екзамен ПКС всі питання

Оглавление
1. Поняття та зміст порівняльного правознавства....................................................4

2. Предмет порівняльного правознавства.....................................................................5
3. Методи порівняльного правознавства......................................................................6
4. Стадії порівняльно-правового аналізу........................................................................7
5. Види порівняння............................................................................................................7
6. Правила проведення порівняльно-правових досліджень...........................................8
7. Методологічні принципи порівняльного правознавства, запропоновані
німецькими вченими К. Цвайгертом та Х. Кьотцем........................................................9
8. Правова система, система права, правова сім’я: співвідношення понять..............9
9. Структура правової системи....................................................................................10
10. Поняття та призначення класифікації правових систем...................................10
11. Критерії класифікації правових систем................................................................11
12. Класифікація Рене Давида......................................................................................11
13. Класифікація німецьких вчених К. Цвайгерта та Х. Кьотца...............................12
14. Інші класифікації правових систем (К.Осакве, Р.Леже, М.Н.Марченко, Х.Бехруза,
Л.А.Луць, А.Х.Саїдова, О.Ф.Скакун та ін.)..........................................................................13
15. Проблеми класифікації “змішаних правових систем”..........................................14
16. Правова карта світу...............................................................................................15
17. Поняття та особливості романо-германської правової сім’ї............................16
18. Етапи формування романо-германської правової сім’ї.......................................18
19. Римське право як основа формування романо-германської правової сім’ї.........19
20. Роль університетів у становленні і розвитку романо-германської правової
сім’ї. 19
21. Роль кодифікації у становленні романо-германської правової сім’ї...................20
22. Основні правові школи в розвитку романо-германської правової сім’ї...............21
23. Нормативно-правовий акт як джерело права в системі джерел права романо-
германської правової сім’ї..................................................................................................22
24. Роль судової практики в системі джерел права романо-германської правової
сім’ї. 23
25. Доктрина jurisprudence constante в романо-германській правовій сімʼї..............24
26. Принципи права як джерело права романо-германської правової сім’ї..............24
27. Правова доктрина в системі джерел права романо-германської правової сім’ї.
26
28. Структура права романо-германської правової сім’ї . Дуалізм права: право
публічне та право приватне. Галузевий поділ та його значення...................................26
29. Романська та германська підгрупи романо-германської правової сім’ї.............27
30. Особливості судової системи Німеччини..............................................................28
Загальні суди.................................................................................................................................................. 29
Адміністративні суди.....................................................................................................................................29
Суди з трудових спорів..................................................................................................................................29
Фінансові суди................................................................................................................................................29
Система фінансових cудів утворена для розгляду справ, пов'язаних із оплатою податків та митних
зборів...............................................................................................................................................................29
Соціальні суди................................................................................................................................................29
31. Правові системи скандинавських країн. Особливості джерел права..................30

32. Правові системи країн Латинської Америки. Вплив романо-германської
правової сім’ї та правової сім’ї “загального права”.........................................................31
33. Загальна характеристика та географія поширення англо-саксонської правової
сім’ї. 32
34. Історія формування та розвитку англо-саксонської правової сім’ї...................34
35. Загальне право: поняття та особливості...........................................................35
36. Право справедливості та його співвідношення із загальним правом.................35
37. Судовий прецедент, як основне джерело права англо-саксонської правової сім’ї:
правила формування та застосування............................................................................36
38. Структура прецедентної норми...........................................................................38
39. Принцип stare decisis. Можливості відходження від цього принципу..................38
40. Переконуючий прецедент: поняття та можливості застосування.................40
41. Справа Верховного Суду США Мербері проти Медісона (Marbury v. Madison),
1803. 40
42. Закон, як джерело права англо-саксонської правової сім’ї...................................41
43. Нормативно-правовий акт та судовий прецедент в правових системах англо-
саксонської правової сім’ї: сфери застосування...............................................................42
44. Правовий звичай в системі джерел права англосаксонської правової сім’ї.
Звичай в правовій системі Великобританії......................................................................42
45 . Структура права англо-саксонської правової сім’ї............................................43
46. Особливості правової системи США......................................................................44
47. Правова система Великобританії. Особливості правових систем
адміністративно-територіальних одиниць Великобританії: Англії, Шотландії,
Уельсу, Північної Ірландії....................................................................................................45
48. Правова система Канади. Особливості правової системи провінції Квебек......46
49. Поняття та класифікація релігійно-традиційних правових систем.................47
50. Загальна характеристика ісламського права......................................................48
Регіони поширення ісламського права..............................................................................49
51. Виникнення і розвиток ісламського права............................................................50
52. Коран як основа ісламського права........................................................................51
53. Джерела ісламського права...................................................................................52
54. Іджма як джерело ісламського права....................................................................53
55. Провідні галузі ісламського права..........................................................................53
56. Галузь права особистого статусу в ісламському праві та її особливості.........54
57. Правове становище жінки в ісламі........................................................................55
58. Галузь кримінального права (укубай) в ісламському праві та її особливості.. . .56
59. Галузь цивільного права (муамалат) в ісламському праві...................................57
60. Міжнародне право з позицій ісламу. Джихад в ісламському праві......................58
61. Еволюція ісламського права та його пристосування до нових умов..................59
62. Компетенція ісламських судів на сучасному етапі...............................................59
63. Поняття та географія поширення індуського права. Етапи формування
індуського права.................................................................................................................60
64. Специфічні риси класичного індуського права. Кастова система.......................61
65. Поняття “дхарма” в індуському праві..................................................................62
66. Джерела індуського права......................................................................................63
67. Сфера застосування індуського права в правовій системі сучасної Індії............64
68. Джерела права сучасної Індії..................................................................................65
69. Індуське право та право Індії: співвідношення систем........................................65
70. Кастовий розподіл в сучасній Індії..........................................................................67
71. Поняття та географія поширення іудейського права. Джерела іудейського
права. 67
72. Характеристика правової системи Ізраїлю.........................................................69
73. Джерела права Ізраїлю...........................................................................................69
74. Сфера застосування іудейського права в правовій системі сучасного Ізраїлю.. 70
75. Особливості судової системи Ізраїлю...................................................................70
76. Сім’я звичаєвого права: загальна характеристика..............................................71
77. Традиційне африканське звичаєве право: основні риси........................................73
78. Етапи розвитку сім’ї звичаєвого права.................................................................74
79. Вплив колоніальної політики на правові системи африканських країн..............75
80. Правові системи країн звичаєвого права на сучасному етапі. Сфера
застосування звичаю.........................................................................................................76
81. Загальна характеристика та географія поширення далекосхідної групи
правових систем.................................................................................................................78
82. Далекосхідна концепція права. Особливості праворозуміння та
правозастосування в правових системах країн, що відносяться до далекосхідних.....79
83. Правові доктрини у розвитку правової системи Китаю....................................82
84. Поняття “дао”........................................................................................................84
85. Основні правові ідеї конфуціанства.......................................................................85
86. Правова система Китаю. Джерела права Китаю...............................................86
87. Правова система Японії. Система джерел права Японії......................................87
88. Історичні етапи формування та розвитку японського права............................88
89. Вестернізація японського права............................................................................89
90. Специфічні риси сучасного японського права........................................................90
91. Особливості соціалістичної правової сім’ї. Ідеологічний критерій як основа
виділення цієї сім’ї...............................................................................................................91
92. Соціалістична правова сім’я та її вплив на формування правової системи
України.................................................................................................................................92
93. Класифікація правових систем постсоціалістичних країн..................................93
94. Перспективи розвитку правових систем постсоціалістичних країн.................94
95. Слов’янська (євразійська) правова сім’я. Критерії її виділення............................95
96. Правова система України: загальна характеристика. Етапи становлення.....96
97. Проблеми правової ідентифікації правової системи України.............................98
98. Місце правової системи України на правовій карті світу...................................99
99. Поняття міжнародної правової системи. Елементи міжнародної правової
системи. Джерела права міжнародних правових систем............................................101
100. Правова система Європейського Союзу. Взаємодія правової системи
Європейського Союзу з правовими системами держав-членів.....................................102
101. Взаємодія національних і міжнародних правових систем.................................107
102. Трансформація національної правової системи під впливом глобалізації.......109
103. Вплив європейського права на національне право (в тому числі на право
України...............................................................................................................................111
104. Проблема збереження самобутності національної правової системи в умовах
глобалізації........................................................................................................................112
1. Поняття та зміст порівняльного правознавства.

Порівняльне правознавство — метод порівняльного дослідження в
юридичних науках, об'єктом вивчення яких є держава і право. Полягає в
зіставленні різних правових систем, їхніх структурних елементів з метою
виявлення подібності чи відмінності в юридичних формах, державних
механізмах, у суспільних відносинах та ефективності регулюючої дії права, що
в цілому розкриває спосіб розв'язання схожих правових проблем.
Порівняльне правознавство є досить складним утворенням, яке має
багатоманітний характер, а термін «порівняльне правознавство» має
потрійне значення:
1) порівняльне правознавство як метод, що є науковим засобом вивчення
правових явищ, завдяки застосуванню якого стає можливим виявити
загальне, особливе й одиничне у правових системах;\
2) порівняльне правознавство як наука, що є сукупністю наукових знань про
правові системи;
3) порівняльне правознавство як навчальна дисципліна, що є пред- метом,
який викладається у вищих навчальних закладах і орієнтований на отримання
знань про правові системи.
2. Предмет порівняльного правознавства.

Предметом порівняльного правознавства як науки є розробка теорії
порівняльно-правового методу та дослідження на його основі загальних
принципів та закономірностей виникнення, функціонування і розвитку різних
правових систем та класифікація їх у правові сім’ї.
Предмет порівняльного правознавства можливо конкретизувати,
виділивши в ньому наступні напрями досліджень:
• характеристика порівняльного правознавства як науки (предмет,
функції, структура, методологія, історія становлення, місце в системі
наук).
• теорія використання порівняльно-правового методу (методика
проведення порівняльно-правових досліджень) та інших засобів і
способів пізнання, які застосовуються в порівняльно-правових
дослідженнях;
• понятійно-категоріальний апарат;
• порівняльне дослідження правових систем сучасності, їх класифікація,
критерії класифікації, закономірності розвитку правових систем;
• вплив релігії, традицій на правові системи;
• характеристика основних правових сімей;
• міжнародні правові системи, правова система Європейського союзу,
процеси взаємодії та конвергенції правових систем
• правова карта світу;
• порівняльний аналіз законодавства різних країн (зокрема,
європейських) з метою виявлення спільних рис та особливостей,
взаємовпливу, тенденцій і закономірностей розвитку в умовах
інтеграційних процесів, які відбуваються нині у Європі та світі;
• порівняльне вивчення досвіду різних країн у забезпеченні основних
прав і свобод людини і громадянина та порівняння відповідних
правових механізмів. При цьому порівнянню підлягають: ступінь
державного визнання універсальних прав людини, змістовна
інтерпретація основоположних прав людини, рівень гарантованості
основоположних прав людини.
• порівняльне дослідження правозастосовчої діяльності, факторів, які
впливають на її ефективність;
порівняльний аналіз суспільної правосвідомості і правової культури різних
народів, особливостей їх професійної правосвідомості, взаємовпливу,
тенденцій і перспектив розвитку
3. Методи порівняльного правознавства.
Порівняльне правознавство використовує практично весь методологічний

арсенал сучасної юридичної науки. Провідним, домінуючим у науці
порівняльного правознавства є порівняльний метод.
Порівняльний метод не можна розглядати ізольовано від інших логічних
прийомів пізнання (аналізу, синтезу, індукції, дедукції тощо). Окремо один
від одного ці компоненти загальної системи пізнавальних засобів існують
лише як уявна абстракція.
Порівняння як метод є способом, за допомогою якого встановлюється
схожість або розбіжність об'єктів (явищ, речей, процесів), що досліджуються.
Такий результат досягається шляхом зіставлення, розрізнення об'єктів за
будь-якою ознакою, властивістю. Тому порівняння має сенс лише тоді, коли
об'єкти, що порівнюються, мають якусь схожість.
Для порівняльного правознавства характерним є активне використання
загальнофілософських методів: принципів, законів та категорій діалектики
(метою діалектичого методу є подолання незгоди за допомогою
раціональної дискусії, і, зрештою, відшукати істину), системного підходу
(вивчення усіх елементів системи як єдиного цілого) тощо. Крім того, при
проведенні порівняльних досліджень використовуються інші наукові методи.
Це, зокрема, формально-юридичний (логічний - використовується для
формулювання нових понять та класифікації їх. Забезпечує логічність і
несуперечність викладу понять), історичний (вивчення фактів і понять в
історичному контексті, пошуки закономірностей їх розвитку на різних
історичних етапах, що дозволяє робити прогноз щодо їх розвитку на
майбутнє) , соціологічний метод (заснований не на абстрактному пізнанні, а
на тлі реальних соціальних фактів, сформованих у суспільстві), метод
правового моделювання (передбачає створення теоретичних моделей, що
являють собою ідеальні правові системи та їх елементи, однак в реальності
вони мають вади, тому цей метод допомагає вдосконалювати те, що існує).
Порівняльний метод дозволяє констатувати спільність правових систем,

окремих правових галузей та інститутів, норм права і виявити те, чим вони
розрізняються. Водночас причини повторюваності, сталості цієї спільності в
процесі порівняльного дослідження найчастіше залишаються нерозкритими.
Отже, порівняльно-правовий метод головним чином сприяє накопиченню
емпіричних знань. Теоретичні ж знання здобуваються завдяки іншим
науковим методам. Так, статистичний метод аналізує кількісний бік
порівняння, далі застосовуються методи абстрагування (дає змогу
переходити від конкретних предметів (елементів) до загальних понять і
законів розвитку) тощо.
4. Стадії порівняльно-правового аналізу.
Порівняльно-правовий метод – це сукупність прийомів та правил виявлення

загальних та специфічних закономірностей виникнення, розвитку,
функціонування правових систем (їх елементів) шляхом порівняння, під яким
(під порівнянням) мається на увазі пізнавальна операція, що дає змогу на
підставі фіксованої ознаки встановити подібність або відмінність об’єктів
шляхом парного співставлення.
1. Вибору об’єктів порівняння та визначення його мети (правильний вибір

об'єктів порівняльного аналізу та коректна постановка цілей, обумовлених
його природою й потребами суб'єкта порівняльного правознавства).
2. Зіставлення цих об’єктів, встановлення їх спільних рис та особливостей

(правильне визначення ознак правових явищ, що порівнюються, норм,
інститутів тощо, усвідомлення суспільних і державних завдань, вирішення
яких зумовило їх появу і розвиток)
3. Оцінка схожості, відмінностей та неспівставності порівнюваних об’єктів

(з'ясування ступеня подібності й відмінності юридичних понять і термінів,
що використовуються в співставлюваних правових системах, актах тощо;
розробка і застосування критеріїв оцінки подібності, відмінності та
неспівставлюваності правових явищ, інститутів і норм)
4. Вироблення відповідних рекомендацій щодо втілення результатів

порівняльно-правового аналізу в практику (визначення результатів
порівняльно-правового аналізу і можливостей їх використання в
нормотворчій діяльності, в розвитку законодавства та його галузей, в
практиці правозастосування).
5. Види порівняння.
Діахронне (історичне) порівняння – порівнюються правові системи та їх

компоненти, що існували в минулому на різних етапах розвитку, тобто
порівняння носить історичний характер. За допомогою діахронного
порівняння досліджується еволюція правової системи та її елементів.
Синхронне порівняння – предметом порівняння є діючі правові системи та їх
елементи, що знаходяться на одному етапі розвитку.
Внутрішнє – порівняння в рамках однієї правової сім’ї.
Зовнішнє – порівнюються різні правові системи, сім’ї.
Макропорівняння – порівняння на рівні правових систем, або сімей в цілому.
Мікропорівняння – порівняння на рівні правових норм.
Мезопорівняння (інституційне, або галузеве) проміжний рівень порівняння
– порівняння інститутів та галузей права.
Нормативне – порівнюються норми, законодавчі акти.
6. Правила проведення порівняльно-правових досліджень.
Ю.А.Тихомиров розробив основні методологічні правила

порівняльно-правового дослідження:
1. Правильний вибір об”єкта порівняльного аналіза і коректна
постановка цілей обумвлених його природою та потребами суб”єкта
порівняльного праознавства.
2. Проведення правового порівняння на різних рівнях з використанням
методів системно-історичного, логічного аналізу, аналогії для з”ясування
внутрішніх зв”язків і залежностей в межах правових систем, що
порівнюються, а також її розвиток в контексті конкретної держави і
суспільства.
3. Правильне визначення ознак правових явищ, норм, інститутів, що
порівнюються, встановлення суспільних і державних завдань, вирішення яких
обумовило їх появу і розвиток.
4. Виявлення ступеню подібності, відмінності, непорівнюваності
правових явищ, інститутів і норм.
5. Розробка і застосування критеріїв оцінки подібності, відмін і
неспівставлюваності правових явищ, інститутів, норм.
6. Визначення результатів порівняльно-правового аналізу і
можливостей їх використання у нормотворчій діяльності, розвитку
законодавства та його галузей, правозастосовчій практиці.
7. Методологічні принципи порівняльного правознавства, запропоновані
німецькими вченими К. Цвайгертом та Х. Кьотцем.
Функціоналізм розуміється К. Цвайгертом і X. Кьотцем як фундаментальна
невід'ємна якість систем права, тобто порівнюється в праві лише те, що
виконує одну і ту ж функцію.
Правова система є функціональною системою, а щодо свого конкретного
середовища, щодо суспільства — підсистемою, основним завданням якої є
досягнення внутрішньої стабільності суспільства. Дотримання принципу
функціоналізму дозволяє пояснити ті чи інші тенденції в розвитку правових
систем різних типів і припустити можливі напрями їх еволюції.
Серед методологічних принципів також виділяється принцип порівнянності
даних явищ і інститутів, який випливає з попереднього методологічного
принципу, суть якого зводиться до того, що в процесі підготовки і проведення
порівняльно-правових досліджень необхідно дотримувати вимоги, згідно з
якою об'єкти порівняння повинні бути «порівнянними», інакше між ними в
обов'язковому порядку повинен існувати прямий зв'язок. Даний принцип
передбачає наявність у різних явищ, інститутів і установ спільних рис, ознак
належності їх до одного і того ж роду або виду, наявність у них схожих
структур, функцій, спільної сфери застосування, схожих завдань і цільових
установок.
Вчені вважають, що окремим правовим системам і їх групам притаманний
певний стиль. Порівняльне правознавство прагне виявити ці правові стилі та
залежно від вирішальних стильових елементів розташувати окремі правові
системи у правових колах.
На цій основі К. Цвайгерт розрізняв вісім правових сімей: романську,
германську, скандинавську, загальну, соціалістичну, далекосхідну, ісламську,
індуську. Однак на підставі запропонованих К. Цвайгертом і Х. Кьотцем
критеріїв можливі й інші варіації, оскільки, на думку вчених-компаративістів,
не можна претендувати на математичну точність у галузі суспільних наук.
Наприклад, деякі вчені, в цілому підтримуючи класифікацію К. Цвайгерта,
додатково вирізняють на правовій карті світу латиноамериканську, іудейську,
звичаєву, слов'янську правові сім'ї.
8. Правова система, система права, правова сім’я: співвідношення понять.
Національна правова система − це конкретно-історична сукупність усіх

правових явищ (зокрема норм, установ, правосвідомості, правової культури),
обумовлених об’єктивними закономірностями розвитку суспільства, які
функціонують в тій чи іншій країні.
Система права – це внутрішня будова права, що відображає об’єднання і
диференціацію юридичних норм. Є структурно-інституційним поняттям,
розкриває взаємозв’язок, співвідношення і побудову галузей права.
Складається з:
правових норм,
інститутів,
галузей права.
Правова сім’я – це наукова категорія (на відміну від правової системи, яка
існує реально), певний збірний образ реально існуючих правових систем.
9. Структура правової системи.
нормативний елемент − право. Сукупність правових норм, закріплених у

різноманітних джерелах права.
організаційний (інституційний) елемент − сукупність правових установ:
• правотворчі органи (парламент − приймає закони)
• правозастосовні органи (суд − виносить вирок)
• правоохоронні органи (патрульна поліція − працівник поліції виписує
протокол про накладання штрафу за порушення Правил дорожнього
руху, НАБУ, органи захисту прав споживачів)
ідеологічний елемент − сукупність правових поглядів, ідей, уявлень
10.Поняття та призначення класифікації правових систем.
Класифікація – це система розподілу будь-яких однорідних предметів або

явищ за класами на основі певних загальних ознак.
У нашому випадку такими однорідними предметами виступають правові
системи, а результатом класифікації є систематична одиниця – правова
сім’я.
Хоча в сучасному світі існує безліч національних правових систем, вони
можуть бути зведені до обмеженого числа правових сімей.
Класифікацію правових систем сучасності слід розглядати як складну по

структурі систему правових сімей, правових груп і окремих національних
правових систем. Усередині кожної правової сім'ї можна передбачити ще
більш дробові класифікації, тобто розділити її на кілька правових груп.ь
Наприклад, в романо-германської правової сім'ї виділяють групу

французького (романського) права і групу німецького права, в правовій сім'ї
загального права - групу англійського права і групу американського права і
т.п.
Порівняльна характеристика основних правових сімей сучасності виступає

необхідною передумовою багатоаспектного, різнобічного
диференційованого аналізу правової карти світу.
11.Критерії класифікації правових систем.
Класифікація – це система розподілу будь-яких однорідних предметів або

явищ за класами на основі певних загальних ознак (критеріїв).
У нашому випадку такими однорідними предметами виступають правові
системи, а результатом класифікації є систематична одиниця – правова сім’я.
Критерії:
1) спільність історичного шляху формування (виникнення і розвитку) права,
тобто його генезису;
2) спільність зовнішніх форм виразу правових норм, тобто джерел права;
3) схожість (подібність) внутрішньої форми права, тобто його структури;
4) ідентичність або ж подібність юридичних термінів, категорій і понять, а
також способів викладу і систематизації нормативного матеріалу.
Коли правові системи, об'єднані спільністю історичного формування,
структурою права, та іншими важливими критеріями, формують сукупність,-
то утворюється правова сім'я.
12.Класифікація Рене Давида.
Класифікація Рене Давида, 1953 р.
Використав для класифікації два критерії:

1. юридична техніка, якою охоплюються також джерела права
2. ідеологія, що включає релігію, філософію, економічні і соціальні
погляди
Виділив сім’ї (ідея трихотомії):
1. Романо-германська правова сім’я
За Рене Давидом, Романо-германська правова сім'я об'єднує правові
системи, сформовані на основі римського права. Основою правових
систем романо-германської правової сім'ї являється норма права,
виражена в нормативних актах, основними з яких з дев'ятнадцятого
століття являються закони.
2.Англо-саксонська правова сім’я
Основою сім'ї загального права слугує правова система Англії, котра
заснована на прецеденті, тобто на судовому рішенні в окремій справі, котрий
в подальшому стає за аналогією обов'язковим у всіх типових випадках.
Недарма Рене Давид називає загальне право правом, "створеним суддями».
Французький компаративіст визначає значну залежність історичного розвитку
загального права від королівської влади.
3. Соціалістична правова сім’я

Третьою основною сім'єю за Рене Давидом являється сім'я соціалістичного
права, котру формують країни, що раніше належали до романо-германської
правової системи, однак після входження в соціалістичний табір їх правові
системи значно змінилися, хоча деякі конструкції й залишилися незмінними.
Основні риси соціалістичної правової системи - превалювання публічного
права над приватним та спрямованість правових норм на побудування
нового економічного ладу, в якому не буде ні держави, ні права. Зародилася
дана правова система в СРСР після революції 1917 року і розповсюдилася на
інші соціалістичні країни.
Зрозуміло, що сьогодні, після розпаду СРСР, в значній мірі дана правова сім'я
втратила свою актуальність і більшістю вчених-компаративістів вже не
виділяється як окремий тип правових систем.
+ “Релігійні та традиційні системи” (тобто решта юридичного світу, що
охоплює чотири п’ятих планети)
- зауважує на самобутності мусульманського, індуїстського, іудейського,
далекосхідного права, а також права Африки і Мадагаскара. Всі ці правові
системи засновані на релігійних та культурних особливостях різних регіонів
Землі.
13.Класифікація німецьких вчених К. Цвайгерта та Х. Кьотца.
Класифікують за “правовим стилем”. Вважають, що окремим правовим

системам і їх групам притаманний певний стиль. Порівняльне правознавство
прагне виявити ці правові стилі та залежно від вирішальних стильових
елементів розташувати окремі правові системи у правових колах.
П’ять факторів, які складають правовий стиль:

1. походження і еволюція правової системи;
2. своєрідність юридичного мислення;
3. специфіка правових інститутів;
4. природа джерел права та способів їх тлумачення;
5. ідеологія.
Виділяють наступні сім’ї:
1. Романська
2. Германська
3. Скандинавська
4. Англо-американська
5. Соціалістична
6. Далекосхідна
7. Право ісламу
8. Індуське право
Однак на підставі запропонованих К. Цвайгертом і Х. Кьотцем критеріїв
можливі й інші варіації, оскільки, на думку вчених-компаративістів, не можна
претендувати на математичну точність у галузі суспільних наук. Наприклад,
деякі вчені, в цілому підтримуючи класифікацію К. Цвайгерта, додатково
вирізняють на правовій карті світу латиноамериканську, іудейську, звичаєву,
слов'янську правові сім'ї.
14.Інші класифікації правових систем (К.Осакве, Р.Леже, М.Н.Марченко,

Х.Бехруза, Л.А.Луць, А.Х.Саїдова, О.Ф.Скакун та ін.).
Протягом останніх двох століть, коли відбувалися зміни на політичній
карті світу, зазнали змін правові системи багатьох країн. Тому
змінювалися погляди вчених, які вже не вважали за потрібне виділення
таких правових систем, як, наприклад, кельтська, правова система
нецивілізованих народів тощо. Але з появою нових держав з новим
політичним, соціальним устроєм з’явилась потреба у виділенні
правових систем, які мали б відрізнятися від тих, що склалися під
впливом історії. Прикладом є соціалістична правова система,
яскравішим представником якої був СРСР.
Але залишаються правові системи, які є загально визнаними, проте
кожен з вчених має свій погляд на їх кількість, на які групи вони
поділяються, та чи поділяються взагалі. О.Ф. Скакун у підручнику
"Теорія держави і права " виділяє наступні, які багато хто вважає
основними:
· романо-германська (країни континентальної Європи: Франція,
Іспанія, Португалія тощо);
· англо-американська (Великобританія, Північна Ірландія, США,
Канада);
· змішана (виникла на стику двох класичних правових систем
романо-германської та англо-американської; Данія, Швеція, Аргентина
та ін.);
· релігійно-традиційна (Індія, країни Арабського Сходу, Китай, країни
Африки).
Кожну з цих систем можна поділити на підвиди. Романо-германську на:
· романську (Франція, Бельгія, Італія тощо, провідною у цій групі є
національна правова система Франції);
· германську (Німеччина, Австрія тощо, провідною у цій групі є
правова система Німеччини).
А. Саїдов виокремлює наступні правові сім’ї: загального права, романо-
германську, скандинавську, латиноамериканську, соціалістичну,
мусульманську, індуську, звичаєву (африканську) та далекосхідну.
М. Марченко досліджує дві найбільш поширені та «впливові» правові

сім’ї — англосаксонську та романо-германську, а також соціалістичну та
постсоціалістичну, іудейську та мусульманську.
Л. Луць розрізняє наступні типи сучасних правових систем світу:

романо-германський, англо-американський, змішаний (за підтипами —
дуалістичний: скандинавський, латиноамериканський;
релігійнообщинний: мусульманський, індуський; традиційно-
філософський: японський, китайський; звичаєво-общинний.
Х. Бехруз розглядає романо-германську, англо-американську,

далекосхідну та правову сім’ю звичаєвого права, а також окремі
правові системи: мусульманську, індуську та пострадянські.
15.Проблеми класифікації “змішаних правових систем”.

Слід зазначити, що формування групи мішаних правових систем не можна
вважати завершеним. Серед факторів, що обумовлюють перспективи
розширення цієї групи, треба враховувати зміни на політичній карті світу
(зокрема, частковий розпад сім’ї соціалістичного права), конвергенцію
(зближення) романо-германської та англо-американської правових сімей, а
саме визнання в межах першої окремим джерелом права судової
правотворчості.
Мішані правові системи — це група систем, що сформувалися (в деяких
випадках — продовжують формуватися) під впливом кількох правових
сімей разом, спираються на їхні юридичні традиції та інструменти.
За походженням мішані правові системи поділяються на такі, формування

яких
• є результатом зовнішнього втручання (переміщення права шляхом
примусу). . Переважна більшість мішаних систем належать до першого типу,
сформувалися внаслідок колонізації, анексій, уступок територій.
• були обрані вільно — з метою зближення з іншими правовими сім’ями,
підвищення ефективності правового регулювання (переміщення права
шляхом рецепції). До цього типу слід віднести передовсім правові системи
Шотландії та Ізраїлю.
Проблеми класифікацій змішаних правових систем:

1)немає єдиної універсальної системи ;
2)через запозичення і обмін досвідом — важко класифікувати схожі правові
системи , виникає багато суперечок;
3)нерівномірність стадії розвитку — синхронно вони почали розвиватися
тільки зараз.
16.Правова карта світу.
Правова карта світу – це складна система, сукупність усіх існуючих

правових систем: національних, субнаціональних, наднаціональних та
квазінаціональних.
Національна правова система – це правова система окремої держави. У
наші дні така система є основним елементом сучасної правової карти світу.
Субнаціональна правова система – це правова система, що існує в межах
єдиної національної правової системи, але одночасно має значну автономію
та специфіку. Такій правовій системі властиві наступні ознаки:
1) виникнення й існування в межах національної правової системи;
2) несамостійне значення і функціонування тільки в контакті з національною
системою, частину якої вона складає;
3) підпорядкований по відношенню до національної системи характер;
4) певний ступінь автономності в регулюванні суспільних відносин стосовно
національного рівня правового регулювання;
5) можливість побудови на інших, ніж національна система, типах права.
Прикладом такої системи можна назвати правову систему Шотландії у
Великій Британії або правову систему Квебеку у Канаді.
Наднаціональна правова система – це правова система, що поширюється
на соціальні системи кількох (багатьох) правових систем. До ознак
наднаціональної правової системи (міжнародної, міждержавної) відносяться:
1) утворення кількома державами на підставі наявної міжнародної
правоздатності;
2) розповсюдження дії на соціальні системи держав-учасниць;
3) побудова на основі установчого договору, який визначає основні
параметри правової системи;
4) функціонування в межах системи національних органів, які можуть
наділятись компетенцією правотворчості, правозастосування та правосуддя;
5) можливість складання нормативної основи ухваленими наднаціональними
органами новими джерелами права;
6) наявність субординаційних зв’язків із національними системами держав-
учасниць та інших держав.
До наднаціональних правових систем відносяться і релігійні правові
системи. До їхніх спеціальних ознак відносяться:
1) нерозривний, органічний зв’язок з певною релігією – ісламом, індуїзмом,
іудаїзмом чи християнством;
2) ставлення до права як до наслідку божественного одкровення, а не
раціональної діяльності людини чи держави;
3) персональний характер дії права;
4) спрямування права на справедливе врегулювання суспільних відносин;
5) невизнання принципу формальної рівності прав людини.
Квазінаціональні правові системи – це правові системи невизнаних держав,
несамостійних територій, на яких відсутній суверенітет, та число яких на
початку ХХІ ст. швидко зростає, загострюючи разом з тим міжнародні
відносини на різних континентах і в цілому у світі. Такі території можуть
перебувати під зовнішнім управлінням різних країн.
17.Поняття та особливості романо-германської правової сім’ї.
Романо-германський тип (сім'я) правових систем - сукупність національних

правових систем, які мають загальні закономірності розвитку і подібні
ознаки, що склалися на основі давньоримського цивільного права і його
пристосування (у поєднанні з канонічним правом, доктринальним правом
університетів і місцевих норм-звичаїв) до нових національних умов при
домінуванні закону серед інших джерел права.
Підгрупи:
Романська: Франція, Бельгія, Люксембург, Голландія, Італія, Португалія,

Іспанія.
Германська: Німеччина, Австрія, Швейцарія.
Латиноамериканська: країни Латинської Америки − Аргентина, Чилі,

Колумбія, Венесуела, Уругвай, Еквадор та ін.
Скандинавська: Швеція, Норвегія, Данія, Ісландія, Фінляндія, а також Естонія,

Латвія, Литва.
Деякі вчені виділяють слов’янську підгрупу (або навіть в якості самостійної

сім’ї), куди включають Росію, Україну та Білорусь.
Цінності:
 права людини;
● демократія;
● верховенство права.
Ознаки романо-германського типу (сім'ї) правових систем:
1) виник у континентальній Європі внаслідок загальності розвитку суспільств і

держав під сильним впливом римського соціального і правового порядку;
2) розвинувся на основі рецепції (від лат. - прийняття) давньоримського

цивільного права, його ідей, принципів та інститутів.
3) поширеною є кодифікація нормативно-правових актів - ця ознака дає

підставу називати правові системи цієї сім'ї кодифікованими.
4) право має систему з чіткою структурою: публічне і приватне, їх галузі,

підгалузі, норми права. Публічне і приватне право в усіх країнах романо-
германської сім'ї містить майже ті самі основні галузі: конституційне,
адміністративне, міжнародне, публічне, кримінальне, цивільне, кримінально-
процесуальне, цивільно-процесуальне, трудове право і т. д.
5) єдина ієрархічно побудована система форм (джерел) права, домінуюче

місце в якій посідає нормативний акт, наявність писаних конституцій як
основних законів держави;
6) матеріальне право домінує над процесуальним, на відміну від англо-

американського права, де переважає процесуальне право;
7) правовий звичай є другорядною формою (джерелом) права. Звичай діє як

«доповнення до закону;
8)юридичний прецедент виступає в якості допоміжної форми (джерела)

права.
9)особливе значення має правова доктрина, що на різних історичних етапах

розвитку цієї правової сім’ї відіграє вагому роль у правотворчій і
правореалізаційній діяльності (особливо при підготовці законів і при їх
тлумаченні.
18.Етапи формування романо-германської правової сім’ї.
Умовно історичний генезис романо-германського права може бути

поділений на такі основні періоди:
1. 5-13ст. – період становлення, що характеризується наявністю звичаєвого

та канонічного права, а також рецепцією (пристосуванням до нових умов,
відновленням дії) римського права завдяки діяльності юристів-науковців
школи глосаторів і постглосаторів, які вивчали правові документи періоду
Римської імперії (зокрема Кодифікацію Юстиніана);
2. ХІІІ – ХVІІІ ст. – період Відродження, основна ідея якого – підготовка
суддів та інших юристів-практиків, які б вирішували життєві справи на
підставі права, тобто справедливо. Університети сприймалися як засіб
розповсюдження ідей права (справедливості), моралі. Право
трактувалося як модель соціальної організації, тому повинно було
базуватися на гуманістичних засадах. Теорія природного права
відігравала роль.
3. Кінець ХVІІІ ст., початок ХІХ ст. – середина ХХ ст., характеризується
розвитком національного права, національного законодавства,
кодифікацією, визнанням нормативно-правового акта основним
джерелом права. Теорія природного права уступає місце теорії
позитивізму, розвиток якого сприяє створенню національних кодексів.
4. Середина ХХ ст. – до теперішнього часу, розвиток інтеграційних процесів,
пов’язаний із створенням Ради Європи, Європейських співтовариств,
формуванням Європейського Союзу, що сприяє процесам уніфікації права
в країнах романо-германської правової сім’ї, конвергенція правових
систем.
19.Римське право як основа формування романо-германської правової

сім’ї.
Головною особливістю романо-германського права є його органічний

зв'язок з римським правом. Він обумовлений рецепцією римського права,
яку здійснили всі країни романо-германської правової сім'ї.
Рецепція— це запозичення правовою системою основних засад і
принципових підходів зарубіжного права.
Рецепція римського приватного права правовими системами романо-
германської сім'ї відбувалась декілька разів. Можна виокремити три етапи
рецепції римського права:
- перший етап рецепції припадає на XII—XIII століття. Рецепція в цей період
полягає головним чином у вивченні, коментуванні та викладанні римського
права в університетах;
- другий етап рецепції відбувається у 14-17 століттях, коли римське право
активно застосовується на практиці;
- третій етап рецепції пов'язується з грандіозним реформуванням
законодавства, що його викликали буржуазні революції. Він сягає свого піку
під час кодифікацій, що відбуваються в Європі в XIX столітті.
20.Роль університетів у становленні і розвитку романо-германської

правової сім’ї.
Саме університети створили у 12-16 ст. на основі Зводу законів Юстиніана та

збірників канонічного права загальну для багатьох європейських країн
юридичну науку, яка визначила характер романо-германського права.
Напрями впливу європейських університетів на розвиток романо-

германського права:
1. Університети допомогли установити транснаціональний характер
правознавства на Заході. Протягом трьохсот років, з 1050 по 1350 р., уся
Європа становила єдиний культурний організм. Римське і канонічне право
були дисциплінами без національних кордонів, тому їх могли викладати в
університетах студентам-юристам, зібраним з усіх країн Європи. Природно,
що всі студенти і викладачі розмовляли латиною, що була на Заході
загальною мовою права.
2. Завдяки університетам право набуло транснаціональної термінології та
методу. Випускники юридичних факультетів університетів поверталися до
рідних країн, де працювали суддями, юристами, правовими радниками,
адміністративними службовцями, використовуючи єдиний метод та єдину
термінологію.
3. Схоластичний метод, що використовувався в університетах, дозволяв
будувати правові системи з різних суперечливих звичаїв і законів.
4. Університети підняли аналіз права на рівень науки шляхом
систематизації права як єдиного зводу знань.
5. Університети створили клас професійних юристів.
21.Роль кодифікації у становленні романо-германської правової сім’ї.
Значну роль в системах романо-германської правової сім'ї відіграє

кодифікація. Вона дозволяє упорядкувати норми права шляхом переробки
чинного законодавства і створення в процесі правотворчості єдиного,
логічно, юридично і соціально цілісного, внутрішньо і зовнішньо узгодженого
нормативно-правового акта. Практично в усіх країнах романо-германського
права ми знаходимо п'ять основних кодексів: кримінальний, цивільний,
кримінально-процесуальний, цивільно-кримінальний та комерційний
(торговельний). Кодекси серед юристів зазвичай мають підвищений
авторитет. Це пояснюється низкою їх характерних рис:
1. у кодифікованому акті, як правило, формулюються норми, що

регулюють найважливіші питання суспільного життя, які
визначають нормативні основи тієї чи іншої галузі (інституту)
законодавства;
2. кодифікація спрямована на створення більш стійких, стабільних
норм, розрахованих на тривалий період їхньої дії;
3. кодекс є підсумком удосконалення законодавства, зведеним
актом, упорядкованою сукупністю взаємозалежних приписів. Він
є єдиним, внутрішньо пов'язаним документом, що містить як
перевірені життям, суспільною практикою чинні норми, так і нові
правила, обумовлені динамікою життя, потребами розвитку
суспільства.
22.Основні правові школи в розвитку романо-германської правової сім’ї.
З викладанням римського права в університетах пов’язана діяльність двох

правових шкіл – глосаторів та постглосаторів.
Школа глосаторів − від грецьк. glossa, − застаріле або рідке слово, що

вимагає пояснення. Примітки, які професори робили на полях і між рядків
текстів, що вивчаються, називалися глосами. Школа юристів 11-13 ст., що
виникла в Болонському університеті (Італія). Процес навчання включав
читання джерел права і коментування їх професорами, яке виливалось в
тлумачення норм права. Саме такі тлумачення називались глосами, а
викладачі – глосаторами. Школа глосаторів намагалась встановити
первинний зміст римських законів.
Школа постглосаторів − займалася коментуванням текстів глосаторів.
Представниками цієї школи римське право було очищено від застарілих
положень, перероблено і систематизовано. На цьому етапі юристи
намагались вже практично використати римське право та пристосувати до
нових умов.
Основні правові школи – теорії праворозуміння
Школа природного права

1) Право і закон розрізняються. Право походить від природи людини.
Вихідною ідеєю школи є утвердження ідеї природних, невідчужуваних прав
людини, які належать їй від природи, а не надаються державою;
2) право обов'язково співвідноситься зі справедливістю, рівністю, свободою.
3) право має людиноцентристську спрямованість.
Представники: Г. Гроцій, Дж. Локк, Ш. Монтеск’є, Ж-Ж Руссо, І. Кант та ін.
Школа юридичного позитивізму

1) представниками цієї школи право зводиться до законодавства, право
виражене в законодавстві (в широкому розумінні). Відтак,
Право − це система загальнообов'язкових, формально визначених норм,
встановлених і санкціонованих державою.
2) право має державоцентристську, а не людиноцентристську спрямованість,
тобто орієнтовано за захист інтересів держави, а не людини.
Школа зародилась у другій половині XIX ст. Основоположником цієї школи є

Джон Остін.
Позитивний внесок: акцентування уваги на нормативності права, розробка
вчення про систематизацію нормативно-правових актів, їх ієрархію, структуру
правової норми, підстави юридичної відповідальності та ін.
Соціологічна школа права − склалася у кінці XIX - першій третині XX ст. в

Європі, а потім отримала розвиток у США. В центрі уваги знаходять не норми
права, а умови її функціонування, реальне життя. В основу поняття права
покладене “живе право”. Суспільні відносини є первинними, а правові норми
похідними від них.
Представники: Л. Дюгі, Є. Ерліх, Р. Паунд, Г. Канторович, К. Ллевеллін.
Інтегративна юриспруденція − поєднання позитивних рис основних типів

праворозуміння.
Кожна із попередніх шкіл виділяла лише один з важливих вимірів права,
однак лише поєднання їх ідей дозволяє розкрити всю багатоаспектність
права, зрозуміти його глибинний зміст.
23.Нормативно-правовий акт як джерело права в системі джерел права

романо-германської правової сім’ї.
Нормативно-правовий акт – основне джерело − це документ, прийнятий у

визначеному порядку компетентним органом або шляхом безпосереднього
волевиявлення народу, у якому містяться норми права.
Риси:
• містить загальнообов’язкові правила поведінки
• розрахований на невизначене коло осіб та багаторазове застосування
• приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і
уповноваженим на це органом за встановленою процедурою
Нормативно-правовим актам, що діють у межах цієї правової сім'ї,

можна дати загальну характеристику:
1. Нормативно-правові акти, а не будь-яке інше джерело права,

найсуттєвіше впливають на розвиток цієї правової сім'ї на сучасному
етапі. Починаючи з XIX століття нормативно-правові акти охоплюють у
країнах романо-германської сім'ї практично всі аспекти правопорядку,
містять переважну більшість норм права.
2. Нормативно-правові акти поєднує насамперед те, що вони:

а) є результатом правотворчої діяльності органів законодавчої і виконавчої
влад;
б) містять норми права — розраховані на багаторазове застосування
правила загального характеру, які адресуються не одній якійсь людині, а
відразу багатьом, поіменно не перерахованим. Отже, нормативно-правові
акти встановлюють невичерпні та неперсоніфіковані правила;
в) мають загальнообов'язковий характер, забезпечуються й охороняються
державою;
г) існують завжди тільки в письмовій формі.
3. Всім країнам романо-германської правової сім'ї відоме поняття закону,

що, безперечно, є найважливішим джерелом серед нормативних актів, та
поняття підзаконного акта, який приймається виконавчою владою на
виконання закону.
4. У кожній державі існують пірамідальні системи підзаконних актів, на

вершині яких бувають акти, прийняті урядом в особливо урочистій формі,
потім звичайні урядові акти, акти міністрів та їх підлеглих, і, крім того, акти
місцевої влади.
Основу ієрархії джерел права становить класична піраміда — конституція,
закон і акт виконавчої влади.
24.Роль судової практики в системі джерел права романо-германської

Судова практика розглядається як неформальне, вторинне джерело романо-

германського права.
Вона може надати переконливе обґрунтування для судового рішення, однак
посилання на судову практику недостатньо: таке посилання необхідно
поєднати з посиланням на відповідний закон чи інше формальне джерело
права. Інакше кажучи, відповідно до офіційної позиції судова практика не
може породжувати норми права, а може лише доказувати їх існування.
Судову практику нерідко розглядають як свого роду «м’яке» право.
Роль судді є основною в застосуванні закону, його інтерпретації, заповненні

існуючих прогалин, а також у його оновленні, оживленні чи згладжуванні ,
тобто ігноруванні та протидії йому.
Незважаючи на те що місія судді передбачає підкорення закону, його
застосування, суддя, виконуючи роль необхідної об’єднувальної ланки між
виданням норми права та його ефективним застосуванням, насправді може
дискримінувати закон.
Роль судової практики підвищується у тих країнах романо-германської

правової сім'ї, що є членами ЄС. Це пов'язано з тим, що в ЄС визнаний
прецедентний характер рішень Суду ЄС та їх статус як найвищих
джерел європейського права.
25.Доктрина jurisprudence constante в романо-германській правовій сімʼї.
Доктрина jurisprudence constante (або доктрина усталеної судової

практики) – доктрина, згідно якої низка попередньо прийнятих судових
рішень з подібних справ є переконуючими для вирішення аналогічних
ситуацій у майбутньому, тобто несе в собі прецедентний характер.
Водночас, у багатьох країнах романо-германського права поширення та
загальне визнання доктрини jurisprudence constante вимагає від судів
визнавати важливість усталеної судової практики і дотримуватись її.
Суди країни континентального права за усталеним уявленням не можуть
прецедентом створювати норми права. Але правотворення не обмежується
встановленням текстів норм, а включає в себе і інтерпретацію, тлумачення
закону. Йдеться, звичайно, не про так зване офіційне тлумачення, а про
тлумачення у судовій практиці, без якого правозастосування є неможливим.
Таке тлумачення, що дається судом при розгляді справ, не має
загальнообов’язкової сили і має значення лише для сторін у цих справах.
26.Принципи права як джерело права романо-германської правової сім’ї.
Загальні принципи — це положення (правила) об’єктивного права, які

можуть втілюватися, а можуть і не втілюватися у законодавстві, але
обов’язково застосовуються в судовій практиці і мають достатньо загальний
характер.
Слід зазначити, що загальні принципи права розглядаються як самостійне

(формальне) джерело в романо-германській правовій сім’ї: для застосування
їх вимог немає необхідності посилатися на інше джерело права (закон,
правовий звичай тощо). Саме тому загальні принципи права нерідко
визначають як неписане право
Ці принципи традиційно пов’язуються з існуванням природного права; вони

утворюють моральну основу права , його духовний фундамент.
Без деяких принципів правопорядок, імовірно, не зміг би існувати. Ідеться,
зокрема, про принципи добросовісності, заборони зловживання правом,
заборони необґрунтованого збагачення, відшкодування збитків, принцип,
який встановлює, що рівний над рівним не може мати влади, принцип, згідно
з яким не можна бути суддею у власній справі.
Природно, що загальним принципам права у романо-германській правовій

сім’ї надається велике значення .
Рисами загальних принципів є:

Існування принципів як у самому законі, так і поза законом. Першому
випадку вони виводяться з норм позитивного права, а в другому — з
існуючого у країні правопорядку. Отже, загальні принци-пи не обов’язково
закріплюються в нормах позитивного права. Це дає підстави виділяти
загальні принципи, закріплені в законі, та загальні принципи, не передбачені
законом.
Їх формулювання і визнання судовою владою. Головним джерелом
загальних принципів є судова практика. Вона добуває принципи із закону або
зі звичаїв за допомогою тлумачення.
Загальнолюдські принципи права:

1. принцип справедливості
2. принцип свободи
3. принцип рівності всіх перед законом, судом та рівність у правах
4. принцип гуманізму − визнання людини найвищою цінністю
Загальні спеціально-юридичні принципи права:
1. принцип правової визначеності
2. принцип пропорційності
3. принцип розумності
4. принцип добросовісності
Міжгалузеві принципи права:

1. принцип незворотності законів та інших нормативно-правових актів у
часі (крім тих, що скасовують або пом'якшують відповідальність)
2. принцип non bis in idem − ніхто не може бути двічі притягнений до
юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме
правопорушення
3. жоден не може розглядати справу, у якій сам бере участь
Галузеві принципи права:
В конституційному праві: принцип народного суверенітету; принцип поділу
влади
В кримінальному праві: принцип презумпції невинуватості
В цивільному праві: принцип рівності сторін; принцип омана знищує усі
правові наслідки
27.Правова доктрина в системі джерел права романо-германської правової
сім’ї.
Правова доктрина у свій час (до XX ст.) відіграла позитивну роль. Виступаючи
як одне із джерел права, вона сприяла сприйняттю римського права.
Правова доктрина створювалася в університетах і впливала на формування
системи права і структуру правової норми. У XX ст. доктрина була відсунута
на другий план основним офіційним джерелом – законом, про що свідчить
кодифікація законодавства. Нині роль правової доктрини визнається в
правотворчій і правозастосовчій діяльності, зокрема, при тлумаченні норм
права.
Сьогодні доктрина не визнається джерелом права у формально-юридичному

значенні, але розглядається як неформальне авторитетне джерело, що
здійснює значний вплив на право. Саме доктрина забез-печує синтез права,
його критику, виявлення прогалин у праві, а також сприяє різними способами
розробці законодавства. При цьому нерідко підкреслюється, що доктрина
не може породжувати норми права, а може лише доказувати їх існування.
У будь-якому випадку доктрина належить не до первинних, а до вторинних
джерел права.
Значною повагою серед юристів романо-германського права

користується доктринальне тлумачення законів. Доктринальне
тлумачення є науковим роз’ясненням правових актів, сенсу та цілей
правових норм, що дається внаслідок теоретичних пошуків, наукового
аналізу права. Його сила полягає не у формальній обов’язковості, а в
переконливості, в авторитеті та високій кваліфікації тих осіб, що
здійснюють це тлумачення.
28.Структура права романо-германської правової сім’ї . Дуалізм права:

право публічне та право приватне. Галузевий поділ та його значення.
Однією з найсуттєвіших рис структури системи права країн романо-

германської сім’ї є її дуалізм, тобто поділ на публічне і приватне право. Цей
поділ здебільшого має теоретичний характер і заснований на очевидній для
усіх юристів континентальної Європи про те, що відносини між державою та
керованими суб’єктами мають іншу правову природу і мають регулюватися
за іншими принципами, ніж відносини між приватними особами.
Необхідно відзначити, що специфіка романо-германської правової сім’ї
значно більшою мірою проявляються у сфері приватного права, яке є
основою всієї правової системи. Тому не дивно, що в англійській та
американській науці романо-германська правова сім’я часто називається
сім’єю цивільного права.
У підсистемі публічного права домінують імперативні норми, які не можуть
бути змінені учасниками правовідносин, а в підсистемі приватного права –
диспозитивні норми, що діють в частині, в якій вони не змінені учасниками
правовідносин.
Відмінною ознакою романо-германської правової системи є сувора галузева

класифікація її норм та чітке співвіднесення тієї чи іншої галузі з публічним
або приватним правом.
Основними галузями публічного права є:

• конституційне право;
• адміністративне право;
• фінансове право;
• податкове право;
• процесуальне право (кримінальне процесуальне, адміністративне
процесуальне, цивільне процесуальне, господарське процесуальне
тощо).
Основними галузями приватного права є:
• цивільне право;
• сімейне право;
• торгове (комерційне) право;
• трудове право
29.Романська та германська підгрупи романо-германської правової сім’ї.
Правові системи, що входять у романо-германську правову сім'ю, за рядом

специфічних ознак підрозділяються на дві відносно самостійні групи:
романську і германську.
До романської групи належать правові системи Франції, Італії, Іспанії,
Бельгії, Люксембургу і Голландії.
До германської групи відносять правові системи ФРН, Австрії, Швейцарії і
ряду інших держав.
Романське право характеризується тим, що воно поєднує римське
приватне право і звичаєве місцеве право, причому з переважаючим
впливом римського права. Германське право, тобто друга гілка романо-
германської правової сім'ї, також поєднує римське приватне право і
звичаєве місцеве право, але тут переважає вплив звичаєвого германського
права, унаслідок чого сформувалося «пандектне право», тобто злиття
римсько-правового базису з германського звичаєво-правовою надбудовою.
Відмінність між романським і германським правом виявляється й у
структурі права, наприклад у правовій системі Франції кримінальне право
належить до приватного права, тоді як в правовій системі Німеччини
кримінальне право належить до публічного права.
Цивільні кодекси в державах романо-германської правової сім'ї істотно
розрізняються за організацією і структурою. Одна з найбільш значних
відмінностей визначається наявністю або відсутністю Загальної частини, яка є
в Германському цивільному уложенні 1896 р. і містить положення,
застосовані до всіх інститутів цивільного права.
У рамках Французького цивільного кодексу норми, що регулюють різні сфери
суспільних відносин, викладаються не в логічній послідовності. Наприклад,
норми, що регулюють майнові відносини подружжя, розташовані не в першій
книзі, яка присвячена регулюванню сімейних відносин1.
Відмінність у строках кодифікації, проведеної у Франції і Німеччині, вплинули
на даний процес. У той час, як французькі юристи займалися тлумаченням
своїх кодексів, німецькі юристи продовжували роботу університетів над
текстами римського права. У Німеччині виникла нова школа — школа
пандектистів, яка привела до вищого рівня систематизації римських
принципів. Германське цивільне уложення було укладене наприкінці XIX ст.
на основі праць пандектистів, звідси і відмінність методів і стилю
французького і германського цивільних кодексів.
Норми права в німецькому законодавстві, зокрема в Германському
цивільному уложенні, більш абстрактні, ніж норми французького
законодавства. Крім того, для німецького законодавства в цілому характерна
логічна послідовність переходу від загальних до більш конкретних положень.
На відміну від Французького кодексу, мова Германського цивільного
уложення надмірно професійна і складна для сприйняття.
30.Особливості судової системи Німеччини.
Згідно Конституції суди поділяються на : суди загальної юрисдикції та суди

спеціальної юрисдикції. Судова система Німеччини утворює єдину судову
систему та створює з іншими взаємопов'язаними органами - єдину
правоохоронну систему. Судова система Німеччини має п'ять галузей
юрисдикції :
Загальні суди
( здійснюють цивільну та кримінальну юрисдикцію )
Загальні суди здійснюють вирішення справ у кримінальній та цивільній сфері.
Вирішують юридично значущі справи, які відносяться до їх юрисдикції.
Адміністративні суди
Система адміністративної юстиції у ФРН утворена для перегляду cкарг та
запитів фізичних і юридичних осіб на діяння або акти органів державної
влади, а також скарги та спори між органами місцевого самоврядування.
Очолює цю систему Федеральний адміністративний суд.
Суди з трудових спорів
Суди з трудових cправ покликані розглядати та роз'яснювати справи між
наймодавцями та poбітниками з питань oплати праці, надання відпусток,
звільнення, a також конфлікти між профспілками та oб'єднаннями
підприємців. На чолі цієї системи стоїть Федеральний суд з трудових cправ.
Фінансові суди
Система фінансових cудів утворена для розгляду справ, пов'язаних із оплатою
податків та митних зборів.
Соціальні суди
Розглядають справи та cпори, якi виникають у державі між громадянами та
діяльність яких спрямована на вирішення соціальних конфліктів.
Цей поділ характеризується незалежністю одного виду юрисдикції від іншого.
Кожна галузь очолюється та керується своїм Федеральним судом, що
виcтупає вищою судовою інстанцією в конкретній юрисдикції. Важлива роль
відведена Федеральному Конституційному суду, який розглядає питання та
виносить рішення з конституційних питань та дії зaконів, прийнятих
парламентом. Також присутній розподіл судів на федеральні суди та суди
суб'єктів федерації. Судячи з цього можна зробити висновок, що cудова
система має єдиний характер, але водночас там чітко виражені певні
труднощі з єдністю судової системи.
Ще одна деталь це те, що справи можуть розглядатися як одноособово так і
колегіально та також за участю присяжних (шеффнів).
Кримінальні справи можуть розглядатися судом шеффенів. Шеффени
долучаються дo судочинства зa cписком, який укладається радою общин з
числа громадян, що проживають в ній.
Характерною рисою якa відрізняє судову систему Німеччини від судових
систем інших країн виступає те, що вoна не має єдиного Верховного суду,
який має місце в інших країнах світу, зокрема, в Україні. А провідне місце
займають як Федеральний Конституційний суд та Конституційні суди окремих
земель федерації.
31.Правові системи скандинавських країн. Особливості джерел права.
Правові системи в Скандинавських країнах прийнято ділити на дві групи.

перша включає Данію, Норвегію та Ісландію, право яких історично
розвивалося на основі майже ідентичних за своїм змістом до данського і
норвезького права, здійснені у другій половині XVII ст.
До другої групи входять Швеція і Фінляндія, де в 1734 був введений закон

шведського держави. Незважаючи на те, що відповідно до Фрідріхсгамскому
мирного договору 1809 р завершив російсько-шведську війну 1808-1809 рр.,
Швеція втратила Фінляндію, вплив шведського права в цій країні залишається
значним і до теперішнього часу.
Взаємопроникнення правових систем обох цих груп пояснюється наступними

причинами:
1) тривалі взаємні історичні зв'язки і етнічна близькість цих держав;
2) майже повна відсутність у всіх цих країнах рецепції римського права, який
справив значний вплив на розвиток правових систем країн континентальної
Європи;
3) відсутність кодексів, систематизують окремі галузі права так, як це було

зроблено в романо-германської правової сім'ї;
4) проходить вже більше 100 років процес уніфікації права країн Скандинавії.
Аналіз сучасних правових систем Скандинавських країн показує деяку

спільність скандинавського і романо-германського права. Перш за все вона
проявляється в схожості джерел правового регулювання. У скандинавських
країнах закон є основним джерелом права, а суди формально не можуть,
дозволяючи конкретний спір, створювати правові норми. У цьому питанні
виявляється найбільш істотна відмінність між системами скандинавського і
загального права.
Разом з тим слід визнати, що роль суду в Скандинавських країнах традиційно

дуже значна. Ніколи функції судді не зводилися тут виключно до
застосування норм законодавства. Суддя в Скандинавських країнах володіє
великою свободою в тлумаченні положень, що містяться в законах і
договорах.
32.Правові системи країн Латинської Америки. Вплив романо-германської
правової сім’ї та правової сім’ї “загального права”.
В юридичній науці відсутня єдина позиція щодо визначення місця

латиноамериĸансьĸого права в правових системах сучасності. Одні вчені
відносять правові системи держав Латинсьĸої Америĸи до романо-
германсьĸої правової сім'ї. Інші автори виділяють їх в самостійну групу
змішаного типу, яĸ результат запозичення ним багатьох правових
положень у романо-германсьĸого права і звичаєвого права (common
law).
Змішаний хараĸтер цієї групи правових систем виявляється в тому, що право

зазначених ĸраїн багато в чому грунтується романо- германсьĸих моделей
(це особливо проявляється в сфері приватного права), а таĸож моделей
правового будівництва в межах звичаєвого права (це хараĸтерно для сфери
публічного права).
Латиноамериĸансьĸе право, яĸ і романо-германсьĸе право, - це ĸодифіĸоване

право, причому ĸодеĸси побудовані за європейсьĸим зразĸом з урахуванням
національних особливостей. Запозичення ĸодифіĸації романо-германсьĸого
права призвело до побудови аналогічної струĸтури права і системи джерел,
що виявилось в абстраĸтному хараĸтері виĸладення норм права і сприйняття
юридичної техніĸи у ĸонтинентального права.
Струĸтура цивільного латиноамериĸансьĸого права

Латиноамериĸансьĸе право визнає поділ права на публічне і приватне право,
а таĸож дуалізм приватного права, що передбачає паралельне існування
двох галузей права: цивільного і торгового, яĸі регулюються оĸремими
ĸодеĸсами.
Цивільне право передбачає поділ цивільних прав на речові та зобов'язальні
права.
У романо-германського типу правової системи латиноамериканське право
запозичило таке:
1) основне джерело права — нормативно-правовий акт;
2) поділ права на галузі: цивільне, кримінальне та ін;
3) кодифікацію галузей права;
4) делегована правотворчість (акти урядової влади) як важливе джерело
права;
5) розмежування законодавчої компетенції між федерацією та її суб'єктами у
федеративних державах;
6) звичай як джерело права другорядного, допоміжного характеру (проте не
у всіх країнах його роль однакова);
7) судовий прецедент, який або слабко визнається, або зовсім не визнається
як юридичне джерело права.
У англо-американського типу правової системи (зокрема його американської

групи) запозичено таке:
1) як конституційний зразок — Конституція США 1787 p. і закріплена в ній
республікансько-президентська форма правління;
2) ряд конституційних інститутів США;
3) конституційність закону;
4) принципи побудови і функціонування американської судової системи,
особливо Верховного суду.
33.Загальна характеристика та географія поширення англо-саксонської

В англо-американській правовій сім’ї слід розрізняти групу англійського

права і право США. Англійське право посідає домінуюче місце в сім’ї
загального права. Як відомо, Англія була найбільшою колоніальною
державою і з цієї причини англійське право поширилось у багатьох державах
світу. Унаслідок цього сьогодні майже третина населення світу живе значною
мірою за нормами, що були запозичені в англійському праві. Сфера
застосування англійського права, в принципі, обмежується Англією й
Уельсом. Англійське право не є правом усієї Великобританії, тому що в
Північній Ірландії, Шотландії, на островах Ла-Маншу й острові Мен не діє
англійське право. У групу англійського права входять поряд із правом Англії
та Уельсу правові системи Північної Ірландії, Ірландії, Канади (крім Квебеку),
Австралії, Нової Зеландії, а також право деяких інших держав — колишніх
колоній Британської імперії: наприклад, (на цей час ці держави є членами
Британської Співдружності). До цієї групи тяжіють мішані правові системи
Гани, Гамбії, Нігерії, Сьєрра-Леоне, Танзанії, Бангладеш Сингапуру тощо, де
запозичене англійське загальне право взаємодіє з релігійними і
традиційними правовими системами. До складу англо-американської
правової сім’ї входить також право США, яке має своїм історичним джерелом
англійське загальне право, але на сьогодні є цілком самостійним і суттєво
відрізняється від англійського. Для позначення цієї правової сім’ї зазвичай на
рівних підставах використовуються такі терміни: «сім’я англо-американського
права», який підкреслює той факт, що саме англійське та американське право
домінують у цій правовій сім’ї; «сім’я загального права», використання якого
пояснюється тим, що в розвитку правових систем цієї правової сім’ї основна
роль належить нормам, створеним судовою практикою (тобто загальному
праву); «сім’я англосаксонського права», який демонструє те, що правові
системи, які входять до цієї правової сім’ї, склалися під впливом системи і
принципів англійського права. Проте слід мати на увазі, що термін
«англосаксонське право» у суворому його розумінні стосується тільки
найдавнішого періоду розвитку права Англії.
Особливості сім’ї англо-американського права
 Характерне також традиційне перебільшення ролі процесуального
права порівняно з іншими галузями права.
 Ця сім’я права не зазнала значного впливу з боку римського або
канонічного права, його розвивали не університети, а юристи-практики,
тобто в своєї основі воно є судейським правом.
Структура цієї сім'ї складається із загального права, права справедливості
та статутного права.
Загальне право тип права, в розвитку якого основна роль належить судовій
практиці з вирішення кримінальних і цивільних справ. В цьому аспекті
загальне право протиставляється англійському статутному праву. Вживання
терміну «загальне право» у цьому значенні є найбільш поширеним;
В Англії починаючи з XV ст. формується так зване "право справедливості". У
разі якщо будь-хто не знаходив захисту своїх порушених прав в судах
"загального права", він звертався до короля за "милістю" дозволити його
справа "по совісті". Зі збільшенням кількості таких справ було засновано суд
канцлера ( "суд справедливості"). Лорд-канцлер став видавати накази про
виклик
Стату́тне пра́во (англ. Statutory law чи statute law, від слова статут) — це
писане право (на відміну від усного чи звичаєвого права), встановлене
законодавчою владою (на відміну від підзаконних актів, оприлюднених
виконавчою владою або загального права судовою владою) чи
законодавцем (у разі абсолютної монархії). Розуміється в двох значеннях:
В країнах англо-саксонської правової сім'ї система актів, які створюються
законодавчими органами (закони).
У США — писані конституції, кодекси та інші законодавчі акти.
 Для правових систем, які належать до цієї правової сім'ї, не характерна
кодифікація, хоча іноді вона зустрічається (наприклад, у США).
 Визнаються правотворчі повноваження судді.
 Наявність інституту суду присяжних.
– Великобританія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Північна
Ірландія, та деякі країни Британської Співдружності, але формувалося
саме на території Англії.Риси притаманні і колоніям.
34.Історія формування та розвитку англо-саксонської правової сім’ї.
1. до 1066 року: період до нормандського завоювання (англосаксонський

період) − характеризується наявністю розрізнених законів та звичаїв
варварських племен германського походження, що в ті часи населяли
територію Англії. Право регулювалося звичаями, не існувало одного
єдиного права.
2. 1066 р. - XІV ст. − характеризується формуванням загального спільного

для всієї Англії права завдяки діяльності королівських виїзних судів.
Виникнення права справедливості (ХIV ст.) Єдине право виникло вже
після завоювання Вільгельмом Завойовником. Звернутися в королівські
суди було дуже складно, не всім вдавалося. Люди, яким не вдалося,
або які були незадоволені рішенням – зверталися до Лорда Канцлера,
щоб розглянути справу не прецедентом, а справедливістю і як наслідок
починають виникати суди справедливості, в яких застосовувалась
письмова процедура розгляду.
3. XV - середина ХІХ ст. Розвиток права справедливості. Дуалізм

англійського права: існування двох систем судів: тих, що застосовують
загальне право, і тих, що застосовують право справедливості.
4. Судова реформа 1873-1875рр., в результаті якої суди загального права

та права справедливості об'єднались в одну систему. До цього ще було
проведено кілька реформ 1832 р., 1833 р., 1852 р. Відбувається
модернізація права, що триває до наших часів. Утверджується принцип
верховенства парламенту, підвищується роль законів.
35.Загальне право: поняття та особливості.
Терміном “загальне право” (common law) може позначатися:

1) тип права, в розвитку якого основна роль належить судовій практиці з
вирішення кримінальних і цивільних справ. У цьому аспекті загальне право
протиставляється насамперед статутному праву. Використання терміна
“загальне право” саме в цьому значенні є найбільш поширеним;
2) тип правових систем, що склався під впливом системи англійського
права. Цей тип права діє в тих країнах, що належать до англо-американської
правової сім'ї (Англія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія тощо). У цьому
разі загальне право протиставляється насамперед романо-германському
праву;
3) право, що виникло у XII столітті як право, загальне для всіх вільних
жителів Англії, на яких тоді поширювалася юрисдикція (влада) королівського
суду. Таке історичне розуміння загального права протиставляється місцевому
праву окремих частин Англії;
4) система норм, створених королівськими судами. Вона протиставляється
нормам права справедливості, що створені судами совісті на чолі з лорд-
канцлером.
36.Право справедливості та його співвідношення із загальним правом.

Розглядаючи право справедливості, досить важливо враховувати,
що право справедливості – це не сукупність загальних принципів
справедливості, а лише та частина англійського права, яка була
розвинена у практиці саме канцлерського суду.
У другій половині XIX ст., що характеризується як період реформації
та модернізації англійського права, зокрема в 1875 р. Актами про
судоустрій були ліквідовані формальні відмінності між судами
загального права і канцлерськими судами справедливості. Усі суди
Англії дістали можливість застосовувати як норми загального права, так
й норми права справедливості. При цьому були збережені
обидві процесуальні форми – і загального права, і права справедливості,
хоча вони й різнились між собою, право справедливості – це сукупність
справ, що розглядаються переважно шляхом письмової процедури, а
загальне право – сукупність справ, що, як і раніше, розглядаються
шляхом усної процедури.
Відносини між загальним правом і правом справедливості не
можна сприймати як відносини між суперечливими системами.
Більшість англійських суддів трактує право справедливості як сукупність
норм, покликаних коригувати англійське право.
Співвідношення між загальним правом і правом справедливості
сформульоване у правилі: «Право справедливості не усуває загальне
право, а лише підтримує його».
Відмінними ознаками між ними є те, що:
 історично норми загального права формувалися королівськими, а
норми права справедливості – канцлерськими судами;
 норми загального права складають основну частину системи права, а
норми права справедливості – доповнюючу (вони не суперечать, не
витісняють, не змінюють норми загального права, а тільки
конкретизують, тлумачать, доповнюють їх);
 загальне право – це сукупність справ, що розглядається в усній
процедурі, а право справедливості – в письмовій;
 у праві справедливості існують більш гнучка процедура, широкі
апеляційні можливості, відсутній інститут присяжних;
.
37.Судовий прецедент, як основне джерело права англо-саксонської

правової сім’ї: правила формування та застосування.
Відповідно до Актів про судоустрій високим судом був до 2009 р. Верховний

суд. До нього входили (до 2009 р.): Високий суд, Суд Корони і Апеляційний
суд. До того ж до високих судів належать Апеляційний комітет палати лордів і
Судовий комітет Таємної ради, який утворюється із суддів палати лордів і
судів заморських територій, держав-членів британської Співдружності. Отже,
зазначені суди створюють прецеденти, сутність яких виражається в
таких положеннях:
1. рішення, що виносяться палатою лордів, становлять обов'язкові
прецеденти для всіх судів;
2. рішення, що приймаються Апеляційним судом, обов'язкові для всіх
нижчих судів і (крім кримінального права)для самого цього суду;
3. рішення, що приймаються Високим судом, обов'язкові для нижчих судів і,
не будучи завжди обов'язковими, здебільшого використовуються як
переконливі для різних відділень Високого суду і Суду Корони.
Суди нижчих інстанцій можуть звернутися до Верховного Суду щодо
прецеденту чи вирішення чогось.
 Правила судового прецеденту означають формальну зв’язаність суддів

при вирішенні справ судовими рішеннями, що були прийняті раніше по
аналогічній справі вищестоящим судом чи судом цієї ж інстанції
 Судовий прецедент − рішення суду у конкретній справі, яке

застосовується судами нижчими або рівними за ієрархією при
вирішенні аналогічних ситуацій, як обов'язкове джерело права
1. метод Уембо (або метод інверсії). На думку Уембо для того щоб
визначити ratio decidendi конкретної судової справи необхідно
проробити три процедури.
1. Сформулювати правове положення, на основі якого було вирішено

справу;
2. Дане правове положення замінити на протилежне за значенням;
3. Відповісти на питання – “Чи міг суд, прийнявши таке протилежне

правове положення, винести таке ж рішення, яке він насправді
виніс?”. Якщо відповідь негативна, то сформульоване
правоположення є ratio dicidendi, якщо відповідь на питання ствердна
− то передбачуване правоположення є лише obiter dictum.
2. метод Гудхарта – згідно цього метода суд вважає себе зв’язаним

попереднім рішенням і приймає аналогічну ухвалу, якщо у справі, що
розглядається, не з’являється новий факт, вплив якого на нове
рішення він вважає суттєвим. Суд не вважає себе зв’язаним
попереднім рішенням, якщо у справі, що розглядається, відсутні деякі
істотні факти, які фігурували у попередній справі.
38.Структура прецедентної норми.

— Ratio decidendi (з лат. — підстава для вирішення) — це основна частина
рішення суду, що є нормою прецедентного права. Міститься в мотивувальній
частині і є стандартом, поясненням, чому саме так було вирішено конкретну
справу.
Ratio decidendi фіксує правову основу, що має силу закону і повинна
застосовуватися при вирішенні всіх наступних справ.
Для обґрунтування цього принципу судді, ухвалюючи рішення у справі,
застосовують норми законодавства, попередні прецеденти та мотивацію при
їх прийнятті, цитати з авторитетних доктринальних джерел, посилання на
іноземні прецеденти чи законодавство тощо.
— Obiter dictum (з лат. — сказане між іншим) — зауваження суду щодо
питань, які безпосередньо не входять до предмета судового рішення, але
висловлені для пояснення, ілюстрації та мають загальний характер, і тому не
має обов’язкової прецедентної цінності для майбутніх справ.
— Принцип stare decisis — це принцип, який зобов’язує суддів
дотримуватися раніше прийнятих рішень і становить дві суттєві вимоги —
підкореності та переконливості.
— Принцип підкореності означає, що суд повинен дотримуватися правил,
встановлених під час розгляду попередньої справи. Цей принцип діє по
вертикалі та горизонталі.
— Принцип переконливості означає, що суд може, але не зобов’язаний
дотримуватися раніше встановленого правила, якщо його аргументація є
досить аргументованою.
39.Принцип stare decisis. Можливості відходження від цього принципу.

На користь існування доктрини stare decisis висувається п’ять
основних аргументів.
1. Хоча ця доктрина й не становить абсолютну гарантію визначеності у
праві, вона, тим не менш, значно зменшує правову невизначеність
при вирішенні справ. Як вказував суддя лорд Менсфілд, «метою права
є визначеність, особливо тих частин права, що є всеосяжними та
загальнозастосованими, які впливають на майнові відносини багатьох
осіб та які передбачають фінансові санкції. І загальним наслідком stare
decisis стало те, що жодна особа не відчула на собі негаразди
протилежної практики...».
2.В силу дії цієї доктрини усувається необхідність постійної
аргументації певних правових питань, що вже були предметом
судового розгляду, тобто усувається, словами графа Галсбері,
англійського судді ХІХ ст., «незручність — катастрофічна незручність —
переглядати кожне питання повторно, що ставитиме угоди людства
під сумнів у силу різних судових рішень».
3. Доктрина stare decisis забезпечує (або принаймні створює
враження) про залежність результату справи від певних
раціональних об’єктивних стандартів, що існували заздалегідь і
існуватимуть далі, після рішення у справі, а не залежатиме від
примх та персональних вподобань окремого судді, що її
розглядатиме. Такий наслідок дії доктрини stare decisis
обумовлений, так би мовити, субординацією волі окремого судді
колективному досвіду багатьох поколінь суддів. Певним чином,
авторитет суддів за такої системи ґрунтується на авторитеті та повазі
до своїх попередників: рішення, як казав суддя Л. Генд, «обгорнуті
величністю минулого».
4. Достатня здатність права до адаптації за нових обставин життя
при збереженні суттєвого рівня передбачуваності. Як вказував суддя
лорд Менсфілд, загальні правила змінюються в силу зміни обставин.
Справи розглядаються з урахуванням впливу цих обставин, а не у
межах забезпечення обґрунтування правила, згідно з яким вирішена
справа, а винятки, що додаються до правила, складають систему
права. Тобто при виникненні нових обставин та відносин, які ще не
врегульовані нормами права, суддя включає до порядку
обгрунтування ці обставини з метою необхідності вирішення справи з
урахуванням цих нових обставин та формулює нове правило (норму
прецедентного права).
5. Ця доктрина функціонує у спосіб, який забезпечує рівновагу між
необхідністю гарантії принципу правової визначеності у судочинстві,
включаючи заповнення прогалин у праві, та здійсненням
повноважень законодавчих органів, адже останні мають більше
можливостей розробляти і приймати законодавчі акти, що
регулюватимуть цілі інститути і галузі права, не обмежуючись, як у
випадку судової діяльності, лише питаннями, що постають у
конкретній справі.
40.Переконуючий прецедент: поняття та можливості застосування.
Оbiter dictum – (з лат.— сказане між іншим; вживається часто в
множині - obiter dicta, а також в скороченому варіанті – obiter або dicta)
— поняття, що походить з англійського загального(прецедентного)
права; позначає одну з двох частин, які входять до структури судового
прецеденту (друга частина- ratio decidendi).
На відміну від ratio decidendi, ця частина не створює певний правовий
принцип, що обґрунтовує рішення суду. Як правило, це міркування суду
щодо питань, що не мають прямого відношення до предмету судового
рішення, але мають пояснювальний і загальний характер.
Obiter dictum судового рішення може мати різні форми. Розрізняють
obiter dictum, які не були застосовані при вирішенні справи, і ті, що
виконують допоміжну роботу при вирішенні спору в конкретній справі,
хоча і не стають частиною ratio decidendi.
41.Справа Верховного Суду США Мербері проти Медісона

(Marbury v. Madison), 1803.
Справа одна з найважливіших в історії Верховного суду США. Ввела в

практику принцип конституційного контролю і повноваження суду
визначати конституційність законодавчих і виконавчих актів. Вперше
прийнятий Конгресом США закон було визнано неконституційним.
Рішення по цій справі розширило повноваження суду, наділивши його
правом оголошувати неконституційними прийняті Конгресом Закони
(повноваження, якими суд не був прямо наділений Конституцією).
Марбері було призначено на посаду судді, але акт про його
призначення не було вручено. Акт підписав президент Джон Адамс
(федераліст), який програв вибори Томасу Джефферсону
(демократичний республіканець). Адамс перед уходом намагався
заповнити всі вакантні місця, підписуючи призначення в ніч
напередодні вступу нового президента на посаду, тому деякі
призначення не були доставлені суддям.
Марбері звернувся до ВС США, щоб той зобов'язав тодішнього
державного секретаря Джеймса Медісона вручити акт про
призначення відповідно до Закону “Про судову владу” 1789 р. (на
основі цього акту Верховний Суд уповноважений зобов'язувати
чиновників до виконання права на мандамус (судовий припис). Суд
відмовився це робити, посилаючись на с. 3 Конституцію США, яка не
наділяє ВС США такими повноваженнями. А відповідні положення
закону визнав неконституційними (таким чином ще й було вирішено
делікатну політичну ситуацію).
 Слова судді Верховного Суду США Джона Маршала, що стали основою
судового Рішення по справі, наразі відтворені на стіні Верховного Суду
США:
“It is emphatically the province and duty of the Judicial Department to say
what the law is”
Тлумачення закону − це прерогатива та обов'язок судової влади.
42.Закон, як джерело права англо-саксонської правової сім’ї.
Закони — це важливе основне джерело норм сучасного

англоамериканського права. У вузькому (суто юридичному) значенні
законом є формальний, оформлений у письмовому вигляді акт, який
виходить від вищого законодавчого органу влади (у Сполученому
Королівстві, Канаді та Австралії — це Парламент, у США на федеральному
рівні — це Конгрес, на рівні окремих штатів — легіслатури). До законів у
широкому значенні належать усі ті акти, що створюються законодавчою та
виконавчою владами і протиставляються актам судової влади. Для розуміння
особливості законів у Англії дуже важливе значення має принцип
верховенства статутів, який ґрунтується на принципі парламентського
суверенітету. Цей принцип полягає в тому, що вся законодавча влада
зосереджена у Парламенті (нагадаємо, що під ним в Англії розуміють
законодавчий орган, який складається зі суверена (Короля або Королеви),
Палати лордів і Палати общин), і що тільки він може приймати та скасовувати
статути, зупиняти їх дію. Парламент має право видавати та скасовувати будь-
які закони із будьякого питання (наприклад, Парламент може визнати
неповнолітнього повнолітнім, звинуватити людину у зраді після її смерті);
немає жодної особи чи установи, за якими англійський закон визнавав би
право порушувати або не виконувати законодавчі акти Парламенту. Цей
принцип, який було визнано ще в ХVI ст., покликаний затвердити перевагу
волі обраних народом представників над волею призначених суддів.
Парламентом положень, що мають верховенство в цій державі».
1) Отже, в Англії не існує системи судового контролю за законодавчим
процесом і законами;
2) лише прийнятий Парламентом статут може прямо скасовувати статут,
прийнятий ним раніше, або це може припускатися.
3) закон може змінювати або скасовувати положення загального права
(тобто судові прецеденти).
У сучасному англійському праві можна помітити тенденцію до посилення
ролі статутів, яка полягає у збільшенні їх питомої ваги в системі джерел права
та в розширенні сфери відносин, що регулюються ними.
В Англії вважається, що прийнятий закон починає «жити», стає правовою
забороною чи зобов’язанням тільки після того, як він буде застосований
суддею. Такі взаємозв’язок і взаємодія статуту і прецеденту в регулюванні
суспільних відносин виключає можливість виділення серед них «головного»
чи «другорядного», «основного» та «не основного» джерела права.
43.Нормативно-правовий акт та судовий прецедент в правових системах

англо-саксонської правової сім’ї: сфери застосування.
44.Правовий звичай в системі джерел права англосаксонської правової

сім’ї. Звичай в правовій системі Великобританії.
Термін «звичай» в Англії використовується в кількох значеннях.

По-перше, звичай розглядається як історичне джерело права. У
літературі традиційно підкреслюється велике історичне значення
звичаю для формування сучасного права Англії: до виникнення
загального права Англії саме численні місцеві звичаї і становили право.
Звичаєве право дуже розрізнялося залежно від місцевості, у якій діяли
його норми; воно не було писаним, тому могло застосовуватися лише
місцевими судами, тобто тими, хто безпосередньо був знайомий з
існуванням певного звичаю. Зі створенням королівського суду, на
території всієї Англії поширюється єдине загальне право, а значення
звичаєвого права як самостійного джерела стрімко зменшується. Проте
виникнення багатьох принципів англійського загального права
пояснюється саме середньовічними звичаями.
По-третє, термін «звичай» використовується у конституційному праві
та має велике значення для Англії, де не існує писаної Конституції. Так,
практика автоматичного підписання монархом будь-якого біллю, що
отримав підтримку Парламенту, або відставка прем’єр-міністра після
того, як Палата громад відмовила йому у довірі, є важливими нормами
конституції, недотримання яких вважається справою неможливою.
Проте жодне з цих правил не є правовою нормою у суворому
розумінні. Їх можна розглядати тільки у політичному та моральному
аспектах, проте не у правовому.
У сучасному праві правовий звичай відіграє досить обмежену роль.
Втім у деяких галузях сучасного англійського права йому надається
самостійне значення. Наприклад, правовий звичай можна знайти серед
норм, які регламентують окремі суб’єктивні права щодо використання
земельної власності. Прикладом використання звичаю є справа Мерсер
проти Денна (Merser v. Denne) 1905 р., в якій рибалкам було дозволено
використовувати земельну ділянку на узбережжі для сушіння своїх
тенетів на підставі старовинного звичаю використання цієї ділянки
багатьма поколіннями рибалок.
45 . Структура права англо-саксонської правової сім’ї.

Структура права в англосаксонській правовій сім'ї (розподіл на галузі та
інститути права), сама концепція права, система джерел права, юридична
мова зовсім інші, ніж у правових системах романо-германської правової
сім'ї.
 В англійському праві відсутній розподіл права на публічне і приватне.
Галузі англійського права виражені не настільки чітко, як у романо-

германських правових системах, і проблемам їх класифікації приділялося
набагато менше уваги.
 всі суди мають загальну юрисдикцію, тобто можуть розбирати різні

категорії справ: публічно-і приватноправові, цивільні, торговельні,
карні. Розділена юрисдикція веде до розмежування галузей права, а
уніфікована юрисдикція діє, очевидно, у зворотному напрямку.
 оскільки в Англії немає галузевих кодексів європейського типу,
англійському юристу право представляється однорідним.
В англо-американської правової сім'ї слід розрізняти дві групи:
1. англійського права і пов'язаного з ним за своїм походженням права

США. В групу англійського права входять поряд з Англією Північна
Ірландія, Канада (крім Квебеку), Австралія, Нова Зеландія, а також
право колишніх колоній Британської імперії (нині 36 держав є
членами Співдружності). Як відомо, Англія була найбільшою
колоніальною державою та англійської загальне право набуло
поширення в багатьох країнах світу В результаті сьогодні майже
третина населення світу живе значною мірою за нормами англійського
права.
2. Другу групу утворює право США, яке, маючи своїм джерелом
англійське загальне право, в даний час є цілком самостійним.
Відмінна риса англійського права полягає в тому, що англійське

право має дуалістичний характер, тобто має подвійну структуру, яка
виражається в розподілі права на загальне право та право
справедливості.
46. Особливості правової системи США.
Сучасна правова система США має бути охарактеризована під кутом зору
таких особливостей:
1. Існування та розвиток американського права на двох рівнях (штатів і
федерації). Ця особливість пов’язана з федеральною структурою США.
Штати, що входять до складу США, наділені досить широкою автономною
компетенцією, у межах якої вони створюють своє законодавство і свою
систему прецедентного права. У зв’язку із цим можна стверджувати, що в
США існує 51 система права — 50 у штатах і одна федеральна.
Суди кожного штату здійснюють свою юрисдикцію незалежно один від
одного.
3. Велика питома вага і більше значення законодавства у правовій
системі США порівняно зі статутним правом в Англії. Це пов’язано
насамперед з наявністю писаної Конституції США та конституцій штатів.
4. Наявність у статутному праві США значної кількості кодексів, що не
характерно для англійського права. Систематизація і кодифікація
законодавства проводяться як у штатах, так і на федеральному рівні. У
кількох штатах діють цивільні кодекси, у двадцяти п’яти — цивільно-
процесуальні, в усіх штатах — кримінальні, у де-яких — кримінально-
процесуальні.
5. Суворе дотримання принципу поділу влади. Цей принцип зумовлює те,
що жодна з гілок влади — законодавча, виконавча і судова — не виходить за
межі своєї компетенції, визначеної Конституцією. Принцип поділу влади —
провідний принцип Конституції США.
6. Судовий контроль за конституційністю законів. Слід зауважити, що
текст Конституції не містить положення, що судова гілка має право
контролювати законодавчу і виконавчу влади. У 1803 р. під час розгляду
справи Марбері проти Медісона (Marbury v. Madison) було встановлено, що
право судового нагляду (право Верховного суду США перевіряти
конституційність законів та дій інших двох гілок влади) притаманне
Конституції
7. Більш вільна дія правила прецеденту (доктрини stare decisis). Вищі
судові інстанції штатів і Верховний суд США ніколи не були пов’язані своїми
власними прецедентами. Звідси — їхня велика свобода у процесі
пристосування права до мінливості життя залежно від конкретних обставин.
8. Досить часто використовується поняття «приватне право» і
«публічне право». Зокрема, в американському праві приватне право
охоплює шість інститутів: контракти, зобов’язання з правопорушень,
власність, сімейне право, право торговельного обігу та підприємства, бізнесу.
У свою чергу публічне право об’єднує конституційне, адміністративне,
трудове, кримінальне право та право регулювання торговельних відносин.
47. Правова система Великобританії. Особливості правових систем

адміністративно-територіальних одиниць Великобританії: Англії,
Шотландії, Уельсу, Північної Ірландії.
У Сполученому Королівстві наявні три основні правові системи:
 Англійська правова система, що функціонує в Англії та Уельсі

 Правова система Північної Ірландії, яка існує в Північній Ірландії,
заснована на принципах загального права
 Шотландська правова система використовується в Шотландії, є
плюралістичною системою, заснованою на континентальних
принципах, з елементами загального права, що датуються пізнім
Середньовіччям.
Незважаючи на те, що Англія й Уельс, Північна Ірландія і Шотландія
розійшлися в більш детальних правилах загального права і права
справедливості, а також, що певні законодавчі правомочності передані
до Північної Ірландії, Шотландії, Уельсу та Лондона, існують основні
сфери права, спільні в усьому Сполученому Королівстві.
Сполучене Королівство не має єдиної правової системи, так як вона
була створена політичною унією незалежних держав. Стаття 19
Договору про Союз, введена в дію Актом про Унію 1707 р., створила
Сполучене Королівство, яке гарантувало подальше існування правової
системи Шотландії. У 1800 р. Унія об'єднала Велику Британію та
Ірландію в Сполучене Королівство Великої Британії та Ірландії. Це
об'єднання не містило еквівалентних положень, але зберігало принцип
окремих судів, які будуть функціонувати в Ірландії, частина якої, під
назвою Північна Ірландія залишаться частиною Сполученого
Королівства.
Верховний Суд Сполученого Королівства є вищою судовою інстанцією
для всіх кримінальних і цивільних справ в Англії, Уельсі та Північній
Ірландії і для всіх цивільних справ у Шотландії. Він розпочав свою
роботу в жовтні 2009 р. Верховний Суд замінив апеляційну комісію
Палати лордів. В Англії та Уельсі судову систему очолюють Вищі Суди
Англії та Уельсу, що складаються з Апеляційного Суду, Вищого Суду (з
розгляду цивільних справ) і Суду Корони (з розгляду кримінальних
справ). Суди Північної Ірландії організовані за такою ж схемою. У
Шотландії головним є Сесійний Суд, для цивільних справ, і Суд Корони,
для кримінальних справ. Суди шерифів мають справу і з цивільними і з
кримінальними справами та не мають аналогів за межами Шотландії.
48. Правова система Канади. Особливості правової системи провінції

Квебек.
Правова система Канади. У Канаді діє система англійського «загального

права», згідно з якою рішення судів вищого рівня набирають сили судового
прецеденту. Джерелом права у Канаді вважають законодавчі норми, що
видаються парламентом, та норми «права справедливості», які були створені
ще за рішеннями Суду канцлера в Лондоні у XV— XIX ст.
Рішення канадських судів протягом тривалого часу підлягали оскарженню
у Судовому комітеті Таємної ради у Лондоні. Нині ця практика скасована,
проте раніше прийняті рішення англійських судів, що тлумачать чинні у
Канаді англійські закони і норми «загального права», мають
загальнообов'язкову силу, а єдність системи канадського «загального права»,
забезпечується Верховним судом Канади і вищими судами провінцій,
рішення яких є загальнообов'язковим для всіх нижчих судових інстанцій.
Законодавча влада у Канаді протягом тривалого часу належала
британському парламенту. Але Конституційним законом від 1982 р. було
встановлено, що з цього часу жоден наступний акт британського парламенту
не буде мати чинності у Канаді, тобто була проголошена суверенність країни
у сфері законотворчості.
У наш час система канадського «загального права» є самостійною, її
єдність забезпечується Верховним судом Канади і вищими судовими
інстанціями, яким підпорядковані всі нижчі судові інстанції. Але не втратили
значення і рішення англійських судів, прийняті раніше в результаті
тлумачення дії в Канаді англійських законів і норм «загального права».
Квебек
У праві Квебека прецедентне право співіснує з французьким правом.
Таке сусідство є результатом того, що дані території поперемінно
підпадали під вплив Англії та Франції у боротьбі цих країн за заморські
володіння.
Квебек, хоча він і сприйняв такі специфічні англійські інститути, як,
наприклад, інститут довірчої власності, в цілому зберіг романську
систему приватного права. Публічне право, процесуальне право і
кримінальне право перебудовувалися по англійській моделі.
Однак і сьогодні в провінції Квебек діє Цивільний ко-декс французького
зразка.
Основу правових систем в Квебеку становить закон. Прогалини в праві
повинні також компенсуватися законами. Якщо закону немає, то
судова практика може вирішувати певні питання, але останнє слово все
одно залишається за законом.
49. Поняття та класифікація релігійно-традиційних правових систем.
 релігійно-общинна – об’єднує групи систем ісламського, індуського,

іудейського права, до неї ще інколи додають канонічне право.
Характеризується фундаментальним значенням релігійних вчень
 звичаєво-общинна – об’єднує групи систем в основному
африканського звичаєвого права. Характеризується сильним впливом
звичаїв, що сформувалися на рівні общини (племені)
 далекосхідна (традиційна) – характеризується провідною роллю
релігійно-моральних доктрин в сфері суспільного життя народу,
суттєвим впливом традицій
Релігійний тип (сім'я) правових систем - сукупність національних правових
систем, які мають загальні закономірності розвитку і подібні ознаки, що
склалися на основі релігійного тексту як основного джерела права, котре
являє собою тісне переплетення релігійних, юридичних, моральних, міфічних
приписів, визнаних державою.
Релігійний тип правових систем складається з великих груп, об'єднаних
внутрішньою подібністю (мусульманська, індуїстська, іудейська,
християнська).
Характерні риси релігійних правових систем:
1.Нерозривний зв’язок з релігією.
Кожна правова система, що входить до цієї правової сім’ї, є частиною певної
релігії — ісламу, індуїзму, іудаїзму, християнства.
2. Розгляд права як результату божественного відкриття, а не як
наслідку раціональної діяльності особистості і держави.
Право надане раз і назавжди, тож завдання людини в такій системі — лише
правильно усвідомити і витлумачити божественні норми.
3. Персональний характер дії права.
Це означає, що засноване на релігії право поширює свою дію не на певну
територію, а на конкретну релігійну громаду, тобто індивідуально.
4. Визнання соціальної цінності права.
В усіх релігіях присутня ідея богоугодного характеру права і воно визнається
необхідним елементом справедливого суспільного устрою.
5. Невизнання принципу формальної рівності прав людини.
6. чільне місце в системі джерел права посідає доктрина, що міститься у
працях (трактатах) вчених-богословів і правознавців та спрямована на
конкретизацію тлумачених релігійно-правових першоджерел
7. закон (нормативно-правовий акт) визнається вторинним джерелом
права, але чимало його норм зазнали впливу релігії
8. право структуроване своєрідно - немає поділу на приватне і публічне
право, а галузевий принцип поділу норм не є адекватним структурі романо-
германського права (галузь, підгалузь, інститут, норма).
9. право здебільшого формувалося як система обов'язків і заборон,
50. Загальна характеристика ісламського права.

У найзагальнішому вигляді мусульманське право можна визначити як
релігійно-правову систему, що регулює суспільні відносини всередині
громади, яка сповідує іслам.
Будучи складовою частиною ісламу, мусульманське право сприймалося і як
система норм, і як досконала політико-право-ва доктрина. Мусульманське
право можна розглядати як специфічну правову систему, що існує в рамках
ісламської релігії, має державний характер і більш, ніж усі інші світові релігії,
пов'язана з правом.
Мусульманське право — це сукупність підтримуваних державою релігійних,

моральних і правових норм, що склалися на основі ісламу в тлумаченні
вченими-богословами і правознавцями.
Виникнення ісламу як релігії пов’язане з життєдіяльністю пророка
Мухаммеда (570-632p.), який об'єднав всі аравійські племена в один народ,
започаткував створення нової держави − Арабського Халіфату і поклав у її
основу іслам.
Я сп
П’ять стовпів ісламу (обов’язків):
1) свідоцтво віри: немає бога, крім Аллаха і Мухамед − пророк його (шахада)
2) знати молитву (салят): 5 разів на день молитись (здійснювати намаз)
3) здійснювати пожертвування (закят). Один раз на рік мусульманин
зобов’язаний сплатити очисне пожертвування, розмір якого залежить від
виду майна та обсягу та виду доходів.
4) дотримуватись посту (саум). Протягом 30 днів в святий місяць рамадан
мусульманин повинен утримуватись від вживання їжі, води та всього, що
може порушувати благочестиву поведінку, від сходу до заходу сонця
5) здійснювати паломництво в Мекку (хадж)
П’ять цінностей ісламу:

1. Релігія.
2. Життя людини.
3. Розум.
4. Власність.
5. Продовження роду.
Регіони поширення ісламського права.

Іслам є світовою релігією, що поширена в різних регіонах світу.
Ісламські общини є приблизно у 120 країнах світу. У 28 країнах світу
іслам визнається державною релігією. Більше двох третин мусульман
мешкає в Азії, складаючи понад 20 % населення цієї частини світу,
приблизно 30 % мусульман мешкає в Африці. У 35 державах світу
мусульмани складають переважну частину населення (понад 80 %) в
усіх країнах Північної Африки, Західної Азії (за деякими виключеннями,
зокрема Ліван, Ізраїль). У таких країнах як Гвінея, Малі, Чад, Судан,
Ліван, Малайзія, Нігерія іслам сповідують від 50 % до 80 % населення,
в певних країнах (Гвінея-Бісау, Камерун, Буркіна-Фасо, Сьєрра-Леоне)
мусульмани складають впливову меншість. Найбільш значні за
абсолютною чисельністю є ісламські общини Індонезії, Індії,
Пакистану, Бангладеш. Значна кількість мусульман проживає в
Тайланді, Ефіопії, Танзанії, певна чисельність осіб, які сповідують
ісламську релігію має місце й в країнах Європейського та
Американських континентів.
Географія поширення мусульманського права велика. Традиційно воно
присутнє у державах Арабського Сходу (Іран, Ірак Йорданія,
Туреччина, Кувейт і т.ін.). Не менш традиційним воно є для
мусульманських общин Африки (Сомалі, Танзанія, Кенія та ін.),
Малайзії, Індонезії та деяких інших країн.
Через прихильність до ісламу вплив мусульманського права відчувають деякі
з балканських країн і регіонів (наприклад, Албанія, Косово), низка країн СНД
(Азербайджан, Узбекистан, Туркменістан, Таджикистан та ін.), суб'єкти
Російської Федерації (Татарстан, Ічкерія, Інгушетія та ін.), а також
мусульманське населення України (кримські татари). У деяких із них
спостерігаються (різні за ступенем активності і глибиною) процеси
відновлення принципів і норм шаріату. В державних символах
підкреслюється належність до мусульманського світу. Сьогодні більш ніж 700
мільйонів чоловік на питання «Хто ти за вірою? » -відповідають арабським
словом муслим: «Людина, що сповідує іслам», мусульманин.
51. Виникнення і розвиток ісламського права.

Мусульманське право виникло (VII—X століття) у процесі розпаду
родоплемінного ладу і становлення феодального суспільства в
Арабському халіфаті. Воно відображало взаємодію двох засад —
релігійно-етичної та власне правової, пов'язано з ім'ям Магомета —
купця з Мекки (570—632 pp.), який об'єднав всі аравійські племена в
один народ, створив арабську державу і поклав у його основу іслам. На
формування мусульманського права, що нерідко позначається
терміном «фікх», великий вплив справили як іслам, так й інші давні
релігійні течії. Чималу роль при цьому відіграло звичаєве право.
Після смерті Магомета до початку VIII ст. його справу продовжували
чотири «праведних» халіфи — Абу-Бакр, Омар, Ос-ман, Алі та інші
сподвижники пророка. Володіння релігійною і світською владою
(законодавчою, виконавчою, судовою) відкривало їм широкий простір
для тлумачення від імені Аллаха і Магомета релігійних джерел --
Корана і суни, в яких містилися окремі норми кримінального і
цивільного права. Ці норми не були приведені у певну систему, не
виділені в окрему групу
У VIII—X століттях юристи, відчуваючи брак конкретних розпоряджень
Корана і суни, необхідність у заповненні прогалин і пристосуванні
релігійних джерел до потреб суспільного розвитку, узяли на себе
завдання вдосконалити мусульманське право. Першим кроком стала
поява «рай» (араб. — думка) -відносно вільного власного розсуду
юристів, застосовуваного для тлумаченні норм Корана і суни. Таким
кроком був «іджтихад» (від араб, іджтихада — виносити самостійне
рішення) — формулювання компетентним факіхом нових правил
поведінки на основі Корана і суни у разі їх «мовчанки». Особи, які
набули право самостійно вирішувати питання, обійдені в Корані і суні,
стали називатися муджтахідами. Бурхливий розвиток іджтихаду призвів
до того, що мусульманські вчені-юристи сформулювали більшість
конкретних норм і загальних принципів мусульманського права
(доктринальна розробка права). Праці муджта-хідів набули сили
обов'язкових джерел для тих, хто застосовував норми мусульманського
права. У питаннях, не врегульованих Кораном і суною, від судді
вимагалося приймати рішення на основі формулювань факіхів
(юристів), а не за власним розумінням.
На початку VIII — усередині X століть мусульманське право досягло
розквіту завдяки діяльності юристів. Цей етап був названий періодом
імамів і кодифікації - - «золотою добою». З XI ст. мусульманське право
розвивалося в рамках таких правових шкіл-толків — сунітської і
шиїтської (школи Медини та іракської школи). Ці школи
використовували звичаєве право, яке діяло на їх територіях, і
пристосували його до потреб віри. В юридичному відношенні
відмінність між школами було незначною. Поява шкіл-толків фактично
закріпила становище доктрини як основного джерела мусульманського
права. Кожна із шкіл створила свій набір методів юридичної техніки, за
допомогою яких уводилися нові норми у разі «мовчанки» Корана і
суни.
52. Коран як основа ісламського права.

Формування ісламського права пов’язано з появою основоположних джерел
ісламського права – Корана та Сунни, в яких містяться основні його принципи,
що визначають не лише його зародження, але й еволюцію. Непохитною
основою ісламської релігії й відповідно мусульманського права
є Коран – головна священна книга мусульман, у якій зібрані різноманітні
проповіді, обрядові, моральні та юридичні настанови, молитви, повчальні
розповіді та притчі, які проголошував Магомет. Коран містить одкровення,
які, як вважається, Аллах послав Мухаммеду й які висловлював Пророк.
Коран – перше і головне джерело мусульманського права, але при цьому
ніхто з мусульманських юристів не сприймає Коран ні як книгу права, ні як
кодекс мусульманського права. Лише незначна частина аятів (віршів) Корану
містить нормативно-правові положення тому, що більшість із них стосуються
релігійних питань, точне число яких складно встановити через неподільність
ісламського права та релігії.
Нормативні положення Корану, що носять регулятивний характер, є
кодексом поведінки кожного мусульманина від народження до смерті,
критерієм визначення істинного і хибного, доброго та поганого, дозволеного
і забороненого. З точки зору суб’єктного критерію нормативні положення
Корану поділяються на:
 настанови, що регулюють відносини між Аллахом і людиною, які носять

характер релігійних ритуалів;
 настанови, що регулюють відносини між людьми, які у свою чергу,
мають розподіл на:
1. норми, що забезпечують поширення ісламу;

2. норми, що регулюють шлюбно-сімейні відносини;
3. норми, що регулюють торговельні відносини;
4. кримінальні норми
● Сура − розділ у Корані. Всього 114 сур

● Аят, айат (араб. ‫ آية‬− знак, диво, знамення) − найменший відокремлений
текст Корану, написаний у віршованій формі. В Корані 6236 аятів.
53. Джерела ісламського права.
1.
 Коран (араб. — «читання») — священна книга мусульман і перше за

значенням джерело^мусульманського права, як й усієї
мусульманської цивілізації[7]. Його не можна вважати
систематизованим юридичним документом. Лише незначна частина
Корану стосується питань правових взаємовідносин мусульман, а
також інших віруючих. Більшість положень присвячено питанням
релігії та ісламської моральності. Серед норм, що регулю ють
взаємостосунки людей, Коран містить загальні положення, які мають
форму абстрагованих релігійно-моральних орієнтирів, що надають
простору для тлумачення. Невелика кількість конкретних правил
поведінки виникла здебільшого при розв'язанні пророком конкретних
конфліктів, оцінці ним конкретних фактів або при відповіді на
поставлені йому запитання.
1. Суна — свого роду тлумачення Корану в перші десятиріччя після

смерті пророка Магомета. Суна укладалася протягом кількох століть (із
VII по IX) і мала на меті викласти приклади з життя Магомета для
керівництва віруючими своїх дій. Як і Коран, суна містить мало норм
юридичного характеру, в ній домінують морально-релігійні положення.
Так само, як і Коран, переважна частина нормативних розпоряджень
суни не містить широких принципів-узагальнень, а складається із
конкретних казусів-випадків із життя Магомета.
2. Іджма — третє джерело мусульманського права, за допомогою якого
шукалися відповіді на питання, не вирішені Кораном і суною. Іджма
являє собою узгоджений висновок стародавніх правників (муджтахідів)
к знавців ісламу про обов'язки правовірного, наданий на підставі
тлумачення Корану та суни. Лише будучи записаними в іджму, норми
права, незалежно від їх походження, підлягали застосуванню.
3. Кияс — рішення за аналогією. Правила застосування до нових схожих
випадків розпоряджень, установлених Кораном, суною або іджмою,
причому іджма має більше значення, ніж інші джерела. Судження'за
аналогією -- це засіб тлумачення випадків із життя пророка, його
висловлень або мовчанки, які можна застосувати до вирішення знову
виникаючих конкретних ситуацій. За допомогою судження за
аналогією, виходячи із нормативних розпоряджень Корану і суни,
пропонувалося рішення для даного конкретного випадку, тобто
тлумачення і застосування права. Отже, мусульманське право
засноване на принципі авторитету.
54. Іджма як джерело ісламського права.

Варто виділити іджму, яка є своєрідним засобом усунення прогалин у
мусульманському праві в тих випадках, коли ні Коран, ні Сунна не можуть
надати переконливої відповіді на посталі питання. Іджма являє собою
узгоджений висновок стародавніх правників (муджтихідів) як знавців ісламу
про обов’язки правовірного, наданий на підставі тлумачення Корану та
Сунни, і є третім джерелом мусульманського права, за допомогою якого
знаходилися відповіді на питання не вирішені Кораном і Сунною. В іджмі
з’явилася догма про непогрішність і єдність мусульманського суспільства. Ця
доктрина мусульманського права, яка будується на принципах ісламу таких
як «моє суспільство ніколи не прийме помилкового рішення» та «те, що
мусульмани вважають справедливим, є справедливим в очах Аллаха».
Таким чином, іджма – це узгоджена думка ісламських правознавців і
богословів стосовно релігійних і правових питань, що потребують
практичного застосування положень Корана та Сунни. Іджму є сенс
розглядати як засіб прогресу, що дозволяє забезпечувати вирішення
правових ситуацій при суворому дотриманні релігійних вимог, і тим самим,
забезпечує адаптацію догм класичного ісламського права до реалій
суспільного життя.
55. Провідні галузі ісламського права
У працях мусульманських вчених-юристів відсутня класичний римський поділ

на публічне і приватне право.
До основних галузей мусульманського права відносяться кримінальне право,
судове право та сімейне право.
Деліктне (кримінальне) право (укубай) встановлює заходи кримінально-
правової відповідальності для людини: живої, при здоровому розумі,
повнолітньої. До найтяжчих правопорушень належать злочини проти
держави і релігії (посягання на «права Аллаха»).
Цивільне право (муамалат) закріплює цивільно-правові відносини,
забезпечує захист п'ятьох основних цінностей ісламу: релігії, життя, розуму,
продовження роду і власності. Посягання на них вважається злочином і
розглядається як заборонене Аллахом діяння. Верховне право на будь-яке
майно визнається за Аллахом. З посиланням на волю Пророка забороняється
розглядати землю і воду як об'єкти власності.
Особливе місце в регулюванні майнових відносин належить такому
інституту цивільного права, як вакуф. Вакуф — це власність, найчастіше
нерухома, відказана державою або приватною особою на релігійно-
добродійні цілі. За мусульманським правом особа, яка віддала річ у вакуф,
утрачала право власності на неї, але зберігала за собою право виступати
управляючим вакуфом (мутавалі).
Мусульманське право не знає торгового права як самостійної галузі, проте
приділяє увагу різним формам комерційних об'єднань.
Крім зазначених галузей у мусульманській системі права існують:
1) «владні норми» — система норм, що регулюють сферу державно-правових
і адміністративно-правових (у тому числі фінансових) відносин;
2) судове право — система норм, що регламентують порядок створення,
функціонування і компетенцію органів правосуддя
3) міжнародне право (сійар) — система норм, що регулюють
взаємовідносини як мусульманської держави на міжнародному рівні, так і
між мусульманами в межах країни. Норми міжнародного права
забезпечуються нарівні з іншими внутрішньодержавними нормами тими ж
самими засобами.
У кожній із цих галузей права юридичні норми переплетені з релігійними
нормами.
Нині активно розвиваються такі галузі права як конституційне,
адміністративне, судове, міжнародне. У них різний ступінь обтяженості
релігійними мусульманськими канонами: більший — в особистому і
сімейному праві, менший — у кримінальному і фіскальному.
56. Галузь права особистого статусу в ісламському праві та її особливості.

У системі мусульманського права є галузь «право особистого статусу»,
відсутня у континентальному і загальному праві. Вона регулює сімейні,
спадкові та деякі інші відносини, її провідними інститутами є шлюб,
розлучення, спорідненість, матеріальне забезпечення сім'ї, обов'язки у
справі виховання дітей, заповіт, спадкування за законом, піклування,
обмеження правоздатності та ін. Вплив Корану тут є традиційно
істотним. Так, юридичними нормами мусульманці заборонено
виходити заміж за немусульманина. Присутні на весіллі свідки повинні
бути мусульманами. Вийшовши заміж, жінка переходить у владу
чоловіка, повинна уникати зустрічей з іншими чоловіками, не
показуватися в громадських місцях. Чоловіку дозволяється
застосовувати до дружини покарання. Розлучення вважається
здебільшого односторонньою дією, яка виходить від чоловіка.
Спадкова частка жінки становить половину частки чоловіка та ін.
Тимчасовий шлюб, мут’а форма шлюбу в ісламі, що укладається на певний
термін
(від 1 години до 99 місячних років).
Тимчасовий шлюб дозволено у шиїтів та заборонено у сунітів.
Таля́к (араб. ‫ )الطالق‬− розлучення в ісламі, що ініціюється чоловіком. У сунітів
трьохкратна вимова “таляк” означає розлучення без права повернення, у
шиїтів потрібно фактично розвестися.
Хула − розлучення, що ініціюється дружиною (якщо чоловік не виконує свої
подружні обов'язки, або жінка втратила почуття до нього). При цьому
дружина має матеріально компенсувати розлучення за надану їй свободу.
Дружина віддає чоловікові свій махр чи іншу власність.
Мубарат – розлучення за взаємною згодою.
Махр (араб. ‫ — مهر‬букв. «плата за наречену») − в ісламському сімейному
праві, майно, яке чоловік дарує дружині при укладенні шлюбу.
Ідда − певний проміжок часу, протягом якого жінка після розлучення або
після смерті чоловіка не повинна вступати в шлюб та статеві стосунки. Для
вагітної жінки ідда припиняється з пологами, в інших випадках вона триває
три місячних цикли, для вдови − 4 місяці 10 днів, після чого жінці знову
дозволяється виходити заміж.
57. Правове становище жінки в ісламі
Шаріат (ісламський спосіб життя) та фікх (ісламське право) передбачають

деякі відмінності ролей чоловіка та жінки в галузі прав і обов'язків.
Відмінності виражаються в питаннях шлюбу, розлучення, юридичного
статусу, одягу та освіти.
Іслам дає жінкам право на особисте майно. Через відсутність у жінок
фінансових зобов'язань (за сім'ю, наприклад), деяких фінансових прав у
чоловіка більше. Однак мусульманські жінки історично мали права власності,
аналоги яких на Заході були дані порівняно недавно.
Іслам дозволяє жінкам працювати при дотриманні певних умов, наприклад,
жінка не може залишатися наодинці з чоловіками. Її робота не повинна
заважати важливішим речам, наприклад турботі про дітей. Бажано, щоб в
жіночих навчальних закладах, спортивних центрах працювали жінки, а не
чоловіки.
Деякі ісламські школи не дають жінці права зайняти посаду судді. Інші
(ханафітського мазхабу) говорять про заборону тільки на кримінальний суд і
дозволяють вести цивільні справи. Це пов'язують з бажанням захистити жінку
від тягаря розгляду жорстоких, кривавих кримінальних справ.
В ісламі жінці гарантується право самій вирішувати питання про своє
заміжжя, так само як і вимагати розірвання невдалого шлюбу.
Якщо чоловік розлучився зі своєю дружиною, то він не має права зажадати
назад речі, подаровані ій на весілля. Якщо дружина хоче розірвати шлюб, то
вона може повернути весільні подарунки своєму чоловікові.
На сучасному етапі в деяких мусульманських країнах, наприклад Єгипті та
Марокко залишаються дискримінації в галузі освіти і роботи. Структура
зайнятості в мусульманському світі різна: 16 % пакистанських жінок
економічно активні. В Індонезії цей показник 52 %.
Ісламська революція в Ірані 1979 року значно обмежила права жінок. Досі
Іран є лідером серед ісламських країн (тобто країн, де норми шаріату
закріплені на законодавчому рівні) з активності жінок у суспільному житті.
Але до 1979 року Іран був світською країною, тому сучасний рівень прав
жінок не йде ні в яке порівняння з тим, що був в цій країні до революції. Вже
навесні 1979 року жінками були влаштовані демонстрації проти
обов'язкового носіння хіджабу та інших обмежень.
58. Галузь кримінального права (укубай) в ісламському праві та її

особливості.
Традиційне ісламське деліктне право поділяє усі злочинні діяння на три групи
в залежності від того:
по-перше, чиї права порушуються цим злочином;
по-друге, чи визначено міру покарання за вчинення злочинного діяння
Кораном або Сунною
Деліктне (кримінальне) право – ця галузь мусульманського права покликана
забезпечити захист п”яти основних цінностей ісламу, а саме: віри, життя,
розуму, продовження роду та власності. Оскільки зазначені цінності
визначені ісламом, то посягання на них є злочином, тобто воно розглядається
як заборонене Аллахом діяння, за яке він безумовно карає.
Найбільше поширення отримала класифікація у відповідності з якою злочини
поділяються на три групи: хадж, кісас і тазир.
До злочинів групи „хадж” входять найбільш небезпечні діяння, що
посягають на „права Аллаха” (тобто інтереси всієї мусульманської общини), і
які тягнуть за собою покарання однозначно визначені Кораном або Сунною.
До цієї групи входять такі злочини: крадіжка, перелюбство, розбій,
вживання спиртних напоїв, бунт, зрада ісламу.
До злочинів категорії „кісас” входять протиправні діяння за споєння яких
призначається визначена санкція, яка має назву „кісас”, що означає
заподіяння злочинцю шкоди рівної наслідкам його діяння. Основними
злочинами цієї категорії є вбивство і тілесні
ушкодження незворотнього характеру.
До злочинів групи „тазир” входять протиправні діяння, які посягають на
„права Аллаха” або на приватні інтереси, за скоєння яких в джерелах не
визначена конкретна міра покарання і вона може змінюватись з урахуванням
об’єктивної або суб’єктивної сторін діяння. До таких злочинів, зокрема,
належать: невиконання деяких релігійних обов’язків, порушення зобов’язань
за угодами, шахрайство, чаклунство, порушення правил поведінки в
громадських місцях та інші. Міри покарання за скоєння зазначених діянь
досить різноманітні, до них можна віднести: усний осуд, позбавлення волі,
штраф, тілесні покарання, смертну кару та інші.
Підставами для застосування „тазиру” є зізнання злочинця, показання свідків.
На відміну від „хаджу” і „кісасу”, „тазир” може застосовуватись і до
неповнолітніх.
59. Галузь цивільного права (муамалат) в ісламському праві.

Цивільне право (муамалат) утворюють приписи, які стосуються питань
власності, угод та їх забезпечення, виконання зобов’язань і т.п., тобто ця
галузь упорядковує цивільно-правові відносини. Це, зокрема, знаходить свій
прояв у тому, що за Аллахом визнається верховне право на будь-яке майно.
Крім того, з посиланням на волю Пророка, забороняється розглядати землю і
воду в якості об’єктів власності.
До сфери публічного права умовно можна відносити право «владних норм»,
що представлено, перш за все, конституційним правом, військовим правом,
трудовим правом і деліктним правом, а також ісламським міжнародним
правом. Конституційне право регулює питання організації та функціонування
апарату ісламської держави, насамперед – інституту глави держави – халіфа.
Ісламське військове право, складається з сукупності правових правил, що
містяться в основних джерелах ісламського права, а також розроблених
ісламсько-правовою доктриною, що регулюють правила ведення війни і
застосування військової сили ісламською державою як проти інших держав,
так і усередині неї. Трудові відносини регулюються нормами, спрямованими
на організацію праці, де встановлені основні права й обов’язки працівників і
роботодавців.
Інститути цивільного права
Маджалла (1869-1876) – найбільша кодифікація норм мусульманського
права, що в основному регулювала відносини цивільно-правового характеру,
проведена в Османській імперії.
Закят – обов’язковий річний податок, один з п’яти стовпів ісламу.
Вакуф – це рухоме або нерухоме майно, що приносить дохід, відказане
державою або приватною особою на релігійно-добродійні цілі (аналог трасту
в англійському праві). Майно, відказане на користь релігійної установи, за
мусульманським законодавством вважалося власністю цієї установи. Воно не
може бути об’єктом купівлі-продажу, дарунку або заповіту, не підлягає
державному оподаткуванню.
Такафу'л – в перекладі з арабської: надання взаємних гарантій. Договір
страхування в ісламському праві.
Риба (лихварство) − позика грошей під проценти. В ісламі заборонено
60. Міжнародне право з позицій ісламу. Джихад в ісламському праві.
Ісламське міжнародне право, що має назву сийар, складається з
сукупності норм, що можуть бути віднесені як до сфери публічного, так
й до сфери приватного права, оскільки охоплюють положення, які
регулюють відносини ісламських держав з неісламськими, а також
відносини мусульман як індивідів з немусульманами. З позиції ісламу
світ поділяється на декілька груп держав: Дар аль-іслам (Світ
ісламу), куди входить уся територія ісламських держав, на яку
поширюється юрисдикція ісламського права; Дар аль-харб (Світ
війни), куди входять території неісламських держав, з якими ісламські
держави знаходяться у стані війни; Дар Аль-Агд (Світ договору), куди
входить територія, над якою мусульмани не установили свого
контролю, але мають домовленості. Ісламське міжнародне право є
динамічною галуззю права, що намагається пристосовуватися до
сучасних реалій світового співтовариства, зокрема в питаннях участі
ісламських держав у міжнародних організаціях, укладання
міжнародних договорів і конвенцій, а також у питанні прав і свобод
людини.
В ісламській правовій доктрині права та свободи людини мають
божественне походження і засновані на релігійних нормах, виражених
у Корані та Сунні. У мусульманському праві права людини
розглядаються як права ісламської умми (общини) в цілому, а не як
права індивідуума, і поділяються в залежності від релігійної
приналежності на сфери прав мусульман і прав немусульман із
домінуванням прав перших.
В ісламській концепції прав людини виділяють такі найбільш важливі
принципи як свобода, що заснована на дозволі того, що не заборонено
ісламом; гідність, що визначає виключне місце людини серед усіх
творінь Аллаха; рівність мусульман незалежно від кольору шкіри, мови,
національного походження; справедливість, яка повинна бути
покладена в основу міжособистісних відносин і вирішення спорів між
індивідами.
Джихад» звичайно перекладають як «священна війна». Але це
абсолютно некоректний переклад. Це наближення значення цього
поняття до того, як його можуть зрозуміти християни або європейці,
котрі не знають мусульманської культури. У буквальному значенні
«джихад» означає «старання, прагнення» і поділяється на малий і
великий «джихад». Великий джихад — це боротьба із внутрішніми
вадами і гріхами. Малий джихад може включати в себе воєнний
компонент — війну з невірними і війну, передусім, спрямовану на
захист ісламу. Узагалі, «джихад» — поняття дуже широке. І є абсолютно
чудові думки на цю тему, під якими підпишеться будь-який європеєць:
«Найкращий джихад — це слово правди перед несправедливим
правителем».
У поточному контексті, за шаріатом, ситуація виглядає таким чином.
Мусульмани розглядають іслам не тільки як релігію, але і як
співтовариство віруючих. Там уся сукупність віруючих розглядається
незалежно від їхніх конфесійних відтінків, як певна єдина громада —
умма. А вся сукупність ісламських земель — це, передусім, землі, на
яких було проголошено іслам, дар уль-іслам, — розглядається як
спільне надбання.
61. Еволюція ісламського права та його пристосування до нових умов.

Як зазначає М. М. Марченко, з розвитком суспільства дуалізм правових
систем мусульманських країн не тільки не зникав, а, навпаки, все більше
посилювався. Це пояснюється багатьма причинами, і передусім –
ускладненням соціально-економічних, політичних та інших відносин
усередині самого суспільства, що на певному етапі вже не можуть
регулюватися тільки за допомогою релігійних норм і догм. Це зумовлено
також розширенням і поглибленням зв’язків між різними країнами, у тому
числі ісламськими й неісламськими, що об’єктивно вимагають розвитку не
так релігійної, як світської нормотворчості. Нарешті, аж ніяк не другорядними
причинами посилення правового дуалізму в мусульманських країнах є факти
об’єктивного «вростання» мусульманського права в правові сім’ї й системи
інших країн, фактори вестернізації, вплив західного права на правові системи
мусульманських країн. Є й інші причини посилення дуалізму і пристосування
існуючих у мусульманських країнах правових систем, до постійно
змінюваного економічного і соціально-політичного середовища у світі. Їх
багато, і вони дуже різноманітні. Але всі вони разом і кожна зокрема
зумовили в ряді мусульманських країн радикальну модернізацію правових
систем, проведення в багатьох із них прозахідних правових реформ,
кодификацію законодавства, реорганізацію судових систем та ін. Р. Давид
зазначає, що правові системи мусульманських країн у їх сучасному вигляді
дуже різні, оскільки суспільний розвиток цих країн також дуже різний, як
неоднакові і традиції. Єгипет, Малі, Пакистан, Індонезія різняться між собою
за багатьма параметрами. Загальну картину правових систем
мусульманських країн у зв’язку з цим дати дуже важко. Установивши загальні
риси, він запропонував виокремити три групи країн. Але нині необхідно
внести зміни в запропоновану ним класифікацію, бо перша група, що
становила країни з мусульманським населенням, які стали соціалістичними
республіками, зникла з політичної карти світу.
62. Компетенція ісламських судів на сучасному етапі.
З середини XX ст., коли більшість країн Арабського Сходу стали незалежними,
розпочався новий етап розвитку їх судових систем. Однак і на цей час
функціонують два види судів: традиційні релігійні та світські.
В основі традиційних релігійних судів лежать норми мусульманського права,
більшість яких кодифіковано. Нерідко діє кілька рівнозначних
мусульманських судів різного толку — сунітські, джафаритські (Іран, Лівія),
спеціальні суди для друзів[16] (Сирія, Ліван), а також — верховні
мусульманські суди, які виконують функції апеляційних інстанцій (Ліван,
Йорданія, Лівія — у кожній із країн є свої особливості). До юрисдикції цієї
групи судів належить розгляд справ особистого статусу мусульман і деяких
інших спорів.
Наведемо як приклад судову систему Саудівської Аравії:
• суд першої інстанції (один каді) — вирішує шлюбно-сімейні справи і
незначні цивільно-правові спори;
• загальні суди (три каді) — розглядають кримінальні правопорушення;
• апеляційний суд — має палати з кримінальних, шлюбно-сімейних та інших
питань;
• Найвища судова рада — здійснює контроль за мусульманськими судами і
відіграє роль апеляційної інстанції у найважливіших кримінальних справах.
На цей час багато традиційних судів занепали в результаті або їх державної
ліквідації (у Туреччині в 1924 p.), або самоліквідації (Єгипет, Туніс, Пакистан,
Алжир, Марокко, Гвінея, Малі), але не зникли повністю.
Поряд із мусульманським правом світські суди застосовують «сучасне право»
західного зразка. Роль цих судів зростає.
63. Поняття та географія поширення індуського права. Етапи формування

індуського права.
Індуське право — це сукупність релігійних, моральних і правових норм, яка
склалася на основі релігії індуїзму і підтримана державою.
Індуське право віднесене до релігійно-общинної групи (підтипу) правових
систем, оскільки:
• сформувалося у Стародавній Індії під помітним впливом міфологічних і
релігійних уявлень, поєднаних в індуїзмі, і разом із ним зберігає дотепер своє
регулююче значення;
• тісно пов'язане з традиційними індуськими соціальними інститутами —
общиною, варно-кастовою структурою, що характеризуються як усталеністю,
так і здатністю пристосовуватися до мінливих умов життя.
Регіони поширення. Індія та інші країни Південно-Східної Азії (Пакистан,
Бірма, Сінгапур, Малайзія). Індуїзм сповідають общини й у країнах Східної
Африки (Танзанія, Уганда, Кенія).
На відміну від ісламу та інших релігій індуїзм не є чітко сформульованою
теологічною доктриною і не вимагає від своїх прихильників вірності одному
віровченню. Однак основні положення, що містяться у ньому, підтримуються
більшістю індусів, незалежно від їх релігійних переконань.
Етапи формування індуського права

Індуське право є однією з найдавніших правових систем світу. Історія його
формування пов'язана з історією виникнення його класичних джерел.
Вивчаючи історію індуського права, можна навести таку періодизацію її
історії:
перший етап пов'язано з епохою вед, коли формувалися релігійно-
ідеологічні засади індуського права (з XIV по VI ст. до н.е.);
другий етап пов'язано з появою смрити - священних текстів індуїзму (з IV по
III ст.до н.е.);
третій етап пов'язано з появою дхармашастр - давньоіндійські тексти, які
описують релігійні правила поведінки, а також стародавні закони.(II ст. до
н.е. — IV ст. н.е.)
четвертий етап пов'язаний з появою коментарів до дхармашастр —
нібандхази (у XI ст. і формувалися до кінця XVII ст.).
64. Специфічні риси класичного індуського права. Кастова система.

Індуське право — це сукупність релігійних, моральних і правових норм, яка
склалася на основі релігії індуїзму і підтримана державою.
Індуїзм − релігія, корені якої ведуть до ведичної цивілізації. Є найдавнішою

релігією, третьою за кількістю послідовників у світі після християнства та
ісламу.
• Політеїстична релігія, яка надає можливість, вірити в багатьох богів,

або ж взагалі бути атеїстом
• Вчення про карму. Карма − всесвітній причинно-наслідковий закон,
згідно якого дії людини визначають її долю: всі добрі і погані вчинки
людини на землі створюють зародок її наступного існування.
Сансара − нескінченний цикл народжень, смертей, реінкарнації,
обмежених кармою.
• Кастовий поділ
Характерними ознаками індуського права є:

1) індуське право є складовою частиною релігії індуїзму.
2) персональний характер дії права. Норми індуського права поширюються

лише на осіб які сповідують індуїзм та його течії (вішнуїзм та шиваїзм), а
також буддизм, сикхізм та джайнізм.
3) кастовий характер індуїзму взагалі і індуського права зокрема. Каста

характеризується як соціальна спільноту або групу в складі індійського
суспільства. Відносини всередині касти і з членами інших каст регулюються
спеціальними нормами поведінки;
Кастовий поділ
Важливо відрізняти касти від варн. Сучасні касти є поняттям значно вужчим
за стародавні варни. Якщо варн лише 4 (зрідка так званих «недоторканих»
називають п'ятою варною), то каст сотні, кожна зі своїми власним місцем в
суспільній ієрархії, звичаями, традиціями, релігійними особливостями та
власним походженням. Варна - це соціальна група в складі індійського
суспільства. Її риси: належність по народженню, спадкоємна, ендогамна
(можна одружуватися лише на представниках своєї варни), закрита для
проникнення сторонніх, традиційно спеціалізується за колом занять,
жорсткий ієрархічний порядок варн. Каста - це також замкнена група, що має
визначене місце в соціальній ієрархії, але вона чітко пов’язана з певною
професією. Відносини всередині касти і з членами інших каст регулюються
спеціальними нормами поведінки. Є 4 варни: брахмани (священики), кшатрії
(воїни), вайшиї (купці) і шудри (слуги і ремісники). Недоторканні - окремо,
найнижча варна, що перебувала поза сферою правового регулювання
індуського права, яке стосувалося її тільки в питаннях обмеження
правоздатності. Перехід з однієї касти в іншу не допускався. Принцип чистоти
касти - не можна було встановлювати контакти з членами нижчих каст. Ці
норми застосувалися судами Індії аж до 1949 року. Наприклад, суд визнавав
шлюб між представниками різних каст недійсним, а дітей, народжених у
такому шлюбі, — незаконнонародженими. Відповідно до Конституції Індії,
прийнятої в 1950 році, були скасовані всі норми, згідно з якими належність до
каст спричиняла відповідні юридичні наслідки для їх членів. Незважаючи на
спроби держави змінити правила поведінки в цій сфері, велика кількість
індусів продовжують жити, дотримуючись давніх принципів кастового поділу.
65. Поняття “дхарма” в індуському праві.

Дхарма — це релігійно-моральний обов'язок, виконання якого веде до
прикінцевої, головної мети життя кожної людини, так званої «мокши» (тобто
повного звільнення). Дхарму можна описати як сукупність встановлених
норм і правил, дотримання яких необхідно для підтримки космічного
порядку. Поняттю дхарми важко знайти еквівалент. Слово «дхарма»
буквально перекладається як «той, що утримує або підтримує» (від
санскритського кореня дхарм — «підтримувати»). Залежно від контексту,
дхарма може означати «моральні підвалини», «норми моральної
поведінки», «порядність» (в універсальному значенні), загальному
«релігійний обов'язок», «універсальний закон буття» і т.ін. Термін вказує не
на конкретний, а на фундаментальний закон. У давній європейській
філософії аналог — лоґос. У давньокитайській — дао.
Кожна стадія життя людини та кожна каста (які належать до однієї з чотирьох
варн: брахманів, кшатріїв, вайшиїв та шудр) мають свою дхарму. Одночасно,
дхарма — це зібрання правил, обов'язкових для кожного індуса, що
регламентують його віру, поведінку та відрізняють від людей, які
сповідують будь-яку іншу релігію. Право органічно охоплюється цим
зібранням правил.
Ідеї дхарми - це головні принципи індуїзму. Дхарма не розрізняє релігійні та
юридичні обов’язки. Ідея суб’єктивних прав не реалізується дхармою, бо її
основа – комплекс обов’язків. Дхарми викладені у дхармашастрах,
невід’ємними від яких є нібандхази – коментарі до дхармашастр.
66. Джерела індуського права.

1. Найстаріші — веди (Ригведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа) —
священні книги в яких містяться божественні для індусів приписи. Вони були
створені близько II тисячоліття до н. е. у формі релігійних пісень, молитов
і висловів. Хоча веди і є джерелом релігії і права, проте реальний вплив вед
на суспільні відносини останніх сторіч був вкрай незначним. У ведах мало
норм права. Вони не є безпосереднім джерелом права, а лише ідеологічним
підґруням для створення інших джерел.
2. Смрити (8 - 2 ст до н.е.) - релігійні, наукові і правові трактати, які
коментують веди. Якщо текст смрити суперечить ведам, то він не може
застосовуватися. Смрити різняться між собою, бо вони створювалися в різні
епохи і кожен автор прагнув врахувати нові звичаї, що постійно
народжувалися.
2. Дхармасутри — перші відомі збірники зафіксованих у письмовій формі
конкретних правових норм, що визначають, як повинна поводитися людина
відповідно до свого місця в кастовій ієрархії стосовно богів, царя, священиків,
предків, членів своєї родини, сусідів, тварин. Найстаріші дхармасутри —
Гаутами, Баудхаяни, Апастамби, Васиштхи — виникли в VI—III століттях до н.
є.
2. Дхармашастри — збірники норм (дхарм), які створювались у
брахманських школах і мали форму віршів. Найвідоміші з них — закони
Ману, закони Яджнавалк'я, закони Нарада, що, як гадають дослідники
минулого, складені в період між І століттям до н. є. і III—VI століттями н. є. У
них вперше даються відносно впорядковані і зрозумілі норми, що за
сучасними поняттями відповідали б нормам цивільного, кримінального і
процесуального права.
2. Артхашастри — твори, що охоплюють філософські, соціально-
політичні й економічні проблеми державної діяльності. До нас дійшла одна
артхашастра, приписувана Каутільє — раднику царя Чандрагупти. Головний
її зміст — розгляд дхарми царя, внутрішньої і зовнішньої політики, у центрі
уваги якої стоїть поняття вигоди, користі (артхи). Дхармашастри
визнають артхашастру як джерело права, однак дхармашастри мають
пріоритет над артхашастрами.
2. Нибандхи - збірники коментарів до дхармашастр. Їх мета — пояснити
часто незрозумілий зміст дхармашастр, усунути явні суперечності між
ними, зробити їх доступнішими простим людям. Автори брали зі старих
текстів і систематизували відповідні уривки, щоб їх можна було застосувати в
сучасних їм умовах. У такий спосіб було “модернізовано” чимало норм, а
багато застарілого юридичного матеріалу зовсім вилучено з правового
обороту. Найавторитетнішим текстом з цих джерел права вважається
“Митакшара” — коментар до законів Яджнавалк'я, складений у XI—XII
століттях. Ще одним визнаним збірником коментарів був “Дайябхага”,
створений у XII столітті. Вналідок усього цього в XI—XII століттях
поступово склалися дві правові школи — Дайябхага і Митакшара, які дали
початок численним родинним школам і набули поширення по всій Індії.
7. Місцеві звичаї, що застосовували певні касти й родини. Ці звичаї

повинні враховуватися судом при тлумаченні норм смрити і коментарів, а
можуть навіть мати пріоритет перед ними. За законами Ману і Яджнавалк'я,
слід утримуватися від застосування правила поведінки, встановленого
текстами, якщо суспільство його не сприймає.
Законодавство й судова практика ніколи не визнавалися джерелами
індуського права. Вони розглядаються як виправдане для управління явище,
яке має тимчасовий характер, і через те не можуть містити норм права, поза-
як норми права повинні мати постійний характер.
67. Сфера застосування індуського права в правовій системі сучасної Індії.

У національній правовій системі сучасної Індії рамки використання
традиційного індуського права обмежені. На сьогодні індуське право
безпосередньо використовується при розгляді таких питань, як: регламент
особистого статусу, включаючи шлюб і розлучення, неповноліття й
опікунство, споріднення, усиновлення, сімейна власність, аліментні
зобов'язання, спадкування, релігійні інститути, спільна власність, елементи
договірного права, кастове право й відлучення від релігії. Для застосування
цього права були створені окремі суди панчаятів — суддів, які обираються
населенням зі свого середовища й виконують обов'язки на громадських
засадах. Суди панчаятів у всіх штатах є початковою інстанцією щодо
цивільних справ. Однак їх компетенція значно обмежена — вони
розглядають будь-які побутові суперечки між членами общини, сусідами
(пошкодження рослин, худоби, начиння, усунення перешкод у користуванні
майном, ріллі), майнові спори на суму не більше 1 тис. рупій, порядок
користування спільним або громадським майном та деякі інші юридично
прості спори, застосовуючи при цьому здебільшого норми традиційного
права.
Іншими словами, сфери впливу індуського права — цивільні та сімейні

відносини, касти, релігійні інститути.
Індуське право в Індії відіграє незрівняно меншу роль, ніж мусульманське

право в сучасних мусульманських країнах. Воно втратило своє традиційне
значення часів британської колонізації, вимушено поступившись місцем
англійському загальному праву, яке у модифікованому вигляді продовжує
зберігати свої позиції.
68. Джерела права сучасної Індії.

Головними джерелами індійського права є закон і судовий прецедент.
Обидва ці джерела повинні відповідати основним положенням Конституції.
На основі судових прецедентів в Індії виникло так зване каузальне (судове)
конституційне право, яке істотно доповнює і змінює зміст конституційних
норм.
Конституція Індії зобов'язує всі вищі суди слідувати судовому прецеденту,

виробленому Верховним Судом і високими судами штатів. Якщо високий суд
штатів пов'язаний власними рішеннями, то Верховний Суд має право не
керуватися ними. На відміну від англійського прецедентного права, в Індії
судовий прецедент публікується із санкції держави.
Використання правового звичаю як джерела індійського права залежить від

того, чи є відсильна норма на нього в письмовому праві. При цьому
застосування звичаю санкціонує не лише законодавство в межах
територіального права (тобто індійського права), але й кодекси, прийняті
відповідно до індуського та ісламського права.
Значну роль відіграють конституційні звичаї, які юридично закріплюються в

рішеннях Верховного Суду і містять тлумачення Конституції, а інколи
інкорпоруються поправками до її тексту.
За своєю структурою індійське право має дуалістичний характер, який

полягає в існуванні правових елементів, які належать до різних правових
сімей (англо-американської та релігійної).
Основні галузі індійського права склалися в період британської колонізації, і,

відповідно, на структуру і зміст цих галузей вплинуло загальне право.
69. Індуське право та право Індії: співвідношення систем.

Після проголошення незалежності Індії (1950 р.) виникла необхідність у
реформуванні законодавства. Були переглянуті деякі інститути індуського
права з метою їх модернізації з урахуванням європейського і насамперед
англійського права. Реформи торкнулися сфер регулювання, які перебували у
виключному віданні індуського права, перш за все догматів про касти.
Наприкінці 40—50-х років XX ст. прийнято низку законів, що стали поштовхом
для змін у свідомості суспільства. У 1949 р. було видано закон про
легітимність індуських шлюбів, незалежно від сповідуваних релігій і
належності до різних каст. Конституцією Індії 1950 р. визнано рівноправність
каст і юридичну повноправність «недоторканних», закріплено рівність осіб,
що одружуються. На основі положень цієї Конституції скасовано усі правила,
що встановлювали відповідальність за порушення понять про кастову
належність. У 1955 р. законом про шлюб було заборонене багатоженство,
було передбачено розлучення. Шлюб став розглядатися як договір. Було
передбачено згоду на шлюб, встановлено мінімальний шлюбний вік як для
чоловіків, так і для жінок, скасовано правило індуського права, за яким
шлюб між представниками різних каст вважався недійсним, якщо жінка
належить до вищої касти або вдова з вищої касти удруге виходить заміж. Діти
від такого шлюбу визнавалися законно народженими.
Істотні зміни у правову систему було внесено законами про неповнолітніх і

опікунство, про спадкування, про усиновлення і виплату коштів на утримання
членів сім'ї (аліментних зобов'язань). У результаті роботи з кодифікації
індуського права:
1) звузилася сфера дії звичаїв;

2) розширилася сфера чинності закону і судового прецеденту;
3) індуське право перестало бути однаковим, а дхарма втратила своє
традиційне значення зводу правил, покликаних спрямовувати поведінку
людей.
На цей час модернізацію законодавства та істотний відхід від дхарми

стимулюють керівники держави. Робляться спроби сформувати національну
правову систему, що ґрунтується на національно-територіальному, а не
релігійному принципі.
У національній правовій системі сучасної Індії рамки використання

традиційного індуського права обмежені:
1) сферою сімейно-шлюбних відносин — народження дітей поза шлюбом,

опікунство, усиновлення, шлюб, нерозділена сім'я з двох-трьох поколінь і
поділ майна; спадкування майна вмерлого родичами, включаючи неподільне
майно;
2) питаннями участі сім'ї та общини в релігійних і добродійних
пожертвуваннях;
3) питаннями суспільного характеру — переважне право на купівлю, клятва,
передача майна через заповіт або інший документ тощо;
4) внутрішньо-кастовими і міжкастовими відносинами (відлучення від каст та
ін.).
Іншими словами, сфери впливу індуського права — спадкування, шлюб,
касти, релігійні інститути.
Індуське право в Індії відіграє незрівнянно меншу роль, ніж мусульманське

право в сучасних мусульманських країнах. Воно втратило своє традиційне
значення часів британської колонізації, вимушено поступившись місцем
англійському загальному праву, яке у модифікованому вигляді продовжує
зберігати свої позиції.
70. Кастовий розподіл в сучасній Індії.

Останній раз відомості про кількість каст були опубліковані в 1931 (3000 каст).
Але ця цифра не обов'язково включає всі місцеві підкасти, які функціонують
як самостійні соціальні групи.
Не дивлячись на те, що касти в Індії існували протягом більш ніж двох

тисячоліть, їх вплив і значимість в суспільстві (особливо в містах) поступово
втрачається, хоча в сільській місцевості цей процес йде досить повільно. У
великих містах касти особливо швидко втрачають своє значення серед
ліберальної інтелігенції, а також в бізнес-співтоваристві.
Конституція Індії 1950 року визнала рівноправність каст і юридичну

повноправність недоторканних. Індійські громадяни мають право отримати
кастовий сертифікат як доказ приналежності до касти. При цьому,
Конституція Республіки Індія від 1950 забороняє вживати поняття
«недоторканні» і визначає дискримінацію за ознакою недоторканості (але не
за ознакою касти взагалі) як кримінальний злочин. Державні органи не
мають права цікавитися кастовою приналежністю людини, замість поняття
каста в документах вживається термін «громада». Кастова ієрархія
зберігається тільки в сфері ритуалу і приватного життя, регламентуючи
побутові і релігійні відносини індусів. Юридично, в цивільному відношенні,
всі індійські касти рівні. У 1997 році Президентом Індії був обраний Кочерів
Раман Нараянан, що походив з касти недоторканних. Основним автором
проекту Конституції Індії та її першим міністром юстиції був Бхімрао Рамджі
Амбедкар, що теж походив з касти недоторканних.
Якщо прийом в джати (спадкові професійні касти «походження»), що

займають своє місце у внутрішній структурі варн для сторонніх все ще
заборонений, то прийом в недоторканні джати (в касти, що стоять поза
системою варн) - можливий. У недоторканних існують спеціальні ритуали
прийняття в джати.
Звичайно, кастова система в сучасній Індії вже давно не має того значення,
яке їй надавалося в давні часи. Зараз відбувається тенденція до скорочення
впливу каст на життя мешканців країни. Якщо раніше майже все визначалося
соціальним походженням, то зараз, то зараз більше значення мають особисті
вміння людини.
71. Поняття та географія поширення іудейського права. Джерела

іудейського права.
Єврейське право є однією з найстаріших правових систем світу: його історія
налічує понад три тисячоліття.
Іудейське (єврейське) право — це релігійно-правова система, що регулює
суспільні відносини всередині єврейської громади, яка сповідує іудаїзм.
Іудейське право поширюється виключно на одну націю — євреїв. Цим
єврейське право відрізняється від усіх інших релігійно-правових систем, таких
як мусульманська, що поширювала свою дію на віруючих різних
національностей. Єврейський народ завжди розглядав єврейське право як
власне національне надбання і як головну й істотну частину своєї культури.
Перебуваючи на чужині, у вигнанні, єврейський народ продовжував існувати
як нація, а не як релігійна секта, постійно й безупинно розвиваючи своє право
— найважливішу національну цінність, у якій яскраво виявляється його
сутність. Право за таких умов виконувало в тому числі й функцію підтримки і
збереження національної й релігійної самобутності єврейської нації. Для
підтримки цього принципу право суворо забороняло дії, спрямовані на
асиміляцію з іншими народами. Зокрема, в іудейському праві панувало табу
на шлюби з неєвреями, звернення до неєврейських судових організацій та ін.
Джерела іудейського права.
Каббала - право в неписаній формі, найдавніше джерело. Правила поведінки

в той період заучувалися напам’ять і передавалися з покоління в покоління в
усній формі, оскільки існувала заборона на її письмову фіксацію. Ця
заборона, яку можна пояснити принципом богообраності єврейського
народу, була спрямована на те, щоб постулати іудейської віри не стали
надбанням інших народів. Зняття заборони на письмове закріплення
іудейського права було викликане побоюванням, що значні блоки норм
можуть бути або перекручені, або забуті й загублені для нащадків.
Святе Письмо — письмові джерела, що набули великого значення в системі
єврейського права. Найважливішим джерелом іудейського права є Старий
Заповіт — частина Біблії, яка складається з декількох книг, написаних до
пришестя Христа.
Серед книг Старого Заповіту особливе місце посідає Тора (П’ятикнижжя
Мойсеєве). Тора — найважливіше, основоположне джерело, що традиційно
розглядається в іудейському праві як своєрідна конституція єврейського
народу. За змістом вона являє собою викладені у віршовій формі різноманітні
заповіді іудаїзму. За структурою вона складається з декількох частин і містить
п’ять книг — «Берешит» (Буття), «Шмот» (Вихід), «Віакра» (Левит),
«Бемідбар» (Числа), «Дварим» (Повторення Закону).
Правила поведінки містяться в першій і п’ятій.
Талмуд - після Біблії це найважливіша свята книга єврейського народу. Він
поділяється на дві основні частини — Мишна і Гемара.
Барайти — тексти, не включені в Мишну і згодом об’єднані в окремі
джерела. Мидраш (або Мидрашим) - тлумачить і інтерпретує Тору.
Звичаї -ті, що визнаються Торою.
Законодавство - постанови й укази мудреців, а не нормативно-правові акти
державного органу.
72. Характеристика правової системи Ізраїлю.
(МОЖНА ЩОСЬ ТРОШКИ ВКРАСТИ З НАСТУПНОГО ПИТАННЯ, ВОНО СЮДИ
ТЕЖ В ТЕМУ)
Правова система Ізраїлю має змішаний характер. У ній перехрещуються риси
романо-германского, загального права і релігійних правових систем —
іудейського, мусульманського і канонічного права. Це пояснюється тим, що
територія сучасного Ізраїлю протягом століть переходила від однієї держави
до іншої.
Відповідно до Декларації незалежності Ізраїль — єврейська держава. Проте
єврейське право не стало основною складовою його права. Історично
склалося так, що на цих територіях проживали не тільки євреї, а й араби, які
становлять близько 20 відсотків населення, і на які, звичайно, не могло
поширюватися іудейське право. Крім того, всередині єврейської громади не
було єдності з питання релігійного чи світського статусу держави.
На сьогоднішній день, як зазначають дослідники, іудейське право
розглядається як одна з підсистем ізраїльського права. Крім іудейського
права в ньому вирізняють ще кілька підсистем. Насамперед це джерела
права, що залишилися в спадщину Ізраїлю від Османської імперії й Великої
Британії. Вони застосовуються на основі Декрету, прийнятого в 1948 р., який
передбачав, що закони, які не суперечать Декларації незалежності і законам
Ізраїлю, зберігають свою юридичну чинність. Окремою підсистемою є
мусульманське право, що застосовується всередині арабської громади
Ізраїлю. Причому згідно із законом про судову владу від 1984 р.
мусульманське право застосовують шаріатські суди, що вирішують питання,
пов’язані з особистим статусом (шлюби, аліменти, розлучення, усиновлення
та ін.). Крім того, як основну підсистему виокремлюють сучасне ізраїльське
право, прийняте після проголошення незалежності.
73. Джерела права Ізраїлю.
Джерела: закони, підзаконні акти, судові прецеденти і правові звичаї.

Специфікою правової системи сучасного права Ізраїлю можна вважати
відсутність конституції як єдиного політико-правового акта, якому
притаманна вища юридична сила в системі джерел права. З деякими
застереженнями можна говорити про те, що в Ізраїлі її заміняють окремі
Основні закони. Прийнято понад десять таких законів (про Кнесет,
президента, уряд, судоустрій, вибори та ін.). Основні закони приймаються і
змінюються в такому ж порядку, як і звичайні. Основна відмінність полягає в
тому, що вони не можуть бути припинені чи змінені постановами про
надзвичайний стан. Ще однією їхньою особливістю є наявність так званих
«укріплених» статей, які змінюються не простою, а кваліфікованою більшістю
голосів членів парламенту. У 1955 р. було закріплено пріоритет Основних
законів над звичайними, а Верховний суд отримав право перевіряти зміст
звичайних законів на відповідність Основним.
Вплив англійського права знайшов свій вияв, зокрема, у визнанні судового
прецеденту повноправним джерелом ізраїльського права, хоча самі
англійські судові прецеденти після 1948 р. не мають обов’язкового характеру.
Суди Ізраїлю зараз орієнтуються більше не на англійську, а на американську
судову практику. Відповідно до закону від 1957 р. кожен суд зобов’язаний
керуватися судовим прецедентом, встановленим вищим судом. Прецедент,
встановлений Верховним судом, є обов’язковим для всіх судів, крім нього
самого. Внаслідок цього в Ізраїлі склався особливий звід прецедентного
права на базі рішень Верховного суду.
Звичаї визнаються джерелом ізраїльського права у разі прямої вказівки
закону або виходячи з багаторічної практики його застосування. Низка
звичаїв набула великого поширення в Ізраїлі (наприклад, обов’язок
роботодавця попереджати працівника про звільнення за два тижні) і
захищаються судовою системою.
74. Сфера застосування іудейського права в правовій системі сучасного

Ізраїлю.
Сьогодні іудейське право регулює тільки деякі види суспільних відносин,
пов’язані з особистим статусом євреїв. Іудейське право застосовується
рабинськими судами, які згідно із законом від 1984 р. є складовими
елементами судової системи Ізраїлю і мають виключну юрисдикцію щодо
всіх справ, що стосуються шлюбів та розлучень, а також деяких інших справ.
Іудейське право активно впливає на право Ізраїлю, що виявляється
насамперед у закріпленні на державному рівні принципів і норм
іудейського права. Так, Декларація незалежності закріпила принцип,
відповідно до якого Ізраїль визнавався єврейською державою. Надалі цей
принцип знаходить своє підтвердження в низці законодавчих актів,
схвалених парламентом. Так, у 1992 р. Кнесет прийняв «Основний закон про
повагу людської особистості та її свободи», у якому говориться, що мета
цього закону — захистити право людини на повагу і свободу, поєднавши його
з основними цінностями Ізраїлю як держави єврейської і демократичної.
Принципи єврейського права нині знаходять широке втілення не тільки в
законах, що регулюють шлюбно-сімейні відносини, а й у кримінальному,
цивільному та трудовому праві.
75. Особливості судової системи Ізраїлю.

На підставі закону «Про судову владу» 1984 р. в Ізраїлі діють як
світські, так і релігійні суди. Судова система Ізраїлю ділиться на дві групи:
загальні суди і спеціальні суди. Загальні суди: мировий, з дрібних позовів,
окружний, верховний. Спеціальні суди: у трудових спорах, у сімейних
справах, транспортні, муніципальні, раввінатські й інші релігійні, військові.
В Ізраїлі діють раввінатський і ісламський релігійні суди, що є
недержавними. Вони створюються релігійними громадами різних конфесій.
До їхньої юрисдикції входить розгляд питань особистого статусу євреїв і
мусульман що є громадянами Ізраїлю (окрім питань усиновлення,
правонаступництва, заповіту і спадкування), а також справи, пов'язані з
управлінням культовим майном і релігійними пожертвуваннями. Вироки
релігійних судів приводяться у виконання відповідно до Закону про судове
виконання 1967 p., як і вироки цивільних судів. Скасувати рішення
раввінатських судів уповноважений лише Верховний суд Ізраїлю. Управління
релігійними судами перебуває у віданні міністра у справах релігій.
Верховний суд Ізраїлю є вищою судовою інстанцією. У його
компетенцію входить розгляд касаційних скарг на рішення і вироки
окружних судів. Верховний суд складається з 12 суддів.
Верховний суд також виступає як Вищий суд справедливості (Багац) -
розглядає скарги громадян на рішення і дії органів влади та їх посадових
осіб. Оскаржити можна дії будь-яких посадових осіб органів державної
влади, включаючи міністрів, Прем'єр-міністра і Президента, а також дії
посадових осіб місцевих органів влади. Наприклад, можна оскаржити
незаконний арешт, відмову у видачі ліцензії на певний вид діяльності, на
незаконне рішення органу влади тощо. Звернутися до Багацу можна тільки у
тому випадку, коли неможливо вирішити питання в суді нижчої інстанції.
Окружні суди розглядають цивільні спори з патентних і земельних
питань, у фінансових і комерційних справах та ін. і кримінальні справи про
тяжкі злочини. Вони є касаційною інстанцією у справах, розглянутих мировим
судом і деякими спеціальними судами.
Мировий суд — це нижча ланка державної судової системи Ізраїлю.
Вони діють у всіх містах та інших великих населених пунктах. Мировий суддя
розглядає всі цивільні спори із ціною, що не перевищує 2.5 мільйонів
шекелів, справи про оренду майна, про використання нерухомості тощо. Він
має право розглядати також кримінальні справи про злочини, покарання за
які встановлені в межах до 7 років позбавлення волі.
У судовій системі Ізраїлю особливе місце належить Державному
контролерові, що діє з 1949 p., головним завданням якого є забезпечення
відповідальності державного апарату перед суспільством. Для реалізації цієї
мети він уповноважений перевіряти законність, економічність і ефективність
дій адміністративних структур і посадових осіб.
76. Сім’я звичаєвого права: загальна характеристика.
Ці системи сформувалися на основі норм-звичаїв, які склалися природним
шляхом, а також правових норм, запозичених у колоніальних держав. Цю
групу становлять правові системи країн, що розвиваються (Африки,
Мадагаскару).
Цій правовій сім'ї властиві такі ознаки:
1. домінування в системі джерел права-звичаїв і традицій, що мають, як
правило, неписаний характер;
2. звичаї і традиції - це синтез норм, міфів, моральних вимог, що склалися
природним шляхом і визнані державою;
3. звичаї і традиції регулюють насамперед відносини груп чи спільнот, а не
окремих індивідів;
4. нормативні акти (писані закони) мають вторинне значення, хоча їх частка
зростає і зростає;
5. правовий прецедент не набуває певного значення як джерело права.
6. юридична доктрина не відіграє суттєвої ролі в юридичному житті цих
суспільств.
Вона поділяється на два підтипи:

 Держав Далекого Сходу (Китай, Японія, Монголія, Корея, Малайзія, Індонезія,
Бірма);
 Країн Африки (40 країн континентальної Африки та Мадагаскар).В чистому
виді традиційна правова сім'я не існувала в жодній країні, але в своєму
первинному вигляді вона існувала за часів первісного суспільства. На даний
час традиційна правова сім'я разом з іншими правовими системами, існує
серед соціальних груп і племен, які проживають в деяких країнах Африки,
Австралії і Океанії, які зберегли патріархальний і доісторичний лад.
Сім'я традиційного права включає найдавніші правові системи, пов'язані з
поняттям традиційного суспільства з його устроєм життя і своєрідним
поглядом на право в системі регуляторів суспільного життя.
Звичаєве право — це правове утворення, яке складається із сукупності
соціальних норм, що мають форму звичаїв і діють не тільки в
ранньокласових, але й у сучасному суспільстві, де формується спосіб
мислення і поведінка населення. Звичаєве право вважається правом общин,
а не правом індивідів, оскільки всі права і обов'язки належать соціальним
общинам. У цю правову сім'ю входять: південно-східне азіатське звичаєве
право, звичаєве племінне право американських індіанців. Проте традиційне
право найповніше відобразилося в африканському звичаєвому праві.
Сім'я африканського звичаєвого права представляє собою форми
регламентації суспільних відносин, що існують у країнах Африки і на
Мадагаскарі, які ґрунтуються на державному визнанні соціальних норм, що
склалися природним чином, і звичаїв, що перетворилися на звичку
населення.
Оскільки протягом тривалого часу норми звичаєвого права мали усний
характер у формі приказок, прислів'їв, міфів, то запис цих звичаїв є першим
кроком до його уніфікації і систематизації. Африканське звичаєве право
зазнало сильного впливу в колоніальний період. Вибір африканськими
державами тієї чи іншої моделі правового розвитку був продиктований
правовими системами колишніх держав метрополії.
Класичне звичаєве право входить у структуру сучасних правових систем
африканських держав, які включають також елементи, запозичені в різних
правових систем.
77. Традиційне африканське звичаєве право: основні риси.

В африканських суспільствах з давніх часів панувало неписане (усне)
звичаєве право, яке відображало напівфеодальний устрій життя
традиційного суспільства. Усний характер звичаїв сприяв усному спілкуванню
і розвитку відносин не лише між індивідуумами, а й у групах, з яких
складається суспільство. Общинна модель структури суспільства направлена
на встановлення гармонії між суспільством та індивідом.
Для африканського звичаєвого права характерний нерозривний зв'язок

правових і моральних норм, зокрема, юридичні і моральні обов'язки не
розрізняються. Звичаєве право спрямоване на забезпечення гармонії і
збалансованості традиційного суспільства, що сприяє відновленню
первинного порядку, або максимально близько до нього.
Одним із найбільш ранніх письмових збірників норм африканського

звичаєвого права вважається правовий збірник XIII ст., відомий під назвою
"Фетха негаст" ("Правосуддя царів"). Цей документ, складений в Єгипті,
регулював взаємовідносини як всередині суспільства, так і на основі
правових традицій ісламу і християнства регулював зовнішньополітичні і
зовнішньоекономічні відносини. В XVI ст. в Ефіопії цей збірник був
затверджений як правовий кодекс, який, поряд з біблійними текстами
(Старим і Новим Заповітами) і соборними уложеннями християнської церкви,
включав "книги царів" (імператорські канони), які містили правові норми і
царські настанови.
Важливим джерелом африканського звичаєвого права були стародавні
"промови" (кабари). За традицією до офіційного опублічнення правитель
проголошував промову (кабар) перед народним зібранням, а потім слідувало
читання статей відповідного зібрання звичаєвих норм.
Найбільш відомою з цієї групи пам'яткою звичаєвого права є стародавні
"промови" (кабари), які належали вождю малагасійської держави Імерна
(Імерн), основу яких становили звичаї. Пізніше малагасійські звичаєво-
правові норми були систематизовані в урядових виданнях, які отримали
назву "кодексів".
Одним з перших таких кодексів є "Кодекс 48 статей", прийнятий в 1828 р.,
який регулював окремі цивільні і кримінально-правові відносини. За ним був
"Кодекс 50 статей", який регулював відносини з адміністративного
управління провінціями. В 1863 р. було прийнято ще два кодекси, які
регулювали кримінально-правові і цивільно-правові відносини, зокрема
норми про поділ майна між сторонами і публічну скарбницю (скарбницю
палацу) в спірних випадках. Пізніше були прийняті ще більш повні за обсягом
кодекси, в яких містилася норма, котра передбачала необхідність
збереження неписаних народних традицій і звичаїв, яких дотримуються і
понині. Вони залишаються чинними і застосовуються нарівні з письмовими
законами, зібраними в такого роду кодексах стародавні "промови".
78. Етапи розвитку сім’ї звичаєвого права.

У своєму розвитку звичаєве африканське право пройшло три етапи:
— перший етап — формування африканського звичаєвого права; (до XIX
століття)
— другий етап — звичаєве право в колоніальний період; (XIX століття -
середина XX століття):
В XIX ст. Африка була колонізована європейськими державами і на її
територію починає поширюватися колоніальне право відповідної метрополії
(Великої Британії, Франції, Бельгії, Португалії), з одночасним субсидіарним
застосуванням африканського звичаєвого права, офіційно визнаного
колоніальною владою.
Колоніальне право спричинило обмеження сфери дії звичаєвого права. При

цьому норми звичаєвого права продовжували застосовувалися, якщо вони не
суперечили колоніальному праву. Англійські колонізатори визнали
юрисдикцію місцевих (туземних) судів і санкціонували місцеве звичаєве
право. Згідно з англійським колоніальним законодавством, англійським
судам було надано право керуватися положеннями звичаєвого права при
вирішенні цивільних і кримінальних справ щодо африканців. Ці суди
керувалися і англійським загальним правом тією мірою, в якій вони
відповідали місцевим умовам. Норми звичаєвого права уточнювалися
англійськими судами за допомогою асесорів, тобто знавців звичаєвого права,
які були помічниками при цих судах. До сфери застосування звичаєвого
права відносилися питання сімейного, земельного і спадкового права, а
також деякі цивільно-правові договірні відносини (наприклад, традиційні
договори дарування тощо).
Після проголошення незалежності в багатьох державах африканського
континенту, як правило, старе колоніальне право було покладено в основу
нових правових систем цих держав.
— третій етап — формування сучасних правових систем африканських
держав; (друга половина ХХ століття - сьогодні):
На сучасному етапі спостерігається послаблення ролі колоніальних
інститутів і норм, припиняються залишки конституційних зв'язків між
колишніми метрополіями і новими державами, які перешкоджали реалізації
національного суверенітету.
Правові системи більшості країн Африки характеризуються як змішані і
плюралістичні, в яких поєднуються зумовлені етнокультурними
особливостями країни норми звичаєвого права, норми релігійного права
(перш за все ісламського права) і запозичені правові інститути романо-
германського і загального права (common law).
Звичаєве право в системі права більшості сучасних африканських держав
має лише субсидіарне значення, тобто норми звичаєвого права
застосовуються в тих випадках, коли відсутні відповідні спеціальні положення
законодавства. Це свідчить про безумовне верховенство писаного права
(нормативних актів, виданих державою) щодо звичаєвого права в правових
системах сучасних африканських держав.
79. Вплив колоніальної політики на правові системи африканських країн.

У своєму розвитку звичаєве африканське право пройшло три етапи:
— перший етап — формування африканського звичаєвого права; (до XIX
століття)
— другий етап — звичаєве право в колоніальний період; (XIX століття -
середина XX століття):
В XIX ст. Африка була колонізована європейськими державами і на її
територію починає поширюватися колоніальне право відповідної метрополії
(Великої Британії, Франції, Бельгії, Португалії), з одночасним субсидіарним
застосуванням африканського звичаєвого права, офіційно визнаного
колоніальною владою.
Колоніальне право спричинило обмеження сфери дії звичаєвого права. При

цьому норми звичаєвого права продовжували застосовувалися, якщо вони не
суперечили колоніальному праву. Англійські колонізатори визнали
юрисдикцію місцевих (туземних) судів і санкціонували місцеве звичаєве
право. Згідно з англійським колоніальним законодавством, англійським
судам було надано право керуватися положеннями звичаєвого права при
вирішенні цивільних і кримінальних справ щодо африканців. Ці суди
керувалися і англійським загальним правом тією мірою, в якій вони
відповідали місцевим умовам. Норми звичаєвого права уточнювалися
англійськими судами за допомогою асесорів, тобто знавців звичаєвого права,
які були помічниками при цих судах. До сфери застосування звичаєвого
права відносилися питання сімейного, земельного і спадкового права, а
також деякі цивільно-правові договірні відносини (наприклад, традиційні
договори дарування тощо).
Після проголошення незалежності в багатьох державах африканського
континенту, як правило, старе колоніальне право було покладено в основу
нових правових систем цих держав.
— третій етап — формування сучасних правових систем африканських
держав; (друга половина ХХ століття - сьогодні):
На сучасному етапі спостерігається послаблення ролі колоніальних
інститутів і норм, припиняються залишки конституційних зв'язків між
колишніми метрополіями і новими державами, які перешкоджали реалізації
національного суверенітету.
Правові системи більшості країн Африки характеризуються як змішані і
плюралістичні, в яких поєднуються зумовлені етнокультурними
особливостями країни норми звичаєвого права, норми релігійного права
(перш за все ісламського права) і запозичені правові інститути романо-
германського і загального права (common law).
Звичаєве право в системі права більшості сучасних африканських держав
має лише субсидіарне значення, тобто норми звичаєвого права
застосовуються в тих випадках, коли відсутні відповідні спеціальні положення
законодавства. Це свідчить про безумовне верховенство писаного права
(нормативних актів, виданих державою) щодо звичаєвого права в правових
системах сучасних африканських держав.
80. Правові системи країн звичаєвого права на сучасному етапі. Сфера

застосування звичаю.
Формування незалежних держав потребувало нового відношення до
традиційного права (необхідності його збереження). В африканських
державах проводилися реформи, які базувалися на кодифікації як
законодавчих, так і звичаєвих норм. У багатьох країнах створювався
кримінальний кодекс, який замінив звичаєві норми у цій сфері.
У сфері шлюбно-сімейного і спадкового права залишився дуалізм

законодавства та звичаєвого права.
Поряд з цим, у незалежних африканських державах проведена велика
законодавча робота. У франкомовних країнах було створено більше 100
кодексів.
Новими кодексами були охоплені цивільне, кримінальне, інвестиційне,

трудове право, кримінальний процес та судоустрій.
Правда, не завжди ці кодифіковані нормативні приписи належно

застосовуються, так як відсутня необхідна кількість професійних юристів і
стійкими є форми традиційної свідомості населення.
Поряд з цим, традиційне право втрачає ряд своїх основних ознак, і у значній
частині воно стало об’єктом систематизації та кодифікації.
До основних тенденцій розвитку права у сучасних правових системах Африки

можна віднести:
1) зменшення регулюючого значення правового звичаю та звуження сфери
його застосування
2) зменшення сфери колоніального права;
3) збільшення сфери дії національного законодавства;
4) закріплення у національному законодавстві демократичних державно-
правових принципів, формально рівних умов розвитку всіх форм власності,
забезпечення прав і свобод людини.
Хоча в той же час, політичні, культурні, етнічні, економічні та ін. умови

розвитку цих країн є різними, соціальна структура недостатньо розвинута,
відчуваються обмеження державною владою традиційних інститутів. Значна
роль у соціальному управлінні відводиться армії. Демократизація
проводиться і зверху органами державної влади.
Значну роль відіграє етнічний релігійний та культурний плюралізм, що часто

виступає чинником політичної нестабільності. Він ускладнює роль держави як
національного арбітра.
Сучасний етап розвитку африканського типу правової сім’ї характеризується

правовою багатоманітністю з посиленням нормотворчої, особливо
законодавчої діяльності та конституційного права як основи державної
незалежності, норми звичаєвого та колоніального права перетворюються у
норми загальнотериторіального права. Відчутним є вплив міжнародного
права та норм африканських міждержавних об’єднань і інститутів.
У ряді країн були проведені реформи судоустрою. Суди, які спеціалізувалися

на застосуванні норм звичаєвого права, були досить поширеним явище. У
більшості африканських країн суди звичаєвого права у сучасних умовах не
існують.Якщо у колоніальний період тільки традиційні суди застосовували
норми звичаєвого права, то тепер всі суди (будь-якої інстанції судової
системи) можуть застосовувати звичаєве право. Вищі ланки судової системи
застосовують звичаєве право при розгляді апеляцій на рішення місцевих
судів. Крім цього, суди І інстанції розглядають справи з участю осіб,
незалежно від їх расового походження.
Державні судді (що замінили вождів і старійшин у традиційних судах) мають

юридичну освіту (здобуту, як правило, у західних правових системах) і
відповідають вимогам, встановленим національним законодавством.
Цікавим видається і становлення такого специфічного для Африки інституту

як конституційне правосуддя. У багатьох державах Африки встановлена
модель конституційного правосуддя (за винятком – Танзанії, Мадагаскару).
Передбачений першими конституціями, з часом цей інститут у африканських
державах став лише формальним, і почав відновлюватися лише у 90-х роках.
У групі країн конституційне правосуддя здійснюється судами загальної
юрисдикції.
У багатьох країнах Африки конституційне правосуддя здійснюється
спеціалізованими органами (Конституційні палати Верховних судів – Буркіна-
Фасо, Гвінея, Нігер та ін.).
У формуванні спеціалізованих судів (органів) конституційного правосуддя
беруть участь декілька гілок влади.
Як правило, до суддів пред’являються вимоги стосовно юридичної освіти та
стажу роботи по спеціальності, але якщо такі вимоги і не пред’являються,
законодавець намагається забезпечити переваги у складі суду юристів
(Габон, Малі).
В деяких франкомовних країнах Африки (Габон, Малі) здійснюється контроль
за законодавчими та регламентарними актами, які зачіпають права людини;
за виборчим процесом.
81. Загальна характеристика та географія поширення далекосхідної групи

правових систем.
Далекосхідна група правових систем — це сукупність правових систем, в
основі формування яких лежать не норми права, а норми моралі, звичаї,
традиції. Велике значення приділяється ритуалу.
Далекосхідну групу складають правові системи Китаю, Гонконгу, Японії,
Бірми, Кореї, Монголії, країн Індокитаю, Малайзії.
Китай і Японія вирізняються специфікою морально-ідеологічного підходу до
права, який справив вплив на правові системи інших країн Сходу. На відміну
від континентального, загального і змішаного типів правових систем
далекосхідне право віддає перевагу загально-соціальним нормам як зразкам
поведінки — нормі-моралі, нормі-звичаю, нормі-традиції. Ними
обумовлюється як закон, так і судове рішення. Закон і судове рішення для
сучасного розвитку далекосхідної групи правових систем також мають істотне
значення. Правда, їх роль іноді є похідною від традиційних норм моралі і
традицій.
Далекосхідний регіон у минулому правовому розвитку не зазнав скільки-
небудь істотного впливу ні європейських правових систем, ні американської.
Однак на цей час держави цього регіону активно сприймають правові новації
країн європейського та американського континентів, орієнтуються на
вдосконалення національного законодавства і використання досягнень
іноземного права (особливо Японія).
У країнах Далекого Сходу споконвічно панувало філософсько-моральне
уявлення про соціальне життя як частину природного світопорядку. Зразком
для устрою суспільства завжди служила гармонія природи. Роль права з його
формалізмом і зовнішнім примусом оцінювалася невисоко. Вважалося, що за
допомогою права можна встановити початковий ступінь порядку,
характерний для варварських народів.
Мета неписаних правил, освячених традицією, полягає у тому, щоб
забезпечити соціальну гармонію, при вирішенні конфліктних ситуацій надати
можливість тому, хто програв, «зберегти обличчя». У країнах
континентального і загального права основним результатом застосування
права є ясність і однозначність рішення, в кінцевому результаті однозначно
встановлюється потерпіла сторона. У праві далекосхідної групи країн рішення
на користь однієї із сторін приймається рідко. Наріжним каменем у правових
системах далекосхідних країн є компроміс, який досягається без залучення
закону.
+ + +Загальні ознаки далекосхідного підтипу правової системи:
1. наявність філософсько-традиційних джерел права щодо врегулювання
деяких суспільних відносин;
2. вплив філософсько-релігійної доктрини на праворозуміння та формування
правової системи;
3. наявність значної частини нормативно-правових актів, зокрема, законів; їх
кодифікованість;
4. дуалізм системи (наявність нормативно-правових актів та традиційних норм);
5. рецепція ознак континентального та загального права;
6. наявність специфічних способів вирішення юридичних спорів (судових
процедур та позасудових).
82. Далекосхідна концепція права. Особливості праворозуміння та
правозастосування в правових системах країн, що відносяться до
далекосхідних.
Китайське слово «фа» приблизно відповідає європейському поняттю
«право», але в давнину частіше вживалося слово «ксін» в тому ж значенні,
що і «фа». У сучасній мові ці два слова мають різне значення: «фа»
вживається в більш широкому сенсі, ніж «ксін», яке тепер має вузький зміст і
перекладається як «покарання». Відносна синонімічність слів «ксін» і «фа»
досить примітна. Вона показує, що китайці під кримінальним правом
розуміють всі права. Китайцям довгий час було незнайоме таке поняття, як
суб'єктивне право: китайське слово «цюаньлі» (суб'єктивне право)
іноземного походження, запозичене в новий час у Японії. За їх уявленнями,
соціальний спокій не досягається шляхом приведення в гармонію
суб'єктивних прав кожного члена суспільства. Вони вважають, що суспільство
не будується на зусиллях індивідів, кожен з яких захищає свої власні інтереси;
воно існує спочатку без втручання складаючих його індивідів, і воно завжди
знаходиться у спокої, якщо один з них не порушує його. Завдяки дао члени
суспільства гармонійно співіснують, так само як гармонійно функціонують
члени здорового людського тіла.
Таким чином, конфлікт між членами суспільства свідчить про те, що тіло
долає хворобу. Хворобу слід вилікувати, щоб повернути здоров'я, тобто
соціальний спокій; сам по собі конфлікт є злом, яке необхідно усунути. Звідси
і випливає значення кримінального права - найбільш ефективного засобу в
цьому відношенні.
Загальне уявлення про світ, на якому засновані всі різноманітні приватні
поняття китайців, спонукає їх зневажати право. У їхньому уявленні мирне
життя в суспільстві гарантується не правом, а етикою. Нерозумно чекати
появи соціального зла, навіть якщо право і може його усунути; кожен
повинен вести себе так, щоб не порушувати природний порядок. У розумінні
конфуціанців традиції призначені для недопущення такого зла. Саме вони
мають першорядне значення, тоді як вдаватися до Допомоги права потрібно
якомога рідше.
Конфуцій стверджував: «Якщо люди управляються по правовим нормам і
дисциплінуються покаранням, то вони будуть безсоромно шукати шляхи,
щоб обійти і те, і інше. Якщо ж вони будуть управлятися чеснотою і
дисциплінувати традиціями, то вони пізнають сором і будуть вести себе по
справедливості ». З різних причин як легісти, так і даосисти виступають проти
використання традицій для збереження громадського порядку. Даосисти
проти права і традицій. Легісти відстоюють панування позитивного права, по
крайній мірі до виникнення утопічного суспільства не діяння, але навіть для
них право само по собі не є добром. У їх розумінні воно - так зване неминуче
зло.
Згідно китайській концепції соціального спокою, конфлікти між індивідами
виникають тому, що вони не дотримуються дао. Тому залагодження
конфліктів не зводиться до з'ясування, хто з суперників діє за законом.
Головне - змусити їх зрозуміти, як вести себе в дусі дао загалом, щоб
усвідомити, що від них вимагається в тих чи інших обставинах. Кожна сторона
повинна не прагнути довести свою правоту, а роздумувати над тим, чи
відповідає її позиція дао. Питання не в тому, щоб вирішити, чиї доводи
аргументовані краще, а в тому, щоб обидві сторони зрозуміли, в чому
полягає їх борг в справі відновлення порушеного ними спокою.
Тому можна говорити про неприйнятність процесуальної техніки захисту
прав, яка передбачає вирішення спору на тій підставі, що доводи одного боку
приймаються, а твердження іншого боку відкидаються. Правильне рішення
полягає в тому, щоб розбудити у свідомості сторін ідею дао. Тоді вони будуть
переконані в необхідності діяти відповідно до неї. Переконати сторони
виконувати свої обов'язки повинен не суддя, а мудрець, який, втрутившись
для настанови їх на шлях дао, використовує свій моральний авторитет.
Обов'язки, що накладаються дао, безсумнівно передбачають виконання
сформованих правил, які визначають поведінку в конкретних обставинах.
Тому цілком природно, що примирення завжди було найбільш поширеним
способом досягнення суспільного спокою в Китаї - з давніх часів і по
сьогоднішній день.
Далекосхідна концепція права зазвичай має виховний характер. Навіть
легісти розглядали позитивне право як засіб навчання людей, з тим щоб вони
могли дотримуватися принципу недіяння.
Лише наприкінці XIX в. відбулися поступові зміни. Приблизно з 1850 р. Китай
підписав численні «нерівні договори» з Англією, Францією, Німеччиною,
Росією і Японією. Вони відкрили китайські порти і торгові центри, дарували
іноземцям право екстериторіальності і окремої юрисдикції, закріпили
поступку або оренду територій на околиці Китайської імперії. У 1899 р. великі
держави, очевидно, готуючись до гігантської анексії всього Китаю, уклали
угоду, за якою його територія була розділена між ними на сфери інтересів.
Щоб Китай не став жертвою імперіалістичних амбіцій, потрібні докорінні
внутрішні реформи.
У 1911 р. династія Маньчжурії відреклася від престолу, після чого була спішно
складена Конституція і Китайська Держава була оголошена республікою.
Відносна стабільність наступила в 1926-1928 рр. , коли партія Гоміньдан і її
армія під командуванням Чан Кайші зуміли звільнити Китай і принести в
країну мир на кілька років. Цей період був використаний для приголомшливо
швидкої кодифікації всього приватного права. За прикладом Японії кодекси
були складені переважно на основі німецького та швейцарського права.
Однак за межами великих міст ці нові кодекси являли собою не що інше, як
фасад.
Однією з найсуттєвіших ознак, що відрізняє далекосхідну групу від інших
правових систем, є специфічне праворозуміння. На відміну від західного
розуміння права як виключно важливого інструменту соціального життя
щодо впорядкування суспільних відносин, далекосхідне розуміння наділяє
право субсидіарною функцією, і схильне відноситися до права, як до засобу
забезпечення соціального порядку та справедливості. Вихідними засадами
цієї концепції є те, що соціальний порядок забезпечується переважно
методами переконання, технікою посередництва, самокритичними оцінками
поведінки, духом поміркованості та згоди.
Таке джерело права, як законодавство, вважалося неприродним для
суспільства. Негативне ставлення населення до законодавчого права, що
сформувалося упродовж багатьох століть, спричинило надалі відчутні
наслідки. У ХХ столітті, після широкої рецепції західного права, значного
поштовху в розвитку законодавства й кодифікації, склалася ситуація, коли
доволі значна частина населення стала ігнорувати ці норми права, а реальні
суспільні відносини, як і раніше, регулювалися на підставі традиційних норм.
Визнання звичаєвого права й ігнорування законодавчого спричинило
особливості в процесі реалізації норм права. Протягом століть ці норми
забезпечувалися здебільшого за допомогою не державних установ, у тому
числі судів, а самокерованих суспільних структур і соціального тиску на
правопорушників. Звертатися до судів за захистом своїх прав люди уникали.
Переважна більшість спорів вирішувалася у процесі примирливих процедур
за посередництва шанованих членів суспільства на основі норм звичаєвого
права.
ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ:
У країнах Далекого Сходу споконвічно панувало філософсько-моральне
уявлення про соціальне життя як частину природного світопорядку. Зразком
для устрою суспільства завжди служила гармонія природи. Роль права з його
формалізмом і зовнішнім примусом оцінювалася невисоко. Вважалося, що за
допомогою права можна встановити початковий ступінь порядку,
характерний для варварських' народів.
Мета неписаних правил, освячених традицією, полягає у тому, щоб

забезпечити соціальну гармонію, при вирішенні конфліктних ситуацій надати
можливість тому, хто програв, «зберегти обличчя». У країнах
континентального і загального права основним результатом застосування
права є ясність і недвозначність рішення, в кінцевому результаті однозначно
встановлюється потерпіла сторона. У праві далекосхідної групи країн рішення
на користь однієї із сторін приймається рідко. Наріжним каменем у правових
системах далекосхідних країн є компроміс, який досягається без залучення
закону.
Кодифікація правових систем, інші модифікації права не дають підстав
стверджувати про повну відмову від традиційного права, зокрема від його
принципів правозастосування й праворозуміння. Інститути західного права у
багатьох випадках є фасадом, за яким здійснюється регламентація суспільних
відносин за традиційними моделями. Поряд з цим, керівництво цих країн
повинно враховувати і рівень свідомості населення. Часто етично-філософські
цінності та традиційні способи регулювання відносин діють через право
(включаються, трансформуються в нормах права).
83. Правові доктрини у розвитку правової системи Китаю.

Історія Китаю – це історія багаточисленних філософських ідей. На китайське
праворозуміння вирішальний вплив мали лише три з них – даосизм,
конфуціанство та легізм.
Але необхідно відмітити особливості традиційної для Китаю концепції

суспільного ладу, яка відрізняється від західної концепції. Її фундаментальна
ідея про космогонічний лад, в якому взаємодіють земля, небо та люди є
далекою від релігійної догми (скоріше це філософська концепція). Гармонія
проявляється у відносинах між людиною та природою, а також відносинах
між людьми. Поведінка людини має відповідати природному порядку, а у
суспільних відносинах на перший план виходить ідея узгодженості (згоди).
Цій концепції відповідав тип суспільства, який існував у Китаї досить
тривалий період часу. А філософське обґрунтування цьому типові
запропонувало конфуціанство. Конфуціанство заперечує принцип недіяння,
основою суспільства представники цієї концепції визнають сім’ю з
ієрархічною організацією і безмежною владою глави сім’ї. Община і держава
повинні відповідати цій моделі сім’ї. Члени общини повинні дотримуватися
правил поведінки (звичаїв) у відповідності з їх статусом, який вони мають в
общині.
В цій статичній концепції суспільства основними принципами визнавалися:

синівська любов, підпорядкування вищим в ієрірхії, заборона будь-яких
конфліктів.
Представники конфуціанства стверджували, що людина і Бог, земля і небо,

все живе та інертне є органічними частинами гармонійно впорядкованого та
єдиного Всесвіту. Люди не повинні порушувати природну рівновагу відносин,
що існують між ними, а найважливіша мета людини – її ідеальна гармонія з
космосом.
Правила, яких повинна дотримуватися людина, називалися "лі" і визначали її
"правильну" поведінку. Вони, в значній мірі, залежали від соціального
положення людини (сім’ї, соціальній ієрархії, державі). Ці правила
передбачали поведінку у будь-якій ситуації і стосовно будь-якої особи
(родичів, друзів, батьків, дітей, подружжя тощо). Ідеальна людина згідно
конфуціанства – це той, хто усвідомлює природний порядок у світі, визнає
необхідність і призначення правил поведінки ("лі"), добровільно їх виконує і
підпорядковує свої інтереси меті збереження гармонії.
А тому конфуціанство було невисокої думки стосовно норм права та їх

застосуванні судами. Будь-яке право передбачає типізацію та формалізацію
суспільних відносин і не може врахувати багатоманітних факторів, пов’язаних
із соціальним станом осіб (сторін спору). Ще менш схильним є конфуціанство
до встановлення юридичних прав у судовому порядку. Згідно з
конфуціанською етикою, якщо особа вважає, що хтось у відносинах з нею
порушив правила "лі", вона повинна вирішувати проблему шляхом
переговорів, а не звертатися до суду за відновленням своїх прав. Доброчинна
та мудра особа піде на поступки і змириться з несправедливістю.
Конфуціанство створило стійку віру в дотримання морально-релігійних та

філософсько-традиційних норм, а також зневагу до права "як зовнішнього
примусу". Пошук згоди, компромісу, подолання власних помилок вели до
ігнорування права як системи логічних та формальних норм. Китай протягом
століть не знав юридичних доктрин, професій; судочинство здійснювалось
управлінським апаратом.
Поряд з цим, необхідний вплив на праворозуміння мали і концепції даосизму

та легізму.
За вченням даосизму, у Всесвіті панує принцип дао (великий шлях). Якщо

людина йде "великим шляхом" без вольових зусиль, тоді досягається повний
порядок. Даосизм, на відміну від конфуціанства, проповідує недіяння.
Легісти ж, на відміну від конфуціанців, вважали, що людина за своєю сутністю

є егоїстичною і користолюбною, а тому її поведінка має визначатися
законодавством. Легісти вважали також, що всі люди є рівними перед
законом, правильна соціальна поведінка має стимулюватися примусовими
заходами держави. Влада, на їх думку, має базуватися на законах (постійно
діючих). Монарх повинен їх знати, а піддані дотримуватися (виконувати). Для
цього закони потрібно оприлюднити і довести до відома кожного.
Проте погляди легістів (як і даосистів) не закріпилися у свідомості більшості
китайського населення.
При династії Хан (206 р. до н.е.) конфуціанство набуло статусу офіційної

державної ідеології. Послідовники розповсюдили це вчення в країні, і
конфуціанство стало духовною та філософською основою китайського
суспільства та держави на наступні 2000 років.
__________________________________________________________________
В той же час, послідовники конфуціанства визнавали, що правила "лі" та

морально-філософського вчення недостатньо для врегулювання суспільних
відносин. Держава має створити і правові норми навіть, якщо вони не
матимуть цієї ж цінності, що і правила "лі". Кодекси віддавна створювалися у
китайському суспільстві (, але, як правило, ці давні кодекси не збереглися.
Але всі ці кодекси стосувалися лише кримінального та адміністративного
права і свідчили про високий рівень юридичної техніки в Китаї. Питання
сімейного та спадкового права розглядалися лише постільки, поскільки це
було важливо для кримінального та адміністративного права.
Вплив конфуціанства прослідковується в усіх галузях права, навіть

кримінальному. Це, зокрема, дістає вираз у чіткій градації кримінальних
покарань. Ця градація враховує наміри злочинця, обставини злочину,
соціальний стан злочинця і потерпілого. Наприклад, якщо старший брат
вдарив молодшого – ці дії не каралися, а якщо навпаки – він отримував 2,5
років каторги і 90 ударів бамбуковими палицями.
Таким чином, основна маса законів регулювала кримінально- або
адміністративно-кримінальні справи.
В той же час, на основі конфуціанського вчення отримали розвиток різні
форми позасудового вирішення спорів. В такому порядку і вирішувалися
цивільно-правові конфлікти. Сімейні розбіжності вирішував глава сім’ї,
родичі, авторитетні особи (за соціальним станом тощо). Критерії вирішення
проблеми визначалися на підставі правил "лі", місцевих звичаїв, світогляду та
життєвого досвіду осіб, що вирішували спір.
Якщо перша мирова пропозиція не приймалася сторонами, переговори

продовжувалися до досягнення загальної згоди. Якщо сторони не були
зв’язані сімейними відносинами, але проживали в одному селі чи
об’єднувалися за професією, тоді посередником міг бути старійшина, інші
поважні особи, керівники. Сторони могли звернутися і до суду, але, як
правило, вони спочатку намагалися вирішити спір шляхом мирової
процедури (в іншому випадку вони заслуговували б на громадський осуд). До
того ж, розгляд позовів у судах був довготривалим та дорогим, а суддівський
штат – корумпованим. Тому лише дуже мала частина цивільно-правових
спорів розглядалася державними судами. Це влаштовувало і державу, так як
її адміністрація звільнялася від законодавчої та судової діяльності у сфері
цивільного права.
84. Поняття “дао”.
Дао − (кит. 道, буквально − шлях)”. Дао − універсальна природа всіх речей і

шлях всіх речей. Включає в себе становлення, буття та розклад всіх речей та
явищ, буття-як-воно-є. У Всесвіті все здійснюється у відповідності до законів
неба, природи і суспільства, які самі здатні відновлювати справедливість. Все
неприродне вважається відхиленням від дао.
Слово «Дао» у перекладі з китайської мови – означає «шлях» або ж «дорога».

Дао у філософії Лао Цзи набуває широкого метафізичного змісту. Воно є не
тільки шляхом, але й суттю матеріальних речей та тотального буття Всесвіту.
Це поняття можна розуміти та тлумачити лише матеріально: цим «дао» може
бути не тільки природа, а увесь об’єктивний, реальний світ.
З Дао виникає полярність Інь і Ян і внаслідок цього виникають протилежності,

з погодженості дій яких виникають зміна, рух і взаємне проникнення - і
внаслідок цього виникає світ.
85. Основні правові ідеї конфуціанства.
Це китайська етико-філософська школа,

засновником якої був китайський
філософ Кун Фу-цзи, відомий
на Заході як Конфуцій, який жив у 551-479 рр. до н.е. Головною книгою є
“Лунь Юй” – “Бесіди та судження”. Спираючись на давні традиції, Конфуцій
розробив концепцію ідеальної людини, якій притаманні гуманність, почуття
обов’язку, повага до старших, любов до людей, скромність, справедливість,
стриманість.
З часів правління династії Хань: з ІІ ст. до н.е. і до революції 1911р.
Конфуціанство було визнано державною релігією, основою державної
ідеології Китайської імперії.
Конфуціанство виходить з соціальної нерівності людей (на відміну від

легістів, які вважали всіх рівними перед законом)
Правила правильної поведінки трактуються залежно від соціального
положення людини в сім’ї, в суспільстві та державі.
Правило “лі” визначається для кожної ситуації окремо: для людей похилого
віку і молоді, для старшого брата та молодшого, для чоловіка і жінки, для
управителя та підлеглого і, таким чином, здебільшого вимагає поваги до
старших та відданості правителю.
Соціальна гармонія частково є результатом того, що кожна людина знає своє
місце в природному порядку та добре виконує свою роль.
Управляти державою , згідно з Конфуція , покликані благородні мужі на чолі з

государем - " сином неба" Слідом за прихильниками правління знатних
Конфуцій стверджував , що поділ людей на "вищих" і "нижчих " не може бути
усунуто. Відмінність його поглядів від поглядів спадкової знаті полягала в
тому , що Конфуцій виділяв шляхетних не по ознаками походження , а за
моральними якостями і знанням. Благородний чоловік у вченні Конфуція - це
зразок моральної досконалості , людина, яка всією своєю поведінкою
затверджує норми моралі.
86. Правова система Китаю. Джерела права Китаю.
Правова система Китайської Народної Республіки — правова система Китаю,

що входить до далекосхідної групи правових систем, характеризується
стародавніми правовими традиціями і сучасним законодавством, які
включають ідеї «соціалізму з китайською специфікою» і деякі засади романо-
германського права. Переважання норм моралі над нормами права в
регулюванні будь-яких питань суспільного життя — одна з його ознак.
Виділяють три етапи розвитку сучасної правової системи Китаю.

Перший (1949-1956 роки) етап – становлення соціалістичного китайського
права
Другий етап (1957-1976 роки) – період “культурної революції”.
Третій етап (з кінця 70-х років) – відбувається розвиток законодавчої
діяльності, що почався із прийняття Конституції КНР 1982 року; здійснюються
реформи економіки
Конституції КНР, 1982 р.

демонструє риси соціалістичної правової сімʼї.
В ній закріплено керівну роль комуністичної партії, класову боротьбу,
соціалістичну законність
За формою територіального устрою – унітарна держава

За формою правління – республіка соціалістичного типу
Вищим органом державної влади є Всекитайські збори народних
представників (ВЗНП). Постійно діючим органом є Постійний комітет ВЗНР.
Главою держави є Голова КНР. Він одночасно є Генеральним секретарем ЦК
КП КНР. З 2013 Сі Цзипінь.
Вищим органом виконавчої влади є Державна рада КНР
ДЖЕРЕЛА
Основним джерелом сучасного китайського права є закон, який регулює
основні сфери життя суспільства. Систему законодавства очолює конституція
(в редакції 1982 р.).
Джерелом сучасного китайського права є також підзаконні акти органів

державної влади та управління (зокрема, постанови Постійного комітету
ВЗНП, постанови Держради, акти місцевих органів влади та управління).
Важливим джерелом права вважаються традиції і звичаї. При цьому

законодавець виходить із концепції створення відповідного акта
законодавства лише у випадку подальшої неспроможності регулювання
певних відносин звичаєвими формами їх регулювання.
Судова практика в Китаї не є джерелом права. Обов'язком судових органів є

безумовне застосування законів.
Джерелом права є також міжнародні угоди і договори, укладені КНР. У

випадку колізії між національними і міжнародними актами в КНР пріоритет
надається міжнародним договорам.
87. Правова система Японії. Система джерел права Японії.
Правова система Японії — це одна з далекосхідних правових систем, що

характеризується поєднанням власного традиційного права та сприйнятих
елементів континентальної та англо-американської сімей.
Вважається, що сучасна правова система Японії носить змішаний характер і

являє собою сукупність правових норм, а також звичаїв і традицій, які
склалися під впливом китайської філософії і культури, зокрема конфуціанства,
і запозичень правових конструкцій романо-германського і загального права.
За формою правління – парламентарна монархія. Правлячий імператор

Нарухіто з 2019р. Імператори вважаються синтоїстськими божествами та
символом Японської держави та єдності нації.
За формою територіального устрою – унітарна держава, що складається з 47
префектур.
Основними релігіями в Японії є синто (бл. 100 млн.), буддизм (бл. 90 млн.),
християнство (бл. 2 млн.), а також даосизм та конфуціанство.
03.11.1946 прийнято нову Конституцію, яка значно обмежила права

імператора та закріпила принцип поділу влади.
Єдиним законодавчим органом є двопалатний парламент – Державна Рада,
що складається з Палати представників (480) та Палати радників (242).
Вищим органом виконавчої влади є Кабінет міністрів.
Функціонує двопартійна система Протягом другої половини ХХ ст. правлячою
партією була Ліберал-демократична партія, а з початку ХХІ ст. –
Демократична.
Джерела сучасного японського права
Нормативно-правові акти.
Конституція є головним законом країни, і жодні інші нормативні акти, що
повністю чи частково суперечать її положенням, не мають законної сили.
Закони приймаються тільки парламентом. Урядові укази приймаються
кабінетом міністрів на виконання Конституції і законів і не можуть суперечити
їм. Положення приймаються муніципальними зборами префектур, міст,
селищ і сіл в межах своєї компетенції;
Міжнародні договори і встановлені норми міжнародного права.

Встановлені норми міжнародного права мають вищу юридичну силу
порівняно з законом;
Звичаї теж вважаються джерелами права. Загальне положення про закони

1898 р. вказує: «Не порушує публічного порядку і добрих нравів звичай у
випадках, передбачених законом, або з питань, не врегульованих законом, і
має силу закону, однакову із законом».
88. Історичні етапи формування та розвитку японського права.
Правова система Японії формувалася протягом багатьох століть. ЇЇ

зародження сягає 250 року до н. е., коли на японських островах діяло
неписане право, яке ще не відокремилося від традиційних релігійних
поглядів синтоїзму. Ця релігія передбачала поклоніння окремим предметам
природи — сонцю, місяцю, горам, рікам тощо. У 1 столітті на островах уже
існували численні невеличкі країни, що об'єдналися в 4-5 століттях у єдину
державу.
У період Давньої Японії (7-10 століття) правова система розвивалася під

сильним впливом філософських, культурних і юридичних концепцій Китаю.
Японія перейняла ієрогліфічну писемність, буддизм і конфуціанські тексти.
Прийняті перші законодавчі акти — «Конституція Сьотоку» (604), «Маніфест
Тайка» (646), «Тайхо ре» і «Тайхо рицу» (701—702), метою яких було
створення єдиної централізованої системи управління країною на чолі з
імператором. Суспільство поділилося на певні класи — ранги, кожен із яких
повинен був виконувати чітко визначену функцію. Обов'язки кожного
уточнювалися в юридичних збірниках, іменованих «рицу-ре».
Період Японії (10-15століття) вирізнявся ослабленням влади імператора,

феодальною роздробленістю і співіснуванням декількох правових систем. До
цього призвів розвиток у 9 і 10 століттях системи сеньйорії — недоторканного
володіння, звільненого від податків. У Японії отримали владу кілька крупних
феодалів, які не підкорялися імператорові і мали власну юрисдикцію. Для
японського права цього періоду був характерний партикуляризм. Соціальна
структура японського суспільства базувалася на ідеї існування різних класів
(лицарів, селян, торговців), кожен із яких мав свій особливий правовий
статус. В Японії не складалися правові школи, не було професійних суддів,
прокуратури, адвокатів і нотаріусів. Судові функції не відрізнялися від інших
публічно-правових функцій — управління, захисту країни тощо.
До XIX ст. японський сьогунат (самурайський уряд) проводив політику ізоляції

1868-1889рр. Реставрація Ме́йдзі (Революція Мейдзі) − комплекс політичних,
військових і соціально-економічних реформ в Японії, який призвів до
формування правової системи Японії в її сучасному вигляді.
Прийнято першу Конституцію, 1889 р. Відбувається вестернізація японського
права. Японське право орієнтується на романо-германське: перекладаються
та приймаються перші кодекси
Після ІІ світової війни − союз з США: підписання Договору безпеки з США в
1951р. та вплив американського права.
Прийняття нової конституції, 1946 р. (набула чинності 03.05.1947, зміни за
цей період не вносились), яка закріпила принцип поділу влади та обмежила
повноваження імператора
89. Вестернізація японського права.
«Вестернізація» у японському праві. У силу особливостей державно-

правового розвитку Японія зазнала найбільшого впливу західного права, що
було обумовлено прагненням покінчити з нерівними торговими договорами,
котрі були нав’язані їй у 1858 р. деякими західними державами (США,
Великобританія, Франція, Голландія й ін.). З 1872 р. була підготовлена ціла
серія кодексів, розроблених за допомогою європейських юристів:
французьких, німецьких і навіть англійських.
Корінні перетворення японського суспільства почалися в епоху так званої

революції Мейдзі, коли в 1868 р. була ліквідована влада військових
правителів країни - сегунов, утворено імператорський уряд і в короткий
проміжок часу була здійснена серія реформ у різних сферах суспільного
життя. У ході реформ були скасовані привілеї японських дворян - самураїв,
проголошено юридичну рівність чотирьох станів (самураїв, селян, ремісників
і торговців), за селянами визнавалося право власності на землю. Уряд робив
різноманітні і енергійні зусилля для розвитку ринкових відносин, у тому числі
шляхом Заїм-ствования досягнень західних країн в галузі промисловості,
освіти, торгівлі. Але ці європейські за своєю спрямованістю і по суті
перетворення виявилися непослідовними, вони супроводжувалися
консервацією ряду середньовічних інститутів.
Важливі зміни були внесені в японське право після 1945 року. Реформи,
здійснені в той період з метою демократизації країни, мали
американізований, а не специфічно японський характер. Вони дали Японії
нову Конституцію (1946 р.), реорганізували систему управління, статус
публічної служби. Була перебудована судова система, внесені зміни до
чинних кодексів. Таким чином, після 1945 р. помітний вплив на розвиток
права починає здійснювати поряд з романським і англо-американське право.
90. Специфічні риси сучасного японського права.
Витоки японського права багато в чому схожі з китайським правом, разом із

тим воно має свою специфіку. Риси, властиві японській цивілізації, такі як
колективне мислення, кланова вірність, самопожертвування заради
загального блага, визначають специфіку японського права. Незважаючи на
вестернізацію, японське право не втратило своєї самобутності. Традиційний
спосіб життя японців зумовив їх негативне ставлення до індивідуалістичних
проявів, властивих західному суспільству. Традиційна японська свідомість
переконана, що суб'єктивні права знеособлюють людські взаємини, ставлять
усіх людей в становище рівності, а це суперечить ієрархічному порядку світу і
природі речей.
Японську правову систему завдяки такому складному і змішаному характеру
називають ще індивідуалізованою правовою системою.
Сучасна правова система Японії має змішаний характер, оскільки вона
базується, з одного боку, на етичних, релігійних і правових нормах, що
склалися на основі звичаїв і традицій японського суспільства і
старокитайських релігійно-філософських концепцій, а з іншого — на
запозичених правових положеннях в інших правових систем.
Сучасна структура права і законодавства Японії, у своїй основі, запозичена н
романо-германського права. Зовнішня вестернізація законодавства,
почалася в 2 половині XIX ст. і сприяла набуттю системності, що виявляється в
послідовному, чіткому, логічному викладенні нормативно-правового
матеріалу в рамках правових інститутів, об'єднаних у галузі права.
Законодавчі акти, які були прийняті наприкінці XIX та на початку XX ст.,
незважаючи на те, що при їх створенні враховувалися національні
особливості, за своєю формою і змістом нагадують кодекси французького і
німецького зразків. Незважаючи на прийняття кодексів і законів, заснованих
на європейських правових зразках, вони не були до кінця сприйняті
широкими верствами японського суспільства. Як відзначає Р. Давид,
японське суспільство за своєю структурою і за своїми звичаями ще далеке від
європейського.
Розвиток японського права після ІІ Світової війни, як уже наголошувалося,
проходить під знаком посилення впливу правової системи США. Це
виявляється, перш за все, у змісті нової Конституції Японії 1946 p., де ці
тенденції яскраво виявляються. Подальша реформа кримінально-
процесуального і цивільно-процесуального законодавства підтверджує цей
факт. Проте в цілому збереглася колишня кодифікована система, основу якої
складають раніше прийняті кодекси, незважаючи на те, що до них були
внесені зміни відповідно до нової Конституції.
До теперішнього часу у Конституцію Японії 1946 р. не було внесено змін.
Одна з причин її стабільності — дуже складний і одночасно жорсткий
порядок внесення поправок. Відповідно до Конституції для її зміни необхідна
згода не менше двох третин депутатів кожної палати парламенту і
всенародний референдум.
Таким чином, сучасна правова система Японії формується із сукупності
правових норм, а також звичаїв і традицій, які склалися впродовж історії
розвитку японського суспільства під впливом китайської філософії і культури,
зокрема конфуціанства, і запозичень правових положень із романо-
германського і загального права.
91. Особливості соціалістичної правової сім’ї. Ідеологічний критерій як

основа виділення цієї сім’ї.
Соціалістична правова сім’я бере свій початок з жовтневого
перевороту 1917 року в Росії, коли почала втілюватися в життя марксистсько-
ленінська ідеологія щодо соціалістичної держави і права.
Основою соціалістичної правової сім’ї є ідеологія:
марксизму-ленінізму в СРСР, Чучхе в Північній Кореї, Чавизм в

Венесуелі, Маоїзм в Китаї, які також ґрунтуються на марксистсько-
ленінському вченні.
ОСОБЛИВОСТІ:
● соціалістичні держава та право виникають шляхом здійснення
соціалістичної революції;
● ідеологічна спрямованість права: ідеологія чучхе в Північній Кореї,
маоїзм в Китаї, чавизм у Венесуелі тощо, які ґрунтуються на марксистко-
ленінському вченні;
● державоцентриський підхід;
● нігілістичне ставлення до права. Право не є цінністю. Крім того, в міру
розвитку класового суспільства і поступового відмирання класів право, як і
держава, як класове явище, повинно відмерти;
● сутність права вбачалась у вираженні волі та інтересів пануючого
класу;
● панував позитивістський підхід у розумінні права, за яким право
ототожнювалося із законодавством у широкому розумінні цього слова;
● законодавство носило імперативний, каральний характер.
● перевага надавалася публічному праву і оскільки в соціалістичній
державі не повинно бути нічого приватного, приватне право повинно було
зникнути;
● звинувачувальний уклін судочинства
92. Соціалістична правова сім’я та її вплив на формування правової

системи України.
За часів Радянського Союзу правова система Української РСР була складовою

частиною правової системи СРСР. Після здобуття Україною державної
незалежності в 1991 році відбувається формування самостійної української
національної правової системи. У її розвитку спостерігаються, зокрема, такі
позитивні тенденції, як активне формування основних структурних частин
правової системи; приведення у відповідність до міжнародних правових
стандартів, перш за все європейських; утвердження принципів правової
демократичної держави і громадянського суспільства; поява нових підходів
до праворозуміння; створення нових галузей та інститутів права і
законодавства1.
Природно постає питання: до якої правової сім'ї належить сучасна правова
система України? Це питання фактично є частиною більш широкої проблеми
— місця національних правових систем країн колишнього соціалістичного
табору (зокрема, колишніх республік Союзу РСР) на правовій карті світу.
Хоча існуванням Української РСР у складі Радянського Союзу і дає підставу
для віднесення українського права до правових систем соціалістичного типу,
проте особливими рисами сучасної правової системи України є:
1) тяжіння до романо-германської правової сім'ї, що зумовлює наявність
таких притаманних цій сім'ї рис, як домінування нормативно-правових актів у
системі джерел права, кодифікація, поділ права на приватне і публічне та ін.;
2) перехідний тип, що обумовлений соціалістичним минулим України і
офіційно проголошеним курсом на демократичну, правову державність,
верховенство права;
3) євроінтеграційний вектор розвитку, що зумовлює зближення
національного права України з європейським правом. У 1995 р. Україна стала
членом Ради Європи, взяла на себе зобов'язання щодо реформування
правової системи і впровадження європейських стандартів. Значний вплив на
національну правову систему справляє сприйняття практики Європейського
суду з прав людини. Крім того, починаючи з 90-х рр. XX ст. відбувається
адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу.
93. Класифікація правових систем постсоціалістичних країн.
«Соціалістичне» право зорієнтоване на правові системи, обслуговуючі

переважно публічно-правові відносини , що виникають в умовах глобального
планування централізованої економіки, домінування державної власності
серед всіх інших форм власності, збереження жорсткого державного
контролю в сферах виробництва, розподілу та споживання матеріальних і
духовних благ.
До розпаду СРСР сім'я соціалістичного права вважалась однією з трьох
найбільших. Правові системи країн, що входять до «соціалістичного табору»,
раніше належали до сім’ї континентального права.
Країни, що належать до постсоціалістичної сім’ї права мають такі характерні
особливості:
 система права належить до перехідного типу, що тяжіє до континентальної

сім’ї права;
 офіційно визнано ідеї верховенства права, пріоритету прав людини, правової

соціальної демократичної держави;
 головне місце серед джерел права займає конституція, законодавство

перебуває у постійному розвитку, зазнає суттєвих змін;
 поділ права на публічне і приватне;
 активне формування основних структурних частин правової системи,

створення нових галузей та інститутів права і законодавства;
 приведення у відповідність до міжнародних правових стандартів, перш за все

європейських;
 поява нових підходів до право розуміння.

Класифікація пострадянських правових систем Бехруза Хашматулли

 1) євразійське об’єднання правових систем, що орієнтуються на

романо-германське право (Україна, Росія, Білорусія, Молдова)
 2)об’єднання правових систем пострадянських держав з переважанням
мусульманського населення (Узбекистан, Азербайджан, Туркменістан,
Киргизстан)
 3) об’єднання правових систем країн Балтії з тяжінням до
скандинавської правової сім’ї (Латвія, Литва, Естонія)
94. Перспективи розвитку правових систем постсоціалістичних країн.
Оскільки ця правова сім’я перебуває у процесі становлення та розвитку,

компаративісти прогнозують такі напрямки її подальшого розвитку:
1) повернення постсоціалістичних країн Східної Європи до континентальної
правової сім’ї («повернення» традиційних правових сімей і насамперед
континентального права. Дійсно, багато правові ідеї та принципи реально
стають загальними і сприймаються в Росії, Чехії, Польщі та інших країнах,
«копіюються» законодавчі акти.);
2) утворення самобутньої слов’янської правової сім’ї з домінуючою роллю
російського права(Культурно-історична, релігійно-етична та морально-
психологічна спільність народів служить фундаментом для цього процесу. До
такої перспективі спонукають спільність праворозуміння та джерел права,
деякі традиційні колективістські структури і форми правового спілкування,
традиції загального юридичної мови, побудови законодавства, збереження
нормативних текстів. Посилення інтеграції слов'янських народів І держав
сприяє розвитку даної тенденції);
3) Варіант третій - поступове формування на постсоціалістичному просторі
двох-трьох правових сімей: прибалтійської з тяжінням до скандинавської
правової сім'ї, слов'янської правової сім'ї в поєднанні з азіатсько-
мусульманської правової сім'єю, центральноевропейской з тяжінням до
романо-германської сім'ї. При сильному взаємовплив буде важко жорстко
структурувати різні правові сім'ї, але їх світоглядні витоки та прояви
правонаступництва можуть бути виражені більш-менш чітко.
Класифікація пострадянських правових систем Бехруза Хашматулли
1) євразійське об’єднання правових систем, що орієнтуються на

романо-германське право (Україна, Росія, Білорусія, Молдова)
2)об’єднання правових систем пострадянських держав з переважанням
мусульманського населення (Узбекистан, Азербайджан, Туркменістан,
Киргизстан)
3) об’єднання правових систем країн Балтії з тяжінням до
скандинавської правової сім’ї (Латвія, Литва, Естонія)
95. Слов’янська (євразійська) правова сім’я. Критерії її виділення.
Російськими вченими висувалося припущення про існування сім'ї

слов'янського права, заснованої на культурно-історичних особливостях
слов'янських народів. Вважалося, що в слов'янську правову сім'ю входять
системи СРСР, Німецька Демократична Республіка (НДР), Соціалістична
Федеративна Республіка Югославія (СФРЮ), Польща, Болгарія, Угорщина,
Чехословаччина, Румунія, які складали, на думку французького
компаративіста Р. Давида, особливу родину соціалістичного права. При
цьому до особливостей слов'янського права відносили такі, наприклад, риси:
1) Тісний зв'язок права і держави, за якої держава краще захищає колективне,
ніж індивідуальне / приватне (звідси переміщення на другий план ідей
природних прав людини, а на перший план - ідеї справедливості);
2) В громадській правосвідомості особистість тісно пов'язує себе з державою
("держава - це ми", "рідна держава", "держава нас захистить");
3) В праві і державі відбивається специфіка православ'я як гілки християнства з
її акцентами на духовність.
Виділення слов'янської правової сім'ї в якості самостійної гілки правової
цивілізації має в якості ведучих критеріїв насамперед національно-культурні
та географічні чинники.
Специфіка слов'янської правової сім'ї полягає в тому, що її самобутність
спирається не стільки на техніко-юридичні, скільки на державні та духовні
начала життя слов'янських народів.
До них відносяться:
- Самобутність слов'янської та, насамперед, російської державності;
- Особливі умови економічного розвитку, при яких провідною формою
господарювання була селянська громада, артіль, що грунтуються на
взаємодопомоги, трудової демократії і місцеве самоврядування;
- Формування "слов'янського типу" соціального статусу особистості, для якого
характерний розвиток колективістських елементів і нежесткая диференціація
особистості і держави;
- Тісний зв'язок традиційної основи права і держави зі специфікою православної
гілки християнства, з її акцентами не так на мирському жізнепоніманіе Бога і
людини (католицизм), і тим більше благословенні користолюбства
(протестантизм), а на духовному житті людини з відповідними естетичними
висновками (нестяжаніе, благочестя і т.д.).
Провідний елемент слов'янської правової сім'ї - російська правова система, яка
є оригінальним культурно-історичним та спеціально-юридичним явищем.
Підставою для виділення цієї правової спільності як окремої, специфічної
правової сім'ї були свого часу соціально-економічні та ідеологічні критерії,
які знаходили концентроване вираження в поняттях "суспільно-економічна
формація", "соціальний лад суспільства", які за допомогою права прагнула
затвердити і розвивати державна (політична) влада названих країн.
Слов'янське право бачиться як засноване на законодавчих традиціях романо-
германської правової сім'ї та візантійських коренях. Передбачалося, що
доктрина слов'янської правової сім'ї дозволить слов'янським народам
самоідентифікуватися в додатковому ознаці, а слов'янському праву - зайняти
певне місце в глобальній правовій системі. Іноді слов'янське право
трактувалося як перехідний етап на шляху до повного злиття з романо-
германським правом. Часто, замість концепції слов'янського права,
висувають ідею євразійської правової сім'ї.
96. Правова система України: загальна характеристика. Етапи становлення.
Особливими рисами сучасної правової системи України є:

1) Тяжіння до романо-германської правової сім'ї, що зумовлює наявність
таких притаманних цій сім'ї рис:
· Визнання нормативно-правового акта основним джерелом права;
· Ієрархічна система нормативно-правових актів («Конституція України має
найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти
приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.»)
· Кодифікація норм права;
· Поділ права на приватне і публічне. Відведення ролі генетичного
· Подібні правові принципи та поняття у національних правових системах
цього типу;
· Наявність чіткої та ефективної юридичної техніки.
2) Перехідний тип, що обумовлений соціалістичним минулим України і
офіційно проголошеним курсом на демократичну, правову державність,
верховенство права;
3) Євроінтеграційний вектор розвитку, що зумовлює зближення
національного права України з європейським правом. У 1995 р. Україна стала
членом Ради Європи, взяла на себе зобов'язання щодо реформування
правової системи і впровадження європейських стандартів. Значний вплив на
національну правову систему справляє сприйняття практики Європейського
суду з прав людини. Крім того, починаючи з 90-х рр. XX ст. Відбувається
адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу.
Джерела права: Конституція – Ратифіковані міжнародні договори – Закони
(нормативно-правові акти) – принципи права – звичай (у цивільному) –
судова практика – доктрина права
Етапи становлення
1) 11 – 12 століття - генетичні зв'язки з Руською Правдою. Цей акт, що став
першою кодифікацією звичаєвого права Київської Русі, є відправним пунктом
вітчизняної правової традиції;
2) 14 – 17 століття - вплив польсько-литовського права. Так, на розвиток
права впливало надання литовськими і польськими королями та князями
українській шляхті, міщанству і духовенству, а пізніше козацтву "привілеїв" на
права та вольності; дія Магдебурзького права на території України (ХШ-XVIII
ст.), яке є одним із найбільш відомих систем міського права;
3) 17 – 18 століття - державно-правовий досвід Гетьманщини (Війська
Запорізького), який був утілений у політичних програмах гетьманів та їх
державотворчій практиці. Важливими для цієї сфери були "пакти й
Конституції законів та вольностей Війська Запорізького" Пилипа Орлика 1710
р.;
4) 18 – 20 століття - перебуванням українських земель протягом у складі
різних державних утворень (Російська імперія, Австро-Угорщина, Польща та
ін.), завдяки чому українська правова система зазнала впливу різних
правових традицій та правових систем
5) 1917-1921 - державно-правовий досвід періоду української революції (1917-
1921 рр.), який втілено у правових актах Центральної Ради, УНР, ЗУНР,
української держави гетьмана П. Скоропадського, Директорії, УСРР;
6) 1921 – 1991 - існування Української РСР у складі Радянського Союзу, що
дало підставу для віднесення українського права до правових систем
соціалістичного типу;
7) З 1991 року - формування правової системи незалежної України. Умови
для її створення з'явилися після проголошення Декларації про державний
суверенітет 1990 р. І Акта про незалежність України 1991 р. Важливе значення
для формування незалежної правової системи мало прийняття у 1996 р.
Конституції України, яка зафіксувала правові засади її подальшого
економічного, політичного та соціально-культурного розвитку, накреслила
основні шляхи реформування її правової системи.
Зараз пропонується ділити процес формування правової системи України на
два етапи: попередній — до прийняття Конституції (1990—1996) і сучасний —
після 28 червня 1996 р. Попередній етап характеризувався визначенням
основних засад формування правової системи України, ліквідацією
деформацій радянського періоду, прийняттям значної кількості законодавчих
актів, пов'язаних, насамперед, з реформуванням економіки та
демократизацією життя суспільства. Сучасний етап почався з прийняттям
Конституції України, в якій знайшли відображення зміни соціального
характеру, структури та змісту правової системи України, положення, які
засновані на юридичних поняттях романо-германського типу правової
системи.
97. Проблеми правової ідентифікації правової системи України.
1. Досить багато вчених відносять правову систему України до романо-

германської правової сім’ї через те, що:
1) основним джерелом права є нормативно-правовий акт;
2) поділ права на приватне та публічне;
3) кодифікація правових норм.
Що ж до практики суду, то вона не є офіційним джерелом у державі, але
використовується у випадках певних колізій, тобто як неофіційне джерело
права.
2. Інші вчені вважають, що краще говорити про Україну як члена

постсоціалістичної правової сім’ї через те, що
1) українська правова система, хоча формально, визнавала основним
джерелом свого права законодавчі акти найбільш поширеним джерелом
права мала і має, нажаль, підзаконні акти. Збереглася тенденція, властива
радянському законодавству, коли законодавчі акти співвідносяться з
підзаконними в пропорції 5% до 95%.
2) існування широкого кола підзаконних нормативно-правових актів, які є
необхідними при застосуванні якогось законодавчого акту.
3) значна поширеність прийняття нормативно-правових актів керівниками,
профспілками, трудовими колективами про що свідчить існування локальної
нормотворчості.
4) існуючі акти законодавства охоплюють не всі сфери життя суспільства, що
призводить до задоволення інтересів лише частини суспільства і низького
рівня захисту прав громадян.
5) Українське право є переважно публічним, що зумовлюється характером
існуючих суспільних відносин. Романо-германська система повна на норми
приватного права.
Україну цілком не можна віднести до якоїсь однієї правової сім’ї, оскільки
вона перебуває у процесі становлення. Крім того, сучасна правова система
України почала формуватись з моменту проголошення її незалежності, а тому
про Україну слід говорити як про молоду державу, яка знаходиться у процесі
розвитку.
98. Місце правової системи України на правовій карті світу.
В історії України правова система формувалася в періоди становлення

державності — Київської Русі, гетьманщини XVII — XVIII століть, УНР, ЗУНР,
Гетьманату П. Скоропадського початку XX ст., своєрідно — в УРСР.
Стабільності в її розвитку не було, оскільки була відсутня незалежна
державність в Україні. Розвиток української правової системи в IX — на
початку XIX століть, сприйняття нею візантійської культури, духу
пізньоримського права, а також вплив Литовських статутів, Магдебурзького
права та ін. (про що свідчить, наприклад, Кодекс 1743 р. — «Права, за якими
судиться малоросійський народ»), дозволяють дійти висновку про її корені у
романо-германському типі правової системи. [19]
Більш ніж 70 років історії радянської України дали підставу віднести її правову
систему, як і правові системи республік СРСР, до соціалістичного типу. Право
радянської України сприйняло романо-германську концепцію правової
норми. Закон вважався основним джерелом права. Звичаю і судовій практиці
відводилася допоміжна роль. Доктрина не визнавалася джерелом права.
Проте галузі, інститути і поняття права розглядалися з позицій домінування
публічного права і класового інтересу. Відкидався поділ права на дві
підсистеми: приватне і публічне. Відповідно до тези В.І. Леніна про те, що
радянська держава не визнає нічого приватного, заборонялися приватна
підприємницька діяльність, валютні операції, комерційне посередництво та
ін. Суворо регламентувалися цивільні договори. Повноваження суб'єктів
господарської діяльності обмежувалися плановим веденням економіки,
усуспільненням власності, націоналізацією підприємств, банків та ін.
У зв'язку з пануванням марксистсько-ленінської ідеології і партійного (КПРС)
диктату кримінальне і публічне право передбачало жорсткі санкції за
антирадянську агітацію і пропаганду. Відбулася ідеологізація судового
провадження. Сформувався обвинувальний ухил при розгляді справ у суді.
Затвердився карально-залякувальний режим, який діяв для громадян
відповідно до принципу: дозволено лише те, що не заборонено. Переважало
використання імперативних норм права.
Після проголошення незалежності правова система України формується на
нових засадах як самостійна (в минулому вона складала частину єдиної
правової системи СРСР). Вона звільняється від псевдосоціалістичної
(радянської) сутності, яка приглушила її континентально-європейські корені і
забарвила їх у класово-ідеологічні тони.
Нині можна говорити про створення фундаменту незалежної правової
системи України, значною мірою очищеної від партійно-догматичних
нашарувань попереднього періоду. Проте правова система України
перебуває у стадії перехідного періоду і зберігає деякі риси соціалістичної
системи, із якої вона вийшла.
Водночас за період незалежності України закладено правовий фундамент,
що дозволяє стверджувати, що вона входить до романо-германського типу
правової системи на правах особливого європейського різновиду.
Відзначимо, що правові системи, крім спільних ознак, які їх об'єднують в
один тип, мають певні відмінності. Вони і утворюють їх своєрідність і
неповторність.
99. Поняття міжнародної правової системи. Елементи міжнародної правової

системи. Джерела права міжнародних правових систем.
Міжнародне право – це система юридичних норм, що регулюють відносини

між державами й іншими суб'єктами міжнародного права і створюються
шляхом узгодження позицій учасників цих відносин та забезпечуються у разі
потреби індивідуальним або колективним примусом.
Міжнародне право є особливою системою права, відмінною від
внутрішньодержавної. Специфіка системи міжнародного права пояснюється
перш за все особливостями об'єкта регулювання, його суб'єктів, порядком
створення і функціонування норм.
Об'єктом регулювання норм міжнародного права є суспільні відносини між
акторами (дійовими особами) міжнародної системи. Причому сама ця
система істотно відрізняється від внутрішньодержавної системи за
елементами, які її утворюють, характером їх зв'язку, взаємодії й
взаємопроникнення, попередження й усунення конфліктних ситуацій.
Так, головними елементами внутрішньодержавної системи права є
громадяни, юридичні особи і державні органи. Відносини у
внутрішньодержавній системі – це перш за все владні відносини, які
здійснюються законодавчими, виконавчими і судовими органами.
Основними акторами міжнародної системи виступають суверенні держави,
народи, що реалізують право на самовизначення, і міжурядові організації,
над якими немає організації політичної влади. Відносини між ними мають
не субординаційний, а координаційний характер.
Суб'єктами внутрішньодержавного права є індивіди, юридичні особи і
державні органи. При цьому головним актором внутрішньодержавної
системи виступає громадянин. Саме громадяни створюють державу та її
органи, щоб вони служили їм відповідно до норм внутрішньодержавного
права. Суб'єкти міжнародного права – суверенні держави, народи, що
реалізують право на самовизначення, міжурядові організації (ООН, МОП,
ІМО та ін.), державоподібні утворення (раніше – Данциг, Західний Берлін,
нині – Ватикан). Слід підкреслити, що правозастосовну міжнародну
правосуб'єктність мають індивіди і неурядові організації (Грінпіс, Міжнародна
амністія, Асоціація міжнародного права та ін.). Головними акторами
міжнародної системи є суверенні держави, на підставі волевиявлення яких
утворюються вторинні або похідні суб'єкти міжнародного права – міжурядові
організації й державоподібні утворення.
ОСОБЛИВОСТІ
1. головними суб’єктами міжнародного права є самостійні, суверенні
утворення — держави, міждержавні організації, а також деякі інші
суб’єкти
2. Особливістю є система джерел міжнародного права, серед яких
основними є міжнародний договір та міжнародний звичай
3. в міжнародному праві норми створюються самими суб’єктами шляхом
узгодження інтересів держав
4. міжнародне право будується не за принципом субординації, який
притаманний національним правовим системам, а за принципом
координації
5. Принцип примату міжнародного права над внутрішньодержавним
правом
ДЖЕРЕЛА
Відповідно до загальної теорії права під джерелом права взагалі і

міжнародного зокрема слід розуміти специфічні зовнішні форми фіксації
норм права певної системи або галузі. Отже, джерелами міжнародного
права є такі форми, в яких закріплюються права та обов'язки суб'єктів
міжнародного права.
Стаття 38 Статуту Міжнародного Суду ООН:

а) міжнародні конвенції як загальні, так і спеціальні, що встановлюють
правила, точно визнані державами, що сперечаються;
b) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості
правової норми;
c) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;
d) судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з публічного
права різних націй у якості допоміжного засобу для визначення правових
норм
100. Правова система Європейського Союзу. Взаємодія правової системи
Європейського Союзу з правовими системами держав-членів.
Право ЄС - правовий феномен, результат реалізації наднаціональної

компетенції інститутів Європейського Союзу. ПС ЄС склалася на стику МП і
внутрішньодержавного права держав-членів ЄС, що володіє самостійними
джерелами і принципами. Автономність Права Європейського Союзу
підтверджується рішеннями Суду Європейського Союзу.
Стрижнем права ЄС є принципи права ЄС - вихідні положення найбільш
загального характеру, що визначають зміст, реалізацію і розвиток усіх інших
норм права ЄС.
Принципи права ЄС: функціональні і загальні.
До функціональних відносяться принцип верховенства права ЄС і принцип
прямої дії права ЄС. Принцип верховенства права ЄС означає пріоритет норм
права ЄС над нормами національного законодавства держав-членів, норми
національного права держав-членів не повинні суперечити нормам права ЄС.
Принцип прямої дії права ЄС означає безпосереднє застосування права ЄС на
території держав-членів, норми права Співтовариства діють без будь-якої
трансформації в правопорядок держави-члена. Дані принципи були
вироблені практикою Суду шляхом тлумачення установчих документів
інституції.
До числа загальних принципів права ЄС належать принцип охорони прав і
свобод особистості, принцип правової визначеності, принцип пропорційності,
принцип недискримінації, принцип субсидіарності, а також ряд
процесуальних принципів.
Визнаючи для себе обов’язковим Договір про ЄС, держави взяли на себе
зобов’язання виконувати положення актів органів ЄС, згідно з цим
договором. У зв’язку з цим, якщо держава не забезпечує здійснення
зобов’язань, що випливають із обов’язкових норм вторинного права, вона
тим самим допускає порушення відповідної норми Договору про ЄС.
Право ЄС має оригінальну систему джерел, що включає в себе дві групи актів
- акти первинного права і акти вторинного права.
До актів первинного права відносяться усі установчі договори Європейського
Союзу. За своєю юридичною природою акти первинного права є
міжнародними договорами. Норми актів первинного права мають вищу
юридичну силу по відношенню до всіх інших норм Європейського Союзу, що
містяться в актах вторинного права.
Особливістю Європейського Союзу є те, що в його основі лежать кілька
міжнародних договорів установчого характеру:
· Паризький договір про створення Європейського об’єднання вугілля і сталі
1951 року,
· Римський договір про заснування ЄС 1957 р.
· Римський договір про створення Європейського співтовариства по атомній
енергії (Євратом) 1957 р.
· Маастрихтський договір про Європейський Союз 1992 року
· Лісабонський договір 2007 р.
До актів вторинного права відносяться акти, які приймаються інститутами
Союзу, а також всі інші акти, що приймаються на основі установчих договорів.
У визначенні джерел вторинного права спостерігається зіткнення підходів до
розуміння джерел в континентальній і загальній (англо-саксонській) правових
сім’ях (визнання як джерела юрисдикційних актів), а також вплив концепції
джерел в МП.
· нормативні акти (регламенти, директиви, рамкові рішення, спільні рішення
Європейського об’єднання вугілля і сталі, рекомендації Європейського
об’єднання вугілля і сталі)
· індивідуальні акти
· рекомендаційні акти
· акти про координацію (принципи і загальні орієнтири, спільна позиція,
спільна акція, загальна стратегія)
· юрисдикційні акти - рішення Суду ЄС.
Своєрідність Європейського Союзу зумовлює і структурні особливості права
Європейського Союзу. Структуру права Європейського Союзу складають
декілька взаємопов’язаних між собою компонентів. Компонентами структури
права Європейського Союзу є установчі договори Європейського Союзу,
положення про права та основні свободи людини.
ВЗАЄМОДІЯ
Існування та функціонування Європейського Союзу ґрунтується на особливій і

самостійній системі права. Проте, сама ця система права створена і
функціонує не автономно від національних систем, а безпосереднім чином
взаємозалежна і взаємопов’язана з національними правовими системами
держав-членів. Взаємодія права ЄС і національного права держав-членів
здійснюється на основі принципів, закріплених в установчих договорах та
інших актах ЄС.
Можна виділити декілька таких принципів:
1) Інтегрованість норм права ЄС у національні системи права держав-
членів.
2) Пряма дія норм права ЄС.
3) Верховенство права ЄС стосовно права держав-членів.
4) Юрисдикційний захист правових норм ЄС судовими органами ЄС та
держав-членів.
1. Принцип інтеграції. Під ним розуміється закріплення норм права ЄС у
національних системах права всіх держав-учасниць, в результаті чого вони
стають невід’ємною складовою частиною цих систем. Саме інтеграція в
національне право надає юридичну чинність нормам ЄС на території держав-
членів і робить обов'язковим їх застосування національними судами.
Правові норми ЄС діють і підлягають застосуванню на території держав-
учасниць на тих же умовах, що й національне право. Єдине, що зобов'язана
зробити держава-реципієнт, це не встановлення умов його застосування, а
створення умов для його максимально ефективного застосування.
Принципи інтеграції і прямої дії найтіснішим чином зв'язані між собою.
Слід, підкреслити, що інтеграція і пряма дія – багато в чому співпадаючі, але
не ідентичні поняття. Так, інтеграція правових положень ЄС визначає
можливість їх прямого і негайного застосування національним судом і їхня
обов'язковість для національної і муніципальної влади. Пряма ж дія норм
права ЄС залежить від ряду умов, відповідність яким уможливлює їхнє
застосування судом. Інтеграція – умова прямого застосування. Але
можливість прямого застосування – необов'язкова умова інтеграції. Так, якщо
установчий договір встановлює необхідність "прогресуючого зближення
економічної політики держав-членів" (ст. 2), то це положення, звичайно,
зобов'язує держави-члени, але воно не підпадає під умови, дотримання яких
забезпечує його пряме застосування національним судом.
2. Принцип прямої дії норм права ЄС. Під ним розуміється безпосереднє й
обов'язкове застосування нормативно-правових актів Європейського Союзу
національною адміністрацією і судами незалежно від їхньої згоди чи умов,
установлюваних державою-членом.
Принцип прямої дії передбачений безпосередньо в самих установчих
договорах. Про нього говориться, зокрема, у ст. 249 Договору про
Європейське Співтовариство.
У максимально повному вигляді принцип прямої дії застосовується до
регламентів, безумовність прямого застосування яких обумовлена в самому
установчому договорі.
Значно складніше вирішується проблема прямої дії директив ЄС. Визначення
директиви, дане установчими договорами, як акту, що встановлює лише
кінцеву мету, а вибір форм і засобів для її досягнення залишає за державою-
членом, змушує припустити, що мова йде про акт, що не має прямої дії.
Директива завжди адресується державам-членам, а не приватним особам. Її
реалізація залежить певною мірою від розсуду і заходів, застосовуваних
національною владою. Проте Суд ЄС, хоча і не відразу і не беззастережно,
все ж таки визнав за директивою характер акту прямої дії.
Не викликало особливих дискусій питання про визнання прямої дії рішень,
передбачених ст. 249 Договору про ЄС. Рішення – правові акти
індивідуального характеру, що адресуються приватним фізичним чи
юридичним особам і мають безумовне пряме застосування. Права й
обов'язки, що виникають на їх основі, можуть служити предметом розгляду в
суді, не передбачаючи будь-яких особливих умов чи обставин.
Рішення, що адресуються конкретним державам-членам, накладають
зобов'язання безпосередньо на державні владні органи.
Принцип прямої дії стосовно до норм первинного права не знайшов
відображення безпосередньо в установчих договорах.
Суть концепції прямої дії норм права ЄС полягає в наступному. Право ЄС
наділяє правами і накладає обов'язки не тільки на держави-члени й інститути
ЄС, але і безпосередньо на фізичних і юридичних осіб держав-учасниць.
Здійснення конкретною особою своїх прав неможливе без їх юрисдикційного
захисту. Такий захист прав та інтересів приватних осіб здійснюється, за
загальним правилом, національними судами. Права, що породжуються дією
норм права ЄС, також підлягають судовому захисту. Однак для його
здійснення необхідно забезпечити пряме застосування норми права ЄС
національним судом. В інакшому випадку право ЄС не буде підлягати
застосуванню національним судом при вирішенні конкретної справи. В даній
ситуації реалізація мети і цілей інтеграції неможлива, тому що їх правова
гарантія виключена чи зведена до мінімуму. Таким чином, необхідні підстави
для прямого застосування норм права ЄС національними судами. Таку
можливість забезпечує принцип прямої дії правових норм ЄС.
Практичне застосування цієї концепції повинне відповідати цілому ряду умов
матеріального і процесуального характеру. Так, застосовувана норма прямої
дії повинна входити в юрисдикцію національних судових органів. При колізії
норм буде використаний принцип верховенства, а при вирішенні питання
про допустимість застосування норми права ЄС підставою для її застосування
національним судом виступає пряма дія.
До числа обов'язкових умов прямого застосування норми права ЄС належать:
- чіткість, ясність і несуперечливість норми;
- можливість прямого використання національним судом;
- відсутність застереження про можливість її застосування іншими актами чи
діями.
3. Верховенство права ЄС стосовно права держав-членів. Суть даного
принципу полягає в наділенні норм права ЄС переважною юридичною
чинністю стосовно норм національного права держав-членів. У випадку
колізії норми національного права і права ЄС переважну силу має остання.
Саме вона і підлягає застосуванню національними органами влади і судами.
Принцип верховенства права ЄС передбачає його поширення на всі джерела
права ЄС, а також підпорядкування йому будь-яких видів актів національного
права. Не менш важливі і тимчасові умови його дії. Принцип верховенства
права ЄС поширюється на всі акти права ЄС незалежно від часу їхнього
прийняття. Це особливо важливо для нових держав, що вступають до ЄС, які
тим самим в силу факту свого приєднання до ЄС визнають верховенство всіх
нормативно-правових актів ЄС, у тому числі й тих, котрі були прийняті до
їхнього приєднання. У тих державах-членах, де подібне рішення не
узгоджувалося з діючими конституційними положеннями, були прийняті
спеціальні національні акти конституційного характеру, що підтвердили
подібну спрямованість даного принципу.
В результаті правотворчої діяльності Суду ЄС була сформульована загальна
концепція верховенства права ЄС стосовно національного права держав-
членів. Це верховенство носить глобальний і абсолютний характер. Інакше
кажучи, принцип верховенства має на увазі не окремі акти чи види актів, а
характеризує відносини права ЄС як системи з національною системою права
в цілому кожного з держав-членів.
4. Юрисдикційний захист правових норм ЄС судовими органами ЄС та

держав-членів. Під ним розуміється імперативна обов'язковість для всіх
національних судових органів держав-членів і судових органів ЄС
забезпечити застосування права ЄС і максимально ефективний захист прав та
інтересів, що виникають на його основі.
Загальна вимога обов'язкового застосування права ЄС поширюється на всі
національні судові органи всіх рівнів і виключає монополізацію цього права
яким-небудь одним чи тільки вищими судовими органами.
Істотне значення для реалізації принципу судової захищеності має
встановлення розмежування юрисдикції судових органів ЄС і держав-членів.
За загальним правилом, у юрисдикцію Суду ЄС входить порівняно обмежене
коло справ:
а) позовні вимоги, пов'язані з невиконанням зобов'язань по установчих
договорах членами чи інститутами ЄС;
б) позови, що відносяться до наглядового судочинства і спрямовані на
контроль за законністю;
в) позови про відповідальність, засновані на наявності відповідного
застереження (договірна відповідальність) або зумовлені заподіянням шкоди
ЄС, його інститутами і посадовими особами під час виконання службових
обов'язків (позадоговірна відповідальність).
У всіх інших випадках спір, пов'язаний із застосуванням права ЄС, підлягає, за
загальним правилом, розгляду національними судами.
Претензія, заснована на праві ЄС, розглядається судовими органами держав-
членів відповідно до норм національного процесуального права. Суд ЄС, так
само як і інші інститути ЄС, не вправі встановлювати порядок національного
судочинства. Разом з тим у рішеннях Суду ЄС сформульовано ряд вимог,
заснованих переважно на загальних принципах права, яким повинне
відповідати національне процесуальне право, що використовується при
застосуванні права ЄС.
Насамперед це вимога, відповідно до якої національне право повинне
забезпечити сторонам судового розгляду при застосуванні права ЄС той же
обсяг процесуальних гарантій, що дається при порушенні справи на основі
національного права.
Крім того, процесуальне регулювання пред'явлення і розгляду позову про
відповідальність, заснованого на праві ЄС, повинне здійснюватися із
застосуванням національного режиму. Це значить, що воно ні в чому не
повинно поступатися процесуальним гарантіям, наданим при аналогічних
позовах за національним правом (принцип еквівалентності).
101. Взаємодія національних і міжнародних правових систем.
Національне (внутрішньодержавне) і міжнародне право є самостійними, але

взаємопов'язаними системами права. Якщо національне право регулює
відносини всередині країни, то за допомогою норм міжнародного права
регулюються відносини між державами та іншими його суб'єктами,
узгоджуються ці відносини, і лише в разі потреби забезпечуються
колективним примусом. Як норми міжнародного права не мають
безпосередньої дії в національному праві держав-учасниць міжнародного
співтовариства, так і норми національного (внутрішньодержавного) права не
застосовуються у міжнародно-правовій сфері.
Форми взаємодії національного і міжнародного права:
1) національне право служить своєрідним джерелом міжнародного
права, оскільки норми останнього створюються в результаті угоди між його
суб'єктами – суверенними державами, переважно з метою задоволення
національних інтересів. Норми національного права, що відображають
національні звичаї, традиції і є об'єктивними закономірностями соціального
буття, будучи трансформованими в норми міжнародного права, слугують
джерелами міжнародного права, зокрема сприяють виникненню
міжнародних звичаїв.
2) міжнародне право, його норми і принципи визначають ідейну і
нормативну основу національного права. Загальнолюдські принципи і
норми, що містяться в міжнародному праві, вимагають від національного
права, законів країни бути їх хранителями. Конституції ряду держав
закріплюють основні принципи і норми міжнародного права, створюють
юридичні гарантії того, що ці принципи і норми будуть враховані у
внутрішньому житті країни.
Окрім того, норми внутрішньодержавного права нерідко коригуються при
вступі держав у міжнародні і регіональні організації.
Принципи співвідношення національного і міжнародного права:
1) принцип пріоритету міжнародного права (міжнародних договорів) над
національним – передбачає, що при їх розбіжності застосовуються норми
міжнародного права (договору).
2) принцип пріоритету національного права над міжнародним –
передбачає, що при розбіжності норм міжнародного і національного права
застосовуються норми національного права, оскільки міжнародне право
розцінюється як поєднання міжнародно-правових норм різних держав.
Вважається, що норми міжнародного права застосовуються у тому випадку,
якщо вони не суперечать національному праву;
3) принцип дуалізму – передбачає взаємодію обох систем права
(національного і міжнародного), оскільки ґрунтується на визнанні їх
наявності.
Нині є діючим принцип пріоритету міжнародного права (договору) над
національним, якщо його норми визнані державою в законодавчому
порядку. Перевагою перед національними законами володіють ті міжнародні
договори, котрі в установленому законом порядку ратифіковані й
опубліковані.
Норми міжнародного права в національному праві реалізуються через такі
системи:
1) система інкорпорації (прямий спосіб) – включення в національну систему
права правил міжнародного договору в силу акта ратифікації або іншого виду
прийняття договору та безпосереднє застосування норм міжнародного права
державними органами, насамперед судами, а також посадовими особами та
громадянами. Ця система характерна для РФ, США, Франції і Німеччини,
оскільки на території цих держав норми міжнародного права мають пряму
дію;
2) система трансформації (опосередкований спосіб) – спосіб вираження
згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного договору, коли на
його основі видається національний (внутрішньодержавний) нормативний
акт, який більш-менш відтворює зміст договору. Сама по собі норма
міжнародного права не наділяє особу правами, тільки норми внутрішнього
законодавства дають можливість особі здійснювати права й обов'язки,
гарантовані державою у зв'язку з укладеною нею міжнародною угодою.
Тобто, щоб набути застосування, норми і принципи відповідних міжнародних
договорів імплементуються – утілюються в національне право. Ця система діє
у Великій Британії та інших країнах загального права;
3) змішана система – поєднує і систему трансформації, і систему
інкорпорації.
102. Трансформація національної правової системи під впливом глобалізації.
Важливою тенденцією глобалізації у правовій сфері є зростання ролі і

значення норм та принципів міжнародного права. Це не свідчить про
стирання меж між міжнародним і внутрішнім правом держав. Ідеться про
санкціоноване з боку національних законодавств розширення сфер
суспільних відносин, які підпадають під регулювання міжнародного права, і
про зростання не лише авторитету, а й формальної юридичної сили норм
міжнародного права в різних правових системах світу. Зростання ролі
міжнародного права виявляється в низці обставин: конституціоналізації
міжнародного права, визнанні норм і принципів міжнародного права
джерелом внутрішнього права, появі норм «м’якого» (рекомендаційного)
права і розробці модельних нормативно-правових актів тощо.
Сприймати міжнародне законодавство національні правові системи можуть
різними шляхами. Це такі шляхи:
рецепція, тобто одностороннє запозичення державою правових норм,
інститутів міжнародного права;
уніфікація, тобто поступове чи одночасне введення у правові системи
однотипних норм і правил, встановлених міжнародними договорами;
гармонізація, тобто цілеспрямоване зближення правових систем,
утвердження спільних інститутів та норм, усунення суперечностей (при цьому
гармонізація може бути й односторонньою, і взаємною, за якої декілька
держав вживають спільні заходи задля зближення правових приписів і
практик).
Глобалізація посилює прозорість меж між національними правовими
системами. Відбувається безпосереднє запозичення нормативного
матеріалу – рецепція ідей, понять, конструкцій, інститутів тощо. Важливим є
взаємне сприйняття юридичної термінології, правил і прийомів законодавчої
технології, тлумачення норм права.
Процеси глобалізації істотно вплинули на розвиток сучасних правових систем
світу, спричинили їх трансформацію, зміну інфраструктури правопорядку.
Найяскравіше вплив глобалізації простежується в континентальному і
загальному праві - у межах романо-германської й англосаксонської правових
систем та у відносинах між ними. Зближення романо-германської й
англосаксонської правових систем зумовлене низкою обставин, серед яких
наступні: належність більшості держав континентального та загального права
до традиції західної демократії, подібність їхньої загальної та правової
культури, однотипність економіки, соціальної та політичної структури
суспільства, наявність у цих правових системах численних недержавних
інституцій, які істотно впливають на розвиток права. До спільних тенденцій
розвитку романо-германської й англосаксонської правових сімей можна
віднести збільшення кількості та посилення ролі міжнародних договорів,
уніфікацію правового регулювання під впливом міжнародних стандартів.
Розширення кола суб’єктів міжнародних відносин, збільшення їх кількості,
ускладнення міжнародних відносин, зростання ролі права у врегулюванні
міжнародних відносин дали підстави обґрунтувати появу міждержавних
правових систем, які можуть вирішувати невідомі раніше за обсягом та
складністю завдання, насамперед ті, які національні правові системи не
можуть вирішити внутрішніми засобами.
Загалом, основними тенденціями розвитку міждержавних пра вових систем

доцільно вважати такі:
· збільшення їх кількості,
· розширення сфер правової уніфікації,
· створення правових стандартів для держав-учасниць,
· уподібнення держав у межах встановлених стандартів,
· збереження правової багатоманітності як основи для ефективного правового
розвитку світової спільноти.
Найвагомішими виявами глобалізації у правовій сфері є зближення

правових систем світу, зростання ролі міжнародного права, якісна
трансформація правотворчого процесу всередині держави.
103. Вплив європейського права на національне право (в тому числі на право

України).
Основою права ЄС стало право Європейських співтовариств (комунітарне
право). Право ЄС, щоб залишатися регулятором суспільних відносин у
наддержавній спільноті та співіснувати із національними правовими
нормами, спиралося на ефективні принципи, вироблені практикою Суду
Європейських співтовариств (далі – Суд ЄСп) ще у 60-ті роки ХХ ст.
У договорах про створення Європейських співтовариств не закріплювалося
чіткого механізму взаємодії комунітарного права із національним правом, а
подальша співпраця потребувала вирішення цієї проблеми.
Розв’язав цю дилему Суд ЄСп у справі “Costa проти ENEL”, запровадивши
принцип верховенства права Європейських співтовариств. Наступні рішення
Суду ЄСп спрямовувалися на розширення сфери верховенства комунітарного
права. Суд ЄС постановив, що в разі колізій між правом Співтовариств і
національними нормами останні не лише не беруть до уваги, а й можуть
“відкинути” суди.
На практиці дія принципу верховенства права полягає в тому, що жоден
національний орган чи суд не може використовувати приписи внутрішнього
права, що суперечать конкретним нормам права ЄС. Відповідно
національний припис, що суперечить праву Спільноти, не втрачає чинності,
але й не може бути застосований. Верховенство права ЄСп також означало,
що обов’язок національних судів – забезпечити ефективний правовий захист
особи від дії національного права, яке суперечило комунітарному праву.
Важливе значення у взаємодії національного права держав-членів із правом
ЄС надається принципу прямої дії, на основі якого, разом із принципом
верховенства права ЄС, функціонує європейський правопорядок. Принцип
прямої дії права ЄС закріплено рішенням Суду ЄСп у справі “Van Gend &
Loos”, яку навіть називають “найважливішою за всю історію ЄС”. Суд ЄСп
підкреслив, що “Співтовариство створило новий правопорядок міжнародного
права, на користь якого держави обмежили свої суверенні права, хоча і в
окремих сферах, та до кола суб’єктів якого належать не лише держави-члени,
але також і їхні громадяни. Право Співтовариства незалежно від
законодавства держав-членів не тільки покладає обов’язки на приватні
особи, але й також наділяє їх правами, що стають частиною їхнього правового
надбання”.
Суд також встановив вимоги до прямої дії. Ці вимоги модифіковані
наступними рішеннями і полягають у тому, що:
 а) положення має бути ясним та недвозначним;
 б) воно має бути вичерпним, тобто не вимагати додаткових актів з його
імплементації;
 в) не обумовлюватися застереженнями з боку держав.
До особливостей принципу прямої дії належить і поділ його дії на
“горизонтальну” і “вертикальну”. Під “вертикальною” дією розуміють
відносини між індивідом і державою, а під “горизонтальною” – відносини
між фізичними і юридичними особами.
Суть принципу прямої дії також зводилася до того, що право ЄС стосувалося
кожного, незалежно від того, чи йдеться про державу-члена, чи про її
громадянина. Нормативно-правові акти ЄС обов’язково і безпосередньо
застосовують владні національні органи та суди незалежно від згоди та умов,
що встановлюють держави-члени.
Правова система України за своїми юридичними ознаками тяжіє до романо-
германської правової сім’ї , тому інтеграційні процеси в європейські
структури об’єктивно обумовлені її культурним та правовим розвитком.
Важливою умовою поглиблення співпраці України з європейськими
інтеграційними організаціями є гармонізація її законодавства з правом ЄС.
Вона здійснюється на основі Спільної стратегії Європейського Союзу щодо
України 1999 р. (далі — Стратегія інтеграції), Угоди про партнерство і
співробітництво між Україною та ЄС 1994 (далі — УПС) та інших документів.
Конкретні заходи та етапи адаптації законодавства України до законодавства
Євросоюзу передбачені Законом України «Про Загальнодержавну програму
адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»
2004 (далі — Програма адаптації). Положення УПС щодо гармонізації мають
рамковий характер, а їх реалізація вимагає ухвалення правових актів,
створення необхідних інституційних механізмів та проведення відповідних
дій як на міжнародному рівні у відносинах сторін, так і в правопорядку
України та Співтовариства.
104. Проблема збереження самобутності національної правової системи в

умовах глобалізації.
Сучасна політична карта світу характеризується формуванням

наднаціональних систем регулювання (ЄС, НАТО тощо), які нав’язують цілим
країнам політику, часто на шкоду власним інтересам останніх. За таких умов
для національних правових систем тих країн і держав, які в результаті
системної кризи кінця ХХ ст. опинилися у складній соціально-економічній
ситуації (що істотно послаблює їх конкурентні позиції у світовому
співтоваристві), зростає актуальність проблеми їх правової ідентичності та
збереження самобутності правових систем.
З одного боку, уніфікація корисна з практичної точки зору, але з іншого боку
вона може бути ворожою і використовуватися як інструмент впливу і
контролю панівних держав над менш впливовими.
Юридична експансія! (процес і результат нав’язування одним суспільством
своєї правової системи іншому суспільству)
Вирішення проблеми: міжнародне право закріпило пріоритет за державою
«визначати свою правову систему» -> розумне поєднання національних і
глобальних інтересів, збереження унікальності і своєрідності, визнання
неможливими повну уніфікацію та нівелювання відмінностей у праві.
Своєрідна роль порівняльного правознавства в проблемі: теорія відмінностей
(«відмінності цінні так само, як і схожості»:
Висновок. Кожна національна правова система – це унікальний культурно-
історичний феномен, становлення, формування, функціонування і розвиток
якого відбуваються в конкретно-історичному, культурному і політичному
контексті. Збереження цієї унікальності – це необхідна умова для розвитку
права.
Жодна правова система не може претендувати на роль універсального
уніфікатора права, адже тоді зупиниться розвиток права. До позитивних
явищ можна віднести правове запозичення і конвергенцію (виникають
добровільно внаслідок співпраці), але ніяк не експансію та асиміляцію
(виникають штучно шляхом нав’язування, а інколи навіть насильницьким
шляхом, мають на меті поставити одне суспільство/державу в залежність від
іншого).

екзамен ПКС всі питання

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

екзамен ПКС всі питання

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Оглавление

1. Поняття та зміст порівняльного правознавства....................................................4

31. Правові системи скандинавських країн. Особливості джерел права..................30

1. Поняття та зміст порівняльного правознавства.

2. Предмет порівняльного правознавства.

3. Методи порівняльного правознавства.

Порівняльне правознавство використовує практично весь методологічний

Порівняльний метод дозволяє констатувати спільність правових систем,

4. Стадії порівняльно-правового аналізу.

Порівняльно-правовий метод – це сукупність прийомів та правил виявлення

1. Вибору об’єктів порівняння та визначення його мети (правильний вибір

2. Зіставлення цих об’єктів, встановлення їх спільних рис та особливостей

3. Оцінка схожості, відмінностей та неспівставності порівнюваних об’єктів

4. Вироблення відповідних рекомендацій щодо втілення результатів

Діахронне (історичне) порівняння – порівнюються правові системи та їх

6. Правила проведення порівняльно-правових досліджень.

Ю.А.Тихомиров розробив основні методологічні правила

8. Правова система, система права, правова сім’я: співвідношення понять.

Національна правова система − це конкретно-історична сукупність усіх

9. Структура правової системи.

нормативний елемент − право. Сукупність правових норм, закріплених у

10.Поняття та призначення класифікації правових систем.

Класифікація – це система розподілу будь-яких однорідних предметів або

Класифікацію правових систем сучасності слід розглядати як складну по

Наприклад, в романо-германської правової сім'ї виділяють групу

Порівняльна характеристика основних правових сімей сучасності виступає

11.Критерії класифікації правових систем.

Класифікація – це система розподілу будь-яких однорідних предметів або

12.Класифікація Рене Давида.

Класифікація Рене Давида, 1953 р.

Використав для класифікації два критерії:

3. Соціалістична правова сім’я

13.Класифікація німецьких вчених К. Цвайгерта та Х. Кьотца.

Класифікують за “правовим стилем”. Вважають, що окремим правовим

П’ять факторів, які складають правовий стиль:

14.Інші класифікації правових систем (К.Осакве, Р.Леже, М.Н.Марченко,

М. Марченко досліджує дві найбільш поширені та «впливові» правові

Л. Луць розрізняє наступні типи сучасних правових систем світу:

Х. Бехруз розглядає романо-германську, англо-американську,

15.Проблеми класифікації “змішаних правових систем”.

За походженням мішані правові системи поділяються на такі, формування

Проблеми класифікацій змішаних правових систем:

16.Правова карта світу.

Правова карта світу – це складна система, сукупність усіх існуючих

17.Поняття та особливості романо-германської правової сім’ї.

Романо-германський тип (сім'я) правових систем - сукупність національних

Романська: Франція, Бельгія, Люксембург, Голландія, Італія, Португалія,

Германська: Німеччина, Австрія, Швейцарія.

Латиноамериканська: країни Латинської Америки − Аргентина, Чилі,

Скандинавська: Швеція, Норвегія, Данія, Ісландія, Фінляндія, а також Естонія,

Деякі вчені виділяють слов’янську підгрупу (або навіть в якості самостійної

Ознаки романо-германського типу (сім'ї) правових систем:

1) виник у континентальній Європі внаслідок загальності розвитку суспільств і

2) розвинувся на основі рецепції (від лат. - прийняття) давньоримського

3) поширеною є кодифікація нормативно-правових актів - ця ознака дає

4) право має систему з чіткою структурою: публічне і приватне, їх галузі,

5) єдина ієрархічно побудована система форм (джерел) права, домінуюче

6) матеріальне право домінує над процесуальним, на відміну від англо-

7) правовий звичай є другорядною формою (джерелом) права. Звичай діє як

8)юридичний прецедент виступає в якості допоміжної форми (джерела)

9)особливе значення має правова доктрина, що на різних історичних етапах

18.Етапи формування романо-германської правової сім’ї.

Умовно історичний генезис романо-германського права може бути