські козацькі полки реформовано у гусарські та
уланські. З реформуванням адміністративно-територіального устрою Російської імперії
відповідні зміни відбувалися й на Слобожанщині.
Козацькі володіння ще називались Вольностями Війська Запорозького, а центральне
поселення – Кошем. Під впливом різних обставин Запорозька Січ (Кіш) переносилась на
інше місце, що визначало її назви: Хортицька, Томаківська, Базавлуцька, Микитинська,
Чортомлицька, Кам’янська, Олешківська, Підпільненська (Нова Січ), Задунайська,
Банатська тощо.
Вся територія Січі поділялась спочатку на 5, а згодом – переважно на 8 паланок
(округів): Кодацьку, Орельську, Кальміуську, Самарську, Інгульську, Бугогардівську,
Прогноївську, Протовчанську. Це – територія сучасних Запорозької, Дніпропетровської і
частково – Кіровоградської, Одеської, Миколаївської, Херсонської і Донецької областей.
На чолі паланки стояв паланковий полковник. До її старшини входили також осавул,
писар, підосавул і підписар. Усіх їх обирали на військовій раді Січі, вони були підзвітні
січовому товариству і виконували розпорядження кошового отамана та січової старшини.
Як і раніше, наприкінці XVII – XVIIІ ст. устрій Запорозької Січі базувався на
взаємодії інституту загальновійськової козацької ради та курінно-кошового устрою.
Базовою одиницею її суспільного життя були козацькі курені, кількість яких коливалась від
35 до 40. За своїм характером Січ була військово-демократичною, козацькою республікою.
Вона мала всі ознаки державності: власну територію і військо, що охороняло її кордони,
свій уряд, який виконував законодавчі, виконавчі та судові функції, свою символіку
(прапор і герб), скарбницю.
19. Судоустрій Гетьманщини
ЗАГАЛЬНОВІДОМА КНИЖКА
blob:https://web.tel.onl/95e84f9f-a473-476f-ad25-8867da59c0f5
Судоустрій цієї доби поділяється на два періоди: козацьких судів (1648 — 1760-
63) і т. зв. статутових судів (1763 — 83) тобто до великої судової реформи
гетьмана Кирила Розумовського .
Тож, розпочну з козацьких судів. Загалом, діяла громіздка і розгалужена судова
система. У період козацьких судів судова система складалася з судів:
 державних (козацьких),
 міських,
 сільських,
 домініяльні
 духовних
 і деяких особливих судів.
I Козацькі державні суди мають ще розгалуження, а саме:
а) суди провінційні та
б) суди центральні.
А) Суди провінційні
Суди провінціяльні складаються з сітки підпорядкованих один одному судів:
сільських, сотенних і полкових. Сільські суди отаманів вирішували менш
важливі цивільні й карні справи місцевих і захожих козаків. Вони були
колеґіяльні. Ними головував сільський отаман, а поруч нього засідало декілька
представників козацтва. Важніші справи інколи передавали до вищих судів.
Часто сільські суди самі передавали справи вищим судам сотенним, або
зверталися до них по поучення, як поступити у справі. Нерідко сільські суди
виконували доручення вищих судів, а зокрема переводили вступне слідство
тощо. Допоміжними органами сільських судів були сільські осавули. Відклики
від суду отаманів йшли до сотенного суду.
Вище від них стояли сотенні суди. Ці суди існували в містах-осідках сотенних
урядів, тобто в містах, де був осідок адміністраційної округи – сотні. Вони були
колеґіяльні і складалися зі сотника, городового отамана, писаря та нших сленів
сотенного уряду, а нерідко у важніших справах, також із представників
знатного сотенного товариства. Інколи в засіданнях сотенного суду брали
участь полковники та члени полкової, а то й генеральної старшини, які на цей
час перебували в осідку сотні або були до нього делеговані.
Сотенний суд розглядав усі справи цивільні і карні козацтва свого осідку та
тих осіб зі своєї округи, які не підпадали під сільські суди. Справи козаків з
міщанами розбирав мішаний козацько-міщанський суд.
Полкові суди існували в центрах полкових округ. Вони діяли як суди першої
інстанції для козацької старшини, сотенної та полкової, і другої інстанції для
апеляцій від сотенних судів, однаково в цивільних, як і в карних справах.
Членами полкового суду були полковники як голова, полковий суддя та інші
члени полкової старшини і представники значкових товаришів. У менш
важливих справах участь полковника була необовязкова і він часто заступався
членами полкової старшини, переодівсім обозними. У засіданнях полковних
судів часто брали участь городовий отаман, сотник полкового міста і
представники місцевого козацтва, духівництва й міщанства. У важливих
справах у судових засіданнях брала участь вся полкова старшина. З XVIII ст.
судову компетенцію здобула також полкова канцелярія.
Б) Центральні судові установи Гетьманщини
Центральні суди установи Гетьманщини охоплюють:
1) Генеральний військовий суд вважався вищим судом у державі, його
очолювали два генеральні судді і на засідання залучалися генеральні старшини
- розглядав переважно земельні спори та цивільні тяжби, а також апеляції у
карних справах.
2) Генеральну військову канцелярію розглядала колегіально (гетьман з
генеральною старшиною) апеляції з важливих карних та цивільних справ і
збиралася неперіодично
3) Суд гетьмана або гетьманського правління – найвища інстанція, рішення якої
оскарженню не підлягало
II. Міські суди
Система міських судів складалася з
А) Судів привілейованих міст, якими правив магістрат ( магістратські або
магдебурзькі суди)
Б) Міст неупривілейованих з ратушею (ратушні або городські суди)
Згідно з «Правами», в магістратських містах головними виборними членами
мали бути війт, бургомістри, райці та лавники, а ратушних містах – тільки війт і
три бургомістри. До складу рядового штату урядовців у магістратських і
ратушних містах належали писар, межових (земельних) справ комісар або
межовик і підмежовик, городничий, один або два возних, які також обиралися.
Усі вищезазначені члени та урядовці мали складати присягу на вірність.
Начальником і головним суддею привілейних (із магдебурзьким правом
самоврядування) та непривілейних (державних) міст був війт, який своїм
прикладом повинен був спрямовувати роботу бургомістрів, райців, лавників та
інших міських урядовців.
За новими положеннями, до магістратського суду повинен уходити війт і не
менше ніж п’ять указаних вище персон (бургомістри, райці та лавники), а до
ратушного – не менше ніж три персони саме для вирішення чолобитних і
кримінальних справ, які б виносили рішення та вироки тільки згідно з
артикулами цих «Прав». Судові засідання мали відбуватися щоденно, крім
святкових та урочистих днів, а термінові й невідкладні справи дозволялося
розглядати навіть у ці дні протягом шести годин – від сьомої години ранку до
першої години по обіді. За неналежну поведінку в приміщенні ратуші під час
судових засідань магістратські персони підлягали покаранням у вигляді
термінового випровадження із суду, штрафу та арешту, а за неодноразові
неподобства позбавлялися своєї посади. Значимість членів магістратів і ратуш
закріплювалась їх посиленою правовою охороною. За скоєння злочинів проти
суддів і суду винні підлягали суровим покаранням відповідно до артикулів
глави сьомої
 III Сільські суди

IV Домініяльні (панські) суди

Домініальний суд розглядав справи селян, віданних в «полушаніє» пана, та всіх
тих осіб, що добровільно йому підчинялися, однако в цивільних, як і в менших
карніх справах. Ці суди були колегіальними, бо крім пана або його старости у
розправах брали участь представники громадської самоуправи. Дальше ці суди
керувались обовязуючим правом, а не волею пана, запорокую чого була участь
у них громади та змога від вироків панськогг суду внести апеляцію до «вищого
права» тобто до загальних козацьких судів.
V Духовні суди зберегли свою окремішність із попереднього часу. Держава не
втручалася до духовного судівництва, але значно обмежила його компетенцію:
в карних і важливіших цивільних справах церковні особи були підпорядковані
світським судам.
Висновок: Структура державних судів поділялася на центральні та місцеві судові установи.
До центральних судових органів Гетьманщини належали: Суд гетьмана (або гетьманського
правління) - найвища інстанція, рішення якої оскарженню не підлягало; Генеральна
військова канцелярія розглядала колегіально (гетьман з генеральною старшиною) апеляції з
важливих карних та цивільних справ і збиралася неперіодично; Генеральний військовий
суд вважався вищим судом у державі, його очолювали два генеральні судді і на засідання
залучалися генеральні старшини - розглядав переважно земельні спори та цивільні тяжби, а
також апеляції у карних справах. Місцеві козацькі суди складалися з суду сільського
отамана (незначні карні та цивільні справи козаків і селян), сотенних судів (сотник, писар,
підсудки та городовий отаман) та полкових судів (полковник, полкові суддя, старшина, писар,
значкові товариші).
До групи станових судів належали міські суди для міщан, які поділялися
на магістратські (магдебурзькі) і ратушні (мейські), де суд здійснювала міська
адміністрація - бурмістр, війт, райці, лавники, писар та представники козацької старшини.
Для селян існували сільський суд війта і домініальні (панські) суди. Для духовенства і мирян
у церковних та родинно-шлюбних справах діяли духовні, або церковні, суди -
протопопів, єпархіальні, єпископські і суд Київської митрополичої консисторії.
До групи спеціальних судів належали цехові, ярмаркові, митні, мирові, третейські,
совісні та національні (єврейські, грецькі). Вони розглядали суто специфічні, групові чи
корпоративні спори і діяли на засадах загального судочинства.
20. Економіка і цехова організація міст ранньомодерної України
Економічний розвиток міст пов'язаний з ремеслами та промислами,
становище землі, торгівлею.
Розпочнемо з територій сучасної Західної України.Основою економіки галицьких міст
у XVI ст. – першій половині XVII ст було цехове ремесло. В ньому, внаслідок технічного
прогресу з'явилися нові галузі виробництва, що свідчить про подальшу диференціацію
ремесла. Дані процеси призвели до збільшення числа ремісничих спеціальностей, а це в свою
чергу – до зростання кількості виробленої продукції. Згідно з цими показниками
найрозвинутішими у галицьких містах були такі ремесла: будівельно-керамічне, харчове,
металообробне, шкіряне, деревообробне, одягово-волокняне, обслуговуюче, хімічне,
артистичне. Найкраще представленим ремеслом у Галицьких містах було будівельно-
керамічне, у якому виявлена більша кількість ремісничих спеціальностей порівняно з іншими
ремеслами. Даним ремеслом займались: мулярі, теслі, стрихарі, склярі, гончарі, гутники,
маляри. Розвиток цього ремесла пов'язаний із широким рухом будівництва у кінці XVI ст. –
першій половині XVII ст. У цей час відбувається відбудова міських поселень,зруйнованих під
час татарських наїздів.
На другому місці, за характером поширення і за рівнем спеціалізації, стояло харчове
ремесло. Дане ремесло теж включало 7 спеціальностей. Найчисленнішу групу становили
пекарі, які виробляли найнеобхідніше – хліб. Їх кількість постійно змінювалась у містах
залежно від потреб населення.
Гуральництво, солодовництво і медоваріння були в той час джерелом значних
доходів як для міщан, так і для власників міст, старост, війтів, міських рад. Старости і
власники міст старалися монополізувати виробництво алкогольних напоїв, тому забороняли
міщанам самостійно їх виготовляти
Можна констатувати, що харчове ремесло досягло значного розмаху у галицьких
містах завдяки зростанню кількості міст у першій половині XVII ст., а також власне
міського населення, що відповідно привело до збільшення його життєвих потреб у
використанні харчових продуктів. І по-друге, окремі види цього ремесла – гуральництво,
медоваріння, пивоваріння – приносили значні прибутки вищим світським і духовним особам
краю, тому вони були зацікавленні у постійному нарощуванні обсягів виготовленої продукції.
Металообробне ремесло теж набуло великого поширення у галицьких містах. Воно
включало 6 відомих нам спеціальностей: ковалі, слюсарі, замочники, мечники, котлярі,
ювеліри. Найбільше представленою у галицьких містах була ковальська професія.
Отже, оборонний і аграрний характер міських поселень Галицької землі визначив
переваги у розвитку певної групи ремесел: будівельно-керамічного, харчового,
металообробного, що зайняли найбільшу частку в економіці галицьких міст і
містечок. Названі види ремесел відзначались і найбільшою диференціацією, порівняно з
іншими, а саме: будівель-керамічне і харчове (сім ремісничих спеціальностей),
металообробне – шість. В цілому економіка міст і містечок Галицької землі
характеризувалась слабкою спеціалізацією ремесла (44
спеціальності) що ще раз підтверджує неповне відокремлення ремесла від сільського
господарства, а також специфіку створення міст. Даний факт пояснює і формування
цехової організації міст і містечок у другій половині XVI ст., що є значно пізніше ніж в
інших регіонах Речі Посполитої і західноєвропейських міст. Цехи існували у більших містах і
містечках

Соціально-економічний розвиток Галицької землі в складі Речі Посполитої в

другій половині XVI ст. – першій половині XVII ст. характеризувався стрімким
розвитком сільського господарства, ремесла, промислів (солеварного, поташного,
лісосплавного), внутрішньої і зовнішньої торгівлі, яка призвела до формування регіонального
ринку. Виникнення нових міст і сіл, зростання внутрішньої торгівлі між містами
зміцнювало економічні зв'язки, тому Галицька земля поступово втягувалась у
загальноєвропейську торгівлю сіллю, поташем, залізом і іншими товарами.
В другій половині XVI ст. – першій половині XVII ст. в Галицькій землі
тривав подальший розвиток фільваркового господарства, який характеризувався
зростанням магнатської-шляхетської власності за рахунок насильного захоплення
селянських земель.
Отже, економічне становище Галицької землі в складі Речі Посполитої в другій
половині XVI ст. – першій половині XVII ст. характеризується утворенням, розширенням і
повсюдним утвердженням фільваркової системи в галузі економіки, ведення господарства,
 панщини, збільшенням чисельних обов'язкових державних і приватних повинностей, як для
селян, так і для міщан. У досліджуваний період польські магнати і шляхта розглядали
Галицьку землю як свою колонію, завдаючи селянським і міським низам не тільки соціально-
економічних, а й національно-релігійних утисків.
Приклад,
економічний розвиток Києва 18 століття
Імперська влада намагалася стимулювати підприємницьку діяльність у Києві. Серед
мануфактурних закладів помітно виділявся державний шовковий завод, відкритий у  1725  р.
на Подолі. На території двох куплених міщанських дворів почав працювати колектив на чолі
зі спеціально запрошеним з-за кордону майстром Йоганном Філієром. Він був зобов’язаний
налагодити виробництво шовку і  за чотири роки навчити своєму ремеслу 10–12 учнів та 
надати їм «присяжні атестації» (Андриевский А.А. Указ. соч. — Вып. 8. — С. 43.). На схилах
Дніпра і  в Кловській долині були закладені великі тутові сади для вирощування шовкопряда
(Лучицкий И. Указ. соч. — С. 22.). За перше десятиліття свого існування завод випустив
більше трьох пудів шовку, значна частина якого була відправлена до імперської столиці.?
У 1764 р. на території Вознесенського монастиря Печерська розпочалося будівництво
заводу із  назвою «Арсенальні майстерні» кошторисом у  50  тис. рублів. Керівником
зведення арсеналу був інженер-генерал Карл Шардон (26 Иконников В.С. Указ. соч. — С. 56.).
Там виготовлялися та  ремонтувалися різні види озброєння, в  тому числі й  артилерійське.
Військові потреби, зокрема під час російсько-турецьких війн другої половини XVIII ст.,
зумовили швидкі темпи розвитку підприємства. Спочатку на ньому працювали російські
солдати із  печерського гарнізону, а згодом штат почав поповнюватися вільнонайманими
робітниками
Помітний поступ спостерігався у  харчовій галузі, зокрема борошномельній,
хлібопекарській та кондитерській. Водяні млини працювали на Дніпрі та  на багатьох його
притоках в  межах міста й передмістя. Хліб збувався на всіх міських ярмарках та в лавках.
При імператриці Єлизаветі Петрівні з Петербурга до Києва для заготівлі варених фруктів
був посланий майстер Франц Андреас з учнями Олексієм Долговим та Іваном Ганцом. Із 80-х
років XVIII ст. у місті почаливати кондитерські мануфактурні майстерні. Їх продукція
успішно збувалася на місцевому ринку і вивозилася у центральні райони Росії та навіть за
кордон. Особливою популярністю серед цих підприємств користувалися фабрики родини
Балабухів з виробництва сухого варення, цукатів, цукерок та пастили.
Широкі схили Андріївської гори займав «огород лікарських рослин», продукція якого
поступала в  київські аптеки, зокрема гарнізонну на Печерську і  приватну на Подолі, а 
також вивозилися до Петербурга та  Москви. Поблизу Вознесенського узвозу, що поєднував
Поділ і  Печерськ, були розбиті виноградні сади.
Про торгівлю
Розвиток ремісничного та мануфакторного виробництва поряд із
землеробством, тваринництвом та  садівництвом зумовив пожвавлення торгівлі
в  Києві. Переважна більшість промислових виробів та  сільськогосподарської
продукції збувалася на Подільському ринку. Торгові ряди налічували десятки
лавок і  торгових яток. Зростаючий попит на продукти харчування і товари
широкого вжитку стимулював розвиток постійного обороту. Різноманітним був
і асортимент товарів. У  документах зафіксовані їх переліки: хліб, олія, сало,
вино, мед, пиво, риба, м’ясо, овочі, фрукти, тютюн, залізо, скло, дерев’яний
посуд тощо
Основний прибуток місту давала торгівля горілкою та вином. У 40-х
роках XVIII ст. монопольний продаж місцевих напоїв приносив магістратському
бюджету 67,5 % коштів
Тричі на рік у великих торгових рядах відбувалися грандіозні ярмарки:
Соборна — на другу неділю Великого посту, Миколаївська — в травні
й Успенська — в серпні, які тривали по 8 днів
 Варто ще зазначити, що київський магістрат всіляко обстоював інтереси
місцевих торгівців.
Поряд зі зростанням товарного попиту та встановленням правил торгівлі
мав місце самовільний збут товарів без сплати податку. Очевидно, масштаби
такого явища зумовили відповідну реакцію влади як магістратської, так і 
гетьманської.
Загальну картину міської торгівлі в  другій половині XVIII  ст.
характеризують магістратські відомості за 1775 р. У них було зазначено, що
місцеві міщани в переважній більшості і деякі цехові ремісники торгують у 
крамницях німецькими та великоросійськими різними товарами з шовку, паперу,
хутра, заліза, а деякі здійснюють торгівлю за кордоном в Польщі, Австрії, Сілезії
та Саксонії, куди возять різноманітні товари
Усе більше розширялася географія торговельних стосунків Києва із 
закордоном. Крім російських купців із  Петербурга, Москви, Тули, Орла,
Курська, до міста прибували торгові валки з  балканських країн. Болгарія
поставляла сукно, тканини із  бавовни, каракуль, Молдавія і  Угорщина  — вино.
З  Балкан привозили транзитні східні товари  — оливкову олію, мигдаль, фініки,
ізюм, цитрусові У  свою чергу київські купці переганяли великі гурти худоби
в Сілезію і до Гданська, а поверталися звідти з промисловими товарами, їздили
до Волощини за вином, чорносливом, горіхами та бакалією У торгових
операціях брали участь, крім українських, болгарські, молдавські, польські,
російські, грецькі та сербські купці.
Отже, протягом XVIII  ст. у  Києві, незважаючи на наявність
стагнаційних процесів прикордонного міста, ремесло поступово переростало в 
дрібнотоварне виробництво, яке обслуговувало ринок. Помітні зміни відбулися
і в організації промислів, їх технічному оснащенні, обсягах і характері
виробництва. З’явилися підприємства мануфактурного типу, на яких широко
застосовувалася наймана праця. Успіхи промислового розвитку зумовили
пожвавлення торгівлі  — від місцевої до контрактної, тісно пов’язаної
із зовнішньоекономічними контактами киян.
21. Столиці Гетьманщини
Гетьманщина (Гетьманська держава) – усталена назва української
національної держави, відновленої внаслідок національно-визвольної війни
українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648-57 рр., що
існувала у 1648-1782 рр. Офіційна назва держави – Військо Запорозьке.
Столицями Гетьманщини в різні часи були міста:
 Чигирин (1648-1660);
 Батурин (1669-1707, 1750-1761);
 Глухів (1708-1722, 1727-1734);
 Немирів та інші.
Чигирин (Черкаської області) - перша гетьманська столиця.
Відоме з першої половини ХVІ ст. як укріплений козацький зимівник.
Згодом – центр Чигиринського староства. У 1592 р. місту надано Магдебурзьке
право. У 1648-1657 рр. Чигирин – резиденція Богдана Хмельницького та
столиця гетьманської держави (до 1676 р.). Під час другого Чигиринського
походу місто було зруйновано та занепало. Столицею став Батурин. Палац Б.
Хмельницького, ратуша та Спаська церква у Чигирині не збереглися. На
Замковій (Богдановій) горі залишилися рештки фортифікаційних укріплень.
Селище Суботів - колишній маєток Б. Хмельницького. У 1653 р. на його замовлення
споруджено Іллінську церкву в стилі українського бароко, що у 1657 р. стала усипальницею
гетьмана.
Батурин - друга гетьманська столиця
Батурин — місто Бахмацького району Чернігівської області. Це столиця
таких політичних лідерів часів Гетьманщини, як Дем'ян Многогрішний, Іван
Самойлович, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Кирило Розумовський.
Вперше згадується у документах 1625 р. у зв'язку зі спорудженням
Батуринської фортеці.
У 1669-1708 рр. і 1750-1764 рр. Батурин був резиденцією гетьманів
Лівобережної України. під час Північної війни, після переходу гетьмана Івана
Мазепи на бік Карла ХІІ, місто було взято російськими військами та спалено.
Будинок В. Кочубея. Цегляний, одноповерховий, з двокамерним підвалом,
розташований у давньому парку. У 1699-1708 рр. належав генеральному судді Лівобережної
України В. Л. Кочубею (1640-1708 рр.). Багаторазово руйнувався та відновлювався. У ХІХ
ст. добудований і заново обкладений цеглою. Старий будинок є південною частиною
сучасної будівлі. У 1975 р. у будинку В. Кочубея відкрито Батуринський історико-
краєзнавчій музей.
Палац К. Г. Розумовського. Великий палацово-парковий комплекс споруджено у 1799-
1803 рр. на замовлення К. Г. Розумовського на околиці Батурина за проектом архітектора
Ч. Камерона. Зберігся головний корпус палацу, побудований у стилі класицизму,
прямокутний у плані, з виступами-напівротондами на бічних фасадах. Єдиний в Україні
зразок «кубічної», центричної композиції палацу.
Воскресенська церква. Споруджено у 1803 р. у стилі ампір. Хрестова у плані,
одноапсидна, однобанна, з дзвіницею над західним притвором. У 1803 р. в ній поховано
гетьмана України Кирила Григоровича Розумовського.
Глухів - третя гетьманська столиця
Глухів— місто на Сіверщині, центр Глухівського району Сумської
області. Глухів був столицею трьох останніх гетьманів - Івана Скоропадського,
Данила Апостола та Кирила Розумовського, а також останніх урядових органів
Лівобережної України.
Відомо, що місто було засновано у Х ст., але перша письмена згадка про нього
відноситься до 1152 р. У ХVІІІ ст. після того, як за наказом Петра І було
зруйновано гетьманську столицю Батурин, Глухів став адміністративним
центром Лівобережної України. 12 листопада 1708 р. у новій гетьманській
резиденції перед Миколаївською церквою було піддано символічній страті та
проклято гетьмана І. Мазепу.
У 1722 р. засновано Малоросійську колегію як вищий орган управління в
Україні. У 1739 р. відкрилася школа, що готувала співаків і музикантів для
придворного хору та оркестру. У ній навчалися видатні українські композитори
М. С. Березовський і Д. С. Бортнянський.
Інтенсивне будівництво почало проводитися у Глухові з 1750 р., коли
гетьманом став К. Г. Розумовський. Але на початку 80-х рр. ХVІІІ ст. місто
втратило свою провідну роль. Пожежа 1784 р. спалила його дотла. Т. Г.
Шевченко, який відвідав колишню гетьманську столицю у 40-х рр. ХІХ ст., не
знайшов навіть слідів величних споруд гетьманської доби.
 Миколаївська церква зведена у 1686 р. Чудовий зразок українського бароко,
найдавніша архітектурна пам'ятка міста. У минулому на Радній площі біля церкви
відбувалися вибори гетьманів, інші державні та громадські події.
Спасо-Преображенська церква. Зведена у 1765 р. на місці дерев'яної, що згоріла.
Пірамідальна, споруджена в перехідному від бароко до класицизму стилі під впливом
творчості архітектора І. Г. Григоровича-Барського. Найхарактерніші риси пам'ятки –
гармонія пропорцій і виразність силуету.
Тріумфальна арка. Споруджена у стилі класицизму на честь імператриці Єлизавети,
яка проїжджала через місто у 1744 р. Архітектор – А. В. Квасов. Під час Другої світової
війни пам'ятку було зруйновано. У 50-і рр. ХХ ст. реставровано у первісному вигляді.
Немирів - місто,адміністративний центр Немировського району
Вінницької області. У 1677–1679 рр. Немирів був столицею гетьмана Юрія
Хмельницького під протекторатом Отоманської імперії.
Немирів був одним із центрів боротьби українського народу проти
шляхетського гніту і насильницького ополячення. В роки козацького
повстання, яке очолював С. Наливайко, населення Немирова та навколишніх
сіл діяло в його загонах. Воно брало участь в анти шляхетських повстаннях і
заворушеннях 1607, 1612, 1614 та наступних років, а також у війні проти
соціального і національного поневолення в 1648–1654 роках. Єврейське
населення міста дуже постраждало 31 травня 1648 року, коли козаки, без бою,
під виглядом польського загону, ввійшли в Немирів де жорстоко знищили
тисячі євреїв, в тому числі біженців з навколишніх сіл і містечок, які ховалися у
немирівський фортеці.
Того ж року князь Ярема Вишневецький, щоб помститись полковнику
Максиму Кривоносу напав на Немирів і вирізав там 3000 козаків та міщан, які
сприяли козакам. Як тільки князь Ярема Вишневецький покинув місто, місцеве
населення вирізало 200 драгунів, яких він залишив в Немирові. З того часу
місто переходило з рук у руки.
У 1670 його зайняв гетьман Петро Дорошенко. У 1671 місто здобув
великий коронний гетьман Ян Собеський. Пізніше знову Петро Дорошенко
зайняв Немирів і в 1674 змушений був його уступити. В 1678 Немирів був
сильно знищений турками, так що з квітучого міста залишились лише руїни.
В 1685 турки зробили Немирів столицею новоутвореного князівства.
Князем сарматським був призначений Юрій Хмельницький, перед ним
урядовцем був гетьман Дука з резиденцією в Печарі. Місто почало швидко
залюднюватися татарськими та вірменськими купцями.
Для Юрка Хмельницького було збудовано велику резиденцію з дерева,
обнесену високим частоколом. Біля ставу поставлено декілька десятків
будинків козацької старшини. Хмельницький отримав від кам'янецького
коменданта Галіль Паші 200 охоронців. Євреї розмістилися на зруйнованому
ринку. Після Хмельницького управителем один рік був Драгініч.
Після нього Немирів був взятий знову королем Речі Посполитої Яном ІІІ
Собеським, який поставив тут свого урядовця гетьмана Куницького,
замордованого невдовзі в Могильові. Після цього, до Карловицької угоди 1699,
Немирів перебував в турецьких руках.
В 1711 р. Немирів без бою було зайнято армією гетьмана Пилипа Орлика,
під час його походу на Правобережжя проти російської влади.
 Від Вишневецьких Немирів перейшов до Потоцьких. Найбільше сприяв розвитку
міста Вінцентій Потоцький. Він заклав тут ряд фабрик: для виготовлення полотна,
перкалю, сукна, шкіряну, бляхову, фарбову. Його коштом був збудований костел та вища
військова школа для шляхетної молоді, навчання в якій він сам оплачував, відкрита
бібліотека. Він вибудував тут собі палац та заклав парк.
В 1791 в Вінцентія Потоцького перебував Тадеуш Костюшко. Після третього поділу
Речі Посполитої Вінцентій Потоцький змушений був продати Немирів Станіславу
Потоцькому з Тульчина. Станіслав Потоцький переписав Немирівський ключ на свого сина
Юрія Потоцького. Після того як Юрій покинув край, Немирів дістався Софії Потоцькій.
Вінцентій Потоцький та пізніше Станіслав Потоцький залишили для шкіл грошові
фундації, які використовувались до 1815 р.
1811 р. в Немирові було знищено пожежею велику частину міста, церква та
лютеранська кірха.
22. Адміністративний устрій українських земель в складі Речі Посполитої
середини XVII – XVIII ст.
Адміністрати́вно-територіа́льний у́стрій Украї́ни — це обумовлена
географічними, історичними, економічними, етнічними, соціальними, культурними та
іншими чинниками внутрішня територіальна організація держави з поділом її на складові
частини адміністративно-територіальні одиниці, відповідно до яких будуються система
державних органів і система місцевого самоврядування. Відображав як національні
традиції українців, так і політичні інтереси й систему управління держав, до яких у різні
часи входили українські землі. Основними одиницями адміністративно-територіального
поділу були волості, воєводства, повіти, полки, сотні, курені, комітати (жупи), дистрикти,
губернії, провінції, намісництва, округи, райони, області.
У складі Литви та Польщі адміністративно-територіальний поділ українських земель
набув більш усталеного вигляду. У конфедеративній Речі Посполитій налічувалося 9
українських воєводств — Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Підляське,
Подільське, Руське, Чернігівське (утворене 1635) — у складі Польщі і Берестейське — у
складі Литви. Воєводства поділялися на повіти; як правило, кожен із повітів утворював
окремий судовий округ.
Під час національної революції 1648–1676 старий адміністративно-територіальний
поділ було зруйновано; основними адміністративно-територіальними одиницями стали
полки, що поділялися на сотні, а сотні — на курені. На початок 1650 було сформовано 16
полків. Окрему військово-адміністративну одиницю становило Запорожжя (територія
Вольностей Війська Запорозького низового), де управління здійснювала Січова рада на
чолі з кошовим отаманом. Територія Запорожжя традиційно поділялася на 38 куренів; на
прилеглих до Січі територій у 18 ст. було утворено 8 паланок.
Після того, як за «Вічним миром 1686» Правобережна Україна відійшла до Польщі,
полковий устрій тут було невдовзі скасовано і відновлено поділ на воєводства
На Правобережній Україні відновлюється воєводсько-повітовий поділ та управління. Найвищими
за рангом урядовцями тут були воєводи. Адміністративні обов’язки щодо управління краєм покладалися
на сеймики, які періодично збиралися магнатами й шляхтою кожного з воєводств. На сеймиках
вирішувались всі важливі економічні, воєнні, судові та інші питання. Сеймики обирали послів до головного
(вального) сейму країни. Депутати повинні були обстоювати на ньому вимоги місцевої шляхти, що
оформлялися в спеціальних письмових інструкціях. Поряд із обговоренням регіональних проблем на
засіданнях сеймиків розглядалися й питання загальнодержавного характеру.
Адміністративне управління в містах Правобережної України базувалося на правових нормах, що
склалися в попередні роки. Самоврядування міст здійснювалося на основі магдебурзького права в його
місцевому варіанті. В містах існував також адміністративний апарат центральної королівської влади –
воєводське й старостинське управління. Адміністративний устрій приватновласницьких міст значною
мірою залежав від волі їх власників.
Ця система, що забезпечувала панівне становище магнатів і шляхти, в основному функціонувала
до кінця XVIIІ ст. За твердженням сучасних істориків В. Смолія та В. Степанкова, утвердження
польського панування в Правобережній Україні у XVIIІ ст. супроводжувалося відновленням не лише
національно-релігійного гніту, а й моделі соціально-економічних відносин, яка існувала на цих землях до
1648 р. Характерними рисами такого устрою були домінування великої феодальної земельної власності,
фільваркове господарство та кріпацтво, «добровільно-примусова» колонізація і покатоличення
української православної шляхти.
Нові кардинальні зміни політико-адміністративного устрою на Правобережжі відбулися в
результаті другого (1793 р.) і третього (1795 р.) поділів Польщі. Згідно з другим поділом Речі
Посполитої, землі Київщини, Брацлавщини та Східної Волині відійшли до Російської імперії. В травні
1793 р. тут утворено Ізяславське намісництво, в яке входили Брацлавська та Ізяславська губернії.
Після третього поділу Польщі, в результаті якого до Росії відійшла Західна Волинь, за указом царя
Павла І в 1797 р. на території Правобережжя утворено Київську, Волинську і Подільську губернії.
Отже, було запроваджено такий адміністративно-територіальний устрій і управління, як на іншій
території Росії.
23. Соціально-економічна реколонізація українських земель в складі Речі
Посполитої XVIII ст.
https://www.academia.edu/44154063/%D0%A7%D1%83%D1%85%D0%BB
%D1%96%D0%B1_%D0%A2%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81_
%D0%95%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BC
%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B0_%D1%82%D0%B0_%D1%81%D0%BE
%D1%86%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0_
%D1%81%D0%B8%D1%82%D1%83%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F_%D0%BD
%D0%B0_%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BE
%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B6%D0%BD%D1%96%D0%B9_
%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%96_XVII_XVIII_
%D1%81%D1%82_%D0%95%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BC
%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B0_%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE
%D1%80%D1%96%D1%97_%D0%A3%D0%BA
%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8_%D0%A2_1_%D0%9A
%D0%B8%D1%97%D0%B2_2011

https://shron1.chtyvo.org.ua/Buniatian_Kateryna/
Ekonomichna_istoriia_Ukrainy_istoryko-ekonomichne_doslidzhennia_Tom_1.pdf

http://history.org.ua/LiberUA/978-966-521-572-1/76.pdf ІДЕАЛЬНІ СТАТТІ

24. Втрата Гетьманщиною територіальної цілісності. Політичні проекти
воз’єднання українських земель
https://vseosvita.ua/library/konspekt-uroku-na-temu-porusenna-teritorialnoi-
cilisnosti-ukrainskoi-derzavi-getmansini-107914.html
МОЖНА РОЗПИСАТИ ПЛАНИ КОЖНОГО ГЕТЬАМАНА
Після смерті Б. Хмельницького Україна вступила в найскладніший період своєї
історії, що продовжувався майже 30 років і отримав назву «Руїна». Він характеризувався
боротьбою козачої старшини за владу. Гетьмани доби Руїни по-різному бачили
перспективу політичного розвитку України. Одні вважали за краще залишатись під владою
Москви, інші – намагалися добитись повної незалежності України, треті – шукали нового
заступника. У боротьбу було залучено населення, суспільство знаходилось в стані
громадянської війни. Все це послаблювало українську державу і зрештою призвело до її
розколу на Правобережну Україну, яка потрапила під владу Польщі, і Лівобережну
(Гетьманщину), що увійшла до складу Росії.
Початком доби Руїни стало усунення від влади восени 1657 р. сина покійного
Богдана – 16-ти річного Юрія Хмельницького. Генеральний писар Іван Виговський та його
прибічники фактично здійснили державний переворот. Після того, як у жовтні 1657 р. у
Корсуні Генеральна козацька рада визнала гетьманом І. Виговського, він розгорнув активну
дер¬жавну діяльність: уклав союз зі Швеці¬єю, поновив союзницькі відносини з Кримом,
порозумівся з Оттоманською Портою.
Усунувши від влади Ю. Хмель¬ницького, Виговський відкинув ідею спадкоємного
гетьманату, тобто монархічну модель управління. В основу свого державотворчого курсу
він поклав принципи олігархічної республіки. З ідеї олігархічної республіки логічно
випливала ставка гетьмана на шляхетство та козацьку старшину, які у цей час намагалися
відмежуватися від решти козацтва, сконцентрувати в своїх руках велике землеволодіння та
консолідуватися в окремий привілейований клас. Саме ці верстви підштовхували
Виговського до відновлення старої моделі соціально-економічних відносин, насамперед –
кріпацт¬ва. Така внутрішня політика гетьмана вела до послаблення цен¬тральної влади,
посилення позиції козацької старшини та шлях¬ти, порушення соціальної рівноваги у
суспільстві, зростання масового невдоволення і врешті-решт до вибуху соціальної
бо¬ротьби.
Виговський йде на рішуче зближення з Польщею. 16 вересня 1658 р. він уклав з польським уря¬дом
Гадяцький договір. За його умовами, Україна, як формально незалежна держава під назвою Велике
князівство Руське, на рів¬них правах з Польщею та Литвою ставала третім членом федера¬ції — Речі
Посполитої. Територія князівства включала Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Верховна
влада належа¬ла гетьманові, який обирався довічно та затверджувався коро¬лем. Українська армія
мала складатися з 30 тис. козаків та 10 тис. найманого війська. Православні віруючі зрівнювалися у
правах з католиками.
Водночас Гадяцький договір передбачав відновлення адмі¬ністративно-територіального устрою,
що існував до 1648 р.; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українсь¬ких землях;
відновлення повинностей українського селянства. Крім того, Українська держава позбавлялася права на
міжна¬родні відносини.
Укладення Гадяцького договору прискорило хід подій. Нев¬довзі російський цар Олексій
Михайлович видав грамоту до укра¬їнського народу, в якій Виговського було названо зрадником, та
містився заклик до народу чинити непокору гетьманові. У листопаді 1658 р. російське військо перейшло
кордон України.
Початок агресії був вда¬лим для росіян. Козацькі загони зазнали поразки під Ромнами та
Лохвицею. Вирішальна битва відбулася у червні 1659 під Ко¬нотопом. Вона тривала три дні і закінчилася
цілковитою пере¬могою Виговського. Москву охопила паніка, царський двір збирався втікати до
Ярославля.
Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї перемоги. Гадяцький договір викликав
невдоволення, зростан¬ня опозиції, посилення промосковських настроїв. За таких обставин Виговський у
жовтні 1659 р. зріка¬ється булави та виїжджає до Польщі.
Намагаючись уникнути громадянської війни, пом’якшити со¬ціальну напругу,
уникнути територіального розколу, старшина знову проголошує гетьманом
Ю.Хмельницького. Розрахунок був на те, що «чарівне ім’я Хмельницького» (вислів І.
Крип’якевича) стане тією силою, яка забезпечить єдність еліти, консолідацію суспільства
та стабільність держави.
Однак уже на початку свого другого гетьманування Юрій припустився фатальної
помилки: він прибув для переговорів з російською стороною до Переяслава, де стояв з
великим війсь¬ком О.Трубецькой. Новий Переяс¬лавський договір 27 жовтня 1659 р.
фактично перет¬ворював Україну на автономну складову частину Росії: переоб¬рання
гетьмана мало здійснюватися лише з дозволу царя; геть¬ман втрачав право призначати і
звільняти полковників, карати без суду смертю старшин, виступати в похід без царського
дозво¬лу; заборонялися відносини з іншими країнами; у Переяславі, Ніжині, Чернігові,
Брацлаві та Умані мали право розташовува¬тися російські залоги; київська митрополія
підпорядковувалася московському патріархатові.
У 1660 р. розпочався новий раунд російсько-польського про¬тистояння у боротьбі за
українські землі. Під Чудновом російські вояки потрапили в оточення і зазнали поразки. За
цих обставин Юрій під тиском пропольськи настроєної старшини схиляється до угоди з
Польщею. 18 жовтня 1660 р. було укладено Слободищенський трактат, відповідно до якого
Україна знову поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії. Хоча ця угода і
нагадувала Гадяцьку, однак у ній обмеження політичної незалежності українських земель
були більш значними. Найтрагічнішим наслідком Слободищенського трактату став початок
територіального роз¬колу України, оскільки на Лівобережжі вже міцно закріпилися
російські сили.
У січні 1663 р. Ю. Хмельницький, розуміючи, що він не тільки не зміцнив єдність
держави, а й став одним з ініціаторів її територіального розмежування, зрікається
гетьманської була¬ви та йде у монастир.
З 1663 р. на Правобережжі і Лівобережжі обиралися свої гетьмани. Гетьманами
Лівобережної України були Іван Брюховецький, Дем’ян Многогрішний та ін.,
Правобережної – Павло Тетеря, Михайло Ханенко. Одним із гетьманів Правобережної
України був Петро Дорошенко. Спочатку він проводив пропольський курс, але після
Андрусівського договору 1667 р., за яким Лівобережна Україна відійшла до Росії, а
Правобережжя залишилося у Польщі, Дорошенко прийняв турецьке підданство. Союз з
Туреччиною і його спільні військові походи на Україну підірвали авторитет Дорошенка.
1676 р. він передає клейноди лівобережному гетьману Івану Самойловичу.
Таким чином, у боротьбі за українські землі найбільш активно брали участь Росія,
Польща, Туреччина. У 1681 р. Росія і Туреччина підписали Бахчисарайський мир. За його
умовами під контролем Туреччини опинилися Південна Київщина, Брацлавщина та
Поділля, а Росія утримувала Лівобережну Україну з Києвом, а також Запоріжжя. Останню
крапку в процесі поділу українських земель у ХVІІ ст. між сусідніми державами було
поставлено 1686 р. під час підписання між Росією та Польщею «Вічного миру». Річ
Посполита визнавала за Москвою Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-
Сіверську землю. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі (у 1699 р.
після Ясського миру з Туреччиною до Польщі повернулося і Поділля). Кінець війни
знаменував кінець «Руїни». Слідством «Руїни» було жахливе руйнування господарства і
загибель тисяч людей. Умови миру не враховували інтересів України..
Певну роль у розвитку української державності відіграв Іван Мазепа, який з 1687 р.
гетьманував на Лівобережній Україні. Своє правління він розпочинав як політик
промосковської орієнтації.
1700 р. став переломним для України. Північна війна, до якої Петро І втягнув і
Україну, була чужою для українського народу. Інтенсивне використання козацького
війська у віддалених від України місцях, спроби перетворити окремі полки на регулярні
драгунські, руйнування зовнішньої торгівлі України - все це провіщало близьку ліквідацію
автономії України. В умовах кризової ситуації, що склалась, дії Мазепи були спрямовані на
збереження української автономії. Навесні 1709 р. він уклав угоду зі Швецією, яка
передбачала відновлення державної незалежності України. Україною прокотилася хвиля
російського терору й агітації: заочно Мазепа був звинувачений у зраді й урочисто
«страчений», замість нього обрали престарілого Івана Скоропадського (1708-1722 рр.), а
Олександр Меншиков утопив у крові захисників і мешканців гетьманської столиці –
Батурина. Цього ж року гетьман Мазепа виступив як союзник шведів у вирішальній
Полтавській битві та зазнав поразки.
Після поразки шведського короля Карла ХІІ під Полтавою Мазепа і його
прихильники покинули батьківщину і знайшли притулок у турецьких володіннях у
молдавських Бендерах. Цього ж року Мазепа помер. Козацька рада 1710 р. обирає
гетьманом в еміграції Пилипа Орлика. Новообраний гетьман уклав зі своїми виборцями та
запорізькими козаками договір, який дістав назву «Пактів й установлень законів і
вольностей Війська Запорозького» («Pacta et constitutiones legum libertatumque Exercitus
Zaporoviensis»). «Конституція» П. Орлика мала на меті консолідацію українського
суспільства, про що свідчать зафіксовані в ній обмеження самовладдя гетьмана,
розширення демократичних засад у суспільстві, повернення Запорізькій Січі традиційних
прав і вільностей та особливого статусу, підтвердження прав українських міст, обмеження
соціальної експлуатації. Надання виняткових прав православ’ю в Україні також мало
сприяти суспільній єдності. «Конституція» була спробою сформувати надійне соціальне
підґрунтя для реалізації національно-державницьких планів. Орлик намагався реалізувати
свою програму на практиці та відновити українську державність, але ці намагання не
увінчалися успіхом.
Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в ХVІІІ ст.
був тотальний, безперервний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу
полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу
імперії. Офіційна російська політика в українському питанні у цей час пройшла кілька
етапів:
І етап (1708–1728 рр.) – форсований наступ на українську автономію. Характерними
рисами цього процесу були: обмеження влади гетьмана І. Скоропадського та контроль за
нею; економічні утиски; експлуатація демографічного потенціалу; культурні обмеження. У
1722 р. було засновано Малоросійську колегію з російських чиновників на чолі з
Вельяміновим. Вона відібрала всяку владу від гетьмана і козацької управи.
ІІ етап (1728–1734 рр.) – повернення Україні частини її прав та вільностей. Смерть
Петра І, реальна загроза війни з Туреччиною змінили політичну кон’юнктуру, діяльність
Малоросійської колегії зачепила інтереси всесильного О.Меншикова, який володів
величезними маєтками в Україні. У 1727 р. було скасовано Малоросійську колегію,
дозволено вибори гетьмана. Ним став Данило Апостол. Але поновлення української
автономії носило формальний характер, фактично все суспільне життя перебувало під
контролем російської сторони.
ІІІ етап (1734–1750 рр.) – посилення імперського тиску. Після смерті Д. Апостола в
Петербурзі було прийнято рішення: нового гетьмана не обирати, владу було передано
Правлінню гетьманського уряду (Міністерське правління) на чолі з кн. Я.П.Шаховським.
До Правління входило шість осіб: троє росіян та троє українців. Характерними рисами
цього періоду були втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя,
русифікація українського населення.
ІV етап (1750–1764 рр.) – тимчасове уповільнення процесу російської експансії. У
1750 р. останнім гетьманом України став брат фаворита імператриці Єлизавети Кирило
Розумовський. Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську
автономію.
 V етап (1764–1783 рр.) – остаточна ліквідація української автономії. 1764 р. було
ліквідовано гетьманство, вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої
Малоросійської колегії на чолі з талановитим військовим і адміністратором Петром
Румянцевим. 1775 р. було знищено Запорізьку Січ, а 1781/2 р. – ліквідовано полкову
територіально-адміністративну систему на Гетьманщині. За численними проханнями
козацької старшини у 1783 р. урядовим наказом були заборонені переходи селян і
юридично оформлено кріпацтво на Лівобережжі. Після оголошення у 1785 р. «Грамоти про
вільність дворянства» українська старшина (військові й цивільні чини ліквідованої
козацької автономії) фактично була зрівняна в правах з російським дворянством.
Останнього гетьмана Запорізької Січі Петра Калнишевського було заслано в
Соловецький монастир, де він і помер у 1803 р. у віці 112 років. А козаки перейшли в
розряд державних селян. Частина потрапила в залежність від нових землевласників, біля 5
тис. пішло в Туреччину, осівши за Дунаєм, створивши там Задунайську Січ (1775–1828
рр.). Перед черговою війною з Туреччиною (1787–1791 рр.) царський уряд організував
Чорноморське козацьке військо з колишніх запорожців. З 1792 р. почалося переселення
частини запорожців-чорноморців на Кубань.
Кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст. був часом великих політичних змін і соціальних
перетворень в Україні, спричинених насамперед новою геополітичною ситуацією у
Центральній та Східній Європі. Наприкінці ХVІІІ ст. перестала існувати Річ Посполита, до
складу якої входила значна частина українських земель.
Після першого розподілу Польщі (1772 р.) до складу Австрійської імперії були
включені Галичина, частина Волині і Поділля, у 1775 р. до Австрії була приєднана
Буковина, яка була частиною Османської імперії; після другого поділу Польщі (1793 р.) до
Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), після
третього поділу (1795 р.) – Берестейщина.
Отже, українські землі перейшли під владу двох імперій – Російської і Австрійської.
Об’єднання в межах Російської імперії більшості українських земель (майже 80 %), етнічне
возз’єднання лівобережних та правобережних українців, поновлення позицій у суспільстві
православної церкви сприяли консолідації української нації. Однак наприкінці ХVІІІ ст.
автономії Лівобережжя не існувало, Правобережжя з-під влади одного іноземного уряду
потрапило під владу іншого, що не могло забезпечити повноцінний, динамічний розвиток
краю. Російська імперія зробила все можливе, щоб перетворити Україну на звичайну
провінцію імперії
25. Річпосполитський вектор у політиці українських гетьманів
https://www.radiosvoboda.org/a/28744915.html
https://uain.press/articles/rich-pospolyta-troh-narodiv-utopiya-chy-
realnist-954350
В першу чергу пишемо про Виговського і Гадацький трактат( усе є в
питаннях вище)