Семінарське заняття 3

Литовсько-Руська держава. Українські землі

під владою Речі Посполитої (сер. XIV - п.п. XVIIст.) (4 год.)
План
1. Литовські статути (1529, 1566, 1588 рр.): передумови укладання, загальна характеристика.
2. Характеристика правової системи Литовсько-Руської держави та Речі Посполитої:
 а) становлення державного права;
 б) право власності, зобов’язальне право;
 в) спадкове та шлюбно-сімейне право;
 г) злочин і покарання.
3. Магдебурзьке та Хелмське право у містах.
4. Судові органи і судовий процес в Литовсько-Руській державі. Поширення в Україні польської судової системи.
Питання 1
.Загальна характеристика прийняття Литовських статутів
1.1. І Литовський статут – 1529 р.
Ще на початку XVI століття держава Литовська не мала кодифікованого законодавства, а правувалася, окрім
краєвих установ і привілеїв, за своїми місцевими звичаями. Князівський уряд мав намір звести докупи всі
"права", але здійснення його відкладалося. З ініціативою кодифікації виступило шляхетство, яке саме набирало
сили. Кого представники на сеймі 1514 року подали великому князеві прохання, щоб дав писані права та закони. На
сеймі 1522 року справу було порушено знову. Проект статуту складався юристами великокняжої канцелярії. При
цьому враховувалися норми звичаєвого права, Судебника Казиміра 1468 року, а також привілеї 1447, 1492 та інших
років, римське, польське та германське право.
Дослідники цього статуту вбачають також його зв'язок зі старим руським правом, особливо з "Руською правдою".
Більшість вчених зійшлися на тому, що саме Литовська Русь, себто Білорусь і Україна, найбільше зберегла й
розвинула староруські правові норми.
Обміркований на кількох сеймах, статут був ухвалений восени 1529 року. Він не друкувався, а для практичного
вжитку переписувався. Через те в списках, що збереглися й дійшли до нашого часу, зустрічаються різні
неузгодження, поправки, додатки. Характерною рисою статуту є те, що писаний він білоруською мовою.
Проект Статуту був поданий сейму в 1522 році, остаточний текст його було затверджено на віденському сеймі
лише в 1529 році. Статут було прийнято як закон, який мав однакову силу для всіх жителів Литовсько-Руської
держави незалежно від їхнього стану. Джерелами Статуту були: звичаєве право, великокнязівські привілеї та норми
Руської правди, а також римське канонічне право
У Статуті 1529 року було 13 розділів, які нараховували 282 статті. В перших трьох розділах були зібрані, в
основному, норми конституційного права та принципіальні положення інших галузей права, в четвертому та п'ятому
— шлюбно-сімейне та спадкове, в шостому — процесуальне, в сьомому — кримінальне, у восьмому — земельне, в
дев'ятому — лісне та мисливське, в десятому — цивільне, в одинадцятому, дванадцятому та тринадцятому —
кримінальне та процесуальне право. У Статуті були юридично закріплені основи суспільного та державного ладу,
правове становище населення, порядок утворення, склад та повноваження деяких органів державного управління.
Така повнота систематизації правових норм різних галузей права дає підстави називати Статут 1529 року
зводом законів на основі кодифікації місцевого права, викладеному на мові староруській, зрозумілій для
більшості населення Литовсько-Руської держави. Шляхті було гарантовано: її не можна карати без судового
публічного процесу; землю не можна одібрати без вини; відповідальність шляхтича за злочин встановлювалася
лише індивідуально. Шляхта також дістала право апеляції на рішення сулу воєводи або старости до самого великого
князя, мала свободу виїзду за кордон.
1.2. ІІ Литовський статут – 1566 р.
У 30-40-х роках XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулись значні соціально-політичні зміни.
Зміцнилось правове становище шляхетства в його боротьбі з магнатами. Значну частину шляхти не
задовольняв Статут 1529 року. Найбільш настирною у вимогах прийняти новий статут була волинська шляхта. На
Віденському сеймі 1551 року Сигізмунд II зобов'язався "с порадою панов-рад своих" створити для виправлення
діючого Статуту комісію з п'яти католиків і п'яти православних.
Статут 1566 року був правовою системою незалежної держави, зв'язаної з Польщею тільки спільним правителем. На
черзі дня стояла більш тісна унія двох держав. її підтримували повітові сеймики, які бажали шляхетського
 судочинства за польським зразком. Висловлювалась вимога рівності всієї шляхти перед законом, що
пов'язувалось з ліквідацією судових привілеїв магнатів.
Статут було затверджено сеймом у 1554 році, але він набрав чинності тільки з 1566 року. Він закріплював
соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 року.
Статут 1566 року підрозділявся на 14 розділів і 367 артикулів.
Якщо порівняти І та II Статути, то в останньому бачимо більш досконалу систематизацію правового матеріалу.
Розділи перший, другий і третій тут регулюють норми державного права, розділ четвертий присвячено судоустрою,
розділи з п'ятого по десятий — приватному праву, нарешті, розділи з одинадцятого по чотирнадцятий регулюють
кримінальне та процесуальне право. II Статут називають ще Волинським, і це, мабуть, тому, що найбільшого
поширення він набув на Волині, проте діяв також у Київському та Брацлавському воєводствах.
Процес збільшення шляхетських прав і привілеїв, бажання шляхти закріпити ці права у кодексі привели до схвалення
сеймом нової редакції — так званого "Волинського" статуту 1566 року. Окрім судів державних та статутових,
серед українського й білоруського населення утворювався народний (громадський) суд, відомий під назвою
"копи". Копний суд стояв у тісному зв'язку зі старим вічевим зібранням. Населення певної території складало
певного роду союз для охорони себе від злочинних елементів і боротьби з ними. Коли хтось помічав злочин або сам
ставав його жертвою, то скликав "копу", себто віче всіх правоспроможних осіб своєї округи, які мусили з'являтися
самі або присилати заступників, щоб учинити слідство й суд. Компетенція копного суду була широка: до неї
належали майже карні й цивільні справи, які могли виникнути серед населення. До копного суду могли звертатися
всі стани суспільства. Копний суд передавав справу як до вищої інстанції — до суду громадського туди ж можна
було й апелювати на його вироки.
Люблінська унія передбачала не лише інтеграцію державних структур, а й зближення польської та литовської
систем права. Під польським впливом на сеймі 1569 року було прийнято постанову, що призначала депутатів для
виправлення Статуту, які "Статут польський мають покласти перед собою, узгодити з ним, наскільки це можливо,
литовські закони, щоб у всій нашійдержаві, яквєдиній Речі Посполитій, могло відправлятись єдине і негайне
правосуддя". Але до уніфікації права не дійшло. Шляхта Великого князівства Литовського вперто захищала
автономію своєї правової системи, в якій вона не без підстав вбачала основу політичної автономії Литви у
федеративній Речі Посполитій.
Статут 1566 р., в суті речей, на високому рівні кодифікаторської техніки завершив розвиток Великого князівства
Литовського як правової держави, підтвердивши цикл реформ, що передували оголошенню самого Статуту.
Відкриває цю низку актів королівський привілей 1563 р. про скасування обмежень православних порівняно з
католиками. Наступний крок - це Більський привілей 1564 р., за яким і для магнатів, і для шляхти
запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зразком земського судочинства в Польщі. Розвиваючи початі
реформи, Віленський привілей 1565 р. проголосив створення регулярних повітових сеймиків і вальних сеймів із
правом шляхти «на містцях гловнійших повітом... зьєждчатися, радити, обмовляти й обмишляти». Утворення
земських судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територіяльного поділу держави, що тоді
ж було проведене й зафіксоване у так званому «Списаньі повітов Великого князства Литовского й врадников в них».
Згідно з новим адміністративним поділом, на теренах майбутньої України встановлено такі адміністративні одиниці-
воєводства: Київське - з двома судовими (Київським і Мозирським) і двома несудовими (Житомирським і
Овруцьким) повітами; Волинське — з Луцьким, Володимирським і Крем'янецьким судовими повітами; Брацлавське
- з одним судовим повітом (Брацлавським) і одним несудовим (Вінницьким), а також Підляське та Берестейське (з
Пінськом) Цей поділ, що з незначними змінами проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо торкався і політичних
прав шляхти, бо лише володіння «осілістю», тобто маєтком, у конкретному повіті служило підставою для участи в
місцевих сеймиках і надавало право голосу в земських самоврядних органах. У такий спосіб Другий Литовський
Статут 1566 р. радикально зреформував усю систему органів влади й управління, остаточно утвердивши ідею
самоврядної і шляхетської держави, зближеної в типі основних політичних структур із Польським
королівством
1.3. ІІІ Литовський статут – 1588 р.
Робота над III Статутом зробила можливим подальший розвиток правової системи Великого князівства Литовського.
В комісію, створену для доповнення Статуту, король призначив двох радних панів (одного — єпископа, другого —
світського, "секретаря нашого — доктора Августина" і дев'ять представників шляхти (по одному від воєводства).
Серед них були католики і православні. Більшість дослідників відносить початок копного права до часів "Руської
правди", себто до XI—XII століть, і взагалі підкреслює тісний внутрішній зв'язок між копкими судами й
громадськими вічевими судами старої Русі
Кодифікаційний процес Великого князівства Литовського продовжувався У 1588 році затверджено нову, найбільш
розроблену редакцію статуту, відомий під назвою "Новий". В ньому найбільш проглядається врегулювання
феодальних відносин Земельне право охороняло монополію земельної власності шляхти. Цей статут в
протилежність акт Люблінської унії 1569 року закріпив державно-політичну самостійність Великого
князівства Литовського. При розробці III Статуту головну роль відіграли депутати воєводства. Це свідчило про
зміну в співвідношенні політичних сил на користь шляхетства. Проект Статуту обговорювався на повітових
сеймиках шляхти та на генеральних литовських з'їздах в 1582 і 1584 pp. Редакційні роботи були зосереджені в
канцелярії Великого князівства. Звідси та провідна роль, яку відігравали в роки підготовки Статуту канцлери та
підканцлери: Микола Радзивілл, Остафій Волович і Лев Сапега.
ІІІ Статут був затверджений у відповідності з процедурами того часу спеціальним актом короля Польщі і
Великого князівства Литовського 28 січня 1588 року. В листопаді 1588 року він був надрукований і набрав
чинності. У вступі до III Статуту, написаного Левом Сапегою, підкреслювалося, що метою правової держави є
охорона прав і свобод громадян.
Правова система за Статутом 1588 року — це вдалий синтез принципів станового ладу і нових правових понять,
спрямованих у майбутнє. Найкращим доказом того, що цей синтез був вдалим і відповідав вимогам епохи, є те, що
два з половиною століття Статут являв собою взірець для законодавців і задовольняв судову практику на
литовських, українських та білоруських землях. Слід також підкреслити, що III Статут діяв на всіх українських
землях, які входили до складу Речі Посполитої. Статут 1588 р складався з 14 розділів, нараховували 488 статей.
Право кожного періоду відповідає в основному економічним, політичним та соціальним відносинам, які його
породили. Основу правової системи даного періоду складав поділ права на публічне та приватне. Кримінальні
норми зливались як з публічним, так і з приватним правом. Майнові відносини розглядались як відносини людей з
речами. Порушення приватного права породжувало обов'язки, виникнення, дія та припинення яких регулювали
зобов'язувальним правом. Наприклад, годовщина як штраф за вбитого була одним із видів зобов'язань. Тільки
визначивши співвідношення публічного, приватного і зобов'язувального права та межу їхньої дії, право даного
періоду можна умовно розділити за галузевим принципом.
Цей статут, що діяв, зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях до 1840, юридичне запровадив
кріпосне право на Брацлавщині і Придніпров'ї. Написаний білоруською мовою, а в 1614 його перекладено і
видано польською, згодом – французькою. Третій статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян
шляхом злиття закріпачених слуг з ін. розрядами залежних селян.
Договори, як правило, укладаються в письмовій формі. Інколи вимагалася їх реєстрація в суді та присутність свідків.
Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позики, майнового найму. Для забезпечення зобов'язань
застосовувалася застава. Право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у
вигляді приданого.
За вмисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за вмисне вбивство злочинець карався смертю, а з
його майна стягувалася т. зв. головщина, також ін. видатки, пов'язані з нанесенням матеріальної шкоди. При
необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов'язаний був сплатити родичам убитого
годовщину. Суд повинен був враховувати і вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи
(за Статутом 1568 - які не досягли 14 років, а починаючи з 1580-не досягли 16 років). Кримінальне законодавство
знало просту і складну співучасть.
Статут 1588 встановив, що при простій співучасті всі винні повинні були каратися однаково. При складній співучасті
злочинці поділялися на виконавців, пособників і підбурювачів. Приховання і недонесення по деяких злочинах також
підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради,
підлягали покаранню.
Велике місце займали злочини проти особи і майнових прав. Основним покаранням за них був штраф у користь
потерпілого і великого князя. Суворе покарання передбачалося за крадіжку: при крадіжці коня або рецедиві
передбачалося повішення. Водночас злочин, вчинений шляхтичем, карався легше, ніж такі ж протизаконні дії
простої людини. Зокрема, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За
подібний злочин, вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж
простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі. Покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб
для залякування злочинців.
Питання 2
Державно-правовий розвиток українських земель у складі Великого князівства Литовського від середини XIV
до середини XVI ст. характеризувався двома визначальними особливостями.
Перша зумовлювалася характером входження земель Центральної та Північної України до складу ВКЛ. В
історичній науці щодо цієї проблеми позначилися два основні підходи. Представники державницької школи ІД.
Дорошенко, Н. Полонська-Василенко та ін.) всіляко акцентували на автономності українських та білоруських земель
у складі ВКЛ, інші (переважно історики радянської доби) широко вживали терміни "загарбання", "поневолення" або,
слідом за М. Грушевським, "окупація"), відсуваючи на другий план численні зразки збереження місцевих
державотворчих традицій. Останні дослідження (Ф. Шабульдо, О. Русина) доводять, що входження українських
земель до складу Литовської держави у своїй основі мало визвольну мотивацію. Литовську експансію відзначався
поєднанням елементів завоювання руських територій з подальшим юридичним закріпленням відносин.
Фактично від часу входження українських земель до складу ВКЛ останнє тривалий час розвивалося на основі
традицій руської державності. Це простежувалось насамперед у самій державній організації, суспільному ладі та,
особливо, в законодавстві.
По-перше, литовці фактично зберігали стару систему управління - удільні князівства, в яких, однак, руська князівська
династія змінилася на литовську. На зламі Х^-ХУ ст. знову піднісся Київ як адміністративний, культурний та
релігійний центр у Середній Наддніпрянщині. Він відігравав помітну роль у розкладі політичних сил на теренах
усієї Східної Європи. Відомо, що в Києві почали карбувати власну монету. По-друге, структура адміністрації
литовського князя розбудовувалась за руським зразком. По-третє, руське боярство переходило на службу до
Литви."стабільний консервант звичаїв і традицій". По-четверте, литовці запозичили руський досвід військової
організації, спорудження фортець. По-п'яте, литовці налагодили руську систему оподаткування. Нарешті,
розширилася сфера впливу руського православ'я на терени Литовської держави. "Руська правда" утвердилася
державною правовою основою, а руська мова визнавалась офіційною державною мовою.
Етнічні литовці, які становили лише десяту частину населення новоствореної держави, намагаючись утримати
під своїм контролем інкорпоровані українські землі, послідовно дотримувалися правила: "старого не ламати,
а нового не вводити". Однак процес асиміляції литовців не завершився. Йому перешкодила друга визначальна
особливість державно-правового розвитку українських земель у складі ВКЛ, що зумовлювалася
взаємовідносинами між Литвою та Польщею. Спільна для обох держав воєнна загроза з боку сусідніх -
тевтонського ордену й Московського князівства - привели спершу (кінець XIV ст.) до політичного
зближення, згодом (перша половина XV ст.) - до перетворення Литви у васально-залежну від Польщі
державу, а від середини XVI ст. - до політичного об'єднання і створення конфедеративної польсько-
литовської держави - Речі Посполитої. Цей тривалий у часі процес отримував юридичне оформлення через
укладення між двома державами політичних угод (уній) - Кревської (1385 р.), Городельської (1413 р.) і Люблінської
Відповідно до першої унії, великий князь литовський Ягайло, одружившись із польською королевою Ядвігою, став
королем Польщі. Він зобов'язався приєднати литовські, білоруські та українські землі до Польщі, сприяти
поширенню католицизму й перетворенню його на державну релігію на новоприєднаних "польських" територіях.
Кревська унія відкривала шлях до розширення польської експансії на етнічні українські землі. Друга унія
урівняла в правах польську та литовську шляхту і започаткувала широкий наступ на автономні права українських
земель. У найбільших удільних князівствах - Волинському, Київському, Подільському і Новгород-
Сіверському - замість князів почали правити великокнязівські намісники, а впродовж другої половини XV
ст. в Україні взагалі було скасовано поділ на князівства й запозичено польський адміністративно-
територіальний поділ на воєводства-повіти. Люблінська унія, що завершила політичне об'єднання Польщі та
Литви, мала для України сумнозвісні наслідки. Українські землі, що увійшли до складу польської частини
держави, стали об'єктом інтенсивних інтеграційних процесів у соціально-економічній (поширення та
утвердження кріпацтва) і культурній (експансія католицизму) сферах. Це викликало посилення соціального й
національного гноблення в Україні та піднесення національно-визвольної боротьби українського народу.

. „Зобов’язальне право за Литовськими статутами” присвячено характеристиці підстав виникнення

зобов’язальних правовідносин. Основними підставами для виникнення зобов’язань за Литовськими статутами
були договори та делікти. Крім того, зобов’язання могли виникати для феодально залежних людей на підставі
розпорядження їхнього поміщика. Зобов’язання могли виникнути й відповідно до рішення суду. Підрозділ 4.1.
„Договірні зобов’язання” розкриває форму та порядок укладення договорів й умови припинення зобов’язань. Як
правило, договори на українських землях у XVI–XVII ст. укладалися в усній формі в присутності свідків і з
виконанням деяких символічних дій та обрядів, які сформувалися під впливом звичаєвого права і здійснювалися на
підтвердження і закріплення договору. Литовські статути передбачали низку випадків, коли для договору була
обов’язковою письмова форма, наприклад, для договору позики на суму понад десять кіп грошей.
Обов’язковість письмової форми Литовські статути вимагали щодо угод про відчуження землі У підрозділі 4.2.
„Цивільно-правові делікти” зазначено, що попри регулятивну зобов’язання виконують й охоронну функцію. Такі
 охоронні цивільно-правові зобов’язання виникають із неправомірних дій – деліктів. Хоча такі зобов’язання
виникають з неправомірних дій, самі вони спрямовані на досягнення правомірного результату – відновлення
порушеного майнового становища учасників майнового обороту. Деліктні зобов’язання за Литовськими
статутами могли спричинити для правопорушника важкі юридичні наслідки або навіть стати підставою для
втрати особистої свободи. У підрозділі 4.3. „Забезпечення зобов’язань” наголошено на тому, що Литовські статути
приділяли значну увагу способам забезпечення виконання зобов’язань. Найпоширенішим видом забезпечення
зобов’язань на українських землях під час чинності Литовських статутів була застава. Водночас застава не лише
надавала цивільно-правовим відносинам більшої надійності, а й була основою розвитку феодальних економічних
відносин Великого князівства Литовського, а відтак Речі Посполитої. Крім застави, застосовувались порука, присяга
тощо.

Спадково-правовим відносинам, що регулювались на українських землях правовими нормами Литовських статутів,

присвячено розділ 6. „Спадкове право за Литовськими статутами”. Підрозділ 6.1. „Спадкування за законом”. За
загальним правилом спадкоємцями майна своїх батьків ставали діти. Гуманістичні ідеї звичаєвого права, а
також вплив ідей Ренесансу проявилися в тому, що укладачі Литовських статутів записали прогресивну
норму, згідно з якою діти від першої, другої, третьої, четвертої та інших дружин, скільки б їх не було,
отримували рівні права на долю батьківського майна. До спадкоємців за законом за відсутності дітей
належали брати, сестри, батьки та інші кровні родичі. Литовські статути розрізняли спадкування за законом
батьківського майна та материнського. Так, батьківське майно передавалося за спадком лише синам. Що стосується
материнського майна, нерухомого і рухомого, то воно розподілялося порівну між синами і дочками. За відсутності
синів і дочок, інших родичів спадкове майно переходило до близьких за батьківською лінією. Материнське майно
переходило до спадкоємців, які були близькими за материнською лінією. У підрозділі 6.2. „Спадкування за
заповітом” визначено, що Литовські статути передбачали можливість розпоряджатися майном за допомогою
заповіту. Вільно заповідати можна було рухоме майно, а також куплену нерухомість, яка не входила до родового
маєтку. Статути передбачали, що обов’язковою умовою при укладенні заповіту вважалася присутність священика
або свідків, які заслуговували на довіру. Спадкодавець-шляхтич мав право заповідати стороннім особам не
більше третини батьківських і материнських маєтків, а решта майна повинна була перейти у власність дітей
або інших законних спадкоємців. Виняток із цього правила було зроблено тільки щодо заповідання майна
Великому князеві Литовському. Литовські статути дозволяли простим людям (вільним і невільним) залишати після
себе заповіт лише на третю частину свого майна. Інші дві третини переходили за будь-яких умов у спадок їхнім
дітям (обов’язкова частка). Майно, яке залишалося після смерті бездітних людей вважалося вимороченим.
Воно переходило частинами у власність феодалу (якщо померлий був кріпаком) або громаді (якщо померлий
був вільною людиною)

Розділ 5. „Сімейне право за Литовськими статутами” присвячено правовим аспектам регулювання майнових й
особистих немайнових відносин, що виникали зі шлюбу, кровної спорідненості, опіки, усиновлення та
прийняття на виховання інших осіб до сім’ї. У підрозділі 5.1. „Порядок укладення та розірвання шлюбу”
зазначається, що центральним елементом сімейного права за Литовськими статутами був правовий інститут
шлюбу. Укладення шлюбу здійснювалось у декілька етапів: сватання, оглядини, заручини, вінчання та
весілля. Литовські статути передбачали можливість укладення шлюбного договору. У ньому визначався посаг
нареченої, який давали батьки, а також віно, що забезпечував їй майбутній чоловік. Зазвичай розмір віна повинен
був удвічі перевищувати розмір посагу. Розірвання шлюбу в юридичній термінології Литовських статутів
позначалось терміном „протестація”. Окрім припинення шлюбу, юридична процедура мала на меті
забезпечення матеріальних умов та захист прав дітей подружжя. Підрозділ 5.2. „Права та обов’язки учасників
сімейних правовідносин”. Особисті відносини подружжя формувалися залежно від їх характеру, походження
та майнового становища. Визнання в Литовських статутах права жінки на окреме майно (віно чи посаг), а
також рівноправність учасників подружнього життя щодо питань виховання дітей надавали жінці та
чоловікові майже рівний правовий статус, що відповідає сучасним уявленням про гендерну рівність. Обсяг
сімейних прав чоловіка найбільше виявлявся при виконанні державних чи суспільних обов’язків. Дотримання
дітьми поваги до батьків ґрунтувалося не лише на звичаях і моралі, а й на законодавстві. Діти, відповідно до норм
Литовських статутів були зобов’язані підкорятися волі батьків, які могли видати дочку заміж або одружити сина, не
питаючи їхньої згоди; мали право віддавати дітей для відробітку боргу, а також мали необмежене право покарати
дітей за непослух. У підрозділі 5.3. „Правове регулювання інституту опіки на українських землях” зазначено, що
відповідно до Литовських статутів опіка призначалася над неповнолітніми та їхнім майном, проте головна увага
приділялася майну. Опіка призначалась над неповнолітніми юнаками до 18 років і дівчатами – до 13 років (за
статутом 1566 р. – до 15 років). Опікунами, згідно з законом, вважалися батько чи мати неповнолітнього, а також
 найближчі родичі. Сторонні особи могли призначатись опікунами лише за заповітом батьків або за рішенням суду.
Опікун призначався з того стану, до якого належав той, кого опікували, оскільки він повинен був нести всі
повинності і володіти не меншою дієздатністю, ніж власник, який залишив майно неповнолітньому. У Статутах
передбачено норми, які стояли на захисті інтересів осіб, що перебували під опікою. Так, справи з позовів до
неповнолітніх про відчуження майна призупинялися до досягнення ними повноліття. Така детальна регламентація
інституту опіки у Литовських статутах свідчила про підвищений інтерес держави до захисту права власності.

Значну увагу у Литовських статутах приділено регулюванню права власності. При цьому використано терміни
„реч”, „рухомые речи”, „именье”. В нормах Статутів поняття „именье” розглядалося як нерухома річ, а власне
„реч” – як рухома річ, що перебувала в товарообігу. Зокрема, у Статуті 1529 р. термін „реч” використовувався в
широкому розумінні як предмет юридичних угод, до якого належали рухоме і нерухоме майно. Особливістю
цивільного права за Литовськими статутами було те, що власник маєтку чи землі мав спеціальні обов’язки,
які стосувалися виключно цього маєтку чи землі. При переході права власності на таке майно до іншої особи ця
особа разом з правом власності отримувала відповідні спеціальні обов’язки. У підрозділі 3.2. „Підстави набуття та
припинення права феодальної власності на українських землях” йдеться про те, що феодали як суб’єкти права
власності за Литовськими статутами мали особливо широкі права володіння, користування та розпорядження
майном і можливості їх реалізації порівняно з іншими групами населення на українських землях. Усі способи
набуття права власності за Литовськими статутами поділялися на первинні й похідні. Проаналізовано також
підстави припинення права власності. Підрозділ 3.3. „Правове регулювання права власності селян на землю”
розкриває особливості соціально-правового статусу селян, зокрема їх права на землю. Показано реалізацію селянами
права власності на землю за Литовськими статутами. Виявлено, що право власності селян до Литовських
статутів було достатньо широким, але дещо звузилося після прийняття Першого Литовського статуту, а
Другий і Третій взагалі його не визнавали, окрім права власності на рухоме майно. У підрозділі 3.4. „Захист
права власності” розкрито юридичні механізми захисту права власності в судовому порядку. Захисту права
власності служили встановлені терміни позовної давності: для рухомого майна – три роки, для нерухомого – десять
років. Терміни позовної давності не застосовувалися до витребування майна, яке перебувало під заставою чи було в
тимчасовому володінні на визначений або невизначений термін. Сервітутні права (права користування чужими
речами) також підлягали судовому захисту.

Велику увагу польсько-литовське законодавство, норми якого були чинними на українських землях,
приділяло визначенню злочинів і покарань. Так, польські Віслицький та Петрковський статути Казимира ІІІ
Великого 1347 р. присвячували злочинам майже дві третини своїх статей. Визначне місце посідали вони і в
Судебнику 1468 p. Казимиром Ягайловичем), а також у всіх трьох статутах Великого князівства Литовського (1529
р., 1566 р., 1588 р.). Кримінально-правові норми мали відкрито класовий характер. За деякі злочини для шляхти
передбачалися значно менші покарання, ніж для простих людей. Інколи шляхтичі взагалі звільнялися від покарання.
Поняття злочину у цей період змінювалося. Починаючи з XIV ст. законодавство і судова практика намагалися
відрізняти умисну вину від необережної. Законодавство передбачало досить широкий перелік злочинів, які
розподілялися залежно від об’єкта злочину на кілька видів. Найтяжчим злочином вважалися образа або злочинне
посягання на життя і здоров’я господаря – короля, великого князя. Особливу групу становили злочини державного
характеру. Найтяжчим покараннями була смертна кара, яка передбачалася за державні злочини, вбивство,
розбій та ін. Право розрізняло просту смертну кару і кваліфіковану, тобто особливо нестерпну. Тілесні покарання
були болісними і калічницькими. Застосовувалися вони переважно до непривілейованих станів. Як покарання
практикувалося також позбавлення волі, виставлення біля ганебного стовпа. У польсько-литовському праві склалася
досить складна система покарань, яка включала конфіскацію майна, головщину, відшкодування збитків.
Характерною рисою системи покарань була їх невизначеність. Часто право визначало вид покарання, а не його
розмір. За межами польсько-литовського законодавства опинилася система злочинів і покарань запорізького
козацтва, яка склалася відповідно до старовинних звичаїв. Серед кримінальних злочинів найтяжчим вважалося
убивство козаком товариша, заподіяння побоїв, крадіжка, неповага до начальства, насильство у Запоріжжі
або християнських поселеннях, дезертирство, пияцтво під час військового походу. Найсуворішим покаранням у
козаків була смертна кара, яка мала здебільшого кваліфікований характер. Суворість покарань у запорізьких козаків
пояснювалася трьома причинами: по-перше, в Січ приходили люди високої моралі; військо жило без жінок і не
знало їх пом’якшуючого впливу; козаки майже постійно вели воєнні дії, і тому підтримання порядку у війську
вимагало особливо суворих заходів.
Відповідальність за злочини за Судебником наставала із семирічного віку, а суб’єктом злочину могла бути не лише
вільна людина, а й холоп. Зазначимо, що в цьому простежується ідея рівності всіх станів перед законом. Досить
чітко простежується положення про підсудність панських людей суду пана.
 Питання 3
МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО – найбільш поширений у містах Центрально-Сх. Європи варіант нім. права (лат. Ius
theuthonicum), що виник у 12 ст. в м. Магдебург (Німеччина). Незалежно від терену свого побутування, це право
означало: міську автономію для нових поселенців (колоністів), міське самоврядування з власним
судочинством, що здійснювалося через виборні органи – раду і лаву або дідичного війта, спадкоємне і
відчужувальне право на міську нерухомість на певних умовах, постійний чинш як феод. ренту, свободу вибору
занять (у сфері торгівлі або ремеслі). Джерелом М.п. був привілей архієпископа Віхмана (1188), а також правові
повчання лавників – шефенів з м. Магдебург. Їх доповнив звід саксонського права "Саксонське дзеркало"
написаний бл. 1233 Ейке фон Репковим. Від серед. 13 ст. осн. джерелом М.п. вважався "Вайхбільд"
Різними були напрями проникнення на землі Центрально-Сх. Європи елементів нової орг. моделі міст на М.п.
Поступово, зазнавши деяких змін, воно поширилося на кілька тисяч нових міст і стало осн. засадою і зразковим
варіантом для міськ. писемного права в Центрально-Сх. Європі. У деяких містах були поширені модифіковані
варіанти М.п. – хелмінське право та щредське право.
У 13 ст. процес охопив дві наймогутніші в Центрально-Сх. Європі монархії – Чеське та Угорське королівства. З серед.
13 ст. він розгорнувся в усіх землях Польс. королівства. Найбільше нових локацій відбулось у Малопольщі.
Перша хвиля поширення М.п. на укр. землі припала на 2-гу пол. 13 ст., коли в Холмі (нині м. Хелм, Польща),
Перемишлі (нині м. Пшемисль, Польща), Львові, Галичі, Володимирі (нині м. Володимир-Волинський) з'явилися
нім. громади. Із включенням західноукр. земель до складу Корони Польс. урбанізаційний процес на землях
Галицької Русі інтенсифікувався. Привілеї на М.п. дістали Сянок ,Львів (1356), Перемишль (1389), а на Поділлі –
Кам'янець Смотрич (1448). Від поч. 16 ст. локаційний рух динамічно відбувався в Руському воєводстві. Виникнення
міст у цьому регіоні зумовлювалося, передусім, необхідністю захисту місц. людності від татар. і турец. нападів. У 16
ст. локаційна хвиля посилилася також у Подільському воєводстві.
Укладення Кревської унії 1385 сприяло поширенню М.п. на землях Великого князівства Литовського. Першим
магдебургію дістало столичне м. Вільно міський устрій якого було організовано за взірцем тодішньої столиці
Корони Польс. – Кракова, Ковно, Троки. Стрімкий розвиток міст у ВКЛ настав за часів правління Казимира
IV Ягеллончика (1440–92) та його сина Олександра (1492–1506). Серед укр. міст, які отримали привілеї на М.п. в 15
– на поч. 16 ст., були: Луцьк Кременець , Володимир Київ а також кілька приватновласницьких містечок на
прохання їхніх власників. Характерною рисою розвитку міської мережі у ВКЛ було, по-перше, те, що привілеї
на М.п. надавалися здебільшого вже існуючим міським осередкам та тим, які мали бути відновлені й заселені
на городищах, де існували поселення, спустошені ще в часи монг-татарської навали; по-друге, істотною була
різниця між зх. і сх. частинами д-ви: на відміну від західної, де зосередилася більшість міст на "німецькому
праві", у східній лише невелика кількість міст отримала магдебурзькі привілеї, та й то досить пізно.
Наступна велика хвиля надання привілеїв на М.п. укр. містам відбулася після інкорпорації укр. земель до складу
Корони Польс. за актом Люблінської унії 1569. В останній третині 16 ст. на тих землях було засновано кілька
десятків нових міст та надано їм привілеї на М.п. Так, у Волинському воєводстві такі привілеї отримали Крупіль
Качин, Ямпіль ,Мосор .Київського воєводства – Бишів Черняхів , КорсуньПереяслав Брусилів Біла
Церква Чигирин Пирятин Мошни
Надання привілеїв на М.п. укр. містам тривало і в 17 ст. На початок 1640-х рр. ним користувалася більшість
міст Правобережної України. У Лівобережній Україні такі привілеї отримали
Стародуб (1620), Чернігів (1623), Ніжин (1625), Мглин
У містах, що користувалися М.п., залежно від правового статусу сторін, предмета суперечки, а також від часу,
коли стався злочин, існували такі види судів: війтівський – розглядав дрібні майнові справи, де не
складалася присяга – він відбувався щодня, гайний поточний – суд війта і лавників, розглядав особисті
немайнові справи та справи, пов'язані зі спадщиною, гайний викладний – розглядав цивільні і кримінальні
справи, гайний гостинний – розглядав справи, в яких хоча б однією стороною був немісц. житель або
іноземець, найчастіше – купець, гайний гарячий – розглядав кримінальні справи, коли злочинець був
затриманий на місці злочину. Розгляд суд. справи, як правило, проводили війт разом із лавниками. Вирок
виносив війт при обов'язковій присутності лавників. Міські ради також мали суд. функції. Радецький суд теж
розглядав кримінальні справи, але значно більшої ваги й значення, та різні цивільні справи і виносив вироки. До
його складу входили радці з бурмистром, який очолював цю колегію. Радецький суд вважався вищою апеляційною
інстанцією для війтівсько-лавничого суду. Остаточною (найвищою) інстанцією для всіх видів міських судів був
асесорський суд (Iudicium Assessorum Regium) – королів. надвірний суд. У суд. практиці в укр. містах найбільш
популярними були праці польс. правника Б.Гроїцького "Артикули магдебурзького права
Після підписання Переяславської угоди 1654 на клопотання міських громад Києва, Переяслава, Чернігова, Ніжина
рос. цар Олексій Михайлович надав "жалувані грамоти", що підтверджували дію М.п. в цих містах. У ході військ.
зимової кампанії 1663 польс. король Ян II Казимир Ваза з метою здобути прихильність місц. населення надав
привілеї на М.п. Остру і Козельцю. Після укладення Московських статей 1665 рос. цар Олексій Михайлович
підтвердив міщанам Києва, Канева… надані їм раніше привілеї та надав М.п.
Надалі привілеї на М.п. підтверджувалися рос. царями лише найбільшим укр. містам Гетьманщини (Києву, Чернігову,
Переяславу, Стародубу, Ніжину, Погару, Мглину, Остру, Козельцю, Гадячу), але міська автономія в них поступово
обмежувалася. 1752 гетьман К.Розумовський надав М.п. Полтаві, 1756 – Новгороду-Сіверському. У деяких містах
існувала змішана форма управління – за участю представників козацької старшини. У серед. 18 ст. усі магістрати
були звільнені від юрисдикції полкових судів і підпорядковані Генеральному військовому суду, який вважався
найвищою апеляційною інстанцією для магістратських судів. Норми М.п. поряд з Литов. статутом стали осн.
джерелом для укладення збірника "Правa, за якими судиться малоросійський народ" (1743). Після запровадження
"Установлення про губернії" (1783) та створення нової суд. системи воно фактично втратило чинність і дедалі
більше замінювалося Литов. статутом. Остаточна ліквідація М.п. на західноукр. землях відбулася 1786, а в містах
Центр. і Лівобереж. України – у 1831 (у Києві – 1834).
ХЕЛМІНСЬКЕ ПРАВО, кульмське— різновид магдебурзького права. Назву свою отримало від прусського міста, яке
мало польс. назву Хелмно і німецьку Кульм. Виникло в процесі утвердження Тевтонського ордену на землях Пруссії
як засіб правового регулювання стосунків ордену з колоністами та відносин станів між собою. Згодом Х.п.
поширилося на нові орденські території в Прибалтиці та Польщі. Занепад д-ви Тевтонського ордену не припинили, а
посилили поширення Х.п. Загалом упродовж 13—18 ст. Х.п. було надане 52 містам у Князівській Пруссії та 41 місту
в Королів. Пруссії. На ін. етнічних польс. землях його одержали понад 100 міст, на етнічних литов. землях — 4
міста. На межі 14—15 ст. Х.п. було надане 18 містам Підляшшя і Волині.
Відповідні привілеї давали містам право на самоврядування і власне судочинство за прикладом м. Хелмно, яке
для таких міст ставало "старшим" ("материнським") містом з питань застосування Х.п. Міська ж рада
Хелмно набувала статусу вищої апеляційної інстанції для всіх судів, котрі користувалися Х.п. В окремих
випадках при наданні Х.п. давалася вказівка на використання за зразок ін. прусських міст. Так, м. 1496 отримало
Х.п. на зразок Варшави. Статус вищого апеляційного суду Х.п. згодом, крім Хелмно, мали також і Кенігсберг Лише
ради цих міст, а також міська рада Гданська мали право напряму звертатися за роз’ясненнями до Магдебурга
Особливістю Х.п. було поширення його не лише на міщан, а й на шляхтичів та селян, що привело до появи
хелмінського земського права і хелмінського сільс. права. Здебільшого це відбувалося через застосування
Х.п. відповідними судами. Окрім того, на основі Х.п. відбувалася локація окремих сіл Пруссії, Польщі та
України (як правило, на вперше освоєних територіях). У д-ві Тевтонського ордену Х.п. було загальнодерж.
правом фактично, а 1476 король польс. і вел. кн. литов. Казимир IV Ягеллончик видав привілей, згідно з яким Х.п.
ставало юридично обов’язковим (з окремими винятками) у всій Королів. Пруссії.
Поширеності Х.п. сприяла його краща пристосованість до місц. умов унаслідок збагачення магдебурзького права
нормами звичаєвого нім. і польс. права, використання суд. практики, а згодом — і рецепійованого рим. права. Х.п.,
зокрема, створювало певні правові гарантії для сільс. населення, забезпечувало посилений порівняно з
магдебурзьким правом захист спадкових прав жінок.
У першооснові Х.п. лежить Хелмінська грамота, яку видали 28 грудня 1233 великий гофмейстер Тевтонського
ордену Г. фон Зальца і ландмейстер Пруссії Г. фон Бальк. Через пожежу в Хелмно 1244 оригінал грамоти було
втрачено. Тому в жовтні 1251 з ініціативи магістра нім. провінцій ордену Е. фон Зайна цей документ було
відновлено у двох примірниках (для міст Хелмно і Торунь), які збереглися до нашого часу. За винятком невеликих
розбіжностей текст 1233 і 1251 майже однаковий. Норми грамоти походили із джерел магдебурзького права,
фламандського спадкового і земельного права, силезького і фрейберзького гірничого права та ін. Грамота
проголошувала привілей на магдебурзьке право для Хелмно і Торуня (перших прусських міст, підкорених
тевтонцями) і встановлювала певні пільги для переселенців. Визначалися територія міста, організація міськ.
самоврядування, умови володіння нерухомістю в містах. Закріплювалися госп. регалії ордену як суверена
Хелмінської землі. Регулювалися відносини між міщанами і Тевтонським орденом та місц. церк. структурами. Заг.
значення для всієї Хелмінської землі мали статті, якими запроваджувалися єдина монета, уніфікація мір земельної
площі (фламандська гуфа) та ліквідація мит.
У 2-й пол. 13 ст. важливим джерелом Х.п. стали правові роз’яснення (ортилі) Магдебурга для Вроцлава (Бреслау), які
були систематизовані та склали т. зв. магдебурзько-вроцлавське лавниче право. Це право згодом стало активно
застосовуватися вищими апеляційними судами в Хелмно і Торуні.
Хелмінські судді переробили і вдосконалили магдебурзько- вроцлавське лавниче право. Наслідком їхньої
праці стала на межі 14 і 15 ст. "Стара хелмінська книга", або "Старохелмінське право" (Der alter Culm), яка
складалася з 5-ти книг ("Про радників", "Про лавників і суддів", "Про вбивства і кривди", "Про спадкування, посаг
та опікунів", "Про загальні права"), що загалом включали 386 артикулів.
Оскільки Х.п. існувало частково усно, частково письмово, у 16 ст. було зроблено кілька спроб його переробки та
систематизації (ревізії). Вирізняють 3 осн. ревізії хелмінського права — Лідзбарцьку Новомійську і Торунську, —
які отримали назви від міст, в котрих засідали кодифікаційні комісії. Вони використовувалися в діяльності органів
місц. самоврядування та в суд. практиці. Нині джерела Х.п. активно перевидаються і вивчаються в Польщі та
Німеччині. В Україні вони стали предметом новітнього дисертаційного дослідження Ю.Дмитришина.
Питання 4
До кінця XIV ст. суд великого князя литовського був аналогічний суду княжої доби. Вся повнота судової влади
належала главі держави або удільним князям
Від себе вони передавали справи судочинства посадовим особам - воєводам, намісникам, державцям, старостам,
тіунам. Удільні князі підлягали тільки суду великого князя. Суд не був відокремлений від адміністрації. Міські та
сільські громади мали власні суди, існував церковний суд.
З кінця XIV ст. судова система в державі окреслюється у відповідну структуру, якої не було ні в Київській Русі, ні у
Галицько-Волинському князівстві. Найвищою інстанцією вважався великокнязівський суд, який був одноосібним,
мав необмежену компетенцію і міг розглядати будь-які справи. Якщо хто-небудь і брав у ньому участь за наказом
князя, то рішення все одно залишалось за володарем. Через велику кількість справ він іноді передавав право чинити
суд своїй довіреній особі, але таке доручення мало тимчасовий характер.
Поряд із великокнязівським існував суд панів-ради, проте він так і не сформувався у судову установу. Обласні
(регіональні) суди належали намісникам великого князя, які пізніше передали судові повноваження старостам та
воєводам. Судочинство ними здійснювалось також одноосібне. Інколи справи розглядалися князем спільно з
панами-радою. У випадку здійснення судочинства тільки панами-радою рішення можна було оскаржити князю, який
у такому випадку розглядав скаргу спільно зі своїм дорадчим органом. Нижчою ланкою судової системи були суди
державців-намісників, які управляли невеликими містами і територіями. Апеляційною інстанцією для цього суду
був суд воєводи, від якого можна було апелювати до сейму землі (князівства) або суду великого князя.
Ще одним різновидом судів Литовсько-Руської держави були домініальні - одноосібні суди пана-шляхтича над
підлеглим населенням. Юридичною підставою для них була відповідна грамота великого князя. Такі суди були
узаконені привілеєм 1457 p., а судебник 1468 р. врегулював їхню компетенцію.
Існували ще громадські суди селян та міщан, які називались "копнеш" (люди сходились на їх засідання копою, тобто
гуртом). Копнеші суди були найдавнішими, досить авторитетними і тому навіть у Третьому Литовському статуті
йшлося про їх збереження. Це був суд звичаєвого права, він перебував у тісному зв'язку зі старим вічевим зібранням
(в його актах копа часто називалася віче). Юрисдикції такого суду підлягало все населення "копного" округу. Але
пани і шляхта швидко звільнилися від підпорядкування цим судам, і вони стали, таким чином, виключно
селянськими сулами.
У середині XVI ст. державні суди було реформовано. Під тиском шляхти магнати відмовились від прав здійснення
власного судочинства. Замість нього великий князь запровадив земські (або виборні) та гродські (або замкові) суди.
Земські шляхетські суди (їх ще називали шляхетськими трибуналами) були запроваджені в усіх повітах і складалися
з судді, підсудка і писаря, яких обирала шляхта та затверджував великий князь, їхні засідання тривали два тижні та
проходили тричі на рік. Земські суди судили шляхтичів у всіх справах, за винятком значних кримінальних випадків
(наїзд на сусіднє володіння, підпал, вбивство, розбій, зґвалтування). Здебільшого тут розглядалися цивільні справи.
Апеляція на вирок такого суду подавалася до суду великого князя.
Гродські суди були одноосібними - судочинство в них здійснював намісник, староста або воєвода. За дотриманням
формальної сторони судового процесу стежив замковий суддя, судові книги вів писар. Ці суди розглядали
переважно кримінальні справи, судили шляхтичів, міщан, селян. Апелювати на вирок цього суду можна було також
до суду великого князя.

Відповідно до Другого Литовського статуту, в кожному повіті утворювалися підкоморські суди, які розглядали
земельні справи. До складу цих установ входили підкоморний суддя, призначений великим князем, та його
заступник - коморник.
На початку XVI ст. з'явився суд асесорів, що розглядав справи, які раніше належали до компетенції суду великого
князя, діяв за його особливим дорученням. Оформився також маршалківський суд - роз'їзний суд з найважливіших
справ під головуванням маршалка і за участі засідателів-шляхтичів. Він був дещо подібний до англійських судів
"загального права", які були започатковані практикою роботи роз'їзних королівських судів.
Населення різних місцевостей складало певного роду союз для власної охорони від злочинних елементів і
боротьби зі злочинами. Коли хтось помічав злочин або сам ставав його жертвою, він скликав копу (віче всіх
правоздатних осіб своєї округи, які мусили з'явитись самі або прислати представників), щоб учинити слідство і суд.
Перші копні збори, що проводили слідство "по гарячих слідах", складалися з найближчих сусідів і мали назву
"гарячої копи". Після неї вже скликалася велика копа.
В урочистій обстановці, з дотриманням визначених обрядів і формальностей відбувався судовий процес. За його
результатами виносився (усно чи у письмовій формі) присуд і здійснювалося його виконання. До компетенції
копного суду належали майже всі карні та цивільні справи, що виникали на його території. Сюди могли звертатися
представники всіх станів суспільства. Копний суд мав право передати справу до вищої інстанції - гродського суду,
до якого дозволялося також надсилати апеляції.
Судовий процес спочатку мав змагальний характер. Він розпочинався із заслуховування скарги потерпілого.
Представники сторін називалися речниками або прокураторами. Відповідно до Першого Литовського статуту, якщо
звинувачений не з'являвся в суд, вирок міг бути винесений заочно.
За Другим Литовським статутом тільки після триразової неявки в суд вирок виносився заочно. У випадку неявки в суд
з неповажних причин винний сплачував штраф. Суд міг порушити справу без скарги потерпілого.
У XVI ст. з'являються також елементи слідчо-розшукового (інквізиційного) процесу із застосуванням тортур.
Кожний суд поєднував слідчі та судові функції, діяв за звичаєвим правом, присуджував до штрафу, відшкодування
заподіяних збитків, тілесних покарань, смертної кари, практикував умовне засудження.
Доказами в судах були: власне зізнання (допускалося навіть "виривання" такого зізнання шляхом застосування
тортур); показання свідків, речові докази, письмові документи, присяга, характеристика підсудного, яку давали
"добрі люди".
При оцінці доказів більш достовірними вважалися показання шляхтича, аніж непривілейованої людини. Не могли
давати свідчення особи, раніше засуджені за тяжкі злочини, слуги проти своїх панів, співучасники злочинних дій,
божевільні.
На українських землях у складі Польщі судова влада перейшла з кінця 14 ст. до королівських намісників (старостів); у
1435 р. уведено польську систему станово-шляхетських судів: міські суди, практика яких ґрунтувалася (із змінами)
на німецькому праві (Маґдебурзьке право); сільські суди вирішували менші справи місцевого населення, а
домініальні — важливіші й оскарження ухвал сільських судів.
На українських землях у Великому князівстві Литовському зберігся спершу суд княжої доби з тим, що Великий князь
мав право суду над удільними князями. З 1386 р. судоустрій змінився під польським і західно-європейським
впливами.
Існували чотири роди судоустрою:
1. державні суди — провінціальні (для вільного населення) і центральні (гол. як апеляційна інстанція під
проводом Великого князя або з його уповноваження);
2. міські суди, привілейовані містом, зазвичай з виборною лавою присяжних (у деяких містах діяли суди для
окремих національностей);
3. громадські суди, звані також копними, які ґрунтувалися на звичаєвому праві давньої доби;
4. домініальні суди для справ панів проти невільного і напіввільного населення, а згодом і проти всього,
навіть вільного населення, поселеного на панській території.
Деякі зміни уведено до судоустрою другим Литовським Статутом, а від Люблінської унії 1569 р. на землях,
приєднаних до Польщі, уведено польський суд. Тоді виникло, вже урядово визнане, автономне станове козацьке
судівництво.
У 1349 р. польський король Казимир, забезпечивши собі нейтралітет Угорщини і татар, вирушив походом на
Галицько-Волинську державу, здобув Львів та інші головні міста краю, привласнивши собі титул «пана Руської
землі». Почався період інкорпорації українських земель Польщею. Так припинила своє існування ГВД
Протягом перших років управління Галичиною центральна влада Польського королівства зберегла більшість
державних органів, утворених Галицько-Волинською державою. З 1387 по 1430 рр. окремими округами
Галичини керували королівські намісники – старости, які підпорядковувались генеральному старості. Старости
здійснювали адміністративні, судові та військові повноваження
Отже, суди старост стали першими польськими судами в Галичині. До 1435 р. вони були ще й єдиними польськими
судами в Галичині. Збережена судова система Галицько-Волинської держави продовжувала функціонувати. Суд у
Галицько-Волинській державі не був відокремлений від адміністрації. Верховна судова влада належала галицько-
волинським князям, а судові функції від імені князя виконував двірський.
Місцеві бояри були наділені не лише політичною, а й судовою владою. Князь призначав у міста посадників, які
виконували в тому числі судові функції. Окремий суд мали міста за магдебурзьким правом, а церква користувалася
своїм церковним правом і судом. У сільських громадах (вервах) дрібні судові справи вирішували старости, а для
більш важливих – скликався вервний суд. У середині XIV ст. князівські суди припинили своє існування, а вервні
суди зазнали трансформації. Решта судової системи залишилась без змін.
Польське королівство не поспішало запроваджувати на цій території своє право, тому українські правові звичаї
продовжували бути визначальними в суспільному та правовому житті Галичини. У таких умовах виникла потреба у
функціонуванні органу, який би забезпечив юридичну дію українських звичаєво-правових норм. Вервні суди, які
виконували цю функцію в Галицько-Волинській державі, уже не могли її реалізовувати в другій половині XIV ст.
Українські територіальні громади набирали нових форм розвитку. Іншими стали вимоги часу, відбулися значні
зміни у правовій свідомості галичан. Таким чином, громадські суди перейшли на новий щабель державно-правової
еволюції, набули нових ознак: більш тісний юридичний зв’язок з державою, суто сільський характер, утвердження
християнства як світоглядної основи діяльності копних судів тощо. Верви (у територіальному розумінні)
трансформувались у копні округи, що було зумовлено встановленям більш чітких меж між селами. Подібні процеси
відбувались у XIV ст. на всій етнічній українській території. Таким чином, у Галичині в XIV ст., як і на інших
українських землях, утворились копні суди, тобто демократичні суди сільських громад, які керувались
українським звичаєвим правом. Копний суд здійснювали копні мужі, обрані відповідною сільською
громадою. Їх кількість становила 10–20 осіб, хоча вона могла бути й іншою.
Засідання копного суду відбувались у визначених місцевими звичаями місцях, які називали «коповищами». До
компетенції копного суду входили різноманітні кримінальні та цивільні справи. Коли на території сільської громади
виявляли злочин, група уповноважених громадою осіб проводила попереднє розслідування, яке включало комплекс
заходів, спрямованих на з’ясування обставин справи. Цей етап копного судочинства мав назву «гаряча копа».
Наступним етапом був судовий розгляд – «велика копа». У розгляді справи в копному суді брали участь копні судді,
учасники процесу та громада. Копне судочиство завершувалось «завитою копою», на якій копний суд виносив
рішення та його виконував
У первинному вигляді, тобто в XIV ст., ці органи громадського правосуддя мали лише незначні відмінності від
копних судів інших українських регіонів, проте з часом вони настільки відрізнялись, що дуже важко їх можна
ототожнювати. Тому слід виділити хоча б найсуттєвіші особливості галицьких копних судів. По-перше, термін
«копа» для позначення галицьких копних судів був рідкістю, натомість вживався термін «громада», а інколи за
зразком сіл волоського права – «збір»; по-друге, у них не було «права меча», тобто права виконувати свої рішення;
по-третє, переважав акцент на примирні процедури та укладення мирових угод; по-четверте, те, копний округ, як
правило, включав одне село, а не декілька; по-п’яте, до складу копного суду в Галичині входило не 10–20 копних
суддів, а сім; по-шосте, у Галичині копні суди здійснювали судочинство лише стосовно селян; по-сьоме, під
впливом рецепції магдебурзького права в сусідніх селах, у селах українського (руського) права процесуальна дія
копного судочинства «присяжна копа» змінила назву на «руги»; по-восьме, діяльність копних судів у Галичині
ніколи не була санкціонована в жодному нормативно-правовому акті Польського королівства. Цих особливостей
галицькі копні суди набули не відразу. Цьому передували події, які мали вирішальний вплив на долю всього регіону.
Галичина з кожним роком міцніше інкорпорувалася до складу Польського королівства, що супроводжувалось
шовіністичною політикою центральної польської влади. Польське право не могло прижитись у Галичині при його
застосуванні судовою системою, яка зазнала лише незначних змін від часу Галицько-Волинської держави. Тому
1435 р. у Галичині було встановлено польську судову систему: суди земські, вічеві, підкоморські, а суди старост
стали гродськими .