Зміст

МОДУЛЬ 1.

Зміст
1. Проблеми періодизації історії держави і права України. Територіальний підхід до вивчення курсу «Історія
держави і права України».............................................................................................................................................4
2. Кіммерійці і скіфи..................................................................................................................................................4
3. Державність і право Скіфії.....................................................................................................................................5
4. Державний устрій античних міст-держав Північного Причорноморʼя..............................................................6
5. Державно-правовий устрій Боспорського царства.............................................................................................8
6. Держава антів........................................................................................................................................................9
7. Теорії походження української державності (прикладні). Форма та етапи формування держави Київська
Русь................................................................................................................................................................................. 9
8. Центральні органи влади Київської Русі: князь, дружина, віче. Судоустрій Київської Русі.............................11
9. Органи влади Київської Русі: снеми, княжий двір, місцеві органи влади і управління..................................12
10. Звичаєве право КР, міжнародні договори.....................................................................................................13
11. Ряди та князівське законодавство, «Руська правда»: списки та редакції, загальна характеристика........13
12. Цивільне право: право власності. Банкрутство..............................................................................................14
13. Цивільне право: зобовʼязальне та спадкове. Сервітути................................................................................16
14. Шлюбно-сімейне право Київської Русі...........................................................................................................17
15. Кримінальне право: поняття злочину, субʼєкт вчинення злочину, обставини, що помʼякшували та
обтяжували відповідальність, стадії вчинення злочину та співучасть.....................................................................18
16. Кримінальне право Київської Русі: види злочинів.........................................................................................18
17. Кримінальне право КР: покарання.................................................................................................................19
18. Судовий процес КР. Звід. Гоніння по сліду....................................................................................................20
19. Правовий статус населення КР........................................................................................................................21
20. Характерні риси державності Галицько-Волинського королівства............................................................22
21. Особливості правового ладу Галицько-Волинської держави. Галицько-Волинська держава у період
правління Данила Галицького....................................................................................................................................24
22. Процес входження українських земель до складу Великого Князівства Литовського та їхнє становище
у складі литовської держави.......................................................................................................................................25
23. Державний устрій Великого Князівства Литовського: центральні та місцеві органи влади......................27
24. Суспільний лад Великого Князівства Литовського........................................................................................28
25. Суд і його компетенція у Великому Князівстві Литовському після прийняття ІІ Литовського статуту.......29
26. Суд і його компетенція у Великому Князівстві Литовському до прийняття ІІ Литовського статуту............29
27. Судовий процес у Великому Князівстві Литовському...................................................................................30
28. Види доказів у Великому Князівстві Литовському........................................................................................31
29. Джерела права Великого Князівства Литовського: Литовські статути та їхня загальна характеристика.. .31
30. «Устава на волоки» 1557 р.: зміст та наслідки реформи...............................................................................33
31. Кримінальне право ВКЛ: поняття та види злочинів......................................................................................33
32. Кримінальне право ВКЛ: мета та система покарань.....................................................................................35
33. Цивільне право ВКЛ: власності та зобовʼязальне право...............................................................................35
34. Спадкове право Великого Князівства Литовського.......................................................................................37
35. Шлюбно-сімейне право Великого Князівства Литовського..........................................................................38
36. Утворення Речі Посполитої. Причини ухвалення Люблінської унії та основні умови на яких відбулось
обʼєднання Великого Князівства Литовського та Королівства Польського. Українське питання на переговорах у
Любліні......................................................................................................................................................................... 39
37. Зміни у державному устрої Речі Посполитої після ухвалення «Генріхових артикулів».............................40
38. Центральні органи влади і управління КП: сейм та його структурні компоненти. Спеціальні сейми........41
39. Вищі державні сановники, місцеві органи влади Королівства Польського та Речі Посполитої.................41
40. Судоустрій Королівства Польського та Речі Посполитої................................................................................42
41. Суспільний лад Королівства Польського та Речі Посполитої: шляхта і духовенство, міщани, вільні
селяни, напіввільні і невільники.................................................................................................................................42
42. Судовий процес Королівства Польського та Речі Посполитої.......................................................................43
43. Джерела права на українських землях у складі Королівства Польського та Речі Посполитої....................44
44. Поняття та види злочинів на українських землях у складі Королівства Польського та Речі Посполитої.. .44
45. Система покарань на українських землях у складі Королівства Польського та Речі Посполитої...............45
46. Цивільне право РП: право і дієздатність особи та чинники, що на них впливали.......................................45
47. Шлюбно-сімейне право Королівства Польського та Речі Посполитої..........................................................46
48. Право власності та інші речові права Королівства Польського та Речі Посполитої: види та обмеження,
способи набуття та припинення.................................................................................................................................46
49. Види зобов’язань у цивільному праві Королівства Польського та Речі Посполитої та гарантії
забезпечення їхнього виконання...............................................................................................................................48
50. Спадкове право на українських землях у складі Королівства Польського та Речі Посполитої...................48
51. Поняття злочину та підстави, що виключали протиправність діяння у Королівстві Польському та Речі
Посполитій, індивідуальна та колективна кримінальна відповідальність..............................................................49
52. Види злочинів та їхні кваліфікуючі ознаки у Королівстві Польському та Речі Посполитій..........................49
53. Поняття покарання за кримінальним правом Королівства Польського та Речі Посполитої, підстави
уникнення покарання, кумуляція покарань, система покарань..............................................................................50
54. Судовий процес РП: явки, неявка до суду, учасники, позов та відповідь на нього.....................................51
55. Судовий процес РП: строки розгляду справи та можливість зупинення розгляду справи та перенесення
її на розгляд до іншого суду. Формальна теорія доказів Королівства Польського і Речі Посполитої та їхня
система......................................................................................................................................................................... 51
56. Конституційні акти шляхетської республіки у Речі Посполитій.....................................................................52
57. Склад, компетенція та діяльність Вального Сейму у період Речі Посполитої..............................................53
58. Шлюбно-сімейне право Речі Посполитої: визнання шлюбу недійсним, адопція (усиновлення), опіка і
піклування.................................................................................................................................................................... 53
59. Утворення кримського ханства, його державний лад та право.................................................................54
60. Поняття магдебурзького права та історія його розвитку на українських землях.......................................54
61. Органи управління містом за магдебурзьким правом: лава та війт............................................................54
62. Органи управління містом за магдебурзьким правом: рада........................................................................55
63. Міське населення у містах з магдебурзьким правом і його правовий статус, система професійної
організації у містах.......................................................................................................................................................55
64. Джерела магдебурзького права в Україні та підстави набуття містами магдебурзького права................56
65. Виникнення Запорізької Січі причини.................................................................................................................56
66. Утворення Запорозької Січі.............................................................................................................................57
67 .Характеристика військової і територіальної організації Війська Запорізького..................................................58
68.центральні органи влади і управління запорізької січі........................................................................................58
69. Суд на Запорізькій Січі...........................................................................................................................................60
70. Судочинство запорізької січі.................................................................................................................................61
71. Джерела та характерні риси «козацького права»...............................................................................................61
72.Створення Української козацької держави та її характеристика.......................................................................62
73.Правовий статус України за українсько-московським договором 1654 р..........................................................63
74. Гадяцький договір.................................................................................................................................................65
75.Переяславські статті...............................................................................................................................................65
76. Батуринські статті...................................................................................................................................................66
77.Глухівські статті.......................................................................................................................................................66
78.Конотопські статті...................................................................................................................................................66
79.Коломацькі статті....................................................................................................................................................67
80 .Правовий статус населення Української козацької держави .............................................................................67
81. вищі органи влади та управління і адміністративно-територіальний поділ Гетьманщини..............................69
82. місцеві органи влади та управління Гетьманщини.............................................................................................70
83.судові органи Гетьманщини..................................................................................................................................72
84.Ліквідація Запорізької Січі царською Росією. Створення Задунайської Січі.......................................................73
85. Поступове обмеження та ліквідація царизмом автономного устрою України – Гетьманщини.......................74
86.Загальна характеристика джерел права Української козацької держави:.........................................................75
87.Причини укладення, джерела і структура Кодексу 1743 р................................................................................77
88.Пакти і Конституція прав і вільностей Війська Запорізького 1710 р., їх зміст і значення...................................77
89.Суд і розправа в правах малоросійських 1750-1758 років, основні положення і оцінка...................................78
90.Екстракт малоросійських прав 1767 р. і його переробка 1786 р.........................................................................79
91.Судова реформа в Україні 1760-1763 років: причини і наслідки.........................................................................80
 1. Проблеми періодизації історії держави і права України.
Територіальний підхід до вивчення курсу «Історія держави і права
України». Зміст

Періодизація – це поділ історико-правового матеріалу за обраним критерієм на певні періоди та етапи.

Як вбачається, основні періоди розвитку державності і права України є такі:

Перший – Стародавні державні утворення на території України (V– IX ст.).

Другий – Ранньоукраїнська держава – Київська Русь та Галицько-Волинська держава (IX–XIV ст.). Третій –
Українські землі під владою іноземних держав (Велике князівство Литовське, Польське королівство, Річ
Посполита).
Четвертий – Відновлення Української державності (Запорізька Січ та Гетьманщина (XVI–ХУІ1 ст.). П'ятий –
Українські землі у складі Російської імперії та Австрії і Австро-Угорщини (XVIII – початок XX ст.).
Шостий – Відродження національної державності і права в період Української революції (УНР за
Центральної Ради, Українська Держава за П. Скоропадського, УНР за Директорії, ЗУНР) (1917–1921 pp.).
Сьомий – Радянська державність і право в Україні (1917–1991 pp.).
Восьмий – Держава і право незалежної України (1991–2015 pp.).

Водночас можна виділити ще більш глобальні періоди становлення і розвитку, власне, Української держави і
права: Перший – Київська Русь, Галицько- Волинська держава. Другий – Запорізька Січ та Гетьманщина. Третій
– УНР за Центральної Ради, Українська Держава за П. Скоропадського, УНР за Директорії та ЗУНР. Четвертий –
Сучасна Українська держава і право.

2. Кіммерійці і скіфи.Зміст
Кіммерія.
Її створили кіммерійці – один з найдавніших народів у степах Північного Причорномор'я в IX–VII ст. до н. е.
Про них писав Гомер В "Іліаді" та "Одіссеї» і Геродот.

Жили у Північному Причорномор'ї, Приазов'ї та Криму у великих поселеннях з укріпленими городищами. їхні
племена очолювали царі, увесь народ – верховний цар з радою знаті.
Ховали в некрополях.

Походження нез’ясоване: давньоіранський, з Кавказу, кочові, з степової «зрубної» культури

Займалися скотарством, вели активну зовнішньополітичну діяльність, часто нападали на сусідів, зокрема на
держави Стародавнього Сходу – Урарту й Ассирію.

На початку VII ст. до н. е. кіммерійському союзові племен завдали нищівного удару скіфи.

Скіфія.

Скіфи поселились в VII ст. до н. е. в українських степах ( скити).

Скотарство, кочовий спосіб життя. Для їх суспільної організації характерний лад військової демократії. Це
були дуже войовничі племена, кінний і піший стрій.

Про них писав Геродот і Гіппоократ.

Нападали на Східну Європу, античні міста пн.. Причорномор’я.
514р. до н.е. розбили перського царя Дарія І.

V–IV ст. до н. е. - перехід до осілого способу життя. Виникали укріплені поселення.

У кочових скіфів(худоба + торг) - майнове розшарування – застосовують працю рабів.
Влада вождів – спадкова - поділ на рабовласників і рабів - передумови для створення рабовласницької
держави.

Перша скіфська держава виникла у середині IV ст. до н. е.

Північне Причорномор'я , Цар Атей - походи проти фракійців. Програв Філіппу II Македонському -держава
розпалася.

У III ст. до н. е. скіфська держава в Криму. (могутніша, столиця Неаполь – розквіт ІІ ст. до н.е за царів Скілура
та Палака.)

Наприкінці II – початку III ст. н. е. Скіфія як політичне об'єднання перестала існувати. Їм поклала край міграція
сарматів.

3. Державність і право Скіфії.Зміст

Державність:

o рабовласницькі відносини з пережитками первіснообщинного ладу.

o Поділ скіфських племен на скіфів царських, скіфів-орачів, скіфів-землеробів і скіфів-скотарів
o збереження патріархальних звичаїв не могли затримати процес розкладу родового ладу і появу
майнової нерівності.
o Приватна власність у руках племінних вождів і старійшин племен.
o У містах основну масу населення становили вільні ремісники, купці.
o Головним джерелом поповнення рабів було підкорення осілих племен. Раб вважався власністю пана.
o Поховання в курганах
o деспотична царська влада.
o Кандидатура царя затверджувалася народними зборами. Вони, а також Рада старійшин і племінних
вождів вирішували важливі державні питання.
o Територія держави поділялася на номи (округи)
o Основні джерела права - звичаї, рішення народних зборів, постанови царів.

Цивільне право

o регулювало договірні відносини міни, дарування, купівлі-продажу ,данницькі відносини.

o захист приватної власності
o договори скріплювалися клятвою
o відмова від сплати данини – початок війни

Сімейне право

o Патріархат, жінка під владою чоловіка

o Мінорат – перехід майна до молодшого сина
o багатоженство, старша жінка – привілеї

Процесуальне право

o суспільні злочини – змагальний процес

o свідчення ворожбитів(гадали)
o судовий поєдинок – бились перед царем – переможець правий (Боги виявляли волю)
Кримінальне право

o поняття про злочин сформувалось рано

o найнебезпечніший – злочин проти царя (+ чаклунство), неправдива присяга богам (можна викликати
хворобу царя – карали стратою), недотримання звичаїв, відступництво від віри – смертна кара
o вбивство, тілесні ушкодження, образа, перелюб
o Страта: відруб голови, спалення,
o Вигнання, кровна помста дітей покараних – об’єктивне зобов’язання (синів вбивали)
o майнове покарання (ворожбити ділили між собою майно страченого за порушення клятви)
o судді самі призначали покарання, необмежені права

4. Державний устрій античних міст-держав Північного

Причорноморʼя.Зміст

Старогрецькі рабовласницькі держави південної частини Балканського півострова та Малої Азії у VIII–V ст. до
н. е. заснували колонії у Північному Причорномор'ї. Серед них – Ольвію на правому березі Бузького лиману
(Миколаївської обл.), Тіру на березі Дністровського лиману ( Білгород-Дністровський), Херсонес
(Севастополь), Пантікапей (Керч), Фанагорію, Керкініду , Німфей , Танаїс у гирлі Дону , Феодосію. Багато з них
незабаром перетворилися на міста.

Проводили обмін з грецькими державами, карбували свою монету.

Античні міста-держави проіснували до IV–V ст. н. е.

З 30-х років ІІІ ст. н. е. почався економічний занепад, через напади готів . Але кінець існуванню держав
поклали у IV ст. гуни.

o Грецькі колонії Північного Причорномор'я були рабовласницькими містами-державами

o поділ суспільства на бідних і багатих.
o Рабовласники були вільними повноправними громадянами.
o Повноправними громадянами були тільки чоловіки – уродженці міста.
o Більшість населення становили раби,не мали жодних прав і були власністю рабовласників.
o за формою правління – демократичні та аристократичні республіки.

Вищий орган державної влади - народні збори (чоловіки 25+) - прийняття законів, вибори, зовн. політика

Народні збори обирали раду міста(входив суд присяжних і головний жрець міста – базилевс, який відав
релігійними культами). Рада була постійно діючим органом влади, підготовляла законопроекти, перевіряла
кандидатів на виборні посади, здійснювала контроль за виконавчою владою.

Архонти і стратеги відали військовими справами, агораноми - нагляд за порядком на ринку, астиноми
стежили за порядком у місті, номофілаки контролювали дотримання законів тощо.
Політична організація міст-колоній спиралася на збройні сили і на закони, які надавали рабовласникам
необмежену владу над рабами і закріплювали їхнє панівне становище.

Цивільне право:

Основними джерелами права були закони, прийняті народними зборами, декрети рад міст, розпорядження
колегій посадових осіб, місцеві звичаї.

Існувала приватна власність. Земля могла знаходитися і у приватній, і державній.

Розрізняли володіння – як фактичне володіння майном з правом використання та власність – як володіння з
правом розпорядження.
Майно поділялося на "видиме" (земля, будинок, раби і т. д.) і "невидиме" (гроші, коштовності). Суб'єктами
права власності на нерухомість (землю, будівлі) були лише громадяни, на рухоме майно - особисто вільні.

Верховна власність на землю належала громаді полісу, а в Боспорській державі – цареві. Сама назва
земельних ділянок походила від слова "жереб" (клерос) – тобто ділянка, отримана від громади внаслідок
жеребкування.
Об'єктами права власності були засоби виробництва у вигляді нерухомості (земельні ділянки – клери, ойкоси
(господарства)).

У Херсонесі практикувався відпуск на волю у формі посвяти раба якомусь божеству.

Зобов’язальне право:

Укладання договорів міни, купівлі-продажу (при свідках у присутності чиновників), позики, дарування,
поклажі.
Поширеною була оренда землі (Херсонес), наймана праця.

Кримінальне право:

З другої половини VII– VI ст. до н. е. , прийшло з правової системи Афінської держави через метрополії –
Гераклею та Мілет.

Злочин - діяння, що завдавало шкоди.

Найтяжчі злочини часто називали адікією – гріхом перед богами.
Найнебезпечніші злочини державного характеру, проти особи, власності, релігії, суспільства, сім'ї та моралі.
Покарання за хабарництво (передача хабара, підкуп та його прийняття).
Підроблення грошей та обман покупців.
У другій половині І тис. до н. е. - злочини проти судочинства (неправдиве свідчення).
Військові злочини (ухилення від служби, втеча зі служби, дезертирство )

Найнебезпечнішим злочином проти особи вважалося вбивство (недозволене і дозволене законом, умисне та
випадкове), образа.

Майнові: крадіжка, пошкодження та знищення чужого майна, завдання матеріальної шкоди, збитків.

Проти релігії - невіра в богів, безбожництво( могли вислати за межі держави). Карали смертною карою осіб за
викрадення предметів, присвячених богам.

Проти сім'ї та моральності - подружня зрада, перелюбство, безшлюбність чоловіка, неробство, ледарювання,
відмова утримувати батьків, що досягай похилого віку. Суб’єкт зради - дружини. Карати мав право чоловік.
Суб’єкт чоловік, якщо не одружився до 35р.

Мета і види покарання

Мета – залякування.

 Смертна кара за вбивство, вчинення державних злочинів .

 Вигнання - за найважчі злочини проти особи (на основі прийнятого декрету чи рішення царя, тирана,
керівної групи олігархів або ж народних зборів)
 Позбавлення громадянських прав - за хабар, неправдиве свідчення.
 До вільних людей, громадян і негромадян - продаж у рабство, тілесні покарання, штраф, конфіскацію
майна.
  Конфіскація майна - до державних боржників ( майно надходило на користь держави)
 Стратою карали вбивство рабом громадянина.

Основні риси процесуального права

Позивачами мали право тільки повнолітні й не позбавлені прав громадяни (могли подавати позов від імені
осіб, які не мали на це права).
Відповідачами могли бути всі, окрім рабів та обмежених в дієздатності члени сім'ї громадян.

Процес мав обвинувально-змагальний характер.

Судовий процес розпочинався з порушення справи зацікавленою стороною, що відбувалося за письмовою

скаргою (за це – мито) до відповідного магістрату.

Відповідач мав з'явитися у визначений день до магістрату, який повинен був розглядати справу. Виклик
здійснювали на вулиці чи площі у присутності клетерів – понятих, які у випадку неприбуття відповідача до суду
зобов'язані були свідчити про те, що заклик було здійснено.
Обидві сторони мали підтвердити свої свідчення спеціальною присягою – діомосією чи антомосією, а також
повинні були надати докази своєї правоти.
Свідками могли бути лише вільні особи (повнолітні чоловіки) . Особисті свідчення називалися мартіріями,
письмові свідчення відсутніх називали екмартіріями. Свідчення рабів обов'язково мали бути одержані за
допомогою катування

Засідання розпочиналося з принесення жертв та молитви. У більшості процесів для виголошення промов
призначали певний час (за допомогою водяного годинника (клепсидри)).

Після закінчення судових доводів відбувалося таємне голосування суддів. Для виправдання підсудного судці
кидали до спеціально призначеної для цього посудини білі або цілі камінці, для засудження – чорні або
просвердлені.

Судові процеси поділялися на дві категорії: "цінимі" – покарання визначалося судом та "нецінимі". –
покарання визначалась законами.

5. Державно-правовий устрій Боспорського царства.Зміст

Боспорське царство з центром у Пантікапеї виникло внаслідок об'єднання античних міст-держав в 480 р. до
н. е. й об'єднувало територію Керченського і Таманського півостровів.

Основа економіки - землеробство, виноградарство і рибальство. Розвивалося ремесло, велася торгівля з

сусідніми племенами (торгівля рабами, невільницький ринок у Танаїсі).

Розквіт - IV–ІІІ ст. до н. е.

Друга половина II ст. до н. е. - соціально-економічна криза (загроза скіфської держави, агресія Риму, готи).
Удару по Боспору та інших державах Північного Причорномор'я завдали гуни.
У VI ст. увійшов до складу Візантії, і Боспорське царство остаточно припинило існування.

Ознаки:

o рабовласницька монархія.
o Тривалий час грецькі міста, які входили до неї, мали певну автономію. У них зберігалися органи
самоврядування (народні збори, ради міст, вибрані посади), торгівля,монета .

Перші три століття н. е. у Боспорській державі спостерігалося намагання до централізації влади.

  Правителем держави був спадковий цар.
 Функції виконавчої влади здійснювали призначені царем придворні чини: міністр двору, особистий
секретар, охоронець царських скарбів, спальник, управляючі селами.
 Центральний апарат управління становили керівники окремих відомств: начальник двору, начальник
фінансів, охоронець казни, керуючий справами релігійних культів та ін.
 Штат перекладачів.

В умовах залежності від римських імператорів держава поділялася на округи (управляли намісники)

Боспорське право захищало інтереси рабовласників.

Земля була державною власністю і розпоряджатися міг тільки цар. Землі належали також і храмам. Усі
землевласники могли користуватися землею, виконуючи певні повинності стосовно царя як верховного
власника всієї землі.

Найнебезпечніші злочини: змова проти життя царя, повстання проти царської влади, державна зрада.
Покарання - смертна кара з конфіскацією майна засудженого. Виконання судових рішень проводилося
судовими виконавцями.

6. Держава антів. Зміст

Уперше у писемних джерелах про слов'ян згадується на рубежі нашої ери, причому вони були автохтонами
Східної Європи і жили тут ще в епоху раннього заліза (спочатку їх називали скіфами, а з І тис н.е. – венедами).

Пізніше з'являються дві нові назви для визначення слов'ян: анти (східні – між Дніпром і Дністром) і склавини
(західні). М. Грушевський прямо називав антів українцями.

З кінця IV до початку VII ст. у межиріччі Дністра і Дніпра сформувалася антська держава – міжплемінний
військово-політичний союз. Про нього писав Прокопій Кесарійський і Йордан. Міцне політичне об'єднання з
демократичним ладом. На чолі держави стояли вожді ( називали рексами, царями). Анти мали сильне
військо.

 При антських царях діяла рада, яка називалась коментом. Це був дорадчий орган, впливав на
прийняття правителями політичних рішень.
 Виявом демократії в Антській державі були всенародні збори – народне віче, вирішували
найважливіші суспільні справи.
 Судова влада - на засадах дотримання законів і звичаїв.. Антські громадяни були суддями у справах,
що стосувалися їх родових інтересів. Згодом з'явилися громадські (сільські) суди. У кожному роду
судову функцію виконував родовий старійшина, а племені – племінний вождь. Найвищою судовою
інстанцією був цар.

Існували загальнообов'язкові правила поведінки і акти під назвою "закон". Відомі, зокрема, "Закон про
народоправство", "Закон про громадянство". Водночас існував і "язичницький закон", що випливав з вірувань
антів.

Слов'яно-аварські війни призвели на початку VII ст. до розпаду Антської держави. Основна маса населення
відступила на північ від Чорного моря – на Полісся, Київщину, Чернігівщину. В основі їх життя був поділ на
племена. Сформувалися нові племінні групи, що визначили остаточний поділ слов'ян на східних, південних і
західних, який зберігається й досі.
 7. Теорії походження української державності (прикладні). Форма та
етапи формування держави Київська Русь.Зміст
Передумови:

o економічні (неолітична революція, осілий спосіб, суспільний поділ праці, торгівля)

o політичні (організація людей, загроза вторгнень)
o психологічні (розвиток людини в соціумі)

Теорії походження:

Нормандська: Катерина ІІ запросила німецьких істориків, щоб створили схеми становлення російської
держави).
Русь утворилася з приходом варязької династії Рюриковичів (окультурення)

Анти-нормандська:

- автохтонна
- слов’янська

Ненорманська: Русь заснували Нормани (стяг Швеції + України)

Булгарська: Заснування Києва в ІХ ст.. братом хана Великої Булгарії

Трговельна: «із варяг у греки», економічна потреба зумовила об’єднання навколо Києва

Пантюркізму (хозарська): поляни – хозари

Теорія природно-історичного (автохтонного) розвитку ( Антонович, М. Грушевський)

У східних слов'ян існували політичні та соціально-економічні передумови для створення своєї держави,
Київська Русь утворилася на власній основі внаслідок тривалого процесу первіснообщинного ладу та
формування класового суспільства у східних слов'ян

Виникнення Київської держави

В Україні у VI-VII ст. існували такі слов’янські племена: поляни, сіверяни, деревляни, дуліби, уличі, тиверці,
волиняни, білі хорвати, бужани, в’ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські слов’яни.(14)

Слов'янські племена очолювали представники знатних родів. Найталановитіші ставали князями, їх влада
стала спадковою.

Розвиток феодальних елементів, а також переростання органів племінного самоврядування в державні

органи влади призвели до перетворення союзів племен у "княжіння" і "землі" державного зразка
(очолювали князі союзів племен).

У басейні трьох річок – Росі, Росавиці і Росави, на правобережжі у VI ст. сформувався полянський союз
племен, який пізніше став центром об'єднання східних слов'ян. Консолідація слов'янських княжінь навколо
Києва(в умовах постійної загрози з боку сусідніх кочових племен) спричинила появу нової держави – Русі. Це
відбувалось під керівництвом місцевої князівської династії від Кия до Аскольда і Діра.

Іншим центром політичної консолідації на землях племені ільменських слов'ян став Новгород. Олег у 882 р.
об'єднав Київ і Новгород під своєю владою - утворення Київської Русі.

У процесі формування державності східні слов'яни перейшли від первіснообщинного ладу до феодального,
обминувши рабовласницький
Останніми князями з династії Києвичів були Аскольд і Дір (40–80-і pp. IX ст.). 860 р. – договір з Візантією.
(хрещення князя) Державу Аскольда і Діра називають Куявією. Існувала Славія з центром у Новгороді та
Арсанія.

У третій чверті IX ст. у Славії утворилась династія Рюриковичів.

Після смерті Рюрика Новгородом правив князь Олег.

 882 р. пішов походом на Куявію, оволодів Києвом.

 907, 911 – походи на Візантію, договори

Ігор (912–945 pp.). – полюддя, деревляни, вбитий.

Ольга (945–962 pp.) - помста – спалила Іскоростень, прийняла християнство, уроки і погости.
Святослав (960–972 pp.) - похід на Хозарський Каганат, на Болгарію, печеніги вбили.
Володимир (979–1015 pp.), - завершив об'єднання всіх східнослов'янських земель, У 988 р. християнство
Ярослав (1019–1054 pp.) - розширення держави, перша збірка законів і звичаїв українського права – Руська
Правда, було засновано Київську митрополію.

Перед смертю Ярослав поділив державу між п'ятьма синами – Ізяславом, Святославом, Всеволодом, Ігорем
та Вячеславом, а Галичину дав внукові Ростиславові - розпад Київської держави.

Раніше підпорядковані київському Великому князеві місцеві удільні князі зміцнились у своїх володіннях.
Уже в середині XII ст. Київська Русь розпалась на доволі великі і могутні князівства–Київське, Волинське,
Галицьке, Переяславське, Смоленське, Чернігівське, Новгородську землю та ін. До того ж кожне з них мало
свої особливості політичного розвитку.
Одним з наймогутніших стало й Володимиро-Суздальське князівство, яке відокремилось від
Переяславського.

Отож, у Київській державі настав період повної феодальної роздробленості.

Нашестя татаро-монголів. - у 1223 р. об'єднане русько-половецьке військо у кривавій битві на р. Калці було
вщент розбите татарами.
Після татаро-монгольської навали Київська Русь відродитися вже не змогла.

8. Центральні органи влади Київської Русі: князь, дружина, віче.

Судоустрій Київської Русі. Зміст

ранньофеодальна монархія
влада здійснювалася на принципі сюзеренітету-васалітету. (Сюзеренітет виражався договорами між васалами
і сеньйорами)

З розвитком феодальних відносин між київським і місцевим князями укладалися міжкнязівські

договори(хрестоцілувальні грамоти.)

Очолював державу Великий князь. Йому належала верховна законодавча , вища виконавча влада, судова,
функції воєначальника і особисто водив рать у бій.

Спадкування престолу за принципом "отчини" ( старшому синові).

Діяльність князя скеровувалася радою бояр, але не була юридично оформлена.

До ради входили наймогутніші феодали-землевласники, представники вищого духовенства. Князь разом з
ними обговорював питання оголошення війни, укладення миру, встановлення союзів з іншими державами.
Рада виконувала судові функції, видавала закони, брала участь у вирішенні військових, адміністративних,
фінансових та інших питань. За відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади.

Правлячий князь у разі необхідності скликав народні збори населення – віча - вирішення громадських та
державних справ. Рішення приймалося криками. Компетенція - затверджувала князя, впливала на нього,
вирішення питань зовнішньої політики, війни і миру, контроль над адміністрацією і судочинством.

Судові функції виконували владці – як у центрі, так і на місцях. Судцями були князі, посадники, волостеві,
тисяцькі, соцькі, десятські. Суд не був відділений від адміністрації. Він захищав інтереси панівних верств.

Суди поділялись на публічні (державні), вотчинні (приватні) та церковні.

До компетенції виключно князівського суду належали справи, в яких хоча б однією зі сторін були
представники феодальної знаті. Найважливіші справи князь вирішував разом з боярами чи виносив на віче.
Для вирішення незначних цивільних справ князь посилав датських і отроків, які діяли від його імені. Час від
часу князь вибирався з тіунами у провінцію, об'їжджав громади та здійснював суд на місці. Це був так званий,
"поїзний суд".

З виникненням великого приватного землеволодіння виникають приватні суди – суди землевласників над
залежним населенням.

Із запровадженням християнства виникають церковні суди. Судцями були єпископи, архієпископи чи

митрополити.

Існував і общинний суд, до юрисдикції якого належали: захист власності в разі порушення межі; проведення
попереднього слідства, якщо вбивство було скоєно на території верві тощо.

Судовими урядовцями були: княжі урядовці, метальники, слідчі (істці), ябедники (офіційні обвинувачі). Для
доказів залучалися свідки – послухи та видоки.

Князівська дружина

Збройна служба князю давала слов'янам можливість швидкого збагачення, вона ставала спадковою.

Дружина виконувала як внутрішні (поліцейсько-охоронні) функції так і зовнішньополітичні завдання.

300- 400 воїнів. Структурнонеоднорідна. її верхівку становила так звана старша дружина, яку князь залучав до
державного управління.

"Молодша дружина" - входили пасинки, отроки, а також дітські, які, найімовірніше, виконували функції
помічників чи зброєносців.

Дружинники мешкали окремо на княжому дворі (в княжій резиденції), щоби в будь-який час бути готовими
виконати завдання князя.

9. Органи влади Київської Русі: снеми, княжий двір, місцеві органи влади
і управління. Зміст

Княжий двір
На чолі княжого двора стояв дворецький, з часом виступає печатник, тобто начальник княжої канцелярії, та
покладник (спальник) завідуючий княжим помешканням. Господарством правили ключники або тивуни. До
посилок і доручень служили биричі, дітські та отроки з поміж молодих, рядових дружинників.

Князівські з’їзди (снеми) скликалися Великим князем для вирішення питань війни й миру, змін у
державному устрої, порядку зайняття столів, ухвалення найважливіших законодавчих актів. Так на снемах у
1072 р. у Вишгороді було схвалено “Правду Ярославичів”, у 1097 р. Любецький з’зд.

Дві системи управління.

Десяткова система - на приєднаних територіях князь залишав військові гарнізони, очолювані тисяцькими,
але згодом тисяча стала територіальним поняттям – округом, який очолював тисяцький. Він був керівником
військових сил округу, здійснював поліцейську, судову та фінансову владу. Тисячі поділялися на сотні на чолі з
соцькими, що також виконували фінансово-адміністративні та судові функції.

Двірцево-вотчинна (з’явилась з розвитком феодалізму) - при дворі князя. До її складу входили

(дворецький, конюший, стольник, чашник та ін.), які виконували доручення князя, що мали
загальнодержавне значення і не належали до їхніх безпосередніх обов'язків при дворі. На місця посилалися
представники центральної влади – намісники і волостелі. Вони відали адміністративними і судовими
справами. Селами управляли старости, що обиралися їх жителями. Всі ці посадові особи одержували за свою
службу з населення "корм" у вигляді різних поборів.

Верв — орган місцевого селянського самоврядування — виник спершу як родова, а згодом територіальна
сільська громада, що об’єднувала самостійних господарів одного чи кількох сіл. Члени верви спільно
володіли неподільними землею, лісами, запасами, іншими земельними угіддями. Вони були пов’язані
круговою порукою і несли взаємну відповідальність за сплату данини, за скоєні на території громади злочини.

10. Звичаєве право КР, міжнародні договори Зміст

Звичаєве право

 У період первіснообщинного ладу – звичаї кожного племені

 З утворенням держави звичаї визнаються державою – утворюється звичаєве право (регулювало
порядок здійснення кровної помсти, процесуальних дій)
 передавалось з покоління в покоління в усній формі
 захищало права власності та особистості
 спрямоване і на інтереси панівного класу, тому санкціоноване державою

Політичні та торговельні угоди князів з іноземними державами

Договори К.Р. з Візантією:

 Аскольда 865р.
 Князя Олега: 907р. – купці КР – безмитна торгівля у Візантії, греки їх утримували 6 місяців
911р. – караність злочинів, покарання.
 Князя Ігоря 944р – взаємна торгівля, взаємовикуп полонених, військова допомога
 Святослава 971р. – положення попередніх договорів
 11. Ряди та князівське законодавство, «Руська правда»: списки та
редакції, загальна характеристика. Зміст

Ряди – договір князя з народом.

Укладався в разі обрання князя на віче або в разі самовільного захоплення князівського стола. У них
зазначалися умови, на яких князь мав здійснювати свою владу. Договір скріплювався взаємною присягою
народу й обраного князя. Вона складалася обома сторонами у формі хресного цілування;

Міжкнязівські договори.
Відомі з ХІІ ст., мали на меті запобігти чи припинити міжусобні війни, розв’язати існуючі суперечності.
Зазвичай називалися „хрестовими грамотами”;

Князівські уроки та устави.

Уроки – конкретні розпорядження щодо податків, мита, тимчасові .

Грамоти – накази, щодо надання привілеїв.
Устави – розпорядження, які отримували силу законів.

 Затверджували на державному рівні права зі звичаєвого права, регулювали збір данини, правила
управління територіями.
 Довготривала дія
 До певного кола осіб (княгині Ольги – древлян)
1) Устав земляний князя Володимира Святославовича – визначав основи державного ладу та правового
становища дружинників;
2) Устав князя Володимира (церковний) – кодекс церковного судового права, що діяв від часу
прийняття християнства аж до XVIII ст.

Руська правда – основа права КР

Поєднують з Я.Мудрим. 1016р.

Джерело – звичаєве право.

Існує 106 списків, які поділяють на три редакції:

Коротка редакція ХІ ст.

 Правда Ярослава – кодифікація норм звичаєвого права, кримінальне, цивільне право, судочинство,
захист життя.
 Правда Ярославичів – злочини проти особистих, майнових прав + судочинство.
 Покон вірний – штрафи, винагороди слугам.
 Урок мостникам – мостіння торгових шляхів з Новгорода на ринок.

Розширена редакція (Просторова) – за Мономаха або його сина Мстислава (перша третина XIIст.).

 Суд Ярослава Володимировича - норми цивільного, кримінального, процесуального права;

 Устав Володимира Мономаха - цивільні, кримінальні, процесуальні , шлюбно-сімейні відносини,
питання спадщини, опікунства . Норми щодо захисту земельної власності феодалів, обмеження прав
залежного населення.

Скорочена редакція – після розпаду Русі, закріплювала пристосовані до місцевих особливостей положення
Розширеної Правди. Не мала самостійного застосування, використовувалась у церковних судах.
 12. Цивільне право: право власності. Банкрутство. Зміст
Цивільне право

 було високорозвинутим через зовнішньоекономічний розвиток

 удосконалено через запозичення норм римського права
 розвинене, самобутнє, гуманне, прогресивне
 регулює відносини між рівноправними суб’єктами
 право власності, зобов’язальне, шлюбно-сімейне, спадкове

Речове право:

 право власності
 право володіння
 право на чужу річ (сервітути)

На той час законодавець не виділяє сервітути як окремий інститут.

Власність – найбільш широкі права стосовно речі: право володіти, користуватись, розпоряджатись

Суб’єкт – все вільне населення та закупи (залежні, взяли позику і не повернули)

Об’єкт – рухоме і нерухоме майно. Земля – головний об’єкт.

Основні форми земельної власності:

o князівський домен
o боярська вотчина
o монастирська/церковна
o общинна
o індивідуально – сімейна
o приватна
o державна (вільна) – належала князеві

Джерела набуття землі:

o заїмка
o освоєння вільних земель зусиллями холопів
o захоплення (обоярення, окняжіння)
o надання за службу: бенефіцій (пожиттєве)
феод (спадкове)

Вотчина – феодальна земельна власність, яку можна передати у спадок, продати, обміняти.
Виникла в процесі формування приватної власності.
Власники – князі, дружинники, земські бояри.

Вотчини:

 родові – держава, родичі, обов’язок служити князеві, чия земля

 куплені
 надані князями

Розрізняли три види банкрутів.

 банкрутство без вини внаслідок стихійного лиха, аварії, пожежі або розбійницького нападу. Купцю
надавалося право на відстрочку щодо сплати боргу.
  купець пропивав або програвав у карти чужий товар. У цьому разі кредитори на свій розсуд могли або
чекати повернення боргу, надавши банкруту відстрочку, або продати його в рабство.
 злісне банкрутство, коли несплатоспроможний боржник, залишений без кредиту своїх співгромадян,
брав позику в гостя з іншого міста або чужоземця і не повертав її. Такого банкрута продавали в
рабство.

Черга сплачування боргу: князь – приїжджі купці – місцеві кредитори.

13. Цивільне право: зобовʼязальне та спадкове. Сервітути. Зміст

Формування зобов'язального права спричинили приватна власність, с/г, ремісництво і торгівля.

Зобов'язання виникали за двома підставами: у результаті укладення договору (купівлі-продажу, позики,

поклажі) та у зв'язку із заподіянням шкоди (делікт) .

Особливості:

 деліктні зобов’язання не виділяються в Руській правді, відносяться до кримінального права.

 зобов’язання падають на дії зобов’язаних осіб і на саму людину, членів її сім’ї.
 система зобов’язань нескладна
 не розроблено правничої термінології.

Способи укладання угод: РЯДІВ

 усна форма (з символами : рукостискання, могорич)

 нотаріальна форма (митник – нотаріус, посвідчує, що угода відбулась)

1147 – перший письмовий договір купівлі-продажу в Новгороді.

Договір купівлі-продажу найпоширеніший.

За договором позики одна особа позичала в іншої гроші, продукти, речі. Цей договір укладався публічно, в
присутності свідків (послухів). Якщо менше 3 грн, то без свідків але з присягою. Боржник був зобов'язаний
сплачувати відсотки, які називалися "резами" (для грошей), "наставом" (у разі позики меду), "присопом" (у
випадку позики жита). Відсотки були надто високими, стягувалися щомісячно. Після повстання 1113 р.,
спрямованого проти свавілля лихварів, князь Володимир Мономах обмежив стягнення відсотків двома
роками, після чого поверненню підлягала тільки взята в борг сума.

Договір особистого найму - перехід права наймача на особу наймита. Наймання на службі (тіунство,
ключництво) призводило до холопства того, хто наймався.

Право спадщини. – з утвердженням приватної власності

Якщо помре без ряду – то все дітям

Батько мав право заповідати своє майно одним членам сім'ї, залишаючи інших без спадку - виникло
спадкування за заповітом. Право заповідати лише визнаним спадкоємцем у законі.
Батько мав право розподілити своє майно серед синів, а бояри – і серед дочок. Мати - вдова мала право
заповідати своє майно (материзну) всім дітям, або тому із них, хто буде її утримувати.
 Порядки спадкування: один – для бояр ( сини і дочки – спадкоємці) , другий – для смердів (тільки сини, якщо
не було синів – для церкви / міста).

Спадкування за законом: майно батька коли він помирав без заповіту, передавалось дітям (синам) , за
винятком частини, яка передавалася церкві. Переваги при спадкуванню мав молодший син; спадкувати
могли тільки діти, які народилися у законному шлюбі. Діти наложниці після смерті свого батька і пана не
одержували спадщини, проте разом з матір'ю ставали вільними.

Заповіт складався усно. Незаміжня дочка отримувала частину майна, яке потім складало її посаг.

Суперечки з приводу розподілу спадщини належали до компетенції церковного суду.

14. Шлюбно-сімейне право Київської Русі. Зміст

Формування норм шлюбно-сімейного права відбувалось на основі звичаїв. Прийняття християнства призвело
до встановлення християнських форм укладання шлюбу і до рецепції візантійського шлюбного права.

Шлюбу передувало сватання, коли між сторонами укладалася угода про одруження. Коли було досягнуто
згоди щодо весілля, рідні обох сторін збиралися на так звані змовини чи зговір, де домовлялися про день
весілля, розмір посагу (приданого) та віно. Такі домовленості мали назву "ряд" і могли бути укладені в усній
або письмовій формі. На "ряді" відбувалися заручини – висловлювання згоди нареченими укласти шлюб.

Умови укладення шлюбу:

 шлюбний вік (12д 14хл, 13д 15хл)

 відсутність кровної спорідненості
 згода наречених і батьків
 не перебування у попередньому шлюбі
 вінчання

Шлюб
Згідно можна було
з візантійським припинити шляхом розлучення у церкві.
правом
Підстави розлучення:

 за ініціативи чоловіка в разі зради жінки

 нездатність чоловіка протягом трьох років до статевого життя
 якщо хтось посягав на життя один одного
 невідомо, де чоловік перебував 5 років
 коли хтось іде в ченці/черниці
 коли жінка задумала викрасти майно свого чоловіка
 з вини жінки : неналежна моральна поведінка
 Статути Київських статей , Статут Я.Мудрого:
- коли чоловік торгує честю жінки
- коли чоловік має недобрі наміри проти держави або знає про інших зловмисників
- коли чоловік звинуватив жінку у зраді, не маючи доказів
- коли чоловік зраджує.

Питання щодо розлучень належало компетенції церкви.

Взаємини між чоловіком і дружиною здійснювалися на принципах рівноправності, духовності, гуманізму і

справедливості. Правове становище жінки в сім'ї було на високому рівні, її права охороняла держава
( наділена цивільною, після смерті чоловіка ставала повноправною главою сім'ї) Жінка могла укладати
різноманітні договори, розпоряджалась посагом(придане) і віном ( майно, яке дружині подарував чоловік,
розпоряджалась ним у власний розсуд).

Батько – глава сім’ї, мав необмежену владу над дітьми: право продавати своїх дітей у холопи.

Якщо після смерті батька залишалась мати, то опіка над малолітніми дітьми не встановлювалася. Якщо мати-
вдова виходила заміж і перебиралася у маєток чоловіка, то опіку над дітьми та майном мали здійснювати
родичі першого чоловіка або вітчим. Мета опікунства полягала в збереженні майна малолітніх дітей і
передачі його їм із досягненням повноліття.

15. Кримінальне право: поняття злочину, субʼєкт вчинення злочину,

обставини, що помʼякшували та обтяжували відповідальність, стадії
вчинення злочину та співучасть. Зміст

Формами існування кримінального права Київської Русі були звичаї, міжнародні договори, нормотворча
діяльність князів (статути, уроки), Руська Правда, візантійське законодавство та збірники церковного права
(Номоканон, Еклога, Прохірон), а також судові прецеденти, які містили норми про злочини і покарання.

Поняття злочин називали «обида».

Церковне законодавство мало назву злочину – "гріх".

Склад злочину:
- об’єкт ( за ним визначаємо систему злочину)
- суб’єкт (будь-яка людина, крім холопа й челядина(за них відповідали господарі))
- об’єктивна сторона (саме діяння - вбивство, каліцтво, поранення, крадіжка, знищення майна)
- суб’єктивна сторона (вина умисна чи необережна).

Об'єктом злочину визнавалися життя, здоров'я, честь, гідність, майнові права особи, майно, церква.

У Руській Правді зафіксовано дві стадії вчинення злочину: замах на злочин (замах на життя і здоров'я людини)
та закінчений злочин (заподіяння шкоди).

Норми Руської Правди свідчать про врахування пом'якшуючих (стан сп'яніння ("во піру"), і обтяжуючих
(корисливий умисел, група осіб, співучасть, рецидив (повторне)розбій) обставин при призначенні покарання.

 Для кримінальної відповідальності не існувало віку.

У Київській Русі існувало певне розуміння перевищення меж необхідної оборони: злодія, впійманого на місці
злочину, можна було вбити лише у разі опору з його боку.

16. Кримінальне право Київської Русі: види злочинів. Зміст

Злочини проти держави:

Посягання на князівську владу (повстання, заколот, зрада держави у формі змови з ворогом, порушення
договорів сюзеренітету-васалітету)

Злочини проти церкви та релігії:

У церковному Статуті Володимира було передбачено покарання за церковну татьбу (крадіжку), приведення в
церкву тварин та птахів, моління у гаях, біля води, чарівництво тощо.
Злочини проти особи

Найважчими були: вбивство, скалічення, поранення, образа.

У Руській Правді розрізняють вбивство «в обиду» - помста за образу, «у розбої» - заволодіння майном, якщо
не встановлено злочинця, то відповідала вся громада, «у сварці» або «на піру» - з необережності. Навмисне
вбивство – душогубство.

Р.П. визначає вбивства за соціальним статусом вбитого:

- За вбивство державних службовців стягували штраф (віру) у подвійному розмірі.

Штрафи за злочини проти здоров'я особи, за заподіяння каліцтва. Злочином вважалося позбавлення органів.

За образу честі (виривання вусів і бороди, удари тупим боком меча) - штраф (12 гривень). За словесну образу
не карали, лайку жінки карали за церковними статутами.

Покарання за злочин проти особистої свободи людини: продаж закупа в неволю і позбавлення свободи за
надуманими обвинуваченнями.

Майнові злочини:

Найнебезпечніші злочини проти власності..

"Розбій" - збройне пограбування, поєднане із вбивством, а "грабіж" відрізнявся від крадіжки застосуванням
насильства. Найпоширенішим видом майнових злочинів була крадіжка – "татьба".

У "Правді Ярослава" поняття "крадіжки" розрізнялося за предметами – крадіжка зброї, худоби, одягу, а в
"Правді Ярославовичів" і за предметами, і за суб'єктами, наприклад, групова крадіжка. Класифікували
крадіжку і за місцем її вчинення: з відкритої території чи закритого приміщення.
За вартістю викраденого крадіжку поділяли на три види: за найтяжчу крадіжку (невільника, бобра) - 12
гривнами, за середню ( худоби, коней, звірів із сітей) – 3 гривнами, за найменшу – 1 гривною (60 кунами).
Залежно від ступеня злої волі крадіжку поділяли на два види: тяжчу і легшу. За легшу крадіжку (худоби з
поля) карали 60 кунами, а за крадіжку із закритого приміщення (хліва) – 3 гривнами і 30 кунами. За найважчу
крадіжку за Руською Правдою (рецидив, конокрадство, розбій) призначали "потік і розграбування", коли у
винного насильно забирали все майно, а його з сім'єю виганяли з громади.

Порушення земельних меж, що визначали приватну власність на вулики (бортні) – 12 грн.

Відповідальність за підпал ( найсуворіше покарання ("потік і розграбування").

Злочини проти сім’ї і моральності.

Злочини охороняли церковні статути. До них належали: "умикання", "пошибання" (згвалтування) боярських
дружин і дочок, зґвалтування дівиці групою осіб, розпуста (самовільне розлучення з дружиною), народження
незаміжньою дівчиною позашлюбної дитини, укладення шлюбу між близькими родичами, перелюбство,
приведення в дім нової дружини без розлучення з колишньою, двоєженство, співжиття із черницею.

17. Кримінальне право КР: покарання. Зміст

Мета – поповнення державної скарбниці, відшкодування, розкаяння, спокутування гріха.

Руська Правда - терміни "казнь" (страта) і "месть" (помста) – в судовому порядку (синові за батька)
Звичаєве право передбачало відшкодування збитків, завданих родичам вбитого.
Штраф: віра (на користь князя) і продажа. Годовжина (компенсація) – потерпілому/родичам. Розмір віри
залежав від соціального стану людини. (Розмір головщини становив половину віри, або їй дорівнював, за
скалічення він становив 10 гривень.)

У випадках, коли злочинець був невідомий, штраф (віру) стягували з громади, на території якої було знайдено
тіло вбитої людини - "дика" віра.

Продажа – грошовий штраф, котрий стягували зі злочинця на користь князя за вчинення майнового злочину -
12 грн, 3 і 1 гривня, а потерпілому належав "урок". Натомість крадена річ відходила суддям як винагорода за
працю. Виконання цього покарання супроводжувалося сплатою мита, яке передавалося судовим чиновникам
(тіунам) – 20% від грошового стягнення (продажі).
Продажу стягували за вбивство вже зв'язаного злодія, образу честі й гідності особи, вбивство холопа або
рабині. У Київській Русі стягувалася твердо встановлена сума "продажі": 3 гривен.

Вищою мірою покарання у Київській Русі був так званий "потік і розграбування". "Потік" – це позбавлення
особистих прав, а "розграбування" – це позбавлення майнових прав.
Цей вид покарання призначався за три найтяжчі злочини: вбивство в розбої, конокрадство та підпал будинку .

Юрисдикція церкви (суд митрополита) поширювалася на церковних і монастирських людей. Церковному суду
були підсудні справи про злочини проти моралі і проти сім'ї.Покарання у вигляді позбавлень і майнового, і
особистісного характеру.(грошові стягнення, установив князь Ярослав Мудрий)

Право церковної юрисдикції надавали князі. За злочини, пов'язані зі зганьбленням потерпілої винний мав
сплатити на її користь додатковий штраф "за сором". У разі вчинення злочинів проти сім'ї та моралі
додатковими покараннями були церковні покаяння – єпитимії, накладали при перелюбстві.

Поміщення в монастир або церкву для спокутування гріха призначали як самостійне покарання за побої,
нанесені сином своїм батькам.

Відлучення від церкви - за злочини проти церкви, а також за спілкування з особами, відлученими від церкви
(примус, осуд, страждання).

Обряд пострижения означав, що людина йде в ченці. Борода = належність до православної віри.

18. Судовий процес КР. Звід. Гоніння по сліду. Зміст

У Київській Русі панував обвинувально-змагальний процес. Суд виконував функції посередника в судовому
процесі через недостатньо розвинутий державний механізм. В обвинувально-змагальному процесі сторони
називалися "позивач" і "відповідач". Позивач - за його заявою починався розгляд справи, був присутній під
час розшуку злодія.

Використовувалися форми розшукового (слідчого) процесу.

Князі та їхні прибічники самостійно здійснювали розслідування і самі ж судили злочинців + церковні суди так
само.

Особливості пошуку злодія:

  Заклич. У разі викрадення або зникнення холопа, коня, зброї чи одягу потерпілий оголошував про це
на торжищі. Якщо протягом трьох днів після оголошення річ знаходили у кого-небудь, то він вважався
відповідачем. Відповідач повинен був повернути річ її власникові і сплатити штраф.
 Звід. Відбувався , коли річ відшукували до того, як минули три дні після "закличу", або коли вона
була знайдена в чужому місті чи миру, а особа, в якої була виявлена річ, заперечувала незаконність
її придбання. Власник, який знайшов свою річ, звертався до володільця речі з вимогою: "пойди на
свод, где есть взял". Якщо володілець не був злодієм, він разом із позивачем йшов до тієї особи, у якої
придбав річ - ця особа ставала відповідачем. Так було доки не знаходили людину, яка не могла
пояснити, яким чином украдена річ потрапила до неї - злодій. У разі, коли злодія треба було шукати
за межами міста, володілець речі вів "звід" тільки до третьої особи, котра зобов'язана була сплатити
власнику вартість речі, а сама отримувала право продовжувати "звід". Якщо "звід" приводив до
кордонів держави або закінчувався тим, що володілець речі не міг назвати особу, в якої придбав
украдену річ, добросовісний покупець міг відвести від себе звинувачення в крадіжці, представивши
двох свідків покупки або митника, у присутності яких здійснювалася покупка.

 Гоніння сліду - гонитва за злодієм по залишених ним слідах. Отримані під час проведення "зводу" і
"гоніння сліду" результати ставали підставою для прийняття судового рішення.

Види судових доказів: особисте зізнання, свідчення "послухів і видоків (більші злочини)", речові докази, "суди
божі",присяга, жереб, поєдинок, сліди побоїв, знайдені у підозрюваного вкрадені речі, знайдення трупа.

Свідчення семи послухів - свідків доброї слави сторони, яка брала участь у судовому процесі. Послухами
могли бути тільки вільні люди – боярські тіуни або закупи.

Судові присяги «рота»: для позивача і відповідача - клятви

Судовий поєдинок - правдивим вважався той, хто перемагав.

Ордалії: а) Випробували залізом у разі звинувачення в тяжких злочинах, коли обвинувачений не міг привести
свідків на доказ своєї невинуватості. б) Випробували водою - якщо тонув, його витягували і проголошували
невинуватим. Судовий процес відбувався усно.

19. Правовий статус населення КР. Зміст

Виникнення і розвиток феодалізму обумовив появу панівної верхівки населення - феодалів, до якої входили
київські князі, місцеві князі, бояри + церква.

Формування духовенства, верхівку якого становили митрополит, єпископи та ігумени монастирів. Духовенство
ділилося на біле (мирське) та чорне (монашеське).

Феодали були пов'язані системою васальних відносин. Великий князь спирався на місцевих князів і бояр, а
вони захищалися ним під час воєнних сутичок.

За феодалами закріплювалися особисті привілеї, які забезпечувалися законодавчо. Посилено охоронялися

княжі мужі.
Бояри і дружинники користувалися привілеями при передаванні майна у спадщину .
Відрізняло феодалів, що вони володіли правом на землю, не платили данини.
Основну масу сільського і міського населення становили "люди" – селяни-общинники а згодом феодально-
залежні.
Вільні селяни сплачували данину, яка була основною формою їх експлуатації.

Смерди – особисто вільні селяни. Князь наділяв смерда землею ("село") за умови, що смерд буде йому
слугувати.

Закуп –це людина, яка потрапила в боргову кабалу і зобов'язана своєю працею у господарстві позикодавця
повернути одержану у нього "купу" (позику - борг під проценти). Закуп, який отримував позику під проценти,
називався наймитом.

Ізгої - позбавлені свого попереднього правового становища. Ізгої були як вільними, так і залежними. Це могли
бути мешканці міст, а також селяни.

Раби: для позначення рабів-полонених найчастіше вживався термін "челядь".

Холоп – раб, як продукт тих соціальних процесів, які відбулися в суспільстві. Джерелом холопства були
самопродавання у холопи, одруження з рабинею. На холопа автоматично перетворювався закуп, який утікав
від хазяїна, або який завинив. У рабство могли продати боржника, який збанкрутів.

Челядин - це раб, який був повністю безправною істотою. На відміну від челядина холоп мав дещо інший
правовий статус. Наприклад, холоп, будучи боярським тіуном, міг виступати в суді як свідок.

Міське населення поділялося на дві основні групи: міські низи і міська аристократія ( князі, бояри, вище
духовенство, купці). Купці, які здійснювали зовнішню торгівлю, іменувалися "гостями".

Міські низи ( ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство) - становили основну масу міського населення.
Населення міст у своїй переважній частині було особисто незалежним. Воно мало у власності нерухоме
майно - "двори".

Особисто вільні ремісники і дрібні торговці у містах оподаткувалися, сплачуючи продукцією свого
виробництва, а також відробляли повинність, беручи участь у будівництві міських споруд, ремонті міських
укріплень, здійснювали нагляд за їх станом.

20. Характерні риси державності Галицько-Волинського королівства.

Зміст

В 1199 р. Роман Мстиславович сів на галицький престол, об'єднавши обидва князівства – Галицьке й
Волинське – в одну державу – Галицько-Волинську. З самого початку свого правління Роман повів гостру
боротьбу з опозиційним галицьким боярством. Опорою було волинське боярство і міщани. Роман в 1202 р.
рушив походом на Київ.

Роман Мстиславович запропонував князям і боярству проект "Добрий порядок для Русі". У цьому проекті він
пропонував зробити так, щоб "кожний князь не міг грабувати і відбирати волості, що не належать йому".
Папа Римський Інокентій III запропонував Роману королівську корону – короля всієї Русі. Роман відмовився

У 1205 р. Роман вирушив у похід проти польського князя, там загинув. , регентшею стала дружина Романа –
Анна, але її ніхто не слухав.

З початку 1230 р. почалася боротьба Романовичів за Галичину. В 1230 р. Данило здобув Галич. Отже,
здійснилася його заповітна мрія – відновлено єдину Галицько-Волинську державу.
влада князя

Галицько-волинські князі не мали широкої економічної і соціальної бази. Князівська влада передавалась у
спадок . Існувала система васальної залежності ( взаємини між членами князівського дому, але кожне
князівське володіння було значною мірою політично самостійним).

Галицько-волинські князі мали адміністративні, військові, судові та законодавчі повноваження (призначали

посадових осіб у містах, наділяли їх землею, збір податків, карбування монет, вплив на церковні справи ,
формально були головнокомандуючими всіх збройних сил)

бояри

Галицьке боярство запрошувало і скидало князів. За таких умов основною опорою князів стали середні та
дрібні феодали, а також міські верхи.

Кожний боярин мав своє регулярне військо – дружину, мали свою судову владу. Князь змушений був
допускати бояр до управління державою. Незважаючи на свій авторитет і владу, він фактично залежав від
боярства, а воно у свою чергу використовувало князя як знаряддя для охорони своїх інтересів.

боярська рада

До її складу входили наймогутніші землевласники, єпископи та особи, що посідали вищі державні місця.
Склад, права, компетенція ради не були точно визначені. Скликалась за ініціативою самого боярства. Князь
не міг видати жодного акта без згоди боярської ради. Цей орган фактично управляв державою, їй фактично
підпорядковувався весь державний апарат управління.

віче

При надзвичайних обставинах князі з метою зміцнення своєї влади інколи скликали віче. Непостійна
установа. У ньому могло брати участь все населення, проте вирішальну роль відігравала верхівка феодалів.

князівські з’їзди

Снеми. Під час їх роботи укладалися угоди, підписувалися мирні договори. Рішення князівських снемів мали
здебільшого рекомендаційний характер.

місцеві органи управління

Існувало двірцево-вотчинне управління - провідне місце посідав двірський, або дворецький, що заступав
князя в управлінні. Серед двірцевих чинів згадується печатник, стольник, ловчий, конюший, ключник та ін.
Печатник відав князівською канцелярією, охороняв князівську скарбницю. Стольник завідував столом князя,
прислуговував йому під час їжі, відповідав за якість страв.
Ловчий відав полюванням на звірів.
Головна функція конюшого зводилася до обслуговування князівської кінниці. Під їх управлінням діяли
численні князівські ключники. Посади дворецького, печатника, стольника, конюшого та інших поступово
перетворювалися у двірцеві чини.

Система місцевого управління будувалсь на основі системи «кормління». Територія Г-В держави спочатку
поділялася на тисячі та сотні, виникли посади воєвод і волостелів. Відповідно територія держави була
поділена на воєводства і волості.

У громадах обиралися старости (адміністративні, судові). Князь у міста визначав посадників (адміністративну і
військову судову функції, збирали данину і мита ). Різнорідні нижчі функції виконували биричі (збирали
податки, данину), мостники (плату за проїзд через мости), митники (мита) тощо. Місцеве управління
належало призначеним князем у воєводства воєводам, у волості - волостелям, у міста - тисяцьким або
посадникам. Найменшою адміністративною одиницею була сільська община.

судові органи

Судові функції не були відмежовані від адміністративних. Вищими судовими інстанціями були князь та
Боярська рада. На місцях судові функції виконували воєводи, волостелі, намісники. Право суду мали також
чини центрального та місцевого управління. Поступово право суду над залежними селянами набувають
великі землевласники. Існував і церковний суд (церковними уставами Ярослава та Володимира Мономаха,
шлюбно-сімейні справи).

збройні сили

Військо становили професійні князівська дружина і боярські загони, на час ворожих нападів - народне
ополчення, а також князі використовували наймані загони іноземців. Данило Галицький у середині 40-х рр.
ХІІІ ст. сформував регулярну піхоту («пішці») і переозброїв кінноту, в яких служили умовні володільці
земельних наділів. Командував військом здебільшого сам князь, а також призначений ним і підпорядкований
йому воєвода

21. Особливості правового ладу Галицько-Волинської держави.

Галицько-Волинська держава у період правління Данила Галицького.
Зміст

В 1230 р. Данило здобув Галич. Отже, здійснилася його заповітна мрія – відновлено єдину Галицько-
Волинську державу. У 1238 р. він виступив у похід проти тевтонських рицарів, та звільнив Дорогичин.

Татари підходили до Києва, воєвода Дмитро .Данило пробував знайти союзників.

1245 р. відбулась битва під Ярославом. Данило Романович став повновладним господарем, володарем
Галицько - Волинської держави. Володимир і Луцьк з більшою частиною волинських земель він віддав в
управління братові Василькові.

Князі мусили їхати на поклін до Батия і отримати від нього дозвіл на князювання – ярлик. Їздив у 1245 р. до
Батия і Данило.

Данило хотів за допомогою Папи створити проти Орди коаліцію християнських держав.

У 1253 р. Папа Римський - прийняти королівський титул ( в м. Дорогочині у листопаді 1253 р.) Отримання
королівського титулу з рук Папи зробило Данила Романовича за своїм правно-політичним становищем
рівним з усіма іншими коронованими правителями Європи.

Приблизно 1240 р. Данило заснував місто Холм, переніс свою столицю.

У 1256 р. Данило заснував нове місто, назвавши його на честь сина Лева – Львовом.

Особливості правового ладу Галицько-Волинської держави.

Основним джерелом права була Руська Правда , церковні статути князів Володимира та Ярослава.

Цивільне право

 Високорозвинуте . Основне джерело - звичаї, які поступово трансформувалися у звичаєве право, та

Руська Правда.
  Цивільні правовідносини були одними з найпоширеніших, провідними галузями були ремісництво та
торгівля.
 Ha перших етапах розвитку торгівля була міновою, без грошових еквівалентів, але згодом монети.
 Оформлення договорів на перших етапах було усним. Якщо предмет договору був цінним договір
укладався публічно, при свідках + символічні обряди.

Кримінальне право

 Розвивалося на засадах станової нерівноправності.

 Злочин сприймався вже як порушення правопорядку та загроза безпеці суспільства.
 Проявом розвитку покарання у Г-В державі була чіткіша порівняно з періодом Київської Русі
конкретизація підстав призначення та виконання покарання шляхом поділу майнового
відшкодування на віру (до княжої скарбниці) та годовщину (потерпілому та його родині).
 Дрібні справи розглядали громадські (вервні) суди, керувалися усним звичаєвим правом ( інколи
здійснювали судочинство щодо бояр, потім – у КОПНОМУ суді) .
 Справи середньої тяжкості розглядали представники князя, керувалися писаним князівським
правом.
 Галицько-Волинський князь мав право розглядати справи надзвичайної важливості (посягали на
державні інтереси, князівську родину або справи, що потрапляли до нього як до апеляційної
інстанції). Покарання за власним розсудом, державними та суспільними потребами.
 Злочини поділяли на такі види: вчинені навмисно та з необережності; одноособово та у співучасті;
вчинені з обтяжуючими (щодо жінок, батьків, способом небезпечним для всієї громади) та з
пом'якшуючими (у стані крайньої необхідності, необхідної оборони, під примусом) обставинами; за
об'єктом посягання – злочини проти майна, життя, здоров'я.
 Види покарань за злочини: за майнові – штраф (складався з віри та головщини), конфіскація майна
("потік та розграбування"), за особисті немайнові – публічне вибачення, примусове відшкодування
боргу, фізичні покарання, вигнання з громади, у виняткових випадках – смертна кара.

Процесуальне право.

 Судові функції не були відокремлені від адміністративних. Вищими судовими інстанціями були князь
та Боярська рада. На місцях судові функції виконували воєводи, волостилі, намісники. Право суду
мали також урядовці центральної та місцевої влади. Поступово право суду над залежними селянами
перейшло до заможних землевласників.
 Справи невеликої тяжкості розглядалися громадськими або общинними судами - усне звичаєве
право.
 Справи середньої тяжкості розглядали представники князя, керуючись писаним князівським правом.
 Судовий процес у Галицько-Волинській державі мав змагальний характер. Головним джерелом
писаного права була Руська Правда

22. Процес входження українських земель до складу Великого

Князівства Литовського та їхнє становище у складі литовської
держави. Зміст

У XII–XIII ст. князівські міжусобиці, свавілля боярства, татаро-монгольське нашестя послабили, призвели до
розпаду Київської Русі. У Галицько-Волинському князівстві у 1340 р. помер останній князь галицько-
волинської династії Романовичів Юрій II.
Об'єднання литовських земель в єдину державу відбулося у другій половині XIII – на початку XIV ст. при
князях Міндовгу і Гедиміні. Гедимін заснував столицю Великого князівства Литовського – м. Вільнюс.

Його син Любарт 1340 р. став волинським князем і намагався здобути Галичину. Другий син – Ольгерд
захопив чернігівсько-сіверську землю, 1362 р – битва на Синіх Водах. зайняв Київ, Поділля.

Литовські князі здобули ці землі майже без боротьби, здобули прихильність місцевого населення тому, що
воювали з татарами, "вони старини не чіпали і новини не вводили".

Характерні риси ВКЛ:

o територіальна та етнічна перевага руських земель у складі ВКЛ (90%)

o «старого не чіпаємо, нового не вводимо»
o номінальний характер відношення влади литовських князів до руських
o збереження на певному етапі розвитку держави давньоруських традицій
o ВКЛ прийняло руську культуру, мову (була офіційною)

Великим князем Литовським 1377 р. став Ягайло, син Ольгерда . У 1385 р. Польща і Литва уклали Кревську
унію. Ягайло взяв зобов'язання: перейти на католицьку віру; землі Литви приєднати до Польщі.

Ягайло роздавав литовсько-українські землі. Це не сподобалось знаті.

Литовська та українсько-білоруська опозиція полякам згуртувалась навколо кузена Ягайла – князя Вітаутаса. У 1398 р.
литовські та й українсько-білоруські князі проголосили його королем Литовським і Руським.

1410 р. об'єднані польсько-литовські війська на чолі з Ягайлом, під Грюнвальдом завдали поразки війську хрестоносців
Тевтонського ордену.
У 1413 р між Польщею та Литвою Городельськоа унія ,яка урівнювала у правах польську і литовську шляхту ( яка
перейшла у католицизм) - розлом на релігійному ґрунті.

З початку XV ст. у Великому князівстві Литовському розгорнулася активна діяльність, підтримувана

Польшею, спрямована на ліквідацію автономії українських земель. В середині XV ст. литовська влада взагалі
скасувала поділ України-Руси на князівства. Волинська, Київська землі і Поділля були перетворені на
воєводства, що безпосередньо підлягали Великому князеві. Землі-воєводства поділялися на повіти на чолі зі
старостами. Посади воєвод і старост займали, зазвичай, місцеві магнати.

У 1430 р. князь Вітовт помер, Польща встановлювала детальніший контроль над внутрішніми справами та
управлінням Литви.

Три етапи : Русь – Галицька Русь – ВКЛ

Три етапи розвитку ВКЛ:

 федеративно-князівський (до початку 15 ст):

- удільні князівства
- участь у військових походах
- не було центральних органів влади (лише князь і місцеві сеймики)

 федеративно-земський (все 15 ст):

- удільна система ліквідовується
- з’являється право зовнішніх зносин, звичаєве право, система фінансового управління.
  єдинодержавний (від 16 ст. до Люблінської унії):
- Литовсько - руський сейм – новий орган.
- На шляху до централізації влади виникає рада

Привілей 1482 – законодавчий акт:

- князь не може затвердити владу без згоди ради

- обрання литовських князів перейшло до вального сейму
- надав раді дипломатичні функції

23. Державний устрій Великого Князівства Литовського: центральні

та місцеві органи влади. Зміст

 вищі органи влади і управління

Правителем Великого Князівства Литовського був Великий князь.

Взаємини між Великим князем і місцевими князями ( мали платити данину, воєнні походи) мали васальний
характер. Кожен удільний князь мав свою раду, куди входили служилі бояри, вищі урядовці, духовники. На
своїй землі він був верховним суддею, адміністратором, командував військом. Великий князь не міг
втручатися у внутрішню адміністрацію удільних князів.

Влада Великих князів у другій половині XIV ст. посилюється. Стають майже необмеженими, престол за
спадком, має верховну законодавчу, виконавчу, судову влади, головнокомандувач війська.

Насправді Литва позбавила владу українських князів , передавши її своїм намісникам. Остаточно удільні
князі втратили державницькі права і перетворилися у підданих Великого князя після привілею 1434 р.

З XV ст. розширюються компетенції Панів - Ради. Спочатку це був дорадний орган при Великому князеві. До
нього входили найзнатніші та найвпливовіші васали князя – удільні й інші князі, пани-бояри, церковні
достойники, урядники – сановники (канцлер і підканцлер, гетьман, маршалок), намісники (правителі)
земель.

Зі збільшенням кількості членів Панів-Ради з її складу виділено таємну раду, члени – старші пани. Стала
постійно діючим органом, а Пани-Рада скликалася тільки князем у разі необхідності.

У 1492 р. Пани-Рада видає особливий привілей, за яким влада Великого князя обмежується юридично. Він
повинен був узгоджувати все з радою.

Посилення контактів з Польщею викликало появу нового колегіального, більш представницького органу–
Великого вального сейму ( прийом послів, оголошення війни, , вибір короля, мав право ВЕТО). Після
Люблінської унії замінив Панів-Раду. З утворенням Речі Посполитої Великі вальні сейми стали об'єднаними
для всієї держави.

Вся повнота судової влади належала Великому князеві, а на місцях – спочатку удільним князям, потім
намісникам, воєводам, старостам, державцям, тіунам, тобто суд не був відділений від адміністрації. Міські
та сільські громади мали свої, виборні суди. Князь розглядав скарги на рішення всіх нижчестоячих судів
одноособово і сам виносив рішення, Інколи з Панами-Радою.

Центральна адміністрація складалася з урядовців. Найважливіші з них були: маршалки (маршалок земський
(відав князівським двором); маршалок двірський, який відав князівськими дворянами; маршалок із судових
справ), канцлер; земський підскарбій (фінанси); гетьман земський (військо), та гетьман польний. Було
чимало інших урядовців: кухмістер, чашник, кравчий, стольник, ловчий. – придворні функції, інколи
державні доручення.

 місцеві органи управлінням

Місцева адміністрація з'явилася після ліквідації влади удільних князів, литовські правителі призначали на їх
землі своїх намісників.

З посиленням впливу Польщі територія Литви наприкінці XIV ст. поділялась на землі, воєводства, а вони, у
свою чергу, – на повіти та волості. Воєвод і старост призначали Великі князі (збирали податки, чинили суд,
обороняли ). Помічники старост - службовці: тіуни, датські, возні (судові рішення), хорунжі, городничі,
мостівничі та ін. У менші міста призначалися державці.

Керівниками повітів і волостей були тіуни, потім державці. У селах - самоврядні громади – волості, сотні,
сороки, десятки на чолі з виборними сотниками, сорочниками, десятниками. Найважливіші питання
вирішувалися на сходках, вічах.

У Литві міста спочатку не виділялися в окремі адміністративні одиниці. З XIV ст. більші міста домагаються
Магдебурзького права, дістають самоврядування. Органом міської влади був магістрат, який складався з
ради і лави. Очолювали міську виборну адміністрацію війт, радці та бурмістри. У великих містах
самоврядування було складніше: воно складалося з двох колегій – ради (бурмістри і радці) та лави (війт і
лавники). Перша управляла містом, друга виконувала судові функції (здійснювала правосуддя).

Збройні сили. Військо Литовської держави складалося з двох частин: загального ополчення і постійної армії
(складались з боярсько-князівських дружин і великокнязівської дружини) . Основною силою вважалася
кіннота – важкоозброєна ("панцерна") і легка. Згодом вводиться вогнепальна зброя, що значно змінює спосіб
і характер ведення воєн, зростає роль піхоти. Велике значення мали оборонні фортеці.

24. Суспільний лад Великого Князівства Литовського. Зміст

Панівне становище в економічному та політичному житті суспільства посідали феодали (шляхта). Мали значні
земельні володіння, посідали посади державного апарату.

Найбільш привілейованими з феодалів були магнати, князі, пани радні (великі землевласники) й пани
хоругові.

Особливим правовим статусом серед шляхти користувалися військово-служиві люди ( шляхтичі, які не мали
феодально-залежних від себе людей).

Звання шляхтича могло бути пожалувано за заслуги перед державою чи великим князем або виконання
військової служби. Утратити за рішенням суду за вчинений кримінальний злочин, у разі вигнання з держави
("баніція" або "виволання"), а також у випадку професійного заняття ремеслом чи торгівлею.

Усі шляхтичі могли володіти землею в необмежених розмірах на праві власності; звільнені від податків,
недоторканність особи і майна шляхтичів.

Магнати обіймали всі найважливіші посади в державі, керували зовнішньою та внутрішньою політикою,
здійснювали правосуддя, мали власні війська.

Дрібний шляхтич не мав права без згоди свого пана залишити в нього службу, правовими привілеями така
шляхта фактично не могла користуватися.
Духовенство - привілейований стан, станові права не могли йти у спадщину, не могли судити нижчі державні
суди, а для католицьких - римська курія.

Особисті права міщан залежали від правового статусу міста (самоврядні, приватновласницькі, церковні), від
його майнового становища та особистих зв'язків. Міщани, які одержали грамоти на магдебурзьке право,
звільнялися від влади і суду воєвод, старостів та інших посадових осіб державного управління. Владні
повноваження щодо міщан передавалися в руки міського війта, бурмистрів, радців (радників) і лавників
(засідателів). Основним способом їхнього впливу на законодавство були подання уряду чолобитних і
повстання.

Селянство поділялося на людей господарських, залежних безпосередньо від великокнязівської адміністрації,

людей панських (власницьких), залежних від окремих феодалів, і людей церковних, які залежали від церков,
монастирів і вищого духовенства.

Найбільш заможні селяни, які виконували військову повинність, іменувалися боярами.

Основну масу залежних від феодалів селян становили люди тяглі, оброкові й городники. Вони різнилися між
собою обсягом повинностей та кількістю землі, що перебувала в їхнім користуванні.

Найбільш безправними залишалися холопи, але чисельність їх значно скоротилася. Феодалам стало вигідніше
переводити їх на становище городників.

Залежно від того, чи мали селяни право переходу від одного феодала до іншого, вони поділялися на
похожих і непохожих.

25. Суд і його компетенція у Великому Князівстві Литовському після

прийняття ІІ Литовського статуту. Зміст

Відповідно до Другого Литовського статуту, в кожному повіті утворювалися підкоморські суди, які розглядали
земельні справи. До складу цих установ входили підкоморний суддя, призначений великим князем, та його
заступник - коморник.

На початку XVI ст. з'явився суд асесорів, що розглядав справи, які раніше належали до компетенції суду
великого князя, діяв за його особливим дорученням. Оформився також маршалківський суд - роз'їзний суд з
найважливіших справ під головуванням маршалка і за участі засідателів-шляхтичів.

Населення різних місцевостей складало союз для власної охорони від злочинних елементів і боротьби зі
злочинами. Коли хтось помічав злочин - скликав копу (віче всіх правоздатних осіб своєї округи, які мусили
з'явитись самі або прислати представників), щоб учинити слідство і суд. Перші копні збори, проводили
слідство "по гарячих слідах".

До компетенції копного суду належали майже всі карні та цивільні справи, що виникали на його території.
Сюди могли звертатися представники всіх станів суспільства. Копний суд мав право передати справу до вищої
інстанції - гродського суду.

У XVI ст. з'являються також елементи слідчо-розшукового (інквізиційного) процесу із застосуванням тортур.

Кожний суд поєднував слідчі та судові функції, діяв за звичаєвим правом, присуджував до штрафу,
відшкодування заподіяних збитків, тілесних покарань, смертної кари, практикував умовне засудження.
 26. Суд і його компетенція у Великому Князівстві Литовському до
прийняття ІІ Литовського статуту. Зміст

До кінця XIV ст. вся повнота судової влади належала главі держави або удільним князям. Від себе вони
передавали справи судочинства посадовим особам - воєводам, намісникам, державцям, старостам, тіунам.
Удільні князі підлягали тільки суду великого князя. Суд не був відокремлений від адміністрації. Міські та
сільські громади мали власні суди, існував церковний суд.

З кінця XIV ст. найвищою інстанцією вважався великокнязівський суд, який був одноосібним, мав
необмежену компетенцію і міг розглядати будь-які справи.

Обласні (регіональні) суди належали намісникам великого князя, які пізніше передали судові повноваження
старостам та воєводам. Судочинство ними здійснювалось також одноосібне. Інколи справи розглядалися
князем спільно з панами-радою.

Нижчою ланкою судової системи були суди державців-намісників, які управляли невеликими містами і
територіями. Апеляційною інстанцією для цього суду був суд воєводи, від якого можна було апелювати до
сейму землі (князівства) або суду великого князя.

Домініальні - одноосібні суди пана-шляхтича над підлеглим населенням. Юридичною підставою для них була
відповідна грамота великого князя. Такі суди були узаконені привілеєм 1457 p., а судебник 1468 р. врегулював
їхню компетенцію.

Існували ще громадські суди селян та міщан, які називались "копнеш" (люди сходились на їх засідання
копою, тобто гуртом). Це був суд звичаєвого права. Юрисдикції такого суду підлягало все населення
"копного" округу.

У середині XVI ст. державні суди було реформовано. Під тиском шляхти магнати відмовились від прав
здійснення власного судочинства. Замість нього великий князь запровадив земські (або виборні) та гродські
(або замкові) суди.

Земські шляхетські суди (їх ще називали шляхетськими трибуналами) були запроваджені в усіх повітах і
складалися з судді, підсудка і писаря, яких обирала шляхта та затверджував великий князь, їхні засідання
тривали два тижні та проходили тричі на рік. Здебільшого тут розглядалися цивільні справи.

Гродські суди були одноосібними - судочинство в них здійснював намісник, староста або воєвода. За
дотриманням формальної сторони судового процесу стежив замковий суддя, судові книги вів писар. Ці суди
розглядали переважно кримінальні справи, судили шляхтичів, міщан, селян.

27. Судовий процес у Великому Князівстві Литовському. Зміст

В урочистій обстановці, з дотриманням визначених обрядів і формальностей відбувався судовий процес. За

його результатами виносився (усно чи у письмовій формі) присуд і здійснювалося його виконання.

Судовий процес спочатку мав змагальний характер. Він розпочинався із заслуховування скарги потерпілого.
Представники сторін називалися речниками або прокураторами. Відповідно до Першого Литовського
статуту, якщо звинувачений не з'являвся в суд, вирок міг бути винесений заочно.

За Другим Литовським статутом тільки після триразової неявки в суд вирок виносився заочно. У випадку
неявки в суд з неповажних причин винний сплачував штраф. Суд міг порушити справу без скарги потерпілого.
У XVI ст. з'являються також елементи слідчо-розшукового (інквізиційного) процесу із застосуванням тортур.

Кожний суд поєднував слідчі та судові функції, діяв за звичаєвим правом, присуджував до штрафу,
відшкодування заподіяних збитків, тілесних покарань, смертної кари, практикував умовне засудження.

У XIV – першій половині XVI ст. внаслідок панування приватного права була поширена практика припинення
справ у зв'язку з домовленістю сторін щодо укладення мирової угоди.

Винесення вироку відбувалось на підставі всіх пред'явлених доказів. Термін обмірковування не

перевищував трьох днів. Спочатку вирок виносили усно, а потім протоколювали у судових книгах. Він мав
відповідати чинному праву.

Литовських статутах законодавче закріплення отримав порядок оскарження і апеляційного перегляду справ.

28. Види доказів у Великому Князівстві Литовському. Зміст

Доказами в судах були: власне зізнання (допускалося навіть "виривання" такого зізнання шляхом
застосування тортур); показання свідків, речові докази (поличне), письмові документи, присяга,
характеристика підсудного, яку давали "добрі люди".

При оцінці доказів більш достовірними вважалися показання шляхтича, аніж непривілейованої людини. Не
могли давати свідчення особи, раніше засуджені за тяжкі злочини, слуги проти своїх панів, співучасники
злочинних дій, божевільні.

Докази поділялися на достатні та недостатні. Достатніми вважались: власне зізнання, письмові документи,
показання свідків та впіймання з речовими доказами на місці злочину (на "гарячому вчинку").

Недостатніми доказами вважались: показання одного або двох свідків, присяга і докази за результатами
"гоніння сліду".

Власне зізнання було вирішальним доказом під час розгляду кримінальних справ.

Присяга і клятва вважалися додатковими доказами. У майнових спорах велике значення надавали
письмовим доказам, оскільки закон вимагав укладати деякі угоди тільки у письмовій формі.

Речовий доказ ("поличне", "лице") оцінювався як повний доказ, достатній для того, щоб винести
обвинувачувальний вирок.

29. Джерела права Великого Князівства Литовського: Литовські

статути та їхня загальна характеристика. Зміст

 Литовські статути – це перша спроба кодифікації

 середина 15 ст. 1468 року – перша кодифікація «Судебник Казимира» - обмежувався нормами
кримінального і процесуального права.
 Питання про ґрунтовну кодифікацію розглядали на Віленському Сеймі 1514 р. (шляхта)
 Кодифікація – змістовна переробка матеріалу, який зводиться воєдино
 1522 р. – Гронденський сейм (про створення кодифікації)
було створено комісію
 проект 4 роки обговорювався на місцях.

1528 р. – прийнято 1 Литовський Статут.

Основним джерелом цього статуту були:

- адміністративна і судова практика державних органів.
- звичаєве право.
- норми писаного права, викладені в Судебнику 1468 р. і в раніше виданих грамотах (привілеях).
- норми Руської правди.
- норми православного й католицького церковного права.
- окремі норми польського права.

І Литовський Статут (Старий) при Сигізмунді І на Вальному сеймі у 1529 р. як виключно світський кодекс, і
юридично закріплював основи існуючого суспільного і державного устрою. Він містив норми державного,
адміністративного, цивільного, земельного, зобов`язального, сімейного, кримінального та інших галузей
права. Статут грунтувався на нормах Руської Правди, звичаєвого права, окремих положеннях польських і
німецьких судебників, та поширювався на усе населення, зокрема, закріплював отримані за привілеями
права шляхти, яку зрівнював в єдиний стан. Водночас забезпечував певні права селян, у т.ч. право на землю.
Він складався з 13 розділів і 264 артикулів (статей); не був надрукований, а переписувався для практичного
ужитку. Перший Литовський Статут насамперед захищав інтереси і привілеї великих феодалів – магнатів.
Тому шляхта наполягала на його поправі.
Статут був підсумком певної боротьби між панами-магнатами та шляхтою й фіксував ту сукупність
прав і привілеїв, які здобула собі шляхетська верства.

Внаслідок невдоволення шляхти І Статутом вже у 1544 р. на Сеймі постало питання про його перегляд. Для
розробки проекту ІІ Литовського Статуту у 1551 р. було створено комісію з 10 осіб (5 католиків і 5
православних) – радників маршалкових, урядників земських, хорунжих та інших шляхтичів, а також
чужоземних докторів права. Статут було затверджено Вальним сеймом у 1554 р., але він набрав чинність
лише з 1566 р.; так як ця редакція з`явилась внаслідок домагань волинської шляхти, яка виступала за злуку з
Польщею, він називається також – Волинський.
Поділявся на 14 розділів і 367 артикулів, містив норми різних галузей права. ІІ Статут закріплював соціально-
економічні і політичні зміни, визначав становище Великого князя (господаря), захищав привілеї великих
феодалів, встановлював права і вольності шляхти, обмежував права селян.

Якщо порівняти І та II Статути, то в ІІ бачимо більш досконалу систематизацію правового матеріалу.

Окрім судів державних та статутових, серед українського й білоруського населення утворювався народний
(громадський) суд, відомий під назвою "копи". Копний суд мав зв’язок зі старим вічевим зібранням.
Населення певної території складало певного роду союз для охорони себе від злочинних елементів і боротьби
з ними. Коли хтось помічав злочин або сам ставав його жертвою, то скликав "копу". Компетенція копного
суду була широка: до неї належали майже карні й цивільні справи, які могли виникнути серед населення. До
копного суду могли звертатися всі стани суспільства. Копний суд передавав справу до вищої інстанції — до
суду громадського туди ж можна було й апелювати на його вироки.

Після Люблінської унії 1569 р. постала потреба узгодження литовського законодавства із польським. За
дорученням польського короля Стефана Баторія було створена кодифікаційна комісія на чолі з литовським
підканцлером Стефаном Сапегою, яка розробила ІІІ Литовський Статут (Новий), що був затверджений
привілеєм Сигізмунда ІІІ у 1588 р. і поширювався на усю Річ Посполиту, щоправда, у приєднаних до
Польського королівства Київському, Волинському і Брацлавському воєводствах продовжував діяти ІІ Статут. ІІІ
Статут складався з 14 розділів і 488 артикулів та визначав права і привілеї шляхти, детально регламентував
порядок судочинства, оформляв закріпачення більшості селян. Закріплював феодальну власність на землю,
передбачаючи і власність на неї селян.

Позитивні правові ідеї в Литовських статутах:

1. У вступі до 1 Литовського Статуту міститься ідея про рівність прав усіх підданих держави .
Сам текст закріплює пільги і привілеї для різних верств населення.
2. Відповідальність уряду перед народом
3. Засудження деспотизму
4. Гарантування права на приватну власність і недоторканність.
5. Запроваджують інститут присяги суддів і інших посадових осіб
6. Містять низку положень про юридичний захист прав людини.
7. Князь зобов’язувався не відбирати посад і майна без суду

Право вільного переміщення в межах держави і еміграції вільних людей «для пошуків кращої долі»
(дозволено емігрувати у всі країни, крім неприятелів (тих, з ким війна.)

30. «Устава на волоки» 1557 р.: зміст та наслідки реформи. Зміст

У 1577 р Сигізмундом II Августом разом з «Панами-Радою» була видана «Устава на волоки» — закон про
проведення «волочної поміри», в якому визначалися нові принципи організації фільваркового господарства
на великокнязівських землях. Волочна поміра мала на меті збільшення доходів великокнязівських
господарств шляхом запровадження однакових податків.

Згідно з «Уставою на волоки» всі землі обмірювалися і поділялися на однакові земельні ділянки-волоки,
розміром 33 морги (23,5 га). Волока складалася з трьох рівних ланів по 11 моргів у кожному, що відповідало
трипільній системі землеробства. Частина волок відводилася під господарський фільварок, а решта
розподілялася між окремими селянськими дворами. Волока давалася на одну-дві, а інколи на три сім'ї.

З упровадженням волочної системи усі піддані великокнязівських земель поділялися на дві категорії: людей
тяглових і осадних. Селяни, які отримали тяглову волоку, не мали права розпоряджатися отриманою землею
і залишати свою ділянку без згоди на те управителя маєтку — державця.

Селяни «на осаді» вносили в господарську скарбницю тільки грошову ренту у розмірі приблизно 30 грошей
на рік з волоки; крім того, вони також відбували додаткову панщину — ґвалти і толоки (непередбачені,
термінові роботи).

Аграрна реформа 1557 р. прикріпила селян до земельних наділів, тобто великокнязівської і королівської
власності, і повністю позбавила їх власних земель і права придбання їх. Відтак селяни перетворилися у
кріпаків і були зобов'язані відбувати панщину, яка ставала головним способом експлуатації і дедалі
жорстокішою.

Волочна поміра змінила старі органи селянського самоврядування — десятників, отаманів, старців — на
представників великокнязівської адміністрації — війтів та лавників.

31. Кримінальне право ВКЛ: поняття та види злочинів. Зміст

Здійснювалося спочатку на основі звичаєвого права, Руської Правди, обласних привілеїв, Судебника Казимира
1468 р., відтак за Литовськими статутами.

 Поняття злочину змінювалося. На етапі дії звичаєвого права злочин розуміли як заподіяння шкоди,
згодом (від другої половини XV ст.) трактували як проступок.
 Залежно від характеру злочинного діяння і наслідків злочину Литовський статут 1529 р. розглядав
злочин як "виступ" або "злочинство".
 Злочини проти здоров'я, особистої та майнової недоторканності називалися ґвалтом , кривдою,
лиходійством.
 Шкодою проти державної влади – "ображення маєстату господарського".
 Суспільно небезпечний - "провина", "виступ із права", "злодійство".

 Об'єктом злочину була людина, її майно і честь.

 До суб'єктів злочину відносили вільних та залежних людей, і мешканців цієї місцевості, і винних у
вчиненні злочину чужинців.

Не підлягали покаранню божевільні ("шалені"), а також особи, які не досягли встановленого законом віку.
Для порівняння, за Судебником 1468 р. не підлягали покаранню за крадіжку діти до семи років, за Статутом 1566 р.
кримінальна відповідальність наставала після 14 років, а за Статутом 1588 р. – після 16 років.

У Литовських статутах види злочинів поділялися залежно від об'єктів злочинного посягання та способу
порушення справ у суді: державні ("ображення маєстату господарського"); проти порядку управління і
судочинства; військові; проти релігії й церкви - спалення; проти сім'ї і моралі – смертна кара; проти життя,
здоров'я й честі людей; майнові; злочини слуг і феодально залежних людей проти феодалів. Окремим видом
злочинів вважалося переховування засуджених.

 Серед злочинів важливе місце займали державні злочини, а саме "ображення маєстату
господарського: перехід на бік ворога, змова, повстання, зрада державі - передбачалася смертна кара,
позбавлення шляхетської честі й конфіскація майна.
 До злочинів проти порядку управління (службові злочини) належали: відмова старост виконувати
законні вимоги особи, стягнення мита, що перевищувало встановлені норми, протизаконна діяльність
членів суду, відмова здійснювати судочинство.

Відповідальність за злочини проти моралі регулювалися церковним правом.

Злочини проти особи, найтяжчим визнавали вбивство – навмисне чи ненавмисне, з необережності. За

ненавмисне вбивство карали ув'язненням та сплатою "головщини". У разі вчинення вбивства через
недбалість злочинця карали лише сплатою штрафу. На призначення покарання впливав соціальний статус
вбитого та вбивці.

Серед інших видів злочинів проти особи було посягання на здоров'я. Обтяжуючими обставинами при
пораненні було вчинення злочину в присутності короля, у суді або під час нападу на маєток.

Злочини проти честі особи поділялися на злочини проти шляхтича та проти інших осіб.

Окремим видом злочину був бандитизм (гвалт), під яким розуміли вчинення навмисного збройного нападу
на будинок шляхтича або його мешканців, на церковний храм.

До майнових злочинів відносили крадіжку, пограбування, розбійницький напад, знищення або спалення
майна, незаконне користування чужим майном. Покарання за крадіжку залежало від вартості викраденого,
способу вчинення злочину, соціального становища злочинця.
За навмисний підпал житлового будинку було передбачено спалення злочинця. Для співучасників, що
вчинили напад з метою заволодіння чужим майном, було передбачено тюремне ув'язнення строком на 1 рік і
6 тижнів.

За способом порушення справ у суді злочини поділяли на три види:

 Злочини, справи за якими порушувалися представниками державної влади, незалежно від волі
потерпілого. У порядку державного звинувачення порушувалися справи передусім за злочини проти
публічних інститутів (злочин проти маєстату, держави і суспільства).
 Злочини у справах приватного звинувачення (найбільша група -проти життя, здоров'я, честі і свободи,
проти сім'ї, майна).
 Злочини у справах змішаного звинувачення, за якими звинувачувачами могли виступати і посадові
особи державної влади, й окремі громадяни (найбільш нечисленна категорія судових справ) - проти
держави і проти порядку управління, а також справи про вбивство дружини чоловіком або навпаки,
про вбивство дітьми батьків чи батьками дітей.

32. Кримінальне право ВКЛ: мета та система покарань. Зміст

 "Кара", "казнь" стосувалися всіх видів покарань.

 «провина» - майнові покарання і тюремне ув'язнення,
 "покута" – тілесні та ганьбливі покарання.

Метою покарання було: залякування; відшкодування; поповнення державної скарбниці; завдання злочинцеві
відплати, страждань.

Під час призначення покарання за вчинений злочин враховувався принцип законності. Якщо в законодавстві
Великого князівства Литовського були відсутні певні правові норми, то судці мали право використовувати
норми звичаєвого права. Важливим принципом при призначенні покарання за Литовськими статутами був
принцип гуманізму.

Суб'єктами покарання були фізичні особи, мешканці Великого князівства Литовського, за Статутами Великого
князівства Литовського "тубильці", "обивателі", "чужоземці" , "заграничники".

Покарання поділялися на два види:

 покарання особистісні, тобто такі, що пов'язані із порушенням фізичної цілісності тіла злочинця
(смертна кара, тілесні покарання), особистісні немайнові, (виволання, вигнання, позбавлення честі і
прав, позбавлення посади, покаяння, обов'язок публічного вибачення), позбавлення волі або
особистої свободи (ув'язнення, віддача у кабалу, у довічну неволю);
 майнові покарання -конфіскація (загальна і спеціальна, відібрання маєтків), штрафи на користь
потерпілого (головщина, шкода, гвалт, нав'язка), штрафи на користь суду (вина, противня).

33. Цивільне право ВКЛ: власності та зобовʼязальне право. Зміст

Правове регулювання цивільних відносин здійснювалося спочатку на основі звичаєвого права, Руської
Правди за Литовськими статутами.

Право розпоряджатись майном залежало також від становища людини в сім'ї, її віку, статі, стану здоров'я.

 Повну правоздатність мали держава, церква, монастирі та верхівка привілейованого стану – магнати.
  Цивільною правоздатністю була наділена дрібна шляхта. (заборона професійного заняття ремеслом і
торгівлею)
 Міщани мали право здійснювати всі види цивільно-правових відносин, за винятком купівлі
феодальних маєтків.
 Обмеженою цивільною правоздатністю володіли феодально залежні селяни.
 Найменшу цивільну правоздатність мали холопи та челядь, які не могли розпоряджатися майном,
укладати заповіти, а також набувати права власності на підставі заповіту.

Литовські статути визначили вік, з досягненням якого особа вважалася повнолітньою: ч - 18 років; ж за Другим
Литовським статутом – з 15 років, а за Третім – із 13 років.

речове право (право власності, право володіння, права на чужі речі);

Речове право – санкціоноване панування людини над річчю.

Право власності: володіти, користуватись і розпоряджатися

Основним правовим інститутом у Великому князівстві Литовському було право власності на майно. Майно -
"річ", земля – "маєток".

Право приватної власності за Литовськими статутами поділялося на індивідуальне та колективне (спільна

власність).

 Суб'єктами права власності у Великому князівстві Литовському були держава, церква, громада, рід,
сім'я та фізична особа.
 До об'єктів права власності належали маєтки з залежними селянами, орні землі, замки, ліси, пущі,
невільні люди, будівлі, ріки, озера, села, знаряддя виробництва тощо.
 Зміст – володіти, користуватися, розпоряджатися (майном)

У Великому князівстві Литовському до способів набуття права власності належали:

 цивільно-правові договори,
 пожалування князя,(данини) – на умовах служби: * тимчасові /постійні (право у спадок)
 захоплення неосвоєних земель, окупація (займанщина)
 давність користування. (10 років для нерухомого майна)

Способи припинення права власності:

- конфіскація
- експропріація (вилучення майна на користь держави)

Обмеження:
- законодавець забороняє надавати землю іноземцям
- сусідське право

Пожалування - земля та люди, прикріплені до неї. Залежно від того, ким саме був оброблений "пожалуваний"
наділ землі, формувалася його назва.

 Слід - удільний земельний наділ ("клин"), який обробляли кілька селянських домогосподарств.
Повинності та податки на користь держави виплачувалися цими господарствами як одним, тому
ділянка землі, що вони впорядковували, отримала назву "служба".
 "Двір" – це хутір, де землю обробляли феодально залежні люди. "Двором" також називали міське
майно, яке призначалося для забудівлі або вже містило споруди.
Вотчини та дідизни, тобто власність, отримана в спадок – розпорядження нею обмежувалось.

Право володіння

*фактичне панування, але з обмеженим правом розпоряджатись цим майном

Існувало строкове / безстрокове / на невизначений строк («до ласки Великого Князя»

Право на чужу річ

Сервітути:
- речові (прив’язані до речі)
- особисті (прив’язані до особи) : габітація – отримання права користуватись чужим майном на основі заповіту.

Емфітевзис – довгострокова ( 100+ років) оренда для с/г потреб

Зобов'язальне право

Підстави:
- договори
- деліктні (внаслідок заподіяння шкоди)

Угоди укладались у присутності свідків із використанням символічних дій.

Найчастіше зустрічалися договори міни і дарування, договір купівлі-продажу . Литовський статут 1588 р.
"усім станам шляхетського народу" дозволив вільно розпоряджатися маєтками .

в усній формі.

Письмова форма укладення договорів:

- договори-позики , більше 10 коп грошей
- договір дарування 100+ коп.
- шлюбні договори (придане і віно)
- договір оренди (інвентарні листи)

Ускладнена письмова форма:

- запис (3-4 свідки), печатка, підпис.

Засоби забезпечення виконання зобов’язань:

- порука
- застава – рухомих речей «заклад».
Застава на нерухоме майно, відповідно до Литовських статутів, існувала у двох формах:

1. Передання заставленого майна кредитору та надання йому права використання селян за рахунок процентів
за договором, а також права провести цесію – передати права іншому кредиторові.

2. Застава у формі запису боргів у судові книги без передачі майна кредитору, тобто іпотека.

«Борг і застава власності не мають».. Заставодержатель не є власником.

34. Спадкове право Великого Князівства Литовського. Зміст

Литовський статут 1588 р. передбачав два види спадкування: за законом і за заповітом.

За законом відбувалося, якщо спадкодавець не залишив заповіту. Здійснювалося відповідно до черг

спадкоємців. В першу чергу - діти спадкодавця, які народилися у законному шлюбі. Другу чергу спадкоємців
за законом становили брати та сестри спадкодавця, інші кровні родичі.

На підставі Литовських статутів не мали права на спадок за законом:

 діти державних злочинців;

 діти, визнані незаконнонародженими;
 дочка, яка вийшла заміж без згоди батьків або опікуна;
 вдова-шляхтянка, що без згоди її найближчих родичів вийшла заміж за людину з непривілейованого
суспільного стану;

Не мали права укладати заповіт:

- неповнолітні
- ченці
- сини, які жили з батьками
- залежні люди
- єретики
- божевільні
- ті, що тимчасово втрачали розум.

У разі відсутності спадкоємців першої та другої черг допускалася третя черга: ставало власністю найближчих
родичів за батьківською лінією спорідненості; материнське майно переходило до найближчих родичів по
матері. Якщо в спадкодавця не було взагалі нікого - його майно визнавалося вимороченим і ставало
власністю держави.

Дружина після смерті чоловіка мала право на його майно, але не більше 1/3, а 2/3 отримували інші
спадкоємці відповідно до згаданих черг. Придане жінки за відсутності в неї дітей після смерті передавалося у
власність найближчих родичів.

Після смерті другого чоловіка дружина шляхтича разом з дітьми у рівних частках з ними успадковувала його
майно. У разі, коли вона відмовлялася від нерухомості - право на третину маєтку другого чоловіка.

Литовський статут 1588 р. визначав порядок спадкування за законом жінками з непривілейованих суспільних
верств. Дружина селянина без заповіту успадковувала 1/3 його майна. Коли дітей не було, дружина
отримувала в спадок усе майно.

Майно бездітної вдови за законом підлягало спадкуванню її батьками. Вона отримувала грошовий еквівалент
свого віна.

Відповідно до Литовських статутів, спадкування за законом за наявності заповіту . Йдеться про так звану
обов'язкову спадкову частку.

Феодально залежні люди, за відсутності в них дітей, могли заповісти стороннім особам 1/3 свого рухомого
майна, а 2/3 його зобов'язані були залишити дітям, які оселялися після них у їхньому домі.

35. Шлюбно-сімейне право Великого Князівства Литовського. Зміст

Мала сім’я (батьки + неодружені діти), велика сім’я.

Хлопці – 18р., дівчата – 15 р, (потім 13).

Умови укладення шлюбу:

- шлюбний вік
- згода батьків і обов’язкова згода наречених
- відсутність близького рівня духовної, кровної спорідненості/ свояцтва
- можна одружуватись 2 рази
- різне віросповідання

З XVI ст. у Великому князівстві Литовському, було узаконено форму церковного шлюбу. Законодавство
визначало порядок укладення шлюбу : сватання, оглядини, заручини, вінчання та весілля.

Після сватання та заручин представники нареченої й нареченого укладали шлюбний договір -

"інтерциза"( встановлювали посаг нареченої (батьки), віно (чоловік).)

Законодавство передбачало, що у разі укладення шлюбу між феодально залежними селянами, коли жінка
переходила в інше село, вимагався дозвіл феодала чи його адміністрації на цей шлюб. Окрім того, на його
користь сплачувався збір, який мав назву "куниця" і становив від 6 до 12 грошей.
Свобода укладення шлюбу визнавалась у Литовських статутах лише за "особами" – людьми зі шляхетським
походженням.

Селяни, які потрапили у залежність від поміщика, могли були примушені ним до шлюбу.

Після весілля, незалежно від того, відбулося церковне вінчання чи ні, шлюб вважався укладеним, юридично
оформленим і суспільно визнаним.

Церква охороняла шлюб і сім'ю

Для законності розлучення необхідна була взаємна згода подружжя перед державним або церковним судом
чи посадовою особою місцевого органу державної влади. Розірвання шлюбу -"протестація".

За канонічним правом, розлучення допускалось лише на таких підставах :

o Нездатність чоловіка до подружнього життя.

o Наявність певного ступеня кровної спорідненості між подружжям.
o Вчинення тяжкого злочину одним із подружжя.
o Подружня зрада дружини.
o Тяжка хвороба одного з подружжя.
o вигнанець
o в монастир

Чоловік мав перевагу над своєю дружиною і дітьми . Він був власником будинку, та всіх, хто проживав у ньому.

36. Утворення Речі Посполитої. Причини ухвалення Люблінської унії

та основні умови на яких відбулось обʼєднання Великого Князівства
Литовського та Королівства Польського. Українське питання на
переговорах у Любліні. Зміст
На початку XVI ст. ВКЛ стало близьке до занепаду. Відбувалася постійна боротьба за великокнязівський
престол. Москва відібрала у нього Чернігівську і Смоленську землі, відбувалось нашестя татар. Литовці
змушені були звернутися до Польщі за допомогою, але та погоджувалась надати її тільки за умови
об'єднання Польщі й Литви в єдину державу.

Король Сигізмунд Август у Любліні 1569 р. скликав загальнодержавний сейм, на якому укладено Люблінську
унію. Польська Корона і Велике князівство Литовське створили єдину державу – Річ Посполиту. Вона мала
спільного виборного короля (обирав сейм), єдиний сейм, гроші, податки, єдину зовнішню політику. Литва
зберігала ще певну автономію – місцеве самоврядування, військо, скарбницю, систему судочинства, право.

Українське шляхетство схвально ставилося до об’єднання , надіялись що це захистить їх від турецько-

татарських нападів. Об’єднання двох держав відповідало також економічним інтересам української шляхти,
оскільки через Польщу проходили торговельні шляхи до країн Західної Європи. При цьому українські князі
висували пропозицію об’єднати Польщу, Литву й Україну в одну державу на рівних засадах, наполягали на
збереженні свободи віросповідання й місцевих звичаїв. Українська дрібна й середня шляхта сподівалася
здобути рівні права з магнатською верхівкою.

Згідно з унією до Польщі відійшли Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина,
Підляшшя. За Литвою зберігалися білоруські землі, а з українських – ще Берестейське воєводство та Пинщина.

Буковина у складі Молдавії, а коли Молдавія 1564 р. визнала протекторат Туреччини, то з нею перейшла під
владу останньої.
Закарпаттям володіла Угорщина, а 1867 р. – Австро-Угорщина.

Частина земель України опинилася під владою Москви – землі по нижній течії Десни і Сейму( чернігівських і
новгород-сіверських князів)

Для України Люблінська унія мала як позитивні, так і негативні наслідки. Так, більшість українських земель
були об’єднані в межах однієї держави, що сприяло національнокультурному розвитку українського народу.
Представники українських князів і шляхти отримали виключне право обіймати посади в місцевій
адміністрації незалежно від віросповідання. Завдяки Люблінській унії українські землі залучилися до нових
форм суспільного життя: шляхетської демократії, місцевого самоврядування, станового судочинства тощо.
Через Польщу на українські землі поширився західноєвропейський культурний вплив, збільшувалася кількість
навчальних закладів.

Участь у роботі сеймиків спричиняла денаціоналізацію української шляхти. Це призвело до втрати

українським суспільством його еліти. Для українських селян і міщан зросли повинності й податки.
Виникнення на українських землях володінь польських магнатів спричинило закріпачення селянства ,
переважна більшість українського населення стала дедалі більше зазнавати національнорелігійних утисків
унаслідок полонізації й покатоличення.

37. Зміни у державному устрої Речі Посполитої після ухвалення

«Генріхових артикулів». Зміст

«Генріхові артикули» 1572 р. внаслідок обрання королем Речі Посполитої французького принца Генріха
Валуа, проголошували Річ Посполиту дворянською республікою на чолі з обраним королем. Король, за
артикулами, визнавав вільні вибори глави держави, відмовлявся від успадкування трону, дотримуватися
релігійної віротерпимості; за рахунок прибутків зі своїх маєтностей король зобов’язувався утримувати
кварцяне військо; зобов’язувався не вирішувати питання війни і миру без урахування думки Сенату, не
скликати посполитого рушіння без згоди Сенату, мати при собі 16 сенаторів, кожних 2 роки скликати Сейм, а
також зберігати територіальну цілісність Речі Посполитої. У разі порушення королем прав і привілеїв шляхти,
вона мала право відмовитись від покори йому.

У 1638 p. Вальним сеймом Речі Посполитої була прийнята важлива для українського козацтва постанова
«Ординація Війська Запорозького реєстрового, яке знаходиться на службі Речі Посполитої», яка ліквідувала
прибутки козаків, право на козацький суд, вибір старшини. Ha королівській службі залишилося лише 6 тисяч
реєстрових козаків. Усі виключені з реєстру мали стати кріпаками. Замість старшого на чолі реєстрових
козаків був поставлений старший комісар, який призначався королем .

38. Центральні органи влади і управління КП: сейм та його

структурні компоненти. Спеціальні сейми. Зміст

Вальний сейм Речі Посполитої – законодавча влада. Складався з 3 станів: короля, Сенату, главою якого у
засіданнях був король, і Посольської зборні.

o Сенат об’єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої – воєвод, каштелянів, католицьких
єпископів Литви і Польщі. Сенатори у Сеймі по черзі оголошували свою думку, на підставі чого король
/канцлер формулювали загальну думку сенаторів – «конклюзію» (висновок).
o Посольська зборня (ізба) - найвпливовіша, 170 делегатів – послів від земської шляхти, з них - 48
послів від Литви. Посли обирались на шляхетських сеймиках, які також надавали депутатам накази
шляхти, і по завершенні роботи Сейму вони звітували на повітових сеймиках. Скликалась
королівськими універсалами за кілька тижнів до відкриття Сейму.
o Усі питання на сеймі Речі Посполитої вирішувалися одностайно, бо тут діяв принцип "вільної
заборони" - так зване "Liberum veto".
o Компетенція сейму: ухвалювати закони, запроваджувати нові податки, давати згоду на скликання
посполитого рушіння, приймати послів іноземних держав, визначати основні напрями зовнішньої
політики.
o Постанови сейму називалися конституціями.

Для обрання короля Речі Посполитої збиралися особливі сейми: "конвокаційні", на яких вирішувалися
питання про час і умови обрання короля; "елекційні", де обирали короля; "коронаційні", на яких відбувалася
коронація і король давав присягу.

Місцеві сеймики (генеральні,елекційні,реляційні),каптурові сейми(упр..на місцях у часи безкоролів’я,коли не

скликався вальний сейм)

39. Вищі державні сановники, місцеві органи влади Королівства

Польського та Речі Посполитої. Зміст

Центральне управління у Речі Посполитій здійснювали королі та інші службові особи, причому Литва і
Польща в деяких випадках мали своїх власних сановників.

o Королівським двором відав коронний/великий маршалок (заступник - надвірний маршалок)

o Коронний (польський) канцлер + литовський канцлер князівства.
o Коронний підскарбій відав скарбницею корони, литовський - скарбницею князівства.
o Коронний гетьман, очолював коронне військо. На чолі литовського війська - литовський гетьман.
В адміністративному відношенні Річ Посполита поділялася на три провінції - Велику Польщу, Малу Польщу,
до складу якої входила більша частина українських земель і Литву. Провінції поділялися на воєводства і
повіти.

Очолював воєводство воєвода, який, окрім того, здійснював судові функції та керував шляхетським
корпусом свого воєводства в разі військових дій. У віданні старост та замкових управителів перебували
замки, села, староства. Старости очолювали гродські суди. На чолі повітів стояли каштеляни.

Органами місцевого самоврядування згідно з Конституцією 1509 року визнавалися шляхетські сеймики.

Низовою ланкою адміністрації Речі Посполитої були волосні і сільські органи. Справами волості відав
королівський волосний староста, якому був підпорядкований волосний писар. Питання сільського життя
вирішував сільський сход. Він же обирав сільського старосту. З часом ці органи втратили свій вплив, і на їхнє
місце воєводами і старостами стали призначатися управителі.

Управління містами будувалося залежно від категорії міста. В королівських містах адміністрацію формувала
королівська влада, у приватновласницьких — магнати, шляхта, церква, яким належало місто чи містечко.
Власники міст — феодали, а також королівська адміністрація втручалися в соціально-економічне життя міст, а
інколи й просто грабували. Тому міщани домагалися отримання Магдебурзького права.

Мешканці самоврядних міст щорічно обирали магістрат, який складався з двох колегій — ради і лави. До
міської ради входили обрані, переважно із багатих міщан, радці (радники, ратмани). Радці обирали зі свого
складу бурмістрів, які головували на засіданнях ради. Рада виконувала функції міської влади й суду в
цивільних справах. Міська рада також обирала або призначала лаву. До складу цього судового органу
входили лавники на чолі з війтом.

40. Судоустрій Королівства Польського та Речі Посполитої. Зміст

Після Люблінської унії на українські землі була розповсюджена польська судова система..

Вищими судовими інстанціями були господарський суд, головний трибунал і сеймовий суд. Як суди першої
інстанції вони судили магнатів і панів.

У 1581 р. було видано закон про утворення вищого суду — головного трибуналу, на який покладалось
завдання апеляційного перегляду справ і розгляду деяких справ за першою інстанцією. Головний трибунал
розглядав скарги на рішення гродських, земських і підкоморських судів, панських судів щодо шляхтичів,
засуджених до смертної кари, тюремного ув'язнення або великих грошових штрафів. Як суд першої інстанції
він міг розглядати будь-яку справу, за винятком справ про державні злочини, справ за позовами, пов'язаними
з інтересами державної скарбниці, і про честь шляхти. Особливу категорію справ у головному трибуналі
становили скарги на незаконні дії та зловживання місцевих посадових осіб і суддів.

Для шляхти існували суди, які були створені ще в Великому князівстві Литовському: земські, гродські та
підкоморські.

 земські суди: (обиралися на повітових сеймиках і довічно затверджувалися королем; суд був
колегіальним; компетенція - кримінальні та цивільні справи, в яких однією із сторін виступав шляхтич);
 підкоморський суд: (спори щодо встановлення меж і кордонів між окремими земельними
володіннями);

Судова система грунтувалася на становому принципі побудови суспільства й залежала від адміністративної
влади.
 41. Суспільний лад Королівства Польського та Речі Посполитої:
шляхта і духовенство, міщани, вільні селяни, напіввільні і невільники.
Зміст

Панівною верхівкою була шляхта. Її статус підносився широкими соціально-економічними та політичними

правами. Шляхта посідала всі воєводські державні уряди.

На фоні польських феодалів, українська шляхта виглядала бідною і не могла навіть здобути освіту, і це єднало
її з народними масами. Така шляхта називалася дрібною. На політику Речі Посполитої вона не впливала.

Духовенство. Польська влада примусово насаджувала католицизм, закривала православні церкви й

монастирі, осередки української культури та освіти. Православна церква опинилася перед загрозою
знищення. Польські королі виробили собі право протегування церквою, призначали єпископів і митрополита.

Селяни поділялися на приватновласницьких (проживали на землях магнатів, шляхти, духовенства) і

державних (мешкали на королівських землях). Державні селяни– складали меншу частину селянства України,
проживали на землях, які називались «королівщина», або «королівські староства»..

Приватновласницькі селяни мали різний ступінь залежності і поділялися на три групи:

o вільні селяни, які мали право переходу від одного власника до іншого;
o напіввільні, які мали право переходу, але з певними обмеженнями;
o залежні, які втратили таке право.

Міське населення становило три основні групи: міський патриціат (впливові сім’ї багатіїв, заможні купці,
ремісники, чиновники), міщанство (середні торговці, власне мешканці міста ) і міські низи (позацехові
ремісники, підмайстри та ін.).

42. Судовий процес Королівства Польського та Речі Посполитої. Зміст

Вищими судовими інстанціями були господарський суд, головний трибунал і сеймовий суд. Як суди першої
інстанції вони судили магнатів і панів.

Статутами 1566 і 1588 рр. до господарського суду було віднесено такі справи: про державні злочини; про
злочини проти посадових осіб; про позбавлення шляхетських прав і честі; за звинуваченням у вбивстві у
війську, якщо злочинець зник; за звинуваченням осіб, винних у недопущенні виконання судового рішення,
тощо. Найбільше навантаження господарський суд мав як апеляційна інстанція за скаргами на рішення решти
судів.

Головний трибунал - покладалось завдання апеляційного перегляду справ і розгляду деяких справ за
першою інстанцією.
Головний трибунал складався з виборних суддів, яких обирала щорічно шляхта. Обраними могли бути лише
шляхтичі, які мали власні володіння і зналися на питаннях права і місцевих звичаїв. Від кожного повіту і від
кожного воєводства, в яких не було повітів, обиралося по двоє суддів. Кількість членів головного трибуналу не
була постійною і коливалася від 30 до 40 осіб.
Головний трибунал був апеляційною інстанцією і розглядав скарги на рішення гродських, земських і
підкоморських судів, панських судів щодо шляхтичів, засуджених до смертної кари, тюремного ув'язнення
або великих грошових штрафів. Особливу категорію справ у головному трибуналі становили скарги на
незаконні дії та зловживання місцевих посадових осіб і суддів. Рішення головного трибуналу виносилися
більшістю голосів і оскарженню не підлягали. Виконання рішень здійснювали місцеві посадові особи.

Сеймовому суду були підсудні всі справи за державними злочинами. Вирок сеймового суду оскарженню не
підлягав.

Для шляхти існували суди, які були створені ще в Великому князівстві Литовському: земські, гродські та
підкоморські.

Досить вагомою була судова компетенція Церкви.

Міщан королівських та приватновласницьких міст судила адміністрація цих міст, яка призначалася їхніми
власниками.

43. Джерела права на українських землях у складі Королівства

Польського та Речі Посполитої. Зміст

На українських землях, що входили до складу Польщі з 1387 р., діяли такі джерела права:

o Звичаєве право.
o Руська Правда. Була чинною до першої половини ХV ст.
o Магдебурзьке право. В середині ХІV ст. у Кракові був заснований Вищий суд німецького права.
o Вислицький статут 1347 р. це перша кодифікована збірка звичаєвого права Польщі. (норми публічного
і приватного права. Статут визначав правові рамки для шляхти і духівництва (щодо служби).
o Вартський статут 1420-1423 рр. Ним регулювалися шлюбно-сімейні стосунки, питання успадкування й
опікунства.
o Королівські закони,
o Загальні й особисті привілеї.
o Законодавство сеймиків.
o Акти Великого вального сойму.
o Судовий прецедент.

Джерела права Речі Посполитої:

o Литовські статути.
o "Статті Магдебурзького права" 1556 р. і пізніших видань.
o Церковне право - номоканон (грецьке церковне право), церковні статути Володимира і Ярослава.
o Звичаєве козацьке право. Мало офіційний статус на Січі. Ним закріплювався власний військово-
адміністративний устрій, регламентувався порядок землекористування, укладання договорів,
визначалися види злочинів і покарань.
o «Повний звід статутів Казимира III»; Зміст зводу закріплює існуючі в той період відносини панівного
класу феодалів й експлуатованого селянства. Окремі статті пам'ятника характеризують державний лад
і державний апарат феодальної Польщі XIV ст.

44. Поняття та види злочинів на українських землях у складі

Королівства Польського та Речі Посполитої. Зміст
З середини 15ст римське католицьке право стало домінуючим на українських землях.

Кримінально-правові норми мали станово-класовий характер. Посиленими санкціями захищалися життя,

майно, честь і гідність шляхтича.

Поняття злочину - "кривда","шкода", "злочинство", потім - "виступ" (тобто порушення правових норм,
установлених державою). Одночасно набирає поширення формального поняття злочину як дії, що заподіяла
шкоду «державному інтересу». Розширюється поняття вини.

Суб'єктами злочинних дій вважали як вільних, так і феодально залежних осіб із 14-16-річного віку.

Розрізняли умисну вину і необережність. Не передбачали кримінальну відповідальність за випадкове

заподіяння шкоди. Чітко розрізняли умисел і необережність, замах та завершений злочин, детально
регламентували співучасть у скоєнні злочину. Були також відомі такі інститути, як необхідна оборона та
крайня необхідність.

Психічнохворі не звільнялися від кримінальної відповідальності, але суд враховував їхній стан як
пом’якшувальну обставину. Вчинення злочину в нетверезому стані або під час воєнного походу
розглядалося як обтяжлива обставина.

Злочини поділялися на приватні і публічні. Найтяжчим злочином були злочини проти держави і проти релігії.

Види злочинів:

 Образа королівського маєстату(особи короля);

 Проти держави;
 Проти релігії;
 Проти громадського порядку(розбійний напад тощо);
 Проти особи;
 Майнові злочини;
 Образа честі шляхтича.

45. Система покарань на українських землях у складі Королівства

Польського та Речі Посполитої.Зміст

Метою покарання були: ізоляція злочинця від суспільства, відшкодування потерпілому завданих збитків,
поповнення державної скарбниці й заподіяння злочинцеві моральної та фізичної шкоди. Але найважливіше
було залякати.

Найтяжчим покаранням вважали смертну кару, яку передбачали за державні злочини, вбивство, розбій та
ін. Розрізняли просту смертну кару (повішення, відрубування голови) та кваліфіковану (спалювання,
закопування живцем у землю, четвертування).

Особливим каральним заходом, який застосовували тільки до привілейованих, було "виволання" - публічне
оголошення вироку. Воно призводило до громадянської смерті засудженого: така людина переставала
існувати для закону, вона втрачала шляхетство, права на майно, мусила переховуватися за кордоном, бо в
разі впіймання її належало вбити.

Майнові покарання полягали у визначенні грошових сум або у вигляді конфіскації майна злочинця.
Конфіскація також була самостійним видом покарання і застосовувалася до тієї шляхти, що ухилялася від
виконання військової повинності.
Позбавлялися честі особи, які ухилялися від виконання військової повинності, виволанці (вигнанці), злочинці,
засуджені до страти, але помилувані, а також інші злочинці, що побували в руках ката.

Покаяння як вид покарання полягало в зобов'язанні засудженого привселюдно в церкві або костьолі, стоячи
на піднятому місці, чотири рази на рік оголошувати людям про свій злочин.

46. Цивільне право РП: право і дієздатність особи та чинники, що на

них впливали. Зміст

 тривалий час зберігалося нормативне регулювання, базоване на давньоруському праві;

 зберігалася своєрідність литовського права.

Це призвело до того, що в українських землях було запроваджено польські суспільний устрій і державну
організацію, діяло литовсько-українське право, давні привілеї та статути.

Суб'єктами права у Польщі були дієздатні та правоздатні фізичні особи.

Правоздатність окремих осіб залежала від віку, статі, станової належності. Панівний шляхетський стан
користувався повною правоздатністю, тоді як залежне населення перебувало на безправному становищі.

Польське право розрізняло обсяги правоздатності дівчат, заміжніх жінок, вдів. Найнижчим рівнем
правоздатності володіли дівчата, які не мали права розпоряджатися належним їм майном. За Вислицьким
статутом повнолітніми вважалися дівчата, котрі досягай 12-річного віку.

47. Шлюбно-сімейне право Королівства Польського та Речі

Посполитої. Зміст

Між батьками молодої та молодого укладався договір (зговір, змовини, згода), щоб закріпити за молодими
придане. Тільки через обряд вінчання шлюб ставав дійсним. Порядок укладання шлюбу в Польському
королівстві регламентувався також нормами Католицького права.

Укладання шлюбу здійснювалось у декілька етапів: сватання, оглядини, заручини, вінчання та весілля.

Після сватання і заручин представники нареченої та нареченого укладали шлюбний договір

"інтерциза"( встановлювали посаг нареченої (батьки), віно (чоловік).)

Умови укладення шлюбу:

- шлюбний вік
- згода батьків і обов’язкова згода наречених
- відсутність близького рівня духовної, кровної спорідненості/ свояцтва
- різне віросповідання

Розірвання шлюбу -"протестація".

Підставою для припинення шлюбу за церковними канонами була лише смерть одного з подружжя, оскільки
розлучення за церковним правом не дозволялося.
 48. Право власності та інші речові права Королівства Польського та
Речі Посполитої: види та обмеження, способи набуття та припинення.
Зміст

Правом земельної власності в Польщі користувалися: король (надавав землі в довічне або тимчасове
володіння), католицька церква та магнати — латифундисти. Відтоді земельна власність стала охоронятися в
законодавчому порядку.

У Речі Посполитій почали з'являтися майорати - певний комплекс маєтків, які вилучались із загальної
юрисдикції, а правові відносини в них урегульовувалися окремими статутами. У майоратах вводився
особливий порядок успадкування, забороняв право успадкування земельної власності жінкам. Після смерті
батька майорат неподільно отримував старший син.

Об'єктами власності були маєтки із залежними селянами, орні землі, сіножаті, озера та річки, продукти
сільськогосподарського й ремісничого виробництва, будівлі, худоба тощо.

Існував поділ майна на рухоме і нерухоме. До нерухомого належало все, що стосувалося землеволодіння.

Залежно від способу набуття маєтки поділялися на: вотчини (одержані в спадщину родові володіння);
маєтки вислужені або одержані у користування на певних умовах; маєтки куплені. Лише власники останніх
могли розпоряджатися ними на свій розсуд, решту було обмежено у праві володіння та розпорядження.

речове право (право власності, право володіння, права на чужі речі)

Речове право – санкціоноване панування людини над річчю

Право власності: володіти, користуватись і розпоряджатися

Основним правовим інститутом у Великому князівстві Литовському було право власності на майно. Майно -
"річ", земля – "маєток".

 Найбільше прав щодо своєї власності мали держава та магнати.

 Право власності дрібної та середньої шляхти інколи міг обмежувати феодал.

 Значно менше повноважень щодо власності мали міщани та селяни, а челядь не мала

До способів набуття права власності належали:

 цивільно-правові договори,

 пожалування князя,(данини) – на умовах служби: * тимчасові /постійні (право у спадок)

 захоплення неосвоєних земель, окупація (займанщина)

 давність користування. (10 років для нерухомого майна)

Способи припинення права власності:

- конфіскація
- експропріація (вилучення майна на користь держави)

Обмеження:
- законодавець забороняє надавати землю іноземцям
- сусідське право

Пожалування - земля та люди, прикріплені до неї. Залежно від того, ким саме був оброблений "пожалуваний"
наділ землі, формувалася його назва.

 Слід - удільний земельний наділ ("клин"), який обробляли кілька селянських домогосподарств.
Повинності та податки на користь держави виплачувалися цими господарствами як одним, тому
ділянка землі, що вони впорядковували, отримала назву "служба".

 "Двір" – це хутір, де землю обробляли феодально залежні люди. "Двором" також називали міське
майно, яке призначалося для забудівлі або вже містило споруди.

Вотчини та дідизни, тобто власність, отримана в спадок – розпорядження нею обмежувалось.

Право володіння

*фактичне панування, але з обмеженим правом розпоряджатись цим майном

Існувало строкове / безстрокове / на невизначений строк («до ласки Великого Князя»)

Право на чужу річ

Сервітути:
- речові (прив’язані до речі)
- особисті (прив’язані до особи) : габітація – отримання права користуватись чужим майном на основі заповіту.

Емфітевзис – довгострокова ( 100+ років) оренда для с/г потреб

49. Види зобов’язань у цивільному праві Королівства Польського та

Речі Посполитої та гарантії забезпечення їхнього виконання. Зміст

Види договорів:

 купівлі-продажу. Покупцеві рухомого майна дозволялося не сплачувати необхідної суми одразу.

Впродовж певного часу він міг повертати борг частинами або залишатися боржником у розмірі
невиплаченої суми;
 договір позики. ( в Польщі застосовувалася вексельна система, за якою боржник видавав на ім'я
кредитора боргову розписку)
 договір підряду. ( У разі виявлення хиби під час виконання підряду ремісник, який виконував роботу,
повинен був повернути завдаток і сплатити відповідний штраф. )
 договір міни, дарування; найму.

Факт укладення договору фіксувався у спеціальних судових книгах. Контрагенти перебивали руки, часто
виставлялось частування (могорич) – на підтвердження і закріплення договору. Письмової форми договору
для договорів позики на суму понад 10 коп грошей.
Строки позовної давності – 5 або 10 рр.,

Засоби забезпечення виконання зобов’язань:

 скріплювали присягою;
  іпотека (застава) земель, отриманих на умовах служби, посад, а також рухомого майна, яке, якщо
заставодавець не міг його викупити по завершенні строку договору, переходило у довічне
користування заставоутримувача.
 порука, за якою відповідальність поручителя наставала у разі неплатоспроможності боржника.

50. Спадкове право на українських землях у складі Королівства

Польського та Речі Посполитої. Зміст

Два види успадкування: за законом, за заповітом.

Позбавляли права на спадщину: дівчат, котрі вийшли заміж проти волі батьків, дітей злочинців,
незаконнонароджених дітей; вдова-шляхтянка, що без згоди її найближчих родичів вийшла заміж за
людину з непривілейованого суспільного стану.

Розрізняли вспадкування батьківського (синам) і материнського (усім) майна.

Третя черга - найближчі родичі за батьківською лінією спорідненості; материнське майно переходило до
найближчих родичів по матері. У випадку, коли в спадкодавця не було спадкоємців його майно визнавалося
вимороченим і ставало власністю держави.

Дружина після смерті чоловіка мала право на його майно, але не більше 1/3.

51. Поняття злочину та підстави, що виключали протиправність

діяння у Королівстві Польському та Речі Посполитій, індивідуальна та
колективна кримінальна відповідальність. Зміст

Злочин - завдана особі фізична, моральау чи матеріальна "кривда". Пізніше - "шкода", "злочинство", потім -
"виступ" (тобто порушення правових норм, установлених державою).

Суб'єктами злочинних дій вважали як вільних, так і феодально залежних осіб із 14-16-річного віку.

Законодавство і судова практика розрізняли умисну вину і необережність. Чітко розрізняли умисел і
необережність, замах та завершений злочин, детально регламентували співучасть у скоєнні злочину. Були
також відомі такі інститути, як необхідна оборона та крайня необхідність.

Злочини поділялися на публічні і приватні. Найтяжчими були злочини проти держави і релігії.

Кримінальне право мало становий характер. Виявлялося це з одного боку, у тому, що життя, майно, честь
феодалів захищалася посиленими карами, а з іншого-деякі злочини, вчинені феодалами, каралися м’якше .

Привілей 1457р встановив принцип колективної відповідальності. Відповідальність наступала спочатку з 7-

літнього віку, однак для дітей покарання були пом’якшені. За Другим статутом-з 14, за Третім- з 16 років.

52. Види злочинів та їхні кваліфікуючі ознаки у Королівстві

Польському та Речі Посполитій. Зміст
  образа королівського маєстату — злочини проти особи короля;
 злочини проти держави. До них відносили повстання, виказання ворогу державної таємниці,
підбурювання до бунту, відмова від виконання судового вироку. За вчинення вказаних злочинів
передбачався штраф у розмірі від 3 до 14 гривен;
 злочини проти релігії. нехристиянської віри, чаклунство;
 злочини проти громадського порядку та спокою - розбійні напади, на шляхетський будинок;
 злочини проти особи. - вбивство. Покарання залежало насамперед від соціального статусу
потерпілого. Якщо ним був шляхтич, то винний у вбивстві сплачував 60 гривень пені (штрафу), якщо
дрібнопомісний дворянин — 30 гривень, а коли селянин — 10 гривень, із яких 6 передавалися
родичам потерпілого, а 4 — до королівської скарбниці. До злочинів проти особи відносили також
заподіяння тілесних ушкоджень, образу честі.
 образа честі. За словесну образу шляхтича передбачався штраф у розмірі 60 гривень, що відповідав
розміру пені за вбивство;
 майнові злочини. До них передусім належала крадіжка, що поділялася на просту й кваліфіковану. До
останньої відносили відкрите викрадення майна з застосуванням зброї. Розбій - (умисний напад на
чужий будинок, маєток, замок, двір). При вбивстві за таких обставин усіх учасників незалежно від
їхньої ролі карали на смерть.
 проти сім'ї та моралі вважали одруження проти волі, двоєженство, звідництво, зґвалтування .
 Найтяжчим злочином вважали образу або злочинний замах на життя та здоров'я короля.

53. Поняття покарання за кримінальним правом Королівства

Польського та Речі Посполитої, підстави уникнення покарання,
кумуляція покарань, система покарань. Зміст

Метою покарання було: залякування; відшкодування; поповнення державної скарбниці; завдання злочинцеві
відплати, страждань.

 "Кара", "казнь" стосувалися всіх видів покарань.

 «провина» - майнові покарання і тюремне ув'язнення, а
 "покута" – тілесні та ганьбливі покарання.
 смертна кара, яка, своєю чергою, поділялася на звичайну (відрубання голови, повішення, втоплення,
розстріл) та кваліфіковану (спалення на вогнищі, четвертування, переломлювання рук і ніг,
колесування); передбачали за державні злочини, вбивство, розбій .
 тілесні покарання до непривілейованих (болючі, калічницькі)
 таліон
 позбавлення честі (інфамія) та опала (банація);
 покарання біля ганебного стовпа;
 позбавлення волі;
 конфіскація майна;
 приватні грошові покарання (штрафи).
 тюремне ув’язнення "у замку нашому Віденському".
 "виволання" - публічне оголошення вироку, людина переставала існувати для закону, вона втрачала
шляхетство, права на майно. Щоправда, у XVI ст. виволання замінили на "опалу" - позбавлення
громадянських прав і видворення за межі держави. Але при цьому честь особа зберігала.
 Позбавлення честі та привілеїв (прав) - міра покарання лише для шляхти, яку застосовували
переважно як додаткову кару.
Поняття необхідної оборони, співучасті й форм вини. Так, передбачалася диференційована відповідальність
для родичів, які спільно вчинили суспільно небезпечне діяння

Стосовно державних злочинців діяв принцип об'єктивної осудності. Так, у разі державної зради, в якій
звинувачували батька, його дорослих синів, котрі знали про батьківський злочин, страчували і позбавляли
честі. Синів, які гадки не мали про зраду або були неповнолітніми, довічно позбавляли всіх батьківських
маєтностей - ті переходили до держави.

Обставиною, що обтяжувала покарання, був рецидив. Рецидивістами зазвичай визнавалися люди, що тричі
засуджувалися за крадіжку або грабіж.

Звільнення від покарання відбулось на підставі амністії, тобто акту, яким правитель проявляв свою „ласку”
щодо злочинців. Амністія звільняла винного від публічного покарання, але не позбавляла його обов’язку
відшкодувати шкоду, заподіяну злочином.

54. Судовий процес РП: явки, неявка до суду, учасники, позов та

відповідь на нього. Зміст
Судовий процес розпочинався з позовної заяви. Виклик до суду здійснювався спеціальними судовими
чиновниками за три тижні до початку розгляду справи. Відповідно до Першого Литовського статуту, якщо
звинувачений не з'являвся в суд, вирок міг бути винесений заочно.

За Другим Литовським статутом тільки після триразової неявки в суд вирок виносився заочно. У випадку
неявки в суд з неповажних причин винний сплачував штраф. Суд міг порушити справу без скарги потерпілого.
Якщо не з'являвся позивач, вигравав відповідач, якщо він був присутній на процесі.

Суд розпочинався із заслуховування скарги потерпілого. Представники сторін називалися речниками або
прокураторами.

Доказами вважалися:
— особисте зізнання;
— присяга;
— покази очевидців;
— офіційні (королівські) привілеї;
— приватні документи (боргові зобов'язання).
Після заслуховування обох сторін та оцінювання всіх доказів суд ухвалював рішення. Сторона, що
виграла справу, мала внести на користь судді відповідну плату, що називалася «подарунком на
пам'ять». Особа, що програла справу, мала сплатити значні штрафи.

55. Судовий процес РП: строки розгляду справи та можливість

зупинення розгляду справи та перенесення її на розгляд до іншого
суду. Формальна теорія доказів Королівства Польського і Речі
Посполитої та їхня система. Зміст

Судочинство починалося за заявою потерпілого. Процес мав позовний характер. Позивач самостійно збирав
усі докази, пред'являв їх суду і підтримував звинувачення. Представники сторін мали право на адвокатів, так
званих прокураторів, що знаходилися при судах. У деяких справах їхня участь була обов'язковою.
Докази підрозділялися на досконалі (показання свідків, піймання на гарячому) та недосконалі (присяга і
клятва).

Доказами вважалися:
— особисте зізнання;
— присяга;
— покази очевидців;
— офіційні (королівські) привілеї;
— приватні документи (боргові зобов'язання).
Після заслуховування обох сторін та оцінювання всіх доказів суд ухвалював рішення. Сторона, що
виграла справу, мала внести на користь судді відповідну плату, що називалася «подарунком на
пам'ять». Особа, що програла справу, мала сплатити значні штрафи.

Світські суди (суди першої інстанції):

 земські суди: (обиралися на повітових сеймиках і довічно затверджувалися королем; суд був
колегіальним; компетенція - кримінальні та цивільні справи, в яких однією із сторін виступав шляхтич);
 підкоморський суд: (спори щодо встановлення меж і кордонів між окремими земельними
володіннями);
 старостинські суди:(у Польщі - суди представників королівської адміністрації, у Литві - громадські або
замкові суди; юрисдикція поширювалася на шляхту й усе вільне населення);
 магістратський суд: (судочинство здійснював війт з виборними присяжними засідателями
(лавниками).

Королівські суди:

 власний королівський трибунал: (особиста участь короля; порушення шляхетських прав і привілеїв та
ін.);
 суд державного сейму: (засідав в період сейму, головував король; Компетенція - злочини проти
держави, посадові злочини, образа короля).
 суд королівських асесорів: (правосуддя здійснював коронний канцлер; розглядав справи, що
надходили в апеляційному порядку з магістратських судів);
 суд референдаріїв: (розглядав спори між збирачами податків із королівських вотчин і селянами, що на
них жили і працювали);
 суд великого маршалка: (порушення правопорядку й тиші у столиці держави);
 комісарський суд: (суд уповноважених королем осіб, спеціально призначених для розгляду певної
справи).

Після судової реформи 1578 р. апеляційні функції щодо світських судів перейшли до Коронного трибуналу:

 верховний суд Малої і Великої Польщі;

 входило 27 суддів, що щорічно обиралися на шляхетських сеймах, на чолі з виборним маршалом;
 розглядав справи шляхти і духівництва, що надходили із земських, підкоморських, старостинських
судів;
 рішення були остаточними і оскарженню не підлягали.

Духовні суди:

 Суд єпископа - суд першої інстанції.

 Суд архієпископа - суд другої інстанції.
 Суд Папи Римського у Ватикані - суд третьої інстанції. Компетенція: а) злочини світських осіб проти
церкви; б) протиправні дії священників
 56. Конституційні акти шляхетської республіки у Речі Посполитій.
Зміст
Головним джерелом права стали норми, схвалені сеймом, які називались,конституцією. Конституції
видавалися від імені короля. Сеймові конституції створювались і видавались польською мовою, розсилались
в окремі землі, що являлось формою їхньої публікації. Розрізняли конституції вічні, дія яких не була обмежена
часом, і конституції тимчасові, які мали діяти протягом визначеного встановленого строку.

У 1638 p. Вальним сеймом Речі Посполитої була прийнята важлива для українського козацтва постанова
«Ординація Війська Запорозького реєстрового, яке знаходиться на службі Речі Посполитої». Влада прийняла
цей документ, який ліквідував на вічні часи всі пільги, прибутки козаків, право на козацький суд, вибір
старшини. Ha королівській службі залишилося лише 6 тисяч
реєстрових козаків. На чолі реєстрових козаків старший комісар, який призначався королем.
Принижене становище козаків не відповідало їхнім заслугам перед Річчю Посполитою
і було однією з причин Національно - визвольної війни 1648-1657 pp.

57. Склад, компетенція та діяльність Вального Сейму у період Речі

Посполитої. Зміст

За Люблінською унією законодавча влада передавалась Вальному сейму Речі Посполитої, який складався з 3
станів: короля, Сенату, главою якого у засіданнях був король, і Посольської зборні.

 Сенат об’єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої – воєвод, каштелянів, католицьких
єпископів Литви і Польщі. Сенатори у Сеймі по черзі оголошували свою думку з розглядуваного
питання, на підставі чого король або від його імені канцлер формулювали загальну думку сенаторів –
«конклюзію» (висновок).
 Найвпливовішою у Вальному сеймі була Посольська зборня (ізба), до складу якої входило 170
делегатів – послів від земської шляхти, з них - 48 послів від Литви. Скликалась Посольська зборня,
королівськими універсалами за кілька тижнів до відкриття Сейму. Депутати посольської ізби були
уповноваженими шляхти відповідного воєводства. Після закінчення роботи сейму посли звітували на
повітових сеймиках.

Усі питання на сеймі Речі Посполитої вирішувалися одностайно, бо тут діяв принцип "вільної заборони" - так
зване "Liberum veto".

Компетенція сейму: право ухвалювати закони, запроваджувати нові податки, давати згоду на скликання
посполитого рушіння, приймати послів іноземних держав, визначати основні напрями зовнішньої політики.

Постанови сейму називалися конституціями. Оголошувалися вони від імені короля, але з обов'язковим
нагадуванням про те, що прийняті вони за згодою сенату.

Для обрання короля Речі Посполитої збиралися особливі сейми: "конвокаційні", на яких вирішувалися
питання про час і умови обрання короля; "елекційні", де обирали короля; "коронаційні", на яких відбувалася
коронація і король давав присягу.

Прийняття норм-конституцій базувалося на засаді одностайної згоди. Причому посли від шляхетських
сеймиків зобов'язані були суворо дотримуватися наданих їм інструкцій. Оскільки регіональна шляхта часто
керувалася насамперед місц. інтересами, то в інструкціях послам наказувалося схвалювати рішення лише
після того, як на ньому будуть задоволені вимоги сеймика. У роботі вального сейму брали активну участь
депутати від шляхетських сеймиків українських земел.

58. Шлюбно-сімейне право Речі Посполитої: визнання шлюбу

недійсним, адопція (усиновлення), опіка і піклування. Зміст

Опікунське право

Опіка призначалася над неповнолітніми юнаками до 18 років і дівчатами - до 13 років (за статутом 1566 р -
до 15 років). Однак, якщо дівчина і після досягнення повноліття не виходила заміж, вона з-під опіки не
звільнялася.
Опікунами, згідно з законом, вважалися батько або мати неповнолітнього, а також найближчі
родичі; сторонні особи могли призначатися опікунами лише згідно з заповітом батьків або за
рішенням суду.
Опікун призначався з того стану, до якого належав опікуваний. Опікунами не могли бути служителі культу,
крім випадків, коли священнослужитель сам мав власний маєток у тому ж повіті.

Опікун не мав права відчужувати майно осіб, що перебували у нього під опікою..
Також існував інститут піклування (над малолітніми особами, які позбавлені батьківського
піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними)

Католицька та православна церковні доктрини визнавали допустимим припинення шлюбу лише після смерті
одного з подружжя.

59. Утворення кримського ханства, його державний лад та право.

Зміст

60. Поняття магдебурзького права та історія його розвитку на

українських землях. Зміст

Магдебурзьке право – міське право, що виникло в XIII ст. в Німеччині. Воно передбачало звільнення міста від
управління, судової та адміністративної влади місцевих феодалів-власників міст і створення міського
самоврядування. Воно закріплювало право міських станів — купців, міщан, ремісників, встановлювало
порядок обрання і функції органів самоврядування, регулювало торгівлю, опіку, успадкування, визначало
покарання за окремі види злочинів. Найдавнішою серед магдебурзьких актів була грамота архієпископа
Віхмана 1188 року.

Першим містами України, які одержали Магдебурзьке право, були Сянок — 1339 року, Львів — 1356-го,
Кам'янець Подільський 1374-го, Луцьк 1432-го.

Щоб схилити на свій, бік заможну міську верхівку, в 1494 році великий князь литовський Олександр
Казимирович надав Києву Магдебурзьке право.

Згідно з цим правом ремісники і купці звільнялися від влади воєводи і обирали магістратське управління,
яке поділялося на дві колегії: одна керувала зовнішніми справами та міським господарством, друга —
судовими справами Першу колегію очолював війт, який обирався «до живота» (на все життя). Члени цієї
колегії називалися райці або радці і обиралися в кількості 6 осіб. До другої входили 6 лавників на чолі з
бурмистром. Обирали цих осіб від усіх городян. Будинок магістрату називався ратушею, він містився на
Подолі, на Контрактовій площі. Магістрат мав свого зодчого, який здійснював забудову міста, і свої збройні
сили, Зокрема, гордістю киян була кавалерія — «3олота корогва».

Грамоти на Магдебурзьке право визначали також і головні обов'язки міщан: брати участь в охороні міста.

61. Органи управління містом за магдебурзьким правом: лава та війт.

Зміст

Мешканці міст із Магдебурзьким правом обирали магістрат - адміністративний і судовий орган

самоврядування. В українських містах магістрат складався з двох колегій - міської ради і лави.

Лава була судовим органом. До її складу входили лавники. Очолював її війт. Він обирався тільки зі шляхтичів,
часом передавав посаду у спадок. У руках війта зосередилась влада над міським ремісничим населенням.
Засідання лави інколи відбувалися під головуванням помічника війта - лентвійта. Суд лавників розглядав
кримінальні справи, в яких сторонами були міщани та феодали.

62. Органи управління містом за магдебурзьким правом: рада. Зміст

Рада за магдебурзьким правом — орган станового міщанського самоврядування в українських містах,

створюваний на засадах на магдебурзького права.

Складалася з виборних райців, чисельність яких у різних містах була неоднаковою (6-24), а також одного або
двох бурмістрів, котрі очолювали цей орган. У великих містах міська рада призначала також лавників і
цехових старшин. Вона була наділена адміністративною і судовою компетенцією, а також встановлювала
певні правові норми.

Прийняті міською радою вількери (вількежі) — ухвали — стосувалися правил торгівлі, організації ремесла,
громадського порядку (інколи торкалися цивільного і карного права) і підтверджувалися королем у
королівських містах, а в приватних — власником міста. Міська рада займалася розкладкою податків і
повинностей серед міщан та контролювала їх виконання, наглядала за торгівлею, дотриманням правил
оренди броварень та інших промислових закладів, санкціонувала акти купівлі-продажу нерухомості у межах
міста, контролювала ремісничі цехи та ін.

63. Міське населення у містах з магдебурзьким правом і його

правовий статус, система професійної організації у містах. Зміст

Місто звільнялося від влади воєвод, панів, старостів, судів і підсудків, намісників і інших урядників; городяни
не зобов'язані були відповідати перед ними з будь-яких питань.

У містах установлювався свій власний суд, їх жителі були звільнені від обов'язкової військової повинності.

Міщани набули права на вільну торгівлю, значну площу землі навколо міста , зобов'язані були поставляти
лише обоз для війська.

Міста отримують право володіти поземельною власністю, а раніше воно належало шляхті.
 Міста з магдебурзьким правом, розташовані на важливих торгових шляхах, будували для іноземних купців
„гостинні двори".

Обов'язки ж "вільних" міст були невеликими, зводилися до сплати мита у державну скарбницю (магістрат
розподіляв його на всіх міщан), у т. ч. незвичні податки на військові потреби.

Таким чином, міщани міст з магдебурзьким правом були теж привілейованим соціальним прошарком.

У структурі магістрату була і така посадова особа, як сеньйор. Сеньор був представником міста перед вищою
державною владою і перед королем, саме через нього подавалися прохання й апеляції до королівської
канцелярії.
Рада, лава і представницькі колегії обіймали судову, адміністративну і господарську владу міста. Решта
посадових осіб були найманими службовцями, якими керував ратушний.

Головним управителем при міському господарстві був так званий господар. Рада і війт не мали втручатися у
сферу його діяльності під загрозою штрафу.

За дотриманням порядку і збиранням податків слідкували підвійти передмість та міських сіл.

Повноваження стежити за дотриманням порядку та громадської безпеки в місті покладалися на окремого
урядовця –інстригатора.

64. Джерела магдебурзького права в Україні та підстави набуття

містами магдебурзького права. Зміст

Міста з Магдебурзьким правом активно використовувало і загальнонімецьке джерело права – «саксонське

зерцало» та його пізніші аналоги «німецьке зерцало» , «швабське зерцало».

Основними джерелами магдебурзького права, яким користувалися у містах Україні були збірник права
польських юристів Троїцького та Щербача, збірники Кушевича, а також так звані правні книги складені
юристами Гетьманщини на основы згаданих праць. ( «Короткий покажчик магдебурзького права по книзі «
Порядку», «Коротенькі витяги з книги «Порядку»).

Джерела поділялися на : автентичні і неавтентичні. В Україні першими магдебурзьке право одержали

карпатські міста (Хуст, Тячів, Вишкове), 1339 р. - Сянок; 1356 р. - Львів, а до середини XVII ст. більшість великих
міст України. У них діяло не класичне магдебурзьке право, а пристосоване до місцевих умов.

Його норми були перероблені і поєднували такі правові джерела:

 праці юристів М. Яскера, П. Щербича та Б. Гроцького, щодо пристосування саксонських правових норм
до польських;
 українське звичаєве право;
 правові норми Литовських статутів

Міста, що користувалися Магдебурзьким правом до Національної революції, називалися магістратськими

Підставою для поширення та використання маґдебурзького права в українських землях були так звані
маґдебурзькі привілейні грамоти, які відіграли таку саму роль, як і хартії (статути) західноєвропейських міст.
В історії відома також група грамот – конфірмацій (підтверджень) маґдебурзького права. Маґдебурзьке право
місто могло одержати від польських королів, надалі московський уряд і українські гетьмани неодноразово
його підтверджували

65. Виникнення Запорізької Січі причини. Зміст

Перші письмові згадки про українських козаків зустрічаються у 1489 р – хроніка Мартіна Бєлського. Але різке
зростання чисельності козацтва припадає на XVI ст.(через унії Любл Берест)

Центром козацтва стало Запорожжя - степи за порогами Дніпра.

Причини виникнення

1. Наявність в українському суспільстві окремих прошарків вільних людей, що займали проміжне

становище між незаможною шляхтою та селянством.
2. Посилення соціального та релігійного гноблення, закріпачення селянства. Селяни та міщани тікали від
феодальних повинностей та державних податків.
3. Постійна військова небезпека з боку Кримського ханства та кочових татарських орд.
4. В окремих випадках - організаторська роль місцевих, прикордонних землевласників і урядовців.

Козацтво поповнювалося вихідцями із різних верств населення: селян, міщан, шляхти.

Козаки користувалися господарськими угіддями, займалися промислами, брали участь у самоуправлінні. Для
оборони від турецько-татарської агресії козаки об'єднувалися у військові загони. Вони і самі завдавали ударів
татарам та туркам: спускаючись по Дніпру на своїх великих човнах - "чайках", вони нападали на татарські
гарнізони, турецькі галери, фортеці.

66. Утворення Запорозької Січі Зміст

У 1552-1556 рр. Дмитро Іванович Вишневенький об'єднує козаків, створюючи за порогами Дніпра на острові
Мала Хортиця козацький центр - Запорозьку Січ.

Згодом Січ неодноразово змінювала місце свого розташування. Назва "Запорозька Січ" поширилася на все
об'єднане навколо Січі козацтво.

Запорозька Січ стала зародком нової української (козацької) державності, її, як державне утворення,
характеризують такі ознаки:

Ознаки державності!

1. Військовий устрій ( Січові козаки складали військо-кіш, кіш поділявся на військові одиниці - курені (38
куренів).

2. Територіальний устрій (Територія, яку контролювала Січ, поділялася на паланки (5-10 паланок) на чолі з
полковниками. Паланкове козацтво проживало на хуторах та в містечках.

3. Форма правління (Запорізька Січ була козацькою республікою. Верховна влада на Січі належала козацькій
раді, брати участь у якій мали право всі козаки. Козацька рада обирала старшину: кошового отамана
(гетьмана), писаря, обозного, суддю, осавулів. Кожен курінь аналогічно обирав курінну старшину. Козацька
рада збиралася, як правило, щороку 1 січня.)

4. Правова система (Діяло звичаєве козацьке право, яке склалося в XV -сер. XVI ст.)

Козаки були рівними перед законом, рівними у праві користуватися землею й іншими угіддями, брати участь
у радах, обирати старшину.
Як бачимо, Запорозька Січ як державне утворення і як соціальна організація мала яскраво виражений
демократичний характер.

Це пояснюється тим, що:

- по-перше, Запорозьку Січ створив сам народ, утіливши в ній свій волелюбний характер й ідеали суспільного
життя;

- по-друге, щоб вижити в умовах постійної зовнішньої загрози (з боку Криму, Туреччини, Речі Посполитої),
козацтву потрібна була внутрішня злагода і стабільність, які забезпечувалися демократичними порядками.

Відмовляючись визнати авторитет будь-якого правителя, запорожці здійснювали самоврядування згідно з

тими звичаями та традиціями, що формувалися протягом поколінь. Усі мали рівні права й могли брати участь у
досить бурхливих радах, у яких частіше перемагала сторона, що найголосніше кричала. На цих стихійних
зборах обирали і з такою ж легкістю скидали козацьких ватажків -- гетьмана чи отамана, осавулів, писаря,
обозного та суддю.

Попри засади братерства та рівності, якими керувалися запорожці, між козацькою старшиною й рядовими
козаками (черню) поступово виникли соціально-економічні відмінності та напруженість, які час від часу
виливались у заворушення.

67 .Характеристика військової і територіальної організації Війська

Запорізького. Зміст
ТЕРИТОРІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ:

Своєрідному територіальному поділу Вольностей Запорізьких на паланки та зимівники сприяв характер

території. Існуюча система територіального поділу дозволяла запорізьким козакам, належачи до Січі,
проживати за її межами, але на теренах Вольностей Запорізьких.

Запорізькі зимівники та слободи служили спостережними постами та першим рубежем оборони від набігів
з півдня. Саме козаки у зимівниках повідомляли про наближення ворожих загонів до Запорізької Січі, і
завдяки чому було можливим завчасно готуватись до відсічі нападникам.

Проблема територіального поділу вирішувалась у міру збільшення площ, на які поширювала свою
юрисдикцію Запорізька Січ. На межі XV та XVІ ст. у свідомості частини представників дрібної української
шляхти та козацтва починають визрівати думки про надання автономії окремим козацьким регіонам у
складі Речі Посполитої. Але разом з тим, вже в той період, відбувався процес перенесення інституцій
Запорізької Січі, що дозволила козакам виносити без будь-яких попередніх роздумів “козацький присуд”. А
це, власне, означало виділення цілих регіонів з-під юрисдикції польської місцевої адміністрації. Саме тоді
і в таких умовах розпочалося формування територіального ядра майбутньої Української держави, де
розвивалися козацьке самоуправління, судочинство, військова організація.

ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ

Вдосконалення саме військового устрою, вироблення найбільш доцільної військової “одиниці”

відбувалось протягом тривалого часу.

 Способи боротьби запорізьких козаків та засоби, які застосовувались в цій боротьбі – коні на суші та
човни на морі, – забезпечували таку форму зв’язку між козаками на воді, на суші та на конях, яка
дозволяла досягати найкращого результату ефективності.
 Це сприяло розвитку тактичної системи, а в подальшому привело до створення такої “одиниці”, як
запорізький курінь
  Вважають, що термін “курінь” – монгольського походження, який згодом перейшов до тюрків, а потім
– і до українців. Вперше слово “курінь” зафіксоване вже 1626 р.
 Термін “курінь” у XVIII ст. в Запорізькій Січі мав кілька значень. Це слово вживалось, по-перше, на
позначення самостійної військової одиниці, а також – як житло.
 Курені звичайно налічували по кілька сотень козаків у кожному. Але вони не були рівними за своїм
кількісним складом. Не були вони рівними і за своїм впливом на загальні січові справи. Ось чому
старші й авторитетніші курені, як правило, на виборах проводили на посади кошового отамана і
старшини своїх членів.
 Постійний зв’язок із Січчю дозволяв досить швидко у разі необхідності зібратись всій козацькій
громаді для підготовки походу чи інших військових дій, що сприяло оперативності дій Війська
Запорізького, а інколи ці дії були несподіванкою для ворога.

67. Центральні органи влади і управління запорізької січі Зміст

Найвищим органом козацького самоврядування Запорозької Січі була загальна, або військова рада,

 на якій вирішували найважливіші військові й господарські питання,

 обирали та зміщали козацьку старшину.
 Рада збиралася щорічно 1 січня та 1 жовтня (на Покрову), а також у випадку нагальної потреби.
 Подібні збори скликалися по куренях та паланках.
 На радах усі козаки мали рівні права і право голосу.
 Військові ради були вищим військовим, адміністративним і судовим органом.
Виконавча влада зосереджувалась у руках генеральної старшини — військових начальників, до яких
належали кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та куренні отамани.

Нижчі посади займали військові службовці: підписар, булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар,
гармаш, толмач, шафар, канцеляристи.

До похідних та паланкових начальників належали полковник, осавул та писар.

Кошовий отаман

 представляв усю вищу владу — військову, адміністративну, судову і духовну.

 Під час військового походу він діяв як необмежений диктатор і міг карати на смерть тих, хто не
виконував його наказів.
 До обов’язків отамана належали: затвердження обраних на військовій раді старшин; розподіл
військових трофеїв; підтримка дипломатичних відносин із сусідніми державами; прийом і розподіл у
січову та паланочні церкви духовенства з Києва; головування на суді, де розглядались найтяжчі
злочини, загальне керівництво військовими справами, затвердження розподілу земельних угідь між
куренями.
 Кошового отамана обирали на рік. Якщо він за цей час зумів завоювати авторитет козаків, його могли
переобрати ще на один термін.
 Небагатьох, але найбільш популярних і авторитетних ватажків (Івана Сірка, Костя Гордієнка, Петра
Калнишевського) переобирали 10-15 разів.
 Життя кошового отамана, як і інших старшин, нічим не відрізнялось від життя рядових козаків. Після
обрання на посаду вони продовжували жити в тому ж курені, що й раніше.
Другою після кошового отамана особою на Січі був військовий суддя,

 якого теж щорічно обирали на військовій раді.

 Він був хранителем старих звичаїв і порядків, на яких тримався весь козацький устрій.
 Обов’язком суддів було здійснювати суд «скоро, право й нелицеприятно».
 Писаних законів на Січі ще не було, тому суддя керувався традиціями, які переходили із покоління в
покоління.
  Вироки з найбільш важливих справ він передавав на затвердження військовій раді чи кошовому
отаману.
 Інколи військовий суддя заміщав останнього, називаючись «наказним кошовим отаманом».
 Ознакою влади військового судді була велика срібна печатка, якою він затверджував рішення
військової ради.
Військового писаря

 теж обирали на військовій раді.

 Він відав усіма письмовими справами Запорізького війська: приймав листи, ордери, укази, розсилав
по куренях розпорядження кошового отамана, вів дипломатичне листування.
 Це була дуже важлива і впливова посада, бо більшість простих козаків і навіть деякі гетьмани були
неписьменними.
 Тому писарі по декілька років поспіль переобиралися на свої посади.
 Зовнішньою ознакою військового писаря був каламар — чорнильниця у довгій срібній оправі й
гусине перо за правим вухом.
Військовий осавул

 мав широке коло обов’язків.

 В мирний час він слідкував за порядком на Січі, за виконанням судових вироків, проводив слідства,
заготовляв продукти для війська на випадок війни, охороняв послів, що приїжджали на Запорожжя.
 Під час походу він очолював розвідку, що йшла попереду війська, слідкував за ходом битви і міг
вносити корективи, підтримував порядок у військовому таборі.
 Під час війни йому призначали помічників — підосавула та військового обозного, який відав
артилерією та продуктами харчування.
Особливе місце в Запорозькій Січі займали «старики» — колишні військові старшини, які через похилий
вік залишили свої посади. Це була основа війська, носії його традицій, які суворо слідкували за дотриманням
козацьких звичаїв і не боялись робити зауваження навіть кошовому

69. Суд на Запорізькій Січі Зміст

Аналіз численних матеріалів показує, що судові органи на різних територіях України були різними. Не
була одноманітною і їх судова практика.

В місцевостях, освоєних населенням, дійсно були створені і функціонували статутні суди. Ці суди
створювались органами польської шляхти і діяли у відповідності з існувавшими законами.

Але в цей же час функціонували суди Копні, козацькі, сільські, ратушні, сотенні, магістрацькі, полкові,
генеральний суд і суд генеральної канцелярії.

Кожний з них володів зразковою концепцією і, користуючись статутним або звичаєвим правом, міг карати і
милувати злочинців.

Копні суди (копа - зібрання громадян населеного пункту) керувались звичаєвим правом. Вони скликались в
сільській місцевості по надзвичайному поводу, що порушував нормальну діяльність та життя общини по
наполяганню «потерпілого». Якщо скликалась «Горяча копа», тобто термінова, то вона зразу ж призначала
слідчих, які мали розкрити злочин, зібрати докази про вину чи невинність. Якщо доказів було недостатньо, то
скликалась «велика копа», яка сама розглядала справу. На «велику копу» скликались, як правило, всі хазяї
(голови сімей) селянських дворів населеного пункту.

Полкові суди.

Полкові суди складались з судді і полкової старшини. Засідання проводились в спеціально призначених для
цього приміщеннях. Такі суди розглядали в основному громадянські спори, але вони могли розглядати і
кримінальні справи по малозначних злочинах.
Наряду з полковими судами були суди полкових канцелярій. В їх склад входили: полковник і полковий
старшина, в той час як в полковий суд входив, крім того, полковий суддя, старшина і «знатні товариші». Йому
були підсудні справи полкової і сотенної старшини, а також «значкових і знатних військових товаришів». Суд
розглядав всі види громадянських і кримінальних справ.

Генеральний суд.

На відміну від інших судових постанов в засіданнях генерального суду приймали участь два генеральних
судді та «інші з генеральної старшини або від знатних бунчукових товаришів, у праві вправні особи». При
генеральному суді був створений і третейський суд. Його підсудність складали справи, які можна було
закінчити миром, а також інші кримінальні і цивільні справи меншої складності. У складі третейського суду
були «декілька персон з числа осіб знатних, добросовістних і в правилах вправних».

Суд генеральної воєнної канцелярії

В його склад входили: гетьман, декілька чоловік із генеральної старшини. Йому були підсудні найбільш
важливі справи у відношенні осіб генеральської старшини, бунчукових товаришів і «куманських
протекціонерів», тобто осіб, які знаходились під особим покровительством гетьмана.

Суд гетьмана

Це найвища судова інстанція. Матеріали багаточисельних досліджень старовини, викладені авторами Х\/ІІІ -
ХІХ століть у різного роду записах, очерках, наукових книгах, говорять про те, що цей суд був своєрідним
органом кабінетної юстиції. Справи по першій інстанції він не розглядав. У його задачу входило розглядання
прохань про помилування, заміні одних мір покарання іншими, припинення кримінальних справ та ряд інших
рішень, які входили в компетенцію верховної влади.

70. Судочинство запорізької січі Зміст

судові органи в Україні Х\/ІІ - Х\/ІІІ століть були колегіальні.

У склад суда входило «деяка кількість чесних персон». Судді вибирались населенням безпосередньо на радах
або призначались висшою владною структурою. Вважалось правильним, що вибраний суддя повинен бути
«людиною достойною, заслуженою, непідозрілим, добросовістним, грамотним, у правах вправним, з
законного народження, чесного обходження, в словах і ділах постійного», не молодше 25 і не старше 75 років.

Вибраний суддя приносив присягу на вірність службі та суду, клявся розглядати справи по суті без якої б то
не було предвзятості.

Суддя вибирався для здійснення правосуддя на певній території і тому його компетенція розповсюджувалась
тільки на цю територію, Під час судового засідання і винесення присуду у відповідному приміщенні повинен
був знаходитись писар, який вибирався на тих самих засадах, що і суддя. Він вів справи судової канцелярії,
збирав докази, вів судовий реєстр, писав присуди суду.

В Х\/ІІ столітті судові засідання проходили на протязі року, тобто в будні дні і у свята. При скупченні
народу у святкові дні на базарах і ярмарках серед присутніх могли находитись свідки, експерти, які могли
бути запрошені для участі у правильному рішенні справи.

71. Джерела та характерні риси «козацького права». Зміст

Правова система Запорозької Січі сформувалася у XV - першій половині XVII ст. і відбивала суспільно-
політичний устрій держави.

в Січі передусім чинним було звичаєве (козацьке) право - сукупність правових звичаїв, які утворилися та
стихійно утвердилися без будь-якої санкції у сфері козацьких суспільних відносин.
Вагомим джерелом козацького права були постанови та ухвали органів влади Запорозької Січі (козацької
ради, кошового отамана, судових органів). До певної міри тут застосовували норми канонічного права, а
також окремі фрагменти й витяги з джерел феодального права.

Правову систему Запорозької Січі характеризує, по-перше, те, що вона існувала в усній формі. Дослідники
пояснюють це такими причинами:

 а) козацька община сформувалася за своєрідних умов, мала недостатній життєвий, історичний досвід,
щоб урегулювати свої відносини за допомогою писаних норм;
 б) військово-територіальний устрій держави заважав фіксувати норми у письмовій формі;
 в) унаслідок своєї малописьменності козацтво не могло створити якихось оригінальних правових
форм, відмінних від традиційних норм феодального права середньовічної Європи;
 г) козаки уникали писаних законів, побоюючись, що вони обмежать їхні права і вольності.
Другою характерною рисою права Запорозької Січі було те, що правові норми регулювали переважно
майнові відносини і стосувалися головним чином кримінального права. Це пояснюється тим, що серед
населення Січі особі важливо було перш за все захистити себе і своє майно. Саме тому за такий злочин, як
крадіжка, застосовували не штраф чи тілесні покарання, а нерідко смертну кару.

Третьою рисою права була наявність у козацтва правових норм, котрі передбачали "умовляння"
злочинців покинути свій промисел і дотримуватися закону. Це пояснюється намаганням суспільства якось
пом'якшити деякі жорсткі норми, не карати на смерть, якщо без цього можна було обійтися.

ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО

З-поміж цивільно-правових відносин запорожці визнавали право першої позики, право договору між
товаришами, право давності володіння. Норми цивільного права стосувалися і таких аспектів, як
безпідставна грошова претензія, несплата боргу, вирішення обопільних претензій на майно, відшкодування
збитків, перевищення норми пролажу товарів на Січі.

КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО

Найтяжчими злочинами вважали вбивство козаком свого товариша; побої, заподіяні козаком козаку у
тверезому чи нетверезому стані (образа честі); крадіжка у товариша і переховування краденого. При цьому,
коли крадіжку цінної речі (коня, зброї) підтверджували два свідки, на винного чекала страта.

До злочинів за "козацьким правом" належали:

 а) зв'язок із жінками - внаслідок того, що закон забороняв січовим козакам брати шлюб;
 б) образа жінки, коли козак поведеться "не по пристойності", тобто збезчестить її.
 в) зухвальство стосовно представників влади. Це розцінювали як злочин проти порядку управління;
 ґ) дезертирство. Таким вважали не лише втечу з поля бою, а і самовільне відлучення козака у степ під
час військового походу;
 д) гайдамацтво, тобто крадіжка речей, майна, худоби у мирних жителів українських, польських чи
татарських поселень, а також у купців і мандрівників;
 е) приведення на Січ жінки, зокрема матері, сестри чи доньки;
 є) пияцтво під час походу, за яке передбачали суворе покарання аж до смертної кари.
Покарання були розмаїті, залежали від характеру злочину. До них належали:

 - приковування ланцюгами до ганебного стовпа посеред площі (за крадіжку, перед тим, як
стратити злочинця);
 - прив'язування до гармати на площі - за образу керівництва Січі, або за вбивство людини, яка не
належала до запорозької общини, або за грошовий борг. Боржника приковували доти, доки він сам не
віддасть боргу або хтось не поручиться за нього. Це покарання застосовували і до злодіїв чи вбивць;
 - садіння на дерев'яну кобилу і приковування до неї ланцюгами за шию - за злодійство (ганебне
покарання);
  - побиття батогами. Застосовували рідко. А частіше - дерев'яними киями під шибеницею за
злодійство і гайдамацтво;
 - калічницькі покарання. їх практикували нечасто.
 - конфіскація майна - за самовільне перевищення такси на норму продажу товарів, продуктів та
горілчаних виробів;
 - дуель і поєдинок - у разі сварки;
 - смертна кара. Найстрашнішим було закопування злочинця живцем у землю разом з убитим ним
товаришем. Правда, коли вбивця був "добрий воїн, хоробрий козак", йому присуджували сплатити
січовому товариству грошовий штраф.
Найпопулярнішим видом смертної кари було забивання киями біля ганебного стовпа (запозичено в
монголів). Його застосовували за крадіжку і переховування крадених речей, перелюб, содомський гріх,
завдання побоїв, насилля та дезертирство.

72.Створення Української козацької держави та її характеристика. Зміст

На території, яка була звільнена в 1648–1649 pp. від польсько-шляхетської влади, встановлювалися
нові порядки, в основі яких були козацькі традиції. Це започаткувало Українську козацьку державу, яка
розвивалася і міцніла в роки визвольної війни, її територія за часів Хмельницького складала 200 тис. км2 і
охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та степу. На цих землях проживало понад 3 млн осіб.

Нова держава успадкувала від Війська Запорозького не лише назву, а й основні засади політичного устрою.

 Вищим органом влади в державі була Генеральна (військова) рада, що являла собою законодавчо-
розпорядчі збори козаків і вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання.
 На ній обирали гетьмана і генеральну (головну) старшину, а також усували її з посад. Проте вона
не була постійно діючою, до того ж Хмельницький для розв'язання найважливіших питань скликав
старшинську раду, що складалася з генеральної старшини та полковників.
Гетьман був главою і правителем держави і обирався безстроково.

 Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав
фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати універсали – загальнообов'язкові
нормативні акти.
 Влада гетьмана поширювалася на всі стани українського суспільства.
 Гетьман очолював генеральний (центральний) уряд, який складався з генеральної старшини.
 У своїй діяльності гетьман спирався на раду при гетьмані, яка була дорадчим органом.
 Гетьманською резиденцією було місто Чигирин.
 Українська козацька держава мала власну символіку, якою вважалися булава (символ влади
гетьмана), державна печатка із зображенням козака з мушкетом, гетьманський бунчук і корогви.
Адміністративно-територіальний устрій Української козацької держави складався з полків, які
поділялися на сотні.

 Кількість полків не була сталою: у 1649 р. їх було 16, а в 1650 р. – вже 20.
 На чолі полку був полковник, що обирався на полковій раді й затверджувався гетьманом, на чолі
сотні – сотник.
 Полковники і сотники на підпорядкованій їм території здійснювали військову, судову й
адміністративну владу.
 Полковник очолював полковий уряд, що складався з полкової старшини (писаря, обозного, судді,
осавула і хорунжого), а сотник – сотенний уряд із сотенної старшини. Полкова і сотенна старшина
була виборною.
Зберігалися також традиції місцевого самоврядування.

 У містах, які мали магдебурзьке право, діяли виборні магістрати,

 а в селах, містах і містечках на основі звичаєвого права – виборні війти.
З адміністративно-територіальним устроєм був пов'язаний принцип формування збройних сил.

 Полк складався з 1–2 тис. записаних у реєстр козаків, до яких, у разі необхідності, приєднувалися
тисячі добровольців.
 У 1648–1651 pp. кількість української армії сягала 150 тис. осіб, із яких близько 100 тис. були
запорожцями і реєстровцями, а до 50 тис. – добровольцями з міщан і селян.
 Основу козацької армії складала піхота, що вважалася кращою в тогочасній Європі.
 Також козацьке військо мало кінноту, легку і важку артилерію та допоміжні служби – розвідку,
сторожову, обозну, санітарну та інші.

73.Правовий статус України за українсько-московським договором 1654 р.

Зміст
Наприкінці березня 1654 р. у Москву було відправлено повноважне посольство на чолі з генеральним
суддею С. Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею. Сам гетьман у Москву не поїхав.
Посольство повезло проект договору у формі петиції до царя ("Прохальних статей"), який складався з 23
статей.

Основними пунктами цього проекту були:

– стаття перша У цьому артикулі писалось про непорушність прав і вольностей козацького стану в
управлінні, суді і приватних правових відносинах;

– друга стаття встановлювала 60-тисячний козацький реєстр;

– третя передбачала підтвердження прав та вольностей української шляхти;

– четверта передбачала збір з населення доходів на царя;

– п'ята – про надання Чигиринського староства під гетьманську булаву і на потреби гетьмана;

– шоста – право Війська Запорізького обирати гетьмана і старшину;

– сьома гарантувала недоторканність козацьких земель і маєтків та їх спадкування козацькими вдовами

та дітьми;

– статті з восьмої по дванадцяту врегульовували виплату грошей на утримання гетьманської адміністрації

та війська;

– у статті тринадцятій мова йшла про непорушність прав, наданих князями та королями духовним та
мирським людям;

– стаття чотирнадцята забезпечувала право гетьмана і Війська Запорізького вести переговори з іншими
державами;

– статті п'ятнадцята і шістнадцята стосувалися виплати цареві щорічної данини та способам збирання для
цього податків;

– у статті сімнадцятій йшлося про те, що права народу України гарантують царські укази;

– стаття вісімнадцята стосувалась київського митрополита;

– дев'ятнадцята – про термінову відправку царського війська під Смоленськ;

– двадцята – про утримання військової залоги на кордонах України;

– стаття двадцять перша встановлювала розміри платні козацькій старшині і рядовим козакам;

– стаття двадцять друга говорила про спільні дії проти нападів татар;
– стаття двадцять третя – про утримання фортеці Кодак та її залоги для охорони південного кордону
України.

Як бачимо, український проект договору з Москвою врегульовував низку важливих, конституційного

характеру питань. Ним справді гарантувалася б достатньо повна автономія України. Бо верховним
протектором, отже правителем України ставав московський цар, оскільки він диктував умови.

Б. Хмельницький та козацька старшина, однак, вважали, що Московія подає Україні військову

допомогу.

Статті 1–7, 9, 11, 13, 17 були царем затверджені, 4, 8, 12, 15 і 16 – в засаді теж, але зі значними змінами не на
користь України, низка інших або були відхилені зовсім, або ж відкладені для подальшого з'ясування.

Договір доопрацьовано, відредаговано і у підсумку зведено до 11 статей.

Його схвалив московський цар 21 березня 1654 р. і цей документ дістав в історії назву "Березневі
статті". Одночасно з Березневими статтями українському посольству був виданий ще один документ –
"Жалувана грамота гетьману і Війську Запорізькому", де повторювався зміст договору.

До того ж, з об'єктивного погляду, в засаді цей договір відповідав у той час інтересам обох держав.

 Для України він засвідчив повну незалежність від Речі Посполитої, для боротьби з якою вона
отримала сильного союзника. На її території було збережено власну законодавчу, адміністративну
та судову владу, власне військо, право. Православна церква і всі віруючі не зазнавали вже
релігійної дискримінації. Україна наразі зберігала свій міжнародних статус.
 і для Московського царства. Українське козацьке військо було поважною і грізною силою, яка
тепер виступала спільно з Москвою. Воно допомогло Москві звільнити від поляків Смоленськ і інші
західні міста Московського царства, захопити литовські і білоруські землі. Україна надійно захищала
Московщину з півдня – від нападів татарських і турецьких орд. Москва отримувала з України
значні матеріальні надходження – данину, податки, мита, продовольство, худобу, хліб тощо.

74. Гадяцький договір. Зміст

Гадяцький договір — угода, укладена 16 вересня 1658 року під містом Гадяч за ініціативою гетьмана Івана
Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною, що передбачала входження останньої до складу Речі
Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського» як третього рівноправного члена двосторонньої унії
Польщі і Литви.

Умови угоди:

1. Велике Князівство Руське (ВКР) охоплювало територію Київського, Брацлавського та

Чернігівського воєводств і входило на рівних правах із Польщею і Литвою до складу Речі
Посполитої.
2. Виконавчу владу і командування військом здійснював гетьман, який обирався довічно й
затверджувався королем. Обирали гетьмана козацтво, шляхта та духовенство.
3. Вища законодавча влада належала Національним зборам.
4. ВКР мало право створити монетний двір для карбування власної монети.
5. Збройні сили ВКР: 30 тис. реєстрових козаків і 10 тис. постійного найманого війська.
6. Православні зрівнювались у правах із католиками.
7. ВКР мало право на два університети

Підписання Гадяцького договору спричинило російсько-українську війну. В ході якої І. Виговський розбив
100-тисячну московську армію під Конотопом (1659 р.), але через свою непопулярність не зумів використати
результати перемоги.

75.Переяславські статті Зміст

Переяславські статті (1659 р.) - міждержавний договір, укладений гетьманом України Юрієм Хмельницьким
 (син Богдана Хмельницького) і представниками московського уряду на чолі із князем О. Трубецьким у м.
Переяславі

Умови запропонованого договору передбачали:

1. приєднання до Гетьманщини Пн. Чернігівщини;

2. заборону царським воєводам втручатись у внутрішні справи країни;
3. право гетьманського уряду на дипломатичні стосунки з іноземними державами.

За Переяславськими статтями:

1. гетьман України не мав права вести самостійну зовнішню політику (укладати міжнародні
договори, приймати іноземних послів тощо);
2. гетьману з Військом Запорізьким не дозволялось вступати у війну або посилати козацькі полки
надопомогу сусіднім державам;
3. козаки мусять брати участь у московських війнах;
4. козацька рада не могла (без згоди царського уряду) переобрати гетьмана. Гетьман без ради не міг
призначати і звільняти полковників та генеральну старшину;
5. київський митрополит повинен був визнати зверхність Московського Патріарха і новообраному
митрополиту заборонялось приймати посвяту від Константинопольського Патріарха.

76. Батуринські статті Зміст

Батуринські статті (1663 р.) - міждержавна угода, укладена гетьманом Лівобережної України І. Брюховецьким і
представниками московського уряду у м. Батурині в листопаді 1663 р.

На час переговорів щодо Батуринських статтей 1663 р. Україна фактично розпалася на дві частини, що
боролися між собою: одна на боці Польщі, друга — на боці Москви. Правобережжя обрало одного гетьмана,
Лівобережжя — іншого.

Батуринські статті підтверджували Березневі статті 1654 року, але містили також додаткові пункти, за якими
гетьманська адміністрація зобов'язувалась:

 утримувати коштом місцевого населення російське військо в Україні;

 повертати до Росії втікачів;
 упорядкувати козацький реєстр, визначений попередніми договорами;
 заборонити українським купцям продавати збіжжя на Правобережжі;
 вивозити горілку(і правильно, аби нам добре було) й тютюн в російські міста, аби не порушувати
державної монополії тощо.

77.Глухівські статті Зміст

Глухівські гетьманські статті. У березні 1669 р. в м. Глухові були укладені договірні умови між царським
урядом і новим гетьманом на Лівобережжі Дем'яном Многогрішним про політично-правове становище
українських земель у складі Російської держави.

Глухівські статті, які складалися з 27 пунктів, починалися з того, що:

1. мали бути збережені "права й вольності", підтверджені за Б. Хмельницьким.

2. Царські воєводи залишалися, крім Києва, ще в Чернігові, Ніжині, Переяславі й Острі, але вони
не мали права втручатися у справи місцевого населення;
3. суди над обвинуваченими росіянами мали відбуватися за участі українців.
4. дано амністію полоненим росіянами українцям, які зуміли втекти на рідну землю, та ін.
 5. Збір податків до царського скарбу здійснювала гетьманська адміністрація. З цих доходів утри-
мувалася старшина та 30-тисячне реєстрове військо. Крім того, гетьманові надавалося право
утримувати наймане військо (1000 чол.), т. зв. компанійців, для несення охоронної служби і
приборкання розрухи. \
6. Гетьман, як і раніше, не мав права безпосередніх дипломатичних зносин із іноземними
державами,
7. Гетьману і старшині дозволялося нагороджувати підлеглих млинами і селами, видавати на це
універсали

78.Конотопські статті Зміст

Конотопські статті 1672 - українсько-московський договір, у Козачій Діброві поблизу Конотопа (тепер Сумська
обл.).

Після обрання на загальній козацькій раді гетьманом Лівобережної України І. Самойловича між
гетьманським урядом і царською адміністрацією було укладено К.с., які проголошували основні принципи
міждержавних відносин між Гетьманщиною та Московським царством. Складалися з статтей, які
нараховували 10 нових пунктів, були складені на основі Глухівських статей 1669 з деякими доповненнями.

Статті обмежували політичні права гетьманського уряду, особливо в області зовнішньої політики:

1. Новообраному гетьману заборонялось без царського указу й старшинської ради висилати

посольства до іноземних держав і, особливо, підтримувати відносини з гетьманом П.
Дорошенком. Козацькі посли не мали права брати участь у переговорах з представниками польського
уряду у Москві в справах, які стосувалися Війська Запорізького. Лівобережним полкам
заборонялося надавати військову допомогу П. Дорошенку в його боротьбі проти Польщі.
2. За К.с, значно обмежувалась гетьманська влада на користь старшини. Гетьман не мав права
позбавити старшину урядів (посад - Авт.) або покарати без згоди старшинської ради чи вироку
військового суду. Скасувавши компанійські полки як реальну військову силу, на яку міг
опертися гетьман.

79.Коломацькі статті Зміст

Коломацькі статті — міждержавний договір, укладений 25 липня 1687 на річці Коломак між новообраним
гетьманом України Іваном Мазепою й козацькою старшиною, з одного боку, та московськими царями Іваном і
Петром та царицею Софією, з другого. Договір складався з 22 пунктів (статей).

В основу Коломацьких статей було покладено попередні українсько-московські договори, затверджені

козацькими радами при обранні гетьманів Дем'яна Многогрішного та Івана Самойловича. Коломацькі статті, в
основному, повторювали з деякими змінами текст Глухівських статей 1669 року та містили кілька нових
пунктів внесених за ініціативи поплічника Мазепи Василя Голіцина.

Статті декларативно підтверджували козацькі права і привілеї:

1. зберігали 30-тисячне реєстрове козацьке військо та компанійські полки.

Однак, деякі зміни попередніх гетьманських статей і нові пункти (18-22) значно обмежували
політичні права гетьмана та українського уряду.
2. Гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина —
скидати гетьмана.
3. Козацька старшина зобов'язувалась наглядати і доносити на гетьмана царському уряду. Значно
обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями. Гетьманському уряду
заборонялось підтримувати дипломатичні відносини з іноземними державами.
 4. Гетьман зобов'язувався направляти козацьке військо на війну з Кримським ханством і
Османською імперією. У Батурині(столиці) — розміщувався полк московських стрільців.

Коломацькі статті стали наступним кроком на шляху обмеження державних прав Гетьманщини.

80 .Правовий статус населення Української козацької держави . Зміст

Суспільний лад Гетьманщини XVIII ст. було започатковано попереднім періодом.

Національно-визвольна війна українського народу була соціальною революцією, в результаті якої з никло
кріпосництво, а населення позбулося особистої залежності від панів.

Від кінця XVИ-XVШ ст. Козацько-гетьманську державу трактують (3. когут) як суспільний союз, переділений
на нерівні за своїм правовим статусом у громаді та державі групи населення: козацька старшина, козацтво,
міщанство, селянство.

Козацька старшина посіла місце колишньої польсько-шляхетської конституційної верхівки.

 Це була нова соціальна еліта, яка формувалася з представників козацького товариства, реєстрових
козаків, православних шляхтичів, місцевих урядовців і вихідців із середовища православного
духовенства і посідала чільні позиції в державі.
 Генеральна й полкова старшина дедалі більше зосереджувала у своїх руках величезні земельні
володіння, що становили основу її економічної могутності.
 Основою економічного панування старшини в тогочасному суспільстві були рангові маєтності, тобто
заселені землі, що перебували в розпорядженні війська й надавалися старшині замість платні за
військову службу.
 Ранговими маєтками оплачувалася служба генеральної та полкової старшини. Найбільшими
феодалами в Гетьманщині стали насамперед гетьмани та генеральна старшина.
Від кінця XVII - початку XVIII ст. До козацької старшини тепер належала й та частина панівного
прошарку, яка впродовж тривалого часу офіційно не мала військової чи адміністративної влади.
Структурно ця частина козацької старшини поділялася на бунчукових, військових і значкових товаришів.

 Верхній щабель посідали бунчукові товариші. Вони належали до елітарної верхівки козацької
старшини і суттєво впливали на соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток краю. За
ступенем бунчукові товариші були першими після полковників.
 Середню ланку становили військові товариші. Вони відбували військову службу, мали значні
маєтності та владу в суспільно-політичному житті, себто володіли відповідними суспільно-
політичними та економічними засадами для панування. За соціальним статусом військові товариші
прирівнювалися до полкової старшини.
 До нижчої ланки - значкових товаришів - належали здебільшого нащадки полкової й сотенної
старшини, заможного козацтва, частково бунчукових і військових товаришів. За соціальним статусом
вони були першими після сотників.
Козацтво (реєстрове) становило прошарок між новою шляхтою та селянством.

 Юридично козаки (реєстрові) не відрізнялися від нової шляхти. Отримавши соціальні привілеї, вони
залучалися до військової служби.
 Завдяки суспільному походженню козацькі привілеї були схожими з привілеями еліти:
самоврядування; звільнення від податків; право на власну землю; право на виробництво алкогольних
напоїв; право на торгівлю певними товарами.
 Єдиним привілеєм нової шляхти, якого позбавлялися козаки, було право на використання праці
селян.
Але, незважаючи на привілеї, становище козаків від кінця XVII ст. постійно погіршувалося. Під тиском
старшини й знаті у XVIII ст. козацтво поступово втратило свої політичні прерогативи: козаки фактично вже не
обирали свою старшину і не брали участі в радах.
Найбільш фатальним для козацтва виявився його економічний занепад. В економічній площині козаки у
XVIII ст. більше нагадували селян. Економічні позиції козацтва підривалися їхньою подвійною роллю:
солдатів і вільних хліборобів. Тривала й часта відсутність козака у своєму господарстві погіршувала його
економічне становище. Щоб уникнути військової служби, козак часто продавав землю та йшов у найми до
землевласника. Лише окремі з козаків накопичували неабияке багатство, вступали до знатного військового
товариства і в такий спосіб ставали частиною нової шляхти.

Духовенство, яке в Гетьманщині XVIII ст. різнилося соціальним становищем, достатком і політичним
впливом, належало також до привілейованих верств суспільства. Будучи юридично відокремленим від решти
населення автономною адміністрацією та судочинством, духовенство звільнялося від податків, військової
служби і трудових повинностей.

 Духовенство по-старому поділялося на чорне та біле.

 Особливу роль в економічному й культурному розвитку Гетьманщини відігравали ченці. їхні лави
постійно поповнювали: шляхтичі, козаки, міщани і навіть селяни.
 Монастирі володіли величезними маєтками, що існували за рахунок примусової селянської праці.
 З правового погляду, чорне духовенство вважалося "померлими для зовнішнього світу".
Відповідно, ченці не брали жодної участі у правовому житті як суб'єкти права.
 Біле духовенство, навпаки, обіймало всю повноту прав вищого стану. Парафіяльні священики мали
право одружуватися, і парафії часто переходили від батька до сина. Вони мали право й приватного
володіння.
 Священики обиралися громадою.
На нижчому соціальному щаблі від нової шляхти перебували міщани - ремісники й купці, а також
численне селянство.

 Під терміном "міщани" розумілися не мешканці міста взагалі, а окремий стан людей, які жили в
містах і належали до міської громади на підставі акту прийняття й запису до міського реєстру, а
їхні заняття - торгівля, ремесла (цехові) та ін. - тісно пов'язувалися з міським життям.
 Міщани, сплачуючи нарівні з селянами державні податки, мали, однак, вищий статус, більше
майнових прав, і в підсумку - були заможнішими.
 Міщани користувалися такими правами: правом виборів до всіх міських урядів, судів і служб;
монопольними правами торгівлі й промислу в місті та на його землях; звільненням від мита в місті, а в
деяких випадках - на цілій території держави.
 Щодо повинностей міщанського стану, то міщани відбували військову службу у своєму місті,
охороняючи в ньому порядок та безпеку.
 Міщани були зобов'язані підтримувати в містах чистоту й порядок, згідно з правилами про міський
устрій та управління. Мешканцям міст із магдебурзьким правом надавалося самоврядування, інші
міщани одержали обмеженішу автономію.
Селяни (посполиті), що були позбавлені особливих привілеїв, становили низ соціальної піраміди.

 Вони мешкали здебільшого у селах, були зайняті переважно сільським господарством, обробляючи
власну або чужу землю.
 У рангових маєтностях спершу селянина змушували працювати на феодала лише час від часу, але
поступово ці обов'язки розширялися.
 Селянин дедалі більше ставав феодально закріпаченим, але ще не був кріпаком.
 Він міг поміняти пана, піти в одне з небагатьох сіл, що залишалися вільними, або податись у степ, за
межі Гетьманщини.

81. вищі органи влади та управління і адміністративно-територіальний

поділ Гетьманщини Зміст
З 1648 р. система органів публічної влади Козацької держави розбудовувалась як цілісна, ієрархічна, із досить
чіткою структурою і функціями. Ця система мала три рівні: генеральний, полковий і сотенний.
  Перший складали вищі органи державної влади та управління: вищі колегіальні органи -
Генеральна (військова) рада, рада старшини, гетьман як глава держави і генеральний (гетьманський)
уряд.
 Другий - полкові козацькі ради, полковники, полкові уряди.
 Третій - сотенні козацькі ради, сотники, сотенні уряди. У великих містах управління здійснювали
магістрати, в малих (привілейованих) - отамани, у звичайних містах - обрані городові, а в селах -
сільські отамани.
Очолював Українську державу гетьман, обраний загальновійськовою радою на Запорізькій Січі.

 Терміни гетьманування не встановлювалися. Обирали "доживотно", тобто пожиттєво.

 Гетьман мав широкі повноваження, делеговані йому з обранням Генеральною (загальною) радою.
 Він був главою держави, йому належала законодавча, вища адміністративна та військова влада,
 він виступав вищою апеляційною інстанцією стосовно діючих судових органів, затверджував судові
вироки, нерідко сам призначав генеральну старшину й полковників, мав право на роздачу державних
земель.
Найбільш владним колегіальним органом у Козацькій державі формально визнавалась загальна
козацька (військова) рада, яка зі зміною свого державно-правового статусу стала зватися Генеральною.

 Вона збиралась за традицією для вирішення найбільш важливих і невідкладних питань внутрішньої і
зовнішньої політики держави.
 До компетенції загальнодержавних рад відносили установчі, законодавчі й контрольні повноваження:
обрання гетьмана, генеральної старшини і генерального уряду або їх усунення, санкціонування
(прийняття) законів, прийняття рішень з питань війни і миру, укладання договорів з іншими
державами, здійснення правосуддя.
 В умовах війни Генеральні ради надавали виключного значення збереженню держави, миру,
укладанню воєнних союзів.
Взагалі гетьман часто скликав Генеральні ради, особливо у перший період Національно-визвольної війни і
революції, які іноді називав, як і його сучасники, "сеймами" за зразком Речі Посполитої. До участі в цих
загальних радах він залучав не тільки козаків, а й духовенство, посполитих, міщан.

До компетенції ради генеральної старшини належали поточні питання війни і миру, міждержавних
відносин, контролю за фінансами, рада з гетьманом з найбільш важливих державних питань та виконання
його доручень, розгляд апеляцій на судові рішення тощо..

Генеральний уряд

 обирався загальновійськовою генеральною радою і був центральним, постійно діючим розпорядчим і

виконавчим органом управління, який вивершував всю його систему, судовим органом держави.
 Повноваження генерального уряду поширювалися на усю територію вільної України.
 Формальним джерелом цих повноважень була воля зборів усього війська - генеральної козацької ради,
яка обирала гетьмана, генеральну старшину й генеральний уряд.
 Проте рада скликалась гетьманом все рідше, її роль все більше звужувалась. Натомість зростала роль
ради генеральної старшини як колегіального органу, що діяв при гетьманові.
 Гетьман очолював генеральний уряд як глава держави, верховний головнокомандувач і вищий суддя.
 До складу уряду також входили: генеральний писар (відав гетьманською канцелярією і зовнішніми
зносинами), генеральний підскарбій (відав фінансовими справами, зборами податків), генеральний
обозний, генеральний осавул, генеральний хорунжий відали військовими справами, відповідали за
боєздатність збройних сил, їх матеріальне забезпечення.
 Генеральний обозний був першим державцем після гетьмана.
 Генеральний бунчужний був головним охоронцем знаків гідності гетьмана і військових з'єднань,
виконував окремі доручення гетьмана.
 Генеральний суддя (спочатку один, а згодом - двоє) відав судово-адміністративними справами, був
вищою апеляційною інстанцією щодо полкових і сотенних судів.
Отже, генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом Української держави.

82. місцеві органи влади та управління Гетьманщини Зміст

Місцеві органи влади та управління гетьманської держави - полковий і сотенний уряди, міське й
сільське управління - наслідували засади організації центральної влади.

Полковий уряд :

· До складу полкового уряду входили: полкова козацька рада, полковник, полкові старшини,
рада полкової старшини і полкові канцелярії.
· На підставі звичаю полковий уряд підпорядковувався полковій козацькій раді.
· У ній, за бажанням і змогою, брали участь усі городові козаки, які були вписані до полку.
· Полкова козацька рада мала однотипний із Загальною військовою радою механізм
формування та принципи функціонування, їй належало право формувати полковий уряд,
затверджувати або скасовувати його рішення.
· Оскільки полкова козацька рада обмежувала владні повноваження гетьмана, полковників
і полкової старшини, вони не були заінтересовані в її розвитку.
· Тому генеральний і полковий уряди поступово на кінець XVII ст. перетворили полкову
козацьку раду на формальність.
· Полковий уряд очолювали полковники, які виступали як представники військової
адміністративної влади на території полку та були виконавцями доручень гетьмана,
генеральних і старшинських рад
· Фактично полковники забезпечували владу гетьмана на місцях.
· Полковникам у межах полку належали широкі військові, адміністративні, фінансові та
судові повноваження. Вони забезпечували мобілізацію ввіреного їм військового підрозділу,
дбали про Його боєздатність, забезпечували його дисципліну, доглядали за станом
фортифікаційних споруд тощо.
В управлінні територією полку та командуванні військовим підрозділом полковник спирався
на полкову старшину, склад якої майже повністю дублював склад генеральної старшини - обозний,
суддя, осавул, писар, хорунжий.

Матеріальним забезпеченням полку відав обозний. Він керував обозом та артилерією, за відсутності
полковника виконував його обов'язки. Обозному підлягали полковий артилерійський осавул,
полковий артилерійський писар, хорунжий полкової артилерії та отамани.

У полковому суді головував полковий суддя. Він мав свою канцелярію та урядовців.

Писар вів діловодство полку і керував полковою канцелярією.

Осавул (найчастіше їх було два) наглядав за дотриманням порядку й дисципліни у полку, виконував
поліційні функції. Мав помічника - підосавула.

Полковий хорунжий відповідав за збереження полкового прапора

Модель адміністративного устрою полісу копіювалася на сотенному рівні.

· До складу сотенного уряду входили: сотник, городовий отаман, сотенні старшини, сотенна
рада старшин і сотенна канцелярія.
· Право формувати сотенний уряд, затверджувати чи скасовувати його постанови належало
сотенній козацькій раді, якій, відповідно до звичаю, він підпорядковувався.
· Сотенний уряд репрезентували сотник і його помічники.
 · Сотникові в межах сотні належали широкі військові, адміністративні та судові
повноваження. Передовсім сотник виконував обов'язки командира військового підрозділу,
персонально відповідав за боєготовність сотні, щорічно проводив мобілізацію й демобілізацію
козаків. Під час воєнних дій сотник особисто командував сотнею. За невиконання наказу він
мав право карати козаків смертю.
· Сотники забезпечували виконання постанов вищого уряду, особисто контролювали збирання
податків, стягнення мита, законність землеволодіння, будівництво фортець тощо.
· Про діяльність такого штабу сотники звітували перед полковою канцелярією.
· Крім того, - на сотників покладалося виконання правоохоронних функцій. Вони
організовували проведення попереднього слідства й дізнання, затримання збіглих селян і
дезертирів. Сотник, зазвичай, очолював також колегію сотенного суду.
· У своїй діяльності сотник спирався на сотенну старшину - осавула, писаря, хорунжого, а
також курінних отаманів.
Допоміжним органом низової адміністрації були місцеві ради, які скликалися старшиною для
обговорення й вирішення найважливіших військових, адміністративних і судових справ.

Міське управління в політичній системі Гетьманщини займало окреме становище. Юридично

міста поділялися на дві групи - магістратські й ратушні. Перші з них користувалися магдебурзьким
правом, одержаним переважно ще від польської влади і підтвердженим згодом гетьманами або
царським урядом. За магдебурзьким правом міста діставали самоуправління, податковий і судовий
імунітет, право власності на землю, ремісничі й торговельні пільги тощо. Ним установлювалися
порядок обрання міських властей, їхні, управлінські функції, основи цивільного та кримінального
права, норми оподаткування, регламентування діяльності ремісничих цехів і купецьких об'єднань
тощо.

На чолі міста стояв війт.

· Його обирало все поспільство і затверджував гетьман

· Влада війта була довічною.
Важливу роль у системі міського самоуправління відігравали виборні магістрати, які складалися з
ради і лави, або лавничого суду. Члени ради відали адміністративно-господарськими справами:
міським господарством, організацією оборони міста, збиранням торгових мит, підтриманням зв'язків
із гетьманською адміністрацією та царськими воєводами. Члени лавничого суду (лавники) на чолі з
війтом вершили судочинство за цивільними й кримінальними справами, виносили по них вироки, аж
до смертних.

Сільське управління перебувало в руках сільської громади, до складу якої входили дорослі
самостійні господарі, як чоловіки, так і жінки. Для догляду за порядком і для завідування сільськими
справами громада обирала сільського війта та 2-5 осіб (лавників).

83.судові органи Гетьманщини Зміст

Основною ланкою судової системи були полкові суди,

 які діяли до 1763 р. і за своїм складом не відрізнялись від складу відповідних полкових
канцелярій.
 Головував у суді полковник, а у засіданні брав участь полковий суддя.
 Полкові суди розглядали кримінальні (передусім, про вбивство) і цивільні справи.
 Вони були судами другої інстанції для нижчих судів, а під час військових походів
функціонували як військово-польові суди.
На території сотні діяли сотенні суди,
  які за своїм складом і діяльністю були подібними до сотенного правління.
 Спершу сотенні суди діяли разом із ратушними судами як “сотенний уряд”.
 З середини 18 ст. до складу сотенного суду входили: сотник, отаман, міський писар,
сотенний осавул і хорунжий.
 За інструкцією Д. Апостола 1730 р. сотенний суд було відокремлено від міського
(магістратського) суду. Поступово його компетенція звужувалась – за ним залишилось право
здійснення судочинства лише за дрібними скаргами і спорами рядового козацтва.
 Сотенні суди було скасовано у 1763 р.
Усі названі судові органи формально були виборними, але вибори суддів, як таких, не
проводилися, бо судові функції поєднувалися з адміністративними.

Існували також сільські суди – загальні для козаків і селян, однак їх справи розглядались
окремо. До складу сільського суду входили війт та кілька козаків і селян. А за інструкцією 1730 р. у
селах, підлеглих сотенній адміністрації, судочинство здійснював отаман або війт із 2-3 товаришами.
У державних маєтках за скаргою селянина на козака судочинство здійснював отаман із “знатним
товариством”, а за скаргою козака на мужика – староста або війт.

В містах діяли місцеві суди – ратушні (в містах без Магд. Права) і магістратові (з Магд.
Правом). Гетьман Д. Апостол провів певне відмежування міських судів від полкових і сотенних
судів. У 1763 р. суди магістратів було вилучено з підпорядкування полковим канцеляріям, а,
натомість, уведені наприкінці 1763 р., земські суди могли розглядати справи міщан. До складу
міських судів входили: війти, бурмістри, райці і лавники.

84.Ліквідація Запорізької Січі царською Росією. Створення Задунайської Січі.

Зміст
Відповідно до держави, якою була Рос імперія, козацька республіка не мала перспективи
тривалого існування.

Питання остаточного знищення Січі було для імперського уряду лише справою часу. Основні
причини ліквідації Запорозької Січі були такими:
■ Несумісність республіканського устрою Січі з імперськими порядками.
■ Побоювання можливого союзу Нової Січі з Кримським ханством для спільної боротьби з імперією.
■ Висока ймовірність унезалежнення Запорожжя.
■ Недоцільність існування в межах імперії державного утворення зі своєю митною системою, що
перешкоджало вільному доступу
до Чорного моря. в Прагнення російських землевласників привласнити землі Запорожжя.
■ Загроза того, що Запорожжя може знову стати осередком національно-визвольної боротьби українців.
■ Перетворення Запорожжя з його гаслом «Утікачів не видавати» на загрозу для розвитку кріпосницького
господарства імперії.
Після завершення російсько-турецької війни 1769—1774 років Запоріжжя втратило своє
значення як стратегічний форпост проти татарської та кримської агресії.

У травні 1775 року російські війська на чолі з угорським генералом Текелі вдерлися на Січ.

З серпня 1775 року Катерина ІІ підписала маніфест про ліквідацію Запорізької Січі. Заборонялася
навіть назва "запорізький козак". Територія Січі була приєднана до Новоросійської губернії. Закінчився
третій, один із найбільш славних етапів розвитку українського козацтва.

По-різному складалася доля запорізького козацтва після 1775 року.

У 1776 р. вони заснували в гирлі Дунаю першу Задунайську Січ. За даними деяких дослідників, вона
розміщувалась на місці сучасного м. Вилкове Одеської області.

 Внутрішній устрій Задунайської Січі був таким же, як і Запорозької Січі.

 Вона була укріпленням, мала 38 куренів, церкву, адміністративні будівлі в центрі.
 Найвищим органом була військова рада, яка обирала кошову старшину: кошового отамана,
військового суддю, писаря, осавула.
 До кошової старшини належав також і товмач-драгоман (перекладач).
 На Січі існувала січова школа й бібліотека, де була література релігійної та історичної тематики.
 Задунайські козаки займалися переважно землеробством і тваринництвом, рибальством і полюванням.
На Задунайську Січ часто тікали селяни й козаки з України, рятуючись від посилення національного й
соціального гніту.
 Але становище задунайців було нелегким, вони потерпали від турецьких поборів та повинностей.
На базі задунайських козаків формувалося у свій час Бузьке козацьке військо (1785-1798 рр.), Усть-
Дунайське (Буджацьке) військо (створене у 1807 р.), Дунайське козацьке військо (1828–1869 рр.), а також
частково Азовське козацьке військо (1832–1864 рр.), які брали участь у російсько-турецьких війнах.

Отже, і після ліквідації Запорозької Січі царський уряд виявляв потребу в козацьких частинах, намагався
використати їх у постійних збройних сутичках і війнах з Туреччиною. Спочатку запорожцям дозволили
вступати до спеціальних пікінерських полків, а згодом Катерина ІІ дала дозвіл на утворення самостійного
козацького війська.

Напередодні російсько-турецької війни (1787–1791 рр.), на підставі царського указу від 3 квітня 1787 р., на
півдні України було створено Катеринославське козацьке військо, яке складалося із 10 полків.

 Його організував князь Григорій Потьомкін з колишніх запорозьких козаків та військових поселенців
Катеринославщини.
 До цього війська увійшли поселенці колишньої Української укріпленої лінії та військові частини
корпусу передової округи Катеринославських козацьких полків (Бузький, Малоросійський і
Конвойний).
 У 1796 р. Катеринославське козацтво розформовано, а козацькі полки, крім Бузького, перетворені на
регулярні частини козацької армії.
 У 1802 р. частину козацького населення колишнього Катеринославського війська переселено на
Кубань.
Одночасно з Катеринославським козацьким військом восени 1787 р. із колишніх запорозьких козаків
російський уряд сформував ще одну військову частину під назвою Військо вірних козаків (Чорноморське
козацьке військо). Царський указ про його створення вийшов 22 січня 1788 р.

 Очолив це військо кошовий отаман С. Білий. Чорноморському козацькому війську передали клейноди
та іншу козацьку атрибутику, забрану російським урядом під час розгрому Запорозької Січі в 1775 р.
 У війську відновили колишні старшинські посади, поділ на курені, козацький одяг.
 Під командуванням С. Білого і З. Чепіги воно брало участь у російсько-турецькій війні 1787–1791 рр.
У 1792 р. російський уряд з метою свого утвердження на Північному Кавказі розпочав переселення їх на
Кубань. За два роки на Кубань було переселено майже 25 тис. козаків, яким виділено земельний фонд
площею 30 тис. км кв.

 Колишні запорожці склали 40 куренів, які з середини ХІХ ст. називалися станицями.
 Центром став Катеринодар (заснований 1793 р., тепер Краснодар).
 На Кубані за козаками була збережена виборність військового уряду, запорозькі назви куренів тощо.
 Чорноморське козацьке військо згодом поповнювалось за рахунок переселення колишніх реєстрових
козаків із Чернігівської і Полтавської губерній, колишніх слобідських козаків Харківської губернії, а
також колишніх козаків реформованих українських козацьких військ – Усть-Дунайського, Азовського,
Бузького, Катеринославського та ін.
  козаки-чорноморці брали участь у всіх військових операціях, що їх вела Росія на Кавказі, та у
Кримській війні 1853–1856 рр.
Отже, друга половина XVIII ст. – час остаточної втрати Україною державності.

85. Поступове обмеження та ліквідація царизмом автономного устрою

України – Гетьманщини. Зміст

Обмеження і ліквідація державності та автономії України у складі Росії пройшло кілька етапів:
1) 1654—1708 роки — перехід від протекторату до автономії України, поступове, але постійне обмеження її
прав;
2) 1708-1727 роки — форсований наступ на українську автономію;
3) 1727-1764 роки — чергування двох тенденцій у російському уряді щодо України — звідси то повернення
гетьманської влади, то посилення імперського тиску;
4) 1764-1781 роки — остаточна ліквідація української автономії.

Новий цар Петро І з самого початку свого правління розгорнув боротьбу за підпорядкування гетьманської
влади московському урядові. В цей час гетьманом Лівобережної України був Мазепа, який своє правління
розпочав як політик про московської орієнтації. Про це свідчать підписані ним "Коломацькі статті" , які
значно розширював російську присутність в Україні та обмежував козацьку автономію. ( гетьман не мав права
без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину, заборонялися зносини з чужоземними державам).
Статті мали на меті остаточно ліквідувати залишки української державності
Після полтавської катастрофи Петро І поводився у Гетьманщині як у завойованій країні. По закінчені
Північної війни він прийняв титул імператора, а за Московією встановив офіційну назву "Російська імперія".
Гетьманщину почали офіційно називати Малоросією.
Царська політика, спрямована проти України передбачала такі основні заходи:
1. Руйнування основ української державності.
2. Фізичне виснаження України внаслідок впровадження десятків тисяч українців за межі Батьківщини на
війни й тяжкі примусові роботи..
3. Руйнування України як самостійного економічного організму та поступове перетворення її російську
колонію.
4. Обмеження української культури.
Остаточне скасування української державності

У 1762 р. престол зайняла Катерина II, прибічниця централізму, яка низкою заходів остаточно знищила
автономний устрій України:

у 1764 р. ліквідовано гетьманство, вся повнота влади зосередилася в руках Малоросійської колегії;

у 1775 р. знищено Запорозьку Січ. ЇЇ землі були роздані царським фаворитам, вельможам, генералам. Доля
запорозьких козаків склалася по-різному: 25 тис. козаків згодом переселено на Кубань, 5 тис. запорожців
отримали політичний притулок у Туреччині і заснували там Задунайську Січ (1775-1828 рр.), значна кількість
запорожців отримала статус селян;
у 1781-82 рр. ліквідовано поділ України на полки і створено губернії;
Причини ліквідації Запорізької та утворення Задунайської Січі
У 1732 рос уряд дозволив козакам заснувати Нову Січ, оскільки прагнув використати козаків у рос-турецькій
війні.
Основні причини ліквідації Запорозької Січі були такими:
- Несумісність демократичного устрою Січі з імперськими порядками.
- Побоювання можливого союзу Нової Січі з Кримським ханством для спільної боротьби з імперією.
- Висока ймовірність унезалежнення Запорожжя.
- Недоцільність існування в межах імперії державного утворення зі своєю митною системою, що
перешкоджало вільному доступу до Чорного моря.
-Прагнення російських землевласників привласнити землі Запорожжя.
-Загроза того, що Запорожжя може знову стати осередком національно-визвольної боротьби українців.
 86.Загальна характеристика джерел права Української козацької держави:
Зміст
Джерела права в Україні-Гетьманщині можна умовно поділити на п'ять основних груп:  
 1) звичаєве право, 
  2) система "попередніх прав" 
  3) акти української (гетьманської) автономної влади 
  4) російське царське законодавство та  
 5) нормативні акти церковного права 
Звичаєве право 
 Воно виникло та оформилося під час еволюції господарчо-побутових відносин людей і спиралося на
загальноприйняті "давні" норми поведінки (звичаї), вироблені за різноманітних обставин. Показовими в
цьому аспекті були неписані "права й звичаї" Запорозької Січі, які, не будучи офіційно санкціонованими
державною владою, фактично врегульовували все внутрішнє життя січовиків. 
"Попередні права". 
Національна революція українців середини XVII ст. формально не скасувала писаних і функціонуючих
нормативних актів права попереднього державного періоду:  
 Литовський статут 1588 року,  
 збірники магдебурзького права - "Саксонське дзеркало", 
  "Порядок прав гражданських" тощо.  
Найбільш визначним із джерел цієї групи був Литовський статут 1588 р. як найбільш досконалий у правничій
площині й технічно відпрацьований.  
 Найчастіше на Литовський статут посилались у розгляді справ на захист приватної власності. 
  Литовський статут мав неоднакове значення для населення різних українських регіонів: він ширше
застосовувався на Правобережжі, Гетьманщині, менше - на Слобожанщині

Досить часто в українському судочинстві застосовувалися положення магдебурзького права.  

 Під ним розумілися всі нормативні акти, що стосувалися самоврядування міст.  
 У період Гетьманщини, судова практика у магістратських містах базувалася не на використанні
німецьких збірок права, а здебільшого на їх переробках у перекладах на польську чи латину.  
 Діяли збірники у польському перекладі Павла Щербича під загальними назвами
"Саксон", Бартолемея Троїцького - "Порядок" , Самуїла Кушевича - "Право хелмінське (цивільне)".  
  У першій половині XVIII ст. з метою полегшення роботи юристів-практиків додатково
створили "Короткий покажчик магдебурзького права за книгою "Порядок"  
 
Джерела права автономної (гетьманської) влади. 
Важливу роль урегулюванні суспільних відносин в Україні-Гетьманщині відігравали договірні (гетьманські)
статті, що підписувалися гетьманами України та козацькою старшиною, з одного боку, і російським царем та
його представниками - з іншого.
 Статті, попри зміну змісту при обранні кожного нового гетьмана, завжди залишалися найвищими
юридичними актами, що регламентували корінні підвалини життя і загальне становище України. 
  Вони були своєрідними конституційними актами, на підставі яких діяли всі інші джерела права.  
 Цими актами встановлювалися найбільш істотні норми, які визначали права гетьмана, судову
організацію та джерела права, а також права й привілеї класів та окремих соціальних груп, фінансові
відносини, організацію козацтва й чиновництва.  
Найбільш поширеним серед джерел права місцевого походження були нормативні акти місцевої військово-
адміністративної влади і насамперед нормативні акти гетьманської влади та Генеральної військової
канцелярії. 
  Акти гетьманської влади видавались у формі універсалів, ордерів, інструкцій, листів, декретів і
грамот. Провідне місце серед них посідали гетьманські універсали - офіційні акти державної влади
України-Гетьманщини, які видавалися віл імені гетьмана (іноді їх видавали полковники) та містили закони
й розпорядження. 
Близькими до універсалів були гетьманські ордери та інструкції.  
 За допомогою перших вирішувалися конкретні питання суспільно-політичних відносин, наприклад,
заборона купцям провадити роз дрібну торгівлю, встановлення порядку розгляду апеляційних справ у
Генеральному суді, проведення ревізій полків.  
  В інструкціях визначався порядок заснування й діяльності адміністративно-політичних установ,
зокрема судових органів, прав та обов'язків чиновників, порядок здійснення рішень вищих органів влади.
Прикладом може бути Гетьманська інструкція К. Розумовського 1760 р. визначала права та обов'язки
генерального підскарбія, порядок, за яким відбувалися надходження й витрачання коштів гетьманського
уряду.  
Генеральна військова канцелярія видавала свої акти у формі універсалів та указів.  
 Це були підзаконні акти, за допомогою яких запроваджувалися правові акти вищих органів влади і
проводилася виконавчо-розпорядча діяльність гетьманського уряду. 
  Водночас окремими актами Генеральної військової канцелярії затверджувались і нові
загальнообов'язкові відносини.  

Російське царське законодавство. 

На територію України поширювалися загальноімперські законодавчі акти: царські грамоти, укази,
регламенти, статути, установи й положення, зводи й накат, інструкції, маніфести.

Прикладами інших, чинних в Україні нормативних актів російського законодавства, можуть бути: указ 1783р.
про остаточне закріпачення селянства, маніфест про скасування гетьманства 1764 p., "жалувана грамота
дворянству" 1785 р.

Нормативні акти церковного права. 

Джерела права Української православної церкви того періоду умовно поділяють на дві групи.  
 До першої відносять ті, що регулювали загальне становище церкви в суспільстві й державі. Сюди
належали: Духовний та Монастирський регламенти; Статут про чинонаступництво церковне; укази
імператорської влади; постанови урядового Синоду; постанови російського патріарха.  
 До другої - джерела, в яких закріплювалися догми християнської православної віри. Це - канони або
"кормчі книги"; правила, прийняті соборами Російської церкви; правила святих апостолів; нова заповідь
Юстиніана; книги Святого Письма. 

87.Причини укладення, джерела і структура Кодексу 1743 р. Зміст

« “Права, за якими судиться малоросійський народ”. »-найвідоміша кодифікація права 18ст. 
Причини  видання:  
 На українських землях під російським пануванням залишалися чинними так звані попередні права,
тобто звичаєве право, польсько-литовське законодавство та магдебурзьке право.  
 Ці правові норми часто суперечили одна одній і давали судовим органам України можливість в
одних і тих самих справах ухвалювати різні рішення залежно від того, яким джерелом у суді
керувалися, що призводило до різних зловживань. 
  Крім того, царизм прагнув поширити в Україні загальноросійське законодавство, намагаючись
тим самим якнайшвидше ліквідувати політичну автономію України.  
 Усе це зумовило підписання царського указу від 28 серпня 1728 року про скликання кодифікаційної
комісії. До складу комісії, очолюваної генеральним суддею І. Борозною (після його смерті — генеральним
обозним Я. Лизогубом), спочатку увійшло 12, а пізніше 18 членів.  
Робота над складанням проекту кодексу тривала протягом 15 років і завершилася лише в 1743 році, за
правління Єлизавети Петрівни.  
Однак проект цього кодексу не був офіційно затверджений. Таке ставлення російського уряду до
складеного документа зумовлене тим, що його зміст не відповідав політиці російської влади в Україні. 

Провідна ідея збірника-захист феодального ладу та розширення можливостей для кріпосної експлуатації
селян.  
При його складанні були використані: 
  римські і німецькі правові джерела,  
 статути Великого Князівства Литовського,  
 польське законодавство, 
  Магдебурзьке і Холмське право, 
  саксонське право,  
 звичаєве право України і судова практика.  

Кодекс мав чітку структуру:  

  він складався з 30 розділів, які ділилися на 531 артикул (статтю) і 1 716 пунктів.  
 До нього були додані «Інструкція кодифікаційній комісії» та «Степенний малоросійського
військового звання порядок після гетьмана», тобто перелік службових військових і цивільних чинів
Гетьманщини.  
 У кодексі містилися пояснення цитат, наведених у тексті,  
 алфавітний реєстр — покажчик, а також заголовки із зазначенням розділів і поданням короткого
змісту артикулів. 
 
Кодекс українського права, складений 1743 року,  
 знав інститути власності й володіння, заставне право. 
  Він розрізняв право власності на рухоме, спадкове й набуте майно.  
 Незвичайно розвинений характер мало в кодексі зобов'язальне право: розрізнялися зобов'язання з
договорів і зобов'язання із заподіяння шкоди.  
 Детально регламентувалися договори купівлі-продажу, обміну, позики, особистого й майнового
найму, поклажі, поруки та зберігання.  
  У кодексі були передбачені злочини проти релігії, «честі й влади монаршої», життя, тілесної
недоторканності, майна, статевої моралі. 

88.Пакти і Конституція прав і вільностей Війська Запорізького 1710 р., їх

зміст і значення. Зміст
Після поразк під Полтавою Мазепа відступив на територію Туреччини у м. Бандери, де скоро помер.  
На козацькій раді 5 квітня 1710р гетьманом обрали П.Орлика. тоді ж прийняті «Пакти і Конституція прав і
вольностей Війська Запорізького».  
Конституція складалась зі  
 вступу  
 16розділів 
  латинською і книжною укр. мовами.  
 У преамбулі- схематично викладена історія укр.народу і Війська Запорізького. 
 Конституція визначала, що Україна з обох частин Дніпра має бути вільною, Кордони вічними,
що Укр. має бути під протекторатом Швеції і підтримувати відносини з Кримським
Ханством.                 
 
Розділ 1  
 визнавалась одна віра-православна 
  підпорядкування Константинопільському патріарху.  
Розділ 2  
  встановлено неподільність укр.земель за кордонами Зборівського договору.  
Розділ 3  
  про підтримання побратимських стосунків з Кримом.  
Розділ 4/5  
  Присвячено забезпеченню територіальних і політичних інтересів Війська Запорізького(очищення
берегів Дніпра від фортець московитів, повернено м. трахтемирів). 
 Розділ 6   
 йшлося пр ств.козацького парламенту-Гетьманської військової ради, що мала збиратись
3р/рік(Різдво, Великдень, Покрова),  
 закріплено традицію присягати на вірність народу.  
Розділ 7  
 про формування 3 гілок влади.  
Розділ 8  
  генеральна старшина має право заслуховувати доповіль гетьмана про усі військові справи. 
 Розділ 9  
 обмежував владу гетьмана у фінансовій сфері, він мав жити на власний дохід. 
Розділ 10  
 приділяв увагу становищу народних мас,  
 старшина не мала права використовувати працю ремісників без оплати. 
  Гетьман не міг призначати на посади родичів.  
Розділ 11  
  вдови, бездітні, сироти звільнялись від податків і повинностей. 
 Розділ 13  
  збережено самоврядування міст на основі магдебурзького права.  
Розділ 14  
 запроваджено суворий облік державних коштів.  
Розділ 15  
  населення мало складати щорічну платню, щоб фінансувати військо.  
Розділ 16  
  обов’язок стягнення мит з певних товарів.   

Отже, Конституція обмежувала права виборного гетьмана,  

 зокрема він не міг самовільно призначати на посади – усі вони були виборними, 
 не мав права нікого судити – правосуддя здійснював Генеральний суд,  
 без рішення Генеральної Ради гетьман мав право розглядати лише нагальні поточні питання,
радячись притому із генеральною старшиною,  
 він не міг вести жодних таємних зносин чи кореспонденції.  
 Старшина і радники могли висловлювати гетьману незадоволення його політикою, і він мав
дослухатись до їх зауважень, не караючи їх за це. 
 Конституція визначала правове становище міщан, посполитих і козаків – гетьман мав наглядати за
тим, щоб старшина не чинила їм утисків і здирств;  
 скасовувались накладені на селян і козаків тягарі,  
 

89.Суд і розправа в правах малоросійських 1750-1758 років, основні

положення і оцінка. Зміст
«Суд і Розправа» — визначна пам'ятка права України 18 століття, складена бунчуковим
товаришем Ф. Чуйкевичем — результат його приватної кодифікації (1750—1758); повна назва: «Суд і
Розправа в правах Малоросійських широко на різних місцях показана, а тут в єдиний короткий і
ясний ексцерпт, для припинення гіркої в судах тяганини зібрана, для корисного вжитку малоросіянами
списана від Різдва Христового 1750 18 жовтня». 
Збірка «Суд і Розправа» присвячена судовому цивільному процесові й судоустроєві та частково
земельному й родинному праву
 Присвячена гетьманові К. Розумовському, «Суд і Розправа» пропонувала відновити так звані статутові
суди і цим відокремити судівництво від загальної адміністрації,
 обороняла незалежність судів Гетьманщини й доводила, що втручання російського уряду в судові
справи України є «не згідне з правами малоросійськими» і що «від Суду Генерального апеляція нікуди
вже йти не повинна». 
Праця Чуйкевича мала великий вплив на судову реформу Гетьманщини 1760–63, зокрема на зміну устрою і
судочинства Генерального Суду, за зразком Трибуналу Великого Князівства Литовського (1760) й на
введення статутових судів (1763). 
«Суд і Розправа» складається з таких частин: 
1 Про докази; 
2 Про рочки і роки; 
3 Про процес; 
4 Про апеляції; 
5 Про виконання судових рішень; 
6 Про посаг, віно і привінок. 

Хоч «Суд і Розправа» була приватна збірка діючого права, нею користувалися в судах; в актах судових
розправ зустрічаються посилання на неї, як на джерело права.

90.Екстракт малоросійських прав 1767 р. і його переробка 1786 р.. Зміст

  1767р. за доручення президента Малоросійської колегії Рум'янцева під керівництвом секретаря
комісії Безбородька був складений «Екстракт малорос. прав»- збірник систематизованих витягів з правових
норм, що в різний час діяли в Гетьманщині.   
Збірник складається із : 
  Вступу ( У вступі викладено зміст імперського указу про створення Кодифікаційної комісії,  указу про
вибори депутата Кодифікаційної комісії від Малорос. колегії, розпорядження П. О. Рум'янцева та ухвала
Малорос. колегії про складання «Екстракт малоросійських прав») 
  16 розділів(про головне управління в Малоросії; про малорос. суди та порядок розгляду справ у них;
про міста, шляхту, козацтво; про маєтки державні; про прибутки державні; про ревізії; про комісаріат; про
пільги та маєтки шляхти; про духівництво, його пільги та маєтки; про малорос. чиновників; про
артилерію; про простий народ; про греків), до деяких з них додано копії найважливіших законодавчих
актів.   .  
 До збірника було додано «Інструкцію про суди 1730» і копію «Відомостей про чини 1765».  
Більшість матеріалів «Е. м. п.» 
  визначала правове становище укр. шляхти, козацької старшини, духівництва, службовців військ.-
адмін. апарату, верхівки міського населення. 
  Визначалися види держ. власності (переважно на землю), порядок розпорядження і користування
нею. 
  Значну кількість актів, зібраних в «Е. м. п.», присвячено питанням держ. та адмін. права.  
 У 1-му розділі визначалося правове становище центр. органів управління, частково — суд. організація,
наводилися акти про відновлення та ліквідацію гетьманства і статус Генерального Військ. суду, Генерал.
скарбової канцелярії та Генерал. рахункової комісії.  
 Докладно висвітлено судоустрій і судочинство.   

Визначення в «Е. м. п.» взаємовідносин місцевих органів самоврядування з імперськими структурами Росії
йшло всупереч офіційному напрямові політики самодержавства на остаточну ліквідацію залишків укр.
державності, тому у 1786р. Змінили.  
Підготовлений 1786 в умовах ліквідації автономії України, її полкового адміністративного поділу, автономії
органів місцевого управління та запровадження губернського адмін.-територіального поділу, поширення
на терит. України дії «Установлення про губернії» (1775), створення намісництв та призначення нового
апарату місцевих органів.  
Щоб узгодити стару адмін. практику з вимогами нового рос. законодавства, чиновники малорос. експедиції
Сенату підготували збірник, основою якого стали «Екстракт малоросійських прав» (1767), «Установлення про
губернії» (1775), ін. акти держ. влади, прийняті у 1767—86.  Тому збірник містить доповнення і переробку
«Екстракту малоросійських прав».

91.Судова реформа в Україні 1760-1763 років: причини і наслідки. Зміст

Усередині XVIII ст. з'їзд козацької старшини у Глухові підтримав вимоги про проведення судової реформи,
яка була здійснена у 1760 році.  
Україну було поділено на 20 судових повітів.  
 У кожному повіті було створено земський суд для цивільних справ, підкоморський—для
земельних.  
 Для розгляду кримінальних справ було відновлено Югродських судів у кожному полковому місті.  

Членів земського суду обирали з представників козацької старшини. До їхнього складу входили суддя, писар
і підсудок. Вступаючи на посаду, члени земського суду давали присягу. В цих судах розглядалися суперечки
про власність, спадкові справи. Земські суди було ліквідовано у 1831 році. 

До складу підкоморського суду входили підкоморій та комірник. За своїм становищем підкоморій вважався

першим після полковника. Підкоморські суди розглядали земельні спори. Вони були ліквідовані у 1840 році. 

гродські суди фактично було перетворено полкові суди. До їхнього складу входили: полковник, міський

суддя, представники полкової старшини, писар. У компетенцію гродських судів входили виключно
кримінальні справи. Діяли ці суди до 1782 року. 

Найвищою судовою інстанцією в Україні залишався Генеральний суд, до складу якого входили два генеральні
судді і 10 вибраних депутатів від полків. 

Таким чином, судова реформа 1760 року поновлювала суди, які існували за польсько-литовського

панування. У 1763 році цю судову реформу затвердили Генеральні збори, що репрезентували все українське
козацтво. На Генеральних зборах було сказано: "Ми маємо найліпші закони, які тільки може мати най
шляхетніший народ у світі". 
Реформа 1760—1763 років мала позитивне значення, бо вона відокремила судову владу від
адміністративної.  
З іншого боку, вона повертала судову систему на 150 років назад і передбачала дію Статуту 1588 року. 
 
На Правобережжі діяла польсько-шляхетська судова система. Найвищою судовою інстанцією тут
був коронний трибунал. Він отримував назву від міста, де знаходилися Його установи. 3 1764 року судовими
справами українських земель займався Люблінський трибунал. Як і раніше, до судової системи і цього разу
входили земські, гродські та підкоморські суди. У містах з правом на самоврядування діяли магістратські
(лавні) суди. В селах правосуддя здійснювали громадські, замкові, вотчинні суди. 
У Північній Буковині (з 1775 року), Східній Галичині та Закарпатській Україні діяла судова система
Австро-Угорської імперії. Судовими органами тут були жупи (комітети). Усі смертні вироки затверджував
губернатор. Рішення судів виносились іменем імператора. 31774 року в судовій практиці Галичини стало
обов'язковим використання австрійських правових актів. Першою інстанцією для сільського населення
стали домініальні суди, для міського—магістратські, для шляхти — земські.