Міністерство освіти і науки України

Національний університет «Києво-Могилянська академія»

Факультет гуманітарних наук
Кафедра історії

ОСТАННІЙ КОШОВИЙ ПЕТРО КАЛНИШЕВСЬКИЙ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

Роботу виконала
Студентка ФГН-1 спеціальності «українська філологія»
Чупат Дарина

Викладач – Маслійчук В.Л.

Київ-2019
Зміст

Вступ………………………………………….………………………………………3
Петро Калнишевський: життєпис….……………………………………………….4
Петро Калнишевський в історичній літературі……………………………………5
Образ Петра Калнишевського в пригодницькій літературі…………………….…8
Висновки……………………………………………………………………………10
Використані джерела…….…………………………………………………………11

2
Вступ
Петро Калнишевський – знакова постать в українській історії. Це останній
кошовий отаман Задунайської Січі, людина, що прожила 112 років та за свою
християнську смиренність та патріотизм була зарахована до лику святих.
У роботі аналітико-синтетичним шляхом досліджено трактування особи
останнього кошового Петра Калнишевського в українській науковій та
художній літературі, зокрема те, як історики різних поколінь оцінюють його
діяльність та життєвий шлях, і те, як літературні діячі інтерпретують його образ
і які загальнолюдські цінності в нього вкладають.
Мета роботи – прослідкувати шлях образу Калнишевського, тому дослідження
базується як на творах таких визначних істориків як В. Антонович, М. Аркас,
Д. Яворницький, так і на роботах сучасного історика В. Грибовського. У розділі
«Образ Петра Калнишевського в пригодницькій літературі» за основу взяті
твори Р. Іваничука та Ю. Мушкетика.

3
Петро Калнишевський: життєпис
Останній кошовий народився 1690 року в с. Пустовійтівка Лубенського полку
Гетьманщини (рік народження визначено вже в Соловецькому монастирі,
інших джерел, що підтверджували б цю дату, немає). Згідно з архівними
документами Коша Нової Січі, серед яких і лист Василя Звєрєва-Лупула,
Калнишевський походив з «мужичої», тобто посполитої родини. За легендою,
записаною Д. Кулиняком у Пустовійтівці, Калнишевський потрапив на Січ
восьмирічним хлопчиком і пройшов військовий вишкіл як джура у старших
козаків, тим самим почавши шлях до отримання старшинських посад. У
ділових документах Коша згадки про Калнишевського з’являються близько
1750 р., коли він обіймав посаду військового осавула. Починаючи з 1754 р. за
дорученням Коша Калнишевський бореться з гайдамацькими розбоями, 1755 р.
входить до складу депутації Коша до імператорського двору, 1757 р. його
вдруге обрано осавулом, 1758 та 1761 рр. – військовим суддею. Отримавши
посаду військового судді, Калнишевський стає першою за впливом особою на
Січі та перебирає на себе керування скарбницею. 1762 р. він уперше став
кошовим, але внаслідок невдоволення козацької сіроми наступного року булава
опиняється в руках попередника Калнишевського Григорія Федорова
(Лантуха). Зміна кошового стала явищем суто формальним, оскільки влада
лишилася в руках Калнишевського – того ж 1763 р. Лантух добровільно
відмовляється від посади, яку знову займає Калнишевський. 1764 р. завдяки
впливу сіроми кошовим проти власної волі став Пилип Федоров, який швидко
відмовився від влади. Після цього в Калнишевського вже не лишилося
політичних опонентів, і 1765 р. булава остаточно перейшла до його рук. На
посаді він сприяв колонізації Запорожжя та на прохання московського уряду
продовжував боротьбу з гайдамаками. За часів отаманування Калнишевського
серед козаків з’явилася приказка «Як був кошовий Лантух - не було чого
всипати у лантух, а як став кошовим Калниш - є паляниця, і корж, і книш», він
намагався унезалежнити Січ від Малоросійської колегії та збирався для цього
заручитися підтримкою турецького султана. Коли на Різдво 1768 р. на Січі
вибухнуло гайдамацьке повстання, Калнишевський ледве врятувався, а згодом,
спільно з московськими військовими частинами, відновив своє панування.
Після цього відбулася низка повстань і змов сіроми, що змусило кошового
заручитися підтримкою російського війська. Завдяки консолідованості своїх
прибічників Калнишевському вдалося зберегти владу аж до 1775 р., коли Січ
було зруйновано, а старшину ув’язнено. Останнього кошового заслали до
Соловецького монастиря, де він помер 1803 р. 2014 р. його було зараховано до
лику святих УПЦ.

4
Петро Калнишевський в історичній літературі
Говорячи про Петра Калнишевського у працях істориків, у жодному разі не
можна оминути увагою славнозвісного В. Антоновича з його працею «Про
козацькі часи на Україні». У ній постать останнього кошового змальована
цілком привабливою, тон автора набуває захоплено-співчутливого звучання,
коли мовиться про історичне тло, на фоні якого Калнишевський розгортає свою
діяльність: архаїчна модель Січі перебуває в глибокій кризі, оскільки
відсутність турків і татар, із якими слід воювати, фактично усуває необхідність
подальшого існування козацтва. Ситуацію також погіршує те, що «зі всіх
сторін Запорожжя землі переходили під кормигу Росії». У цих умовах
Калнишевський, «чоловік дуже розвинений», приймає розумне рішення почати
колонізацію – в тому числі промислову й культурну – запорозьких земель, аби
таким чином зміцнити позиції Січі і в майбутньому «утворити із Запорожжя
та України цілком самостійну державу». Втім, московський імперський уряд
не лишає це без уваги, вирядивши на Січ військовий загін, очолюваний
генералом Текелією. У світлі подальших подій образ останнього кошового
набуває заледве не мученицьких обрисів: підло обманутий, він разом із
козацькою старшиною відвезений до Петербурга, а звідти «без суду» засланий в
Соловецький монастир, «тогочасну політичну тюрму», де двадцять шість років
свого ув’язнення «просидів у зробленій у стіні халабудці, яка мала чотири
кроки вдовж і два вшир», а після звільнення вже «не схотів повертатись» і,
відкинувши мирську суєту, постригся в ченці.
Подібно змальовує Калнишевського сучасник Антоновича Микола Аркас. У
нього останній кошовий – «чоловік розумний» (пор. з «чоловік дуже
розвинений» Антоновича), який повернув добробут на запорозькі землі. Втім, у
баченні істориків є й певні розбіжності. Порівняно з оповіддю Антоновича, в
Аркаса з’являються нові деталі та дещо зміщуються акценти: під час
зруйнування Січі, вмовивши завзятих козаків не чинити опору московитам,
старшина, до якої належав і Калнишевський, опускається до пристосуванства та
підлабузництва: «старшина пішла із хлібом-сіллю до Текелія, бо сподівалася,
що покірством запобіжить якої ласки од уряду». Позбавивши епізод
посольства січовиків до московитів контрасту «доблесні запорожці – зрадливі
імперці», Аркас тим самим робить віроломство Текелії тьмяним і невиразним:
«Текелій прийняв їх ласкаво, але незабаром арештував і одпровадив до
Петербургу». Так чи інакше, подальше перебування Калнишевського в
ув’язненні Аркас описує більш розлого і деталізовано, з яскраво вираженими
співчутливими нотками, так що оповідь набуває агіографічного відтінку: «Його
замуровано у казематі (льоху), без вікон і дверей, - тільки маленька щілина
була, кудою йому подавали їсти. Там він, не бачучи світа божого, промучивсь
12 год, і тоді тільки перевели його у другий каземат і дозволили деколи, під
караулом, ходити до церкви, але розмовляти з ним не можна було».
5
 Відомий дослідник козацтва, видатний історик Дмитро Яворницький у праці
«Последний кошевой атаман Петр Иванович Калнишевский» починає
розгортати свій дискурс насамперед зі з’ясування причини ліквідації Січі. На
його думку, безглуздо казати, що Січ вичерпала себе як військова інституція –
її існування ішло врозріз з імперською політикою Росії та її ціллю зібрати всіх
слов’ян у межах однієї держави. Втім, цінність праці Яворницького полягає
насамперед у дослідженні архівів Соловецького монастиря, що дає нам більше
інформації про період ув’язнення останнього кошового. Дослідження науковця
певною мірою розвіюють ореол мученицької святості, витворений
попередниками Яворницького. Так він виявляє, що порівняно з іншими
ув’язненими, які сиділи в острозі та в ямі Корожньої башти, умови життя
Калнишевського в келії були значно кращими. Крім того, місце його ув’язнення
змінювали: «его кельями были попеременно то 15-я, то 14-я», а до того, як бути
поміщеним у келію, він, імовірно, «сидел в камере Архангельской башни, потом
в камере башни Прядиленной». До того ж, щороку в час Великого та іноді
Успенського посту Калнишевський покидав місце ув’язнення і йшов на говіння.
Яворницький наголошує, що останнього кошового утримували в зовсім інших
умовах, ніж решту в’язнів монастиря. Калнишевський щодня отримував рубль
на утримання, тобто 365 рублів на рік, причому кошовий отаман на Січі
отримував платню вп’ятеро меншу – всього 70 рублів. «Деньги получались из
архангельского губернского казначейства, сперва на весь год сполна, а потом
помесячно, причем всякий раз в получении их расписывался караульный солдат,
бывший при заключенном». Звісно, життя Калнишевського в ув’язненні не було
позбавлене принизливих обмежень, і на цьому наголошує Яворницький,
наводячи цитату з «Ведомости о содержащихся в ставропигиальном
Соловецком монастыре колодниках»: «…велено бывшего Сичи запорожской
кошевого Петра Колнишевского содержать безвыпускно из монастыря и
удалять не только от переписок, но и от всякого с посторонними людьми
обращения за неослабным караулом обретающихся в Соловецком монастыре
солдат».
Сучасні дослідники постаті останнього кошового намагаються насамперед
вивершити психологічний портрет Калнишевського, зазирнути в глибини його
душі. Приміром, Владислав Грибовський стверджує, що в особистості
останнього кошового поєднувалися полярно протилежні риси: прагматичність
та меркантильність боротьби за старшинські привілеї з одного боку та висока
релігійна свідомість та щедре меценатство – з другого. На думку дослідника,
«підсумком такого поєднання стала невимовна втома від життя в
недосконалому світі з його нескінченними бідуваннями, невиправданими
надіями і повсюдною кривдою» - тому Калнишевський повсякчас кидається з
крайнощів у крайнощі: останній кошовий намагається духовно розвиватися,
турбується про спасіння своєї душі, власним коштом зводячи численні церкви й
роблячи багаті подарунки храмам. Водночас він не забуває про себе і свій
6
добробут: він влаштував собі «модні покої, такі, яких ніколи не бувало», носив
дороге вбрання й вишукано харчувався. Як ми знаємо, волею долі в цьому
двобої перемогли внутрішні чесноти Калнишевського: протягом довгих років в
ув’язненні він ревно молився, а левову частку своїх видатків пускав на
розбудову храму.

7
Образ Петра Калнишевського в пригодницькій літературі
Романтична постать останнього кошового достатньо виразна, аби не лише
бути дослідженою в численних працях істориків, а й бути висвітленою також і в
художній літературі, призначеній для широкого кола читачів.
Образ останнього кошового яскравими деталями змальований у романі Романа
Іваничука «Журавлиний крик». Автор вкладає в уста Калнишевського мудрі
узагальнювальні фрази, що стосуються не лише конкретної історичної епохи, а
й України та її історії в цілому: «Винагорода не приходить, а мучеників
множиться – і все без мети». Крім того, у романі Іваничук використовує
несподіваний прийом, порівнюючи правління Калнишевського та Катерини ІІ.
Як виявляється, у цих абсолютно різних історичних діячів, що перебувають по
різні боки барикад, є спільні риси: обоє отримали владу того самого року, обоє
заручилися підтримкою нечисленних вищих суспільних прошарків.
Те, як Калнишевського характеризують інші персонажі роману, цілком
збігається з тими діаметрально протилежними думками, які панували щодо
кошового в тогочасному суспільстві: одні вважають його підступним та
хитрим, інші вбачають в особі Калнишевського порятунок від злиднів. Ці
характеристики витворюють у свідомості читача постать двоїсту та сповнену
внутрішніх протиріч (згадаймо дослідження В. Грибовського – такі двозначні
оцінки особи останнього кошового небезпідставні, тому Іваничукове
змалювання психологічного портрета Калнишевського можна вважати
історично правдивим). Втім, найголовніше у «Журавлиному крикові» - те, що
всіма своїми намірами, хай навіть часом їх не можна назвати праведними,
Калнишевський хоче врятувати Січ. Останній кошовий уособлює шлях людини,
розірваної між патріотизмом, вимушеним поклонінням сильнішій імперській
ідеології та духовним, морально-етичним вдосконалення. І попри те, що в одній
із фінальних сцен Калнишевський виголошує патетично-песимістичне
«Неокупна моя кривда, царю. Окупитися вона може тільки свободою мого
народу, який я допоміг занапастити вольними і невольними гріхами своїми», ми
бачимо, що справа відродження України не загинула, адже на історичному тлі
з’являються непересічні постаті Григорія Сковороди, Сисоя Шалматова, Івана
Котляревського. Ця деталь надає образу Калнишевського особливого
стражденно-мученицького відтінку, який час від часу можна побачити і в
наукових працях про отамана.
Реверанс у бік останнього кошового помічаємо також і у творчості Юрія
Мушкетика, зокрема в повісті «Останній гетьман». Попри те, що в центрі
сюжетної колізії перебуває Кирило Розумовський, у творі кілька разів побіжно
згадують і Калнишевського. Через ці лаконічні, але цілком промовисті описи
останній кошовий постає як уособлення долі всього козацтва та духу свободи,
державотворчих намагань українців, які всіляко намагається придушити
8
імперський уряд: «Останнього кошового, Калнишевського, закинено в камінний
мішок на Соловецькому острові, в який за чотириста років його існування не
заглянув жоден сонячний промінь». В іншій репліці отаман постає увиразником
милосердя українців, їхнього християнського благочестя, що часто межує зі
слабкодухістю, лінощами й мовчазною покірністю поневоленого народу: «Не
дозволив Калниш, похилився, сказав: "Ми не можемо проливати християнську
кров", тобто московську. А вони можуть, ллють її як воду, пограбували і
церкви січові, й курені попалили. З ікон злото — срібло видирали, рушники
знімали, святі дарохранильниці забирали і розклепували, покрови здирали». Як
бачимо, патетичного захоплення, як в Іваничука, постаттю останнього
кошового тут немає, але все одно образ Калнишевського – образ сильної
людини, яка змушена терпіти муки за любов до своєї країни.

9
Висновки
Петро Калнишевський – знакова постать в історії козацтва та в історії України
загалом. Про це свідчить зокрема те, що дослідженням життєпису останнього
кошового займалися зокрема такі авторитетні історики як Володимир
Антонович, Микола Аркас, Дмитро Яворницький та інші. Загалом в українській
історіографії діяльність Калнишевського оцінена позитивно, оскільки
дослідники розуміють, що діяльність кошового була скутою через контексти
доби, в якій він жив – час від часу в працях істориків можемо натрапити на
модель «розумний чоловік і талановитий політик, що став заручником
історичних обставин». Про соловецький період біографії останнього кошового
дослідники здебільшого розповідають співчутливим тоном, послуговуючись
яскравими описами аскетичних умов, у яких колишній отаман перебував
останні дванадцять років свого життя. Врозріз із цією одностайною думкою
істориків іде дослідження Дмитра Яворницького, який небезпідставно
стверджує, що Калнишевський в ув’язненні почував себе не так погано, як це
уявляє собі вітчизняна історіографія.
Вагу постаті останнього кошового підкреслює також те, що образ Петра
Калнишевського висвітлений не лише в науковій, але і в пригодницькій
літературі. До особистості отамана звертаються відомі письменники Роман
Іваничук та Юрій Мушкетик. Історично правдиво зобразивши Калнишевського,
вони наділяють його важливими узагальнювальними рисами, так що останній
кошовий репрезентує носіїв українства, патріотично налаштовану
інтелектуальну й духовну еліту нації.

10
Використані джерела
Антонович В. Про козацькі часи на Україні. Київ : Дніпро, 1991. 238 с.
Аркас М. Історія України-Русі. Краків, 1912. 424 с.
Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. Київ, 2003.
Грибовський В. Петро Калнишевський. Київ, 2007. 69 с.
Грибовський В. Петро Калнишевський: у вимірі політики та повсякденності //
Козацька спадщина: Альманах Інституту суспільних досліджень. Запоріжжя,
2006. С. 146-165.
Іваничук Р. Журавлиний крик. Харків : Світловид, 2001. 384 с.
Ласкава Ю. Образ останнього кошового Запорозької Січі Петра
Калнишевського в романі Р. Іваничука «Журавлиний крик» // Актуальні
проблеми слов’янської філології. 2011. Вип. 24 ч.2. С. 439-448.
Эварницкий Д. Последний кошевой атаман Петр Иванович Кальнишевский.
Новочеркасск, 1887.

11