Літопис Самовидця

Одним із найвідоміших і найпопулярніших літописів часів Хмельниччини є

літопис Самовидця, у якому описано події з 1648 до 1702 року. Жоден історик та
митець, який цікавиться історією України того періоду, не минав цього джерела.
Його вивчали М. Максимович, О. Левицький, О. Бодянський, М. Петровський, Д.
Багалій, М. Грушевський, Т. Шевченко, М. Костомаров, І. Франко, Д.
Яворницький, М. Возняк та ін.
Ім’я автора літопису Самовидця невідоме, цей твір анонімний. Існує гіпотеза,
що автором його є козак Ніжинської полкової сотні Роман Ракушка-
Романовський. А таку назву йому дав П. Куліш, який відкрив літопис, і відомості
із цього твору взяв за основу першого історичного роману в українській
літературі «Чорна рада».
Автор літопису, безумовно, брав участь у тогочасних історичних подіях
(звідси й ім’я Самовидець). Хронологічно літопис охоплює короткий період
історії України (з 1648 по 1702 рік), але відображає переломний руїнний етап у
долі України.
Складається твір із двох частин. У першій — історичній — докладно
розповідається про основні події Національно-визвольної війни українського
народу під проводом Б. Хмельницького, у другій — літописній — переважає
короткий огляд найважливіших подій до початку Північної війни. Автор оцінює
героїв літопису по-різному: Петра Дорошенка й Івана Виговського — негативно,
бо вони виступали проти Москви (Самовидець був прихильником російської
«протекції»), а Якова Сомка, Івана Сірка й Івана Мазепу змальовано прихильно.
Автор позитивно ставиться до державницької діяльності Богдана Хмельницького,
наділяючи його такими характеристиками: «Козак розторопний у ділах козацьких
воєнних і в письмі швидкий».
Літопис Самовидця цінний тим, що більшість подій у ньому описано
реалістично. Автор намагається говорити тільки правду й дуже обережно
ставиться до інформації, яку отримав із чужих уст. У творі міститься версія
Самовидця про те, як Б. Хмельницький напоїв переяславського Ілляша
Орменчика для того, щоб забрати в нього привілей Владислава IV, переконливо
описано хід Корсунської битви, детально сказано про посольство Адама Киселя
на Різдво Христове 1649 року, коли Б. Хмельницькому посли дали «привилей на
волности, и булаву, и бунчук, корогв, бубни, знаки войсковіе от короля хотячи
упокоїти ту войну», коли у гетьмана були посли від короля угорського, царя
Москви, господаря волоського, мултянського та ін.
Негативно ставиться Самовидець до союзу Б. Хмельницького з татарами. Він
так прокоментував його: «Аженестатечная приязнь вовку з бараном, так
християнинові з бусурманином». Автор постійно висловлював негативне
ставлення до орди: «Хан зо всіма ордами кримскими незліченними силами
витягнул до Хмелницкого на спустошення християнства».
Самовидець із сумом пише про те, як Радзивілл розбив Небабу, його
Чернігівський і Ніжинський полки через те, що козаки забули про обережність,
готовність, а «безпечне болшейбавячися п’янством».
 Очевидною ознакою літопису Самовидця є те, що перед нами — твір
повністю світський. На відміну від літератури, створеної церковними
книжниками церковнослов’янською чи близькою до неї мовою, літопис
Самовидця написано світською українською книжною мовою, близькою до
народної розмовної мови, вжито полонізми та церковнослов’янізми.
На стиль твору суттєво впливає тогочасна манера барокового викладу в
історіографії: мова літопису фольклоризована. Самовидець використовує народні
епітети й метафори, вдається для типових для народного епосу гіперболізацій
(кров текла рікою), записує влучні прислів’я й приказки.
Автор оцінює героїв літопису по-різному: Петра Дорошенка й Івана
Виговського – негативно, бо вони виступали проти Москви (Самовидець був
прихильником російської «протекції»), а Якова Сомка, Івана Сірка й Івана Мазепу
змальовано прихильно.Автор позитивно ставиться до державницької діяльності
Богдана Хмельницького, наділяючи його такими характеристиками: «Козак
розторопний у ділах козацьких воєнних і в письмі швидкий». Літопис написаний
книжною українською мовою з полонізмами та церковнослов’янізмами. Літопис
Самовидця став не лише основою для створених пізніше літописів С. Величка й
Г. Граб’янки, а й важливим джерелом для вивчення історії України.