1.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади і місцевого самоуправління

сучасної Української держави: сутність, структура, характеристика.

Єдиним законодавчим органом державної влади України є ВРУ, яка має колегіальну будову і
складається з 450 народних депутатів України, обраних строком на 5 на основі загального, рівного
і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Повноваження Верховної Ради України
реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України чиї повноваження визначаються
Конституцією та законами України., на засіданнях Верховної Ради України під час її сесій.
Повноваження ВРУ вказані в ст.90 Конституції України.

У своїй діяльності Верховна Рада України керується Конституцією України, Законами

України, Регламентом Верховної Ради України (який приймається відповідним
законом), Законом про вибори народних депутатів, а також міжнародними Актами.

Структура

 Голова Верховної Ради України;

 Перший заступник Голови Верховної Ради України;
 Заступник Голови Верховної Ради України;
 Керівник апарату Верховної Ради України;
 Апарат Верховної Ради України;
 Комітети Верховної Ради України.

Відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно

Конституційним Судом України, Верховним Судом України та судами загальної юрисдикції, чия
юрисдикція поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Система судів загальної
юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Народ
безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.
Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Відповідно до закону
діють апеляційні та місцеві суди. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.

Кабінет Міністрів України — відповідно до Конституції України є вищим органом у системі органів
виконавчої влади. Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств, інших
органів виконавчої влади. До виконавчих органів вліди належать До складу Кабінету Міністрів
України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри,
міністри. Компетенція КМУ вказана у ст.116 Конституції України

Органи місцевого самоврядування — органи, який утворюється територіальною громадою

(територіальними громадами району, області) у встановленому законом порядку для виконання
завдань і функцій місцевого самоврядування, наділений відповідно до закону владними
повноваженнями, які реалізуються у визначених законом правових та організаційних формах. До
них належать сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи; районні та обласні ради, що
представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст; районні у містах ради та
їх виконавчі органи.»

2. Кодифікація римського права. Римське право класичного періоду. Джерела римського права.
Сутність рецепції римського права та його вплив на юриспруденцію.
Причина кодифікації римського права - до III в. н. е.. накопичився великий обсяг
несистематизованих римських законів, що суперечать один одному.
Перші спроби кодифікації римського права робили приватні особи. Основними документами були
Papirius Iustus, 295 р. Кодекс грегоріанців, кодекс Гермогеніанус.

Офіційна кодифікація римського права розпочалася в першій половині V в. н. е.., підсумком

якої став кодекс Феодосія (Codex Theodosianus) 437 р., містить в 16 книгах конституції імператорів
починаючи від Костянтина, містив речове і зобов'язальне право. У 528-534 рр. імператором
Східної Римської імперії Юстиніаном було здійснено кодифікацію римського права
імператорського. Результатом роботи комісії з 10 чоловік стали декілька збірок римського
права, що пізніше стали єдиним Зведенням законів. Складовими кодифікації були Кодекс
Юстиніана, Цигести, чи Пандекти в 50 книгах, інституцій та новели. Кодифікація стала найголовнішим
джерелом римського права.

Класичний період римського права(сер III ст. до н. е. — кін III ст. н. е.). Римське право поступово
звільнялось від залишків патріархальності та релігійності й перетворювалося в світську юридичну
систему. Характеризується активною правотворчою діяльністю імператорів, теоретичними та
практичними розробками видатних римських юристів - Гая, Ульпіана, Павла, Поллініана та ін., у
результаті діяльності яких римське право набуло завершеності, тих класичних форм, у яких воно
дійшло до наших днів.

Джерела римського права

 звичаї, що в процесі становлення держави перетворюються

на норми звичаєвого права;
 рішення Народних зборів;
 рішення царів або рексів;
 закони;
 едикти преторів;
 постанови Сенату;
 конституції імператорів (едикти, рескрипти, декрети, мандати);
• інституції відомих римських юристів (Катона старшого, Квінта
Муцій Сцевола, Сервія Сульпіція, Гая, Папініана, Павла, Ульпіана,
Модестина та ін.);

— кодекси (Грегоріана, Гермогеніана, Феодосія, Юстиніана).

Рецепція- відновлення дії (відбір, запозичення, переробка і засвоєння) того нормативного,

ідейно-теоретичного змісту римського права, яке виявилося придатним для регулювання
нових відносин більш високого щабля суспільного розвитку. Відбувалося в Західній Європі
починаючи з XII Предметом рецепції було римське приватне право. Римське публічне право
перестало існувати разом з падінням Рима. Виділяють первинну та вторинну рецепцію.
Рецепція римського права обумовлювалася:
- високим рівнем римського права

- недоліками місцевого, в основному звичайного, права.

- королі змогли використати римьке право для претензії на абсолютну і необмежену владу,
використовували його у боротьбі з церквою і феодальними сеньйорами;
Фундаментом рецепції римського права як у Західній, так і Східній Європі було візантійське
право, джерелом формування якого стала систематизація Юстиніана.

Римське право характеризується неперевершеною за точністю розробкою всіх істотних правових

відносин.саме через рецепцію римського права основні його норми ввійшли в правові системи
рецепторів.
3.Сучасна Конституція України: структура, характеристика, перспективи розвитку.

Конституція України ухвалена і введена в дію Верховною Радою України 28 червня 1996 року,
складається з 15 розділів. 161 стаття зібрана у 14 розділів, а XV розділ містить 16 перехідних
положень. Тексту Конституції передує Преамбула.

Конституція України проголосила найвищою соціальною цінністю в Україні людину і держава

відповідає перед людиною за свою діяльність, роботу державних органів та посадових осіб.
Встановлено, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та
ідеологічної багатоманітності.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція окреслила коло питань, які
визначаються виключно законами України. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість
яких надається Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Ст. 21
Конституції встановила, що норми Конституції є нормами прямої дії, тобто людина має право
звернутися в суд за захистом своїх прав і свобод, якщо вони порушені, безпосередньо на основі
Конституції, не посилаючись на інші закони. Якщо використані всі національні правові засоби
захисту прав і свобод, громадяни мають право звертатися до міжнародних інстанцій.

Конституція встановлює, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на

законодавчу, виконавчу і судову. Конституція закріпила парламентсько-президентську форму
правління в Україні. Єдиним органом законодавчої влади є парламент – Верховна Рада. Главою
держави є Президент, а вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів.

Конституція проголосила українську мову державною, але в той же час забезпечується розвиток і
збереження мов національних меншин. У Конституції зафіксовано право приватної власності на
землю для громадян України. Серед соціальних прав проголошено право на освіту, соціальне
забезпечення, охорону здоров’я, житло.

Наразі Конституція модернізується шляхом внесення до неї змін та поправок. Зараз варто
очікувати змін до Конституції в частині правосуддя, які дадуть можливість для появи доброчесних
суддів. Багато уваги приділяється питанню децентралізації влади, яка є однією з рушійних сил для
подальшого корегування конституції України в зв’язку з входженням до європейської спільноти.

4. Адміністративно-політичний устрій західноукраїнських земель в складі

Австрійської імперії (кінець XVIII – сер. XIX ст.).

У складі Австрійської імперії землі, заселені українцями, належали до різних

адміністративних одиниць імперії. Власті Австрії так само не звертали уваги на етнічний
склад населення, коли проводили адміністративно-територіальне розмежування.

Так, східногалицькі землі (де більшість становили українці) і західногалицькі землі (де
більшість становили поляки) потрапили в одну адміністративно-територіальну одиницю,
названу “Королівством Галичини і Ладомерії” зі столицею у місті Львові. У
представницькому органі краю надійно заправляла польська шляхта, хоча й вона не була
вирішальною силою місцевого самоврядування. Повнота всієї адміністративної влади
зосереджувалася в руках губернатора, згодом намісника, якого призначав сам імператор.
Австрійський уряд призначав і членів магістратів, які керували соціально-економічним
життям міст. У селах адміністративна і поліцейсько-судова влада належала великим
землевласникам та їхнім управителям.

“Королівство” поділялося на 18 округів (дистриктів), з яких 12 складали українську

частину краю. Окремим округом до 1861 р. входила Буковина (також без етнічного
поділу, хоча у Північній Буковині переважало українське населення, а Південній –
румунське).

Закарпатська Україна підпорядковувалася Пожонському намісницькому управлінню Угорського

королівства і поділялося на чотири комітати. Вся влада у комітатах належала адміністраторам
(жупанам), які призначалися з числа великих землевласників і здійснювали адміністративну,
фінансову, судову і військову владу. Переважна частина населення краю складали селяни-русини,
закріпачені угорськими землевласниками.

5. Джерела та основні риси права Стародавнього Китаю (античний період).

ДЖЕРЕЛА ПРАВА: звичаї, розпорядження імператоів, «Книга законів царства Вей» (складена Лі
Фуем на основі правових положень, прийнятих в окремих князівства і за традицією вважаються
законними предків. Він складався з 6 голів: закони про злодіїв, про розбійника, про укладення в
в'язницю, про поимке злочинців, про знаряддях страти і катування. Поклала початок наступної
практиці розробки збірників законів).

Основні риси права Стародавнього Китаю

У шанський період провідну роль відігравали етичні норми. Тогочасні норми регулювали
переважно внутрішньосімейні відносини та ставлення суспільства до правителя. Що ж стосується
законів, то вважається, що перші з них з'являються в VII ст. до Р. X.

Право Стародавнього Китаю знало інститут власності, що об'єднував сукупність норм, які
регулювали право володіння, користування та розпоряджання землею, рабами й іншим
майном. Власність могла бути державною, общинною та приватною. Остання спочатку виникає
на рухоме майно, згодом на рабів і лише в VI ст. до Р. X. на землю.

Зобов'язальне право передбачало різні види договорів (купівлі-продажу, дарування, міни,

позики, оренди та ін.), виконання яких гарантувалося різними засобами. Приміром, боржники
за отриману позику змушені були віддавати в заставу своїх синів. Якщо протягом певного часу
(зазвичай, трьох років) вони не були викуплені, то ставали рабами. Кредитор мав також право
всиновити такого боргового раба чи оженити на своїй доньці.

У шлюбно-сімейному праві домінувала моногамія, але практикувалося й багатоженство,

при якому головною дружиною вважалася перша дружина. Саме її старший син вважався
першим спадкоємцем. Коли синів не було, право спадкування переходило до інших родичів
померлого, і тільки за їх відсутності спадкоємницею ставала дружина. Заборонявся шлюб між:
близькими родичами та вільних з рабами. Шлюбна угода укладалася між нареченим і
нареченою чи між їхніми сім'ями.

Злочин у Китаї називався "низькість", злочинець - "низька людина", а злочинна дія —

"проявом злочинної волі". Усі злочини поділялися на: державні (заколот, паплюження царя,
протидія його розпорядженням, складання неправдивих наказів), проти особистості
(убивство, злочини проти здоров'я, брехня, (Ібраза), проти сімї та моральності (перелюб,
співжиття з родичами), І Іроти власності (крадіжка, грабіж, знищення чужого майна), військові
(смертна кара загрожувала тому воїну, який спізнився на місце збору, самовільно вийшов зі
строю, ішов не в ногу).

Основною метою покарання було залякування, тому покарання були дуже суворими (смертна
кара злочинців через їх спалення, топлення, саджання на палю та ін.); відрубування ніг, рук;
відрізування носа, язика. Та дозволявся відкуп від покарання, навіть засуджених до страти.
Практикувалося таврування злочинців. Часто засуджених підправляли на тяжкі роботи, обертали в
рабство, позбавляли майна. 1 іоширеним видом були грошові штрафи. Покарання мали класовий
характер. Значні пільги мали посадовці. За невелику провину чиновника понижували в ранзі, за
більш серйозну—позбавляли посади, й тільки за такі злочини, як зрада чи заколот—їх суворо
карали.

6. Порівняльний аналіз Української та Литовської держав сучасності:

сутність, характеристика механізму держави та правової системи. Сутність
спільності історичної спадщини.

Україна Литва

унітарна держава, парламентсько- унітарна держава, напівпрезидентської

президентська республіка з демократичним республікою з демократичним режимом.
режимом

Адміністративний поділ -24 області, 1 Адміністративний поділ - 11 міст центрального

автономна республіка (АР Крим) і 2 міста зі підпорядкування, 10 повітів.
спеціальним статусом: Київ і Севастополь.

Главою держави Президент, який обирається
безпосередньо населенням строком на років
5. Одне і те сама особа може обиратися
президентом не більше двох разів поспіль.
Главою держави є Президент Республіки, який
обирається безпосередньо населенням
строком на років 5. Одне і те сама особа може
обиратися президентом не більше двох разів
поспіль.

Єдиним законодавчим органом державної Законодавча влада Литві належить

влади України є ВРУ, яка має колегіальну
будову і складається з 450 народних депутатів
України, обраних строком на 5 на основі
загального, рівного і прямого виборчого права
шляхом таємного голосування. Повноваження
Верховної Ради України реалізуються спільною
діяльністю народних депутатів України чиї
повноваження визначаються Конституцією та
законами України., на засіданнях Верховної
Ради України під час її сесій. найважливішою
функцією ВРУ є прийняття законів та
формування уряду. Повноваження ВРУ вказані
в ст.90 Конституції України.
однопалатному парламенту Сейму, який
складається з 141 депутата, обирається
строком на 4 року на основі загального
виборчого права. Дострокові вибори можуть
проводитися за рішенням Сейму, ухваленим
більшістю голосів не менш ніж 3 / 5 всіх її
членів. Право законодавчої ініціативи
належить членам Сейму, Президентові
Республіки і Уряду, а також громадянам
Литовської Республіки. 50 тисяч громадян
Найважливішою функцією Сейму є
формування і парламентський контроль
 діяльності Уряду та виданння законів.

Кабінет Міністрів України — відповідно до Спільно з Президентом виконавчу владу

Конституції України є вищим органом у системі здійснює Уряд Литовської Республіки, яке
органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів міністр складають-прем'єр і міністрів.
України спрямовує і координує роботу
Уряд вирішує питання державного управління
міністерств, інших органів виконавчої влади.
на засіданнях шляхом прийняття постанов
До виконавчих органів вліди належать До
більшістю голосів.
складу Кабінету Міністрів України входять
Прем'єр-міністр України, Перший віце-
Міністр Прем'єр-являє Уряд Литовської
прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри,
Республіки і керує його дiяльнiстю.
міністри. Компетенція КМУ вказана у ст.116
Конституції України.

Президент обирається громадянами України Президент обирається громадянами

загальним прямим таємним голосуванням
строком на п'ять років. Президентом може
обиратися громадянин України за
походженням що проживає не менше 10
останніх років в Україні і у віці не менше 35 на
день виборів.
Литовської Республіки загальним прямим
таємним голосуванням строком на п'ять років.
Президентом може обиратися громадянин
Литви за походженням, що проживає не
менше трьох останніх років в Литві і у віці не
менше сорока років на день виборів.

правова система України належить до романо- правова система Литви належить до романо-
германської правовій родині. германської правовій родині.

Правова система України заснована на Правова система Литви заснована на

наступній ієрархії: наступній ієрархії нормативних актів:
Конституція; міжнародні угоди,
Конституція України; закони України; ратифіковані парламентом; законів
укази та розпорядження Президента (конституційні або звичайні) та інші акти,
України; постанови та розпорядження прийняті парламентом; декрети
Кабінету Міністрів України; міжнародні Президента Республіки; постанови Уряду,
договори, міжнародно-правові звичаї та ухвалені на виконання законів або в
рішення міждержавних (міжурядових) порядку делегування законодавчих
організацій, які є юридично обов'язковими повноважень парламентом; розпорядження
для держав-учасниць.; міжвідомчі Прем'єр-міністра; накази та інші акти
нормативні джерела; нормативно-правові міністерств, міністрів; акти
акти міністерств та інших органів представницьких і виконавчих органів
виконавчої влади; локальні нормативні місцевого самоврядування.
акти
Як бачимо, України та Литва мають багато спільних ознак як в структурі механізму держави,
виборах органів центральної влади, так і в правовій системі. Це зумовлюється спільним грунтом
походження цих держав, а саме радянською правовою системю, яка лягла в основу формування
правових ситем країн пострадянського простору, в тому числі й Литви та України.

Выдносини корінням сягають далекого XIV ст. Успішні процеси державотворення в рамках
Великого князівства Литовського (ВКЛ) заклали фундамент, який дозволяє розбудовувати сучасні
відносини між державами на основі спільної історичної спадщини, що об’єднує, а не роз’єднує
обидві сторони. Водночас, ХХ століття збагатило історичний досвід новим спільним контекстом –
створенням незалежних держав і втратою, з великим проміжком у часі, державності; боротьбою з
СРСР; пережитими репресіями і терором; поновним виборюванням незалежності;
трансформаційними змінами на шляху до ЄС.
Водночас, якщо пам’ять про часи ВКЛ живе завдяки працям істориків та збереженим пам’яткам тієї
доби, то взаємодопомога при відновленні державності – це складова живої пам’яті. Це і співпраця
литовського руху «Саюдіс» та українського Народного Руху, і налагодження контактів спочатку між
громадськими, а згодом і політичними діячами.

Головними джерелами права Литовсько-Руської держави були: звичаєве право, Руська правда,
великокнязівське законодавство (привілеї: обласні, земські, міські), Судебник Казиміра 1468 року,
статути, магдебурзьке право.

На перших порах серед джерел права найбільш важливе місце належало Руській правді. ЇЇ норми
були покладені в основу інших джерел права. Руська правда значно вплинула на подальший
розвиток литовського законодавства.

Певна частина громадських відносин регулювалася нормами звичаєвого права, які складались в
процесі суспільного життя.

До джерел права також слід віднести канонічне право (православне – «Номоканон», церковні
статути Володимира та Ярослава; і католицьке – «Звід канонічного права» 1532 року).

7. Юридичне закріплення приєднання Західної України та Північної

Буковини до складу СРСР-УРСР
Приєднання до СРСР-УРСР території Західної України (1939 р.) і Північної Буковини та Бессарабії
(1940 р.) було наслідком угоди між Сталіним і Гітлером про сфери інтересів ("сфери впливу").
Зміна міжнародно-правового статусу Західної України де-юре відбулася не внаслідок завоювання
(дебеляції), хоча міжнародне право тієї доби надавало і таку можливість. Ця зміна стала
результатом волевиявлення місцевого населення, здійсненого у ході плебісциту у формі Народних
Зборів Західної України. Ідея їх скликання належала московському керівництву. Політбюро ЦК
ВКП(б) прийняло спеціальне рішення з питань Західної України. Був детально опрацьований
сценарій скликання Народних Зборів. Нехитрі політичні маніпуляції з населенням краю, агітацію і
пропаганду проводили військові політвідділи за допомогою тимчасових місцевих органів.
Кандидатури депутатів підбиралися органами влади завчасно. До бюлетеня мала вноситися тільки
одна кандидатура, а на весь процес висунення і реєстрації кандидатів відводилося лише чотири
дні. Згідно з ретельно розробленим компартійними органами сценарієм, Народні Збори
проходили 26-28 жовтня 1939 p. у Львові, вони розглянули питання про державну владу в Західній
Україні, входження Західної України до складу УРСР, конфіскації поміщицьких та монастирських
земель, націоналізації банків і великої промисловості. Після жвавого обговорення депутати
одностайно прийняли декларації з усіх питань, у тому числі про встановлення радянської влади в
Західній Україні. Позачергова п'ята сесія Верховної Ради СРСР, прийнявши Закон "Про включення
Західної України до складу СРСР та возз'єднання її з Українською PCP" (1 листопада 1939 p.),
"задовольнила прохання Народних Зборів Західної України і включила Західну Україну до складу
Союзу Радянських Соціалістичних Республік із з'єднанням її з Українською Радянською
Соціалістичною Республікою". --------

26 червня 1940 р. уряд СРСР в ультимативній формі висунув свої вимоги королівському урядові
Румунії щодо території Бессарабії та Північної Буковини. Основним аргументом щодо приєднання
останньої було те, що її населення "у своїй переважній більшості пов'язане з Радянською Україною
як спільністю історичної долі, так і спільністю мови і національного складу". Сенат Румунії
незначною більшістю голосів ухвалив рішення про передачу Бессарабії і Північної Буковини Союзу
PCP. Юридичне оформлення входження нових етнічно українських земель до складу СРСР було
проведене порівняно швидко. Вже 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР постановила включити
Північну Буковину і Хотинський повіт Бессарабії, де переважало українське населення, що було
об'єднано у Чернівецьку область у складі УРСР (7 серпня 1940 p.). Відповідно були внесені й зміни
до статей конституцій СРСР і УРСР про територіальний склад УРСР. Входженню радянських військ
на територію Західної Волині та Східної Галичини (які входили до складу Польщі) та Північної
Буковини (входили до території королівства Румунія) передувало укладення пакту Молотова-
Ріббентропа між СРСР та Німеччиною.

Сутність цього документу полягала у взятті на себе обов’язку не нападати один на одного протягом
10 років. Для даного питання особливо важливий таємний протокол до Пакту, згідно з яким «у
випадку територіальних змін у Східній Європі» Латвія, Естонія, половина Польщі включно з
етнічними українськими та білоруськими землями, а також Північна Буковина та Бесарабія
переходять під сферу впливу СРСР (потім Договором про дружбу і кордони до сфери впливу СРСР
віднесено і Литву).

1) Західна Україна. 17.9.1939 радянські війська перейшли польський кордон, як і було

передбачено Пактом. Населення Західної України, яке бачило в інтервенції СРСР визволення від
польського гнету і можливість об’єднання з більшою частиною українських земель, почало
створювати ревкоми, які роззброювали поліцію і брали на себе функції влади. Пізніше на їх основі
створювалися «тимчасові управління міст» та «селянські комітети». В найбільших містах (Львів,
Луцьк, Тернопіль, Станіслав) створювалися обласні органи влади. Було проголошено вибори до
Українських Народних Зборів. І, зважаючи на те, що виборці голосували за сталою радянською
моделлю – за вже сформований список кандидатів без альтернативних варіантів, вже 22.10.1939 в
більшості округах кандидати були обрані. При цьому було 11 округів, в яких ці кандидати не
змогли обрати достатню кількість голосів, аби бути обраними.

26-28.10.1939 відбулося перше засідання Народних Зборів, на якому проголошено передачу влади
радам трудящих, проголошено конфіскацію поміщицьких земель, націоналізацію великих
підприємств і банків, але головне – прийняте Звернення до Верховної Ради СРСР та Верховної Ради
УРСР. В листопаді 1939 обидві ради своїми рішеннями задовольнили це прохання. В грудні 1939 в
складі УРСР було утворено 6 нових областей – Волинську, Рівненську, Тернопільську, Львівську,
Станіславську, Дрогобицьку. Потім сталося формування районів. 1940 року були проведенні
вибори до місцевих Рад.

Розпочався процес радянізації, що передбачав запровадження радянської форми державності,

форми управління на землях Західної України.

2. Північна Буковина. Спираючись на зазначений Пакт, СРСР 27.6.1940 висунув ультиматум

Румунії про передачу земель Бесарабії та Північної Буковини Радянському Союзові. Румунський
уряд розраховував на підтримку Німеччини, але Німеччина власне і була стороною Пакту, за яким
Бесарабія і Пн Буковина мала перейти СРСР, тому підтримку Румунії надати не могла. 30.6.1940
СРСР повністю зайняв ці території. Одразу за підтримки армії і політичних органів СРСР були
створені робітничі і селянські комітети, якими прийняте рішення про утворення рад. Новообрані
ради, діючи за єдиною схемою із колегами з Західної України, звернулися до Верховної Ради СРСР
та ВР УРСР про приєднання своєї території то УРСР. 2.8.1940 ВР СРСР, прийнявши закон про
включення цих земель до складу УРСР, задовольнила це прохання «делегації трудящих Північної
Буковини та Бесарабії». 7.8.1940 утворено Ізмаїльську та Чернівецьку області, запроваджено поділ
на райони. Водночас, зі складу УРСР вилучено Молдавську АРСР і приєднано до новоствореної
Молдавської РСР. Почалася радянізація, аналогічна до тієї, що мала місце в Західній Україні.

8. Утворення і розвиток держави і права у Стародавній Індії. Джерела та

основні риси права Стародавньої Індії.
 Розвиток держави. У ІІІ-ІІ тис. до н.е. територію Індії населяли племена дравідів, що мали
досить високий рівень розвитку – триповерхові будівлі, широкі вулиці, водогін тощо. Але на рубежі
ІІ тис. до н.е. територія Північної Індії (межиріччя Інду і Гангу), а згодом і Південна Індія була
завойовано племенами аріїв, що перебували на значно нижчому рівні розвитку. Арії підкорили
місцеве населення. Самі арії є великим відгалуженням індоєвропейського етнічного суспільства,
яке дало згодом початок індусам, хетам, грекам, персам, скіфам та багатьом іншим народам.
Історико-лінгвістичний аналіз свідчить про те, що всі перелічені народи мали своїм загальним
походженням стародавню індоєвропейську мовну групу, батьківщиною якої, за останньою
версією, були у VI-V тисячолітті до н. е. північні нагір'я Ірану (В. Іванов, Т. Гамкрелідзе).
Лінгвістичний аналіз мов стародавніх хетів, іранців, індусів, греків, римлян, германців, слов'ян
тощо показує, що ці мови походять з єдиного стародавнього джерела. Так, дуже схожим є пантеон
стародавніх богів іранців, слов'ян, індійських аріїв, які розмовляли на санскриті (це зайвий раз
підтверджує єдність історії роду людського).

На цих територіях почали поставати державні утворення, зокрема найсильніша на той

період (VI ст до н.е.) – Магадха. Вона об’єднувала і підкорювала навколишні давньоіндійські
держави (зокрема, поштовхом до цього став національно-визвольний рух під проводом
Чандрагупти після завоювання Александра Македонського). Це об’єднання призвело до утворення
Імперії Маур’їв (IV ст до н.е.). Найбільш визначними були завоювання царя Ашоки (ІІІ ст до н.е.),
який поширив свою владу на всю Індію, а також Пакистан і Афганістан. Після його смерті держава
розпадається, на її територію приходять скіфи (І ст. до н.е.).
Управління. Індія була монархією. На чолі держави стояв цар (раджа, магараджа), що походив з
касти кшатріїв (воїнів), але правив під наглядом брахманів (духовенства). Мав обов’язки перед
суспільством (дхарма), за невиконання яких карався смертю. Апарат управління складався з
кшатріїв і брахманів. Центральні і місцеві чиновники призначалися царем. При царі діяв дорадчий
колегіальний орган з чиновників (мантрини, махаматри) і представників міст. Сільська община
(вайшья – земелероби) була автономною, але сплачувала податки, які збирав управитель,
призначений царем. Влада спиралась на військову силу.

В найдавніші часи основним джерелом права в Індії був звичай. З розвитком державності
дедалі більшого значення набули закони, які створювали царі і брахманські школи.Характерною
рисою джерел індійського права стародавньої епохи є його тісне поєднання, переплетення з
релігією. Релігія пронизувала все суспільне, державне, особисте і громадське життя та діяльність
людей. Релігія зобов'язувала всіх дотримуватись певних правил поведінки— дхарм. Для кожної
касти були свої окремі дхарми. Норми дхарм мали релігійний, моральний і правовий характер.
Вони були створені брахманськими школами на основі старовинних релігійних книг — Вед, норм
звичайного права, судової практики, розпоряджень царів, законодавства. Брахмани (брахмани —
жреці, які тлумачили Веди, здійснювали жертвопринесення та інші релігійні церемонії, брали
участь у керівництві державою) привносили у дхарми і свої релігійно-етичні та моральні погляди,
уявлення, що відображали їх світогляд і переконання. Не забуваймо і того факту, що більшість
суддів у Індії теж були брахманами.
У різні часи в Індії з'являлися збірники дхарм, які часто називали законами — закони Ману,
Гаутами, Анастомби, Нарада, Артхашастра та ін. Вони становили собою творчість різних шкіл
брахманів і були не тільки регулятором поведінки, діяльності звичайних людей та урядовців,
правителів, а й навчальними посібниками.
Одним з найдавніших збірників таких правил, етичних, моральних і правових норм стали
"Закони Ману" (II ст. до н.е.-ІІ ст. н.є.).Вони з'явились у період гострої боротьби між брахманізмом і
буддизмом. Буддизм, до речі, при царі Ашока став державною релігією. А брахманізм змушений
був здавати свої позиції перед міцним союзом буддизму і держави. Вони складені брахманами і
названі іменем "прабатька всіх людей" — Ману, від котрого нібито походять ці закони й правила.
 Збірник складається з 12 розділів. Кожен з них містить велику кількість віршованих
повчань, норм і правил поведінки. Умовно зміст законів Ману можна поділити на три частини: 1)
релігійні приписи брахманів; 2) норми, що регулюють організацію і діяльність державних властей
та взаємовідносини їх з громадянами; 3) норми цивільного, шлюбно-сімейного та кримінального
права.
Ще одним збірником правових і морально-етичних норм була так звана Нарада, складена
у пізніші часи, ніж закони Ману. Тут чіткіше виявлені симптоми кризи рабовласницької системи -
зародження нових елементів соціально-економічних, правових , і морально етичних відносин. Цей
збірник більшою мірою нагадує трактат з права. У ньому міститься багато норм різних галузей
права, зокрема цивільного і кримінального, дано детальний опис механізму організації і діяльності
суду, здійснення судочинства.
Крім збірників правових норм і законів, в Індії було чимало полі-тико-економічних і
юридичних трактатів. Один з найвідоміших — "Артхашастра" — "наука про політику". Цю пам'ятку
відносять до IV ст. до н.е. В ній висвітлені питання державного устрою, засад здійснення
правителями внутрішньої і зовнішньої політики, засади їх правової діяльності

9. Анексія РФ складової частини України – Автономної республіки Крим та

міжнародне право.
Окупація і анексія Російською Федерацією Автономної Республіки Крим відбулася в лютому-
березні 2014 року, в розпал Української Революції Гідності. В цей період в Києві і взагалі по всій
Україні відбувалися протести проти режиму президента Віктора Янукович, які призвели до втечі
Президента України разом з першими особами держави на територію Росії. За таких умов єдиний
легітимний, законний і, головне, діючий орган української влади – український парламент –
Верховна Рада України приймає рішення про самоусунення Президента Януковича від виконання
обов’язків Голови держави. Росія і Янукович (вже в Росії) не визнають це рішення. Янукович,
вважаючи себе Президентом України, закликає Президента Росії Путіна використати армію РФ для
забезпечення законності в Україні. Згодом це використовується як один з приводів до агресії.

Паралельно із цим військовослужбовці Російської Федерації без розпізнавальних знаків

(т.зв. «зелені чоловічки») (а армія Росії була розміщена в Україні на базі в Севастополі на підставі
двосторонніх угод) беруть під контроль інфраструктурні об’єкти Криму – блокують порти, беруть
під контроль аеропорт Бельбек в Севастополі, Сімферопольський аеропорт, виводять бронетехніку
на вулиці кримських міст, беруть контроль над шляхами сполучення, та головне – блокують
частини українських Збройних Сил. Зрештою російські окупанти беруть під контроль спецзв’язок
українських ЗС з командуванням. Розвиток подій пришвидшується після зайняття «невідомими»
(пізніше В.В. Путін офіційно заявив, що це були російські військовослужбовці) будівлі ВР АРК. В цих
умовах кримський парламент 11.3.2014 приймає незаконне рішення про державну незалежність
Республіки Крим (таке рішення не могло бути ухвалене без Всеукраїнського референдуму –
відповідно до положення Конституції України, яка має найвищу юридичну силу в Україні і в Криму
зокрема). Український парламент на це відповідає розпуском ВР АРК, відповідно, якщо згадане
рішення було незаконним рішення законного органу, то всі подальші дії ВР АРК були діями
неіснуючого органу.

16.3.2014 проведено «референдум» про приєднання «Республіки Крим та міста

Севастополя» до Російської Федерації, на якому, за даними Росії, понад 96% учасників
референдуму проголосували «За».

Відповідно до норм міжнародного права, всі ці події не можуть мати жодних юридичних
наслідків, окрім визнання РФ країною-агресором. Один з основних принципів міжнародного
права, закріплений Статутом ООН, членами-засновниками якої є як Україна, так і РФ, є принцип
суверенітету держав. Суверенність в даному випадку означає, що на території України діють тільки
Закони України, які не припускають можливості виходу адміністративно-територіальної одиниці зі
складу України без Всеукраїнського референдуму. А отже, рішення ВР АРК, яка пізніше
самоназвалася «Державною Радою Криму» не мають юридичної сили. Крім цього, дії Росії, які
полягали (і це офіційно визнав Президент і Головнокомандувач ЗС РФ В.В. Путін) в блокуванні
інфраструктурних об’єктів України, органів державної влади і місцевого самоврядування на
території АРК є актом агресії, а «воссоєдінєніє» Криму з Росією – військовою незаконною анексією
(тобто примусовим, насильницьким, збройним приєднанням території).

Так само вважають і більшість цивілізованих країн світу – всі держави ЄС, США, держави
НАТО, абсолютна більшість держав-членів ООН, наслідком чого є прийняття Генасамблеєю ООН
Резолюції про підтвердження територіальної цілісності України і невизнання кримського
«референдуму».

Внаслідок агресії проти України РФ стала державою-ізгоєм на світовій арені, що

виявляється і її вигнанні зі складу «Великої вісімки».

Втім, анексія Криму виявила і ряд помилок в деравному будівництві України:

1. Надання територіальної автономії Криму, який традиційно був сферою

інтересів РФ
2. Незабезпечення українізації освіти, політичного життя Криму за понад 20
років українського суверенітету над ним
3. Незабезпечення прав корінного народу – кримських татар, загравання з
російським агресивно налаштованим етносом в Криму.
4. Допущення залишення військових частин РФ в незалежній Україні
5. Незабезпечення демонстрації переваг демократичного українського ладу над
авторитарним російським.
Після усунення від влади президента України Віктора Януковича вибухнули сепаратистські настрої
в Криму. 23 лютого в Севастополі відбувся 20-тисячний мітинг на якому було прийнято рішення не
перераховувати у Київ податки, а міським головою проголошено громадянина Росії О. Чалого.

В ніч на 27 лютого парламент та уряд Криму захопили невідомі бойовики і вивісили

над ними прапор РФ. Захоплення будівлі невідомими, однак, не завадило зібратися
депутатам Верховної ради і ухвалити рішення про призначення референдуму щодо
статусу Криму.Того ж дня було захоплено аеропорт «Бельбек» у Севастополі, зупинено
паромну переправу в Керчі.
1 березня самопроголошений «голова Ради міністрів АР Крим» Сергій Аксьонов
звернувся до Путіна посприяти у «забезпеченні миру і спокою» на території Криму. У
відповідь того ж дня Президент РФ Російський президент відправив до Ради Федерації
пропозицію про введення російських військ у Крим. Обидві палати Державної думи 1
березня 2014 р. проголосували за введення російських військ на територію України, і в
Крим зокрема. Починаючи з 1 березня російські війська починають масштабні силові
акції, спрямовані на блокування українських військових баз на території Криму,
захоплення адміністративних приміщень, контроль транспортних магістралей та інших
стратегічно важливих об'єктів. 2 липня 2014 року Парламентська асамблея Організації з
безпеки і співробітництва в Європі визнала такі дії Росії військовою агресією.
1 березня 2014 року Верховна Рада автономної республіки Крим і Севастопольська
міська рада прийняли декларацію про незалежність Автономної Республіки Крим та міста
Севастополя, згідно з якою у разі рішення народів Криму в результаті референдуму увійти
до складу Російської Федерації, Крим буде оголошений суверенною республікою і
звернеться до Російської Федерації з пропозицією про прийняття на основі відповідного
міждержавного договору до складу Російської Федерації як нового суб'єкта Російської
Федерації
16 березня 2014 року за рішенням Кримського парламенту був проведений референдум
щодо статусу Криму. Попри указ виконувача обов'язків Президента України О.
Турчинова, про призупинення рішення кримського парламенту, а також попри рішення
Конституційного Суду України, що визнав оголошення референдуму таким, що не
відповідає Конституції України, а також позицію Ради безпеки ООН, референдум було
проведено.
В умовах бойкотування референдуму кримськотатарським народом, присутності
великої кількості озброєних російських військовослужбовців, а також фальсифікацій,
референдум в АРК буцімто зібрав понад 1,2 млн заповнених бюлетенів (що відповідає
83,10% загальній кількості виборців), з яких нібито 96,77% засвідчили вибір «за
возз'єднання Криму з Росією на правах суб'єкта Російської Федерації»
18 березня 2014 року о 16:00 в Георгіївському залі Великого Кремлівського палацу
Президент Росії В. В. Путін, прем'єр-міністр самопроголошеної Республіки Крим С. В.
Аксьонов, голова новоствореної «Державної Ради» самопроголошеної Республіки Крим В.
А. Константинов, та представник сепаратиського керівництва м. Севастополь —
громадянин РФ О. М. Чалий підписали так званий «Договір про прийняття Криму до
складу Росії».
20 березня договір був ратифікований Державною думою Російської Федерації, а 21
березня — Радою Федерації, і набрав чинності. 11 квітня відповідні зміни були внесені до
конституції Росії.
Після усунення від влади президента України Віктора Януковича вибухнули
сепаратистські настрої в Криму. 23 лютого в Севастополі відбувся 20-тисячний мітинг на
якому було прийнято рішення не перераховувати у Київ податки, а міським головою
проголошено громадянина Росії О. Чалого.
В ніч на 27 лютого парламент та уряд Криму захопили невідомі бойовики і вивісили
над ними прапор РФ. Захоплення будівлі невідомими, однак, не завадило зібратися
депутатам Верховної ради і ухвалити рішення про призначення референдуму щодо
статусу Криму.Того ж дня було захоплено аеропорт «Бельбек» у Севастополі, зупинено
паромну переправу в Керчі.
1 березня самопроголошений «голова Ради міністрів АР Крим» Сергій Аксьонов
звернувся до Путіна посприяти у «забезпеченні миру і спокою» на території Криму. У
відповідь того ж дня Президент РФ Російський президент відправив до Ради Федерації
пропозицію про введення російських військ у Крим. Обидві палати Державної думи 1
березня 2014 р. проголосували за введення російських військ на територію України, і в
Крим зокрема. Починаючи з 1 березня російські війська починають масштабні силові
акції, спрямовані на блокування українських військових баз на території Криму,
захоплення адміністративних приміщень, контроль транспортних магістралей та інших
стратегічно важливих об'єктів. 2 липня 2014 року Парламентська асамблея Організації з
безпеки і співробітництва в Європі визнала такі дії Росії військовою агресією.
1 березня 2014 року Верховна Рада автономної республіки Крим і Севастопольська
міська рада прийняли декларацію про незалежність Автономної Республіки Крим та міста
Севастополя, згідно з якою у разі рішення народів Криму в результаті референдуму увійти
до складу Російської Федерації, Крим буде оголошений суверенною республікою і
звернеться до Російської Федерації з пропозицією про прийняття на основі відповідного
міждержавного договору до складу Російської Федерації як нового суб'єкта Російської
Федерації
16 березня 2014 року за рішенням Кримського парламенту був проведений референдум
щодо статусу Криму. Попри указ виконувача обов'язків Президента України О.
Турчинова, про призупинення рішення кримського парламенту, а також попри рішення
Конституційного Суду України, що визнав оголошення референдуму таким, що не
відповідає Конституції України, а також позицію Ради безпеки ООН, референдум було
проведено.
В умовах бойкотування референдуму кримськотатарським народом, присутності
великої кількості озброєних російських військовослужбовців, а також фальсифікацій,
референдум в АРК буцімто зібрав понад 1,2 млн заповнених бюлетенів (що відповідає
83,10% загальній кількості виборців), з яких нібито 96,77% засвідчили вибір «за
возз'єднання Криму з Росією на правах суб'єкта Російської Федерації»
18 березня 2014 року о 16:00 в Георгіївському залі Великого Кремлівського палацу
Президент Росії В. В. Путін, прем'єр-міністр самопроголошеної Республіки Крим С. В.
Аксьонов, голова новоствореної «Державної Ради» самопроголошеної Республіки Крим В.
А. Константинов, та представник сепаратиського керівництва м. Севастополь —
громадянин РФ О. М. Чалий підписали так званий «Договір про прийняття Криму до
складу Росії».
20 березня договір був ратифікований Державною думою Російської Федерації, а 21
березня — Радою Федерації, і набрав чинності. 11 квітня відповідні зміни були внесені до
конституції Росії.
Після анексії Криму російськими військами, почався бройний конфлікт на території
Донецької і Луганської області України між з одного боку — організованими та
керованими з РФ незаконними збройними формуваннями Донецької і Луганської
«народних республік», визнаних терористичними організаціями, за підтримки регулярних
військових частин РФ та з іншого боку — українськими правоохоронцями із залученням
Збройних сил України. Конфронтація насильства в регіоні розпочалася в середині квітня
2014 року, коли озброєні групи проросійських активістів почали захоплювати
адмінбудівлі та відділки міліції у містах Донбасу (зокрема, у Слов'янську, Артемівську та
Краматорську). Українська влада у відповідь заявила про проведення Антитерористичної
операції із залученням Збройних сил. Поступово протистояння переросло у масштабний
воєнний конфлікт. Масові захоплення адмінбудівель у Донецькій області були
спровоковані силами розвідувально-диверсійних підрозділів збройних сил Російської
Федерації, коли російські диверсанти, застосовуючи зброю, зайняли у Слов'янську та
Красному Лимані Донецької області ряд державних установ і будинки силових структур.
Вони також роздали зброю і допомагали сепаратистам в розхитуванні ситуації. Російська
влада неодноразово заявляла про своє несприйняття Антитерористичної операції і
вимагала її припинення та початку переговорів з бойовиками. Ряд українських політиків
називають війну на сході України «гібридною війною» Росії проти України. Від середини
липня 2014 року Збройні сили Російської Федерації почали брати пряму участь у бойових
діях проти Збройних сил України. Підрозділи Збройних сил Росії діють як з території
Російської Федерації, так і безпосередньо на території України. 5 вересня 2014 року у
Мінську було підписано угоду про припинення вогню на Донбасі. Робота контактної
групи у Мінську була продовжена, і сторони підписали наступний меморандум у ніч
проти 20 вересня 2014. Проте, станом на сьогоднішній день, бої і обстріли у східному
регіоні не припинилися.

Міжнародний кримінальний суд розцінює ситуацію в аннексованому Криму як міжнародний

збройний конфлікт між Україною і Росією. Про це йдеться у щорічному звіті попереднього
розслідування прокурора Міжнародного кримінального суду Фату Бенсуда. Документ датовано 14
листопада. Його повний текст публікує «Главком».

«Ситуація на території Криму і Севастополя рівнозначна міжнародному збройному конфлікту між

Україною і Російською Федерацією. Цей міжнародний збройний конфлікт почався не пізніше 26
лютого, коли Російська Федерація задіяла особовий склад своїх збройних сил для отримання
контролю над частинами території України без згоди уряду України», – сказано у звіті Гаазького
трибуналу.
Право міжнародних збройних конфліктів застосовується до цієї ситуації і після 18 березня 2014
року тією мірою, якою події на території Криму і Севастополя будуть рівнозначними стану окупації,
що триває.

Нагадаємо, у Женевських конвенціях 1949 р. поряд із терміном «війна» використовують вираз

«міжнародний збройний конфлікт» (ст. 2) і «неміжнародний збройний конфлікт» (ст. 3). Таким
чином, починаючи з 50-х років XX ст. термін «збройний конфлікт» вживають набагато частіше, ніж
термін «війна». Ця зміна зумовлена передусім політичною та ідеологічною ситуацією, спробою
змістити акценти у цих поняттях, а також забороною використання війни як законного засобу
вирішення міжнародних спорів. При цьому вважається, що поняття «збройний конфлікт» є
ширшим і включає поняття «війна».

На думку суду, встановлення факту правомірності початкової інтервенції, яка спричинила за собою
окупацію, не потрібне. Таким чином, даний міжнародний конфлікт може бути розслідувано за
нормами Римського статуту.

Канцелярія прокурора МКС також має інформацію про утиски кримських татар на півострові,
насильницьке переміщення 179 заарештованих осіб на територію РФ, примусову мобілізацію на
військову службу жителів Криму.

Прокурор суду вирішила продовжити наступного року збір доказів щодо цієї ситуації.

10. Розпад СРСР і відродження незалежної суверенної Української

держави.Декларація про державний суверенітет України.
Після смерті Генерального секретаря ЦК КПРС К. Черненка в березні 1985 р. на посаду керівника
КПРС та СРСР було обрано Μ. Горбачова. Саме за його ініціативою розпочалася перебудова в СРСР
(квітень 1985 р.). Перебудова мала охопити п'ять провідних сфер життєдіяльності суспільства,
економіку (перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних), внутрішню
політику (демократизація суспільного життя та народовладдя), зовнішню політику (припинення
"холодної війни" та побудова спільного європейського дому); соціальну сферу (покращення
матеріального та культурного добробуту населення); ідеологію (ліквідація цензури, гласність,
вільний вияв думки громадян). Теоретично ідеї перебудови мали шанс на реалізацію, але, як
показало життя, крім загальних декларацій, М. Горбачов так і не зміг протягом шестирічного
періоду висунути будь-яку практичну концепцію реформування радянського суспільства.

Перебудова швидко зайшла в глухий кут, поглибила суспільно-політичну, економічну та

національну кризи, завершилася розпадом СРСР. Партійне керівництво України на словах
однозначно підтримувало дії кремлівського керівництва, а насправді певний час блокувало
перебудовчі процеси в Україні.

Перебудова мала чотири етапи: березень 1985 р. – січень 1987 р. - перебудова здійснюється під
гаслом "більше соціалізму"; 1987–1988 pp. - основний лейтмотив – "більше демократії"; 1989–1990
рр.– розмежування і розкол у таборі провідників перебудови; 1991 р.- перемога радикал-
реформізму, розпад СРСР.

Перебудовчі процеси в Україні контролювались управлінською номенклатурою тоталітарної

держави. Протягом 1985-1987 рр. в Україні не існувало політичних сил у вигляді громадських
об'єднань та народних фронтів, аналогічних до тих, що виникли в Прибалтиці та Росії. Пасивність
широких народних мас має своє пояснення. На тлі загального, насамперед економічного, розвалу
ситуація в Україні залишалася відносно стабільною.

Був ще один важливий суб'єктивний чинник. Гласність у союзних республіках почалася із гострої
критики перших партійних керівників і партноменклатури різного рангу. В. Щербицький, який
сімнадцять років очолював Компартію України, залишався ортодоксальним комуністом і
перетворився на одного з опонентів М. Горбачова. Преса називала Україну заповідником застою.

Чорнобильська катастрофа (квітень 1986 р.) сприяла пожвавленню суспільно- політичного руху в
республіці. 13 листопада 1988 р. у Києві відбувся перший за роки радянської влади масовий мітинг
(20 тис. учасників), присвячений екологічним проблемам. Крім питань екології, гострій критиці
були піддані посадові особи, винні в чорнобильській трагедії та її наслідках.

У 1989 р. Україною прокотилася хвиля шахтарських страйків, які поруч з економічними вимогами
гостро ставили і політичні питання – відмова в довірі номенклатурі та чиновникам-бюрократам.

В умовах різкого загострення соціально-економічної кризи, зростання цін і Невпинного погіршення

життєвого рівня населення навесні 1990 р. відбулися перші демократичні вибори до Верховної
Ради, які посилили розшарування політичних сил.

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет
України. Проголошувалися верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади
республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.
Народ визнавався єдиним джерелом державної влади, а Верховна Рада УРСР могла
виступати від його імені.
У 1991 р. склалися сприятливі умови (розпад СРСР, боротьба за владу в Москві), що ані
союзний, ані російський центр не змогли зупинити процес усамостійнення України.
Невдала спроба державного перевороту 19-21 серпня 1991 р. у Москві форсувала розпад
СРСР. На окраїнах радянської імперії місцева номенклатура, використавши прагнення
народів до самостійного розвитку і підтримавши гасла незалежності, прийшла до влади.
Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. СРСР фактично перестав
існувати. Юридичне підтвердження процесу розпаду Радянського Союзу завершилося
укладенням міждержавної угоди 8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі. 25 грудня 1991 р.
М. Горбачов заявив про свою відставку з поста Президента СРСР. А 26 грудня 1991 р.
одна з палат Верховної Ради СРСР - Рада республік - прийняла формальну декларацію про
припинення існування СРСР.

Декларація про державний суверенітет України - документ про проголошення

державного суверенітету України.
Прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 р. основною метою
декларації був перерозподіл владних повноважень і власності від союзного центру до
республіки.
Проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і
неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у
зовнішніх зносинах.
Складається з 10 невеликих розділів (САМОВИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ,
НАРОДОВЛАДДЯ, ДЕРЖАВНА ВЛАДА, ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНСЬКОЇ РСР,
ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВЕРХОВЕНСТВО, ЕКОНОМІЧНА САМОСТІЙНІСТЬ, ЕКОЛОГІНА
БЕЗПЕКА, КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК, ЗОВНІШНЯ І ВНУТРІШНЯ БЕЗПЕКА,
МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ)
Декларація проголосила: народ України має виключне право на володіння, користування
і розпорядження національним багатством України. У Декларації гарантується всім
національностям, що проживають на території України, право вільного національно-
культурного розвитку, визнається пріоритет загальнолюдських цінностей перед
класовими, норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права. Також
Декларація визначила 3 види суверенітету державний, народний та національний.

11. Суспільний і державний лад Афін. Полісна модель.

Верховним органом влади в Стародавній Греції були Народні збори (еклезія), що збиралися
чотири рази на місяць.До роботи в них допускалися лише чоловіки (народжені від афінянина й
афінянки), що досягли 20 років. Особи, народжені від мішаних шлюбів, іноземці, жінки та раби
такого права не мали. Зібрання вважалося легітимним, якщо участь у ньому взяли не менше
6000 осіб. За участь у зборах платили гроші. До компетенції Народних зборів належали:
прийняття законів, вибори посадових осіб і контроль за їх діяльністю, вирішення питань війни та
миру й інші важливі питання.
Іншим важливим органом Афін була Рада 500 (буле) - уряд, до складу якого входило по 50
громадян від кожної з 10 територіальних філ. Вони обиралися щорічним жеребкуванням з-поміж
громадян, яким виповнилося ЗО років. Засідання Ради 500 відбувалися щоденно. Члени Ради
(булевти) за свою службу отримували винагороду. До повноважень цієїРади належали: фінансові
питання, дипломатичні відносини, контроль за службовими особами, попередній розгляд
справ, які виносилися на Народні збори.У складі Ради діяло 10 комісій.
Геліея — вищий судовий орган, який складався з 6000 членів, котрі щорічно обиралися від кожної
філи жеребкуванням з повноправних громадян, які досягли 30-літнього віку.
У складі геліеї діяло 10 колегій - дикастерій, - кожна з яких виконувала свої безпосередні функції
протягом одного місяця (місяців у греків було 10).
Важливе місце в управлінні державою посідали певні посадові особи, що обиралися відкритим
голосуванням на Народних зборах або жеребкуванням строком на один рік і за свою службу (крім
стратегів) отримували винагороду. Такими посадовими особами були: стратеги (десять членів),
архонти (перший архонт, архонт-епонім, архонт-базилевс, архонт-полемарх і ще шість архонтів),
ареопаг, астиноми, агораноми, метрономи та ін.
У Греції сформувалася така форма правління, як рабовласницька Демократична республіка.
Суспільний лад Афін (відповідно й інших античних міст-держав) зазвичай
характеризується як рабовласницький. У цілому можна припустити, що раби
становили половину або навіть одну третину населення Аттики. Безумовно, це є
найважливішою рисою античної цивілізації та античного "суспільного ладу.
Метеки — особисто вільні, працювали, займалися торгівлею,мали майно, але не мали
політичних прав.
Вільновідпущені—ті, що за особливі заслуги раб відпускався на волю. Їх становище
було таке ж, як і іноземця.
Раби — безправні. Раби в Афінах були двох категорій: раби приватних осіб, і раби
державні, які мали своє господарство і могли набувати майно. Вони були в кращому
становищі, між раби приватних осіб.
З держених рабів в Афінах вербувалися поліцейські, тюремщики, виконавці судових
вироків та інших обрядів, що використовувалися з метою насильства.
Афінська держава за суспільним устроєм була рабовласницькою демократією. В структурі
населення виділялися громадяни, метеки і раби.
 Громадяни. Громадянами Афін були лише чоловіки, батькой мати яких були
повноправними громадянами Афін. Особа ставала громадянином з 18 років, і одразу мала 2 роки
відслужити у війську. З 20 років набувалося право братии участь в народних зборах.
Військовозобов’язаним громадянин залишався до 60 років і міг бути мобілізований до загону своєї
філи (тобто одного з 4 племен, що об’єдналися в Афінську державу).

Громадяни в свою чергу поділялися зо рівнем достатку. Більшість громадян мала середній
достаток (земельні наділи не більше 10га). Фізична праця вважалася принизливою і негідною
громадянина.

Метеки (іноземці), а також і вільновідпущеники не мали повної дієздатності. Вони не

могли брати участь в народних зборах, не обіймали державних посад. Мали сплачувати податки,
за несплату могли потрапити у рабство. Займалися переважно торгівлею і ремеслом.

Раби мали статус речі. Вони підлягали купівля, продажу. Раба можна було віддати у найм.
Часто держава орендувала рабів у своїх громадян для певних важких фізичних робіт. Раби не мали
права брати шлюб. Діти рабині ставали рабами. Раба не можна було вбивати, щоправда, вбивство
раба не тягло жодної відповідальності.

Державне управління в Афінах здійснювалося за полісною моделлю, яка ґрунтувалася на

владі громади. Найвищим органом влади були народні збори, що збиралися близько 40 разів на
рік. За участь у зборах надавалася плата. Кількість учасників на зборах була 2-3 тис. осіб. Збори
розглядали питання продовольчого постачання, оборони, суперечки громадян, питання війниі
миру, зовнішньої політики. Будь-яке питання могло бути поставлене на голосування. Громадянин
міг довести на народних зборах, що якийсь закон порушує принципи демократії і домогтися його
скасування.

Найвищим судовим органом була геліея – суд присяжних. Геліея розглядала найважливіші
політичні і релігійні справи. Вирок виносився таємним голосуванням і не підлягав оскарженню.
Сам суд був відкритим і гласним. До складу суду входили 6000 чоловік, по 600 від кожної філи.
Геліея мала затверджувати чи скасовувати рішення народних зборів, приймати рішення про
надання громадянства, про законність заміщення державних посад тощо. Геліея не лише
керувалася діючими нормами права, а й своїми рішеннями створювала нові.

Рада 500 (буле) – вищий постійно діючий орган влади. Її членами могли стати громадяни,
що досягли 30 років, що сплачують податки і виявили турботу про батьків. Кандидати в цей орган
проходили перевірку на політичну зрілість. Обрання відбувалося жеребкуванням. Цей орган
слідкував за додержанням законів та за діяльністю посадових осіб. Крім цього, до повноважень
буле відносився попередній розгляд питань, що виносилися на народні збори. Саме рада 500
здійснювала управління скарбницею.

Ареопаг – головний орган, що управляв Афінами ще в ІХ ст. до н.е., до Vст до н.е. втратив
більшість своїх повноважень і став органом, що розглядає справи про умисні вбивства,тілесні
ушкодження, підпали.

Колегія архонтів – 9 осіб. Перший архонт – епонім – очолював міську владу, розглядав
скарги громадян, керував поліцією; 2 – баси лей – наглядав за релігійними справами і моральністю
жерців. 3 – полемарх – займався справами іноземців, наглядав за збройними силами. Решта 6
архонтів готували справи до судового розгляду, зокрема проводили жеребкування судових
колегій.

Колегія стратегів – орган управління армією і флотом. Де-факто керував також державною
скарбницею та міжнародними відносинами. Всі члени колегії були рівними де-юре, але де-факто
влада концентрувалася в одних руках. Роль цього органу зростає після 5 ст до н.е.
12. Порівняльний аналіз державно-правового розвитку сучасної України та
Франції. Сепаратистські угрупування на Сході України та їх підтримка РФ.
- Франція Україна

Державний устрій Унітарна держава Унітарна держава

Форма державного правління президентсько-парламентська парламентсько-президентська

республіка республіка

Конституція Чинна – з 1958 року, має вище З 1996 року. З чинними

юридичну силу. поправками – з 2014. Має вище
юридичну силу.

Глава держави Президент (обирається Президент (обирається

терміном на 5 років у 2 тури) терміном на 5 років в один тур,
у випадку, якщо хтось із
кандидатів набрав
50%голосів+1 голос)

Адміністративний поділ Історико-економічний поділ 24 області та Автономна

здійснюється на 22 регіони. Республіка Крим (тимчасово
Материкова частина Франції в окупована територія з березня
адміністративному плані 2014)
розділена на 94 департаменти +
2 департаменти на о. Корсика, 6
заморських департаментів та 5
заморських територій. Франція
займає третє, після США та ВБ,
місце у світі за розмірами
заморських володінь.

Вищий законодавчий орган Двопалатний парламент Верховна Рада України

(структура – нижче)

Політичний режим Демократичний Демократичний

Президент у Франції:
-назначає прем’єр-міністра та членів уряду;
-є верховним головнокомандувачем.
Прем’єр-міністр, як правило, є лідером партії, що виборола перемогу на парламентських виборах
(президент та прем’єр-міністр можуть належати до різних партій).
Вищий законодавчий орган – двопалатний парламент – складається з Національних зборів (555
депутатів від метрополії, 22 від заморських департаментів і територій) – обирається на 5років
прямим загальним та таємним голосуванням за мажоритарною системою у два тури – та Сенату
(321 сенатор – обираються на 9 років прямим голосуванням). Кожен рік склад Сенату оновлюється
на 1/3.
Уряд звітує перед парламентом, йому може бути винесений вотум недовіри з боку Національних
зборів (необхідна, проте, більшість голосів усіх депутатів).
Місцеве самоврядування: Комуна у Франції – єдина адміністративно-територіальна одиниця, яка
не має окремого державного владного органу, таким чином, мер у своїй особі поєднує головну
посадову особу місцевого самоврядування та представника державної влади. У комунах існують
існують муніципальні ради, чисельність яких установлюється законом у залежності від населення
комуни (у Парижі – 163). Мер та його заступники складають виконавчий орган ради –
муніципалітет. Великі міські комуни можуть бути поділені на райони, останні не є юридичними
особами і не мають свого бюджету, а лише свій кошторис, що встановлюється муніципальною
радою. Департамент є другим після комуни рівнем адміністративно-територіального усторю, на
якому паралельно працюють 2 органи влади – генеральна рада як орган самоврядування та
префект як орган державної влади. Департамент є ключовою ланкою в системі державної
виконавчої влади. Префект – представник уряду в департаменті. Існують також округи, що,
відповідно до закону 1982 року є фактично місцевим колективом, хоча роль місцевої влади на
цьому рівні значно вища. Також у Франції є 3 міста, що мають спеціальний статус – Париж,
Марсель та Ліон. Отже, дуже централізована держава Франція, утім, має розвинену
адімністративну систему. Органи системи влади після реформування у 80-х роках ХХ ст. не привели
до розладу системи влади, а поліпшили надання послуг населенню та дозволили державі
зменшити опіку над місцевими проблемами.

Президент України (далі – ПУ) є верховним головнокомандувачем, гарантом державного

сувернітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод
людини і громадянина. ПУ – держ. Службовець вищої категорії, на ньому лежить обов’язок
припиняти антиконституційні дії законодавчої, виконавчої та судової влади, які прямо чи
опосередковано порушують основний закон України. Президент, серед іншого, може призупиняти
рішення органів влади, застосовувати право вето до законів, що за них проголосувала ВРУ.
Користується правом недоторканості на час виконання повноважень.
В Україні діє однопалатний парламент. 450 депутатів, обраних строком на 5 років на основі
загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Прем’єр-міністр в
Україні очолює виконавчу владу, найчастіше є представником партії, що виборола найбільшу
кількість голосів на парламентських виборах. Теперішній ПМ – Арсеній Яценюк став 16 очільником
уряду, починаючи з 1991 року. Стосовно місцевого самоврядування в Україні, то воно
здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські,
селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які
представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст. Адміністративно-
територіальна одиниця – область, район, місто, район у місті, селище, село. Представницькими
органами місцевого самоврядування є ради (прошу звернути увагу).

Сепаратистські угрупування на Сході України та їх підтримка РФ. Шановне панство,

оскільки питання не передбачає розгляду власне конфлікту, а саме - його хронології, впливу на
події в регіоні, позиції інших держав, то пропоную зосередити увагу власне на угрупуваннях,
розвитку та діяльності сепаратистського руху

Після анексії АР Крим, російські терористи почали диверсійну діяльність на території

Луганської, Донецької, а також на території інших областей Північного Сходу, Сходу і Півдня
України (який в Росії називають «Юго-Восток»). На території насамперед Харківської,
Дніпропетровської, Одеської та інших областей сепаратизм було придушено, а на
територіїДонецької та Луганської областей терористичні формування за підтримки РФ змогли
захопити владу. Українська влада, вже побачивши, до чого веде бездіяльність під час російської
агресії в Криму, прийняла рішення про проведення Антитерористичної операції в березні 2014
року.

11 квітня 2014 року так званий "Об'єднаний штаб Армії південного сходу" на чолі з
Валерієм Болотовим висунув ультиматум Луганській обласній раді. Протягом найближчих 10 годин
зібрати екстрену (позачергову) сесію, на якій депутати зобов'язані прийняти наступні рішення:
проголосити державний суверенітет Луганської області; протягом 10 днів провести референдум з
двома питаннями: 1. Ви "за" входження Луганської області до складу Російської Федерації? 2. Ви
"за" входження Луганської області до складу України? Також штабом терористичної організації
"Армія південного сходу" було прийнято рішення про те, що зброя буде передана тільки тій владі,
яку виберуть "громадяни Луганській області" на референдумі роботі.

Власне, терористичні угрупування на Сході України – це терористичні організації «Донецька

Народна Республіка» (голова – Олександр Захарченко) та «Луганська Народна Республіка»
(перший голова тер. організації – Деніс Пушилін, голова сьогодні – Ігор Плотницький). На момент
їхнього заснування планувалося їх об'єднання у «державу» «Новоросія», але через провал
сепаратистських планів в решті областей сходу України та через певні військові та дипломатичні
успіхи України ця мета наразі не декларується.

Цікава постать Ігоря Стрєлкова (Гіркіна) – кадровий російський офіцер, який не приховує
свого громадянства і чину (полковник армії РФ), перший «міністр оборони ДНР» 2014 року. До
цього брав участь в Придністровському конфлікті на боці РФ, що наводить на думку, що він в Росії
виконує роль експерта з незаконних агресій. Військове і політичне «керівництво» цих організацій
очолюють громадяни Росії – Гіркін, Бєзлєр, Можаєв (Бабай) – командувач рос. козаками, Бородай
тощо.

На окрему увагу заслуговують «гуманітарні конвої» Росії, якими Росія начебто передає
населенню Донбасу гуманітарну допомогу (при цьому порушуючи кордон України, непорушність
якого на території Донбасу Москва визнає). Показово, що ці гумантірні конвої не оглядаються
прикордонними службами України, а після чергового конвою (наразі їх доправлено близько 50)
збільшується активність терористичних угрупувань.

Ще одним напрямком поширення російських інтересів в регіоні стала діяльність

українофобського політичного проекту "Український вибір" Віктора Медведчука, за яким у м.
Луганську також значно активізувалася агітаційна робота, спрямована на пропагування ідей
великоросійського шовінізму та федералізації України. На цьому ідеологічному фоні відбулося
російське захоплення визначальних економічних галузей Луганщини, що дозволяло говорити про
втрату економічної незалежності області.

У 2013 році всі найбільші луганські підприємства (Алчевський меткомбінат, Алчевський

завод "Коксохім", Лисичанський НПЗ, "Луганськтепловоз", "Луганськвода", "Луганське енергетичне
об’єднання") фактично належали російським компаніям. В результаті робітників скорочували,
показники виробництва і якість продукції падали. Підприємства знаходились під загрозою
закриття.

Паралельно Росія підтримує власноруч створені терористичні організації і інформаційно,

ведучі інформаційну війну протии України, переконуючи споживача своєї інформації, що
фашистська українська Також слід додати, що за підтримки та сприяння російських т.зв.
"неурядових структур" пропагувалась активність проросійських груп у соціальних мережах.
Російські впливи

Одним із найсильніших чинників, що, донедавна, впливав на формування російського впливу —

географічний — етнічний ареал крайніх теренів Луганщини — неперервний між Росією і Україною,
як українців, так і росіян, межа кордону — умовна, що могла пролягати усередині населеного
пункту. Серед іншого — сімейні, господарські зв'язки, внутрішня політика (чи відсутність її) тощо.

Культурні чинники — депресивні моновиробництва індустріяльного укладу, узалежненість

госпзв'язків з Росією, особливо ВПК-сфери, ригідність мислення щодо процесів українського
державотворення, місця українців у ньому і неідентифікація себе з ними/рештою України («мы
русские, а не бандеры, фашисты»), нав'язана «русская особость» (див. російський світ, совок).
Російська культурна парадигма позірно ближча, прийнятніша загалу («трудящему Донбассу,
годующему остальную часть Украины»), звідки постають дезидерати економічного іредентизму
(унезалежнення). Мовно-культурне поле Східної України представлене здебільшого
(переважанням) російськомовного шкільництва, увіковічненням «жертв ОУН-УПА», Єкатерин,
Сталінів у пам'ятниках, історична пам'ять і культурна присутність нав'язування таких архетипів
відбувається за стрияння найвищих посадовців РФ (Рогозін, Жириновський…). Одіозною є
діяльність московської УПЦ.

13. Адміністративно-політичний устрій Слобідської

України (друга половина XVII – XVIII ст.).
Особливості сотенно-полкового устрою.
Адміністративно-політичний статус Слобідської України (Слобожанщини) у
межах Рос. держави вирізнявся певною своєрідністю, що пояснювалося
особливостями колонізації вільних земель, яка здійснювалася від середини
XVII ст. під охороною московських військових укріплень як українцями, так
і росіянами.
Поселення на цій території були звільнені від податків, тому вони називалися
слободами. Звідси пішла і назва краю - Слобідська Україна (Слобожанщина).
Сформувалося 5 козацьких полків - Острогозький, Харківський, Сумський,
Охтирський та Ізюмський. Ці полки були не тільки військовими, а й
адміністративно-територіальними одиницями. Полки поділялися на сотні.
Полком керував полковник із полковою старшиною.
Посада полковника була виборною. Він очолював адміністрацію полку,
стверджував судові постанови, роздавав поселенцям вільні землі, а також
командував полком під час походів. Полковників обирали довічно. Нерідко
траплялося успадкування посади полковника.
У Слобідській Україні посади гетьмана не існувало, не було й генеральної
старшини. Слобідські полковники підпорядковувалися безпосередньо
бєлгородському воєводі.
Кожний полк окремо одержував царську жалувану грамоту, в якій
визначалися його права на козацький устрій, вільну торгівлю, звільнення від
податків на землю тощо. Вибраних у полках полковників погоджував
бєлгородський воєвода, а потім пропонував цареві як кандидатів на цю
посаду. Кількісний склад козацьких полків не був постійним. Загальний
склад — реєстр усіх слобідських полків — містив перелік козаків, які мали
відбувати військову службу.

14. Суспільний і державний лад Спарти. Реформи

Лікурга.
ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
На чолі вільної общини стояли два царі - дорійський та ахейський. У
військовий час це були воєначальники, у мирний - вищі жерці. Влада царів
була спадковою, їм належали великі ділянки родючої землі та визначена
частка військової здобичі.
Для обмеження царської влади щорічно усіма повноправними спартіатами
обиралася колегія ефорів (спостерігачів) з 5 чол. Ефори стежили за
розподілом військової здобичі, вводили податки. З середини VI ст. до н.е.
мали найширші повноваження в управлінні, нагляді та судочинстві. Вони ж
скликали Раду старійшин (герусію) та народні збори, вели переговори з
іноземними послами. Старший ефор - епонім давав своє ім'я назві року. Звіт
ефори складали лише перед своїми наступниками.
Народні збори (апела) формувалися з одружених громадян віком від ЗО
років. Виступати на зборах, пропонувати закони чи кандидатів на посади
дозволялося лише посадовим особам. Збори висловлювали своє рішення
зазвичай криком. Судді сиділи в ізольованому приміщенні і прислухалися до
того, як кричать обидві сторони (згідні і незгідні), визначаючи переможця. У
сумнівних випадках практикувався поділ голосуючих на дві частини шляхом
розходження у різні сторони. Однак власті своїми постановами могли
оголосити рішення зборів недійсними, а самі збори розпустити.
Рада старійшин складашся з 28 членів-геронтів, які обиралися Народними
зборами з представників найбільш знатних родин, не молодших за 60 років.
Герусія провадила усі поточні справи держави та була її вищою судовою
інстанцією. До герусії також входили і обидва царі, і лише цей орган мав
право зміщення царів. Геронти обиралися довічно, а питання, що виносилися
на розгляд народних зборів, готувалися винятково герусією. Загалом геронти
ні перед ким не були відповідальні.
СУСПІЛЬНИЙ ЛАД.
Суспільна організація Спарти відповідала рабовласницькому типу держави.
Найпривілейованішими були спартіати - найвища суспільна верства, наділена
всіма політичними та економічними правами, яка складала "общину рівних".
Община поділялася на три філи, а вони, своєю чергою, - на фратрії.
З 20 років чоловік набував статусу громадянина і воїна. Якщо особа не була
воїном, то вона не мала і громадянських прав.
Періеками називалися жителі сусідніх зі Спартою територій, на які вона
поширювала свій протекторат. Вони користувалися особистою свободою,
могли мати сім'ю, майно, землю, але були позбавлені громадянства, а відтак -
політичних прав.
Ілоти - поневолене Спартою населення, статус якого мало відрізнявся від
рабів. Вони були позбавлені політичних і майнових прав. Спартіат міг карати
ілота, передавати його іншому володарю, але не міг продати. Ілоти повинні
були платити спартіатам оброк.
Рабами у Спарті ставали захоплені в полон чужоземці або перетворені на
рабів періеки та ілоти.
ЛІКУРГ
Напівлегендарний цар Спарти Лікург правив у VIII ст. до н. е. Першим і
найважливішим з нововведень було створення Ради Старійшин. Тим самим у
державі повинна була встановитися рівновага між традиційною владою царів
- потомствених аристократів і владою неорганізованої юрби, представленої
Народним Зборами.
Одним з істотних перетворень був переділ землі. Він мав не тільки соціальне,
а й політичне значення. За своїм задумом, це був захід направлений на
зниження гостроти соціального невдоволення + подолання багатства та
бідності. Щоб знищити нерівність, Лікург розповсюдив переділи і на
особисту власність. Були виведені з обігу реальні гроші, які замінили
непідйомною залізною монетою (не мала розповсюдження поза Спартою).
Одним із наслідків цього стало поступове зникнення крадіжок у Спарті.
Було також наказано обмежитися необхідними ремеслами і викорінювати
особливі мистецтва, щоб стиль життя заможних громадян не мав вираження
в багатстві речей. Цілий ряд постанов був спеціально спрямований проти
розкоші (про будівництво будинків та вживання їжі).
Закони рівності Лікург поширив і на шлюбно-сімейну сферу. Жінки були в
значною мірою зрівняні з чоловіками, допущені до занять спортом,
військовим справою. Заохочувалися позашлюбні зв'язки, причому
заборонено було проявляти власницькі почуття, ревнощі тощо, щодо жінок.
Держава брала на себе турботу про виховання всіх без винятку дітей.
Постановами Лікурга було введено обов'язкове виховання і навчання всіх
спартіатів, у яких військова справа займало чільне місце. Спартанський образ
життя повинен був охоронятися численними заборонами на спілкування з
іноземцями, нововведеннями в релігійній сфері. Навіть говорити спартіати
повинні були по-особливому: лаконічно, економлячи слова.
Законодавчі постанови Лікурга були висловлені так званих ретрах -
відповідях оракула Аполлона на запитування царя. Вони не були записаними,
і священний сенс повинен був забезпечити збереження їх вимог на століття.
Одна з ретр завершувалася словами: «Панування і влада нехай належать
народу».
15. Порівняльний аналіз державного устрою сучасної
України та Польщі.
Сучасна Україна і Польша є унітарними країнами, але за формою правління
Польща - парламентська республіка, Україна – парламентсько-
президентська.
Главою цих держав є президент, що обирається громадянами
України/Польщі терміном на п'ять років на основі загального рівного і
прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Одна і та ж особа
може обиратися президентом не більш двох разів підряд. Президентом може
бути обраний громадянин, який до дня виборів досяг 35 років. Президент є
вищим представником країни на міжнародній арені, укладає міжнародні
договори, призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України
в інших державах і при міжнародних організаціях. Але в Польщі Президент
призначає термін виборів до сейму і сенату (орган законодавчої влади),
призначає голову Ради Міністрів, начальника Генерального штабу Війська
Польського. В нас ці повноваження має Верховна Рада, яка за поданням
Президента затверджує Міністра оборони України та прем’єр-міністра і
відповідно до діючого законодавства визначає термін проведення виборів.
В Польщі законодавча влада здійснюється двопалатним парламентом, який
складається з сейму (нижня палата) і сенату (верхня палата), що обираються
на чотирирічний термін шляхом таємного голосування на основі загального
рівного і прямого виборчого права. Право бути обраним в сейм має
громадянин Польщі, що досяг до дня виборів 21 року, в сенат - 30 років.
Різниця з Україною в тому, що в нас діє єдиний однопалатний парламент –
Верховна Рада України, склад якої обирається терміном на 5 років. Народним
депутатом може бути обрано 21-літнього громадянина України, який має
право голосу і проживає в Україні протягом останніх 5 років. Діяльність
парламенту в Польщі може бути припинена у випадку його розпуску
Президентом, за умови погодження з маршалом Сейму, а в Україні – згідно з
положеннями Конституції.
Виконавча влада Польщі належить уряду - Ради міністрів, який складається
із Голови Ради міністрів і міністрів. У його складі можуть бути також віце-
голови Ради міністрів, голови певних в законах комітетів. В Україні Кабінет
Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. До
складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України,
Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри, міністри. Президент
Республіки Польщі призначає Голову та інших членів Ради міністрів
протягом 14 днів з дня першого засідання Сейму або прийняття відставки
попереднього Ради міністрів. Президент призначає інших членів відповідно
до пропозицій прем'єр-міністра. В Україні прем'єр-міністр України
призначається Верховною Радою України за поданням Президента України.
Кандидатуру для призначення на посаду Прем'єр-міністра України вносить
Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у
Верховній Раді України. Міністр оборони України, Міністр закордонних
справ України призначаються Верховною Радою України за поданням
Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються
Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України.
Судова влада в Польщі грає важливу роль у процесі прийняття рішень. Його
основні інститути включають в себе: Верховний суд Польщі, Вищий
адміністративний суд Польщі, Конституційний трибунал Польщі та
Державний трибунал Польщі. Правосуддя в Україні здійснюється виключно
судами, судочинство здійснюється Конституційним Судом України та
судами загальної юрисдикції. Найвищим судовим органом у системі судів
загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

16. Основні риси цивільного права у

козацько-гетьманській державі та його джерела.
Суб'єктами цивільного права визнавалися людина (фізична особа) та
об'єднання фізичних осіб (юридична особа). Повна дієздатність суб'єкта: для
чоловіків у 18 років, для жінок у 15 років, але вони користувалися
обмеженою правоздатністю (цивільно-правові дії за неї виконували батько
або чоловік). Проте це не стосувалося жінок-удів. Удова могла провадити
самостійне господарство й користувалася при цьому повною правоздатністю.
Найповнішу правоздатність мали привілейовані верстви суспільства -
козацька старшина (шляхта) та козацтво. На правоздатність особи впливала
також віросповідна та національна належність. Відступники від
християнства, євреї, мусульмани позбавлялися права набувати у власність
нерухоме майно, брати в заставу та орендувати нерухомість. Значно
впливали на правоздатність особи честь, повага й моральна поведінка.
Об'єктами цивільного права Гетьманщини були права, речі (нерухомі,
рухомі) та, в деяких випадках, невільники.
Речові права. У Гетьманщині мирно співіснували три форми власності:
загальнодержавна (загальновійськова), індивідуальна (приватна) і громадська
(колективна). Право власності - володіння, користування й розпорядження
об'єктом власності.
Найвагомішим у цивільно-правовому житті було право власності на землю.
Воно обумовлювалося військовою чи якоюсь іншою службою державі.
Залежно від способу набуття розрізнялося декілька видів володіння. За
способом набуття володіння поділяли також на законні й незаконні.
Права на чужі речі (сервітути) поширювалися на мисливські, рибальські та
інші угіддя і виникали в той час, коли ще ліси чи луки нікому не належали за
правом власності. Найпоширенішим серед сервітутів в Україні були
сервітути проходу в чужі ліси й землі та користування чужими лісами для
потреб рибальського, мисливського та бджолярського господарства.
Джерела права. У Січі чинним було звичаєве (козацьке) право - сукупність
правових звичаїв, які утворилися та стихійно утвердилися без будь-якої
санкції у сфері козацьких суспільних відносин. Наявність у козацтва права
визнавав польський уряд.
Вагомим джерелом козацького права були постанови та ухвали органів влади
Запорозької Січі (козацької ради, кошового отамана, судових органів). Також
тут застосовували норми канонічного права, окремі фрагменти й витяги з
джерел феодального права.
Особливістю правової системи Запорозької Січі є її усна форма.

17. Виникнення та періодизація римської держави і

права.
Стародавній Рим як державне утворення виник на рубежі VIII століття до н.
е. у західній частині Апеннінського півострова на основі союзу трьох
племен, що склалися тут, – латинів, сабинів та етрусків. Вже зникнувши як
політичне утворення, Рим залишив світу велику спадщину – римське право,
яке стало основою сучасної правової культури. Для науки історії держави та
права Рим є ніби гігантською соціологічною лабораторією, в якій протягом
століть випробовувалися різноманітні політико-правові моделі, моральні та
релігійні системи. Імена римської історії – Цезар, Помпей, Октавіан Август,
Цицерон, праці її видатних юристів Гая та Паппініана залишаються
учасниками нашої сучасної історії. Величезне значення для нас має
політичний досвід Риму. Виникнувши як маленьке місто-поліс, яких було
сотні у Середземномор’ї, Рим перетворився на величезну світову державу.
Розпочавшись як родова община, Рим стає республікою, яка внаслідок
внутрішніх суперечностей перероджується в імперію. На березі Тибру в 25 у
ІХ столітті до н. е. виникли поселення пастухів та землеробів. Поступово ці
поселення злилися, були обнесені стіною і стали містом Римом. Надалі
з’явилася легенда, що Рим було засновано близнюками Ромулом і Ремом,
вигодуваними вовчицею. Римляни вірили в цю легенду й вели своє
літочислення від вигаданої дати заснування міста.
Періодизація історії римської держави і права.
1. Період розпаду первіснообщинного ладу, а також утворення
рабовласницької держави й заснування міста Рима у 753 році до н. е. до
вигнання останнього римського царя Тарквінія Гордого (509 рік до н. е.).
2. Період республіки (509–27 роки до н. е.).
3. Період монархії (27 рік до н. е. – 476 рік н. е.), який у свою чергу
поділяється на два етапи:
а) принципат (27 рік до н. е. – 284 рік н. е.);
б) домінат (284 – 476 роки н. е.). Після занепаду Західної Римської імперії у
476 році тривалий час існувала Східна Римська імперія Візантія, яка
припинила своє існування після завоювання її турками у 1453 році.

18. Традиції національного державотворення України та

їх реалізація у сучасному державному будівництві.
У період розбудови Української держави значна увага приділяється
проблемам національних особливостей.
У процесі життєдіяльності народ, відповідно до обставин, створює певні
сталі способи й форми в структурі і діяльності держави,а їх повторення на
кожному етапі розвитку держави означає формування традиції.
Поряд з індивідуалізмом, ідеєю рівності та неприпустимості насильства
влади українському національному характерові притаманні традиції
народоправства, демократичних форм суспільно-політичного життя.
Практика українського державотворення надзвичайно багата традиціями
народоправства. Звертаючись до історії, народоправство і демократичний
характер державного життя Київської Русі ґрунтувались на таких засадах:
1) ідея народоправства, що виявлялася у співіснуванні віче – як явища
народної самобутності та князя – як символу і “визначного органу” влади;
2) демократичний за своїм характером виборчий принцип;
3) держава функціонує народу;
4) демократичність державного устрою.
Такі засади державного життя відповідають природі українського народу.
Народоправство, зокрема, і в часи Козаччини було формою державної влади,
що засвідчує перша Конституція України !ПИЛИПА ОРЛИКА!, де також
утверджується виборність гетьмана і всього уряду. Традиції народоправства
зафіксовані і в актах Центральної Ради.
І сьогодні народоправство, демократизм, республіканські традиції, властиві
українському народові, покладені в основу Декларації про державний
суверенітет України, якою Верховна Рада 16 липня 1990 року, виражаючи
волю народу України, зокрема в розділі “Народовладдя”, проголосила, що
«Народ України є єдиним джерелом державної влади».

19. Універсали Української Народної Республіки доби

Центральної Ради: сутність, структура, характеристика та значення для
державотворення.
Універсали Української Центральної Ради — грамоти-прокламації, що їх
видавав український парламент для широкого загалу, як гетьмани козацької
доби. Українська Центральна Рада (УЦР) видала 4 Універсали, які визначили
етапи української держави — від автономної до самостійної.
І УНВЕРСАЛ: 10 червня (23 - за новим стилем) 1917 — проголосив
автономію України . Це була відповідь УЦР Тимчасовому урядові на його
негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не
одділяючись від всієї Росії... народ український має сам порядкувати своїм
життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими
Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко. По проголошенні
автономії 28 червня 1917 створено Генеральний Секретаріат.
УМОВИ І УНІВЕРСАЛУ
1. Проголошення автономії України в складі Росії;
2. Джерелом влади в Україні є український народ;
3. Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми
або парламент);
4. Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території
України;
5. Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, що проживають на
території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій.
І Універсал оголошено на Всеукраїнському Військовому З'їзді;
ІІ УНІВЕРСАЛ: 3 липня (16 - за новим стилем) 1917 — зафіксував наслідки
домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і
Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний
Секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР
визнавала Всеросійські установчі збори, а до їх скликання зобов'язувалася не
робити самовільних кроків до здійснення автономії України.
УМОВИ ІІ УНІВЕРСАЛУ
1. Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які
живуть на Україні;
2. Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад
якого затверджує Тимчасовий Уряд;
3. Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій
України, який має бути затверджений установчим збором. До затвердження
цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України;
4. Формування українського війська здійснюється під контролем
Тимчасового Уряду.
II Універсал проголошено на сесії Української Центральної Ради.
ІІІ УНІВЕРСАЛ: 7 листопада(20.11-за новим стилем) 1917 — проголосив
Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи
федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова,
друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й
помешкання; оголосив національну автономію для меншостей (росіян,
поляків, євреїв), скасував смертну кару, а також право приватної власності
на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-
годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування,
визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які
мали бути скликані 22 січня 1918.
УМОВИ ІІІ УНІВЕРСАЛУ
1. Україна проголошується Українською Народною Республікою, не
відділяючись від Росії;
2. До установчих зборів в Україні вся влада належить УЦР та Генеральному
Секретаріату;
3. Скасовується право приватної власності на землю;
4. УЦР починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;
5. Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та
ін.;
6. Запроваджується 8 годинний робочий день;
7. Встановлюється державний контроль над виробництвом;
8. На грудень призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів.
IV УНІВЕРСАЛ: 9 січня (22 січня- за новим стилем)1918 — проголосив УНР
«самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою
українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат —
Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив
провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив
монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу
землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і
соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати
розпочаті переговори з центральними державами і довести до підписання
миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.
УМОВИ IV УНІВЕРСАЛУ
1. УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою
українського народу;
2. З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;
3. Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не
зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР;
4. Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до
громадянської війни;
5. УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в
Україні;
6. УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;
7. УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян;
8. Держава має встановити контроль над торгівлею та банками
III і IV Універсали поставлено на голосування членами Малої Ради, чим
надано їм значення законопроектів.
Значенння:
Хоча Центральна Рада і зробила істотні поступки Тимчасовому урядові, все
ж прийняття 1-го та ІІ-го Універсалів до українського народу відкривало
нову сторінку в українській історії: починалася доба будівництва державних
органів в центрі і на місцях. В черговий раз український народ зробив спробу
розбудувати своє життя з врахуванням національних інтересів.
Значення III Універсалу. Проголошення Української Народної Республіки —
важливий етап в розвитку Української народно-демократичної революції та у
відродженні української державності.
Історичне значення IV Універсалу полягає в тому, що він, проголосивши
незалежною суверенною державою УНР, завершив процес складного,
суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, який
врешті-решт з великим запізненням відкинув ідеї автономії і федералізму.
Прийняття Універсалу означало остаточний розрив з імперським центром.
Але, на жаль, цей кульмінаційний момент в історії державотворення України
було досягнуто не на хвилі піднесення українського національно-
визвольного руху, а в один з найкризовіших періодів його історії часів
громадянської війни.

20. Суспільний і державний лад Риму в період республіки.

Стаючи громадянином Риму, людина отримувала основні політичні права:
вона могла брати участь у народних зборах, бути воїном, отримувати від
держави земельний наділ. На відміну від інших держав у Римі правоздатність
наставала за наявності одночасно трьох статусів: бути вільним, а не
рабом;бути громадянином Риму; бути вільним від влади домогосподаря.
Римське державне право можна було втратити через продаж у рабство за
несплату боргу (доки не було скасовано боргову кабалу); за вчинений
злочин; унаслідок вигнання з Риму.
Вільновідпущениками були раби, яких відпустили на волю. Формально вони
ставали римськими громадянами, але їхні права було урізано.
Вільновідпущеник не міг служити в армії, не міг бути обраним на якусь
посаду, голосував лише в територіальній трибі, міг без обмежень бути
учасником цивільно-правових відносин.
Латини - мешканці долини Лаціум, найближчі сусіди Риму. Римського
громадянства вони не мали, могли здійснювати в Римі будь-які правові акти.
їхні спори розглядали римські суди.
Перегринами були всі мешканці за межами Лаціуму. Це землі, завойовані
Римом. Жодних політичних прав у них не було. У своїх майнових стосунках
з римськими громадянами перегрини керувалися "правом народів".
Раби були важливою робочою силою в Римі, рабство прийняло класичні
форми. Пан мав над рабом право життя та смерті. Правове становище раба в
Римі характеризувалося словами, які повторяли пани: "раб - знаряддя, що
говорить", "раб - сутність речі". Відповідно раб не мав родини, не міг мати
власності. Пан міг наділити раба майном для оперативного управління. Таке
майно, передане рабу для отримання вигоди, називали пекулієм.

У 509 р. до Р. X. у Римі встановилася республіка, центральними органами

якої були Народні збори, Сенат і магістрати.
Народні збори формально вважалися найвищим органом влади й поділялися
на три види:
1)центуріатні коміції- відігравали важливу роль (збори війська), приймали
закони, вирішували питання війни та миру, обирали вищих магістратів,
виконували судові функції (у злочинах, за які було передбачено смертну
кару);
2)трибутні коміції — збори мешканців територіальних триб, на яких
ухвалювалися менш важливі рішення: обирали нижчих магістратів,
розглядали скарги громадян, пізніше набули права приймати закони.
Існували два види зборів по трибах: для патриціїв і плебеїв (постанови яких
називалися "популісцита"), і лише для плебеїв (постанови називалися
"плебісцита");
3) куріатні коміції-в їх роботі брали участь тільки патриції, але вони спочатку
втрачають політичні функції, а згодом і зовсім зникають. Народні збори
скликали вищі посадові особи, що головували на них.
Важливу роль у Римській державі відігравав Сенат, який був постійним
органом і відав фінансами держави, чеканкою монет, розподілом провінцій,
керував військовими справами, розглядав законопроекти, затверджував
рішення Народних зборів, приймав рішення із зовнішньополітичних питань,
затверджував вибори посадових осіб. Посада сенатора була довічною.
Магістрати - сукупність посадових осіб, які виконували різноманітні
управлінські та судові функції. Вони обиралися центуріатними зборами чи
трибутними коміціями на один рік. Найважливішими принципами організації
та діяльності магістратів були: виборність, колегіальність, строгість,
відповідальність перед народом, безоплатність. Усі магістрати поділялися на
ординарні (звичайні) й екстраординарні (надзвичайні), а ординарні - на вищі
та нижчі. Вищими ординарними магістратами були консули (їх було двоє,
обиралися на один рік і очолювали всю систему магістрату, стежили за
виконанням законів, командували військом, головували в Сенаті й Народних
зборах, мали право скасовувати рішення інших магістратів (крім трибунів),
вирішували питання управління та ін.), претори (спочатку були помічниками
консулів і здійснювали керівництво судочинством, охороною громадського
порядку, мали право видавати загальнообов'язкові постанови), цензори
(обиралися один раз на п'ять років і встановлювали майновий ценз громадян,
складали списки сенаторів, слідкували за дотриманням норм моралі).
До нижчих ординарних магістратів належали: еділи (слідкували за порядком
і виконували поліцейські функції, їх було чотири), квестори (провадили
досудове слідство в кримінальних справах, завідували державним
казначейством, збереженням державного архіву тощо
21. Порівняльний аналіз сучасної правової системи України
та ЄС (на прикладі Німеччини).
Правова система України — це цілісна, структурно впорядкована за
допомогою джерел права та інших юридичних засобів стійка взаємодія
суб'єктів національного права, що забезпечує досягнення належного
правопорядку як необхідної умови функціонування та розвитку українського
суспільства.
Зародження правової системи України
Українська правова система почала своє формування з давніх часів.
Протягом усього часу вона вдосконалювалася і розвивалася, приймалися
різні важливі для розвитку правової системи України нормативно-правові
акти.
11-12 століття. Розвиток рівня права в Київській державі призвів до
створення Правди Ярослава Мудрого («Руська правда»)вона містила норми
кримінального, спадкового, торгового та процесуального законодавства і
була головним джерелом правових, соціальних та економічних відносин
Давньої Русі. Руська Правда — найдавніший пам'ятник слов'янського права.
У всіх своїх редакціях і списках це документ великого історичного значення.
Протягом кількох століть Руська Правда служила основним керівництвом
при судових розглядах. У тому чи іншому вигляді вона увійшла до складу
або послужила одним з джерел пізніших судних грамот: Псковської судної
грамоти, Двінської уставної грамоти, Судебника Казимира 1468, Судебників
1497 і 1550 рр. Навіть деяких статей Соборного Уложення 1649 р.
17-18 століття. Створення Гетьманських статей XVII–XVIII ст — документи
державно-правового характеру, котрі визначали суспільно-політичний устрій
Української держави — Гетьманщини XVII–XVIII ст. та порядок її васальних
взаємовідносин з Російською державою.
Також була видана Конституція Пилипа Орлика — створювала демократичні
засади державності в Україні — незалежний судовий трибунал, приватна
власність, розподіл влади, багатогалузевий характер права та інше. До речі,
за оцінкою українських істориків є однією з перших європейських
конституцій нового часу. Ці документи дали матеріал до позиціювання
України як демократичної, самобутньої країни.
20-21 століття. Сучасна правова система України почала своє формування
саме з прийняття Декларації про державний суверенітет та Акта
проголошення незалежності України. Деякі дослідники пропонують поділити
процес формування правової системи України на два етапи: попередній — до
прийняття Конституції (1990–1996) і сучасний — після 28 червня 1996 р.
Попередній етап характеризувався визначенням основних засад формування
правової системи України, ліквідацією деформацій радянського періоду,
прийняттям значної кількості законодавчих актів, пов'язаних, насамперед, з
реформуванням економіки та демократизацією життя суспільства. Сучасний
етап почався з прийняттям Конституції України, в якій знайшли
відеозображення зміни соціального характеру, структури та змісту правової
системи України, положення, які засновані на юридичних поняттях романо-
германського типу правової системи.
Ідентифікація правової системи України з романо-
германським(континентальним) типом правової системи
Сучасна правова система України була заснована на юридичних поняттях та
принципах характерних романо-германському типу правової системи, що
приводить до схожості основних принципів підходу регулювання держави,
створюючи ідентичність з континентальною сім'єю.
Отже можна зробити висновок, що вона найбільш наближена до романо-
германської правової сім'ї, або рухається у цьому напрямку. Такої думки
дотримується переважна більшість українських вчених.
Ознаки правової системи України, характерні для романо-германської
правової сім'ї
1) визнання нормативно-правового акта основним джерелом права;
2) усі нормативно-правові акти підпорядковуються за їх юридичною силою
таким чином складаючи певну ієрархічну систему.
3) згідно зі статтею 8 конституції України — «Конституція України має
найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти
приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.»;
4) Україна є країною кодифікованого права, тобто норми, які складають одну
галузь права, зведені в крупні, внутрішньо систематизовані нормативні акти.
В Україні прийняті Кримінальний, земельний, сімейний та інші кодекси;
5) наявні спеціалізовані органи конституційного правосуддя, в Україні
органом конституційного правосуддя являється Конституційний Суд
України;
6) існує поділ права на приватне і публічне. До приватного права відносять
сукупність галузей права предметом регулювання яких є відносини у сфері
приватних, індивідуальних інтересів юридично рівних суб'єктів за
допомогою диспозитивного методу регулювання. До публічного права
відносять сукупність галузей права, предметом регулювання яких є
відносини у сфері реалізації публічних (державних) інтересів з допомогою
імперативного методу регулювання.;
7) відведення ролі генетичного джерела формування принципів права
правовій доктрині;
8) має подібні правові принципи та поняття у національних правових
системах цього типу;
9) наявність чіткої та ефективної юридичної техніки.
Джерела сучасного українського права
Нормативно-правові акти. Писана конституція, що характерно для романо-
германської правової сім'ї, є найвищим законом країни. Закони та інші
нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і
повинні відповідати їй.
Чинні Міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана
Верховною Радою України, є частиною національного законодавства
України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції
України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції
України. Встановлені норми міжнародного права мають вищу юридичну
силу порівняно з законом;
Принципи права- є джерелом, що сприяє якості законодавства та визначає
основні вектори його дії та напрямків розвитку.
Судова практика- встановлює розуміння і тлумачення закону, яке розкриває
його зміст і положення. Завдяки судовій практиці в нормативному порядку
урегульовуються відносини, які до цього цивільним законодавством не
регламентувалися.
Правова доктрина — норма, вироблена правовою доктриною, є нормою-
принципом. Такі норми-принципи можуть виражатися, а можуть і не
виражатися в нормах позитивного права, але обов'язково застосовуються в
судовій практиці та мають досить загальний характер. Ці принципи
визначають діяльність судової влади, яка бере їх із закону чи із звичаю за
допомогою тлумачення.
Інтеграційні процеси:
співробітництво України з ЄС потрібне для технічного оновлення
Українського виробництва;
забезпечення виходу на Європейський ринок, що дає можливість
конкурування з іншими країнами;
запозичення досвіду та деяких правових принципів Європейських країн. Під
запозиченням розуміється не сліпе копіювання, а науковий аналіз
можливостей «трансплантації і вживлення» іноземних елементів у
національну правову систему;
адаптація України до законодавства ЄС, що забезпечить розвиток політичної,
підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України,
економічний розвиток держави у рамках ЄС.

Правова система Федеративної республіки Німеччини входить до складу

романо-германської правової сім'ї та посідає вагоме місце в ній. Правова
система Німеччини увібрала в себе традиції Римського права та правові
надбання самої держави Німеччини, які знайшли своє втілення в
законодавстві цієї країни. Правова система має якісно структурований
характер, що дає змогу ясно розуміти її цілі та призначення.

Характеристика сучасного стану правової системи ФРН

Перш за все варто не забувати той факт, що Німеччина нaлежить до poмано-
гeрманської правa. У країнах романо-германської правa провідна роль
належить зaкону, як ocновному джeрелу пpaва . Загалом, законодавство в
цілому виступає єдиним , oсновним джeрелом пpaва в циx крaїнах.
Пpaво Нісмеччини icнує тa poзвивaється на двox piвнях – зaгaльнoму тa пpaвi
oкремиx зeмeль фeдepaцiї. Цe пoв’язується із фeдepaльнoю cтруктурoю
Нiмеччини. А саме землі, якi включені дo cклaду Німеччини, мають досить
широку власну закoнодавчу ініціативу. У межах нeї вoни cтвopюють власне
зaкoнoдaвcтво тa влacну систему прeцeдeнтнoгo права. Тoму варто
зазначати , що ФРН має як єдине право , яке діє на всій території країни, так і
право окремих земель фередації, що діє тільки на території певної частин
країни. Тaкoж cyди кoжнoгo зi штaтiв здійснюють свою юрисдикцію
нeзaлeжнo один вiд одного, на основі власного прецедентого права . Це той
факт який внocить дeякi розбіжності у право кpaїни, ocкiльки зазначене
законодавство y бaгaтьox аспектах є різним.
Провідне місце в країні належить Конституції ФРН, яка також зветься
"Oсновним законом" . Вона закріплює основні засади організації суспільства.
Вона має вищу юридичну силу , це означає , що всі громадяни країни та
державні органи повинні дотримуватися норм які вона встановлює.
Характерно виражений принцип розподілу влади , тобто кожна гілка влади
повинна дотримуватись меж власної компетенції та не втручатися в
діяльність інших гілок влади.
В Німеччині багато уваги покладено на освіту , зокрема , юридичну , яка
обумовлюється певною спеціфікою на відміну від iнших країн. У Німеччині
зміст і форма юридичнї oсвіти більш чiтко pегламентовані (на законодавчому
рівні), а cама cистема знaходиться пiд знaчним кoнтролем oрганів юстицiї.
Тaм чiтко визнeчений пpинцип тoго , що юpидична оcвіта - цe oдин iз
визначaльних чинникiв cтабільної пpавової cистеми.
Важлива роль у законодавстві Німеччини відведена Конституційному суд ,
що здійснює судовий контроль за конституційністю законів.
Правова система Німеччини здійснила вагомий вплив на розвиток романо-
германського права в цілому. Це обумовлено тим , що Німеччина була
однією з перших країн яка запозичила норми Римсього приватного права та
розвивала їх. Тепер же багато країн романо-германського права прагнуть
змінювати власне законодавство так , щоб воно було схоже , або подібне
законодавству Німеччини. Тому, велика заслуга передусім Німеччини в
розвитку романо-германського права.
Правові cистеми pомано-гeрманської правової сім'ї пoділяються нa двi гpупи:
гeрманську та рoманську. До романської cистеми нaлежать пpавові cистеми
Франції, Іспанії, Італії, Люксенбургу. До германської cистеми нaлежать
пpавові cистеми ФРН, Швейцарії, Австрії, України, де головною виступає
правова Німеччини. Адже ФРН має високорозвинене законодавство, яке
часто аналізуються з боку інших країн для вдосконалення власного права.
Тому, воно викликає жвавий інерес для посилання та аналізу інших країн
романо-германського типу.

Основні джерела права

Конституція. була рийнята 23 травня 1949 року та залишається чинною до
цього часу. Важливе місце також займають конситуційні акти, які були
розроблені на основі конституції. Конституція закріплює основи державного
ладу країни. Так ч.1 ст 20 Конституції говорить: " Федеративна Республіка
Німеччина є демократичною і соціальною федеративною державою"[4].
Конституція закріплює основні права та обов'язки громадян. Також
зазначається в ст.20 що вся державна влада йде від народу. У земляx, окpугаx
і громадаx наpод повинен мати пpедставництво, cтворене загальними,
вільними, pівними і таємними вибоpaми. Цей момент наочно показуює
високий рівень демократизму цієї конституції[5].
Пpaвoвa cиcтeмa Німеччини відбиває її фeдepaтивний хapaктep. Boнa
cклaдaється з норм, які зазначаються у aктax фeдepaльниx opгaнів, і
нopмaтивних aктів, видaниx дepжaвними opгaнaми oкpeмиx
aдмiнicтpaтивниx oдиниць. Цe зaкpiплюєтьcя в cт.31 Koнституцiї ФPН :
«фeдeрaльнеe пpaвo мaє пeрeвaгy нaд пpaвoм зeмeль»[5].
Усі галузі пpaвa є кодифікованими, отже ефективними у здійснення власних
функцій , які покладені на конкретну галузь.
Нормативно-правовий акт становить основу всього законодавства.
Приймається органами федеральної влади та владою окремих земель
федерації. Основна функція полягає у первинному регулюванні суспільних
відносин що виникають в федерації. Вони приймаються у відповідно
визначені формі , містять в собі норми права та мають загальнообов'язковий
характер. Приймається та розробляється з додержанням особливої
нормотворчої процедури , яка охоплює розроблення , розгляд , прийняття та
офіційне оприлюднення . Нормативні ати приймаються на основі
основоположних принципів права , та на який ґрунтується все законодавство
Німеччини[6].
Закон - найважливіше джерело серед нормативно-правових актів. Законом
регулюються найважливіші суспільні відносини у державі. Закони
перебувають на вищому щаблі ієрархії джерел права , тобто найважливіші
суспільні відносини повинне регулюватися безпосередньо законом та
відповідати нормам , які встановлюються законом.
Судова практика Фeдepaльнoгo Koнституційнoгo cуду. Зa юpидичнoю силoю
вoни piвнoсильнi звичaйним зaкoнaм. Розгляд рiшeння щoдo
кoнституцiйнocтіi та не кoнcтитуцiйнocтi зaкoнiв мaють вирішальне значення
для пoдaльшoї дoлi циx нopмaтивнo-пpaвовиx aктiв i є oбoв'язкoвим для всіx
opгaнiв дepжaвнoї влaди включаючи i cуди. Перевіряють чи вiдпoвiдaє
певний зaкoн нe тiльки Конституції , але й основоположним принципам
права. Судова практика може надати переконливе обгрунтування судового
рішення , але посилатися тільки на судову практику не достатньо , необхідне
посилання на закон. Але чи являється судова практика основним джерелом
права ? Однозначної відповіді дати не можна, адже загалом судова система
відіграє важливу роль у нормотворчості , тому судді при винесенні рішень
можуть спиратися на судову практику. Судова практика у Німеччині
спрямована на розвиток та удосконалення законодавства.
Міжнародне право. Згідно ст.25 Конституції "Загальновизнані норми
мiжнародного пpава є cкладовою чаcтиною фeдерального пpава. Вони мають
пріоритет перед законами i бeзпосередньо пoроджують пpава тa oбов'язки
для пpоживаючих нa тeриторії громадян". Регулюють відносини ФРН з
іншими країнами та Європою та іншими континентами . На основі
міжнародних договорів регулюються не тільки політичні та дипломатичні
стосунки Німеччини але й торгівлю з іншими державами.
Звичай. Звичай як джерело права існує на всіх станах розвитку романо-
германського права , але його значення поступово зменшується. Це пов'язано
з тим що виникають нові суспільні відносини яких не було раніше і які
просто ре можуть регулюватися на основі звичаю. Саме тому звичай не
відносять до основних джерел права , як це було раніше. Правова доктрина
не визнається у Німеччині як джерело права у формально юридичному
значенні , але розглядається як неформальне авторитетне джерело , яке має
значний вплив на право Німеччини. Правова доктрина забезречує синтез
права , допомагає виявленню прогалин у праві , сприяє розвитку
законодавства. У Німеччині доктрина належить до вторинних джерел права.

Також важливе місце відведено основоположним принципам права:

Верховенство права, рівність, гуманізм, принцип справедливості, на яких
будується все законодавство Німеччини.
Судова система ФРН
Згідно Конституції суди поділяються на : суди загальної юрисдикції та суди
спеціальної юрисдикції. Судова система Німеччини утворює єдину судову
систему та створює з іншими взаємопов'язаними органами - єдину
правоохоронну систему. Судова система Німеччини має п'ять галузей
юрисдикції :
Загальні суди ( здійснюють цивільну та кримінальну юрисдикцію )
Загальні суди здійснюють віришення спрв у кримінальній та цивільній сфері.
Вирішують юридично значущі справу , які віднояться до їх юрисдикції.
Aдміністративні суди
Cистема aдміністративної юстицiї у ФPН утворена для перегляду cкарг та
запитів фізичниx і юридичниx oсіб нa діяння або aкти oрганів дeржавної
влaди, а тaкож скарги та спори мiж оpганами мicцевого caмоврядування.
Oчолює цю cистему Федеpaльний aдміністративний cуд.
Cуди з тpудових cпорів
Cуди з трудовиx cправ пoкликані pозглядати та роз'яснювати cправи мiж
наймoдавцями та poбітниками з питaнь oплати пpаці, нaдання вiдпусток,
звільнeння,a тaкож кoнфлікти мiж пpофспілками та oб'єднаннями
пiдприємців. На чoлі цiєї системи стоїть Федерaльний cуд з тpудових cправ.
Фінансові суди
Cистема фiнансових cудів утворена для рpозгляду справ, пов'язаних із
оплатою подaтків та митниx зборiв.
Cоціальні cуди
Pозглядають cправи тa cпори , якi виникaють у державі між гpомадянами та
діяльність яких спрямована на вирішення соціальних конфліктів.

Характерною рисою якa відрізняє судову систему Німеччини вiд cудових

cистем iнших крaїн виступає тe , щo вoна не мaє єдинoго Верховного суду ,
який має місце в інших країнах світу, зокрема , в Україні. А провідне місце
займають як Федеральний Конституційний суд та Конституційні суди cуди
oкремих зeмель федерації.

На підставі аналізу різних типологій правових сімей установлено, що

національну правову систему України потрібно вважати правовою системою
перехідного типу, що прагне до романо-германської правової сім’ї і є її
своєрідним асоційованим членом. Обґрунтовується, що правова система
України належить до східноєвропейської групи романо-германської правової
сім'ї.
А правова система Німеччини повністю належить до романо-германської
правової сім’ї.
У країнах романо-германського правa(Німеччина) так і в Україні провідна
роль належить зaкону, як ocновному джeрелу пpaва . Загалом, законодавство
в цілому виступає єдиним , oсновним джeрелом пpaва в циx крaїнах.
Конституція і конституційні закони знаходяться на вершині піраміди
нормативно-правових актів і абсолютно домінують у системі джерел романо-
германського права. Їх вища юридична сила і вплив на зміст і процес
розвитку романо-германського права незаперечні.
Так у сучасній правовій системі Німеччини визначальне значення має
Конституція, прийнята 23 травня 1949 p., і розроблені на її основі
конституційні акти. Конституція ФРН закріплює основи державного і
суспільного ладу, конституційні права, свободи й обов'язки громадян ФРН,
форму правління (республіка), форму державного устрою (федерація),
структуру державних органів і порядок їх формування, ієрархію нормативно-
правових актів, виданих на основі і на виконання Конституції ФРН.
Законодавство, згідно з п. 3 ст. 20 Конституції ФРН, пов'язане
конституційним ладом, виконавча влада і правосуддя — законом і правом.
Як Основний закон федеративної держави, Конституція ФРН закріплює так
само компетенцію центральних органів державної влади і управління,
характер взаємовідносин органів державної влади і управління та суб'єктів
федерації — земель; визначає загальні принципи побудови і функціонування
організації управління землями. Державний устрій земель, згідно зі ст. 20
Основного закону ФРН, повинен відповідати «основним принципам
республіканської, демократичної і соціальної, правової держави у дусі
дійсного Основного закону». У землях, округах і громадах народ повинен
мати представництво, створене загальними, прямими, вільними, рівними і
таємними виборами.
Так само й в Україні, Конституція має перш за все вищу юридичну силу.
Хоча й Конституція України була прйнята набагато пізніше за німецьку,в
1996 р.,проте вона стала основою процесу формування правової системи;
вона орієнтувала громадян на сприйняття загальнолюдських цінностей:
верховенство права, політичний плюралізм, ринкові відносини, громадянське
суспільство, демократичну соціальну правову державу. В ній був
зафіксований правовий статус вищих органів державної влади - парламенту,
президента, уряду.
Говорячи про основні характеристики Конституції України, треба
наголосити, що вона є основою правової системи нашої держави. Це означає,
що норми усіх галузей права, нормотворча, правозастосовна та інші
діяльності щодо здійснення правових приписів мають бути зорієнтовані на
Конституцію. В ній також закріплені основні функції, обовязки
Важлива роль у законодавстві Німеччини відведена Конституційному суд ,
що здійснює судовий контроль за конституційністю законів. Такий же орган
є і в Україні.
В даний час кодекси поряд з іншими нормативно-правовими актами і в
першу чергу з звичайними поточними законами, які регулюють практично
всі найбільш важливі сфери суспільного життя, у романо-германської
правової сім'ї провідними джерелами права.
Серед загальних німецьких законодавчих актів, що помітно впливали на весь
наступний процес розвитку законодавства у країні, виділяють такі, як
Торгівельний (1866 р.) і Карний (1871 р.) кодекси, Цивільно-процесуальне і
Кримінально-процесуальне уложення, Закон про судоустрій 1877 р. У
структурі сучасного законодавства Німеччини застосовуються також деякі
адаптовані до нинішніх умов акти, прийняті ще у період існування
Веймарської республіки.
Україна є країною кодифікованого права, тобто норми, які складають одну
галузь права, зведені в крупні, внутрішньо систематизовані нормативні акти.
В Україні прийняті Кримінальний, земельний, сімейний та інші кодекси,
притому що за основу кодексів незалежної України бралися кодекси УРСР.
Також серед джерел права як Німеччини, так і України важливу, але не
визначальну роль відіграють численні підзаконні акти, звичаї і правові
доктрини.
Певне значення надається судовій практиці,проте на відміну від
англосаксонського права судова практика в романо-германської правової
сім'ї грає незрівнянно меншу роль. Проте її не можна скидати з рахунків як
джерело права. Це в першу чергу стосується цивільного, трудового,
адміністративного та деяких інших галузей права.
Пpaвoвa cиcтeмa Німеччини відбиває її фeдepaтивний хapaктep. Boнa
cклaдaється з норм, які зазначаються у aктax фeдepaльниx opгaнів, і
нopмaтивних aктів, видaниx дepжaвними opгaнaми oкpeмиx
aдмiнicтpaтивниx oдиниць. Цe зaкpiплюєтьcя в cт.31 Koнституцiї ФPН :
«фeдeрaльнеe пpaвo мaє пeрeвaгy нaд пpaвoм зeмeль». Чого не можна сказати
про Україну,адже вона унітарна держава.

22. Джерела права козацько-гетьманської держави. Місце

звичаєвого права та законодавчих актів гетьманської влади у правовій
системі Гетьманщини.
У другій половині XVII ст. українське звичаєве право закріплюється як у
нормативних актах, так і в адміністративно-судовій практиці. У юридичних
документах, що формували правове поле України., часто використовувалися
такі поняття і визначення, як «стародавні права і вольності, під якими
розуміли всю сукупність — як писаних, так і неписаних — норм права
минулого, що зберегли своє правове значення.
Важливу роль у регулюванні суспільних відносин в Україні, і насамперед у
Гетьманщині, стали відігравати договірні статті, підписані гетьманами
України і козацькою старшиною та польськими, або російськими урядами,
що стали начебто зразком основного закону України. Різновидом договірних
статей були (Зборівська 1649 р. та Білоцерківська 1651 р. угоди) і з
Московською державою - Березневі (1654 p.), Переяславські (1659 p.),
Московські (1665 p.), Глухівські (1669 p).
Провідне місце в системі українського законодавства посідали акти
гетьманської і місцевої воєнно-адміністративної влади. Акти гетьмана
видавалися у формі універсалів (указів), листів (вказівок), ордерів
(розпоряджень), інструкцій, декретів. Крім загальнообов'язкових універсалів,
що стосувалися всього населення, органів влади й управління на всіх
підвладних гетьману територіях, були й спеціальні, що стосувалися окремих
категорій населення, окремих воєнно-адміністративних органів, конкретних
посадових осіб.
В останній чверті XVII ст. в Україні залишались чинними норми права
польсько-литовського періоду. Найбільше застосування мав Статут Великого
князівства Литовського (редакція 1588 p.). Нова генерація українських
феодалів оцінювала Статут як гаранта станових феодальних привілеїв нових
панів. Литовський статут широко застосовувався на Правобережжі й
Лівобережжі (Гетьманщині), меншою мірою на Слобожанщині.
У судочинстві часто використовували Магдебурзьке право, нормами якого,
керувалися магістратські суди й полкові. Але слід мати на увазі, що норми
Магдебурзького права, яке діяло в Україні в другій половині XVII ст.,
відрізнялися від тієї Магдебурзької системи, котра діяла в Центральній і
Західній Європі
Цінним джерелом права України були також актові книги, збірники
оригіналів і копій документів, написаних або засвідчених судами різних
інстанцій чи адміністративними органами, щоб надати цим документам
юридичної сили. Актові книги поділялися на «чорні книги» — із записами
рішень і вироків із кримінальних справ і «книги декретів» — з цивільних
справ.
Загальні правові норми Російської держави на території Гетьманщини до
кінця XVII ст. не застосовувалися. Мали силу тільки ті нормативні акти,
котрі Російські власті спеціально видавали для впровадження в Україні. Але
в Слобідській Україні російське законодавство впроваджувалося активно й
витісняло норми звичаєвого права.
У другій половині XVIII ст. неодноразово робляться спроби кодифікацій
українського права.

23. Кодифікація римського права. Римське право класичного

періоду. Джерела римського права.
Протягом перших століть нашої ери Східна Римська імперія стає
християнською державою. Особливо ж багато було зроблено в цьому напрямі
імператором Костянтином Великим (272–337 роки). Християнізація та
феодалізація держави вимагали реформування тієї системи римського права,
що склалася в імперії, починаючи з Законів XII таблиць, протягом тисячі
років. Закони XII таблиць і були по суті першою кодифікацією, яка враховує
правовий досвід Афін, куди спеціально їздили у «відрядження» римські
децемвіри. Спроби кодифікації робилися ще Помпеєм та Цезарем, але перші
(неофіційні) кодекси було укладено в III столітті за імператора Діоклетіана
(кодекси Грегоріана та Гермогеніана). За імператора Феодосія II 182 Частина
1. Держава і право Стародавнього світу в 438 році було створено перший
офіційний кодекс, де зібрано постанови (конституції) імператорів,
починаючи з Костянтина I, всього – 3 000, які стосувалися приватного,
публічного та церковного права. За імператора Юстиніана (483–565 роки) у
528–534 роках було розпочато під керівництвом видатного юриста
Трибоніана широку кодифікацію римського права. Її результатом став звід –
Corpus juris civilis. Він складався з чотирьох частин.
1. Кодекс Юстиніана – перероблені норми чинного римського права,
відображені в імператорських конституціях (12 книг).
2. Дигести, або Пандекти Ульпіана та Павла – збірник висловлювань юристів
з питань цивільного, преторського права та коментарі з юридичної практики.
Цей збірник отримав силу закону. Він будувався за принципом від загального
до часткового: загальні поняття, джерела права, установи, особи з їхньою
правоздатністю та дієздатністю, суд та процес, спадщина та майнові
відносини, купівля-продаж, заставне право, майнові відносини подружжя,
опіка та піклування, заповіти та ін. (50 книг).
3. Інституції – коротке керівництво з юриспруденції, систематичний звід
римсько-візантійського права. Фактично являли собою елементарний
підручник, який отримав силу закону (4 книги).
4. Новели – нові закони, видані Юстиніаном з 534 по 565 роки, що
заповнювали окремі прогалини в галузі цивільного права («50 рішень», які
містилися у 8 книгах). Звід законів Юстиніана впроваджував юридичне
поняття єдиної повної приватної власності як засади цивільного права.
З’явився інститут довічної оренди – емфітевзис. Чітке юридичне оформлення
у Зводі законів Юстиніана отримав інститут колонату – земельного
володіння, при якому колони передавали частку виробленої продукції
землевласнику. Юридично визнавалася теорія природного права, згідно з
якою люди від природи є рівними, а рабство суперечить людській природі та
божественним установленням. Відповідно полегшувало відпущення рабів на
волю, заохочувався пекулій, який передбачав наділення раба землею та
засобами виробництва, що дозволяло йому вести власне господарство. У
сфері публічного права Звід законів Юстиніана проводив ідею необмеженої
влади імператора та закріплював союз держави з християнською церквою.
Вплив християнства на право посилювався. Наприклад, шлюб розцінювався
як божественний зв’язок. Правосуддя тлумачилося як справедливість у дусі
християнської моралі. Звід законів Юстиніана запроваджував письмове
судочинство. Це призвело до затвердження екстраординарного процесу. Він
припускав, що справу від початку до кінця вів магістрат, який не був
зв’язаний процесуальними рамками та міг примусити сторони до виконання
його рішень. Процес мав закритий характер, упроваджувалися судові мита. З
часом судова практика вимагала перероблення кодифікацій Юстиніана: низка
положень застаріла, кодифікації були складні для сприйняття населенням.
Тому в VIII столітті було створено Еклогу («вибрані закони») – короткий та
виправлений переказ Зводу законів Юстиніана. В Еклозі посилювався вплив
християнства на правові положення. Вносяться зміни до шлюбно-сімейного
права. Запроваджується інститут заручин. Заручини дозволялися з семи
років. Зменшується кількість підстав для розлучення. Жінка відповідно до
християнства посіла підлегле місце в родині, але майнові права чоловіка та
жінки ставали рівними. Посаг і дари дружині розцінювалися вже не як
власність чоловіка, а як майно, отримане чоловіком в управління.
Спадкування за заповітом передбачало обов’язкову частку дітей (1/3
спадщини), визначались сім ступенів спорідненості, які послідовно
отримували право на спадкування у разі відсутності заповіту. В Еклозі
порівняно зі Зводом законів Юстиніана скорочувався перелік договорів.
Згадуються лише договори купівлі-продажу, позики, внеску (збереження),
товариства. У договорі позики під впливом християнства зникає згадка про
відсотки. У галузі кримінального права Еклога посилювала державну
репресію. Значна увага приділялася державним злочинам, злочинам проти
християнської релігії. Суворо каралися клятвовідступники, які присягалися
на Євангелії. Стала жорсткішою система покарань: широко застосовуються
смертна кара, калічення-членоушкодження (раніше застосовувалося тільки
до рабів, зараз і до вільних).
Джерела права в класичний період. На новому етапі історії римського права,
як і раніше, важливу роль відігравали закони, але найбільш характерним
джерелом права в цей час стають едикти преторів, на базі яких поряд з
цивільним (як і раніше шанованим, але дедалі менш застосовуваним) правом
виникають дві нові і зовсім самостійні правові системи: преторське право (ius
praetorium) і «право народів» (ius gentium). Обидві ці системи були
результатом правотворчої діяльності преторів. Отже, в Римі виникла складна
(по суті потрійна) система джерел права.
Особливу роль у розвитку права в класичний період відіграли едикти претора
перегринів, посада якого була введена в 242 р. до н. е. Останній регулював
відносини між римськими громадянами й іноземцями (перегринами), а тому
взагалі не був зв'язаний нормами цивільного права. У своїй правотворчості
(видаючи едикт) він мав велику свободу розсуду, міг у своїх
правоположеннях посилатися на «справедливість» чи на «природний розум»
(naturalis ratio). Створене преторами перегринів «право народів» було не
міжнародним, а внутрішньодержавним, тобто римським правом, причому
його найбільш розвиненою і досконалою частиною.
З встановленням імперії поступово змінилося і становище преторів у
політичній системі Риму. Формально претори зберігали право на видання
едикту, але їхня активна правотворчість суперечила самовладдю імператорів,
що на той час зростало.

24. Використання історичних памяток українського права у

сучасному
державному будівництві в Україні.
1) Руська правда, 2) Литовські статути, 3) Гетьманщина, 4) Конституція
Орлика, 5) Універсали УЦР.
За часів Київської Русі найважливішою правовою пам'яткою
вважалася "Руська Правда". ("Правда" означала закон). Оригінал документа
не зберігся, але донині вціліли близько 300 списків пізніших його редакцій.
За змістом розрізняють три основні редакції "Руської Правди":
1) "Правду Ярослава" (17 статей, складених у першій половині XI ст.);
2) "Правду Ярославичів" (26 статей, складених близько 1068 р.);
3) "Руську Правду" широкої редакції (початок ХІІ ст.). "Руська Правда"
виникла під впливом візантійського і скандинавського права. Але у ній
збережено і багато норм звичаєвого права. Заслуговує на увагу те, що серед
покарань за злочини не передбачалося смертної кари. Норми "Руської
Правди" були спрямовані на захист приватної власності. Неоднакові права
надавалися феодалам та іншим прошаркам населення. Водночас широкими
можливостями у майновій сфері користувалися жінки.
Важливими правовими пам'ятками литовсько-польської доби
стали Судебник 1468 р. та Литовські статути1520,1566, 1588 років. Перші два
із названих статутів забезпечили феодалам широкий спектр особистих і
майнових прав. Третій Литовський статут був класичним кодексом
феодального права, що регулював суспільні відносини того часу і містив
норми практично всіх галузей права. Норми Литовських статутів увібрали в
себе елементи як звичаєвого права Давньої Русі, так і положення "Руської
Правди".
Видатний український історик Михайло Грушевський називав Литовські
статути "шляхетськими кодексами", оскільки вони упорядковували передусім
правовий статус дворянства та захищали права і численні привілеї цього
стану.
У1641 р. Литовський статут надрукували у м. Вільно польською мовою. Тоді
вперше створено кодекс "Посполите право" - єдиний для Речі Посполитої, до
складу якої входила Україна. Цей документ діяв і в Українській козацькій
державі.
Велике значення для українських міст мали збірки магдебурзького права. Ці
документи мали силу законодавчих актів у містах, що звільнялися від
управління і суду феодалів. Такі міста отримували право місцевого
самоврядування - можливість на власний розсуд вирішувати питання
місцевого значення, незалежно від волі феодалів. Норми магдебурзького
права застосовувались у багатьох містах середньовічної Європи. В Україні ж
уперше магдебурзьке право отримало м. Сянки на Львівщині у 1339 р.
Найбільш поширеними на Україні збірками магдебурзького права
були "Зерцало Саксоніє" М. Яскера (1536 р.), "Артикули права
магдебурзького" Я. Кірштейна (1557р.), "Порядок прав цивільних
магдебурзьких" В. Троїцького (1559 р.) та "Право цивільне хелмінське"
(1584р.). Російський імператор Микола І своїм указом 1831 р. скасував
магдебурзьке право на всій Україні, крім Києва, а указом 1835р. скасував
його й у Києві.
Найбільш відома пам'ятка української правової думки XVII ст. -
це "Березневі статті" Богдана Хмельницького 1654 р. Україна в боротьбі за
незалежність від Польщі уклала союз із російським царем. "Березневі статті"
забезпечили Україні самостійність у діяльності власної адміністрації та
судочинства, у відносинах з іноземними державами, крім Польщі й
Туреччини, та у збиранні податків. Український гетьман мав також право на
утримання 60-тисячного козацького війська.
Суттєво обмежили автономію України договори з Росією гетьманів Івана
Брюховецького, Юрія Хмельницького та Івана Самойловича.
Після поразки гетьмана Івана Мазепи його наступник Пилип Орлик, будучи в
еміграції, у співавторстві з козацькими старшинами Григорієм Герциком та
Андрієм Войнаровським, створив перший проект Конституції України (1710
р.). Він мав назву "Пакти й Конституції законів та вільностей Війська
Запорозького" і складався з преамбули (передмови) та 16 параграфів.
Документ утверджував державний суверенітет України та православ'я як
панівну релігію. За формою правління Україна мала стати виборною
конституційною монархією на чолі з гетьманом. Законодавча влада за цим
документом мала належати козацькій раді. Великою новацією для того часу
стало закріплення у конституційному проекті незалежності судочинства.
Конституція Пилипа Орлика чинності не набула, але справила значний вплив
на розвиток як вітчизняного, так і зарубіжного законодавства, зокрема під
час розробки американської Конституції 1787 р.
У 1743 р., за часів гетьмана Данила Апостола, розроблено збірку "Права, за
якими судиться малоросійський народ". У цьому документі систематизовані
норми практично всіх галузей права. Робота над збіркою тривала 15 років,
але сам документ так і не був офіційно затверджений.
Протягом другої половини XVIII - початку XX ст. українські землі
перебували під владою Австрійської та Російської імперій. На теренах
України на той час діяли австрійське та російське законодавство.
Багато важливих правових документів в Україні було створено у XX ст. За
часів Центральної Ради видано 4 Універсали: Перший - від 23 червня 1917 р.,
Другий - від 16 липня 1917р., Третій - від 20 листопада 1917 p., Четвертий -
від 25 січня 1918 р.
Перший і Другий Універсали проголошували автономію України у складі
Росії. Третій - проголосив утворення Української Народної Республіки
(УНР), 8-годинний робочий день та інші демократичні права і свободи.
Згідно з Четвертим Універсалом Україна стала незалежною державою.
На останньому засіданні Центральної Ради 25 квітня 1918 р. прийнято
"Статут про державний устрій, права та вільності УНР". Проте внаслідок
державного перевороту, здійсненого Павлом Скоропадським, який
проголосив себе гетьманом України, цей документ чинності не набув. Того ж
дня П. Скоропадський видав "Грамоту до всього українського народу" та
"Закони про тимчасовий державний устрій України".
Після зречення Павла Скоропадського від влади (14 грудня 1918 р.) ці
документи скасовано, а влада перейшла до рук Директорії, яку очолив Симон
Петлюра. Під його керівництвом
Директорія прийняла "Універсал трудового конгресу" і "Закон про форму
української влади" від 22 січня 1919 p., а також "Закон про тимчасове
верховне правління та порядок законодавства в УНР" і "Закон про Державну
Народну Раду УНР" від 12 листопада 1919 р. Але ці документи діяли не на
всій території України, а лише на тій її частині, яку контролювала
Директорія. Зі встановленням радянської влади ці акти скасували.
Слід згадати також про Конституцію Західноукраїнської Народної
Республіки, прийняту 13 листопада 1918 р. Цим документом
проголошувалася незалежність Західної України від влади Австро-
Угорщини.
Утвердження в Україні радянської влади відкрило шлях до створення нових
законодавчих актів. 10 березня 1919 р. було прийнято Конституцію
Української Соціалістичної Радянської Республіки. Цей документ накреслив
курс на побудову в Україні соціалізму. 15 травня 1929 р. затверджено другу
Конституцію УРСР - у зв'язку з утворенням СРСР у 1922 р. та прийняттям
першої союзної Конституції 1924 р. У 1937 р. прийняли третю Конституцію
Радянської України. її розроблено у повній відповідності із
загальносоюзною, так званою сталінською, Конституцією 1936 р. Тут вже
йшлося про створення в Україні основ соціалізму, його остаточну перемогу.
Було здійснено певну демократизацію виборчої системи, перебудовано
державний апарат.
Четверту Конституцію УРСР від 20 квітня 1978 р. проголошено маніфестом
комуністичного суспільства. Україну визнано суверенною загальнонародною
державою у складі СРСР. У цьому документі також задекларовано побудову
в країні "розвинутого соціалізму".
Всі українські радянські Конституції були аналогами загальносоюзних,
розроблялись і приймалися під пильним наглядом союзного "центру" і
закріплювали низку демократичних принципів і норм, які, щоправда, мали
пропагандистський характер, були формальними (декларативними), майже не
виконувалися. Крім того, вони утверджували пріоритет держави Й
колективних утворень над особистістю, а також керівну і спрямовуючу роль
у суспільному та державному житті керівної партії - комуністичної. Водночас
ці документи містили досить чіткі юридичні формулювання, а також
закріплювали широкі соціально-економічні права та їх гарантії.
Ухвалення Верховною Радою України Декларації про державний суверенітет
У PCP 16 липня 1990 p., а згодом Акту проголошення незалежності України
24 серпня 1991 р. започаткувало сучасний період існування самостійної
Української держави. Головною правовою пам'яткою цього періоду є
Конституція України від 28 червня 1996

25. Судоустрій та судочинство (основні риси процесуального права) у

козацько- гетьманській державі.
Судова система Гетьманщини. являла собою ієрархію підпорядкованих один одному
сільських, сотенних, полкових судів та Генерального військового суду.

Сільські суди отаманів діяли колегіально, за участі представників козацької громади.

Поступово їх значення зменшилося, а сфера компетенції звузилася до розгляду незначних
спорів між козаками.
Сотенні суди діяли на території сотні і за своїм складом та діяльністю були схожими
на сотенні правління. До їх юрисдикції належали цивільні й кримінальні справи місцевих
козаків.
Полкові суди існували в центрах полкових територій і складалися з полкового судді й
полкової старшини. Судову колегію очолював полковник. Вони діяли як суди першої
інстанції для сотенної та полкової старшини і другої, апеляційної інстанції щодо
сотенних судів.
Вищою судовою інстанцією був Генеральний військовий суд. Він діяв як суд першої
інстанції у справах особливої важливості і складався з генерального судді та генеральної
старшини. В різні часи було від одного до трьох генеральних суддів.

Громадські (копні) суди не знайшли сприятливих умов для подальшого розвитку. Їх роль
народного чинника в судівництві заступила колегіальність, що певною мірою була
притаманна майже всім судовим установам.

Церковні суди зберегли свій окремий статус. Держава не втруча-

лась у сферу духовного судівництва, хоча значно обмежила його компетенцію.
Кримінальні і важливі цивільні справи церковних людей відтепер розглядалися
світськими судами.

У процесуальному праві не було чіткого поділу на кримінально-процесуальне й цивільно-

процесуальне. Однак у ХVIІІ ст. проявляється тенденція застосування обвинувально-
змагального процесу при розгляді цивільних справ і слідчого (інквізиційного) при
розгляді справ кримінальних. Процес з цивільних справ починався з позовної заяви, яка
вже за доби гетьмана Д. Апостола мала подаватися в письмовій формі. Кримінальні
справи порушувалися потерпілими, зацікавленими особами або державними органами.
Судовими доказами вважалися: власне зізнання, показання сторін свідків, речі, документи,
присяга. На стадії попереднього слідства у кримінальних справах для одержання доказів
могли застосовуватися тортури й побиття. Однак від них звільнялися панівні верстви,
особи духовного сану. Рішення і вироки можна було оскаржити в інстанції вищого рівня.
При судах діяли адвокати. Судові рішення виконували спеціальні судові виконавці —
возні.

26. Джерела та риси права Візантії.

Візантія успадкувала основні політичні, культурні та соціальні інститути з Риму.
Точно так же, римське право послужило основою для візантійської правової системи.
Протягом багатьох століть, дві великі кодифікації римського права, Феодосія II і
Юстиніана відповідно, були наріжними каменями візантійського законодавства.
Безперечно, що протягом століть римська традиція все більше змінювалась і розвивалась у
нових кодексах, проте її вплив зберігається.
Відповідно до пізньої Римської правової традиції, основним джерелом права (Fons
Legum) у Візантії залишалися акти імператорів. Імператори проводили кодифікацію права,
але водночас займались і виданням нових законодавчих актів. На початку візантійського
(пізньої Римської) епохи законодавча інтерес імператорів посилилися, і закони були тепер
регулювання основні аспекти суспільного, приватної, економічного та соціального життя
Цивільне право. Право власності.
 Основні інститути речових прав, регламентовані у Зводі Юстиніана, були
збережені у візантійському праві, де, наприклад, йдеться про володіння (possesio), яке
поділялося на добросовісне і недобросовісне. У візантійських кодексах говориться про
сервітути (особливо міських), про емфітевзис - спадкової оренді.
Зобов'язальне право
У Візантійському право збереглося розподіл зобов'язань на зобов'язання
з договорів і на зобов'язання з деліктів (правопорушень). У візантійських кодексах
говориться, наприклад, про договори купівлі-продажу, дарування, міни, позики, найму,
зберігання (поклажі), товариства.Договори, як правило, укладалися в письмовій формі.
Шлюбне та сімейне право
У Візантії шлюб регулювався нормами православного церковного права, згідно з
яким передувало заручення, що супроводжувалося церковним обрядом. Шлюб відбувався
шляхом церковного обряду (вінчання). Для визнання шлюбу дійсним необхідно
було відповідати наступним вимогам: досягнення шлюбного віку (для нареченої - 12
років, для нареченого - 14 років); згода нареченого і нареченої, їх батьків чи опікунів; не
перебувати в іншому шлюбі; відсутність спорідненості.Дозволялося вступати у шлюб не
більше трьох разів. Візантійське право дозволяло розірвання
шлюбу шляхом розлучення за таких обставин: вчинення державного злочину, замах
одного з подружжя на життя іншого, винищення утробного плода, перелюбство;
легковажну поведінку дружини (участь у бенкетах із сторонніми чоловіками, відсутність
на ніч з будинку; відвідування дружиною без відома чоловіка публічного видовища);
нездатність до шлюбного співжиття; тривала безвісна відсутність одного з подружжя;
перебування в полоні (оскільки людина, узята в полон, ставаларабом); психічне
захворювання.
Спадкове право
У візантійському праві говорилося про спадкування за законом і заповітом. Заповіт
оформлялся в письмовому вигляді, повинен був підтверджуватися підписами
свідків. Заповіт бувнедійсним, якщо воно зроблено особою, яка не досягла 14 років,
глухонімим, недоумкуватим, п'яним, які перебували під опікою за марнотратство, які
вчинили злочин, відріклися від християнства. Візантійське право наводить перелік
підстав, за якими можна було позбавити спадщини дітей і батьків (наприклад, образливе
ставлення до заповідача, вчинення злочину, ганебну поведінку, відступ від православної
віри).
Кримінальне право
Кримінальна відповідальність наступала для осіб, які досягли 7-ми річного віку.У
системі покарань закріплювалася соціальна нерівність. Так, посібники викрадення вільних
жінок піддавалися тілесному покаранню, обстриженню і вигнанню, а раба карали
спаленням.Пан міг безкарно вбити свого раба. Візантійське право враховувало форми
вини, знало поняття неосудності.У двох випадках дозволявся самосуд: вбивство нічного
злодія, а також коханця дружини, захопленого на місці злочину на місці побачення. Намір
до скоєння державних і релігійних злочинів був караним. За співучасть (підбурювання,
потурання, приховування, пособництво) встановлено таке ж покарання, як і за сам злочин.
При призначенні покарання враховувався рецидив. Так за крадіжку в перший
раз злодій підлягав тілесному покаранню, за другий раз йому відтинали руку.
У візантійському кримінальному праві закріплювалася множинність покарань за один і
той же злочин. В якості додаткового покарання нерідко застосовувалася конфіскація
майна (наприклад, майно державних злочинців). Крім того, майно померлих єретиків, діти
яких не були православними, заміжньої жінки, що знаходилася у зв'язку зі своїм рабом,
підлягало конфіскації.
27. Використання козацьких державницьких та військових традицій у
сучасному державному будівництві в Україні.
1)Запорозька Січ, 2) Звичаєвке право, 3) військові традиції – звання (армія), 4) дипломатична
діяльність. 5) демократична республіка, виборність голови держави

28. Державно-правовий статус Запорозької Січі у складі Гетьманщини.

Протягом другої половини XVII ст. Запорізька Січ, хоча і входила до складу
Гетьманщини, проте прагнула повернути собі провідну роль у житті України. При цьому
запорожці не завжди виявляли мудрість і політичну далекоглядність, а часом навіть
ставали на бік відвертих ворогів Української держави, позбавляючи гетьманів підтримки
або навіть виступаючи проти них у вирішальні моменти. Це яскраво видно на прикладі
одного з найвизначніших кошових отаманів — Івана Сірка.

Взагалі, козацтво залишалося окремим станом суспільства. Згідно Зборівського договору

1649 р. до реєстру було занесено 40 тис. козаків, яким повернуто попередні привілеї

Після визвольної боротьби все козацтво вважалося реєстровим, звільнялося від податків,
за службу отримувало земельні наділи. Але козацтво не було однорідним, до нього
входили як заможні так і рядові козаки.

До панівної верстви увійшла козацька верхівка (бунчукове, військове та значкове

товариства). Вони мала привілеї та вольності, отримані від гетьманської влади, звільнення
від мита та податків, виключне право на промисли та торгівлю, були землевласниками
(набували землю як плату за службу чи шляхом захоплення).

Зростання впливу козацької верхівки усунуло від участі простих козаків від участі у
радах, від обрання старшин тощо.

У 18 ст. стан простих козаків погіршився. Участь у військових походах власним коштом
була обтяжливою, та не давала можливості займатися власним господарством. Вони
ставали залежними від старшини

У 1735 р. за указом царського уряду вони були поділені на виборних (заможних,

боєздатних, приймали участь у походах),підпомічників (бідних для купівлі військового
спорядження, працювали в господарстві заможних, на них покладалися повинності, що й
на селян у двічі менші за обсягом) та підсудків (безземельних казаків, жили і працювали у
заможних і під помічників, мали право пересуватися у пошуку вільних умов життя).

Поступово козацтво занепадало, вони бідніли і досягали рівня селян.

29. Виникнення і розвиток франкської держави.
охоплюючи території Європи, Близького Сходу, Малої Азії, Північної Африки, а Середземне
море стало внутрішнім морем держави. На цих землях проживала величезна кількість племен,
народів, яких римляни презирливо називали варварами. Зокрема, у Західній Європі жили готи,
франки, бургунди, алемани, англосакси тощо. Визнавши зверхність влади римських правителів,
місцеві вожді очолювали союзні Риму армії, отримували звання римських магістратів. Занепад
центральної влади в Римській імперії спонукав до сепаратистських рухів серед варварських
племен, розширення повноважень місцевих правителів. З початку V ст. між ними розгортаються
кровопролитні міжусобні війни, які призвели до утворення "племінних держав" варварів. Але
особлива місія у Західній Європі випала на долю салічних (приморських) франків, котрі входили в
союз германських племен на північному сході Галлії - провінції Римської імперії.
Франкська держава була заснована у Галлії племенами франків наприкінці V ст.
На відміну від інших германських племен, франки стали активно розширювати свої
володіння як на захід (на територію Галлії), так і на схід (вглиб Німеччини). Початок
завойовницьких походів франків поклав король Хлодвіг І, який розширив межі держави до
Піренейських гір і витіснив римлян з Галлії. Прийняття ним християнства (близько 498 р.)
забезпечило підтримку духовенства і галло-римського населення у боротьбі проти інших
германських племен, які в більшості були язичниками. Поступово влада франків поширилася на
центральну Німеччину. У державі встановилася династія Меровінгів.
У першій половині VI ст. Франкське королівство являло собою велике політичне
об'єднання. Франкський король здійснював управління в центрі і на місцях через своїх слуг.
Особи, наближені до короля, трансформувалися в органи державного управління, витіснивши
старовинні виборні посади. Попри поступове зміцнення Франкської держави, вона ще довго
перебуватиме в лоні спадкоємниці Римської імперії - Візантії. І лише у VIII ст. титул римського
імператора буде присвоєний королю Карлу Великому. За його правління (768-814 рр.)
Франкська держава досягла найвищого рівня розвитку.
На думку більшості вчених, Франкське королівство у своєму розвитку пройшло два
основних етапи. Перший охоплював період з кінця V до кінця VII століть і характеризувався
поступовим становленням класичної моделі феодальної держави з притаманними їй рисами
сеньйоральної монархії і системою сюзеренітету-васалітету. У цю добу в надрах франкського
суспільства відбуваються глибокі соціально-економічні та політичні перетворення, що заклали
підвалини майбутньої Франкської імперії. Для другого періоду (VIII - середина IX ст.) характерне
послаблення феодальних відносин, яке супроводжувалося, насамперед, привласненням
общинних земель світськими і духовними феодалами, нагромадженням в їхніх руках великої
земельної власності як основи експлуатації підвладного населення.
На початку IX ст. Франкська держава перебувала в зеніті своєї могутності. Охоплюючи
територію майже всієї Західної Європи і не маючи на своїх кордонах сильних противників, держава
здавалася нездоланною і вічною. Однак вже тоді всередині країни стали зароджуватися
передумови її занепаду і розпаду. По-перше, створена шляхом завоювань і анексій, вона
включала в себе конгломерат народностей і племен, пов'язаних між собою лише військовою
силою. По-друге, підпорядкувавши собі все селянство і міста, феодали втратили інтерес до власної
держави, її єдності та міцності. Нарешті, свою роль відіграв економічний фактор. Господарство
франкського суспільства мало переважно натуральний характер, а відтак були відсутні міцні і
стабільні господарські зв'язки між регіонами. Це породжувало місцевий сепаратизм,
роздробленість, а іноді й ворожнечу між окремими територіями.Усі наведені вище фактори
обумовили переростання Франкської держави від ранньофеодальної монархії до феодальної
роздробленості. Карл Великий пережив двох своїх законних синів і залишив трон третьому -
Людовику Благочестивому, на час правління якого припадає поступовий розпад імперії. У 843 р.
 розкол держави був юридично закріплений у договорі, укладеному у Вердені внуками Карл а
Великого. Правонаступниками держави стали три королівства, які поклали початок самостійному
існуванню феодальних держав у Франції, Німеччині та Італії.
Держава франків не знала рабовласницького етапу розвитку виробничих відносин. Вона
виникла в той час, коли рабство в Європі себе віджило. Хоча Салічна правда - правова пам'ятка
франків - вказує на існування рабської праці, проте вона не набула значного поширення. Раб, на
відміну від вільного общинника, прирівнювався до живої істоти нарівні з тваринами чи іншими
господарськими речами. Шлюб раба з вільною людиною перетворював останню на невільника.

30. Вплив національних історичних державних традицій на сучасний

державно- територіальний устрій Української держави.
1) Державні традиції (Русь, Галицько-Волинська Держава), 2) козаки, 3) етнографічні регіони –
неправильність і недосконалість сучасного адміністративно-територіального поділу.

Адміністративна реформа часів КР (територія, ща значно збільшилась була поділен на вольност, на

чолі кожної вольності стояв були намісники, пізніше сини Влодимира Велико. У такий спосіб він
ліквідував владу місцевих князів і скасував автономію земель.) Поцес децентралізації повязують с
Яролавом мудрим, за яког кожний князь отримував частку володінь.

31 Суспільний та державний лад Козацько-гетьманської держави другої

половини 17-18 сторіччя.
Супільний лад
Козаки. Чисельність козацтва зростала, воно перетворилося на привілейований стан.
Козаки записувалися поіменно в урядових реєстрах і підлягали тільки владі гетьмана і
старшини, звільнялися від податків, їхнім основним обов’язком була військова служба.
Були козаки, що називались городові, вони мешкали в містах, селах, хуторах, а низові
мешкали на Січі. Із середовища козаків виділилася козацька старшина, яка посідала
панівне місце в суспільстві. Їй дісталася значна частина земель вигнаних польських
феодалів, таким чином козацька старшина поповнила клас феодалів.
Феодали. Крім земель вони привласнили і привілеї польських феодалів – мали право
займатися промислами (пивоварним, млиновим) та оптовою торгівлею. Б.
Хмельницький надавав феодалам захисні універсали, що підтверджували їхні привілеї.
Селяни. Становили основну масу економічного підлеглого населення, залишалися
посполитими і феодально залежними. Це становище відповідало інтересам козацької
старшини, які були відображені у статтях Б. Хмельницького. Водночас збільшувався
прошарок вільних селян внаслідок скасування польського землеволодіння та
зменшення шляхти. Значна маса, які брали участь у війні, увійшли до розряду вільних
жителів військових поселень, де вони покозачилися. Покозачені селяни здобули право
на володіння землею та особисту свободу, таким чином перетворившись у стан
дрібних землевласників
Міщани. Їхнє становище зазнало змін. Вони отримали волю, бо багато міст вийшло з-
під феодальної влади польської шляхти. Значна частина мешканців міст покозачилася,
натомість до стану міщан переходили деякі селяни. Міщани отримали право володіти
землею, їх не обмежували в ремеслах, промислах, торгівлі. Вони сплачували податки і
виконували повинності на користь держави, як, однак , були значно менші, ніж Речі
Посполитої.
Духівництво. Це був привілейований стан. Його становище визначалося тим, що
православ’я мало статус державної релігії. На православну церкву гетьман покладав
надзвичайно важливе завдання – бути ідеологічною опорою незалежної козацької
держави.

Державний лад

Система орагнів публічної влади складалася із 3 рівнів: генеральний, полковий,

сотенний.
Перший рівень – вищі органи держ влади та управління: вищі колегіальні органи –
Генеральна (військова) рада, Рада старшин, гетьман, генеральний
(гетьманський) уряд.
Гетьман
– глава держави;
-обирався загальновійськовою радою; (до 1750)
-обирався доживотно, тобто пожиттєво
-належала законодавча, вища адміністративна та військова влада,
-виступав вищою апеляційною інстанцією стосовно діючих судових органів,
 -затверджував судові вироки, нерідко сам призначав генеральну старшину й
полковників,
-мав право на роздачу державних земель.
-мав право видавати універсали
-скликав ради і був головнокомандуючим
-відав фінансами
Наказний гетьман – тимчасово виконуючий обов’язки гетьмана у випадках, коли
гетьман хворів, був відсутнім у резиденції, посада гетьмана була вакантною, під час
проведення військових операцій. Зазвичай це був однодумець гетьмана.

Генеральна рада:
-обиралась за традицією для вирішення найбільш важливих і невідкладних питань
вн і зовн політики держави.
-вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Проте
вона не була постійно діючою.
До її складу входили обозний, суддя, писар,
два осавули,хорунжий і бунчужний, підскарбій. Генеральний писар керував ГВК,
що виконувала роль уряду. Генеральний обозний очолював армату, мав
повноваження заступника гетьмана, у разі потреби обіймав посаду наказного.
Генеральні судді завідували судочинством. Генеральний суддя вершив суд над
державними злочинцями, розглядавапеляції і прохання про помилування, контролював
роботу місцевих судів. На засідання Генерального суду скликали підконтрольних
генеральному судді суддів з міст і селищ. Всі судді були виборними. Генеральний
підскарбій відповідав за Військову скарбницю, реформовану у Генеральну скарбову
канцелярію. Осавули, хорунжі й бунчужні виконували функції гетьманських генерал-
ад'ютантів. Генеральна старшина формувала при гетьмані дорадчий орган — Раду
старшини.
Реальна вища влада в державі належала генеральному урядові, до якого входили
гетьман і генеральна старшина.
У воєнних умовах усі адміністративні функції після ліквідації польсько-
шляхетського державного апарату виконувала козацька старшина. Фактично
державна влада в країні перейшла до гетьмана і козацької старшини.

Місцеву владу й органи управління представляли полкові та сотенні козацькі ради,

які обирали полкову та сотенну старшину, відповідні уряди, а також виборні особи в
містах і селах.
 Полкові та сотенні козацькі ради
-спочатку теж мали значні владні повноваження щодо вирішення місцевих справ,
козацького самоврядування;
-приймали або санкціонували прийняття найголовніших рішень з місцевих
питань,контролювали їх виконання,
-рішуче протистояли сваволі полковників і сотників, могли усунути їх з посади.
Полковник
-очолював обрану раду полкової старшини та уряд (входили писар, обозний,
осавул, хорунжий, суддя)
-виконував функції воєначальника, цивільного адміністратора, головного судді.
Городовий отаман – виконував судові функції;
Виборні міські старшини – управляли містами;
Сільські отамани – в селах;
Магістри – у великих привілейованих містах, а у дрібних із таким же статусом
містах правили отамани з виборними особами від міського населення.
Управлінський апарат Гетьманщини складали посадовці, що набули практики в
козацькому війську або в польських державних установах, здобули загальну освіту в
братських школах, Києво-Могилянській академії чи Львівському колегіумі, як Б.
Хмельницький. Помітну роль у підготовці кадрів для адміністративно-судових і
фінансових органів відігравала генеральна військова канцелярія, де набували
спеціальних знань і практики майбутні адміністратори, дипломати, юристи.

32 Характеристика «Салічної правди» як джерела права франків.

Збірником звичаєвого права є Салічна правда, яка, очевидно, виникла у кінці V
ст. Салічна правда – це не звід законів і не кодекс, а фіксований перелік правових
звичаїв.
Здебільшого її статті присвячені злочинам проти особи і майна. Ці статті
встановлюють покарання за крадіжку свиней, рогатої худоби, коней, собак, рабів, за
підпал, ламання загорож. Салічна правда передбачала суворі покарання, великі
штрафи (вергельди) за вбивство, тілесні ушкодження.
Покарання диференціювались залежно від становища правопорушника.
Салічна правда свідчить про існування у франків пережитків кривавої помсти.
Якщо злочинець не може сплатити викуп за вчинене вбивство, то “він має заплатити
своїм життям”. Проте кривава помста забороняється, якщо вбивство вчинене
ненавмисно.
 Основним покаранням був штраф, який визначався в солідах і динаріях.
Вергельд (ціна людини) господареві вбитого раба становив 35 солідів. За вбивство
напіввільного (лита) призначалась плата 100 солідів, вільного франка – 200, графа,
королівського чиновника – 300 солідів. За вбивство графа при виконанні ним
службових обов’язків вергельд потроювався.
Передбачалось покарання тих, хто ганьбив гідність франка.
Статті Салічної правди охороняли і захищали життя та гідність жінки.
За викрадання чужої дружини належало платити штраф 200 солідів. Той, хто хапав
вільну жінку за руку, кисть або палець платив 15 солідів, а, хто називав вільну жінку
розпусницею – 45 солідів.
Зобов’язання. За виключенням землі, всі інші речі могли бути предметом
купівлі-продажу, обміну, дарування. Факт укладання таких угод досить часто
фіксувався в документах.
Серед різних угод особливе місце належить позикам. Боргового рабства Салічна
правда вже не знає. Але майнова відповідальність боржника стає дуже суворою. Після
прострочки платежу кредитор тричі з`являвся до боржника (зі свідками), і з кожним
разом сума боргу збільшувалась на три соліди. Конфіскація майна боржника
здійснювалась графом.
Спадкове право. Рухоме майно син і дочка успадковували порівну. Але земля
переходила тільки до сина. Тобто земля залишалась в одному і тому ж роді.
За відсутності у померлого синів майно успадковують доньки, а коли і їх немає,
то брат чи сестра померлого, але не “сусіди”, як це було раніше.
З розвитком приватної власності у праві франків з’являється інститут аффатомії,
через який можна було внести зміни у законний порядок успадкування. Аффатомія
полягала у тому, що укладалась угода, за якої майно спадкодавця ще при його житті
передавалось будь-якій особі.
Судовий процес. Попереднє розслідування не проводилося. Суддя обмежувався
доказами, наданими сторонами. Широко використовувався ордалій (суд божий).
Застосовувалися випробування вогнем, залізом і водою. В останньому випадку
обвинуваченого пов’язували і кидали в річку. Якщо він тонув, його визнавали
невинним. Іншими видами ордалія були клятва і судовий поєдинок. Останній
призначався в разі, якщо відповідач звинувачував у брехні позивача.
Салічна правда є важливим документом для вивчення існуючих відносин, це
справжня історична знахідка, першоджерело, яке заклало основу права феодального
суспільного ладу в Європі.

33 Українська Революція Гідності 2013-2014 рр. та її вплив на державотворчий

процес сучасності.
21 листопада 2013 року ввечері на головній площі країни – Майдані
Незалежності у Києві почали збиратись люди, які категорично не були згодні
з рішенням уряду Миколи Азарова призупинити курс України на
євроінтеграцію. Так почався Євромайдан.
 Спочатку були мирні мітинги, мільйонні марші з символікою Євросоюзу і
вимогою, щоб Віктор Янукович підписав Угоду про асоціацію у Вільнюсі.
Революція гідності кинула виклик диктаторству, подвійним стандартам,
корупці
Державо-правові перетворення
– «Беркут» розформовано, внутрішній війська перейменовано на
Національну ґвардію і доповнено представниками Самооборони Майдану й
інших добровольців, частково виряджено на фронт;
– закони 16 січня скасовано;
– політичні репресії припинено
– Конституцію 2004 року повернуто, але тепер політичні лідери Майдану
і нею невдоволені, тож ініціюють її зміну. Щоправда, щодо змісту змін
погляди розходяться: Президент стоїть за формальну децентралізацію з
посиленням власної вертикалі, а парламент поки що позиції не сформулював,
але налаштований проти ініціатив Президента;
– до органів влади потрапило чимало «людей Майдану»
– вибори президента проведено
– вибори парламенту проведеноза змішаною системою
– Угоду про асоціацію підписано. Виконання, щоправда, кульгає, але брак
коштів під час війни з Росією і залежність уряду від зовнішніх джерел
фінансування залишає можливість чекати, що найповніша карта реформ,
описана в Угоді, хоч зі скрипом, але виконуватиметься;
– закон «Про очищення влади» — з боями, паленням шин під
парламентом — таки ухвалено. Люстрація почалася
– щодо покарання винних у розстрілах демонстрантів, то слідства
тривають вже рік
– антикорупційні закони ухвалено

34 Українська повстанська армія в боротьбі за Українську державу: сутність,

структура, характеристика.
З початком війни Німеччини проти СРСР РП ОУН відряджає в Україну спеціальну
групу на чолі з Я. Стецьком у складі 100 осіб-фахівців з адміністрації та права.
Вранці 30 червня 1941 р. до Львова ввійшов перший відділ Дружин Українських
Націоналістів під командуванням сотника Р. Шухевича. О 20:00 30 червня 1941 р. у
приміщенні Товариства «Просвіти» (м. Львів, пл. Ринок, буд. 10) відбулися
Національні збори, на яких Я. Стецько зачитав Акт відновлення Української Держави.
Після проголошення Акту Я. Стецько був обраний Національними зборами
головою виконавчого органу відновленої Української Держави і уповноважений
сформувати особовий склад уряду.
На башті Князівської гори було піднято національний прапор.

Перш за все - в історії боротьби УПА треба розділяти два періоди: 1942-1945рр. і
1945-1954 рр.
На першому етапі ОУН (з моменту її створення у 1929 році) повела рішучу і
безкомпромісну боротьбу проти польських окупантів. Вдаючись до тактики терору та
саботажу до польської влади, ОУН намагалася стимулювати в українському
суспільстві стан постійного революційного піднесення і підтримки та розвитку руху
протесту проти влади.
У цьому плані ОУН шукала на міжнародній арені прихильників, які могли б надати
моральну підтримку українському народові у визвольній боротьбі. Такою силою вона
бачила гітлерівську Німеччину.
• Таким чином, ОУН вбачала ідею зміни статусу України у війні. Досягнути
своєї мети – створення незалежної Української держави – вона планувала за
допомогою німецької армії.
Ця ідея ще більше закріпилася з приєднанням західноукраїнських земель до УРСР
в 1939 році. Тоталітарний режим Й. Сталіна, терор і репресії спричинили виникнення
опозиції існуючому державному ладу, що в поєднанні з націоналістичною
спрямованістю інтелігенції Західної України створило підґрунтя для боротьби проти
своїх співвітчизників – “більшовиків”.
Отже, на початок радянсько-німецької війни обидві течії – ОУН-Б (бандерівці) і
ОУН-М (мельниківці) – зробили ставку на Німеччину. Це була не кардинальна зміна
поглядів лідерів ОУН, а намагання використати всі чинники на шляху до становлення
української державності.
У квітні 1941 року фракція С. Бандери організувала за допомогою німецького
Абвера “Легіон українських націоналістів ” у складі військових груп “Нхтігаль” і
“Роланд”. Німці планували використати ці військові формування для охорони і
каральних акцій на окупованій території. С. Бандера бачив в них ядро майбутньої
національної армії.
 30 червня 1941 р., ОУН-Б проголошує у Львові Українську державу. На цей акт
фашисти прореагували вороже.
• Розгорнутий терор проти членів ОУН, свавілля німецької адміністрації,
грабунки, примусова праця, вивіз молоді до Німеччини – усе це викликало і
посилювало анти німецькі настрої, які переростали в рух опору, що з кожним днем
ставав усе організованішим і діяльнішим.
• Подальші події остаточно переконали лідерів ОУН у тому, що в боротьбі за
відновлення самостійної держави треба розраховувати на власні сили. Для цієї мети
ОУН почала створювати партизанські загони, які в жовтні 1942 року об’єдналися під
назвою Українська повстанська армія (УПА) на чолі з Романом Шухевичем
(псевдонім – Тарас Чупринка). З цього часу основними об’єктами партизанських дій з
боку УПА були “німці та їх союзники, радянські партизанські загони, а згодом –
підрозділи Червоної армії ”.
• Таким чином, Україна була охоплена масовим рухом Опору (радянський та
національно-визвольний рух на чолі з ОУН), але через глибокі ідеологічні
суперечності між двома його течіями точилася жорстока боротьба. Це, наприклад,
відомий партизанський рейд С. Ковпака до Карпат (літо 1943 р.), що призвів до
кривавих боїв між ОУН і радянськими партизанами. Це і розгром підрозділами УПА
автоколони штабу Першого Українського фронту, де помер від ран командуючий
фронтом генерал Ватутін.
УПА в 1940-1950-х роках була єдиною організованою військовою силою, яка
відкрито виступила спочатку проти гітлерівського, а відтак і сталінського тоталітарних
режимів за повну самостійність і соборність нашої Батьківщини. А про масовість
цього руху Опору свідчить той факт, що через формування УПА пройшло не менше
700 тисяч добровольців.
• Визвольна війна УПА не була тільки західноукраїнським рухом. До її лав
стали вихідці з усіх областей України. Добре відомо також, що відділи і групи ОУН та
УПА діяли не лише обабіч Дніпра, у тому числі на Донеччині і Луганщині,
Полтавщині і Чернігівщині, Київщині та Черкащині, і навіть у Криму й на Кубані.

35 Утворення і розвиток англійської держави і права: характеристика органів

влади.
Становлення і розвиток держави в Англії пов'язані з англосаксонським і нормандським
завоюваннями Британії. Після залишення острова у V ст. римськими легіонерами
почалося масове вторгнення з континенту германських племен англів, саксів та ютів, які
витіснили кельтське населення на північну і західну частини острова (Шотландію і
Уельс). В VII ст. англосакси утворили сім ранньофеодальних королівств — Кент, Уессекс,
Сассекс та ін, а на початку IX ст. королівство Уессекс підкорило собі усі інші. Була
утворена єдина англосаксонська держава — Англія.
Політичному об'єднанню англосаксів сприяла дія низки чинників: необхідність
придушення опору завойованих народів, прийняття християнства (VII ст.), а також
боротьба проти на паду скандинавських племен (IX—XI ст.).
В 1066 р. нормандський герцог Вільгельм з військом висадився на острів і,
розгромивши англосаксонське ополчення, завоював Англію. Нормандське завоювання
значно вплинуло на подальший розвиток феодальної держави в Англії, який пройшов в
основному ті самі етапи, що й держави інших країн феодальної Європи. Водночас
розвиток Англійської феодальної держави мав ряд відмітних ознак, пов'язаних насамперед
з ранньою централізацією і неухильним посиленням в XI—XIII ст. королівської влади.
В VII ст. поступово виокремлюється родоплемінна знать (ерли), яка протистояла
основній масі вільних селян-общинників (керлам). Напіввільні лети й домашні слуги-раби
з підкорених кельтських племен становили експлуатовану масу населення.
Англосаксонські «правди» VII—VIII ст. свідчать про майнову диференціацію серед
вільних, про зародження і розвиток практики індивідуального покровительства —
патронату (глафордату).
В IX—X ст. процеси феодалізації англосаксонського суспільства помітно посилилися.
Розширюється практика імунітетних наділень з боку короля на користь родової знаті. В Х
ст. в законодавчому порядку була встановлена примусова комендація: кожна людина
повинна була мати глафорда (лорда), чия влада поширювалася на особу і майно
патронованого. Заборонялося самовільне залишення залежною людиною свого господаря.
Отже, право лорда судити і експлуатувати населення свого маєтку закріплюється законом.
Глафордами могли бути не тільки представники родової знаті. Заможна частина керлів і
дрібні королівські слуги утворили прошарок служивої аристократії — королівських
дружинників (тенів), які отримували за службу у короля земельні ділянки. Родова і
служива знать утворила панівний клас феодалів.
З маси збіднілих керлів у IX—X ст. поступово утворювалися численні категорії
залежного селянства. Значне поширення, як і раніше, мала рабська праця завойованого
населення.
В цілому на момент нормандського завоювання процес феодалізації
англосаксонського суспільства був ще далекий від завершення. Оформлення феодального
землеволодіння, васально-ленної ієрархії перебувало на початковій стадії. Король
вважався верховним власником усієї землі. Він міг обмежувати користування імунітетами
і конфісковувати земельні наділенням Продовжував існувати значний прошарок вільного
селянства, особливо на північному сході країни, на завойованих скандинавами землях
(територія «датського права»). Збереження в руках короля основного фонду державних
земель сприяло зміцненню королівської влади.
 Найдавніший англосаксонський кодекс «Правда Етельберга» був створений у VII ст.
Уже в цьому документі спостерігаємо класове розшарування суспільства. Так, за убивство
вільного - ерла - винний карається штрафом у 100 шилінгів. За убивство лета, залежно від
категорії, до якої належить убитий, штраф становить відповідно 80, 60 і 40 шилінгів.
Життя безземельного наймита оцінене у 6 шилінгів. Показово, що життя усіх вільних
членів суспільства захищене правом однаково - у 100 шилінгів, незалежно від службового
чи майнового становища убитого. В законнику короля Альфреда (890 p.) убивство
вільного - ерла - оцінюється уже неоднаково: від 200 до 1200 шилінгів. У вищу суму
оцінене життя найбільш знатних ерлів.\
Загалом в Англії відбуваються ті ж процеси державного будівництва, що і у франків.
Від народних зборів функції управління переходять до рук короля і його ради -
вітенгемота («збори мудрих»). На місце родоплемінних старійшин призначаються
королівські чиновники - елдормени. Однак феодалізація англійського суспільства
розпочалася у IX ст. і підходить до свого завершення у середині XI ст., коли престол
англосаксонських королів був захоплений герцогом Нормандії Вільгельмом І
Завойовником (1066 р.). Останній з метою виявлення тих засобів, якими може
послуговуватися держава, провів статистичне дослідження своїх володінь. Воно
здійснювалося з допомогою місцевого населення, яке змушували свідчити під присягою,
«як на страшному суді». Звідси назва рукопису, який зберігся до наших днів,- «Книга
страшного суду». Більша частина селян на цей час перебувала в кріпосній залежності і
дістала назву «вілланів». Важко розповісти щось конкретне про суть і об'єми їх обов'язків.
Однак, поза сумнівом, навіть у цей час ще зберігаються значні прошарки особисто вільних
селян.

36 Особливості визнання та сучасного правового статусу ветеранів УПА, як

борців за Незалежну Українську Державу: сутність та протиріччя.
Ставлення до УПА в українському суспільстві впродовж років після відновлення
незалежності 1991-го коливається між позитивним (борці за незалежність) і
протилежним («німецькі колаборанти»): сама оцінка часто спирається на
пропагандистські штампи обох сторін.
З 2005 року в Україні офіційно святкуються річниці створення УПА (14
жовтня 1942, свято Покрови Пресвятої Богородиці)
Питання про офіційне визнання УПА воюючою стороною у Другій світової
війні та пов'язане з цим питанням надання ветеранам УПА пільг на державному рівні,
залишалося невирішеним до прийняття ВР України пакету законів «Про
декомунізацію» 9 квітня 2015 року більшістю голосів та їх підписання
Президентом Петром Порошенком 15 травня 2015року (ще значно раніше декілька
західних областей вже приймали рішення про надання пільг ветеранам УПА на своїх
рівнях). Закони опубліковані 20 травня 2015 року та набули чинності з 21 травня того
ж року. З 2015 року вояки УПА мають статус борців за незалежність України у ХХ
столітті. Ініціатором законопроекту був син Головнокомандувача УПА Юрій-Богдан
Шухевич.
Документом передбачені соціальні гарантії для борців за незалежність України в
ХХ столітті та членів їх сімей, визнання нагород і військових ступенів цих борців, а
також відповідальність за порушення законодавства про їх статус.
Зокрема, публічне заперечення факту правомірності боротьби за незалежність
України у ХХ столітті визнається наругою над пам'яттю борців за незалежність
України, образою гідності українського народу, і є протиправним.
Борцями за незалежність України визнаються особи, які брали участь у всіх
формах політичної, збройної, колективної та індивідуальної боротьби за незалежність
країни у ХХ столітті в складі таких організацій як Українська військова організація,
Організація українських націоналістів, Українська повстанська армія,
Антибільшовицький блок народів, Українська Гельсінська спілка та інші.

37. Проголошення про відновленняУкраїнської держави у

Львові 30 червня 1941 року. Українська Головна Визвольна
Рада та її функції (1944 р.): сутність та характеристика.
ОУН і раніше й сьогодні вважає, що єдиним шляхом до визволення
України (як і всіх інших народів) є національно-визвольні революції. Тому з
початком війни Німеччини проти СРСР похідні групи ОУН Бандери
поступово проникали в Україну слідом за німецькою армією. У них
налічувалося від 3 до 5 тис. осіб, розділених на три великі групи: "Північ",
"Центр" і "Південь". Група "Північ" повинна була досягти Києва та області.
"Центр" мала на меті Харків та область. Група "Південь" повинна була
дістатися Одеси і Криму. Спеціальна група, що складалася з 15 чоловік, мала
завдання якомога скоріше досягти першого важливого українського міста —
Львова, головного центру Західної України, і проголосити там незалежність
Української держави.
Радянська влада покинула Львів увечері 29 червня після багатоденних боїв
з українськими повстанцями, які атакували стратегічні точки й особливо
тюрму, де було ув'язнено багато членів ОУН. 30 червня на світанку
український батальон "Нахтігаль" і кілька німецьких частин увійшли в місто.
Напад Німеччини на СРСР був другою нагодою для спроби поновити
українську державність і остаточно переконатись у справжньому ставленні
Гітлера до "українського питання". Провід ОУН Бандери проголосив 30
червня 1941 р. у Львові Акт відновлення української самостійної держави.
Зрозуміло, що головною метою цього акту було відновлення Української
суверенної держави. Цьому передували двомісячні переговори українських
політичних угрупувань в травні-червні у Кракові. В них приймали участь 116
українських політичних громадських і воєнних діячів. Був створений
Український Національний Комітет. А через тиждень у Львові відбулися
Національні Збори, які проголосили Акт відновлення української
державності. Цей акт був проголошений і львівською радіостанцією та
опублікований у пресі.
Осередком політичного та культурного життя, що репрезентував владу в
щойно проголошеній державі стала – Українська Головна Визвольна Рада
(УГВР). Усього в Установчому Зборі УГВР брало участь 25 відомих осіб, які
представляли як певні політичні середовища, так і певні сили. Установчі
збори УГВР ухвалили декілька конкретних та лаконічних програмних
документів - "Тимчасовий устрій УГВР і політичну Платформу та Універсал
УГВР до українського народу Усі вони наголошували на необхідності
досягнення основної мети Ради - здобуття Української Самостійної Соборної
Держави. Так, своєрідною декларацією принципів та перспектив
українського визвольного руху став окремий Універсал, з яким Українська
Головна Визвольна Рада звернулась до українського народу, документ
накреслив політико-правову лінію українського національного
державотворення - створення такої державної організації, яка б відповідала
інтересам усіх верств українського народу.
Одним з найбільш важливих програмних документів конституційного
характеру, в якому чітко і недвозначно сформульовано політико-правові
засади діяльності УГВР - цілі й завдання та її основні ідейно-програмні
принципи - стала політична Платформа УГВР. Принципами своєї діяльності
УГВР та її органи визначали: 1. Прагнення відбудови Української держави на
усіх землях України засобами революційної боротьби проти всіх ворогів
державної самостійності українського народу та у співпраці з усіма
прихильниками такої самостійності. 2. Творення УГВР та її органів на основі
повної політичної незалежності від впливів сторонніх сил і чинників 3.
Об'єднання УГВР всіх провідних політичних елементів незалежно від їх
ідейного світогляду та політично-групової належності, що стоять на ґрунті
політичної суверенності Української держави та політичної незалежності
українських визвольних прагнень.
Соціально-економічний устрій держави мав забезпечуватися на основі
різних форм власності за наявності вільного ринку з великою часткою
державних монополій. Так, об'єктами права власності держави
оголошувалися земля, надра, водні та інші природні ресурси - усі мали бути
усуспільнені. Право власності на землю для окремих приватних власників в
Платформі не забезпечувалось, але гарантувалася передача земель
сільськогосподарського призначення у постійне користування трудовим
хліборобським господарствам, передбачалось і одержавлення важкої
індустрії та важкого транспорту, декларувався вільний розвиток торгівлі,
дрібного підприємництва і кооперативів. Гарантувалось право на працю те
соціальний захист. Однак зазначені вище гарантії та права були насамперед
політичними деклараціями, бо в діяльності УГВР не були реалізовані як
конституційні чи інші правові норми.
Таким чином, у політичній Платформі та інших документах УГВР бачимо
спробу реалізації ідеї українського парламентаризму, встановлення
демократії у сфері суспільного життя та лібералізації економіки. Зміст
документа сповнений почуттям відповідальності творців УГВР за цілісність
української державницької ідеї, що полягала у подоланні окремішності і
винятковості окремих партійних груп задля спільної мети.

38. Особливості станово-представницької монархії в Англії

в період середньовіччя: сутність, структура, характеристика.
До ХІІІ ст. англійська феодальна монархія відзначалася сильною
королівською владою і значною централізацією системи управління.
Зміцненню влади монархів сприяла боротьба між завойовниками, зокрема
нормандською знаттю і англосаксонськими феодалами. Проте згодом, коли
завойовники асимілювалися з місцевим населенням, зв'язок англійської знаті
з троном почав слабшати. Всі прошарки населення - від феодалів до селян -
почали протестувати проти сваволі і деспотизму королівської влади.
Невдоволення населення ще більше загострилося через поразки Англії у
війні з Францією. Цікаво, що в потужному русі за обмеження королівської
влади, який очолили феодали, об'єднались і церква, і міста, і навіть значна
частина селянства. Річ у тім, що всі прошарки населення і стани піддавалися
нещадному здирству і поборам з боку бездарних королів, які програвали
війну за французькі землі.
Приводом до відкритого антикоролівського виступу стала капітуляція
короля Іоанна Безземельного перед римським папою, васалом якого він
зобов'язався стати. У 1215 р. барони, дрібне рицарство і міщани зі зброєю в
руках підступили до королівської резиденції. Король змушений був піти на
поступки і підписав запропоновану йому баронами Велику хартію
вольностей.
Період станово-представницької монархії в Англії характеризувався
створенням станово-представницького органу - парламенту, зміною та
вдосконаленням окремих ланок системи державного управління.
Велика хартія вольностей не поклала край боротьбі короля і баронів. У
XIII ст. було створено олігархічний орган - раду. Вона була скликана 1258 р.
королем Генріхом III і складалася з баронів та вищого духовенства. Рада
зажадала від короля затвердження Оксфордських провізій, що за своїм
характером були рівнозначні конституції. Оксфордські провізії передбачали
широкі повноваження для баронської ради та її комітетів. Король повинен
був здійснювати свою владу через комітети, які наділялися правом
контролювати діяльність усіх вищих посадових осіб держави: великого
юсциніарія, канцлера та ін. Встановлювалося, що рада баронів повинна
збиратися тричі на рік, і навіть «мірою потреби».
У 1259 р. Генріх III спробував залучити на свій бік у боротьбі з баронами
дрібних і середніх феодалів, видавши Вестмінстерські провізії, які
передбачали: а) звільнення васалів великих феодалів від обов'язкової участі в
роботі курій баронів; б) заборону баронам вимагати від своїх васалів більших
грошових внесків або служби, ніж було встановлено спочатку. Проте дрібні
та середні феодали не стали опорою короля. Мало того, 1264 р. саме завдяки
їхній підтримці барони дістали перевагу над королем.
Згодом, після перемоги, барони створили при королі раду з 19 членів, яка
повинна була брати участь в управлінні країною. Тоді поширилася доктрина,
згідно з якою король обмежений у своїх діях законами. Так, у творі
англійського юриста ХІІІ ст. Брайтона зазначалося: «Король має над собою
Бога і право, тому що право робить його королем».
Парламент. Ще більше було обмежено королівську владу в Англії після
створення парламенту. Спершу цей орган лише визначав розміри податків. З
часом він перетворився на вищий законодавчий орган країни. Щоправда,
парламент скликався з волі короля, який міг схвалювати або відхиляти
законопроекти. Король не міг видавати або змінювати законів (статутів), але
зберігав право видавати ордонанси, що містили загальні норми. Відсутність
чіткого розмежування між статутами й ордонансами дозволяла королю
обминати статути, а іноді й змінювати їх.
Королю належало верховне командування армією, флотом. Він
оголошував війну та укладав мир, призначав на найвищі посади як у центрі,
так і на місцях.
Керівництво країною здійснювалося через державну раду. Управлінські
функції виконували також особи, які очолювали державні установи, зокрема
канцлер (керівник канцелярії), члени центральних судів, лорд-скарбник,
королівський камергер та ін. Особистим радником короля був хоронитель
печатки (він мав статус міністра).
Війни, що їх у XIII ст. вела Англія, призвели до розладу фінансів, а це
вимагало нових поборів з населення. Через це виникла потреба скликання
великої королівської ради, яка вже називалася парламентом.

У 1254 р. вперше була скликана велика рада королівства, яка включала

представників двох станів: духовенства та світських феодалів. Представники
третього стану (міщани) дістали доступ у парламент лише через 11 років.
 У 1256 р. після перемоги феодалів під керівництвом Симона де Монфора
до великої ради були запрошені по два представники від деяких міст.
До складу парламенту, скликаного у 1295 р. королем Англії Едуардом І,
крім представників світських і духовних феодалів, увійшли також по двоє
представників від 37 графств і по двоє - від міст. Цей парламент отримав
назву «зразкового».
У другій половині XIV ст. відбувся поділ парламенту на дві палати:
верхню (палата лордів) і нижню (палата общин). Своєрідність цього поділу
полягала в тому, що рицарі та міщани опинилися в одній палаті. Спершу
вони могли лише затверджувати рішення, прийняті баронами і духовенством,
які складали велику раду.
У 1352 р. обидві половини парламенту почали засідати окремо.
Загалом у період станово-представницької монархії парламент мав такі
права:
а) вирішувати питання про розмір зборів на користь королівської скарбниці;
б) брати участь у виданні законів;
в) здійснювати контроль за вищими посадовими особами;
г) провадити судочинство.
Право контролю за діяльністю посадових осіб дозволяло палаті общин
виступати з обвинуваченням найвищих посадових осіб держави.
Обвинувачуваний міг бути засудженим навіть до страти з позбавленням
будь-яких спадкових прав і конфіскацією майна.
Виняткове право на видання законів виникло з права парламенту подавати
королю петиції. Король міг відхилити вимоги парламенту або погодитися з
ними.

39. Порівняльні аспекти боротьби українського народу та

народів Балтії за національну незалежність напередодні, під
час та після Другої світової війни.
Україна Країни Балтії
До Брестського миру: Литва була зайнята
Німецькими військами. 1917 там було
Під час краху Російської імперії в березні
проголошено незалежну державу (за
1917 року в Києві створилася Українська
допомоги німців), створено парламент –
Центральна Рада, яка після невдалих
Литовську Тарибу. Латвію і Естонію
переговорів про автономію з Тимчасовим
Німеччина зайняла до 1918 року. За
урядом Росії сама проголосила автономію
Брестським миром більшовики
в червні 1917 року в І Універсалі. ІІ зобов’язувались визнати відділення від
Універсал, ухвалений в липні, скасовував Росії всіх трьох держав. 1918 Латвія та
самочинне проголошення автономії. В Естонія проголосили незалежність. Після
листопаді, після більшовицького поразки Німеччини Радянська Росія
перевороту, УЦР ухвалює ІІІ Універсал, вторглася на територію всіх трьох
який проголошує Україну автономією у Балтійських країн. В Литві, Естонії, Латвії
складі Росії. На це більшовики відповіли проголошено радянські республіки, які
ультиматумом, а згодом і відкритою визнала РРФСР. Радянські війська з Литви
агресію проти України, розпочалася частково вигнали польські війська під час
українсько-радянська війна. УЦР ухвалює польсько-радянської війни, а з решти
4 Універсал в січні 1918 року і проголошує території – добровольчі литовські загони.
незалежність. Це дає можливість В двох інших республіках теж
українській делегації взяти участь в сформувалися добровольчі загони для
Брестських переговорах. Делегація боротьби проти більшовиків, а згодом
укладає мир з Центральними державами і допомогу урядам республік надала Англія.
вони гарантують УНР захист від
більшовиків.
До 1919 радянські війська було вигнано.
В Україну заходить німецька армія.
Уряди країн Балтії почали зближення з
29.4.1918 німці приводять до владу
державами Антанти. 1920 незалежність
Гетьмана Скоропадського. . За
цих країн визнав СРСР.
Скоропадського відбувається розвиток
української культури. Держава не є
повністю незалежною, німці забороняють
створити власну армію. В серпні 1939 року між СРСР та
Німеччиною укладено Пакт про ненапад та
таємний додатковий протокол, відповідно
до якого Латвія та Естонія належали до
Після поразки німців в І світовій війні, з
«сфери інтересів СРСР». Після окупації
Києва втік і Скоропадський. УНС піднімає
Сталіним та Гітлером Польщі укладено
національне повстання. До влади в Україні
договір «Про дружбу та кордони», що
приходить Директорія УНР на чолі з
відніс Литву до сфери СРСР.
С.Петлюрою. 1919 року більшовики
займають Київ, але армія УНР звільняє
його. Відбувається боротьба проти
більшовиків, а також проти Добровольчої В ході виконання положень цих договорів,
армії Денікіна, що боролася за «Єдіную, Радянський Союз 1940 року окупував
нєдєлімую Росію». 1920 року – договір з Балтійські республіки. Свою агресію
Польщею. Україна віддає Польщі західні Радянський Союз аргументував
землі, натомість Польща допомагає в невиконанням державами угод про
боротьбі проти більшовиків. 1920 – «диво співробітництво між цими державами та
на Віслі», вдається зупинити червоних, СРСР 1920 року.
зірвано план «світової революції». Але
Україну поділено між Польщею та СРСР –
Ризький мир-1921. З 1940 радянська окупація країн Балтії
зустріла опір у вигляді партизанської
боротьби так званих «лісових братів» -
1929 – в Польщі на базі УВО виникає ОУН партизан, що, так само як і УПА боролися
– організація, що прагне незалежності за незалежність своїх держав.
українських земель в рамках єдиної
держави. Веде боротьбу проти польської
окупації. Наприклад, активісти ОУН
Радянська і сучасна російська
здійснили вбивство міністра МВС Польщі
історіографія до сьогодні оцінює
Пєрацького, винного у злочинній політиці
балтійських борців Литви, Латвії та
пацифікації – репресіях проти українців.
Естонії за незалежність як «прибічників
Згодом після вбивства лідера ОУН –
фашизму». Боротьба веласа в лісах до 1957
Є.Коновальця, ОУН розпадається на
року – «лісові брати» здійснювали
революційну ОУН(Б) Степана Бандери та
ліквідації чиновників радянської
ОУН Мельника.
окупаційної адміністрації. Усього лави
партизан налічували близько 150 тис
чоловік.
Частина українських земель – Закарпаття –
належить Чехословаччині. 1938
відбувається агресія Німеччини проти
Лави «лісових братів» Латвії складалися
Чехословаччини. «Мюнхенська змова» -
переважно з борців латвійського
Чехословаччину змушують надати
добровольчого легіону СС.
автономію словакам, а також і українцям.
Українці Закарпаття формують крайовий
сейм, розбудовують автономію. В березні
окупацію українського Закарпаття починає Найзапеклішою була боротьба в Литві, де
Угорщина. Крайовий сейм проголошую партизани контролювали окремі території
незалежність держави – Карпатської республіки до 1949 року
України. Політичний і військовий провід
держави – переважно активісти ОУН.

1941 – в умовах радянсько-німецкьої війни

30.6.1941 відбувається проголошення Акту
відновлення Української держави під
проводом ОУН(Б). Головою нової держави
проголошено Ярослава Стецька. Цей
спалах визвольної боротьби придушується
німцями.

1942-1943 року постає Українська

Повстанська Армія, що ставить своєю
метою боротьбу проти всіх окупантів
задля виборення української самостійної
соборної держави. Веде боротьбу протягом
всієї Другої світової війни, а після неї –
веде партизанську боротьбу проти
окупантів України (переважно проти
СРСР, але також здійснювала акції на
території Польщі). Веде активну боротьбу
аж до загибелі в бою свого лідера – Романа
Шухевича 5.3.1950. Боротьба
продовжувалася до середини 60х.
40. Правові умови насильницького приєднання України під
протекторат Московської держави (“Березневі статті ”):
сутність, зміст, характеристика.
Березневі статті 1654 р. (статті Богдана Хмельницького) – комплекс
документів, які регламентували політичне і правове становище Гетьманщини
після Переяславської ради і включення України до складу Московського
царства.
В ході переговорів між гетьманським урядом та Москвою українська
сторона постійно добивалася від царя підтвердження прав та привілеїв
Запорізького Війська, української шляхти, православного духовенства та
міст. У відповідь царські посли запевняли гетьмана Б. Хмельницького та
старшину, що всі права та порядки, які існували в Україні, будуть збережені.
Однак вже в процесі безпосередньої підготовки та в ході Переяславської
ради виникли непорозуміння між обома сторонами. Такий хід подій
стурбував Б. Хмельницького та старшину, які вирішили добитися письмового
підтвердження своїх прав. З цією метою було розроблено вимоги до царя, що
складалися з 23 пунктів, або статей. Ці так званні "Просительні статті"
гетьман доручив відвезти до Москви посольству, яке очолювали генеральний
суддя Війська Запорізького С. Богданович-Зарудний та переяславський
полковник П. Тетеря.
У даному документі мова йшла про підтвердження прав, привілеїв та
вольностей Війська Запорізького та української шляхти (ст.1, З, 7. 13),
укладення 60-тисячного козацького люстру (ст.2), платню старшині про
кошти на утримання козацького війська (ст.8-12, 21), збереження місцевої
адміністрації та збір нею податків (ст.4, 15), право Війська Запорізького
обирати гетьмана (ст.6), право зносин гетьмана з іноземними державами
(ст.14), невтручання московських чиновників у справи України (ст.16) та ін.
Посольство вирушило до Москви наприкінці лютого 1654 р. і відразу ж
після приїзду розпочалися інтенсивні переговори, які тривали шість днів. В
результаті проект був значною мірою змінений і скорочений до 11 пунктів.
21 березня 1654 р. вони були представлені на розгляд царя та Боярської думи
і схвалені ними. Згідно з цим документом, який був головним у всьому
комплексі документів і увійшов до історії під назвою "Березневі статті",
передбачалось:
  збір податків на користь царської скарбниці доручалось вести
українським урядникам;
 встановлювалась платня військовому писарю та підпискам (1000
польських злотих), військовим суддям (300 польських злотих), судовим
писарям (100 польських злотих), полковим писарям і хорунжим (50
польських злотих), сотенним хорунжим (30 польських злотих) та
гетьманському бунчужному (50 злотих);
 козацькій старшині, писарю, двом військовим суддям, всім
полковникам, і військовим та полковим осавулам надавались у
володіння млини;
 встановлювалась платня генеральному обозному (400 злотих) та
генеральному хорунжому (50 злотих);
 заборонялись зносини гетьмана з турецьким султаном та польським
королем;
 підтверджувалося право київського митрополита і всього духовенства
на маєтності, якими вони володіли;
 московський уряд зобов'язувався вступити у війну з Польщею весною
1654 р.;
 передбачалось утримання російських військ на кордонах України з
Річчю Посполитою;
 гетьманський уряд просив встановити платню полковникам (100
єфімків-талерів), полковим осавулам (200 польських злотих),
військовим осавулам (300 польських злотих), сотникам (100 польських
злотих) і кожному козакові (30 польських злотих), однак дане прохання
було відкладено до перепису всіх прибутків, що мали поступати до
царської скарбниці з України, а також до укладення реєстру в кількості
60 тис. козаків;
 у випадку татарських нападів на Україну передбачалось організувати
проти них спільні походи з боку як України, так і Московії;
 гетьманський уряд просив встановити утримання для козацької залоги
у фортеці Кодак (400 чол.) та для запорожців, виконання даного
прохання також було викладене до окремого рішення. Тут же містилась
вимога до гетьмана: негайно приступити до укладення реєстру в
кількості 60 тис. козаків і після завершення роботи надіслати його до
Москви.

Частина вимог гетьмана Б.Хмельницького і українського уряду була

розглянута царським урядом окремо, і деякі з них були підтверджені
царськими указами 27.03.1654 р.
 Згідно з "Березневими статтями" Україна зберігала значні права - мала
власний адміністративно-територіальний устрій та управління,
користувалася власним правом тощо. Однак відчутним було обмеження її
політичного та економічного суверенітету: гетьманське управління було
підпорядковане московському уряду, заборонялось підтримувати
дипломатичні зносини з сусідніми державами - Річчю Посполитою та
Туреччиною, всі витрати на утримання козацького війська лягали на
гетьманську скарбницю, яка повністю контролювалася царськими
чиновниками.
"Березневі статті" були чинними лише протягом 5 років. У 1659 р. між
українським урядом і Москвою були укладені нові, т. зв. Переяславські
статті, які ще більш обмежували суверенітет України.
Оригінали "Березневих статей" до наших днів не збереглися (до речі, їх не
було вже у 1659 р.). Відомими є тільки копії та чорновики, що зберігаються у
фондах Посольського приказу Центрального державного архіву давніх актів
у Москві.
Значення московсько-українського договору 1654 р.
Для України Для Росії
o дозволив зберегти o збільшилася боєздатність
державність,судовий, армії за рахунок
військовий, адміністративний підконтрольного козацького
устрій; війська;
o забезпечив Україні союзника o держава отримала нові родючі
для протистояння Речі землі й сировинні родовища;
Посполитій та Туреччині; o козацькі війська захищали
o звільнив від релігійних утисків Росію від турецько-татарських
православну церкву. нападів;
o казна поповнювалася за
рахунок українських податків

Оскільки у правовому відношенні українсько-московський договір був не

зовсім ясно сформульований, історики по-різному оцінюють його:
1. як персональну унію, завдяки якій дві країни, маючи одного монарха
зберігають самоврядування;
2. як протекторат Москви над Україною; Україна – васальна, залежна
територія;
3. як входження українських земель до складу Московської держави;
4. як військово-політичний союз Москви та України;
5. як конфедерацію Московського царства та Гетьманщини.
41. Джерела, основні риси і система мусульманського
права: сутність, структура, характеристика.
В узагальненому вигляді мусульманське право можна визначити однією з
правових систем сучасності, що представляє собою комплекс соціальних
норм, фундаментом і головною складовою частиною якого є релігійні
установлення і приписи ісламу, а також органічно пов’язані з ними і пройняті
релігійним духом моральні та юридичні норми, що регулюють суспільні
відносини всередині громади, яка сповідує іслам. Тим самим, мусульманське
право носить персоніфікований характер, поширюючи свою чинність на осіб,
які сповідують релігію іслам, незалежно від країни проживання, що дає
підстави визнавати його транснаціональний характер.
Іслам є світовою релігією, що поширена в різних регіонах світу. Ісламські
общини є приблизно у 120 країнах світу. У 28 країнах світу іслам визнається
державною релігією. На думку дослідників, його генезис може бути
представлений у чотирьох основних етапах:
o зародження та початковий етап розвитку ісламського права (VII ст.);
o період доктринальної розробки ісламського права в період становлення
Арабського Халіфату та поява перших ісламсько-правових шкіл (VII –
XIII ст.);
o розвиток ісламського права в епоху Османської імперії та період
«ісламської реформації» як спроба адаптації його положень до нових
умов (кінець ХІІІ – перша половина ХХ ст.);
o сучасний етап (друга половина ХХ ст. – до теперішнього часу).

Кожний із зазначених вище етапів еволюції ісламського права

характеризується певною важливістю історичної ролі, так як опосередкує
собою стадії існування ісламського права як складного, комплексного явища
в нерозривному зв’язку з ісламською релігією та цивілізацією.
Формування ісламського права пов’язано з появою основоположних джерел
ісламського права – Корана та Сунни, в яких містяться основні його
принципи, що визначають не лише його зародження, але й еволюцію.
Непохитною основою ісламської релігії й відповідно мусульманського права
є Коран – головна священна книга мусульман, у якій зібрані різноманітні
проповіді, обрядові, моральні та юридичні настанови, молитви, повчальні
розповіді та притчі, які проголошував Магомет.
Нормативні положення Корану, що носять регулятивний характер, є
кодексом поведінки кожного мусульманина від народження до смерті,
критерієм визначення істинного і хибного, доброго та поганого, дозволеного
і забороненого. З точки зору суб’єктного критерію нормативні положення
Корану поділяються на:
1. настанови, що регулюють відносини між Аллахом і людиною, які
носять характер релігійних ритуалів;
2. настанови, що регулюють відносини між людьми, які у свою чергу,
мають розподіл на:
3. норми, що забезпечують поширення ісламу;
4. норми, що регулюють шлюбно-сімейні відносини;
5. норми, що регулюють торговельні відносини;
6. кримінальні норми

Незважаючи на те, що Коран визнається основоположним джерелом

мусульманського права, переважно ісламські юристи звертаються
безпосередньо не до Корану, а до тлумачення Корану, що містяться у
відповідних книгах. Своєрідним підсумком тлумачення Корану є Сунна, що
в перекладі з арабської мови означає «звичай» або «шлях, дорога». В ісламі
під Сунною розуміють висловлювання та дії Магомета, тобто опис його
життєвого шляху з того часу як він став пророком. Сунна укладалася
протягом декількох століть і мала на меті відтворити приклади життя
Магомета для керівництва мусульманами своїх дій. Сунна складається з двох
частин:
1) правила, які слід виконувати постійно;
2) правила, що виконуються не постійно.
Друга група джерел мусульманського права включає ті джерела, що є
похідними від основоположних джерел ісламського права – Корана та Сунни,
авторитет яких також не підлягає сумніву, і представлена іджмою та киясом,
головна вимога до яких – повна відповідність, непротиріччя основоположним
джерелам права. Тож іджма – це узгоджена думка ісламських правознавців і
богословів стосовно релігійних і правових питань, що потребують
практичного застосування положень Корана та Сунни. Іджму є сенс
розглядати як засіб прогресу, що дозволяє забезпечувати вирішення правових
ситуацій при суворому дотриманні релігійних вимог, і тим самим, забезпечує
адаптацію догм класичного ісламського права до реалій суспільного життя.
Кийясом називається судження за аналогією, засноване на детальному
вивченні Корану та Сунни, що охоплює широкий спектр проблем правового
регулювання життя мусульман. Він надавав можливість продовжувати
виводити рішення нових судових справ з практики застосування раніше
опрацьованих принципів і правил мусульманського права.
До додаткових джерел ісламського права належать такі:
 o фетва, що являє собою усні та письмові судження авторитетних
теологів і правознавців на рішення світської влади, прийняті з питань
соціального життя, а також тлумачення різних положень, що містяться
в основних джерелах права, але мають загальний характер;
o урф (звичай) і адат (звична практика) як джерела права є необхідними в
тому випадку, коли є відсутніми розпорядження Корана і Сунни з
конкретного питання. Головною вимогою до них є повна відповідність
основним принципам ісламського права;
o фермани являють собою укази глави ісламської держави, що видаються
при вирішенні різних питань державного і громадського життя.
o істіхсан (юридична перевага), який відображає перевагу думки, що
випливає з конкретних вимог практики, над думкою, заснованою на
методі кияса;
o істіслах, чи маслаха (суспільне благо), який відбиває ухвалення
рішення, продиктованого суспільним благом, і має вирішальне
значення лише тоді, коли є переконливі та безперечні міркування, що
стосуються всього співтовариства;
o істісхаб (правова презумпція), яка розглядається, як правило, як доказ
чи правове допущення продовження існування умов;
o даруру (необхідність), яка виведена за допомогою кияса з принципу,
закріпленого в Корані та полягає в тому, що в разі потреби недозволене
може стати дозволеним;
o думки сахаба, що представляють собою поради та рішення
сподвижників Пророка Мухаммада, яких прийнято з конкретних справ,
й які згодом стали обов’язковими для застосування в аналогічних
ситуаціях.

42. Національний рух спротиву українського народу проти

тоталітарних режимів в роки Другої світової війни:
особливості, структура збройних формувань.

Організація українських націоналістів розглядала війну між Німеччиною та

СРСР як можливість відновлення незалежності Української дер-жави.
Водночас різні фракції ОУН — під проводом С. Бандери ОУН(Б) та під
проводом А. Мельника ОУН(М)— бажали використати для цієї мети
співробітництво з фашистською Німеччиною, але ці спроби виявлялися
марними. Ще до нападу на СРСР за домовленістю з німецькими
спецслужбами з оунівців були створені два батальйони «Нахтігаль» та
«Роланд». ОУН намагалася використати ці формування для зміцнення
української влади, німці — для каральних акцій проти поляків та євреїв.
Бойові підрозділи «Роланд» («Ролянд») і «Нахтігаль». На початку 1941 року
між керівництвом ОУН(Б) і командуванням німецького абверу, який
представляли адмірал В. Канаріс і генерал В. фон Браухіч, була досягнута
домовленість про створення українського військового відділу під політичним
проводом Організації українських націоналістів.
Перед українським підрозділом були поставлені завдання:
• забезпечувати охорону шляхів, якими просувалися німецькі війська;
• створити відділи українського самозахисту в містах і селах;
• здійснювати охорону шляхів постачання продовольства;
• організовувати допомогу в евакуації військовополонених, охорону
промислових і транспортних об'єктів тощо.
Українська повстанська армія.
Ідея створення військових загонів, які виконували б роль національної армії,
обговорювалася українськими політичними силами протягом усього періоду
між двома світовими війнами. Організація українських націоналістів більше,
ніж будь-яка інша партія чи політичне об'єднання, приділяла увагу
військовому вишколові своїх кадрів, розробці військових доктрин і
концепцій.
Після початку німецько-радянської війни в 1941 році ОУН-сд проголосила у
Львові відновлення Української держави і в умовах окупаційного режиму
розпочала роботу зі створення збройних сил. Однак німецька окупаційна
адміністрація вдалася до жорстоких репресій проти українських
самостійницьких течій і ліквідувала всі спроби легального творення
військових структур.
Формування перших військових відділів ОУН - сд почалося на Волині під
керівництвом Сергія Качинського («Остапа») у середині жовтня 1942 року. 7
лютого 1943 року сотня Григорія Перегійняка («Коробки») напала на
німецькі поліційні бараки в містечку Володимирець на Рівненщині. Ця подія
поклала початок антинацистської боротьби ОУН.
Однак дії військових відділів ОУН - не переносилися з Волині та Полісся до
Галичини. У Галичині нацисти робили спроби загравати з українським
населенням, намагаючись протиставити українців полякам. У 1942-1943 pp.
саме польський визвольний рух становив головну небезпеку для німецького
режиму, тому українцям дозволили створити Український центральний
комітет у Кракові та Український крайовий комітет у Львові, мережу
Українських допомогових комітетів, а згодом навіть оголошено набір до
дивізії «Галичина», а в планах було створення дивізії «Карпати». У листопаді
1943 року завершилися переговори між ОУН (Б) та ОУН(М), під час яких
були досягнуті домовленості про:
• утворення єдиної УПА;
• допустимість поєднання легальної участі в українських збройних
формуваннях у складі німецької армії (їх планувалося використати як
підготовчо-вишкільну базу) та підпільної роботи;
• припинення міжфракційної ворожнечі на час боротьби за визволення
України;
• участь мельниківських представників у єдиному штабі.
Однак після загадкової загибелі Р. Сушка в січні 1944 року в нетривкому
мельниківсько-бандерівському альянсі стався новий розкол.
У лавах ОУН - УПА за різними підрахунками було 20-40 тис. осіб. Крім двох
фронтів (радянського та німецького), які тримала УПА, повстанцям довелося
розгорнути й третій фронт проти польських партизанів, що діяли в західних
регіонах України. Поляки намагалися взяти під свій контроль території
України, які, на їхню думку, історично належали Польщі. Період
протистояння ОУН - УПА та поляків український історик О. Субтельний
назвав «українсько-польською різаниною».
Серед найбільших військових операцій можна вважати напад УПА 19 серпня
1942 року на станцію Шепетівка, унаслідок якого німецький гарнізон зазнав
важких утрат.
Бойові дії УПА в 1943 році на Волині та Поліссі призвели до того, що в ряді
районів була повністю ліквідована німецька окупаційна адміністрація й
проголошена тимчасова українська військова влада. Через низку продуманих
та вдало проведених бойових операцій значно зріс авторитет УПА як
військової структури.
Підрозділи УПА здійснювали рейди на Правобережжя, Буковину,
Закарпаття, Підляшшя, Посяння; більша частина з них мала бойовий
характер (боротьба проти польських боївок і радянських партизанів), а інша
— переважно пропагандистський.
У грудні 1943 року УНС узяла назву «УПА - Захід». Це означало завершення
періоду становлення УПА й початок розширення її діяльності на регіони,
опанування яких перед тим було проблематичним. Передусім утілювався в
життя план опанування Карпатських гір та налагодження дипломатичної
служби. У 1943-1944 pp. представники УПА налагодили контакти з
угорськими, румунськими, словацькими військовими чинниками, а також з
представниками союзників.
На чолі УПА стояли Головна команда та Головний військовий штаб. Армія
поділялася на три Генеральні воєнні округи:
• УПА - Північ, до складу якого входила територія Волині й Полісся;
• УПА - Захід, яка охоплювала території Галичини й українських земель, що
перебували в складі Польщі;
• УПА - Схід (УПА - Південь), до якої входили Кам'янець-Подільська,
Вінницька області та Крем'янеччина.
Кожна Генеральна воєнна округа (ГВО) поділялася на воєнні округи (ВО).
Головну команду становили головний командир та члени Головного
військового штабу. Штаб ділився на сім управлінь:
• оперативне; розвідувальне; управління постачання; персональне;
• вишкільне; управління політичного виховання; управління військових
інспекторів.
У 1943 році, коли радянські війська вступили на територію України, УПА
опинилася перед загрозою війни на два фронти. З літа 1943 року почастішали
сутички УПА з радянськими партизанами. Радянська сторона та гітлерівці
трактували УПА як бандитів, «ворогів народу». Український націоналізм, у
свою чергу, був послідовно антирадянським.
На території західних областей України також діяли й польські
партизанські з'єднання, які ворогували як із загонами УПА, так і з
радянськими партизанами.
Партизанський рух відіграв важливу роль під час Курської битви влітку 1943
року, коли партизани провели скоординовану операцію на залізницях для
зриву перегрупування частин ворога.
Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни увібрав
боротьбу як проти фашистських окупантів, так і за створення Української
держави. Комуністичний та націоналістичний партизанський і підпільні рухи
наближали час перемоги. Однак вони залишалися на різних політичних
позиціях, тому радянські війська й УПА перебували в стані відкритої війни.

43) Основні етапи формування (юридичного оформлення)

української
національної державності в ході визвольної війни XVII
століття: сутність, правове регулювання.

Визвольна війна 1648—1654 pp., у результаті якої було створено українську національну державу,
визначила також процес становлення і розвитку національного права. Зазнали істотних змін не
тільки форми чинного права, а й сам соціальний зміст права за збереження його феодально-
кріпацької сутності. Війна змінила соціальну і правову свідомість народних мас України з
найважливіших питань життя. Головним завданням права в конкретних умовах народно-
визвольної війни і створення української національної держави стало у кінцевому підсумку
закріплення інтересів нового привілейованого стану, що формувався, — козацтва та його панівної
верхівки — козацької старшини.

Джерела права. На визволеній території України, що контролювалася гетьманською

адміністрацією, більша частина джерел права, які були чинними в Україні в період перебування у
складі Речі Посполитої і закріплювали її напівколоніальний характер, були скасовані. Це
стосувалося передусім різних постанов королівської влади і сеймів, «Статуту на Волоки» 1557 p.,
«Ординації Війська запорізького реєстрового» 1638 p., бо вони закріплювали панування польської
влади і католицької церкви, польсько-литовських магнатів. Було призупинено чинність багатьох
положень Литовського Статуту 1588 р. (в редакції 1614 p.), «Саксонського зерцала» і «Порядку
прав цивільних», особливо тих норм, які регулювали прикріплення селян до землі, перехід в інші
стани, порядок придбання землі «простими людьми».

Становлення національної держави і права України дало нове життя нормам звичаєвого права —
«стародавнім правам і вольностям». Звичаєве право регулювало широке коло як публічних, так і
приватних правовідносин, передусім організацію полково-сотенної системи, порядок воєнної
організації, аж до ведення бойових дій, судоустрій і судочинство. Збереження традиційних
юридичних норм визначало своєрідність правового укладу, його наступний розвиток. Право
молодої української держави, що формувалося, його своєрідність, закріплювалися в нормативних
актах. Так, у жалуваній грамоті царя Олексія Михайловича від 27 березня 1654 р. було
зафіксовано: «Их права и вольности войсковіе, как издавна бывали при великих князех руских и
при королях полских... подтвердити». Серед норм звичаєвого права особливо важлива роль
належала так званому «козацькому праву», що являло собою сукупність правових звичаїв, котрі
діяли в козацькому середовищі, а в умовах визвольної війни поширилися на всю звільнену
територію України. Його норми стосувалися всіх без винятку верств населення, проникали в усі
сфери життя. «Козацьке право» залишалося єдиним джерелом права, що регулювало суспільні
відносини в Запорізькій Січі.

Особливою категорією норм звичаєвого права було церковне право, яке склалося в середовищі
української православної церкви і регулювало правила поведінки, що не дістали законодавчого
затвердження в офіційних збірниках. Ці норми були обов'язковими як для церковнослужителів,
так і для парафіян. Вони регулювали поведінку в церкві під час богослужіння, «звичайне
послушництво», деякі питання шлюбно-сімейних відносин.
У процесі формування української державності значення найважливіших джерел права набували
рішення Військової Ради як вищого представницького органу. Саме Військовою Радою
вирішувалося питання про війну і мир, про укладання союзів з іншими державами (Переяславська
Рада 1654 p.), обиралися вищі посадові особи, включаючи гетьмана.

Найбільшого поширення в ході війни набули нормативні акти воєнно-адміністративної влади

України, передусім акти гетьмана Б. Хмельницького. Головне місце серед них посідають
універсали — офіційні акти вищої державної влади. Крім загальнообов'язкових універсалів, були й
спеціальні. Вони стосувались окремих установ, груп людей або конкретних осіб. Інколи універсали
видавали і полковники (в разі, коли гетьман наділяв їх такими повноваженнями).

В умовах війни багато українських міст зберігали право самоврядування. Тому продовжували діяти
багато положень Магдебурзького права, головним джерелом яких був збірник «Саксонське
зерцало». Березневі статті 1654 р. гарантували українським містам збереження Магдебурзького
права, як і інших давнішних їх прав і привілеїв.

В адміністративній і судовій практиці періоду, що розглядається, широко використовувалися

адміністративні і судові прецеденти.

Особлива категорія серед нових джерел права — це акти, що регулювали міжнародне правове
становище України: її договори з Кримом (1648), Туреччиною (1648, 1654), Річчю Посполитою
(Збо~ рівський 1649, Білоцерківський 1651), Молдавією (1654). Серед цих актів особливе місце
посідають договірні статті, підписані гетьманом Б. Хмельницьким, з одного боку, і Московським
царем з боярською думою — з іншого (Березневі статті 1654 p.). Вони визначали не тільки правові
форми взаємовідносин України і Московії, а й зафіксували найважливіші правові норми
внутрішнього життя України.

Право власності.Одним з найбільших завоювань визвольної війни стала ліквідація магнатського

землевласництва, в результаті чого в Україні було ліквідовано велике феодальне землевласництво
(воно збереглося лише для монастирів). Набуло розвитку «козацьке землевласництво». Його
джерело — одержання від держави, що стала власником землі, польових наділів та майна «в
ранг» — залежно від посади, яку обіймав держатель. Так почалося формування маєтків, які давали
на час несення служби на правах володіння та користування. їх володільці постійно намагалися
перевести рангові землі у свою повну власність.

Рядове козацтво перетворилося в дрібних земельних власників на праві умовного володіння і

користування «до ласки військової» з правом передавання землі, але не на підставі спадкового
права, а на основі «готовності до військової служби» або виконання спадкоємцями інших
обов'язків.

У селянському середовищі на зміну «кріпаку-холопу» прийшов відносно вільний селянин —

«посполиті вільних військових сел».
Для більшої частини рядового козацтва і для всього селянства основним способом придбання
землі стала займанщина — захоплення вільних земель (колишньої власності магнатів).
Закріплення такої землі здійснювалося на основі норм звичаєвого права без спеціального
юридичного оформлення. І хоча повною власністю така земля не була, в реальному житті вона
розглядалась як власність з правом вільного розпорядження — «вольно как хотеть владети,
продати, дати, даровати и как лучшим своим пожитком обернути». Так в Україні з перших років
визвольної війни закладалися соціально-економічні засади розвитку подвірного землеволодіння.

Злочин і покарання. Народно-визвольна війна докорінно змінила систему кримінального права,

що існувала раніше. Зникла така категорія злочинів, як замах на королівську владу і порядок
управління Речі Посполитої, проти католицької церкви, проти життя, здоров'я, майна магнатів,
польської шляхти. Водночас з'явилися нові склади злочинів: виступи проти Гетьмана України,
української адміністрації, зрада, невиконання наказів, дезертирство, неподопомоги під час бою
тощо.

В окремі періоди війни загострення соціальних проблем, суперечностей серед українського

суспільства призводило до масових як селянських, так і козацьких заворушень, спрямованих як
проти місцевої козацької адміністрації, так і проти самого гетьмана. Такі виступи розглядалися як
тяжкі державні злочини.

Види покарання в умовах війни було ужорсточено. Поширилося застосування смертної кари (в
тому числі й кваліфікованої). Страчувалися не тільки винні в державних злочинах, а й у менш
значних. Суворо каралися ті, хто був причетний до нападів і пограбувань майна старшин чи шляхти
(здебільшого це були селяни).

Судочинство. Центральне місце в судочинстві посідали козацькі суди, що розглядали усі категорії
справ усього населення України, незалежно від станової належності. Процес у таких судах
здійснювався на підставі норм звичаєвого права. Зберігалися й до-судові форми («шлякувание»,
або «гоніння сліду»). Допускалося оскарження рішень чи вироків у судах вищої інстанції. Вироки,
винесені за злочини, вчинені під час бойових дій, оскарженню не підлягали і виконувалися
негайно (смертна кара). Якщо розгляд справи не був пов'язаний з військовою або державною
таємницею, то такі засідання, як правило, проводилися відкрито, в присутності усіх бажаючих,
«громади». В умовах війни значного поширення набула позасудова розправа. Отже, в ході
народно-визвольної війни з розбудовою нової української національної держави почала ство-
рюватися нова українська національно-правова система, якій судилося проіснувати близько двох
століть.
44) Утворення і розвиток московської централізованої
держави (ХІV–ХVII ст.): сутність, етапи, правове
закріплення.
У 80-х роках XV ст. в основному завершилося формування Російської
централізованої держави. Вона утворилася на національній основі у вигляді станової
феодальної монархії, що мала тенденцію до перетворення в абсолютистську. До її складу
увійшли ряд земель Північно-Східної Русі, в тому числі Новгород, Твер, а в XVI ст. —
Псков и Рязань, феодальна верхівка яких тривалий час виступала проти об'єднавчої
політики Московського великого князівства. Об'єднання навколо Москви основної
національної (великоруської) території супроводжувалося реорганізацією старого
адміністративно-господарського апарату колишніх удільних князівств, створенням
централізованої державної системи управління, кодифікацією загальноросійського
феодального права (Судебник 1497 p.), військовими і фінансовими реформами.
Формування Російської централізованої держави створило сприятливі умови для
посилення національно-визвольної боротьби її населення проти панування Золотої Орди.
У Росії, відзначав Ф. Енгельс, «підкорення удільних князів ішло рука в руку з
визволенням від татарського іга». У 1480 р., під час правління Івана III (1462—1505),
Російська держава остаточно визволилася з-під гніту золотоординських феодалів, що
тривав 240 років.
Така тенденція до створення національних держав, як указував Ф. Енгельс, була
«однією з найважливіших підойм прогресу в середні віки», а їх централізація стала
могутнім політичним засобом швидкого розвитку країни. Уже наприкінці XV ст.
Російська держава виступила на міжнародній арені як вагома політична сила. Для
українського й білоруського народів Російська держава стала опорою в боротьбі проти
польських і литовських феодалів-поневолювачів та турецько-татарської агресії.
Етапи:
1) Кінець ХІІІ - 80-ті pp. XIV ст. Піднесення Москви і початок об’єднання.
На рубежі ХІІІ-ХІV ст. політичне дроблення Русі досягло свого апогею. Тільки
на Північному сході з’явилося 14 князівств, які продовжували ділитися на
уділи. До початку ХIV ст. зросло значення нових політичних центрів: Твері,
Москви, Нижнього Новгорода, тоді як багато старих міста прийшли до
занепаду, так і не відновивши свої позиції після навали. Основними
претендентами на ярлик Великого князя Володимирського до XIV ст були
тверські, московські та Суздальсько-нижегородські князі. У їхньому
протистоянні й вирішувалося яким шляхом відбуватиметься об’єднання земель.
Основними суперниками на цьому етапі були Твер та Москва. У 1327 р. у Твері
спалахнуло стихійне народне повстання, викликане діями татар. Цим
скористався наступник московського князя Юрія, Іван Данилович на
прізвисько Калита. На чолі московсько-ординського війська він
придушив народний рух і спустошив Тверську землю. Як нагороду він отримав
ярлик на велике князювання і не випускав його до самої смерті. У 1325,
скориставшись сваркою митрополита Петра з тверським князем, Івану вдалося
перенести митрополичу кафедру до Москви. Авторитет і вплив Москви зросли і
в звязку з її перетворенням в релігійний.
2) 80-ті pp. XIV ст. - 1462 p. Москва на другому етапі перетворилася на
безперечний центр як об’єднання, так і в боротьбі за незалежність.
 Влада московського князя посилилася, почалася активна боротьба з
Ордою, ярмо поступово слабшало. У 1375 Дмитро Іванович під чолі
коаліції князів Північно-Східної Русі напав на Твер, відібрав ярлик, який
в результаті інтриг опинився в руках тверського князя, і змусив його
визнати васальну залежність від Москви. Далі Москва виступає проти
орди. Вирішальний бій відбувся на Куликовому полі 8 вересня 1380
Мамай уклав союз з литовським князем Ягайлом і рухався йому
назустріч. Дмитро, згуртувавши під своїми прапорами сили майже всіх
Північно-Східних земель, підтримуваний двома братами Ягайла
(Андрієм Полоцьким та Дмитром Брянським) перейшов Дон і дав битву
Мамаю з Ягайлом. Куликовська битва ще не принесла
визволення. У 1382 р. хан Тохтамиш, з Чингізидів, що очолив Орду
після вбивства Мамая, спалив Москву. Дмитро, втративши багато сил у
Куликівської битві, пішов до приходу ординців із міста, щоб встигнути
набрати нове ополчення. У підсумку Русь відновила виплату данину, але
політична залежність від Орди стала значно слабкіше. У своєму заповіті
Дмитро Донськой передав синові I Василю (1389-1425) право на
велике княжіння, не посилаючись при цьому на волю хана і не питаючи
його дозволу.
3) 1462- 1533 pp. Завершення об’єднання руських земель. Великий
Князь Іван III (1462-1505) станом на 1468 р. повністю підпорядкував
Ярославское князівство, до 1474 - ліквідував залишки незалежності
Ростовського князівства. 1478р - приєднання Новгороду. 1485 - Твері. У
результаті воєн з Литвою (1487-1494, 1500-1503 рр.) і переходу на
московську службу зі своїми землями російських православних князів з
Литви, Великому князю московському вдалося розширити свої
володіння. Так у складі Московської держави виявилися князівства,
розташовані у верхівях Оки (Воротинського, Одоєвського, Трубецькой) і
Чернігово-Сіверської землі. При синові Івана III - Василя III були
приєднані Псков (1510), після нової війни з Литвою - Смоленськ (1514), а
в 1521 Рязань. Таким чином, основний зміст третього етапу полягало у
приєднанні до Московського князівства решти територій Північно-
Східної і Північної Русі. Якщо Івану III при сходженні на престол
дісталася територія в 430 тис. км2., То його внука-Івана IV у 1533 р. у 6
разів більше.
В Московській державі в період початку централізації діяла "Руська правда".
З метою централізації та уніфікації судово-адміністративної діяльності 1497 р.
було запроваджено новий збірник законів - Судебник, що встановив єдині
податкові норми, загальний порядок ведення слідства і суду. Судебник Івана III
передусім захищав життя і власність феодала-землевласника. Судебник
обмежував право селян іти від свого феодала на інші землі суворо визначеним
терміном - за тиждень до осіннього Юр'ївого дня (26 листопада) і впродовж тижня
після нього з обов'язковою виплатою "пожилого". Чинність Судебника означала
початок прикріплення селян до землі.
45) Конституція Пилипа Орлика як памятка українського
права: структура, Характеристика та її значення для
сьогодення.
П. Орлик підготував проект нових, більш досконалих і
привабливих, демократичних законів про республіканський, демократичний устрій
України. Він написав проект під назвою: "Пакти й конституції законів і вольностей
Запорозького Війська" 1710 року. Оригінальність і значення Конституції П. Орлика
полягають у поєднанні загальнодемократичних засад з козацькими традиціями
Запорозької Січі. У шістнадцяти пунктах проекту в дуже стислій формі розкриті
внутрішні і зовнішні питання життя України. В перших йдеться про релігію (1), територію
та кордони (2), про відносини з Кримом (3), про Січ Запорозьку (4, 5). Наступні пункти
констатують цілковиту незалежність України від Польщі та Росії. В них передбачалося,
що країною правитиме обраний гетьман, який опиратиметься на раду старшин. Тричі на
рік: на Різдво, Великдень і Покрову при гетьмані має збиратися велика рада, на яку
запрошуються генеральні старшини, полковники, сотники, розумні радники з полків,
представники Запорозької Січі. Ця рада - парламент - покликана вирішувати
найважливіші державні справи. Державними фінансами мав розпоряджатися не сам
гетьман, а підскарбій. Утримання гетьмана і його дому базувалося на використанні
прибутків з його маєтностей. Всі органи влади мали керуватися лише законами.
Демократичною передбачалася й соціальна політика. Козацькій старшині заборонялося
залучати вільних козаків і посполитих до різних робіт у своїх господарствах, забирати і
силою скуповувати ґрунти. Порушувалося питання про рівномірний розподіл податків
між посполитими, козаками і міщанами. Заборонялося "переїжджим слугам
гетьманським" зловживати владою. "Пакти" затверджено шведським королем Карлом XII,
який ставав протектором Української держави.

46) Створення реєстрового козацтва, його сутність, правове

закріплення та державно-правовий статус у Речі
Посполитій.
Утворення Запорізької Січі підривало польсько-шляхетське землеволодіння в Україні.
Стурбований непокірністю козацтва, посиленням національно-визвольної боротьби,
польський уряд намагається розколоти козаків, посіяти між ними ворожнечу. Цьому
сприяли деякі об'єктивні обставини. З кожним десятиріччям серед козаків міцнішав
прошарок заможних хуторян і промисловців, частина з яких належала до "шляхетних"
козаків — вихідців з шляхти. В той же час зростають багатства козацької старшини, яка
поступово перетворюється в заможну верству населення. Зосередження значних коштів в
руках заможного козацтва у другій половині XVI ст. стало економічною та соціальною
базою створення реєстрового козацтва.

5 червня 1572 року король Сигізмунд II Август своєю грамотою доручив коронному
гетьману Язловецькому набрати "певний почет" з козаків, які мали одержувати платню від
Речі Посполитої, та вчинити "постановлення між козаками низовими", тобто запровадити
контроль над Запоріжжям.

Перший загін складався з 300 "низових козаків", які одержували по 2,5 злотих "на
квартал" і сукно на жупан. Відтепер ці козаки були внесені до "реєстру" і знаходилися на
державній службі. Так було започатковане реєстрове козацтво. Уряд сподівався, що,
спираючись на цей добірний полк, вдасться встановити контроль над усім козацтвом.
Проте цим надіям не судилося здійснитися, і незабаром реєстр припиняє своє існування.
Поновлено його було у 1578 році королем Стефаном Баторієм, який набрав на державну
службу реєстровий полк з 500 козаків. Після цього реєстр то збільшувався, то
зменшувався, то розпускався, то знову відновлювався.

Наприкінці XVI ст. до реєстру входило 1000 козаків. У 1625 році реєстрове козацтво
досягло 6000, яких було поділено на шість реєстрових полків: Київський, Переяславський,
Білоцерківський, Корсунський, Канівський і Черкаський. У1630 році реєстр нараховував
уже 8000, але сейм 1635 року скоротив його до 7000.
Реєстрові козаки мали ряд привілеїв:
 виходили з-під юрисдикції панів і звільнялися від влади воєвод та старост, якщо
проживали на королівських землях,
 мали право судитися в своїх судах,
 звільнялися від податків,
 мали право купувати землю,
 вільно займатися різними промислами і торгівлею,
 отримували з державної скарбниці грошове жалування, сукно, порох, свинець,
 користувалися правом власної військової, адміністративної та судової юрисдикції,
 отримували статус регулярного війська,
 у володіння створеного війська було передано містечко Трахтемирів (нині село на
Київщині) із монастирем для розміщення арсеналу та лікування поранених і хворих
козаків,
 вступали з Польською державою у договір як самостійний привілейований вільний
стан.

Реєстрове козацьке військо у польських офіційних документах називалося "Низовим"

або "Запорозьким військом". Ця назва виникла через те, що нести службу воно повинно
було за порогами, на низі Дніпра. "Військо Запорозьке", на відміну від війська Запорозької
Січі, розташовувалось у північній частині України. Згідно з ординацією 1625 р.
(Куруківська угода), польський уряд змушений був визнати за реєстровими козаками
право обирати старшину ісотників, надавав їм адміністративні й судові повноваження
щодо козацького стану. Тоді ж у реєстровому козацькому війську було запроваджено
полково-сотенний устрій.

Під час селянсько-козацького повстання 1637—1638 років польський уряд намагається

скасувати права та привілеї реєстрового козацтва. У1638 році сейм ухвалив постанову
"Ординація Війська Запорізького реєстрового, що перебуває на службі Речі
Посполитої".
За цим документом реєстрове козацтво було поставлено під суворий контроль
королівської адміністрації та позбавлялося багатьох привілеїв:
 "на вічні часи" було скасовано виборність гетьмана та іншої старшини,
 скорочено реєстр, реєстр встановлювався в 6000,
 посада гетьмана заміщувалася посадою королівського старшого комісара з
військовою та судовою владою над козаками,
 резиденція комісара – Трахтемирів,
 козацький суд ліквідовувався
 у розпорядження комісара, який обирався сеймом на пропозицію коронного
гетьмана з-поміж шляхтичів, передавалася особлива гвардія з польської шляхти,
 на посади полковників і осавулів також призначали лише польських шляхтичів,
  козакам заборонялося поселятися в містах, крім прикордонних (Черкаси, Чигирин,
Корсунь).
 два полки реєстровців повинні були постійно перебувати на Запоріжжі, щоб не
допускати туди втікачів.

Але непослідовна політика польського уряду щодо реєстру негативно позначалася на

правовому становищі рядових козаків. У будь-яку мить адміністрація могла розігнати
реєстрове козацтво, і ті козаки, які викреслювалися з списків, повинні були повернутися
до колишніх хазяїв.

У меншій мірі ліквідація або скорочення реєстру позначалися на верхівці реєстрового

козацтва. До неї входили козацька старшина та заможне козацтво. Головним чином, то
були вихідці з української шляхти, які мали села та хутори, млини, корчми. Врешті-решт і
ця частина козацтва, як і все реєстрове козацтво, дуже болісно сприймала національно-
релігійний гніт, який різко посилюється в кінці XVI ст. Цими обставинами і пояснюється
той факт, що в народних повстаннях кінця XVI — першої пол. XVII ст. брало участь все
українське козацтво, в тому числі і реєстрове.

47) Особливості та правове закріплення станово-

представницької монархії у Московії. Судебник 1497 р. у
Московії: сутність, структура, характеристика.

Станово-представницька монархія в Московії формувалася в умовах централізації

країни, починаючи з другої половини XIV ст. Відбулася реорганізація всієї соціально-
політичної структури країни. Вона полягала, по-перше, у перебудові ранньофеодальної
системи сюзеренітету-васалітету. Колишні великі князі (Рязанський, Володимирський,
Суздальський, Тверський та ін.) стають васалами Московського князя. Формується
ієрархія феодальних чинів. По-друге, набуває ієрархічної форми система придворних
чинів. Московські князі надавали посади своїм васалам за службу, в результаті чого
сформувалося службове дворянство, яке стало опорою московського князя в боротьбі з
феодальною аристократією. По-третє, консолідується верхівка міського населення, яка
чи не найбільше була зацікавлена у боротьбі з феодальним сепаратизмом і активно
підтримувала політику централізації країни. Таким чином, у першій половині XVI ст. у
суспільному устрої Московії остаточно сформувалися три привілейовані соціальні стани -
феодальна аристократія, служиле дворянство та верхівка міського населення, які склали
основу станово-представницької системи правління.
У 1497 р. був прийнятий перший Судебник Російського централізованого
держави. Його видання стало важливим заходом зміцнення політичної єдності, посилення
влади єдиного центрального уряду. Судебник 1497 р. грунтувався на попередньому
законодавстві (Руській Правді, статутних грамотах, Псковської судно грамоті), судових
рішеннях, але містив і багато нових положень, прямо пов'язаних зі змінами, що
відбувалися в Російській державі. Статті Судебника (всього 68) дають можливість
зрозуміти багато сторони суспільно-політичного життя Русі того часу (наприклад,
посилення влади великого князя, збільшення впливу дворянства, поява поняття судових
інстанцій і багато іншого). Судебник 1497 р. - типовий кодекс феодального права. Норми
права викладалися в ньому без чіткої системи, казуально, відкрито визначали привілеї
панівного класу, нерівне становище залежних станів. Так, вводилося поняття "добрих" і
"лихих" людей. Він прямо санкціонував свавілля, розправу, особливо з так званими
"відомо лихими" людьми. Структура:
1) Діяльність центрального суду та норми кримінального права (ст. 1-36);
2) Організація та діяльність місцевих судів (ст. 37-45);
3) Цивільне право та цивільний кодекс (ст. 46-66);
4) Додаткові статті стосовно судового процесу (ст. 67-68).

48. Сучасна Українська держава та агресія РФ проти

українського народу: сутність, характеристика.
Сучасну політичну систему України можна назвати пострадянською. Вона
характеризується поступовим переходом від командної до соціо-примирливої системи,
поєднуючи в собі ознаки кожної з них. З одного боку маємо сильно розвинену державну
бюрократію, відсутність дієвого громадського контролю за владою, слабкість
громадянського суспільства, “зрощення” влади і бізнесу тощо. З іншого - існує
демократичний виборчий процес, розвивається багатопартійність, створюються умови для
розвитку сучасної правової держави, формуються змагальні відносини між владою та
опозицією. 16 липня 1990 р. Верховна Рада України прийняла Декларацію про
державний суверенітет України. Вона вводила до офіційного легітимного обігу категорії
“національна держава”, підкреслювала приналежність до українського народу – єдиного
джерела державної влади – громадян усіх національностей, констатувала верховенство
Конституції та законів республіки на своїй території, розмежовувала владу на
законодавчу, виконавчу та судову. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила
Акт проголошення незалежності України. В одному пункті Акт проголошення
незалежності України повторював положення Декларації про неподільність і
недоторканість території України, натомість в іншому – фіксував суттєві зрушення:
Декларація стверджувала лише верховенство Конституції і законів УРСР на своїй
території, а Акт наголошував, що на території України мають чинність виключно
Конституція та закони України. Перший всеукраїнський референдум, що відбувся 1
грудня 1991 р., підтвердив легітимність і надав найвищої юридичної сили прийнятому
парламентом Акту проголошення незалежності України. Цей референдум довів реальну
спроможність українського народу самостійно вирішувати найважливіші питання
суспільного та державного життя. 28 червня 1996 р. Верховна Рада України прийняла
Конституцію України. Вона є ключовим політико-правовим документом довгострокової
дії, фундаментом не лише сучасних, а й майбутніх перетворень у суспільстві, основою
його консолідації. За формою правління, Україна парламентсько-президентська
республіка. Політичний режим в Україні залишається змішаним, а сааме посттоталітарним
– перехідним від тоталітарного до демократичного. За формою державного устрою
Україна є унітарною державою, елементом федералізму у вигляді Автономної республіки
Крим. Систему її адміністративно-територіального устрою складають: Автономна
Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища й села. Міста Київ та
Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.
 У ніч на 27 лютого 2014 р. військовими без розпізнавальних знаків були захоплені
будівлі парламенту та уряду Криму, над якими вивісили прапор Росії. Росія мала на меті
загарбати стільки території, скільки зможе. Гаслами «Новоросії» та «русского мира», що
їх підняла російська пропаганда, намагалися виправдати агресію проти українського
народу, позбавлення його права на власну державу, культуру, історію. Більша частина
земель, які в Росії шовіністи називали «Новоросією», історично належала до Київського
князівства та Війська Запорозького, а їхні сучасні мешканці, за соціологічними
опитуваннями, у переважній більшості вважають Україну своєю Батьківщиною і не
прагнуть відокремлюватися. Починаючи з березня 2014 р., проросійські бойовики
захопили деякі державні установи Донецька, Луганська та інших міст Донбасу.
На Донеччину й Луганщину безперешкодно прибували загони російських диверсантів,
оскільки кордон не було перекрито. У відповідь на терор 13 квітня 2014 року Україна
розпочала Антитерористичну операцію (АТО) указом в.о. президента "Про невідкладні
заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності
України", яка фактично стала російсько-українською війною. У квітні 2014 р. Росія разом
із США, ЄС і Україною підписала в Женеві угоду, за якою бойовики були зобов’язані
роззброїтися і звільнити захоплені приміщення в обмін на амністію, але це не мало
жодного результату. У травні сепаратисти інсценували незаконні «референдуми» щодо
«незалежності» самопроголошених «Луганської народної республіки» (ЛНР) і
«Донецької народної республіки» (ДНР). Наприкінці травня «ЛНР» та «ДНР» підписали
угоду про утворення «союзу республік “Новоросія”». 17 липня проросійські терористи,
серед яких, імовірно, були російські військові, з російського комплексу протиповітряної
оборони збили над українським Донбасом цивільний малайзійський літак «Боїнг» із
майже трьомастами людьми на борту. Ця подія викликала шок у світі та нові санкції проти
Росії з боку США, ЄС та їхніх союзників. У вересні в м. Мінськ (Білорусь) Україна, Росія
і Організація з без- пеки і співробітництва Європи (ОБСЄ) уклали угоди, за якими
сторони мали припинити вогонь, відвести важку зброю від лінії вогню та пере- дати
контроль за українсько-російським кордоном Україні. Після складних переговорів
центральна влада України зголосилася надати частинам Донецької і Луганської областей,
які опинилися під контролем проросійських сил, широке самоврядування, але
домовленості були порушені бойовиками. Війна тяжко позначилася на долях мільйонів
українців. Існує небагато держав у сучасній історії, які пройшли такі випробування.
Загинули тисячі цивільних і військових. За оцінками ООН, на початок 2015 р. кількість
переміщених осіб в Україні досягла понад 1 млн.

49. Звичаєве (“козацьке”) право: витоки, джерела, памятки. Особливості

правового регулювання в Запорозькій Січі.
Крім власних органів управляння, в Січі функціонувало також власне козацьке
право, яке було не писаним законом, a «стародавнім звичаєм, словесним
правом і здоровим глуздом». Якщо загалом на території України на той час
діяли різні джерела права («Руська правда», Литовські статути, акти
королівської влади, Магдебурзьке право), то на Запорозькій Січі
найважливішого значення набуло козацьке звичаєве право, яке
функціонувало на засадах колективізму, побратимства і взаємодопомоги.
Писаних законів від запорожців годі було сподіватися передусім тому, що
громада козаків мала позаду надто коротке минуле, щоб виробити ті чи інші
закони, систематизувати їх, і викласти на папері, а також тому, що все
історичне життя запорозьких козаків було сповнене майже безнастанними
війнами, які не дозволяли їм надто зупинятися на влаштуванні внутрішнього
ладу свого життя;
нарешті запорозькі козаки взагалі уникали писаних законів, побоюючись,
щоб вони не змінили їхніх свобод.
Носіями й охоронцями звичаєво-правових традицій були "сивовусі діди,
славні лицарі"- заслужені старі козаки, які раніше обиралися на старшинські
посади, думка яких була авторитетною серед громади.
Важливе значення для кошової організації мало правове врегулювання
демократичних засад формування органів влади і управління Запорозької
Січі. За козацьким публічним правом вибори кошового отамана і січової
старшини відбувалися за чітко встановленою звичаєво-правовою
процедурою 1 січня кожного року.
Протягом усієї історії існування запорозького козацтва одне з головних місць
в правовій системі Січі посідало звичаєво-правове регулювання
землеволодіння. Згідно норм козацького звичаєвого права, поділ угідь
здійснювався за жеребом, оскільки угіддя були нерівноцінні як за родючістю,
так і за наближенням до небезпечних сусідів – татар. Про це оголошувалося 1
січня кожного року після певного установленого ритуалу на загальній
військовій раді кошовим отаманом. Курінні отамани по черзі виймали з
шапки військового писаря свій жереб і таким чином на даний рік визначалося
місце господарювання.
На Січі склалася і досягла значного розвитку своєрідна система
кримінального права. Вбивство козаком свого товариша розцінювалося як
найнебезпечніший злочин, який незаперечно карався лютою смертю. Для
цього виду злочину на Січі існувало особливо жорстоке покарання – винного
закопували живцем у землю під гробом з вбитим побратимом.
Козаки звали один одного братами, а свого отамана батьком. Ті, хто вступав
до Січі, відмовлялися від свого імені і приймали нове. Все ганебне, що було
раніше, не бралося до уваги, відтепер за козака відповідав курінь. Він же і
захищав козака, бо за козацьким звичаєм мав право не видавати своїх членів
на вимогу державної адміністрації. Отже козацьке споріднення було
спорідненням нового типу, в якому роль приватно-правової регуляції не мала
істотного значення.
Серед джерел права на українських землях у XIV-XVIII ст. помітне місце
належало нормам звичаєвого права. Вони виникали та формувалися в
процесі еволюції господарсько-побутових відносин та спиралися на
загальноприйняті "давні" норми поведінки, що були вироблені за різних
обставин. Дослідники (А. Гурбик, О. Кресін) обґрунтовано стверджують, що
найпомітніший вплив на формування "козацького права" справив історичний
період існування Запорозької Січі. Звичаєве право Запорозької Січі "козацьке
право" становило основу звичаєвого права тогочасної України. Такі його
принципи, як рівноправність сторін, справедливість, волелюбність, діставали
загальну підтримку населення і мали велике значення для судової практики
на українських землях Війська Запорозького.
Особливістю козацького права було утвердження свободи від феодальних
повинностей та податків. Його матеріальною основою стали специфічні
суспільно-економічні відносини, що склалися в Запорізькій Січі, а юридичним
джерелом - норми давньоруського права, пристосовані до конкретно-
історичних умов, норми звичаєвого права українського народу та
запозичення з правових норм і традицій інших народів. Характерними
рисами звичаєвого права були: корпоративність, переважання публічного
права, усна форма вираження, відсутність поділу на галузі, консерватизм,
обрядовість, досить суворі (переважно тілесні) покарання, широке
застосування смертної кари тощо.
Публічне право козаків - це певний військовий статут, що регулював
найважливіші суспільні відносини запорозької громади, а саме: військово-
адміністративний устрій (порядок виборів, функціонування органів влади та
управління), військові справи, порядок володіння й користування землею,
угіддями, спільним нерухомим і рухомим майном, порядок судочинства,
встановлював відповідальність за злочини і тощо.
Приватне право регулювало відносини цивільно-правового характеру: право
власності на особисте рухоме і нерухоме майно, різноманітні угоди,
відповідальність за спричинення шкоди тощо.
Національна революція середини XVII ст. сприяла значному поширенню
козацького звичаєвого права. Його норми охоплювали всі без винятку
верстви населення, впливали на становлення прав та обов'язків громадян,
проникали у важливі сфери суспільного життя, особливо в адміністративну,
кримінально-правову і судову. Гетьмани, старшинська адміністрація, суди у
своїй практичній діяльності широко використовували норми запорозького
звичаєвого права
Носіями й охоронцями звичаєво-правових традицій були "сивовусі діди,
славні лицарі"- заслужені старі козаки, які раніше обиралися на старшинські
посади, думка яких була авторитетною серед громади.
Важливе значення для кошової організації мало правове врегулювання
демократичних засад формування органів влади і управління Запорозької
Січі. За козацьким публічним правом вибори кошового отамана і січової
старшини відбувалися за чітко встановленою звичаєво-правовою
процедурою 1 січня кожного року.
Протягом усієї історії існування запорозького козацтва одне з головних місць
в правовій системі Січі посідало звичаєво-правове регулювання
землеволодіння. Згідно з нормами козацького звичаєвого права, поділ угідь
здійснювався за жеребом, оскільки угіддя були нерівноцінні як за родючістю,
так і за наближенням до небезпечних сусідів – татар. Про це оголошувалося 1
січня кожного року після певного установленого ритуалу на загальній
військовій раді кошовим отаманом. Курінні отамани по черзі виймали з
шапки військового писаря свій жереб і таким чином на даний рік визначалося
місце господарювання.
Сучасні дослідники залежно від об‘єкта посягання виокремлюють такі види
злочинів:
• військові (зрада, невиконання наказу, дезертирство, пияцтво під час
походів);
• службові (зловживання службовим становищем, розкрадання скарбниці);
• проти порядку управління й суду (непокора органам військово-
адміністративної влади, підроблення документів, кривоприсяга й
кривосвідчення в суді);
• проти особи (вбивство, покалічення, завдання тілесних ушкоджень, побої,
образа, насильство у християнських поселеннях);
• майнові (крадіжка або приховування краденого, пограбування, знищення
чужого майна);
• проти моралі (статеві збочення, зганьблення жінки не по пристойності,
приведення на Січ жінки, перелюб).
Система покарань була дуже суворою, що пояснюється постійним
перебуванням Січі у воєнному стані, а також тим, що серед інших туди
приходили люди з сумнівною моральністю та кримінальним минулим.
Суворість січового життя була спричинена й тим, що військо жило без жінок і
не зазнавало їх пом‘якшуючого впливу на звичаї. Мета покарання полягала у
відплаті за скоєний злочин, залякуванні потенційних злочинців, а також у
відшкодуванні заподіяної шкоди. Суворі покарання слугували пересторогою
іншим козакам - тому вони мали публічний характер і здійснювалися за участі
громади. За тяжкі злочини, особливо за зраду, порушення військового
порядку й дисципліни, крадіжку січового або церковного майна,
присуджували до смертної кари, яка поділялась на просту й кваліфіковану.
Судочинство і виконання вироків здійснювалося публічно. Важливу роль у
здійсненні козацького правосуддя відігравали "старики" – заслужені й
авторитетні козаки, які стежили за збереженням давнього порядку
судочинства.
ПІДСУМОК:
Виникнення та оформлення: під час еволюції господарчо-побутових відносин
людей і спиралося на загальноприйняті "давні" норми поведінки (звичаї),
вироблені за різноманітних обставин.
Джерела: норми давньоруського права, пристосовані до конкретно-
історичних умов, норми звичаєвого права українського народу та
запозичення з правових норм і традицій інших народів.
Крім цього, в добу Гетьманщини існували й інші джерела права:
"Попередні права"(джерела права попереднього періоду – Литовський статут
1588, Руська правда, збірники магдебурзького права), укази, універсали
гетьманів та генеральної військової канцелярії, церковні звичаї, акти
церковного права.
Пам’ятки: Конституція П.Орлика

50. Формування і розвиток англійського буржуазного права.

Навеаs Соrриs Асt.
На початку ХVІІ ст. Англія виглядала країною більш буржуазною, ніж
феодально-кріпосною. Великих успіхів досягли промисловість і морська
торгівля. Широкий розвиток одержує кораблебудування. Головним
предметом експорту являється уже не шерсть, а готове сукно.
Але буржуазія залишається незадовільною. Її тяготить урядова опіка над
виробництвом товарів і їх продажею. Постійне роздратування називає
відкрите вимагательство грошей то під виглядом податків, то під виглядом
мита. Незадоволення охопило і англійське село. Ознаки революційної
ситуації (низи не хочуть, а верхи не можуть управляти по-старому)
виявлялись всюди в селянських виступах, робітничих безпорядках". Кризова
ситуація виявилась і в парламенті. Опозиція, яка склалась тут, переходить в
наступ. В 1614 році парламент був розпущений до строку
В своєму розвитку англійська буржуазна революція пройшла декілька етапів.
Перший конституційний період - 1640 - 1642, коли затверджувались
принципи "Петиції про права" принципи конституційної монархії. В 1647 році
після 5 р. громадянської війни між королем і парламентом, тобто між
феодальною реакцією і революційним народом починається переїзд до
бурж. дем. етапу революції, який закінчується страченням короля. (1649). І
утвердження буржуазної республіки 1649 - 1653 рр. Органічним
продовженням цієї республіки став режим військової диктатури відомої під
назвою протекторату Кромвеля (1653-1658). Це державний устрій (від слова
захищати) одержав своє відтворення в Конституції, яка відома під назвою
Оруддя управління - 1653, по якій признавались законодавча влада
парламенту, зосереджена в одній палаті парламенту. Установлювався для
всіх виборчий ценз 200 фунтів і таким чином народні маси були усунені від
виборів. Парламент протекторату не став парламентом народу. Комадування
армією зосередилось в руках Кромвеля. По суті влада знову зосередилась в
руках однієї особи не дивлячись на прийняту Конституцію і революційні
перетворення так як і законодавча влада також належала йому.
В 1658 році Кромвель помер, а в 1660 році здійснилась реставрація династії
Стюартів, при підтримці частини військових і буржуазії до влади син
страченого - Карл, який урочисто підтвердив "Велику Хартію 1215 року",
"Петицію про права", податкові права парламенту, обіцяв правити в згоді з
парламентом, не переслідувати діячів революції. Але він не виконав своїх
обіцянок. Труп Кромвеля був викопаний і повішений, хто лишився живим з
діячів революції був страчений або втік з країни. В 1677 році Карл прийняв
закон, по якому вносились корективи в земельне право. Якщо у селянина не
було відповідного титула на землю, земля його признавалась власністю
лендлорда. В інтересах землеволодіння новий уряд встановлює вигідні мита
при ввозі дешевого хліба. Таку ж політику проводив і брат Карла ІІ Яків. Отже,
реставрація монархії повернула країну до старої виборчої системи, старої
палати лордів, непомітно скасувала хоч якісь революційні завоювання.
1701 році видається "Акт управління" яким розмежовувалася влада короля.
Згідно цього акту всі рішення, які приймались, повинні підписуватись не
тільки королем, але міністром, в віданні якого знаходилась справа, по якій
виносилось рішення, право "вето" за королем з того часто зберігалось
формально, практичного воно не знайшло з того часу відтворення, цим актом
закріплювався принцип незмінності суддів - зміщення судді могло бути не
інакше як по рішенню обидвох палат (До цього часу судді були на посаді, бо
було угодно його величності королю).
За королем звичайно зберігались всі зовнішні знаки величі. При всякій новій
коронації парламент встановлює розміри "цивільного листа". В ХІХ ст.
Цивільний лист передбачав виплату 385 тис. фунтів.
У ХVІІ ст. В Англії складається парламентська система, суть якої в тому, що
уряд - Кабінет міністрів править під контролем парламенту.
На протязі ХVІІ ст. Парламент зміцнює свої позиції, вирішує все більше коло
державних питань. І це свідчить про дальшу демократизацію суспільства.
Право і закони Англії характеризувались консерватизмом, тобто сталістю.
Кримінальний процес базувався на Великій Хартії вольностей 1215 року.
Зміни в нього були внесені лише Законом 1679 року.
Консеравтизм англійського кримінального права зберігся в покараннях
спалення, колесування, четвертування.
Найтяжчим з кримінальних злочинів є державна зрада, основним законом до
нього залишився "Акт про зраду" 1352 року.
В Англії на той час було відсутнє цивільне право як галузь права, закони якої
видавались королем, а потім парламентом, стосувались окремих галузей
цивільного права. У ХVІІІ - ХІХ ст. розвинулось договірне право, де
вироблялись поняття і означення договорів і зобов'язання за них.
В сімейному праві тривалий час зберігались і феодальні пережитки. До кінця
ХІХ ст. Право управління в сім'ї належало чоловікові, отже, і право
розпорядження подружнім майном. Лише в кінці ХІХ ст. було встановлено
право припинення шлюбу через розлучення.
Суттєвих змін потерпіло виборче право. Кромвелем було відмінено
середньовікове виборче право, а при реставрації Стюартів воно було знову
відновлено. Тому в кінці ХVІІ ст., коли перемогла буржуазно-демократична
революція, зміцнилась роль парламенту, воно потребувало корінної зміни.
Реформа 1832 року встановила, що виборцями ставали всі особи, які досягли
повноліття 21 року. Реформа 1867 року була спрямована на те, щоб у
парламент пройшло якомога більше депутатів з робітничого класу, який на
той час уже оформився як клас пролетаріату. Таким чином прибавився і
мільйон голосуючих. В 1872 році вводиться таємне голосування.
Навеаs Соrриs Асt.
Habeas Corpus Act був прийнятий 1679 року. Повна назва його – «Акт про
краще забезпечення свободи підданого і про попередження ув'язнень за
морями» (тобто поза межами Англії). Згідно з цим законом, судді були
зобов'язані за скаргою особи, що вважає свій арешт або арешт будь-кого
іншого незаконним, вимагати термінового подання арештованого суду для
перевірки законності арешту або для судового розгляду; висновок
обвинуваченого в в'язницю могло здійснюватися тільки після пред'явлення
наказу із зазначенням причини арешту. Його прийняття було пов'язано з тим,
що в 1679 р. король Карл II розпустив старий парламент і оголосив нові
вибори. До той час уже повністю сформувалися дві партії – торі і віги. Віга, що
одержали більшість у новому парламенті, прийняли цей акт, побоюючись
репресій, оскільки вони знаходилися в опозиції до короля. Але значення
цього документа як чинного джерела юридичної практики було обмежено
низкою обставин:
1) його дія могла призупинятися парламентом;
2) статті Акта не поширювалися на цивільні справи;
3) розмір застави, передбаченої законом для видачі обвинуваченого на
поруки, був значним, і далеко не кожен громадянин міг його сплатити.
"Habeas corpus act" від 26 травня 1679 року став найважливішим документом
англійської буржуазної революції, яка призвела до встановлення у політичній
системі країни основ парламентаризму. Він поклав початок законодавчому
обмеженню виконавчої влади в особі монарха і чиновників. Карно-
процесуальні норми, сформульовані в Акті, є основою карного судочинства у
багатьох сучасних державах, включаючи західноєвропейські країни, Україну
та США.
51. Порівняльний аналіз сучасної правової системи України
та Англії. Сутність консерватизму у праві Великобританії та значення
українського звичаєвого права, як джерела права для нашого сьогодення.

Україна є країною кодифікованого права, тобто правову систему України

можна віднести до романо-германської. Відмітною рисою є верховенство
закону. Тут на перший план висунуті норми права, котрі розглядаються як
норми поводження, що відповідають вимогам справедливості і моралі. У
романо-германській системі пануюча роль відведена закону і підзаконним
актам, тому що вони є основними джерелами права. Закон - це нормативно-
правовий акт, видаваний вищим представницьким органом державної
влади, який має вищу юридичну силу. Найбільш важливий закон на Україні -
конституція. Підзаконні акти - це письмові документи, нормативні акти
відповідного органа, яким установлюються правила загального характеру і
які поширюються на всіх осіб і на всю територію України. У країнах романо-
германської системи права роль судової практики в основному не виходить
за рамки тлумачення закону.
Вважається, що правотворча діяльність є прерогативою законодавця, а також
урядової чи адміністративної влади, уповноважених на це законодавців.
Особливі риси національної правової системи України:
1. Генетичний зв’язок з романо-германською правовою сім’єю, що
обумовлює наявність традиційних для романо- германського права рис. Тому
природно, що українська правова система характеризується провідною
роллю нормативно-правових актів у системі джерел права країни. Як і в
країнах, правові системи яких належать до романо-германської правової
сім’ї, в українському праві серед джерел права пріоритет віддається закону,
точніше — нормативному акту, а не судовому рішенню — прецеденту, як це
властиве для англо-американської правової сім’ї. Так, основним джерелом
права в Україні є законодавчі та інші нормативні акти, на вершині ієрархії —
Конституція, далі — закони, укази Президента, постанови Кабінету Міністрів
України, підзаконні акти міністерств, відомств, Національного банку України,
акти місцевих представницьких та виконавчих органів влади. У сучасній
правовій системі України закон розуміється так само, як і в романо-
германській правовій сім’ї: як «найбільш зрозумілий та зручний спосіб
вираження норм права». Саме за допомогою цих нормативно-правових актів
регулюються, закріплюються та гарантуються найважливіші для громадян та
суспільства в цілому відносини. Необхідно підкреслити і характерний для
вітчизняної правової системи загальний характер норм права. Норми права
встановлюють загальні правила поведінки, виходячи з принципів і правових
доктрин. Таким чином, норма права в універсальній формі встановлює для
невизначеної кількості випадків, які правові наслідки настають за тих чи
інших фактичних обставин, що описуються абстрактно. Але, як зазначають
фахівці, норми права не повинні бути досить надійним керівництвом для
практики, проте не мають бути і надмірно деталізованими, бо вони
призначені регулювати саме тип відносин, а не застосовуватися як судове
рішення тільки до конкретної ситуації.
Загальне або англосаксонське право
Загальне право - це право судової практики, тобто воно склалося завдяки
практиці королівських судів у Великобританії навіть зараз плюс до того, що
застосовуються старі норми права, створюють нові. "Правила, що містяться в
судових рішеннях, відповідно до англійського права повинні застосуються і
надалі, інакше буде порушена стабільність загального права і поставлено під
погрозу саме його існування.
В Англії склалися наступні правила і межі дії прецеденту:
а) рішення, винесені палатою лордів, складають обов'язкові прецеденти для
всіх судів, для самої Палати Лордів;
б) рішення, прийняті Апеляційним Судом, обов'язкові для всіх судів, крім
Палати Лордів;
в) рішення, прийняті Вищим Судом правосуддя, обов'язкові для нижчих
судів."
Завдяки прецеденту і "Судовому розвитку права" саме право робиться дуже
рухливим, тобто зміни в законодавство вводяться без широкого обговорення
і громіздкої, складно законодавчо процедури.
Хоча загальне право у Великобританії і є дуже складною і суперечливою
системою, відрізняється архаїчністю, але зате саме це допомагає суддям
застосовувати саме той прецедент, що відповідає даному моменту.
"Правосуддя виходить у своїх оцінках тільки з учинків, а не зі спонукань.
Якщо адвокат буде будувати захист обвинувачуваного на поясненні чи
мотивів обставин, що штовхнули його на подібний крок, він навряд чи виграє
справу в Лондоні, де куди надійніше виходити з якогось сугубо технічного
пункту закону"
Однієї з головних причин того, що англосаксонські системи права не
кодифіковані, є їхня гнучкість. Як приклад можна привести Великобританію,
де навіть зараз немає єдиного кримінального кодексу. Усі в тих же
Великобританії і США карний процес являє собою змагання сторін, причому
як у стадії попереднього наслідку, так і при судовому розгляді. Суперечка між
сторонами дозволяє суд.
"Законодавче право не виключає суддівського. Воно саме має потребу в
суддівському праві, щоб не скам'яніти". Коли суддя підкоряється закону, він
робить це бездумно, автоматично, не в якому випадку не відхиляючи від
букви закону.
У залежності від того, як правова система відбиває дійсні відносини, можна
судити про тім, наскільки вона розвита. Демократизм законодавства
дозволяє суддям поводитися більш активно в рамках загальної зв'язаності з
законом і впливати цим на подальший розвиток права.
В Україні судовий прецедент не є джерелом права, але він безпосередньо
впливає на її національну правову систему. До судової практики і прецеденту
можна підходити з двох сторін. По досвіду 70-80-их років, коли в
брежнєвську конституцію була включена норма об застосування судової
практики, ми можемо говорити про те, що це далеко не завжди можливо,
тому що керуючись усі тією же практикою в нас за господарські злочини
могли присудити навіть до страти.
Консервативність англійського права: рішеннями, прийнятими навіть сто
років тому(прецедентами) послуговуються і дотепер, лише пристосовуючи до
сучасних умов.

52. Військово-політичний устрій Запорозької Січі: сутність,

структура, характеристика.
Устрій Запорозької Січі, що ґрунтувався на республікансько-демократичних
засадах, мав військовий і територіальний поділи. Як військо вона складалася
з куренів, територіально - поділялася на паланки. Кожний козак мав подвійне
підпорядкування: адміністративно-військове та судове - керівництву паланки
(як мешканець, воїн і господар) і військово-мобілізаційне та господарче -
керівництву куреня (як воїн і господар).
Курені, яких традиційно було тридцять вісім, знаходились безпосередньо в
самій Січі. Курінь являв собою військовий загін січового козацтва. Разом з
тим, він був і адміністративно-господарською організацією, що, здобувши за
рішенням січової ради певну частину запорізьких угідь, займався там
спільним сільськогосподарським виробництвом для власних потреб. На чолі
куреня стояв курінний отаман, якого щорічно обирали належні до куреня
козаки. Січ конструювалася за куренем і від нього залежала. Всі курені мали
різні назви, що походили від отаманів-засновників (Іванівський, Сергіївський,
Брюховецький та ін.) або від назви територій, звідки вийшли козаки, які
склали цей курінь (Канівський, Батуринський, Менський та ін.).
Адміністративно-територіальною одиницею була паланка, яких спочатку (до
1768 р.) було 5, потім їх кількість зросла до 8. В буквальному значенні в
перекладі з турецької слово "паланка" означає невеличку фортецю. У
запорожців під паланкою розумілося передусім територіальне управління.
Паланки були розташовані по всій території Запорозьких Вольностей. На цих
територіях козаки займалися господарством і промислами, там же на хуторах
і зимівниках проживали із сім‘ями одружені козаки. На чолі паланки стояв
полковник.
Кожний козак мав подвійне підпорядкування: адміністративно-військове та
судове - керівництву паланки (як мешканець, воїн і господар) і військово-
мобілізаційне та господарче - керівництву куреня (як воїн і господар).
Вироблену чи добуту на промислі продукцію козак реалізував через торгівлю
і на зароблені кошти одягався, озброювався та харчувався (зокрема під час
гарнізонної служби чи походу), а також сплачував податки до військової
скарбниці Січі та скарбниці куреня.
Поза межами Запорозької Січі в розпорядженні товариства перебували
землі, відомі під назвою "Вольності Війська Запорозького", які в
адміністративно-територіальному аспекті поділялися на окремі округи -
паланки (у перекладі з турецької - невелика фортеця, укріплення, де
містилось управління певної частини території, тобто територіальна
адміністрація). На початку XVIII ст. було п'ять паланок, а згодом - вісім
(Бугогардівська, Кодацька, Самарська, Орільська, Протовчанська,
Кальміуська, Інгульська, Прогноївська). Адміністративно-територіальними
центрами паланок були слободи або містечка, які водночас служили
оборонними форпостами.
Позаяк одруженим проживання в Січі заборонялося, військо також
поділялося на січовиків (людей неодружених) і волосних козаків, або
"сиднів", які селилися з сім'ями по довколишніх степах. Усі разом - січовики
та їхні волосні побратими - становили одну військово-адміністративну
організацію, яка офіційно називалася "Низовим Запорозьким військом і
товариством".
На Запорозькій Січі сформувався своєрідний суспільно-політичний устрій.
Структура влади
Найвищим органом влади була січова (військова) рада. Головна функція ради
полягала у реалізації колективної волі товариства, поняття якої посідало (за В.
Горобцем) центральне місце в системі демократичних громадянських
цінностей запорозької спільноти.
Згідно зі звичаєвим правом у роботі січової ради брали участь усі козаки, які
на той час перебували у Січі. (За деякими твердженнями, не допускалися до
виборів старшини лише козаки-ново-бранці в перші роки свого перебування
на Січі). Кожний мав однакове право голосу. Інколи ради проводились і на
репрезентативній основі депутацій від куренів або ж винятково старшинські.
Зібрання козаків з їхньої ініціативи називалося чернецькою радою.
Рада на Запорожжі була водночас і вищим законодавчим, і
адміністративним, і судовим органом влади. На розгляд ради виносилися
найважливіші питання життєдіяльності козацького товариства: встановлення
козацького устрою, вирішення питань про участь війська у війні, обсяг і
характер повинностей Запорозького війська, ведення переговорів із
представниками інших країн, заслуховувалися звіти вищих керівників.
Нерідко січова рада виступала і як вища судова інстанція у найбільш
складних справах. Участь козаків у раді розглядалась як громадянський
обов'язок, тому нерідко ледачих підганяли на зібрання киями.
Рада реалізовувала свої повноваження через козацьке коло (велике, мале).
Велике козацьке коло складало січове товариство разом із курінними
отаманами. Кожен із присутніх на раді козаків міг вільно висловити свою
думку. Після тривалих нарад (могли тривати й не один день) козацька рада
ухвалювала рішення, яке обов'язково ґрунтувалося на засаді одностайної
згоди всіх учасників зібрання. Ця згода досягалася через спрощену
процедуру волевиявлення, що зводилася до схвальних або заперечних
вигуків і підкидання шапок. Думка більшості перетворювалася на одностайне
рішення ради, оскільки меншість завжди була змушена коритися диктату
більшості (незгодним загрожували смертю). Це був спосіб, завдяки якому
запорозька спільнота, організована на засадах військового суспільства і
прямої демократії, забезпечувала свою політичну і військову згуртованість, а
також достатній рівень правової й громадянської дисципліни.
Коли козацьке коло обговорювало питання порядку денного в принциповому
плані, для пророблення механізму їх реалізації збиралося на нараду мале
козацьке коло з представників старшини. Члени малої ради засідали сидячи
на землі посередині великого козацького кола. Свої пропозиції, зокрема й
підготовлені письмово, вони подавали на розгляд і затвердження великому
козацькому колу. Про результати розгляду питання в малому колі козацьке
зібрання повідомляли осавули. Рішення великого кола козацької ради
приймалося вигуками й підкиданням догори шапок.
Породжена методом прямої демократії колективна воля запорозької
громади була обов'язковою для виконання не тільки для січових козаків,
мешканців запорозьких слобод і хуторів-зимівників, а й для всіх
репрезентантів владної ієрархії разом з кошовим. Рада мала достатньо
механізмів, аби протистояти ексцесам, пов'язаним з ігноруванням волі
спільноти й невиконанням спільних ухвал. Насамперед, існувала практика
усунення винуватців із їхніх посад та жорстоких репресій стосовно тих, хто
наважувався не виконувати важливих постанов ради. Каралися посли, які, на
думку учасників ради, недостатньо ретельно виконали доручену їм справу.
Позбавлялися булави, а інколи й життя гетьмани чи кошові, котрі не
виправдовували сподівань громади або ж підозрювалися у відхиленні від
політичної лінії, визначеної загальною козацькою радою. Наприклад, за
спроби посилити свої владні прерогативи за рахунок товариства був
страчений козаками один із перших козацьких ватажків Предслав
Лянцкоронський.
Ради скликалися обов'язково тричі на рік - на Новий рік, Великдень і Покрову,
а також мірою необхідності. Найважливішою вважалася рада, що збиралася
на Новий рік. На неї покладалося завдання переобрання виконавчої
структури Січі - коша (кошового уряду) та перерозподілу між членами
січового товариства угідь, що перебували в підпорядкуванні коша.

53. Конституція США 1787 року: сутність, структура,

характеристика.
Військово-політична єдність, закріплена у "Статтях конфедерації" 1781 року,
склалася в перебігу війни за незалежність 13 північноамериканських колоній
проти англійської корони. Цей союз мав тимчасовий і декларативний
характер, відповідаючи потребам воєнного часу. Але в післявоєнний період
виявилася його неефективність при розв'язанні як внутрішньополітичних, так
і соціально-економічних проблем. Найгострішою стала проблема
фінансування армії шляхом збільшення податків, які збиралися зі штатів.
Післявоєнна криза призвела до повного обезцінення грошей і зростання
інфляції. В умовах відсутності централізованої влади неможливо було
розпочати виплати французьких кредитів. Крім того, загострилися
суперечності між американськими штатами з приводу освоєння західних
земель, які не могла розв'язати конфедерація. Масові соціальні заворушення,
які виникли через економічну та фінансову кризу, остаточно довели
неспроможність конфедеративного устрою, що стало основною причиною
перегляду "Статей конфедерації" 1781 р.
25 травня 1787 р. у Філадельфії зібрався конституційний конвент для
розробки нової конституції молодих держав, на якому всі штати були
представлені 55 делегатами, пізніше названими "батьками конституції".
Засідання конвенту відбувалися таємно, заборонялося розголошувати зміст
дебатів.
17 вересня 1787 р. конвент схвалив Конституцію США, яка після ратифікації
штатами 4 березня 1789 р. вступила в законну силу. Конституція США 1787 р.
складається з 7 частин (розділів).
У стислій вступній частині Конституції її розробка і прийняття обґрунтовані
такими причинами: утворенням більш досконалого союзу, утвердженням
правосуддя, охороною внутрішнього спокою, організацією спільної оборони.
У преамбулі говориться про сприяння добробуту тим, хто живий, і про
надання їм і їхнім нащадкам благ і свобод.
Розпочалося формування органів влади молодої держави, її першим
президентом став Дж. Вашингтон.
Американська Конституція була першою у світовій історії писаною
конституцією, втіленою в практику державного життя, першою конституцією
у формальному значенні цього слова. Вона являє собою унікальний документ
у тому розумінні, що для зміни її тексту передбачалася спеціальна
процедура, котра ускладнювала ЇЇ перегляд. Наприклад, при голосуванні
проекту про зміну Конституції вимагалася кваліфікована більшість обох палат
парламенту. При прийняті поправок - не менше двох третин обох палат
конгресу, а при ратифікації - не менше трьох чвертей штатів.
Конституція закріплювала республіканську форму правління як у межах усієї
країни, так і в окремих штатах. На практиці це означало, що будь-які спроби
змінити республіканський лад чи відокремити штати розцінювалися як
державна зрада.
Основні положення Конституції США
- Законодавча влада належить двопалатному конгресу. Нижня палата (Палата
депутатів) формується відповідно до кількості населення у штаті, верхня
(Сенат) представлена двома депутатами від кожного штату незалежно від
кількості населення.
- Будь-який законопроект приймається і обговорюється обома палатами
Конгресу і після схвалення подається Президентові на підпис, після чого
набирає чинності. Відхилений Президентом законопроект шляхом
застосування ним відкладального вето може набрати чинності після
повторного Його схвалення двома третинами голосів Конгресу.
- Виконавчу владу Конституція вручила Президенту.
- Судова влада належить Верховному Суду і місцевим федеральним судам.
Конституція проголошувала Сполучені Штати Америки президентською
республікою.
У фундамент конституційної системи США закладено три принципи:
а) розподілу державної влади; б) федералізму; в) судового конституційного
нагляду.
Принцип розподілу влади у державі реалізовується через систему
"стримувань і противаг" гілок влади, котра передбачає організаційну
незалежність трьох гілок державної влади і розмежування між ними
відповідних функцій. На федеральному рівні три гілки влади представлені
Конгресом, Президентом і Верховним Судом. Суть системи "стримувань і
противаг" має певні характерні риси.
По-перше, всі три гілки влади мають різні джерела формування. Конгрес
двопалатний. Палата представників обирається виборчим корпусом, до
складу якого на час прийняття Конституції входили лише білі чоловіки -
власники з віковим цензом у 25 років. Сенат обирався легіслатурами штатів.
Президент обирався непрямим голосуванням колегією виборщиків, котрі
обиралися населенням штатів. Верховний Суд формується спільно
президентом і сенатом.
По-друге, всі органи державної влади мають різні терміни
повноважень. Палата представників обирається на два роки. Сенат не має
терміну повноважень, але кожні два роки відбувається ротація його складу
на одну третину. Президент обирається на 4 роки. Члени Верховного Суду
обіймають свої посади довічно, за умови "бездоганної поведінки". Такий
порядок забезпечував кожній з гілок влади певну самостійність і не допускав
одночасного поновлення їх складу. Таким чином, створювалася стійкість і
стабільність верхнього ешелону державної машини.
По-третє, Конституція передбачила кожній з гілок влади можливість
нейтралізувати узурпаторські спроби іншої гілки. Мається на увазі те, що
конгрес як суверенний законодавчий орган одержав право відхилити будь-
які законопроекти президента. Сенат може відхилити будь-яку кандидатуру,
запропоновану президентом для обіймання державної посади (для її
затвердження необхідна згода двох третин сенату). Конгрес може притягнути
президента до відповідальності в порядку імпічменту і звільнити його з
посади. Важливим конституційним засобом впливу президента на конгрес
стало його відкладне вето. Його можна було подолати повторним
голосуванням не менше двох третин голосів обох палат конгресу. Члени
Верховного Суду призначаються президентом за порадою і згодою сенату. Це
означає, що запропоновані президентом кандидатури повинні дістати
схвалення двома третинами голосів у сенаті. Федеральні судді могли бути
звільнені з посади відповідно до процедури імпічменту з боку конгресу.
Принцип федералізму передбачає відносно жорстке розмежування сфер
компетенції федеральної влади і влади штатів. При цьому значна питома вага
прав "суверенних" штатів делегувалася федеральному урядові. Маючи статус
суверенних державних утворень, штати насправді не володіють усіма
атрибутами суверенітету:
- позбавлені зовнішньополітичних повноважень;
- обмежена їх влада у фінансовій сфері;
- жоден штат не має права змінити у себе форму правління, закріплену
Конституцією США;
- штати абсолютно позбавлені права на вихід з федерації.
Третім принципом політичної системи США є судовий конституційний
нагляд. Його суть полягає у тому, що судді Верховного Суду мають право
визначати як такі, що не відповідають Конституції держави і тим самими
визнавати недійсними, закони конгресу і акти виконавчої влади. Такі рішення
Верховного Суду є остаточними і обов'язковими для всіх державних органів.
Конституційний нагляд перетворився на могутній засіб пристосування
Конституції до зміни соціально-економічних умов життя суспільства. З іншого
боку, це - знаряддя, за допомогою якого судова влада може впливати на
законодавчу владу, виконавчі органи і політичний процес у цілому.
Після прийняття Конституції США за формою державного устрою стали
федерацією з сильним центральним державним апаратом. Коло питань, що
належали до компетенції федеральних органів, було не досить великим. Це -
зовнішня політика, збройні сили і оборона країни, еміграція та імміграція,
зовнішня торгівля і зв'язок між штатами, фінансові питання, пов'язані з
федеральним бюджетом. Питання, що не зачіпали інтереси федерації,
вирішувалися штатами самостійно. В них працював свій державний апарат і
діяли свої конституції. Останні, на відміну від Конституції США, були більш
гнучкими і систематично зазнавали численних змін.

54. Порівняльний аналіз Конституції Пилипа Орлика (Пакт

вольностей Війська Запорозького Низового) і Конституції
США та їх значення для сьогодення.

Пилип Степанович Орлик вважається автором першої в Європі, а можливо і в

світі, конституції сучасного зразка, в якій містилися елементи теорії
природного права, зафіксовано поділ влади на законодавчу, виконавчу і
судову. Це говорить про те, що державна влада повинна бути розділена на
незалежні одну від одної (але при необхідності контролюючі одна одну)
гілки: законодавчу, виконавчу і судову. Основу «Пактів і конституцій»
складала угода між гетьманом і козацтвом, що виступав від імені
українського народу, про взаємні права й обов'язки. Уперше новообраний
гетьман укладав офіційну угоду зі своїми виборцями, чітко визначаючи
умови, при яких він отримував владу. Крім того, в документі обумовлювався
державний порядок України. Саме тому його вважають першою українською
Конституцією. Вона не тільки проголошувала незалежну Українську державу,
але і закріплювала найпрогресивніші для того часу ідеї державного життя.
Значно обмежуючи права гетьмана, Конституція закладала основи принципу
розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, вводила виборність
посад. Таким чином, статті Конституції Пилипа Орлика далекоглядно
передбачили головні основи розвитку демократичних держав. Сучасні вчені
вважають що конституція П.Орлика є базовою основою конституції України.
Питання про державні кордони вирішується майже однаково. Стаття 2
"Пактів й Конституцій" наголошує: "Кожна держава постає й існує завдяки
непорушності кордонів. Так і територія нашої Вітчизни, Малої Русі, нехай не
постраждає ані від нападу, ані внаслідок неправомірного рішення у своїх
кордонах, що закріплені договорами з Річчю Посполитою, з найяснішою
Портою Оттоманською та з Московською імперією" [2, с.255]. Гетьман мав
охороняти цілісність і непорушність території Війська Запорозького, а король
Швеції виступав протекторатом України і гарантом недоторканності її законів,
міжнародного суверенітету і кордонів. Вперше у тогочасній правовій практиці
була зроблена спроба юридично встановити територіальні межі Запорожжя
та визнано його автономний статус у складі Гетьманщини (Війська
Запорозького). Стаття 132 сучасної Конституції зазначає: "Територіальний
устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної
території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної
влади, збалансованість і соціально-економічного розвитку регіонів, з
урахуванням їх історичних і демографічних особливостей, етнічних і
культурних традицій" [3, с.49].
Соціальні та економічні проблеми розв'язуються в статтях 11-16 "Пактів та
конституцій". Про соціальний захист козацьких вдів, жінок і дітей йдеться в
статті 11. Стаття 12 порушує питання про статус і привілеї українських міст, їх
оподаткування, проведення ревізії усіх державних і приватних володінь
(міщан, купців, козаків і старшини). Передбачалося юридично оформити їх
земельну власність і оплату податків як основу майбутнього суспільного ладу
Гетьманщини. З цією метою «має бути встановлена через вибраних на те
комісарів генеральна ревізія всіх маєтностей, які залишаються під
державцями, й подана до уваги генеральної Ради при гетьмані, за якою
розсудиться і постановиться, кому гідно належить, а кому не належить
тримати військові добра й маєтності, і які повинності та послушенства
підданські має поспільство державцям віддавати» [2, с.268]. Стаття 13
визначала за Києвом офіційний статус державотворчого осердя суверенної
України [2, с.270]. Соціально-економічним питанням присвячені Статті 42, 43,
44, 45, 46, 47, 48, 49, 50 Конституції України. Про соціальний захист громадян
йдеться в статті 46 [2, с.16]. Стаття 48 визначає, що кожен моє право на
достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї.[2, с.17]. У Статті 50
наголошується про те, що кожен має право на безпечне життя і здоров’я,
довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.
Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан
довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на
її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена [2, с.17].
Конституція США
У Конституції було проведено організаційний поділ між трьома гілками
державної влади - Конгресом, Президентом і Верховним судом. Всі три гілки
влади організуються і функціонують на основі незбіжних правил і принципів і
тим самим наділяються неоднаковими владними можливостями у
визначених Конституцією межах.
По-перше, вони мають різний порядок формування. Двопалатний Конгрес
обирається загальним голосуванням. Президент обирається колегією
виборців, що обираються загальним голосуванням громадян, а члени
Верховного суду США призначаються Президентом, але за згодою Сенату.
По-друге, Президент, Конгрес і Верховний суд мають різні терміни
повноважень. Так, Президент обирається на 4 роки, Палата представників
Конгресу на 2 роки, а сенатори на 6 років, але при цьому кожні 2 роки
переобирається третина сенаторів. Судді Верховного суду займають свої
посади довічно.
По-третє, Конституція створила механізм, здатний нейтралізувати будь-які
спроби будь-якого з федеральних органів узурпувати владу. Конгрес може
відхилити будь-який законопроект, запропонований Президентом через
свою креатуру. Конгрес може в порядку імпічменту відсторонити Президента
від влади і залучити його до відповідальності. Президент, у свою чергу, має
право відкладного вето щодо прийнятих Конгресом законів, хоча Конгрес
може подолати вето шляхом повторного голосування, якщо рішення буде
прийнято кваліфікованою більшістю голосів в обох палатах. Верховний суд в
порядку конституційного нагляду може визнати будь-який нормативний акт
як Конгресу, так і Президента неконституційним, що робить неможливим
його застосування у судовій та адміністративній практиці. Проте самі судді
можуть бути відсторонені від посади в порядку імпічменту, порушеної
Конгресом.
У первинному своєму вигляді Конституція США не закріплювала прав і свобод
громадян, оскільки вони містилися в конституціях штатів, а мета Конституції
США обмежувалася створенням системи органів державної влади. У тексті
Конституції не згадувалися проголошені в Декларації незалежності 1776 р.
положення про природне походження прав і свобод та їх невідчужуваності.
Під час першої сесії Конгресу, скликаного на підставі нової Конституції, Дж.
Медісон, взяв на себе ініціативу запропонувати Білль про права. З внесених
на ратифікацію 25 вересня 1789 дванадцяти поправок десять отримали
схвалення штатів 15 грудня 1791 Надалі федеральна Конституція була
доповнена ще 9 поправками, які стосувалися конституційного статусу
особистості.
Поправка I закріплює свободу слова, друку, мирних зборів і звернень до
уряду з петиціями, а також свободу совісті.
Поправка II закріплює право народу зберігати і носити зброю з метою
збереження добре організованою міліції, необхідної для безпеки держави.
Але вона розглядається і як конституційне право приватних осіб зберігати і
носити особисту вогнепальну зброю, хоча порядок її придбання і умов
використання регулюється законами штатів.
Поправка III забороняє розміщення солдатів на постій в будинку без згоди
власника.
Поправка IV гарантує недоторканність особи, житла, паперів і майна від
необґрунтованих обшуків і арештів. Судова практика тлумачила дані гарантії
як захист приватної власності, приватного життя громадян.
Поправка V декларує основні принципи судочинства і деякі громадянські
свободи: право на розгляд певних кримінальних справ судом присяжних,
заборона повторного кримінального переслідування за одне й те
саме правопорушення, заборона примусу у кримінальній справі свідчити
проти самого себе, заборона позбавляти життя, свободи або власності без
належної судової процедури, заборона вилучення приватної власності для
громадського користування без справедливого відшкодування.
Поправка VI містить деякі загальні принципи судочинства: право
обвинуваченого на швидкий суд присяжних того штату та округу, в якому
скоєно злочин, публічність судового розгляду, забезпечення
обвинуваченому основних процесуальних правил.
Поправка VII поширює право на суд присяжних також у цивільних справах.
Поправка VIII забороняє надмірні застави, надмірні штрафи, жорстокі і
незвичайні покарання. Поправка не означає скасування смертної кари.
Поправка IX встановлює, що перерахування в Конституції певних прав не
повинно тлумачитися як заперечення чи применшення інших прав, які
зберігаються за народом.
Поправка X закріплює один з принципів державного устрою: повноваження,
не делеговані Сполученим Штатам Конституцією і не заборонені для окремих
штатів, зберігаються, відповідно, за штатами або за народом. Поправка
підкреслює делегований характер повноважень Союзу, і головний принцип
розмежування повноважень між Союзом і штатами, а також непорушність
залишкових прав суб'єктів федерації.
ВИСНОВОК:
КПО – закріплено принцип поділу влади і деякі природні права.
КСША – поділ влад, права не визнаються природніми, закріплені пізніше –
1791 (Білль про права)

55. Виникнення українського козацтва, як основи козацької держави.

Соціальні джерела його формування та правове закріплення.

Південні землі — Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя — мали значні

природні багатства, але були незаселені. Саме тут і постає нове соціальне
явище — козацтво.
Українське козацтво як суспільний стан в Україні почало формуватися з
кінця XV - початку XVI ст. Перша згадка про українських козаків
датована 1492 р. Вже тоді козаки допомагали полякам боротися з татарами.
Слово "козак" тюркського походження і означає "вільна людина", "воїн-
вершник
Серед основних причин виникнення козацтва, можна виділити:

 соціальні (посилення феодальної експлуатації з боку литовських та

польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності);
 економічні (нестача власної землі у селян і як наслідок – переселення
селян на "Дике поле", у Запоріжжя та нижнє Подніпров'я);
 політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на
службу для охорони південних кордонів від татарської загрози);
 стратегічні (загроза з боку Кримського ханства);
 національно-релігійні (політика полонізації українського населення та
наступ католицької церкви на права православної).

Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні

були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та
посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь
спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім
об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка —
прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти
татар і заготівля дичини та риби. Заможні козаки мали наймитів, у тому числі
з козацького середовища, які допомагали вести господарство. У 1556 р. на о.
Мала Хортиця черкаський староста Дмитро Вишневецький заснував
фортецю Хортицю, яка започаткувала Запорізьку Січ. Назва "Січ" походить
від слова "сікти" і означає укріплення з дерева, хмизу, глини. Крім Хортицької,
також відомі січі Базавлуцька, Томаківська, Чортомлицька, Каменська тощо.
Надзвичайно докучало Запоріжжя Польській державі. Адже масові втечі
селян позбавляли феодалів робочих рук, а козацькі походи на Крим і
Стамбул ускладнювали стосунки Польщі з Туреччиною. Тому, проводячи
політику «поділяй і володарюй», польський уряд брав до себе на службу
заможну частину козаків, забезпечивши їм привілеї. І вже їхніми руками він
придушував свавілля запорожців, спрямовуючи їх на основне завдання —
охороняти південні кордони держави.
У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа
формується загін із 300 козаків, які вносилися у спеціальний список —
реєстр. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни,
вони не підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом
«старшому»; козацька старшина отримала знаки влади — клейноди (булаву,
бунчук, корогву, печатку).
Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Офіційно
реєстрове козацтво називали Запорізьким Військом, якому формально
підпорядковувалась і Запорізька Січ. Проте взяти Запоріжжя під свій
контроль Речі Посполитій так і не вдалося. У 1578 р. реєстр становив 500
козаків, а у 1590 — вже тисячу. Але наприкінці XVI — на початку XVII
ст. реєстрове козацтво разом з запорожцями все частіше виступало не
тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-
шляхетського феодального гніту, підтримуючи селянство.
Навіть будучи перехідною формою від професійної общини до
повноцінної держави, Запорізька Січ, проте, відіграла найвизначнішу роль у
процесі українського державного будівництва, її існування ознаменувало
собою наступний після Галицько-волинського князівства етап поступового
формування української етнічної держави.
Від кінця XVI ст. основним джерелом зростання козацької верстви
стало селянство та міщанство давно обжитих українських земель
(Галичина, Поділля, Волинь, Полісся). Це зумовлювалося кількома
моментами. По-перше, запровадженням кріпосного права і посиленням там
кріпацтва. Ці процеси супроводжувались обмеженням та ліквідацією
селянського громадівського самоврядування: "волочна поміра" (1557 р.)
ліквідовувала селянську громаду і запроваджувала панщину як основну
форму використання праці селянства; копний суд замінювався вотчинним
судом феодала; нарешті - повне закріпачення селян (1588). По-друге,
посиленням експансії католицизму, зокрема після Брестської унії (1596
p.). Як наслідок, в останній чверті XVI - на початку XVII ст. втечі селян та
міської бідноти у необжиті й незаселені території Середнього Подніпров'я,
Побужжя та Запорожжя як форми соціального протесту переростали у масове
переселення.
56. Декларація незалежності США. Американські “Статті конфедерації”:
сутність та характеристика.

У липні 1776 року на Третьому Континентальному конгресі була

оприлюднена Декларація незалежності Сполучених Штатів,
підготовлена Томасом Джефферсоном.

Декларація оголосила про знищення політичної залежності колоній від

короля і уряду Великобританії, проголосивши їх "вільними і незалежними
штатами".

Найважливішим положенням Декларації було визнання природних прав

людини. "Ми вважаємо самоочевидним, - йдеться в декларації, - що всі люди
створені рівними, і всі вони обдаровані своїм Творцем деякими
невідчужуваними правами, до числа яких належить життя, свобода,
прагнення до щастя". У цьому переліку немає права приватної власності,
оскільки Т. Джефферсон вважав, що власність виникла в процесі розвитку
людського суспільства. Необхідно відзначити, що наведені положення
поширювалися лише на білих чоловіків-власників. Негри-раби і корінне
населення Америки позбавлялися політичних прав.

У Декларації сказано, що для забезпечення природних прав "люди

створюють уряди, справедлива влада яких грунтується на згоді керованих".
Ця формула повністю поривала з теорією божественного походження
держави. Відповідно до Декларації держава ґрунтується на суспільний
договір, укладений між людьми, а не між керованими і керуючими.

Найважливіше значення мало положення Декларації про право народу

змінити або скинути зло йому уряд: "... коли довгий ряд зловживань і
насильств ... виявляє прагнення підпорядкувати народ абсолютному
деспотизму, то право і обов'язок народу - повалити такий уряд і створити
нові гарантії забезпечення своєї майбутньої безпеки ". Цим підтверджувався
принцип "народного суверенітету", згідно з яким влада виходить від народу і
тільки народ вирішує, який уряд відповідає його інтересам. При цьому слід
врахувати, що положення про право народу на зміну уряду були спрямовані
головним чином проти англійської монархії.

Прийняття Декларації незалежності стимулювало законотворчий процес у

всіх штатах, де протягом 1776-1784 рр. були прийняті конституції, що
гарантують права і свободи громадян, республіканську форму правління і
принцип поділу влади.
 Статті Конфедерації 1781 р

Статті Конфедерації і вічного союзу (англ. Articles of Confederation and Perpetual

Union) — перший конституційний документ США. Статті Конфедерації були
прийняті на Другому Континентальному конгресі 15 листопада 1777 року в Йорку
(Пенсильванія) і ратифіковано усіма тринадцятьма штатами (останнім це зробив
Меріленд 1 березня 1781 р.). У Статтях Конфедерації встановлювалися
повноваження і органи влади Конфедерації. Згідно з статтями, Конфедерація
вирішувала питання війни і миру, дипломатії, західних територій, грошового обігу та
державних позик, в той час як інші питання залишалися за штатами.

Незважаючи на слабкість повноважень загальних органів влади й управління, "Статті"

проголошували безповоротне створення єдиної держави. За штатами не
передбачалося права виходу із союзного об'єднання. Рішення більшості членів
конфедерації мало примусову силу для інших штатів. Суверенітет штатів зберігався,
але паралельно формувалася сфера виключних повноважень союзної держави.
Вводилося єдине громадянство: мешканці штату користувалися привілеями й
пільгами в інших штатах нарівні з їхніми мешканцями стосовно права пересування,
торгової й фінансової діяльності, власності.
Для вирішення спільних справ створювався Конгрес штатів, де були представлені всі
суб'єкти конфедерації. До компетенції Конгресу належали питання управління:
оголошення війни й укладання миру дипломатичні стосунки й міжнародні договори,
регулювання грошового обігу, мір та ваги, встановлення воєнних порядків. Для
ухвалення рішення була потрібна згода більшості, тобто дев'яти штатів.

"Статті" формулювали не тільки делеговані повноваження союзу, а й заборонні, які

накладали обмеження на суверенітет штатів. Так, штатам заборонялося створювати
власні збройні сили і вести зовнішньополітичну діяльність.

Союз, створення якого зафіксовано "Статтями", був військово-політичним і мав

декларативний характер. Його завдання полягало втому, аби надати легітимності
політико-державному організмові, що формувався. Не об'єднавшись, однак
проголосивши свою незалежність, штати не змогли б протистояти могутній
метрополії.

Дуже скоро стало очевидно, що повноваження уряду Конфедерації були дуже

обмеженими (зокрема, воно не мало повноважень по оподаткуванню) і це
послаблювало єдність нової держави. Іншим великим недоліком стало рівне
представництво від штатів в Конгресі Конфедерації, що викликало невдоволення
великих і густонаселених штатів. Критика Статей Конфедерації і необхідність
«створення досконалішого Союзу » призвели до прийняття в 1787 році Конституції
США, яка замінила Статті Конфедерації. Цей документ зафіксував перехід від
конфедерації до федерації.
57. Декларація про державний суверенітет України та США: порівняльний
аналіз та значення для сьогодення.
Декларація про державний суверенітет України — документ про проголошення
державного суверенітету України. Прийнята Верховною Радою Української PCP
16 липня 1990 року. Ключові слова декларації «суверенітет», «державний»,
«Україна» розглядалися у 5-10 варіантах. Навіть назва держави народилася після
гарячих дебатів і поіменних голосувань кількох версій від «Українська РСР» до
«Української народної республіки».
Декларація приймалася в роки розвалу СРСР. Міжнаціональна напруга в азійських
і кавказьких республіках подекуди виплеснулася у криваві міжетнічні сутички. 11
березня 1990 року Литва вже проголосила свою незалежність від СРСР, Латвія і
Естонія активно готували відновлення незалежності.
Декларацією визнавалося право української нації на самовизначення, держава
повинна була захищати й охороняти національну державність українців. Єдиним
джерелом державної влади визнавався народ, а Верховна Рада УРСР могла
виступати від його імені. У документі йшлося про принцип поділу влади на
законодавчу, виконавчу та судову. Генеральний прокурор мав здійснювати
контроль над виконанням законів. Територія України проголошувалася
недоторканною. Уперше після багаторічного замовчування Декларація визнавала
невід'ємні права і свободи людини. Вона складається з 10 розділів. У розділі про
економічну самостійність проголошувалося, що "земля, її надра, повітряний
простір, водні й інші природні ресурси є власністю українського народу, тобто
громадян усіх національностей України". Передбачалося створення власних
збройних сил. Україна брала зобов'язання не поширювати, не виготовляти й не
нарощувати ядерну зброю. Одним із ключових пунктів - "Екологічна безпека" -
передбачалося створення національної комісії для радіаційного захисту населення,
що було необхідно у зв'язку з аварією на ЧАЕС. Майбутня зовнішня політика
України, визначена Декларацією, вбачалася як нейтральна, першочерговим її
завданням визначалося забезпечення національних інтересів України.
Проте прийнятий документ не одержав статусу конституційного акту. Українська
РСР залишалася у складі СРСР, тому міжнародні організації та країни світу не
визнали її державну незалежність. Причиною цього стало відсутність у Верховної
Ради УРСР повноважень на ухвалення рішення про вихід республіки зі складу
Радянського Союзу, тобто на проголошення незалежності Української РСР.
Відповідно до вимог Конституції СРСР і Української РСР, тільки народ
Української РСР, як володар всієї повноти влади в республіці, мав право приймати
таке рішення на референдумі. Діючі норми міжнародного права також
зобов'язували Верховну Раду Української РСР провести республіканський
референдум.
Декларація про державний суверенітет України виявилася визначальною для
подальшого процесу державного будівництва.
Декларація про державний суверенітет України стала основою для "Акту
проголошення незалежності України". 24 серпня 1991 року Верховна Рада
Української РСР фактично вдруге проголосила Україну незалежною
демократичною державою, прийнявши "Акт проголошення незалежності України",
підтриманий всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року. Декларація
представляла собою правовий фундамент для Конституції, законів України,
визначення позиції республіки при укладанні міжнародних угод.
Декларація відіграла надзвичайно важливу роль у становленні в Україні
конституційного ладу саме на демократичних засадах, заклала цінності, що стали
фундаментальними для Конституції 1996 року, а також для всього
конституційного законодавства. Зокрема, державний суверенітет в Декларації
визначено як „верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади
Республіки у межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх
зносинах”. У свою чергу, верховенство держави та її незалежність як
взаємопов’язані сторони державного суверенітету втілено в Конституції України:
про верховенство йдеться в ч. 1 ст. 2. (суверенітет України поширюється на всю її
територію), а як незалежну державу визначено в ст. 1.
Декларація незалежності як унікальний правовий документ
Декларація незалежності США 4 липня 1776 року — це унікальний
політико-правовий документ, який відбив цілий ряд положень,
сформульованих у політичній філософії епохи Просвітництва. В чому
унікальність цього документа? Якщо звернутись до історії держав Західної
Європи, можна побачити, що на той момент значна їх кількість знаходилась
на етапі розвитку абсолютистських монархій. Суть політико-правових
режимів у більшості держав Європи полягала в необмеженості влади
монарха і навіть більше — в обожнюванні самого принципу владної ієрархії.
Американська Декларація незалежності вперше зафіксувала принцип
народного суверенітету, який стверджував, що джерелом влади є не
особистість абсолютистського монарха, а сам народ, як сукупність
(політичне співтовариство) вільних громадян. Вперше в політико-правовому
документі була зафіксована цінність природних, невід'ємних прав людини.
Згодом ця ідея знаходить більш детальну форму в Декларації прав людини і
громадянина Французької революції 1789 року.
Правові цінності, виражені в американській Декларації незалежності,
безумовно, можна знайти у філософсько-правовій думці того періоду, і вони
сформульовані набагато раніше, ніж відбулись події, пов'язані з утворенням
США в Північній Америці чи Великою французькою революцією. Можна
побачити багато з цих принципів у роботах Локка, Вольтера, Руссо і цілого
ряду інших європейських і американських філософів-просвітителів. Однак у
сфері політико-правової практики цей документ унікальний для свого часу.
Те, що раніше було предметом дискусії науковців і філософів, стало реаліями
політичного і правового життя. У Декларації вперше проголошувались
принципи, які докорінно суперечили панівній абсолютистській політико-
правовій ідеології і сприймались як революційні. І тут можна побачити
прямий вплив американського досвіду на розвиток європейського права та
революційного процесу в Європі починаючи з кінця XVIII століття.
Декларація заклала певні ідеологічні підстави для становлення американської
держави: по-перше, це принцип народного суверенітету; по-друге, вперше
проголошувалось право народу на опір незаконним діям уряду.
Головна причина, яка привела американські штати до відділення від Англії,
полягала в тому, що колоністи були незадоволені дискримінаційною
політикою, яку проводили по відношенню до колоній англійський король і
парламент. Американці не могли послати своїх депутатів в англійський
парламент і тим самим відстоювати на законодавчому рівні свої інтереси.
Маса інших рішень англійського уряду і парламенту в сфері економіки,
торгівлі та управління розцінювались колоністами як протизаконні,
дискримінаційні.
Разом з тим значна частина депутатів Другого Континентального конгресу,
який прийняв Декларацію, з великою обережністю ставились до ідеї про
остаточний розрив відносин з Англією і підписали документ під загальним
враженням подій, які розгортались, вважаючи, що колонії повинні домогтись
рівноправних відносин з метрополією. У цьому сенсі Декларація
незалежності сприймалась не тільки як акт про відділення колоній від Англії,
але і як акт, який відновлює законність і справедливість.
Американський досвід полягає також у тому, що народ, який оцінив дії уряду
як незаконні, збунтувався, скинув цей уряд і встановив ту владу і ті закони,
які він вважав справедливими. Ці події мали помітний суспільний відклик у
Європі. Як відомо, багато європейців взяли участь у боротьбі проти Англії на
боці колоністів, а деякі з них, наприклад Жільбер Лафайєт, працювали над
проектом першої Конституції Франції 1791 року, яка стала одним із перших
правових документів, який встановлював принципи конституційної монархії.
Принципи народного суверенітету, законності, першості та захисту прав і
свобод особистості, зафіксовані в Декларації, знаходять відображення в
наступних політико-правових документах США: в Конституції 1787 року, у
Біллі про права 1791 року (перші 10 поправок до американської конституції)
та інших. Декларація окреслила дух майбутньої американської держави. І
невипадково саме дата її прийняття — 4 липня 1776 року — стала тією
датою, яка досі відзначається американцями як головне державне свято —
День незалежності.

58. Особливості правового регулювання в українському

середньовічному місті. Запровадження Магдебурзького права в Україні.

Міське право (право міського самоврядування, або магдебурзьке),

початки якого на західноукраїнських теренах сягали першої половини
XIV ст., почало швидко поширюватися і в литовсько-руських землях
після першої унії Польщі з Литвою (1385 р.). Його поширення сприяло
тому, що від XV ст. мешканці міст виокремлювалися в особливий стан, за
яким закріпився термін "міщани". Де міщани одержували грамоти на
магдебурзьке право, вони звільнялися від влади і суду воєвод, старост та
інших посадових осіб державного управління; не повинні були відповідати
перед ними, хоч би хто і за що на них скаржився. Жителі міст звільнялися від
обов'язку нести військову повинність, з'являтися на посполите рушення.
Вони зобов'язувалися лише постачати обоз для війська. У містах
улаштовувався власний суд. Владні повноваження щодо міщан передавалися
в руки міського війта, бурмистрів, радців (радників) і лавників (засідателів).
Проте, виокремившись у відособлені міські корпорації та отримавши грамоти
на магдебурзьке право, українські міщани, на думку окремих учених, і надалі
керувалися у повсякденному житті місцевим звичаєвим правом (Ю. Гошко).

Першим містами України, які одержали Магдебурзьке право, були

Сянок — 1339 року, Львів — 1356-го, Кам'янець Подільський 1374-го, Луцьк
1432-го.
Щоб схилити на свій, бік заможну міську верхівку, в 1494 році великий
князь литовський Олександр Казимирович надав Києву Магдебурзьке право,
На жаль, сама великокнязівська грамота, що дарувала Магдебурзьке право,
не збереглась. Однак у чолобитній урядові київських міщан 1497 року
названі війт, бургомістри, радці. В 1499 році і великий литовський князь
Олександр у своїй грамоті нагадав киянам: «Єсмо дали вам право немецкоє»
(тобто Маґдебурзьке). Цей документ і є першим писемним підтвердженням
побутування магдебургії в Києві.
Згідно з цим правом ремісники і купці звільнялися від влади воєводи і
обирали магістратське управління, яке поділялося на дві колегії: одна
керувала зовнішніми справами та міським господарством, друга — судовими
справами Першу колегію очолював війт, який обирався «до живота» (на все
життя). Члени цієї колегії називалися райці або радці і обиралися в кількості
6 осіб. До другої входили 6 лавників на чолі з бурмистром. Обирали цих осіб
від усіх городян. Будинок магістрату називався ратушею, він містився на
Подолі, на Контрактовій площі. Магістрат мав свого зодчого, який
здійснював забудову міста, і свої збройні сили, Зокрема, гордістю киян була
кавалерія — «3олота корогва».
Грамоти на Магдебурзьке право визначали також і головні обов'язки
міщан: брати участь в охороні міста, а в разі нападу татар — виступати на їх
відсіч, Ці факти свідчать, що магістрат мав право на формування народного
ополчення.
Маґдебурзьке право сприяло пожвавленню господарського і культурного
життя міста.
 У руках війта зосередилась влада над міським ремісничим населенням —
«кравцями, ковалями, цирульниками, золотарями, лучниками, стрільцями,
кушнірами, шевцями, в Києві живучими».
У кінці XV ст, магістрат брав участь у відбудові Києва, зруйнованого
татарським ханом Манглі Гіреєм, будівництві нових оборонних споруд,
реставрації будівель.
Система самоврядування за магдебурзьким правом:
Заможні міщани обирали

Магістрат – орган міського самоврядування, що виконував

адміністративно-судові функції і складався з двох колегій, члени яких
обиралися довічно. Магістрат обирали заможні міщани

Лава – суд у кримінальних Рада – адміністративний

справах, членами якого були орган і суд у цивільних справах,
засідателі – «лавники» членами якого були «радники»

Війт очолював Лаву. Він Бурмістр обирався

обирався тільки зі шляхтичів, часом почергово з «радників» на
передавав посаду у спадок квартал і мав керувати
діяльністю Ради

59.Магдебурзьке право: поняття, особливості становлення та

характеристика.

Магдебурзьке право – міське право, що виникло в XIII ст. в Німеччині.

Воно передбачало звільнення міста від управління, судової та
адміністративної влади місцевих феодалів-власників міст і створення
міського самоврядування. Воно закріплювало право міських станів — купців,
міщан, ремісників, встановлювало порядок обрання і функції органів
самоврядування, регулювало торгівлю, опіку, успадкування, визначало
покарання за окремі види злочинів. Назва права походить від саксонського
міста Магдебург, хартія якого на самоврядування була зразком для
одержання привілеїв такого роду. Найдавнішою серед магдебурзьких актів
була грамота архієпископа Віхмана 1188 року.

Джерела магдебурзького права міст Східної Європи походили з німецьких

земель. Основою для побудови громадського і кримінального законодавства,
судоустрою та судочинства в середньовічній Німеччині, а згодом і в містах
Польщі й Литви було декілька збірників правових норм - "Саксонське
дзеркало", "Вейхбільд", "Ландрехт". Усі вони були укладені впродовж ХШ -
початку XIV ст. Найсприятливішим для розповсюдження магдебурзького
права в українських містах було XVI ст. У 1506 р. вийшов статут Наського, в
якому містився латинський переклад "Ландрехта" й "Вейхбільда". У 1531 р.
з'явилося судове керівництво Іоана Тухолінського, що містило головні норми
цивільного й процесуального права. У 1535 р. вийшла тритомна праця
Миколая Яскера (фактично - польський переклад згаданих "Вейхбільда",
"Ландрехта"). Від 1558 р. друкувалися праці Бартоломея Гроіцького з
магдебурзького права, а 1581 р.- дві великі праці Павла Щербина. Найбільше
уваги у збірниках магдебурзького права було приділено врегулюванню
кримінально-правових відносин. Під злочинами розуміли діяння, що
характеризувалися такими ознаками, як протиправність, суспільна небезпека,
караність, шкода. "Саксонське дзеркало" усі злочини поділяло на два види: 1)
публічні, за вчинення яких передбачалось покарання у вигляді смертної кари
чи каліцтва; 2) приватні - особа могла бути покарана завданням легких
тілесних ушкоджень чи сплатою певної грошової суми потерпілому й суду.

Серед публічних злочинів чільне місце посідали делікти проти віри та

релігії: богохульство, єретицтво, чаклунство. За вчинення подібних злочинів
передбачалася смертна кара через спалення. Магдебурзьке право вирізняло
злочини проти життя: убивство, розбій, убивство матерями новонароджених
дітей, самогубство. Б. Троїцький вирізняв три види вбивств: убивство з
корисливих мотивів, убивство з ненависті, вбивство в стані необхідної
оборони, випадкове вбивство. За "Саксонським дзеркалом", умисне вбивство
каралося смертною карою через відрубанім голови, поєднане з відрубанням
руки.

Злочини проти здоров'я поділялися на ушкодження та побої. Магдебурзьке

право розрізняло тяжкі та легкі ушкодження. До першої групи належали
умисні тяжкі тілесні ушкодження - покалічення, що спричиняли втрату
органів, порушення їхніх функцій, душевну хворобу чи інший розлад
здоров'я, непомітний для людського ока, а до другої - кровотечі, гулі, синці.
М. Яскер легкі покалічення поділяв на два види: неглибокі, що не
охоплювали великої частини тіла, й такі, що займали значну його поверхню.
Побоями вважали завдання ударів, що не спричиняли глибоких чи кривавих
ран. Побиття дитини (навіть не рідної) не було кримінально караним, якщо
звинувачений довів, що вчинок пов'язаний з проступком дитини.

Тогочасне законодавство велику увагу приділяло злочинам проти

власності, які об'єднувалися під назвою "крадіжка". З XIII ст., крім крадіжки
(таємне заволодіння чужою річчю), почали вирізняти грабунок (відкрите
привласнення чужої речі), розбій (грабіж із застосуванням насильства).

Розглядаючи справи за звинуваченням у крадіжці, для визначення виду

покарання брали до уваги таке: злочин було вчинено з примусу, чи з власної
волі, уперше чи повторно; вартість викраденого; добровільне зізнання й
розкаяння у вчиненому; групою осіб за попередньою змовою чи
одноособово. Неповнолітні особи у віці до 14 років та особи, які вчинили
дрібну крадіжку через голод, звільнялися від кримінальної відповідальності.

Магдебурзьке право значну увагу приділяло захисту людської честі й

свободи та норм моралі. Зокрема, дозволяло вчиняти самосуд чоловікам,
якщо вони заставали дружину на місці зради,- тоді коханця можна було
"поранити чи навіть убити". Особливо гостро мали каратися випадки
співжиття без одруження: як чоловіків, так і жінок - "горлом карати".

З царини цивільно-правових відносин у збірниках магдебурзького права

було добре врегульовано інститути власності, зобов'язального та спадкового
права. Згідно з магдебурзьким правом, якщо після смерті батька залишалася
сама мати, то вона мусила просити уряд про призначення опікунів для своїх
дітей. А коли цього не робила, то після смерті дітей не мала права домагатися
того майна, що їм припало як спадок від батька. Опікунство для дітей треба
було просити у владних органах, а затверджував його вже суд. Сироти без
опікунів не мали права вчиняти будь-які цивільно-правові дії. Право на
спадщину, згідно з нормами магдебурзького права, мала вся сім'я.

60. Порівняльна характеристика місцевого самоврядування сучасної

України та країн ЄС (на прикладі Німеччини). Роль Магдебурського
права для сучасної України.

Місцеве самоврядування для України – це шлях до еволюції свідомості

українців, коли громада має зрозуміти, що власний добробут та благоустрій
малої Батьківщини лежить на її плечах. На жаль, самоврядування в Україні
сьогодні знаходиться у стані початкового розвитку. Необхідна загальна
мобілізація та публічна підтримка реформи децентралізації не тільки з боку
усіх політичних сил, а також пересічних громадян України. Така
консолідація позитивно вплине на розвиток місцевого самоврядування. Разом
з тим, попри важку фінансово-економічну ситуацію, стан неоголошеної
війни, внутрішні конфлікти, застарілу нормативно-правову базу, вдале
проведення реформ, а це в, першу чергу, якісні зміни в системі місцевого
самоврядування, може дати нашій державі необхідний поштовх до справді
якісних змін і перетворень.

Саме в 2014 році постав складний виклик українському самоврядування,

зумовлений тим, що за роки незалежності так і не вдалося створити дійсно
сильне та ефективне місцеве самоврядування, що могло б ефективно
вирішувати проблеми місцевого значення, тим самим забезпечити
покращення умов життя жителів країни та знати з органів центральної влади
функції, які не властиві їм.
Децентралізація та прозорість діяльності органів місцевого самоврядування
сьогодні вже вийшла за рамки звичайного бажання покращити публічне
управління, а стала гострою необхідністю а передумовою виходу з кризи в
Україні. На початку 2015 року було прийнято Стратегію сталого розвитку
«Україна–2020», одним з пунктів якої є децентралізація та реформа
державного управління [7].
В реально-діючій та чіткій системі місцевого самоврядування зосереджений
вагомий потенціал, що за умови адміністративного реформування здатний
створити самоврядні інститути суспільства України на противагу існуючому
державному управлінні [7]. Продумана до дрібниць адміністративна політика
держави має стати фундаментом для формування правової держави та
громадянського суспільства в Україні.
За всі роки становлення українського місцевого самоврядування науковці та
практики називають його дві основні проблеми: нечіткість формування
повноважень та відсутність достатнього фінансування .
Зі старту українського самоврядування воно було недосконалим, але сьогодні
його проблеми суттєво загострились, бо Україна взяла курс на докорінну
зміну суспільного устрою. Щоб зрозуміти систему самоврядування, його
варто розглядати комплексно з іншими регуляторними суспільними
елементами, такими як, наприклад, як державне управління. самоврядування
з управлінням знаходяться у такій собі боротьбі протилежностей. Тобто, там,
де зустрічаються місцеве самоврядування та місцева державна влада
виникають суперечності, що втілені в у нормативно-правових актах.
 до проблемних питань місцевого самоврядування, що потребують
нагального вирішення варто віднести такі:
– визначення територіальної основи для повноцінної діяльності органів
місцевого самоврядування, що здатні забезпечити належну якість та
доступність публічних послуг, що за Законом надаються органами
самоврядування, і, звичайно, необхідної ресурсної бази для цього;
– забезпечення гідних матеріальних, організаційних та фінансових умов для
здійснення місцевим самоврядуванням власних та делегованих повноважень
[7];
– чітке розмежування повноважень органів місцевого самоврядування і
органів виконавчої влади за принципом субсидіарності на різних рівнях
адміністративно-територіального устрою [3];
– запровадити механізм державного контролю щодо дотримання у діяльності
органів місцевого самоврядування засад Конституції та законів України.

Місцеве самоврядування в ФРН. Основні принципи

Особливе місце у забезпеченні самостійності земель відіграють фінансові стосунки з

центром та бюджетний процес ФРН. Вони підпорядковані двом провідним
принципам, які викладені в Конституції:
принципу однаковості життєвого рівня в межах федерації,
самоврядування на земельному та місцевому рівнях взагалі, і у фінансовій галузі
зокрема.
Протиріччя, що існує між ними, призвело до утворення складної системи фінансових
відносин, а також дали федеральному урядові підстави для розширення власних
повноважень, що викликало ще більшу централізацію державних фінансів. І хоча ця
система залишалась дотепер достатньо мобільною для того, щоб пристосовуватись до
змін ситуації, невідомо, чи зможе вона вирішити нові проблеми, що постали після
об'єднання Німеччини, і чи здатні властиві їй заходи щодо фінансового вирівнювання
успішно подолати величезну різницю у рівні добробуту, що існує зараз між
західними та новими східними землями.
Громадські союзи в рамках встановленої законом сфери своїх завдань також мають
право самоврядування (нагадаємо, що громадські союзи створюються самими
громадами для кращого здійснення своїй компетенції, здійснюють тільки ті
повноваження, якими їх наділили громади, що беруть участь в союзі, і витрачають
тільки передані громадами кошти). Гарантія самоврядування охоплює також основи
власної фінансовій відповідальності. Частина 3 вказаної статті покладає на
Федерацію обов'язок забезпечити відповідність конституційного ладу земель
вказаним принципам. З цих положень можна зробити висновок, що політично-
територіальний устрій земель ґрунтується на автономії громад, що включає їх
фінансову автономію, і що громади в межах своєї компетенції можуть створювати
громадські союзи. В іншому ця проблематика регулюється конституціями і законами
земель.
Основні функції самоврядування
Головними функціями самоврядування на рівні громад можна визначити:
Забезпечення діяльності інфраструктури. Житло, вулиці, виробничі майданчики,
вода, вивезення сміття, електрика, газ.
Побутове обслуговування. Громадський транспорт, культура, лазні, спорт, дозвілля.
Соціальні питання. Соціальний захист, інтеграція меншин, забезпечення участі в
громадському житті, підтримання соціальної злагоди(миру).
Формування життєвого середовища і перспективне планування. Планування розвитку
міста, якість життєвого середовища, екологія, розвиток культури і засобів
комунікації.
Громадський порядок. Пожежна служба, поліція, служба зв'язку, охорона
навколишнього середовища.
Магдебурзьке право в Україні — важливе джерело права на Українських
землях, так зване феодальне міське право, за яким міста звільнялися від
управління і суду феодалів.
Магдебурзьке право являє собою скодифіковані в ХІІІ ст. норми звичаєвого
права і судові ухвали німецького міста Магдебурга, перейняти згодом
багатьма містами Німеччини, Чехії, Польщі, Литви, України та Білорусі.
Головними джерелами магдебурзького права були збірник “Speculum
Saxonum” (“Саксонське зеркало”) та “Вхбільд”.
Магдебурзьке право прийшло поперше в міста Закарпатської України (з 1329
р. — Хуст), що належалі Угорщині разом з німецькими колоністами: вже
князь Данило Романович і його наступникі забезпечували їм привілей
користуватися власним правом і мати власні судово-адміністративні
інституції. З переходом українських земель під владу Польщі і Литви
Магдебурзьке право надавали королі або великі князі.
Спочатку Магдебурзьким правом стосувалися лише німецькі колоністи, але
згодом воно було поширене на все населення міста. Воно надавалося
окремим містам спеціальним привілеєм великого князя, і надання його
вилучало місто із залежності від місцевої адміністрації.
Міщанство переводилося на окремий суспільний стан, що мав свої станові
органи самоуправління. Таким органом була у великих містах міська рада
(магістрат), що, як правило, складалася з війта (очолював магістрат), його
помічників (бургомістрів) і двох колегій — ради (райці, ратмани, радники) й
лави (лавники, засідателі), що їх обирало міське населення (іноді війт
призначався державною або дідичною владою).
Магдебурзьке право значно полегшувало залежність міщан від феодальної
держави і окремих феодалів і, таким чином, об’єктивно сприяло
прогресивному розвитку феодальних міст. В українських землях
Магдебурзьке право на відміну від країн Західної Європи не повністю
звільняло міста від феодальної залежності, іноді воно переплиталося з
нормами звичаєвого права.
Історична оцінка поширення Магдебурзького права, його ролі і значення в
Україні не могла, очевидно, і не може бути однозначною. І хоча німецьке
право не відіграло тієї ролі для українських міст, що на Заході, однак воно
сприяло виділенню міського населення в окремий суспільний стан, доступ до
якого був обмежений.
Вносячи певні риси західноєвропейського міського устрою в організації
самоврядності українських міст, дане право стало одним із важливих
чинників культурного і правового зближення України із Західною Європою,
створило правову основу становлення і розвитку місцевого самоврядування в
Україні.

61. Військове будівництво ЗУНР. Українська Галицька армія

та Січові стрільці: аналіз та характеристика.
Для ЗУНР збройні сили відігравали дуже важливу роль, оскільки над державою з самого
початку її існування нависла загроза експансії збоку Польщі. Тому, процеси
державотворення постійно „гальмувалися” через потреби устаткування і організації армії.
Відповідно до таких умов законодавець був змушений регулювати відносини в основному
пов’язані саме з військовим станом.
Так вже 1-го листопада 1918 року почались бої за Львів. Тому все більшого значення
набирала організація збройних сил української держави.
1 -го і 2-го листопада 1918 року УН Рада видала звернення до усіх вояків-українців
колишньої австрійської армії з проханням стати на оборону рідного краю. 3-го листопада
аналогічне звернення було видане до офіцерів та старшин. Ще 2-го листопада УН Рада
звернулася з закликом до усього чоловічого населення краю стати добровільно зі зброєю в
руках на захист своєї держави.
Військовими справами у цей час продовжувала керувати Головна команда українських
військ, утворена 1-го листопада УН Радою замість Військового комітету.
4 листопада на допомогу Львову прибули з Чернівців Українські Січові Стрільці у
кількості біля 2 тис. чоловік. На допомогу столиці йшли й загони добровольців з ближчих
і дальних повітів краю. Першими прибули добровольці з Золочева, Рави-Руської,
Комарно, Тернополя, Снятина, Коломиї.
Однак таке некваліфіковане військо серйозної допомоги у захисті Львова надати не могло,
оскільки добровольці були погано озброєні, не навчені військової справи, не
дисципліновані.
Разом з тим не тільки вояки, але й чимало старшин виявилися не здатними керувати
бойовими діями у специфічних умовах великого міста. Очевидно, саме тому УН Рада 9
листопада замінила генерального отамана (командуючого) українських військ. Ним став
кадровий військовий, полковник Гнат Стефанів.
Необхідність створення регулярної армії ставала очевиднішою. 13 листопада Державний
Секретаріат військових справ видав важливе розпорядження . Вся територія держави була
поділена на три військові області: А —Львів, Б — Тернопіль, В — Станиславів. Кожна з
них ділилася на 4 військові округи.

Одночасно була також оголошена часткова мобілізація. Всі здатні до військової служби
чоловіки з демобілізованої австро-угорської армії.
Окружні військові команди спільно з повітовими комісарами приступили до формування
збройних сил ЗУНР — Української Галицької Армії (УГА).
21 листопада українські частини, які захищали Львів, під натиском переважаючих сил
ворога були змушені залишити місто. Владу тут захопив у свої руки Польський
тимчасовий урядовий комітет, який оголосив, що Східна Галичина приєднується до
Польщі, бо це корінні, історичні польські землі.

У структурі УГА спершу були такі роди військ і служби: 1) піхота; 2) кіннота; 3)
артилерія; 4) санітарна служба; 5) ветеринарна служба; 6) військове судівництво; 7)
інтедантура; 8) канцелярська служба.
Грудні-січні , з’явились ще інші роди військ — повітряні сили "летунський відділ",
саперний кіш і ін.

4 лютого 1919р. Державний Секретаріат Військових Справ видав наказ про "Організацію
духівництва Українського війська". Згідно з наказом при ДСВС утворено "вищий
духовний уряд" під назвою Преподобництво, а при Головній команді українських військ
— Польове Преподобництво. При всіх військових формаціях, лікарнях, лазаретах
встановлювалась посада військових духовників, яких призначало Преподобництво.

У грудні 1918 року окремим розпорядженням були врегульовані структура і правове

положення окружних військових команд (ОВК), які мали обов'язок набору і формування
збройних сил. Ці команди очолювалися військовими комендантами. Кожен з них
призначав собі заступника (з санкції Головної військової команди). До обов'язків ОВК
відносились: 1)3берігання ладу і спокою в окрузі. 2) Формування з демобілізованих
українських вояків колишньої австрійської армії та добровольців відділів української
армії. 3) Виявлення, облік і зберігання військового майна. 4) Дислокація військових
частин в окрузі і ін.
Таким чином на початок 1919 р. була утворена чисельна — понад 100-тисячна
дисциплінована й патріотично настроєна армія.

У складі УГА було утворено три корпуси. До складу кожного корпусу входили по 4
піхотні бригади. Кожна бригада складалась з 3-5 піхотних куренів, полку артилерії (4-5
батарей легких гармат по 4-6 гармат кожна і однієї батареї важких гармат), кінної сотні,
технічної сотні, сотні зв'язку і допоміжних відділів (санітарного, інтендантського та ін.).
Весною 1919 р. у бригадах проведено реорганізацію і з цього часу кожна бригада
складалася із двох полків піхоти (по три курені кожен) та інших, вищевказаних,
військових підрозділів. Кожна бригада мала свій порядковий номер і назву округи (1-ша
коломийська, 2-га бережанська і т.д.).
Серед недоліків УГА був великий брак озброєння, патронів, військового спорядження,
обмундирування, медика ментів та харчів та брак досвідчених офіцерських кадрів.
Незважаючи на всі недоліки та величезні труднощі ця Українська Галицька Армія довго
чинила опір значно численнішій та краще озброєній армії Польщі.
Створення у таких складних умовах Галицької армії було одним з найбільших досягнень
західноукраїнського уряду.

62. Громадянська війна Півдня і Півночі США. Скасування

рабства та його законодавче закріплення.
На середину XIX ст. стала чітко проявлятися різниця в суспільно-економічному розвитку
північних і південних територій США. На Півночі панувала капіталістична система
вільної праці, а на Півдні— система плантаційного господарства, що ґрунтувалося на
праці негрів-рабів (останні становили третину населення південних штатів).
Особливо сильно загострювалися протистояння між Півднем і Північчю під час вступу
нових штатів до Союзу. На нові території претендували штати Півночі, котрі були
зацікавлені в розширенні ринку збуту для своїх товарів і вирішенні проблеми вільних
робочих рук, чому заважали рабовласницькі відносини на Півдні. Водночас нові землі
були потрібні й південним штатам, які намагалися поширити рабовласницьку систему на
нові території.
Отже, з утворенням кожного нового штату виникало питання, яким він буде за
суспільним ладом. Це було дуже важливо, адже майже буквально до 1820 р. до складу
США входило 11 рабовласницьких і 11 вільних штатів. У Сенаті було по 22 сенатори від
південних і північних штатів. Утворення кожного нового штату порушувало цю рівновагу
сил. Щоб її зберегти в 1820 р. було досягнуто історичної угоди - Міссурійського
компромісу, згідно з яким було вирішено надалі приймати до Союзу одночасно по два
штати - один вільний і один рабовласницький. Встановлювалося, що на північ від 36°
ЗО'Пн. ш. рабство буде заборонено. Однак цей компроміс не усунув суперечностей між
Північчю та Півднем, вони продовжувались. Більше того, посилюються позиції
рабовласників у Конгресі та федеральному уряді, Верховному суді США. Значний уплив
мала й партія рабовласників - демократична.

Скориставшись із таких сприятливих обставин, Південь проводить через Конгрес біль

"Канзас-Небраска", заяким питання суспільного ладу штату мало вирішувати населення
цих штатів.
Прийняття цього документа означало, фактично, скасування Міссурійського компромісу.
Представники Півночі не миряться з політичною гегемонією рабовласників. У 1854 р.
виникає республіканська партія, котру підтримували промислова буржуазія, фермерство
та робітничий клас. Розвивається аболіціонізм — рух за скасування рабства. До 1861 р.
майже всі американські президенти походили з південних штатів, але в 1860 р.
Президентом було обрано переконаного супротивника рабства, представника
республіканської партії А. Лінкольна (1809-1865). У відповідь 13 південних штатів
заявили про свій вихід з федерації та проголосили в лютому 1861 р. Конфедеративні
Штати Америки. У них теж був обраний Президент, сформовано уряд, прийнято
Конституцію, що проголошувала рабство негрів "опертям цивілізації".
Розпочалася громадянська війна, що тривала чотири роки (1861-1865 рр.). У перший
період громадянської війни (1861-1862 рр.) успіх був на боці Конфедерації. Перелом на
 користь Півночі станеться лише після того, як уряд А. Лінкольна видав кілька важливих
законодавчих актів. Це, зокрема, Закон "Про гомстеди" (травень 1862р.), згідно з яким
кожен американець, якому виповнювався 21 рік і який ніколи не брав участі у війні проти
США та бажав працювати на землі, міг отримати з державного фонду земельну ділянку
розміром до 160 акрів (приблизно 64 га). Тож землю отримав значний прошарок
населення, котре стало впливовим соціальним підґрунтям підтримки А. Лінкольна в
громадянській війні.
Громадянська війна 1861-1865 років знищила на Півдні рабовласництво, ліквідувала
останні залишки докапіталістичних соціальних структур, остаточно вирішила завдяки
Гомстед-акту аграрне питання шляхом передачі раніш націоналізованих земель північ-
ного заходу у власність фермерів. Остаточно утвердився так званий американський шлях
розвитку капіталізму в сільському господарстві, коли основною фігурою стає капі-
талістичний фермер. У цьому відношенні війна Півночі з Півднем може вважатися
продовженням і завершенням буржуазної революції, що була розпочата війною за
незалежність. За своїм характером це була радикальна буржуазно-демократична
революція.Громадянська війна залишила Південь у стані економічного і політичного
хаосу. Щоб досягти нормалізації, протягом дванадцяти років вживалася низка заходів, що
отримали назву «реконструкції Півдня». Штати розгромленої Конфедерації були
поставлені під контроль федеральних військ. Місце загальних судів зайняли військові
трибунали. З обох палат конгресу були виключені представники Півдня. Особам, що
брали участь у заколоті, була заборонена політична діяльність. Негри після громадянської
війни землю не отримали. Більше того, щоб забезпечити плантації робочою силою,
парламенти південних штатів видали постанови, які отримали назву «Чорних кодексів».
Відповідно до цих постанов негри, які не мали роботи і визнавалися «бродягами»,
каралися штрафом, а при його несплаті — примусовими роботами на плантаціях; неграм
було заборонено займатися ремісництвом або торгівлею; негри, яким ще не виповнилося
вісімнадцяти років, насильно віддавалися в «учнівство» білим господарям. Водночас
конгрес прийняв 1865 року XIII поправку до Конституції, відповідно до якої в
Сполучених Штатах «не повинні існувати ані рабство, ані підневільне слугування», окрім
тих випадків, коли це є покаранням за злочин. Тим самим була скасована дія «чорних
кодексів».

63. Особливості євро інтеграційних процесів сучасної

Української держави: організаційно-правове регулювання та
характеристика. Порівняльний аналіз військового будівництва
сучасної України та країн Балтії. [Будет отредактировано]
Прагнення України до повноцінного членства в ЄС - вперше задекларована президентом України
Віктором Ющенком одразу після його обрання на початку 2005-го року.
У березні 2007-го року Україні було запропоновано укладення Договору про Зону вільної торгівлі з
ЄС. Ця пропозиція хоча і викликала набагато сильнішу реакцію української держави, все ж не містить
конкретних планів приєднання України до ЄС у найближчому часі. Деякі західноєвропейські політики
говорять про тимчасову «стомленість від розширення» європейських інституцій.
Позиція і політика ЄС. Для набуття членства в ЄС потрібна згода всіх країн членів. Деякі політики в
ЄС мають сумніви щодо можливого членства України. В 2002-му році Комісар з Розширення ЄС
Ґюнтер Верхьоген сказав, що «європейська перспектива для України не означає обов'язково членство у
найближчі 10-20 років, хоча це можливо».
13-го січня 2005-го року Європарламент фактично одноголосно (467 «за» проти 19) прийняв
постанову про бажання Європарламенту наближення позицій з Україною щодо членства. Єврокомісія
відзначає, що, хоча ще має пройти певний підготовчий період прийняття нових членів не виключено. На
що президент Ющенко відповів про свої наміри подати заявку на членство «у близькому майбутньому».
Декілька впливових в ЄС лідерів в той час виказали підтримку покращенню зв'язків з Україною.
Опитування у шести найбільших країнах ЄС показало прихильність громадян ЄС до прийняття України
у майбутньому як повноцінного члена.
У жовтні 2005-го року Президент Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу сказав, що майбутнє України
«в ЄС». Однак 9-го жовтня 2005-го року Європейська Комісія у новій редакції документа щодо стратегії
розвитку зазначила, що виповнення планів розширення (Хорватія і республіки колишньої Югославії)
може блокувати можливість вступу України, Білорусі і Молдови. Комісар Оллі Рен сказав, що ЄС має
уникнути «занадто великого розширення» наголосивши, що поточний план розширення виглядає
цілковито завершеним.
Українські оглядачі виділяють так звану «групу опору» прийняття України до ЄС. Зокрема при
укладанні тексту Посиленої Угоди між Україною і ЄС у березні 2007 з нього були виключені
згадування про перспективу членства. «Будь-які згадки про перспективу вступу України до Євросоюзу
були виключені з проекту посиленої угоди Україна — ЄС через позицію Франції». Позиція Італії
залежить від внутрішнього політичного розкладу цієї країни. Так під час передвиборчих перегонів у цій
країні уряд Сільвіо Берлусконі давав дипломатичні сигнали, що готовий підтримати євроінтеграційні
прагнення України. Його політичний супротивник Романо Проді навпаки заявив, що «перспективи
України вступити до ЄС такі самі, як і в Нової Зеландії».
Найстійкішим адвокатом ефективних відносин України з ЄС є провідні політичні сили сусідньої
Польщі, члена ЄС з стійкими історичними зв'язками з Україною.

Угода про асоціацію.

З метою переведення відносин між Україною та ЄС від формату «партнерства та співробітництва» до
«політичної асоціації та економічної інтеграції» наразі ведуться переговори щодо нової посиленої угоди
на заміну Угоди про партнерство та співробітництво низки галузевих угод та домовленостей, які її
доповнюватимуть в окремих сферах відносин між Україною та ЄС.
5 березня 2007 розпочато переговори про укладення нової угоди, яка має замінити Угоду про
партнерство та співробітництво. Представники ЄС наполягали на укладанні стратегічних відносин з
Україною як з країною сусідом. Під час паризького Саміту Україна-ЄС (вересень 2008) досягнуто
компромісного рішення щодо назви цієї угоди як Угоди про асоціацію.
Важливою складовою частиною нової Угоди є створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС,
яка передбачає максимально глибоку економічну інтеграцію на основі домовленостей, досягнутих під
час двосторонніх переговорів з ЄС щодо вступу України до СОТ. Проведено всі раунди переговорів,
останній ХХІ раунд відбувся 11 листопада 2011 року.
Порядок денний асоціації Україна — ЄС
16 червня 2009 р. під час засідання Ради з питань співробітництва Україна — ЄС політично схвалено
«Порядок денний асоціації Україна — ЄС для підготовки та сприяння імплементації Угоди про
асоціацію», який є новим практичним інструментом на заміну Плану дій Україна-ЄС для підготовки
Сторін до реалізації Угоди про асоціацію до моменту набуття нею чинності.
Документ підготовлено на принципах:
 політичної асоціації та економічної інтеграції,
спільної участі, спільної відповідальності та спільної оцінки.
Передбачено щорічний перегляд та запровадження механізму моніторингу його реалізації.
Моніторинг того, як Україна виконує свої зобов'язання в рамках Порядку денного асоціації, та оцінку
виконання Україною чинного до весни 2009 р. Плану дій Україна — ЄС здійснює як Європейська
Комісія, так і українське громадянське суспільство.
Європейська Комісія слідкує за результатами (передусім щодо реалізації реформ) в рамках
традиційного щорічного аналізу поступу в межах Європейської політики сусідства — ENP Progress
Report. Доповідь за 2009 опублікована англійською та українською мовами.
Українське громадянське експертне середовище здійснювало власну оцінку виконання дійсного в
минулому Плану дій Україна — ЄС, та проводить оцінку виконання зобов'язань в рамках чинного
Порядку денного асоціації. У травні 2010 року в Україні стартував Громадський моніторинг Порядку
денного асоціації Україна-ЄС. У 2013 році був оприлюднений моніторинговий звіт щодо прогресу у
виконанні зобов'язань у сфері охорони довкілля в рамках Порядку денного асоціації Україна — ЄС та
виконання Дорожніх карт Східного партнерства за 2012 рік. На цей час проведено всі 21 раунди
переговорів та готується XVII саміт Україна — ЄС, який очікувався на 22 листопада 2013 року. Саміт
відбувся 28 листопада 2013 року, але обіцяну асоціацію В. Янукович не підписав під тиском Путіна.
Внаслідок цього в листопаді в Києві, а згодом і по Украïні піднявся масовий протест, відомий як
Євромайдан. Він продовжувався три місяці, перетік у революцію та загальну нестабільність, пов'язану з
агресією Росії і призвів до зміни украïнськоï влади. Ключовими подіями стали підписання політичної
частини Угоди 21 березня 2014 р., а 27 червня 2014 р. — економічної (тобто вже повністю) Угоди про
Асоціацію.

Безвізовий режим
18 грудня 2015 Європейська комісія підтвердила готовність України до безвізового режиму з ЄС.
При чому додаткових вимог висуватися не буде, але потрібно буде виконати вже взяті Україною
обов’язки. Орієнтовний час введення безвізового режиму — від 3 до 7 місяців, орієнтовно з кінця літа
2016 року.
Звіт направлять Раді ЄС та Європейському парламенту, і на основі цього документа мають
затвердити рішення щодо лібералізації візового режиму.
Беручи до уваги загальні відносини між Україною та ЄС, Європейська комісія представить на
початку 2016 законодавчу пропозицію внести зміни до Регламенту (EC) № 539/2001.
Майбутній вступ України в ЄС
У жовтні 2005-го року Президент Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу сказав, що майбутнє України
«в ЄС». Однак 9-го жовтня 2005-го року Європейська Комісія у новій редакції документа щодо стратегії
розвитку зазначила, що виконання планів розширення (Хорватія і республіки колишньої Югославії)
може блокувати можливість вступу України, Білорусі і Молдови. Комісар Оллі Рен сказав, що ЄС має
уникнути «занадто великого розширення» наголосивши, що поточний план розширення виглядає
цілковито завершеним.
Українські оглядачі виділяють так звану «групу опору» прийняття України до ЄС. Зокрема при
укладанні тексту Посиленої Угоди між Україною і ЄС у березні 2007 з нього були виключені
згадування про перспективу членства. «Будь-які згадки про перспективу вступу України до Євросоюзу
були виключені з проекту посиленої угоди Україна — ЄС через позицію Франції», пише впливове
німецьке видання Frankfurter Allgemeine Zeitung. Позиція Італії залежить від внутрішнього політичного
розкладу цієї країни. Так під час передвиборчих перегонів у цій країні уряд Сільвіо Берлусконі давав
дипломатичні сигнали, що готовий підтримати євроінтеграційні прагнення України. Його політичний
супротивник Романо Проді навпаки заявив, що «перспективи України вступити до ЄС такі самі, як і в
Нової Зеландії».[23]
Найстійкішим адвокатом ефективних відносин України з ЄС є провідні політичні сили сусідньої
Польщі, члена ЄС з стійкими історичними зв'язками з Україною.
27 червня 2014 Президент Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу заявив, що Угода про асоціацію є
початком вступу України в ЄС[24]. Того ж дня Комісар ЄС з питань розширення Штефан Фюле заявив,
що він вірить у майбутнє членство України в ЄС[25].
Щоб приєднатися до Євросоюзу, держава-заявник має задовольняти політичним і економічним
умовам, загальновідомим як Копенгагенські критерії (в честь минулого в Копенгагені саміту 1993):
демократичне уряд, що визнає верховенство закону і відповідних свобод та інститутів. Відповідно до
Маастрихтського договору кожна поточна держава-член, а також Європарламент повинні прийти до
згоди з приводу будь-якого розширення.
Вступ до ЄС відбувається в кілька етапів:
підписання Угоди про асоціацію;
включення в офіційну програму розширення ЄС;
подача заявки на вступ;
отримання статусу кандидата в члени ЄС;
вступ до ЄС.
Україна знаходиться на першому з цих етапів.
Процес вступу займає кілька років. Наприклад, Фінляндія подала заявку на вступ в 1991 році, а в
1995 році стала членом ЄС.
Співробітництво в окремих секторах. Безпека та оборона
Рамки співробітництва між ЄС та Україною у реалізації Європейської політики безпеки та оборони
визначають угоди
«Про визначення загальної схеми участі України в операціях ЄС з врегулювання криз»
«Про процедури безпеки, які стосуються обміну інформацією з обмеженим доступом» (підписані 13
червня 2005 р.).
Україна приєднується до заяв та позицій ЄС з регіональних та міжнародних проблем (станом липень
2009 р. Україна приєдналася до 90% заяв). Порушується питання залучення України на етапі їх
підготовки.
Схвалено Робочий план співробітництва між Збройними Силами України та Генеральним
секретаріатом Ради ЄС у сфері Європейської політики безпеки та оборони на 2009 рік.
Ии 16 жовтня 2008 започатковані перші неформальні зустрічі Міноборони України з Європейським
оборонним агентством.
Україна бере участь у поліцейській місії ЄС у Боснії та Герцеговині (п'ять представника від МВС).
Опрацьовується питання участі України у військово-морській операції ЄС «Atalanta», яка розпочата у
грудні 2008 р. в рамках Європейської політики безпеки та оборони для боротьби з актами піратства біля
узбережжя Сомалі.
Торгівельно-економічне співробітництво
 Обсяг торгівлі товарами та послугами між Україною та ЄС за перший квартал 2009 року, під час
всесвітньої економічної кризи, зменшився в порівнянні з аналогічним періодом 2008 на 55,2% та склав
6,32 млрд дол. США, у тому числі:
експорт — на 59,5% і склав 2,75 млрд дол. США
імпорт — на 52,3% і склав 3,57 млрд дол. США
від'ємне для України сальдо — 820 млн дол. США.
Основними статтями українського експорту до ЄС були: чорні метали та вироби з них, енергетичні
матеріали, нафта та продукти її перегонки, руди, зернові культури, одяг текстильний, жири та олії
тваринного або рослинного походження, деревина і вироби з деревини, електричні машини і
устаткування.
Основними статтями імпорту в Україну з ЄС були: котли, машини, апарати і механічні пристрої,
наземні транспортні засоби, крім залізничних, електричні машини і устаткування, фармацевтична
продукція, полімерні матеріали, пластмаси, енергетичні матеріали, нафта та продукти її перегонки,
папір та картон.
Євроінтеграція Балтії
У 1940-50-х литовські партизани боролися проти радянської влади. Національні виступи почалися в
1970-х, загострившись наприкінці 1980-х. Незалежність визнана у вересні 1991. До складу ООН і НБСЄ
ввійшла в 1992. До складу НАТО — у 2002, до Європейської Спільноти — у 2004.
26 серпня 1991 року Україна та Республіка Польща визнали незалежність Литви.
Латвія та Естонія так само.

64. Проголошення ЗУНР, її центральні та місцеві органи влади і

управління.
13 листопада 1918 р. була проголошена ЗУНР, президентом якої став Євген Петрушевич. Українська
національна рада (створена як політичне керівництво українського національно-визвольного руху) 9
листопада 1918 р. сформувала уряд ЗУНР – Державний секретаріат на чолі з Костем Левицьким у складі
14 міністерств-державних секретарств, очолених державними секретарями: внутрішніх справ –
Л.Цегельський, зовнішніх справ – В.Панейко, військових справ – Д.Вітовський, фінансів –
К.Левицький, юстиції – С.Голубович, торгівлі і промислу – Я.Литвинович, земельних справ – С.Баран,
шляхів – І.Мирон, пошти і телеграфу – О.Пісецький, праці і суспільної опіки – А.Чернецький,
суспільного здоров`я – І.Куровець, освіти – тимчасово О.Барвінський, віросповідання – О.Барвінський,
публічних робіт – І.Макух. На початку 1919 р. кількість державних секретарств скоротилась до 10 –
було об`єднано секретарства освіти і віросповідання; шляхів, пошт і телеграфів; ліквідовано
секретарства праці і суспільної опіки, суспільного здоров`я, а замість них утворено відповідні відділи
при секретарстві внутрішніх справ.
Парламент – Сейм, до виборів парламенту уся повнота законодавчої влади належала Українській
національній раді.
Органи місцевої влади і управління: у сільських і містечкових громадах – громадські і міські
комісари та їх дорадчі органи – прибічні громадські і міські ради, а у повітах – повітові комісари і
повітові національні ради.
4 січня 1919 р. була створена Президія ради у складі Президента (голови Ради), яким знову було
обрано Є.Петрушевича, і 4 його заступників; а також Виділ Української національної ради у складі
Президента Ради і 9 членів. Виділ виконував права колегіального голови держави (затверджував уряд,
здійснював право амністії, призначав керівників вищих державних урядів, проголошував закони Ради).
 Корпус державної жандармерії здійснював охорони громадського порядку, державного і особистого
майна, публічної безпеки. Корпус очолила Команда української державної жандармерії на чолі з
Головним комендантом, а на місцях утворювались окружні і повітові команди жандармерії, сільські і
міські станиці. На місцях обиралась також народна міліція.
Попри військовий стан ЗУНР, спираючись на старі австрійські моделі, у стислі строки ефективно
сформувала основні ланки державного механізму – центральні і місцеві органи державної влади і
управління, дієві правоохоронні органи і потужну армію.

65. Вищі органи виконавчої і законодавчої влади за

Конституцією США: поняття, види, характеристика.
Внутрішня політика Сполучених Штатів реалізується по горизонталі між трьома гілками центральної
влади (у такій послідовності вони згадуються в американській Конституції):
 Законодавчою
 Виконавчою
 Судовою
Діюча Конституція була ухвалена через 11 років – 17 вересня 1787 року (документ, який залишається
практично незмінним і донині, був ухвалений спеціально скликаним Конституційним конвентом у
Філадельфії).
Протягом історії країни до Конституції було внесено 27 поправок, причому найперші десять були
внесені одночасно, отримавши назву «Біль про права». Решта 17 поправок вносилися окремо. Остання,
зроблена в 1992 році, передбачала введення додаткових конституційних обмежень для підвищення
оплати праці членів Конгресу.
Жодна з поправок не передбачала зміни форми правління в країні. Три поправки (1933, 1951 і 1967
років) стосувалися термінів перебування при владі президента, віце-президента і членів Конгресу.
Президент є головою виконавчої гілки влади, тобто на нього покладається завдання втілювати у
життя закони, прийняті Конгресом. Він обирається максимально на 2 чотирирічні терміни, є
головнокомандувачем, призначає членів адміністрації, федеральних суддів і членів Верховного суду.
Проте всі вони потребують затвердження в Сенаті.
Президентом може стати будь-який громадянин США, народжений на американській території і не
молодший 35 років. Аналогічні вимоги стосуються віце-президента, який обирається спільно з
президентом.
Голова виконавчої влади і адміністрації (уряду) країни – Президент (з 20 січня 2009 р. – Б. Обама, 44-
й президент). Кандидати в члени адміністрації, а також посли пропонуються Президентом і
затверджуються Сенатом. Президент в парі з Віце-президентом (Дж. Байден) обирається кожні чотири
роки за допомогою так званої Колегії виборців, до якої входять 538 чоловік.
Законодавча влада складається з двох палат Конгресу:
  Нижня - Палата представників
 Верхня (Сенат).
Палата представників складається з 435 конгресменів, які переобираються кожні 2 роки. Головою
Палати представників є Спікер (Ненсі Пелозі з Каліфорнії).
Натомість 100 сенаторів (по два від кожного штату) обираються на 6 років, але розбиті на 3 групи, за
рахунок чого кожні два роки переобирається третина верхньої палати. Формальним головою Сенату є
Віце-президент США, хоча реальним керівником є голова демократичної більшості палати (сенатор
Геррі Рід від Невади).
Характерною рисою американської системи демократії є високі повноваження, якими наділена вища
судова влада, тобто Верховний суд. До його складу входять 9 суддів, які пропонуються Президентом і
на довічний термін затверджуються Сенатом. Нинішній голова Верховного Суду Дж. Робертс -
молодший був обраний до Верховного Суду у вересні 2005 р.
Законодавча влада
Законодавча влада визначена першою статтею конституцією США, приймає нові і змінює вже
існуючі закони. За конституцією, цим займається конгрес —двопалатний парламент, що складається
з сенату і палати представників. Члени обох палат безпосередньо обираються жителями штату, який
вони представляють. У палаті представників - 435 чоловік. Кількість представників від кожного штату
залежить від кількості населення. Вибори в палату проходять раз на два роки. Сенаторів — 100: по два
від кожного штату. Їх обирають на шестирічний термін.
Виконавча влада
Виконавча влада відповідає за виконання законів на всій території країни. Вона представлена в особі
президента, віце-президента, кабінету міністрів і незалежних агентств. Глава виконавчої влади - президент -
зобов'язаний піклуватися «про точние виконання законів», і «захищати конституцію». У цьому йому допомагає
широка мережа федеральних департаментів і агентств - приблизно 4 млн чоловік.

66. Правове закріплення возз’єднання ЗУНР та УНР: аналіз та

значення. Порівняльний аналіз возз’єднання ФРН та НДР у ХХ
сторіччі та ЗУНР і УНР.
У результаті революції в Росії та розпаду Австро-Угорської імперії постали дві українські
держави: Українська Народна Республіка (УНР) та Західноукраїнська Народна Республіка
(ЗУНР). Вони відрізнялися між собою політичними, економічними, соціальними і
міжнародними орієнтирами. Це було зумовлено як історичною долею цих земель, так і
обставинами, що склалися.
В УНР основна увага приділялась соціальним питанням, правам національних меншин, у
той час як у ЗУНР основним було національне питання. Також суттєво відрізнялась у правах
еліта двох держав. При владі в УНР знаходились молоді діячі, які у своїй діяльності значною
мірою сповідували революційний романтизм. Уряд ЗУНР складався з представників
української аристократії та інтелігенції, що мали великий досвід парламентської боротьби і в
своїй діяльності виходили з потреб моменту.
Незважаючи на розбіжності і власні амбіції, лідери двох українських держав перед
обличчям смертельної небезпеки дійшли згоди про об'єднання.
 Ініціатором об'єднання виступила ЗУНР, яка опинилась у загрозливій ситуації перед
обличчям польської та румунської агресії. 6 листопада 1918 р. до Києва прибула делегація
Національної Ради просити у Гетьмана П. Скоропадського військової і морально-політичної
допомоги. П. Скоропадський пообіцяв підтримку. До Львова було відправлено спеціальну
комісію. 10 листопада Українська Національна Рада ЗУНР прийняла резолюцію: "Державному
Секретаріатові проробити потрібні заходи до з'єднання всіх українських земель в єдину
державу".
Але стрімкі події у Наддніпрянській Україні, які привели до повалення Гетьманату, а
також перестороги галицьких політиків щодо проросійських настроїв Гетьмана, не дали змоги
реалізувати цю резолюцію.
Прихід до влади Директорії і відновлення УНР дало новий поштовх об'єднавчому
процесу.
1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір між Радою державних
секретарів ЗУНР та Директорією УНР про "злуку обох українських держав в одну державну
одиницю". На засіданні 3 січня 1919 р. Українська Національна Рада ЗУНР у Станіславі,
куди переїхав весь апарат уряду, одностайно прийняла ухвалу про об'єднання ЗУНР та УНР, в
якій, зокрема, зазначалося: "Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення
українського народу, проголошує торжественно з'єднання ЗУНР і УНР в одну одноцільну
суверенну Народну Республіку".
Невдовзі 36 галицьких делегатів виїхали до Києва на урочистий Акт злуки, приурочений
до першої річниці проголошення самостійності Наддніпрянської України. Погожого
морозного дня 22 січня 1919 р. святково прибраний Софіївський майдан у Києві заповнили
десятки тисяч жителів столиці, численні гості, військо. О 12 год. над колонами пролунало
"Слава", прозвучав національний гімн. Міністр закордонних справ ЗУНР Л. Цегельський
оголосив грамоту — ухвалу Української народної ради і передав її голові Директорії В.
Винниченку. У відповідь член Директорії Ф. Швець зачитав Універсал уряду УНР, в якому,
зокрема, зазначалося: "...Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної
частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й
Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за
які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна
Республіка...".
Після цього відбувся урочистий молебень. Свято під давніми стінами Софії закінчилося
парадом українських військ. З особливим захопленням присутні вітали колони Січових
стрільців під командуванням полковника Є. Коновальця. Наступного дня Трудовий Конгрес
майже одностайно (проти проголосувало кілька лівих есерів і представників компартії)
ухвалив Універсал про Злуку. ЗУНР було перейменовано в Західну область Української
Народної Республіки (ЗОУНР). Державним гербом Соборної України став тризуб.
Акт злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. має велике історичне значення як факт реального
об'єднання українських земель у єдиній соборній державі. Проте до справжнього об'єднання
справа так і не дійшла. Вже через кілька днів після проголошення злуки Директорія під
тиском Червоної Армії змушена була покинути Київ. На плечі ЗОУНР ліг весь тягар війни з
Польщею. Акт фактично перестав бути чинним і наприкінці 1919 р. Євген Петрушевич його
денонсував. Як зраду сприйняли галиччани переговори уряду УНР з Польщею навесні 1920 р.
Німеччина
Західнонімецький уряд завжди вважав відкритим німецьке питання, суттю якого
залишалося возз'єднання Німеччини.

У 1982 р. бундестаг обрав канцлером ФРН голову ХДС Гельмута Коля, який сформував
кабінет у складі представників ХДС/ХСС і ВДП. Новий уряд активізував діяльність щодо
поліпшення господарського становища, яке ускладнилося внаслідок економічних криз
1974—1975 і 1980-1982 рр. З 1983 р. в економіці відбувалося поступове піднесення, яке
тривало до 1990 р. Промислове виробництво щороку збільшувалося на 3,5-5%, змен-
шувалася кількість безробітних, припинилася інфляція.

У той час правляча верхівка Східної Німеччини з недовір'ям і тривогою зустріла

суспільно-політичні зміни в СРСР. З 1985 p. E. Хонеккер та його оточення недвозначно
заявляли, що наслідувати радянському прикладові, проводити в себе «перебудову» вони
аж ніяк не збираються. Однак, незважаючи на порівняно високий життєвий рівень,
населення НДР виявляло чимраз більше невдоволення всевладдям СЄПН і органів
безпеки, відсутністю елементарних громадянських прав і свобод, цензурою, забороною
приватних поїздок до ФРН та інших західних країн, ізоляцією НДР від вільного світу.

Обурення й протести громадськості викликала фальсифікація результатів виборів до

місцевих органів влади у травні 1989 р. Групи інакомислячих стали об'єднуватися в
широкий демократичний рух під назвою «Новий форум». Улітку того ж року набули
масового характеру втечі громадян НДР на Захід, які стали можливими після відкриття
Угорщиною свого кордону з Австрією для туристів з НДР. Десятки тисяч східних німців
поспішили скористатися з можливості покинути «державу робітників і селян». Одночасно
у Лейпцигу, Дрездені, Берліні та інших містах НДР почали проводитися масові
демонстрації з вимогами свободи і демократичних змін.

Незважаючи на кадрові зміни у СЄПН, стихійні демонстрації у містах НДР тривали, влада
поступово втрачала контроль за ходом подій.

Знаменною подією стало відкриття, під натиском народних мас, у ніч на 10 листопада
1989 р. кордону між Східним і Західним Берліном. Сумнозвісний Берлінський мур рухнув.
Він простояв понад 28 років. За цей час 5075 втікачам зі Східного Берліна вдалося
подолати даний бар'єр, але 79 перебіжчиків було вбито. З 245 затримано й засуджено.

У вирі подій СЄПН втрачала владу й розпадалася.

Вуличні виступи в Берліні та інших містах перетворювались на бурхливі демонстрації.

Виникали нові політичні партії й угруповання. Усе ширшими верствами суспільства НДР і
ФРН оволодівала ідея об'єднання двох німецьких держав, відновлення єдиної Німеччини.
На ці тенденції змушена була зважати оновлена СЄПН-ПДС.

У Берліні 31 серпня 1990 р. було підписано договір про об'єднання між ФРН і НДР, який
передбачав входження Східної Німеччини до складу ФРН 3 жовтня 1990. Врегулювалися
міжнародні аспекти об'єднання Німеччини. Для цього були проведені переговори
представників ФРН, НДР, СРСР, США, Великої Британії й Франції; 12 вересня у Москві
укладено Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини. Ним передбачалося, що
до об'єднаної Німеччини належатимуть території ФРН, НДР і всього Берліна. Жодних
територіальних претензій ні до кого Німеччина не висовуватиме. На момент об'єднання
країна одержить повний суверенітет; права й відповідальність 4-х держав на її території
будуть скасовані; СРСР і Німеччина укладуть договір про виведення радянських військ зі
Східної Німеччини впродовж 3-4-х років; ФРН скоротить армію до 370 тис. осіб;
об'єднана Німеччина відмовляється від виробництва, збереження й застосування атомної,
біологічної та хімічної зброї. Тоді ж було погоджено, а в листопаді підписано Договір про
добросусідство, партнерство та співробітництво між СРСР і Німеччиною.

В урочистій обстановці 3 жовтня 1990 р. відбувся акт возз'єднання Німеччини, шо стало

подією великої історичної ваги не тільки для німецького народу, а й для Європи і світу.
Першим канцлером об'єднаної Німеччини був обраний у 1994 р. лідер ХДС Гельмут Коль.
Зусилля його уряду були спрямовані на ліквідацію відмінностей між НДР і ФРН.

Після розпаду СРСР Німеччина встановила дипломатичні відносини з Україною. У 1995 р.

відбувся офіційний візит до ФРН Президента України Л. Кучми.

67.КОДИФІКАЦІЯ ПРАВА У ЛИТОВСЬКО_РУСЬКІЙ

ДЕРЖАВІ.СТАТУТИ.
Перші спроби кодифікації права у Литовсько-Руській державі датувалися серединою XV
ст., коли було укладено судебник князя Казимира (1468 р.). Зміст Судебника обмежувався
в основному нормами кримінального, кримінально-процесуального та адміністративного
права. Усі інші правовідносини в кожній землі регулювалися залежно від норм місцевого
звичаєвого права. Було кодифіковано імунітетні грамоти, які забезпечували привілеї та
пільги шляхті. Систематизації підлягали норми державного права, що забезпечували
суверенні права держави та обмежували владу Великого Князя.

Найбільшим здобутком у процесі систематизації права у ВКЛ стало укладення в XVI ст.
трьох (редакцій) Литовських статутів. В основу цієї кодифікації було покладено принципи
дотримання суверенності держави, єдності права, рівності перед законом (хоча саме право
визнавало неоднакову правоздатність для різних категорій людей) і пріоритету писаних
законів.

СТАТУТИ 

Роботи з підготування Першого Литовського статуту (Старого) проводилися впродовж

першої чверті XVI ст. Основним джерелом цього статуту були адміністративна і судова
практика державних органів, звичаєве право, норми писаного права, викладені в
Судебнику 1468 р. і в раніше виданих грамотах (привілеях). Як джерело статуту були
використані також норми "Руської правди", православного й католицького церковного
права, а також окремі норми польського права, перероблені та пристосовані до умов
феодалізму і місцевих потреб.

Дослідники (В. Пічета, Й. Юхо) зазначають, що, готуючи цей статут, його укладачі
вперше вирішили низку винятково складних теоретичних і практичних питань, серед яких
- розмежування норм права за окремими галузями, розташування їх у визначеній системі,
уведення багатьох нових положень, що раніше були невідомі праву ВКЛ.

Статут 1529 р. був першим у Європі систематизованим зводом законів різних галузей
права. Він юридично закріпив основи суспільного й державного ладу, правове становище
класів, станів і соціальних груп населення, порядок утворення, склад і повноваження
деяких органів державного управління Й суду.

У перших трьох його розділах містилися в основному норми державного права або ж
принципові положення з інших галузей права, у четвертому і п'ятому - сімейно-шлюбне і
спадкове, у шостому - процесуальне, у сьомому - кримінальне, у восьмому - земельне, у
дев'ятому - лісове й мисливське, у десятому - цивільне, в одинадцятому, дванадцятому і
тринадцятому - кримінальне й кримінально-процесуальне право. Розділи статуту
поділялися на статті (артикули). Вважається, що спершу в статуті було 244 (або 245)
статей, у 30-х роках XVI ст. до нього внесли доповнення і редакційні поправки. У
результаті кількість статей збільшилася до 283.

Статут був типовою пам'яткою феодального права. Він забезпечував правову охорону
прав і привілеїв стану шляхти, особливо верхівки класу феодалів - магнатів, обмежував
права простих вільних людей і закріплював безправ'я людей залежних і челяді невільної.
Перший Литовський статут послужив міцною основою для розвитку наступного
законодавства та був головним джерелом при підготовці Литовського статуту 1566 р.

Соціально-економічні зміни, що відбувалися в середині XVI ст., викликали необхідність

унесення змін до законодавства. До таких змін у першу чергу варто віднести зростання і
зміцнення феодальної власності, посилення феодального гніту селян та їх
обезземелювання внаслідок створення фільварків. Упродовж тривалого часу діяли старі
норми права, що викликало критику різних прошарків шляхти. Велике невдоволення
чинним правом висловлювали середня шляхта і "нові" великі феодали, тому що право не
відображало реального економічного й політичного значення цієї частини шляхетського
стану держави.

Другий Литовський статут було уведено в дію з березня 1566 р. Він не лише відобразив
нагромаджені за чверть століття соціальні зміни, а й засвідчив зрослий рівень
кодифікаторської техніки (Н. Яковенко). Згідно з привілеєм Люблінської унії 1569 р.,
Другий Литовський статут зберігав силу чинного законодавства на від'єднаних від ВКЛ та
інкорпорованих до Корони Польської українських землях, де з плином часу дістав
напівофіційну назву Волинського статуту (або волинського права). Усупереч указівкам
низки сеймових постанов, Волинський статут жодного разу не був надрукований і
поширювався лише у рукописних копіях.

Текст статуту складався з 14 розділів, кожний з яких поділявся на статті (артикули). У

першому розділі було зібрано норми, що проголошували основні принципи права ВКЛ, а
також норми, що належали до державного права й державних злочинів, у другому -
норми, дотичні до оборони земської, у третьому - норми про права шляхти, у четвертому -
про суддів і суди, у п'ятому - норми сімейно-шлюбного права, у шостому - про інститут
опіки, у сьомому - про записи й продажі (про право відчуження маєтків за умови застави й
продажі), у восьмому - спадкові, у дев'ятому - про земельні суперечки, у десятому - про
лісові промисли, в одинадцятому - про насильства і злочини проти шляхти, у
дванадцятому - про злочини проти простих людей, у тринадцятому - про майнові злочини,
у чотирнадцятому - про злочини іншого характеру, зокрема про "вивід" феодально-
залежних селян.

У цілому правові норми, викладені в Литовському статуті 1566 p.. відображали коло
правовідносин того часу і цілком забезпечували державно-правовий захист інтересів стану
феодалів. До найбільш важливих норм, викладених у статуті, належали норми державного
права. Вони визначали територію держави, порядок утворення й діяльності державних
органів, права і привілеї панівного стану. Статут 1566 р. законодавчо закріпив привілеї та
чільну роль великих феодалів у державі.

За Литовським статутом 1566 р., до участі в обмеженні влади великого князя залучався й
сейм. Питання оголошення війни, встановлення податків і прийняття нових законів не
могли вирішуватися великим князем із панами-радою келейно, а тільки на загальному
сеймі.
Укладення в 1588 р. Третього Литовського статуту (Нового) мало на меті узгодити
литовське право з польським. Це було викликано великими соціальними і політичними
змінами, що сталися після втілення в життя реформи 1557 р. ("Устава на волоки") і акта
Люблінської унії 1569 р. З цією метою 1569 р. було вперше створено комісію, якій
доручалося узгодити статут із польським правом. Згодом була ще одна комісія, яка,
ймовірно (Й. Юхо), и уклала Литовський статут 1588 р. До складу цієї комісії входили
найбільш відомі юристи свого часу та окремі посадові особи ВКЛ.

Формально дія Третього Литовського статуту не поширювалася на українську територію,

але поступово він витіснив звідси попередній, Другий Литовський статут, завдяки
неодноразовим публікаціям: у 1588 p.- старобілоруською мовою, тобто в оригіналі, і лише
до середини XVII ст. чотири рази (1614, 1619, 1623,1648 pp.) - польською.

Основне державно-правове значення Литовського статуту 1588 р. полягало в тому, що він

законодавчо оформив збереження BKJ1 як самостійної держави всупереч акту
Люблінської унії. Укладачі статуту не внесли до нього жодної норми, що могла би бути
використана на шкоду державній самостійності ВКЛ.

Структурно Литовський статут 1588 р. складався з 14 розділів, у яких містилося 487

статей. До першого розділу увійшли різноманітні за характером норми, що їх можна
переділити на дві групи: норми, що стосуються основних положень, і норми, що
визначають покарання за державні злочини. Другий розділ охопив норми, що регулювали
виконання військового обов'язку шляхтою. У третьому розділі було викладено норми
державного права. Зокрема, проголошувалася недоторканність кордонів ВКЛ і збереження
його самостійності. Панівний стан змушений був піти на поступки щодо простих людей.
Так, до Литовського статуту 1588 р. було введено статтю про кримінальну
відповідальність шляхтича за вбивство простої людини.

Видання цього статуту мало винятково важливе значення для подальшого розвитку права
не тільки в Україні, а й у Білорусії та Литві. Він був важливим кроком у розвитку правової
думки і відображав зміни, що сталися в економічному розвитку. Статут був написаний і
видрукуваний друкарським способом староукраїнською (старобілоруською) мовою, що
робило його зрозумілим усьому населенню. Про те, що цю систематизацію було
проведено на високому науковому й практичному рівні, свідчить той факт, то Литовський
статут діяв до 1840 р.

Аналізуючи Литовські статути, вчені звертають увагу на певний дуалізм їхніх норм. З
одного боку, там містилися норми, що закріплювали нерівність людей, права і привілеї
стану шляхти, норми, що принижували людську гідність простих людей. З іншого боку,
до Литовських статутів було введено прогресивні на той час норми, що відображали
розвиток товарно-грошових відносин і появу паростків капіталізму, ідей Реформації і
гуманізму. Наприклад, проголошувався принцип рівності всіх перед законом, хоча й закон
не був рівним для всіх, обмежувалися джерела холопства, встановлювалася кримінальна
відповідальність шляхтича за вбивство простої людини, обмежувалася можливість
застосування покарання до неповнолітнього, надавалися ширші прана власникам
відчужувати свої маєтки, проголошувався принцип віротерпимості. Деякі норми
обмежували владу господаря (князя) і правлячої верхівки. Ряд статей зобов'язували
великого князя і державні органи управління діяти відповідно до закону, піклуватися про
інтереси держави й народу. Цю ідею особливо виразно було висловлено у передмові до
Литовського статуту 1588 р. Укладачі й редактори внесли низку прогресивних норм, що в
підсумку висунуло Литовські статути на одне з перших місць серед пам'яток феодального
права європейських країн. А Третій Литовський статут (1588 р.) у сучасній літературі
вважають перехідним документом від середньовіччя до нового часу. Водночас
Литовський статут став такою пам'яткою феодального права, яка у своїх трьох редакціях
зберігала руські правові традиції, і послідовно відображала суспільні зміни.

Отож, огляд найважливіших джерел права, що діяли на українських землях ВКЛ, залежно
від форми, порядку видання й суб'єкта, від якого вони виходили, можна переділити на
кілька груп. Найдавнішою формою законодавчих актів були листи або грамоти, згодом
названі привілеями. Сеймові постанови як поточне законодавство називались ухвалами,
статутами або конституціями. Адміністративні та судові акти оформлялись у вигляді
вироків, декретів, відповідей князя або листів чи грамот. Чіткого розмежування між цими
актами не було. А найвизначнішим результатом процесу систематизації правових норм у
Литовсько-Руській державі стали Литовські статути. Вони дають найбільш повне
уявлення про основні інститути цивільно - і кримінально-правового регулювання тієї
доби.

68.ПРАВОВА СИСТЕМА США у 19 на початку

20 .Джерела,форми права та їх характеристика
Особливістю правової системи США було те, що вона являла собою сукупність
федеральної правової системи і правових систем штатів, які при всій неповторності і
самостійності володіли внутрішньою єдністю.

Формування правової системи США почалося ще в колоніальний період. Всі 13 колоній,

незважаючи на відмінності в соціальному і політичному устрої, мали загальні правові
корені. Протягом XVII-XVIII ст. йшло активне освоєння англійської "загального права",
"права справедливості" і статутного права, які мали в колоніях пряму дію. Однак це
сприйняття не носило механічного характеру, спрощувало і прилаштовувало норми до
потреб колоніального суспільства.

на початку XIX ст. авторитет англійського "загального права" посилився. З 1804 р штати
Нью-Йорк і Массачусетс почали офіційну публікацію судових рішень, а слідом за ними ця
практика встановилася і в інших штатах. До 1880 р. було видано близько 4 тис, томів
рішень федеральних судів і судів штатів. Система "загального права" була сприйнята і
новоствореними штатами. Однак американське "загальне право" не було точною копією
англійської системи. У США набагато раніше відбулося злиття "загального права" і "вдачі
справедливості". Принцип судового прецеденту зобов'язував суди слідувати рішенням
вищестоящих судів, але власними рішеннями суди не вважали себе пов'язаними. Вищим
авторитетом в питаннях права був Верховний суд США, тлумачення якого стали
обов'язковими для всіх судів.

Поряд з системою "загального права" в США склалося писане, чи статутне, право,

основним джерелом якого стали конституції і прийняте на їх основі законодавство, як
федеральний, так і штатів. З 1828 р спочатку штат Нью-Йорк, а потім і інші приступили до
видання офіційних збірників законодавства.

У 1842 р в справі "Свіфт проти Тісон" суд вперше застосував доктрину "загального права
країни". Однак застосування цього принципу стало приводити до невиправданого
дуалізму рішень. В кінцевому рахунку було визнано, що поняття "федеральне загальне
право" суперечить духу конституції, оскільки закріплює пріоритет федеральних властей в
тих питаннях, які конституція відносить до відання влади штату.
Починаючи з 20-х років XIX ст. у США здійснювалася певна робота з метою
систематизування й кодифікації права. У штатах періодично видавалися офіційні збірники
законодавства. У 1848 р. у штаті Нью-Йорк було прийнято цивільний і кримінальний
кодекси, які потім стали зразком для законодавчої діяльності інших штатів. Однак у США
кодифікація права була явищем досить умовним, оскільки не кодекси й закони, а судові
рішення визначали особливості правової системи країни.

Наприкінці XIX ст. у США починається рух за уніфікацію права у штатах. Із цією метою в
1889 р. у США було створено спеціальний комітет, що розробив проекти деяких
уніфікованих законів, пов’язаних переважно з регулюванням торгівлі.

У 1892 р. було створено Національну конференцію уповноважених з уніфікації права

штатів, що рекомендувала суб’єктам федерації ухвалити до 200 проектів законів, які
переважно належали до торговельного права.

На початку ХХ ст. у США виникла потреба у проведенні кодифікаційної роботи також у

галузі федерального права. Так, у 1909 р. було прийнято федеральний кримінальний
кодекс, що охопив порівняно вузьке коло питань, віднесених конституцією США до
ведення федерації.

Цивільне право США. Цивільне право в США складалося з окремих правових інститутів:
право корпорацій, договірне право, право власності тощо. Регулювання цивільно-
правових відносин належало до компетенції окремих штатів, а в деяких із них було
прийнято цивільні кодекси. Федеральне законодавство США лише певною мірою
торкалося цивільно-правових відносин.

В історії цивільного права США великих змін зазнало правове становище як фізичних, так
і юридичних осіб. Так, на юридичний статус фізичних осіб значно впливало
законодавство, що стосується правового становища темношкірого населення. До
громадянської війни в США негри-раби взагалі не були суб’єктами права. Однак
звільнення негрів після перемоги північних штатів у війні ще не означало ліквідації їх
дискримінаційного статусу. У південних штатах приймали «Чорні кодекси», що
обмежували права негрів.

З кінця XIX ст. у США значного розвитку набуло корпоративне (акціонерне) право.
Правове становище підприємницьких корпорацій усталювалося переважно
законодавством окремих штатів. Таким чином, федеральна влада лише опосередковано
впливала на підприємницьку діяльність корпорацій.

З огляду на постійний розвиток корпоративної форми підприємництва в США суттєві

зміни відбувалися також у праві власності. Дрібні й середні фірми, що відігравали до
завершення громадянської війни головну роль в економіці, поступово відходили на
другий план

Швидкий індустріальний розвиток США у другій половині XIX ст. викликав

установлення й домінування асоційованої корпоративної форми власності. Для захисту
прав власності використовувалося законодавство штатів і традиційні форми позовів за
загальним правом.

У США серед інших цивільно-правових інститутів найбільше розвивалося договірне

право. До кінця XIX ст. договірні відносини закріплювалися насамперед у прецедентному
праві. У XIX ст. договірне право було перетворено у двох основних напрямах:
впровадження письмової форми для деяких найбільш важливих видів договорів і передача
договірних прав як різновид прав власності[69]. Особливе значення для договірних
відносин у США мали норми антитрестівського законодавства, які містять насамперед
Закон Шермана 1890 р., Закон Клейтона 1914 р. і Закон про Федеральну торговельну
комісію 1914 р.

Загалом антитрестівське законодавство обмежувало або навіть у деяких випадках

забороняло окремі види договорів, якщо вони спричиняли знищення або суттєве
порушення ринкової конкуренції в США. До антитрестівського права належало також
законодавство, що регламентує захист прав споживачів. Окремі норми, спрямовані на
захист прав споживачів, містилися в Законі про Федеральну торговельну комісію 1914
р[70].

Особливе місце серед цивільно-правових інститутів США посідало шлюбно-сімейне

право. Це право належало переважно до компетенції штатів. Федеральне право у питання
шлюбно-сімейних відносин практично не втручалося. Найважливішим джерелом
сімейного права США було законодавство штатів, що вирізнялося більшою
різноманітністю підходів до різних сторін сімейних і спадкових відносин.

2.3. Трудове право. В умовах формування робітничого класу в США у XIX ст. стрімкими
темпами розвивається трудове право.

У XIX ст. у судовій практиці США – основі правової системи держави – виникло уявлення
про незаконність профспілок робітників та організованих страйків.

Після завершення громадянської війни в США 1861 – 1865 рр. у деяких штатах країни
виникли спеціальні закони, що встановлювали тюремне ув’язнення та штрафи за
організацію страйків.

У США під тиском громадської думки у другій половині XIX – на початку ХХ ст. було
прийнято закони про дитячу й жіночу працю. Однак Верховний суд США визнав такі
закони неконституційними. Суд у цьому разі вважав, що законодавче обмеження
тривалості робочого дня позбавляє робітника конституційного права на більш тривалий
робочий день.

Договірні відносини робітників і підприємців у США набували перекручених форм також

через законодавство, що встановлювало расову дискримінацію у сфері праці та умов
життя негритянського населення.

2.4. Кримінальне право. Кримінальне право відповідно до конституції США, за винятком

тих його норм, які мають загальнофедеральне значення, було віднесено до ведення
окремих штатів.

На початку державної історії США кримінальне право розвивалося значною мірою під
впливом англійського загального права. Згодом багато прецедентів англійських судів
органічно було включено до американського загального права, що поступово
формувалося.
 У XIX ст., коли почалася законодавча робота над упорядкуванням кримінального права
штатів, дедалі більшу роль стали відігравати статути легіслатур окремих штатів.
Починаючи з 40-х років XIX ст. у багатьох штатах стали розроблятися кримінальні
кодекси, які були, як правило, розділами зводу законів штатів і належали до
кримінального права. Багато в чому вони ґрунтувалися на традиційних доктринах
загального права.

У 70-ті роки XIX ст. було здійснено спробу кодифікації кримінального законодавства
федерації. Однак більш ґрунтовно систематизацію федерального законодавства було
здійснено у Кримінальному кодексі 1909 р. Як і в Англії, у США всі злочини поділялися
на зраду, тяжкі злочини (фелонія) і проступки (місдимінор).

Основними видами покарання у США були страта, позбавлення волі та штраф.

Дуалізм законодавства (федерації та штатів) чітко відобразився також в історії

кримінально-процесуального права. На судочинство та всі кримінально-правові
процедури США значно вплинули судові традиції англійського загального права. Уже в
XIX ст. ці традиції доповнювалися новим законодавством штатів. Однак загалом
англосаксонська основа американського кримінально-процесуального права залишалася
без суттєвих змін.

Наприкінці XIX ст. усі питання кримінального процесу й судочинства вже включалися у
вигляді самостійних розділів до зводів законів штатів

69.СУТНІСТЬ РЕФОРМУВАННЯ ПРАВООХОРОНОЇ

СИСТЕМИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ІНТЕГРАЦІЇ з ЄС ТА
ВИКОРИСТАННЯМ ДОСВІДУ США.ПОРІВНЯЛЬНИЙ
АНАЛІЗ
Європейська інтеграція України передбачає забезпечення ефективного функціонування інститутів, які
гарантуватимуть верховенство права, додержання прав і свобод людини і громадянина, їх ефективний захист.
У зв’язку з цим одним з ключових завдань нашої держави є перетворення МВС на цивільний орган європейського
зразка. Ефективність правоохоронної системи взагалі та міліції/поліції зокрема впродовж багатьох років є однією з
найбільш актуальних проблем для України, її демократичного розвитку. Ще до початку Революції гідності
фахівцями було констатовано її критичне загострення – як наслідок дефіциту чіткої і прозорої, орієнтованої на
захист інтересів суспільства державної політики в цій сфері і тривалого зволікання з вирішенням цілого комплексу
правових, організаційних, соціальних, матеріально-фінансових проблем. Задовго до подій Майдану як
правоохоронні органи, так і держава загалом не користувались ані авторитетом, ані довірою, ані
спроможністю виконувати функції, покладені на них суспільством. Чисельні “реформи” імітувались і підмінялися
риторикою.
Резонансні події Майдану, зовнішня агресія у Криму та на сході України, –засвідчили, що недемократичні
державні “силові” інститути є джерелом загроз національній безпеці України.
 Питання реформування МВС, демонтаж пострадянської міліції і створення та розбудова
поліції європейського зразка, з огляду на євроінтеграційні прагнення України, мають бути
неподільно пов’язані з питанням захисту прав і законних інтересів громадян. Підписавши Угоду
про асоціацію з ЄС, політично

засвідчивши орієнтацію на європейські цінності в зовнішній і внутрішній політиці, Україна має виконати низку
зобов’язань.
Для подолання відповідних негативних явищ і створення оптимальної та ефективної системи МВС необхідно
здійснити комплекс заходів, спрямованих на перетворення МВС на цивільний орган європейського зразка та
створення в найближчій перспективі поліції як головного органу із забезпечення безпеки населення.
Основний зміст реформи правоохоронної системи України викладено у двох документах, схвалених
Кабінетом Міністрів у листопаді 2014 року:
 «Стратегія розвитку органів внутрішніх справ України»;
 «Концепція першочергових заходів реформування системи Міністерства внутрішніх справ».
З цих двох документів перший формулює загальну мету реформування МВС з огляду на наявні негативні
чинники у роботі відомства, а другий є більш конкретним та формулює необхідні кроки реалізації. Концепція
реформування було розроблена Експертною радою з питань дотримання прав людини та реформування
органів внутрішніх справ, сформованою переважно з представників громадськості і правозахисного середовища
у квітні 2014р. за ініціативою нового керівництва МВС на чолі з А.Аваковим. Від самого початку Експертна рада
задекларувала і продемонструвала максимальну відкритість як для громадянських активістів, так і для офіційних
осіб, які ввійшли до складу семи робочих груп. Додатково до участі в роботі були запрошені як спостерігачі
експерти Секретаріату Уповноваженого ВР України з прав людини, Центру Разумкова, Офісу координатора проектів
ОБСЄ, представництва ЄС та Комісара з прав людини Ради Європи в Україні, Посольства США, Моніторингової місії
ООН з прав людини в Україні.
До того ж, волю до реформування МВС проголошено у Коаліційній угоді, у Програмі дій Уряду, у
президентській Стратегії-2020. Продовжує свою діяльність Комітет Верховної Ради України з питань
законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності. Було ухвалено ряд законопроектів цього напрямку,
зокрема “Про національну поліцію”; “Про органи внутрішніх справ”... Реформування проводиться під керівництвом
Міністра внутрішніх справ України Арсена Авакова та його першого заступника Еки Згуладзе.
Загалом більшість заходів з реформування органів внутрішніх справ заплановано провести у 2015-2018 роках.
Реформування системи МВС має здійснюватися із додержанням принципів:
 оптимізації структури МВС:
МВС – це не «міністерством поліції», а цивільний та відкритий Home office, в якому Служба національної
поліції є лише складовою частиною.
МВС буде політичним органом управління ряду окремих служб, до складу яких можуть входити
Національна поліція, Національна гвардія, прикордонна та міграційна служби, служба з надзвичайних ситуацій та
інші служби (у разі їх утворення). Головною умовою побудови управлінських взаємовідносин між МВС та службами
буде фінансова та організаційно-управлінська самостійність кожної зі служб (як окремого центрального
органу виконавчої влади), отримана в результаті реформування та розроблення власної стратегії розвитку.
Витрати на бюрократичні потреби та управлінський апарат будуть зведені до мінімуму за рахунок
запровадження інформаційно-комунікаційних технологій управління.
МВС повинне мати єдину систему електронного документообігу. Уміння працювати в системі
електронного документообігу є професійно необхідною якістю кожного працівника МВС.
За Службою національної поліції буде закріплено функцію превенції та охорони
громадського порядку як за основним виконавцем, тому основними будуть служби дільничних
інспекторів та патрульної поліціїОдночасно поліція буде поділятися на адміністративну поліцію та
кримінальну поліцію, які працюватимуть у сферах власної компетенції, не дублюючи одна одну.
 верховенства права:
МВС буде регулярно проводити ревізію та оновлення нормативної бази з урахуванням нових
міжнародних документів, імплементованих Україною, рішень Європейського суду з прав людини, а
також рекомендаційних документів міжнародних інституцій. Нормативні акти буде зведено в один
комплексний документ (за прикладом європейських кодексів поведінки поліції Polіce Code of Conduct).
 деполітизації:
На рівні МВС буде розроблено систему менеджменту та механізми виконавчого контролю
(розмежування компетенції, усунення дублювання повноважень). У підрозділах МВС буде заборонено
використання будь-яких предметів чи техніки, що мають символіку політичних партій. Персоналу МВС
у службовий час буде заборонено висловлювати особисте ставлення до тієї чи іншої політичної партії та
обговорювати політику партій під час службових нарад. (Зменшення кількості uniformed staff.)
 демілітаризації:
Міністерство внутрішніх справ перетвориться в цивільний орган. Структурні підрозділи МВС
будуть цивільними службами, персонал яких, хоча й частково, буде виконувати службові обов’язки в
уніформі, проте не матиме спеціальних звань, аналогічних військовим, та не буде використовувати
військову атрибутику чи символіку.
Поряд з цим у службі Національної поліції, Національної гвардії, службі з надзвичайних
ситуацій та прикордонній службі атестованими працівниками (особами рядового і начальницького
складу та військовослужбовцями) залишатимуться лише працівники тих підрозділів, які безпосередньо
виконуватимуть завдання з охорони громадського порядку, гасіння пожеж, боротьби зі злочинністю,
охорони державного кордону, державних органів та важливих об’єктів тощо.
 децентралізації:
Територіальні органи та підрозділи будуть мати право самостійно вирішувати питання планування
поточної діяльності, кадрової політики та розподілу наданого бюджету, несучи повну відповідальність за
прийняті рішення перед місцевою громадою та керівництвом МВС.
Бюджетування МВС буде відрегульовано таким чином, що дозволить територіальним підрозділам
використовувати ресурси, надані місцевими органами самоврядування. Процедура отримання
додаткових надходжень до бюджету територіальних підрозділів передбачатиме механізм
антикорупційного контролю, а інформація про додаткові надходження буде відкритою для
громадськості.
Частина функцій з підтримки правопорядку (патрулювання громадських місць, дотримання правил торгівлі та
паркування транспортних засобів тощо) буде передано під юрисдикцію місцевої (муніципальної) поліції, створеної
за рішенням місцевих органів самоврядування, та буде фінансуватися за їх рахунок.
 підзвітності та прозорості в роботі:
МВС буде здійснювати інформаційну політику, яка забезпечить широкий багатоканальний зворотний зв’язок
з різними категоріями громадян (листування, особисті прийоми, соціальні мережі, електронне листування,
телефонні консультації). МВС повинне буде використовувати новітні інформаційні технології, розроблені, у тому
числі, для автоматизованого обліку будь-яких звернень громадян та гарантованої реакції персоналу на ці
звернення.
 тісної взаємодії з населенням та місцевими громадами:
Тому основним пріоритетом у роботі МВС буде визначено встановлення виключно партнерських засад
взаємодії з громадами в межах загальновизнаного у світі підходу community policing.
Персонал МВС постійно аналізуватиме проблеми місцевого населення та окремих груп для планування
службової діяльності та оцінки ефективності власної роботи.
Пріоритетом у діяльності поліції буде не стільки реагування на кримінальні прояви, скільки участь у
вирішенні всього комплексу проблем, які має населення конкретної місцевості у сфері дотримання закону. Від
поліції очікується прояв інтересу не лише до інформації, яка стосується правопорушень, але й до потреб громадян,
їх проблем та ускладнення стосунків, які становлять підґрунтя для загострення криміногенної ситуації.
 професійної підготовки персоналу:
МВС буде здійснювати поступове скорочення персоналу шляхом перерозподілу частини працівників серед
інших міністерств та органів виконавчої влади (СБУ, Державна фіскальна служба, Міністерство оборони), а також
шляхом їх звільнення з попереднім наданням послуг щодо отримання додаткової професійної освіти.
МВС матиме нові якісні критерії та процедури відбору кандидатів на службу. Зокрема, крім фізичних якостей
кандидата, будуть оцінюватися розумові здібності, особливості мотивації і самоконтролю; обачність, знання
власних переваг і недоліків; здатність розуміти почуття інших і вміння впливати на них…
 У МВС буде створено однакові умови для роботи чоловіків та жінок з урахуванням засад гендерної рівності,
а також розроблено антидискримінаційні механізми прийняття на роботу та успішне просування персоналу в
службовій діяльності.
Усі вакансії підлягають оголошенню серед персоналу з одночасним створенням умов безперешкодного
доступу кандидатів до участі в конкурсному відборі.
До складу кадрових та екзаменаційних комісій, що оцінюватимуть кандидатів на посади керівників
регіонального та національного рівнів, в обов’язковому порядку будуть входити представники місцевої громади,
неурядових організацій, органів місцевого самоврядування.

Персонал МВС повинен мати підвищену зарплату та соціальні пільги. Система освіти МВС має бути
побудована за ступеневим принципом та спрямована переважно на надання першопочаткового рівня
знань з орієнтацією на набуття професійно важливих умінь та навичок дій у конкретних ситуаціях. Заклади
освіти МВС пройдуть поетапне реформування: більшість вищих навчальних закладів МВС третього та
четвертого рівнів

едитації (інститути, університети) будуть перетворені в коледжі (вищі навчальні заклади другого рівня
акредитації). Коледжі МВС надаватимуть освітні послуги з отримання першопочаткової підготовки та підвищення
кваліфікації, а також для отримання освітнього рівня «бакалавр» (для керівників середньої ланки). Для підготовки
керівників вищої ланки Академія МВС буде здійснювати підготовку представників усіх служб, що входять до складу
МВС.
Власне МВС має наслідувати європейські зразки – коли в цивільному МВС знаходиться багато функцій,
пов’язаних з внутрішньою безпекою, внутрішньою політикою безпеки, а поліцейські функції є лише одним із
сегментів.
Цивільне МВС – це має бути та точка, яка дозволить розпорошеним донині відомствам, які мають свої власні
бази, маленькі центри надання адміністративних послуг, мати єдині цифри, показники, на основі яких будуть
вироблені і єдина політика, і рекомендації.
В ході реформи вже було сформовано Національну гвардію, КОРД (Корпус оперативно-раптової дії) - на базі
батальйонів особливого призначення та спецпідрозділів МВС; розпочались зміни у сфері пркуратури; створено
Національну поліцію (2 вересня 2015). Першою реформою в сфері поліції – стала реформа ДАІ, функції якої
перейшли до новоствореної дорожньої патрульної поліції(9 жовтня 2015 року). Спочатку реформа запрацювала у
великих містах України (Київ, Одеса, Львів, Харків…), а у вересні 2015 МВС розпочало другу програму по
запровадженню роботи поліцейських ще й в маленьких містечках і селах. В жовтні 2015 року Прем'єр-міністр
України Арсеній Яценюк і міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков оголосили старт набору поліцейських до
новоствореного Департаменту кіберполіції (протидія кіберзлочинності, способом застосовування на високому
професійному рівні новітні технології в оперативно-службовій діяльності).
Допомагають фінансувати реформування (в т.ч. Нац. поліції) західні донори, зокрема, США, Канада та
Євросоюз. Зокрема одним із тих, хто підтримує проект, є директор департаменту юстиції США Роберт Піккок.
Свідченням фінансової підтримки США є підписання Угоди
між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки про допомогу у галузі правоохоронної
діяльності та кримінальної юстиції (13.03.2015).
- використання досвіду США: порівняльний аналіз
Використання підтримки і досвіду США є ключовою прерогативою в ході реформування правоохоронної
системи України. Загалом, вже сама концепція реформування переймає багато аспектів функціонування
правоохоронних органів у США, зокрема, деполітизаці., децентралізацію… І такий курс має шанс на успіх, адже за
сучасних умов у Сполучених Штатах Америки (США) досить успішно функціонує одна з найбільш складних за своєю
структурою поліцейських систем. Поліцейські сили діють на федеральному (ФБР), штатному, місцевому (у містах,
графствах та інших муніципальних одиницях) рівнях. Існують органи поліції і в окремих міністерствах та відомствах:
міністерстві фінансів, митній службі, службі внутрішніх доходів, федеральних органах контролю за банками та
інших, а також приватна поліція. Важливо розуміти, що ми не можемо повністю перейняти принципи пр.сист. США,
адже за державним устроєм Україна є унітарною дерфавою, оді як США – федерація. До того ж, не передбачається
формування приватної поліції в Україні, коли подібна успішно функціонує в США.
 Істотною особливістю системи підготовки поліцейських у США є наявність численних приватних і державних
центрів підготовки. Один з найбільших федеральних центрів з підготовки кадрів для правоохоронних органів
знаходиться в штаті Джорджія (графство Глінко). Ще у 1970 році уряд США прийняв рішення про створення замість
численних невеликих навчальних закладів з підготовки кадрів для різних урядових органів одного потужного
навчального центру. У теперішній час це один з найбільших навчальних закладів США, що здійснює підготовку на
короткострокових курсах (до 18 місяців) фахівців більше 70 правоохоронних відомств. Вступники до Центру
навчання вже повинні мати певний рівень освіти, оскільки деякі федеральні служби приймають на роботу осіб, які
мають ступені бакалавра або навіть магістра. Навчання в Центрі максимально орієнтоване на підготовку фахівців до
майбутньої професійної діяльності. Загалом Центр дає базові знання, відтак після його закінчення багато
випускників проходять додаткове навчання за місцем служби.
Схожі уніфікаційні тенденції до підготовки спеціалістів наявні і в Україні, зокрема створення коледжів замість
інститутів і т.п., а також підготовка фахівців усіх служб МВС вищої ланки(з наявністю ступеню «бакалавр») буде
здійснюватись єдиною Академією МВС. Щодо додаткового навчання, організовуватимуться атестаційні курсу в ході
яких спеціаліст матиме змогу підтвердження, підвищення і поглиблення кваліфікації.
Більшість поліцейських органів США приймає на службу кандидатів, які мають середню або вищу освіту. У
небагатьох департаментах поліції встановлені вимоги вищої освіти для співробітників. В Україні ж теж надається
перевага бажаючим працювати в поліції з вищою освітою, але на даному етапі ця характеристика не є
обов»язковою, відбір є «відкритим» за словами Еки Згуладзе. Адже враховується потреба у встановленні довіри
населення до поліції, і будь-які обмеження в цьому плані можуть негативно вплинути на даний процес. Але, з
остаточним встановленням і більш довгим і ефективним функціонуванням Нац поліції, врто очікувати тенденції
запиту на наявність вищої освіти.
Система професійної підготовки кадрів правоохоронних органів щільно взаємопов’язана з системою відбору –
рекрутингом кадрів. Однією з характерних особливостей системи рекрутингу кадрів в правоохоронних органах є
високий конкурс. Зумовлено це тим, що професія поліцейського або співробітника федерального правоохоронного
агентства в США є високопрестижною і добре оплачуваною. В Україні зарплата поліцейського становить 8 -10
тисяч. Звісно такі суми не можуть повністю забезпечити антикорупційну політику в МВС, але на даному етапі
держава не може запропонувати більше.
Основними методами професійного відбору на роботу і навчання в США є: аналіз документів кандидата;
селекційні інтерв’ю; біографічне опитування; психологічне тестування; центри оцінки. Більше того, у системі
підготовки поліцейських кадрів США враховані й питання запобігання корупції та недопущення конфлікту інтересів
(зокрема, розроблені довідники з питань етики, принципи етичної поведінки, стандарти етичної поведінки для
службовців органів виконавчої гілки влади). Після цих етапів відбору кандидат проходить співбесіду в
поліцейському департаменті і у разі його успішного проходження направляється на медичне та психолого-
психіатричне дослідження. Кандидат, який успішно пройшов відбір, направляється до поліцейської академії для
отримання професійної підготовки і після її завершення зараховується до штату.
В Україні теж запроваджено нову систему відбору дуже близьку до американської. Претендентам доведеться
пройти два тести. Один з них - тест щодо загальних навичок, який допоможе виявити загальну підготовку
прецедента .Це стосується навичок мовного, логічного мислення, письмові навички і комунікація. Другий тест - на
особистість - це тест на особисту мотивацію, самооцінку, почуття відповідальності, як людина може триматися у
стресових ситуаціях. Другий тест є практично точним аналогом до тесту США. Після цього претендентам доведеться
пройти співбесіду. Працівників Національної поліції перевірятимуть на поліграфі та «тестах благонадійності»
Midot(ці тести – за Ізраїльським зразком) за словами керівника Національної поліції Хатії Деканоїдзе. Отже,
загальнв етапи відбору до поліції є в чомусь аналогічними, а в чомусь і більш поглибеними, ніж в системі поліції
США.
В США існує виборність керівників місцевої міліції. На жаль, це ідеальна конструкція, яка працює у США, але в
Україні вона буде занадто заполітизованою.
До того ж США поліцейські купують зброю за власний кошт і на свій вибір, але цей вибір повинен бути в
рамках вимог і стандартів, встановленних відділом до вогнепальної зброї, яким можуть бути озброєні поліцейські.
При цьому враховують технічні характеристики моделі, безпека її застосування, надійність тощо. В Україні
відповідно до нинішнього законодавтва дана модель не може застосовуватися, але це вже питання не поліції, а
легалізації зброї.
Голова Національної поліції України Деканоїдзе повідомила, що США в 2016 році нададуть підтримку в
розвитку Нацполіції і що 2016 рік буде ключовим для реформ у Національній поліції.
Загалом міліція пішла у минуле. Поліція формується активно і за спяння провідних світових держав, зокрема
США, що надіслали своїх фахівців з Кліфорнії, Огайо… для підготовки перших когорт українських полісменів. Але
працівники поліції часто ті самі за рахунок перепризначення. В першу чергу у тих підрозділах, які мають
здійснювати процес кримінальної юстиції. Тобто, приймати заяви громадян і реагувати на злочини. Утім всі старі-
нові поліцейські пройдуть переатестації відбору за нової системою.

70. Організація державної влади, територіальний устрій та

законодавство в Україні періоду Директорії УНР
v Центральну державну владу (законодавчу, виконавчу, судову та військову)
зосереджувала в своїх руках Директорія УНР у складі 5 директорів (С. Петлюра, В.
Винниченко, П. Андрієвський, А. Макаренко, Ф. Швець). Щоправда жодного документа,
який би визначав її правовий статус, так і не було прийнято. За сучасними критеріями
Директорію можна назвати колегіальною хунтою, наділеною диктаторськими
повноваженнями.
v Директорія призначала виконавчо-розпорядчу владу - Раду Народних Міністрів у
складі 18 міністрів. Чіткого розмежування повноважень Ради з Директорією вже не було.
Усвідомлюючи і декларуючи тимчасовий характер діяльності, v Директорія намагалася
створити постійно діючий парламент. Першою спробою був Конгрес трудового народу,
обраний за принципом територіального представництва і скликаний 22-28 січня 1919 р. у
Києві, який прийняв "Закон про форму влади на Україні". За ним створювалася Президія
Конгресу та комісії у складі Директорії. Проте більше скликати сесію Конгресу не
вдалося. Законами 1920 р. передбачалося створення президентсько-парламентської
республіки з Головою Держави (президентом) та Державною Народною Радою чи Сеймом
(парламентом). Але вони залишилися нездійсненими.
v Місцеве управління відповідало адміністративно-територіальному поділу держави на
губернії, повіти, волості, міста та села. У режимі державного керівництва діяли комісари
(губернські, повітові та волосні) і отамани (сільські та міські), яким підпорядковувалися
місцеві правління. Директорія відновила вповні дореволюційні земські (зібрання та
управи) і міські (думи та управи) органи самоврядування. Окрім того, паралельно з ними
продовжували повсюди діяти ради депутатів (робітничих, селянських, солдатських).
Конституційне право. Директорія не відновила чинності Конституції УНР доби ЦР.
6 травня 1920р. проголошено обіцянку створити і прийняти Конституцію.
Липень 1920р. створення комісії з розробки Конституції
Жовтень 1920р. проект нової Конституції (за науковим обгрунтування один з найкращих
проектів того часу)
Закони:
 v Закон « Про відновлення недоторканості особи на території УНР
v «Про державну мову»
v «Про форму влади в Україні»
Цивільне і кримінальне право. Майже повна відсутність нормативних актів Директорії в
галузі цивільного і кримінального законодавства.
Цивільні правовідносини регулювалися 10 т. Зводу законів Російської імперії.
Закон «Право на землю» - скасування приватної власності.(8 січня 1920).

Після зречення 14 грудня 1918 р. влади гетьманом П. Скоропадським, війська Директорії, яка
утворилася напередодні, 18 грудня вступили в Київ і в Україні відновилася УНР. Але першу УНР друга
нагадувала лише назвою та деякими напрямами національної політики. В цілому ж суть була іншою -
це була нова форма української державності новітнього часу. Творилася вона у вкрай несприятливих
умовах боротьби за територію України більшовиків, білогвардійців та польських шовіністів. Проте,
незважаючи на перешкоди, діячам другої УНР вдалося створити власну, оригінальну державно-
правову систему. Нормативними актами того періоду були декларації, розпорядження,
інструкції, універсали, закони.
 Центральну державну владу (законодавчу, виконавчу, судову та військову)
зосереджувала в своїх руках Директорія УНР у складі 5 директорів (С. Петлюра, В. Винниченко, П.
Андрієвський, А. Макаренко, Ф. Швець). Щоправда жодного документа, який би визначав її правовий
статус, так і не було прийнято.
Директорія призначала виконавчо-розпорядчу владу - Раду Народних Міністрів у складі 18
міністрів. Статус Ради Народних Міністрів як виконавчого органу закріпив "Закон про форму влади
на Україні". Рада Народних Міністрів затверджувалася Директорією і була відповідальна перед
нею. Чіткого розмежування повноважень Ради з Директорією вже не було.
Усвідомлюючи і декларуючи тимчасовий характер діяльності, Директорія намагалася створити
постійно діючий парламент. Першою спробою був Конгрес трудового народу, обраний за принципом
територіального представництва і скликаний 22-28 січня 1919 р. у Києві, який ухвалив Акт злуки
із ЗУНР та прийняв "Закон про форму влади на Україні"(28 січня 1919 року). Закон передбачав
утворення при Директорії з числа делегатів різних комісій: оборони, земельної, бюджетної,
закордонних справ… За ним створювалася Президія Конгресу та комісії у складі Директорії. Проте
більше скликати сесію Конгресу не вдалося. Конгрес Трудового народу був останньою спробою
Директорії закласти основи державного будівництва в Україні. На цьому шлях до парламентаризму,
який було започатковано ще Центральною радою, закінчується. Політичні умови не дали можливості
Директорії втілити вжиття навіть те, що було започатковано Конгресом. Без змін було залишено
систему центрального управління. Поділ міністерств на відділи і департаменти, запроваджений
Центральною радою, зберігся. Законами 1920 р. передбачалося створення президентсько-
парламентської республіки з Головою Держави (президентом) та Державною Народною Радою чи
Сеймом (парламентом). Але вони залишилися нездійсненими.
 Місцеве управління відповідало адміністративно-територіальному поділу держави на
губернії, повіти, волості, міста та села. У режимі державного керівництва
діяли комісари (губернські, повітові та волосні) і отамани (сільські та міські), яким
підпорядковувалися місцеві правління.
 24 червня 1919 року Міністерство внутрішніх справ затвердило інструкцію "Про
тимчасову організацію влади на місцях". Відповідно Інструкції волосний комісар
призначався на посаду повітовим, повітовий — губернським і затверджувався
Міністерством внутрішніх справ. Губернського комісара призначав Міністр внутрішніх
справ і затверджувала Директорія. Виконавчими органами на рівні повіту були
комісаріати, а на рівні губернії — управління. Останнє поділялося на п'ять відділів:
 загальний, адміністративний, паспортний, інспекції міліції, бухгалтерсько-
рахунковий.
 Директорія відновила вповні дореволюційні земські (зібрання та управи) і міські
(думи та управи) органи самоврядування. Окрім того, паралельно з ними
продовжували повсюди діяти ради депутатів (робітничих, селянських,
солдатських). Хоча в цілому на місцях панувала отаманщина - влада місцевих
авторитетів, особливо у повітах і волостях (Апгел, Зелений, Махно). Система органів
самоврядуваня і їхніх повноваження не отримали чіткої правової основи.
 Територіальний устрій: В листопаді 1918 Директорією було відновлено
законодавство УНР, в тому числі закон про адміністративний поділ. Після
проголошення Акту Злуки адміністративно-територіальний устрій територій, які
контролювала Директорія, визначався законом «Про організацію адміністративної
влади УНР у місцевостях, звільнених від більшовицької окупації». Згідно з цим
законом влада на місцях належала органам місцевого самоврядування — Трудовим
радам. Однак нормальне функціонування цих органів за умов воєнного стану не
могло бути забезпечене, і фактично адміністративні функції здійснювали військові
отамани і комісари Директорії. Територія республіки поділялася на Західну (ЗО УНР) і
Східну області. Східна область складалася з Київської, Харківської, Полтавської,
Чернігівської, Катеринославської, Херсонської, Житомирської, Кам’янецької і
Холмської губернії. Столицею УНР вважався Київ, хоча фактично головним містом в
різні часи ставали Вінниця і Кам’янець-Подільський. На початку червня 1919 р. в
результаті наступу польських військ територія ЗОУНР обмежувалася невеликою
частиною півдня Тернопільщини — між річками Збруч і Дністер та лінією Заліщики-
Чортків-Гусятин.

71. Передумови революції у Франції кінця ХVІІІ ст.

Особливості і основні етапи французької революції
кінця ХVІІІ cт. „Декларація прав людини і
громадянина”, 1789 р.
 Передумови
 У другій половині XVIII ст. Франція вступила в період кризи. Поразка в Семилітній
війні (1756-1763 pp.) наочно продемонструвала слабкість Франції, яка раніше
вважалася наймогутнішою державою Європи. Міжнародний авторитет країни сильно
підупав.

Серед обкладеного численними податками народу зростало невдоволення пануванням

феодальних порядків, поділом суспільства на стани, привілеями дворян і духівництва. Панівний у
Франції феодальний режим — «старий порядок» — стримував розвиток країни. Її вищі верстви —
банкіри, власники фабрик — мали мільйонні статки, давали позики королю, але не мали ніяких
політичних прав.
1787 і 1788 роки були неврожайними. Зросли ціни на хліб. Сильний град 1788 р. знищив урожай, а
сувора зима 1788-1789 pp. виморозила виноградники й сади. У країні почався голод.
У 1787 р. почалася торговельно-промислова криза, зініційована укладанням торгового договору
1786 р. з Великою Британією, який звільнив англійські товари від ввізних мит. Це було вигідно
дворянам , але невигідно підприємцям, бо він завдав тяжкого удару французьким майстерням і
мануфактурам. У промисловості й торгівлі почався спад, закривалися підприємства. Зростало
безробіття.Почастішали виступи селян та міської бідноти.
Марнотратство королівського двору, відсутність можливостей впливати на державну політику
викликали дедалі більше роздратування серед буржуазії. За часів правління Людовіка XV (1715-1774
pp.) державна система та економіка Франції поступово деградувати. Його наступник Людовік XVI (1774
—1792 pp.) не міг зарадити справі й вивести країну з економічної та торгово-промислової кризи.
Щорічний дефіцит у скарбниці перевищував 80 млн ліврів, а державний борг сягав 4,5 млрд ліврів.
Щоб уникнути фінансового банкрутства своєї держані, король, за порадою міністра фінансів, вирішив
здійснити податкову реформу. Для її розгляду передбачалося скликати Генеральні штати, найвищий
орган станового представництва феодальної Франції, які не збиралися з 1614 року.( Склад Генеральних
Штатів: від дворян — 270 депутатів, від духовенства — 291 депутат, від третього стану — 578).
Хід революції
Скликання Генеральних штатів: 17 червня 1789 р. Третій стан (буржуазія, інтелігенція) не
погодився на становий принцип під час голосування, коли кожен стан мав один голос, а отже
дворянство і духовенство завжди мали два голоси проти одного. Вони проголосили себе
представниками всієї нації, а Генеральні Штати — Національними зборами, вищою владою в країні.
Одночасно вони проголосили принцип недоторканності депутатів.Людовик XVI зробив спробу
припинити діяльність законодавчого органу, наказавши замкнути зал засідань. Але депутати третього
стану зібралися в приміщенні для гри в м’яч. Оскільки стільців там не було, депутати стоячи присягнули
збиратися доти, доки не буде прийнято конституцію.

9 липня 1789 р. Національні збори оголосили себе Установчими зборами, що давало їм право на
прийняття конституції.
Людовик XVI почав збирати сили для розправи з непокірними депутатами. Народні маси Парижа
піднялися на боротьбу проти абсолютної монархії.

 Взяття Бастилії: За боротьбою між депутатами й королем слідкувала вся

Франція. Невдоволення народу зростало щодня. Навіть війська почали
підтримувати парижан. Кілька сот виборців французької столиці створили
Паризький комітет - фактично муніципальне управління містом. Комітет,
своєю чергою, організував озброєні загони - Національну гвардію. 14 липня
 величезний натовп заволодів арсеналом і, вже озброєний, рушив до державної
тюрми-фортеці, військовий гарнізон якої підтримував короля.Повсталі увірвалися до
Бастилії та захопили ЇЇ. Цілу ніч святкували перемогу парижани. Король змушений був
визнати Установчі збори і вивести війська з Парижа. Здобуття Бастилії стало початком
революції та її першою перемогою. Революція миттєво поширилася на провінції, де
представники третього стану створювали нові виборні органи влади. Руйнувалися
найбільш ненависні острови старого режиму - в'язниці. Повсталих підтримували
місцеві загони Національної гвардії. Налякані дворяни тікали з маєтків. "Падіння
фортеці Бастилії стало падінням усіх фортець", - писав французький письменник
Віктор Гюго.
 «Декларація прав людини і громадянина», 1789 р.
 26 серпня 1789 р. Установчі збори прийняли Декларацію прав людини і громадянина,
яка складалася з преамбули й 17 статей, де викладено «природні, невідчужувані й
священні права» людини. Вона проголосила:
 1. Принцип національного верховенства — тобто нація визнавалася єдиним
джерелом влади.
 2. Люди народжуються “вільними і рівними у правах”.
 3. “Свобода, власність, безпека й опір гнобленню” є природними правами людини.
 4. Власність не повинна бути пов’язана феодальними обмеженнями і повинностями.
  5. Недоторканність приватної власності.
 6. Свободу слова, думки, совісті, друку, віросповідань, вибору будь-яких занять,
недоторканність особи.
 7. Свобода полягає в праві робити все, що не шкодить іншому.
 8. Закони повинні бути однаковими для всіх.
 9. Вибори, але з майновим цензом.
 Відмова короля затвердити Декларацію прав людини і громадянина, нестача
продовольства в Парижі призвели до того, що озброєний натовп парижан із
трикольоровими прапорами революції вирушив на Версаль і оточив там
королівський палац. Переляканий король змушений був підписати Декларацію і
переїхати до Парижа.
 Значення: Декларація прав людини і громадянина:
 • заклала підмурів’я буржуазно-демократичного ладу;
 • відіграла прогресивну роль для того часу;
 • проголосила загальнолюдські принципи рівності людей у правах і перед законом,
ідею народовладдя;
 • мала величезне значення для країн Європи в боротьбі проти абсолютизму й
феодалізму;
 • стала попередницею конституцій багатьох європейських держав того часу.

72. Революція гідності в Україні 2014 року та законодавче

регулювання запобігання корупції в сучасній Україні.
Корупція в Україні має ознаки загальнонаціонального лиха. Саме високий, нестерпний рівень
корупції став однією з причин, що призвела до Революції Гідності в Україні наприкінці 2013 – на
початку 2014 року.
Політичні й суспільні зміни в Україні були спровоковані відходом політичного керівництва
країни від законодавчо закріпленого курсу на євроінтеграцію та протидією цьому курсу, а глибше –
корупціоналізацією державної влади в цілому: надмірною концентрацією влади в руках Президента
В. Януковича та його клану, створенням системи управління з ознаками антидемократичного режиму
тощо.
Таким чином, масштаби й інтенсивність розростання корупції упродовж 2013 року в Україні,
серед інших причин та умов, призвели вже не до окремих політичних протестів у країні, а
запустили механізм революційної зміни влади в державі, що в 2014 році уможливив обрання нового
Президента України та нового складу єдиного законотворчого органу – Верховної Ради України. І вже
восени 2014 року відбулося прийняття низки нових антикорупційних законів. Саме ці закони мають
призвести до вдосконалення системи запобігання і протидії корупції в Україні.
Було ухвалено загальнодержавну антикорупційну стратегію, закони України «Про
запобігання корупції» від 14.10.2014 р., «Про засади державної антикорупційної політики в Україні
на 2014–2017 роки» та «Про створення Національного антикорупційного бюро».

 В антикорупційнй стратегії України на 2014–2017 роки зазначається, що в Україні

окремими повноваженнями щодо формування і реалізації антикорупційної політики наділені кілька
інституцій, серед яких: Національний антикорупційний комітет; Міністерство юстиції Україн;
Урядовий уповноважений з питань антикорупційної політики.
Заходи щодо запобігання корупції теж визначено в Антикорупційнй стратегії: 1)
антикорупційна експертиза виборчого законодавства та перегляд його на основі висновків щодо
корупціогенності та європейських стандартів, зокрема рекомендацій Європейської Комісії «За
демократію через право» (Венеціанської комісії);
2) ухвалення законодавство щодо виконання рекомендацій Групи держав проти корупції (GRECO)
про встановлення обмежень і забезпечення прозорості й підзвітності фінансування політичних партій
та виборчих кампаній;
3) ухвалення законодавство щодо особливих механізмів запобігання конфлікту інтересів у
діяльності виборних посадових осіб;
4) ухвалити законодавство щодо визначення правових засад лобіювання;
5) ухвалення законодавство щодо посилення громадського контролю за прийняттям рішень
виборними посадовими особами, зокрема через запровадження механізму попереднього
громадського обговорення суспільно важливих рішень
6) підвищеня рівня прозорості діяльності Верховної Ради України та місцевих рад.
Таким чином, Антикорупційна стратегія обґрунтовує мету (дерево конкретних цілей) та містить
системні, науково обґрунтовані заходи для її реалізації як на найближчу, так і на середню та
віддалену перспективу.

 Ухвалений же парламентом України 14 жовтня 2014 р. Закон України «Про запобігання

корупції» вступив в силу 26 квітня 2015 року і закріплює правові й організаційні засади
функціонування системи запобігання корупції в Україні, зміст та порядок застосування превентивних
антикорупційних механізмів, правила щодо усунення наслідків корупційних правопорушень.
Цим законом визначається спеціальний статус, права й обов’язки, склад, правовий захист і гарантії
незалежності членів та службовців апарату Національного агентства з питань запобігання
корупції, яке є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує
державну антикорупційну політику, відповідає перед Верховною Радою України й підконтрольне їй та
підзвітне Кабінетові Міністрів України, оскільки ним і утворюється
Також він передбачає ведення Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні або
пов’язані з корупцією правопорушення, що формується та ведеться Національним агентством.
Відомості про осіб, які входять до особового складу органів, що провадять оперативно-розшукову або
розвідувальну чи контррозвідувальну діяльність, належність яких до вказаних органів становить
державну таємницю, та яких притягнуто до відповідальності за вчинення корупційних правопорушень,
вносяться до розділу з обмеженим доступом Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні
або пов’язані з корупцією правопорушення.
Також Закону України «Про запобігання корупції» імплементує антикорупційні програми
юридичних осіб. Антикорупційною програмою юридичної особи є комплекс правил, стандартів і
процедур щодо виявлення, протидії та запобігання корупції у діяльності юридичної особи
Окрім того, у зв’язку з прийняттям Закону України «Про запобігання корупції» внесено зміни і
доповнення до: Кримінального кодексу; Господарського кодексу України; Цивільно-процесуального
кодексу України; Кримінально-процесуального кодексу України; Закону України «Про державну
службу»; Закону України «Про Конституційний Суд України» та інших.

 Закон України «Про Національне антикорупційне бюро України» від 14 жовтня 2014р.
визначає правові основи організації та діяльності Національного антикорупційного бюро України.
Національне антикорупційне бюро України є державним правоохоронним органом, який буде
розслідувати злочини, скоєні народними депутатами, членами Кабміну та чиновниками інших органів
виконавчої влади, депутатами місцевих органів влади, суддями, прокурорами, силовиками,
керівництвом великих держкомпаній. Завданням Національного бюро, яке утворюється Президентом
України, є протидія кримінальним корупційним правопорушенням, які вчинені вищими посадовими
особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та
становлять загрозу національній безпеці. Національне є незалежним органом і складається з
центрального і територіальних управлінь, які є юридичними особами публічного права.

 + Характеристика правового забезпечення протидії та запобігання корупції та створення

його механізму в цілому була б неповною, як і сама ця діяльність, без органічного Закону України «Про
очищення влади» від 16 вересня 2014 р. , яким передбачено вичерпний перелік посад, щодо яких
здійснюється люстрація.

 Відносно нещодавно 26 вересня 2015 року був виданий Указ Президента України про
внесення змін до Положення «Про Національну раду з питань антикорупційної політики»,
затвердженого Указом Президента України від 14 жовтня 2014 року (зі змінами, внесеними Указом від
14 березня 2015 року.

Важливо пам’ятати, що загалом антикорупційним законодавством займається Департамент

антикорупційного законодавства та законодавства про правосуддя Міністерства юстиції
України.
До того в 2014 році відновили чесну роботу телефони «гарячої лінії» щодо корупційних
правопорушень: Генеральної прокуратури України щодо порушення прав фізичних осіб – підприємців
та господарюючих суб’єктів; СБУ щодо особливо небезпечних злочинів проти держави; урядова
телефонна гаряча лінія; приймальня МВС України; телефонна лінія Національного агентства з питань
державної служби (про випадки корупції серед державних службовців); а якщо корупційне
правопорушення має регіональний масштаб, повідомлення приймали й приймають зазначені установи
областей України і м. Києва.
У цілому в Україні після Революції Гідності створено й запрацював цілісний правовий та
інституційний механізм запобігання корупції.

ЦЕ НА ВСЯК ВИПАДОК ПЕРЕГЛЯНЬТЕ, ТЕ ЩО ЗМОГЛА

ЗНАЙТИ
Перелік антикорупційних утворень – взагалі їх ще
більше
Комітет Верховної Ради України з питань запобігання і протидії корупції — профільний
комітет Верховної Ради України.
Створений Постановою Верховної Ради України 4-VI від 04 грудня 2007 р.
До грудня 2014 року мав назву Комітет з питань боротьби з організованою злочинністю і
корупцією.
Комітет здійснює законопроектну роботу, готує, попередньо розглядає питання, віднесені до
повноважень Верховної Ради України, та виконує контрольні функції у таких сферах відання:
 боротьба з корупцією;
 боротьба з організованою злочинністю;
 відповідальність за легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом;
 боротьба з тероризмом.

Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК) — центральний орган виконавчої

влади України зі спеціальним статусом, який забезпечує формування та реалізацію державної
антикорупційної політики.
Створення Національного агентства передбачене Законом України «Про запобігання корупції»,
прийнятим 14 жовтня 2014 року. Закон уводиться в дію з 26 квітня 2015року.
Національне агентство з питань запобігання корупції має превентивну функцію, зокрема щодо
перевірки декларацій всіх державних службовців і стилю їх життя, розкриття будь-якої інформації з
приводу фактів корупції чи зловживання посадою. Запуск роботи антикорупційного агентства є однією
з вимог Європейського Союзу щодо безвізового режиму з Україною
Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами,
одержаними від корупційних та інших злочинів (Агентство з розшуку/повернення
активів[1]) — центральний орган виконавчої влади України зі спеціальним статусом, що забезпечує
формування та реалізацію державної політики у сфері виявлення та розшуку активів, на які може бути
накладено арешт у кримінальному провадженні, та/або з управління активами, на які накладено арешт
або якіконфісковано у кримінальному провадженні.
Створене Законом України від 10 листопада 2015 року № 772-VIII. Це є одним з основних критеріїв
виконання Україною Плану дій з лібералізації візового режиму з ЄС
Націона́льне антикорупці́́йне бюро́ Украї́ни (НАБУ) — правоохоронний орган з широкими
силовими повноваженнями, на який покладається попередження, виявлення, припинення та
розкриття корупційних злочинів.
Національне бюро утворене Президентом України 16 квітня 2015 року. Того ж дня Директором
Бюро став Ситник Артем Сергійович[
Спеціалізо́вана антикорупці́йна прокурату́ра — в Україні — самостійний структурний
підрозділ Генеральної прокуратури України, на який покладається:
1. здійснення нагляду за додержанням законів під час проведення оперативно-розшукової
діяльності досудового розслідування Національним антикорупційним бюро України;
2. підтримання державного обвинувачення у відповідних провадженнях;
3. представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, передбачених
законом і пов'язаних із корупційними або пов'язаними з корупцієюправопорушеннями.
З процесом створення Спеціалізованої антикорупційної прокуратури жорстко пов'язані
перспективи візової лібералізації між Україною і Європейським Союзом.
Створення Спеціалізованої антикорупційної прокуратури очікувалося 1 грудня 2015 року, і
напередодні був призначений її керівник — Назар Холодницький.


73. Судоустрій та судочинство (основні риси судового процесу) на

українських землях в часи Великого князівства Литовського.
Характеризуючи суд і процес Великого князівства Литовського, слід
відмітити, що до кінця XIV ст. суди і процесуальне право розвивалися
подібно до суду і процесу Київської Русі. До системи судів входили:
1) Великокнязівський суд - суд з необмеженою компетенцією, йому були
підсудні всі справи;
2) Територіальні суди - обласні, суди намісника, вищою інстанцією для них
був Суд воєводи;
3) Домініальні суди - одноособові, суди магнатів та шляхти над
селянством. Їх діяльність регламентувалася Судебником Казимира 1468 р. і
привілеєм 1457 р.;
4) Копні, Громадські суди - подібні до Общинних судів Київської Русі
5) Існували ще Громадські суди селян та міщан, які називались "копнеш"
(люди сходились на їх засідання копою, тобто гуртом). Копнеші суди були
найдавнішими, досить авторитетними і тому навіть у Третьому Литовському
статуті йшлося про їх збереження. Це був суд звичаєвого права, він
перебував у тісному зв'язку зі старим вічевим зібранням (в його актах копа
часто називалася віче). Юрисдикції такого суду підлягало все населення
"копного" округу. Але пани і шляхта швидко звільнилися від
підпорядкування цим судам, і вони стали, таким чином, виключно
селянськими сулами.
В середині XVI ст. проводиться реформа судової системи:
У 1564 р. на Бєльському сеймі під тиском шляхти магнати відмовились від
прав здійснення власного судочинства, внаслідок чого Великий князь
заснував Земські та Гродські (замкові) суди,
а з 1566 р. - Підкоморні суди, які займалися земельними справами.

Земські суди створювалися в усіх повітах і складалися з судді, підсудка та

писаря. Вони обиралися шляхтою і затверджувалися Великим князем.
Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого князя. Розглядали
переважно цивільні справи.
За Статутом 1566 р. Литва і руські землі були поділені на 30 судових повітів.
Таким чином, суди у Великому князівстві Литовському були невід’ємні від
адміністрації.
Також в XVIст. зявляється Суд асесорів – розглядав справи, які раніше
належали до компетенції суду великого князя, діяв за його особливим
дорученням.

74. Причини виникнення Паризької комуни. Паризька комуна як форма

органів самоврядування у Франції.
Паризька Комуна 1871 року — перша пролетарська революція і
перший уряд робочого класу, що проіснував в Парижі 72 дні (18 березня —
28 травня). Виникнення Паризької Комуни було закономірним історичним
явищем, викликаним глибокими соціальними протиріччями усередині
французького суспільства, що загострилися до кінця 60-х рр. у зв'язку із
завершенням промислового перевороту, зростанням чисельності і
організованості пролетаріату, підвищенням його класової свідомості; в той
же час Паризька Комуна з'явилася в результаті боротьби французького і
міжнародного робочого класу проти капіталістичної експлуатації і
політичного панування буржуазії.
Коли 19 липня 1870 р. Наполеон III оголосив війну Пруссії, він сподівався на
швидку перемогу, проте через великий апломб і самовпевненість зазнав
поразки.

За п'ять тижнів імперія розвалилася. Був створений новий уряд.

Новий уряд не збирався боротися з прусськими військами. Він більше боявся
свого власного народу і тому за всяку ціну намагався домовитися з Пруссією і
підписати мир.

Політика національної зради, до якої вдався уряд Трошю, викликала загальне

незадоволення. Патріотичні настрої, гасла захисту вітчизни все частіше
перепліталися з вимогами революційної перебудови суспільства.

B кожному з 20 округів Парижа виникають комітети пильності, делегати від

яких утворюють Центральний комітет двадцяти округів Парижа. (ЦКДОП)

Він перетворюється на організаційний центр робітничого класу та дрібної

буржуазії Парижа.

Найпопулярнішим у цей час стає гасло створення Паризької Комуни.

Відбувається активна робота по підготовці виборів до Паризької Комуни.
Вибори Паризької Комуни відбулися 26 березня 1871 p., a 28 березня на
майдані біля ратуші Паризьку Комуну урочисто проголосили. Замість 90-та
було обрано тільки 86 її членів. Однак зі складу Комуни відразу вибув 21
чоловік.
На чолі Паризької комуни стояли об'єднані в коаліцію соціалісти й
анархісти.
Серед них були представники різних політичних течій: бланкісти,
прудоністи, неоякобінці, члени паризької секції І Інтернаціоналу.
Через деякий час зі складу Комуни вийшло ще 16 делегатів. На 1 квітня
були призначені додаткові вибори, на яких було обрано 22 делегати.
Програмним документом Паризької Комуни стала Декларація Комуни
«До французького народу» від 19 квітня 1871 p., покликана «роз'яснити
характер, зміст і мету революції», що відбувається.
 Головною метою революції Декларація проголошувала «визнання і
зміцнення Республіки, єдиної форми правління, сумісної з правами народу, з
правильним і вільним розвитком суспільства». Одним з принципів
політичного устрою була визнана повна автономія комун(органи місцевого
самоуправління) на всій території Франції.
Невід'ємними правами таких комун мають бути: затвердження
комунального бюджету, управління місцевими службами, організація
судочинства, внутрішньої поліції, освіти, організація міської оборони і
національної гвардії(як земства + правоохоронні органи + суд).
Має бути забезпечена «постійна участь громадян у справах Комуни»,
вільний захист їхніх інтересів. Передбачалося призначення через обрання або
за конкурсом відповідальних змінюваних посадових осіб і комунальних
чиновників.
Виступаючи проти обтяжливої нерозумної деспотичної централізації,
Декларація домагалася політичної єдності у вигляді «добровільної асоціації
всіх місцевих ініціатив, вільного і добровільного співробітництва». Тому
органом центральної адміністрації країни повинні були стати Збори делегатів
усіх об'єднаних комун. Отже, форма об'єднання нагадувала конфедерацію.

75. Сутність національного суверенітету України та його співставлення з

сепаратистськими діями на Сході України та військовою агресією Росії.

Загальна характеристика, форми та види

Розділяють три види суверенітету: державний; народний;

національний.
Державний суверенітет проявляється у властивості державної влади
самостійно видавати загальнообов'язкові для всіх членів суспільства правила
поведінки, визначаючи і забезпечуючи єдиний правопорядок, права і обов'язки
громадян, посадових осіб, державних, партійних, громадських організацій і
органів.
Існує повний, формальний і частково обмежений суверенітет. Формальний
суверенітет юридично і політично проголошений, а фактично, в силу поширення
на нього впливу інших держав, які диктують свою волю, не здійснюється.
 Частково обмежений суверенітет може бути добровільним і примусовим.
Змушене обмеження може мати місце щодо переможених у війні держав з боку
держави-переможниці. Добровільне обмеження суверенітету може допускатися
самою державою за взаємною згодою з іншими державами заради досягнення
певних цілей. Поряд із суверенітетом держави існує суверенітет народу і нації.
Перший означає верховенство народу у вирішенні корінних питань організації
свого життя. Другий визначає повновладдя нації, її можливість і придатність
визначати характер свого життя, здійснювати своє право на самовизначення аж
до відокремлення і утворення самостійної держави.
Найчастіше суверенітет розглядається відносно держав як основний
принцип міжнародних правовідносин та істотна ознака сучасної держави в
міжнародному праві і визначається як «повнота влади», незалежність держави від
інших держав чи міжнародних об'єднань, що виявляється у праві вільно
вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи без стороннього втручання.
Джерелом і носієм суверенних прав — сувереном — може бути абсолютний
монарх чи диктатор (наприклад, за абсолютизму), а в демократичних країнах —
народ (так званий, народний Суверенітет). У тоталітарних державах суверенітет
права здійснює керівна партія. Васалітет, протекторат чи вхід однієї держави у
тісні об'єднання з іншими призводять до обмеження Суверенітету чи його повної
втрати.
Суверенітет України
Козацька доба історії України
Українська козацька держава 17-18 ст., що існувала вже за часів, коли
доктрина Суверенітету була відома (сформульована у Франції у 16 ст. Ж. Боденом),
користувалася лише частковим Суверенітетом. Нові держави в 19-20 ст. здобули
Суверенітет, посилаючись на право самовизначення.
Період Української Народної Республіки
Українська Центральна Рада, діючи суверенно, проголосила III Універсалом
Українську Народну Республіку (20 листопада 1917 р.), а згодом IV Універсалом
(22 січня 1918 р.) її повний суверенітет. («Однині УНР стає самостійною, ні від
кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу»). Згідно з
цим повнота суверенної влади мала належати українському народові.
Односторонньо проголошений Суверенітет створив для української держави
правоздатність вступати в міжнародні взаємини, внаслідок яких Суверенітет
України був визнаний рядом іноземних держав: Центральними державами під час
Берестейського миру, Радянською Росією (гол. акт визнання в Берестейському
договорі 3 березня 1918 р. та в російсько-українській угоді про перемир'я 12 червня
1918 р.), а згодом Польщею у Варшавському договорі в квітні 1920 р.
Радянська Україна Також державні органи УРСР посилалися на
суверенітет, починаючи з Декларації прав народів Росії 15 листопада 1917 р., що
проголошувала «рівність і суверенність народів Росії» та їх право на
самовизначення, аж до так званого союзного договору між УРСР і РРФСР 28
грудня 1920 р.. Договори УРСР з Польщею, балтійськими країнами та іншими у
1920–1922 рр. виходять з цього ж принципу. Насправді, УРСР користувалася лише
номінальним суверенітетом, знаходячись під контролем Радянської Росії і
знаряддям її політики. З формального боку вона продовжувала окреме існування
як держава і суверенна фікція: повнота влади була в руках іноземної надрядної
держави (РРФСР) та її керівної сили — російської комуністичної партії.
Декларація і договір про утворення СРСР далі підкреслюють суверенність
союзних республік, проте він є ще більшою фікцією, як це було до 1923 року; зміст
прерогатив влади, які залишилися у віданні республік, мінімальний, а всі
зовнішньополітичні справи, які робили УРСР хоч частково суб'єктом
міжнародного права, перебрав СРСР. Єдиним атрибутом республік, що міг би
теоретично підтримувати тезу про потенційність суверенітету, є право сецесії,
зафіксоване у всіх пізніших конституційних актах СРСР і республік. Радянські
правники підтверджують наявність суверенності республік ще такими доказами:
їх «добровільний» вхід до СРСР та неможливість змінити територію республіки
без її згоди, а з 1 лютого 1944 р. частково відновлені зовнішньополітичні
компетенції: право укладати міжнародні угоди та обмінюватися дипломатичними
й консульськими представниками з іншими державами вважається радянською
доктриною найважливішими суверенними правами УРСР. Внаслідок
конституційних змін, що відбулися наприкінці існування СРСР, республіки, а
зокрема УРСР і Білоруська РСР, набули часткову міжнародно-правну підметність,
але не суверенітет, бо СРСР і далі встановлював загальний порядок у
взаємовідносинах союзних республік з іншими державами.
Факт членства УРСР та Білоруської РСР, поряд з СРСР, в ООН та інших
міжнародних організаціях, які в принципі кваліфікують їх як суверенні держави,
змушував декого визнавати за УРСР статус квазі- або відносно суверенної
держави. Український міжнародний правник Р. Якемчук твердить, що
суверенність УРСР виявлялася більше назовні (зовнішньоправний С.), ніж у
самому СРСР. Більшість українських і неукраїнських правників вважають, що
деякі формальні атрибути суверенітету УРСР надавали їй міжнародно-правну
підметність (Б. Галайчук, В. Маркусь, В. Голубничий, П. де-Вішер, Ч. Фенвік, Дж.
Кунц, А. фон Федросс). Хартія ООН вносить у міжнародні взаємини принцип
суверенної рівності держав-членів (артикул 1, параграф 2), який є швидше
морально-правною максимою, ніж нормою позитивного права.

Радянська доктрина суверенітету складна й діалектична. Назовні

державний суверенітет уважається твердим і непорушним принципом
міжнародних взаємин і включає невтручання у внутрішні справи, рівність,
територіальну непорушність і т. д. СРСР та країн радянського блоку. З іншого
боку, антиколоніалізм і національно-визвольні рухи інтерпретуються як вияв т.зв.
народного суверенітету. Обмеження державних прерогатив союзних республік
радянські автори тлумачили як спільне здійснення суверенітету прав Союзом і
республіками. Тут суверенітет виступає як «єдине ціле», а єдність обох
суверенітетів (Союзу і республік) випливає з політичної, економічної та
ідеологічної природи радянської держави, і тому між ними не може бути
суперечностей. Теорія «єдності суверенітетів» замінила обстоювану до того
доктрину «подвійного суверенітету». У стосунку до інших соціалістичних держав,
членів радянського блоку, СРСР сформулював модифіковану версію «єдності
суверенітетів», а саме — солідарності і взаємодопомоги у здійснюванні
суверенітету прав супроти зовнішніх держав. Сам же СРСР залишав собі право
втручання у справи країн блоку, якщо засадничі спільні інтереси партнерів
постануть перед загрозою. Це т. зв. доктрина обмеженого суверенітету,
висловлена Л. Брежнєвим після 1968 року, яка легалізувала радянську
інтервенцію в Чехословаччині.
Таким чином, суверенітет став в СРСР відносним поняттям, що політично
використовувалося.
Україна незалежна
Юридичне оформлення суверенітету України проходило у декілька етапів:
16 липня 1990 року Верховною радою УРСР було прийнято Декларацію про
державний суверенітет України;
24 серпня 1991 року Верховною радою УРСР було проголошено Акт
проголошення незалежності України;
1 грудня 1991 року було проведено референдум, що затвердив акт від 24
серпня 1991 р.;
Потім почався період визнання незалежності іншими державами:
спочатку — Польщею (2 грудня 1991 р.);
практично одночасно — Канадою (2 грудня 1991 р.), яка ще у вересні 1991-го
підписала «Декларацію про відносини між Україною та Канадою» — документ,
який, суттєво вплинув на позицію інших західних політиків і дипломатів;
Кінцеве юридичне оформлення питань суверенітету в Україні здійснено в
Коституції України (включно з визначенням, хто є джерелом влади, тобто «носієм
суверенітету» — стаття 5 Конституції): Носієм суверенітету і єдиним джерелом
влади в Україні є народ.

76. Правова політика та законодавство Української держави гетьмана

Павла Скоропадського.
При створенні правової системи гетьманська адміністрація пішла шляхом рецепції тих
нормативних актів колишніх режимів, які не суперечили політиці Української держави.
16 травня 1918 р. – циркуляр «Про циркуляри, закони і розпорядження Російського уряду
та Центральної Ради» - акти трудового законодавства, якщо вони не скасовані урядом
Української держави, зберігають свою чинність.
Встановлення правових основ законотворчого процесу – «Закон про тимчасовий
державний устрій України» ( закон вступає в силу, коли це передбачає сам закон; закон
можна скасувати тільки законом такої самої сили; готують законопроекти відповідні
міністерства; обговорюється Радою Міністрів і затверджується Гетьманом).
Конституційне право.
 § Основний документ- « Закони про тимчасовий державний устрій України» від
29 квітня 1918 р. (визн. Форма правління, система органів влади і управління)
§ Закон про громадянство України (2 липня 1918) (заборона подвійного
громадянства, громадянами визн усі російські піддані, що під час видання
документа перебували на території України.)
Цивільне право. Основна риса – захист прав приватної власності. « Закон про продаж
і купівлю земель поза міськими поселеннями»
Кримінальне право. Мала відкриту каральну спрямованість. «Закон про заходи
боротьби з розладнанням сільського глсподарства»

77. Джерела та основні риси права Німеччини нового періоду. Конституція

Німеччини 1871 р.
18 січня 1871 року було оголошено про створення Німецької імперії, державний
лад якої відображено в Конституції.
Вона закріпила федеративний устрій монархічної держави.
До федерації входили 22 монархії (серед них чотири королівства - Пруссія,
Баварія, Саксонія та Вюртемберг, 18 герцогств і графств) і три вільні міста з
республіканським ладом (Любек, Бремен, Гамбург).
Суб'єкти федерації передавали низку важливих повноважень центральній
владі, зберігаючи урядову і законодавчу автономію.

Імператор:
1)На чолі об'єднаної Німеччини стояв імператор, влада якого мала спадковий
характер.
2)Він володів правом вирішального слова в законодавчих колізіях.
3) Імператор міг скликати і розпускати парламент, який складався з двох палат:
Союзної ради (Бундесрату) і Рейхстагу.

Рейхстаг:
1) Був нижньою палатою, яка обиралася населенням.
2) Йому належало право законодавчої ініціативи з питань, віднесених до
імперської компетенції: про громадянство, поліційний нагляд, торгівлю і
фінанси, авторські та винахідницькі права, засоби зв'язку і повідомлення, права
громадян і військове будівництво.

Бундесрат:
1) Інтереси земель і вільних міст були представлені в Бундесраті.
2) До його складу входили 58 представників від 25 суб'єктів федерації.
3) Пруссія була представлена 17 депутатами і домінувала у верхній палаті,
оскільки для блокування будь-якого рішення було достатньо 14 голосів.

4) До компетенції Бундесрату входили: законодавство, питання бюджету і

фінансів, відносини між членами союзу тощо.

Беручи до уваги політичну гегемонію Пруссії у федерації, сучасники називали це

державне утворення "союзом нерівних". Держави, які були членами союзу,
могли бути відповідно до ст. 19 Конституції силувані до її виконання шляхом
екзекуції (тобто застосування сили), яка визначалася Бундесратом і
проводилася до виконання імператором. (апарат примусу)

Канцлер:
1) Фактично повнота влади належала призначеному імператором канцлеру,
який був не тільки єдиним імперським міністром, а й представником
Бундесрату.
2) За умови рівності голосів у верхній палаті парламенту його голос був
вирішальним.

На відміну від більшості європейських країн у Німеччині не було реалізовано

принцип "відповідального уряду" і на виконавчу владу не покладалася
відповідальність.
Конституція 1871 року зафіксувала створення єдиної німецької держави у
формі конституційної монархії.
Законодавче закріплення владних повноважень імператора, канцлера.
Бундесрату і Рейхстагу відбивало прогресивну тенденцію еволюції німецької
державності: від абсолютної монархії до конституційної. Але державно-
політичний лад, який установився після об'єднання Німеччини, відзначався
політичним консерватизмом і не втілив багатьох передових принципів та
інститутів демократичної влади.
!!!
Конституція Німецької імперії вводила звичайні "права і свободи":
-рівність перед законом,
-скасування феодальної юстиції,
-загальне чоловіче виборче право,
-скасування цензури,
-буржуазні принципи правосуддя.
У той же час держава залишалася поміщицько-монархічною. На відміну від
Франції, де клас дворян було підірвано економічно, в Німеччині знать зберегла
свої землі, титули, замки і залишалося політичним лідером. Реакційний шлях
об'єднання Німеччини відіграє потім згубну роль не тільки в її власній історії,
але й в історії всієї Європи.
Джерела та риси права.
Утворення Німецької імперії поставило на порядок денний подолання
розгалуженності правових систем.

Зусиллями депутатів рейхстагу у 1873 р. були внесені поправки до Конституції,

які відкривали можливості для створення єдиного загальнонімецького
цивільного права. Невдовзі після прийняття поправок рейхстаг створив комісію
у складі 11 осіб для розробки проекту цивільного кодексу. А в 1888 р. робота
комісії завершилася опублікуванням проекту Цивільного кодексу, який через
свою складність та архаїчність норм, виявився неприйнятним. Створена в 1890
р. друга комісія розробила і подала новий проект Цивільного уложення, який
1896 р. був прийнятий рейхстагом і підписаний імператором (вступив у силу з 1
січня 1900 р.).
Цивільне уложення віддзеркалило у своєму змісті сильний вплив римського
права.
І це закономірно, адже саме римське право впродовж всього періоду
феодальної роздрібненості Німеччини стало тим універсальним правом, яке до
деякої міри зуміло подолати феодальні суперечки між князівстами та
карликови державами.

Новизною Кодекса було запровадження (вперше у кодифікації цивільного

права) Загальної частини у вигляді першої книги кодексу. Цей документ
продемонстрував високу юридичну техніку, але стиль викладу статей був
досить складним і важким для сприйняття навіть професійними юристами.

Характер кодексу визначався тим, що в його основу були покладені

принципи правового позитивізму -напрям філософії права, яке бачить у праві
сукупність норм чи правил поведінки, встановлених і забезпечених примусом
від влади.
На противагу школі природного права, правовий позитивізм ставив знак
рівності між правом і законом. Саме він сприяв формуванню у Німеччині та
інших країнах специфічних понять правової держави, яка повинна будувати
власну конструкцію правової системи виключно на підставі "букви закону".
Сильний вплив на Цивільне уложення виявила також так звана "історична
школа права". Представники якої вивчали розвиток права в цілому.
Вони в цілому негативно ставилися до правотворчості і всілякої кодифікації. В
той же час заслуги цієї школи полягали у поглибленому дослідженні історії
німецького права ("германісти") і римського права ("романісти").

Надії на те, що Цивільне уложення стане чисто німецьким правовим

документом, який би закріплював традиції німецького практичного права, не
справдилися. Кодекс 1900 р. став якраз найбільш "романізованим" кодексом з
усіх буржуазних уложень. І це закономірно. Адже попри бажання авторів
створити кодекс чисто німецького права, це зробити було неможливо, оскільки
на XIX ст. його просто вже не існувало в природі. Германське право було
втрачене у XVI ст., в епоху тотальної рецепції римського права практично в усіх
німецьких князівствах. Відтоді римське право стало трактуватися як
"загальнонімецьке право".

Перша книга Уложення ("Загальна частина") присвячена загальним інститутам

цивільного права.В параграфах детально регламентуються права і обов'язки
різних юридичних осіб.
Друга книга охоплювала зобов'язальне право. Тут чітко видно вплив
римського права, але водночас мають місце інститути, невідомі римському і
французькому праву.
У третій книзі містилися інститути права власності, серед яких головним був
інститут приватної власності.
Четверта книга містить норми сімейного права.
П'ята книга містила спадкове право. ЦЗВСС
Таким чином, за своїм змістом і обсягом Цивільне уложення Німеччини є
однією з найбільших кодифікацій кінця XIX ст., призначених регулювати
буржуазні виробничі відносини. На відміну від класичного кодексу епохи
промислового капіталізму - Цивільного кодексу Франції 1804 р., який
відзначається ясністю і недвозначністю юридичних формулювань, у німецькому
Уложенні стиль викладу і формулювання утруднені навіть для юриста-
професіонала. Це сприяло довільному тлумаченню закону.

Важливою пам'яткою права Німеччини є Кримінальне уложення, прийняте в

1870 р. у Північнонімецькому союзі і поширене в наступному році на всю
імперію. Воно являло собою обширний звід, що складався із вступних постанов
і двох частин. Вступна частина стосувалася розмежування злочинів,
проступків і поліцейських порушень, характеристики зворотної дії закону тощо.
У першій частині розглядалися загальні питання кримінального права
(співучасть, обставини, що скасовували чи пом'якшували покарання, замах та
ін.). У другій - містилися норми щодо окремих видів злочинів (своєрідна
особлива частина).Найбільше статей присвячувалося державним злочинам,
злочинам проти власності та особи.

78. Порівняльний аналіз органів місцевого самоврядування в сучасній

Україні та країнах ЄС: порівняльний аналіз на прикладі Польщі.

1) Варто зазначити, що згідно з 133ст. Конституції України систему

адміністративно-територіального устрою України складають адміністративно-
територіальні одиниці (7): Автономна Республіка Крим, області, райони,
міста, райони в містах, селища і села.

Згідно Конституції Польщі від 02.04.1997 р. основною одиницею

територіального самоврядування є громада (gmina, гміна). Інші одиниці
регіонального або локального та регіонального самоврядування
визначаються законом.

Отже, Конституція Польщі не деталізує усі інші одиниці територіального

самоврядування і залишає це певним чином на розсуд законодавця.
Натомість українське законодавство вважає виправданим визначити ці
засадничі принципи саме в Конституції, як це пропонується у ст. 133 КУ.

Система місцевого самоврядування в Польщі визначена двома основними

законами (в додаток до Конституції) – закон Республіки Польща «Про місцеві
органи самоврядування» та закон Республіки Польща «Про місцеве
самоврядування повят». Ц
і закони виписують таку систему адміністративно-територіального устрою
Польщі: воєводство, повяти, гміни.

2) Так, на сьогоднішній день в Україні склалася ситуація, коли районні та

обласні ради, які, за Конституцією, є органами місцевого самоврядування,
що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст,
не мають власних виконавчих органів.
У зв’язку з вищенаведеним, виникає сумнів, чи спроможні місцеві ради на
рівні району та області ефективно представляти спільні інтереси
територіальних громад, управляти, приміром, їхньою комунальною
власністю, не маючи своїх виконавчих органів і делегуючи свої
повноваження державі в особі місцевих держадміністрацій. Таке
делегування повноважень дозволяє владі тримати місцеве
самоврядування під постійним контролем.

В Польщі цієї проблемі не існує, бо наприклад органом виконавчої влади

повята є виконавчий комітет повята. Що свідчить про прогалини
українського законодавства в сфері муніципального права.
3) Вопрос ебнутый, лейте воду что вот, там ЕС, там все хорошо, и в условиях
евроинтеграции нужно как раз брать пример муниципалки поляков, ибо
исторически мы развивались +- рядом.

79. Державний лад Литовсько-руської держави:

характеристика та законодавче регулювання. Джерела
права.

У другій половині XIV ст. після входження українських

земель до Литви й утворення Великого князівства
Литовського деякий час тут зберігався старий удільний
устрій. На чолі держави стояв Великий князь. Взаємини
між Великим князем і князями місцевими мали васальний
характер. Місцеві мали широку автономію у внутрішніх
справах, але на вимогу Великого князя повинні були брати
участь у воєнних походах зі своїм військом і платити
данину (підданщину). За правління Вітовта і його
наступників у першій половині XV ст. місцеві князівства
стали провінціями єдиної держави; усунуто удільних
князів, які з васалів перетворилися на слуг Великого
князя і поступово змішалися з верхівкою служивої знаті.
Привілей 1434 р. остаточно закріпив утрату
державницьких прав місцевих князів і перетворив їх у
підданих Великого князя.
У XV ст. влада Великого князя значно посилюється. Він має
широкі повноваження в питаннях внутрішньої та
зовнішньої політики оголошує війну, укладає мир,
призначає й звільняє з посад вищих службових осіб; він —
верховний головнокомандувач війська, розпорядник
державного майна й коштів, а також — виконує функції
вищого суду. За привілеєм 1492 р. найважливіші
державні справи князь вирішував спільно з панами-
радниками. Це стосувалося питань зовнішньої політики,
видання й відміни законів, призначення та звільнення
вищих урядовців, здійснення видатків з державної
скарбниці, судових рішень. Зросла не тільки компетенція,
а й кількісний склад панів-ради, який налічував уже 80
осіб. Привілей 1506 р. ще більше зміцнив правове
становище ради. Тепер, якщо думки панів-радників не
збігалися з поглядами князя, останній повинен був
підкоритися раді. За відсутності Великого князя рада мала
керувати всією внутрішньою та зовнішньою політикою, —
із правом оголошувати війну включно.
Джерела права.
На ранній стадії розвитку князівства в кожній місцевості
(землі) діяло своє місцеве звичаєве право, а також норми
Руської Правди, міжнародних договорів та церковне
право. Важливе місце належить міжнародним договорам,
які укладалися з Новгородською та Псковською
республіками, Лівонським і Пруським орденами,
Московським князівством, особливе значення мали
договори з Польщею.
З кінця XIV ст. отримує розвиток писане право у вигляді
спеціальних грамот або привілеїв (приватних законів),
спрямованих на забезпечення прав окремих осіб, груп і
навіть всього класу феодалів. За своїм змістом і дії в
просторі привілеї підрозділялися на общеземскіе, які діяли
на території всієї держави, обласні, дані жителям тільки
однієї якоїсь землі (області) волосні, міські та персональні,
дані будь-кому особисто.
У 1468 р. був виданий Судебник, в якому піддалися
кодифікації норми кримінального та кримінально-
процесуального права, спрямовані на захист феодальної
власності.
У першій чверті XVI ст. була здійснена робота по
систематизації місцевого права, яка завершилася в 1529р.
виданням білоруською мовою першого в Європі зводу
законів - Статуту Великого князівства Литовського. У
ньому містилося понад 240 статей (артикулів),
систематизованих у 13 розділах, в яких викладалися норми,
пов'язані з державним, цивільному, земельному,
кримінальному, процесуального права. Основними
джерелами Статуту 1529 були: місцеве звичаєве право,
грамоти, Судебник 1468 і Руська Правда. У 1566 р. був
виданий другий Статут, що складається з 14 розділів і 367
статей, який закріпив соціально-економічні та політичні
зміни в державі. У 1588 р. був виданий третій Статут, який
діяв на території Білорусії і Литви до 1840р.
Важливою складовою системи джерел права у ВКЛ була
законодавча діяльність станово-представницьких
органів влади.
80. Сутність держави диктатури пролетаріату в Росії.
Суспільний і державний лад СРСР за Конституцією
1936 р.
За своєю суттю це держава союзу люмпенізованого
робітничого класу і найбіднішого селянства, «яким
втрачати було нічого». Революція і боротьба
здійснювались під лозунгами: землю - селянам, заводи і
фабрики - робітникам, фактична рівність і рівноправність
громадян, повна націоналізація землі, засобів виробництва
тощо. Все це були лозунги, декларації і ілюзії, оскільки
землю держава дала на кілька років, а потім відібрала
шляхом суцільної примусової колективізації, заводи і
фабрики були націоналізовані і стали державною власністю.
Таким чином, був створений державно-монополістичний
соціалізм (або капіталізм). У політичній сфері - держава з
диктатури пролетаріату поступово переросла в
диктатуру партії, а від неї - до диктатури вождів..
Конституція СРСР 1936 - основний закон Союзу
Радянських Соціалістичних Республік, друга союзна
конституція, затверджена 5 грудня 1936 року Надзвичайним
8-м з’їздом рад Союзу РСР. Неофіційна назва «Сталінська
конституція», діяла до 1977 року. Вона містила перелік
основних прав і свобод, формально була
найдемократичнішою конституцією в світі. Проте в
умовах того часу багато демократичних положень цієї
конституції залишалися лише на папері. Де-юре громадяни
мали широкий спектр прав: загальне, рівне і пряме виборче
право при таємному голосуванні; право на працю і
відпочинок, матеріальне забезпечення в старості та хворобі,
свобода совісті, слова, друку, зборів і мітингів.
Проголошувалися недоторканість особи і таємниця
листування. Де-факто все було інакше. Наприклад, цензура
в СРСР мала тотальний та ідеологічний характер, а
листування піддавалася масового перегляду. Дослідники
відзначають тоталітарний характер радянської системи і
наявність репресивних і цензурних органів з контролю з
боку комуністичної партії, що в значній мірі суперечило
конституційним правам громадян.
Стаття 118 Конституції СРСР 1936 р. говорила про те,
що громадяни СРСР мають право на працю, тобто право
на отримання гарантованої роботи з оплатою їх праці
відповідно до її кількості і якості. Але в реальному житті
колгоспники прикріплювалися до землі і не мали права
залишати місце проживання, оскільки їм не видавали
паспортів. А проголошене право на працю фактично
означало примусову працю. Проголошене Конституцією
СРСР право на працю фактично було обов'язком
працювати.
Стаття 123 проголошувала рівноправність громадян
незалежно від їх національності та раси, в усіх галузях
господарського, державного, культурного та суспільно-
політичного життя. Але чекісти мало не в кожному
представникові нацменшин бачили потенційного шпигуна..
Порушувалась і стаття 124, в якій було сказано, що з
метою забезпечення за громадянами свободи совісті
церква в СРСР відокремлена від держави, свобода
відправлення релігійних культів і свобода
антирелігійної пропаганди визнаються за всіма
громадянами. Насправді право свободи совісті всіляко
обмежувалось. Церква не могла займатися
благодійництвом, не мала доступу до засобів масової
інформації, священнослужителям заборонялось усе, що
виходило за межі "задоволення релігійних потреб
віруючих", релігія розглядалась як пережиток минулого,
який потрібно, по можливості, якнайшвидше викорінити.
Держава втручалась у внутрішні справи церкви, прагнула
витіснити церкву і віруючих громадян на периферію
суспільного життя. Віруючі люди не могли бути, наприклад,
головними інженерами заводів або директорами шкіл,
викладачами, дипломатами, командирами, керівниками і т.
ін.
Найбільше контролювалися й порушувалися свободи
проголошені 125 статтею, а саме: свобода слова, свобода
друку, свобода зборів і мітингів, свобода вуличних
походів і демонстрацій. Ці права громадян забезпечуються
наданням трудящим і їх організаціям друкарень, запасів
паперу, громадських будівель, вулиць, засобів зв'язку і
інших матеріальних умов, необхідних для їх здійснення. У
30-ті роки з культурного обігу були вилучені твори багатьох
українських авторів. Тотальній чистці піддали бібліотечні
фонди. Друк книг, газет, журналів та іншої літератури
пильно перевіряли. Функції цензурного контролю були
покладені на спеціальні державні установи. Цензура
контролювала як всі внутрішні офіційні канали поширення
інформації: книги, періодичні видання, радіо, телебачення,
кіно, театр і т. д., так і інформацію, що надходить ззовні
(глушіння небажаних радіоголосів, скрупульозний контроль
друкованої та іншої продукції зарубіжних ЗМІ на предмет
«антирадянщини».
Отже, можна сказати, що Конституція дійсно була
демократичною за змістом, але її демократичні засади
залишалися лише на папері. Жорстока сталінська
репресивна машина не брала до уваги положення
Конституції, видавалися нормативно-правові акти які їм
суперечили.
81. Подолання наслідків радянської державності в
Україні. Причини та наслідки сепаратистських рухів на
Сході України в нашому сьогоденні.
Після того як ущухла ейфорія після відновлення
незалежності України в 1991 році, стало зрозуміло: перед
українцями постало багато важких проблем. Як і в інших
постколоніальних державах, тут відчувався брак
відповідальної політичної еліти, здатної до рішучих реформ,
розвиненої політичної культури, готовності людей активно
включатися в суспільно-політичне життя. Проблеми
відновленої держави не обмежувалися її минулим
колоніальним статусом. Стояла й досі стоїть на заваді
побудови демократичної країни спадщина тоталітарного
режиму.
Крім етнокультурних змін, яких зазнала Україна за роки
радянської влади (русифікація, зміни етнічного складу),
відбулася загальна деформація структури соціуму:
цілковито зник самодостатній середній клас, що мав би
бути його основою, істотно ослаб прошарок національної
еліти, який мав би його очолювати. Прояви такої
деформації сьогодні бачимо як на суспільному рівні (у
відносинах влада—громадянин), так і на персональному,
коли стикаємося з браком індивідуальної ініціативи у
подоланні проблем і завищеними очікуваннями щодо влади
(патерналізм).. Переосмислення тоталітарного минулого в
Україні у 2005–2010 роках збіглося з діаметрально
протилежними кроками Росії. При цьому російське
керівництво намагалося нав'язати Україні власні оцінки її
минулого. Кремль спирався на підтримку проросійської
опозиції в Україні, представленої Партією регіонів, тому
зміна влади після президентських виборів 2010 року, прихід
на пост президента керівника цієї політичної сили Віктора
Януковича призвели до радикальної зміни гуманітарної
політики й зупинення процесів подолання тоталітарної
спадщини. Аби не допустити засудження радянського
минулого, в Україні, слідом за Росією, почали обмежувати
доступ до архівів радянських спецслужб.
Правління Януковича засвідчило: нові демократичні
інституції і традиції в Україні виявилися дуже нестійкими,
часто вони виступали лише як прикриття для вкорінених
практик тоталітарного й авторитарного минулого. Особливо
яскраво це стало помітно під час революційних подій кінця
2013-го — початку 2014 року.
Сьогодні, після падіння Януковича, здається, що ми
перемогли це минуле, здається, що назавжди. Так само
здавалося і в 1991-му, і в 2005-му, але воно повернулося.
Сепаратизм – явище, потенційно присутнє в будь-якому
державному утворенні. Сепаратизм активізується в певних
умовах, під впливом різних груп факторів, пов’язаних із
політичною та соціокультурною трансформацією
суспільства, істотним ослабленням або посиленням
центральної влади. Враховуючи те, що сепаратистські рухи
активізуються тоді, коли загальне соціально-економічне
становище в країні різко змінюється на гірше і (або) коли
настає політична нестабільність, жодна з країн не
гарантована від загрози сепаратизму, включаючи
високорозвинені й багаті. У кожній країні існують свої
специфічні, характерні тільки для даного суспільства
чинники активізації сепаратистських рухів. Для України
вони такі:
Історичний чинник
Етнічний чинник
Економічний чинник.
• Незавершеність процесу становлення статусу та
компетенції центральних органів державної влади
(парламент, президентські структури, Кабінет Міністрів).
• Низький рівень внутрішнього кооперування виробництва
окремих територій в межах України на тлі переважно
 односторонньої зовнішньої спрямованості господарських
зв’язків, особливо Сходу та Півдня України на Росію.
• Більш урбанізована південно-східна частина країни з
більшою чисельністю населення в порівнянні з північно-
західною.
• Різновекторність ціннісних та геополітичних
орієнтацій населення.
• Мовна своєрідність регіонів..
Діяльність потужних регіональних рухів чи
організацій, які спираються на суттєву підтримку
населення.
Інформаційні операції, що мають на меті
продемонструвати слабкість Української Держави
.
Суттєво запобігає посиленню проявів сепаратизму
наявність значних розколів у середовищі регіональних еліт.
Потужні угруповання, сформовані в окремому регіоні,
зацікавленні у поширенні свого впливу на національний
рівень. Слабші угруповання просто не володіють ресурсами,
достатніми для того, щоб їхні дії могли створити реальну
загрозу територіальній цілісності держави. Окрім того,
протидіють в українському суспільстві сепаратистським
рухам і такі фактори, як особливість менталітету українців,
котра полягає у їхній підвищеній терпимості та не
агресивності.
Сепаратистські процеси є негативними для Української
Держави в цілому:
порушується механізм функціонування політичної
системи,
падає легітимність центральної влади,
загальнодержавна політика переживає кризу,
• сепаратизм, створюючи загрозу державному суверенітету,
підриває територіальну цілісність, порушує принципи
геополітичної безпеки держави, знижує її міжнародний
престиж тощо.
82. Організація державної влади (центральної,
місцевої) Української держави
гетьмана Павла Скоропадського.
У Києві, на хліборобському з'їзді 29 квітня 1918 p.,
гетьманом України обрали генерала П. Скоропадського та
проголошено Українську Державу.
Форма правління- перехідна до президентської республіки.
(Для наведення порядку потрібна була диктатура).
Конституційні акти гетьмана П. Скоропадського(від 29
квітня)-
· "Грамотою до всього українського народу"
· "Законами про тимчасовий державний устрій
України"
Значення цих актів-визначення державного ладу та форму
організації механізму влади який поділявся на центральні та
місцеві установи, на законодавчу, виконавчу та судову
гілки.
Гетьман оголошувався найвищим носієм влади, якому
належали законодавчі, виконавчі, військові, судові та
адміністративні повноваження, всі внутрішні та зовнішні
справи, головне командування армією і флотом,
призначення голови та складу Ради Міністрів, Сенату,
місцевого керівництва, затвердження всіх законів у
державі.У майбутньому передбачалося скликання
парламенту - Сейму. На випадок смерті, тяжкої недуги чи
тривалої відсутності гетьмана країною мала правити колегія
з трьох осіб, яких призначали по одному гетьман
(заздалегідь), Рада Міністрів та Сенат.
Рада Міністрів виконувала функції уряду на чолі з
отаман-міністром, згодом - головою. Вона об'єднувала
галузевих міністрів та Генеральної канцелярії, яку очолював
генеральний (згодом державний) секретар. Організаційні
питання вирішувала Мала Рада Міністрів, яку представляли
товариші (заступники) міністрів.
Сенат мав функції вищої державної інституції у судових та
адміністративних справах. Очолював його президент, склад
(сенатори) комплектувався з досвідчених юристів, яких
затверджував гетьман.
Місцеве управління. Було поновлено ,існуючий ще за
царизму, державно-територіальний поділ на губернії, повіти
та волості. Місцеві адміністрації очолили старости, які
замінили комісарів. Відновлювалась (від 5 вересня 1918)
земських установ. Відбувалося певне протистояння між
органами місцевого самоврядування та місцевої
адміністрації (орг. самовряд. вважали, що політико П.
Скоропадського є антиукраїнською). Також 19 червня 1918
р. приймається закон, який дозволяє старостам розпускати
органи самоврядування.( Розпущені Одеська і
Катеринославська міські думи). Всю систему місцевої
адміністрацій очолювало Міністерство внутрішніх справ.

83. Революція у Німеччини і утворення Веймарської

республіки. Конституція Веймарської республіки 1919
р.
У Німеччині починають створюватися перші ради. Вони
разом з іншими силами виступали з вимогами встановлення
у країні республіканської форми правління. Республіка в
цей період розглядалася як єдиний ефективний механізм,
здатний протидіяти мілітаризму. Революційні події в
Німеччині було спровоковано спробою імперського уряду
вивести з міста Кіля німецький флот і дати флоту Англії
генеральну морську битву. Таке рішення виявилося
провокацією, мета якої - потопити в Північній Атлантиці
100 тис. революційно налаштованих моряків. 3 листопада
1917 р. моряки загасили топки кораблів і вивісили червоні
прапори. Їхній виступ підтримали робітники всієї
Німеччини.
Ці події стали приводом до початку революції. 9-10
листопада 1918 року спалахнуло повстання в Берліні,
внаслідок чого влада перейшла до Ради народних
уповноважених. Будучи за характером буржу- азно-
демокартичою, революція призвела до руйнування
загальноні- мецької монархії і 22 місцевих монархій, які
існували в окремих німецьких землях. На місцях
утворилися нові соціально-демократичні уряди. Незабаром
було підписано перемир’я з країнами Антанти, яке
фактично поклало кінець світовій війні й ознаменувало
початок політичного переустрою Німеччини.. Веймарські
національні збори, які засідали з лютого 1918 по травень
1920 року у Веймарі, встановили державну владу
перехідного часу і утвердили нову Конституцію. До перших
виборів повноваження рейхстагу передавалися
Національним зборам.

Веймарська конституція 1919 року визначила Німеччину

як федеративну республіку з президентсько-
парламентським правлінням. Але в тексті Конституції
зберігся термін «імперія». У контексті цього документа він
був синонімом слова «держава» («Німецька імперія -
республіка»). Політичні реалії Німеччини 20-30-х років ХХ
століття не сприяли реалізації закладених Конституцією
принципів парламентаризму. Значну роль у подальшій
трансформації демократичної державності відіграли
суперечності, які мали місце в тексті документа. Вже на
початку 20-х років позначилася тенденція до посилення
виконавчої влади, перш за все президентської. У травні
1920 року було ухвалено закон щодо виборів президента,
які не були проведені, оскільки соціал- демократи
наполягли на легалізації статусу тимчасового президента
Німеччини Еберта. Конституція закріпляла перевагу
загальноімпер- ського права над правом окремих земель. На
відміну від Конституції 1871 року, яка встанавлювала
гегемонію Пруссії, всі землі тепер мали рівні права й рівні
уряди в загальнонімецьких органах влади. Влада на місцях
мала будуватися на республіканських принципах.
Передбачалося обов’язкове існування представницького
органу влади, який мусив формуватися на основі
всезагального, рівного, таємного та прямого голосування.
Основним принципом організації влади став її поділ.
Законодавчими повнооваженнями володів парламент, який
складався з двох палат: Рейхстагу, депутати якого
обиралися на підставах пропорційного представництва і на
основі всезагального виборчого права (Веймарська
конституція вперше в Європі надала виборчі права жінкам),
і Рейхсрату, який формувався з представників обласних
урядів. Кожна земля в рейхс- раті мусила була мати у
крайньому разі один голос, більш великі області
одержували по одному голосу на 700 тис. мешканців. На
відміну від Конституції Бісмарка 1871 року Веймарська
конституція обмежувала представництво земель 2/5 усіх
голосів.
Головою виконавчої влади проголошувався президент,
якого обирали на сім років з правом переобрання. У
Конституції взагалі багато уваги надавалося референдуму.
Показовою є стаття 48 (нею в майбутньому скористалися
фашисти), яка була аналогічною статті 19 Конституції 1871
року і надавала президентові можливість примушувати
окремі землі до виконання Конституції та імперських
законів за допомогою збройної сили і тимчасово
призупиняти там дію конституційних прав і свобод, але такі
заходи могло бути скасовано Рейхстагом.
Імперський уряд складався з рейхсканцлера та імперських
міністрів. Рейхсканцлер головував в імперському уряді і
керував його справами за наказом, прийнятим урядом і
схваленим президентом імперії. Усі розпорядження були
дійсними лише після утвердження їх рейхсканцлером і
відповідним імперським міністром. Це означало прийняття
відповідальності. Рейхсканцлер визначав керівні линії
політики і за це відповідав перед Рейхстагом. Міністри
відповідали перед Рейхстагом за свою сферу діяльності.
Рейхсканцлер та міністри потребували для «виконання»
своїх повноважень довіри з боку Рейхстагу. Якщо вони
позбавлялися такої довіри, то зобов’язувалися піти у
відставку.
Конституція проголошувала незалежність судової влади,
яка реалізовувалася в межах системи незалежних і
самостійних обласних та імперських судів. Вищою судовою
інстанцією був Верховний державний суд Німецької імперії.
Для захисту окремих осіб від розпоряджень і вимог
адміністративних установ установлювалися адміністративні
суди.
Другу частину Конституції було присвячено основним
правилам і обов’язкам німців. Тут підкреслювалося, що
чоловіки і жінки мають «у принципі» однакові громадянські
права і несуть однакові громадянські обов’язки. У цілому
Веймарська конституція 1919 року для свого часу була
найдемократичнішою конституцією Європи, але вона не
відіграла вирішальної ролі в долі Німеччини. За умов
економічної кризи і Версаль- ської повоєнної системи
конституція не утримала Німеччину в межах права.
Протиборство різноманітних політичних сил країни
підірвало Конституцію. На зміну Веймарській республіці
прийшла фашистська диктатура.
84. Сутність децентралізації державної влади в
Україні на сучасному етапі та особливості
законодавчого забезпечення: порівняльний аналіз з
сучасною ФРН.

Після Революції Гідності була висунута ініціатива

реформи місцевого самоврядування та децентралізації
заради стабільності в Україні. Виходили з логіки, що, коли
відбувається конфлікт у Києві, трусити починає усією
 країною, починається блокування ОДА тощо. Після
реформи місцевого самоврядування незалежно від
конфліктів у столиці країна працюватиме (мати владу у
Києві не означатиме мати контроль над усіма ресурсами
країни). Відтак, реформа місцевого самоврядування –
запорука політичної стабільності в Україні.
Протягом року було ухвалено декілька нових
законопроектів, зокрема щодо фіскальної децентралізації,
децентралізації фінансів (йдеться про зміни до Податкового
та Бюджетного кодексів від 28 грудня 2014 року). Також
зміни відбулися у базовому законі «Про місцеве
самоврядування».
Визначили кроки, які потрібно зробити до децентралізації в
країні. Так, потрібно визначити територіальну основу
органів місцевого самоврядування (у населеному пункті
повинен бути один орган самоврядування та його
виконавчий орган). Пропонують змінити адміністративно-
територіальний устрій. Потрібно здійснити розмежування
між ОМС та органами виконавчої влади різних рівнів.
Передаючи повноваження, варто врахувати, які ресурси
йтимуть на ці повноваження (надходження з держбюджету
та податки місцевого рівня). Також необхідна підзвітність
та підконтрольність місцевого самоврядування виборцям.
Наразі існує трирівневий адміністративно-територіальний
устрій: базовий рівень (село, селище чи місто), рівень
району та рівень області. Є орган місцевого самоврядування
облрада, який формується на загальних виборах та
підзвітний виконавчий орган - облдержадміністрація (всі
рішення та програми, затверджені облрадою виконуються
ОДА, тобто державною владою. Таким чином, існує
конфлікт між призначеною та обраною владою. Пропозиція
реформи полягає в тому, що трирівневий устрій
залишається, але на відміну від сучасної ситуації, коли на
рівні району та області є відповідно райдержадміністрації та
облдержадміністрації, через зміни до Конституції повинні
створюватися районні та обласні виконавчі органи.
Було прийнято важливий закон - «Про добровільне
об’єднання територіальних громад». Об’єднання громад –
це шлях до фінансової незалежності 18 тисяч населених
пунктів не мають свого представництва у органах
місцевого самоврядування.
Важливим аспектом реформи є урахування
европейського досвіду децентралізації. Так, особливості
державно-територіального устрою та місцевого
самоврядування Німеччини зумовлені тим, що це держава
федеральної парламентської демократії, яка складається з
16-ти земель. У її рамках існує низка різних
муніципальних систем, оскільки питання організації
місцевого самоврядування у ФРН віднесено до
компетенції земель. Тож по всій території Німеччини
відсутня загальноприйнята стандартизована система
місцевого самоврядування, що зумовлено, головним
чином, історичними причинами. Німеччина має давні
традиції самоврядування.. У другій половині ХІХ століття
на території Німеччини створювались нові
адміністративні одиниці – райони, області,
адміністративні округи, що пере- бували на вищому рівні
стосовно сільських громад. Чинний Основний Закон ФРН
від 1949 року визначає, що територіальними одиницями у
ФРН є землі, округи та громади. На території ФРН (у всіх
16-ти землях) існує близько 14 000 громад
(муніципалітетів), що становлять базову ланку
адміністративно-територіального устрою. Наступним
(другим) рівнем адміністративно-територіального устрою
є район. Їх загальна кількість – 300. Такий дворівневий
адміністративно-територіальний устрій притаманний
більшості.. Район є територіальною основою для
функціонування як органів місцевого самоврядування, так
і представників державних органів виконавчої влади
(місцеві державні адміністрації). Органами місцевого
самоврядування в районах є районні ради, які обираються
прямим голосуванням на термін, що колива- ється від
одного до чотирьох років. Місцеві адміністрації району
очолюють ландрати, які обираються або безпосередньо
населенням, або районними радами терміном на 5 – 8
років. Органами управління в окрузі є урядові президенти,
які призначаються земельними урядами чи їх канцлерами.
Урядові президенти належать до системи виконавчої
влади земель та підпорядковані міні- страм внутрішніх
справ земель. При урядових президентах функціонують
урядові президії, що мають статус апарату урядового
президента.
85. Судоустрій та судочинство(основні риси судового
процесу) у Києво-Руській Державі
Важливими рисами судово-адміністративного устрою Київської Русі були, по-перше, поділ
судочинства на два відомства - світське й церковне, а по-друге,- невідокремленість суду від
адміністрації. У Київській Русі серед судів розрізняли: державні (князівські), церковні, вотчинні
(боярські) та громадські (вервні). У Києво-Руській державі уявлення про вищий справедливий (із
можливих на землі) суд пов'язувалося з владою князя. Установлені князем для суддів норми - це і
є правда або справедливий суд. Обов'язок судити громадян уважався головним обов'язком князя.
Судові функції князь здійснював у стольному місті, номінально для всіх жителів. До князя
зверталися також люди, незадоволені судом місцевих суддів. Судочинство здійснювалося князем
спільно з боярами на княжому дворі. Існував також об'їздний суд князя. Державними судами на
місцях були посадники у містах, волостях, селах. Окрім того, князь міг призначати своїх урядовців
для розгляду тієї чи іншої судової справи, які, проте, не мали самостійної судової компетенції.
Найважливішим урядовцем із судовою владою був княжий тіун (тивун). Християнство на Русі
привело до встановлення церковних судів. Давньоруське церковне право ввело систему грошових
штрафів на користь єпископа. Церковній юрисдикції підлягали люди, котрі безпосередньо були
пов'язані з церквою (монахи, священики, дяки та їхні сім'ї), а також ті, хто проживав при церквах і
монастирях (каліки, жебраки, хворі, церковні лікарі тощо), мешканці сіл і міст, які належали церкві.
Крім того, церква мала широкі судові права й щодо іншого населення. Вона мала право
розглядати справи про розлучення, двоєженство, зґвалтування, нецерковні форми брання шлюбу,
шлюб із близькими родичами, про спадщину між дітьми, справи про чародійство, марновірство,
єресь тощо. У своїй діяльності церковні суди керувалися Церковними уставами, а також
пристосованими до місцевих умов візантійськими "Номоканонами", що їх на Русі називали
"Кормчими книгами". За підпалення церква накладала покаяння і штраф 100 гривень, за
двоєженство - єпископу 40 гривень, за блуд із черницею – 100 гривень, за умикання дочки
боярина – 5 гривень дівці за сором і 5 гривень єпископу. Для порівняння зазначимо, що раб
коштував 5 гривень, а кінь - дві-три гривні.
Громадський суд діяв із найдавніших часів, спершу як єдиний судовий орган, згодом поряд із
державними (князівськими) судами. Основним видом цього суду був вервний суд (верв -
давньоруська община, також судово-адміністративна одиниця, члени якої були пов'язані круговою
порукою. Вервний суд складався із "судових мужів" на чолі з виборним головою (старостою). У
"Руській правді" він називався "Судом 12 мужів".Компетенцією цього суду був захист власності,
зокрема недоторканності земельних меж. Громадські суди були найнижчою судовою інстанцією в
судоустрої Києво-Руської держави. На їхні рішення можна було поскаржитися до княжих судів.
Окрім державного, церковного та громадського судів, на території Київської Русі існували ще й
вотчинні (боярські) суди. Бояри, які отримували від князя хрестоцілувальну грамоту, мали право у
своїх вотчинах самі здійснювати судові функції над залежним населенням (холопами, закупами).
Останні також користувались правами оскарження рішення феодала до княжого суду.

Отже, система суду, як і вся система органів влади та управління в

Київській державі, забезпечувала владу феодалам, захищала їхні права,
майнові та особисті інтереси.
86.Причини приходу нацистів до влади у Німеччині.
Суспільний і державний лад фашистської Німеччини
Фашистський рух у Німеччині виник одразу після Першої світової війни.
Причинами його виникнення були реваншистські настрої після поразки у
війні та підписання принизливих умов Версальського миру, соціальна
незахищеність більшої частини населення в результаті зростаючої
післявоєнної розрухи, реакція на більшовицьку політику експорту світової
революції. Велике безробіття, масове розорення селян і ремісників вимагали
від влади екстремальних заходів для полегшення становища народу. Однак
уряди, що змінювались, виявились у полоні застарілих схем, вони проводили
політику економії, урізаючи й без того незначні соціальні витрати. Були
підвищені податки на предмети першої необхідності, зменшені розміри
пенсій, позбавлено допомоги безробітних, молодших 21 року. Як результат,
все більше німців схилялися до думки, що саме Нацистська партія зможе
навести лад в країні та повернути Німеччині світовий престиж. Націонал-
соціалістська робітнича партія Німеччини (НСДАП), яка стала центром
тяжіння усіх фашистів, була утворена в 1919 р. Порівняно швидко лідером
цієї партії став Адольф Гітлер. Основні програмні положення фашистського
руху в Німеччині були викладені в книзі А.Гітлера "Майн кампф" ("Моя
боротьба"). Законодавчі функції були передані уряду. Гітлеру ж передали
повноваження президента Гінденбурга, який помер у 1934 р. Таким чином,
вся повнота влади в Німеччині опинилась в руках Гітлера. Була проведена
адміністративна реформа, в результаті якої ліквідували земельні
парламенти та органи місцевого самоврядування. Влада на всіх рівнях
переходила в руки не виборних, а призначуваних згори чиновників. Усі
заходи керівників фашистської диктатури були насильницькі і було націлені
тільки одне: завоювання тотальним контролем над масами, шляхом
знищення будь-якого прояви демократії. Фашистське керівництво намагалося
зробити з людей слухняних рабів, котрі готові гинути реалізації мети
Фюрера. Фашистські ідеологи створили таку національну й державну
ідеологію, яка дозволила залучити як аристократію, і народні маси. Вони
зводили у ранг національної ідеї расову чистоту, що дозволило їм направити
народні маси проти усієї решти світу. Гітлер змінив як ідеологію, а й увесь
державний апарат Німеччини. У фашистській Німеччині було створено
величезний державний апарат, зроблена централізація органів управління на
місцях, усі державні органи формувалися на партійної основі, що виключало
потрапляння до партії влади членів опозиції чи осіб неарійського
походження. Такі чином у Німеччині було створено диктаторський режим
під владою вождя – Гітлера. Фашистське керівництво задля досягнення своїх
політичних цілей, шляхом централізації економіки та примусових заходів
створили потужну мілітаризовану економічну систему, що дозволила їм
деякий час успішно вести війну.

87.Порівняльна характеристика правоохоронних

органів України та країн ЄС(на прикладі
Великобританії)
Проаналізувавши та порівнявши правоохоронні системи України та
Великобританії, можна дійти до висновку, що вони багато в чому різнять, але
спільні риси, все ж, присутні, наприклад:
- У Великобританії статус і система державних органів закріплені не в
конституції (основному законі), як в Україні, а в декількох нормативних
правових актах і навіть в інших (неправових) джерелах, що зумовлено
правовою системою цієї держави.
- Судову владу здійснюють суди. Судова система заснована на
адміністративно-територіальному устрої Великобританії. Судова система
включає в себе вищі і нижчі (місцеві) суди. Вищими судами є: Суд Палати
Лордів Великобританії, Апеляційний Суд Великобританії, Судовий комітет
Таємної ради Великої Британії, Суд Корони Великобританії, Суд з розгляду
скарг на обмеження свободи промислу Великобританії, Апеляційний
трибунал по трудових спорах Великобританії. Місцевими судами є
магістратські суди і суди графств. Судова система є схожою на українську, де
судова система також заснована на адміністративно-територіальному устрої,
поділяючись на обласні районні і так далі.
- Атторнейская служба у Великобританії заснована в 1472г. Генеральний
атторней Великобританії за своїм статусом прирівнюється до члена
англійського парламенту, але він не може бути членом кабінету.
- Спеціальним органом, призначеним для здійснення кримінального
переслідування, є Королівська служба звинувачення - незалежна і окрема
від поліції організація. Королевська служба звинувачення може бути
представлена у вигляді двох ланок - вищого і регіонального (регіональний
центр). Королівську службу звинувачення очолює директор державного
обвинувачення, а регіональний центр (таких 13) очолює головний
королівський обвинувач.
- У житті англійського суспільства велика роль поліції, яка входить до
системи органів Міністерства внутрішніх справ Великобританії. В основі
організації поліції як правоохоронного органу перебуває адміністративно-
територіальний поділ Великобританії.
- Поліцію Великобританії обслуговує ряд центральних і регіональних
служб. До них відносяться: Загальнонаціональна служба ідентифікації,
Загальнонаціональна служба розвідданих щодо злочинності (створена в
1992р.), Регіональні групи по боротьбі зі злочинністю, Загальнонаціональний
поліцейський комп'ютер (PNC), Служба судової експертизи, Поліцейський
відділ наукового розвитку, Науково-дослідний відділ, Центр Міністерства
внутрішніх справ Великобританії щодо запобігання злочинності, Управління
по боротьбі з великомасштабним шахрайством, Управління за скаргами
проти поліції.
- Функції поліції виконують і інші органи, які не відносяться до Міністерства
внутрішніх справ Великобританії. Так, охорону власності та особового
складу Міністерства оборони Великобританії забезпечує поліція
Міністерства оборони Великобританії, очолювана головним констеблем,
який підпорядковується Міністерству оборони Великобританії. Британська
транспортна поліція забезпечує безпеку на залізничному транспорті і в
метро. Вона очолюється головним констеблем. Поліція Управління
Сполученого Королівства з атомної енергії забезпечує охорону у
Великобританії установ Управління з атомної енергетики та організації
«Британське ядерне паливо». Вона також очолюється головним констеблем.
Поліція королівських парків забезпечує охорону королівських парків в
Лондоні і очолюється головним констеблем.

88.Кримінальне право в Києво-Руській державі за

«Руською правдою»: злочини та їх види, юридична
відповідальність та кара
Варто сказати, що «Руська правда» була найгуманнішим звітом законів, бо не передбачала
смертної кари, а за усі злочини накладалися штрафи, які йшли у казну. Штрафи були різної
величини, залежно від того, кого було вбито. Якщо вбивали селянина, то штраф складав лише 5
гривень, а за вбивство феодала штраф був значно більшим, 80 грн, що яскраво показує
диференційованість тогочасного суспільства.

"Руська правда" містила багато статей, які свідчать про достатньо високий рівень розвитку
кримінально-правового регулювання. Об'єктами посягання злочину були особа й майно.
Об'єктивна сторона злочину розпадалася на дві стадії: замах на злочин (наприклад, покаранню
підлягала особа, яка погрожувала мечем, хоч і не вдарила) і закінчений злочин. Закон знав поняття
співучасті, і вимагав покарання всіх винних у злочині. Проте "Руська правда" ще не розглядала
ступінь участі кожного зі співучасників злочинного діяння (намовник, виконавець і т. ін.). За
законом, у Києво-Руській державі вже існувало уявлення про перевищення меж необхідної
оборони (злодія, впійманого на місці злочину, можна вбити лише у випадку опору з його боку;
якщо злодія вбили після його затримання, коли безпосередня небезпека в його діях відпала, то
винні у цьому випадку мали платити виру). Найпоширенішим видом злочинів були злочини проти
особи. Серед таких розрізняли злочини проти життя - вбивство (навмисне, ненавмисне), тілесної
недоторканності, честі і свободи особи. "Руська правда" особливу увагу надавала охороні
феодальної честі. За образу честі ("за обиду") Коротка редакція передбачала високі штрафи (12
гривень). Це - у чотири рази більше, ніж за дрібне каліцтво чи за побої, або більш як у два рази
більше, ніж за вбивство княжого рядовича, смерда чи холопа. Злочини проти держави як такі
"Руська правда" не передбачала. Особа самого князя як об'єкта злочинного посягання
розглядалась як фізична особа, котра від інших відрізнялася більш високим становищем і
привілеями. Тому посягання на князівську владу (повстання, порушення васальної вірності)
можемо вважати злочином проти держави.

Злочин проти релігії та церкви (чарівництво, "волхування" або здійснення язичницьких обрядів,
крадіжка предметів культу, пограбування могил тощо) каралися лише за постановами Церковних
уставів та були обумовлені привілейованим становищем церкви.

Значне місце також відводилося злочинам проти сім’і та моралі, під якими в Київській Русі
розуміли полігамію, зґвалтування, подружню зраду, укладання шлюбу між близькими родичами,
народження позашлюбної дитини тощо.

Серед майнових злочинів розрізняли крадіжку (татьба), розбій (пограбування), привласнення

загублених речей або втікача-невільника, позаправне користування чужими речами, зловмисне
пошкодження чужої речі, підпал.

89. Організація державної (законодавчої, виконавчої) влади у

США після громадянської війни та особливості
конституційного регулювання
Громадянська війна призвела до серйозних змін у правовій і політичній
системі США. У 1865 р. конгрес за відсутності депутатів південних штатів
приймає знамениту XIV поправку до Конституції, якою встановлювалося, що
"особи, народжені чи натуралізовані у Сполучених Штатах і підлеглі їх владі, є
громадянами Сполучених Штатів і того штату, в якому вони проживають".
Штатам було заборонено видання законів, що обмежують привілеї та
вольності громадян держави. Жоден штат не може позбавити будь-яку особу
життя, свободи чи власності "без належної судової процедури". XIII та XIV
поправки до Конституції створювали юридичні основи не тільки для
звільнення темношкірого населення, а і зрівняння їх у правах з білими
громадянами. Наслідком громадянської війни стало прийняття у 1870 р. XV
поправки, котрою заборонялася дискримінація на виборах за ознакою раси
чи кольору шкіри. Ще одним важливим наслідком громадянської війни стало
значне посилення президентської влади. Президентом США після убивства
Лінкольна став віце-президент Джонсон, який був прихильником південних
штатів. Він оголосив амністію учасникам Конфедерації, допоміг уникнути
відповідальності її президенту Девісу. За його порадою південні штати
відмовилися від ратифікації XIV поправки. У відповідь на це конгрес у березні
1867 р. прийняв закон "Про реконструкцію Півдня", а слідом за ним - ще три
законодавчі акти, що деталізували процедуру проведення радикальної
перебудови у південних штатах. Рішенням Верховного Суду у 1868 р.
федерація була проголошена непорушним союзом, право штатів на сецесію
(вихід зі складу держави) було скасоване. Перемога Півночі призвела до
зміцнення американської федерації, посилилася президентська влада, зріс
авторитет Верховного Суду. Органи влади у штатах мали такий вигляд:
виконавчі функції здійснював губернатор, а законодавчі- парламент, який
складвся з двох палат, Сенату та Палати представників.
90.Сутність євро інтеграційного процесу Української держави
та особливості. Використання досвіду США у формуванні
органів протидії корупції в Україні
На даний момент Україна тримає впевнений курс на євроінтеграцію. На
даний час велику роль у розвитку інтеграції в Україні відіграє її співпраця з
такими міжнародними організаціями як Європейський Союз, СОТ, ООН, а
також такими фінансовими інституціями як МВФ та Світовий Банк.
Щодо ЄС, то в останні роки відбулися позитивні зміни в співпраці даного
об’єднання з Україною. ЄС виступає найбільшим надавачем двосторонньої
підтримки Україні. Сфера співробітництва між ЄС та Україною дуже
різноманітна: наука і технологія, вища освіта, промисловість, сільське
господарство, енергетика, транспорт, телекомунікації тощо.
Позитивним у співпраці України з ЄС є укладення угоди про Партнерство і
Співробітництво, яка передбачає допомогу Співтовариства у справі
поступового зближення валютної політики України з політикою
Європейської валютної системи. Інтеграція у світові валютні системи має
стати для України стратегічно важливим напрямом, оскільки для
економічних та соціальних зрушень потрібні доступ до Міжнародного
капіталу та валютна стабільність. Україною підписана Угода про торгівлю з
країнами ЄС, але для повної її реалізації потрібно укласти цілу низку
домовленостей, зокрема у сфері стандартизації і сертифікації
товарів. Стратегічною метою України є її приєднання до Європейського
Союзу. Це сприятиме повній інтеграції України у Світову економіку,
основою якої є урядом підписана угода про співробітництво з ЄС.
Перспектива членства в ЄС для України є додатковим вагомим стимулом та
мотиваційним фактором внутрішніх реформ, цивілізованого врегулювання
всіх внутрішніх та зовнішніх неузгодженостей. Від інтеграції України до ЄС
виграють не тільки ці дві сторони, але й уся центрально континентальна
Європа, адже після розширення Європейського Союзу за рахунок країн
Центрально-Східної Європи та держав Балтії, Європейський союз
максимально наблизився до України, що надає особливого статусу їхнім
відносинам і створює реальні можливості для співпраці.
США. Накопичено практично найбільший досвід боротьби з корупцією.
Організована злочинність тут вперше стала предметом обговорення на
"високому рівні" ще у 1929 році, коли її вивченням займалась так звана
"Комісія Цікершема". В законодавстві США поняття корупції посадовців
визначено достатньо широко. Воно включає ряд протиправних діянь,
передбачених в основному в чотирьох главах розділу 18 Зводу Законів: 1)
“Хабарництво, нечесні доходи і зловживання своїм положенням публічними
посадовцями”; 2) “Посадовці і службовці по найму”; 3) “Здирство і погрози”; 4)
“Вибори і політична діяльність”.
Кримінальному переслідуванню за хабарництво в США піддаються не
тільки ті, хто одержує хабарі, але і ті, хто їх дає. В Зводі Законів детально
вказано, які категорії посадовців розуміються під особами, що одержують
хабарі. Відповідальності за дачу хабара підлягає всякий, хто дає, пропонує,
обіцяє що-небудь цінне публічному посадовцю або кандидату на цю посаду з
протиправною метою. Важливо, що покаранню за хабарництво разом з нині
функціонуючим підлягає як колишній, так і майбутній службовець.
В Україні за останні роки було створено цілу низку антикорупційних
органів,таких як:

Національне антикорупційне бюро України (НАБУ)

Основні завдання НАБУ - попередження, виявлення, припинення,
розслідування та розкриття корупційних правопорушень, вчинених
високопосадовцями.
Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП)
Спецпрокуратура - це не окремий орган, а самостійний структурний
підрозділ Генпрокуратури, яка перейняла від ГПУ всі завдання щодо
боротьби з корупцією.
Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК)
Діяльність цього агентства дуже локалізована і має превентивну функцію.
Воно перевірятиме правдивість даних у деклараціях всіх державних
службовців і чи відповідає їхній стиль життя заявленим доходам.
Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та
управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів
Воно розшукує активи, доводить їхнє злочинне походження, конфіскує
виключно за рішенням суду, а потім може виставити на продаж на публічних
торгах.
Державне бюро розслідувань (ДБР)
Воно також розслідуватиме справи, пов'язані з корупцією, але ті, які не
відносяться до компетенції НАБУ.
Національна рада з питань антикорупційної політики при президентові
України

91. Врегулювання цивільно-правових відносин в Києво-

руській державі за “Руською Правдою”.

Головна увага цивільно-правового регулювання в добу Києво-Руської

держави, як, зрештою, і в наступні періоди державно-політичного
розвитку України, зосереджувалася на інституті права власності. "Руська
правда" та інші юридичні пам'ятки дають нам певне уявлення про
інститут власності періоду княжої доби.

Правова дійсність доби "Руської правди" розрізняла право власності й

право володіння. У випадку неправочинного володіння річчю власник
мав право вимагати від невласника не лише її повернення, а й
компенсації за незаконне використання речі. Розрізнялося право
власності на рухомі й нерухомі речі. Найшвидше у праві утвердилася
власність на рухомість. Наприклад, у "Правді Ярослава" йшлося про
право власності на рухоме майно (кінь, зброя, одежа), а згодом у
"Правді Ярославичів" вже з'явилася згадка про право власності на
землю (встановлено покарання за псування межі). У "Правді
Ярославичів" також містилися вказівки на княжу, боярську і церковну
земельну власність. Мова також йшла й про власність громади. Навіть за
смердами, тобто залежним сільським населенням, визнавалося право
на власність. Об'єктом приватної власності селян і ремісників були
знаряддя виробництва і власне господарство, засноване на особистій
праці. В одній зі статей згадувалось про недоторканність худоби смерда.

Феодальне землеволодіння охоронялося законодавством Київської

держави. "Руська правда" передбачала стягнення великих штрафів за
крадіжку боярського хліба, підпал току і т. ін. Зокрема, суворому
покаранню ("поток і розграбування") підлягав селянин-смерд за
пошкодження міжкнязівської землі. Натомість, за порушення меж і
розорювання селянської землі встановлювався тільки штраф (яскравий
вияв права феодального привілею).

Існування права власності сприяло формуванню в Україні

високорозвиненого зобов'язального права. За "Руською правдою",
зобов'язання передусім виникали з факту спричинення шкоди, а також
із договорів. Останні укладалися між особами, не обмеженими у право-
та дієздатності. Найпоширенішими з договорів були: купівля-продаж і
позика. Договори укладалися в усній формі, однак вимагалась
обов'язкова присутність свідків (окрім договорів, що укладалися між
купцями).

Фігурувала позика з відсотками та без відсотків. Установлювалася певна

величина відсотків і правила, за порушення яких кредиторам
загрожувала втрата позиченої суми.

. У випадку неспроможності боржника сплатити борг із вини самого

боржника він міг бути проданий кредитором у рабство. У випадку
неспроможності боржника сплатити борг через нещастя він діставав
змогу сплачувати його ротами (частинами). Борги за раба завжди платив
його власник.

Право на спадщину мали лише члени сім'ї. Спадкодавець не міг

передати своє майно чужій людині. Якщо він це зробив, або ж не було
членів сім'ї, спадщина переходила князю (державі) як представникові
публічної влади.

Успадковували за заповітом і згідно із "законом" (звичаєм) Заповіт

укладався переважно усно. Писана форма вживалася рідко. Право
залишати заповіт - "ряд" міг батько або мати щодо своїх дітей, і чоловік -
на "виділ" - своїй дружині. Удова мала право на частину майна. У
противному випадку вона мала спадкувати разом із дітьми (синами).
Мати свою частину майна могла переділити між своїми дітьми або ж
віддати комусь одному із синів і навіть дочок. У випадку смерті матері
без відповідного розпорядження (заповіту) спадщину отримували син
або дочка, при яких жила мати і які доглядали ЇЇ. Незаконні діти (від
рабині) позбавлялися права спадкування. Окрім дітей, у спадщині
заповідач, зазвичай, не обминав і церкву, виділяючи їй частку ("на душу
померлого").

92. Конституція ФРН 1949 р. Державний лад ФРН у другій

половині ХХ ст.
Згідно з Основним законом, главою держави є Федеральний президент.
Президент виконує, перш за все, представницькі функції, обирається
спеціально скликаними Федеральними зборами (у нього входять
депутати бундестаґу і таке ж число делегатів, що обираються
земельними парламентами) строком на 5 років.

Верховним виборним законодавчим органом ФРН є бундестаґ —

німецький парламент, що обирається на 4 роки шляхом загальних
прямих і таємних виборів (активне і пасивне виборче право надаються
після досягнення 18 років). Половина депутатів обирається в округах за
мажоритарною системою, інша половина — за партійними списками.

У бундестаґу можуть бути представлені партії, що набрали на виборах

не меншого 5 % голосів виборців за партійними списками. Якщо партія
цей бар'єр не подолала, проте отримала три або більше прямих
мандатів, подані за неї голоси враховуються при розподілі місць в
бундестаґу (в цьому випадку партія не має права утворити фракцію).

Приймаючи закони, бундестаґ взаємодіє з представницьким органом

земель ФРН — бундесратом, який не є виборним органом. Його члени
(прем'єр-міністри і міністри земель ФРН) призначаються земельними
урядами. Склад бундесрата міняється у міру проведення виборів в
ландтаги (парламенти) земель. Кожна земля має в бундесраті від 3 до 6
голосів залежно від чисельності населення. На 2009 рік в бундесраті 69
місць.

Президент і 3 віце-президенти бундесрата обираються строком на 1 рік

за принципом ротації з числа голів земельних урядів. З 1 листопада 2008
по 31 жовтня 2009 президентом бундесрата є прем'єр-міністр Саара
Петер Мюллер (ХДС).

Виконавча влада на федеральному рівні представлена федеральним

урядом, на чолі якого стоїть федеральний канцлер. Головою органів
виконавчої влади на рівні суб'єктів федерації є прем'єр-міністр (або
бурґомістр міста-землі).

Федеральною і земельними адміністраціями керують міністри, які

стоять на чолі адміністративних органів.

93. Сутність та завдання сучасної Української держави в євро

інтеграційному процесі. Використання досвіду країн Балтії у запобіганні
корупції.

Для України європейська інтеграція – це шлях модернізації економіки,

подолання технологічної відсталості, залучення іноземних інвестицій і
новітніх технологій, створення нових робочих місць, підвищення
конкурентоспроможності вітчизняного товаровиробника, вихід на
світові ринки, насамперед на ринок ЄС. Як невід’ємна частина Європи
Україна орієнтується на діючу в провідних європейських країнах модель
соціально-економічного розвитку.

Політичні переваги інтеграції України у ЄС пов’язані зі створенням

надійних механізмів політичної стабільності, демократії та безпеки.
Зближення з ЄС є гарантією, а виконання його вимог – інструментом
розбудови демократичних інституцій в Україні. Крім того, членство у ЄС
відкриє шлях до колективних структур спільної безпеки Євросоюзу,
забезпечить ефективнішу координацію дій з європейськими державами
у сфері контролю за експортом і нерозповсюдження зброї масового
знищення, дасть змогу активізувати співробітництво в боротьбі з
тероризмом, організованою злочинністю, контрабандою, нелегальною
міграцією, наркобізнесом тощо
Саме європейська інтеграція є на сьогодні безальтернативним
зовнішньополітичним курсом держави, як запорука зміцнення її
міжнародних позицій, набуття додаткових гарантій забезпечення
територіальної цілісності, суверенітету та національно-культурного
відродження країни, створення передумов для проведення більш
ефективної оборонної політики, перебудови й підготовки національної
економіки до функціонування в умовах жорсткої конкуренції з
економічними системами інших країн.
Європейський вибір України ґрунтується на життєво важливих інтересах
та історичному прагненні українського народу бути невід’ємною
частиною єдиної Європи. Набуття членства України у Європейському
Союзі сприятиме процесу зміцнення глобальної безпеки, забезпечення
стабільності та уникнення передумов для поновлення штучних бар’єрів
між країнами пострадянського простору.

Так, у Постанові Верховної Ради Української РСР від 25 грудня 1990 р.

“Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України у сфері
зовнішніх зносин”, Уряду було доручено “…спрямувати зусилля на
забезпечення безпосередньої участі Української РСР у
загальноєвропейському процесі та європейських структурах” [1].
У Зверненні Верховної Ради України “До парламентів і народів світу” від
5 грудня 1991 р. у зв’язку з підтвердженням на референдумі Акта
проголошення незалежності зазначається: “Україна як європейська
держава готова приєднатися до Гельсінського заключного акта,
Паризької хартії та інших документів НБСЄ” [2].

З метою розширення формату співпраці між Україною та Європейським

Союзом, 14 червня 1994 р. у Люксембурзі була підписана, а 1 березня
1998 р. набула чинності після ратифікації усіма державами – членами ЄС
Угода про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС
Положення:
- упровадження політичного діалогу між Україною і Європейським
Союзом, що сприятиме розвитку тісних політичних відносин;
- сприяння розвитку торгівлі, інвестицій і гармонійних економічних
відносин між сторонами і в такий спосіб – прискоренню їх сталого
розвитку;
- створення основ взаємовигідного економічного, соціального,
фінансового, цивільного, науково-технічного та культурного
співробітництва.

Указом Президента України від 11 червня 1998 р була затверджена

Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу [5].
У Стратегії зазначено, що: “Національні інтереси України потребують
утвердження України як впливової європейської держави,
повноправного члена ЄС. У зв’язку з цим необхідно чітко та всебічно
визначити зовнішньополітичну стратегію щодо інтеграції України до
європейського політичного, економічного та правового простору”.

Серед основних завдань компетентним органам державної влади

України з питань європейської інтеграції було визначено такі:
1) адаптація законодавства України до законодавства ЄС,
забезпечення прав людини. Сутність завдання полягає у
необхідності приведення у відповідність національного
законодавства України із сучасною європейською системою права
2) економічна інтеграція та розвиток торговельних відносин між
Україною і Європейського Союзу. Сутність цього завдання полягає
у необхідності лібералізації та синхронізованому відкритті ринків
ЄС та України; взаємному збалансуванні торгівлі; наданні на
засадах взаємності режиму сприяння інвестиціям з ЄС в Україну та
українським експортерам на ринках ЄС; запровадженні спільного
правового поля і єдиних стандартів у сфері конкуренції та
державної підтримки виробників.
3) інтеграція України до ЄС у контексті загальноєвропейської
безпеки. Сутність завдання полягає у тому, що Європейський Союз
визнає важливу роль України у формуванні новітньої архітектури
загальноєвропейської безпеки у третьому тисячолітті.
4) політична консолідація та зміцнення демократії. Сутність завдання
полягає у тому, що політична консолідація передбачає неухильне
поглиблення політичного діалогу і поліпшення загальної
атмосфери політико-дипломатичних відносин між Україною та ЄС

Зазначимо, що успішна реалізація завдань з європейської

інтеграції на сучасному етапі була зумовлена необхідністю
виконання таких завдань, а саме:
1) адаптація національного законодавства України у відповідність
до законодавства Європейського Союзу та розроблення проектів
нормативно-правових актів України з урахуванням вимог
Європейського Союзу;
2) створення сприятливих зовнішньополітичних умов для
забезпечення політичної безпеки України на міжнародній арені, а
також повноправної участі держави у глобальних та регіональних
безпекових структурах;
3) підвищення ефективності координації, взаємодії та державного
контролю за діяльністю органів виконавчої влади України з питань
європейської інтеграції;
4) створення привабливого інвестиційного клімату в Україні та
залучення міжнародної допомоги Європейського Союзу з метою
розвитку економіки України;
5) реалізація комплексних заходів щодо підвищення
міжнародного іміджу України та рівня поінформованості
міжнародного співтовариства про суспільно-політичну ситуацію у
державі;
6) підготовка та імплементація міжнародних проектів і програм з
питань спрямованих на розширення формату євроінтеграційного
співробітництва;
7) вжиття заходів щодо перепідготовки та підвищення кваліфікації
фахівців з питань європейської інтеграції з урахуванням
відповідного досвіду суміжних із Україною держав – членів ЄС
94. “Руська Правда” як пам’ятка українського права: сутність,
характеристика.

Попри упривілейоване становище вищих прошарків суспільства,

всі вільні перебували під опікою Руської Правди, головним
завданням якої було давати можливість сторонам боронити свої
права на життя, здоров'я і майно, а судові — підставу до
справедливого вироку. Характеристичною прикметою Руської
Правди була еволюція в бік гуманності (наприклад, заміна кари
смерті грошовою карою).

Руська правда є важливим історичним джерелом, яке допомагає

дослідникам відтворювати діяльність адміністративного княжого
апарату, виявляти нюанси суспільного розшарування,
досліджувати вияви фінансових операцій, стежити за технікою
управи ріллі, господарським знаряддям та врожаєм. Руська
правда становить важливе джерело для пізнання найдавніших
норм українського звичаєвого права, а згодом княжого
законодавства і судових вироків, вона мала безпосередній вплив
на всі пам'ятки литовсько-руської доби, а зокрема на Судебник
Казіміра Яґеллончика 1468 і Литовський Статут (1529, 1566, 1588).
За посередництвом Литовського Статуту норми Руської Правди
вміщені також у найвизначнішій пам'ятці українського права
гетьманської доби «Права, по которымъ судится малороссійскій
народъ» (1743). Сліди Руської Правди помітні також у працях та
правничих збірниках інших слов'янських народів, зокрема
польських статутах короля Казіміра В. 14 ст. та інших. Проте, за
твердженням Ф. Леонтовича, «московське законодавство в час
Судебників губить усякий зв'язок з старовинно-руським правом».

95. Законодавча діяльність США періоду економічної кризи 30-х

років: сітність, джерела, характеристика.
Потужним інструментом політики "нового курсу" і разом з тим
його наслідком були формування й розвиток системи державного
регулювання ринкових відносин. На відміну від початку 20-х років
XX ст., відновлення етатизації відбувалося хоча і в кризовий, але
мирний період. Тому вона мала не воєнно-політичний, а
соціально-економічний характер, відновлена система досить
ефективно розвивалась аж до кінця 60-х років.

"Новий курс" — не попередньо продумана система нововведень,

а реакція на кризу; він мав емпіричний характер. Про це свідчать
два факти:

1) теоретичне обґрунтування подібних заходів здійснено у праці

Дж.М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей",
опублікованій лише в 1936 р.;
2) тільки через два роки антикризова політика набула певного
послідовного характеру.
Тобто, залишаючись на позиціях ринкової економіки, вихід із
економічної кризи адміністрація президента віднайшла в
соціально орієнтованій економіці, економіці з посиленням ролі
держави та суспільних інститутів в її регулюванні.

Отже, в здійсненні "нового курсу" виокремлюють два етапи:

1) 1933 — перша половина 1935 рр.;

2) друга половина 1935—1938 рр.
Першим кроком реформ стали спроби оздоровлення банківської
та фінансової систем. У березні 1933 р. у країні призупинили
діяльність усіх банків, що дало змогу запобігти обміну банкнот на
золото. У квітні 1933 р. ухвалили закон, згідно з яким заборонявся
експорт золота, а також прийнято указ, за яким громадян країни
зобов'язували здати банкам свої золоті запаси, якщо їх сума
перевищувала 100 дол. США. Це призвело до різкого знецінення
національної валюти. Уряд, не відмовляючись від методу
забезпечення банкнот, до кінця 1933 р. здійснив значні закупівлі
грошового металу (на 187,8 млн дол.) на зовнішньому ринку.
Внаслідок припливу в країну золота зменшилася його ціна на
внутрішньому ринкові, що дало змогу урядові СІЛА вже в січні
1934 р. провести девальвацію валюти країни на 41 %. Девальвація
долара сприяла тому, що розподіл доходу змінився на користь
промислового, а не позикового капіталу. Тим самим попередили
масове банкрутство в кредитній сфері, зменшилася заборгованість
монополій уряду, посилились експортні можливості США.

Відповідно до "Надзвичайного закону про банки" одночасно

ліцензували їх діяльність. До кінця березня 1933 р. відновили
роботу 4/5 раніше закритих великих банків — членів Федеральної
резервної системи, а 2 тис. незначних кредитних установ
ліквідували або вони увійшли до складу більших кредитних
організацій. Банкам надали урядовий кредит 1 млн дол. СІЛА, що
пожвавив сферу кредитних операцій. Крім того, держава взяла на
себе зобов'язання страхувати депозитні вклади банків (створено
Корпорацію зі страхування банківських вкладів), що зміцнило
довіру до них і, відповідно, зумовило збільшення обсягів припливу
коштів на рахунки та запобігало банкрутству банків. Була
сформована система регулювання банківської діяльності, вжито
заходів стосовно захисту вкладів від ризику біржових спекуляцій.

Розширила свою діяльність створена ще за президента Г. Гувера

Реконструктивна корпорація. Тільки за два роки "нового курсу"
сума наданих нею позик перевищила 6 млрд дол. США.
Посилилася концентрація банківської системи — кількість банків у
1934 р. скоротилася з 25 до 15 тис. З метою зменшення
державного дефіциту та поліпшення фінансового становища
країни президент рекомендував різко знизити заробітну плату
федеральним службовцям, членам Конгресу та пенсії ветеранам
війни. Незважаючи на сильний опір сенату, закон ухвалили 20
березня 1933 р. Наприкінці 1933 р. дозволили вживати спиртні
напої та ввели значний податок на їх продаж.

Стабілізація банківської та фінансової систем допомогла створити

передумови для відновлення виробництва. Однак цих заходів
було недостатньо. Тому в червні 1933 р. прийняли Закон про
відновлення національної промисловості (HIPA — національні
інтереси розвитку Америки), яким по суті ввели систему
державного регулювання промислового сектору. З метою його
реалізації створили Адміністрацію національної відбудови, до
складу якої ввійшли представники фінансової олігархії, торгової
палати, "Дженерал моторс", від групи Моргана та інших
концернів, а також економісти, діячі Американської федерації
праці. Водночас галузеві асоціації підприємців (усього їх
нараховували 17) відповідно до першого розділу Закону
розробили і ухвалили кодекси чесної конкуренції, згідно з якими
для підприємств однієї галузі суворо регламентувались обсяги
виробництва (застосування однотипних технологічних процесів),
межа заробітної плати, тривалість робочого тижня, визначалися
ринок збуту товарів, ціна на продукцію тощо.

За кодексами заборонялося використовувати працю дітей. Якщо

кодекс затверджував президент, він набував сили закону, а
чинність антитрестівського законодавства тимчасово
призупинялася. Загалом у галузях промисловості адміністрація
Рузвельта санкціонувала до дії 746 кодексів, що охопили 99 %
американської промисловості та торгівлі.

У другому і третьому розділах Закону про відновлення

національної промисловості також були положення, які
регламентували порядок стягнення та витрачання податків,
спрямованих на організацію громадських робіт і виплату допомоги
з безробіття. Створена конгресом США Адміністрація громадських
робіт, котрій виділяли величезну суму — 3,3 млрд дол. США,
розгорнула широкомасштабну діяльність для організації нових
робочих місць у сфері муніципального господарства, дорожнього
будівництва та інших галузях, трудових таборів для безробітної
молоді віком від 18 до 25 років. На громадських роботах на
початок 1934 р. працювало 5 млн осіб, допомогу з безробіття
виплачували 20 млн, чисельність молоді, яка працювала у
трудових таборах, становила 250 тис. осіб.

Для ефективнішого використання трудових ресурсів уряд

реалізовував великі загальнонаціональні проекти, що сприяли
економічному прогресу, зокрема зведення гігантських загат, за
допомогою яких передбачалось електрифікувати всю країну. З
метою втілення в життя одного з проектів у 1933 р. створили
регіональне Управління долини річки Теннессі, діяльність якого
змінила цей край. До п'яти загат додали ще 20 збудованих, річка
стала судноплавною. На роботах у долині Теннессі працювало 40
тис. осіб. Значно поліпшили землеробство, призупинили ерозію
ґрунтів, підняли молоді ліси. Комплексний розвиток економічного
району свідчив про дію "вбудованого стабілізатора" (цей термін
з'явився в 50-х роках) — втручання держави у розвиток
господарства. Показником його ефективності стало різке
збільшення доходів населення басейну річки.
Не менш важливу роль відігравала антикризова аграрна політика
Рузвельта, яку здійснювали на основі Закону "Про регулювання
сільського господарства" (1933). Відповідно до цього документа з
метою подолання кризи перевиробництва обрали систему
заохочень у формі премій і компенсацій тим фермерам, які
скорочували виробництво у своїх господарствах. За задумом
уряду, така політика вже на мікрорівні сприяла не тільки
зменшенню загальних обсягів товарної продукції, а й підтриманню
цін на сільськогосподарські товари (за законом, на рівні 1909—
1914 рр.) і збільшенню доходів фермерів. Враховуючи цей чинник,
уряд за тим самим законом вжив надзвичайних заходів, аби
знизити фермерську заборгованість, яка на початок 1933 р.
становила 12 млрд дол. США. Зокрема було здійснено емісію
казначейських білетів та державних акцій на суму 3 млрд дол., що
дало змогу в 1933—1935 рр. надати фермерам дешеві кредити на
суму понад 2 млрд дол. і таким чином послабити "обвал"
аукціонного продажу збанкрутілих фермерських господарств.
Завдяки позикам багато фермерських господарств подолали
кризу. Проте майже 10 % усіх ферм (600 тис.) у цей період
розорилися, і їх продали.

За ініціативою уряду в галузі зовнішньої торгівлі 2 березня 1934 р.

ухвалили Закон "Про торгівлю", за яким під час укладення
торгових договорів передбачалося взаємне зниження тарифів на
50 % на розсуд президента "в інтересах американської
промисловості й сільського господарства". Мета закону полягала у
збільшенні експорту, відкритті для США іноземних ринків.
Прийняття такого нормативно-правового документа було
радикальним заходом у протекціоністській країні, що через кілька
років приніс відчутні вигоди для США.

Соціальна спрямованість політики переважала вже на другому

етапі реформ, коли під тиском народного руху в червні 1935 р.
ухвалили Національний закон про трудові відносини — закон
Вагнера (за прізвищем сенатора Р. Вагнера). Визнали потребу
колективного захисту з боку робітників їх інтересів через
професійні спілки шляхом укладання з підприємцями колективних
договорів, право на страйки. Адміністрації заборонялося
застосовувати репресії за належність до профспілок і втручатись у
внутрішні справи робітничих організацій. Суди зобов'язували
розглядати скарги профспілок за порушення закону. Одним із
результатів дії закону Вагнера стало об'єднання всіх робітничих
організацій у Робітничий альянс Америки (1936), а також
створення Ліги об'єднаних фермерів і Спілки пайовиків.

За Законом про соціальне забезпечення (серпень 1935 р.), було

введено систему пенсій за віком (із 65 років), виплати допомоги з
безробіття у разі хвороби та за інвалідністю. Норми пенсійного
забезпечення були єдиними для всієї країни. Однак чинність
закону не поширювалася на осіб, які працювали у сфері торгівлі,
обслуговування.

Закон про справедливі умови праці, що регламентував

подовження робочого тижня (44 год зі скороченням протягом
наступних трьох років до 40 год) і визначав мінімальну заробітну
плату (25 центів за годину з подальшим підвищенням впродовж
семи років до 40 центів) на підприємствах федерального значення,
а також забороняв застосовувати працю дітей.

96. Порівняльна характеристика парламенту сучасної України та

Польщі.

Верховна Рада України розглядає та вирішує питання державного і

суспільного життя, що потребують врегулювання законами
України, а також здійснює установчі, контрольні та інші функції,
передбачені Конституцією України. Вона приймає закони,
постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу,
крім випадків, передбачених Конституцією.
До повноважень Верховної Ради України належать:
а) внесення змін до Конституції України в межах і порядку,
передбачених розділом XIII Конституції України;
б) призначення всеукраїнського референдуму з питань,
визначених ст. 73 Конституції України;
в) прийняття законів;
г) визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики;
ґ) призначення виборів Президента України у строки, передбачені
Конституцією України;
д) заслуховування щорічних і позачергових послань Президента
України про внутрішнє і зовнішнє становище України;
е) усунення Президента України з поста в порядку особливої
процедури (імпічменту);
є) призначення за поданням Президента України Прем'єр-міністра
України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ
України, призначення за поданням Прем'єр-міністра України інших
членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного
комітету України, Голови Державного комітету телебачення та
радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України,
звільнення зазначених осіб з посад, вирішення питань про
відставку Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів
України;
ж) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України
тощо.
Отже, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент-
Верховна Рада України. Конституційний склад Верховної Ради
України - 450 народних депутатів України, які обираються на
основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом
таємного голосування.
Народні депутати України здійснюють свої повноваження на
постійній основі. Вони не можуть мати іншого представницького
мандата, бути на державній службі, обіймати інші оплачувані
посади, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою
діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності),
входити до складу керівного органу чи наглядової ради
підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку.
їм гарантується депутатська недоторканність.
Верховна Рада України працює сесійно. Чергові сесії Верховної
Ради України починаються першого вівторка лютого і першого
вівторка вересня кожного року. Позачергові сесії Верховної Ради
України, із зазначенням порядку денного, скликаються Головою
Верховної Ради України на вимогу Президента України або на
вимогу не менш як 1/3 народних депутатів України від
конституційного складу Верховної Ради України.
У разі оголошення указу Президента України про введення
воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її
місцевостях Верховна Рада України збирається на засідання у
дводенний строк без скликання.
Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите
засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного
складу Верховної Ради.
Верховна Рада України обирає зі свого складу Голову Верховної
Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної
Ради України та може відкликати їх.
Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить
Президентові України, народним депутатам України та Кабінету
Міністрів України.
Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти
більшістю від її конституційного складу. Закон підписує Голова
Верховної Ради України і невідкладно надсилає його Президентові
України. Президент України протягом 15 днів після отримання
закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно
оприлюднює його, або повертає закон зі своїми вмотивованими і
сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для
повторного розгляду. У разі якщо Президент України протягом
встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду,
він вважається схваленим Президентом України і має бути
підписаний та офіційно оприлюднений. Якщо під час повторного
розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України
не менш як 2/3 від її конституційного складу, то Президент України
зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом
10 днів. У разі якщо Президент України не підписав такий закон,
він невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної
Ради і опубліковується за його підписом.
Законодавчу владу в Республіці Польща здійснюють Сейм і Сенат.
Сейм контролює діяльність Ради Міністрів у межах, передбачених
Конституцією і законами. Він складається з 460 депутатів. Вибори
до Сейму є загальними, рівними, прямими, пропорційними і
відбуваються таємним голосуванням. Сенат складається зі 100
сенаторів. Вибори до Сенату є загальними, прямими; проводяться
таємним голосуванням. Сейм і Сенат обираються на чотирирічний
строк повноважень.
Згідно із ст. 98 п. 4 Конституції 1997 р. Президенту Республіки
надається право розпуску Сейму у випадках, передбачених
Основним законом (неприйняття бюджету і непередача його в
певний строк для затвердження Президенту Республіки; відмова
Раді Міністрів у вотумі довіри тощо), після того, як буде заслухана
думка Маршала Сейму та Маршала Сенату.
Конституція передбачає можливість функціонування Національних
зборів. Це спільне засідання Сейму та Сенату, яке відбувається під
головуванням Маршала Сейму, а за його відсутності - Маршала
Сенату. Національні збори приймають присягу Президента
Республіки перед зайняттям ним посади; заслуховують звернення
Президента; визначають стійку нездатність Президента Республіки
виконувати свої функції через стан здоров'я, а також можуть
схвалити рішення про притягнення Президента до
відповідальності за порушення Конституції, закону.
До компетенції Сейму належить затвердження програми
діяльності уряду і винесення йому вотуму довіри, контроль за його
діяльністю; утворення Конституційного трибуналу, Державного
трибуналу, Найвищої Палати контролю, обрання Уповноваженого
з прав громадян. Він виконує також ряд зовнішньополітичних
функцій. Сейм приймає рішення про стан війни і укладення миру.
Головною функцією Сейму є законодавство. Він приймає
Конституцію, конституційні закони (разом із Сенатом та
Президентом), постанови.
Право законодавчої ініціативи мають депутати, Сенат, Президент
та Рада Міністрів. Закон, прийнятий Сеймом і Сенатом,
передається Президенту на підпис. Якщо Президент відхиляє
закон або вносить до нього поправки, Сейм може не погодитися з
ним, приймаючи постанову 3/5 голосів у присутності не менш як
половини загальної кількості депутатів
До органів Сейму входять Маршал Сейму, віце-маршали, Президія
Сейму, Конвент сеньйорів (Конвент старійшин) і комісії Сейму.
Маршал Сейму охороняє права і гідність Сейму, представляє його,
керує обговоренням питань, що вносяться до порядку денного, а
також діяльністю Президії Сейму, скликає Конвент сеньйорів і
керує його роботою, слідкує за порядком на території Сейму
Частину повноважень Маршала виконують віце-маршали Сейму.
Повноваження Сенату та його внутрішня структура. Сенат має
право законодавчої ініціативи й розглядає закони, прийняті
Сеймом. Маршал Сенату ці закони передає до відповідної комісії.
Розглянувши закон, комісія вносить пропозицію до Сенату:
прийняти закон без поправок, внести до тексту поправки або
відхилити його. Якщо Сенат протягом 30 днів із моменту
одержання не приймає відповідного рішення, вважається, що він з
цим законом погоджується. При розгляді закону про бюджет
Голова Найвищої палати контролю призначається Сеймом за
згодою Сенату строком на шість років і може бути призначений
повторно тільки один раз. Таке саме право має Сенат відносно
Уповноваженого з прав громадян, який призначається строком на
5 років.
Внутрішня структура Сенату подібна до структури Сейму.
Органами Сенату є Маршал Сенату, Президія Сенату, Конвент
 сеньйорів, комісії. Призначення органів Сенату те саме, що й
органів Сейму, але стосується сфери діяльності другої палати,
компетенція якої відрізняється від першої. Ця відмінність
виявляється у мірі участі Сенату в законодавчій діяльності, а
функція контролю за діяльністю уряду здійснюється Сеймом. Це,
наприклад, наклало відбиток на кількість та види постійних
комісій, серед яких немає галузевих комісій і комісій
конституційної відповідальності.
Завдання постійних комісій Сенату визначаються інакше, ніж
Сейму. Так, Регламент Сенату зазначає, що комісії Сенату є
органами, які утворюються для розгляду та підготовки питань за
власною ініціативою або переданих їм Сенатом, Маршалом Сенату
чи Президією Сенату. Комісії в межах своєї компетенції
обговорюють і передають Сенату висновки щодо законів,
прийнятих Сеймом.

97 Становлення руського права. Джерела права Київської Русі-

України: витоки, характеристика.

З доісторичних часів і до створення перших писемних правових документів

відносини між людьми регулювалися на основі соціальних норм. Зокрема, у
східнослов'янському середовищі цього часу головним регулятором
суспільних відносин були звичаї родового суспільства. Звичаї формувались як
правила поведінки, що складалися історично протягом життя багатьох
поколінь, і стали загальними в результаті їх багаторазового повторення.
У будь-якому суспільстві звичаї існували та існують як неправові явища.
Однак коли звичай бере під свій захист держава, тобто коли його починають
охороняти не самі члени племені, як раніше, а вирізнені з їхнього
середовища органи управлінця (вожді, дружинники, жерці тощо), він
перетворюється у джерело права. Такі звичаї переростають у норми
звичаєвого права.
 Становлення звичаєвого права на Русі здійснювалось і через судову
функцію київського князя, який судив на основі звичаїв Київської землі. Це
вело до пристосування місцевих звичаїв "окняжених" територій до нових,
привнесених, а іноді - встановлених князем. Уважають, що якоїсь особливої
процедури схвалення князем старих звичаїв не існувало. Просто з його
мовчазної згоди і шляхом фактичного вживання продовжували
функціонувати ті з них, які влаштовували правлячу верхівку, і ними
керувалася решта населення. Ті ж звичаї, що заходили в суперечність із
урядовою політикою, заборонялися або ж відпали самі по собі через
фактичне невикористання або ж відмирання старих, звичаєвих інститутів.
Останні повинні були відмерти, бо становили конкуренцію міцніючій
князівській владі.
Найдовше князівська влада не втручалась у справи громади. Усі немайнові
відносини членів верві не входили у сферу державних інтересів центрального
уряду. Тут незмінним залишався звичай, який найдовше керував приватним
життям мешканців Середнього Подніпров'я. Однією з причин такої ситуації
була та обставина, що до X ст. київський князь не міг видавати загальних
норм. У нього не було ні сил, ні засобів оприлюднити їх, а тим паче
простежити за їх виконанням. Проте від моменту, коли правляча верхівка
почала вбачати у звичаях майновий інтерес, ситуація змінилася, і громада
перестала бути єдиним арбітром, який мусив розв'язати тяжбу, розділити
майно тощо. Відбувалося втручання в справи громади, а отже, мав місце
наступ владної верхівки на звичай. Насамперед це стосувалося
правовідносин у галузі спадкоємництва, кровної помсти та інших сфер, що
здавна регулювалися звичаєм.
Отож, становлення руського права відбувалось у процесі тривалого в часі
перетворення звичаю нормативного характеру на норму звичаєвого права.
Звичаї доби військової демократії поступово втрачали чинність під впливом
соціальних змін, що відбувались у східнослов'янському суспільстві.
Князівська влада санкціонувала лише ті звичаї, що могли пристосуватися до
нових суспільних відносин. Останні перетворювалися на норми звичаєвого
права. Різниця між звичаєм як переконанням загалу і звичаєвим правом
могла полягати лише в наявності такої санкції та бути непомітною. Але
згодом, коли постала потреба прийняття писаного законодавства, окремі
норми звичаєвого права втратили чинність.
Науці відомі різні способи перетворення звичаїв у правові норми:
мовчазна згода держави, фактичний розгляд справ у судівництві на підставі
норм звичаєвого права і, нарешті, закріплення наявних звичаїв у законі.
Останній шлях формування правової системи є найбільш характерним для
Києво-Руської держави, основну частину правових звичаїв якої згодом було
зафіксовано у "Руській правді" та інших ранніх нормативно-правових актах
князівського законодавства. Варто зазначити, що в актах князівського
законодавства скорше фіксувалися норми звичаєвого права, аніж творилися
нові, і що "Руська правда", власне, є збірником звичаєвого, права взагалі.
Основними джерелами права в Київські Русі були:
1) звичаєве право;
2) княже законодавство: договори князів між собою, договори князів з
народом, княжі устави, грамоти, уроки;
3) міжнародні договори (Русько-візантійські договори);
4) церковне законодавство: устави князів Володимира Святославовича та
Ярослава Мудрого, збірники права «Номоканон», «Кормча книга»;
5) «Руська Правда».

98Судова система УНР доби Центральної Ради та судова

система сучасної Франції.
27 листопада 1917 р. Мала Рада затвердила запропонований Генеральним
Секретаріатом Законопроект про здійснення судочинства на Україні іменем
УНР. 15 грудня УЦР затвердила поданий Секретарством судових справ
Законопроект про утворення до скликання Установчих зборів тимчасового
Генерального Суду.

Генеральний Суд складався з 3 департаментів: цивільного, карного і

адміністративного, і виконував усі функції, належні до того Сенату у справах
судових і справах нагляду над судовими установами і особами судового
відомства.
Члени Генерального Суду мали звання генеральних суддів, і їх
повноваження до затвердження Генерального Сeду на підставі Конституції
визначались дореволюційним російським законодавством, зокрема
“Учреждением судебных установлений”; цим же законодавством керувались
суди першої інстанції. Після формування персонального складу Генеральний
Суд мав розробити регламент і подати його через Секретарство судових
справ, що мало значний вплив на діяльність Генерального Суду, на
затвердження УЦР.
У подвійному підпорядкуванні перебувала “прокураторія”: діяла при
Генеральному Суді і називалась Прокураторія Генерального Суду, а поза тим
її регламент затверджувало Секретарство судових справ, яке також надавало
одному з прокурорів звання старшого і доручало йому провід прокуратури.
На початку січня 1918 р. УЦР ухвалила закон “Про упорядження
прокураторського нагляду на Україні".
Законом від 30 грудня 1917 р. УЦР визнала неправомочність Київської,
Харківської і Новочеркаської судових палат і ухвалила закон “Про заведення
апеляційних судів”, за яким їх повноваження і внутрішня організація майже
не відрізнялись від попередніх судових палат.
Закон “Про умови обсадження і порядок обрання суддів Генерального і
апеляційних судів” від 23 грудня 1917 р. обумовив обрання всіх суддів УЦР
більшістю в 3/5 голосів.
18 квітня 1918 р. Генеральне писарство подало на розгляд УЦР
законопроект про надання Генеральному Суду також функцій Головного
Військового Суду щодо справ, вирішуваних на території Україні.
Але внаслідок зміни політичної ситуації він так і не був розглянутий.
Судова система Франції (фр. Organisation juridictionnelle en France)
складається з трьох рівнів судів: суд першої інстанції (районний, районний у
місті, міський та міськрайонний суд, що має право винести судове рішення у
справі), апеляційний суд і касаційний суд. Існують спеціалізовані суди, які
входять у трирівневу систему (наприклад, оскарження рішень
спеціалізованих судів здійснюється у звичайних апеляційних і в касаційних
судах).
Цивільні суди першої інстанції розділені на кілька видів за типом спорів:
комерційні спори; спори з соціальних питань; земельні спори.
Кримінальні справи розглядаються судами в такому порядку. Є дві
категорії кримінального судочинства. Різниця між ними не завжди чітка, тому
й викликає багато питань до кримінального судочинства у Франції. Суд з
розслідування — це суд, який має повноваження з розслідування злочинів
або проведення різних слідчих дій: допит свідків, сторін у справі, проведення
обшуків, арешт підозрюваного тощо. Суд першої інстанції має ті ж
повноваження, але основна його функція полягає у вирішенні питань
винуватості чи невинуватості особи, а також у винесенні вироку. Тільки
кримінальні суди мають повноваження розглядати кримінальні справи, але й
і у рамках кримінальних справ вони можуть розглядати цивільно-правові
наслідки злочинів.
Нарівні з судами загальної юрисдикції у Франції існує досить велика
кількість судів, які можна назвати спеціалізованими. Вони діють у сфері як
цивільного, так і кримінального права. Це так звані трибунали. У більшості
цивільних судів діють не судді-професіонали, а судді, обрані чи призначені зі
сфер, в яких виникають суперечки, тобто ті, які більш глибоко розуміють суть
питання.
Спеціалізовані юрисдикції міцно пов'язані з судами загальної юрисдикції
— єдиної для всієї системи оскарження. Як правило, це апеляційний суд.
До спеціальної юрисдикції відносяться вже згадувані суди: з трудових
спорів, різні суди в кримінальній галузі (наприклад, у справах неповнолітніх),
морські, військові, адміністративні). До цієї ж групи відносять і суди,
повязаних з торговельними спорами, так звані торгові суди.
 Цивільні справи і кримінальні злочини розглядаються, залежно від їх
важливості, судами великої інстанції, малої інстанції (певна частина справ),
виправними судами (правопорушення) і поліцейськими судами
(адміністративні порушення). Усі суди складаються з професійних суддів.
Спори з торговельних угод розглядаються торговими судами. Трудові спори
розглядаються конфліктними радами (радами прюдомів), які діють як вищий
виборний орган. Кримінальні справи розглядаються в суді присяжних. Ці суди
складаються з голови, двох асесорів — професійних суддів — і дев'яти
присяжних — звичайних громадян, обраних жеребкуванням з виборчих
списків.
Другий рівень судової системи Франції
Другим рівнем судової системи Франції є апеляційний суд.
В даний час у Франції існує 35 апеляційних судів, у тому числі 5
апеляційних судів поза територією самої Франції (наприклад, на Таїті, в місті
Папеете, у Французькій Полінезії), і 2 вищих апеляційних суди. Кожен суд має
юрисдикцію щодо кількох департаментів (від 2 до 4).
Вищий рівень судової системи Франції
Касаційний суд. Він розглядає скарги та постанови апеляційних судів (у
Франції 27 апеляційних судів), які переглядають вироки і рішення судів
попередньої інстанції. Останні діляться, у свою чергу, на суди з цивільних і
кримінальних справ.
Сучасна структура Касаційного суду має такий вигляд: три палати в
цивільних справах, одна — з торговельних і адміністративних, одна — з
соціальних спорів, і одна — з кримінальних справ.
99 Порівняльний аналіз сучасної судової влади України та країн
ЄС (на прикладі Франції). Значення джерел українського
права для сучасної України.

Судова влада Франції була описана вище

 Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та
Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної
юрисдикції. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів, яка
складається із загальних і спеціалізованих судів. Створення надзвичайних та
особливих судів не допускається.
Третейські суди не входять до судової системи України.
Характерними ознаками судової системи України є її пристосованість до
адміністративно-територіального устрою, стабільність і єдність.
Конституційний суд
Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в
Україні. Конституційний Суд України не входить до системи судів загальної
юрисдикції.
Пріоритетним напрямком діяльності Конституційного Суду є здійснення
конституційного судочинства в Україні. Втім, це не єдина функція суду, також
виділяють функції конституційного контролю та офіційного тлумачення
законодавства.
Відповідно до Конституції України та Закону «Про Конституційний Суд
України», суд приймає рішення та дає висновки у таких справах:
Вирішення питань відповідності Конституції законів та інших правових актів
Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів
України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
Відповідність Конституції чинних міжнародних договорів України, або тих
міжнародних, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на
їх обов'язковість.
Додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи
про усунення Президента України з поста в межах, визначених Конституцією.
Видає офіційне тлумачення Конституції та законів України.
Суди загальної юрисдикції
Верховний Суд
 Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів
загальної юрисдикції України, який забезпечує єдність судової практики у
порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
 здійснює аналіз судової статистики, узагальнення судової практики;
 надає висновки щодо проектів законодавчих актів, які стосуються
судоустрою, судочинства, статусу суддів, виконання судових рішень
та інших питань, пов'язаних із функціонуванням судової системи
України;
 надає висновок про наявність чи відсутність у діяннях, у яких
звинувачується Президент України, ознак державної зради або
іншого злочину; вносить за зверненням Верховної Ради України
письмове подання про неможливість виконання Президентом
України своїх повноважень за станом здоров'я;
 звертається до Конституційного Суду України щодо конституційності
законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення
Конституції та законів України;
 забезпечує однакове застосування норм права судами різних
спеціалізацій;
 здійснює інші повноваження, визначені законом.
Вищі спеціалізовані суди
У системі судів загальної юрисдикції діють вищі спеціалізовані суди як суди
касаційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господарських,
адміністративних справ.
В Україні діють три вищих спеціалізованих суди:
Вищий адміністративний суд України;
Вищий господарський суд України;
Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних
справ.
 Вищий спеціалізований суд:
 здійснює правосуддя; у випадках, передбачених процесуальним
законом, розглядає справи відповідної судової спеціалізації як суд
першої або апеляційної інстанції; аналізує судову статистику, вивчає
та узагальнює судову практику;
 надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового
застосування норм Конституції та законів України у судовій практиці
на основі її узагальнення та аналізу судової статистики; дає
спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз'яснення з
питань застосування законодавства щодо вирішення справ
відповідної судової спеціалізації;
 здійснює інші повноваження, визначені законом.
Апеляційні суди
Загальні апеляційні суди
Апеляційними судами з розгляду цивільних і кримінальних справ, а також
справ про адміністративні правопорушення є апеляційні суди, які
утворюються відповідно до указу Президента України в апеляційних округах.
До створення апеляційних округів загальних судів, такими округами є місто
Київ, місто Севастополь, Автономна Республіка Крим, області, а
апеляційними судами у відповідних апеляційних округах є відповідно
Апеляційний суд міста Києва, Апеляційний суд міста Севастополя,
Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, апеляційні суди областей.
Загальна кількість — 27.
Апеляційні господарські суди
 Апеляційні господарські суди переглядають рішення та ухвали
господарських судів першої інстанції. Загальна кількість — 8. Юрисдикція
апеляційних господарських судів є особливою і не збігається з
адміністративно-територіальним устроєм.
Також виділяють апеляційні адміністративні суди.
Франція

Порівняння:
У Франції наявні лише суди загальної юрисдикції, коли в Україні існують
суди загальної юрисдикції та КСУ, у Франції тлумаченням
законодавства та перевірку його на відповідність до конституції
здійснює конституційна рада, яка не відноситься до судової гілки
влади.
Фактично однаковий поділ на ланки + та ж сама кількість.
Наявність спеціалізовних судів в усіх ланках судочинства
Наявність взагалі окремих і незалежних, тобто тих, які не мають поділу
на ланки, судів. Україна – Вищі суди з інт. Влас. Та антикорупційний суд.
Франція – Суд по інвалідності (його роль я не знайшов, якщо знайдете
напишіть)
100 Конституційне законодавство УНР доби УЦР.
Конституція УНР, її структура та характеристика.
Конституційне законодавство було пріоритетним і в законодавчій
діяльності твореній під егідою Центральної. Перевага конституційних актів у
законодавстві Української Центральної Ради обумовлювалася необхідністю
надання державній політиці демократичної спрямованості. Аналіз
конституційно-правових норм Української Центральної Ради доводить, що
практично усі вони спиралися на концепцію правової держави, зокрема, на
такі загальновизнані її засади, як: верховенство права, ствердження
суверенітету народу і суверенітету держави, розподіл функцій між окремими
органами державної влади, забезпечення основних прав людини тощо.
Першими конституційними документами були декларації та універсали. їх
політико-декларативний характер до певної міри пояснюється намаганням
УЦР через всенародне оприлюднення розбудити свідомість народних мас і
зробити кроки у розбудові держави, що відповідали б сподіванням
українського народу.
Конститу́ція Украї́нської Наро́дної Респу́бліки (Статут про державний
устрій, права і вільності УНР) — основний закон УНР, прийнятий Центральною
Радою 29 квітня 1918 року, в останній день існування Центральної Ради.
Структура:
Конституція УНР складається з 83 статей, які об'єднані у 8 розділів:

Розділ I. Загальні постанови.

Розділ II. Права громадян України.
Розділ III. Органи влади Української Народної Республіки.
Розділ IV. Всенародні Збори Української Народної Республіки.
Розділ V. Про Раду Народних Міністрів Української Народної Республіки.
Розділ VI. Суд Української Народної Республіки.
Розділ VII. Національні союзи.
Розділ VIII. Про часове припинення громадянських свобід.

Конституція УНР мала підзаголовок — «Статут про державний устрій, права

і вольності УНР» і складалася з 83 статей, об'єднаних у 8 розділів: I. Загальні
постанови (статті 1-6); II. Права громадян України (статті 7-21); III. Органи
влади УНР (статті 22-26); W. Всенародні Збори УНР (статті 27-49); V. Про Раду
Народних Міністрів УНР (статті 50-59); VI. Суд УНР (статті 60-68); VII.
Національні союзи (статті 69-78); VIII. Про часове припинення громадянських
свобод (статті 79-83).
 УНР проголошувалася «державою суверенною, самостійною і ні від кого
незалежною», суверенне право в якій належить народові (всім разом
громадянам республіки). Територія її неподільна і без згоди 2/3 парламенту
не може змінюватися кордон.
Громадянином вважалася особа, яка набула це право законним шляхом,
подвійне громадянство не передбачалося. Актова, громадянська і політична
дієздатність наставала з 20 років. Всі громадяни, незалежно від віку, віри,
раси, статі проголошувалися рівними у своїх правах. Їм гарантувалися всі
права і свободи, як то: свобода слова, друку, совісті, обирати і бути обраним
(активне і пасивне виборче право), вільне місце проживання, пересування,
недоторканність особистого життя, таємниця листування тощо.
Встановлювалися порядок виборів та законотворча процедура. Влада
розподілялася на гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча
належала Всенародним Зборам УНР, виконавча — Раді Народних Міністрів,
судова — Генеральному Суду УНР.
Національним меншинам надавалося право об'єднуватися у національні
союзи, які формували органи самоуправління, видавали корпоративні
закони, що не суперечили б Конституції держави, встановлювали бюджет
тощо.
На випадок війни чи повстання громадянські свободи обмежувалися
спеціальним законам не більше як на 3 місяці, який ухвалювали Всенародні
Збори або Рада Народних Міністрів.
Отже, ЦР бачила УНР класичною парламентською республікою, без
президента. На підставі Конституції передбачалася розробка цілої низки
законодавчих актів.

101 Військове будівництво в УНР доби

Центральної Ради та військове будівництво у
США періоду боротьби за незалежність:
порівняльний аналіз.
Ініціатива розбудови українських збройних сил виходила від утворених у
березні 1917 р. декількох громадських організацій - Українського військового
клубу ім. П. Полуботка та Українського організаційного військового комітету,
які бачили цю проблему у площині українізації війська та створення окремих
українських військових частин (вже 1 квітня 1917 р. з українських вояків
самочинно створено 1-й Український полк ім. Б. Хмельницького). Лінію на
створення українських збройних сил підтримав також другий Всеукраїнський
військовий з'їзд (червень 1917 p.), документи якого за змістом і політичною
спрямованістю мало чим відрізнялися від резолюцій першого військового
форуму. Однак тепер з'явилися вимоги про те, щоб рекрути з України
відбували військову повинність тільки в її межах, про повернення з армії
вчителів тощо. Український Генеральний військовий комітет набув
організаційного статусу: затверджено положення про його склад (вибори
його членів на постійній основі), права і обов'язки. Визначена з'їздом
організаційна структура Комітету поділяла його на відділи: агітаційно-
освітній, організаційний, інспекторський, мобілізаційний, санітарно-
медичний, військово-інженерний та військової комунікації.
Генеральному військовому комітету за цих умов вдалося чимало зробити в
плані розвитку української військової освіти (відкриття двох українських шкіл
підпрапорщиків і українських відділів при інженерній та артилерійській
школах) і українізації війська в цілому. Зокрема, Генеральний військовий
комітет домігся: переведення офіцерів-українців у ті частини, які
передбачалося українізувати; дозволу на створення фронтових українських
комітетів (статут яких мав розроблятися й затверджуватися дещо пізніше);
погодження з Генеральним секретаріатом щодо призначення командуючих
Київським і Одеським військовими округами, а також погодження
командного складу і назв українських частин. (Першою великою військовою
силою став українізований 34-й корпус генерала П. Скоропадського, який у
серпні 1917 р. перейменований на 1-й Український Корпус).
Іншим напрямом у будівництві збройних сил на цьому етапі стало "Вільне
козацтво", організацію якого УЦР намагалася взяти під свій контроль
починаючи з кінця серпня й особливо у вересні 1917 р. Таке військове
утворення задовольняло як ліві (провідні соціалістичні партії єднало
програмне положення про недоцільність існування в недалекому
майбутньому регулярних збройних сил), так і до певної міри праві (навпаки,
виступали за створення регулярної армії політичні сили. Воно було не
постійною армією, а міліцейським формуванням, яке не втягувалось у
міжпартійну боротьбу й могло стати реальним збройним опертям
Центральної Ради.

Для організації за єдиним планом загонів "Вільного козацтва", при

Українському генеральному військовому комітеті був створений спеціальний
відділ з формування "Вільного козацтва" (в листопаді 1917 р. був переданий
під керівництво Генерального секретаря внутрішніх справ, а на початку січня
1918 р.- від міністерства внутрішніх справ до міністерства військових справ.
Основна причина перепідпорядкування - активне залучення "Вільного
козацтва" до боротьби з червоногвардійцями). Вищий орган управління -
Головна козацька рада (розташовувалась у Білій Церкві). Головою військових
формувань "Вільного козацтва" був обраний П. Скоропадський.
Існування військової загрози Україні з боку російського радянського
режиму змусили керівництво УНР вжити реальних заходів щодо військового
будівництва. Одним із найбільш важливих кроків у цьому напрямі було
створення, за рішенням Генерального секретаріату військових справ,
Генерального штабу української армії (16 листопада 1917 р.), який складався
з таких відділів: організаційного, загального, зв'язку, артилерійського,
постачання армії, військових шкіл, військово-політичного, військово-
комісарського та інспекторату артилерії.
Одним із перших нормативно-правових актів, що відкидав ідею постійного
війська як засобу панування буржуазії й передбачав після замирення на
фронтах переформування армії у народну міліцію, був Статут української
народної армії (17 грудня 1917 р.). Статут констатував, що обов'язком
кожного громадянина УНР с захист рідного краю, життя і добробуту його
мешканців від нападу ворогів. Для всіх, хто перебував у лавах армії УНР,
встановлювалась єдина назва - козак. Звання офіцера скасовувались і
встановлювались "назви козаків на посадах": козак, ройовий, чотар,
бунчужний, півсотенний, сотник, курінний, осавул, полковник, отаман
бригади, отаман дивізії, отаман корпусу тощо. Вся старшина, що перебувала
на посадах до появи Статуту, вважалась затвердженою на цих посадах. На
посади від козака до курінного включно вояки призначались наказом
отамана частини, а на посади від осавула і вище - наказами по Генеральному
військовому секретарству.
Відповідно до прийнятого Центральною Радою Закону "Про утворення
Українського Народного війська" (3 січня 1918 р.) українське військо
створювалося для захисту рідного краю від зовнішнього нападу. Згідно із
Законом, існуюче військо мало бути демобілізоване, а з його демобілізацією
регулярна армія ліквідовувалася повністю. Документ передбачав лише перші
кроки у цьому напрямі, а подальші дії мали бути визначені у законі про
народну міліцію, розроблення якого покладалось на Генеральне
секретарство військових справ. Затверджувався територіальний міліцейський
принцип комплектування військ. Спочатку на добровільних засадах
проводився набір Інструкторів (особи, не молодші за 19 років), які
формувалися у сотні, курені, полки, дивізії та корпуси. Після відповідного
вишколу вони повинні були проводити підготовку населення повіту, губернії
до служби в армії, яка для громадян була необов'язковою. Тільки у випадку
війни оголошувалася мобілізація їх для оборони держави. Передбачався
розподіл інструкторів за трьома округами - Київським, Харківським та
Одеським.
Відповідно до реалізації концепції розбудови нерегулярної армії відбулися
й певні зміни у структурі Генерального секретаріату (з січня 1918 p.-
міністерства) військових справ, при якому створювалася низка важливих
органів: Головний комітет по одстрочках від призову на військову службу (14
листопада 1917 р.) громадян України й Комітет по демобілізації армії (19
грудня 1917 p.).
Перший діяв у межах компетенції, встановленої законами Росії від 6 грудня
1915 p., 25 квітня 1917 p., а також новими актами УНР. Зокрема, міг видавати
обов'язкові для всіх громадян України інструкції, пояснення, правила та
постанови, остаточно вирішувати питання про відтермінування від військової
служби посадових осіб Центральної Ради, Генерального секретаріату, про
відкликання з війська тих чи інших спеціалістів для подальшої роботи в
установах, підприємствах та організаціях на території УНР. Комітетові
підпорядковувались усі аналогічні установи у губерніях, округах, повітах і
містах.
З поверненням Центральної Ради до Києва (березень 1918 р.) змінилася її
військова концепція. Згідно з опрацьованим новим планом (квітень 1918 p.),
організація постійної армії мала б здійснюватися на основі територіального
набору. Структурно українська армія мала складатися з декількох корпусів
піхоти (Київського, Волинського, Подільського, Одеського, Чернігівського,
Харківського, Катеринославського) і 4-5 дивізій кінноти. Розроблялися й інші
запізнілі заходи, спрямовані на формування регулярної армії, зокрема план
призову, який мав розпочатися восени, питання соціального захисту
військовослужбовців тощо. Цікаво, що, незважаючи на майже повне
зруйнування у лютому-квітні збройних сил УНР, темпи розширення
бюрократичної машини військового управління зростали (кількість управлінь
і відділів військового міністерства, Генерального штабу й створеного ще у
листопаді Головного штабу лише збільшувалася).
Війна за незалежність США. Континентальна армія — ополчення
американських сепаратистів, які брали активну участь у Війні за незалежність
США. Створена за рішенням Континентального Конгресу 14 червня 1775, як
об'єднана армія від представників всіх північноамериканських штатів на чолі
з генералом Джорджем Вашингтоном з метою боротьби з армією
Великобританії. Беззмінним головою Континентальної армії був генерал
Джордж Вашингтон. За всю історію втрати Континентальної армії склали 6.8
тисяч бійців. Крім англійських королівських військ противниками
Континентальної армії були також індіанці та німецькі найманці.
Начальником штабу Континентальної армії деякий час був маркіз Лафайет.
Розпущена в 1783 році після укладення Паризького мирного договору,
котрий закінчив американську війну за незалежність. Вцілілі підрозділи були
згодом використані при формуванні Армії Сполучених Штатів.
Генерал Джордж Вашингтон був призначений Верховним
головнокомандувачем Континентальної армії 15 червня, 1775 p.
Континентальна армія набиралась з громадян, їх служба оплачувалася. На
першому етапі терміни служби були короткими, так як Конгрес побоювався
перетворення ополчення в постійну армію. Починаючи з зими 1776–1777
року стандартні строки були збільшені від 1 до 3 років. Загальна чисельність
Континентальної армії ніколи не перевищувала 17 тис. осіб.
У 1775 році Джордж Вашингтон організував три дивізії Континентальної
армії, крім того, десять полків під командуванням генерал-майора Філіпа
Шуйлера здійснили невдале вторгнення в Канаду.
У 1776 році терміни служби багатьох солдатів вже минули, і почалася
реорганізація війська.
У 1777–1780 Континентальній армії довелося зіткнутися із значними
силами британців. Чисельність була визначена в 88 батальйонів,
головнокомандувач Джордж Вашингтон отримав повноваження набрати
додатково 16 батальйонів. Терміни служби були збільшені до трьох років,
або «до закінчення війни».
Джордж Вашингтон вибрав спочатку тактику Фабіана, відомого
давньоримського стратега. Він став використовувати тактику постійного
вимотування противника, наносячи йому несподівані і стрімкі удари по
найменш захищених місцях, і тут же зникаючи зі своїми військами.
Здобувши рішучу перемогу в битві при Йорктауні, та отримавши підтримку
з боку Франції, Іспанії і Голландії армія Вашингтона стала поступово схиляти
вагу терезів на свій бік, що врешті-решт призвело до укладання
Версальського мирного договору 1783 і визнання незалежності Сполучених
Штатів Америки. Після закінчення війни Континентальна Армія була швидко
розпущена, в першу чергу через небажання американців, які завоювали
незалежність, залишатися в рядах збройних сил. Але існуюча міліція не
відповідала всім вимогам молодої держави і постійні війни з племенами
індіанців змусили прийняти рішення про створення постійної армії — Легіону
Сполучених Штатів, який був заснований в 1791.
Демобілізація 3 червня 1784 Конгрес прийняв рішення про створення Армії
США. Невеликі сили були залишені у Вест-Пойнті і декількох прикордонних
аванпостах, основні сили Континентальної армії були розпущені.
Перехід до армії мирного часу почався в квітні 1783 за запитом комітету
конгресу під головуванням Олександра Гамільтона. 2 травня
головнокомандуючий обговорив це питання з вищими офіцерами.
За пропозицією Вашингтона, були утворені чотири основні компоненти
збройних сил: невелика регулярна армія, одноманітно навчене і
організоване ополчення, система арсеналів і військова академія для
навчання артилеристів і військових інженерів. Він запитував чотири полки,
кожен на окремий сектор кордону, і один артилерійський полк.
2 листопада 1783 Джордж Вашингтон видав Прощальний наказ по армії,
опублікований в газетах Філадельфії. 14 січня 1784 Конгрес ратифікував
Паризький договір від 3 вересня 1783, закінчивши тим самим війну за
незалежність.
Пропозиції Джорджа Вашингтона по організації армії мирного часу були
відхилені. Помірні делегати запропонували встановити чисельність армії в
900 осіб у складі трьох піхотних батальйонів і одного артилерійського. Однак і
ця пропозиція була відхилена через розбіжності штатів Нью-Йорк і
Массачусетс.

102 Конституційний Суд України та органи

конституційного тлумачення у США: структура,
функції, характеристика.
Конституційний Суд України — є органом конституційної юрисдикції, який
забезпечує верховенство Конституції України, вирішує питання про
відповідність Конституції України законів України та у передбачених
Конституцією України випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення
Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції
України.
Структура:
Голова Конституційного Суду України
Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному
пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів
Конституційного Суду України лише на один трирічний термін. Голосування
проходить шляхом таємного подання бюлетенів. Головою Конституційного
Суду України вважається обраний кандидат, за якого проголосувало більше
половини конституційного складу суддів Конституційного Суду України.
До повноважень Голови Конституційного Суду України належить:
організація роботи колегій суддів Конституційного Суду України, комісій та
Секретаріату Конституційного Суду України; скликання і проведення засідань,
пленарних засідань Конституційного Суду України; розпорядження
бюджетними коштами на утримання і забезпечення діяльності
Конституційного Суду України відповідно до кошторису, затвердженого
Конституційним Судом України; приймає присягу в Президента України.
Заступники Голови Конституційного Суду України
Заступники Голови Конституційного Суду обираються за пропозицією
Голови у порядку, передбаченому для обрання Голови Конституційного Суду
України. Заступники Голови виконують за дорученням Голови
Конституційного Суду України окремі його повноваження.

Постійні та тимчасові комісії

Постійні та тимчасові комісії — це допоміжні органи Конституційного Суду
України. Постійні комісії утворюються на пленарному засіданні з метою
організації внутрішньої діяльності суду.
У свою чергу тимчасові комісії створюються для додаткового дослідження
питань, пов'язаних з конституційним провадженням у справі, за участю
фахівців у відповідних галузях права.
Колегії Конституційного Суду України
У складі Конституційного Суду України утворюються колегії суддів:
 для розгляду питань щодо відкриття провадження у справах за
конституційними поданнями;
для розгляду питань щодо відкриття провадження у справах за
конституційними зверненнями.
Конституційний Суд України приймає рішення про створення колегій на
засіданні першого місяця кожного календарного року. Також на цьому
засіданні затверджується склад та призначаються секретарі колегій.
Ці допоміжні структури вирішують питання стосовно відкриття чи відмову у
відкритті провадження у справі. Вони розглядають, вивчають та досліджують
конституційні подання та звернення. Якщо колегія вбачає підстави для
відкриття впровадження чи у відмові відкритті, то приймається відповідна
ухвала.
Апарат Конституційного Суду України
З метою забезпечення ефективної діяльності Конституційного Суду
України, створюється Апарат Конституційного Суду України до складу якого
входять:
Секретаріат;
Служба Голови Конституційного Суду та його заступників;
Служба кожного судді Конституційного Суду України;
Інші підрозділи (архів, бібліотека, друкований орган («Вісник
Конституційного Суду України»)).

Функції Конституційного Суду України

Пріоритетним напрямом діяльності Конституційного Суду є здійснення
конституційного судочинства в Україні. Втім, це не єдина функція суду, також
виділяють функції конституційного контролю, офіційного тлумачення
(Конституцію та закони України), арбітражну та функцію конституційного
правосуддя.
Відповідно до Конституцій України та Закону «Про Конституційний Суд
України», суд приймає рішення та дає висновки у таких справах:
Вирішення питань відповідності Конституції законів та інших
правових актів Верховної Ради України, актів Президента України,
 актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради
Автономної Республіки Крим.
Відповідність Конституції чинних міжнародних договорів України,
або тих міжнародних, що вносяться до Верховної Ради України для
надання згоди на їх обов'язковість.
Додержання конституційної процедури розслідування і розгляду
справи про усунення Президента України з поста в межах,
визначених Конституцією.
Видає офіційне тлумачення Конституції та законів України.
Верхо́вний суд США (англ. Supreme Court) — вища судова інстанція США.
До складу суду входить 9 суддів. Конгрес США має право змінювати це число,
проте не використав це право з 1869. За Конституцією, члени Верховного
суду служать довічно «при бездоганній поведінці».
Судді призначаються президентом з схвалення Сенату. За період з 1789 по
2005 рік, президенти США запропонували 149 кандидатур на посаду судді
Верховного суду, понад 80% з яких стали суддями. За статистикою, новий
суддя призначається кожні 22 місяці.
Судді практично не схильні до політичного тиску з боку президента,
конгресу або виборників. В історії США були випадки, коли виконавча або
законодавча влада намагалися поставити Верховний суд під свій вплив.
Наприклад, президент Франклін Делано Рузвельт мав намір розширити склад
суду, щоб провести туди своїх ставлеників з метою проведення економічних
реформ. Хоча американське суспільство і Конгрес підтримували президента і
засуджували Верховний суд, який блокував реформи, проте незалежність
суду була визнана важливішою цінністю, ніж економічна необхідність. Крім
того, Верховний суд США все-таки поступово поступився президентові і
Конгресу в питаннях свободи договору. В результаті склад суду не був
розширений.
Верховний суд був заснований в 1789, свою першу ухвалу він виніс в 1792.
Вплив Верховного суду різко посилився після 1803, коли Верховний суд
прийняв на себе право оцінювати конституційність законодавчих актів (тобто
фактично право припиняти дію законів, оголошуючи їх недійсними з самого
початку їх ухвалення). В той же час, за час свого існування Конгрес США,
діставши необхідне схвалення легіслатур 3/4 штатів, три рази робив
недійсними рішення Верховного суду (шляхом ухвалення поправок до
Конституції). У такий спосіб, зокрема, був введений прибутковий податок,
заборонений Верховним судом, і встановлено право афроамериканців, що
народилися на території США, на автоматичне отримання громадянства США
(всупереч колишньому рішенню Верховного суду, що ухвалило, що
«афроамериканці не є громадянами»).

103. Особливості суспільно-політичного ладу та правової

системи Галицько-
Волинської держави.
Як і в Київській Русі, у Галицько-Волинській державі існувала чітка структура
суспільства. Населення поділялося на вільних, напіввільних та невільних людей. До
категорії вільних належали бояри, духовенство, частина сільського та міського населення.
Провідну роль в державному житті князівства відігравала аристократія(Рюриковичі) та
знать - боярство, яке поділялося на велике, середнє та дрібне. Великі (знатні) бояри були
крупними землевласниками, володіли спадковими маєтностями - вотчинами, займали
найвищі посади в державі. Дрібні та середні служили князю або великому боярину,
тримали землю до кінця служби, до кінця життя, довічно (з правом передачі у
спадщину).Духовенство поділялося на біле та чорне, воно володіло спадковими землями
(якщо син священика переймав посаду батька) та залежними селянами (монастирі), не
платило податків, звільнялось від обов'язків перед князем.
Селяни традиційно іменувалися смердами, які жили общинами. Особисто вони були
вільні, але економічно (поземельно) залежали від власника землі - князя (держави),
боярина, монастиря і платили їм "татарщину" (гроші державі), "серебщину" (грошовий
оброк), "дякло" (натуральний оброк) та відбували повинності (громадські роботи).
Жителі міст - міщани, граждани - поділялися на заможну купецько-лихварську верхівку
(мужі градські, містичі), яка захопила міське управління і підтримувала владу князя.
Середній прошарок Становили ремісники, майстри, дрібні торговці, які об'єднувалися в
корпорації - цехи, вулиці, братчини, сотні, ряди зі своєю казною та на чолі зі старостою.
До міських низів належали "робітні люди", "люди менші" тощо, тобто вся біднота та
робоча сила, яка цілком Залежала від перших двох груп.
Категорію напіввільних становили закупи - селяни-боржники, які збіднівши, втрачали
економічну самостійність і потрапляли в кабалу до бояр, беручи в борг зерно, худобу,
інвентар, землю, гроші.
На нижньому суспільному щаблі були невільники, яких, як і и часи Київської Русі,
називали холопами (хлопами). Проте їхня експлуатація в умовах Галичини та Волині не
була вигідною і їх поступово перетворювали на кріпаків, надаючи землю і можливість
вести власне господарство. Холопи в правовому сенсі цілком залежали від власника, були
частиною його майна і приватної власності!
Державний лад Галицько-Волинського князівства (королівства) ніби був схожий на устрій
Київської Русі, але у функціонуванні, повноваженнях та компетенції роль князя, ради
бояр, віча була дещо іншою. Князеві (королю) належала верховна законодавча, виконавча,
судова, адміністративна та виконавча влада. Він очолював державу як суверен, керував
збройними силами, зовнішньою політикою, фінансами (податки, карбування грошей).
Проте абсолютної влади в державі князь не мав, вона обмежувалася впливовим боярством,
особливо в Галичині, де боярський клан сформувався з місцевої земельної аристократії,
ще родоплемінних часів. Другою особливістю державного ладу Галицько-Волинського
князівства є дуумвірат - одночасне правління двох князів: одного на Волині (у
Володимирі), другого - м Галичині (Галичі, Львові, Холмі). Йдеться про співправління
Данила і Василька Романовичів, Льва I Даниловича і Володимира Васильковича, Андрія і
Лева II Юрійовичів. Боярська рада формально існувала як дорадчий орган центральної
влади при князеві. Та фактично рада скликалася найбільш впливовими боярами, які
прагнули обмежувати або регулювати владу князя. До її складу входили найбільші
землевласники (бояри-аристократи), галицький єпископ, воєводи, намісники та суддя
княжого двору (теж всі походженням з боярського стану).
Віче як пряме воле- і правовиявлення населення скликалося спорадично - або стихійно,
або князем чи боярами у часи зовнішньої загрози чи внутрішньої міжусобної боротьби.
Центральну виконавчу владу очолював двірський (дворецький): керував князівським
двором і вотчинами, чинив суд від імені князя, супроводжував його в поїздках. Печатник
(канцлер) відав канцелярією, вів діловодство держави, охороняв печатку, керував
писарями, перекладачами, архіваріусами. Стольник.очолював фінансову систему,
збройник забезпечував необхідним військо, отроки та дітські виконували різні доручення
князя. Місцеве управління належало призначеним князем у воєводства воєводам, у
волості - волостелям, у міста - тисяцьким або посадникам. Найменшою адміністративною
одиницею була сільська община, якою управляв виборний староста.
Отже, за формою правління Галицько-Волинська держава була феодальною монархією із
сильною олігархічною верхівкою в особі боярства.
Джерелами права в Галицько-Волинському князівстві були звичаї, Руська правда,
князівське законодавство, магдебурзьке право, церковне право. Цивільно-npавові норми
зазначених джерел передбачали інститут права власності та зобов'язальних дій. Норми
карного права збереглися головним чином незмінними з часів єдиної Київської Русі.
Щоправда з'явилися й новели, зокрема такий вид злочину, як змова проти князя та його
влади. Почали застосовувати поряд зі штрафами такі види покарань, як смертна кара,
ув'язнення у фортеці, вигнання, конфіскації. Процесуальне право передбачало змагальний
характер розгляду справи, диспозитивність сторін. Впроваджувалися розшук (заклич, звід,
гоніння сліду), допит свідків (видоків та послухів), надання доказів, божі суди (ордалії).
Вирок виносився усно. Суттєвих зрушень у цій галузі з часів Київської Русі не сталося.
104. Основні напрями державно-правового розвитку Німеччини у
кінці ХХ – на
початку ХХІ ст.
Успішна війна проти Франції у 1870-1871 pp. позбавила південно-німецькі держави
свободи вибору, і вони змушені були заявити про свою згоду увійти до складу єдиної
Німецької імперії. З 1 січня 1871 р. Німеччина стала називатися імперією, а 16 квітня
цього самого року рейхстаг затвердив Конституцію.
Відповідно до Конституції до складу держави входили 22 монархії і кілька вільних
міст. Вони наділялися певною незалежністю, але про рівноправність всіх її суб'єктів не
було й мови. За формою державного устрою держава стала федерацією, а столицею її -
адміністративно-політичний центр Пруссії Берлін.
Німецька федерація мала свої особливості, які відрізняли її від подібних форм: по-
перше, суб'єкти федерації наділялися значно ширшими повноваженнями, ніж це мало
місце у США чи Швейцарії; по-друге, між членами федерації існувала велика нерівність;
по-третє, у союзній раді делегати окремих держав були представниками не парламентів, а
урядів і діяли за їх вказівками; нарешті, у Німеччині не було особливої загальноімперської
адміністрації, тому виконання законів покладалося на владні структури держав - членів
імперії.
За формою правління Німеччина стала конституційною монархією, главою якої
оголошувався король Пруссії. Йому присвоювався титул імператора. Він очолював
збройні
сили держави, призначав усіх імперських чиновників, зокрема і канцлера - главу уряду.
Імператор також призначав делегатів у верхню палату парламенту (союзну раду) і міг
безпосередньо управляти міністрами. Повноваження імператора були настільки
широкими, що перетворювали його владу на таку, яка стояла над усім державним
механізмом. Конституція наділяла його виключними правами в галузі зовнішніх зносин.
Він виступав представником імперії в усіх міжнародних справах, оголошував війну та
укладав мир. Для оголошення війни конституція вимагала згоди союзної ради. Однак це
положення практично усувалося застереженням, що така згода була необхідна у випадку,
коли буде здійснено напад не на територію союзу чи його прибережжя (ст. 11).
У Конституції не було ясно вирішене питання про розмежування законодавчої і
виконавчої влади. Фактично конституювався режим, при якому уряд на чолі з
імператором
мав перевагу над парламентом. Хоч законодавча влада і передавалася парламенту,
імператор міг контролювати союзну раду і рейхстаг. Тільки йому належало право
скликати, відкривати, закривати засідання парламенту. Головування в союзній раді
передавалося імперському канцлеру, який призначався і звільнявся імператором.
Розроблені союзною радою законопроекти вносились на розгляд рейхстагу від імені
імператора. Він же обнародував закони, а також здійснював нагляд за їх виконанням. Крім
того, імператор отримав право видавати розпорядження і укази, скріплені підписом
канцлера, який ніс відповідальність за їх виконання.
Щодо виконавчої влади, то вона повністю знаходилася в руках глави держави.
Імператор призначав главу уряду - канцлера і міністрів (статс-секретарів). Такі
прерогативи імператора дають підстави твердити про юридичне необмежений характер
його влади.
Конституція надавала імператору і союзній раді право "забезпечувати єдність"
Німецької держави: У випадку порушення будь-якою країною своїх союзницьких
обов'язків до неї могла бути застосована сила. "Коли члени союзу, - говориться у ст. 19, -
не дотримуються своїх конституційних союзних обов'язків, вони можуть бути примушені
до їх виконання шляхом екзекуції. Розпорядження по цій екзекуції віддається союзною
радою і приводиться до виконання імператором".
Виборна палата парламенту - рейхстаг - створювалася як ширма для прикриття
влади імператора і надання Німеччині рис демократичної держави з представницькими
органами. Стаття 4 Конституції наділяла союзну раду і рейхстаг правом видавати закони з
різних питань держав-ного життя, зокрема, встановлення розміру податків і митних
зборів; визначення чисельності армії і флоту; прийняття постанов про свободу друку та
спілок тощо. Важливим доповненням до ст. 4 став прийнятий у 1873 р. пункт про
включення у компетенцію парламенту "загального законодавства з цивільного,
кримінального права і судочинства". Рейхстаг складався із депутатів, що обиралися
населенням на основі рівних і загальних виборів при таємному голосуванні. Термін
повноваження депутатів спочатку визначався трьома роками, аз 1887р. вони обиралися на
п'ять років. Від кожного із 397 округів обирався один депутат. Округ за тих часів
нараховував приблизно 100 тис. жителів. Дуже швидко, з різних причин, рівність
виборчих округів різко змінилася, однак уряд відмовився переглядати їх склад,
остерігаючись збільшення числа депутатів від міського населення. Депутати рейхстагу не
одержували грошової винагороди за свою роботу.
Юридичне рейхстаг володів правом законодавчої ініціативи, а фактично цим
правом майже не користувався. Він був більше зайнятий обговоренням і прийняттям
урядових законопроектів. Конституція дозволяла у формі депутатських запитів
критикувати уряд, однак результати такої критики були мізерні. Уряд як відповідальний
перед пар-ламентом залишався при владі, а непокірний рейхстаг, як правило, зазнавав
розпуску.
Союзна рада як верхня палата парламенту посідала вагоміше Місце, примушуючи
рахуватися з собою імператора та уряд. Вона складалася з представників урядів окремих
держав і вільних міст. Показово, що із 58 голосів у ній Пруссії належало 17, Баварії -
шість, Саксонії - чотири. Карликові держави мали по одному голосу. Союзна рада
видавала постанови, що стосувалися діяльності адміністрації і доповнювали закони. Вона
призначала деяких імперських чиновників, давала згоду на розпуск рейхстагу,
оголошувала війну і виносила постанови про застосування екзекуцій проти тих суб'єктів
імперії, які не виконували своїх конституційних обов'язків.
Союзна рада володіла також судовими функціями. Вона вирішувала всі спори, що
виникали між державами, які входили до імперії, з однієї сторони, та імперським урядом,
з
іншої. Палата була найвищою апеляційною інстанцією у тому випадку, коли суд
відмовляв
кому-небудь у захисті його інтересів або коли спір між суб'єктами федерації заходив у
глухий кут. Вона могла давати тлумачення конституційних законів. Усі засідання ради
були
закритими.
Таким чином, поряд з імператором союзна рада дозволяла прусському юнкерству
утримувати політичну владу в своїх руках і справляти вирішальний вплив на внутрішню
та зовнішню політику Німецької імперії.
Імперський уряд був представлений однією особою - канцлером. Кабінету міністрів
не існувало, а окремі міністри були фактично заступниками канцлера по своєму
відомству.
Реакційна за своїм змістом і антидемократична за спрямуванням Конституція
1871р. водночас відзначалася юридичними суперечностями, а то і просто неузгодженістю
положень. Наприклад, "президент" імперії був пов'язаний контрасигнатурою з канцлером,
якого він особисто призначав і звільняв. Противагою владі імператора була союзна рада
парламенту, але, як прусський король, він міг у наказному порядку зобов'язати прусських
депутатів діяти за його вказівкою.
У цілому Конституція стала відображенням компромісу і міцного союзу, який
склався між феодально-юнкерськими землевласниками і торговельно-промисловою
буржуазією.
***
У 1949 р. з дозволу західних окупаційних властей три західні зони з'єдналися в
єдину державу під назвою Федеративної Республіки Німеччини. Нова держава отримала
затверджену окупаційною владою нову Конституцію, названу Боннської по столичному
місту Західної Німеччини. Вона відновила демократичні інститути влади і управління та в
ряді відносин походила на Веймарську конституцію.
Нове німецьке держава було побудовано на засадах федералізму. Воно об'єднувало
10 земель, самостійних у своєму бюджеті і незалежних один від одного (ст.
109). Кожна земля мала свій ландтаг і свій уряд, що володіє значною автономією.
Уряд кожної із земель (в даний час 14) призначає своїх уповноважених у верхню
палату парламенту - бундесрат (Союзна рада).
Нижня палата (бундестаг) зберегла свою демократичну першооснову - вона
обирається народом. Голосування відбувається за мажоритарної та пропорційної систем.
У
першому випадку досить отримати відносну більшість голосів порівняно з іншими
кандидатами в депутати, у другому - за ознакою партійних списків (до парламенту
проходить саме те число кандидатів, що визначається кількістю голосів, поданих за даний
список). Партія, яка зібрала менше 5% голосів, позбавляється всякого представництва.
Головним законодавчим органом є бундестаг, але його повноваження в певній мірі
обмежуються бундесратом. З деяких питань - зміна Конституції, переділ території,
компетенція земельних влади і навітьфінанси - бундесрат наділяється правом абсолютного
вето, з чим не може не рахуватися нижня палата. В інших випадках верхня палата
має право відкладального вето. Таким чином, затверджувався не фіктивний, але
реальний федералізм Західної Німеччини.
Главою держави Конституція проголосила президента, що обирається на п'ять
років. Президент пропонує на затвердження бундестагу кандидата на пост глави уряду,
яким у всіх випадках стає лідер партії, що перемогла на виборах.
Дійсна влада зосереджується, як і всюди, в уряді держави і особливо в руках його
голови - канцлера. Уряд контролює законодавство, здійснює всю надану йому виконавчу
владу і т. д.
Важливими функціями наділений федеральний Конституційний суд, в першу чергу
правом тлумачення Конституції і відповідно визначення того, наскільки
прийнятий парламентом закон відповідає її букві і духу. Цей суд також вирішує питання
про межі компетенції федерації в цілому і кожної землі в окремо у випадках, коли це
питання стає предметом спору між федерацією і землями. Судді Конституційного суду
призначаються довічно.
Найбільш впливовою партією ФРН є християнсько-демократична. У період її
правління Західна Німеччина подолала повоєнну розруху і вийшла на одне з перших місць
у світі як за загальним обсягом виробництва, так і по продуктивності праці. В даний час
вона входить до трійки найбільш потужних індустріальних держав світу (США, Японія і
ФРН).
105. Правові основи функціонування органів державної
виконавчої влади сучасної
України та Німеччини: порівняльний аналіз.
Виконавча влада федерації
Функцією виконавчої влади в ФРН є виконання законів та постанов держави. В
зележності
від окремих норм законів органи виконавчої влади можуть діяти в певних межах на
власний розсуд. Будь-який адміністративний акт, тобто конкретна дія конкретного органу
виконавчої влади відносно певного громадянина, може бути оскаржена останнім
в адміністративному суді. Органи виконавчої влади при виконанні своїх функцій
зобов”язані дотримуватися конституції
Органами виконавчої влади на федеральному рівні є, наприклад, федеральний
уряд (федеральний канцлер і федеральні міністри), федеральні органи державної
адміністрації та їх посадові особи,Федеральна поліція, Федеральне бюро з захисту
конституції, Бундесвер, Зовнішньополітичне відомство. Федеральний
канцлер та федеральні міністри становлять разом федеральний уряд Федеративної
Республіки Німеччина, росповсюдженою назвою є ще „федеральний кабінет”.
Федеральний канцлер
Федеральний канцлер є главою федерального уряду Федеративної Республіки
Німеччини. Федеральний канцлер обирається депутатами Бундестаґу. За федеральним
канцлером таким чином стоїть абсолютна більшість голосів депутатів Бундестаґу, яка
виникає, як правило, через створення декількома партіями коаліції. Цю більшість
називають ще „канцлерською більшістю”. Федеральний канцлерпризначає і звільняє
міністрів, згідно з конституцією йому належить тзв. директивна компетенція, тобто право
визначати засади політики уряду на рівні федерації.
Федеральні міністерства
Завданням федеральних міністерств є організація державної адміністрації на
федеральному рівні. Політичне керівництво федеральним міністерством здійснює
відповідний федеральний міністр. Координацію окремих напрямків діяльності
міністерства здійснюють державні секретарі, разом з міністром вони належать до
керівництва міністерства. Державні секретарі становлять проміжну ланку між політичним
керівництвом в особі міністра та бюрократичним апаратом міністерства і підпорядкованих
йому органів державної адміністрації. Бюрократична робота здійснюється
в міністерстві окремими рефератами, на чолі кожного реферату стоїть керівник реферату.
Декілька рефератів міністерства об'єднуються в відділ, який очолює начальник відділу,
який і несе політичну відповідальність за роботу свого відділу.У цей час в ФРН існує 15
федеральних міністерств.
Виконавча влада в Україні
Кабінет Міністрів України — відповідно до Конституції України є вищим органом у
системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України спрямовує і координує
роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. До складу Кабінету Міністрів
України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-
міністри, міністри.
Система центральних органів виконавчої влади України
До системи центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ) України входять міністерства,
інші центральні органи виконавчої влади та центральні органи виконавчої влади зі
спеціальним статусом.
Міністерства. Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних
органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній
сфері діяльності. Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за
розроблення і реалізацію державної політики, спрямовує і координує здійснення
центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання,
приймає рішення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів. Не допускається
прийняття актів Кабінету Міністрів України та утворених ним органів, внесення проектів
законів та актів Президента України з таких питань без погодження з відповідним
міністром. Міністр на виконання вимог законодавства в межах наданих повноважень
визначає політичні пріоритети та стратегічні напрями роботи міністерства та шляхи
досягнення поставлених цілей. Порядок виконання обов'язків міністра в разі його
тимчасової відсутності визначається Кабінетом Міністрів України.
Центральні органи виконавчої влади (агентство, інспекція, служба)Діяльність
центральних органів виконавчої влади спрямовується і координується Прем'єр-міністром
України або одним із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Центральний орган виконавчої
влади вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам
Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності,
здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне
регулювання з питань, віднесених до його відання. Центральний орган виконавчої влади
очолює його голова.
Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом[ред. • ред. код]
Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені
Конституцією
та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може
встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації,
підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення
інших питань. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його
голова.
Для забезпечення реалізації державної політики в особливо важливих сферах діяльності та
державного управління ними у складі окремих центральних органів виконавчої влади зі
спеціальним статусом у межах коштів, передбачених на їх утримання, можуть бути
утворені департаменти (служби).
Утворення департаменту (служби), призначення на посаду і звільнення з посади його
керівника та затвердження положення про департамент (службу) здійснює Президент
України.

106. Суспільний лад Київської держави. Правове становище

окремих груп
залежного населення.
Київська Русь мала ранньофеодальне суспільство з пережитками родоплемінних стосунків
і елементами рабовласницьких відносин. Основу його становила приватна власність на
землю за військову та державну службу у вигляді умовного володіння феоду (уділу) та
безумовного спадкового алоду (вотчини).
Населення Русі поділялося на три соціальні категорії: вільних людей, напіввільних, або
тимчасово залежних, та невільників. Склад групи вільних людей був досить строкатим.
Сюди належала пануюча верхівка - аристократія (князі з родинами та весь рід
Рюриковичів), знать (бояри, дружинники, урядовці), люди (вільні общинники),
духовенство (біле - священики, дяки, паламарі, та чорне - ченці і клір), Міщани або
горожани, граждани (гості-іноземці, купці, лихварі, ремісники, робочий люд) та
поземельно залежні селяни-общинники - смерди. Всі вони були юридично вільними,
дієздатними і правоздатними, виступали як суб'єкт і об'єкт правовідносин.
До категорії напіввільних належали закупи, які брали майнову позику (купу) і за її
несплату відповідали втратою особистої волі;рядовичі - грошові боржники, що укладали
кабальну угоду-ряд і відповідали майном, та люди, які втратили засоби до життя, -ізгої
(гоїти, жити) - осиротілі княжата, неграмотні поповичі, звільнені раби, вигнані з общини
за злочини, збанкрутілі купці тощо. Іхня тимчасова чи обмежена неправоздатність
припинялася зі сплатою боргу. ІВ правопорушення вони відповідали особисто в суді.
Групу невільників становили холопи (посаджені на землю раби) та Челядь (дворові
слуги).
Джерелом рабства був полон, шлюб з рабом, народження від раба, продаж при свідках за
борги або за злочини.
Правове становище окремих груп залежного населення
Невільники виступали лише об'єктом права, були неправоздатні і Недієздатні,
прирівнювалися до майна. Хоча холоп міг бути свідком i в суді, але за його протиправні
дії
відповідав власник. За "Руською Правдою" челядин - це раб, який був повністю
безправною істотою. На відміну від челядина холоп мав дещо інший правовий статус.
Наприклад, холоп, будучи боярським тіуном, міг виступати в суді як свідок. Холоп, який
удавав вільну людину, зазнавав кари.
Отже, суспільство Русі характеризується соціальною, економічною та правовою
нерівністю та певною корпоративною структурованістю.
107. Суть “нового курсу” Теодора Рузвельта та його правове
закріплення.
Програма Ф. Д. Рузвельта «Новий курс», передбачала вжиття заходів, покликаних
оздоровити економіку завдяки її докорінному реформуванню. Її наріжним каменем
стало державне регулювання фінансових (насамперед торгівлі й кредиту - галузей,
які стали живильним середовищем для кризи перевиробництва), економічних та
соціальних відносин у країні. Це вимагало від уряду сміливих дій.
Нова адміністрація та конгрес, перш за все, були змушені розібратися з
банківсько-фінансовими проблемами. На початку березня 1933 року банки припинили
функціонувати. Президент був змушений оголосити надзвичайне положення і зачинити
усі
банки.
Президент покладався на «принцип пилососа» - усі наявні в країні ресурси були
кинуті на те, щоб не лише допомогти великому бізнесу, як це завжди робилося раніше, а
насамперед відновити купівельну спроможність рядових американців. Вони, у свою
чергу, повинні були «розсмоктати» надлишок товарів.
До планів Ф. Д. Рузвельта також входило обмеження сваволі монополій. Він мав
намір покласти край зловживанням в економічному і соціальному житті, а також
припинити марнотратне використання природних ресурсів.
Президент у своїх традиційних радіозверненнях до країни дохідливо роз'яснював ці
принципи американцям, і нація, оцінивши його відвертість, стала надійним партнером
свого лідера у відновленні життя.
основним методом боротьби із кризою було державне втручання у всі сфери
суспільного життя. Він бачив вихід із економічної кризи тільки завдяки державному
втручанню та регулюванню урядом економічних відносин між підприємцями.
Він також створив дорадчий орган, який складався з тямущих в економіці людей -
«Мозковий центр».
На тлі того, що впродовж 15-ти років у США взагалі не відбувалося жодних
перетворень в економічному законодавстві (маючи більшість у конґресі, республіканці
блокували їх), «Новий курс» став своєрідною революцією.
Характерною особливістю Другого Нового курсу стало законодавче запровадження і
значне розширення соціальних прав і гарантій. Наслідки: Почав працювати соціальний
захист. Зменшення кількості банків. Працевлаштування більшості
безробітних.Девальвація долару__Перший Новий курс: 1933—1935
Заступивши на посаду, Рузвельт закликав країну до «сміливих і наполегливих
експериментів», до пошуку «нових способів подолання труднощів». Президент
неодноразово заявляв своє кредо:«Головне - пробувати що-небудь»
Президент негайно вніс до Конгресу і дістав схвалення 70 законодавчих актів,
направлених на порятунок грошово-кредитної і банківської системи, оздоровлення
промисловості, сільського господарства і торгівлі. Всі ці заходи отримали назву «першого
Нового курсу» (англ. First New Deal), суть якої полягала в проведенні державно-
монополістичного регулювання економіки.
Порятунок банків У березні 1933 р. банківська система США була на межі краху. 5
березня 1933 р. на наступний день після інагурації Рузвельт оголосив на тиждень
банківські канікули (англ. Bank holiday). А вже 16 березня був прийнятий банківський
закон (англ. Banking Act 1933). Закон розділив інвестиційні і комерційні банки (в такому
вигляді система проіснувала до 1999 р.). Комерційним банкам було заборонено
гарантувати інвестиційні позики, займатись розміщенням та також іншими операціями з
цінними паперами. Були посилені регуляторні функції ФРС[13]. Розпорядженням
президента було заборонено вільний обіг золота в країні. Під страхом позбавлення волі на
10 років і штрафу в $10,000 американців примусили обміняти золото, вартістю понад 100$
на паперові купюри за встановленим державою курсом[14].
Оздоровлення реального сектору економіки За ініціативою президента була
створена Національна Адміністрація Відновлення Промисловості (НІРА), якою були
запроваджені «Кодекси чесної конкуренції». У відповідність з цим в американській
промисловості, розділеній на 17 груп, встановлювалися монопольні ціни, визначалися
умови торгового кредиту, обсяг продукції, розподілялися ринки збуту. Основна умова
«Кодексів чесної конкуренції» полягала в забороні продажу товарів нижче встановлених
«Кодексами» цін. Закон передбачав встановлення мінімуму заробітної платні, максимум
тривалості робочого дня, укладення колективних договорів, право на створення
профспілок, надання допомоги багатомільйонній армії безробітних. Для виходу з
сільськогосподарської кризи був прийнятий в травні 1933 р. закон про допомогу
фермерам
і установлена Адміністрація з регулювання сільського господарства (ААА). Цей орган
регулював ціни на сільськогосподарські продукти, встановлював обсяг виробництва.
Заохочувалося скорочення фермерами посівних площ.
Декілька штатів прийняли власні «Малі Нові курси» (англ. Letle New Deal). Штати
намагались доповнити «Новий курс» на федеральному рівні роботою на місцях. Зокрема,
шляхом створення агентств з надання допомоги на місцях, регулювання бізнесу,
трудового
законодавства, пільг з безробіття та прогресивного оподаткування. Найсуттєвіші закони
були прийняті в Луїзіані, Каліфорнії, Мічигані, Нью-Йорку, Вісконсині та
Пенсильванії[15].
В цілому заходи скоротили безробіття з 24,9% в середині 1933 р. до 20,1% в
середині 1935 р.
Другий Новий курс:1935-1940 Другий етап «Нового курсу» розпочався зі звернення
Франкліна Рузвельта до Конгресу 4 січня 1935 р. в якому він запропонував створити
систему соціального страхування та збільшити обсяги громадських робіт для безробітних.
Найпродуктивнішою щодо прийняття рішень виявилась середина 1935 р.
Якщо на першому етапі впровадження Нового курсу уряд намагався управляти
економікою за допомогою федеральних агентств і регламентування промисловості, то
«Другий Новий курс» цілком сприймав реалії ринкової економіки, заснованої на
підприємницькій ініціативі[16]. Уряд прагнув регулювати господарську діяльність за
допомогою антитрестових законів і державного регулювання. Тим не менше уряд
продовжував регулювати аграрний сектор, встановлюючи розміри квот, щоб обмежити
виробництво, на федеральній владі також лежала відповідальність за дотримання паритету
товарних цін. Характерною особливістю Другого Нового курсу стало законодавче
запровадження і значне розширення соціальних прав і гарантій найманих працівників.
Рецесія 1937 року Після економічного спаду 1937—1938 рр., в якому винили
скорочення урядом державних видатків, адміністрація Рузвельта була готова стимулювати
споживчий попит, незважаючи на дефіцит бюджету. Вважається, що «Новий курс»
закінчився в 1940 р., коли увага адміністрації Рузвельта перемкнулась на міжнародні
проблеми та переозброєння.
Заходи уряду Рузвельта в області сільського господарства сприяли його
концентрації і розоренню дрібних фермерів.
Початок діяльності президента збігся із закінченням світової економічної кризи.
Інші країни вийшли з кризи без яких-небудь спеціальних заходів, подібних до «Нового
Курсу».
Найбільші монополісти США, після того, як пройшла вища точка кризи і почалося
економічне пожвавлення, виступили проти антикризового законодавства Рузвельта. у
1935
—1936 рр. на вимогу монополій Верховний Суд США скасував закони про діяльність
НІРА і ААА. Спроба капіталістичного планування у вигляді «Нового Курсу» виявилася
неспроможною.
Рупор підприємницьких кіл двопартійна «Американська ліга свободи» критикувала
Новий курс за придушення свободи підприємництва та нарощування державного боргу, і
в
той же час прихильники Х'юї Лонга, Чарльза Кофліна та Френсіса Таунсенда вимагали
радикальніших заходів щодо стимулювання економіки[18].
До самого початку Другої світової війни успіхи «Нового курсу» мали дуже
відносний характер, і лише викликане війною зростання військових замовлень,
мілітаризація економіки, ленд-ліз, мобілізація значної частини контингенту робітників і
фермерів в армію ліквідували недовантаженість промислових підприємств і безробіття.
Вони дозволили підняти добробут тих, хто працював на покриття військових потреб і
союзницьких зобов'язань[19].
Наслідки
Почав працювати соціальний захист
Зменшення кількості банків
Працевлаштування більшості безробітних
Девальвація долара__
108. Сутність Угоди про асоційоване членство України з ЄС та
напрямки
реформування державного механізму України на сучасному етапі.
Угода про асоціацію між ЄС та Україною була підписана 27 червня 2014
року головами
держав або урядів Європейського Союзу та Президентом України Петром
Порошенком у
Брюсселі.
16 вересня 2014 року Угода про асоціацію була одночасно ратифікована
Верховною
Радою та Європейським парламентом.
Стаття 4 Угоди про асоціацію – у котрій йдеться про встановлення
Поглибленої та
Всеосяжної Зони Вільної Торгівлі (ПВЗВТ) – має вступити у силу 31 грудня
2015 року.
Для підтримки українських експортерів, ЄС продовжить час дії автономних
торгівельних
преференцій до того ж самого дня.
Що міститься в Угоді про асоціацію?
Угода про асоціацію є новаторським документом і першою угодою, що
ґрунтується на
політичній асоціації між ЄС та будь-якою з країн-учасниць Східного
партнерства. Також
ця Угода є безпрецедентною з точки зору свого обсягу (низки сфер, які вона
охоплює) і
глибини (детальності зобов’язань і часових рамок їх виконання).
Основні частини Угоди присвячені ключовим реформам, економічному
відновленню та
зростанню, а також урядуванню та секторальній співпраці у сферах
енергетики,
транспорту, охорони довкілля, промисловості, соціального розвитку і
соціального
захисту, рівності прав, захисту споживачів, освіти, молоді та культури.
Також Угода приділяє особливу увагу цінностям і принципам: демократії та
верховенству
права, повазі до прав людини та засадничих свобод, належному урядуванню,
ринковій
економіці та збалансованому розвитку.
Документ передбачає зміцнення співпраці у зовнішній та безпековій
політиках, а також в
енергетичній сфері.
Він також містить у собі положення про глибоку та всеохопну зону вільної
торгівлі. Вони
йдуть набагато далі, ніж класичні угоди про вільну торгівлю, адже
передбачають як
взаємне відкриття ринків, так і стимуляцію конкурентоздатності та інші
кроки, потрібні
для досягнення відповідності стандартам Євросоюзу і торгівлі на ринках ЄС.
Окрім того, в Угоді будуть відображені питання правосуддя, свободи і
безпеки, а також
положення про мобільністьПереговори між Україною та Європейським
Союзом щодо
укладення нової посиленої угоди на заміну Угоди про партнерство та
співробітництво
розпочалися у березні 2007 р. відповідно до Плану дій Україна-ЄС.
На Саміті Україна-ЄС (вересень 2008 p., м. Париж) сторони досягнули
домовленості, що
нова посилена угода буде називатися Угодою про асоціацію.
Протягом 2007-2012 рр. відбулися 21 раунд переговорів щодо Угоди про
асоціацію та 18
раундів переговорів щодо розділу Угоди про створення поглибленої та
всеохоплюючої
зони вільної торгівлі.
19 грудня 2011 р. на Саміті Україна – ЄС оголошено про завершення
переговорів щодо
Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Ця Угода є більш масштабною у
порівнянні з
аналогічними угодами, укладеними ЄС з країнами Центральної та Східної
Європи.
30 березня 2012 р. на рівні глав переговорних делегацій відбулося
парафування Угоди про
асоціацію, а 19 липня 2012 р. парафовано розділ Угоди щодо створення зони
вільної
торгівлі.
З кінця 2012 р. до середини 2013 р. здійснювався офіційний переклад проекту
Угоди
українською і мовами держав-членів ЄС.
15 травня 2013 р. Колегія Європейської Комісії прийняла рішення
рекомендувати Раді ЄС
підписати Угоду, а також дозволити її тимчасове застосування до завершення
процедур
ратифікації державами – членами ЄС.
9 серпня 2013 р. проект Угоди був оприлюднений на Урядовому порталі.
За пропозицією Сторони ЄС було уточнено назву Угоди, і за згодою
Української Сторони
угода отримала остаточну офіційну назву - «Угода про асоціацію між
Україною, з однієї
сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з
атомної енергії і
їхніми державами – членами, з іншої сторони».
Підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС відбулося в два етапи.
21 березня 2014 р. під час Позачергового Саміту Україна – ЄС було
підписано політичну
частину Угоди та Заключний акт Саміту, які від імені України підписав
Прем’єр-міністр
А. Яценюк. Зокрема, підписані Преамбула, Стаття 1, Розділи І «Загальні
принципи», ІІ
«Політичний діалог та реформи, політична асоціація, співробітництво та
конвергенція у
сфері зовнішньої та безпекової політики» і VII «Інституційні, загальні та
прикінцеві
положення» Угоди. На Саміті Українською Стороною також була зроблена
заява, що
зобов’язання України, які випливають зі статті 8 Угоди про асоціацію
стосовно
ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду 1998 р.
будуть виконані
після внесення відповідних змін до Конституції України.
27 червня 2014 р. в ході засідання Ради ЄС Президентом України
П.Порошенком та
керівництвом Європейського Союзу і главами держав та урядів 28 держав –
членів ЄС
була підписана економічна частина Угоди – Розділи III «Юстиція, свобода та
безпека», IV
«Торгівля і питання, пов’язані з торгівлею», V «Економічне та галузеве
співробітництво»
та VI «Фінансове співробітництво та положення щодо боротьби із
шахрайством», які
разом з рештою тексту Угоди становлять єдиний документ.
16 вересня 2014 р. Верховна Рада України та Європейський Парламент
синхронно
ратифікували Угоду про асоціацію між Україною та ЄС.
Українська Сторона передала до депозитарію ратифікаційні грамоти і
завершила таким
чином всі внутрішньодержавні процедури.
Угода про асоціацію за своїм обсягом і тематичним охопленням є
найбільшим
міжнародно-правовим документом за всю історію України та найбільшим
міжнародним договором з третьою країною, коли-небудь укладеним
Європейським
Союзом. Вона визначає якісно новий формат відносин між Україною та ЄС
на принципах
«політичної асоціації та економічної інтеграції» і слугує стратегічним
орієнтиром
системних соціально-економічних реформ в Україні. Передбачена Угодою
поглиблена та
всеохоплююча зона вільної торгівлі між Україною та ЄС визначатиме
правову базу для
вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, частково робочої сили між
Україною та
ЄС, а також регуляторного наближення, спрямованого на поступове
входження економіки
України до спільного ринку ЄС.
Відповідно до статті 486 Угоди з 1 листопада 2014 р. здійснюється її
тимчасове
застосування до моменту набрання нею чинності.
Повністю Угода про асоціацію між Україною та ЄС набере чинності після її
ратифікації
усіма Сторонами, в перший день другого місяця, що настає після дати здачі
на зберігання
до Генерального секретаріату Ради Європейського Союзу останньої
ратифікаційної
грамоти або останнього документа про затвердження. На даний час Угода
ратифікована
Україною та Європейським парламентом 16 вересня 2014 р., а також
наступними
країнами-членами ЄС: Румунія – 14 липня 2014 р., Литва – 29 липня 2014 р.,
Латвія – 31
липня 2014 р., Мальта – 29 серпня 2014 р., Болгарія – 9 вересня 2014 р.,
Словаччина – 21
жовтня 2014 р., Швеція – 9 січня 2015 р., Естонія – 12 січня 2015 р., Данія –
18 лютого
2015 р., Польща та Хорватія – 24 березня 2015 р., Угорщина – 7 квітня 2015
р.,
Великобританія – 8 квітня 2015 р., Ірландія – 17 квітня 2015 р., Фінляндія – 6
травня 2015
р., Люксембург – 12 травня 2015 р., Португалія – 13 травня 2015 р., Іспанія –
19 травня
2015 р., Німеччина – 22 липня 2015 р., Словенія – 27 липня 2015 р., Австрія –
6 серпень
2015 р., Франція – 10 серпня 2015 р., Чехія – 12 листопада 2015 р., Італія – 11
грудня 2015
р.
Реформування державного меанізму.
Виклад основного матеріалу. Система державного управління України, як і в
усіх,
утворених на території СРСР, країнах, переживає не кращі часи,
перебуваючи у стані
перманентних перебудов. Незалежна Україна успадкувала механізм
державної влади, у
тому числі організацію і систему виконавчої влади, яка діяла у радянські
часи згідно з
Конституцією УРСР 1978 р.
До прийняття Конституції України всі начебто реформаторські дії, які
стосувалися
реформ у сфері організації і системи виконавчої влади, так чи інакше
відображали стан
політичної кон’юнктури і, власне кажучи, стан урахування або задоволення
вузькогрупових інтересів.
Ці спроби реформ у сфері організації і системи виконавчої влади стосувалися
змін
переважно на центральному рівні. Щодо рівня місцевих органів виконавчої
влади, то
боротьба точилася передусім відносно місця і ролі виконавчих органів Рад
народних
депутатів як місцевих органів виконавчої влади. Стосовно цього досить
згадати процес
упровадження інституту представника Президента України на місцях. По
суті, в Україні,
як і в інших колишніх республіках СРСР, виник стан відносного
протиборства
законодавчої і виконавчої влади, можливо, у більш цивілізованій, мирній
формі. Власне,
укладання Конституційного договору, а потім прийняття Конституції
України надало
цьому протиборству більш врегульованого характеру.
У пореформений час в Україні при здійсненні аналізу соціально-політичних
умов
організації державної влади, у тому числі виконавчої, треба завжди пам’ятати
про те, що
із здобуттям державою незалежності почався шлях поступової трансформації
від влади,
заснованої на державній формі власності, до влади, яка ґрунтується на
множинності форм
власності. Від державної влади, яка закріплювала і суворо дотримувалась
принципів
панування і переважання інтересів держави над інтересами суспільства і
особи, до
державної влади, яка повинна, врешті-решт, навчитися захищати інтереси
особи,
суспільства і держави на принципах рівноправності.
Постала необхідність проведення комплексу політико-правових заходів, які б
полягали у
структурних, функціональних та державно-службових перетвореннях,
насамперед у сфері
виконавчої влади, з метою перетворення її з владно-репресивного механізму
на
організацію, що служить суспільству, і створення на цій основі ефективної
системи
державного управління.
Тривалі протистояння між Верховною Радою, з одного боку, та главою
держави і урядом -
з другого, змусили екс-Президента України Л.Кучму прийняти запропо
новану у 1995 р.
членами Комісії Верховної Ради України з питань правової політики та
судово-правової
реформи та в липні 1997 р. утворити Державну комісію з проведення в
Україні
адміністративної реформи. Робочою групою цієї Комісії було доопрацьовано
та
доповнено проект концепції, розроблений у Верховній Раді, і 25 березня 1998
р. рішенням
Державної комісії її було схвалено. 22 липня 1998 р. Указом Президента №
810
положення Концепції адміністративної реформи в Україні були покладені в
основу
здійснення реформування системи державного управління.
Основну увагу у Концепції присвячено реформуванню системи органів
виконавчої влади,
організації державної служби, територіальному устрою та системі місцевого
самоврядування.
Концепцією адміністративної реформи в Україні передбачалася така
послідовність
заходів:
перший або підготовчий етап - розроблення та офіційне схвалення Концепції
адміністративної реформи та Програми здійснення адміністративної
реформи. На цьому
етапі мають розв’язуватися першочергові питання, пов’язані з поточним
удосконаленням
елементів чинної системи державного управління;
на другому етапі запроваджуються організаційно-правові засади
реформування ключових
елементів системи державного управління;
на третьому етапі поглиблюються трансформаційні процеси, формуються
нові інститути,
організаційні структури та інструменти державного управління.
На всіх етапах реформи мають вживатися заходи щодо її законодавчого,
кадрового,
наукового та інформаційного забезпечення, зміцнення та оновлення
фінансово-
економічних основ державного управління.
На виконання поставлених завдань Президент України 15 грудня 1999 р.
прийняв три
укази щодо реформування вищого та системи центральних органів
виконавчої влади
(Указ Президента України “Про систему органів виконавчої влади” від 15
грудня 1999 р.
№1572, Указ Президента України “Про зміни у структурі центральних
органів виконавчої
влади” від 15 грудня 1999 року № 1573, Указ Президента України “Про склад
Кабінету
Міністрів України” від 15 грудня 1999 р . № 1574), а 29 травня 2001 р.
запровадив
інститут державних секретарів у міністерствах (Указ Президента України
“Про чергові
заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні” від
29 травня
2001 р. № 345).
Проголошеною адміністративною реформою передбачалася організація на
нових засадах
державної служби та служби в органах місцевого самоврядування.
Діяльність держави, функціонування її управлінського апарату здійснюються
через
державну службу, яка є особливим інститутом сучасної держави. Система
державної
служби складається з інституційних (правових, організаційних) і
процесуальних
структур, а також державних службовців - осіб, які спеціально підготовлені і
професійно
зайняті у системі державних органів.
Розбудова державності України має супроводжуватися відповідним
розвитком та
удосконаленням державної служби. Метою реформування цього інституту є
становлення
справді професійної, високоефективної, стабільної та авторитетної державної
служби.
У межах реалізації положень реформи прийнято державні цільові програми:
“Програма
розвитку державної служби на 2005-2010 роки” (постанова Кабінету
Міністрів України
від 8 червня 2004 р. № 746), “Комплексна програма підготовки державних
службовців”
(Указ Президента України від 9 листопада 2000 р. № 1212), “Наукова
програма
дослідження розвитку державної служби та вдосконалення кадрового
забезпечення
державного управління” (постанова Кабінету Міністрів України від 8 серпня
2001 р. №
953), “Програма підготовки та залучення молоді до державної служби та
служби в
органах місцевого самоврядування, створення умов для її професійного
зростання”
(постанова Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 р. № 1444).
Натомість, ці програми мають лише декларативний характер й основних
поставлених
завдань не виконали.
Потребує подальшого удосконалення законодавча та нормативно-правова
база про
державну службу на основі принципів законності і верховенства права,
відкритості та
прозорості діяльності, орієнтації на потреби споживачів своїх послуг,
використання
найкращих напрацювань вітчизняних та зарубіжних науковців у цій галузі
тощо.
Але, як показала практика, запропоновані заходи щодо здійснення реформи
загальмувались у своєму втіленні. Однією з причин пробуксовування
адміністративної
реформи є недостатня наукова опрацьованість окремих проблем. Другою -
несприйняття
населенням “насаджуваних” реформою непопулярних змін в
адміністративно-
територіальному устрої країни, відсутність чіткої єдиної державної політики
щодо
реформування організаційних структур організаційної влади тощо.
Ще однією спробою реформування чинної державно-управлінської моделі
влади є спроба
впровадження конституційної реформи в Україні.
Механізм ревізії Конституції України у редакції 1996 р. був запущений екс-
Президентом
України Л.Д.Кучмою квітневим референдумом 2000 р. [4].
24 серпня 2002 р. у проголошеній промові з нагоди Дня незалежності
України главою
держави було ініційоване проведення конституційної реформи. Після
невдалих спроб
швидкої реалізації реформи її вдалося затвердити шляхом проведення
переговорів та
домовленостей учасників політичного процесу під час Президентських
виборів в Україні
2004 р.
8 грудня 2004 р. Верховною Радою України було прийнято Закон України
“Про внесення
змін до Конституції України”, який передбачав:
- перерозподіл повноважень між парламентом і Президентом;
- зміну статусу, механізмів формування та засад діяльності уряду;
- запровадження пропорційної системи виборів до Верховної Ради;
- децентралізацію влади та запровадження трирівневої системи
адміністративно-
державного устрою [1].
Основні положення закону стали предметом дослідження Конституційного
Суду України,
Венеціанської комісії, експертів вітчизняних аналітичних центрів та
науковців, які, у
свою чергу, вказали на низку недоліків законопроекту, переважна більшість
яких
виправлена не була [6].
Слід відзначити, що з часу свого проголошення конституційна реформа
стикнулася з
труднощами у реалізації, пов’язаними з такими факторами:
невизначеністю і суперечливістю цілей, поставлених ініціаторами реформи
на різних
етапах конституційного процесу;
відсутністю бачення вигод і загроз проектованої конституційної системи
влади,
пошуком форм легітимації “тіньових” механізмів ухвалення рішень у
державі;
· невизначеністю зовнішньополітичної ситуації: триває балансування
основних
політичних гравців країни між Заходом і Сходом у пошуках політичної
підтримки.
Висновки. Для стабілізації політичної ситуації в країні та виходу з кризового
становища у
взаємодії гілок влади слід усвідомити, що впровадження конституційної
реформи є не
разовий акт, а складний та поступовий процес, що повинен
супроводжуватися
застосуванням правового, адміністративно-управлінського, муніципально-
самоврядного,
матеріально-фінансового, інформаційно-комунікативного, громадянського та
морального
аспектів та мати на меті створення ефективної та відповідальної перед
суспільством
влади.
Слід усвідомлювати, що проведення комплексних реформ неможливе без
розробки чіткої
стратегії розвитку державного управління, яка має складатися з трьох видів:
стратегії
розвитку державного управління як галузі наукового дослідження, стратегії
розвитку
практики державного управління та стратегії розвитку державного
управління як галузі
освіти.
Неможливо приймати необдумані, поверхові рішення як щодо модернізації
державного
управління в цілому, так і з реформування професійного навчання державних
службовців
та посадових осіб місцевого самоврядування. Реформування цієї системи
актуальне, але
воно має базуватися не тільки на фіксації управлінської моди, бажанні тих чи
інших
політичних сил підпорядкувати реформи “своїм інтересам”, але й на
комплексному
обліку змісту й перспектив зміни системи державного управління.
Необхідно також дотримуватися чіткої логіки, послідовності дій з реалізації
реформ,
враховуючи основні їх риси:
формування політики реформ (важливою умовою, що сприяє розгортанню
курсу на
реформи, є поглиблення взаємовпливу людини, держави і суспільства,
взаємозалежності
та співробітництва між ними);
· невідкладність та довгостроковість реформ (формування одностайної
позиції щодо змін,
які мають відбуватися в політичній, економічній та управлінській системах і
без чого
неможливий історичний прогрес у проведенні реформ);
послідовність та компетентність реформ (успіх ___цu1087 проголошених
реформ у будь-якій сфері
неможливий, якщо проводити їх ізольовано від інших реформ, необхідно
приступати до
окремих реформ по черзі, поетапно, а на кожному етапі намагатись реформи
у
взаємопов’язаних сферах поєднувати в комплекс);
вираження та узагальнення інтересів, а також їх урегулювання,
стимулювання і
обмеження (реформа має спрогнозувати нову модель державного управління
тієї чи іншої
сфери. При цьому потрібно керуватися стратегічним підходом, а не просто
реагувати на
зовнішні чинники і кон’юктурні ситуації);
довіра до реформ (для унеможливлення соціального напруження в
суспільстві у зв’язку із
проголошеними змінами потрібно контролювати сприятливе середовище
реформ та
пропагувати їх прогнози);
координація заходів реформ на всіх рівнях, тобто застосування до них
комплексного
підходу (реформи мають бути спрямовані на вироблення надійних,
конструктивних дій)
[8, c. 76-79].
Перспективи подальших розвідок. За час задекларованих реформ система
державного
управління країни так і не вирішила поставлених перед собою завдань -
створювати
умови для динамічного розвитку громадянського суспільства, формування
цивілізованого
соціально-економічного устрою та демократичної держави. За весь цей
період не вдалося
створити функціонально ефективну і структурно несуперечливу систему
органів влади.
Сьогодення вимагає враховувати потреби реалізації історичних тенденцій
розвитку
українського суспільства. Творче переосмислення взаємодії гілок влади у
минулому
дозволяє винести уроки стосовно поновлення в сучасному українському
суспільстві того,
що виправдало себе в історичному досвіді українського народу. Наразі, перед
країною
стоїть проблема вибору, що полягає в тому, щоб знайти найефективніші
варіанти та
моделі трансформації, в результаті якої Україна матиме справжні історичні
досягнення, а
не ситуативну користь для політичних сил та деяких політиків.__
109. Державний лад Київської Русі-України: характеристика органів влади +
- 9-10 ст: централізована ранньо-феодальна монархія. 11-13 ст –
федеративна монархія.
- державу очолював князь (організація воєнних ополчень, дружини;
встановлення і збір данини (полюддя); зовнішня політика; господарсько-
розпорядчі (організація будівництва шляхів, укріплень, мостів та ін.),
придушення народних повстань, керівництва збором податків, мита за
торгівлю, плати за судочинство, штрафів, судова функція (переважно щодо
своїх васалів, вища апеляційна інстанція), керувалися переважно нормами
звичаєвого права, крім князя судові функції здійснювали також і
представники місцевої князівської адміністрації - посадники, волостелі; після
Хрещення Русі - релігійна функція великого князя. Це виявлялося в тому, що
князь усіляко сприяв поширенню християнства у суспільстві, уточнював
правове становище церкви, визначав джерела матеріального забезпечення
духовенства), у ХІ-ХІІ ст. особливо вагомою стає законодавча функція князя.
-здійснюючи управлінські функції, великий київський князь спирався на
призначених ним посадників, волостелів, тіунів та інших представників
адміністрації. Вони були місцевими керівниками. їх утримання
здійснювалося за рахунок податків і зборів із місцевого населення
- У Київській Русі відбувалося становлення вотчинного суду, тобто суду
землевласника над феодально залежним населенням. Існував також і
общинний суд, про який згадується у 15 статті Короткої Правди.
- При здійсненні своїх державницьких функцій великий князь спирався на
такий важливий державний орган, як князівська рада. До її складу входили
великі феодали (бояри), представники духової знаті, а у деяких випадках і
представники великих міст. Вона своїми порадами і рекомендаціями мала
можливість впливати на рішення князя. Із радою князь обговорював
найважливіші питання державного життя: оголошення війни, укладання
мирних угод, династичних шлюбів, установлення нових правових норм,
вирішення важливих судових справ тощо
- військо: тисяча дружинників – великий загін. Поділявся на сотні. Великим
загоном керував тисяцький, сотнями - соцький. Пізніше військо почали
розподіляти на полки. Військо складалося з таких основних частин:
великокнязівської дружини, дружин місцевих князів та інших феодалів,
народного ополчення, іноземних загонів, які здебільшого складалися з
варягів, представників фінських і тюркських племен. Поступово тисяцькі,
соцькі й десяцькі отримували адміністративні функції, які зводилися до
наведення порядку в місті, придушення опору місцевого населення,
допомоги збирачам данини. Крім того вони здійснювали торговельно-
поліцейську функції, а з розвитком великокнязівської юрисдикції - судово-
адміністративну. Так сформувалася найдавніша десяткова система
управління.
- Із розвитком феодальних відносин у Київській Русі десяткова система
управління була замінена на двірсько-вотчинну систему управління.
Головним у цій системі було те, що не існувало різниці між органами
державного управління й управління особистими справами великого князя.
Головними посадовцями при двірцево-вотчинній системі управління були:
воєвода, який керував збройними силами князівства; тіун конюший - відав
питаннями забезпечення князівства кіньми; дворецький-огнишанин, котрий
управляв князівським двором, а також виконував важливе доручення князя;
стольник, до обов'язків якого належала організація постачання князівського
двору продовольством. Виконувати обов'язки цим посадовцям допомагали
численні управителі - тіуни, старости тощо.
- В умовах послаблення влади великого київського князя у другій половині
XI ст. почали скликатися феодальні з'їзди (снеми), на які збиралися місцеві
князі, їхні союзники, васали і бояри, а в окремих випадках церковна знать. На
них вирішувался важливі державні питання (територія, внутрішня та
зовнішня політика і т.д.).
- У Київській Русі певну роль відігравало віче - збори вільних мешканців міст
- купців, ремісників тощо. Провідна роль на вічах належала міській
феодальній верхівці. Віче скликалося під час облоги міста, перед початком
воєнних походів, іноді на знак протесту проти політики князя. До
компетенції віча належали комплектування народного ополчення та вибори
ватажків. Виконавчим органом віча була рада, яка нерідко його заміняла.
- Органом місцевого селянського самоврядування була верв. Вона володіла
неподільними землями на правах колективного власника, здійснювала
реалізацію норм звичаєвого права, організовувала захист своїх членів та
їхньої власності у конфліктах із представниками державного апарату,
окремими феодалами й сусідніми общинами. Члени верві, які були пов'язані
між собою кругового порукою, мали перед місцевою князівською
адміністрацією фінансові, поліцейські й інші зобов'язання. Територія верві
охоплювала кілька населених пунктів, котрі розташовувались один біля
одного.
- Із запровадженням Володимиром Святославичем християнства (988 р.) як
державної релігії на Русі виникла розгалужена церковна організація. На
користь церкви ще за великого київського князя Володимира була
встановлена десятина - десята частина з доходів київського князя.
Важливими були права, якими церква наділялася князівською владою. Так,
єпископам доручався нагляд за точністю торговельних мір і вагів - контроль,
котрий став джерелом чималих доходів церкви.
- Запровадження християнства в Київській Русі обумовило виникнення
церковного суду. Судові повноваження належали єпископам, архієпископам,
митрополиту. Церковний суд розглядав справи про святотатство, чаклунство,
знахарство, про здійснення язичницького культу, у сфері шлюбно-сімейних
відносин. У виключній компетенції церковного суду були так звані церковні
люди.
 110. Основні права і свободи американських громадян за Конституцією
США: порівняльний аналіз з сучасною Конституцією України.
110. Основні права і свободи американських громадян за Конституцією
США: порівняльний аналіз з сучасною Конституцією України. +
Слід зазначити, що Конституція США 1787 року не містила положень про
права і свободи громадян. Вона визначала тільки засади побудови
державного механізму. Правовий статус особи було визначено тільки в 1791
році разом з прийняттям Біллю про права (неофіційна назва перших десяти
поправок до Конституції США). Сучасна структура Конституції США:
преамбула, 7 статей, 27 поправок (Конституція України: преамбула, 14
розділів, 161 стаття).
Текст поправок містив наступні права і свободи громадян, їх гарантії:
1) свобода релігії, слова і друку, право на мирні збори і право звернення до
уряду з петиціями про припинення зловживань. Дані права містяться і у
відповідних положеннях Конституції України.
2) право громадян носити зброю. Дана стаття цілком відрізняє Конституцію
США від Конституції України. Американське законодавство передбачає
володіння і носіння різноманітних видів зброї, зокрема короткоствольної, що
не передбачено українськими законами, втім законодавство штатів визначає
різні умови володіння зброєю (від великої кількості обмежень до відкритого
носіння на запобіжнику, від суто напівавтоматичної стрілецької зброї до
гранатометів і військової техніки). Українська ж конституція не передбачає
такого права, а володіння зброєю має величезну кількість обмежень.
3) забороняє розміщення військ у будинках без згоди власника в мирний час,
та допускає (у порядку, встановленому законом) — під час війни: "У мирний
час жоден солдат не повинен квартирувати в будь-якому будинку без згоди
на це власника; під час війни таке розквартирування може відбуватися лише
у встановленому законом порядку". Дана поправка має такі ж положення, які
містяться в Конституції України в Статті 30 (недоторканність житла).
4) заборонено необґрунтовані обшуки і арешти осіб та вилучення майна
(збігається).
5) ніхто не може бути позбавлений життя, свободи чи власності без
законного судового розгляду, ніяка приватна власність не може бути
відібрана для суспільного користування без справедливої винагороди;
встановлена заборона притягати до відповідальності за одне і те ж діяння
двічі та примушувати свідчити проти самого себе (збігається).
6) право обвинуваченого на швидкий і публічний суд, ознайомитися із суттю
та підставами обвинувачення, на ставку віч-на-віч із свідками, що свідчать
проти нього, на примусовий виклик свідків із своєї сторони та на допомогу
адвоката (збігається)
7) заборона перегляду справи, інакше як згідно із нормами загального права.
Дане положення відсутнє в українській Конституції через приналежність до
романо-германської правової сім’ї, а не до англо-саксонської як США.
8) заборону призначення надмірно великих застав, штрафів та жорстоких і
незвичайних покарань (відповідні положення містяться в Конституції
України).
9) невичерпність перерахованих в Конституції прав (збігається).
10) повноваження, які не надані за конституцією федеральному
уряду та не заборонені для виконання штатам, зберігаються за штатами чи за
народом. Аналогічного положення немає в Конституції України через
унітарний адміністративно-територіальний устрій.
Варто зазначити, що Конституція США мала прогресивний характер,
оскільки права, які були закріплені майже два сторіччя тому, до цього часу
маю настільки ж важливе значення в основних законах держав. Конституція
США було однією з перших писаних конституцій, найстаріша федеральна
Конституція. Її положення лягли в основу або справили значний вплив на
майбутні конституції інших держав.
111. Руська Правда – як визначна памятка українського права та її значення:
порівняльний аналіз з джерелами права США.
"Руська правда" є визначною юридичною пам'яткою українського права і
кодексом світового значення. Назва її означає "руський закон", "право",
"справедливість". Появу зведення пов'язують з кодифікацією норм
звичаєвого права, яку провів десь між 1016-1054 pp. князь Ярослав Мудрий.
Упорядкований збірник мав 18 статей і отримав назву "Правда Ярослава".
Сини князя - Всеволод, Святослав та Ізяслав - продовжили збір та
систематизацію норм права, і у 1068 р. з'явилася "Правда Ярославичів" (43
статей). Обидві вони об'єднуються в першу редакцію кодексу, який
називається "Коротка правда ". У роки правління Володимира Мономаха
(1113-1125 pp.) створено нову редакцію, яка має назву "Розширена правда" і
складається з 121 статті.
Структурно кодекс складається з відповідної кількості статей (43, 121 тощо),
які не мали нумерації і чіткого поділу на норми галузевого права. Окрім того,
іноді одна і та сама стаття регламентує правовідносини різного характеру. Як
джерело права "Руська правда" використовувалася в судах Київської Русі,
Галицько-Волинської держави, Московського князівства та Великого
князівства Литовського аж до кінця XV ст., що засвідчують знайдені
численні списки. її норми захищали приватну власність, життя, честь і
гідність панівних верств суспільства, регламентували земельні, шлюбні,
зобов'язальні відносини, визначали види злочинів та встановлювали міру
покарання за них. Згодом статті кодексу у зміненому і доповненому вигляді
стали основою нормативно-правових актів Росії, України, Білорусії та Литви.
Джерела права США: Крістофен Осакве проводить поділ джерел права
США. До обов'язкових (нормативних) джерел права він відносить:
Конституцію, судовий прецедент, закони — статути, підзаконні акти,
справедливість, торговий звичай, міжнародні договори, приватні правові
операції. До необов'язкових належать: доктрина (науковий і практичний
коментар), закон зарубіжних країн, obiter dictum (думка суду щодо справи,
висловлена перед судом, але не є юридично обґрунтованим рішенням),
рішення зарубіжних судів, судова практика.
Правова система США тяжіє до англійської системи загального
прецедентного права, у якій основним джерелом права є судовий прецедент.
Відповідно до загальних існуючих правил, при вирішенні будь-якого питання
суд є формально зв'язаним з рішенням аналогічного питання, котре винесене
вищим судом або судом тієї ж інстанції. Але на практиці у процесі вибору
потрібного прецеденту, його тлумачення, прийняття чи неприйняття за
суттєвої відмінності обставин справи, що розглядається, суд у цілому і
окремі судді володіють значною свободою. Отже, визнання прецеденту
джерелом права фактично дозволяє створювати нову норму права.
Специфікою дії прецедентного права у США є його гнучкий характер, тобто,
його застосування відповідно до політичних і соціально — економічних умов
суспільства.
У другій половині XX ст. нарівні із судовим прецедентом визначним
джерелом права стали законодавчі джерела штатів, що є особливістю
держано-політичного устрою США порівняно з іншими країнами англо-
саксонської сім'ї. Особлива роль законів у системі американського права
полягає в прийнятті Конституції США, значення якої важко переоцінити.
Крім того, за всю історію США в цілому було прийнято 146 конституцій
штатів. Вони приймалися в різний час. Найстарішою з них є Конституція
штату Массачусетс 1780 p., a найновішою — Конституція штату Джорджія
1982 р.
У теперішній час федеральне законодавство відіграє роль визначального
джерела права в регулюванні питань економіки, фінансів, оборони, трудових
відносин, охорони природи та інших загальнодержавних проблем, а також
митних правил, торгівлі між штатами, авторських прав, патентних відносин і
т. ін. Для того, щоб проект став законом, він повинен бути прийнятий як
такий штатами. Серед кодексів першим і найбільш відомим є Єдиний
торговий кодекс, який був офіційно схвалений в 1962 р.
Стосовно співвідношення судових прецедентів і законодавчих актів, то судді,
спираючись на загальне право, розглядають законодавчі акти як такі, що
мають специфічні норми права, які можуть застосовуватися тільки в чітко
встановлених випадках. Усі інші ситуації, не передбачені законодавчими
актами, повинні розглядатися з позицій загального права.
Також оригінальним джерелом американського права є делеговане
законодавство, тобто нормативні акти, що видаються найвищими
виконавчими органами США, право на ухвалення яких деле¬гується
найвищими законодавчими органами США. Як відзначає М. М. Марченко, у
США час від часу порушується питання про правомірність делегування
повноважень на видання відповідних актів, оскільки даний процес, на думку
супротивників делегова¬ного законодавства, суперечить духу теорії
розділення влад.
Певне місце в системі джерел американського права займає також правовий
звичай, хоча через історичні причини він не зміг зберегти свої вихідні
позиції. Проте в системі американського права в регулюванні певних питань
щодо корінного населення досить часто враховуються їхні звичаї, а також
звичаї народів, які емігрували до США.
Одним з різновидів джерел права США варто зазначити судову практику, яка
по своєму значенню не є тотожна судовому прецеденту. Коли мова йде про
судову практику як джерело права, то маються на увазі два її значення. По-
перше, це діяльність судів, пов'язана більшою мірою не з
правозастосуванням, а з правотворчістю, вираженою у вироб-ленні в процесі
розгляду конкретних справ загальнообов'язкових правил поведінки. По-
друге, судова практика — це самі вироблені в процесі судової діяльності
загальнообов'язкові рішення. Коли мова йде про прецедент як джерело права,
то необхідно мати на увазі не стільки процес судової діяльності, скільки
результат цієї діяльності, тобто вироблені судовою практикою загальні
правові положення. У даному випадку мається на увазі діяльність тільки
вищих судів на рівні федерації (Верховний суд США) і на рівні штатів
(верховні суди штатів).
112. Виникнення державності у східних слов’ян. Становлення руського права
та його джерела+
Більшість сучасних істориків вважає, що процес державотворення у східних
слов'ян пройшов такі етапи:
1) родоплемінний устрій I-V cm. н. е. (роди, племена, старійшини, Народні
збори та інші елементи самоорганізації суспільства). Апогею ці процеси
сягнули в антів;
2) військова демократія VI-VII cm. - союзи племен (поляни, Сіверяни) на
чолі з військовими вождями - каганами, конунгами, найвідомішим з яких є
Кий;
3) протодержави (союзи союзів) VII-IX ст. - Славія, Артанія, Куявія,
Полянія, Валіняна, Русь на чолі з князями з місцевих династій (Дір, Чорний,
Аскольд, Рюрик);
4) ранньофеодальна держава Руська Земля IX cm. - виникла внаслідок
об'єднання Олегом у 882 р. північної Славії з центром у Новгороді та
південної Полянії - Русі з центром у Києві.
Разом із розвитком класових відносин процеси формування державності
починалися від союзів племен до князівства та інших більш високого рівня
політичних об’єднань і завершилися утворенням Давньоруської держави.
У східних слов’ян вищим ступенем розвитку первіснообщинного ладу, що
підготував їх окремі племена до історичного життя у великих об’єднаннях, в
яких неминуче й швидко зникали давні патріархальні форми зв’язку,
змінюючись новими, більш широкими, були союзи племен. Названі у
давньому літописі поляни, древляни, угличі, тиверці, дуліби, бужани,
волиняни, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі та
ільменські словени і складали 14 союзів східнослов’янських племен.
На початку існування цих союзів племен формою організації їх правління
була військова демократія.
У вказаних племінних союзах, утворених перш за все для війни та оборони,
великого значення набувай військовий ватажок. народні збори (віче)
перетворювалися в збори воїнів, яким військовий ватажок, якого
підтримувала дружина, нав’язував свою волю, здобуваючи все більший
вплив і владу за рахунок інших старійшин. Спираючись на дружину, він міг
нехтувати звичаями племені. Таким чином, йшов процес перетворення
органів суспільного самоврядування в державні органи. Військова демократія
поступово переростала у військово-ієрархічне правління-князівство. Органи
суспільного самоврядування поступово перетворювалися в органи панування
та пригнічення простого народу. Цим самим завершувалося оформлення
державного ладу, важливою ознакою якого була поява особливої, несумісної
з інтересами населення, відокремленої від нього публічної влади, що
володіла спеціальним апаратом правління та поширювалася на окрему
територію. Військовий ватажок великого союзу племен ставав управителем
— князем. Верховенство князів набувало характеру здійснення владних
класових функцій. Близьке оточення князя перетворювалося в його радників і
намісників. Дружина князя ставала військовою силою, за допомогою якої
держава, що формувалася, могла здійснювати свої функції: придушувати
опір експлуатованих мас і вести загарбницькі й оборонні війни. Наприкінці
IX ст. відбувається процес об'єднання східнослов'янських племен навколо
Києва, і за іменем столиці державу називають Київською Руссю.
Становлення руського права відбувалось у процесі тривалого в часі
перетворення звичаю нормативного характеру на норму звичаєвого права.
Звичаї доби військової демократії поступово втрачали чинність під впливом
соціальних змін, що відбувались у східнослов'янському суспільстві.
Князівська влада санкціонувала лише ті звичаї, що могли пристосуватися до
нових суспільних відносин. Останні перетворювалися на норми звичаєвого
права. Різниця між звичаєм як переконанням загалу і звичаєвим правом
могла полягати лише в наявності такої санкції та бути непомітною. Але
згодом, коли постала потреба прийняття писаного законодавства, окремі
норми звичаєвого права втратили чинність.
Джерела руського права: місцеві (звичаєве право, «Устав і закон Руський»
(«Закон Руський»), договори (князя з народом, міжкнязівські, Русі з
Візантією, іншими державами), князівські уроки та устави (Устав земляний
князя Володимира Святославовича, церковний устав князя Володимира,
церковний устав князя Ярослава), Покон вірний, «Руська Правда», статути
Володимира Великого, Володимира Мономаха, «уроки» Ольги); рецептовані
(, «Закон судний людям», «Градський закон» (перекладені слов’янською
мовою «Еклога», «Прохірон»), «Номоканони», «Книги законні».
113. Принцип розподілу влади за Конституцією США. Взаємовідносини
президента і Конгресу США після Другої світової війни. +
У відповідності зі схемою розподілу влад закріплювалося три носія
державної влади - Конгрес, президент і Верховний суд - і їх взаємодія у
формі “стримувань і противаг”.
Принцип розподілу влад передбачає і певну взаємодію, в результаті якої і не
допускається переважання однієї влади над іншою, або за рахунок іншої.
Законодавча влада побудована у вигляді піраміди. В штатах знаходяться
законодавчі органи місцевого самоврядування (міські ради, ради округів та
органи, створені для спеціальних цілей, які також встановлюють загальні
правила). Кожен штат має законодавчі збори, які є, як правило (крім
Небраски), двопалатними. Хоча на практиці легіслатури штатів займаються
більшістю місцевих справ, та за столицею штату залишається останнє слово
при вирішенні відповідних місцевих питань.
Крім законодавчих структур штатів існують загальнодержавні законодавчі
збори – Конгрес, який складається із верхньої палати (Сенату) та нижньої
палати (Палати Представників).
Члени Палати Представників (на сьогодні - 435 членів, не молодше 25 років,
громадяни США не менше 7 років та постійно проживають у штаті, від якого
обрані) обираються пропорційно кількості населення в тому чи іншому
виборчому окрузі (приблизно 1 член на 500 тис. виборців), але кожен штат
має право як мінімум на одного представника. Термін повноважень – 2 роки.
Сенат складається із 100 осіб (не молодше 30 років, громадяни США не
менше 9 років та з постійним місцем проживання у штатів, від якого обрані),
кожен штат має в ньому двох представників, незалежно від кількості
населення. Сенатори обираються прямими виборами (17 поправка). Термін
повноважень Сенату 6 років, кожні 2 роки переобирається одна третина
Сенату.
Кожна із палат має право законодавчої ініціативи з будь-яких питань, крім
фінансових законопроектів (прерогатива Палати представників). Але Сенат
може не ухвалити фінансовий та інший проект. У цьому випадку
узгоджувальна комісія, до якої входять представники двох палат, повинна
запропонувати компромісне рішення, яке задовольняє дві сторони.
Сенат більшістю у 2/3 затверджує призначення Президентом вищих
посадових осіб, ратифікує угоди. Негативна реакція будь-якої з палат
нейтралізує дії виконавчої влади.
Імпічмент вищих посадових осіб - Палата представників - пред’являє
обвинувачення, а Сенат - проводить розслідування та вирішує питання про
вину чи відсутність вини тих чи інших посадових осіб. Висновок про
наявність вини має наслідком усунення з посади відповідних посадових осіб.
Десята поправка до конституції встановлює певні межі компетенції,
уточнюючи, що повноваження, які не належать урядові союзу, зберігаються
за штатами.
Також встановлено коло питань, які не має права вирішувати Конгрес,
наприклад, припиняти дію конституційних гарантій недоторканості особи, за
винятком окремих ситуацій під час заколоту чи вторгнення.
Президент – глава держави, глава виконавчої влади. Кандидат – 35 років,
громадянин США, що народився на території США, 14 років постійного
проживання. Максимум 2 терміни. Обирається непрямими виборами
(колегією виборників) на 4 роки. За Конституцією обраним є кандидат, який
набрав абсолютну більшість голосів виборщиків, якщо жоден кандидат не
набере такої більшості, то вибори президента проводять Палатою
представників з числа трьох осіб президентського списку, які набрали
найбільше число голосів. Президент – головнокомандувач збройних сил. За
згодою Сенату укладає міжнародні договори, призначає послів, консулів,
суддів Верховного Суду та інших посадових осіб. Не відповідає за свої дії
перед Конгресом. Президент надає Конгресу інформацію про стан в країні та
пропонує заходи, які він вважає необхідними та корисними, у надзвичайних
умовах скликає дві палати чи одну з них, приймає послів та інших
повноважених представників, забезпечує точне виконання законів та
визначає повноваження всіх посадових осіб у державі.
Якщо Президент не здатний виконувати свої повноваження та обов’язки,
Віце-президент негайно бере на себе виконання його посадових повноважень
як виконуючий обов’язки Президента. Президент може покладати на Віце-
президента і виконання різних обов’язків. Віце-президент є головою Сенату
(його голос враховується у випадку розділення голосів порівну). Президент
та віце-президент не можуть бути мешканцями одного штату.
Президент має при собі Кабінет Міністрів в складі 10-11 членів.
Те, що розуміється під урядом в Європейській системі права в США
називається Адміністрацією Президента. В неї входять міністри та інші
державні службовці, в основному, це особи з оточення Президента: радник з
національної безпеки, глава Білого Дому, глави спеціальних служб,
помічники з економіки, по зв’язках з іноземними державами і т.д.
Хоча формально діє правило про те, що призначення членів Кабінету чи
уряду Президент здійснює із згоди Сенату, та на практиці випадки відмови
Сенату у затвердженні запропонованих Президентом кандидатур
зустрічалися рідко, лише при наявності негативного матеріалу, про який
Президентові не було відомо.
В США передбачено існування 12 міністерств, при утворенні США їх було
всього 3 (Міністерство закордонних справ, Міністерство оборони,
Міністерство фінансів). Офіційно всі міністри називаються секретарями, крім
держсекретаря, який за європейським стандартом є міністром закордонних
справ.
Адміністрація Президента розробляє найбільш важливі законопроекти, в
тому числі державний бюджет. Представники адміністрації часто виступають
на засіданнях Конгресу та впливають на формування думки членів
парламенту.
До числа основних повноважень уряду відносять: зовнішньополітичні, війна і
мир, охорона здоров’я, освіта та ін.
Верховний суд США — вища судова інстанція США. До складу суду входить
9 суддів. За Конституцією, члени Верховного суду служать довічно «при
бездоганній поведінці». Верховний Суд визначає конституційність
законодавчих актів, також є вищою апеляційною інстанцією. Верховний суд
здійснює також базову юрисдикцію щодо вузької категорії справ (зокрема
спори між штатами, в основному з територіальних питань).
Говорячи про систему розподілу влади в США, слід зазначити, що вона має
розвинену систему стримувань і противаг. Так, Конгрес, носій законодавчої
влади, може відхилити законопроекти, представлені головою виконавчої
влади - президентом. Багато з повноважень президента реалізуються лише
при схваленні їх Сенатом (укладення міжнародних угод, призначення вищих
посадових осіб, зокрема міністрів). Конгрес може оголосити імпічмент
президенту.
Президент затверджує законопроекти, прийняті Конгресом, і має право
накладати вето на ті з них, з якими він не погоджується (вето можна
побороти двома третинами голосів у кожній з палат), але вето не можна
накладати на законопроекти, якими передбачається внесення поправок до
Конституції. Президент має право скликати Конгрес на спеціальній сесії, а
також надавати послання, які визначають програму законодавчої діяльності
Конгресу. Президент має широкі повноваження, але не має права розпускати
Конгрес. Носій судової влади - Верховний суд США формується сумісно
президентом і Сенатом. Верховний суд має право кінцево визнати
недійсними (як невідповідні конституції) закони конгреса і акти виконавчої
влади.
Після Другої світової війни значно розширилися зовнішньополітичні
повноваження президента. За допомогою виконавчих угод президент дістав
можливість:
· без згоди Сенату укладати міжнародні договори і денонсувати їх.
Наприклад, були укладені у 1969-1970 роках у такий спосіб договори з
Південним В‘єтнамом, Таїландом і т.д.
· Виросли також конституційні військові повноваження президента, у тому
числі і за рахунок Конгресу. Право оголошувати війну Конституція,
наприклад, вважається прерогативою Конгресу. До Другої світової війни
були допустимими президентські війни тільки тоді, холи мав місце напад на
територію СІІІА. Тепер президент взагалі може розпочинати бойові дії без
санкції Конгресу. Так, президент Трумен у червні 1950 року почав війну в
Кореї, В 1965 році розпочалася за наказом президента війна у В'єтнамі. За
розпорядженням президента Клінтона відбувалися бомбардування Іраку,
Косово.
· Зріс вплив президента на законодавство, хоч Конституція і позбавляє його
законодавчої ініціативи.
· Правотворча діяльність президента посилюється і за рахунок
делегованого законодавства. На основі повноважень, наданих йому
Конгресом, президент видає «виконавчі накази», які мало чим відрізняються
від самих законів.

114. Особливості правового регулювання на тимчасово окупованій РФ

території Автономної Республіки Криму. //Тимчасово окупована територія –
ТОТ!!!//
ТОТ України — територія України, яка контролюється Російською
Федерацією внаслідок анексії Криму, а також війни на сході України.
Правовий режим ТОТ визначає Закон України «Про забезпечення прав і
свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території
України». Згідно зі статтею 3 визначено межі ТОТ:
· сухопутна територія АРК+Севастополя+внутрішні води України цих
територій;
· внутрішні морські води+територіальне море України навколо
Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони
України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до
узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється
юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм МП, КУ та
законів України;
· повітряний простір над вищезазначеними територіями.
Відповідно до статті 1 ТОТ України є невід'ємною частиною території
України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.
17 березня 2015 року ВРУ також визнала ТОТ окремі райони Донецької та
Луганської областей.
Які нормативно-правові акти регулюють правовий режим ТОТ?
КУ, Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий
режим на тимчасово окупованій території України», Закон України «Про
прикордонний контроль», Кримінальний Кодекс України (стт. 3321, 438,),
Кримінальний процесуальний кодекс України, КУпАП (стт. 202, 2042)
Розпорядження КМ України «Про тимчасове закриття пунктів пропуску
через державний кордон та пунктів контролю».
Попри окупацію РФ закони України продовжують діяти на ТОТ.
Які обмеження прав громадян вводяться при дії режиму окупації?
На ТОТ поширюється особливий правовий режим:
· перетину меж ТОТ,
· вчинення правочинів,
· проведення виборів та референдумів заборонено (парламентські
вибори у мажоритарних округах півострову більше проводитись не будуть,
навіть у разі дострокового припинення повноважень обраних там раніше
депутатів).
+ забороняється діяльність, що підлягає держрегулюванню (ліцензування,
отримання дозвільних документів, сертифікація та інша), ввезення та/або
вивезення товарів військового призначення, організація залізничних,
автомобільних, морських, річкових, поромних, повітряних сполучень.
Заборонено користування державними ресурсами, здійснення грошових
переказів, а також фінансування, сприяння цьому.
!!! зазначена госпдіяльність допускається у випадках, якщо вона відповідає
державним інтересам України, мирному врегулюванню конфлікту,
деокупації чи гуманітарним цілям.
Який порядок в’їзду та виїзду з окупованої території?
Громадяни України, що проживають у Криму: вільний та безперешкодний
в’їзд на ТОТ і виїзд з неї через контрольні пункти в’їзду-виїзду за умови
пред’явлення документа, що посвідчує особу та підтверджує громадянство
України.
Громадяни України, які не проживають в Криму, а також усі іноземці:
спеціальний дозвіл у центрального органу виконавчої влади, що реалізує
держполітику у сфері міграції.
За порушення режиму проїзду та виїзду з Криму - покарання у вигляді 3
років ув’язнення з конфіскацією транспортного засобу.
Які особливості укладення угод щодо нерухомого майна?
Набуття та припинення права власності на нерухоме майно, яке знаходиться
на ТОТ, здійснюється відповідно до законодавства України за межами ТОТ.
У разі неможливості здійснення державним реєстратором повноважень щодо
державної реєстрації речових прав на нерухоме майно на ТОТ будь-який
правочин щодо нерухомого майна, у тому числі щодо земельних ділянок,
вчинений з порушенням вимог Законодавства, вважається недійсним з
моменту вчинення і не створює юридичних наслідків.
Набуття права власності на майно допускається лише у разі спадкування за
законом чи за заповітом, якщо спадкоємці відносяться до однієї з черг
спадкоємців за законом України
Закон заборонив укладання будь-яких правочинів щодо нерухомого майна
фізичних осіб, які тимчасового вибули з окупованої території. Тобто,
держава не визнає відчуження майна у громадян України, яке відбудеться
без їхньої волі.
Україна буде визнавати тільки ті угоди купівлі-продажу майна в Криму, які
були здійсненні відповідно до українського законодавства. Уряд буде
зобов’язаний визначити спеціальний орган, який буде реєструвати такі
угоди в Україні.
Які органи здійснюють правосуддя?
У зв’язку з неможливістю здійснювати правосуддя судами АРК та міста
Севастополя на ТОТ, змінюється територіальна підсудність судових справ,
зокрема, розгляд:
ü цивільних справ, підсудних місцевим загальним судам, розташованим на
території АРК та міста Севастополя, — місцевими загальними судами міста
Києва, що визначаються Апеляційним судом міста Києва;
ü адміністративних справ, підсудних місцевим загальним судам як
адміністративним судам, розташованим на території АРК та міста
Севастополя, — місцевими загальними судами міста Києва, що визначаються
Київським апеляційним адміністративним судом;
ü цивільних справ, підсудних загальним апеляційним судам, розташованим
на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, —
Апеляційним судом міста Києва;
ü господарських справ Господарського суду Автономної Республіки Крим —
Господарським судом Київської області;
ü кримінальних проваджень, підсудних місцевим (районним, міським,
районним у містах, міськрайонним судам), розташованим на території
Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, — одним з районних
судів міста Києва, визначеним Апеляційним судом міста Києва;
ü кримінальних проваджень, підсудних Апеляційному суду АРК та
Апеляційному суду міста Севастополя, — Апеляційним судом міста Києва.
Соціальний захист
Соціальному забезпеченню підлягають всі категорії громадян України, які
залишились проживати на ТОТ чи переселились на материкову частину і
мали право на соціальне забезпечення до цього.
+ Громадяни України, які звільнилися з роботи та переселилися з ТОТ, за
відсутності документів, що підтверджують факт звільнення (припинення
зайнятості), реєструються як безробітні та отримують забезпечення та
соціальні послуги за загальнообов’язковим державним соцстрахуванням на
випадок безробіття у порядку, встановленому Кабміном.
+ для осіб з інвалідністю/літнього віку… - право на отримання матеріального
забезпечення та соціальних послуг відповідно до законодавства за
фактичним місцем проживання.
+ на продовження здобуття певного освітнього рівня на території інших
регіонів України за рахунок коштів державного бюджету.
__________________________________________________________________
________
Військово-цивільна адміністрація — тимчасовий державний орган, дія:
Донецька та Луганська області у складі Антитерористичного центру при
СБУ, мета: забезпечення дії Конституції та законів України, забезпечення
безпеки і нормалізації життєдіяльності населення, правопорядку, участі у
протидії диверсійним проявам і терористичним актам, недопущення
 гуманітарної катастрофи в районі проведення антитерористичної операції.
Вони діють, як органи місцевої влади, у тому числі делеговані.
Після пропозиції РНБО Президент: Закон «Про військово-цивільні
адміністрації».
Військово-цивільні адміністрації населених пунктів формуються з
військовослужбовців військових формувань, які відряджаються на виконання
завдань для оборони держави та її безпеки із залишенням на військовій
службі, службі в правоохоронних органах, а також працівників, які уклали з
Антитерористичним центром при СБУ трудовий договір.
Керівники військово-цивільних адміністрацій призначаються рішенням
РНБО.
115. Суспільно-політичний лад і право рабовласницьких міст-полісів
Північного Причорноморя.
Грецькі міста-колонії з’явилися у 7 ст. до н. є. (Істрія в Подунав’ї, Борисфен на о. Березань), 6
ст. до н. є. (Ольвія, на Бузькому лимані, Феодосія, Пантікапей, у Східному Криму), а також у 1
ст. до н. є. (Херсонес, поблизу Севастополя, Тіра, неподалік сучасного Белгород-
Дністровського та багато інших). Вони існували майже впродовж тисячоліття, були
рабовласницькими полісами і мало чим відрізнялися від метрополій.
Грецькі колонії були полісами, себто містами-державами - замкненими суспільно-
політичними організаціями. Ольвія та Херсонес розвивалися як демократичні республіки,
Пантикапей - як аристократична (до утворення Боспорського царства). Отже, це була західна,
антична модель станово-класового суспільства, де над особою та її власністю стояла верховна
влада та державна власність. Але вона не була монополізована бюрократичною державою, а
функціонувала у вигляді державно-громадських органів самоврядування.
За суспільним ладом поліси були станово-класовим громадянським суспільством, союзом
голів і власників окремих господарств, заснованих на рабовласництві. Античні соціуми
вирізнялися чітким розшаруванням на панівну верхівку - судновласники, купці, лихварі,
землевласники та власники крамниць і майстерень; на вільних громадян - ремісники,
землероби, торговці; та невільників - рабів, склад яких поповнювався полоненими, дітьми
рабів, проданими у рабство. Своєрідне місце у суспільстві займали іноземці (метики) та
гетери (жінки легкої поведінки), які не належали до жодної з груп. Античне суспільство
будувалося на специфічній формі власності (насамперед земельній) як своєрідній
співвласності громадянина й громади у формі общини, як поєднання індивідуальної свободи
й громадського суверенітету.
Отже, населення міст-держав складалося з трьох основних класів: громадян, мекетів і рабів,
які не були рівноправними з політичного іі правового поглядів.
До 2 ст. до н. е. у полісах взяли гору демократичні засади, згідно з якими вирішальна роль
належала демосу (народу - громадянам міста), а всі інститути держави, включно з вищим
владним органом - народними зборами - переважно обстоювали інтереси повноправних
громадян. Однак уже з I ст. до н. е. основні посади й фактичне управління полісами
потрапили до рук невеликої групи аристократичних сімей, і демократичну форму правління
замінила аристократична. Проте на початку Ольвія, Тіра, Херсонес та ряд інших полісів
розвивалися як рабовласницькі демократичні республіки, законодавча влада в яких належала
народу - демосу, що обирав архонтів, стратегів та інших урядових осіб. Раби, жінки та іноземці
не мали права громадянства.
Іншим законодавчим органом влади у містах вважалися народні збори, які називалися
еклесія. У них брали участь всі вільні громадяни - чоловіки, якім виповнилися 25 років.
Народні збори ухвалювали декрети й постанови щодо внутрішньої та зовнішньої політики,
обирали посадових осіб, розглядали питання у сфері морської торгівлі, прийняття у
громадянство, нормування грошової системи, укладання зовнішньополітичних угод,
звільнення іноземних купців від сплати мита урегулювання правовідносин громадян з
полісом.
Постійнодіючим органом виконавчої влади була рада міста (буле), яку обирали народні збори
на рік, на чолі з головою та його секретарем. До складу ради входили суд присяжних і
головний жрець - базилевс, який відав релігійними культами.
Право. Провідними галузями права можна вважати цивільне (право власності, володіння),
зобов'язальне, родинно-шлюбне, карне. Джерелами права слугували правовий звичай,
декрети (закони) народних зборів, ради міста, розпорядження (псефізми) колегії, магістратур.
Закон і звичай часто ототожнювались, і лише наприкінці V ст. до н. е. почали віддавати
пріоритет законам. Найчастіше регламентувалися право власності, право володіння,
зобов'язальне право, особисті відносини між громадянами і стосунки в родині. Норми права
захищали державну й приватну власність на землю, речі, худобу, рухоме і нерухоме майно,
особу, рабів. Найтяжчими вважалися злочини проти держави.

116. Основні напрями державно-правового розвитку США у кінці ХХ – на

початку ХХІ ст.
На відміну від Великобританії світові війни, в яких брали участь США, фактично не
зачепили їх територію, і з цих воєн країна вийшла ще більш посилилася як в економічному,
так і у військовому відношенні. Вже після 1 світової війни США з країни боржника
перетворилася в країну кредитора. За своїм змістом державний розвиток США втілює майже
всі найбільш характерні, типові риси еволюції сучасних ліберально-демократичних держав.
Починаючи з 20-х років помітнішою стала прогресивна тенденція, яка проявилася,
передусім, в подальшій демократизації виборчої системи. У 1920 р. жінкам було надано
право обирати і бути обраними нарівні з чоловіками (ХІХ поправка до конституції).
Сформована двопартійна система (демократи-республіканці) була зорієнтована на
задоволення вимог виборчих компаній. Принципові відмінності між демократами і
республіканцями в ХХ ст. в основному зникли, але сяють виборчої боротьби зберігся, оскільки
кожна з цих партій виражає інтереси змагаються в боротьбі за владу угруповань, домінуючих
в економіці та політиці. Чітко у ХХ ст. проявилася тенденція, пов'язана з дифузією
(розосередженням) джерел формування державної політики.
У США не склалося формально єдиної державної служби, кожен штат має свій
державний апарат, але розпорядження президента і глав загальнофедеральних відомств
виконуються, чому певною мірою сприяють перебувають у їх розпорядженні різні засоби
тиску, в першу чергу фінансові.
Найважливіша відмінність американської правової системи від англійської - зумовлює
значення конституції в якості основного джерела права. Співвідношення законодавчих актів,
що видаються конгресом США і легіслатурами штатів, з одного боку, і норм загального права -
з іншого, як основних джерел права протягом всієї історії США не раз піддавалося змінам.
З ХХ ст. зростанням ролі федеральних законів за останні десятиліття в істотній мірі
сприяли різні соціальні програми, наприклад, за освітою, надання допомоги
малозабезпеченим, будівництва доріг, боротьбі зі злочинністю та інші. Ці програми
фінансуються федеральними владою лише за умови, що відповідні штати підкоряються
вимогам, встановленим федеральними законами. У цілому ж область застосування
законодавства і загального права штатів, особливо з проблем цивільного і кримінального
права, судоустрою і судового процесу, значно ширше, ніж федерального законодавства і
супутнього йому федерального загального права, що являє собою сукупність судових
прецедентів, породжених необхідністю тлумачення федеральних законів. Розмежування сфер
дії законодавства федерації і штатів у конкретних галузях права представляє відомі труднощі,
оскільки нерідко одні й ті ж правові інститути регулюються як тими, так і іншими законами.

117. Правовий статус Президента сучасної Української держави та

Президента США
През України
Тривалий час в Україні (колишній Український РСР) функції глави держави виконували
переважно Верховна Рада, яка вважалась найвищим органом державної влади України, її
Президія, як постійний діючий орган державної влади, та її голова.
Становлення інституту Президента України було ключовим у реформовані державної влади,
пов’язаному з проголошенням незалежності України та зміною її конституційного ладу.
Президент також призначає половину складу Ради Національного банку України, половину
складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.
Ряд повноважень має Президент і щодо формування органів судової влади та контрольно-
наглядових органів.
Досить широке коло повноважень має Президент як гарант конституційного ладу,
державного суверенітету, територіальної цілісності України; додержання Конституції, прав і
свобод людини і громадянина та інших конституційних інститутів.
Відповідно до Конституції Президент є Головнокомандувачем Збройних Сил України.
Як глава держави, Президент також приймає рішення про прийняття до громадянства України
та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні; нагороджує
державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними, здійснює
інші повноваження, встановлені Конституцією.
Однією з особливостей статусу Президента є те, що він не може передавати свої
повноваження іншим особам або органам. Це є важливою гарантією як статусу Президента,
так і конституційного ладу в цілому.
Свої функції і повноваження Президент здійснює в певних правових і організаційних формах,
які, як правило, властиві лише цьому інституту державної влади.
Президент України на основі і на виконання Конституції і законів України видає укази і
розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України. Окремі види актів
Президента скріплюються, відповідно до Конституції, підписами Прем’єр-міністра і міністра,
відповідального за акт та його виконання.
Рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента
(ст. 107 Конституції).
Президент США
Американська Конституція вперше в історії заснувала пост виборного Президента США.
Відповідно до ст. II Конституції він є главою уряду, всієї системи виконавчої влади і одночасно
главою держави. При цьому посада прем'єр-міністра не передбачена.
Конституційними нормами визначено чотирирічний термін президентства. Президентом
може бути обраний громадянин США за народженням (тобто уродженець цієї держави), який
досяг 35-річного віку і проживає в країні не менше 14 років, що володіє виборчим правом.
Причому поправка 12 свідчить, що Президент і віце-президент, обираються одночасно, не
можуть бути мешканцями одного штату. 22 поправка встановила, що одне і те ж особа не
може бути президентом більше двох термінів поспіль.
Вибори глави держави проходять в чітко визначений термін - у перший вівторок після
першого понеділка листопада високосного року (у перший вівторок листопада, крім 1
листопада). При цьому дострокові вибори Конституцією не передбачені. У разі дострокового
припинення главою держави своїх повноважень його функції виконує віце-президент
протягом всього що залишився до виборів терміну. Вступ на посаду новообраного
Президента визначено на 20 січня наступного року.
Президент обирається шляхом складної системи непрямих виборів, за якої виборці голосують
за колегію вибірників, яка потім обирає главу держави. У колегію входить число вибірників,
що дорівнює кількості конгресменів і сенаторів. Відповідно, кожен штат обирає стільки
вибірників, скільки від штату в сумі обирається сенаторів і конгресменів. Від округу Колумбія
обирається три виборщики. Загалом має бути обрано 538 вибірників. Всі виборщики від штату
представляють одну партію, оскільки кожна політична партія висуває в штаті повний список
своїх кандидатів, за який і голосують виборці. На цьому етапі переможець визначається на
основі системи відносної більшості. При голосуванні вибірників для перемоги кандидата на
пост президента потрібна абсолютна більшість голосів вибірників. У разі, якщо жоден з
кандидатів не набрав абсолютної більшості вибірників, президента обирає Палата
представників американського Конгресу з трьох кандидатів, що отримали відносну більшість
голосів вибірників.
Глава держави недоторканний: його не можна заарештувати і піддати кримінальному
переслідуванню до тих пір, поки він не буде відсторонений згідно з процедурою імпічменту.
При аналізі конституційного статусу Президента США необхідно враховувати, що в основу
федеральної державної влади було покладено принцип поділу влади і механізм стримувань і
противаг, метою якого було створення самостійних, але разом з тим ефективно
контролюючих один одного конституційних федеральних органів. Питання організації
виконавчої влади в Конституції отримали лише схематичне відображення. Правовий статус
Президента та уряду (адміністрації) визначений у Зводі законів США.
Відповідно до Конституції Президент володіє широким колом повноважень: виконання
законів, призначення і зсув міністрів, визначення повноважень усіх посадових осіб на
федеральному рівні, представництво держави в зовнішніх відносинах, керівництво
зовнішньою і внутрішньою політикою, видання указів і виконавчих наказів. Він, будучи
Верховним головнокомандувачем, приймає рішення про використання збройних сил,
призначає членів Верховного суду з наступним затвердженням Сенатом, звертається з
посланнями до країни, здійснює помилування. У сфері законотворчої діяльності серйозним
інструментом тиску Президента на Конгрес є право вето, яке може бути подолане двома
третинами голосів депутатів кожної з палат парламенту.
Відповідно з 25 поправкою до Конституції США Президент достроково припиняє свої
повноваження у разі відсторонення від посади, смерті, відставки і нездатності здійснювати
повноваження і обов'язки за своєю посадою. Відсторонення від посади можливо тільки через
процедуру імпічменту. Підставами є державна зрада, корупція або інше тяжкий злочин або
проступок.
В американській конституційній практиці було всього три реальні випадки застосування цієї
складної процедури отрешила-ня Президента від посади, але жодна з них не була доведена
до кінця (останній раз - в 1998-1999 рр.. В відношенні Б. Клінтона). У 1974 р. Р. Ніксон сам
добровільно пішов у відставку, не чекаючи імпічменту.
 118. Виникнення Скіфської держави, її суспільно-політичний лад і право.
У 7-3 ст. до н. е. у степових районах Північного Причорномор'я, на території сучасної
Південної та Південно-Східної України, а частково і в Криму панували скіфські племена.
Більшість сучасних дослідників вважає,що формування скіфів відбулося внаслідок взаємодії
як місцевих(кіммерійських), так і прибулих (іранських) кочових племен. Прихід цих кочових
племен у причорноморські степи датується звичайно кінцем VIII-VII ст. до н.е. У VII ст. до н. е.
у скіфів утворюється могутній племінний союз. І хоч у рамках скіфського племінного союзу
проживали не тільки власне скіфи, а й інші племена, які відрізнялися за походженням, цю
спільність античні автори називали «Скіфією», або «Великою Скіфією».

Основною суспільною одиницею була родова община, що складалася з кількох

патріархальних сімей. Приватної власності на землю в цей час не існувало. У скіфському
суспільстві VII - VI ст. до н. е. вже можна виявити ознаки,що свідчать про розклад родового
ладу. З середовища вільних общинників - кочових скотарів і осілих землеробів - виділялася
родоплемінна знать(родові старійшини, племінні вожді та ін.). Як свідчать археологічні дані,
ставала все більш помітною майнова диференціація. З'являються у скіфів і раби, яких вони
добували під час численних воєн і походів. Роль рабської праці у Скіфії була незначною.

Скіфія була державою рабовласницького типу. За формою правління - один із різновидів

рабовласницької монархії. Державу очолював цар, якому належала вся повнота законодавчої
та розпорядчої влади. Він самостійно вирішував питання внутрішньої та зовнішньої політики,
здійснював судові функції. На уявленні про божественне походження царської влади
базувалися також його функції жерця. До апарату державного управління входили найближчі
родичі, найвідданіші слуги та військова верхівка. Найвпливовіші з них утворювали
наближений до царя дорадчий орган царську раду.
За часів Геродота у скіфському суспільстві існував також демократичний орган - народні збори
всіх воїнів, де обговорювалися важливі питання суспільного життя й і престолонаслідування.
Зі зміцненням царської влади, починаючи від Атея, збори втратили своє значення.
Джерелами права в Скіфії були звичай та правила, встановлені царською владою. Певний
вплив справляла релігія. Норми права захищали державну владу, життя, майно та привілеї
царської сім’ї. Верховна власність на землю належала царю. Скіфське право захищало
приватну власність на рухоме майно, худобу, домашні й особисті речі, на рабів, зброю,
знаряддя виробництва.
Діяло зобов’язальне право, що регулювало відносини купівлі-продажу, дарування, міни.
Зазвичай договори скріплювалися клятвою.
Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату. Жінки не мали жодних прав на
власність і спадщину. Кримінальне право тільки-но зароджувалося. Зазвичай існувала кривава
помста.
 119. Зміни у суспільному і державному ладі Англії у новітній період.
Наприкінці XIX століття відбуваються серйозні зміни в співвідношенні законодавчої і
виконавчої влади, парламенту і уряду. Парламент часто перетворюється на установу, яка
реєструє волю уряду. Тепер не законодавчий орган контролює виконавчу владу, а навпаки —
кабінет отримує функції контролю. Кабінет, таким чином, стає головною ланкою державного
механізму Великобританії. Тепер більшість біллей народжувалася на засіданнях уряду.
Законодавча ініціатива у фінансових справах цілком переходить до уряду.
Кабінет нарівні з парламентом отримує можливість видавати правові акти. Така
нормотворча діяльність кабінету отримала назву «делегованого законодавства». Форми
делегованого законодавства були різноманітними: накази Таємної ради; розпорядження,
накази і вказівки, спеціальні інструкції міністрів; підзаконні акти публічних корпорацій.
У місцевому управлінні також відбувалися зміни. Відразу після першої виборчої ре-
форми 1835 року в інтересах промислової буржуазії було проведено реформу міського
самоврядування. Відповідно до неї управління містом передавалося виборним місь-ким
радам. У виборах цих органів брали участь усі платники податків — власники будинків і
наймачі квартир, як чоловіки, так і жінки. Міська рада обирала на один рік мера міста і
олдерменів.
У 1888 році була введена система самоврядування в графствах. Англія і Уельс були
розбиті на 122 територіальні округи, що отримали найменування «адміністративних графств»,
або «графств-бургів», якими ставали великі міста. На чолі таких округів стояли представницькі
органи — ради, яким було передано колишні адміністративні повноваження мирових судців.
Активне виборче право мали особи, що досягли двадцяти одного року, займали протягом
дванадцяти місяців помешкання або частину помешкання, а також власники земельної
ділянки, яка приносила прибуток не менше десяти фунтів стерлінгів на рік.
Акт 1894 року радикально реформував управління в приходах. Тут утворювалися
приходські збори, в яких брали участь усі, хто сплачував місцеві податки. Якщо кіль-кість
мешканців перевищувала вісімсот чоловік, утворювалася приходська рада, яку обирали
приходські збори строком на один рік.
Збройні сили теж зазнали змін. модернізація збройних сил, зростання воєнного
бюджету були характерною рисою політики правлячих кіл Великобританії..
Особливий Постійний комітет з представників судових органів і ради графства
призначав головного констебля графства. Головний констебль набирав полі-цейський
персонал і керував ним. У містах, що мали власну поліцію, її начальник призначався міською
радою. Нагляд за полісменами здійснював Комітет громадської безпеки.
Місцеві поліцейські сили Великобританії формально були автономні. Однак, насправді
вони завжди діяли під контролем міністерства внутрішніх справ, яке видавало обов'язкові
відомчі правила та інструкції, а також визначало суми, необ-хідні на утримання місцевої
поліції.
Складна судова система Англії в 1873-1876 роках також зазнала реформування.
 Верховною судовою інстанцією Великобританії залишалася палата лордів. У 1876 році
Актом про апеляційну юрисдикцію був заснований інститут апеляційних лордів. Два
апеляційних лорди повинні були засідати в палаті лордів, коли вона виконувала роль
судового органу. Призначалися вони довічно.
Крім перевірки скарг на рішення Апеляційного суду в цивільних справах і
Апеляційного суду в кримінальних справах палата лордів виступала і як суд пер-шої
інстанції для звинувачених у кримінальних злочинах перів.
Актами, прийнятими в 1873-1875 роках, була піддана реорганізації судова сис-тема
Англії. Так, три головних суди «загального права», а також Суд канцлера, Суд по заповітах, Суд
по розлученнях, Суд адміралтейства, Суд казначейської палати і Апе-ляційний суд канцлера
були скасовані. В 1875 році створився новий Верховний суд Великобританії, який складався з
двох частин: Високого суду і Апеляційного суду в цивільних справах. У свою чергу Високий суд
мав такі відділення: 1) суд коро-лівської лави; 2) суд канцлера; 3) суд загальних тяжб; 4) суд
палати шахової дошки; 5) суд у справах адміралтейства, заповітах, розлученнях. У 1881 році
пройшла чергова реорганізація. У Високому суді було залишено лише три відділення: суд ко-
ролівської лави, суд канцлера і суд у справах адміралтейства.
Лорд — головний суддя, призначався короною за поданням прем'єр-міністра, інші судді
вищих судів затверджувалися монархом за рекомендацією лорда-канцлера.
На початку XX ст. основна боротьба між лібералами і консерваторами розгорнулась з
питання про митні тарифи. Консерватори, що були тісно зв'язані з важкою індустрією,
вимагали встановлення протекційного мита для захисту їх-ньої продукції від конкуренції з
боку Німеччини. Крім того, введення тарифів підвищило б (на вигоду лендлордів) ціни на
сільськогосподарську продукцію.
Представники, інших галузей промисловості, особливо тих, що працювали на експорт
(наприклад, текстильної), були зацікавлені у збереженні вільної тор-гівлі. Особливістю
британської економіки була нестача вітчизняної промислової сировини і продовольства для
населення. Введення протекціоністського мита спричинило б занепад більшості галузей
англійської промисловості. Зберегти вільну торгівлю треба було ще й тому, що від цього
залежали низькі ціни на споживчі товари.
Конфлікт між консерваторами й лібералами виник також навколо питання про пенсії.
Особливо гострими були ці розбіжності в 1910 р. після того, як палата общин прийняла новий
бюджет. Верхня палата, що була під контролем консерваторів, майже одностайно відкинула
його. Небачене в історії Англії відхилення палатою перів бюджету ліберали тлумачили як
боротьбу лордів проти народу.
Опір консерваторів став приводом для ліберального кабінету міністрів до того, щоб
підготувати парламентський білль, який істотно обмежував консти-туційні права верхньої
палати.
Акт про парламент 1911 р. встановлював, що коли фінансовий білль, який прийняла
палата общин і якого надіслано принаймні за місяць до закінчення сесії до верхньої палати,
не буде прийнятий нею без поправок протягом місяця, то він стає законом після
затвердження його короною, навіть якщо палата перів не дасть на це згоди. На спікера палати
общин покладався обов'язок посвідчувати, що зазначений законопроект є фінансовим.

120. Військова анексія РФ Автономної Республіки Крим. Міжнародна

правова оцінка збройної агресії Росії проти України: ООН, Міжнародний
кримінальний суд (Гаага, 2016).
Після усунення від влади президента України Віктора Януковича вибухнули
сепаратистські настрої в Криму. 23 лютого в Севастополі відбувся 20-тисячний мітинг на якому
було прийнято рішення не перераховувати у Київ податки, а міським головою проголошено
громадянина Росії О. Чалого.
В ніч на 27 лютого парламент та уряд Криму захопили невідомі бойовики і вивісили над
ними прапор РФ. Захоплення будівлі невідомими, однак, не завадило зібратися депутатам
Верховної ради і ухвалити рішення про призначення референдуму щодо статусу Криму.Того ж
дня було захоплено аеропорт «Бельбек» у Севастополі, зупинено паромну переправу в Керчі.
1 березня самопроголошений «голова Ради міністрів АР Крим» Сергій Аксьонов
звернувся до Путіна посприяти у «забезпеченні миру і спокою» на території Криму. У
відповідь того ж дня Президент РФ Російський президент відправив до Ради Федерації
пропозицію про введення російських військ у Крим. Обидві палати Державної думи 1 березня
2014 р. проголосували за введення російських військ на територію України, і в Крим зокрема.
Починаючи з 1 березня російські війська починають масштабні силові акції, спрямовані на
блокування українських військових баз на території Криму, захоплення адміністративних
приміщень, контроль транспортних магістралей та інших стратегічно важливих об'єктів. 2
липня 2014 року Парламентська асамблея Організації з безпеки і співробітництва в Європі
визнала такі дії Росії військовою агресією.
1 березня 2014 року Верховна Рада автономної республіки Крим і Севастопольська
міська рада прийняли декларацію про незалежність Автономної Республіки Крим та міста
Севастополя, згідно з якою у разі рішення народів Криму в результаті референдуму увійти до
складу Російської Федерації, Крим буде оголошений суверенною республікою і звернеться до
Російської Федерації з пропозицією про прийняття на основі відповідного міждержавного
договору до складу Російської Федерації як нового суб'єкта Російської Федерації
16 березня 2014 року за рішенням Кримського парламенту був проведений
референдум щодо статусу Криму. Попри указ виконувача обов'язків Президента України О.
Турчинова, про призупинення рішення кримського парламенту, а також попри рішення
Конституційного Суду України, що визнав оголошення референдуму таким, що не відповідає
Конституції України, а також позицію Ради безпеки ООН, референдум було проведено.
В умовах бойкотування референдуму кримськотатарським народом, присутності
великої кількості озброєних російських військовослужбовців, а також фальсифікацій,
референдум в АРК буцімто зібрав понад 1,2 млн заповнених бюлетенів (що відповідає 83,10%
загальній кількості виборців), з яких нібито 96,77% засвідчили вибір «за возз'єднання Криму з
Росією на правах суб'єкта Російської Федерації»
18 березня 2014 року о 16:00 в Георгіївському залі Великого Кремлівського палацу Президент
Росії В. В. Путін, прем'єр-міністр самопроголошеної Республіки Крим С. В. Аксьонов, голова
новоствореної «Державної Ради» самопроголошеної Республіки Крим В. А. Константинов, та
представник сепаратиського керівництва м. Севастополь — громадянин РФ О. М. Чалий
підписали так званий «Договір про прийняття Криму до складу Росії».
20 березня договір був ратифікований Державною думою Російської Федерації, а 21
березня — Радою Федерації, і набрав чинності. 11 квітня відповідні зміни були внесені до
конституції Росії.
Після анексії Криму російськими військами, почався бройний конфлікт на території
Донецької і Луганської області України між з одного боку — організованими та керованими з
РФ незаконними збройними формуваннями Донецької і Луганської «народних республік»,
визнаних терористичними організаціями, за підтримки регулярних військових частин РФ та з
іншого боку — українськими правоохоронцями із залученням Збройних сил України.
Конфронтація насильства в регіоні розпочалася в середині квітня 2014 року, коли озброєні
групи проросійських активістів почали захоплювати адмінбудівлі та відділки міліції у містах
Донбасу (зокрема, у Слов'янську, Артемівську та Краматорську). Українська влада у відповідь
заявила про проведення Антитерористичної операції із залученням Збройних сил. Поступово
протистояння переросло у масштабний воєнний конфлікт. Масові захоплення адмінбудівель у
Донецькій області були спровоковані силами розвідувально-диверсійних підрозділів
збройних сил Російської Федерації, коли російські диверсанти, застосовуючи зброю, зайняли
у Слов'янську та Красному Лимані Донецької області ряд державних установ і будинки
силових структур. Вони також роздали зброю і допомагали сепаратистам в розхитуванні
ситуації. Російська влада неодноразово заявляла про своє несприйняття Антитерористичної
операції і вимагала її припинення та початку переговорів з бойовиками. Ряд українських
політиків називають війну на сході України «гібридною війною» Росії проти України. Від
середини липня 2014 року Збройні сили Російської Федерації почали брати пряму участь у
бойових діях проти Збройних сил України. Підрозділи Збройних сил Росії діють як з території
Російської Федерації, так і безпосередньо на території України. 5 вересня 2014 року у Мінську
було підписано угоду про припинення вогню на Донбасі. Робота контактної групи у Мінську
була продовжена, і сторони підписали наступний меморандум у ніч проти 20 вересня 2014.
Проте, станом на сьогоднішній день, бої і обстріли у східному регіоні не припинилися.
Третій комітет Генеральної асамблеї ООН підтримав резолюцію Положення в галузі
прав людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь, ініційовану українською
делегацією.
Резолюцію про порушення прав людини у Криму буде розглянуто на Генасамблеї ООН у
кінці грудня.
Резолюція, зокрема, закликає Росію вжити всіх необхідних заходів, щоб негайно
покласти край порушенням і утискам прав людини проти жителів Криму, а також поважати
закони, що діють в Україні, і скасувати закони, введені в Криму Російською Федерацією і
дозволяють здійснювати примусове виселення і конфіскацію приватної власності в Криму в
порушення норм міжнародного права.
Згідно з резолюцією, Третій комітет Генасамблеї ООН також засуджує незаконне
встановлення РФ законів, юрисдикції та управління в окупованому Криму і вимагає, щоб Росія
дотримувалася зобов’язання за міжнародним правом щодо поваги законів, що діяли в Криму
до окупації;
Також документ закликає РФ негайно скасувати рішення про оголошення Меджлісу
кримськотатарського народу екстремістською організацією і заборону його діяльності, а
також забезпечити доступність освіти українською і кримськотатарською мовами.
Як повідомлялося, до розробки проекту оновленої резолюції ООН щодо Криму як
співавтори долучилися представники 40 країн.
Международный суд ООН огласил сразу несколько решений в деле по иску Украины
против России.
Вердикт зачитал председатель суда Ронни Абрахам.
Так, суд признал за собой юрисдикцию prima facie для рассмотрения данного
дела. "Суд считает, что по крайней мере часть аргументов Украины подпадают под
юрисдикцию prima facie суда", - заявил он.
Кроме того, суд заявил, что Украина не предоставила достаточно
доказательств финансирования Россией терроризма. Судья Абрахам подчеркнул, что Украина
должна была предоставить доказательную базу, которая бы свидетельствовала, что
запрошенные временные меры остановят причинение непоправимого ущерба, а также
доказательства умышленности действий России.
"Украина не выполнила стандартов доказательной базы, чтобы доказать умышленность
перечисления средств (для террористов "Л/ДНР". - Ред.)", - заявил судья.
Вместе с тем, Международный суд ООН согласился на введение мер по иску Украины
против РФ в части защиты национальных меньшинств в Крыму.
Суд решил, что часть предоставленных украинской стороной доказательств
соответствуют определению дискриминации, например в части обучения на украинском
языке. Также суд признал крымских татар и этнических украинцев, проживающих на
оккупированном полуострове, уязвимыми.
Данным решением суд обязал Россию обеспечить функционирование Меджлиса
крымскотатарского народа и предоставить доступ к обучению на украинском языке на
полуострове.
Кроме того, суд обязал Украину и Россию полностью выполнять все положения
достигнутых в Минске договоренностей.
 "Стороны должны сделать все необходимое для выполнения этого пакета документов,
чтобы урегулировать конфликт в восточных регионах Украины мирным путем", - огласил
решение суда Абрахам.