2

План

Вступ……………………………………………………………………………….3

Розділ 1. Судові органи Київської

Русі…………………………………………..5

Розділ 2. Судочинство Київської

Русі…………………………………………..13

Розділ 3. Обвинувально-змагальна форма судового процесу Київської

Русі...15

3.1 Досудові відносини сторін: заклич, звід, гоніння сліду……………………

15

3.2 Судовий розгляд справи. Система доказів…………………………………19

Розділ 4. Виконання судових рішень……………………………………………

21

Висновок………………………………………………………………………….24

Список використаної літератури………………………………………………..25

У Київській Русі суд

не був відділений від
адміністрації. Він
захищав
3

насамперед інтереси
панівних верхів
давньоруського
суспільства. У ролі
судді передусім виступав
князь.
У Київській Русі суд
не був відділений від
адміністрації. Він
захищав
насамперед інтереси
панівних верхів
давньоруського
суспільства. У ролі
4

судді передусім виступав

князь.

Вступ

Розглядаючи історію Київської Русі нас безпосередньо цікавлять

питання, що стосуються утворення та розвитку державності та права даної
країни. Отримуємо ми цю інформацію з досліджень науковців або
безпосередньо з письмових джерел тієї епохи, які дійшли до наших днів. До
них можна віднести русько-візантійські договори, законодавчу та судову
практику князів, зокрема, «Руську Правду», яка є вінцем давньоруського
5

права. Її прототипами, як вважають дослідники, були збірники законів

“Статут” і “Закон руський” початку Х ст., -- тодішні підвалини судочинства.

Право Київської Русі складалось й вдосконалювалось у процесі

еволюції Давньоруської держави. Початковим його джерелом був звичай.
Саме на ньому базувалися вище названі правові пам'ятки. Найважливішою
серед них є Руська Правда, де найповніше подано характерні для того часу
правові норми. Право Київської Русі охороняло власність і забезпечувало
привілейоване становище панівної феодальної верстви. Феодально залежне
населення перебувало поза законом.

Історія держави і права Київської Русі яскраво свідчить про те, що вона
займає важливе й помітне місце у вітчизняній історії. Це пояснюється тим,
що в цей період склались давньоруська народність, основи держави і права.
Це, зокрема, стосується і судової системи. Судочинство Київської Русі стало
своєрідною основою для виникнення та розвитку вітчизняного судочинства.

Слід зазначити, що суд давньокиївської держави відрізняється

сукупністю своєрідних рис, які закріплені, зокрема, в Руській Правді.

Отже, актуальність теми даної курсової роботи полягає у тому, аби

визначити звідки бере початок вітчизняна система судочинства, вивчити
особливості судочинства Київської Русі.

Метою даної роботи є простеження зародження та розвитку судової

системи давньоруської держави, а також виявити загальні риси такої
системи, її особливості порівняно з іншими.

Тому, відповідно, завдання курсової роботи такі:

- дослідити перебіг розвитку суду в Київській Русі;

- визначити специфіку судочинства;

- визначити систему судів, юрисдикцію кожного з них;

6

- виявити етапи досудового розшуку, їхні характеристики;

- дослідити судові докази, якими оперували позивач та відповідач у

суді, їхні особливості та значення.

Предмет дослідження - дослідити судові докази, якими оперували

позивач та відповідач у суді, їхні особливості та значення.

Обєкт дослідження - судові органи Київської Русі.

Розділ 1. Судові органи Київської Русі

Судові органи – як особливі державні структури – в Київській Русі не

існували [1, с. 64]. Особливостями судово-адміністративного устрою
Київської Русі були те, що суд не був відділений від адміністрації та
судочинство поділялося на два відомства. Існувало 4 види судів: державні
(князівські), церковні, вотчинні (боярські) та громадські (вервні).
7

Серед судових органів Київської Русі можна виділити общинний суд як

найдавніший судовий орган. Община судила за нормами звичаєвого права.
Про нього Руська Правда згадує лише один раз (ст. 15 К. П.), говорячи про
пережиток давнього общинного суду («извод пред 12 человека») [2, с. 52].
Натомість, подібно до варварських кодексів європейського Заходу, Правда
описує процес приватного обвинувачення. За вбивство можна було
помститися, принаймні до ХІ століття, коли була передбачена компенсація.
Виявлення крадіжки ініціювало публічне оголошення про неї, після чого
власник викраденого майна мав повернути його протягом трьох днів. Якщо
він сам не був злодієм, то мав сприяти у проведенні низки регресивних
допитів, доки злодія не буде знайдено. Затримання злодія на місці злочину
дозволяло потерпілому залагодити справу на місці, а всі члени громади були
зобов'язані допомагати в переслідуванні злодіїв по гарячих слідах. Відмова
приєднатися до загону тягнула за собою звинувачення у співучасті, а закон
поширював відповідальність за відшкодування збитків і на тих, хто не брав
участі в переслідуванні. Справи про напади підпорядковувалися аналогічним
правилам. Спочатку судочинство вирішував таліон, але Руська Правда
деталізувала низку фінансових засобів захисту майже для будь-якого
мислимого правопорушення.

Цетнральний суд. Це вищий справедливий суд, де князь судив або сам,

або через посадників (управитель середньовічного руського міста-держави,
який призначався князем або обирався громадянами) і тіунів (назва
князівського або боярського чиновника). Насамперед, судили своїх васалів,
дружинників, бояр, які не були підсудні місцевим судам.

Вотчинний суд. Це був суд землевласників над залежним населенням

(холопами, закупами). Останні, в свою чергу, могли оскражити рішення у
феодала у княжому суді. Причиною виникнення таких судів було поступове
зростання землевласників та закріплення феодальних відносин. Про них
8

згадується у літописі й грамоті новгородського князя Мстислава

Володимировича Юр'єву монастирю 1130 р.

Церковний суд. Їх виникнення зумовило запровадження християнства

та значний вплив церкви на віруючих. Судові функції здійснювали єпископи,
архієпископи та митрополит. Якщо справа стосувалася населення, що
залежало від монастирів, то в такому випадку, судочинство проводив
архімадрит. Справи, які розглядала церква, стосувалися шлюбно-сімейних
відносин, святотатство, чаклунство і знахарство, про здійснення колишнього
дохристиянського язичницького культу.

Жоден з цих судів не передбачав участі третьої сторони. У судовому

процесі мали брати участь лише потерпілий і злочинець (разом з родичами).
Жодна з редакцій Правди навіть не згадує про суддю, не містить жодних
правил, що регулюють порядок явки до суду чи процедуру судового
розгляду. Відсутні навіть заяви про невинуватість, оскільки всі ці питання
Правда залишала на розсуд самої громади [1, c. 46].

Основними судовими доказами Київської Русі були: власне зізнання,

показання з чужих слів і свідчень очевидців, суд небесний, присяга, жереб,
зовнішні ознаки.

Небесний суд включав поле (поєдинок зі зброєю в руках), а також

випробування, такі як випробування залізом або водою.

Під час випробування залізом обвинуваченому давали розпечену

праску, яку він повинен був пронести кілька кроків. Потім прикладали руку, і
якщо через певний час не залишалося слідів опіку, то обвинуваченого
виправдовували, а якщо рана не заживала, то не виправдовували. Велика
редакція Руської Правди передбачала катування розпеченим залізом для тих,
кого звинувачували у вбивстві та крадіжці значних цінностей (вартістю
понад півгривні золота). Якщо було вкрадено від двох гривень до півгривні
золота, то застосовувалися тортури розпеченим залізом.
 9

Церковній юрисдикції підлягали люди, котрі безпосередньо були

пов’язані з церквою (ігумени, монахи, священики, дяки та їхні сім’ї), а також
ті, хто проживав при церквах і монастирях (каліки, жебраки, хворі, церковні
лікарі тощо), мешканці сіл і міст, які належали Церкві. Крім того, Церква
мала значні судові права й щодо іншого населення. Вона мала право
розглядати справи про розлучення, двоєжонство, зґвалтування, нецерковні
форми брання шлюбу, шлюб із близькими родичами, про спадщину між
дітьми, справи про чародійство, марновірство, єресь тощо. [2, c. 15]

2. В Київській Русі панував обвинувачувально-замагальний харктер

судового процесу, в якому сторони брали досить активну участь («позивач»,
«відповідач»), одна з яких захищалася, а інша обвинувачувала. Суддя
відігравав роль посередника. Це пояснювалося недостатньо розвинутим
державним механізмом. Однак у справах про злочини, які безпосередньо
зачіпали інтереси пануючого класу, використовувалися форми розшукового
(слідчого) процесу. Князі та їхні прибічники самостійно здійснювали
розслідування і самі ж судили таких злочинців. Елементи розшукового
процесу використовували і церковники під час розгляду справ про злочини
проти релігії і церкви [2, с. 65].

Сам процес називався тяжа, сторони – сутяжники, позивач – істець, а

відповідач – позваний. Явка до суду була обов’язковою, якщо відсутність
була поважною, то на сторону могли заступати добрі люди – представники,
яким довіряв суд. На судову розправу обидві сторони подавали докази, якими
могли бути:
 свідки (видоки - ті, що бачили особисто, послухи - ті, що щось чули або
могли позитивно схарактеризувати одну зі сторін, ними могли бути тільки
вільні люди (ст. 85 П. П.), а в деяких випадках боярські тіуни або закупи);
 речі (лице);
 особисте зізнання;
 присяга (хресне цілування, рота);
 10

 божі суди (ордалії - випробування розпеченим залізом, вогнем, холодною і

гарячою водою, мечем, жеребом, полем), також – труп, побої, синці, рани,
сліди.
Рішення суд виносив усно, оголошуючи всім присутнім. У карних справах
його виконували слуги князя (дружинники), одержуючи за це плату (мито).
Цивільні вироки виконувала відповідна сторона, за допомогою слуг
князя, церкви чи пана, залежно від того, чий це був суд. Апеляційних
інстанцій не існувало, вирок виконувався негайно. Лише заможна людина
могла поскаржитися князеві і попросити за встановлену плату переглянути
справу. [4]
Здебільшого, активність позивача в процесі виявлялася під час розшуку
злодія. Руська Правда передбачила детальну процедуру цього розшуку. До
неї входили «заклич», «звід» і «гоніння сліду».

Про «заклич» зазначено в статтях 32, 34 поширеної редакції Руської

Правди. У випадку вкрадення або зникнення холопа, худоби, зброї або одягу
потерпілий оголошував про це на торжниці. Якщо протяго трьох днів цю річ
знаходили у когось, то він ставав відповідачем. Відповідач повинен був
повернути річ і сплатити штраф. Це був один із можливих способів
розшукування злодія.

Іншим способом пошуку злодія вважається «звід». Він являв собою

процедуру розшукування особи, яка незаконно привласнила чужу річ
(кінцевого татя), і повернення речі її власнику. Правила «зводу»
регулювалися статтями 35—39 П. П. Звід відбувався лише тоді, коли річ
знайшли раніше, ніж пройшло три дні, або коли вона була знайдена в чужому
місті, а особа, що здійснила порушення, заперечувала недобросовісність її
придбання.

«Звід» проходив так. Якщо власник знаходив свою річ, то спочатку

звертався до володільця речі з вимогою піти туди, де він її взяв (ст. 35 П. П.).
Тоді вони разом йшли до тієї особи, у якої придбав річ; після цього ця особа
11

ставала відповідачем. Він мав сказати, у кого придбав украдену річ. Ця

процедура тривала доти, доки не знаходили людину, яка надбала вкрадену
річ. Така людина визнавалася злодієм, або іншими словами тать, тобто
грабіжник. У випадках, коли злодія необхідно шукати за містом, власник
може доручити «звід» лише третій особі, яка зобов’язана заплатити
власникові вартість речі, а сама вона має право продовжувати «звід».

Якщо «звід» веде до кордонів країни або закінчується тим, що власник

речі не може назвати особу, у якої він придбав викрадену річ, покупець, щоб
уникнути звинувачення в татьбі, має представити двох свідків або митника, у
присутності яких здійснювалася покупка (статті 36, 37, 39 П. П.).

Під час пошуків викраденої челяді, використовувалася спеціальна

процедура. Вона також включала в себе дію інституту «зводу». Особа, у якої
знаходили челядина, вела господаря до того, у кого вона купила його. Але
так це робиться тільки до «третього зводу». Третій відповідач мав передати
свого раба позивачу, а сам продовжував пошуки, використовуючи
украденого челядина, як свідка. Тобто за допомогою його свідчень
установити всіх, хто його купував та продавав до «кінцевого зводу», поки не
виявлять справжнього злодія. Після цього відбувався обмін челядинами між
третім відповідачем і позивачем, а «кінцевий тать» мусив сплатити продаж і
відшкодувати збитки позивачеві (ст. 38 П. П.).

«Гоніння сліду» керувалося ст. 77 П. П. і грунтувалося на гонитві за

злодієм, по його «слідах». Якщо «сліди» губилися, власник припиняв розшук.
У разі, коли вони вели до певного населеного пункту, то його жителі повинні
були відвести від себе підозру і взяти участь у розшуку. У іншому випадку
вони несли колективну відповідальність за татьбу.

Результати, отримані під час «зводу» і «гоніння сліду» ставали

підставою для прийняття судового рішення. Якщо справа була неясною, тоді
починали розшукувати нові докази.
12

3. Сторони мали також певні обов'язки. Так, у викладі доказів і

виправданні перед судом вони повинні були зберігати повагу один до одного.
Зневага, вчинена дією каралася великими штрафами. Закон передбачав
заходи щодо запобігання ябедництва і позовів, що робилися з метою помсти.
Позивач зобов'язаний був підтвердити присягою справедливість своєї скарги
або доносу на початку тяжби. Відповідач теж повинен був присягнути, що
говоритиме на суді правду. Той, хто відмовлявся давати присягу, відразу ж
визнавався винуватим. Винний платив усі збитки, заподіяні тяжбою його
супротивникові, а також судові мита і штраф. Судом розглядалися докази
прямі і непрямі; обвинувачувальні і виправдувальні, речові і особисті. В
процесі доведення (збирання, перевірки і оцінки доказів) велику роль грали
свідчення «видоків» — простих свідків, «пособників» — людей, які на суді
підтверджували все, що говорили сторони, що їх, що виставили, і «послухів».
У Руській Правді згадується «речовий доказ», тобто надання краденої речі,
виявленої у злодія [5, c. 393].

Таким чином, до судових доказів у Київській Русі відносяться:

свідчення видоків, послухів, зовнішні ознаки (сліди побоїв), речові докази та
власне зізнання. Якщо інших доказів не було, могла використовуватися
присяга (рота), що супроводжувалася цілуванням хреста, а також Божі суди
(поєдинок, ордалії – випробування водою або розпеченим залізом).

У "Руській правді" нічого не сказано про особисте зізнання. Однак не

можна сказати, що зізнання обвинуваченого (підсудного) у вчиненні злочину
або порушенні договору, вважатиметься неспростовним доказом. Руська
Правда наголошує на такому виді доказів, як показання видоків, котрі
вважаються свідками факту. Наприклад, стаття 38 Короткої Правди говорить
про очевидців убивства татя. У деяких випадках Руська правда, віддаючи
данину формалізму, для підтвердження того чи іншого факту вимагає
виставляти заздалегідь визначену кількість видоків. [2, с. 67]
13

В Руській Правді також говориться про свідчення послухів. Вони

вважаються свідками хорошої репутації сторони, яка брала участь у
судовому процесі. Так, особа, звинувачена у вбивстві, змогла відвести від
себе підозру, виставивши сім послухів (ст. 18 П. П.). Послухами були вільні
люди (ст. 85 П. П.), в окремих випадках – боярські тіуни або закупи (ст. 66 П.
П.).

Важливими доказами були результати отримані «судом Божим». Він

передбачав судову присягу, різноманітні ордалії та судові поєдинки. Відомі
два види судової присяги – позивача і відповідача. Позивач давав клятву
перед судом у випадку обгрунтування дрібних позовів (ст. 48 П. П.).
Відповідач складає так звану очищувальну присягу (ст. 49, 115 П. П.). Зміст
клятви полягав у тому, що особа повинна була підтвердити, що говорить
правду, присягаючись від імені божества. Вважалося, якщо ця особа
обманює, вона буде покарана Богом. Видом цього суду були ордалії.
Існувало два види ордалій: випробування залізом і випробування водою. На
жаль, про саму процедуру в Руській Правді нічого не згадується. У разі
випробування водою підозрюваного кидали зв’язаним у воду і, якщо він
тонув, вважався невинним (“Погану людину вода не бере”). При
випробуванні розпеченим залізом невинним визнавався той, у кого не
залишалося слідів опіків. [5, c. 79]

Руська Правда не згадує про судовий поєдинок, але відомості про нього
до нас дійшли з інших джерел. З його допомогою вирішувалася доля спірної
справи залежно від перемоги або поразки однієї зі сторін, що вступали перед
судом в єдиноборство, часто зі зброєю в руках. Правдивим вважався той, хто
перемагав. [2, c. 67]

4. Функцію сприяння судочинству виконували певні особи: дєтскі,

отроки, мечники, метельники, ємці і дворяни. Вони призначались для
виконання певних процесуальних дій: доставляли обвинувачених до суду або
надавали в цьому допомогу потерпілим, були присутніми при
14

випробовуваннях і тортурах, забезпечували виконання судових рішень, а

також, чи виконували різні доручення князя, його представників і суддів [5,
c. 391]. Суд виносив рішення усно. Сторона могла оскаржити рішення та
звернутися до князя. Він в свою чергу переглядав справу. Стосувалося це в
основному феодалів. Виконання рішення здійснювалося одразу. Сторона, що
програла справу, отримувала допомогу від судових агентів князя.

Розділ 2. Судочинство Київської Русі

15

Про процедуру судового розгляду за "Руською правдою" відомо

небагато. Очевидно, заінтересована особа (потерпілий) повинна була сама
порушувати справу в громадському суді або ж звертатися по захист до
князівського уповноваженого. Звинувачення мало бути персональним, тобто
направленим проти відомої особи. [8]

«Правда» не має чіткого розмежування між кримінальним і цивільним

процесами, хоча деякі процесуальні дії (наприклад, гоніння сліду, звід) могли
застосовуватися лише у кримінальних справах. В цілому і у кримінальних, і у
цивільних справах застосовувався змагальний процес. [3, с.215]

Його основними рисами є:

- сторони називалися «позивач» та «відповідач»

- судовий процес розпочинався із заяви позивача

- сторони в процесі визначалися формально рівними, що позначалося у

їх однакових стартових можливостях

- розподіл тягаря доказування між сторонами

- позивач збирав тільки докази, які підтверджували обвинувачення, а

відповідач - лише ті, які його виправдовували

- пасивний характер суду в доказуванні, що виражалось у тому, що

суддя не досліджував доказів, зважуючи їх внутрішню силу, не
обґрунтовував вирок [9, с.217-219]

- завершення процесу в разі визнання відповідачем вини

В період Руської правди позивач сам притягував до суду відповідача, і

виконання рішення проводилось стороною, яка виграла справу. [10, с.2] Крім
того, в ті часи покривджений мусив самотужки шукати злочинця, добирати
свідків і таке інше. [7, с.100]
16

Рішення суд виносив усно, оголошуючи всім присутнім. У карних

справах його виконували слуги князя (дружинники), одержуючи за це плату
(мито). Цивільні вироки виконувала відповідна сторона, за допомогою слуг
князя, церкви чи пана, залежно від того, чий був суд. Апеляційних інстанцій
не існувало, вирок виконувався негайно. Лише заможна людина могла
поскаржитися князеві і попросити (за встановлену плату) переглянути
справу. [3, с.215-216]

Отже, судовий процес у Київській Русі мав яскраво виражений

змагальний характер: він починався лише з ініціативи позивача, сторони в
ньому (позивач і відповідач) користувалися рівними правами, судочинство
здійснювалось публічно та усно, не існувало розбіжностей між цивільним та
кримінальним процесами.

Розділ 3. Обвинувально-змагальна форма судового процесу

Київської Русі
17

3.1 Досудові відносини сторін: заклич, звід, гоніння сліду

«Заклич»

«Руська правда», що закріпила традиційні процедури упіймання злодія

та розшуку вбивці, визначили три стадії (етапи) досудового процесу:
«заклич», «звід» та «гоніння сліду». Отримані під час проведення «зводу» і
«гоніння сліду» результати ставали підставою для прийняття судового
рішення. [11, с.57]

Розшук злочинця в Київській Русі здійснювався потерпілим і його

родичами, що вказує на приватноправовий характер судового процесу. [8]

«Заклич» - перша стадія судового процесу, один із засобів розшуку

злодія або особи, яка незаконно привласнила чужу річ, що мала цілком
визначені індивідуальні ознаки.

Дана стадія полягала у тому, що про пропажу майна і початок пошуку

викрадача оголошували публічно (звичайно на торгу). Давався триденний
термін для повернення викраденого, після закінчення якого особа, у якого
виявляли шукані речі, вважалась винною і повинна була повернути майно,
доводити законність його придбання і сплатити власнику винагороду в
розмірі трьох гривень. Якщо річ знаходили до закінчення триденного
терміну, то винного не карали.

Сутність «закличу» визначена в ст. 32 та 34 П.П. Стаття 32 говорить:

«А челядин скрыеться, а закличють и на торгу, а за 3 дни не выведуть его, а
познаеть и (в) трети день, то свой челядин понятии, а оному платити 3
гривны продажи». [12, с.31] У ній йдеться про те, що за схованого челядина,
якого знайшли після трьох днів, господарю виплачують штраф, а також
повертають цього челадина. У статті 34 згадується про таку ж процедуру
повернення і сплати штрафу, але щодо коня, одягу та зброї.
18

Якщо потерпілий виявляв пропажу майна або холопа не відразу, а

післяякогось часу, коли «гарячих слідів» уже не було, він все одно повинен
був зробити заяву про крадіжку - «заповесть на торгу». Після оголошення на
торгу хазяїн зниклої речі міг самостійно вилучати її у всякого, у кого він її
виявить. Ніяких судових процедур при цьому не передбачалося.

Тобто той, у кого знаходили втрачену річ, вважався відповідачем і

повинен був повернути її і заплатити потерпілому штраф за образу. [13, с.
309]

«Звід»

У Руській Правді передбачена особлива форма виявлення втраченого

майна - звід. Якщо після «закличу» зникла річ виявляється в особи, що
заявила себе сумлінним набувачем, починався звід. [14]

Він являв собою процедуру розшукування особи, яка незаконно

привласнила чужу річ (кінцевого татя), і повернення речі її власнику.
Правила «зводу» регулювалися статями 35-39 П.П. «Звід» відбувався у тому
разі, коли річ знаходилася до «закличу», тобто коли її відшукували до того,
як минули три дні після «закличу», або коли вона була знайдена в чужому
місці чи миру, а особа, у якої булла виявлена річ, заперечувала
недобросовісність її придбання.

Порядок «зводу» був такий. Власник, який знайшов свою річ, не міг
одразу її повернути, а звертався до володільця речі з вимогою: «пойди на
свод, где есть взял» (ст. 35 П.П.). Якщо володілець не тать, він разом із
позивачем йшов до тієї особи, у якої придбав річ; тепер уже ця особа ставала
відповідачем. Новий відповідач мусив вказати, у кого він придбав украдену
річ; і так «звід» відбувався доти, доки не знаходили людину, яка не могла
пояснити, яким чином украдена річ потрапила до неї. Така людина
визнавалася злодієм з усіма наслідками, що випливали з цього. У випадках,
коли злодія треба було шукати за межами міста, володілець речі вів «звід»
19

тільки до третьої особи, котра зобов'язана була сплатити власнику вартість

речі, а сама отримувала право продовжувати «звід».

Якщо «звід» приводив до кордонів держави або закінчувався тим, що

володілець речі не міг назвати особу, у якої придбав украдену річ,
добросовісний покупець міг відвести від себе звинувачення в крадіжці,
виставивши двох свідків покупки або митника, у присутності яких
здійснювалася покупка (статті 36, 37, 39 П.П.). Наприклад, стаття 39: «А ис
(с)воего города в чюжю землю свода нечуть, но тако же вывести ему послухи
любо мытника, перед ким же купивше, то истьцю лице взятии, а прока ему
желети, что с нимь погибло, а оному своих кун желети».

Спеціальна процедура застосовувалася під час розшуку украденої

челяді. Тут також, як і у справах про крадіжку речей, вступав у дію інститут
«зводу». Особа, у якої виявлявся чужий челядин, вела господаря до того, у
кого вона купила цього челядина. Той діяв аналогічним способом. Але так
справа велась тільки до «третього зводу». Третій відповідач мусив віддати
позивачеві свого раба, а сам продовжувати розшук, використовуючи
украденого челяди як «лице», тобто на підставі його свідчень установлювати
усіх тих, хто його купував і продавав аж до «кінцевого зводу», до виявлення
справжнього злодія. Тоді відбувався обмін челядинами між третім
відповідачем і позивачем , а «кінцевий тать» мусив сплатити продаж і
відшкодувати збитки позивачеві, про що йдеться у статті 38 П.П.: «Аще
познаеть кто челядин свои украден, а поиметь и, то оному вести и по кунам
до 3-го свода; пояти же челядина в челядин место, а оному дати лице, ать
идеть до конечняго свода.ю а то есть не скот.ю не лзе речи: (не веде), у кого
есмь купил, но по языку ити до конца; в кде будеть конечнии тать, то опять
воротять челядина, а свои поиметь, и протор тому же платити, а князю
продаже 12 гривен в челядине или украдше». [12, с.32]

К.О. Неволін вважав «звід» первинною стадією провадження справи

[15, с.246]. М.І. Ланге писав, що «зводом називалася перевірка посилання
20

однієї особи на іншу, тобто звід є ніщо інше, як очна ставка» [16, с.233].
Проте сьогодні більш усталеною є думка, що «звід» був другою стадією
досудового процесу.

«Гоніння сліду»

Специфічною процесуальною формою досудової підготовки справи

було «гоніння сліду», тобто пошук злочинця за його слідами. Дана процедура
регулювалася статтею 77 Поширеної редакції Руської Правди: «Не будеть ли
татя, то по следу женуть; аже не будеть следа ли к селу или к товару, а не
отсочять от собе следа, ни едуть на слде или отбьться, то тем платити татбу и
продажю; а след гнати с чюжими людми а с послухи; аже погубять след на
гостиньце на велице, а села не будеть, или на пусте, кде же не будеть ни села,
ни людии, то не платити ни продажи, ни татбы». [12, с.35]

Якщо «гоніння сліду» давало змогу виявити злочинця і отримати

очевидні докази його провини, то порядок судочинства був тим же, що і при
упійманні злочинця «при лице». Якщо ж у процесі розшуку сліди злочинця
будуть утрачені, то відповідальність за злочин несе община, на землі якої
втрачено слід. У цьому випадку вона повинна або видати злочинця, або
«отсочити від себе слід», тобто вказати його продовження. Коли ж слід був
втрачений біля великої дороги або в степу, розслідування припинялося.
Траплялося, що виплата такого штрафу - дикої віри тривала декілька років і
реально призводила до закабалення громади князем. Щоправда, в "Руській
правді" зазначалося, що "община не платить за знайдені труп або кістки,
якщо не знають убитого і про те, що трапилося, ніхто не чув".

"Звід" і "гоніння сліду" відбувалися зі збереженням давніх урочистих

форм. Той, хто "гнав слід", міг вимагати від властей допомоги. Отримані під
час проведення «зводу» і «гоніння сліду» результати ставали підставою для
прийняття судового рішення.
21

Слід зазначити, що «гоніння сліду» як процесуальна дія, спрямована на

розшук і викриття злочинця, по суті своїй була прадавнім способом
колективної взаємодопомоги сільських і міських громад. А оскільки на Русі
впродовж багатьох віків первинним соціально-господарським осередком
суспільства була саме община (чи її похідні: артіль, товариство), а держава не
мала коштів на утримання професіоналів і всіляко прагнула перекласти на
суспільство частину своїх повноважень, розшук злочинців силами общини
застосовувався майже тисячу років [17, с. 168-169].

Таким чином, юридичний процес у Давньоруській державі мав кілька

стадій і першою з них було досудове слідство, яке, у свою чергу, розділялося
на кілька етапів. Першою з них можна вважати «заклич», далі - «звід» і,
насамкінець, «гоніння сліду». [13, с.312]

3.2 Судовий розгляд справи. Система доказів

У разі неясності справи зверталися до розшукування нових доказів. У

Київській Русі використовувалися такі види судових доказів: особисте
зізнання, свідчення «послухів і видоків», речові докази, «суди божі».
Доказами могли бути також сліди побоїв (синці на обличчі і тілі
потерпілого), знайдені у підозрюваного вкрадені речі, знайдення трупа на
території верви та ін.

Ні Руська правда, ні інші пам'ятки права не вказують на власне

зізнання як судовий доказ, але логіка підказує, що цей доказ стояв на
першому місці . Не випадково на наступних етапах розвитку державності він
буде названий у праві як «цариця доказу». [18]
22

Немає сумніву в тому, що зізнання обвинуваченого (відповідача) у

вчиненні злочину або порушенні договору вважалося безспірним доказом. [2,
с.88]

Руській Правді відомий такий вид доказу, як показання видоків, котрі

вважалися свідками факту правопорушення. Так, стаття 38 К.П. говорить про
очевидців убивства татя: «Аще убьють татя на своем дворе, любо у клети,
или у хлева, то тои убит; аще ли до света держать, то вести его на княжь
двор; а оже ли убьють, а люди будуть видели связан, то платити а немь».

Характерно, що у використанні свідчень свідків з'являється елемент

формалізму. Так, у деяких цивільних і кримінальних справах було потрібне
лише певне число свідків: двоє про укладення договору купівлі-продажу, два
видока образи дією тощо.

Руська Правда передбачала і такий вид доказів, як свідчення послухів,

котрі, на думку більшості дослідників, були свідками доброї слави сторони,
яка брала участь у судовому процесі. Так, звинувачуваний у вбивстві міг
відвести від себе підозру шляхом виставлення семи послухів. «Аще будеть на
кого поклепная вира, то (о)же будеть послухов 7, то ти выведуть виру; паки
ли варяг лик то ин то два», - говориться в статті 18 Поширеної редакції
Руської Правди. Послухами, відповідно до статті 85 П.П., могли бути тільки
вільні люди: «Ты тяже все судять (с) послухи свободными; будеть ли послух
холоп, то холопу на правду не вылазити; но оже хощеть истец, или иметь и, а
река тако: по сего речи емлю ти, но яз емлю тя, а не холоп, и емети и на
железо; аже обинити и, то емлеть на немь свое; не обинить ли его, платити
ему гривна за муку, зане по холопьи речи ял и». [12, с.36]
23

Розділ 4. Виконання судових рішень

Крім вище згаданих в окремих випадках виключне значення мали

зовнішні ознаки і речові докази - лице, поличне. Так, наявності побоїв і
синців на тілі було достатньо для доказу биття. При крадіжці істотне
значення мало місцезнаходження краденого майна. У церковному суді, як
вважає більшість дослідників, застосовувався інквізиційний, розшуковий
процес з усіма його атрибутами, у тому числі і тортурами.

У Київській державі діяла ціла система формальних доказів - присяги,

поєдинок, ордалії. [3, с.214-215] У сукупності вони називалися «судом
божим». Його існування пояснюється властивими людям того часу повір'ями,
глибокою релігійністю, неосвіченістю. Звернення до Божого суду вважають
традиційним для ранньофеодальних релігійних суспільств, коли
можливостей для справжнього розшуку і збору доказів фактично не було.

Якщо вартість вкраденої речі була відносно незначною (менше двох

гривень), обвинувачення доводилось або спростовувалося простою клятвою.
Той, хто прийняв таку присягу, вважався невинним. Присяга існувала ще до
прийняття християнства. Про неї йшлося у пам'ятках, датованих початком X
століття. Зокрема, у договорі Олега із Візантією (911 р.), розповідалося, що
русичі, присягаючи, знімали з себе щити і клялися богом Перуном. Тоді
присяга називалася "ротою". З прийняттям християнства присяга також мала
усний характер і супроводжувалася цілуванням хреста. [8]

Руська Правда знає два види судових клятв - для позивача і

відповідача. Позивач давав перед судом клятву у випадку обґрунтування
невеликих позовів, що закріплено у статті 48 П.П.: «Аже кто купець купцю
дасть в куплю куны или в гостьбу, то купцю пред послухи кун не имати,
послуси ему не надобе, но ити ему самому роте, аже ся почнеть запирати».
24

Відповідач давав так звану очищальну клятку, що закріплено у статті 49

Поширеної Правди: «Аже кто поклажаи кладеть у кого любо, то ту послуха
нетуть; но оже начнеть болшим клепати, тому ити роте, у кого то лежал
товар: а толко еси у мене положил, зане же ему в бологодел и хоронил товар
того». [12 с.33] Про це ж йдеться і в ст. 115 П.П.: «Аже кто не ведая чюж
холоп усрячеть и, или повесть дееть, любо держить и у собе, а идеть от него,
то ити ему роте, яко не ведал есмь, оже есть холоп, а платежа в том нетуть».
[12, с.38]

Зміст клятви зводився до того, що той, хто її давав, на підтвердження

того, що він говорить правду, присягався іменем божества. Вважалося, якщо
той, хто давав клятву, обманював, він неодмінно буде так чи інакше
покараний вищими силами.

Крім того, Руська Правда згадує про жереб як вид судового доказу. До
цього вдавалися тоді, коли сторони в силу певних причин відмовлялись від
присяги.

Серед формальних доказів варто виокремити судовий поєдинок -

«поле» («У полі - дві волі, комусь Бог допоможе»). Той, хто переміг в
поєдинку, вигравав справу, оскільки вважалося, що Бог допомагає правому.
Щоправда в Руській Правді та інших тогочасних законах про «поле», вже не
згадується. [3, с.214-215] Однак про нього є відомості у повідомленнях
арабських письменників Х ст., а також у пізніших руських правових
пам'ятках, де судовий поєдинок згадується як дуже поширений спосіб
одержання доказів. Це дає змогу стверджувати, що судовий поєдинок
застосовувався і в Київській Русі. З його допомогою вирішувалася доля
спірної справи залежно від перемоги або поразки однієї зі сторін, що
вступали перед судом в єдиноборство, часто зі зброєю в руках. Правдивим
вважався той, хто перемагав. [2, с.88-89]
25

Існував ще й «Божий Суд», а саме ордалії, згідно з якими брали пробу

водою чи вогнем. Це, власне, язичницькі пережитки, які трималися на
уявленнях про «чисте» й «нечисте», «праве» й «неправе», що існують у
безпосередньому матеріально-речовому втіленні. [7, с.100]

Розрізнялися два види ордалій: випробування залізом і випробування

водою. Але в Руській Правді нічого не говориться про саму процедуру
ордалії, тому про неї можна лише здогадуватися, користуючись методом
порівняльного правознавства. Випробування залізом використовувалось у
разі звинувачення в серйозних злочинах, коли обвинувачений не міг
привести свідків на доказ своєї невинуватості. Випробування провадились
навіть проти волі підозрюваного в убивстві або крадіжці («з неволі»): його
метою було, по суті, підтвердження обвинувачення людини, «добру волю»
якої ніхто не хотів засвідчувати (навряд чи були випадки, коли
обвинувачений не обпікався, тримаючи в руці розжарене залізо). [2, с.89]

При випробуванні залізом звинуваченому давали в руки розжарене

залізо, яке він повинен був пронести декілька кроків і кинути. Після цього
рука зав'язувалась в мішок, і якщо через визначений час слідів опіку не
залишилось, то звинуваченого оправдовували, а якщо рана не заживала -
звинувачували. [3, с.214-215]

Процедура випробування водою була така: підозрюваного, руки й ноги

якого були зв'язані, опускали на середину озера; якщо він випливав («вода
його не приймала»), то тим підтверджувалася його винуватість; якщо тонув,
його витягували і проголошували невинуватим. [19, с.33]

Слід зазначити, що, незважаючи на формалізм, інколи лише зовнішню

об'єктивність давньоруського судочинства, воно, зрештою, послідовно
захищало інтереси панівного класу. Феодал міг привести до суду більшу
кількість послухів, успішніше організувати «звід» та «гоніння сліду». Маючи
кращу зброю і кращого бойового коня, він міг розраховувати на перемогу в
26

судовому поєдинку. І, звичайно, на його боці завжди були судді -

представники того самого панівного класу.

Висновок

Отже, судова система в Київській Русі була важливою складовою

суспільно-політичного устрою країни. У країні існувало кілька типів судів,
включаючи князівський суд, віче та піддячий. Судовий процес ініціювався
позивачем, а докази відігравали вирішальну роль у судовому процесі. Після
того, як рішення було досягнуто в суді, рішення суду виконувалося місцевою
владою. Правова система Київської Русі дає уявлення про тогочасні правові
та соціальні практики, а також про розвиток сучасної судової системи.

Руська правда передбачала дав види судових клятв - для позивача та

відповідача. Фактично вони зводилися до того, що той, хто складає дану
присягу, на підтвердження правдивості своїх слів клянеться божеством.
Вважалось, що той, хто збрехав, буде покараний вищими силами.

Про поєдинок у Руській правді нічого згадується, проте можна дійти

висновку, що це було певні силові бої між позивачем та відповідачем.
Переможцем у справі був той, хто переміг у поєдинку.

І нарешті ордалії. Вони існували двох видів: випробування водою та

випробування вогнем. Нажаль, Руська правда не вказує на процедуру їх
проведення, проте про неї можна здогадатись, скориставшись знаннями з
порівняльного правознавства.

Отже, судовий процес Київської Русі - перша сходинка до розвитку

майбутнього українського судочинства. Суд давньоруської держави
27

вирізнявся рядом особливостей, що дозволило вирізнити його серед судових

систем інших країн, зокрема тогочасних держав.

Список використаної літератури

1. Пашук А.Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII-XVIII

столітті (1648-1762) / А.Й. Пашук. - Львів, 1967. - 179 с.

2. Історія держави і права України. Підручник. - У 2-х т. / за ред.: В.Я. Тація,

А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка. - Том 1. К.: Ін Юре, 2003. - 656 с.

3. Суд і процес в Київській Русі [Текст] / І.Г. Проскурняк // Незалежний суд -

гарантія захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина:
матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (30 трав. 2009 р.). - Чернівці: Чернів.
нац. ун-т / Верхов. Суд України, М-во освіти і науки України, Апеляц. суд
Чернівец. обл., Акад. суддів України, Чернівец. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича,
2009.

4. Дювернуа Л.Н. Источник права и суд в древней России: Опыты по истории

русского гражданского права / Л.Н. Дювернуа. - СПб., 2004.

5. Суд і процес у давньокиївській державі [Текст] / С.Г. Меленко//

Незалежний суд - гарантія захисту прав, свобод та законних інтересів
людини і громадянина: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (30 трав. 2009
р.). - Чернівці: Чернів. нац. ун-т / Верхов. Суд України, М-во освіти і науки
України, Апеляц. суд Чернівец. обл., Акад. суддів України, Чернівец. нац. ун-
т ім. Ю. Федьковича, 2009.

6. Король Віктор Юхимович. Історія України. - К.: Фемина, 1995. - 264 с.

28

7. Нариси з історії українського державотворення / С. Грабовський, С.

Ставрояні, Л. Шкляр. - К.: Генеза, 1995. - 608 с.

8. Терлюк І.Я. Історія держави і права України : навч. посіб. / І.Я. Терлюк;
Львів. держ. ун-т внутр. справ. - К.: Атіка, 2011. - 944 с.

9. Суд і суддя в історичній реальності (від Київської Русі до сьогодення)

[Текст] / Ю. Меліхова // Вісник Академії правових наук України: зб. Наук.
пр. / редкол.: В.Я. Тацій та ін. - Х.: Право, 2011. - №1(64).

10. История развития исполнительного производства в России до февраля

1917 г. [Текст] // История государства и права. - Юрист, 2002. - №4.

11. Древнерусское государство и право / под. ред. Т.Е. Новицкой. - М., 1998. -
96 с.

12. Хрестоматія з історії держави і права України [Текст]: у 2-х т. / за ред. В.

Д. Гончаренко. - К.: Ін Юре. / Т. 1. З найдавніших часів до початку ХХ ст. -
1997. - 464 с.

13. Досудова стадія юридичного процессу в Давньоруській державі [Текст] /

Б. Стецюк // Публічне право. - 2012. - №4(8).

14. Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ-ХІІІ вв. - М.:
«Наука», 1982. - 589 с.

15. Неволин К.А. История российских гражданских законов: в 3 т. / К.А.

Неволин. - СПб.: [б. и.]; 1845. - Т. 1. - 258 с.

16. Ланге Н. Исследование об уголовном праве Русской Правды / Н. Ланге. -

СПб.: Типография II-го Отделения Собственной Е. И. В. Канцелярии, 1860. -
290 с.

17. Амплеева Т.Ю. История уголовного судопроизводства России (IX-XIX

вв.) Специальность 12.00.01 «Теория и история права и государства; история
29

учений о праве и государстве» / дис. докт. юрид. наук / Т.Ю. Амплеева. - М.:
МГИМО, 2009. - 456 с

18. Музиченко П. Історія держави і права України: навч. посіб. / Петро

Музиченко. - 6-те вид., перероб. і доп. - К.: Знання, 2007. - 431 с.

19. Черниловский З.М. Русская Правда в свете славянских судебников //

Древняя Русь: Проблемы права и правовой идеологии. - М., 1984.