Зміст

1. Поняття населення у міжнародному та внутрішньодержавному праві............................................................................5

2. Історичні зміни в міжнародно-правовому регулюванні питань населення.....................................................................5
1. Поняття права міжнародної спільноти........................................................................................................................6
4. Співвідношення інституту громадянства у внутрішньодержавному та міжнародному праві........................................6
5. Джерела мп щодо регламентації громадянства.................................................................................................................7
6 .Способи набуття та зміни громадянства.............................................................................................................................8
7. Підстави припинення громадянства....................................................................................................................................9
8. Множинність громадянства: причини виникнення та міжнародно-правові засоби боротьби з ним...........................10
9. Апатризм: причини виникнення та міжнародно-правові засоби боротьби з ним.........................................................11
10. Статус іноземців у міжнародному праві..........................................................................................................................11
11. Поняття дипломатичних привілеїв та імунітетів.............................................................................................................12
12. Територіальний та дипломатичний притулок у міжнародному праві..........................................................................13
13. Статус біженців в міжнародному праві...........................................................................................................................15
14. Переміщені особи та вимушені переселенці в міжнародному праві...........................................................................16
15. Статус національних меншин та корінних народів в міжнародному праві..................................................................16
16. Дипломатичний захист в міжнародному праві. Проект Комісії міжнародного права щодо дипломатичного захисту
2006 р....................................................................................................................................................................................... 17
17. Принцип невисилання (non-refoulement).......................................................................................................................18
18. Законодавство України щодо громадянства, іноземців, біженців, притулку та дипломатичного захисту.................18
19. Принцип ефективного громадянства в справі Ноттебома (Міжнародний Суд ООН, Ліхтенштейн проти Гватемали,
1951 – 1955 р.).........................................................................................................................................................................19
20. Право громадян на консульську допомогу в справі братів Ла Гранд (Міжнародний Суд ООН, Німеччина проти
США, 1999 – 2001 р.)...............................................................................................................................................................19
21. Правомірність надання дипломатичного притулку в справі про притулок (Міжнародний Суд ООН, Колумбія проти
Перу, 1950 р.).......................................................................................................................................................................... 20
22. Особливості громадянства в державах ЄС......................................................................................................................21
23. Рішення ЄСПЛ у справі Сьорінг проти Сполученого Королівства...................................................................................21
24. Інститут екстрадиції в міжнародному праві....................................................................................................................22
25. Двосторонні та багатосторонні договори щодо екстрадиції.........................................................................................23
26. Питання нелегальних мігрантів в МП..............................................................................................................................24
27. Міжнародна організація праці: структура і функції........................................................................................................25
28. Характер джерел міжнародного трудового права.........................................................................................................27
29. Класифікація конвенцій моп............................................................................................................................................28
30. Принципи і стандарти міжнародного трудового права.................................................................................................30
31. Суверенітет держави і нації над природними багатствами в межах її території..........................................................31
32. Поняття територіального верховенства...........................................................................................................................32
33. Поняття та види території за міжнародним правом.......................................................................................................32
34. Теорії юридичної природи державної території.............................................................................................................33
35. Правові підстави і способи набуття території та територіальних змін..........................................................................33
36. Демілітаризовані та нейтралізовані території................................................................................................................34
37. Правовий режим Арктики ...............................................................................................................................................35
38. Правовий режим Антарктики...........................................................................................................................................36
39. Концепція спільної спадщини людства...........................................................................................................................37
40. Міжнародні сервітути ......................................................................................................................................................38
41. Правовий статус вільних економічних зон .....................................................................................................................39
42. Спільне управління водними ресурсами в справі Габчиково-Надьмарош (МС ООН, Угорщина проти Словаччини
1997) ........................................................................................................................................................................................ 40
43. Поняття та стадії територіального спору ........................................................................................................................41
45. Стадії встановлення державного кордону......................................................................................................................42
46. Делімітація державного кордону....................................................................................................................................42
47. Демаркація і редемаркація кордону...............................................................................................................................42
48. Поняття анклаву і ексклаву...............................................................................................................................................43
49. Поняття плебісциту і референдуму..................................................................................................................................43
50. Концепція критичної дати................................................................................................................................................43
51. Інститут правонаступництва держав щодо території.....................................................................................................44
52. Принципи територіальної цілісності та непорушності кордонів....................................................................................45
53. Рішення Міжнародного суд ООН у справі «Англо-норвезьке риболовство» 1951 р....................................................46
54. Рішення МС ООН у справі «Континентальний шельф Північного моря» 1967-1969 рр...............................................47
55. Режим державного кордону України..............................................................................................................................47
56. Рішення MC у справі про делімітацію кордону у Чорному морі 2009 р........................................................................48
57. Рішення МС у справі про протоку Корфу 1949 р.............................................................................................................49
58. Рішення МС у справі компанії «Барселона Трекшн, Лайт енд Пауер Лімітед» 1970 р.................................................49
59. Характеристика міжнародної ріки...................................................................................................................................50
60. Багатонаціональні ріки ....................................................................................................................................................50
61. Прикордонні ріки .............................................................................................................................................................51
62. Поняття внутрішнього водного шляху міжнародного значення....................................................................................52
63. Принципи міжнародного річкового права(конспект,все что нашла)............................................................................52
64. Принцип свободи судноплавства....................................................................................................................................53
65. Конвенція ООН з морського права 1982 .........................................................................................................................53
66. Правовий статус режиму територіального моря............................................................................................................54
67. Виключна морська економічна зона...............................................................................................................................55
68. Правовий режим відкритого моря..................................................................................................................................56
69. Поняття району................................................................................................................................................................. 57
70. Континентальний шельф..................................................................................................................................................58
71. Конвенція про міжнародну цивільну авіацію 1944 р. (Чиказька конвенція)................................................................59
72. Конвенція про забезпечення безпеки авіації 1963 р......................................................................................................60
73. Договір про відкрите небо...............................................................................................................................................60
74. Договір про принципи діяльності державпо дослідженню і використаннюкосмічного простору, включаючи місяць
та інші небесні тіла 1967 р. (Договір про космос).................................................................................................................62
75. Угода про рятування космонавтів , повернення космонавтів і повернення об’єктів , запущених у космічний простір
1968 р. ..................................................................................................................................................................................... 63
76. Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об’єктами 1972 р.............................64
77. Угода про діяльність держав на місяці та інших небесних тілах 1979 р........................................................................65
78. Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів і в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї
масового знищення 1971 р....................................................................................................................................................65
79. Договір про заборону випробовувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі і під водою 1963 р.........65
80. Правовий статус і правовий режим повітряного простору............................................................................................66
81. Угода про відкрите небо...................................................................................................................................................67
82. Принципи міжнародного повітряного права..................................................................................................................68
83. Правовий статус повітряного судна і екіпажу.................................................................................................................69
84. Свободи повітря................................................................................................................................................................69
85. Боротьба з актами незаконного втручання.....................................................................................................................70
86. Основні принципи космічного права...............................................................................................................................71
87. Правовий статус космонавтів і космічних об’єктів..........................................................................................................71
88. Особливості відповідальності в міжнародному космічному праві...............................................................................72
89. Поняття юрисдикції у міжнародному праві....................................................................................................................74
90. Юрисдикція держави та її види. ......................................................................................................................................74
91. Загальне міжнародне право про юрисдикцію держави................................................................................................75
92. Значення рішення Постійної палати міжнародного правосуддя у справі про пароплав «Лотос»..............................75
93. Територіальна юрисдикція держави: поняття, види, прояви........................................................................................76
94. Екстериторіальна юрисдикція держави та підстави для її встановлення.....................................................................77
95. Принцип «активного громадянства»...............................................................................................................................78
96. Принцип «пасивного громадянства»...............................................................................................................................79
97. Захисний принцип.............................................................................................................................................................80
98. Принцип універсальності..................................................................................................................................................80
99. Вирішення конфліктів юрисдикцій..................................................................................................................................82
100. Обмеження здійснення державою юрисдикції............................................................................................................82
101. Законодавство та практика України щодо підстав здійснення нею своєї юрисдикції...............................................83
102. Поняття та види юрисдикційних імунітетів держав......................................................................................................83
103. Формування та зміст звичаєвої норми про юрисдикційний імунітет держави та її власності...................................83
104. Абсолютна та обмежувальна концепції юрисдикційного імунітету............................................................................83
105. Сучасні підходи до питання про юрисдикційні імунітети............................................................................................85
106. Поняття держави, державного підприємства, комерційної діяльності для цілей визначення юрисдикційних
імунітетів держав.................................................................................................................................................................... 85
107. Кодифікація інституту юрисдикційних імунітетів держав............................................................................................85
108. Європейська конвенція про імунітети держав 1972 року............................................................................................86
109. Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності 2004 року...................................................87
110. Законодавство і практика України щодо юрисдикційних імунітетів іноземних держав та їхньої власності ...........87
111. Зміст та призначення імунітетів найвищих посадових осіб держави..........................................................................88
112. Імунітет глави держави...................................................................................................................................................88
113. Імунітети інших вищих посадових осіб держави..........................................................................................................89
114. Дія імунітету під час та після завершення перебування на посаді..............................................................................90
115. Імунітети міжнародних організацій...............................................................................................................................91
116. Імунітети спеціальних місій............................................................................................................................................91
117. Дипломатичні та консульські імунітети.........................................................................................................................92
118. Імунітети іноземних військ, запрошених на територію держави................................................................................93
119. Проблема імунітету приватних військових та безпекових компаній..........................................................................94
120. Імунітети іноземних поліцейських сил та сил правопорядку.......................................................................................95
121. Поняття та підстави співробітництва держав у цивільних та кримінальних справах.................................................96
122. Форми співробітництва держав у цивільних справах...................................................................................................97
123. Міжнародні аспекти національного кримінального права..........................................................................................97
124.Форми співробітництва держав у кримінальних справах.............................................................................................98
125. Співробітництво у боротьбі з окремими видами злочинної діяльності......................................................................99
126.Співробітництво щодо коштів, отриманих злочинним шляхом...................................................................................99
127. Визнання вироків у кримінальних справах.................................................................................................................100
128. Міжнародно-правові джерела регулювання створення та функціонування міжнародних інституцій...................100
129. Членство в міжнародних інституціях...........................................................................................................................101
130. Класифікація сучасних міжнародних інституцій.........................................................................................................101
131. Характеристика нормотворчої діяльності та класифікація актів сучасних міжнародних інституцій.......................101
132. Внутрішнє право міжнародних інституцій...................................................................................................................102
133. Питання міжнародно-правової відповідальності міжнародних інституцій..............................................................103
134. Концепції реформування ООН.....................................................................................................................................103
135. Міжнародні інституції наднаціонального типу...........................................................................................................105
136. Інституції міжнародного громадянського суспільства...............................................................................................106
137. Участь України в діяльності ООН та її спеціалізованих установ.................................................................................106
138. Участь України в Раді Європи.......................................................................................................................................107
139. Участь України в міжнародних інституціях регіонального співробітництва..............................................................109
140. Становлення та закріплення у позитивному міжнародному праві принципу мирного вирішення міжнародних
спорі....................................................................................................................................................................................... 110
141. Поняття, суб’єктивний склад та види міжнародного спору.......................................................................................112
142. Поняття мирних засобів розв’язання міжнародних спорів .......................................................................................113
143. Проблема можливості судового вирішення міжнародних спорів ............................................................................113
144. Юридичні та політичні міжнародні спори ..................................................................................................................114
145. Юридичне закріплення мирних засобів вирішення міжнародних спорів................................................................115
146. Переговори(консультації).............................................................................................................................................115
147. Добрі послуги та посередництво.................................................................................................................................116
148. Міжнародна слідча процедура та погоджувальна процедура..................................................................................117
149. Вирішення міжнародних спорів у рамках міжнародних організацій........................................................................117
150. Історичний розвиток міждержавного арбітражу........................................................................................................118
151. Створення та діяльність Постійної Палати Третейського Суду...................................................................................118
152. Сучасні системи міждержавного арбітражу................................................................................................................119
153. Право, що застосовується міжнародним арбітражем................................................................................................119
154. Сучасні договірні системи міжнародного арбітражу..................................................................................................120
155. Діагональний міжнародний арбітраж.........................................................................................................................120
156. Поняття, характерні особливості та класифікація міжнародних судових установ....................................................120
157. Системи міжнародних судових установ......................................................................................................................121
158. Правові засади діяльності Міжнародного Суду ООН.................................................................................................122
159. Юрисдикція Міжнародного Суду.................................................................................................................................123
160. Прийнятність справ у Міжнародному Суді..................................................................................................................124
161. Тимчасові захисні заходи.............................................................................................................................................124
162. Компенсація за рішеннями Міжнародного Суду........................................................................................................125
163. Консультативні висновки Міжнародного Суду...........................................................................................................126
164. Історичний розвиток та сучасний зміст поняття «війна» у міжнародному праві.....................................................126
165. Принцип заборони застосування сили та загрози силою у сучасному міжнародному праві..................................127
166. Поняття загрози миру, порушення миру; правова оцінка агресії..............................................................................128
167. Нейтралітет у війні........................................................................................................................................................128
168. Правомірні підстави застосування сили: самооборона, колективна самооборона, миротворчі операції ООН.. . .129
169. Обов’язки держав по підтримці миру.........................................................................................................................130
170. Процедура та функції РБ ООН по підтримці міжнародного миру і безпеки: превентивні та примусові заходи за
рішенням РБ ООН..................................................................................................................................................................130
171. Критерії правомірності самооборони та принципи її здійснення.............................................................................131
172. Питання міжнародної гуманітарної інтервенції, підстави її правомірності..............................................................132
173. Концепція «обов’язку захищати» у міжнародному праві..........................................................................................133
174. Поняття «право війни», «jus in bellum», «закони і звичаї війни», «право збройних конфліктів», «міжнародне
гуманітарне право»...............................................................................................................................................................133
175. Основоположна відмінність між jus ad bellum та jus in bello.....................................................................................134
176. Історичний розвиток правового регулювання збройних конфліктів.........................................................................135
177. Джерела сучасного міжнародного гуманітарного права...........................................................................................136
178. Принципи міжнародного гуманітарного права..........................................................................................................137
179. Сфера застосування міжнародного гуманітарного права..........................................................................................138
180. Цивільні особи та комбатанти......................................................................................................................................139
181. Правовий захист військовополонених.........................................................................................................................140
182. Правовий захист поранених, хворих та осіб, що зазнали корабельної аварії..........................................................141
183. Правовий захист цивільного населення під час збройних конфліктів.......................................................................142
184. Особливості правового захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру.......................................143
185. Міжнародний комітет Червоного Хреста. Міжнародний рух Червоного Хреста та Червоного Півмісяця.............145
186. Заборонені напади. Об’єкти, що користуються захистом..........................................................................................147
187. Запобіжні заходи при нападі та щодо наслідків нападу............................................................................................149
188. Заборона або обмеження застосування зброї............................................................................................................150
189. Заборонені методи ведення війни..............................................................................................................................151
190. Міжнародне гуманітарне право та гуманітарна допомога........................................................................................152
191. Основні засади ведення воєнних дій. Імплементація норм міжнародного гуманітарного права..........................152
192. Права людини під час збройного конфлікту...............................................................................................................153
193. Становлення кримінальної відповідальності індивідів за міжнародним правом....................................................154
194. Поняття, історичний розвиток та основні категорії міжнародного кримінального права.......................................155
195. Джерела та принципи міжнародного кримінального права.....................................................................................156
196. Система міжнародного кримінального правосуддя..................................................................................................157
197. Основні засади міжнародного кримінального процесу.............................................................................................158
198. Походження та правовий зміст злочину геноциду.....................................................................................................160
199. Походження та правовий зміст злочинів проти людяності........................................................................................161
200. Розвиток та правовий зміст воєнних злочинів............................................................................................................162
201. Становлення та зміст злочину агресії за міжнародним кримінальним правом.......................................................163
202. Взаємодія міжнародної та національних систем кримінального правосуддя.........................................................165
203. Постконфліктне та перехідне правосуддя...................................................................................................................166
 1. Поняття населення у міжнародному
та внутрішньодержавному праві
Під населенням у міжнародному праві
розуміють сукупність усіх індивідів, які
проживають у конкретний момент на
території тієї чи іншої держави і
підпорядковуються її юрисдикції.
Загальноприйнято поділяти все
населення на декілька категорій:
громадян, іноземців (громадян інших
держав) та осіб без громадянства
(апатридів). Іноді виокремлюють й інші
категорії населення, зокрема осіб із
подвійним громадянством (біпатридів).
Однак в абсолютній більшості держав не
передбачено особливого правового статусу
осіб, що володіють подвійним
громадянством. За національним
законодавством, їх розглядають або як
громадян указаної держави (у випадку, коли
володіють її громадянством), або як
іноземців.
До складу населення певної країни не
включаються фізичні особи з населення.
міжнародними імунітетами, наприклад,
персонал дипломатичних представництв та
консульських установ, глави іноземних
держав та урядів тощо, оскільки вони не
підпадають під юрисдикцію держави
перебування.
Правове становище населення держави
регламентується насамперед нормами
національного права країни, в якій воно
проживає. Проте значну роль в регулюванні
прав і свобод індивіда відіграє міжнародне
право, норми якого, зокрема, багато в чому
визначають правове становище іноземців,
регулюють правовідносини з іноземним
елементом і т.п. В одних випадках норми
міжнародного права встановлюють
стандарти правового статусу індивіда, в
інших - є безпосередньою підставою для
виникнення суб'єктивних прав і обов'язків
людини. Форма впливу міжнародно-
правових норм на правове становище
населення в кожній конкретній державі
залежить від прийнятої концепції
співвідношення міжнародного і
внутрішньодержавного права.
Ключовою ознакою, необхідною для
віднесення тієї чи іншої особи до населення
держави, є поширення на цю особу
юрисдикції держави. Остання здійснює
стосовно свого населення три види
юрисдикції: законодавчу, адміністративну
та судову. Правовий статус населення на
території певної держави в основному
зумовлює її національне законодавство.
Така ситуація склалася історично і є
логічним втіленням виключного
суверенітету держави на її території. У цей
час питання правового статусу населення й
по внутрішньодержавному, і по
міжнародному праву вирішуються в
контексті забезпечення прав і основних
свобод людини.
2. Історичні зміни в міжнародно-
правовому регулюванні питань
В Утрехтському трактаті 1713-г.
регулювалося питання про захист
власності мирного населення. Військова
окупація стала вважатися лише тимчасовим
зайняттям ворожої території, не пов'язаним
з конфіскацією власності населення і зміною
місцевого управління.
Поштовхом для затвердження нових
міжнародно-правових норм стало
закріплення природно-правових ідей
Декларації прав людини і громадянина
1789 р в конституціях Франції 1 791 і
1793 рр., в Декларації міжнародного права,
представленої в 1793 р абатом Грегуаром.
Замість суверенітету монарха висувався
принцип суверенітету народів: (ст. 6
Декларації Грегуара). Хоча проект
Декларації не був затверджений, його
положення справили величезний вплив на
формування не тільки загальних принципів
міжнародного права, а й на гуманізацію
правил ведення війни, на рішення по-
новому питань території і населення в
міжнародному праві. Відбувся розподіл
населення на комбатантів(Воюючих,)і
відповідно мирне населення. Кожна з цих
категорій осіб набувала власний правовий
статус.
Серед міжнародно-правових
питань населення, які отримали розвиток під
впливом французьких Декларації прав
людини і громадянина 1789 р і Декларації
міжнародного права 1793 р слід виділити
питання про право притулку та про
становище іноземців. Замість підданства, що
передбачає несення обов'язків по
відношенню до феодалу, впроваджується
інститут громадянства, при якому держава
наділяє індивіда правами. У зв'язку з цим
населення територій, переданих від однієї
держави до іншої, отримало можливість
отримання громадянства (оптація).
У 1864 р приймається Женевська
конвенція про хворих і поранених.
Військове насильство не могло
застосовуватися до мирного населення.
3. Поняття права міжнародної
спільноти.
Міжнародне право XXI ст. формується
як право міжнародної спільноти.
Його відмінна риса - висунення на
перший план завдання забезпечення
інтересів міжнародної спільноти. І.І.
Лукашук був певен, що неминуче зростання
ролі міжнародного права в підтримці
світового порядку забезпечить нормальне
функціонування світової системи.
Глобалізація, на його думку, зумовила
єдність доль людства, оскільки забезпечити
виживання можна лише спільними
зусиллями. Вона міцно пов'язала людей і
народи в єдине ціле в результаті
поглиблення колишніх і появи нових
зв'язків - політичних, економічних,
соціальних, культурних тощо. Глобалізація,
на думку професора І.І. Лукашука, відкриває
небачені можливості для процвітання
людства і разом з тим таїть у собі колосальні
небезпеки. Глобальне управління повинно
спиратися на співпрацю держав. Беручи
участь у формуванні нового порядку,
міжнародне право й саме зазнає істотних
змін відповідно до нових вимог. Водночас
завершення глобальної ідеологічної
боротьби між двома світовими устроями
дало змогу по-новому поглянути на
домінуючі у світі духовні цінності,
співвідношення між правами окремої
людини та благополуччям суспільства,
національними та глобальними ідеями.
4. Співвідношення інституту
громадянства у внутрішньодержавному
та міжнародному праві.
Є два різні підходи при наданні
громадянства – "право крові", точніше,
"батьківської крові" (латинською "ius
sanguinis"), і "право землі" або право
території (латинською "ius soli"). Практика
надання громадянства країни, де народився,
тобто "права території", поширена у США,
Канаді, Аргентині, Бразилії, тобто в країнах,
населення яких складалось з іммігрантів.В
європейських країнах, таких як Франція,
Німеччина, Італія переважно
використовується принцип "права крові".
В Україні діє принцип «права крові».
На підставі статті 7 Закону України «Про
громадянство України» від 18 січня 2001
року, дитина, батьки якої або один з батьків
до моменту її народження перебували в
громадянстві України, є громадянином
України незалежно від того, чи народилася
вона на території України, або поза її
межами.
Принципи «права крові» і «права
грунту» поєднуються в законодавстві
практично всіх держав, у тому числі й
України (Особа, яка народилася на території
України від осіб без громадянства, які на
законних підставах проживають на території
України, є громадянином України)
Україна не стоїть осторонь
міжнародних процесів і станом на сьогодні є
учасницею Європейської конвенції про
громадянство, Конвенції про скорочення
безгромадянства (апатризму). Обидва
документи містять принцип, відповідно до
якого кожна держава повинна боротися з
таким явищем, коли особа не визнається
громадянином жодної з держав. Отже,
громадян України, які мають лише
українське громадянство, неможливо його
позбавити. У цьому випадку також діє і
стаття 25 Конституції України разом з
положеннями згаданих конвенції. Крім того,
Закон України «Про громадянство України»
містить запобігання виникненню випадків
безгромадянства серед принципів
законодавства України про громадянство та
передбачає відповідні механізми реалізації
цього принципу.
5. Джерела мп щодо регламентації
громадянства
У сучасній доктрині міжнародного права
громадянство визначають як стійкий
правовий зв'язок фізичної особи з певною
державою, який проявляється у наявності
встановлених законом взаємних прав та
обов'язків. Досить схоже тлумачення
містить Європейська конвенція про
громадянство 1997 р., у ст. 2 якої йдеться,
що термін "громадянство" означає правовий
зв'язок між особою та державою без
зазначення етнічного походження особи.
Дещо інше визначення містить рішення
Міжнародного суду ООН у справі
Ноттебома, де громадянство розглядають як
правовий зв'язок, заснований на
соціальному факті реального зв'язку,
інтересах і почуттях, поряд з наявністю
взаємних прав і обов'язків46.
Громадянство також можна розглядати
як суб'єктивне право індивіда. До такого
висновку можна дійти, проаналізувавши ст.
15 Загальної декларації прав людини 1948
р. та ст. 24 Міжнародного пакту про
політичні і громадянські права 1966 р., а
також інші документи. У цьому контексті
воно містить низку правомочностей,
наприклад: право на громадянство, на його
зміну; право вільно покидати та повертатися
в державу громадянства; користуватися
всіма правами громадянина.
Своєрідним правовим явищем є
громадянство Європейського Союзу. Воно
передбачене ст. 22 Маастрихтського
договору, де зазначено, що кожен
громадянин держави-учасниці є
громадянином Європейського Союзу. Воно
має додатковий (субсидіарний) характер
стосовно громадянства держави-учасниці та
може враховуватися міжнародним правом
лише у певних випадках (наприклад,
громадянин ЄС користується
дипломатичним захистом не тільки своєї
держави, а й усіх інших держав-учасниць).
Правовий статус громадян визначається
національним законодавством
(конституцією, законами та іншими
нормативно-правовими актами).
Єдиного кодифікованого акта, який би
регулював питання громадянства, немає.
Серед основних універсальних
міжнародних договорів, які нині регулюють
питання громадянства, варто назвати такі:
Конвенцію про врегулювання деяких
питань, пов'язаних з колізією законів про
громадянство 1934 р.; Конвенцію про
громадянство заміжньої жінки 1957 р. та
деякі ін. Існує також низка регіональних
угод у цій сфері. Однією із таких є
Європейська конвенція про громадянство
від 6 листопада 1997 p., яка була прийнята в
рамках Ради Європи і тепер є основним
джерелом для європейських держав, у тому
числі й України
Основними міжнародно-правовими
актами, що регулюють правове становище
осіб без громадянства є Конвенція про
статус апатридів 1954 р. та Конвенція
про скорочення випадків безгромадянства
1961 р. (в обох Конвенціях Україна участі не
бере). Конвенція про статус апатридів
1954 р. визначає їхні основні права і
спрямована на попередження дискримінації
цих осіб, але не передбачає ліквідації самого
стану безгромадянства. Конвенція про
скорочення випадків безгромадянства
1961 р., навпаки, має на меті припинення
цього стану, вона заохочує держави
надавати своє громадянство апатридам, що
проживають на їх території, а також дітям,
що народжуються на території цих держав
від осіб без громадянства. Цією Конвенцією
передбачено також створення спеціального
міжнародного органу, який би займався
проблемами апатридів. За рішенням
Генеральної Асамблеї ООН ці функції
покладено на Верховного комісара ООН у
справах біженців..
Особи без громадянства повністю
підпорядковуються юрисдикції тієї держави,
на території якої вони проживають. Правове
становище апатридів близьке до становища
іноземних громадян, однак з тією
відмінністю, що вони не користуються
захистом іноземної держави. Таке
положення закріплено і в українському
законодавстві, зокрема у Законі України від
04.02.1994 р. № 3929-ХІІ “Про правовий
статус іноземців та осіб без громадянства”.
три основні види міжнародних
договорів, спрямованих на врегулювання
питань множинного громадянства:
1) договори, спрямовані на взаємне
визнання права громадян на множинне
(як правило, подвійне) громадянство та
врегулювання питань, що при цьому
виникають. Прикладом таких договорів
можуть бути вже згадувані договори про
подвійне громадянство між Королівством
Іспанія та колишніми іспанськими
колоніями – зокрема, Венесуелою,
Колумбією, Коста-Рікою тощо;
2) договори, спрямовані на ліквідацію
множинного громадянства як явища. До
таких договорів відносяться Договір між
Україною та Республікою Узбекистан про
запобігання виникненню випадків
подвійного громадянства від 05.12.1996 р.,
Договір між Україною та Грузією про
запобігання виникненню випадків
подвійного громадянства та усунення вже
існуючого подвійного громадянства від
28.10.1997 р. тощо. Основними механізмами
запобігання подвійного громадянства за
подібними договорами є прийняття
державами на себе зобов’язання не надавати
громадянство особам без надання ними
доказів про вихід з попереднього
громадянства, а також покладення на осіб,
які мають подвійне громадянство, обов’язку
протягом визначеного строку обрати єдине з
належних їм громадянств (примусова
індивідуальна оптація).
3) договори, які не забороняють
множинне громадянство, але спрямовані
на подолання його негативних наслідків.
Найчастіше такі договори спрямовані на
врегулювання питань дипломатичного
захисту поліпатридів, що перебувають на
території третіх країн, проходження ними
військової, поліцейської чи державної
служби і т.п. Наприклад, ст. 5 Конвенції
1930 р., що регулює деякі питання, пов’язані
з колізією законів про громадянство,
зобов’язує треті країни, на території яких
перебуває особа з множинним
громадянством, розглядати таких осіб
виключно як осіб, що мають єдине
громадянство держави, з якою вони більш
тісно пов’язані. Ст. 21 Європейської
конвенції про громадянство 1997 р. вказує,
що особи, які мають громадянство двох чи
більше держав-учасниць, повинні
виконувати свій військовий обов’язок лише
в одній з цих держав.
6 .Способи набуття та зміни
громадянства
Способами набуття громадянства у
загальному порядку є:
· філіація (франц. filiation від лат. filios -
син) - набуття громадянства у зв'язку з
народженням. Закони різних держав
базуються на принципах або “права крові”,
або “права ґрунту”. Згідно з принципом
“права крові” дитина набуває громадянства
батьків незалежно від місця народження.
Згідно з принципом “права ґрунту” дитині
надається громадянство держави, на
території якої вона народилася незалежно
від громадянства батьків.
· натуралізація (укорінення) - корінне населення (алеути) автоматично
індивідуальне надання до громадянства на
прохання заінтересованої особи. Згідно із
законом прохання приймається до розгляду
уповноваженим державним органом лише
через певний строк проживання у країні
(США, Австралія, Україна, Франція - 5,
Великобританія - 7, Іспанія -10 років).
Вимога додержання строків
натуралізації від 5 до 10 років закріплена
1961 р. у Конвенції ООН щодо скорочення
безгромадянства.
· пожалування громадянства.
Здійснюється за ініціативою органів
державної влади та за згоди самої особи, як
правило, за особливі заслуги перед
державою або виходячи з політичних чи
інших інтересів держави.
Винятковий порядок набуття
громадянства, як правило пов’язаний з
територіальними змінами, масовим
переселенням людей та з іншими подібними
подіями. Винятковий порядок при цьому діє
протягом певного терміну, стосується
певного кола осіб і регулюється
спеціальними міжнародно-правовими або
внутрішніми актами. Винятковими
способами набуття громадянства є:
· оптація, тобто добровільний вибір
громадянства при територіальних змінах,
коли особа, за своїм розсудом, може
зберегти або змінити своє громадянство.
Наприклад, оптацію було застосовано при
зміні державної приналежності
Закарпатської України в 1945 р.;
·трансферт – автоматичний перехід
населення території, що змінює свою
державну приналежність, у громадянство
держави, якій вона передається. Історія знає
приклади, коли оптація і трансферт
застосовувалися одночасно. Так, при
передачі Росією Сполученим Штатам
Америки Аляски російським поселенцям
було надано право вибору – прийняти
американське громадянство або залишити
російське і повернутися в Росію (оптація), а
отримало громадянство США (трансферт).
Такий спосіб набуття громадянства не
враховує волі самої людини, а тому не
визнається сучасним міжнародним правом.
Зокрема, відповідно до ст. 15 Загальної
декларації прав людини 1948 р. кожна
людина має право на громадянство; ніхто не
може бути безпідставно позбавлений
громадянства або права змінити своє
громадянство;
· реінтеграція – поновлення
громадянства, яке має характер спрощеної
натуралізації. Так, відповідно до ст. 10
Закону “Про громадянство України”, особа,
яка після припинення громадянства України
не набула іноземного громадянства і подала
заяву про поновлення у громадянстві
України, реєструється громадянином
України незалежно від того, проживає вона
постійно в Україні чи за кордоном.
7. Підстави припинення громадянства
У доктрині міжнародного права
прийнято виокремлювати декілька
способів припинення громадянства,
зокрема:
1) вихід чи відмова особи від
громадянства;
2) втрата громадянства;
3) припинення громадянства на підставі
міжнародного договору;
4) припинення громадянства внаслідок
припинення існування держави як суб'єкта
міжнародного права.
Дві останні форми припинення
громадянства трапляються нині досить
рідко.
 Вихід з громадянства (експатріація) -
це припинення громадянства за бажанням
особи. Таке право гарантоване нормами
міжнародного права, однак потрібно
враховувати, що воно не повинно
дозволятися у випадках, коли призведе до
безгромадянства особи .
Позбавлення громадянства за законом
або за ініціативою держави можливе
лише у випадках:
а) добровільного набуття іншого
громадянства;
б) набуття громадянства внаслідок
шахрайських дій, подання неправдивих
відомостей або приховування будь-якого
суттєвого факту, що має відношення до
заявника;
с) добровільної служби в іноземному
військовому формуванні;
d) поведінки, яка серйозно зашкоджує
життєво важливим інтересам держави;
е) відсутності справжнього зв'язку між
державою та її громадянином, який постійно
проживає за кордоном.
Чинні міжнародні договори не
встановлюють чітких критеріїв
розмежування двох видів припинення
громадянства. У доктрині міжнародного
права прийнято вважати, що позбавлення
завжди є наслідком вчинення певних дій, які
є небажаними чи взагалі забороненими.
Припинення громадянства на підставі
міжнародного договору має місце тоді, коли
настає ситуація, передбачена у такому
документі. Міжнародні договори, як
правило, передбачають втрату громадянства
у зв'язку зі зміною території. Така втрата
громадянства залежно від ситуації може
відбуватися як у добровільному (оптація),
так і в примусовому (трансферт) порядку.
8. Множинність громадянства:
причини виникнення та міжнародно-
правові засоби боротьби з ним.
Множинне громадянство (біпатризм,
полігромадянство) — перебування особи
одночасно в громадянстві двох і більше
держав. Нерідко виникає через колізії права
щодо громадянства (дитина, яка народилася
на території держави, що застосовує
принцип «права грунту», від батьків-
громадян держави, що застосовує принцип
«права крові», отримує з моменту
народження подвійне громадянство, а також
у разі одруження жінки, яка є громадянкою
країни, законодавство якої не позбавлює
жінку свого громадянства при її одруженні з
іноземцем (наприклад, Франція, США,
Швеція), з громадянином такої країни, що
автоматично надає громадянство жінці-
іноземці, яка одружилася з її громадянином
(наприклад, Бразилія).
Ще в початковій редакції статті 10 ЗУ
«Про громадянство»: «За особою, що є
громадянином України, не признається
приналежність до громадянства іноземної
держави».
Кожна держава, у громадянстві якої
перебуває біпатрид, має право вважати
його своїм громадянином і вимагати від
нього виконання відповідних обов'язків.
Наявність подвійного громадянства
може ускладнювати питання проходження
обов’язкової військової служби особою,
дипломатичного захисту біпатридів,
питання податків та визначення правового
статусу особи. Норми, що регулюють
колізії, пов’язані із військовою повинністю
та дипломатичним захистом біпатридів,
містяться у міжнародних угодах, зокрема
регулюванню питання про військову службу
осіб з подвійним громадянством присвячена
глава 2 Європейської Конвенції про
скорочення випадків множинного
громадянства та виконання військових
обов’язків у випадках множинного
громадянства 1963 року; Гаазька конвенція
про деякі питання, що стосуються колізій
законів про громадянство 1930 року
регулює питання дипломатичного захисту
біпатридів. Із цих питань також укладено
багато двосторонніх та локальних договорів.
 Від біпатридів потрібно відрізняти
подвійне громадянство, властиве деяким
складним державам: громадяни СРСР були
громадянами Союзу і громадянами суб'єктів
федерації. Ст. 8 (1) ДЄС: кожний
громадянин держави-члена, крім
громадянства патрімоніальної держави, є і
громадянином Союзу.
Для вирішення багатьох проблем,
пов'язаних із подвійним громадянством,
використовується принцип визначення
ефективного громадянства. У цьому
випадку виходять із місця постійного
проживання особи, її роботи, місця
перебування її майна, проживання її сім'ї
тощо.
Серед способів скорочення біпатризму:
1. Надання біпатридам права відмови від
одного із своїх громадянств (оптація).
2. Законодавство ряду держав
встановлює кількість поколінь осіб,
постійно проживаючих за кордоном, які
можуть передати дітям своє громадянство
по праву крові. Визначаються також
умови втрати громадянства особами,
народженими за кордоном.
3. Практично в усіх державах основною
характерною рисою громадянства
вважається лояльність особи по
відношенню до своєї держави.
Порушенням цієї лояльності є вступ на
державну або військову службу іноземної
держави або натуралізація в іноземній
державі з власної волі, що спричиняють
експатріацію у країні первинного
громадянства.
4. Для скорочення випадків набуття
множинного громадянства по праву крові
при змішаному шлюбі законодавство
деяких держав наділяє дітей
громадянством по праву крові батька.
5. В абсолютній більшості правових
систем введено принцип, згідно якого
вступ у шлюб з іноземцем не впливає на
громадянство жінки.
Правові засоби позбавлення подвійного
громадянства.
- принцип єдиного гр-ва в
національному законодавстві
- принцип автоматичної втрати одного
гр-ва при вольовому набутті іншого
- принцип вибору дитиною одного гр-ва,
якщо її батьки є громадянами різних держав
9. Апатризм: причини виникнення та
міжнародно-правові засоби боротьби з
ним.
Апатризм - стан особи, коли вона не є
громадянином жодної з країн, в силу певних
фактичних та юридичних наслідків.
Апатриди можуть бути такими з моменту їх
народження (абсолютний апатризм) і через
втрату громадянства (відносний апатризм).
Причини виникнення:
1. Втрата громадянства своєї держави і
не набуття іншого;
2. Вихід зі свого громадянства з метою
отримання іншого, що надається через 5-
10 років;
3. Одруження жінки з іноземцем,
держава якого не надає громадянство
чоловіка (США, Франція), а сама жінка
громадянство втрачає (Іспанія);
4. В результаті народження від батьків
без громадянства;
5. Позбавлення державою громадянства.
Гаазька конвенція 1930 р. заборонила
позбавляти громадянства жінку, яка взяла
шлюб з іноземцем, і ввела факультативний
дозвіл на вихід із громадянства, поки особа
не набуде нового громадянства.
1954 р., Нью-Йорк Конвенція про
статус апатридів. Закріпила за апатридами
режим найбільшого сприяння, не вирішила
питань дипломатичного захисту.
Учасницями стали небагато держав.
1961 р. у Нью-Йорку підписана
Конвенція про скорочення випадків
безгромадянства зобов'язує державу
надавати свое громадянство особі, яка
народилася на їі території, якщо в
противному разі вона стане апатридом.
 Державам забороняється позбавляти осіб режим іноземців – це сукупність їхніх прав і
громадянства з расових, політичних, обов’язків на території даної держави.
релігійних чи етнічних підстав і якщо таке Національний режим припускає
позбавлення робить особу апатридом. Ст. 3 наявність такого обсягу прав і обов'язків у
Конвенції регламентує народження дитини іноземців, що практично нічим не
на судні, на повітряному кораблі - відрізняється від обсягу прав і обов'язків,
громадянство держави, під чиїм прапором наданих державою їхнього перебування для
плаває або де зареєстроване. власних громадян. Але при встановленні
Позбавлення особи громадянства, даного режиму для іноземців також є певні
набутого обманним шляхом, визнається обмеження у наступних сферах суспільного
правомірним. Інші винятки: життя:
а) ігноруючи пряму заборону держави, 1. У політичній сфері
особа надає або надавала послуги іншій 2. У відношенні військового обов’язку
державі, або отримала чи продовжує 3. Право на пересування
отримувати від неї винагороду; 4. Право в’їзду-виїзду
б) поведінка особи наносить суттєву 5. Встановлення меж цивільної,
шкоду життєвим інтересам держави; адміністративної, кримінальної
в) особа зробила заяву про вірність іншій відповідальності
державі. Спеціальний режим означає надання
Позбавлення громадянства у таких іноземцям у якій-небудь сфері певних прав
випадках може бути оскаржене в судовому і/або встановлення певних обов’язків, які
порядку. відрізняються від тих, що передбачені у
B Україні особам без громадянства, які даній сфері для власних громадян
перебувають у країні на законних підставах, відповідної держави.
надаються тi ж самі права і свободи і на них Режим найбільшого сприяння
покладаються такі самі обов'язки, що й на виражається в наданні іноземцям такого
громадян України (ст. 26 Конституції). обсягу прав і обов'язків, що нічим не
Винятки з цього можуть установлюватися відрізняється від обсягу прав і обов'язків,
лише на підставі Конституції, законів чи наданого державою перебування
міжнародних договорів України. громадянам будь-якої третьої держави на
Конституція не поширює на апатридів своїй території. Режим найбільшого
обов'язку захищати Україну, її незалежність сприяння передбачається звичайно в
та територіальну цілісність чи відбувати міжнародних договорах, дуже часто в
військову службу (ст. 65), разом з тим не торгівельних угодах. Він використовується
наділяє їх правом голосу на виборах і для виключення дискримінації серед
референдумі (ст. 70), правом брати участь в іноземців.
управлінні державними справами, обирати і В МП діють принципи правового
бути обраними до органів державної влади статусу іноземців:
та місцевого самоврядування (ст. 38). - захисту іноземця державою його
громадянства – через органи зовнішніх
10. Статус іноземців у міжнародному зносин.
праві. - захисту іноземця державою
Іноземними громадянами називаються перебування
особи, які перебувають (проживають) на - принцип недискримінації (наприклад,
території певної держави, але мають Конвенція МОП про рівноправність
громадянство іншої держави. Правовий громадян країни й іноземців і осіб без
громадянства в галузі соціального підлягати арешту чи затриманню у будь-
забезпечення 1962) якій формі. Влада країни перебування,
- принцип поширення юрисдикції – звільняючи дипломата від своєї юрисдикції,
держава встановлює правопорядок, вживає всіх необхідних заходів для
дотримуватися якого повинні всі. За пактом запобігання зазіханням на його особисту
про громадянські і політичні права свободу та гідність.
іноземець при недотриманні цього може Привілеї — це пільги, переваги
бути висланий. (наприклад, звільнення від податків, митних
- наявність зобов’язань щодо держави зборів і догляду тощо), які рядовим
перебування іноземним громадянам не надаються.
У міжнародномі праві (Віденська Надаючи іноземним дипломатам особливі
конвенція про дипломатичні зносини 1961 права і звільняючи їх від своєї юрисдикції,
та про консульські відносини 1963) держава, що приймає, вважає їх "абсолютно
закріплене право іноземців на вільними" у виконанні своєї місії. Цей
дипломатичний захист з боку своєї принцип походить від суверенного
держави. Під дипломатичним захистом характеру держав та їхньої рівноправності
розуміють заяву протесту відповідній як суб’єктів міжнародного права.
державі, вимогу відновити порушені права Дипломатичний імунітет і привілеї
іноземних громадян і компенсувати надаються дипломатичному персоналу,
нанесену їм матеріальну та іншу шкоду. При торговельним представникам (радникам,
цьому слід пам'ятати, що дипломатичний аташе), їхнім заступникам, аташе з питань
захист повинен здійснюватися в межах норм оборони та їхнім помічникам, спеціальним
законодавства держави перебування та її аташе, а також розповсюджуються на членів
міжнародних зобов'язань. У разі порушення їхніх родин.
громадянином патримоніальної держави Відповідно до Віденської конвенції,
законодавства держави перебування, існують дві категорії привілеїв та імунітетів:
дипломатичний захист зводиться до такі, що стосуються дипломатичного
з'ясування істинних фактів правопорушення представництва, й особисті, що
і надання йому необхідної правової стосуються глав і персоналу
допомоги (добір адвокатів, представлення диппредставництва.
його інтересів у суді і т.д.). До першої категорії імунітетів належить
недоторканність приміщень
11. Поняття дипломатичних привілеїв представництва. Представники влади
та імунітетів. країни перебування можуть увійти до них
З метою ефективного виконання лише з дозволу глави представництва.
покладених на них акредитуючою стороною Відповідно до Віденської конвенції, держава
повноважень, іноземні дипломати і перебування зобов’язана забезпечити
дипломатичні представництва в країні належні заходи захисту приміщення від
перебування забезпечуються привілеями та будь-якого проникнення на його територію,
імунітетами, які гарантує їм Віденська нанесення збитків і порушення спокою
конвенція 1961 року. співробітників посольства. Усе, що
Імунітет — це звільнення від знаходиться на території посольства, його
адміністративної, кримінальної, цивільної засоби пересування користуються
юрисдикції країни перебування. Основа імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту і
дипломатичних імунітетів — особиста виконавчих дій. Недоторканною є також
недоторканність дипломата. Він не може офіційна кореспонденція посольства, а
дипломатична пошта не підлягає Дипломатичні привілеї та імунітети у
відкриванню або затриманню. повному обсязі надаються і главам держав і
У випадку розриву дипломатичних урядів, міністрам закордонних справ,
відносин та відкликання глави і персоналу представникам міжнародних організацій, які
(навіть у разі збройного конфлікту) держава мають дипломатичний статус, іншим
перебування повинна поважати й громадянам, які мають дипломатичні
охороняти приміщення представництва з паспорти, видані їм на законних підставах.
його майном і архівами.
Віденська конвенція підтверджує 12. Територіальний та дипломатичний
міжнародну практику так званого притулок у міжнародному праві.
фіскального імунітету, тобто звільнення Право притулку - юридично закріплена
диппредставництв від усіх державних, можливість отримання особою дозволу на
районних чи муніципальних податків, зборів проживання в державі, що надає притулок.
і мита, крім плати за конкретні види Види притулку:
обслуговування (електроенергію, газ, воду, - територіальний означає надання
телефон, вивіз сміття тощо). будь-якій особі можливості уникнути
До другої категорії належать особисті переслідувань політичного характеру на
імунітети і привілеї дипломатичних території конкретної держави
співробітників, основним з яких є особиста - дипломатичний означає надання особі
недоторканність. Приватна резиденція державою такої ж можливості, але в межах
посла, як і його кореспонденція, майно та дипломатичного представництва,
засоби пересування також вважаються консульської установи або на іноземному
недоторканними і користуються захистом. військовому кораблі, що знаходяться на
Дипломати користуються імунітетом від території іншої держави.
кримінальної відповідальності у будь-яких Історично інститут права притулку
випадках. Від імунітету стосовно вперше виник у період Великої французької
конкретного дипломата, якщо він вчинив революції. У Конституції Франції 1793
якийсь злочин, може відмовитися лише року говорилося, що Франція надає
країна, яка його призначала, що буває вкрай «притулок іноземцям, вигнаним із своєї
рідко, бо такий дипломат, як правило, батьківщини за справу свободи». В Україні
повертається додому і притягається до це право закріплене в Конституції:
кримінальної відповідальності як звичайний «Іноземцям і особам без громадянства може
громадянин своєї країни. бути наданий притулок у порядку,
Дипломати не зобов’язані давати встановленому законом» (ст 26).
свідчення, користуються також імунітетом У статті 14 ЗДПЛ 1948 року
від цивільної та адміністративної визначено: «Кожна людина має право
юрисдикції, звільняються від всіх податків, шукати притулку від переслідування в
за винятком непрямих, які здебільшого інших країнах і користуватися цим
включаються в ціну товару або притулком. Це право не може бути
обслуговування, від усіх трудових, використане у разі переслідування, дійсно
державних та військових зобов’язань, мають заснованого на вчиненні неполітичного
можливість вільного пересування злочину, або діяння, що суперечить цілям і
територією країни перебування, за принципам ООН».
виключенням зон, які закриті для іноземців Подібні положення містяться й у ряді
з міркувань безпеки. інших міжнародних актів, наприклад у
Декларації ООН «Про територіальний
притулок», прийнятій на основі резолюції
Генеральної Асамблеї ООН 2312 (XXII)
1967 року, у Декларації про
територіальний притулок, прийнятій
Радою Європи в 1997.
Відповідно до останнього документа,
право притулку дається будь-якій особі, що
має цілком обгрунтовані побоювання стати
жертвою переслідування за ознакою раси,
віросповідання, громадянства, належності
до певної соціальної групи або політичних
переконань.
Слід зазначити те, що надання притулку
є мирним і гуманним актом і не вважається
недружнім актом стосовно будь-якої
держави
На практиці право притулку реалізується
шляхом надання права в'їзду на територію
даної держави і законного там перебування.
Особа, яка одержала притулок, за своїм
статусом порівнюється до іноземця, але її
відмінність від іноземця полягає в тому,
що:
—час перебування такої особи в державі,
що надала йому притулок, не обмежений;
—особа, яка одержала притулок, не
може бути вислана з держави, що надала їй
притулок;
—особа, яка одержала притулок, не
може бути видана як своїй патримоніальній
державі, так і будь-якій третій іноземній
державі.
В ряді випадків державами
обмежується перелік умов, при яких може
бути наданий притулок. Так, у ст 63
Конституції РФ зазначено, що притулок
надається іноземцям, котрі переслідуються
за свою діяльність на користь свободи і
позбавлені у своїй країні основних прав і
свобод. Конституція ФРН наголошує на
політичних переслідуваннях, нелюдському
або ганебному поводженні або покаранні (п.
З статті 16-а). Хоча Конституція України і
не передбачає яких-небудь обмежувальних
умов для надання притулку, але він не може
бути наданий кримінальним злочинцям, так
само як і особам, які переслідуються за
фашистську і подібного роду діяльність або
людиноненависницьку пропаганду.
Відповідно до п.З статті 41 Віденської
конвенції про дипломатичні зносини 1961
року встановлена заборона на використання
дипломатичного представництва з метою,
не сумісною із його офіційними функціями.
Проте дипломатичний притулок одержав
дуже широке поширення в договірній
практиці держав Латинської Америки, що у
Гаванській конвенції 1928 року і
Каракасській конвенції 1954 року визнали
право дипломатичного притулку і
розробили процедуру його надання. У
справі Перу проти Колумбії 1950 року МС
ООН розглядав питання надання
дипломатичним представництвом Колумбії
притулку перуанському політику і загалом
визнав правомірність такого інституту (хоча
було зазначено, що дипломатичний
притулок має бути короткостроковим,
узгоджуватися з практикою держави
дипломатичного представництва, а особа не
може таким чином вилучатися з-під дії
законодавства держави перебування, утім,
Суд висловився проти видачі політика владі
Перу). Є випадки надання такого притулку й
у Європі. Так, загальновідомий факт
надання під час угорського повстання в
жовтні 1956 року дипломатичного притулку
посольством США католицькому кардиналу
Міндсенті, а деяким міністрам тимчасового
уряду Угорщини — посольством Югославії.
13. Статус біженців в міжнародному
праві.
Біженець — це особа, яка в силу
обґрунтованих побоювань стати жертвою
переслідування за ознакою расової
належності, релігії, громадянства,
належності до певної соціальної групи чи
політичних поглядів знаходиться за межами
країни своєї національної належності і не в
змозі користуватися захистом цієї країни
або не бажає користуватися таким захистом
внаслідок таких побоювань; або, не маючи
визначеного громадянства і знаходячись за
межами країни свого колишнього місця
проживання в результаті подібних подій, не
може чи не бажає повернутися до неї
внаслідок таких побоювань.
Не можуть претендувати на статус
біженців:
- «економічні біженці»
- особа, що здійснила злочин проти
миру, військовий злочин, злочин проти
людяності
- особа, що здійснила тяжкий злочин
неполітичного характеру
- винні у вчиненні дій, які суперечать
цілям і принципам Організації Об'єднаних
Націй
МП документи щодо статусу біженців:
універсальні договори загального
характеру: ЗДПЛ 1948, Конвенція про
пошук і рятуванн на морі 1979, Пакти про
права людини 1966
універсальні: Конвенція про статус
біженців 1951, Протокол, що стосується
статусу біженців 1967, Статут Управління
Верховного комісара ООН у справах
біженців 1950
регіональні: Конвенція, що регулює
конкретні аспекти проблем біженців в
Африці 1969 року, IV Ломейська конвенція
1989, Угода про допомогу біженцям і
вимушеним переселенцям 1993
договори щодо окремих питань
захисту прав біженців: Гаазька угода про
моряків-біженців 1957, Угода про
скасування віз для біженців 1959 року
договори, дію яких було поширено на
біженців: Всесвітня конвенція про
авторське право 1952, Конвенція МОП про
рівноправність громадян країни й іноземців
і осіб без громадянства в галузі соціального
забезпечення 1962 тощо
угоди і декларації про притулок:
Декларація ООН про територіальний
притулок 1967, Гаванська конвенція про
притулок 1928, Каракасська конвенція про
територіальний притулок 1954
Конвенція про статус біженців 1951
(спочатку стосувалася осіб, що стали
біженцями внаслідок подій, що сталися до 1
січня 1951 року, але Протокол про статус
біженців 1967 поширив її дію на осіб, що
стали біженцями після 1951) встановлює
мінімальні стандарти захисту біженців,
держави-участиці можуть надавати більший
обсяг прав.
В цілях Конвенції біженцем є людина,
яка підпадає під відповідне визначення, не
залежно від того чи надано їй державною
владою певної країни відповідний статус чи
ні.
Закріпила принцип «заборони вислання»
(«non-refoulement», хіба що з міркувань
державної безпеки або громадського
порядку і виключно на основі рішення
суду), заборони дискримінації. У кожного
біженця є зобов'язання перед країною, в якій
він знаходиться. Він повинен дотримуватися
законів та розпоряджень цієї країни, а також
заходів, які застосовуються для підтримання
громадського порядку. Особистий статус
біженця визначається законами країни його
доміцилія або, якщо у нього такого немає, -
законами країни його проживання.
Щодо питань придбання та оренди
майна, права асоціацій неполітичного
характеру, права на працю біженцям
надаватиметься найсприятливіше
становише, у будь-якому разі не гірше, ніж
те, яким користуються іноземці, а щодо
авторських і промислових прав, права на
початкову освіту і, частково, соціальне
забезпечення – не гірше, ніж громадянам.
Кожний біженець має право вільного
звернення до суду на території всіх
Договірних Держав. Договірні Держави
видаватимуть посвідчення особи біженцям,
які знаходяться на їхній території та не
мають дійсних проїзних документів.
14. Переміщені особи та вимушені
переселенці в міжнародному праві.
 Переміщені особи- це окремі особи або
групи осіб, які були вимушені покинути свої
помешкання, рятуючись від озброєних
конфліктів, насильства і порушення прав
людини. Осіб, які були позбавлені
помешкання внаслідок природних
катастроф, також відносять до цього
поняття, але УВКБ ООН (Управління
Верховн комісара ООН зі справ біженців),
як правило, не займається цією категорією
осіб (за винятком надзвичайних ситуацій,
наприклад, при ліквідації наслідків цунамі в
Азії в 2004 р. і землетрус на півночі
Пакистану в 2005 р.).
Переміщені особи не підпадають під дію
положень Женевської Конвенції 1951 р. Для
того, щоб механізм «міжнародного захисту
біженців» почав діяти, необхідним є факт
перетину кордону. Переміщені особи,
покинувши домівки, залишаються на
території власної держави; вони
продовжують знаходитись під юрисдикцією
даної
держави, а не міжнародного
законодавства.
В Угоді СНД про допомогу біженцям
та вимушеним переселенцям 1993 в ст.2:
«Вимушеним переселенцем визнається
особа, яка, будучи громадянином держави-
учасниці, що надала притулок, була
вимушена покинути місце свого постійного
проживання на території іншої держави-
учасниці внаслідок здійсненого відносно неї
або членів її сім'ї насильства або
переслідування в інших формах, або
реальної небезпеки наразитися на
переслідування за ознакою расової або
національної приналежності,
віросповідання, мови, політичних
переконань, а також приналежності до
певної соціальної групи у зв'язку з
озброєними і міжнаціональними
конфліктами».
Важливою ознакою є те, що ця особа
повинна бути громадянином держави-
учасниці угоди, яка надала притулок, тоді як
біженцем може бути будь-яка особа,
незалежно від національної приналежності.
Інші ознаки для обох понять є спільними.
Україна - Закон України “Про
забезпечення прав і свобод внутрішньо
переміщених осіб” – щодо осіб, які
вимушені залишити місця проживання
внаслідок окупації Автономної Республіки
Крим та м. Севастополя та проведенням
антитерористичної операції.
15. Статус національних меншин та
корінних народів в міжнародному праві.
Оскільки в МП не існує єдиного
закріпленого визначення, то з урахуванням
критеріїв, на підставі яких більшість держав
відокремлюють національні меншини,
можна навести таке: національна
меншина- це група осіб іншого
етнонаціонального походження і чисельно
менша, ніж титульна нація країни, де така
група, що проживає на законних підставах
під юрисдикцією цієї країни, є
недомінуючою, відрізняється від решти
населення комплексом об'єктивних ознак, а
саме культурою, релігією та мовою, а
особи, які до неї належать, виявляють
почуття національного самоусвідомлення і
виражають прагнення до
самоідентифікації як представники такої
групи. Положення про захист національних
меншин містяться в універсальних
документах МППЛ (МПГПП (ст 27), ЗДПЛ
тощо). Єдиним спеціальним актом є
Рамкова конвенція про захист
національних меншин Ради Європи 1994 р.
Конвенцією встановлюється ряд прав осіб,
що належать до нацменшин, зокрема, право
самостійно вирішувати питання
приналежності до меншини, право
користуватися своєю мовою та вивчати її,
право використовувати своє прізвище
мовою меншини, право сповідувати свою
релігію та ін.. Держави повинні забезпечити
належні умови для розвитку культури,
традицій, мов національних меншин.
Важливим документом є також
Європейська хартія регіональних мов або
мов меншин 1992 р..
Сучасний міжнародно-правовий статус
корінних народів визначається насамперед
Конвенціями МОП, зокрема Конвенцією
МОП № 169, принципом 22 Декларації Ріо-
де-Жанейро щодо навколишнього
середовища та розвитку 1992 р., проектом
Декларації ООН про права корінних
народів 1994 р.. У ст. 1 Конвенції МОП №
169 міститься спроба надати визначення:
"Конвенція поширюється на народи в
незалежних країнах, які вважаються
корінними на підставі їхнього походження
від населення, що населяло країну або
географічний район, де розташована така
країна, на час завоювання, колонізації чи
встановлення сучасних державних кордонів,
і які незалежно від свого правового статусу
зберігають деякі або всі свої власні
економічні, культурні та політичні
інститути". При цьому зазначено, що
термін "народи" не можна розглядати як
підставу для надання корінним та
племінним народам прав, що їх передбачає
статус народу за МП. Проте МП не
заперечує права корінних народів на
“внутрішнє" самовизначення”, тобто
право на різні форми автономії, й у
міжнародній доктрині ця ідея набуває дедалі
більшого поширення. Відповідно до
Конвенції МОП № 169 де-ви мають сприяти
якнайповнішому здійсненню соціальних,
культурних, економічних прав цих народів,
поважати їхню самобутність, традиції,
звичаї та інститути.
Отже, національні меншини і корінні
народи не мають статусу суб’єктів МП,
однак сучасні тенденції МП все більше
рухаються в напрямку надання таким
групам осіб особливого статусу, що полягає
у наданні їм спеціальних прав та захист їх
культурного розвитку.
16. Дипломатичний захист в
міжнародному праві. Проект Комісії
міжнародного права щодо
дипломатичного захисту 2006 р.
Дипломатичний захист – дипломатична
процедура, за допомогою якої держава
захищає права своїх громадян у випадку їх
порушення міжнародно-протиправним
діянням іншої держави, в якій вони не
змогли добитися поновлення своїх прав,
вичерпавши місцеві засоби юридичного
захисту (лукашук). Інститут
дипломатичного захисту є
загальновизнаним, що підтверджується як
міжнародно-правовими нормами так і суд.
практикою. Цей інститут закріплений в
багатьох двосторонніх договорах д-в, а
також в багатосторонніх міжнародних
документах (Віденській конвенції про
дипломатичні зносини1961 р. (ст.3),
Віденській конвенції про консульські
зносини 1963 р. (ст. 5 ). Є 4 вимоги
законності дип.з-ту:
1. дип захист не має буи втруч у внутр
компетенцію д-ви перебування
2. дарж що захищ має пресвідчитися, що
вичерпані можливі способи захисту
3. тільки громадянам чи органам
аккредитуючої держави (не апатриди,
біпатриди, - лише у виключних ситуаціях)
- genuine link-
4. тільки акредитуюча держава визначає,
чи вживати заходи захисту перед владою
країни перебування, та їх обсяг і форму -
це не обов’язок (Barcelona Traction)
У 2006 р. Комісією між- народного права
ООН було розроблено Проект статей щодо
дипломатичного захисту:
· держава сама вирішує, у яких
випадках здійснювати дип зах своїх
громадян і юридичних осіб, а в яких – ні.
· має право здійснювати дип зах навіть
у разі відсутності звернення до неї
постраждалих осіб із проханням про
захист. Водночас вона може таке про-
хання проігнорувати, вважаючи, що
 здійснення дип зах у цьому випадку не
відповідало б її інтересам.
· включено положення, назване
«Рекомендована практика» (ст. 19) - д-ва
має, зокрема, належним чином розглядати
можливість здійснення дип зах, особливо
в разі заподіяння її громадянину або
юридичній особі значної шкоди.
· дип зах може здійсню- вати тільки
держава громадянства фізичної особи або,
якщо йдеться про юридичну особу, тільки
держава її національності. Якщо держава
спробує здійснити дипломатичний захист
щодо фізичної особи, яка не має стійкого
правового зв’язку з нею у вигляді гром-
ва, або щодо юр особи – у вигляді
національності цієї держави, то інша
держава або суд матимуть усі підстави
відмовити у вимогах, не розглядаючи їх
по суті.
· Проект передбачає мож-ть здійснення
дипломатичного захисту державою у
певних випадках щодо осіб без
громадянства та біженців, які законно і
зазвичай про- живають у цій державі.
Укладаючи Проект статей про
дипломатичний захист, Комісія
міжнародного права зосередила свою увагу
на корпораціях. Основним правилом тут є
те, що корпорація повинна захищатися
державою національності корпорації, а не
державою громадянства або національності
її акціонерів. У Проекті юридичні особи
позначаються терміном «корпорація».
Стаття 9 Проекту статей про дипломатичний
захист зазначає: «Для цілей дипломатичного
захисту корпорації держава національності
корпорації означає державу, за правом якої
ця корпорація була заснована».
17. Принцип невисилання (non-re-
foulement).
Принцип невисилання— право людини
не зазнавати примус, повернення чи
вислання у ситуації, яка може поставити під
загрозу її життя або свободу. Це право є
одним з основних елементів притулку, без
якого останній втрачає свій сенс. Даний
принцип спочатку був сформований у
Конвенції про статус біженців 1951. Він
також гарантується ст. 45 Женевської
конвенції про захист цивільного населення
під час війни 1949; ст. З Конвенції проти
катувань та інших жорстоких, нелюдських
або таких, що принижують гідність, видів
поводження і покарання 1984.
ООН визнала наявність зв'язку між
принципом non refoulement і захистом прав
людини. В ст. 8 Декларації про захист усіх
осіб від насильницьких зникнень 1992
зазначається, що жодна держава не повинна
висилати, повертати чи видавати будь-яку
особу іншій державі, якщо існують серйозні
підстави вважати, що цій особі загрожує
небезпека стати жертвою насильницького
зникнення .
Україна, дотримуючись своїх
міжнародних зобов'язань щодо захисту прав
людини і виходячи з принципів Конституції
України, передбачила у ст. З Закону «Про
біженців» (2011) заборону вислання біженця
або його примус, повернення до держави, з
якої він прибув та де його життю або
свободі загрожує небезпека.
18. Законодавство України щодо
громадянства, іноземців, біженців,
притулку та дипломатичного захисту.
ЗУ « Про громадянство» 2001 р. Ст. 2
визначає принципи законодавства України
про громадянство: принцип єдиного
громадянства; запобігання виникненню
випадків безгромадянства; неможливості
позбавлення громадянина України
громадянства України; визнання права
громадянина України на зміну
громадянства; неможливості автоматичного
набуття громадянства України іноземцем
чи особою без громадянства внаслідок
укладення шлюбу з громадянином
України ;рівності перед законом громадян
України незалежно від підстав, порядку і
моменту набуття ними громадянства
України; збереження громадянства
України незалежно від місця
проживання громадянина України.
Ст.6 підстави набуття громадянства -
громадянство України набувається: за
народженням; за територіальним
походженням; внаслідок прийняття до
громадянства; внаслідок поновлення у
громадянстві; внаслідок усиновлення;
внаслідок встановлення над дитиною опіки
чи піклування, влаштування дитини в
дитячий заклад чи заклад охорони здоров'я
ЗУ «Про правовий статус іноземців та
осіб без громадянства» 2011 р. Іноземці
мають ті ж права і свободи та виконують ті
ж обов’язки, що і громадяни України, якщо
інше не передбачено Конституцією, іншими
законами України, а також міжнародними
договорами України. Іноземці є рівними
перед законом незалежно від походження,
соціального і майнового стану, расової та
національної належності, статі, мови,
ставлення до релігії, роду і характеру занять,
інших обставин.
Відповідно до Закону України «Про
біженців та осіб, які потребують
додаткового або тимчасового захисту» від
8 липня 2011 року, іноземцям може бути
надано статус біженця та осіб, які
потребують додаткового або тимчасового
захисту.
Щодо дипломатичного захисту - була продиктована бажанням Нотебома
Конституція України закріплює в ст.25ч. 3:
«Україна гарантує піклування та захист
своїм громадянам, які перебувають за її
межами». ЗУ «Про засади внутрішньої і
зовнішньої політики» в ст. 2, як один з
принципів на яких ґрунтується зовнішня
політика України зазначається:
«застосування міжнародних санкцій,
контрзаходів та заходів дипломатичного
захисту відповідно до міжнародного права у
випадках міжнародних протиправних діянь,
які завдають шкоди Україні, її громадянам і
юридичним особам».
19. Принцип ефективного
громадянства в справі Ноттебома
(Міжнародний Суд ООН, Ліхтенштейн
проти Гватемали, 1951 – 1955 р.).
У справі (МС ООН 1955) Ліхтенштейн
звернувся з поданням проти Гватемали
вимагаючи відшкодування за заходи вжиті
нею проти особи та власності Нотебома
(народ в Нім,отрим гром Ліхтенштейну
шляхом натуралізацї), на що Гватемала
заперечила право Ліхтенштейну звертатися
щодо захисту Нотебома і поставила під
питання його громадянство. Суд визначив,
що пит чи держ має право здійсн міжнар
захист залежить не від права Ліхтенштейну,
а за нормами мп щодо громадянства, де
відповідно до міжнар практики має бути
реальне та ефективне гро-во, що базувалося
на тісних фактичних зв’язках між особою та
державою. Визначаючи такі тісні зв’язки
бралися до уваги різні фактори, в т ч
переважне м-це проживання, наявність
бізнесу, сім зв’язки.
У зв’язку з цим Суд вказав на те, що
основні факти вказували на те що Нотебом
завжди зберігати свої зв’язки з Німеччиною,
а з іншого боку він на протязі 34 років він
постійно проживав Гватемалі де здійснював
комерційну дія-ть. Натуралізація була
надана йому без нарахуванні концепції
громадянства в міжнародних відносинах і
змінити статус громадянина держави яка
перебуває війні на статус громадянина
нейтральної держави, єдиною метою чого
було отримання захисту Ліхтенштейну. МС
ООН вирішив, що Гватемала не була
зобав’язана вмщнавати це громадянства, а
Ліхтенштейнне мав права поширювати свій
захист на Нотебома, і позов був відхилений.
20. Право громадян на консульську
допомогу в справі братів Ла Гранд
(Міжнародний Суд ООН, Німеччина
проти США, 1999 – 2001 р.).
 В даній справі йшлося про порушення
Віденської конвенції про консульські
зносини 1963 р в результаті
неповідомлення консула про
кримінальний процес над його
громадянами.
Розглядаючи справу Ла Гранд МС ООН
зробив надзвичайно важливий висновок про
права особи, встановлених міжнародними
договорами. Суть пред'явлених Німеччиною
до США вимог зводилася до наступного:
брати Ла Гранд, гром-ни Німеччини, були
засуджені до смертної кари в Арізоні за
скоєння низки тяжких злочинів. Німеччина
дізналася про обставини справи лише через
вісім років, хоча згідно з ВК 1963 року
влада США повинна була сповістити
Німеччину про цю справу під час арешту з
метою надання братам Ла Гранд юридичної
допомоги від німецького консульства.
Спроби Німеччини підняти питання про
недотримання Конвенції не увінчалися
успіхом. США послалися на доктрину «pro-
cedural default» - «порушення термінів
процесуальних дій».
У підсумку перший з братів Ла Гранд
був страчений в 1999 р, а за день до страти
другого брата Німеччина, вичерпавши всі
спроби врегулювання питання по
дипломатичних каналах, порушила в
Міжнародному Суді ООН справу про
недотримання США Віденської конвенції
про консульські зносини.
У рішенні у даній справі Міжнародний
Суд ООН підтвердив, що певними
міжнародними договорами між державами
створюються не тільки права і обов'язки
для останніх, а й індивідуальні права
приватних фізичних осіб. Було
підтверджено, що громадяни мають право
на консульську допомогу під час
перебування в іноземній державі.
Німеччина домагалася отримання від
США запевнень і гарантій щодо способів
дотримання Конвенції в майбутньому. США
стверджували, що надання таких запевнень
або гарантій виходить за рамки Конвенції і
що Суд не має права їх вимагати. Право
Німеччини обмежується отриманням
вибачень. Крім того, будь-які запевнення чи
гарантії не вважаються доцільними з
урахуванням серйозних заходів, прийнятих
США з метою забезпечення того, щоб в
майбутньому федеральні посадові особи і
посадові особи штатів дотримувалися
положення Конвенції. Суд визначив, що
вибачення недостатньо в будь-якому
випадку, коли іноземний громадянин був
"підданий триманню під вартою протягом
тривалого часу або засуджений до суворого
покарання" без належного консульського
повідомлення.
У цій справі Суд вирішив, що його
власні тимчасові судові накази були
обов'язковими і права, містяться в конвенції,
не могли бути відхилені порушенням
внутрішньодержавного процесу
21. Правомірність надання
дипломатичного притулку в справі про
притулок (Міжнародний Суд ООН,
Колумбія проти Перу, 1950 р.).
Підставою для справи про притулок
стало надання 1949р. послом Колумбії
притулку керівнику політичної партії Перу
Віктору де ля Торе. В Перу проти де ля Торе
була порушена судова справа. А після того
як йому був наданий притулок посол
Колумбії звернувся до Перу з проханням
про надання де ля Торе права покинути
країну оскільки його звинувачують вчинені
політичного злочину. Перу відхилила
прохання заявивши що де ля Торе чинив
кримінальний злочин і не має права на
притулок
Колумбія посилалася на Боліварську
угоду 1911 року про екстрадицію, Гаванську
конвенцію 1928 року про притулок, та
конвенцію Монтевідео 1933р. про
політичний притулок і стверджувала що
Колімбія була правомочна кваліфікувати
характер цього злочину з метою надання
притулку. Суд висловив думку що умови
для надання е ля Торе притулку відповідно
до діючих договорів не були виконані
Колумбією. Інтерпретуючи положення
Гаванської конвенції, притулок не може
бути перешкодою для судового розгляду що
був розпочатий правоохоронними органами
що діють відповідно до закону.
Суд зазначив що відповідно до діючих
договорів одностороння кваліфікація є
неможливою діє на підставі норм, що
стосуються екстрадиції неможливо зробити
висновки щодо дипломатичного притулку.
У випадку екстрадиції біженець знаходиться
на території держави притулку, і якщо йому
надано притулок, то таке рішення не
порушує суверенітет держави в яких
вчинено злочин. Проте у випадку
дипломатичного притулку біженець
знаходиться на території держави в якій він
вчинив злочин а таке рішення про надання
притулку порушує суверенітет
територіальної держави, і неправомірно
звільняє злочинця від юрисдикції цієї
держави.
Посилання на Гаванську конвенцію було
відхилено так як вона не містила посилання
на право на односторонню кваліфікацію, а
конвенція Монтевідео не був
ратиратифікована Перу. Суд визнав що
недостатньо бути обвинуваченим у вчиненні
політичного злочину для того щоб отримати
право на притулок і міжнародне право не
передбачає притоку від дії правосуддя
Суд визнав що Колумбія не має права в
односторонньому порядку кваліфікувати
злочин, а уряд Перу не зобов’язаний
дозволяти біженцям покинути країну. З
іншого боку суд відхилив ствердження
паПеруру про те, що де ля Торе
звинувачується в кримінальному злочині
оскільки єдином пунктом обвинуваченням
проти нього було збройне повстання.
22. Особливості громадянства в
державах ЄС
Маастрихтський договір 1992 р.
запровадив інститут громадянства Союзу.
Як випливає із змісту ст. 2 Договору про
Європейський Союз, воно запроваджене як
засіб захисту прав та інтересів громадян
держав-членів.
Громадянство Європейського
Союзу (англ. Citizenship of the Union) —
визначається наявністю громадянства однієї
з його країн-членів. Іншими словами, будь-
який громадянин держави Європейського
Союзу вважається громадянином Союзу.
Окрім прав та обов'язків, визначених в
Договорі про створення Європейської
Спільноти, громадянство Союзу означає
чотири спеціальних права:
· свобода пересування та проживання
будь-де на території держав Союзу;
· право голосувати та висувати свою
кандидатуру на виборах до місцевих
органів управління та до Європейського
Парламенту в країні проживання;
· дипломатичний і консульський захист
з боку органів будь-якої держави ЄС в
третій країні, де немає представництва
рідної країни громадянина ЄС;
· Громадяни ЄС мають комплекс прав
на звернення до органів Європейського
співтовариства (ст. 20). По-перше, кожен
громадянин має право звертатися до
Європейського Парламенту з питань, що
його безпосередньо стосуються. По-
друге, гарантується право подання скарги
до Омбудсмена на порушення в
діяльності інститутів чи органів
Європейського співтовариства. По-третє,
громадяни ЄС мають право звертатися до
будь-якого інституту Співтовариства
будь-якою із 24 офіційних мов Союзу і
отримати відповідь такою ж мовою.
Запровадження поняття «громадянин
ЄС», звісно, не означає скасування
національного громадянства. Воно
доповнює його і дозволяє людині краще
усвідомити свою приналежність до
Європейського Союзу. У ст. 17 Римського
договору зазначається, що громадянство
Союзу доповнює, але не замінює
національне громадянство.
23. Рішення ЄСПЛ у справі Сьорінг
проти Сполученого Королівства
Судове рішення від 7 липня 1989 року
Обставини справи: Заявник, п. Йєнс
Сорінґ - громадянин Німеччини. В 11 років
переїхав у Сполучені Штати Америки. 30
березня 1985 року, коли йому було 18 років,
він здійснив вбивство батьків своєї дівчини
в своєму будинку в окрузі Бедфорд, штат
Вірджинія, після чого співучасники
сховалися, але були затримані в Англії. З
квітня 1986 г. він знаходиться під вартою у
Сполучених Королівствах.
1 серпня 1986 року Уряд Сполучених
Штатів Америки звернувся з вимогою
екстрадиції заявника та пані Гейсом, згідно
з умовами Договору 1972 року між
Сполученими Штатами та Сполученим
Королівством про екстрадицію Труднощі з
екстрадією виникли в зв'язку з тим, що
Йенсу в США загрожувала смертна кара, а в
Англії ця міра покарання була скасована.
Також видачі п. Сорінга вимагала й
ФРН. Уряд Сполученого Королівства
поінформував Федеративну Республіку
Німеччини про те, що Сполучені Штати
раніше «подали прохання, яке
підтверджується доказами, достатніми для
порушення справи проти заявника, щодо
екстрадиції п. Сорінґа».
1 чераня 1987 г. атторней штату
Вірджинія по округу Бедфорд, в обов'язки
якого входило підтримати обвинувачення
проти Серінга, повідомив, що у випадку,
якщо пан Серінг буде визнаний винним,
судді буде зроблено подання від імені
Сполученого Королівства про те,
щоСполучене Королівство бажало б, щоб
смертний вирок не був винесений або щоб
не був приведений у виконання. Однак
прокурор штату підтвердив свій намір
добитися смертного вироку у справі пана
Сорінга.
16 червня 1987 г. в Магістратському суді
в Лондоні відбулося розслідування у справі
про екстрадицію. Суд вирішив, що має
достатньо підстав для його екстрадиції
В скарзі, поданій г-номом Серингу до
Комісії від 8 червня 1988 року, він
стверджував, що порушена стаття 3
Конвенції, а також 6 і 13 (Суд не визнав, що
було порушення 6 і 13, тому їх не
розглядаємо).
Стверджуване порушення статті 3
випливає з того, що заявник наражається на
так званий феномен камери смертників. Для
кожного обвинуваченого до смертної кари
неминучі певні проміжки часу між
винесенням приговору та приведенням його
в виконання і відповідним станом тяжкої
стресової ситуації в умовах строгої ізоляції
режиму.
Рішення Суду: Навіть визнаючи, що
смертна кара сама по собі не є незаконною в
Сполучених Штатах, Суд ухвалив рішення
про те, що перебування автора заяви в
“коридорі смерті” порушить його права
згідно зі статтею 3, за що Сполучене
Королівство нестиме відповідальність згідно
Конвенції.
24. Інститут екстрадиції в
міжнародному праві
Екстрадиція - це видача або передача
злочинців державою, на території якої вони
перебувають, іншій державі (на її вимогу)
для притягнення їх до кримінальної
відповідальності або для виконання
обвинувального судового вироку, який
набув чинності.
Види екстрадиції:
- видача особи для притягнення її до
кримінальної відповідальності;
- видача особи для приведення судового
вироку до виконання - полягає у передачі
особи, яка засуджена іноземним судом і
переховується від відбуття покарання, але
затримана на території іншої держави;
- видача на певний термін (наприклад,
для розгляду справи в суді, в якій
співучасниками є громадяни різних держав).
Екстрадиція є суверенним правом
кожної держави. Обов'язок екстрадиції
виникає лише на підставі взятих державою
на себе міжнародних зобов'язань.
Вимогу про видачу особи може
пред'явити держава:
- громадянином якої є злочинець;
- на території якої вчинено злочин;
- якій завдано шкоду злочином.
Принципи, згідно з якими має
здійснюватись екстрадиція:
- злочин передбачений у міжнародному
договорі про видачу;
- принцип подвійної злочинності (злочин
є караним як за законом держави, що
вимагає видачі, так і за законом держави, до
якої звернено вимогу);
- покарання тільки за той злочин, який
був юридичною підставою видачі.
Конвенцією 1957 р. також встановлено
умови, при яких видача не здійснюється,
зокрема:
1) договірна держава має право
відмовити у видачі власних громадян (ст. в);
2) запитувана держава може відмовити у
видачі відповідної особи за
правопорушення, яке за її законодавством
вважається вчиненим повністю або частково
на її території (ст. 7);
3) відмовити у видачі відповідної особи,
якщо компетентні органи цієї держави
переслідують її у зв'язку із
правопорушенням, за яке вимагається
видача (ст. 8);
4) якщо компетентні органи запитуваної
держави проголосили остаточне рішення
щодо відповідної особи у зв'язку з
правопорушенням, за яке вимагається
видача (ст. 9);
5) якщо відповідна особа, згідно із
законодавством запитуючої або запитуваної
держави, не підлягає переслідуванню чи
покаранню у зв'язку із закінченням строку
давності (ст. 10);
6) якщо правопорушення, за яке
вимагається видача, карається смертною
карою за законодавством запитуючої
держави і якщо законодавство запитуваної
держави не передбачає смертної кари за таке
саме правопорушення або вона, як правило,
не виконується, та у видачі може бути
відмовлено, якщо запитуюча держава не
надасть запитуваній державі достатніх
гарантій того, що смертний вирок не буде
звернуто до виконання (ст. 11).
25. Двосторонні та багатосторонні
договори щодо екстрадиції
Джерелами правового регулювання
екстрадиції є як багатосторонні, так і
двосторонні договори. Зокрема,
Європейська конвенція про видачу
правопорушників 1957 p., Додатковий
протокол 1975 р. та Другий додатковий
протокол 1978 р. до Конвенції 1957 р.
(підписані в межах Ради Європи), Конвенція
про правову допомогу і правові відносини в
цивільних, сімейних та кримінальних
справах 1993 р. (підписана в межах СНД),
учасником яких є й Україна166.
Європейська конвенція про видачу
правопорушників 1957р. у ст. 1 зазначає, що
держави-учасниці зобов'язуються видавати
одна одній усіх осіб, які переслідуються
компетентними органами запитуючої
держави за вчинення правопорушення або
які розшукуються зазначеними органами з
метою виконання вироку чи постанови про
утримання під вартою. Конвенція не містить
конкретних видів злочинів, у зв'язку з
вчиненням яких здійснюється видача, як
критерій використовується вид покарання за
вчинене правопорушення - видача
здійснюється у зв'язку з правопорушеннями,
які караються за законами запитуючої
держави та запитуваної держави
позбавленням волі або згідно з постановою
про утримання під вартою на максимальний
термін не менше одного року чи суворим
покаранням. Якщо особа визнається винною
і вирок про ув'язнення або постанова про
утримання під вартою проголошується на
території запитуючої держави, термін
призначеного покарання має становити не
менше чотирьох місяців (ст. 2).
Конвенцією 1957 р. також встановлено
умови, при яких видача не здійснюється
(див пит. 25)
Конвенція про правову допомогу і
правові відносини в цивільних, сімейних та
кримінальних справах 1993р. визначила, що
договірні сторони зобов'язані на вимогу
одна одної видавати осіб, які перебувають
на їхній території, для притягнення цих осіб
до кримінальної відповідальності або для
виконання вироку. Видача особи для
притягнення її до кримінальної
відповідальності має місце у тому разі, коли
особа вчинила діяння, які за законами обох
сторін є караними і за вчинення яких
передбачається покарання у вигляді
позбавлення волі строком не менше одного
року. Видача особи для виконання вироку
провадиться в разі, коли ця особа вчинила
передбачене кримінальним законодавством
обох сторін діяння, за яке їй призначено
покарання у вигляді позбавлення волі
строком на шість місяців і більше.
Видача не провадиться у разі, якщо:
особа є громадянином сторони, від якої
вимагається видача; на момент одержання
вимоги кримінальне переслідування згідно
із законодавством сторони, від якої
вимагається видача, не може бути
порушено, або вирок не може бути
звернений до виконання внаслідок
закінчення строку давності або на іншій
законній підставі щодо особи, яку
вимагають видати, на території сторони, від
якої вимагається видача, за той самий
злочин було винесено вирок або постанову
про закриття провадження у справі, що
набрали законної сили, і злочин відповідно
до законодавства тієї чи іншої із сторін
переслідується в порядку приватного
обвинувачення (за заявою потерпілого).
Особливим юридичним інструментом,
який скасував формальну процедуру
екстрадиції в межах держав - членів
Європейського Союзу, стало Рамкове
рішення Європейської ради від 13 червня
2002р. "Про Європейський ордер на арешт
та процедури передачі осіб між
державами-членами".
Європейський ордер на арешт - це
судове рішення, видане державою-членом із
метою арешту та видачі іншою державою-
членом розшукуваної особи в цілях
проведення кримінального обвинувачення
або виконання тюремного вироку або наказу
про тримання під вартою. Відповідно до
зразка ордера, наведеного в тексті
Рамкового рішення, ордер - це простий
документ, що містить ім'я та громадянство
розшукуваної особи, підтвердження
наявності чинного рішення суду проти цієї
особи, природу та правову кваліфікацію
злочину, його опис та відповідні покарання,
що мають бути застосовані, а також
інформацію про судовий орган, що видав
ордер.
Головна ціль європейського ордера - це
заміна тривалих процедур екстрадиції на
більш просту й ефективну систему передачі
осіб, які вчинили злочин, між державами -
членами Європейського Союзу.
Двосторонній рівень правового
регулювання екстрадиції відображений у
договорах, які укладені між двома різними
державами. Наприклад, Договір між
Україною і Туркменістаном про передачу
осіб, засуджених до позбавлення волі, для
подальшого відбування покарання від 23
травня 2005 р., Договір між Україною та
Арабською Республікою Єгипет про видачу
правопорушників від 10 жовтня 2004 р.,
Договір між Україною та Республіка Панама
про видачу правопорушників від 4 дозволу відповідних органів державної
листопада 2003 р. та ін. влади.
Незважаючи на відсутність чітких
26. Питання нелегальних мігрантів в критеріїв, нелегальну міграцію можна
МП віднести до злочинів міжнародного
Світова спільнота не виробила поки що характеру, які посягають на нормальне
єдиних підходів до рішення проблем здійснення міжнародних відно- сини.
нелегальної міграції. Сучасний стан речей – Переміщення нелегалів створюють загрозу
це швидше реакція на негативне явище, ніж національній безпеці, посягають на
продумана політика боротьби з нелегальною нормаль- не функціонування економіки та
міграцією. Велика роль при цьому криміногенну ситуацію в країні тощо, тому
відводиться самим державам, боротьба з цим явищем повинна
двосторонньому та регіональному здійснюватися на засадах взаємності і
співробітництву. співробітництва.
За своєю природою нелегальна міграція Транснаціональний характер злочину не
схожа на інші протиправні дії, кодифіковані викликає сумнівів насамперед через те, що
на- ціональним законодавством. Процес час- тина протиправних дій вчинюється на
переміщення нелегального мігранта території однієї держави, інша – на території
включає протиправні дії, які безпосередньо суміжної
криміналізуються як злочин, та дії, які його Нелегальна міграція – об’єкт
супроводжують чи виступають міжнародного права. Її існування зумовлює
самостійними складами злочину. Так, поведінку суб’єкта міжнародного права –
незаконний в’їзд включає перетин держави. Ця поведінка здійснюється в двох
державного кордону, незаконну імміграцію і площинах: у взаємодії з іншими державами
може супроводжуватися фальсифікацією для забезпечення ефективності боротьби з
документів, нелегальним бізнесом тощо. Ще нелегальною міграцією та дотримання
одна категорія протиправних дій – злочини, міжнародних зобов’язань у межах
які сприяють чи “паразитують” на державної території щодо попередження та
нелегальній міграції: контрабанда людей, запобігання нелегальній міграції. Боротьба з
контрабанда товарів з використан- ням нелегальною міграцією здійснюється
нелегальних мігрантів (напр. наркотиків, шляхом імплементації міжнародних
зброї тощо), торгівля людьми, експлуатація стандартів (незалежно від джерела
праці нелегальних мігрантів тощо походження: універсальних, регіональних
Нелегальні мігранти - це ті, що чи двосторонніх) у національне
покинувши країну постійного проживання, законодавство. Саме держава в особі
проникли на територію іншої держави без інституцій, які виконують її прерогативи,
офіційного дозволу, тобто без візи на в’їзд встановлює відповідний режим, визначає
до неї. засоби та способи його досягнення.
Незаконне проникнення іноземця до Нормативно-правове регулювання
країни завжди вважається процесів нелегальної міграції на
правопорушенням. Об’єктивна сторона універсальному рівні було здійснено
даного правопорушення виражається у шляхом прийняття резолюцією 55/25
неконтрольованому перетинанні державного Генеральної Асамблеї від 15.11.2000 р.
кордону, тобто поза пунктами пропуску, а Конвенції Організації Об’єднаних Націй
також у пунктах пропуску через державний проти транснаціональної організо- ваної
кордон без установлених документів або злочинності та протоколів, що її
доповнюють. Зазначена Конвенція під-
писана від імені України у м. Палермо 12
грудня 2000 р.
Універсальні правові норми Конвенції,
створені для регулювання процесів
нелегаль- ної міграції, є в Протоколі проти
незаконного ввозу мігрантів по суші, морю і
повітрю. Протокол підписаний від імені
України в м. Нью-Йорку 15 листопада 2001
р. Держави- учасниці цього Протоколу
заявляють, що для вжиття ефективних
заходів щодо поперед- ження незаконного
ввозу мігрантів по суші, морю і повітрю,
боротьби з ним необхідний всеосяжний
міжнародний підхід, у тому числі співпраця;
обмін інформацією й інші відпо- відні
заходи. Окремий розділ Протоколу
встановлює заходи протидії незаконному
ввезенню мігрантів по морю. Його можна
визначити як організаційний, оскільки
Державами- учасницями розроблений
механізм припинення використання судна,
щодо якого є підо- зра щодо участі у
незаконному ввезенні мігрантів по морю
Існують й інші суттєво важливі
міжнародні документи, які стосуються
проблем нелегальної міграції та статусу
нелегальних мігрантів. Як зазначив
Генеральний Секретар ООН у своїй доповіді
щодо засобів боротьби з контрабандним
перевезенням іноземців, велике значення
для проблеми нелегальної міграції мають
Конвенція ООН про захист прав
працівників-мігрантів і членів їхніх сімей
1990 р., Конвенція ООН про права дитини,
Конвенція ООН про статус біженців 1951
р.
Підбиваючи підсумки, слід зазначити,
що нелегальна міграція стосується території
як мінімум двох держав, вона є об’єктом
міжнародного права, оскільки для її
попередження і запобігання необхідна
взаємодія суб’єктів міжнародного права.
Нелегальна міграція — злочин
міжнародного характеру, який посягає на
нормальне функціонування міжнародних
відносин, оскільки переміщення нелегалів
створює загрозу національній безпеці,
посягає на функціонування економіки та
криміногенну ситуацію в країні тощо. Тому
взаємодія держав у боротьбі з нелегальною
міграцією зумовлена повагою до
державного суверенітету і наслідків, які
випливають з нього, дотриманням
міжнародних договорів, міжнародно-
правовою відповідальністю тощо.
Співробітництво держав у боротьбі з
нелегальною міграцією у межах
міжнародних організацій здійснюється як на
універсальному, так і на регіональному
рівнях. У ньому чітко відслідковуються дві
тенденції: відмежування нелегальної
міграції від інших схожих чи споріднених
явищ з метою створення міжнародно-
правового режиму лише для тих категорій
осіб, які потребують захисту та взаємодія у
боротьбі безпосередньо з протиправ- ним
явищем чи його негативними наслідками.
27. Міжнародна організація праці:
структура і функції
Міжнародна організація
праці (International Labour Organization) —
це спеціалізована установа Ліги Націй, а
після Другої світової війни — Організації
Об'єднаних націй (ООН), що була заснована
у 1919 р. урядами різних країн для
підтримки міжнародного співробітництва у
справі забезпечення миру в усьому світі й
зменшення соціальної несправедливості за
рахунок покращення умов праці.
Функції:
1)розробка правових документів у сфері
міжнародного регулювання соц.-трудових
відносин
2)регулювання соц.-трудових відносин
на міжнародному рівні
3)захист прав працівників
4)сприяння підвищення кваліфікації
працівників
5)дослідження та обмін інформацією з
питань праці
 Цілі: забезпечення повної зайнятсті та
росту рівня життя, заохочення економічних
та соц.програм, захист прав людини,
охорона життя та здоров” робітників,
заохочення співробітництва між
підприємцями та робітниками, забезпечення
миру через соц. справедливісті
Структура організації складається з
таких компонентів: Міжнародна
конференція праці, Адміністративна рада,
Міжнародне бюро праці. Структура й увесь
механізм функціонування МОП виходять з
принципу трипартизму, який є наріжним
каменем діяльності організації. Трипартизм
означає конструктивну взаємодію
контрагентів виробничого процесу
(робітників і підприємців, роботодавців) за
участю держави. Історичний досвід довів,
що регулювання соціально-трудових
відносин за участю трьох зазначених сторін
є найефективнішим.
Конференція скликається у разі
необхідності, але не рідше, ніж один раз на
рік. Вона визначає загальну політику,
встановлює мінімальні трудові норми і
рівень соціального захисту, приймаючи
конвенції й рекомендації, затверджує
програми і бюджет організації. Делегації
країн-членів включають по 4 представника:
два — від уряду і по одному від підприємців
і робітників. Кожного делегата можуть
супроводжувати радники (не більш ніж два
по кожному з пунктів порядку денного
сесії). Кожний делегат має право голосувати
індивідуально з усіх питань, що
розглядаються Конференцією.При
голосуванні, як правило, питання
вирішуються простою більшістю. Більшістю
у дві третини вирішуються питання,
спеціально визначені в Статуті.
МОП може також скликати такі
регіональні конференції і створювати такі
регіональні установи, які вона визнає
необхідними для сприяння здійсненню цілей
і завдань організації.
У період між щорічними Конференціями
роботою МОП керує Адміністративна рада,
яка обирається на три роки. Принцип
трипартизму і тут продиктував досить
складну процедуру призначення її членів.
Усього їх обирається 56: 28 представників
урядів, 14 представників підприємців і 14
представників трудящих.
Міжнародне бюро праці очолює
Генеральний директор. Він призначається
Адміністративною радою і несе перед нею
відповідальність за ефективну роботу бюро і
за виконання доручень, які можуть бути дані
радою.
Функції бюро включають збирання і
поширення відомостей з усіх питань, що
стосуються міжнародного регулювання
умов праці і становища трудящих, і,
зокрема, вивчення питань, які мають бути
передані на розгляд Конференції з метою
прийняття міжнародних конвенцій, а також
проведення різних соціальних обстежень за
дорученням Конференції або
Адміністративної ради.
Бюро готує документацію з різних
питань порядку денного сесій Конференції;
надає допомогу урядам у розробці законів і
правил на основі рішень Конференції;
виконує обов'язки з нагляду за виконанням
конвенцій; редагує та видає публікації з
питань промисловості і праці, а також
виконує інші доручення Конференції та
Адміністративної ради.
28. Характер джерел міжнародного
трудового права
Міжнародно-правове регулювання праці
і трудових відносин здійснюються
способами та засобами, які відомі сучасному
міжнародному праву згідно з його засадами
та принципами. Правові форми, у яких
втілюються рішення міжнародних
організацій, регіональних об'єднань та
взаємні домовленості держав є
різноманітними і залежать від джерел та
порядку їх прийняття, сфери регульованих
ними відносин та деяких інших чинників.
Вибір певної форми, у якій здійснюється
міжнародно-правове регулювання праці та
трудових відносин визначає юридичну силу
міжнародних документів, а відповідно, й
можливість та обов'язковість їх
застосування і юридичну ефективність.
Основними джерелами міжнародно-
правового регулювання праці та трудових
відносин є, безперечно, акти ООН, МОП,
правові акти регіональних об'єднань держав
та міжнародні договори з питань праці, які
укладаються між суверенними державами.
Одні з цих документів за своїм характером
та змістом є міжнародними договорами, а
це означає, що норми таких документів
щодо сторін, які є учасниками
домовленостей, породжують відповідні
юридичні зобов'язання і передбачають
контроль та нагляд за їх застосуванням. Інші
документи у цій сфері можуть і не мати
договірних ознак, а тому положення їх не
містять міжнародних зобов'язань для
держав, а носять лише програмний характер.
Міжнародні документи з питань праці та
трудових відносин договірного характеру за
предметом та об'єктом правового
регулювання можна розмежувати на
констатуючі та регулятивні. До перших
належать багатосторонні договори, які
укладаються між державами з метою
утворення міжнародних організацій,
завдання та функції яких пов'язані з
вирішенням питань праці. Як правило, такі
договори визначають цілі, керівні принципи
та завдання таких організацій, їх структуру
та порядок формування керівних органів,
форми участі та членства держав, права та
обов'язки їх членів, функції та
повноваження організації загалом та її
структурних одиниць, процедуру діяльності
тощо. Такими документами є Статут
Міжнародної організації праці, окремі
положення Статуту ООН та статутні
документи деяких інших міжнародних
організацій.
Друга група містить міжнародні
договори з конкретних питань праці та
трудових відносин, які можуть укладатись
як в рамках міжнародних організацій та
регіональних об'єднань держав, так і між
окремими державами на дво- та
багатосторонній основах. Угоди з питань
праці, що укладаються міжнародними
організаціями та регіональними
об'єднаннями держав, переважно є
багатосторонніми, хоча можуть бути і
двосторонніми.
Важливим документом, що належить до
системи джерел міжнародного трудового
права вважається Загальна декларація прав
людини, схвалена Генеральною Асамблеєю
ООН 10 грудня 1948 р. у вигляді резолюції.
Важливими джерелами міжнародного
трудового права є також прийнята в рамках
ООН "Міжнародна конвенція про ліквідацію
всіх форм расової дискримінації" (1966 р.),.,
"Конвенція про ліквідацію усіх форм
дискримінації по відношенню до жінок"
(1979 р.), "Конвенція про права дитини"
(1989 р.),., "Міжнародна конвенція про
захист прав усіх трудящих-мігрантів та
членів їх сімей" (1990 р.).
Питома частка в системі джерел
міжнародного трудового права належить
документам, прийнятим в рамках МОП.
Нормотворча діяльність цієї організації
полягає, основним чином, у прийнятті
рішень, що мають форму конвенцій та
рекомендацій.
Регіональні європейські стандарти у
сфері праці сформовані, головним чином, на
основі "Європейської конвенції про захист
прав людини і основних свобод" (1950 р.) та
Європейської соціальної хартії (1961 р.,
переглянутої у травні 1996 р.).
Ще одним видом джерел міжнародного
трудового права вважаються двосторонні
договори з питань праці та трудових
відносин, які історично утвердилися у
системі норм міжнародно-правового
регулювання праці.
 Конвенция
29. Класифікація конвенцій моп «Относительно
Критерій Конвенції принудительно
обязательного
1. Восемь · Конвенция № 87 (1930 г.)
основоположных (Funda- «О свободе ассоциации
mental) конвенций - и защите права на
закреплены основные организацию» (1948
принципы правового г.),
регулирования труда. · Конвенция № 98
«Относительно
применения
принципов права на
организацию и
заключение
коллективных
договоров» (1949 г.)

Конвенция
«Об уп
принудительно
(1957 г.)
 Конвенция № 111 Конвенция
«Относительно «Относительно
дискриминации в вознаграждения
области труда и занятий» и женщин за тр
(1958 г.) ценности» (195
 Конвенция № 138 2.
«О Четыре руководящие Конвенция
минимальном возрасте
(приоритетные) (Governance инспекции труд
для приема на работу»
(Priority)) конвенции Конвенция
(1973 г.) политике в
занятости (№ 12
Конвенция
инспекции т
сельском хозя
129)
Конвенция
трехсторонних
консультациях
(международны
трудовые нормы
Конвенция № 182 «О
запрещении и
немедленных мерах по
искоренению наихудших
форм детского труда»
(1999 г.)

3. Остальные конвенции
называются техническими
(Technical).

30. Принципи і стандарти

міжнародного трудового права
Першу групу складають три основних
принципи трудового права:
 - свобода праці й зайнятості, заборона
примусової праці
- право на працю, захист від безробіття,
допомога в працевлаштуванні та
матеріальна підтримка безробітних
- рівноправність у праці й зайнятості,
заборона дискримінації в праці
Закріплення: конвенції № 29 "Про
примусову чи обов'язкову працю" (1930 p.),
№ 87 "Про свободу асоціації і захист права
на організацію" (1948 p.), № 98 "Про
застосування принципів права на
організацію та на ведення колективних
переговорів" (1949 p.), № 100 "Про рівну
винагороду чоловіків і жінок за працю
однакової цінності" (1951 p.), № 105 "Про
скасування примусової праці" (1957 р.), №
111 "Про дискримінацію в галузі праці і
занять" (1958 p.), № 138 "Про мінімальний
вік прийому на роботу" (1973 р.)
Друга група основних принципів
трудового права розкриває зміст тих
основних принципів трудового права, що
реалізуються за наявності трудових
відносин. До цієї групи належать такі
принципи:
— справедлива винагорода за виконану
роботу. Правове забезпечення здійснюється
нормами інститутів: а) оплата праці; б)
гарантії і компенсації;
- охорона праці. Правове забезпечення
цього принципу здійснюється нормами
таких інститутів: а) трудовий договір
(прийняття на роботу, переведення на іншу
роботу); б) охорона праці як загальний
інститут, і в тому числі як посилена охорона
праці жінок та молоді контроль за охороною
праці; в) норми матеріальної
відповідальності роботодавця за шкоду,
заподіяну працівникові в разі трудового
каліцтва;
- право на відпочинок. Правове
забезпечення цього принципу здійснюється
нормами таких інститутів: а) робочий час; б)
час відпочинку; в) поєднання роботи з
навчанням;
- захист трудових прав. Цей принцип
забезпечується нормами таких інститутів: а)
нагляд і контроль за додержанням трудового
законодавства; б) повноваження профспілок
і трудових колективів; в) трудові спори.
До третьої групи належать такі
принципи:
- безплатна професійна підготовка,
перепідготовка й підвищення кваліфікації.
Правове забезпечення цього принципу
здійснюється нормами таких інститутів: а)
працевлаштування і зайнятість населення; б)
трудовий договір; в) робочий час; г) оплата
праці й гарантійні виплати;
- виконання трудових обов'язків
сторонами трудового договору. Правове
забезпечення цього принципу здійснюється
нормами таких інститутів: а) трудова
дисципліна; б) трудовий договір
(дисциплінарні звільнення); в) матеріальна
відповідальність сторін трудового договору
за заподіяну шкоду; г) розгляд трудових
спорів.
31. Суверенітет держави і нації над
природними багатствами в межах її
території
Суверенітет держави над природними
ресурсами в межах її території- невід'ємне
право кожної держави розпоряджатися
власними природними ресурсами в
інтересах свого нац. розвитку та
благополуччя населення. Це право д-ви
поширюється на всі її багатства, природні
ресурси та екон. діяльність. Суверенітет над
п. р. є принципом сучасного міжнар. права,
що становить невід'ємний елемент права
націй на самовизначення. Він встановлений
і розвинений у ряді док-тів ГА ООН,
насамперед у резолюції «Постійний
суверенітет над природними ресурсами» від
14.XIІ 1962 та Хартії економічних прав і
обов'язків держав від 12.XIІ 1974, що
визнаються як доказ існування суверенітету
над п. р. у формі звичаєвої норми міжнар.
права загального характеру. Юрид. характер
резолюції ГА від 14.XIІ 1962 зумовлюється
тим, що її прийнято майже одностайно (крім
Франції), а також змістом положень її
преамбули та основного тексту. Так, у
преамбулі зазначено, що: статус П. с. над п.
р. — «основний елемент права на
самовизначення»; заходи щодо здійснення
суверенітету над п. р. мають грунтуватися
на визнанні невід'ємного права всіх держав
вільно розпоряджатися власними природ,
багатствами і ресурсами відповідно до своїх
нац. інтересів і поваги до екон. незалежності
держав; ніщо не може впливати на права та
обов'язки держав і урядів, які є
правонаступниками майна, набутого до
досягнення повного суверенітету кол.
країнами-колоніями; здійснення та
посилення невід'ємного суверенітету держав
над своїми природ, багатствами та
ресурсами зміцнює їх екон. незалежність.
Відповідно до ст. 1, спільної для
Міжнародного пакту про економічні,
соціальні та культурні права 1966 і
Міжнародного пакту про громадянські та
політичні права 1966, «усі народи для
досягнення своїх цілей можуть вільно
розпоряджатися своїми природними
багатствами і ресурсами без шкоди для
будь-яких зобов'язань, що випливають з
міжнародного співробітництва, заснованого
на принципі взаємної вигоди та
міжнародного права. Жоден народ ні в
якому разі не може бути позбавлений
засобів існування, що належать йому».
32. Поняття територіального
верховенства
Територіальне верховенство - її межах територіальне верховенство.
найважливіша властивість державного
суверенітету, що означає вищу, повну та
виключну владу держави на своїй території.
Територіальне верховенство є правом
держави здійснювати виключну
юрисдикцію щодо всіх осіб і предметів на
своїй території, а також право не допускати
на своїй території діяльності будь-якої іншої
держави або організації. Правда, у ряді
випадків держава має право здійснювати
свою юрисдикцію щодо осіб і дій,
виконаних поза межами своєї території.
Територіальне верховенство включає вищу
владу (imperium) і суверенне володіння
(dominium) (мається на увазі право
розпоряджуватися державною територією
і п ресурсами, включаючи передачу тієї чи
іншої частини іноземній державі).
Обсяг відповідальності держави за все,
що відбувається на її території
обумовлений, насамперед, тим, що вона
здійснює виняткову владу на своїй
території. При цьому, морські, повітряні і
космічні кораблі розглядаються в
міжнародному просторі як територія
держави їхнього прапора.
В той же час територіальний принцип
має і екстратериторіальний аспект, а саме -
влада держави поширюється на його
громадян на міжнародних територіях,
наприклад, в Антарктиці.
33. Поняття та види території за
міжнародним правом
Під територією в МП розуміється
простір з певним правовим режимом -
частина земної кулі (сухопутна, водна
території, надра, повітряний простір), а
також космічний простір і небесні тіла.
Правовий статус територій визначається
як нормами внутрішньодержавного права,
так і МП.
Види територій:
1. державна територія — це територія,
що належить певній державі, яка здійснює в
Державну територію утворюють:
а) сухопутна територія (вся суша,
розташована в межах кордонів цієї держави,
острова);
б) водна територія (всі водойми,
розташовані на сухопутної території і
частини вод морів і океанів, що примикають
до берегів);
в) повітряна територія (весь повітряний
простір, розташоване над сухопутною і
водною територіями);
г) надра (під сухопутної і водної
територіями). Умовної державної
територією прийнято вважати
морські, повітряні, космічні кораблі, що
знаходяться поза межами державної
території, а також трубопроводи, інші
споруди та обладнання в межах міжнародної
території (бурові установки, штучні острови
і т.п.).
2. територія з міжнародним
режимом — простір, що знаходиться за
межами державної території, що не
належать комусь одному, а знаходиться в
загальному користуванні всіх держав у
відповідності з міжнародним правом. Це —
відкрите море, повітряний простір,
глибоководне морське дно за межами
континентального шельфу, Антарктика і
повітряний простір над нею, космічний
простір, Місяць та інші небесні тіла
3. території зі змішаним режимом:
виключна економічна зона і до теорії компетенції визначається як
континентальний шельф. Ці райони не
належать до території держав, проте кожна
прибережна держава має суверенні права на
розробку природних ресурсів
континентального шельфу та виключної
економічної морської зони, а також на
охорону природного середовища цих
районів.
34. Теорії юридичної природи
державної території
Щодо правової природи державної
території в науці міжнародного права
висловлюються різні точки зору.
Об’єктна теорія - держава здійснює над
територією своє публічне право власності.
Таке розуміння території склалось
історично, як спадщина епохи феодалізму,
коли власність на землю розглядалась як
джерело влади над населенням, що
проживає на цій території.
Просторова теорія - визнається, що
територія - це не річ, якою володіє держава,
а простір, в межах якого державна влада
реалізується. Здійснення публічної
державної влади і є територіальним
верховенством. Територіальне верховенство
- це право не на територію, а на юрисдикцію
над населенням, оскільки держава не може
панувати над територією безпосередньо, без
своїх громадян, а правовідносини можливі
лише між людьми з приводу чи щодо речі, а
не між людиною та річчю. З просторової
теорії випливає, що підставою
приналежності певної території є здійснення
юрисдикції в її межах, тобто здійснення
державної влади в межах певної території
достатньо, аби вважати її своєю.
Теорія компетенції - територія держави
є нічим іншим як територіальною сферою
валідитарності (дієвості) національного
юридичного порядку. Національний
юридичний порядок повинен обмежувати
дію чинних у його межах актів своєю
територією. Державна територія відповідно
простір, у межах якого органи, визначені
національним юридичним порядком,
уповноважені здійснювати цей порядок.
Теорія міжнародної власності -
Прибічники цієї теорії вважають, що
територія держави є не
внутрішньодержавною, а міжнародною
власністю держави. Для
внутрішньодержавного права територія -
сфера влади держави, а для міжнародного -
територія є власністю держави. У
міждержавних відносинах кожна держава -
власник своєї території. Держава здійснює
не лише територіальне верховенство, але й
володіє здатністю розпоряджатися
територією як власністю на міжнародній
арені. Б. М. Клименко обґрунтовано
підкреслює, що це особлива власність,
нетотожна цивільно-правовій власності.
 Відповідно до сучасної концепції 2. Плебісцит - це всенародне
вітчизняних юристів-міжнародників голосування з питання державної
державна територія - це просторова сфера приналежності певній території.
здійснення державної влади. В межах Голосування може проводитися як на основі
державної території діє винятково влада внутрішньодержавного акта, так і
даної держави, яка володіє повним і відповідно до міжнародного договору.
винятковим суверенітетом, територіальним Плебісцит проводиться частіше для
верховенством, який нерозривно пов’язаний вирішення територіальних питань, а
із поняттям суверенітету держави. референдум - для прийняття, відміни чи
внесення змін у закони, Конституції.
35. Правові підстави і способи набуття 3. Ад'юдикація — підстава
території та територіальних змін. територіальних змін, яка передбачає
Територія держави може змінюватися, взаємну згоду держав сторін спору, згідно з
внаслідок: якою вони звертаються до міжнародних
· поділу існуючої держави, виходу судових або арбітражних органів, чиї
частини території зі складу держави, рішення
об'єднання двох або декількох держав; обов'язкові для сторін (Міжнародний суд
· національно-визвольної боротьби і ООН). Наприклад, відповідно до угоди,
реалізації права на самовизначення; укладеної на Потсдамській конференції
· обміну державними територіями за 1945 р., Кенігсберг - північну частину
згодою сторін (так, за Угодою 1954 р. Східної Пруссії - включено до складу
СРСР та Іран обмінялися ділянками своєї державної території колишнього
території); Радянського Союзу, а південну частину -до
· застосування заходів Польщі. У сучасних умовах ад'юдикація
відповідальності за агресію (наприклад, залишається одним із найбільш поширених
відторгнення Пруссії від Німеччини в правових способів зміни державної
1945 р. і передача Східної Пруссії Польщі території. Свідченням цього служить
та СРСР); практика Міжнародного суду ООН, яка
· цесії — укладення відповідного стосується розв'язання територіальних
договору стосовно території. спорів між державами.
У XX ст. значну роль відігравав принцип Неправомірними способами
самовизначення народів. Його реалізація територіальних змін визначають:
призвела до масштабних територіальних дебеляцію - завоювання, захоплення
змін, в результаті яких на політичній карті територій за допомогою сили в результаті
світу з'явилось безліч нових держав. З збройних конфліктів;
огляду на це міжнародне право допускає анексію - загарбання, насильницьке
правомірні способи зміни державної приєднання державою території, яка
території. належить іншій державі або народу, грубе
Правомірними способами порушення норм міжнародного права.
територіальних змін є:
1. Цесія - це передача частини території 36. Демілітаризовані та нейтралізовані
однієї держави іншій на підставі договору території
між ними (поступка території). Вона, як Демілітаризована територія — це така
правило, вимагає компенсації в грошовій чи частина державної території, у відношенні
в іншій формі. якої дана держава прийняла міжнародне
зобов'язання скоротити або не мати в її
межах військових укріплень і споруд,
визначених видів озброєнь і збройних сил.
Повна демілітаризація являє собою:
- ліквідацію всіх наявних військових
об'єктів,
- заборону спорудження нових
військових об'єктів і укріплень,
- заборону усіх видів зброї,
- виведення і заборону утримання
збройних сил, крім поліцейських,
- заборону ввозу і провозу військових
матеріалів,
- заборону прольотів військових літаків і
т.д.
У цілому все це зводиться до заборони
використання даної території у військових
цілях.
Часткова демілітаризація полягає в
тому, що на таких територіях реалізується
один або декілька з таких заходів:
- ліквідація визначених військових
об'єктів,
- заборона будівництва таких нових
об'єктів,
- заборона використання нових видів
озброєнь,
- обмеження контингенту збройних сил і
заборона введення нових частин і т,п.
Так, відповідно до Угоди між США і
Великобританією від 28-29 квітня 1817
демілітаризована прикордонна зона була
вста- новлена на Великих озерах, по яких
проходить державний кордон США і
Канади.
Нейтралізована територія — такий
статус території, при якому забороняється її
використання в якості театру воєнних дій
або в якості бази для ведення воєнних дій в
інших районах світу.
Нейтралізація частини державної
території не накладає на державу
зобов'язання бути нейтральною у процесі
ведення воєнних дій, але при цьому з театру
воєнних дій повинна бути виключена
нейтральна територія.
Прикладом нейтралізованої території
може слугувати Магелланова протока, що за
договором між Аргентиною і Чилі від 23
липня 1881 року оголошена
«нейтралізованою назавжди».
Договором між США і Панамою від 7
вересня 1997 року Панамський канал
оголошений «постійно нейтральним».
Нейтралізація Антарктики випливає зі
змісту і духу Вашингтонського договору від
1 грудня 1959 року, у якому закріплено, що
Антарктика використовується винятково в
мирних цілях і в її межах забороняються
будь-які заходи воєнного характеру.
37. Правовий режим Арктики
Правовий статус Арктики формувався
протягом довгого часу, процес його
розвитку триває дотепер. Нині правовий
режим Арктики базується на нормах
міжнародного права і національного
законодавства арктичних держав (Данії,
Ісландії, Канади, Норвегії, Росії, США,
Фінляндії, Швеції). В Арктиці діє низка
універсальних конвенцій (Конвенція ООН з
морського права 1982 р., Чиказька конвенція
про цивільну авіацію 1944 р., Договір про
заборону випробувань ядерної зброї в трьох
середовищах 1963 р. та ін.); одна
регіональна конвенція - Угода про
збереження білих ведмедів 1973 р.; велика
кількість двосторонніх договорів арктичних
держав. Однак, на відміну від Антарктики,
немає міжнародно-правового акта, що
визначає статус арктичного регіону в
цілому.
Концепція секторного розподілу.
Згідно з нею Арктика поділена на 5
секторів, які належать 5 приарктичним
державам: РФ, США, Канада, Данія,
Норвегія. Історично склалося, що арктичним
сектором кожної з цих держав вважається
простір, основою якого є узбережжя
держави, а боковою лінією – меридіани від
Північного полюса до східного і західного
кордону цієї держави. Почалося все з того,
що спочатку Канада, потім СРСР у 20-х
роках минулого століття в односторонньому
порядку заявили свої права на території
Арктики. Але цей підхід не отримав
належного міжнародно-правового
закріплення і загального міжнародного
визнання. Проте й протележне однозначно
не закріплено теж. Зокрема, у Конвенції
ООН з морського права 1982 р.,
передбачено, що кордон держави
встановлюється по зовнішній межі
територіальних вод. Разом з тим у ст. 234
передбачено наділення прибережних держав
правами приймати закони і правила щодо
запобігання забрудненню та збереження
морського середовища у вкритих кригою
районах шириною не більше 200 миль. Це
дає арктичним державам певні можливості і
не скасовує однозначно секторного підходу.
Концепція інтернаціоналізації
Арктики. Обговорюється ще з початку 20-
х років ХХ ст. Одні прихильники концепції
вважають, що на арктичні водні простори
мають поширюватися універсальні норми,
які визначають загальним режим відкритого
моря. Дехто виступає за часткову
інтернаціоналізацію Арктики за межами
200-мильної виключної економічної зони.
Тобто єдиного підходу навіть в рамках одної
концепції все одно нема.
Є окремі приклади вирішення питання
правового статусу деяких територій
Арктики. Наприклад, Договір про
Шпіцберген 1920 р., ( це архіпелаг, який
згодом отримав назву Свальбард). За
положеннями Договору 1920 р. Свальбард
(Шпіцберген) визнається норвезькою
державною територією спільного
користування. За юридичною природою
архіпелаг Свальбард (Шпіцберген) - це
частина державної території Норвегії, однак
на ній діє режим спільного користування
щодо всіх держав-учасниць, включаючи
суверена. При цьому учасники Договору
1920 р. повинні дотримуватися норвезького
законодавства, яке діє на архіпелазі, що у
свою чергу не повинно суперечити
положенням Договору. У доктрині це
отримало назву концепція державної
території спільного користування. Багато
науковців пропонують застосовувати цю
концепцію до всієї Арктики.
Важливо відзначити, що у вересні 1996
р. вісім арктичних держав (Данія, Ісландія,
Канада, Норвегія, Росія, США, Фінляндія,
Швеція) підписали в Оттаві Декларацію про
створення Арктичної Ради - нової
регіональної міжнародної організації. Мета
Арктичної Ради - співробітництво,
координація і взаємодія арктичних держав,
за активної участі корінних народів Півночі
та інших жителів Арктики, із загально-
арктичних питань; контроль та координація
виконання екологічних програм; розробка,
координація і контроль за виконанням
програм сталого розвитку; поширення
інформації, заохочення інтересу й освітніх
ініціатив з питань, пов'язаних з Арктикою.
У Декларації зазначається, що Арктична
Рада не буде займатися проблемами
військової безпеки й демілітаризації
Арктики, незважаючи на те, що спочатку ця
галузь планувалась як одна із пріоритетних
у її діяльності.
Проте робота цього органу, безумовно,
також не вирішує питання правового
режиму Арктики.
38. Правовий режим Антарктики
На початку 20 ст. у зв’язку з
розширенням досліджень та посиленням
інтересу до практичного освоєння
Антарктики виникла проблема встановлення
її правового режиму.
У різний час Велика Британія, Нова
Зеландія, Австралія, Франція, Норвегія, Чилі
та Аргентина заявляли про поширення свого
суверенітету на окремі частини – сектори
Антарктики, проте такі дії не набули
міжнародного визнання і лише викликали
спори між державами, які претендували на
певні райони Антарктики. Тим часом низка
держав дотримувалися позиції, що правовий
режим Антарктики має бути визначений на
основі угоди між зацікавленими державами.
Була ідея вважати Антарктику
міжнародною terra nullius, але це відкривало
можливість встановлення державного
суверенітету в майбутньому. Була ідея
вважати Антарктику terra comunis, США
пропонували передати Антарктику ООН.
Таким чином в 50-х роках постала гостра
необхідність вирішення цього питання.
З цією метою в жовтні 1959 року у
Вашингтоні було проведено конференцію з
Антарктики, в роботі якої взяли участь
СРСР, США, Велика Британія, Франція,
Бельгія, Норвегія, ПАР, Аргентина, Чилі,
Японія. Було розроблено проекту Договору
про Антарктику, який був підписаний 1
грудня 1959 року, а в 1961 році набув
чинності. Він є безстроковим і відкритим
для будь-якої держави-члена ООН або будь-
якої іншої держави за згодою всіх
договірних сторін.
За цим Договором склалася цікава
ситуація щодо претензій на суверенітет над
Антарктикою. Участь у Договорі не означає
відмови від раніше заявлених претензій, так
як не означає і визнання цих претензій з
боку інших договірних сторін. Проте
закріплено, що жодна нова претензія або
розширення наявних не можуть бути
заявлені на період дії Договору. А договір,
як вже було сказано, є безстроковим. Це
відображає компромісне рішення держав
щодо правового режиму Антарктики.
Згідно з Договором Антарктика є
міжнародною територією. А держави
мають здійснювати свою юрисдикцію
відповідно до встановлених Договором
принципів.
Принцип мирного використання
Антарктики: її територія є нейтральною і
немілітаризованою, заборонено будь-яку
військову діяльність як у мирний, так і в
воєнний час.Також це без’ядерна зона –
заборонено ядерні вибухи та поховання
радіоактивних матеріалів. Проте Договір не
містить прямої заборони використання
ядерної енергії або обладнання в мирних
цілях.
Принцип свободи наукових
досліджень. Передбачає в тому числі обмін
інформацією щодо планів наукових
досліджень, науковим персоналом між
експедиціями та станціями, а також обмін
даними і результатами наукових
досліджень.
Принцип збереження довкілля. На
виконання цього принципу було укладено
ряд мд, наприклад, Конвенція про
збереження морських живих ресурсів
Антарктики 1980 року.
39. Концепція спільної спадщини
людства
В 60-ті роки ХХ століття була
запропонована концепція спільної спадщини
людства. Вважається, що її започаткував
Арвід Пардо, представник Мальти в ООН,
який у 1967 році запропонував вважати
глибоководне морське дно і його ресурси
загальною спадщиною людства. Основні
постулати:
- Жодна держава чи особа не може бути
власником об’єктів спільної спадщини,
вони належать всьому людству.
- Використання об’єктів спільної
спадщини можливе лише на основі
співробітництва, без шкоди для світової
спільноти і відповідно до мп
- Використання може бути лише в
мирних цілях
- Об’єкти спільної спадщини мають
бути збережені для майбутніх поколінь.
У міжнародно-правових актах немає
нормативного визначення цієї категорії,
проте знаходимо:
Конвенція з морського права 1982
року – Статья 136 -
Район и его ресурсы являются общим
наследием человечества.
 ("Район" означает дно морей и
океанов и его недра за
пределами национальной юрисдикции)
Крім того, Конвенція визначає, що
відкрите море відкрито для всіх держав, як
прибережних, так і тих, що не мають виходу
до моря (ст. 87, 125), резервується для
мирних цілей (ст. 88), жодна держава не
може пре тендувати на підкорення будь-якої
частини відкритого моря своєму
суверенітету (ст. 89).
Договір про принципи діяльності
держав по дослідженню і використанню
космічного простору, включаючи Місяць
та інші небесні тіла 1967 року – ст. 1 -
Дослідження і використання космічного
простору, включаючи Місяць та інші
небесні тіла, здійснюються на благо і в
інтересах всіх країн, незалежно від
ступеня їх економічного або наукового
розвитку, і є надбанням всього людства.
Угода про діяльність держав на
Місяці та інших небесних тілах 1979 року
– ст. 11 - Місяць і його природні ресурси є
спільним спадком людства
Антарктика не була оголошена як
об’єкт загальної спадщини людства, але
міжнародною спільнотою почала
розглядатися як така. Засадами для цього
стали положення Договору про Антарктику
1959 р. щодо використання Антарктики
виключно в мирних цілях в інтересах усього
людства, проголошення свободи наукових
дослі джень, «замороження» територіальних
претензій держав тощо
Особливе місце в системі збереження
загальної спадщини людства посідає
Конвенція про охорону всесвітньої
культурної та природньої спадщини 1972
р., в преамбулі якої визначено, що деякі
значні цін ності культурної і природної
спадщини вимагають їх збереження як
частини світової спадщини всього людства.
(Список об’єктів Світової спадщини
ЮНЕСКО)
Не можна не відзначити серед
міжнародно-правових актів, спрямованих на
збереження загальної спадщини людства, і
прийняття в 2003р. Конвенції про охорону
нематеріальної спадщини людства, яка
започаткувала широкомасштабну кампанію
ЮНЕСКО зі збере ження усних традицій та
форм вираження, охоплюючи мову в якості
носія нематеріальної культурної спадщини;
виконавчих мистецтв; обрядів та свят; знань
та звичаїв, пов’язаних із природою та
всесвітом; традиційних ремесел.
Є й інші міжнародні документи, які
стосуються цього питання. Наприклад, у
ст. 1 Загальної декларації про геном людини
і права людини 1997 р. зазначено: «геном
людини лежить в основі визначальної
спільності всіх представників людського
роду, а також визнання їхньої невід'ємної
гідності й розмаїття. Геном людини
знаменує собою спадщину людства» У сфері
становлення права загальної спадщини
людства важливим міжнародним актом є
Декларація про відповідальність теперішніх
поколінь перед майбутніми 1997 р.
Як бачимо, норми, які визначають статус
об’єктів загальної спадщи ни людства,
розгалужені по різним галузям
міжнародного права – кос мічного,
морського, гуманітарного, екологічного,
зачіпають питання суверенітету державних
територій. Але весь цей значний масив норм
об’єднується спільною темою – загальною
спадщиною людства.
40. Міжнародні сервітути
Під сервітутом у міжнародному праві
розумілося певне обмеження
територіального верховенства держави, що
накладається міжнародним договором на
користь іншої держави або групи держав. Це
обмеження мало постійний характер і у разі
зміни територіального суверена
поширювалося на нову державу, до якої
переходила визначена в договорі територія.
При цьому відрізняли сервітути
позитивного характеру - обов'язок держави на території Ісламської Республіки
допускати на своїй території дію влади Афганістан...".
іншої держави (право проходу або проїзду, Відповідь на цей лист стала другою
право користування водоймою іншою частиною укладеного таким чином
державою) і негативного - обов'язок міжнародного договору і з'явилась угода (у
держави втримуватися від певних дій на формі обміну листами) між Кабінетом
своїй території (до останнього відносять Міністрів України та Організацією
демілітаризовані й нейтралізовані зони). Північноатлантичного договору стосовно
Однак одностайного визнання транзитного перевезення територією
міжнародні сервітути не набули ні в України вантажів для забезпечення операції
доктрині, ні у практиці міжнародного права. Міжнародних сил сприяння безпеці (МССБ)
Так, у 1920 р. комісія юристів, призначена на території Ісламської Республіки
Лігою Націй для з'ясування питання про Афганістан. Угоду було подано на
Аландські острови, у своєму висновку ратифікацію Постановою Кабінету
зазначила, що існування міжнародних Міністрів України № 853 від 12 серпня 2009
сервітутів не є загальновизнаним. р. І хоча процедура ратифікації не пройшла
Практика міжнародних відносин пішла всі необхідні стадії, Кабінет Міністрів
простішим шляхом: за наявності потреби у України прийняв постанову "Про тимчасове
проході або проїзді через територію іншої застосування Угоди (у формі обміну
держави проблема може вирішуватись на листами) між Кабінетом Міністрів України
дипломатичному рівні щодо кожної окремої та Організацією Північноатлантичного
ситуації у досить стислі строки. Так, 2 договору стосовно транзитного перевезення
квітня 2009 р. Генеральний секретар територією України вантажів для
Організації Північноатлантичного договору забезпечення операції Міжнародних сил
звернувся до глави Місії України при НАТО сприяння безпеці (МССБ) на території
з листом, у якому, зокрема, говориться: Ісламської Республіки Афганістан", яка
"Шановний пане Посол! Маю честь оперативно вирішила питання.
послатися на потребу в транзитному
переміщенні територією України з метою 41. Правовий статус вільних
полегшення наземного перевезення економічних зон
вантажів для забезпечення Міжнародних Думаю, тут мало би бути про виключні
сил сприяння безпеці (МССБ) на території економічні зони, бо вільна ЕЗ то внутрішнє
Ісламської Республіки Афганістан, право. Тому так:
поважаючи суверенітет, територіальну Вільна економічна зона (або спеціальна)
цілісність і національне законодавство - являє собою частину території, на якій
України... Бажаючи запровадити необхідні встановлюються і діють спеціальний
домовленості й процедури стосовно надання правовий режим економічної діяльності та
Державною адміністрацією залізничного порядок застосування і
транспорту України послуг для швидкого та дії законодавства , запроваджуються
безперешкодного транзитного переміщення пільгові митні, валютно-фінансові,
територією України вантажів МССБ, які податкові та інші умови економічної
належать Організації Північноатлантичного діяльності національних та іноземних
договору (НАТО) державам - членам НАТО юридичних і фізичних осіб.
й державам - не членам НАТО, які надають Метою створення є залучення
сприяння, для забезпечення операції МССБ іноземних інвестицій та сприяння їм,
активізація спільно з іноземними
інвесторами підприємницької діяльності
для нарощування експорту товарів
послуг, поставок на внутрішній ринок
високоякісної продукції та послуг,
залучення і впровадження нових
технологій і так далі. В Україні є Закон
«Про загальні засади створення і
функціонування спеціальних (вільних)
економічних зон» 1992. Статус і територія
спеціальної (вільної) економічної зони, а
також строк, на який вона створюється,
визначаються Верховною
Радою України шляхом прийняття
окремого закону для кожної спеціальної
(вільної)економічної зони. На території
України можуть створюватись спеціальні
(вільні) економічні зони різних
функціональних типів: вільні митні зони і
порти, експортні, транзитні зони, митні
склади, технологічні парки, технополіси
тощо.
Виключна економічна зона – район
моря, що прилягає до територіального моря.
Ширина встановлюється прибережною
державою, але не може перевищувати 200
морських миль від вихідних ліній, від яких
відміряється ширина територіального моря.
У випадку держав з протилежними або
суміжними берегами, коли відстань між їх
узбережжями не дає змоги кожній державі
установити виключну економічну зону у 200
морських миль, делімітація повинна
здійснюватися шляхом угоди на основі
міжнародного права з метою досягнення
справедливого рішення. Якщо таку угоду
укласти не вдається, держави мають
застосувати міжнародно-правові механізми
вирішення спорів.
Правовий режим ВЕЗ регулюється,
зокрема, частиною V Конвенції з морського
права 1982 року. Ключові аспекти:
- Ст. 56 встановлює права,
юрисдикцію та обов’язки прибережної
держави у ВЕЗ. Так, прибережна
держава має суверенні права щодо
розвідки та розробки природних
ресурсів у водах, на морському дні та в
і надрах, а також щодо інших видів
економічної розвідки та розробки цієї
зони. наприклад, виробництва енергії
шляхом використання вітру, течій та
води, юрисдикцію щодо створення та
використання штучних островів,
установок та споруд, щодо морських
наукових досліджень, охорони
морського середовища. При цьому вона
повинна користуватися цими правами з
урахуванням прав та обов’язків інших
держав. Питанням спорудження
штучних островів та установок,
використання та збереження живих
ресурсів, збереженню далеко мігруючих
видів, морських ссавців та деяких інших
видів присвячені окремі статті.
- Ст. 58 встановлює права та
обов’язки інших держав у ВЕЗ. Так, всі
держави користуються свободою
судноплавства і польотів, прокладання
підводних кабелів і трубопроводів,
При цьому ці держави мають
дотримуватися законів і правил, прийнятих
прибережною державою, тою мірою, в якій
вони не суперечать міжнародному праву.
- Ст. 69 і 70 передбачає права держав,
які не мають виходу до моря і держав,
які мають географічно несприятливе
розташування . А саме вона присвячена
їх участі у експлуатації улову живих
ресурсів, а саме його залишку, якщо
прибережна держава сама не
використовує весь обсяг допустимого
вилову.
- Юрисдикція прибережної держави у
ВЕЗ реалізується шляхом здійснення
оглядів, інспекцій, арештів, судових
розглядів. Прибережна держава має
право притягти до відповідальності осіб,
винних у порушенні правил ведення
діяльності у ВЕЗ. Деяким аспектам
цього питання присвячена стаття 73.
 42. Спільне управління водними
ресурсами в справі Габчиково-
Надьмарош (МС ООН, Угорщина проти
Словаччини 1997)
Угорщина й Чехословаччина ще в 60-х
роках XX ст. розпочали розробку проекту
"Габчиково - Надьмарош" з метою
раціонального використання гідротехнічних
можливостей Дунаю на ділянці між
Братиславою і Будапештом (загальна
довжина - 200 км). У1977 р. обидві держави
уклали Договір про спільне будівництво
гідровузла Габчиково – Надьмарош.
Проект "Габчиково - Надьмарош"
складався з двох підпроектів: "Габчиково" і
"Надьмарош". Перший мала здійснювати
Словаччина. Реалізацію підпроекту
"Надьмарош" мала забезпечувати
Угорщина.
Обидві держави приступили до
реалізації положень Договору 1977 р. у 1978
р. До 1989 р. Угорщина перебувала лише на
початковій стадії здійснення своїх
зобов'язань, тоді як Чехословаччина до
цього періоду виконала приблизно 80 %
робіт, передбачених Договором. З початку
90-х років Угорщина практично припинила
реалізацію підпроекту "Надьмарош" і
запропонувала анулювати Договір 1977 р.
При цьому угорська сторона висунула
пропозицію про укладення нової угоди
щодо врегулювання питань з компенсації за
збитки.
До листопада 1991 р. Угорщина і
Чехословаччина опинилися в глухому
куті. Угорська сторона не бажала
продовжувати роботи, а Чехословаччина
вважала, що припинення проекту
призведе до серйозних екологічних
проблем.
7 квітня 1993 р. Угорщина і
Словаччина (стала наступницею
Чехословаччини по Договору 1977)
підписали угоду про передачу своєї
суперечки щодо проекту "Габчиково -
Надьмарош" у Міжнародний Суд ООН.
Відповідно до рішення обидві сторони
повинні повернутися до сумлінного
виконання положень Договору, що, на
думку Суду, є чинним.
До передачі справи в МС ООН
Чехословаччина почала реалізацію так
званого «Варіанту С». В результаті було
побудовано дамбу, експлуатація якої
призвела до того, що 80-90 % вод Дунаю
направлялися в канал на території
Чехословаччини, а не в Угорщину.
Угорщина заявила, що це безпрецедентне
порушення її територіальної цілісності та
міжнародного права щодо режиму
користування міжнародними ріками.
Суд зазначив, що в міжнародному
праві діє принцип, згідно з яким всі
держави того чи іншого водотоку мають
рівні права на використання водотоку і
що жодна з них не повинна мати будь-
яких переваг. Суд вважає, що
Чехословаччина, реалізувавши «Варіант
С» порушила вищеназваний принцип і
позбавила Угорщину можливості
реалізації права на використання
міжнародного водотоку «справедливим і
розумним чином» (right to an equitable
and reasonable share of the natural
resources of the Danube ).
Зокрема, Суд у своєму рішенні
посилався на норми Конвенції про право
несудноплавних видів використання
міжнародних водотоків 1997 року, як на
звичаєві (вона була прийнята за 4 місяці
до винесення рішення і ще не набула
чинності). У вищезгаданій Конвенції
містяться детальні положення щодо того,
що означає використання міжнародного
водотоку «справедливим і розумним
чином».
43. Поняття та стадії територіального
спору
Територіальний спір – наявність чітко
сформульованих розбіжностей відносно
ясно вираженого та об’єктивно існуючого спорі, не розглядаються як такі, що мають
предмета спору: існування або застосування силу доказу.
норми про кордон або питання про
суверенітет над певною територією. 44.Склад державної території
Спори про проходження лінії кордону Державна територія складається із
виникають, як правило, коли немає ні де суходільних, водних, повітряних просторів і
лімітованого, ні демаркованого належним надр. Правовий режим складових
чином кордону і спір іде про те, де і як цей державної території визначається в
кордон має бути встановлений, або коли є конституції, чинному законодавстві
дві спірні делімітації. Спори про держави, а також нормами міжнародного
належність територій найчастіше права.
виникають щодо островів, але трапляються Сухопутну територію держави
й випадки оспорювання ділянок сухопутної утворюють материк, острови й. анклави
території. Анклав - це частина сухопутної території
У тих випадках, коли розбіжності сторін держави, повністю охоплена територією
не встановлені досить ясно, коли позиції іншої держави або держав. У світі є кілька
сторін нестійкі і мінливі, територіального анклавів, наприклад, на території
спору не існує, а є розбіжності з Нідерландів розташовані бельгійські
територіальних питань, які потенційно анклави Барле-Нассау й Барле-Хорти, а на
можуть перерости у спір. Про існування території Бельгії в департаменті Антверпен
спору можна говорити, якщо є суб’єкти- розташований невеликий нідерландський
держави, наявний оспорюваний кордон або анклав;
територія, об’єкт і предмет спору Суходільна територія конкретної
збігаються. держави не обов'язково повинна складатися
Наслідком визнання існування з усіх зазначених частин. Є держави, які не
територіального спору є обов’язок держав мають островів і анклавів, приміром,
мирно його врегулювати. Стадії вирішення Білорусь, Словаччина, Чехія. Деякі держави,
територіального спору не мають значних навпаки, можуть повністю складатися з
відмінностей від стадій вирішення будь- островів (архіпелажні держави) - Філіппіни,
якого міжнародного спору в цілому. Індонезія, Палау та ін.
Після того, як визнано, що він існує, До водної території держави належать
держави мають обрати спосіб вирішення. ріки, озера, водоймища, протоки, канали,
Нерідко у ході врегулювання застосовується розташовані всередині її кордонів. Також до
не один спосіб. Це можуть бути переговори, водної території держави належать
консультації, добрі послуги, посередництво, внутрішні морські води (бухти, лимани,
примирення, арбітраж, судовий розгляд, затоки, води портів та ін.) і територіальні
звернення до регіональних органів або угод. води, що омивають узбережжя держави
На практиці характер територіальних спорів (див. розд. 13).
зумовлює те, що найчастіше вони Частиною державної території також є
вирішуються через суд або арбітраж. надра сухопутних і водних просторів, що
Важливою складовою територіального знаходяться у межах кордонів держави.
спору є визначення судами та арбітражами Повітряна територія держави - це
критичної дати – дати юридичного початку повітряний простір, розташований над
спору, після якої жодні осторонні дії, сухопутною й водною територіями держави,
спрямовані на поліпшення позиції сторони у у межах якого держава здійснює свій
суверенітет.
 Як ми вже зазначали, прибережні
держави здійснюють суверенні права над
континентальним шельфом і мають
суверенні права функціонального характеру
в межах виключної економічної зони (ВБЗ).
Ці види просторів примикають до державної
території.
45. Стадії встановлення державного
кордону.
Стадії становлення держ. кордону
включає такі етапи :
1. Делімітація – це становлення держ.
кордону на картах чи схемах під час
підписання двохсторонніх договорів між
державами.
2. Демаркація - це встановлення на
місцевості по лінії держ. кордону заборів,
стовпчиків, чи ін. позначок про
проведення в цьому місці державного
кордону.
3. Іноді в результаті пошкодження
прикордонних знаків виникає
необхідність у перевірці лінії
проходження державного кордону на
місцевості, що супроводжується заміною,
відновленням або встановленням нових
прикордонних знаків. У таких випадках
відбувається редемаркація державного
кордону.3 метою здійснення редемаркації
державних кордонів укладають спеціальні
міжнародні двосторонні угоди
46. Делімітація державного кордону.
Делімітація кордону (від лат. delimito -
встановлюю) — це договірне визначення
лінії проходження державного кордону,
яке здійснюється за допомогою крупно-
масштабних карт, в яких повністю
визначені населені пункти, рельєф,
гідрогеографія та інші особливості
місцевості. У ході делімітації договірні
держави складають (по карті, без
проведення робіт на місцевості) опис
проходження лінії кордону, що може бути
окремою статтею у самому договорі або в
додатку до нього. Встановлена в такий
спосіб лінія кордону наноситься на карту,
яка додається до договору. Делімітація є
підставою для проведення наступного етапу
визначення кордону - проведення його на
місцевості.
Перший етап передбачає визначення
договірними сторонами лінії державного
кордону відповідно до характерних ознак
рельєфу на місцевості з одночасним її
нанесенням на карту, що становить
невід'ємну частину двостороннього
договору, який укладається при цьому. У
теорії міжнародного права ця процедура
отримала назву делімітація96.
47. Демаркація і редемаркація
кордону.
Демаркація кордону (франц.
Demarcation - розмежування) - проведення
державного кордону на місцевості з
позначенням її спеціальними
прикордонними знаками відповідно до
договору про делімітацію кордонів, до
якого додаються карти і описи.
Демаркація здійснюється на підставі
документів про делімітацію кордону.
Виконується топографічна зйомка або
аерофотозйомка місцевості, на підставі чого
складається великомасштабна топографічна
карта прикордонної смуги, встановлюються
прикордонні знаки і визначаються їхні
координати. Документи демаркації
набувають чинності після затвердження їх
відповідно до законодавства договірних
сторін.
На другому етапі, відповідно до
результатів делімітації, відбувається
встановлення лінії проходження державного
кордону на місцевості - відоме як
демаркація97.3 метою її здійснення
створюють змішані міждержавні комісії, які
позначають лінію проходження державного
кордону на місцевості за допомогою
спеціальних прикордонних знаків.
Результати проведення демаркаційних робіт,
за загальним правилом, закріплюють у
відповідних протоколах з описом лінії
проходження державного кордону і території. Воно може проводитись як на
встановлених прикордонних знаків, які
підписують уповноважені представники
міждержавних комісій.
Іноді в результаті пошкодження
прикордонних знаків виникає
необхідність у перевірці лінії
проходження державного кордону на
місцевості, що супроводжується заміною,
відновленням або встановленням нових
прикордонних знаків. У таких випадках
відбувається редемаркація державного
кордону.3 метою здійснення редемаркації
державних кордонів укладають спеціальні
міжнародні двосторонні угоди.
48. Поняття анклаву і ексклаву.
Анклав – частина території держави
оточена з усіх боків територією іншої
держави.
В даний час декілька анклавів: Анклави
на території Швейцарії (Анклав Бюзінген
(ФРН) і Кампеоне д’Італія; на території
Нідерландів анклави Бельгії Бар-ле-насау і
Бар-ле-к(х)орті. І навпаки анклав Вар-ле-дус
– анклав Нідерландів в Бельгії. Існування
анклавів є проблемною темою в МП,
оскільки воно потребує забезпечення
необхідності доступу до них, проїзд через
територію іншої держави. Якщо частина
однієї держави розділана частиною
сухопутної і частиною морської території,
то це напіванклави.
Напіванклав – Монако, Ватикан.
Повний-Калінінград.
На Анклав поширюються усі правила
шодо державного кордону.
Анклав – це, наприклад, Ватикан по
відношенню до Італії
Ексклав – Італія по відношенню до
Ватикан
49. Поняття плебісциту і референдуму
Плебісцит - це всенародне голосування
з питання державної приналежності певної
підставі внутрішньодержавного акта, так і
відповідно до міжнародного договору.
Організація і контроль за його проведенням
можуть доручатися державному органу або
міжнародній організації. Вперше з'явившись
у період Великої французької революції
1789-1794 рр., плебісцит згодом став
широковизнаним інститутом міжнародного
права. В 1944 р. Ісландія на основі
плебісциту вийшла з Датського королівства
і стала незалежною республікою; в 1945 р. у
Монгольській Народній Республіці був
проведений плебісцит, під час якого народ
цієї держави висловив свою волю зберегти
незалежність від Китаю; в 1993 р. провінція
Еритрея за допомогою плебісциту
висловила рішення відокремитися від
Ефіопії.
У внутрішньодержавній і міжнародній
практиці замість терміна "плебісцит" іноді
використовується термін "референдум".
Істотної відмінності між цими поняттями
немає. Однак плебісцит проводиться
найчастіше для вирішення територіальних
питань, а референдум - з питань прийняття,
зміни або скасування внутрішніх законів,
конституції і т. ін.
Референдум
 Інститут конституційного права може бути критичною, якщо дер жава
Перші –Англія (питання вибора голови претендент постійно й сумлінно вживає всіх
держави,основного закону та інш) заходів для розв'язання питання, а претензія
Референдум проводиться найчастіше з є реальною та обґрунтованою (наприклад,
питань прийняття, зміни або скасування претензія на "нічийні території");
внутрішніх законів, конституції і т. ін. необґрунтовані претензії не можуть
слугувати моментом визначення критичної
дати;
3) дата визначення позицій сторін,
з'ясування їхніх розбіжностей і їх
перетворення ("викристалізовування") у
певний територіальний спір – найбільш
прийнятний критерій за відсутності яких
небудь надзвичайних фактів;
4) дата, коли одна із сторін почала
докладати всіх зусиль для мирного
вирішення спору шляхом застосування
мирних засобів, –може бути критичною,
якщо не виявляється більш ранньої
Спільне:результати є обов’язковими критичної дати;
для органів влади певної держави. 5) дата, коли сторони вдалися до
будьякої з процедур мирного врегулювання
50. Концепція критичної дати спорів, і вона була застосована (навіть якщо
КД-дата після якої дії сторін щодо й не вирішила спору), –може вважатися
предмету спору більше не впливають на критичною датою, якщо не буде
його вирішення. встановлено більш ранньої критичної дати;
Вперше у справі про острови Менкьє 6) дата," на яку було запропоновано
та Еріхос (Англія \ Франція) передати спір до арбітражу або до
В течение длительного времени міжнародного суду, –може визнаватися
существовал спор между Великобританией, критичною датою, якщо не буде
представляющей Джерси, и Францией, встановлено більш ранньої, на яку вже
относительно принадлежности островов викристалізувалися всі питання спору і
Менкье и Экреус. В 1953 Международный позиції сторін
суд ООНразрешил спор в пользу
Великобритании, но дал французским 51. Інститут правонаступництва
рыбакам право промысла в районе островов. держав щодо території.
Моріс запропонував різні теоретичні Міжнародне правонаступництво
критерії встановлення критичної дати, держав — перехід прав та обов'язків від
аналізуючи придатність кожного з них: держави-попередниці до держави-
1) дата початку спору –незадовільний наступниці відповідно до норм
критерій, оскільки важко визначити початок міжнародного права.
спору, адже спір про території не завжди Наука міжнародного права розрізняє
починається як спір про суверенітет над дві основні теорії правонаступництва —
територією; універсальну та негативну
2) дата, коли держава вперше пред'являє Згідно з універсальною
певну претензію на територію, – теорією, держава-наступниця повністю
успадковує всі міжнародні права та пов'язувати себе чіткими договірними
зобов'язання від держави- нормами з питань правонаступництва.
попередниці. Негативна Більшість держав діє таким чином і понині.
теорія — міжнародні права та зобов'язання На сьогодні основні питання
держави-попередниці не діють по правонаступництва держав урегульовані ув
відношенню до держави-наступниці. На універсальних міжнародних угодах,
практиці жодна з цих теорій не діє в прийнятих під егідою ООН: Віденській
чистому вигляді. конвенції про Правонаступництво держав
Інститут міжнародного щодо договорів 1978 р., яка, згідно зі ст. 49
правонаступництва має переважно п. 1, має необхідне число ратифікацій (15) і
звичаєвий характер або базується на набрала чинності 6 листопада 1996 р., та
міжнародних угодах безпосередньо Віденській конвенції про
заінтересованих держав. У рамках ООН Правонаступництво держав щодо державної
були прийняті дві конвенції — Віденська власності, державних архівів і державних
конвенція про правонаступництво боргів 1983 р., яка ще на початок 2002 р. не
держав стосовно договорів 1978 р. та набрала чинності. Вдоктрині міжнародного
Віденська конвенція про права виділяють наступні види
правонаступництво держав стосовно правонаступництва держав:
державної власності, державних архівів і · правонаступництво міжнародних
державних боргів 1983 р., але вони набрали договорів;
незначну кількість ратифікацій (Україна їх · правонаступництво державної
ратифікувала). власності;
Питання міжнародного · правонаступництво державних
правонаступництва виникає у разі архівів;
об'єднання кількох держав у нову, єдину · правонаступництво державних боргів.
державу, поділу однієї держави на кілька
нових держав, відокремлення від держави 52. Принципи територіальної
частини території та утворення на ній цілісності та непорушності кордонів.
самостійної держави (або держав), при Однією з головних цілей скликання
входженні однієї (або кількох держав) до Наради з безпеки і співробітництва в Європі
складу іншої держави, внаслідок в 1975 р. у Гельсінкі було закріплення
деколонізації та в інших випадках. принципу непорушності кордонів. У ст. ПІ
Об'єктами міжнародного Декларації принципів Заключного акта
правонаступництва можуть виступати НБСЄ від 1 серпня 1975 р. проголошується:
міжнародні договори, державна власність, "Держави-учасниці розглядають як
державні борги, громадянство, членство в непорушні всі кордони одна одної, так і
міжнародних організаціях . кордони всіх держав в Європі, тому вони
З урахуванням викладеного утримуватимуться зараз і в майбутньому від
правонаступництво держав означає будь-яких посягань на ці кордони.Вони
перехід прав та обов'язків однієї держави до відповідно утримуватимуться також від
іншої внаслідок виникнення або припинення будь-яких вимог або дій, спрямованих на
існування держави чи її територіальних змін захоплення й узурпацію частини або всієї
Тривалий час чинні міжнародно-правові території будь-якої держави-учасниці".
норми інституту правонаступництва Отже, принцип непорушності кордонів тісно
складалися з норм звичаєвого права, що пов'язаний із принципом територіальної
пояснювалося небажанням держав цілісності держав. Роблячи замах на
державний кордон, держава також чинить
замах і на територіальну цілісність іншої
держави. Тому дотримання принципу
непорушності кордонів одночасно
укріплюватиме і територіальну цілісність
держав.
Є також схожість між цим принципом і
принципом недоторканності державних
кордонів. Останній означає повагу і
непорушення конкретної лінії кордону будь-
якої держави, прокладеної на місцевості.
Неприпустимо в односторонньому порядку
переносити прикордонні стовпи і знаки, що
позначають лінію державного кордону,
перетинати ЇЇ поза встановлених місць і з
порушенням наявних правил. Цей принцип
також включає право здійснювати контроль
з боку будь-якої держави за перетином її
кордонів фізичними особами і розгляд Міжнародного Суду ООН, просять
транспортними засобами. Проте принцип
непорушності кордонів і принцип
недоторканності кордонів відрізняються
сферою застосування: перший є що такої норми немає, а інша заявляє про її
регіональним, другий - універсальним.
Держави мають право змінювати і лінію
кордону між ними, обмінюватися певними
ділянками території і передавати ділянку
своєї території, як правило на
відшкодувальних засадах, іншій державі
(цесія). Водночас усі ці операції повинні
здійснюватися за взаємною згодою і на
основі міжнародного права. При цьому
недопустимі односторонні дії, тим більше із
застосуванням сили.
Принцип територіальної цілісності
Мета цього основного принципу
міжнародного права - забезпечення
стабільності міжнародної системи, оскільки
ніщо так не дестабілізувало міжнародні
відносини, як посягання на територіальну
цілісність держав. З огляду на це в п. 4 ст. 2
Статуту ООН закріплено положення про
заборону використовувати силу або загрозу
силою "проти територіальної
недоторканності держав". Декларація про
принципи міжнародного права 1970 р.
розвиває це положення і встановлює, що
"територія держави не повинна бути
об'єктом військової окупації, що є
результатом застосування сили в порушення
положень Статуту. Територія держави не
повинна бути об'єктом набуття іншою
державою в результаті погрози силою або її
застосування. Жодні територіальні
придбання, що є результатом погрози силою
або її застосування, не повинні визнаватися
законними". Аналогічні положення
містяться в ст. IV Декларації принципів
Гельсінського Заключного акта НБСЄ.
53. Рішення Міжнародного суд ООН у
справі «Англо-норвезьке риболовство»
1951 р
Часто держави, передаючи спір на
встановити наявність звичаєвої норми
міжнародного права, чинної для сторін, що
сперечаються, оскільки одна з них вважає,
порушення протилежною стороною.
Міжнародний Суд ООН при розгляді
суперечок між державами не просто
визначав існування звичаєвої норми, а й
формулював її. Найяскравішим прикладом
із практики Міжнародного Суду ООН з
цього питання є англо-норвезька справа про
рибальство, ініційована Сполученим
Королівством Великої Британії і Північної
Ірландії проти Норвегії 28 вересня 1949 р.
Уздовж прибережної зони Норвегії
розташовані мілини, дуже багаті рибою. З
незапам'ятних часів вони експлуатувалися
жителями цієї території і островів:
рибальство для них є основним джерелом
існування.
У минулі століття британські моряки
вторгалися у води, що омивають норвезьке
узбережжя. У результаті протестів короля
Норвегії з початку XVII ст. протягом 300
років вони утримувалися від таких дій.
Проте в 1906 р. британські судна з'явилися
знову. Це були траулери, що мають
вдосконалене і потужне оснащення. Ця
обставина викликала стурбованість у
місцевого населення, і Норвегія вжила
заходи з метою визначення кордонів, у
межах яких рибальство було заборонено для
іноземців. Інциденти траплялися все
частіше, і 12 липня 1935 р. уряд Норвегії
прийняв указ, що встановлює межі зони
рибальства Норвегії. Обидва уряди
вступили в переговори, що тривали після
ухвалення указу, але безуспішно. В 1948 і
1949 рр. значну кількість англійських
траулерів було заарештовано і вимірювання ширини територіальних вод та
конфісковано. У результаті цього уряд
Сполученого Королівства порушив справу в
Суді ООН.
Ширина норвезького територіального
моря під сумнів не ставилася: чотиримильна
зона, на яку претендувала Норвегія, була
визнана Сполученим Королівством. Проте
питання полягало в тому, чи були лінії,
визначені указом 1935 р. для встановлення
меж риболовецької зони Норвегії, проведені
відповідно до міжнародного права. Від цих
ліній, що називаються "базисними", або
"початковими", вимірюється ширина
територіального моря. Сполучене
Королівство заперечувало, що вони були
проведені відповідно до міжнародного
права.
Суд, розглянувши докази Сполученого
Королівства, дійшов висновку, що
визначення меж Норвегією в 1935 р. не
суперечить міжнародному праву.
У рішенні вказувалося, що норвезький
указ 1812 р., а також деякі подальші
документи (укази, доклади, дипломатична
кореспонденція) показують, що метод
прямих вихідних ліній, які визначаються
географічними обставинами, затвердився в
норвезькій системі і підтверджується
безперервною й достатньо тривалою
практикою. Застосування цієї системи не
викликало протидії інших держав. Навіть
Сполучене Королівство не оспорювало його
протягом багатьох років: лише в 1933 р.
воно заявило офіційний і чітко висловлений
протест. Проте, традиційно займаючись
розв'язанням морських питань, ця країна не
могла не знати про давно встановлену
норвезьку практику, яка добре відома. Тому
терпимість, яку виявляє все міжнародне
співтовариство, показує, що норвезька
система не розглядається як така, що
суперечить міжнародному праву.
Таким чином, Міжнародний Суд ООН
визнав наявність звичаєвої норми відносно
використання прямих вихідних ліній для
спеціальних зон і сформулював критерії
використання таких ліній1.
Як бачимо, Суд ООН застосував
норвезькі укази 1812 і 1935 рр., офіційні
документи (укази, доповіді, дипломатичну
кореспонденцію), тобто різні нормативні
акти, що так чи інакше регулювали режим
спірної території (містили обов'язкові
правила). З метою визначення джерел
міжнародного права всі перераховані
документи назвемо "нормативним
матеріалом". Цей матеріал і використав Суд
ООН для того, щоб ухвалити рішення, яке
підтверджувало право Норвегії як сторони
спору визначати межі зони рибного
промислу на підставі норм Указу від 12
липня 1935 р., а, як відомо, реалізація права
однієї сторони забезпечується виконанням
обов'язків іншою.
54. Рішення МС ООН у справі
«Континентальний шельф Північного
моря» 1967-1969 рр.
Міжнародний суд ООН в рішенні по
справі про континентальний шельф
Північного моря 1969 відзначив, що
«короткий період часу не є обов'язковим або
сам по собі перешкодою для утворення
нового міжнародно-правового звичаю».
Питання про значення для третіх держав
загального багатостороннього договору
докладно обговорювалося Міжнародним
Судом при розгляді в 1969 р справи про
континентальний шельф Північного моря.
Данія та Нідерланди стверджували, що
положення Женевської конвенції про
континентальний шельф є обов'язковими
для Німеччини в якості звичаєвих норм,
хоча вона й не бере в ній участі.
Відзначивши, що хоча Конвенція не
обов'язкова для Німеччини у якості
договору, встановлений нею режим став
обов'язковим для Німеччини іншим шляхом.
В результаті поведінки, офіційних заяв та
інших дій Німеччина в односторонньому
порядку прийняла зобов'язання по Конвенції
або визнала її загальне застосування.
У рішенні Міжнародного суду ООН у
справі про континентальний шельф у
Північному морі також було визначено
ознаку, що дає можливість і правову
підставу чіткого визначення зовнішнього
кордону континентального шельфу
прибережної держави і її прав на нього. Таке
визначення підтверджує зв'язок
континентального шельфу з фізичним
фактом природного продовження
сухопутної території прибережної держави.
55. Режим державного кордону
України.
Закон України "Про державний кордон
України" визначає державний кордон як
лінію і вертикальну поверхню, яка
проходить по цій лінії, що зазначає кордони
території України — суші, вод, надр,
повітряного простору.
Кордони мають важливе значення
насамперед тому, що вони належним чином
закріплені й визнані, визначають межі
державної території, підтверджують право
держави (титул) на дану територію. Лінія
державного кордону встановлюється в
результаті домовленості між суміжними
державами, тобто шляхом укладення
міжнародних угод. Разом з тим вони можуть
бути встановлені в результаті видання
внутрішньодержавного акта. Так, у ст. 2
Закону України "Про державний кордон
України" проголошено, що державний
кордон України встановлюється рішеннями
Верховної Ради України, а також
міжнародними поговорами України.
Розрізняють сухопутні, водні (морські) й
повітряні кордони. За способом їхнього
встановлення розрізняють кордони
астрономічні, які проводяться по меридіанах
і паралелях; орографічні, що проходять по
місцевості з рахунком її рельєфу, і
геометричні, тобто такі, що прокладаються
нанесенням прямих ліній.
Встановлення лінії державного кордону
здійснюється у два етапи: спочатку
державний кордон описується в
міжнародному договорі, з вказівкою точних
астрономічних координат або інших
безсуперечних ознак (делімітація кордону),
після чого наступає демаркація кордону,
тобто перенесення на місцевість із
встановленням "ясно бачених прикордонних
знаків, форми, розмір і порядок
встановлення яких визначається
законодавством України і міжнародними
договорами України" (ст. 4 Закону від 4
листопада 1991 р.), або каменів, надовбів,
буїв тощо. Редемаркація — це
відновлювання речових слідів демаркації.
При редемаркації можливе уточнення
територіальних кордонів суміжних держав.
Особливого характеру набуло поняття
державного кордону в зв´язку з розпадом
СРСР і утворенням замість нього ряду
незалежних держав. Перш за все слід
звернути увагу на досить неповний характер
кордонів між недавно утвореними
незалежними державами — вони були
визначені на місці адміністративних
кордонів між союзними республіками, суб
´єктами СРСР; не була здійснена ані їхня
делімітація, ані демаркація. Зважаючи на ці
обставини, 26 травня 1995 р. учасники
співдружності Незалежних Держав
підписали Договір про співробітництво і
охорону кордонів держав — учасниць СНД
з (державами, які не входять в жовтня
Співдружність). Головним у цьому договорі
було рішення називати кордонами лише ті,
що є ділянками державних кордонів
учасників Співдружності Незалежних
Держав з державами, які не входять у
Співдружність. Такими державними
кордонами України є лише кордони з
Румунією, Польщею, Угорщиною і розділені крайньою точкою суходільного
Словаччиною.
З метою встановлення на державному
кордоні належного порядку Кабінетом
Міністрів України визначається
прикордонна смуга. У прикордонній смузі
встановлюється прикордонний режим,
котрим визначається порядок в´їзду,
перебування, виїзду з прикордонної смуги,
режим пересічення державно кордону в
спеціальних пунктах пропуску людей,
товарів і транспортних засобів, а також на
аеродромах, прикордонних залізничних і
автомобільних станціях, морських і річних
портах, метою припинення незаконного
пересічення державного кодону України. До
прикордонного району, що контролюється,
включаються також територіальне море
України, внутрішні води України і частина
вод прикордонних рік, озер та інших
водоймищ України і розташовані в цих
водоймищах острови.
56. Рішення MC у справі про
делімітацію кордону у Чорному морі 2009
р.
16 вересня 2004 року Румунія передала
на розгляд Міжнародного суду ООН заяву з
проханням «визначити єдиний морський
кордон між континентальним шельфом та
виключною економічною зоною двох
держав». Румунія аргументувала
юрисдикцію Суду на основі статті 36
Статуту Суду, а також пункту 4 Додатку до
Договору про відносини добросусідства і
співробітництва між Україною та Румунією
від 2 червня 1997 року . Договір та Додаток
до нього одночасно набули чинності 22
1997 року.
3 лютого 2009 року Міжнародний Суд ООН
прийняв рішення у цій справі. Згідно з ним
було здійснено делімітацію в північно-
західній частині Чорного моря, яке на заході
омиває узбережжя Румунії, а на півночі,
сході та частково заході – узбережжя
України. Суміжні узбережжя Сторін
кордону, яка встановлюється у дельті річки
Дунай. Острів Зміїний, який належить
Україні, розташований на відстані
приблизно 20 морських миль на захід від
дельти Дунаю.
Щодо острова Зміїний, суд підтвердив
українську приналежність самого острова та
наявність українських територіальних вод
навколо острова, однак разом з тим вирішив
що цей острів не є складовою частиною
берегової лінії. Суд виходив з того що
острів Зміїний розташований відносно
далеко від берегу та є дуже маленьких
розмірів. Тому суд прийшов до висновку що
острів Зміїний «не повинен впливати на
делімітацію у цій судовій справі, окрім 12-
мильної смуги територіальних вод навколо
острова».
У судовому рішенні було визначено лінію
розмежування виключних економічних зон
між Україною та Румунією, що стала
компромісом між румунською та
українською позиціями.
57. Рішення МС у справі про протоку
Корфу 1949 р.
На процес формування міжнародно-
правового режиму міжнародних проток
вплинуло рішення Міжнародного Суду ООН
в англо-албанській справі про інцидент у
протоці Корфу 1949 р.
Фабула цієї справи така. 15 травня 1946 р.
англійські крейсери "Оріон" і "Суперб",
проходячи в південному напрямку через
протоку Корфу, були обстріляні албанською
батареєю. П'ять місяців по тому, 22 жовтня
1946 р., ескадра британських військових
кораблів покинула порт Корфу і Міжнародного Суду ООН 1949 р. у справі
попрямувала на вихід через однойменну
протоку в північному напрямку. Попередньо
англійські кораблі очистили протоку від мін.
Однак неподалік затоки Сандра два
британських кораблі наскочили на міни,
зазнали значних ушкоджень і вийшли з
ладу. 13 листопада 1946 р. англійські
тральщики знову здійснили операцію з
очищення протоки від мін, витраливши при
цьому 22 міни. Міжнародний Суд ООН
повинен був дати відповідь на питання, чи
було порушено суверенітет Албанії діями
британських військових кораблів у протоці
Корфу 22 жовтня й 13 листопада 1946 р.
Міжнародний Суд ООН у своєму
рішенні, зокрема, зазначив: "На думку Суду,
відповідно до міжнародного звичаю, що
здобув широке визнання, держави в мирний
час мають право направляти свої військові
кораблі через протоки, що
використовуються для міжнародного
судноплавства і з'єднують дві частини
відкритого моря, без попереднього дозволу
прибережної держави за умови, що такий
прохід буде мирним".
Міжнародний Суд ООН також
підкреслив, що вирішальними критеріями
для визначення, чи є протока міжнародною
є: а) географічне положення протоки, що
має з'єднувати дві частини відкритого моря
та б) її дійсне використання для
міжнародного судноплавства. У доктрині
міжнародного права перший критерій
одержав назву "географічний", а другий -
"функціональний". Причому при аналізі
функціонального критерію варто
враховувати кількість суден, що
використовують якусь протоку, а також
кількість держав, яким належать ці судна.
У наш час правовий режим проток, що
використовуються для міжнародного
судноплавства, визначається нормами
звичаєвого і договірного права. Протягом
століть широке міжнародне визнання здобув
звичай, про який ішлося в рішенні
про інцидент у протоці Корфу - свободи
проходу суден через міжнародні протоки.
Пізніше також додалася свобода прольоту
літаків над такими протоками. Ці свободи як
норми звичаєвого права діють щодо проток
Гібралтарської, Ла-Манш, Магелланової,
Малаккської та ін.
58. Рішення МС у справі компанії
«Барселона Трекшн, Лайт енд Пауер
Лімітед» 1970 р.
Бельгія пред'явила претензію до Іспанії в
зв'язку з прийнятими деякими органами
Іспанії в 1948 році рішеннями у справі про
банкрутство компанії «Барселона трекшн,
лайт і пауер лімітед». «Барселона трекшн»
була канадською компанією, акціонерний
капітал якої в значній мірі належав
бельгійським підданим. Уряд Бельгії
вимагав відшкодування за шкоду, завдану її
підданим, проте в винесеному в 1970 році
рішенні Суд постановив, що Бельгія не
володіє процесуальною правоздатністю.
Своє рішення МС аргументував
наступним чином: «Загальне правило
міжнародного права передбачає, що,
незалежно від протиправності дій і місця
їхнього здійснення, тільки національна
держава компанії має право пред'явити
позов від її імені». У той же самий час МС
вказав, що Бельгія могла мати
обгрунтований інтерес до суперечки при
безпосередньому порушенні прав
акціонерів, зокрема, право голосу або право
на отримання дивідендів.
У рішенні було також визначено статус
норм внутрішньодержавного права у праві
міжнародному: "У міжнародному праві
повинні враховуватися норми
внутрішньодержавного права, що отримали
загальне визнання в національних правових
системах".
Значення даної справи також полягає в
тому, що тут вперше з’явилася концепція
зобов'язань erga omnes . Зокрема у справі
було зазначено: «Необхідно чітко
розмежовувати зобов'язання держави перед
усім міжнародним співтовариством у цілому
та ті, що виникають відносно іншої
держави. За своєю природою перші
стосуються всіх держав. З огляду на
важливість прав, які сюди належать, усі
держави можуть розглядатися як такі, що
мають юридичний інтерес у їх захисті;
зобов'язання про які йдеться, є урахуванням їхньої безпеки.
зобов'язаннями erga omnes.
59. Характеристика міжнародної ріки.
Міжнародні ріки - це ріки, що
протікають територією кількох держав чи
які розділяють їхні території, а також
знаходяться в судноплавному з’єднанні з
морем. Ріки, що розділяють території
держав, називаються прикордонними. На
початок XX ст. міжнародними ріками було
визнано: Рейн, Віслу, Дунай, Одер, Нігер,
Конго, Ельбу та низку інших. Режим рік, що
перетинають територію кількох держав і які
не мають безпосереднього з’єднання з
морем, несудноплавних чи судноплавних
лише для каботажного плавання між
пунктами прибережних держав
(судноплавство місцевого характеру),
визначається угодою між цими державами.
Такі ріки ще називають переважно
багатонаціональними або транскордонними.
Регулювання питань, пов’язаних із
підтриманням порядку на найважливіших
річкових шляхах міжнародного значення,
здійснюється спеціальними комісіями чи
бюро, сформованими з представників
прибережних держав та інших зацікавлених
держав. Режим прикордонних рік також
визначається за взаємною згодою
прибережних держав.
Основні принципи, якими керуються
держави під час встановлення правового
режиму міжнародних рік, такі:
1) держави, через територію яких протікає
міжнародна ріка, регулюють питання
навігації за взаємною згодою;
2) торговельне судноплавство на
міжнародних ріках, якщо немає заперечень
із боку прибережних держав, відкрите для
суден усіх держав;
3) кожна прибережна держава у своїй
частині ріки повинна виконувати роботи,
необхідні для забезпечення навігації;
4) військове судноплавство регулюється
лише прибережними державами з
З прийняттям Конвенції 1948 р. про
режим судноплавства на Дунаї правовий
режим цієї річки як міжнародної передбачає
вільне судноплавство відповідно до
інтересів та суверенних прав придунайських
держав, регламентує питання, пов´язані зі
співробітництвом у використанні Дунаю.
Згадана Конвенція встановила свободу
невійськового судноплавства для всіх
держав, включно зі свободою заходу в
порти. Слід також зазначати, що, зокрема,
режим більшості африканських
міжнародних річок передбачає їхнє
використання лише прибережними
державами. Річки Південної Америки (Ла-
Плата, Амазонка) відкриті для торговельних
суден усіх держав, а ріки Північної Америки
(Св. Лаврентія, Колорадо, Ріо-Гранде) -
лише для суден держав, територією яких
вони протікають.
Учасниками Дунайської конвенції є Росія,
Україна, Сербія, Чехія, Словаччина,
Угорщина, Болгарія. Румунія та Австрія.
Придунайські держави повністю зберігають
суверенітет на свої ділянки. Вони, зокрема,
самостійно регулюють умови судноплавства
на цих ділянках, встановлюють правила
плавання та заходу суден у порти,
здійснюють митний, санітарний і речовий
контроль, підтримують на своїх ділянках
ріки нормальні для судноплавства умови.
60. Багатонаціональні ріки
Всі ріки за їх географічним і правовим
положенням діляться на:
а) національні
 б) міжнародні Франції, ФРН, Швейцарії, а також
У свою чергу, міжнародні ріки діляться Дунайська комісія, що складається з
на: представників прибережних держав).
а) багатонаціональні ріки Угоди, що регламентують порядок
б) міжнародні ріки використання міжнародних рік, мають
Багатонаціональні ріки — це ріки, у відношення тільки до конкретних рік і не
використанні яких зацікавлені винятково мають універсального значення. Якогось
прибережні держави. Такі ріки не кодифікуючого акту «міжнародного
використовуються або використовуються річкового права» поки не існує. Правда,
дуже обмежено для міжнародного певні кодифікаційні роботи в цьому
судноплавства, не завжди мають сполучення напрямку ведуться. Так, у 1992 році під
з морем, проте відіграють певну роль в егідою Європейської економічної комісії
економіці прибережних держав, їхній режим була укладена Конвенція з охорони і
регулюється винятково прибережними використання трансграничних
державами, наприклад угода між водопотоків і міжнародних озер. У 1966
Аргентиною й Уругваєм 1946 року з році були прийняті Гельсінські правила
приводу ріки Уругвай. До використання вод міжнародних рік. І хоча
багатонаціональних рік належать Одер, ці правила носять рекомендаційний
Вісла, Тиса, Дністер. характер, у деяких їхніх положеннях
Такі ріки звичайно повинні відповідати знайшли закріплення міжнародні порядки,
трьом критеріям, необхідним для їхнього що склалися в результаті тривалої практики
визнання в якості міжнародних: з використання міжнародних рік.
1) політичному — вони повинні
перетинати території двох і більше держав; 61. Прикордонні ріки
2) географічному — повинні мати вихід Міжнародні ріки мають географічні
у море; особливості: одні з них лише розділяють
3) функціональному — мати можливість територію суміжних держав - прикордонні
здійснення регулярного судноплавства. ріки.
Слід зазначити особливу значимість Прикордонні — ріки, що розділяють
третього критерію, що є вирішальним, тому території двох і більше держав (Амур, Буг,
що міжнародно-правові проблеми таких рік Тиса й ін.). Правовий режим
в основному зводяться до забезпечення прикордонних рік установлюється
свободи судноплавства по ним. Вони, як зазвичай або договором про кордон, або
правило, відкриті для торгового внутрішнім законодавством прибережних
судноплавства як прибережних, так і держав, що мають спільний кордон. На
неприбережних держав і закриті, як таких ріках нерідко застосовуються
правило, для проходу військових суден обмеження свободи судноплавства.
неприбережних держав (наприклад, Дунай, Угодами встановлена свобода
Нігер). На прибережні держави судноплавства міжнародними ріками
покладаються адміністративні обов'язки по іноземних не воєнних суден будь-яких
управлінню такими ріками як у відношенні держав.Іноземні судна повинні
судноплавства, так і у відношенні їхнього дотримуватись встановлених прибережними
господарського використання. У цих цілях державами та міжнародними угодами
прибережні держави створюють спеціальні правил плавання.Заборонено плавання
річкові комісії (наприклад, Рейнська воєними іноземними короблями
комісія, що складається з представників
міжнародними ріками неприбережних пасажирів. Він має ряд переваг перед
держав. іншими видами транспорту, що
Суттєвий вплив на сучасну міжнародну позначається на обсягах перевезень
регламентацію судноплавства по Дунаю внутрішнім водним транспортом, їх
зробили правові наслідки Другої світової інтенсивності та вартості. До таких переваг
війни. Плавання по Дунаю військових відносяться велика вантажопідйомність
кораблів придунайських країн за межами (порівняно, наприклад, з автомобільним і
країни, прапор якої несе корабель, може повітряним транспортом), висока
здійснюватися тільки за домовленістю між пропускна здатність річкового шляху,
заінтересованими придунайськими відносно незначні витрати на обладнання
державами. Судноплавство по річці та утримання внутрішніх водних шляхів
військових кораблів не придунайських на відміну від утримання та експлуатації
держав заборонено. В 1948 році в Белграді залізниць і автострад і деякі інші.
була підписана Болгарією, Угорщиною, Стримуючими ж факторами
Румунією, СРСР, УРСР, Чехословаччиною і інтенсифікації міжнародних перевезень
Югославією Конвенція про режим внутрішніми водними шляхами є їх
судноплавства по Дунаю. Конвенція сезонність і географічні особливості -
зобов'язує придунайські держави переважання меридіональних напрямків
утримувати свої ділянки Дунаю в перевезень.
судноплавному стані та не створювати Міжнародні перевезення внутрішніми
перешкод для його здійснення іншими водними шляхами - це перевезення,
державами. Для дотримання умов плавання здійснювані по внутрішніх водних шляхах
по Дунаю, відповідно до Конвенції 1948 не одної держави. Перевезення ж пасажирів
року, була створена Дунайська комісія, до в КППВ визначені як перевезення,
складу якої входять представники вироблені по водних шляхах не менше двох
держав-учасниць. На основі положень держав; при цьому місце посадки або
Конвенції 1948 року була заснована висадки або і те й інше знаходяться на
спеціальна річкова адміністрація, що території однієї держави.
здійснює регулювання судноплавства і Джерелами, регулюючими міжнародні
проведення гідротехнічних робіт у низов'ях перевезення внутрішніми водними
Дунаю. Створені і діють інші спеціальні шляхами, є конвенції, угоди, двосторонні
органи. У 1985 році була прийнята договори та національне законодавство
Декларація про співробітництво держав. До числа міжнародних джерел
придунайських держав із питань водного відносяться КПГВ, КППВ, Європейська
господарства ріки Дунай, особливо угода про міжнародне перевезення
охорони його вод від забруднення. небезпечних вантажів внутрішніми водними
Декларація має на меті забезпечення шляхами (ВОПНВ) від 26.05.2000,
раціонального використання вод Дунаю і Європейська угода про найважливіші
захист ріки від забруднення. внутрішні водні шляхи міжнародного
значення (УМВШ) від 19.01.1996 і деякі
62. Поняття внутрішнього водного інші.
шляху міжнародного значення Важливу роль у регулюванні
У міжнародному сполученні серед міжнародних перевезень по річці Дунай
магістральних видів транспорту гідне місце грають прийняті пароплавствами і
займає внутрішній водний транспорт, яким компаніями придунайських держав
перевозяться значна кількість вантажів і спеціальні угоди. Це, наприклад, Угода між
Дунайського пароплавства Болгарії,
Угорщини, Румунії, СРСР і Чехословаччини
про загальні умови перевезень вантажів,
Угода про загальні умови перевезення
вантажів у міжнародному сполученні але
річці Дунай від 23.09.1989, Договір про
співробітництво Дунайських пароплавств -
учасників Братиславських угод від
06.11.1992.
63. Принципи міжнародного річкового
права(конспект,все что нашла)
До принципів міжнародного річкового
права належать:
1)принцип суверенітету прибережної
держави
-обмеження транзиту та проходу
кораблів
-не завдання шкоди іншим
2)принцип рівності прибережної
держави
-режим найбільшого сприяння
3)принцип співробітництва
4)принцип розумного поєднання різних
видів діяльності річок
5)принцип справедливого користування
річок з урахуванням справедливих
обмежень держав(?)
-не можна змінювати лінію проходження
річки
-не може бути нанесено шкоди шляхом
забруднення (зміна екології,вилов
риби,виснаження природних ресурсів)
-не можна змінювати течію(«рухомі
кордони»)
64. Принцип свободи судноплавства
Становлення міжнародно-правової
свободи відкритого моря відбувалося
поступово. До часу першої кодифікації
морського права в Конвенції про відкрите
море 1958 р. були закріплені свобода
судноплавства , свобода риболовства,
свобода прокладання підводних кабелів і
трубопроводів, свобода польотів над
відкритим морем. Конвенція допускає
існування й інших свобод, «що визнаються
відповідно до загальних принципів
міжнародного права» (ст. 2). Конвенція
ООН з морського права 1982 р. доповнила
свободи відкритого моря двома новими:
свободою будувати штучні острови та
інші установки, що допускаються
відповідно до міжнародного права, і
свободою наукових досліджень (ст. 87).
Свободами відкритого моря можуть
користуватися всі держави, незалежно від
того, чи мають вони морське узбережжя.
Свобода судноплавства та свобода
польотів над відкритим морем є найбільш
повними в переліку свобод відкритого моря.
Але, як і всі свободи відкритого моря, їх
надають із врахуванням обов'язків держав
дотримуватися певних правил. Так,
здійснення судноплавства має бути
підпорядковане Міжнародним правилам
попередження зіткнень судів у морі.
Усі держави мають право прокладати
по дну відкритого моря за межами
континентального шельфу підводні кабелі
та трубопроводи. Ніхто не вправі заважати
державі в реалізації нею цієї свободи. Вона
ж, у свою чергу, зобов´язана належним
чином брати до уваги вже прокладені по дну
моря кабелі та трубопроводи, не
перешкоджати їх ремонту і, по можливості,
не перешкоджати свободі судноплавства та
риболовства. Прибережна держава за
певними виключеннями не може
перешкоджати прокладанню або
підтриманню у справності іноземних
підводних кабелів або трубопроводів на
континентальному шельфі. Визначення
траси для проходження іноземних
трубопроводів на континентальному шельфі
здійснюється за згодою прибережної
держави.
65. Конвенція ООН з морського права
1982
Ця Конвенція, що стала результатом
великої та кропіткої роботи багатьох
суб'єктів міжнародного права, є одним з свободу зводити штучні острови, установки
найбільших загальних багатосторонніх й споруди, що допускаються відповідно до
договорів за всю історію міжнародних міжнародного права, здійснювати морські
відносин. наукові дослідження. У Конвенції є блок
Конвенція 1982 р. підтверджує і норм, що регламентують порядок
доповнює низку положень Женевських проведення морських наукових досліджень,
конвенцій з морського права 1958 р. і а також група норм, спрямованих на
вводить нові норми й інститути, які забезпечення захисту і збереження
відображають сучасні тенденції розвитку в морського середовища.
освоєнні Світового океану. Конвенція Конвенція містить детально розроблений
вперше в договірному порядку встановила механізм урегулювання суперечок,
гранично допустиму ширину пов'язаних із тлумаченням і застосуванням її
територіального моря - 12 морських миль. норм.
Вона підтвердила й деталізувала право Важливим положенням Конвенції
мирного проходу іноземних суден через 1982 р. у справі забезпечення загального
територіальне море. Конвенція запровадила миру й безпеки є резервування відкритого
новий інститут - архіпелажні води, який моря для мирних цілей.
застосовується до держав-архіпелагів. У зв'язку з тим, що Конвенція
У Конвенції зафіксовано правила кодифікувала низку звичаєвих норм, ці
транзитного проходу через міжнародні норми продовжують діяти для держав, що
протоки, що дають можливість здійснювати не беруть участь у ній.
свободу судноплавства і польотів через них. У цілому, можна констатувати, що
Зовсім новим є інститут виключної Конвенція ООН з морського права 1982 р. -
економічної зони, у межах якої це важливий історичний етап у кодифікації і
прибережній державі надаються суверенні прогресивному розвитку міжнародного
права щодо розвідки, розробки і збереження права, що має на меті стабільний розвиток
природних ресурсів, що перебувають на дні, міжнародних відносин у зв'язку з діяльністю
у її надрах, у покриваючих водах, і суб'єктів міжнародного права у Світовому
управлінні ними, а також щодо інших видів океані.
економічної діяльності. Конвенція
підтвердила основні норми щодо 66. Правовий статус режиму
континентального шельфу і внесла територіального моря
уточнення в цей інститут, зокрема, чітко У чинному міжнародному праві поняття
визначила зовнішню межу територіального моря наведене в
континентального шельфу. Конвенції про територіальне море та
Уперше в договірній практиці був прилеглу зону 1958 р. і в Конвенції з
визначений статус величезної території - морського права 1982 р.: “Суверенітет
району морського дна за межами прибережної держави поширюється за межі
континентального шельфу ("Району"). її сухопутної території та внутрішніх вод, а
Визначено порядок регулювання діяльності в разі держави-архіпелагу – його
з дослідження і використання його ресурсів. архіпелажних вод, на прилягаючий
Конвенція істотно розширила перелік морський пояс, що називається
свобод відкритого моря, включивши в територіальним морем” (п. 1 ст. 2).
нього, поряд із традиційними свободами Початкова лінія відліку територіального
судноплавства, рибальства, польотів, моря практично однаковим чином
прокладки кабелів і трубопроводів, також визначена як в Женевській конвенції 1958
р., так і в Конвенції ООН 1982 р., у ст. 5 якої
передбачається, що «нормальною вихідною
лінією для вимірювання ширини
територіального моря є лінія найбільшого
відпливу уздовж берега, зазначена на
офіційно визнаних прибережною державою
морських картах великого масштабу».
У місцях, де берегова лінія глибоко
порізана і хвиляста або де є вздовж берега
або в безпосередній близькості до нього
ланцюг островів, для проведення вихідної
лінії, від якої відміряється ширина
територіального моря, може
застосовуватися метод прямих вихідних
ліній, що з'єднують відповідні точки. При
проведенні таких вихідних ліній не
допускається помітних відхилень від
загального напрямку берега, а ділянки
моря, що лежать з внутрішньої сторони
цих ліній, повинні бути досить тісно
пов'язані з береговою територією, щоб на
них міг бути поширений режим
внутрішніх вод.
Система прямих вихідних ліній не може
застосовуватися державою таким чином,
щоб територіальне море іншої держави
виявилося відрізаним від відкритого моря.
Як і Конвенція 1958 р., Конвенція ООН з
морського права передбачає, що острови
мають власне територіальне море. Це
означає, що якщо, наприклад, відстань, що
відділяє острів від континентальної або
острівної території одного і того ж
прибережної держави, перевершує подвійну
ширину територіального моря цієї ж
держави, то територіальне море острова
буде відокремленим від територіального
моря континентальної або інший острівної
території. Два пояса будуть стикатися, якщо
таку відстань дорівнюватиме подвійній
ширині, і вони частково перекриють один
одного, коли ця відстань буде менше
подвійної ширини.
Зовнішнім кордоном територіального
моря є лінія, кожна точка якої
знаходиться від найближчої точки
вихідної лінії на відстані, рівній ширині
територіального моря.
Довгий час у міжнародному морському
праві не знаходив рішення питання про
ширину територіального моря, а практика
і позиції держав з даного питання
відрізнялися значною різноманітністю.
Протиборчі тенденції формувалися навколо
однієї з двох точок зору: згідно з першою,
прибережна держава має право
встановлювати ширину територіального
моря тільки в межах 3 морських миль
(США, Великобританія та інші західні
країни); згідно другої - не далі 12 морських
миль (СРСР та інші соціалістичні країни, а
також деякі країни, що розвиваються)
Важливу роль в справі закріплення
краю ширини територіального моря мало
прийняття Конвенції ООН з морського
права 1982 р. У статті 3 Конвенції сказано,
що «кожна держава має право
встановлювати ширину свого
територіального моря до межі, що не
перевищує 12 морських миль, відміряється
від вихідних ліній, визначених відповідно
до цієї Конвенції ».
На 1 січня 2002 135 держав встановили
територіальне море шириною від 3 до 12
морських миль, тобто в повній відповідності
з вимогами Конвенції 1982 р.
Делімітація територіального моря між
державами з протилежними або суміжними
узбережжями здійснюється на основі угоди,
укладеної між такими державами. У разі
відсутності такої угоди прибережні держави
не можуть поширювати своє територіальне
море за серединну лінію, рівновіддалених
від найближчих точок вихідних ліній, від
яких відміряється ширина територіального
моря кожної з цих держав.
Ще одним важливим питанням,
урегульованим міжнародним правом у
правовому режимі територіального моря, є
право мирного проходу. Мирним проходом
називається плавання через територіальне
море суден іноземних держав.

67. Виключна морська економічна
зона
Виключна морська економічна зона -
морські райони, що знаходяться за межами
територіальних вод (територіального моря)
України і які прилягають до них,
включаючи райони навколо островів, що
належать Україні. Зовнішній кордон
економічної зони знаходиться на відстані до
200 морських миль, що відраховуються від
тих же вихідних ліній, що й територіальне
море України.
На відміну від територіальних вод, по
зовнішній межі яких у морі проходить
державний кордон країни ці території,
фактично це вже відкрите море, підпадають
під встановлений у даній частині особливий
правовий режим, відповідно до якого права
та юрисдикція прибережної держави і
права та свободи інших держав
регулюються відповідними положеннями
Конвенції ООН з морського права 1982 р,
тут дозволяється вільний прохід чи
перебування будь-яких іноземних
плавальних чи літальних засобів,
проходження чи діяльність яких, а також
людська діяльність, звісно, не суперечить
нормам міжнародного морського права.
На території виключної морської
економічної зони України допускається
діяльність інших держав, їх юридичних
та фізичних осіб, юридичних та фізичних
осіб України та міжнародних організацій.
Чинним законодавством України для них
передбачається ряд прав, які вони можуть
реалізувати на території виключної
(морської) економічної зони України. Але
такі права мають ряд обмежень,
запровадження яких пов'язано з - свободу споруджувати штучні
необхідністю забезпечити захист
суверенних прав України на розвідку,
експлуатацію, збереження живих ресурсів та
управління ними у виключній (морській)
економічній зоні.
Ширина виключної (морської)
економічної зони становить до двохсот
морських миль, відлічених від тих самих
вихідних ліній, що і територіальне море
України.
Домінантою у правовому режимі ВЕЗ є
збалансоване поєднання ресурсних прав
прибережної держави і прав інших держав,
що базуються на свободах відкритого моря,
таких як свобода судноплавства і польотів,
прокладання підводних кабелів і
трубопроводів та ін., що відповідають
міжнародному праву.
68. Правовий режим відкритого моря.
Відкрите море - морський простір,
який розташований за межами кордонів
територіального моря держав. На нього
не поширюється суверенітет будь-якої
держави.
Правовий статус і правовий режим
відкритого моря визначаються міжнародним
морським правом у вигляді такого
універсального та всеохоплюючого
міжнародно-правового акта, як Конвенція
ООН з морського права 1982 р.
Згідно зі ст. 87 Конвенції, "відкрите
море відкрито для всіх держав, як
прибережних, так і тих, що не мають
виходу до моря".
Свобода відкритого моря реалізується
згідно з положеннями Конвенції 1982р. та
іншими нормами міжнародного права. Вона
включає як для прибережних держав, так і
для держав, що не мають виходу до моря:
- свободу судноплавства;
- свободу польотів;
- свободу прокладати підводні кабелі
та трубопроводи;
острови та інші установки, які
допускаються відповідно до
міжнародного права;
- свободу рибальства;
- свободу наукових досліджень.
 Усі судна у відкритому морі такому випадку судну відшкодовують
підпорядковуються винятковій збитки.
юрисдикції держави, під прапором якої У відкритому морі визнається також
вони плавають. При цьому варто право держави переслідувати та
зазначити, що будь-яке судно (вантажне, затримувати іноземне судно, котре
рибальське, науково-дослідне та ін.) порушує правовий режим її внутрішніх
повинно плавати лише під прапором однієї морських вод або територіального моря.
держави, котра несе за нього Таке переслідування повинно проводитись
відповідальність. Жоден військовий за "гарячими слідами", тобто воно має
корабель, прикордонний чи поліцейський розпочинатися зразу у внутрішніх чи
катер або будь-яке інше судно не має права територіальних водах і здійснюватись
застосовувати до суден інших держав безперервно. Воно повинно бути припинено,
примусові заходи. Хоча з цього якщо судно-порушник увійшло в
загальновизнаного правила є певні територіальне море своєї або іноземної
винятки, які чітко прописані міжнародним держави.
правом. Нині в міжнародному праві складним
Так, згідно зі ст. 105 Конвенції, у залишається питання про способи та
відкритому морі або в будь-якому іншому механізми зупинки іноземного судна у
місці поза юрисдикцією держав будь-яка відкритому морі у разі переслідування за
держава може захопити піратське судно "гарячими слідами". Це стосується перш
або піратський літальний апарат, що за все вимушеного застосування
захоплені внаслідок піратських дій і вогнепальної зброї з метою зупинки
знаходяться під владою піратів, вказаного судна у випадку вчинення
арештовувати осіб, які перебувають на злочину, передбаченого законодавством
них, і захопити майно. прибережної держави, у його внутрішніх
Конвенція 1982 р. закріплює обов'язок водах, територіальному морі чи прилеглій
держав співпрацювати у максимально зоні. Вказані питання знайшли своє
можливій мірі для відвернення піратства у закріплення у законодавстві держав, у тому
відкритому морі. Відповідно до ст. 105 числі й у законодавстві України.
Конвенції, судова установа держави, котра Військові кораблі, а також судна, що
здійснила захоплення іноземного судна за знаходяться на державній службі, у
піратство, може виносити постанову про відкритому морі користуються повним
застосування покарання і визначати, яких імунітетом від юрисдикції і примусових
заходів повинно бути вжито стосовно таких дій будь-якої іноземної держави.
суден, літальних апаратів або майна, не
порушуючи прав добросовісних третіх осіб. 69. Поняття району.
Держави також зобов'язані боротися з Морське дно за межами
работоргівлею, співпрацювати щодо континентального шельфу й економічної
припинення незаконної торгівлі зони є територією з міжнародним режимом і
наркотиками та психотропними утворює міжнародний район морського
речовинами, а також у припиненні дна (далі — «Район» ). У відповідності зі
несанкціонованого мовлення із статтею 1 Конвенції ООН з морського
відкритого моря. В усіх цих випадках права 1982 року термін «Район»
допускається затримання й огляд судна, означає дно морів і океанів і його надра за
котре підозрюється у незаконних діях. Якщо межами національної юрисдикції.
затримання виявиться безпідставним, у Виділення в просторах відкритого моря
зони, що має юридичний статус Район відкритий для використання
міжнародного району морського дна стало винятково в мирних цілях усіма
найважливішою новелою в міжнародному державами без будь-якої
морському праві. дискримінації. Морські наукові дослідження
Оскільки національна юрисдикція в Районі здійснюються в мирних цілях і на
прибережних держав у Світовому океані в благо всьоголюдства.
юридичному смислі поширюється на У рамках Органу засновані Асамблея,
морське дно і його надра в межах Рада і Секретаріат. Асамблея, що
континентального шельфу, межами Району складається з усіх членів Органу,
є зовнішні межі континентальних розглядається в якості вищого такого
шельфів прибережних держав, іншими органу, перед якими звітують всі інші
словами, це продовження дна і надр головні органи. Вона також обирає членів
глибоководних районів морів і океанів за Ради, членів правління і генерального
межами континентальних шельфів директора Підприємства. Рада є виконавчою
прибережних держав. інституцією Органу. Вона, зокрема,
Правовий режим, а також порядок контролює і координує виконання положень
дослідження і видобутку ресурсів Району Конвенції з усіх питань і проблем у рамках
урегульований статтями 136-191 компетенції Органу і звертає увагу Асамблеї
Конвенції ООН з морського права 1982 на випадки недотримання таких положень.
року, що включають такі розділи: Слід мати на увазі, що ні положення
«Принципи, що регулюють район», Конвенції, що стосуються Району, ні будь-
«Освоєння ресурсів Району» і «Орган» які права, надані або здійснювані
(означаючий Міжнародний орган з відповідно до неї, не торкаються
морського дна). правового статусу вод, що покривають
Стаття 137 Конвенції ООН з морського Район, або правового статусу повітряного
права 1982 року встановлює, що жодна простору над цими водами.
держава не може претендувати на
суверенітет або здійснювати суверенні 70. Континентальний шельф.
права стосовно будь-якої частини Району Континентальний шельф є одним із
і його ресурсів. Район оголошений найбагатших районів світового океану. Тут
Конвенцією «загальною спадщиною виловлюють близько 90 % відсотків риби,
людства» (стаття 136). Це означає, що тут розташовані багатющі запаси корисних
права на ресурси Району належать усьому копалин, у тому числі нафти та газу. З
людству, від імені якого діє Міжнародний появою в середині ХХ ст. технологій
орган з морського дна. добування корисних копалин із дна моря
У відповідності зі статтею 140 Конвенції деякі держави спробували односторонньо
діяльність у Районі здійснюється на благо поширити свій суверенітет на райони
всього людства і з особливим врахуванням шельфу2. Це породило численні
інтересів і потреб держав, що розвиваються, територіальні спори між державами1. У 60-
і народів, що не досягли повної 90-ті роки ХХ ст. ці держави уклали біля ста
незалежності або іншого статусу міжнародних угод про розмежування
самоврядування. Орган забезпечує шельфу. Проблема делімітації
справедливий розподіл фінансових та інших континентального шельфу час від часу
економічних вигод, одержуваних від продовжує виникати в міждержавних
діяльності в Районі, через відповідні відносинах, незважаючи на те що
механізми на недискримінаційній основі. міжнародно-правові норми в цій області
кодифіковані, у тому числі в загальному
міжнародному праві, в Конвенції про
континентальний шельф 1958 р. і в
Конвенції ООН з морського права 1982 р.
Відповідно до Конвенції ООН з
морського права 1982 р.
континентальний шельф - це морське дно
та надра підводних районів, що
простягаються за межі територіального
моря на всьому протязі природного
продовження його сухопутної території
до зовнішньої межі підводної окраїни
материка або на відстань 200 морських
миль від вихідних ліній, від яких
відліковується ширина територіального
моря, коли зовнішня межа підводної
окраїни материка не простягається на
таку відстань. Підводна окраїна материка
доходить до глибоководного дна океану та
складається з шельфу, схилу і підйому, а
також включає в себе продовження
континентального масиву прибережної
держави, що знаходиться під водою. Якщо
підводна окраїна знаходиться далі 200 миль,
зовнішня межа може простягатися на
відстань до 350 морських миль від ліній, від
яких відліковується територіальне море, або
не далі 100 морських миль від 2500-
метрової ізобати. Відстань у 350 миль
поширюється також на межу шельфу на
підводних хребтах (ст. 76).Конвенція про
континентальний шельф 1958 р. давала
дещо інше визначення шельфу2. Однак
обидва ці визначення, як і інші, що
зустрічаються в міжнародних угодах, є суто
правовими та відрізняються від
географічного поняття континентального
шельфу як материкової відмілини, що
прилягає до берегів суші та має з нею
спільну геологічну будову. Відповідно, у
природі розміри шельфу можуть суттєво
коливатися: від декількох миль біля
західного узбережжя США до площі всього
дна Північного моря.
Закріплюючи права прибережної
держави на шельфи, Конвенція з морського
права 1982 р. в багатьох речах повторює
положення Конвенції про континентальний
шельф 1958 р. Держави, як і раніше, не
поширюють на шельф повного
суверенітету, а мають певні суверенні
права «з метою розвідки та розробки його
природних ресурсів»1. Ці права часто
називають виключними, бо ніхто і ні за яких
умов не вправі здійснювати таку діяльність
без згоди прибережної держави. Вона має
також виключне право дозволяти та
регулювати виробництво будь-яких
бурильних робіт на шельфі, незалежно від
їхньої мети2. Прибережна держава вправі
створювати на шельфі штучні острови,
установки та споруди і встановлювати
навколо них зони безпеки шириною до 500
метрів3.
Права прибережної держави на
континентальному шельфі не торкаються
правового статусу ні покриваючих шельф
вод, ні повітряного простору, що
знаходиться над ними.Розмежування
континентального шельфу суміжних або
розміщених одна проти іншої держав
здійснюють шляхом укладання
міжнародних угод.Прибережні держави
зазвичай мають спеціальне законодавство
про континентальний шельф. В Україні ст.
244 Кримінального кодексу України
встановлена кримінальна відповідальність
за порушення законодавства про к.ш.
України.
71. Конвенція про міжнародну цивільн
у авіацію 1944 р. (Чиказька конвенція).
Розвиток авіаційної техніки з початку
XX ст. дозволив широко використовувати
цивільну авіацію як повітряний транспорт,
що має велику вантажопідйомність і
великий радіус дії. Цивільна авіація стала
розвиватися як міжнародна. Але виникли
проблеми через відсутність єдиних правил
польоту, стандартів в обслуговуванні
руху, відмінність навігаційного і
радіонавігаційного обладнання, різні мови
екіпажів.
Для узгодження цих питань у листопаді
1944 року в Чикаго зібралися представники
52 країн.
Конвенція про міжнародну цивільну
авіацію (Чиказька конвенція) —
основний документ міжнародного права,
що регулює цивільні авіаперевезення.
Конвенція була укладена в 1944 році
в Чикаго. Вона регламентує міжнародні
польотів цивільних повітряних суден у
міжнародному і національному повітряному
просторах задля забезпечення їхньої
ефективності і безпеки. Конвенція стала
базою формуванню нової галузі
міжнародного права — міжнародного
повітряного права.
Конвенція, відповідно до її статті 3,
«застосовується тільки до цивільних
повітряних суден і не застосовується до
державних повітряних суден», якими є
повітряні судна, використовувані на
військовій, митній і поліцейській службах.
Проте ніяке державне повітряне судно не
може здійснити політ над територією іншої
держави або зробити посадку, без
отримання на це дозволу, дотримання
спеціальної угоди або іншим чином, і
відповідно до її умов.
Конвенція заснувала Міжнародну
організацію цивільної авіації (ІКАО), цілі
і завдання якої визначені в 44 статті,
зокрема:
▪ гарантувати безпечний
упорядкований розвиток міжнародної
цивільної авіації в усьому світі;
▪ сприяти безпеці польотів
міжнародній аеронавігації.
Держави, які приєдналися до Конвенції
(стаття 37), зобов'язуються «співпрацювати
у забезпеченні максимально можливого
ступеня однаковості правил, стандартів,
процедур і організації, що стосуються
повітряних суден, персоналу, повітряних
трас і допоміжних служб, з усіх питань, в
яких така однаковість сприятиме
аеронавігації і вдосконалювати її».
Чиказька конвенція, а також двосторонні
і багатосторонні угоди, що укладаються на її
основі державами, регулюють, головним
чином, регулярні міжнародні польоти
цивільної авіації, здійснювані належним
чином правочинною на це державою, її
національними авіапідприємствами для
перевезення пасажирів, багажу, вантажів
і пошти за встановлену плату, тобто в
комерційних цілях.
Складається з преамбули та 4 частин,
які включають 22 глави і 96 статей.
Частина І («Аеронавігація») містить осн.
принципи здійснення міжнар. повітр.
сполучень — повний і виключний
суверенітет держав, недоторканність
території. Регламентуються права країн-
учасниць на польоти над тер. держав, що
домовляються, унормовуються такі понят
тя, як «каботаж», «заборонені зони».
Встановлено принципи здійснення
регулярних, нерегулярних і каботажних
польотів, вимоги до польотів безпілотних
повітр. суден, до посадок у мит. аеропорту.
Визначаються осн. вимоги до порядку
допуску на держ. територію та випуску з неї
пасажирів, екіпажів і вантажів повітр. суден.
Передбачено заходи сприяння аеронавігації,
зазначено, яка документація є обов'язковою
на повітр. судні, тощо. Частина II
(«Міжнародна організація цивільної
авіації») присвячена ІКАО та є її статутним
і документом. Тут містяться положення про
призначення, структуру, цілі,
місцеперебування, правоздатність
у організації, а також процедурні питання
діяльності її органів та їхні функції. У
частині III («Міжнародний повітряний
транспорт») регламентуються питання стат.
та фін. звітності авіапідприємств, які
здійснюють міжнар. повітряні перевезення;
містяться положення про права держав-
учасниць щодо вдосконалення та
фінансування аеронавігац. засобів на
власній території; закріплено за д-вами
право самостійно, з урахуванням положень
Конвенції, визначати маршрути та
аеропорти, що використовуються під час
міжнар. перевезень, а також розглянуто
питання їх спільної експлуатації
авіаорганізаціями. В «Заключних
положеннях» (частина IV) йдеться про
скасування Паризької конвенції про
регулювання повітряної навігації 1919 та
Гаванської конвенції про комерційну
авіацію 1928. Містяться зобов'язання держав
щодо реєстрації чинних та нових міжнар.
угод, а також скасування договорів, які не
узгоджуються з положеннями Конвенції.
Встановлено порядок розгляду спорів,
застосування санкцій до авіатрансп.
підприємств та держав, що не виконують
рішення Ради ІКАО. Унормовано питання
призупинення дії Конвенції у разі війни та
надзв. стану, прийняття додатків, змін і
доповнень до Конвенції, допуску до участі у
ній.
72. Конвенція про забезпечення безпек
и авіації 1963 р.
З метою створення безпеки цивільної
авіації була прийнята Конвенція про
злочини і деякі інші дії на борті повітряного
судна, підписана 14 вересня 1963 р. у Токіо
(Токійська конвенція).
Токійська конвенція 1963 р. уперше
включила визначення незаконного
захоплення цивільного судна, "коли особа,
що знаходиться на борту повітряного судна,
незаконно, за допомогою сили або погрози
застосування сили, вчинила акт втручання,
захоплення або іншим способом
неправомірно здійснює контроль над
повітряним судном у польоті або коли
планується здійснення такого акту". У
цьому визначенні виділяється факт
неправомірного здійснення контролю над
повітряним судном у польоті незалежно від
мети особи, що знаходиться на його борту.
Однак Конвенція не кваліфікує подібні дії
як злочин, обмежуючись вказівкою на те,
що держави зобов'язуються вживати
заходів для відновлення або збереження
контролю "законного командира" над
повітряним судном.
Токійську конвенцію застосовують у
всіх тих випадках, коли повітряне судно
знаходиться в польоті над іншою
територією, ніж територія держави
реєстрації повітряного судна.
Положення Токійської конвенції
застосовують "з моменту включення
двигуна з метою зльоту до моменту
закінчення пробігу при посадці", тоді як ,
наприклад, Гаазьку і Монреальську - "з
моменту закриття всіх зовнішніх дверей
після завантаження і до моменту відкриття
кожних з таких дверей для вивантаження".
Конвенцію не застосовують щодо
повітряних суден, задіяних на військовій,
митній і поліцейській службах, тобто до
державних повітряних суден.
Особливістю Токійської конвенції є те,
що вона визначає право держави
реєстрації повітряного судна здійснювати
юрисдикцію стосовно всіх актів
незаконного втручання. Однак при цьому
Конвенція допускає юрисдикцію будь-якої
іншої держави, якщо дії на борту літака
спрямовані проти громадянина такої
держави, якщо злочин створює наслідки
на її території чи загрожує її безпеці або
якщо втручання держави в політ необхідне
для виконання нею зобов'язань за
багатосторонньою міжнародною угодою.
73. Договір про відкрите небо.
Угода про відкрите небо,
УВН (англ. The Treaty on Open Skies) —
багатостороння міжнародна угода,
підписана 24
березня 1992 року в Гельсінкі представника
ми 23 держав-членів Організації з безпеки та
співробітництва в Європі (ОБСЄ). Метою
договору є сприяння зміцненню довіри між
державами через удосконалення механізмів
контролю за військовою діяльністю та за
дотриманням чинних договорів у галузі
контролю над озброєннями. Договір
встановлює режим відкритого неба, мета
якого — забезпечити можливість його
учасникам здійснювати обльоти
територій один одного[1].
Договір забезпечує постійний доступ
всіх держав-учасниць до інформації, яка
була отримана під час проведення
спостережних польотів, важливих для їхньої
національної безпеки. Режим відкритого
неба значно посилює відкритість і
прозорість у відносинах між країнами-
учасницями, сприяючи таким чином
налагодженню атмосфери
співробітництва на території, яка
простягається від Ванкувера до
Владивостока. Договір значною мірою
сприяє досягненню завдань ОБСЄ, особливо
в тому, що стосується здійснення заходів
зміцнення довіри та безпеки у Європі.
Договір складається з 19 статей, які
стосуються: квот спостережних польотів;
апаратури спостереження; визначення і
вибору літака спостереження, загальних
положень проведення спостережних
польотів і планування місії; транзитних
польотів; заборон, відхилення від маршруту
польотів і надзвичайних ситуацій; даних,
отриманих апаратурою спостереження;
діяльності Консультативної комісії з
відкритого неба (ККВН); повідомлень;
відповідальності; призначення персоналу й
імунітетів; загальних положень і часових
рамок реалізації положень Договору. Існує
також низка додатків до тексту Договору з
необхідними доповненнями.
Підчас першого етапу імплементації
ДВН, який розпочався з моменту набуття
чинності Договором і закінчився 31 грудня
2005 року, державам-учасницям
заборонялося використовувати інфрачервоні
прилади лінійного сканування та
радіолокаційні станції бокового нагляду з
синтетичною апертурою. За цей час повинна
була завершитися підготовка країн-учасниць
до повномасштабного застосування ДВН з
використанням як оптичних засобів
повітряної розвідки, так і згаданих приладів
(на сьогодні цей процес ще не завершено;
триває узгодження процедур сертифікації
спостережної апаратури).
Відповіднодо положень Договору кожна
країна-учасниця повинна надати дозвіл
на здійснення певної кількості
спостережних польотів (т.зв. пасивна
квота) над своєю територією, а також має
право на здійснення спостережних
польотів (приблизно таку ж кількість –
активна квота) над територіями інших країн-
учасниць. Кожного року проводиться
розподіл пасивних квот для кожної країни-
учасниці, зацікавленої у здійсненні
спостережних польотів.
За технічними вимогами криється
здатність спостерігати за важливими з точки
зору дотримання безпеки у регіоні дії
Договору військовими об’єктами й окремо
розташованими одиницями озброєння. Цей
елемент і слугує основою прозорості та
відкритості.
Можливість обміну матеріалами, що
отримані в ході спостережних польотів,
виконаних державами-учасницями, значно
розширює транспарентність.
Період тимчасового застосування
положень ДВН
Змоменту підписання Договору у 1992
році і до набуття ним чинності у 2002 році
(період тимчасового застосування положень
ДВН) держави-учасниці провели значну
роботу з відпрацювання процедур
імплементації, підготовки літаків
спостереження, здійснення тренувальних
місій. Особливо відзначалися факти
першого тренувального спостережного
польоту, який Велика Британія провела над
Росією у серпні 1992 року, і першого в
історії ДВН спостережного польоту над
США, здійсненого Україною у квітні 1997
року на літаку АН-30Б. Квотні польоти
почалися з 1 серпня 2002 року.
Україна є активною державою-
учасницею ДВН і продовжує зберігати
провідні позиції у його імплементації
74. Договір про принципи діяльності д
ержавпо дослідженню і використаннюкос
мічного простору, включаючи місяць та і
нші небесні тіла 1967 р. (Договір про
космос).
Договір про космос 1967, договір про
принципи діяльності держав по
дослідженню і використанню космічного
простору, включаючи Місяць і інші небесні
тіла, міжнародний договір, 19 грудня 1966
схвалений 21-ою сесією Генеральної
Асамблеї ООН(Організація Об'єднаних
Націй). Підписаний 27 січня 1967 в Москві,
Вашингтоні і Лондоні державами-
депозитаріями — СРСР, США і мирних цілях(ст. ІV);
Великобританією. Для країн, що підписали
його, договір набирає чинності з моменту
здачі ратифікаційних грамот на зберігання
державам-депозитаріям (на 1 травня 1971
договір підписали 90 країн, у тому числі
СРСР, УРСР, БССР). Договір
безстроковий, відкритий для підписання
всіма державами. Передбачає право кожної
держави у будь-який час відмовитися від
участі в нім.
Договір складається з преамбули і 17
статей; У переважній більшості своїх
положень Договір про космос «перекладає»
на мову міжнародної конвенції «космічні»
принципи, викладені незадовго до цього в
Декларації 1963 року. Але в Договорі ці
принципи набули більшої чіткості та
визначеності:
- дослідження та використання
космосу здійснюються на благо усіх країн
і є здобутком усього людства,
- рівне право усіх держав на
дослідження та використання космічного
простору,
- свобода космічного простору для
наукових досліджень(ст. І);
- сувора відповідність космічної
діяльності держав нормам і принципам
загального міжнародного права,
включаючи Статут ООН, в інтересах
підтримання міжнародного миру і
безпеки та розвитку(ст. І, ІІІ);
- недопустимість національного
привласнення космічного простору,
включаючи Місяць та інші небесні
тіла(ст. ІІ);
- заборона виведення на навколоземну
орбіту будь-яких об’єктів, які несуть на
собі ядерну зброю чи будь-яку іншу зброю
масового знищення, встановлення такої
зброї на небесних тілах або розміщення
такої зброї в космічному просторі будь-
яким іншим чином і використання
Місяця та інших небесних тіл виключно в
- держави-учасниці Договору
розглядають космонавтів як посланців
людства в космос і надають їм необхідну
допомогу на випадок аварії, лиха або
вимушеної посадки на території іншої
держави-учасниці Договору або у
відкритому морі(ст. V);
- міжнародна відповідальність держав
за усю національну космічну діяльність,
- відповідальність держав за шкоду,
спричинену космічними об’єктами(ст. VІ,
VІІ);
- збереження державами юрисдикції та
контролю над космічними об’єктами, що
занесено до їх реєстрів(ст. VІІІ);
- співробітництво та взаємна допомога
держав при дослідженні та використанні
космічного простору,
- обов’язок держав уникати
шкідливого забруднення космічного
простору(ст. ІХ).
Договір забороняє: проголошувати
суверенітет на космічний простір і небесні
тіла, а також здійснювати їх національне
привласнення або окупацію; виводити на
орбіту (розміщувати в космосі)
встановлювати на небесних тілах будь-які
об’єкти з ядерною зброєю чи іншими
видами зброї масового знищення;
використовувати Місяць та інші небесні тіла
в немирних цілях; присвоювати космічні
об’єкти інших держав незалежно від місця
їх виявлення.
Таким чином, Договір про космос
встановив міжнародно-правові засади,
правила космічної діяльності, якими
повинні керуватися держави та міжнародні
організації в ході діяльності з дослідження
та використання космічного простору,
причому незалежно від того є держава
запускаючою, чи ні. Крім цього, Договором
встановлено правовий режим космічного
простору і небесних тіл, а також закладено
основи правового статусу об’єктів і
суб’єктів космічної діяльності.
75. Угода про рятування космонавтів ,
повернення космонавтів і повернення
об’єктів , запущених у космічний простір
1968 р.
Угода передбачає, що Кожна Договірна
Сторона, яка отримує відомості чи виявляє,
що екіпаж космічного корабля зазнав аварії,
або знаходиться в стані лиха, або здійснив
вимушену чи ненавмисну посадку на
території, що знаходиться під її
юрисдикцією, або у відкритому морі, має
негайно проінформувати власті, що
здійснили запуск, або, Генерального
секретаря Організації Об'єднаних Націй,
який повинен негайно розповсюдити цю
інформацію.
Якщо в результаті аварії, лиха,
вимушеної або ненавмисної посадки екіпаж
космічного корабля приземлиться на
території, що знаходиться під
юрисдикцією Договірної Сторони, вона
негайно вживе всіх можливих заходів для
його рятування і надання йому будь-якої
необхідної допомоги. Вона інформуватиме
власті, що здійснили запуск, а також
і Генерального секретаря Організації
Об'єднаних Націй про заходи, що
вживаються нею, і про результати, що
досягаються.
Якщо виявлено, що екіпаж космічного
корабля спустився у відкритому морі або
в іншому місці, що не знаходиться під
юрисдикцією будь-якої держави, то
Договірні Сторони, які спроможні зробити
це, нададуть у разі необхідності допомогу в
здійсненні операцій щодо пошуку і
рятування такого екіпажу з метою
забезпечення його швидкого рятування.
Якщо екіпаж космічного корабля
приземлиться на території, що
знаходиться під юрисдикцією Договірної
Сторони, або його буде виявлено у
відкритому морі або в будь-якому іншому
місці, що не знаходиться під юрисдикцією
будь-якої держави, його має бути в безпеці
та негайно повернено представникам
влади, що здійснила запуск.
· Кожна Договірна Сторона, яка
здійснює юрисдикцію над територією, на
якій виявлено космічний об'єкт або його
складові частини, вживає таких заходів,
які вона визначить практично
здійсненними для рятування цього
об'єкта або його складових частин.
· На прохання влади, що здійснила
запуск, об'єкти, запущені в космічний
простір, або їх складові частини,
повертаються представникам цієї
влади, що здійснила запуск,
· Угода визначає , що у разі коли
Договірна Сторона, що має підстави
вважати, що космічний об'єкт є
небезпечними або шкідливими , може
повідомити про це владу, що здійснила
запуск, яка має вжити ефективних
заходів для усунення можливої
небезпеки завдання шкоди.
· Також передбачається, що Витрати,
понесені при виконанні зобов'язань щодо
 виявлення і повернення космічного
об'єкта або його складових частин,
покриваються владою, що здійснила
запуск.
Для цілей цієї Угоди термін «влада, що
здійснила запуск», стосується держави,
відповідальної за запуск, або коли
міжнародна міжурядова організація
відповідальна за запуск, до цієї міжнародної
організації за умови, що ця міжнародна
організація заявляє про прийняття нею прав
і обов'язків, передбачених цією Угодою, і
що більшість держав-членів цієї організації
є учасницями цієї Угоди і Договору про
принципи діяльності держав з дослідження
та використання космічного простору,
включаючи Місяць та інші небесні тіла.
76. Конвенція про міжнародну
відповідальність за шкоду, заподіяну
космічними об’єктами 1972 р.
Детальніше порядок реалізації
матеріальної відповідальності держав за
заподіяння шкоди космічними об'єктами
регламентується Конвенцією (1972 р.) про
міжнародну відповідальність за шкоду,
завдану космічними об'єктами (далі -
Конвенція про відповідальність).
До шкоди, яка завдана космічними
об'єктами, належить: позбавлення життя,
тілесне ушкодження або інше ушкодження
здоров'я; знищення або пошкодження майна
держав, її фізичних або юридичних осіб чи
майна міжнародних міжурядових
організацій.
Держава, яка здійснює запуск, несе
абсолютну відповідальність за виплату
компенсації за шкоду, заподіяну його
космічним об'єктом на поверхні Землі або
повітряному судну під час польоту.
Відступ від принципу абсолютної
відповідальності допускається в тому
випадку, якщо космічному об'єкту однієї
держави, особам чи майну на борту такого
космічного об'єкта заподіяна шкода
космічним об'єктом іншої держави поза
поверхнею Землі. У такому випадку,
відповідно до ст. З Конвенції про
відповідальність, держава, космічний об'єкт
якої заподіяв шкоду, буде нести
відповідальність тільки у випадку, коли
шкода заподіяна з її вини або вини осіб, за
яких вона несе відповідальність.
Якщо дві або більше держав спільно
проводять запуск космічного об'єкта, вони
несуть солідарну відповідальність за будь-
яку спричинену шкоду. Якщо одна з держав,
яка здійснювала запуск, виплатила
компенсацію за шкоду, вона має право
регресної вимоги до інших учасників
спільного запуску. У рамках солідарної
відповідальності передбачена можливість
укладення угоди про розподіл між собою
фінансових зобов'язань.
Держава, якій заподіяна шкода, може
висунути державі, яка здійснювала запуск,
претензію про компенсацію за заподіяння
такої шкоди. Претензія про компенсацію
за завдану шкоду пред'являється
дипломатичними каналами. Якщо
держава не підтримує дипломатичних
зв'язків з відповідною державою, яка
здійснювала запуск, вона може звернутися
до іншої держави з проханням висунути її
претензію такій державі. Вона також може
пред'явити претензію через Генерального
секретаря ООН.
Конвенція про відповідальність
встановлює строк, упродовж якого може
бути подана претензія про компенсацію за
завдану шкоду. Так, відповідно до ст. 10
Конвенції, претензія про компенсацію може
бути пред'явлена впродовж одного року з
дати заподіяння шкоди або встановлення
держави, яка здійснювала запуск і повинна
нести відповідальність за шкоду. Однак,
якщо державі не було відомо про заподіяння
шкоди, або якщо вона не змогла встановити
державу, яка здійснювала запуск, то
держава може висунути претензію впродовж
одного року з дати, коли їй стали відомі такі
факти. Проте у будь-якому випадку такий
період не може перевищувати одного року з
дати, коли за розумними припущеннями
така держава могла дізнатися про факт
заподіяння шкоди.
Якщо врегулювання претензії не було
досягнуто дипломатичними переговорами,
створюється Комісія з розгляду претензій,
яка складається з трьох членів: один
призначається позивачем; другий
відповідачем; третій (голова Комісії) -
спільно двома сторонами. Якщо сторони не
можуть спільно обрати голову Комісії, будь-
яка з них має право звернутися до
Генерального секретаря ООН з проханням
призначити таку особу.
Комісія з розгляду претензій встановлює
обґрунтованість претензії про компенсацію
та визначає суму компенсації, якщо вона
підлягає виплаті. Рішення Комісії за
домовленістю сторін може бути або
остаточним та обов'язковим, або містити
визначення рекомендаційного характеру,
яке сторони розглядають у дусі доброї волі
(ст. 19 Конвенції про відповідальність). Таке
рішення або визначення повинно
виноситися у максимально короткий строк,
але не пізніше як через рік з дати її
створення, якщо вона не вважатиме за
необхідне продовжити цей строк. Після
винесення рішення чи визначення Комісія
передає завірену копію свого рішення чи
визначення кожній зі сторін, а також
Генеральному секретарю ООН.
77. Угода про діяльність держав на
місяці та інших небесних тілах 1979 р.
Угода про діяльність держав на Місяці
та інших небесних тілах 1979 р. доповнила
положення Договору про принципи
діяльності держав у вивченні й
використанні космічного простору,
включаючи Місяць та інші небесні тіла
1967 р. і пояснила, що при згадуванні про
Місяць маються на увазі також орбіти
навколо нього або інші траєкторії польоту
до Місяця чи навколо нього; на Місяці
забороняється загроза силою чи будь-які
інші ворожі дії, або загроза здійснення
ворожих дій, у тому числі ворожих дій
стосовно Землі, Місяця, космічних кораблів,
персоналу космічних кораблів чи штучних
космічних об’єктів.
Дослідження й використання Місяця є
надбанням всього людства та здійснюється
- на благо і в інтересах усіх країн незалежно
від ступеня їхнього економічного і
наукового розвитку. На Місяці
проголошується свобода наукових
досліджень. Для цього, зокрема, держави-
учасниці Угоди мають право збирати й
вивозити з Місяця зразки мінеральних та
інших речовин. При дослідженні й
використанні Місяця держави-учасниці
мають зберігати природну рівновагу, що там
склалася, й при цьому уникати її шкідливого
забруднення. Держави можуть розміщувати
на Місяці свій науково-дослідницький
персонал, кораблі та станції, які можуть
вільно пересуватися на поверхні й у надрах.
Зокрема, угода поширює на Місяць і
небесні тіла режим « загального надбання
людства» та приписує, щоб розробка
природних ресурсів була тут
підпорядкована спеціальному міжнародно-
правовому режиму. Однак ні Угода, ні інші
міжнародно-правові акти такий режим не
встановлюють, що свідчить про
«заморожування» питання.
78. Договір про заборону розміщення
на дні морів і океанів і в його надрах
ядерної зброї та інших видів зброї
масового знищення 1971 р.
Суттєвим успіхом у справі роззброєння
стало підписання II лютого 1971 р.
Договору про заборону розміщення на дні
морів та океанів і в його надрах ядерної
зброї та інших видів зброї масового
знищення. Ратифікований
УРСР 17 серпня 1971 р., він набрав
чинності 18 травня 1972 р.
 Договір забороняє розміщення на дні сферах, договір встановлює заборона
морів та океанів та в їхніх надрах (за ядерних вибухів також в будь-якій ін.
винятком 12-мильноі прибережної смуги) середовищу, якщо такий вибух викликає
будь-якої ядерної зброї чи іншої зброї випадання радіоактивних осадів за межами
масового знищення. Держави-учасниці території кордонів держави, під
зобов'язалися не розміщувати будь-яких юрисдикцією або контролем якого
механізмів, систем запуску та приладів для проводиться вибух.
зберігання, випробування чи застосування Договір є безстроковим, проте в ст. IV
такої зброї на морському дні. передбачається право кожного учасника,
З метою забезпечення перевірки якщо він вирішить, що пов'язані з вмістом
дотримання Договору держави мають право цього договору виняткові обставини
перевірки діяльності держав за межами поставили під загрозу вищі інтереси його
територіальних вод, за умови, що це країни, вийти з договору, повідомивши про
спостереження не заважатиме такої це за 3 місяці всіх інших учасників
діяльності. договору.
Підписання договору з'явилося
79. Договір про заборону важливим кроком на дорозі створення
випробовувань ядерної зброї в атмосфері, передумов для успішніших переговорів по
в космічному просторі і під водою 1963 р. питаннях припинення гонки озброєнь і
міжнар. договір, підписаний у Москві досягнення угоди про роззброєння.
5.УІІІ 1963 представниками СРСР, США і Радянський Союз продовжував добиватися
Великобританії у присутності Ген. також заборони підземних ядерних
секретаря ООН. Набув чинності 10.X 1963. випробувань.
(Відомий також як Московський договір,
або Договір про заборону ядерних 80. Правовий статус і правовий режим
випробувань у трьох середовищах.) повітряного простору.
Складається з преамбули і 5 статей, в Режим повітряного простору і
яких проголошені цілі учасників договору міжнародних польотів - це сукупність
(швидке досягнення угоди про загальне і юридичних норм, які визначають права й
повне роззброєння під строгим обов'язки держав щодо повітряного
міжнародним контролем, яке поклало б простору, його використання, порядок
гонці озброєнь і усунуло б стимул-реакцію повітряних перевезень, правовий статус
до виробництва і випробувань всіх видів повітряних суден і членів екіпажу, вантажу
зброї, у тому числі ядерного) і визначені їх та пасажирів.
права і обов'язки. Договір передбачає, що У міжнародному праві відсутнє єдине
кожен з його учасників зобов'язався визначення поняття "правовий режим
заборонити, запобігати і не виробляти будь- повітряного простору". А тому вказана
які випробувальні вибухи ядерної зброї і юридична категорія складається з елементів,
всякі ін. ядерні вибухи в будь-якому місці, які розкривають її зміст. Ці складові
що знаходиться під його юрисдикцією або елементи визначають процедуру надання
контролем. Випробування ядерної зброї літальному апарату статусу повітряного
заборонене в атмосфері, за її межами, судна, вирішують питання його
включаючи космічний простір, під водою, приналежності до певної держави. Окремі
включаючи територіальні елементи правового режиму повітряного
води і відкрите море . Окрім заборони простору закріплюють обсяг прав та
випробувань ядерної зброї в цих трьох обов'язків членів екіпажу повітряних суден,
виокремлюють напрям виконання
міжнародних і внутрішніх польотів,
встановлюють відповідальність за
збереження об'єктів перевезення та порядку
відшкодування завданої шкоди.
Міжнародно-правове регулювання
користування повітряним простором
міститься в декількох міжнародних
договорах. Основними джерелами
міжнародного повітряного права є система міжнародних повітряних сполучень
міжнародний договір і міжнародний звичай.
Серед багатосторонніх договорів
міжнародного повітряного права необхідно
виокремити такі:
* Конвенція про уніфікацію деяких
правил, що стосуються міжнародних
повітряних перевезень (Варшавська) 1929 р.
* Конвенція про міжнародну цивільну
авіацію (Чиказька) 1944 р.
* Конвенція про визнання прав на
повітряне судно (Женевська) 1948 р.
* Конвенція про шкоду, завдану
іноземним повітряним судном третім
особам на поверхні (Римська) 1952 р.
* Конвенція про злочини і деякі інші
акти на борту повітряного судна (Токійська)
1963 р.
* Конвенція про боротьбу з незаконним
захопленням повітряних суден (Гаазька)
1970 р.
* Конвенція про боротьбу з незаконними
актами, направленими проти безпеки
цивільної авіації (Монреальська) 1971 р.
* Протокол про боротьбу з незаконними
актами насильства в аеропортах, що
обслуговують міжнародну цивільну авіацію
(Монреальський протокол) 1988 р.
* Договір про відкрите небо (Гельсінкі)
1992 р.
Названі договори мають універсальний
характер, які своїм регулюючим впливом
охоплюють переважну кількість держав.
Поряд з ними важливе місце відведено
регіональним двостороннім угодам, таким,
як: Угода про комерційні права при
нерегулярних повітряних сполученнях в
Європі 1956 р.; Угода про порядок
встановлення тарифів при регулярних
повітряних сполученнях між членами
Європейської конвенції цивільної авіації
(ЄКЦА) 1967 р. та ін. Окрім цього,
нормативну основу сучасного міжнародного
повітряного права становлять також
двосторонні угоди про повітряне
сполучення, згідно з якими функціонує вся
Розрізняють два види повітряного
простору по правовому положенню:
простір, входить до складу території
держави, так і міжнародне повітряне простір
над відкритим морем і Антарктидою.
Повітряне простір над сухопутною і водною
територією держави перебуває під його
суверенітетом. Висотна межа державної
території встановлено в згідно з звичайними
нормами міжнародного права на висоті 90-
110 км. Простір, що знаходиться вище цієї
межі, відноситься до територій з
міжнародним режимом.
7 грудня 1944 р. в Чикаго були підписані
Конвенція про міжнародну цивільну
авіацію1, Угода про міжнародне транзитне
повітряне сполучення й Угода про
міжнародний повітряний транспорт, що
поклали кінець деякій правовій
невизначеності, що зберігалася в питаннях
міжнародного регулювання повітряних
сполучень. Підтвердивши повний і
винятковий суверенітет держав над
своїм повітряним простором (ст. 1
Чиказької конвенції), угоди визнають
існування на основі взаємності п’яти так
званих свобод повітря, що включають:
- транзитні безпосадочні польоти через
територію іноземної держави;
- посадку в аеропортах на чужій
території з некомерційними цілями –
- для техогляду, заправлення пальним
тощо; висадження на чужій території
пасажирів і вивантаження привезеного зі
своєї території багажу, вантажів і пошти;
 - прийняття на борт для перевезення на
свою територію пасажирів, пошти і
багажу з території іноземної держави;
- доставку на територію іноземної
держави з будь-яких третіх країн
пасажирів, пошти, багажу, а також
прийняття на борт пасажирів, пошти і
багажу для доставки їх у будь-яку третю
державу.
Режим повітряного простору над
відкритим морем:
Свобода польотів над відкритим морем є
складовою частиною загальновизнаного
принципу свободи відкритого моря,
закріпленого в Конвенції з морського права
1982 р.
Режим повітряного простору над
Антарктикою і польотів над нею
визначений Договором про Антарктику
1959 р., згідно зі ст. VI якого всі держави,
незалежно від їхньої участі у цьому
Договорі, мають право вільно здійснювати
над Антарктикою польоти цивільних
повітряних суден, неухильно дотримуючись
при цьому стандартів ІКАО. Повітряний
простір Антарктики використовують лише в
мирних цілях. Військові літальні апарати
можуть здійснювати польоти над цим
континентом лише для контролю за
дотриманням положень Договору (ст. VII), а
також для доставки та вивозу персоналу й
обладнання для станцій.
81. Угода про відкрите небо.
24 березня 1992 року в Гельсінкі 25
країн, в тому числі й Україна, підписали
Договір про відкрите небо. Цей договір є
міжнародним юридично-зобов’язуючим
документом, безстрокової дії та відкритим
для підписання всіма країнами, що
висловили таке бажання.
Мета та основні положення ДВН
Мета Договору полягає у застосуванні
режиму відкритого неба для розвитку
транспарентності та сприяння
спостереженню за виконанням чинних або
майбутніх угод у галузі контролю над
озброєннями, а також у розширенні
можливостей щодо запобігання криз та
кризових ситуацій. Договір про відкрите
небо сприяє ефективному проведенню
інспекцій як з контролю над звичайними
збройними силами (Договір про звичайні
збройні сили в Європі, Віденський документ
1999 р.), так і стосовно стратегічних
наступальних озброєнь. Договір забезпечує
постійний доступ всіх держав-учасниць
до інформації, яка була отримана під час
проведення спостережних польотів,
важливих для їхньої національної безпеки.
Режим відкритого неба значно посилює
відкритість і прозорість у відносинах між
країнами-учасницями, сприяючи таким
чином налагодженню атмосфери
співробітництва на території, яка
простягається від Ванкувера до
Владивостока. Договір значною мірою
сприяє досягненню завдань ОБСЄ, особливо
в тому, що стосується здійснення заходів
зміцнення довіри та безпеки у Європі.
Договір складається з 19 статей, які
стосуються: квот спостережних польотів;
апаратури спостереження; визначення і
вибору літака спостереження, загальних
положень проведення спостережних
польотів і планування місії; транзитних
польотів; заборон, відхилення від маршруту
польотів і надзвичайних ситуацій; даних,
отриманих апаратурою спостереження;
діяльності Консультативної комісії з
відкритого неба (ККВН); повідомлень;
відповідальності; призначення персоналу й
імунітетів; загальних положень і часових
рамок реалізації положень Договору. Існує
також низка додатків до тексту Договору з
необхідними доповненнями.
Відповіднодо положень Договору кожна
країна-учасниця повинна надати дозвіл на
здійснення певної кількості спостережних
польотів (т.зв. пасивна квота) над своєю
територією, а також має право на здійснення
спостережних польотів (приблизно таку ж
кількість – активна квота) над територіями
інших країн-учасниць. Кожного року
проводиться розподіл пасивних квот для
кожної країни-учасниці, зацікавленої у
здійсненні спостережних польотів.
Проведення сертифікацій апаратури
спостереження і літаків спостереження,
передбачене Договором, має не меті
підтвердити, що розрізнювальна здатність
сенсорів на запропонованій висоті польоту
відповідає вимогам Договору. За цими
технічними вимогами криється здатність
спостерігати за важливими з точки зору
дотримання безпеки у регіоні дії Договору
військовими об’єктами й окремо
розташованими одиницями озброєння. Цей
елемент і слугує основою прозорості та
відкритості.
Можливість обміну матеріалами, що
отримані в ході спостережних польотів,
виконаних державами-учасницями, значно
розширює транспарентність
82. Принципи міжнародного
повітряного права.
1. Принципи суверенітету над
повітряним простором.
Це означає, що кожна держава володіє
повним і виключним суверенітетом над
повітряним простором над своєю
територією. Це положення знайшло своє
закріплення у ст. 1 Конвенції про
міжнародну цивільну авіацію. Здійснюючи
своє верховенство та юрисдикцію над
повітряним простором, держави приймають
закони і встановлюють правила, які
визначають:
а) порядок використання повітряного
простору над державою та міжнародного
повітряного простору;
б) статус повітряного судна та його
екіпажу;
в) режим міжнародних польотів та ін.
2. Принцип гарантування безпеки
міжнародної цивільної авіації. Обов'язок
для держав щодо гарантування безпеки
міжнародної цивільної авіації випливає зі
змісту двосторонніх міжнародних договорів
та положень Чиказької конвенції 1944 р.
Кожна держава своїм законодавством
визначає повітряні траси, які є коридором у
повітряному просторі, обмеженому за
висотою та шириною, призначеному для
безпечного виконання польотів повітряними
суднами і забезпеченому засобами навігації,
контролю та управління повітряним рухом.
Усі обмеження щодо використання
повітряного простору держави доводять до
відома заінтересованих юридичних і
фізичних осіб держави, інших держав і
міжнародних авіаційних організацій через
канали систем аеронавігаційної інформації.
Постійно діючі заборонені зони та зони
обмеження польотів обов'язково включають
до збірників аеронавігаційної інформації і
наносять на аеронавігаційні карти.
У 1986 р. Рада ІКАО прийняла типову
статтю про авіаційну безпеку та
рекомендувала її для використання у
двосторонніх відносинах. Разом із
принципом гарантування безпеки
міжнародної цивільної авіації чинні
міжнародно-правові норми з безпеки
цивільної авіації утворюють її міжнародно-
правовий режим.
3. Принцип свободи польотів у
міжнародному повітряному просторі. При
виконанні польоту повітряним судном у
міжнародному просторі юрисдикцію щодо
нього впродовж усього його польоту
здійснює та держава, де зареєстроване
повітряне судно. Перебуваючи у
міжнародному повітряному просторі,
повітряне судно є недоторканним і
незалежним від будь-якої держави, за
винятком тієї, де це повітряне судно
зареєстровано, та підпорядковується і діє на
підставі лише її законів. Використання
міжнародного простору регулюється
міжнародними правилами.
Свобода польотів над відкритим морем є
складовою частиною загальновизнаного
принципу свободи відкритого моря,
закріпленого в Конвенції з морського права
1982 р.
83. Правовий статус повітряного
судна і екіпажу.
Повітряне судно має національною
приналежністю, яка визначається за фактом
реєстрації його в тій чи іншій державі.
Принцип національної приналежності
створює безпосередню (публічно-правову)
зв'язок між державою реєстрації та
повітряним судном, яке таким чином
користується захистом цієї держави.
Зареєстроване повітряне судно заноситься
до державного реєстру.
Від зазначеного принципу слід
відрізняти цивільно-правові питання
власності, володіння і користування
повітряним судном. Цивільне повітряне
судно може перебувати у власності держави,
кооперативних і громадських організацій,
приватних осіб. Воно може бути продано,
куплено, закладено, орендовано,
подаровано, входити до складу спадкового
майна і т.п.
Діючи в межах своїх службових
повноважень, члени екіпажу є
представниками експлуатанта (власника)
судна, який відповідає за їх дії.
Кожен член екіпажу виконує строго
певні функції. Командир повітряного судна
несе в цілому відповідальність за повітряне
судно, інших членів екіпажу, пасажирів і
вантажі в межах певного періоду часу.
Правове становище екіпажу
визначається національним законодавством
держави реєстрації повітряного судна. У
багатьох країнах до складу екіпажу не
можуть входити іноземні громадяни. Однак
ряд країн, які не мають достатніх
авіаційними кадрами, активно вдаються до
послуг іноземного авіаційного персоналу
84. Свободи повітря.
На практиці авіапідприємства
здійснюють авіаційні перевезення в межах
наданих їм «комерційних прав», які іншими
словами називають «свободи повітря».
Всього виділяють дев’ять таких свобод:
1. Право здійснювати транзитний політ
без посадки на території держави, яка
надала таке право.
- Без використання будь-яких
комерційних прав на цій території.
2. Право виконувати транзитний політ
через територію іноземної держави з
посадкою на її території в некомерційних
цілях, тобто без права висаджувати або
брати на борт пасажирів, вивантажувати
чи завантажувати багаж, пошту та
вантажі.
- Н-р, «технічна посадка»
! Перша і друга свободи не
передбачають ведення комерційної
діяльності на території відповідної держави
– мають передусім допоміжний характер.
! Перша і друга свободи становлять зміст
Угоди про транзит по міжнародних
повітряних лініях (угода про дві свободи)
3. Право висаджувати на іноземній
території пасажирів і вивантажувати
багаж, пошту, вантажі, взяті на борт
повітряного судна на території держави,
національність якої має таке повітряне
судно.
4. Право приймати на території
іноземної держави на борт повітряного
судна пасажирів, багаж, пошту та вантажі,
що прямують на територію держави,
національність якої має таке повітряне
судно.
- Як правило, угоди передбачають
обов’язкове одночасне використання 3 і 4
свобод
- Їх використання зазвичай обмежується
за частотою польотів, за типом
повітряних суден, за вантажопідйомністю,
за кількістю пасажирських місць і т.д.
 5. Право приймати на території Вперше визначення одного з видів актів
іноземної держави, яка є партнером за незаконного втручання, що здійснюється на
угодою про повітряні сполучення чи борту повітряного судна, дано в Токійської
перевезення, пасажирів,їх багаж, вантаж конвенції 1963 р.: «... коли особа, що
та пошту, що прямують на територію перебуває на борту повітряного судна,
будь-якої третьої держави, а також незаконно, за допомогою сили або погрози
право висаджувати пасажирів та застосування сили вчинила акт втручання,
вивантажувати багаж, пошту та вантаж, захоплення або іншим чином неправомірно
що прямують з будь-якої такої держави. здійснює контроль над повітряним судном у
- На практиці у повному обсязі майже польоті або коли намічається вчинення
ніколи не надається такого акту ». Однак Конвенція лише
! Угода про міжнародний повітряний обмежується зазначеною ухвалою в
транспорт 1944 (5 свобод) прикінцевих положеннях. (не містить
! щодо перших 5-ти свобод немає зобов’язання карати або видавати винних
дискримінації! осіб).
6. Право здійснювати перевезення Конвенція про боротьбу з незаконним
пасажирів, багажу, вантажів та пошти захопленням повітряних суден 1970 р.
між третіми країнами через свою (Гаазька), крім визначення акту незаконного
територію. захоплення, по суті збігається з
- Надає пасажирам можливість визначенням, що містяться в Токійської
здійснювати прямий безпосередній (без конвенції 1963 р., кваліфікує такі дії як
пересадки) політ між двома країнами злочин (ст. 1) і зобов'язує держави вживати
через свою територію, що створює якісно у відношенні їх суворі заходи покарання (ст.
нові та ширші можливості використання 2).
світових авіаційних ринків перевезень. -
7. Право іноземного авіаперевізника Не містять терміна «угон повітряного
здійснювати перевезення пасажирів, судна» ( в юр літературі – неправомірне
багажу, вантажів та пошти між третіми керування повітряним судном будь-якою
державами, обминаючи територію особою в особистих чи інших цілях.
держави реєстрації повітряного судна. Відповідно до ст. 1 Конвенції про
8. Право здійснювати внутрішнє боротьбу з незаконними актами,
перевезення на відповідній ділянці спрямованими проти безпеки цивільної
міжнародної авіалінії. авіації, 1971 р. (Монреальська) «будь-яка
- Послідовний каботаж особа вчиняє злочин, якщо вона незаконно і
9. Право здійснювати внутрішнє навмисно:
перевезення за маршрутом, що повністю a) здійснює акт насильства щодо особи,
проходить над територією іноземної яка перебуває на борту повітряного судна в
держави. польоті, якщо такий акт може загрожувати
- Автономний каботаж безпеці повітряного судна; або
!Після укладення Чиказької конвенції b) руйнує повітряне судно, що
право здійснення каботажу зазвичай не знаходиться в експлуатації, або заподіює
надається, виняток – в рамках «єдиного цьому повітряному судну пошкодження, яке
європейського неба». виводить його з ладу; або
c) поміщає або вчиняє дії, що призводять
85. Боротьба з актами незаконного до приміщення на повітряне судно, що
втручання. знаходиться в експлуатації, яким би то не
було чином пристрій чи речовину, яка може
зруйнувати таке повітряне судно або
заподіяти йому ушкодження, яке виводить
його з ладу, або заподіяти їй пошкодження,
яке може загрожувати його безпеки в
польоті; або
d) руйнує або пошкоджує
аеронавігаційне обладнання або втручається
в його експлуатацію, якщо будь-який такий
акт може загрожувати безпеці повітряних
суден у польоті; або
e) повідомляє завідомо неправдиві
відомості, створюючи тим самим загрозу
безпеці повітряного судна в польоті ».
Всі вище названі Конвенції
застосовуються у всіх випадках, коли
повітряне судно знаходиться в польоті.
Токійська конвенція визначає час
польоту - «з моменту включення двигуна з
метою зльоту до моменту закінчення
пробігу при посадці». Конвенції 1970 і 1971
рр.. визначають початок польоту - «з
моменту закриття всіх зовнішніх дверей
після навантаження» і закінчення - «з
моменту відкриття будь-якої з таких дверей
для вивантаження».
Конвенція 1971 застосовується також у
період перебування повітряного судна «в
експлуатації»: з початку передпольотної
підготовки і протягом 24 годин після
скоєння повітряним судном посадки.
Всі три Конвенції не застосовуються
щодо повітряних суден, зайнятих на
військовій, митній і поліцейській службі.
Центральними статтями даних
Конвенцій є ст. 7, відповідно до яких
«договірна держава, на території якого
виявляється передбачуваний злочинець,
якщо вона не видає його, зобов'язана без
жодних винятків і незалежно від того, чи
вчинено злочин на її території, передати
справу своїм компетентним органам для
цілей кримінального переслідування . Ці
органи приймають рішення таким же чином,
як і у випадку будь-якого звичайного
злочину серйозного характеру, відповідно
до законодавства цієї держави ».
86. Основні принципи космічного
права.
Договір про принципи діяльності держав
з дослідження і використання космічного
простору, включаючи Місяць та інші
небесні тіла 1967 р. Відповідно до цього
договору принципами міжнародного
космічного права можна було б назвати:
— дослідження та використання космосу
на благо та в інтересах всього людства;
— рівноправність участі усіх держав у
дослідженні та використанні космосу;
— заборона національного присвоєння
космосу;
— відповідність космічної діяльності
міжнародному праву, включаючи Статут
ООН;
— свобода космосу для наукових
досліджень;
— використання Місяця та інших
космічних тіл виключно в мирних цілях;
— міжнародна відповідальність держав
за національну космічну діяльність;
— міжнародну відповідальність держав
за шкоду, заподіяну космічним об’єктом;
— співробітництво та взаємодопомога
держав у дослідженні та використанні
космосу;
— збереження державам, що запускають
космічні об’єкти, юрисдикції та контролю в
космосі над ними;
— обов’язок держав запобігати
забрудненню космосу.
87. Правовий статус космонавтів і
космічних об’єктів.
На відміну від небесних тіл природного
походження (Місяць, планети, астероїди та
ін.), під космічними об’єктами у
міжнародному праві розуміють космічний
супутник та його складові частини,
включаючи засоби його доставки в
космічний простір.
 Усі космічні об’єкти підлягають
реєстрації. Вперше порядок міжнародної
реєстрації космічних об’єктів був
установлений резолюцією ГА ООН 1721 В
(ХV) від 20 грудня 1961 р. Відповідно до неї
держави, що запускають космічні об’єкти,
на добровільній основі почали направляти
до ООН інформацію про космічні об’єкти,
запущені “на орбіту і далі”.
Реєстрація космічних об’єктів має
характер централізованого обліку космічних
об’єктів, що запускаються державами і
міжнародними організаціями, і забезпечує, у
разі потреби, додаткові засоби ідентифікації
таких об’єктів.
З набуттям чинності Конвенцією про
реєстрацію об’єктів, що запускаються до
космічного простору 1976 р., національна та
міжнародна реєстрація космічних об’єктів
для учасників цієї конвенції набула
обов’язкового характеру. Конвенція
виходить з того, що кожний космічний
об’єкт може бути занесений до
національного реєстру лише однієї країни.
Виключається також множинна міжнародна
реєстрація таких об’єктів в ООН. З
реєстрацією відповідних об’єктів пов’язані
певні юридичні наслідки як для самих
об’єктів, так і для їхніх екіпажів.
Космічні об’єкти та їх складові частини
під час перебування у космосі та після
повернення на землю належать тим
суб’єктам, яким вони належали до польоту.
Юрисдикція і контроль держави
реєстрації у відношенні екіпажу не
обмежується тільки рамками самого об’єкта,
оскільки у Договорі з космосу йдеться про
юрисдикцію і контроль над екіпажем
космічного об’єкта, а не над екіпажем, що
знаходиться на борту космічного об’єкта.
Отже, юрисдикція і контроль держави
поширюється на членів екіпажу не лише під
час їхнього перебування на космічному
об’єкті, але й під час виходу у відкритий
космос, перебування на небесному тілі за
межами свого корабля або станції.
Для визначення осіб, котрі здійснюють
космічні польоти, у міжнародних угодах
застосовуються терміни “космонавти”,
“екіпаж”, “персонал”, “представники”,
“особи на борту космічного об’єкта”. Однак,
це не означає, що міжнародне право
встановлює розмежування у правовому
статусі таких осіб залежно від функцій, які
вони виконують, або будь-яких інших ознак.
У сучасному міжнародному космічному
праві під поняттям «космонавт»
розуміється людина, що пройшла
спеціальну медико-біологічну та технічну
підготовку і бере участь у космічному
польоті як командир космічного корабля або
член екіпажу. Під космічним екіпажем
розуміють колектив космонавтів, до якого
включаються не тільки особи, пов’язані з
пілотуванням, управлінням та
обслуговуванням космічного об’єкта, а й
особи, функцією яких є проведення
наукових досліджень та експериментів.
Незалежно від того, чи є ці особи
військовими або цивільними, керують вони
космічним кораблем або виконують
науково-дослідні функції, а також
незалежно від їхньої національної
приналежності, усі вони з точки зору
міжнародного космічного права
мають статус космонавтів.
88. Особливості відповідальності в
міжнародному космічному праві.
У міжнародному космічному праві
особливу увагу приділяють відповідальності
за шкоду, заподіяну космічними об'єктами,
що зумовлюється великою небезпекою, яка
виникає під час здійснення космічної
діяльності, й як наслідок - можливістю
спричинення матеріальної шкоди іншим
державам, їх юридичним і фізичним особам.
Договір про космос встановив принцип
міжнародної відповідальності держав за
національну космічну діяльність.
Відповідно до нього, держави несуть
міжнародну відповідальність за національну
діяльність у космічному просторі,
включаючи Місяць та інші небесні тіла,
незалежно від того, здійснюється вона
урядовими органами чи неурядовими
юридичними особами. Тому діяльність
останніх у космосі повинна проводитися з
дозволу і під постійним наглядом
відповідної держави. Такі держави повинні
забезпечити, щоб національна діяльність
здійснювалась відповідно до положень
міжнародного права. У випадку заподіяння
шкоди МО відповідальність несуть, поряд з
нею, також і держави, які беруть участь у
такій організації.
Детальніше порядок реалізації
матеріальної відповідальності держав за
заподіяння шкоди космічними об'єктами
регламентується Конвенцією (1972 р.) про
міжнародну відповідальність за шкоду,
завдану космічними об'єктами.
До шкоди, яка завдана космічними
об'єктами, належить: позбавлення життя,
тілесне ушкодження або інше ушкодження
здоров'я; знищення або пошкодження майна
держав, її фізичних або юридичних осіб чи
майна міжнародних міжурядових
організацій.
Держава, яка здійснює запуск, несе
абсолютну відповідальність за виплату
компенсації за шкоду, заподіяну його
космічним об'єктом на поверхні Землі або
повітряному судну під час польоту.
Відступ від принципу абсолютної
відповідальності допускається в тому
випадку, якщо космічному об'єкту однієї
держави, особам чи майну на борту такого
космічного об'єкта заподіяна шкода
космічним об'єктом іншої держави поза
поверхнею Землі. У такому випадку,
відповідно до ст. 3 Конвенції про
відповідальність, держава, космічний об'єкт
якої заподіяв шкоду, буде нести
відповідальність тільки у випадку, коли
шкода заподіяна з її вини або вини осіб, за
яких вона несе відповідальність.
Якщо дві або більше держав спільно
проводять запуск космічного об'єкта, вони
несуть солідарну відповідальність за будь-
яку спричинену шкоду. Якщо одна з держав,
яка здійснювала запуск, виплатила
компенсацію за шкоду, вона має право
регресної вимоги до інших учасників
спільного запуску. У рамках солідарної
відповідальності передбачена можливість
укладення угоди про розподіл між собою
фінансових зобов'язань.
Держава, якій заподіяна шкода, може
висунути державі, яка здійснювала запуск,
претензію про компенсацію за заподіяння
такої шкоди. Претензія про компенсацію за
завдану шкоду пред'являється
дипломатичними каналами. Якщо держава
не підтримує дипломатичних зв'язків з
відповідною державою, яка здійснювала
запуск, вона може звернутися до іншої
держави з проханням висунути її претензію
такій державі. Вона також може пред'явити
претензію через Генерального секретаря
ООН.
Конвенція про відповідальність
встановлює строк, упродовж якого може
бути подана претензія про компенсацію за
завдану шкоду. Так, відповідно до ст. 10
Конвенції, претензія про компенсацію може
бути пред'явлена впродовж одного року з
дати заподіяння шкоди або встановлення
держави, яка здійснювала запуск і повинна
нести відповідальність за шкоду. Однак,
якщо державі не було відомо про заподіяння
шкоди, або якщо вона не змогла встановити
державу, яка здійснювала запуск, то
держава може висунути претензію впродовж
одного року з дати, коли їй стали відомі такі
факти. Проте у будь-якому випадку такий
період не може перевищувати одного року з
дати, коли за розумними припущеннями
така держава могла дізнатися про факт
заподіяння шкоди.
Якщо врегулювання претензії не було
досягнуто дипломатичними переговорами,
створюється Комісія з розгляду претензій,
яка складається з трьох членів: один
призначається позивачем; другий
відповідачем; третій (голова Комісії) -
спільно двома сторонами. Якщо сторони не
можуть спільно обрати голову Комісії, будь-
яка з них має право звернутися до
Генерального секретаря ООН з проханням
призначити таку особу.
Комісія з розгляду претензій встановлює
обґрунтованість претензії про компенсацію
та визначає суму компенсації, якщо вона
підлягає виплаті. Рішення Комісії за
домовленістю сторін може бути або
остаточним та обов'язковим, або містити
визначення рекомендаційного характеру,
яке сторони розглядають у дусі доброї волі
(ст. 19 Конвенції про відповідальність). Таке
рішення або визначення повинно
виноситися у максимально короткий строк,
але не пізніше як через рік з дати її
створення, якщо вона не вважатиме за
необхідне продовжити цей строк. Після
винесення рішення чи визначення Комісія
передає завірену копію свого рішення чи
визначення кожній зі сторін, а також
Генеральному секретарю ООН.
89. Поняття юрисдикції у
міжнародному праві.
Юрисдикция — круг дел, подлежащих
ведению определённого государства.
Согласно ст. 2 Проекта Декларации прав и
обязанностей государств от 6 декабря 1949
г. каждое государство имеет право
осуществлять юрисдикцию над своей
территорией и над всеми лицами и вещами,
находящимися в ее пределах, с держави
соблюдением признанных международным
правом иммунитетов.
Государство может разрешать круг
вопросов, подлежащих его ведению, в
пределах его государственных границ. В
рамках международного публичного права
существуют два подхода, которые являются
логически обоснованными и могут быть
приняты во внимание при определении
- сущности юрисдикции.
Первый из них позволяет государствам
осуществлять юрисдикцию так, как они
считают нужным, если не существует норм,
которые бы запрещали это делать, или
наоборот, не могут осуществлять её по
своему усмотрению ввиду того, что не
существует нормы, которая бы имела
дозволительный характер для совершения
определённых действий.
Второй подход, который отражает
обычное международное право, был принят
большинством государств. Согласно ему,
государства не могут осуществлять свою
юрисдикцию, если они не могут полагаться
на такие юрисдикционные принципы, как
территориальность, личный принцип,
принцип безопасности и универсальной
юрисдикции. До сих пор остаётся неясным,
какая из двух указанных доктрин является
ведущей. Как правило, государства, которые
отстаивают свою юрисдикцию, в целях
переноса бремени доказывания на другою
сторону, полагаются на решение по делу
«Лотос», в то время, как государства,
которые выступают против такого
юрисдикционного утверждения другого
государства, как правило, полагаются на
разрешительные принципы
90. Юрисдикція держави та її види.
Юрисдикція над територією передбачає
компетенцію держави приймати та
втілювати норми стосовно даної території.
Суверенітет держави передбачає здатність
здійснювати виключну
юрисдикцію над своєю територією.
Територіальна юрисдикція держави
формально є повною або абсолютною: це
означає, що держава на своїй території
здійснює всю повноту влади всіма
законними й доступними їй засобами.
Екстериторіальна юрисдикція держави
є переважно особистою, тобто поширюється
на певні категорії осіб (фізичних і
юридичних). Вона також поширюється на
транспортні засоби, інші речі, майнові
права, що перебувають за межами території
держави, але з якими держава зберігає
правовий зв’язок. Екстериторіальна
юрисдикція обмежена, оскільки діє за
межами території держави: держава може
приписувати певну поведінку суб’єктам, із
якими зберігає правовий зв´язок, але не має
повноти влади, необхідної для забезпечення
виконання своїх приписів на території іншої
держави.
Отже, екстериторіальна юрисдикція
здійснюється державою на території іншої
держави (держави перебування) лише з
огляду на добру волю цієї держави
перебування: так, екстериторіальна
юрисдикція «держави А» можлива
настільки, наскільки «держава Б» дозволяє
на своїй території діяти юрисдикції
«держави А». Конкретно здійснення
екстериторіальної юрисдикції «держави А»
пов’язане по- перше, з колізійними нормами
міжнародного приватного права, які
«держава Б» вводить своїм законом про
міжнародне приватне право, дозволяючи
іноземним нормам (зокрема «держави А»)
діяти на своїй території, і, по-друге, - з
огляду на визнання імунітету «держави А»,
що також закріплюється відповідним
законодавством «держави Б»: в обох
випадках законодавство «держави Б» є,
зазвичай, імплементацією певних
міжнародних норм у цій сфері.
Таким чином, будучи похідним від
міжнародної правосуб’єктності держави, її
право на екстериторіальну юрисдикцію
зберігається на території інших держав
відповідно до певних міжнародних звичаїв
чи домовленостей.
_____ Юрисдикція, здійснювана в межах
державної території, іменується
територіальною. В її основі лежить
територіальний принцип. Юрисдикція, що
здійснюється за межами території,
називається екстериторіальною. В її основі
лежить персональний принцип, в силу якого
держава має право зобов'язати своїх
громадян за кордоном дотримувати свої
закони, але не може застосовувати заходи
примусу. Персональний принцип все
частіше поширюється державами і на осіб
без громадянства, які постійно проживають
на їхній території.
Існує також принцип захисту або
безпеки, який покликаний забезпечити
захист істотних інтересів держави та її
громадян від злочинних діянь, що
здійснюються за кордоном. У таких
випадках держава має право притягнути до
кримінальної відповідальності будь-яку
особу незалежно від місця скоєння злочину,
зрозуміло, за умови, що така особа
виявиться в сфері її повної юрисдикції.
Принцип захисту отримує все більш широке
поширення в законодавстві і судовій
практиці держав.
Нарешті, існує принцип універсальності,
що передбачає можливість поширення
кримінальної юрисдикції держави на діяння,
визнані злочинними міжнародним правом,
незалежно від громадянства особи, яка його
та місця вчинення. У минулому він
охоплював лише піратство і работоргівлю,
нині поширює свою дію і на ряд злочинів за
загальним міжнародним правом (злочини
проти миру і безпеки людства).
91. Загальне міжнародне право про
юрисдикцію держави.
Юрисдикция — круг дел, подлежащих
ведению определённого государства.
Государство может разрешать круг
вопросов, подлежащих его ведению, в
пределах его государственных границ. В
рамках международного публичного права
существуют два подхода, которые являются
логически обоснованными и могут быть
приняты во внимание при определении
сущности юрисдикции.
Первый из них позволяет государствам
осуществлять юрисдикцию так, как они
считают нужным, если не существует норм,
которые бы запрещали это делать, или
наоборот, не могут осуществлять её по
своему усмотрению ввиду того, что не
существует нормы, которая бы имела
дозволительный характер для совершения
определённых действий.
Второй подход, который отражает
обычное международное право, был принят
большинством государств. Согласно ему,
государства не могут осуществлять свою
юрисдикцию, если они не могут полагаться
на такие юрисдикционные принципы, как
территориальность, личный принцип,
принцип безопасности и универсальной
юрисдикции. До сих пор остаётся неясным,
какая из двух указанных доктрин является
ведущей. Как правило, государства, которые
отстаивают свою юрисдикцию, в целях
переноса бремени доказывания на другою
сторону, полагаются на решение по делу
«Лотос», в то время, как государства,
которые выступают против такого
юрисдикционного утверждения другого
государства, как правило, полагаются на
разрешительные принципы
92. Значення рішення Постійної
палати міжнародного правосуддя у справі
про пароплав «Лотос».
Питання про кримінальну юрисдикцію
щодо дії, яка спричинила зіткнення у
відкритому морі, було поставлене перед
Постійною палатою в 1927 р. у справі
Лотоса. У відкритому морі сталося
зіткнення французького пароплава Лотос
і турецького пароплава Боз-Курт, що мало
своїм наслідком загибель останнього і
восьми турецьких громадян.
Коли Лотос прибув до Константинополя,
турецький уряд розпочав кримінальне
переслідування одночасно проти капітана
турецького судна і французького
вахтового офіцера на борту Лотоса, і
обидва вони були засуджені до тюремного
ув'язнення.
Французький уряд заявив протест на
тій підставі, що Туреччина не має
юрисдикцію щодо дії, вчиненої у
відкритому морі іноземцем на борту
іноземного судна і що виключну
юрисдикцію по відношенню до таких актів,
як стверджував французький уряд, має лише
держава, прапору якої належить судно.
За угодою сторін, спір був переданий на
розгляд Постійної палати. Суд підкреслив,
що судна у відкритому морі підпадають
під юрисдикцію тільки держави прапора -
основний аргумент Франції в даному спорі.
Цей принцип означає, що судно у
відкритому морі прирівнюється до території
держави прапора, де воно і здійснює свою
юрисдикцію. Тобто держава не може
здійснювати юрисдикцію над іноземними
суднами.
Але разом з тим Суд зазначив, що
міжнародним правом не заборонено
державі, якій завдано шкоду з боку
іноземної держави, почати процедуру
кримінального переслідування, за винятком
випадків, коли міжнародним правом,
зокрема,міжнародними договорами,
передбачається юрисдикція саме держави
прапора під час здійснення кримінального
переслідування.
У рішенні була використана доктрина
екстериторіальності, згідно з якою
держава має право здійснювати юрисдикцію
щодо громадян іншої держави, які
перебувають за її межами, якщо наслідки
вчиненого ними правопорушення
позначаються на території цієї першої
держави. При винесенні рішення палатою
голоси суддів розділилися порівну (6 проти
6), вирішальний голос був наданий
Президенту Палати.
Таким чином, Постійна палата
міжнародного правосуддя в своєму рішенні
по справі про судно «Лотус» підкреслила,
що за винятком окремих випадків, які
встановлені міжнародним правом, судна у
відкритому морі підлягають юрисдикції
держави судна. Принцип виключної
юрисдикції держави прапора судна означає,
що у відкритому морі судно користується
імунітетом від юрисдикції інших держав.
Рішення суду майже нічого не дає в
сенсі підходу до принципів юрисдикції, його
формулювання відрізняються неясністю і
мають тенденцію до узагальнень. Так, з
конкретного питання кримінальної
юрисдикції суд заявив: «Хоча і вірно, що у
всіх системах права фундаментальним
принципом є територіальний характер
кримінального закону, в рівній мірі вірно і
те, що всі або майже всі ці системи
поширюють свою юрисдикцію на злочини,
вчинені за межами цієї держави, причому
вони це роблять способами, які в різних
державах різні. Тому територіальність
кримінального права не є безумовним
принципом міжнародного права і жодним
чином не збігається з територіальним
суверенітетом».
93. Територіальна юрисдикція
держави: поняття, види, прояви.
Територіальною називається
юрисдикція держави, здійснювана в межах
її території, до якої відносяться в рамках
державних кордонів суша, внутрішні води і
територіальне море, повітряний простір над
ними і надра. Територіальна юрисдикція є
повною і заснована на територіальному
принципі, який в доктрині та практиці
вважається фундаментальним.
Повна юрисдикція означає владу
держави наказувати поведінку і діяльності держав в межах спеціальної
забезпечувати реалізацію своїх приписів
всіма наявними в його розпорядженні
законними засобами. Обмежена означає,
що держава може наказувати поведінку,
однак вона в більшій чи меншій мірі
обмежена у використанні засобів, що
забезпечують виконання приписів. В силу
територіального верховенства держава
здійснює повну юрисдикцію в межах своєї
території. В силу особистого верховенства -
обмежену юрисдикцію щодо своїх громадян
за кордоном. Даний принцип розглядається
в якості основи кримінальної юрисдикції.
Практика свідчить про те, що
територіальний принцип тлумачиться
ширше, ніж це може здатися на перший
погляд. Заснована на ньому юрисдикція
поширюється не тільки на територію
держави, а й, узагальнено кажучи, на рухомі
об'єкти, пов'язані з цією територією, -
морські і повітряні судна, космічні об'єкти.
У міжнародному праві дані об'єкти
називають квазітериторією. Більш того, він
використовується в значній мірі як основа
юрисдикції держави по відношенню до
районів, що примикають до його території, -
прилеглої зони, континентального шельфу,
виключної економічної зони, які відносяться
до території зі змішаним режимом.
Звичайно, юрисдикція держави в зазначених
районах не аналогічні тій, яка
встановлюється і здійснюється в межах його
території. Тому тут говорять не про
територіальну юрисдикцію, а про
екстериторіальну юрисдикцію, засновану на
територіальному принципі.
Види
Виходячи з характеристики
реалізованих повноважень: законодавча,
виконавча (або адміністративна) і судова
юрисдикції;
За обсягом юрисдикція може бути
повною, в тих випадках коли її реалізація
відбувається в межах території держави і
обмеженою, характерною, наприклад, для
економічної зони, континентального
шельфу, і т.д .;
Залежно від обсягу дії права:
приписуюча юрисдикція, судова юрисдикція
і юрисдикція примусу.
94. Екстериторіальна юрисдикція
держави та підстави для її встановлення.
Екстериторіальна юрисдикція являє
собою прояв суверенітету держави за
межами її території. На відміну від
територіальної вона практично ніколи не
буває повною.
Слід розрізняти екстериторіальну
юрисдикцію в просторах, які не належать
будь-якій державі (території з Оскільки в межах своєї території держава
міжнародним режимом), і в межах
території іноземних держав. В принципі в
просторах, які не належать державам, тобто
що не входять до складу території тієї чи
іншої держави (у відкритому морі,
повітряному просторі над ним, Антарктиці
тощо), її обсяг може бути ширше.
Екстериторіальна юрисдикція заснована
на персональному, реальному і кордоном захищають інтереси держави, її
універсальному принципах.
Персональний принцип (активний і
пасивний) полягає в тому, що підставою
юрисдикції держави служить тісний зв'язок
особи з державою, яка продовжує існувати і
під час знаходження особи за її межами.
Реальний (захисний) принцип лежить в
основі поширення юрисдикції держав на
іноземців, які вчинили за кордоном дії, які
загрожують їх безпеці.
Універсальний принцип є основою
поширення юрисдикції держав на осіб, які
не є їх громадянами і вчинили певні дії поза
ними території, які не спрямовані ні проти
них, ні проти їх громадян – міжнародні
злочини і злочини міжнародного характеру.
Відповідно до нього держави мають право
залучати до кримінальної відповідальності
згадану категорію осіб, як тільки вони
опиняться в межах їх виконавчої
юрисдикції. Встановлення так званої
універсальної юрисдикції допустимо лише у
випадках, передбачених міжнародними
договорами та нормами міжнародного
звичаєвого права.
Практика свідчить про наявність двох
загальних принципів, що відносяться до
регулювання екстериторіальної дії права.
Перший полягає в тому, що іноземне право
може діяти в рамках, визначених місцевим
правом, і відповідно до міжнародних
зобов'язань держави. Згідно з іншим
принципом, не підлягає застосуванню
іноземний закон, що суперечить основам
місцевого права, навіть якщо колізійні
норми останнього відсилають до нього.
здійснює повну юрисдикцію, а щодо своїх
громадян за кордоном - обмежену, то
переважна сила належить праву країни
перебування. Іноземна держава не може
наказувати поведінку, заборонену місцевим
правом.
Отже, держава здійснює деякі владні
функції і на іноземній території. Її органи за
громадян і організацій, контролюють в
певній мірі їх діяльність. Дипломатичні
представництва і консули стежать за
дотриманням їх громадянами і юридичними
особами вітчизняних законів, а також за
тим, щоб ці суб'єкти не обмежувалися в
своїх правах, спостерігають за здійсненням
країною перебування договорів, ведуть
облік військовозобов'язаних, здійснюють
акти (акти цивільного стану, нотаріальні дії
та ін.).
Підстави встановлення (по конспекту
Буткевич)
- Діяльність посольств і консульств -
стосовно своїх дипломатичних агентів
- Регулювання прав і обов’язків своїх
громадян закордоном (правила
оподаткування громадян, які працюють
закордоном; надання можливості
реалізації активного виборчого права)
- Застосування іноземного права
· Норми цивільного права
· Адміністративне і кримінальне не
застосовується, якщо немає договору
- Питання прямого застосування норм
МП (держава змушена дотримуватись
норм МП, зокрема, у захисті прав людини
,якщо навіть не підписувала угоду або
конвенцію)
- Діяльність міжнародних судів
 95. Принцип «активного апатридів та іноземців, що постійно
громадянства». проживають на території держави, яка
Активний персональний принцип здійснює юрисдикцію. Сьогодні
(принцип «активного громадянства») дії розширений різновид використовують хіба
кримінального закону в просторі полягає в що Скандинавські країни, обґрунтовуючи
тому, що держава поширює дію свого свій погляд тим, що нерідко зв’язок між
кримінального права на своїх громадян, такою особою і країною її постійного
навіть якщо вони скоїли кримінально проживання навіть ближчий, ніж з будь-
каране діяння за кордоном. якою іншою. Цікаве питання постає при
В залежності від тлумачення принципу обмеженому підході: чи може принцип
юрисдикція може поширюватися на вживатися ретроспективно, тобто щодо
громадянина (підданого) держави, що діянь натуралізованих громадян, вчинених
заявляє юрисдикційні вимоги, а також, на до натуралізації, адже, як було вже
апатрида і (навіть) іноземця, який постійно зазначено, у більшості держав екстрадиція
проживає у цій державі. Взагалі, форм громадян не припустима? На практиці існує
застосування юрисдикції на основі два способи вирішення питання. Згідно з
активного персонального принципу першим, держава поширює свою
настільки багато, що для їх характеристики юрисдикцію на такі випадки із
потрібно вжити імпровізовану застосуванням активного персонального
категорізацію. Отже, принцип можна принципу. Другий полягає у тому, що така
поділити на «загальний» і «спеціальний», особа позбавляється громадянства як
тобто на той, що застосовується до всіх в набутого з порушення законодавства.
однаковій мірі, і той, що застосовується Даний принцип закріплений в
тільки до певної категорії осіб. законодавстві майже всіх країн світу,
«Загальний» принцип використовують проте в його національних формулюваннях
більшість країн Європи, тому що практично можна знайти деякі суттєві відмінності,
у кожній з них на законодавчому рівні перш за все, в підходах до проблеми
закріплено правило невидачі своіх протиправності діяння в місці його скоєння.
громадян. Країни звичайного права Відповідно до першого з них,
віддають перевагу притягненню громадяни відповідають за кримінальним
правопорушника до відповідальності у тій правом своєї країни за скоєне ними за
державі, де він скоїв злочин. Але й вони кордоном діяння, якщо це діяння визнано
застосовують активний персональний злочином також в місці його вчинення
принцип, точніше його «спеціальний» (правило «подвійної караності»).
різновид. Мова йде про дипломатів та Другий підхід знайшов відображення,
військовий персонал. Зазначені категорії зокрема, в КК України, де при
осіб користуються імунітетом щодо формулюванні принципу громадянства
внутрішнього права країни перебування. правило «подвійної караності» не
Тому «спеціальний» принцип є чи не відображено, тобто не міститься вимоги,
єдиною можливістю притягнути їх до щоб діяння визнавалося злочином в місці
відповідальності. його вчинення.
Нарешті, з огляду на громадянство, Кожен з цих підходів, якщо їх брати в
активний персональний принцип слід «чистому вигляді», має суттєві недоліки,
поділити на «обмежений» і «розширений». тому другий підхід реалізується на практиці
Перший передбачає застосування принципу досить вибірково, а перший нерідко
лише до громадян держави, другий - до
закріплюється в кримінальному законі з
певними винятками і застереженнями.
Так, згідно із Кримінальним кодексом
Німеччини правило «подвійної караності»
не діє відносно чітко визначеного кола
діянь, вчинених закордоном (злочини проти
статевої свободи, розбещення
неповнолітніх, переривання вагітності,
торгівля органами для трансплантації та ін.).
Цілком ймовірно, при встановленні
зазначених вилучень законодавець прагнув
припинити практику, коли німці спеціально
виїжджали в закордонні країни з метою
легального здійснення там діянь,
кримінально переслідуваних в самій
Німеччині.
Крім того, в більшості країн правило
«подвійної караності» не застосовується до
діянь, вчинених громадянами закордоном і
спрямоване проти інтересів своєї країни.
96. Принцип «пасивного
громадянства».
Пасивний персональний принцип
покликаний захищати права та законні
інтереси громадян держави за кордоном,
тому що поширює юрисдикцію
національних органів на іноземців та
апатридів у разі посягань з їх боку на
зазначені цінності. Останнім часом принцип
все частіше знаходить закріплення у
міжнародних угодах.
Його можна поділити на «загальний» та
«спеціальний» в залежності від обраного
способу захисту співробітників
дипломатичних представництв.
Загальний має місце у випадку, коли
вказані особи прирівнюються до громадян
(підданих) держави, або коли порушення
вчинено проти них як проти приватних осіб.
Якщо ж вони є об’єктом посягання як
представники інтересів іноземної держави -
їх захист «покладено» на спеціальний
пасивний персональний принцип. За
таких обставин грань між «спеціальним» і
захисним принципом стає ледь помітною,
адже можна стверджувати, що посягання на
офіційного представника держави - це ніщо
інше, як посягання на інтереси самої
держави. Таким чином, з’являється
альтернатива з можливістю застосування
того принципу, який більш влаштовує.
Як і решта принципів, пасивний
персональний принцип передбачає
«умовний» і «безумовний» підвиди. Слід
також зазначити, що законодавство деяких
країн передбачає поширення юрисдикції, в
тому числі й принципу, який розглядається,
на порушення, скоєні проти громадян чи
інтересів союзників.
У прямій формі вищезгаданий принцип
закріплений в КК Німеччини, Данії,
Ісландії, КНР, України. При цьому ні в
одній країні КК не конкретизує склади
злочинів, що підпадають під дію пасивного
персонального принципу. Найчастіше об'єкт
посягання виражається формулою «злочини
проти інтересів громадян (назва
держави)».
У кримінальному праві окремих держав
пасивний персональний принцип захищає не
тільки громадян, але і юридичних осіб даної
країни (Польща, Фінляндія, Естонія).
Унікальне трактування пасивного
принципу міститься в кримінальному
законодавстві Ізраїлю, яке бере на себе
захист не тільки ізраїльських громадян,
які перебувають за кордоном, але і всього
єврейського народу. Відповідно до Закону
про кримінальне право (ст. 13) кримінальне
право Ізраїлю поширюється на злочини,
вчинені поза межами Ізраїлю, які були
спрямовані (крім іншого) проти «життя,
тіла, здоров'я, свободи або майна єврея
через те, що він є євреєм , або майна
єврейської установи через те, що воно є
таким».
Не відображений пасивний
персональний принцип, наприклад, в КК
Білорусі, Бразилії, Угорщини.
97. Захисний принцип.
 Захисний принцип, як правило, або самими такими чиновниками під час
охоплює суспільно небезпечні діяння, що або у зв'язку з виконанням ними своїх
посягають на національну безпеку та інші функцій.
центральні інтереси держави. Він
Як особливий випадок закріплення
належить до екстериторіальних принципів і
реального принципу можна розглядати
надто часто застосовується, насамперед,
міститься в КК деяких держав норму про те,
Сполученими Штатами Америки.
що національне кримінальне право
Міжнародна практика свідчить, що
поширюється на вчинені за кордоном
принцип майже не має обмежень за колом
злочинні діяння, якщо їх наслідки
осіб, щодо яких може вживатися, хоча це є
поширюються або можуть поширитися на
порушенням норм міжнародного права,
територію цієї держави. Очевидно, що під
зокрема Віденської Конвенції про
це визначення (під це формулювання) легко
дипломатичні зносини (1961) та Віденської
підпадають державна зрада, шпигунство,
Конвенції про консульські зносини (1963).
фальшивомонетництво і будь-які інші дії
Проте є всі підстави стверджувати, що
проти інтересів держави.
принцип застосовується лише щодо
Таким чином, жодна держава не
певної категорії правопорушень,
поширює юрисдикцію принципу на всі без
унікальної для кожної із держав. Так, у
винятку правопорушення. Зрозуміло, що
США принцип розповсюджується на певні
законодавство країн світу, згадуючи
діяння проти безпеки держави чи обмежене
захисний принцип, не передбачає
коло інших державних інтересів.
порушення імунітетів, встановлених
Кримінальний Кодекс Швеції дозволяє
міжнародним правом, але як зазначалось,
вживати принцип щодо злочинів, скоєних
практика опанувала іншу позицію.
проти шведської нації, муніципальної влади
Швеції чи іншого представницького органу,
98. Принцип універсальності.
або проти шведської державної установи.
Універсальний принцип зустрічається
Датське кримінальне законодавство, в
у двох основних тлумаченнях. Для обох
свою чергу, передбачає можливість
характерно поширення національної
звернення до принципу за умови вчинення
юрисдикції на порушення, вчинені на
порушення проти незалежності, безпеки,
території інших держав з огляду на вид
Конституції чи державних установ Данії.
порушення або групу цінностей, які
Як показує аналіз зарубіжного
являються об’єктом посягання.
кримінального законодавства, найбільш
Згідно з першим тлумаченням,
часто під дію захисного принципу
екстериторіальна юрисдикція
підпадають такі діяння, спрямовані проти
застосовується до правопорушників,
інтересів держави:
незалежно від їх громадянства чи
· посягання на незалежність і безпеку підданства, які скоїли діяння такого
держави; характеру, що кожне цивілізоване
· посягання на вищі органи державної суспільство вважає їх протиправними,
влади або на конституційний лад; протизаконними, суспільно небезпечними та
· посягання на національну економіку; караними, тобто зазначені діяння
· підробка національної валюти, «універсально» визнаються злочинними.
державної печатки і т.п .; Найпоширені приклади - вбивство,
· діяння, вчинені за кордоном проти згвалтування, фальшивомонетництво.
чиновників (представників) даної держави
 За іншим тлумаченням, принцип діє оскільки відповідні норми є суто
щодо злочинів, безпосередньо визначених відсильними до міжнародного права («у
звичайним міжнародним правом або випадках, передбачених міжнародним
багатосторонніми угодами. договором», «злочини, передбачені
«Універсальність» такого роду ставиться під міжнародним договором» і т.п.).
сумнів деякими спеціалістами. Вони Існують КК, де зазначений тільки вид
стверджують, що «конвенційні» порушення злочинів, що підпадають під універсальну
набувають універсального характеру лише юрисдикцію: «Кримінальний кодекс
тоді, коли угоди, що їх містять, визнані застосовується і до іноземців, які вчинили за
усіма членами світового співтовариства. Але кордоном злочини проти миру і людства». В
не має сумнівів, що міжнародні злочини та інших КК вказані склади діянь, які
переважна більшість злочинів міжнародного підпадають під дію універсального
характеру (за традиційною класифікацією) принципу. Однак навіть коли законодавець
належать до групи «універсальних». вказує конкретні склади в КК, він
Описуючи універсальний принцип, не намагається залишити їх перелік відкритим,
можна не згадати про юрисдикцію враховуючи динамічний розвиток
міжнародних судових установ. Статути міжнародного права в цій галузі відносин.
Міжнародних кримінальних трибуналів та Нижче наводяться види і конкретні
Міжнародного кримінального суду прямо склади злочинів, що підпадають під дію
передбачають повну юрисдикцію принципу універсальної юрисдикції, в
зазначених установ щодо злочинів, для тих країнах, де вони прямо вказані в
розгляду та вирішення яких вони кримінальному законі.
створені. Міжнародні злочини:
Притягення особи до кримінальної · злочини проти людства (Угорщина);
відповідальності відповідно до · воєнний злочин або злочин проти
універсального принципу не обмежене людства (Канада);
правилом «подвійної караності», тобто не · Геноцид (Білорусь, Угорщина,
вимагається, щоб діяння було кримінальним Німеччина, Іспанія, Коста-Ріка, Литва,
злочином як в країні суду, так і в країні - Парагвай, Португалія, Чехія);
місці скоєння. Це пояснюється перш за все · Злочинні порушення норм
тим, що найбільш тяжкі злочини проти міжнародного гуманітарного права під
людства визнаються в даний час світовою час збройних конфліктів (Білорусь, Литва,
спільнотою злочинними perse, незалежно Чехія);
від їх криміналізації в конкретній країні. В · Порушення законів і звичаїв війни
іншому випадку було б просто неможливо (Білорусь, Литва, Чехія);
притягнути до відповідальності осіб, що · Екоцид (Білорусь).
діють під прикриттям законів злочинного
режиму. Злочини міжнародного характеру:
Як і у випадку з захисним принципом, · Повітряне піратство (Австрія,
національний законодавець по-різному Швеція);
підходить до визначення кола діянь, на які · Морське піратство (Філіппіни);
поширюється дія універсального принципу. · Захоплення заручників (Азербайджан,
У країнах СНД та деяких інших Ісландія, Литва);
Бразилія, Данія, КНР, Швейцарія, Естонія) в · Тероризм (Азербайджан, Ісландія,
тексті Кримінального кодексу взагалі не Іспанія,);
міститься ніяких пояснень з цього приводу,
 · Торгівля людьми ( Португалія);
99. Вирішення конфліктів
юрисдикцій.
Найчастіше говорять про колізії
кримінальної юрисдикції різних держав. У
таких випадках нерідко потрібні значні
політичні та дипломатичні зусилля.
Основні підходи, вироблені світовим
співтовариством до вирішення проблем,
пов'язаних з колізією юрисдикцій різних
держав, знайшли відображення в Керівних
принципах для попередження
організованої злочинності і боротьби з
нею, прийняті в 1990 році VIII Конгресом
Організації Об'єднаних Націй з
профілактики злочинності і поводження з
правопорушниками. У цьому документі
зазначається, що слід сприяти забезпеченню
більшій однаковості законів і практики
держав, що стосуються кримінальної
юрисдикції, хоча в той же час слід уникати
надмірного розширення національної
юрисдикції для попередження небажаних
правових конфліктів між державами.
Там же зазначається, що необхідно
встановити пріоритети в області
юрисдикції, приділяючи першочергову
увагу територіальності. В результаті
визначення пріоритетності юрисдикції тієї
чи іншої держави щодо скоєних злочинів,
необхідно отримати відповідь на питання, а
саме: яка з конкуруючих юрисдикції в
кожному конкретному випадку «повинна
бути реально здійсненна».
У зв'язку з цим на практиці можливі такі
варіанти ситуацій, коли необхідно
встановити пріоритетність в здійсненні
державами своєї кримінальної юрисдикції.
У межах території держави можна говорити
про пріоритет її виконавчої юрисдикції
щодо скоєних злочинів незалежно від того,
що по відношенню до цього злочину також
може бути встановлена юрисдикція іншої
держави (держави прапора судна, держави
громадянства передбачуваного злочинця і
ін.). Обов'язок встановлення такої
юрисдикції навіть може бути закріплена в
міжнародних договорах, учасниками яких є
зацікавлені держави. Зазначене не
поширюється на такі випадки, прямо
передбачені міжнародним правом,
наприклад, вчинення злочину іноземним
дипломатом, або ж на борту іноземного
судна при його мирному проході через
територіальне море прибережної держави.
Таким чином, заходи, спрямовані на
здійснення державами своєї юрисдикції
щодо злочинів та інших правопорушень
повинні здійснюватися:
· з урахуванням міжнародно-правового
статусу та правового режиму територій, в
межах яких ці правопорушення скоєні;
· справжнього місцезнаходження
передбачуваних правопорушників;
· приналежності тій чи іншій державі
об'єкта проти якого правопорушення
вчинені;
· громадянства злочинців і потерпілих
осіб;
· наявності встановленої юрисдикції
інших держав;
· прав і обов'язків держави щодо
здійснення юрисдикції щодо
правопорушень відповідно до
міжнародного права.
100. Обмеження здійснення державою
юрисдикції
Юрисдикція держави буває повна або
обмежена. Обмеження юрисдикції держави
може бути всередині держави (вилучення
осіб, які володіють імунітетом, напр.,
дипломати, співробітники консульств, тобто
особи, які володіють або повним (24/7
імунітетом), або функціональним (тобто для
здійснення конкретних посадових
обов’язків), а також ззовні (пріоритет
міжнародної юрисдикції-діяльність
трибуналів ad hoc, МКС, зобов’язання, взяті
державою на себе згідно з міжнародними 103. Формування та зміст звичаєвої
договорами у сфері кримінальної юстиції норми про юрисдикційний імунітет
тощо). Обмеження юрисдикції держави та її власності
прослідковується у справі Лотоса. Поняття "імунітет держави" склалося в
Основним обмеженням, що накладаються міжнародному праві спочатку як звичайна
міжнародним правом на державу, є заборона норма, а потім стало визначатися судовою
- за винятком випадків, коли є спеціальна практикою, законодавством і міжнародними
норма, яка дозволяє подібні дії, - договорами. Імунітет іноземної держави,
здійснювати будь-які прояви своєї влади на існуючий в міжнародних відносинах,
території іншої держави. Суттєво відрізняється від імунітету держави від
обмежується юрисдикція держави над пред'явлення до нього позовів в його
своїми громадянами, які перебувають за власних судах. Встановлення останнього і
кордоном. визначення його меж входить виключно в
сферу компетенції держави і визначається
101. Законодавство та практика тільки його законодавством і міжнародними
України щодо підстав здійснення нею договорами, укладеними цією державою.
своєї юрисдикції. Імунітет іноземної держави відрізняється
від імунітету міжнародних організацій, хоча
в їх основі лежать одні й ті ж принципи. У
102. Поняття та види юрисдикційних міжнародній практиці застосовуються більш
імунітетів держав вузьке поняття "юрисдикційні імунітети" і
Імунітет іноземної держави полягає в більш широке поняття "імунітет держави та
звільненні (непокорі) цієї держави від влади її власності", оскільки не завжди питання
іншої держави, її юрисдикції. про імунітет майна держави виникає в
Юрисдикційні імунітети: судовий зв'язку з розглядом будь-якого позову в суді.
імунітет; імунітет від попереднього Всі ці імунітети пов'язані між собою, тому
забезпечення позову; імунітет від що їх основа одна - суверенітет держави,
примусового виконання судового рішення. який не дозволяє застосовувати стосовно
Юрисдикційні імунітети в найзагальнішому держави будь-які примусові заходи.
сенсі розуміються як вилучення держави та Юрисдикційні імунітети держав та їх
її органів з-під юрисдикції іншої держави, власності отримали загальне визнання в
внаслідок чого без згоди держави не можна якості одного з принципів звичайного
до неї пред'явити позов в іноземному суді, міжнародного права.
накласти арешт на її майно в порядку Визнання імунітету держави не означає,
попереднього забезпечення позову або що взагалі не можна розглядати спір за
здійснити примусові заходи по виконанню угодою, укладеною з державою, або ж що не
рішення суду іншої держави. можна взагалі пред'явити позов про
2004 року Генеральною Асамблеєю відшкодування шкоди до іноземної держави.
ООН була ухвалена Конвенція ООН про Йдеться про те, що позов до держави
юрисдикційні імунитети держав і їхньої теоретично треба пред'являти в судах цієї
власності. Однак ця конвенція набере держави. На практиці позови по операціях
чинности тільки після того, як зазвичай розглядаються в міжнародних
її ратификують 30 держав. комерційних арбітражних судах. Слід
підкреслити й інше: визнання імунітету ні в
якому разі не повинно полягати у звільненні
держави від виконання прийнятих нею на
себе зобов'язань або у звільненні держави
від відповідальності за невиконання
зобов'язань.
104. Абсолютна та обмежувальна
концепції юрисдикційного імунітету
Сьогодні в доктрині та практиці різних
правових систем відомі дві теорії розуміння
імунітету держави: імунітету абсолютного
та функціонального (обмеженого).
Відповідно до теорії абсолютного імунітету
держави імунітет заснований на
імперативному принципі сучасного
міжнародного публічного права - суверенній
рівності держав. Держава завжди є єдиним
суб'єктом, хоча вияв її правосуб'єктності
може бути різним.
Тому, як суб'єкт міжнародного
приватного права, держава не втрачає
властивості суверена (владної особи), а
продовжує діяти у цій сфері як суверен,
користуючись абсолютним імунітетом.
Згідно з цією теорією має місце
достатньо широке тлумачення та
застосування імунітету, яке полягає в тому,
що заявлення позову до іноземної держави,
забезпечення позову і звернення стягнення
на майно іноземної держави може бути
допущено тільки зі згоди компетентної
держави. Виникнувши в середні віки,
вказаний принцип тривалий час домінував у
міжнародно-правовій практиці й теорії.
Тепер коло держав, які застосовують його,
значно звузилось. Зазначена теорія
поширена в Болгарії, КНР, Польщі. Свого
часу радянська доктрина, теорія і практика
визнавала принцип абсолютного імунітету.
Тобто вона виходила із того, що держава не
перестає бути сувереном в економічному
обігу, не відмовляється від суверенітету і не
позбавляється його.
У більшості держав набула поширення
теорія функціонального (обмеженого)
імунітету. Відповідно до неї держава, діючи
як суверен, завжди користується імунітетом.
Якщо ж держава діє як приватна особа,
скажімо, в зовнішньоторговельних
операціях, то в цих випадках вона
імунітетом не володіє. На вказаній концепції
базується і Європейська (Базельська)
конвенція про імунітет держав 1972 p.
Конвенція розмежовує публічно-правові
та приватноправові дії держави. Вона
містить перелік випадків, у яких держава не
користується імунітетом (спори з трудових
контрактів, охорони патентів на товарні
знаки, щодо нерухомості, відшкодування
шкоди та ін.). Не застосовується імунітет
щодо контрактів, які повинні бути виконані
в країні суду, що розглядає справу; щодо
виконання угод комерційного, фінансового,
професійного характеру. Імунітет не
визнається, якщо держава має комерцій ну
установу в державі суду, який розглядає
справу.
Проте імунітет зберігатиметься, якщо
правовідносинам з участю держави буде
притаманна хоча б одна з умов:
другою стороною у спорі є також
держава;
сторони у письмовій формі спеціально
домовилися про визнання імунітету;
некомерційний договір було укладено на
території іноземної держави, і він
підпорядковується нормам її
адміністративного права.
На засадах теорії про функціональний
(обмежений) імунітет ґрунтуються Закон
про імунітети іноземної держави (США,
1976 р.). Акт про імунітет держави
(Великобританія, 1978 р.), Акт, що надає
імунітет державі у канадських судах
(Канада, 1982 p.), Ордонанс про імунітет
держави (Пакистан, 1981 p.), Акт про
імунітет держави (Сінгапур, 1979 р.), Акт
про імунітет іноземної держави (ПАР, 1981
р.), Акт про імунітет іноземної держави
(Австралія, 1984 p.). Теорію обмеженого
імунітету застосовують у своїй практиці
суди Австрії, Франції, Італії, Швейцарії,
Бельгії, Греції, Данії, Норвегії, Фінляндії.
Про застосування у практиці судів ФРН
теорії функціонального імунітету свідчать
рішення Конституційного суду цієї держави
від 1962 та 1963 p.
Питання, пов'язані з імунітетом держави,
її органів та представників, не вирішені
остаточно. Наприклад, різним є ставлення
до застосування імунітету у разі
пред'явлення зустрічного позову. На думку
багатьох учених (Є. Усенка, І.
Перетерського, Л. Лунца), якщо згоди бути
відповідачем по зустрічному позову
держава, котра є позивачем по основному
позову, не надала; то до зустрічного позову
застосовують загальні правила про судовий
імунітет держави. М. Богуславський вважає,
що звернення однієї держави з позовом до
суду іншої не означає визнання підсудності
щодо зустрічного позову. Якщо держава-
позивач не надавала такої згоди, то щодо
зустрічного позову повинні застосовуватися
загальні положення про імунітет. Це
правило підтримувалося у доктрині та
застосовувалося у судовій практиці.
105. Сучасні підходи до питання про
юрисдикційні імунітети
У зв'язку з посиленням міжнародної
економічної активністю основних суб'єктів
міжнародного права - держав - постає
питання про правові гарантії прав
юридичних і фізичних осіб, які
співпрацюють з державами в умовах
сучасної глобальної економіки і конвенціях.
зацікавлених в наявності ефективних
юридичних механізмів захисту своїх
інтересів. У зв'язку зі збільшенням ролі
держави в сучасній глобальній економіці
(становленням і розвитком так званої
«діагональних відносин») новий розвиток
набуває міжнародно-правовий принцип
юрисдикційного імунітету держави.
Прийнята в 2004 році Конвенція ООН
про юрисдикційні імунітети держав та їх
власності закріплює підхід, аналогічний
тому, що міститься в Конвенції 1972 року.
Однак даний акт набирає чинності після
ратифікації його тридцятьма державами, в
той час як на даний момент це зробили
тільки 13 держав. Тим часом, його роль є
суттєвою, оскільки він відображає сучасні
підходи до змісту державного імунітету.
У преамбулі Конвенції зазначається, що
юрисдикційні імунітети держав та їх
власності є загальновизнаними як один із
принципів звичаєвого міжнародного права.
Тому в якості загального правила Конвенція
визнає, що держава користується як щодо
себе, так і щодо своєї власності імунітетом
від юрисдикції судів іншої держави з
урахуванням положень конвенції (ст. 5).
Разом з цим, конвенцією визначено випадки,
коли держава не може посилатися на
імунітет.
106. Поняття держави, державного
підприємства, комерційної діяльності для
цілей визначення юрисдикційних
імунітетів держав
107. Кодифікація інституту
юрисдикційних імунітетів держав
Застосування імунітету вважається
загальновизнаним у сучасній міжнародно-
правовій практиці. Законодавство та
доктрина завжди намагалися визначити його
сутність і кодифікувати норми про імунітет
у окремих загальних (універсальних)
Частково це вдалося зробити у
Віденській конвенції про дипломатичні
зносини від 18 квітня 1961 p., Конвенції про
спеціальні місії 1969 p., Віденській
конвенції про представництво держав і їх
відносини з міжнародними організаціями
універсального характеру від 14 березня
1975 p., Віденській конвенції про
консульські зносини від 24 квітня 1963 p.
Ці угоди регулюють чимало питань,
пов'язаних з представництвом держав у
міжнародному спілкуванні, зокрема,
використання дипломатичним агентом
імунітету від цивільної юрисдикції, крім
пред'явлення речевих позовів що до
приватного нерухомого майна, яке
знаходиться на території держави
перебування, якщо тільки агент не володіє
імунітетом від імені акредитуючої держави з
метою представництва; пред'явлення
позовів у сфері спадкування, якщо агент
повинен бути виконавцем заповіту,
здійснювати піклування над спадковим
майном, спадкоємцем чи
"відказоодержувачем" як приватна особа, а
не від імені акредитуючої держави (ст. 31
Віденської конвенції про дипломатичні
зносини 1961 p.).
Проте нині немає єдності в розумінні
обсягу та сфери застосування цього
принципу. У зв'язку з цим з 1978 p.
Комісією міжнародного права ООН
проводиться робота з питань
юрисдикційного імунітету держав. Її
результатом став збірник "Матеріали про
юрисдикційні імунітети держав і їх
власності" (Нью-Йорк, 1982 p.). Наступним
етапом кодифікації та прогресивного роз
витку норм юрисдикційного комітету
держав став проект статей про юрисдикційні
імунітети держав та їх власності, прийнятий
у першому читанні Комісією міжнародного
права 1986 p. Проте остаточна кодифікація
цих норм можлива тільки у разі прийняття
відповідної конвенції, яка сьогодні є
потрібною для уникнення суттєвих протиріч
у законодавстві та практиці держав.
Конвенція ООН про юрисдикційні
імунітети держав та їх власності 2004 року є
універсальним міжнародним договором,
який регулює інститут імунітету іноземної
держави і закріплює основні тенденції в
правовому регулюванні цього інституту.
Вона відкрита для підписання державами з
17 січня 2005 р до 17 січня 2007 року і
вступить в силу на тридцятий день після
здачі тридцятої ратифікаційної грамоти або
документа про прийняття Генеральному
секретарю ООН. Прийняття цієї Конвенції є
істотним позитивним подією в міжнародно-
правовій сфері.
Однак Конвенція в силу поки не
вступила, її доля не визначена. Ставлення
держав до неї тільки формується. Практика
застосування положень Конвенції ООН 2004
р може скластися тільки після закінчення
певного часу.
Конвенція є істотне досягнення в справі
вироблення сучасного однакового розуміння
принципу імунітету держави і є одним із
прикладів успішної роботи в рамках ООН з
кодифікації і прогресивному розвитку
міжнародного права.
108. Європейська конвенція про
імунітети держав 1972 року
Першою багатосторонньою
міжнародною угодою, яка врегулювала
проблему державного імунітету в цілому,
стала Європейська конвенція про імунітет
держав, прийнята Радою Європи 16 травня
1972 р. у м. Базелі. Конвенція набула
чинності 11 червня 1976 р., проте широкого
застосування не отримала - наразі вона
набула чинності лише у 8 державах: Австрії,
Бельгії, Великій Британії, Кіпрі,
Люксембурзі, Нідерландах, Німеччині та
Швейцарії. Водночас цей міжнародний
документ заслуговує на увагу принаймні з
двох причини: по-перше, це одна із перших
спроб розв'язання тих проблем, які
виникають внаслідок розбіжностей у
національному законодавстві та судовій
практиці різних країн стосовно випадків та
обставин, за яких держава має імунітет; по-
друге, автори конвенції намагались
реалізувати задум про те, що конвенція має
відповідати тенденціям розвитку
міжнародного права щодо обмеження
випадків надання іноземній державі права
імунітету в юрисдикційних органах іншої
держави, і тому, як вказується в юридичній
літературі, конвенція є доказом того, що
низка країн Західної Європи визнає
існування меж, в яких іноземна держава має
право вимагати імунітету. У цій конвенції,
так само, як і у Брюссельській конвенції для
уніфікації деяких правил стосовно імунітету
державних суден, отримала чітке
закріплення концепція функціонального
імунітету.
Європейська конвенція 1972 р.
встановлює, що іноземній державі
імунітет не надається, якщо вона
відмовилася від нього. Також конвенція
визначає, у якій формі така відмова с
можливою (ст. 2). Так, держава не вправі
посилатися на імунітет, якщо вона явно
відмовилася від нього на підставі: 1)
міжнародного договору; 2) положення
контракту, укладеного у письмовій формі; 3)
явної згоди, яка була надана після
виникнення спору за її участю.
Європейська конвенція 1972 р.
закріплює також форми "відмови від
імунітету, яка передбачається". Приміром,
іноземна держава не вправі посилатися на
імунітет, якщо вона подала позов, вступила
у судовий процес або подала зустрічний
позов в суді іншої держави (п. 1, 2, 3 ст. 1).
Також у Європейській конвенції
закріплено перелік випадків (ст. 4-11), коли
держава не користується імунітетом в суці
іншої держави-учасниці. Зокрема, це
відбувається у випадках, коли предмет
судового провадження пов'язаний із
договірним зобов'язанням іноземної
держави, місцем виконання якого, згідно із
договором, є територія держави суду;
трудовим договором, укладеним між
іноземною державою та фізичною особою,
за яким робота підлягає виконанню на
території держави суду; правовідношенням,
що виникло між організацією (юридичною
особою) та державою як однією із учасників
цієї організації, якщо на території держави
суду ця організація має своє реальне або
офіційне місцезнаходження чи свою
головну установу тощо.
109. Конвенція ООН про
юрисдикційні імунітети держав та їхньої
власності 2004 року
2 грудня 2004 року Генеральна Асамблея
ООП Резолюцією № 59/39 схвалила
Конвенцію ООН про юрисдикційні
імунітети держав та їх власності і закликала
держави стати її учасниками.
Згідно п. 1 ст. 10 Конвенції іноземна
держава не може посилатися на імунітет від
юрисдикції суду іншої держави при розгляді
щодо комерційної угоди.
Конвенція встановлює перелік
випадків, коли іноземна держава не
користується імунітетом у силу
проведеної ним діяльності або укладеної
угоди. Так, при дотриманні ряду вимог
іноземна держава не користується
імунітетом у справах, що стосуються
трудового договору, укладеного з іноземним
фізичною особою щодо роботи, яка була або
повинна бути виконана повністю або
частково на території держави суду.
Конвенція визначає види працівників,
наприклад консульські посадові особи,
дипломатичні співробітники, а також
випадки, до яких це положення не
застосовується, зокрема, якщо предмет
розгляду полягає в звільненні та припинення
найму фізичної особи і таке розгляд зачіпає
інтереси безпеки держави-роботодавця за
визначенням голови держави, глави уряду
або міністра закордонних справ цієї
держави. У Додатку до Конвенції, яке
зветься "Тлумачення щодо певних положень
Конвенції", пояснюється, що у виразі
"інтереси безпеки держави-роботодавця"
перш за все порушуються питання
національної безпеки і безпеки
дипломатичних представництв і
консульських установ.
Конвенція (ст. 18, 19) проводить
відмінність між судовим імунітетом та
імунітетом від попередніх заходів і
виконавчих дій. Конвенція (ст. 18)
забороняє застосування попередніх заходів,
за винятком випадків, коли: 1) іноземна
держава прямо погодилося на прийняття
таких заходів, або 2) іноземна держава
зарезервував або позначило власність для
задоволення позову, що є об'єктом розгляду.
Іншими словами, іноземна держава
користується імунітетом від попередніх
заходів, за винятком випадків, коли воно
відмовилося від нього.
У Конвенції відображена тенденція
розвитку міжнародного права, спрямована
на обмеження випадків, коли іноземна
держава користується імунітетом. Вона
заснована на теорії функціонального
імунітету. Уже зараз Конвенцію підписали
28 держав, а ратифікували і приєдналися 13
- Австрія, Іспанія, Іран, Казахстан, Ліван,
Норвегія, Португалія, Румунія, Саудівська
Аравія, Франція, Швеція, Швейцарія,
Японія.
110. Законодавство і практика
України щодо юрисдикційних імунітетів
іноземних держав та їхньої власності
Перехід економіки України на ринкові
відносини, ліквідація державної монополії
на зовнішню торгівлю, проведена
приватизація порушили питання про
необхідність привести українське
законодавство із проблем імунітету
іноземної держави у відповідність до реалій
сьогодення. Разом з тим, проблема
юрисдикційного імунітету держави та її
власності в українській науці міжнародного
права досі не отримала достатньої уваги.
В Україні діє принцип абсолютного
імунітету. Тобто пред'являти позов до
іноземної держави, вимагати
забезпечення позову і звернення
стягнення на майно іноземної держави,
що знаходиться на території України,
можна лише за згодою компетентних
органів відповідної іноземної держави.
Цей принцип діє завжди, якщо інше не
передбачено міжнародним договором,
згода на обов'язковість якого надана
Верховною Радою України, або законом
України.
Законодавство України поступово
приведено у готовність до остаточного
сприйняття теорії обмеженого
(функціонального) імунітету держави. Таке
сприйняття може відбутися у два способи
– шляхом прийняття спеціального закону
про юрисдикційні імунітети іноземних
держав або ж шляхом приєднання до
Європейської конвенції про імунітет держав
1972 р. або Конвенції ООН про
юрисдикційний імунітет держав та їхньої
власності 2004 р. Перехід до теорії та
практики застосування функціонального
імунітету може відбуватися двома
способами паралельно, адже прийняття
національного закону може поєднуватися з
приєднанням до відповідних конвенцій.
Разом з тим, до моменту прийняття
відповідного законодавства та (або)
приєднання до конвенцій навіть нове
процесуальне законодавство України слід
тлумачити як таке, що загалом
залишається на позиціях теорії
абсолютного імунітету держави.
111. Зміст та призначення імунітетів
найвищих посадових осіб держави
На сьогодні імунітет, як правовий
інститут, досить широко використову- ється
в різних сферах життєдіяльності
суспільства. Особливо це стосується тих
правовідносин, де можуть обмежуватися
права і свободи людини.
Вчені по-різному хара- ктеризують дане
поняття, посилаючись на ті чи інші його
особливості, а та- кож на сферу його
використання.
Одні вважають імунітети додатковими
гарантіями недоторканності і
невідповідальності. Як бачимо, вони є
факторами, що збільшують обсяг гарантій
недоторканності особи, а в окремих
випадках і звільняють її від
відповідальності.
 Інші вважають, що правові імунітети
виступають самостійною фор- мою
правових винятків, які являють собою
систему юридичних винятків із загальних
або спеціальних правил, чим створюється
особливий правовий ре- жим для чітко
визначеного кола фізичних та юридичних
осіб, яким надають- ся додаткові права, або
звільнення від виконання юридичних
обов'язків, юридичної відповідальності, або
порядок притягнення яких до юридичної ві-
дповідальності має спеціальний характер.
Імунітет вищих посадових осіб можна
визначити як спеціальний міжнародно-
правовий режим, що поширюється на
вузьке коло осіб.
Імунітет поширює свою дію на всі
діяння таких осіб, що мали місце до та під
час легітимного перебування ними на
посаді, а також після залишення посади
на діяння, які вони здійснили в офіційній
якості під час такого перебування.
Посадова особа є бенефіціарієм
імунітету. Імунітет належить не самій
посадовій особі, а державі, на службі якої
вона перебуває( перебувала),-державі
посадової особи.
Надається з метою забезпечення
здійснення функцій посадової особи.
Імунітет надається вищим посадовим
особам з метою забезпечення належного,
вільного та повного виконання ними
своїх функціональних обов’язків на
міжнародній арені як основних
репрезентантів своєї держави.
112. Імунітет глави держави
Особливими імунітетами та
привілеями має глава держави. У такому
разі говорять про державне імунітет.
Імунітет діє навіть в тому випадку, якщо
візит не є офіційним. Згідно з Конвенцією
про запобігання та
покарання злочинів проти осіб, що
користуються міжнародним захистом, в тім
числі дипломатичних агентів 1973 р. (далі -
Конвенція щодо запобігання злочинів) глава
держави перебуває під міжнародним
захистом завжди, коли він знаходиться на
території іноземної держави.
Внутрішньодержавний імунітет
доповнюється міжнародно-правовим.
Цим, зрозуміло, не виключається
можливість звернення громадян до суду зі
скаргами на рішення та дії глави держави в
разі порушень прав і свобод людини та
громадянина або оскарження актів глави
держави у відповідному суді.
Імунітет Президента — це привілей,
але привілей не пожиттєвий, а
функціональний. Тому в законі держави має
бути норма, згідно з якою принцип
недоторканності не поширюється на дії екс-
президента, вчинені ним після закінчення
строку повноважень.
В Україні згідно з Основним Законом
недоторканність гарантується народним
депутатам (ст.80), Президентові (ст.105),
суддям (ст.126). Якщо, скажімо, вплив на
суддів у будь-який спосіб забороняється, то
заборона будь-якого впливу на народних
депутатів і Президента Конституцією в
буквальному розумінні не передбачається.
Конституційно-правовий зміст
недоторканності глави держави
визначено стисло. Водночас немає сумнівів
у тому, що автори проекту Основного
Закону вкладали в поняття «недоторканність
Президента» більш широкий зміст,
передбачаючи, що його обсяг буде
встановлено окремим законом. При цьому
слід ураховувати такі обставини:
· у ч.3 ст.105 Конституції зазначено,
що звання Президента зберігається
довічно (якщо не було усунення в
порядку імпічменту);
· ідеться про недоторканність під час
виконання повноважень.
113. Імунітети інших вищих посадових
осіб держави
 Під час перебування з офіційною третій державі, крім того,
місією за кордоном вищі посадові особи що надається їм за цією Конвенцією,
держави, включаючи членів парламенту, перевагами, привілеями та
користуються дипломатичними імунітетами, які визнаються за ними
привілеями та імунітетами. міжнародним правом.
Під час визначення найвищих Згідно з Конвенцією про запобігання
посадових осіб звертаємося до частини 2 та покарання злочинів проти осіб, які
статті 7 Віденської конвенції про користуються міжнародним захистом, у
міжнародні договори - Такі особи з тому числі дипломатичних агентів -
огляду на їхні функції і без необхідності 1. "Особа, яка користується
пред'явлення повноважень вважаються міжнародним захистом", є:
такими, що репрезентують свою державу: b) будь-який представник чи службова
а) глави держав, глави урядів і особа держави, чи
міністри закордонних справ - будь-яка службова особа, чи інший агент
з метою вчинення всіх актів, що стосуються міжурядової міжнародної
укладення договору; організації, коли проти нього, його
b) глави дипломатичних офіційних приміщень, його
представництв - з метою прийняття житлового приміщення чи його
тексту договору між акредитуючою транспортних засобів було вчинено
державою і державою, при якій злочин, має право згідно з міжнародним
вони акредитовані; правом на спеціальний
с) представники, уповноважені захист від будь-якого нападу на його особу,
державами репрезентувати їх на свободу і гідність, а
міжнародній конференції або в також члени його сім'ї, що проживають з
міжнародній організації, або в ним.
одному з її органів, - з метою прийняття Імунітети надаються з метою
тексту договору на такій забезпечення виконання посадовими
конференції, в такій організації або в такому особами своїх державних
органі. представницьких функцій, які пов’язані
Також звертаємтя до ст. 21 Конвенції безпосередньо з часом вступу й
про спеціальні місії – залишення посади, що детально
Статус глави держави та осіб високого регулюються внутрішньоправовими
рангу нормами кожної держави.
1. Глава посилаючої держави, що
очолює спеціальну місію, 114. Дія імунітету під час та після
користується в приймаючій державі або завершення перебування на посаді
третій державі перевагами, Дія імунітетів у часі пов’язується із
привілеями та імунітетами, які визнаються часом фактичного виникнення підстав для
міжнародним правом за застосування імунітету і часом припинення
главами держав, що відвідують іншу дії імунітетів. Темпоральна дія правових
державу з офіційним візитом. імунітетів характеризується наявністю
2. Глава уряду, міністр закордонних двох складових юридичного і фактичного
справ та інші особи змісту. Юридичний зміст ви- значається у
високого рангу, в спеціальній місії нормативно-правових актах, створюючи
посилаючої держави, правові умови для застосування правових
користуються в приймаючій державі або в імунітетів, і в цьому аспекті дія у часі
співпадає із загальними правилами (призупиненням) дипломатичних зносин,
темпоральної дії нормативно-правових закінченням встановленого строку після
актів, в яких зазначені правові імунітети. визнання осо- би персоною non grata або у
Фактичний зміст визначається часом разі відмови від право- вого імунітету
виникнення підстав для за- стосування дипломатичного агента акредитуючої
правових положень і часом їх припинення держави.
на умовах нормативного визначення. Міжнародні організації наділяються
Враховуючи, що правові імунітети є правовим імунітетом з моменту набуття
властивістю виключно суб’єкта у процесі власної правосуб’єктності, яка пов’язується
здійснення ним міжна- родних, державних і з підписанням державами- засновниками
громадських функцій, час виникнення установчого документа – особливого
підстав для реалізації положень про міжнародного договору – статуту.
імунітети має пов’язуватися із часом Міжнародна орга-нізація користується
покладення повноважень (обов’язків) правовим імунітетом протягом усього часу
щодо виконання відповідних функцій, а існування, доки організація не буде ви-
припинення дії правових імунітетів – із знана розпущеною. Правові імунітети
часом звільнення від виконання індивідуального характеру, яким
відповідних повноважень (обов’язків). наділяються посадові особи міжнародних
Дипломатичне представництво, як організацій, підлягають застосуванню з
самостійний суб’єкт, наділений імунітетом моменту призначення (об рання) особи на
[4, 98], отримує можливість користуватися посаду, яка передбачена статутними
імунітетом тільки після фактичного документами міжнародної організації, до
відкриття дипломатичного представни- моменту звільнення з посади.
цтва, яке стало наслідком угоди між двома На Президента України правовий
державами. Правовий імунітет імунітет поширюється протягом усього часу
застосовується до дипломатичних його перебування на посаді, тобто всього
представництв до моменту припинення їх часу виконання повноважень Глави держави
діяльнос- ті, яке може мати місце у таких (ч. 1 ст. 105 Конституції України).
формах: завершення або призупинення
дипломатичних зносин; розірвання 115. Імунітети міжнародних
дипломатичних зносин, у тому числі і в організацій
результаті збройного конфлікту між Як і у випадку функціонування
державами; втрата міжнарод- ної постійних дипломатичних представництв,
правосуб’єктності, у тому числі й за рахунок існує також необхідність гарантування для
роз- паду або об’єднання держав. міжнародних організацій відповідного
Враховуючи функціональний характер спеціального правового статусу, який би
імунітетів дипломатичних агентів, можна забезпечував реалізацію поставлених перед
зробити висновок, що час набуття права на ними завдань, і виключав негативний вплив
імунітет збігається із часом початку державних органів, особливо держави
виконання покладених функцій, про що місцезнаходження штаб-квартири
свідчить вручення відповідних до- кументів організації, на внутрішні та зовнішні справи
представникам приймаючої держави. міжнародної організації. Гарантією такого
Правовий імунітет глави статусу є система привілеїв та імунітетів.
дипломатичного представництва Таким чином, якість міжнародної право-
припиняється моментом вручення суб'єктності міжнародних організацій
відкличних грамот, розірванням виявляється, зокрема, у праві як самих
організацій, так і їх посадових осіб .на
привілеї та імунітети.
А. Привілеї та імунітети міжнародних
організацій та їх посадових осіб.
Привілеї та імунітети міжнародних
організацій і їх посадових осіб
мають функціональний характер, тобто
вони надаються для досягнення
організацією своєї мети і для
безперешкодного виконання її посадовими
особами своїх функцій. На практиці це
означає, що вони діють тоді, коли посадова
особа перебуває при виконанні службових
обов'язків. А тому вони значною мірою
відрізняються від дипломатичних привілеїв
та імунітетів. Ця відмінність полягає в тому,
що обсяг вказаних привілеїв та
імунітетів у міжнародних організаціях і їх
посадових осіб вужчий, ніж обсяг привілеїв
та імунітетів як самого дипломатичного
представництва, так і її співробітників.
Винятком із загального правила є категорія
вищих посадових осіб: генеральний
секретар організації і його заступники, а
також члени Міжнародного Суду ООН, які
користуються дипломатичними привілеями
та імунітетами.
В. Привілеї та імунітети
представників держав, що беруть участь
у діяльності міжнародних організацій і
конференцій.
Як і в першій половині цього питання,
привілеї та імунітети поділяються на дві
групи, а саме: привілеї та імунітети органів
зовнішніх зносин за кордоном і особисті
привілеї та імунітети співробітників цих
органів. До першої належать:
недоторканність приміщень представництва
і делегацій в органах і на конференціях;
недоторканність їх архівів і документів;
податкові пільги і вилучення; митні
привілеї; право користуватися прапором та
емблемою (гербом) посилаючої держави на
приміщеннях представництва і делегацій.
До другої входять: особиста
недоторканність; недоторканшсть
резиденції і майна, документів і
кореспонденції; імунітет від юрисдикції,
звільнення від зборів і податків; звільнення
від митних зборів і огляду та ін.
У першій групі привілеїв та
імунітетів, очевидно, центральне місце
посідає питання про недоторканність
приміщень постійних представництв,
постійної місії спостерігача, делегації в
органі міжнародної організації чи
міжнародної конференції, делегації
спостерігача в органі чи конференції.
Приміщення представництва,
предмети обстановки та інше майно, що є
в них, а також засоби пересування
користуються імунітетом від обшуку,
реквізиції, арешту або виконавчих дій.
Серед привілеїв та імунітетів другої
групи виокремлюється особиста
недоторканність глави і решти
дипломатичного персоналу
представництва і делегацій. Вони не
підлягають арешту чи затриманню в будь-
якій формі. Держава перебування
зобов'язана ставитись до них із належною
повагою і вживати всіх необхідних заходів з
метою запобігти будь-яким зазіханням на
їхню особистість, свободу і гідність, а також
переслідувати в судовому порядку і карати
осіб, що вчинили такі зазіхання.
116. Імунітети спеціальних місій.
Привілеї й імунітети спеціальних місій
трохи відрізняються від привілеїв й
імунітетів дипломатичних
представництв щодо статусу приміщень
- спеціальні місії не мають абсолютної
недоторканності приміщень, і влада країни
перебування може мати доступ у такі
приміщення в разі пожежі чи стихійного
лиха.
В іншому спеціальні місії мають такі
самі, що й дипломатичні представництва,
привілеї й імунітети (фіскальні привілеї,
митні імунітети, недоторканність архівів і
документації, свободу пересування для
виконання функцій місії, свободу зносин із
владою приймаючої держави та своєю
владою тощо). Особисті привілеї й імунітети
персоналу спеціальної місії включають
особисту недоторканність, юрисдикційні
імунітети, фіскальні привілеї, митні привілеї
та ін.
Базисним положенням Конвенції 1969
року є те, що привілеї та імунітети
дипломатичних представництв і їхнього
персоналу, визначені Віденською
конвенцією про дипломатичні зносини 1961
року, повинні поширюватися на
спеціальні місії та їхній персонал. Тому
привілеї та імунітети місії і її членів
аналогічні дипломатичним.
Приміщення, в яких розташовується
спеціальна місія, недоторканні (але не
абсолютно, див. вище). Приміщення
спеціальної місії, предмети облаштування та
інше майно, що використовують для роботи,
а також транспортні засоби користуються
імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту
та виконавчих дій.
Архіви і документи спеціальної місії
недоторканні у будь-який час та незалежно
від їх місцезнаходження. Пошта
спеціальної місії прирівнюється до
дипломатичної пошти і не підлягає ні
розкриттю, ні затриманню.
Щодо особистих привілеїв та
імунітетів глави та членів спеціальної місії
потрібно виокремити принцип особистої
недоторканності глави і членів
дипломатичного персоналу спеціальної
місії. Вони не підлягають арешту або
затриманню у будь-якій формі.
Представники акредитуючої держави в
спеціальній місії та члени її дипломатичного
персоналу користуються імунітетом від
кримінальної, адміністративної та
цивільної юрисдикції держави перебування.
Глава і члени дипломатичного персоналу
спеціальної місії звільняються від усіх
прямих податків, зборів та мита,
особистих і майнових, державних, районних
і муніципальних податків.
Особистий багаж члена спеціальної
місії звільняється від огляду.
Члени сім'ї глави і членів
дипломатичного персоналу спеціальної
місії, що перебувають разом з ним,
користуються, якщо вони не є громадянами
держави перебування, такими самими
привілеями та імунітетами, як і члени
дипломатичного персоналу спеціальної місії
(п. 1 ст. 39).
Конвенція не виключає можливість
укладення державами на основі принципу
взаємності угоди про надання привілеїв та
імунітетів адміністративно-технічному та
обслуговуючому персоналу спеціальної
місії, аналогічних наданим дипломатичному
персоналу.
117. Дипломатичні та консульські
імунітети.
Дипломатичні привілеї та імунітети –
набір певних пільг, преференцій, прав, які
надаються дипломатичному персоналу як
всередені країни, так і за кордоном
(переважно). Ці пільги базуються як на
писаних джерелах права (національного і
міжнароного), так і на звичаєвому праві.
Положення про дипломатичні та
консульські імунітети визначаються
Віденською конвенцією про дипломатичні
зносини 1961 р, Віденською конвенцією
про консульські зносини 1963 р.
У багатьох державах дипломатичний
імунітет і привілеї регулюються
національним законодавством.
Визнається дипломатичний імунітет
тільки для тих осіб, які перебувають на
території іншої держави з офіційно
оформленою місією від свого уряду і мають
офіційну акредитацію, або прямують
транзитом «до місця виконання обов'язків».
Дипломатичний імунітет може бути
обмежений внутрішнім законодавством
країни перебування, проте, як правило, такі
обмеження встановлюються на основі
взаємності. Також, держави можуть
укладати між собою спеціальні угоди про
розширення дипломатичних привілеїв та
імунітетів на основі взаємності.
Надання дипломатичних привілеїв та
імунітетів регулюється ст. 29-36 Віденської
конвенції про дипломатичні зносини 1961
року. У них закріплена :
-недоторканність особи дипломатичного
агента,
-недорканність резиденції дипломата,
його кореспонденції, майна,
-імунітет від кримінальної, цивільної та
адміністративної юрисдикції держави
перебування,
-звільнення від податків та зборів, як
особистих, так і майнових,
-різноманітні пільги при проходженні
митного та прикордонного контролю: а)
свобода вивезення і ввезення предметів
особистого вжитку; б) звільнення від
митних стягнень; в) звільнення, у вигляді
загального правила, багажу дипломата від
митного огляду;
-звільнення від військової повинності.
У ст. 37 також вказано, що такими ж
імунітетами та привілеями користуються
члени родин дипломатів, які проживають
разом з ними.
Що стосується питання про консульські
привілеї та імунітети, то в порівнянні з
дипломатичними їх теж можна визначити як
сукупність особливих пільг, переваг та
преференцій, що надаються іноземним
консульським установам та їхнім
співробітникам відповідно до норм
міжнародного права та законодавства країни
перебування. В консульському праві, як і
дипломатичному, розрізняють дві категорії
привілеїв та імунітетів:
1) привілеї та імунітети консульських
установ:
2) привілеї та імунітети штатних
консульських посадових осіб та інших
працівників консульських установ.
Серед першої категорії
найсуттевішими є: недоторканність
консульських приміщень; звільнення
консульських приміщень від податків;
недоторканність консульського архіву та
документів; свобода зносин; безперешкодні
зносини і контакти з громадянами
акредитуючої держави.
Другу категорію консульських
привілеїв та імунітетів становлять
особиста недоторканність консульських
посадових осіб; повідомлення про арешт,
попереднє ув'язнення або судове
переслідування; імунітет від юрисдикції;
обов'язку давати свідчення; звільнення від
реєстрації іноземців та від отримання
дозволу на проживання; звільнення від
отримання дозволу на роботу; звільнення
від .митного збору та огляду; звільнення від
особистих повинностей і обкладень.
Консульські привілеї та імунітети
нерідко підтверджуються в двосторонніх
консульських конвенціях.
118. Імунітети іноземних військ,
запрошених на територію держави.
В доктрині міжнародного права питанню
персональної юрисдикції щодо персоналу
іноземних військових баз приділяється
особлива увага. С. Лазарефф,
проаналізувавши договірну практику
Сполучених Штатів Америки протягом
1945-1970 рр. виділив три види договорів
відповідно до підходів, які застосовувалися
в них для вирішення питання юрисдикції
щодо військовослужбовців США, що
базувалися на території інших держав:
- договори, які надавали США
виключну юрисдикцію щодо персоналу баз
(напр. договори з Республікою Корея,
Японією, Ефіопією та ін.);
- договори, які чітко розподіляли
юрисдикцію між США та державою
перебування;
- договори, які встановлювали систему
конкурентної юрисдикції з їх
пріоритетністю в залежності від
ситуації.
Існують дві основні теоретичні
концепції, за допомогою яких вирішується
проблема персональної юрисдикції у
випадку збройних сил, що здійснюють
іноземну військову присутність:
- доктрина «права прапора» (law of the
flag); - юрисдикцією щодо персоналу
іноземних військових баз володіє виключно
держава, що здійснює іноземну військову
присутність
- доктрина обмеженого
територіального суверенітету (restricted
territorial sovereignty), яка полягає у
розподілі персональної юрисдикції між
державою перебування і державою, що
контролює базу.
Новелою регулювання кримінальної
юрисдикції у відносинах з приводу
іноземних військових баз є закріплення у
міждержавних договорах імунітету
персоналу баз від юрисдикції
міжнародних судових органів. Розвиток
міжнародної кримінальної юстиції, зокрема
зі створенням Міжнародного кримінального
суду зумовлює ймовірність того, що члени
персоналу баз, в разі вчинення ними
міжнародних злочинів, будуть передані
міжнародним судовим органам. Тому,
віднедавна, в міжнародних договорах з
приводу баз, може передбачати імунітет
персоналу від їхньої юрисдикції.
Європейська (Базельська) конвенція
про державний імунітет, прийнята 16
травня 1972 р. (набула чинності з 1976 р.),
базується на теорії функціонального
імунітету держави. У ст. 31 зафіксовано, що
Конвенція визнає імунітети і привілеї
Договірної держави стосовно будь-якої дії
або ухилення від дій з боку її збройних сил
чи у зв'язку з ними, якщо ці сили
розміщуються на території іншої Договірної
держави.
При тривалому знаходженні
військовослужбовців за кордоном в рамках
міжнародних операцій, їх статус зазвичай
визначає окремий договір, який укладено
з країною, в якій здійснюється відповідна
операція.
Дана категорія включає в себе цілий
комплекс норм, що регламентують
присутність військ на території третьої
держави, в тому числі норми, що містяться
або в угодах про статус сил, або в угодах
про місцезнаходження штаб-квартири, або
договорах про військове співробітництво,
що передбачають розміщення військ. Крім
цього, до цієї категорії входять всі угоди,
підписані з приводу проведення
одноразових заходів збройних сил в
іноземній державі.
Угода про статус сил (Status of forces
agreement, SOFA, СОФА, іноді Угода про
статус військ) - міжнародний договір, що
визначає правове становище збройних сил
однієї держави (або військового блоку) при
знаходженні на території іншої держави.
Як правило, цей термін застосовується
щодо угод, що укладаються США або
НАТО з країнами, на території яких
розташовані їхні військові бази.
Традиційно більшість СОФА
передбачають юрисдикцію країни, де
знаходяться іноземні військові за
порушення національного права
приймаючої країни, з двома винятками:
коли інкримінований їм злочин скоєно
проти військових, які є їхніми
співвітчизниками, або коли злочин скоєно
під час виконання ними їхніх офіційних
обов'язків.
Договір Північноатлантичної
організації 1951 про статус збройних сил
країн-учасниць (NATO SOFA), передбачає
ряд імунітетів і привілеїв для персоналу
іноземних збройних сил, які ґрунтуються
на державній концепції про імунітет,
тому що перебуваючи на території іншої
країни, військовослужбовці збройних сил
вважаються представниками своєї
країни.

119. Проблема імунітету приватних
військових та безпекових компаній.
Міжнародно-правовий статус
приватних військових і охоронних
компаній не визначений в науці
міжнародного права. Від комбатантів їх
відрізняє, наприклад, те, що вони не входять
до складу збройних сил будь-якої зі сторін
конфлікту. Не можуть «приватні охоронці»
бути і найманцями, так як найманцем
визнається особа, спеціально завербована
для того, щоб брати участь в бойових діях.
Завдання ж співробітників ЧВОК -
забезпечити охорону окремих осіб, об'єктів
або майна.
Документ Монтрьо був підготовлений
Міжнародним комітетом Червоного Хреста
в 2008 році (однак цей документ не має
обов'язкової юридичної сили, оскільки він
не відображений в національних правових
системах). Як загальне правило в документі
встановлюється казуальний принцип
визначення статусу співробітників ПВОК
(on a case by case basis).
Якщо співробітники ЧВОК
відносяться до цивільних осіб відповідно
до МГП, то вони не можуть вдаватися до
сили і не можуть ставати мішенню нападу.
Якщо, будучи цивільними особами, вони
беруть безпосередню участь у військових
діях, вони втрачають захист від нападу. Тим
самим вони стають законною мішенню, і з
ними слід поводитися як з комбатантами на
весь час такої участі. У цьому випадку вони
можуть піддатися переслідуванню за
національним законодавством тільки за
те, що вони застосували збройну силу. І,
навпаки, якщо вони задовольняють
вимоги, викладені у статті 4 A (4) третьої
Женевської конвенції, а саме якщо (a) вони
включені в збройні сили сторони, що
перебуває в конфлікті або якщо (b) вони
входять до складу збройних організованих
сил, груп або утворень, що знаходяться під
відповідальним контролем держави, то
таких осіб слід вважати комбатантами,
що мають право на статус
військовополоненого. У цьому випадку вони
не можуть піддаватися переслідуванню
за національним законодавством
виключно за свою участь у військових
діях. Проте в їх відношенні може бути
розпочато судовий розгляд на
національному або міжнародному рівні,
якщо вони звинувачуються у військових
злочинах і злочинах проти людяності.
Відповідальність компанії як
юридичної особи
Оскільки ПВК є юридичними особами,
їх діяльність не може стати предметом
розгляду в Міжнародному кримінальному
суді. Юрисдикція кримінальних судів
поширюється тільки на індивідуальну
кримінальну відповідальність
співробітників ПВК. Осторонь залишається
питання про відповідальність фірми як
такої, що діє, на відміну від армії, не за
наказом вищих військових начальників, а
відповідно до підписаного контракту. ПВК
можуть нести тільки фінансову
відповідальність за заподіяні їх діями
збитки. Перешкодою в цій галузі виступає
імунітет, що надається ПВК в силу угоди
між державою, яка уклала договір, і
територіальною державою, або імунітет,
включений до Угоди про статус сил (SOFA -
Status of force Force Agreement).
Кримінально-правова
відповідальність персоналу ПВК
Теоретично співробітники ПВК
продовжують нести особисту
відповідальність за свої дії, їм можуть
бути пред'явлені звинувачення і проти
них може бути розпочато судовий процес
у зв'язку з правопорушеннями, включаючи
військові злочини, злочини проти людяності
або акти геноциду.
Індивідуальна кримінальна
відповідальність поширюється як на
співробітників, що виконують наказ, так і на
вищестоячу особу, що віддала наказ або
керувала співробітником. Співробітники, що
працюють за контрактом, також можуть
зажадати застосування угоди про імунітет,
що укладається між державою договору і
територіальною державою або в цій своїй
якості, або, якщо вийде довести існування
подвійного ланцюга командування, такого,
що передбачає певну форму військового
контролю. В такому випадку порушення
проти них переслідування буде залежати від
екстериторіальної правової юрисдикції
держави, яка уклала договір.
120. Імунітети іноземних поліцейських
сил та сил правопорядку.
Користуються функціональним
імунітетом.
Функціональний імунітет ratione materiae
охоплює дії особи, здійснювані нею при
виконанні службових обов'язків. Щоб
відрізнити такі офіційні дії від дій, що
здійснюються в приватному порядку,
необхідно визначити мету дії (наприклад,
відновлення громадського порядку), а не те,
чи була дана дія законною з точки зору
внутрішнього законодавства або
міжнародного права. Найголовнішою
правовою цінністю, що захищається
імунітетом ratione materiae, є гідність
держави. Вважається, що порушення справи
проти службової особи держави за дії,
вчинені нею під час виконання службових
обов'язків, може бути прирівняне до
пред'явлення позову самій державі і є
посяганням на її суверенітет.
Детально імунітети іноземних
поліцейських сил та сил правопорядку
регламентуються в угодах про статус таких
сил з державами, до яких вони
надсилаються.
121. Поняття та підстави
співробітництва держав у цивільних та
кримінальних справах.
Міжнародна правова допомога є одним
із напрямів міжнародного співробітництва у
цивільних та кримінальних справах.
Основною підставою для звернення до
запитуваної сторони є нагальна потреба у
вчиненні процесуальних дій на території
більш ніж однієї держави в рамках
конкретної кримінальної або цивільної
справи, що існує в одній із співпрацюючих
держав. Норми про правову допомогу
являють собою як матеріальні, так і
процесуальні правові приписи
Міжнародна правова допомога є
офіційною діяльністю державних органів,
яка здійснюється на підставі міжнародних
договорів. Випадки надання міжнародної
правової допомоги без укладання договорів
є рідкими та пов'язані з прийняттям рішення
у конкретній справі на рівні центрального
органу виконавчої влади. Договори про
правову допомогу забезпечують найбільш
повне здійснення національної юрисдикції й
уникнення конфлікту юрисдикцій. Останнім
часом з появою міжнародних судових
органів міжнародні договори можуть
передбачати можливість надання правової
допомоги для здійснення міжнародної
кримінальної юрисдикції. Міжнародна
правова допомога охоплює також правову
допомогу в цивільних і сімейних справах.
Міжнародні договори із правової
допомоги в переважній більшості є
двосторонніми. В окремих випадках, за
умови наявності певних інтеграційних
відносин, питання правової допомоги
вирішують на підставі багатосторонніх угод.
У рамках Ради Європи укладено низку
договорів: Конвенцію про взаємну допомогу
в кримінальних справах 1959 р., Конвенцію
про видачу правопорушників 1957 р.,
Конвенцію про репатріацію неповнолітніх
1970 p., Конвенцію про передачу заяв про
правову допомогу 1977 p., Конвенцію про
передачу провадження у кримінальних
справах 1972 p., Конвенцію про передачу
засуджених 1983 р. тощо.
Договори про правову допомогу в
основному регулюють такі питання, як
екстрадиція, виконання іноземного
судового рішення, виконання окремого
процесуального доручення, а також
питання колізійного права. Інколи це
можуть бути інші питання, наприклад обмін
інформацією. Перелік напрямів правової
допомоги, які включено до конкретного
договору, залежить від домовленості між
державами: це може бути екстрадиція,
причому окремої групи осіб, правова
допомога лише у цивільних справах,
правова допомога і в цивільних, і у
кримінальних справах. Питання правової
допомоги можуть бути включені до
міжнародних договорів про уніфікацію
кримінального законодавства.
Прохання про надання правової
допомоги може бути відхилено, якщо
надання такої допомоги може зашкодити
суверенітету чи безпеці або суперечить
законодавству держави, що робить запит.
Екстрадиція. Екстрадицією називають
видачу однією державою іншій осіб, яких
підозрюють у скоєнні злочину або яких
засуджено за скоєння злочину. У в іншій державі, виконання рішення
міжнародній практиці розповсюджені
міжнародні договори про екстрадицію.
Виконання іноземних судових рішень у
цивільних справах. Забезпечення за
допомогою міжнародного договору
виконання іноземного судового рішення є
важливою гарантією права особи на судовий
захист. Питання про умови та процедуру
виконання іноземного судового рішення є
обов'язковою складовою міжнародних
договорів про правову допомогу в
цивільних справах. Найбільш поширеним в
Україні є виконання іноземного судового
рішення відповідно до процедур,
передбачених у Конвенції про правову
допомогу у правових відносинах із
цивільних, сімейних і кримінальних справ
1993 р. Клопотання про визнання та дозвіл
на примусове виконання рішень
розглядаються судами держави, на території
якої має бути здійснене примусове
виконання. Порядок примусового виконання
визначається згідно із законодавством
держави, на території якої має бути
здійснене примусове виконання.
У визнанні судових рішень і у видачі
дозволу на примусове виконання може бути
відмовлено у випадках, визначених у
міжнародному договорі.
122. Форми співробітництва держав у
цивільних справах.
На сучасному етапі розвитку суспільства
все більшого значення набуває
співробітництво держав в області цивільних
правовідносин, ускладнених іноземним
елементом. Зазначене співробітництво
реалізується державами шляхом здійснення
правової допомоги у цивільних справах.
Міжнародна правова допомога –
необхідна умова здійснення правосуддя у
цивільних справах, якщо в справі бере
участь «іноземний елемент», який може
проявлятися в різних аспектах (наприклад,
необхідність проведення процесуальних дій
іноземного суду, у справі беруть участь
іноземні позивач або відповідач, потрібно
викликати в суд учасників процесу з іншої
держави і т.п.).
Міжнародна правова допомога у
цивільних справах - сукупність дій, що
здійснюються компетентними
національними органами та посадовими
особами однієї держави, з надання сприяння
як в здійсненні правосуддя у цивільних
справах, так і здійсненні позасудових
юридично значущих дій, відповідним
органам і посадовим особам іншої держави,
регламентованих комплексом міжнародних і
внутрішньодержавних юридичних норм.
До форм міжнародної правової
допомоги у цивільних справах можна
віднести всі ті судові і позасудові дії, з
приводу вчинення яких вступають в зносини
компетентні органи держав:
 · виконання доручень про вчинення міжнародних конвенцій, угод, протоколів
окремих процесуальних дій (опитування тощо.
сторін, третіх осіб, свідків, проведення Міжнародне та внутрішнє право,
експертизи, вручення документів, незважаючи на тісний зв’язок правових
дослідження і передача доказів); норм, що регулюють тотожні сфери
· виклик учасників процесу (позивачів, суспільних відносин, мають дещо різну
відповідачів, свідків, експертів, інших) до суть. Міжнародне кримінальне право не
іноземної держави; обмежує держави у виборі форм і способів
· надання інформації про законодавство виконання зобов’язань, які випливають з
і правозастосовчу практику, а також іншої договорів та інших джерел МП. Не всі
правової інформації (встановлення адрес діяння, котрі вважаються злочинними
та інших даних); відповідно до внутрішнього права держав,
· визнання і виконання судових рішень вважаються такими згідно з приписами
у цивільних та сімейних справах, міжнародного кримінального права.
виконавчих написів; ЗЛОЧИНИ МІЖНАРОДНОГО
· проведення позасудових юридично ХАРАКТЕРУ VS МІЖНАРОДНІ
значимих дій. ЗЛОЧИНИ
+ можно добавить про Виконання Основні склади міжнародних злочинів,
іноземних судових рішень у цивільних окрім закріплення в конвенціях, визначені
справах из вопроса 121 статутами міжнародних воєнних трибуналів.
До них належать передусім злочини проти
123. Міжнародні аспекти миру, військові злочини та злочини проти
національного кримінального права. людяності, що являють собою протиправні
У загальному вигляді зв’язок діяння за загальним міжнародним правом
кримінального права з міжнародним яскраво (міжнародні злочини). Оскільки злочинність
відбивається у здійсненні протидії таких діянь визначається саме загальним
конкретним видам злочинів міжнародного міжнародним правом, їх дія поширюється
характеру, які одночасно посягають і на на всіх винних осіб, де б вони не
міжнародний, і на національний знаходилися.
правопорядок, становлячи суспільну Що стосується злочинів міжнародного
небезпеку для багатьох держав. Цей характеру, то тут ситуація дещо інша.
характер взаємозв’язку знаходить свій прояв Склади таких злочинів передбачені
у встановленій у КК України конвенціями, котрі зобов’язують держав-
відповідальності за так звані «конвенційні» учасниць імплементувати відповідні
суспільно небезпечні діяння, які визнані норми у внутрішнє кримінальне
світовим співтовариством злочинами, та законодавство з метою забезпечення
підстави й межі кримінальної національної юрисдикції.
відповідальності за які визначені У випадку вчинення злочину
відповідними міжнародними договорами. міжнародного характеру вирок виноситься
Фактично всі злочини з Розділу ХХ на підставі національного законодавства.
Особливої частини КК України – злочини У випадку з міжнародними злочинами
проти миру, безпеки людства і міжнародний трибунал виносить вирок
міжнародного правопорядку – безпосередньо на підставі міжнародного
кореспондують положенням відповідних права, а національні суди можуть це робити
як на підставі міжнародного, так і
внутрішнього права.
 У практиці судів України допускається
застосування судами норм міжнародних
договорів після їх ратифікації та
опублікування в офіційних джерелах. Проте
в судовій практиці немає прецедентів
прямого застосування норм міжнародного
кримінального права при винесенні рішень у
кримінальних справах про злочини
міжнародного характеру.
У ст. 3 КК України вказується, що
вітчизняне кримінальне законодавство
ґрунтується в тому числі й на
загальновизнаних принципах і нормах
міжнародного права, тлумачення змісту
яких як частини вітчизняної правової
системи допускається у вільній формі. Це, в
свою чергу, ставить під сумнів можливість
використання таких принципів і норм при
розгляді кримінальних справ, оскільки вони
чітко не сформульовані в законодавчих
актах і носять абстрактний характер.
124.Форми співробітництва держав у
кримінальних справах.
Міжнародні правовідносини у сфері
кримінального судочинства - це такі, що
виникають у зв'язку з подією злочину і
засновані на законодавстві України і
міжнародних правових актах,
правовідносини громадян, фізичних і
юридичних осіб, слідчих, судових та інших
правоохоронних органів України та
правоохоронних органів і громадян інших
держав та міжнародних організацій.
Форми:
1. Укладання міжнародних угод (про
правову допомогу в кримінальних та інших
справах, конвенції щодо боротьби з
окремими злочинами міжнародного
характеру тощо); На підставі міжнародних
угод та в рамках міжнародні: організацій
держави вирішують різноманітні питання, а
саме узгодження національних законодавств
у сфері боротьби з злочинністю; надання
правової допомоги у кримінальних справа;
та екстрадиція; взаємодія правоохоронних
органів; обмін досвідом надання технічної
та фінансової допомоги; створення спільних
спеціалізованих банків даних про злочини і
злочинців.
2. Створення відповідних міжнародних
організацій (спеціально створені для
протидії міжнародній злочинності —
Інтерпол або організації загальної
компетенції, для яких боротьба зі
злочинністю є одним з напрямів роботи -
ООН, ОБСЄ, Рада Європи та ін.).
125. Співробітництво у боротьбі з
окремими видами злочинної діяльності.
На даний час діє група універсальних
конвенцій щодо боротьби з міжнародним
тероризмом у конкретних галузях. У 1979 р.
Генеральна Асамблея ООН прийняла
Конвенцію про боротьбу з захопленням
заручників. Відповідно до Конвенції
злочином також визнається спроба
здійснення захоплення заручників і
прийняття участі в захопленні як спільника.
Держави-учасниці за згадані злочини з
урахуванням їх тяжкого характеру повинні
передбачати у своєму кримінальному
законодавстві відповідні покарання.
Розкрадання ядерного матеріалу є відносно
новим видом протиправних діянь, що має
високий ступінь суспільної небезпеки У
1980 р. прийнято Конвенцію про фізичний
захист ядерної матеріалу.
Незаконний обіг наркотичних засобів і
психотропних речовин. З метою боротьби з
цими протиправними діяннями укладені
Єдина конвенція про наркотичні засоби
1961 р. і Конвенція про психотропні
речовини 1971 р. Вони регламентують:
заходи контролю над наркотичними
засобами і психотропними речовинами, а
також заходи з боротьби проти
культивування, виробництва, збереження,
продажу, купівлі, ввозу і вивозу
наркотичних засобів і психотропних
речовин і порушення встановлених правил.
Фальшивомонетництво" - у 1929 р. була
підписана Міжнародна конвенція про відносини держав у рамках інших
боротьбу з підробкою грошових знаків. регіональних об’єднань (наприклад, СНД),
Відповідно до цієї Конвенції обманні дії з на міждержавні зв’язки та на реалізацію
виготовлення чи зміни грошових знаків державної політики на національному рівні.
(паперових грошей, банківських білетів, Звертає на себе увагу і “модельний”
металевих монет), що знаходяться в обороті, характер Конвенції, оскільки вона формує
а також збут підроблених грошових знаків основоположні підходи до протидії
кваліфікуються як злочин. легалізації кримінальних доходів. Відіграла
Характерним для згаданих конвенцій є велику роль в ініціації розробки відповідних
закріплення права усіх держав бути їх правових заходів в законодавстві багатьох
учасниками, - тобто вони мають держав, які в своїй більшості позитивно
універсальний характер. сприйняли керівні положення зазначеної
+рабства, работоргівлі, торгівлі жінками і Конвенції.
дітьми, піратства й ін.
127. Визнання вироків у кримінальних
126.Співробітництво щодо коштів, справах.
отриманих злочинним шляхом. Для визнання і виконання рішення суду
1989 року, на Паризькому саміті Великої на території іншої держави необхідно
Сімки (G–7) було прийнято рішення про наявність для даних країн міжнародного
організацію міжнародного органу, що договору або можливе застосування
координує зусилля усіх зацікавлених держав принципу міжнародної ввічливості. Правову
з протидії відмиванню грошей. З цього основу даної форми міжнародного
моменту договірне та інституційне поле співробітництва у кримінальних справах
міжнародного співробітництва стало складає ряд м-п актів: Європейська
розширюватися, про підтримку глобальних конвенція про взаємну правову допомогу у
ініціатив заявило ряд впливових кримінальних справах (1959), ЄК про
міжнародних організацій, таких як ООН, видачу (1957), ЄК про міжнародну дійсність
МВФ, Група Світового банку, що вилилося судових рішень у кримінальних справах
в розробку спеціальних програм, (1970 ), ЄК про передачу судочинства у
рекомендацій, створення різноманітних кримінальних справах (1972), Мінська
комісій та комітетів. Однак справжні основи конвенція (1993) та ін. Україна є стороною,
у сфері протидії легалізації доходів, зокрема, ЄК про передачу засуджених осіб
одержаних злочинним шляхом, були 1983 р., ЄК … 1970 р. і ЄК про нагляд за
закладені Конвенцією Ради Європи про умовно засудженими або умовно
“відмивання”, пошук, арешт та конфіскацію звільненими правопорушниками 1964 р. Є
доходів від злочинної діяльності, прийнятої також ряд двосторонніх договорів про
8 листопада 1990 р. передачу засуджених осіб. ЄК 1970 – одна з
Конвенція має насамперед характер базових, передбачає визнання та виконання
доктринального, міжнародно-правового та всіх санкцій (пов'язаних як з
кримінально-політичного документа відшкодуванням матеріальної шкоди, так і з
регіонального рівня для країн – учасниць виконанням різних видів покарань).
Ради Європи, з одного боку, базується на Більшість МД передбачають
відповідних джерелах міжнародного співробітництво держав у даній сфері за
кримінального права (договорів, конвенцій, допомогою інформаційного обміну, а також
угод та інших актів ООН та її установ), з визнання та виконання рішень у
іншого –впливає на багатосторонні кримінальних справах в частині
відшкодування шкоди. При в частині
відбуття покарання побічно врегульовано
такою формою м-п допомоги у тимчасовими міжнародними органами,
кримінальних справах, як передача
засудженого для відбування покарання в
державі, громадянином якої він є. ЄК 1983
р. передбачає дві окремі процедури
визнання і виконання вироків: процедуру
продовження виконання вироку та
процедуру заміни вироку іноземної держави.
Перша (ст. 10): держава виконання повинна
дотримувати характеру і тривалості
покарання, призначеного державою
винесення вироку, однак може на основі
рішення суду співвіднести призначену міру
покарання з її власним законодавством за
вчинення аналогічного злочину і зменшити
строк покарання, лише якщо максимальна
санкція за її законодавством є меншою за
покарання, призначене державою винесення
вироку, однак відповідно до окремих
договорів це може бути здійснене тільки за
згодою держави винесення вироку. Друга
проц. (Ст. 11): визнаючи вирок, суди
змінюють кваліфікацію дій засуджених
відповідно до КК і визначають покарання;
не містить прямого обов’язку суду держави
виконання вироку дотримувати характеру і
тривалості покарання, проте суд повинен
враховувати висновки щодо фактів, які
зробив суд держави винесення вироку.
128. Міжнародно-правові джерела
регулювання створення та
функціонування міжнародних інституцій.
Міжнародні інституції - це різні
об'єднання держав, заснування і діяльність
яких регулюється загальним міжнародним
правом і правилами їх установчих актів,
зокрема це міжнародні організації та органи,
які є суб'єктами міжнародного права. До МІ
належать також міжнародні конференції
(конгреси), комісії ( комітети). Їх об’єднує:
1) міжнародна сфера діяльності, 2)
міжнародний характер компетенції та 3)
багатосторонній механізм здійснення
регулювання міжнародних відносин.
Міжнародні конференції (конгреси) є
діяльність яких не регулюється міжнародно-
правовими нормами через відсутність
міжнародної правосуб’єктності. Робота
конференцій будується згідно з власними
правилами процедури і регулюється
тимчасовими організаційними структурами.
Міжнародні комісії та комітети
створюються зазвичай на основі
міжнародної угоди, їхня діяльність має
постійний характер, вони створюють певні
механізми для її забезпечення, а тому більш,
ніж конференції, схожі на міжнародні
організації.
Оскільки МО створюються і
функціонують на підставі установчих
договорів, м-п джерелом є Конвенція про
право МД 1969 р. Конвенційні інституції
(наприклад, комітети ООН), міжн судові
установи створюються на підставі МД
(напр., Комітет з прав людини по ФП ПГПП
чи Комітет по ПЕСКП), а допоміжні органи
ООН (функціональні, регіональні комісії,
постійні комітети, експертні органи)
засновуються резолюціями ГА,
спеціалізовані установи ООН — самостійні
міжнародні організації, які співпрацюють з
ООН на основі спеціальних угод з
Економічною і Соціальною Радою ООН.
Такі угоди підлягають затвердженню
Генеральною Асамблеєю ООН. Наприклад,
МОП була створена в 1919 р. за
Версальським договором як автономна
установа, пов'язана з Лігою Націй. Угода
про встановлення зв'язку між МОП і ООН
була затверджена 1946 р.
129. Членство в міжнародних
інституціях.
Під повним членством у МО необхідно
розуміти відносини, коли суб’єкт приймає
на себе права і обов’язки за статутом у
повному обсязі. Держави, які не є
учасниками статуту, можуть мати окремі
права, брати участь у засіданнях органів
організації, отримувати певну інформацію
лише в разі, якщо на те є добра воля
організації. Це означає, що статус
асоційованого члена дозволяє державі брати
участь у роботі міжнародної організації, але
не дає права голосувати й бути
представленою у виконавчих органах.
Статус спостерігача надає право державі —
не члену організації, а також державі —
члену організації, яка з певної причини не
ввійшла до складу керівного органу, брати
участь у його роботі, але без права голосу й
обрання. Консультативний статус дає право
брати участь у роботі міжнародної
організації з правом дорадчого голосу. В
ОБСЄ є партнери по співпраці. У МОП –
представники працівників, підприємців.
Розрізняють також первісних членів, членів,
що приєдналися.
130. Класифікація сучасних
міжнародних інституцій.
До міжнародних інституцій належать
міжнародні конференції (конгреси), комісії (
комітети) та організації. Їх об’єднує: 1)
міжнародна сфера діяльності, 2)
міжнародний характер компетенції та 3)
багатосторонній (мультилатеральний)
механізм здійснення регулювання
міжнародних відносин. Окремі різновиди
міжнародних інституцій відрізняються своїм
місцем та правовим станом у системі
міжнародних відносин. Міжнародні
конференції та міжнародні комісії, як
правило, не є суб’єктами міжнародного
права, а міжнародні організації посідають
правосуб’єктність. Міжнародні конференції
(конгреси) є тимчасовими міжнародними
органами, діяльність яких не регулюється
міжнародно-правовими нормами через
відсутність міжнародної правосуб’єктності.
Робота конференцій будується згідно з
власними правилами процедури і • Процедурні
регулюється тимчасовими організаційними
структурами. Міжнародні конференції
можна класифікувати за складом учасників,
за географічним охопленням, цілями, рівнем
і термінами скликання.
131. Характеристика нормотворчої
діяльності та класифікація актів
сучасних міжнародних інституцій
Юридична сила рішень МО характеризує
не тільки її юридичну компетенцію. Вона
визначає її юридичну природу. Здатність
прийняття МО відповідних актів - це
можливість впливати на поведінку держав. З
іншого боку, самі держави визначають
ступінь впливу, і цей фактор стає
своєрідним захистом для держав від
можливого, на їхню думку, впливу МО на
них, втручання в їхні внутрішні справи.
Прийняття рішень МО опосередковано
характеризує співвідношення сил в
організації, певним чином засвідчує про
дієздатність, ефективність роботи, тенденції
розвитку. В установчих актах держави -
засновниці організації значну увагу
приділяють питанням юридичної сили актів
та процедурі їх прийняття. Залежно від
ступеня їх обов'язковості рішення МО
поділяють на дві групи: акти, що мають
обов'язкову юридичну силу, і такі, що мають
рекомендаційний характер.
Традиційно, акти міжнародних інституцій
належать до soft law та мають
рекомендаційний характер. Термін «рішення
міжнародної організації» має загальне
значення. В статутах організацій зазвичай
розкривається його суть та обирається
конкретна правова форма: постанова,
рекомендація, рішення, резолюція,
висновок, звернення тощо.
Види рішень:
За юридичною силою
• Обов’язкові
• Необов’язкові
За сферою рішення
• З питань суті діяльності
За адресатом
• Зовнішні В правовому положенні міжнародних
• Внутрішні організацій розрізняються три групи
За географічною спрямованістю юридичних норм:
• Національні · Норми, складові "внутрішнє право"
• Регіональні міжнародних організацій;
• Глобальні · Норми, складові "зовнішнє право"
За методом прийняття міжнародних організацій;
• Прийняті одностайно · Норми, що стосуються діяльності
• Прийняті більшістю голосів міжнародних організацій у процесі
• Прийняті на основі консенсусу міжнародної нормотворчості.
• Прийняті зваженим голосуванням Норми "внутрішнього права" визначають
структуру, компетенцію органів, їх функції,
132. Внутрішнє право міжнародних а також діяльність у міжнародних питаннях,
інституцій. пов'язаних з режимом та трудовими
Право міжнародних організацій - це відносинами різних категорій персоналу,
сукупність норм, що регулюють правове вирішенням майнових, фінансових та інших
становище, діяльність міжнародних проблем.
організацій, їх взаємодію як між собою, так і Внутрішньоорганізаційні норми
з іншими суб'єктами міжнародного права, а створюються самою організацією. Маючи
також їх участь у міжнародному усі ознаки юридичних норм,
правотворчому процесі. внутрішньоорганізаційні норми
Правові принципи та норми, що відрізняються від правових норм загального
стосуються міжнародних організацій, характеру наступним: їх застосування
зафіксовані в досить широкому колі джерел. обмежено рамками даної міжнародної
Головні з них - установчі акти організації, вони "прив'язуються" до її
міжнародних організацій або угоди про їх компонентів, якщо розглядати міжнародну
створення. Ці акти, конституюючи організацію як систему, то - до органів,
міжнародні організації, містять основи їх членів, персоналу організації. Вони мають
прав. Питання, пов'язані з правовим конкретний предмет регулювання -
статусом та діяльністю міжнародних функціонування міжнародної організації,
організацій, регулюються в ряді закріплені в спеціальних актах - резолюціях
багатосторонніх угод: у Віденській її органів, правилах процедури, регламентах.
конвенції про договори між державами та Внутрішньоорганізаційні норми
міжнародними організаціями або між встановлюються на підставі статуту,
міжнародними організаціями 1986 року, представляють собою початкову ступінь в
Конвенція про привілеї та імунітети ООН галузі правових норм, міжнародних
1946 року, Віденській конвенції про організацій.
представництво держав у їх відносинах з
міжнародними організаціями 133. Питання міжнародно-правової
універсального характеру 1975 року. відповідальності міжнародних інституцій.
В число інших джерел входять Питання про відповідальність МО
регламенти, акти, що встановлюють статус одержало відображення й закріплення в
персоналу; договори з державами з приводу низці міжнародних договорів. Напр., у
різних юридичних питань; угоди з іншими договорах про дослідження й використання
міжнародними організаціями; деякі рішення космічного простору встановлюється
самих організацій і т.д. відповідальність міжнародних організацій,
що здійснюють космічну діяльність, за
збиток, заподіяний цією діяльністю (Договір
про принципи діяльності держав по
дослідженню й використанню космічного
простору, включаючи Місяць і інші небесні
тіла (1967); Конвенція про міжнародну
відповідальність за збиток, заподіяний
космічними об'єктами (1972)).
Питання про відповідальність
міжнародних організацій також регулюється
рядом статутних документів таких
організацій. Напр., Статут МАГАТЕ
передбачає відповідальність МАГАТЕ за
здійснення спостереження й контролю за
використанням державами ядерних
матеріалів, ядерних установок і технічної
інформації винятково в мирних цілях.
Відповідальність МО встановлюється
також у конвенціях про відповідальність за
ядерний збиток. Така відповідальність
настає в тих випадках, коли МО виступають
як оператор ядерних установок або оператор
ядерних суден (Віденська конвенція про
цивільну відповідальність за ядерний збиток
(1963 рік); Брюссельська конвенція про
відповідальність операторів ядерних суден
(1962 рік)).
Наводиться достатньо конкретних
прикладів правопорушень, що викликають
відповідальність МО, які в узагальненому
вигляді можуть трактуватися як підстави
настання такої відповідальності. Наприклад:
а) порушення міжнародною організацією і її
посадовими особами положень установчих
(статутних) актів (вихід за межі
встановленої компетенції); б) збиток,
заподіяний діями міжнародної організації
державам, іншим міжнародним
організаціям, юридичним і фізичним
особам, включаючи власних службовців; в)
порушення посадовими особами або
службовцями міжнародної організації
внутрішніх законів держави, де вона
розміщається або здійснюється її діяльність
і ін.
Можливі два варіанти:
1) встановлення солідарної
відповідальності організації й держав -
членів цієї міжнародної організації;
2) встановлення відповідальності самої
організації.
Комісія міжнародного права, починаючи
з 2000 року, розглядає питання про
відповідальність міжнародних організацій з
метою їх кодифікації.
134. Концепції реформування ООН.
Всі пропозиції щодо реформування ООН
можна поділити на:
1) Реформу Ради Безпеки
Передбачає різні пропозиції, але в
основному зводяться до збільшення
кількості постійних членів, обмеження
права вето. Існують різні підходи і різні
принципи формування нової РБ. Найбільш
часто фігурують пропозиції за географічним
принципом організації – однакове
представництво країн від різних регіонів.
Наприклад: Європа, Азія, Африка, Північна
Америка, Південна Америка, Австралія та
Океанія. З таким підходом кількість членів
РБ ООН має зрости до 20-26 (в залежності
від кількості представників від регіону).
Дану концепцію пропонував Кофі Аннан в
своїй доповіді "При більшій свободі". Це не
єдиний підхід, існують й інші принципи
формування, наприклад, в залежності від
показників розвитку, рівня ВВП, ролі і
внеску в діяльність ООН. Відносно кількості
постійних членів, то тут погляди також не
однозначні. Є пропозиції збільшити число
постійних членів, шляхом надання місця
державам які досягли високого рівня
розвитку, або мають великий вплив на
міжнародній арені. Традиційно на роль
нових постійних членів РБ розглядають:
Німеччину, Японію, Індію та Бразилію. Є
точка зору щодо повного розформування
інституту постійних членів. З юридичної
точки зору цей крок зрівняє права всіх
країн-членів ООН.
 Однак у кожного рішення проблеми є і
свої недоліки, збільшення кількості членів
Радбезу може привести до більших
складнощів при прийнятті рішень, що в
свою чергу відіб'ється на можливостях Ради
ефективно і оперативно реагувати на події в
кризових ситуаціях.
2) Реформу миротворчої діяльності
Зачатки реформи можна прослідкувати
ще за часів виникнення ООН, коли,
зважаючи на холодну війну, Радянський
Союз обґрунтовував залучення більшої
кількості миротворчих сил саме з
соціалістичних країн, так як участь лише
західних партерів некоректно відігравалось
на геополітичній картині світу. Реформа
миротворчих операцій ООН була важливою
для кількох послідовних Генеральних
секретарів, які підготували низку доповідей,
що відображають характер глобальних
загроз, бачення ролі ООН та її діяльності на
місцях. Дві основні ініціативи сформували
підхід ООН до миротворчих операцій.
"Порядок денний для миру" (1992 рік) –
ініціатива колишнього Генерального
секретаря ООН Бутроса Бутроса Галі (повна
назва: "Порядок денний для миру:
превентивна дипломатія, миротворча
діяльність та підтримання миру"). У
доповіді зазначено, що ООН повинна
глибше займатися операціями з підтримання
миру. У доповіді також було зазначено, що
миротворча діяльність не гарантує
тривалого миру та рекомендує ООН
посилювати свої можливості в галузі
превентивної дипломатії. Вважається, що
головним здобутком доповіді є введення
концепції "постконфліктної мироворчості",
яку Бутрос Галі визначає як "заходи щодо
виявлення та підтримки структур, які
зміцнюватимуть підтримку миру, щоб
уникнути рецидивів конфліктів".
Доповідь "Брахімі" (2000 рік), офіційна
назва "Доповідь групи експертів з питань
операцій Організації Об'єднаних Націй в
справі миру", яка була розроблена комісією
незалежних експертів високого рівня під
керівництвом алжирського дипломата
Лахдара Брахімі. Комісія була створена за
рекомендацією колишнього Генерального
секретаря ООН Кофі Аннана, для того, щоб
проаналізувати діяльність та процедури
ООН в галузі миру та безпеки, а також
рекомендувати шляхи вдосконалення
практики ООН. У доповіді зазначалося, що
небажання держав-членів ООН залучати
персонал чи фінансові ресурси є основною
перешкодою для підтримки миру в світі. У
доповіді також зазначено про відсутність
належної оцінки інформації та аналітичного
потенціалу в секретаріаті ООН та
рекомендовано розглядати їх як пріоритет.
У доповіді також підкреслено важливість
співпраці ООН з регіональними
організаціями.
Наразі це одна з найуспішніших реформ
в Організації. Були утворені Комісія з
миротворчості, міжурядовий дорадчий
орган, який підтримує зусилля миру в
країнах, в яких розгорнулися збройні
конфлікти або зараз піддаються ризику
виникнення таких конфліктів і має
повноваження координувати дії відповідних
суб'єктів: міжнародних фінансові установ,
національних урядів та країн, що надають
війська. Управління підтримки
миротворчості відповідає за координацію
дій на рівні ООН та міжнародному рівні для
країн, що постраждали від конфліктів.
Управління також надає підтримку Комісії з
миротворчості, керує власним фондом та
слугує опорним пунктом для партнерських
регіональних організацій.
3) Реформу Генеральної Асамблеї.
Суть пропозицій висвітлена в
резолюціях 58/126 (19 грудня 2003 року) і
58/316 (1 липня 2004 року), а саме
пропонується більш раціональне
використання коштів, що виділяються на
функціонування ГА, вдосконалення
механізмів роботи і зменшення
бюрократизації. Але найголовніше звучить
пропозиція щодо наділення резолюцій
Генасамблеї "реальними" повноваженнями,
аналогічним за своєю юридичною силою
резолюціям Ради Безпеки. Справа в тому,
що за Статутом ООН рішення ГА мають
лише рекомендаційний характер. Знову ж
таки повертаючись до часів холодної війни,
зважаючи на геополітичну ситуацію в світі,
представники країн на ГА побоювались, що
РБ не зможе ефективно підтримувати
міжнародний мир та безпеку, через
внутрішні протистояння. У 1950 році
Генеральна Асамблея прийняла знамениту
резолюцію, що має назву "Об'єднання
заради миру", яка повинна була допомогти
подолати перешкоди, які стоять на шляху
узгоджених міжнародних дій перед
обличчям агресії: "Генеральна Асамблея
вирішує, що якщо Рада Безпеки, через
відсутність одностайності постійних членів,
не виконує свою основну відповідальність
за підтримання міжнародного миру та
безпеки у будь-якому випадку, коли, як
вбачається, існує загроза миру або акт
агресії, Генеральна Асамблея розгляне це
питання негайно, з метою надання
відповідних рекомендацій країнам-членам
щодо колективних заходів, у тому числі у
разі порушення миру або агресії,
використання збройних сил у разі потреби,
для підтримки або відновлення
міжнародного миру та безпеки".
Після прийняття резолюції радикальний
приріст складу Генеральної Асамблеї
перетворив його на орган, який погано
підходить для виконання поставленої задачі.
Окрім розміру, загальний звіт Генеральної
Асамблеї викликав багато критики та навіть
відчуття розчарування.
4) Реформу Секретаріату.
Тут список запропонованих змін
виглядає досить «м'яким», все пропозиції
зводяться до модернізації самого
Секретаріату і його відповідності до
сучасних реалій. Особливо виділяються
претензії до професіоналізму Генерального
секретаря, в сучасних швидко мінливих
умовах секретарі часто не можуть адекватно
оцінювати події та поточну міжнародну
ситуацію.
5) Реформу міжнародного суду ООН.
Пропонується розширити коло
повноважень Суду, дозволити йому
самостійно ініціювати і проводити розгляд
справ, досліджувати факти, навіть якщо
країни не звертаються до Суду. Це в теорії
допоможе в справі мирного врегулювання
спорів, не доводячи конфлікт до більш
"гарячої" стадії. Крім цього пропонується
розширити юридичну силу рішень Суду,
надавши їм прецедентний характер.
135. Міжнародні інституції
наднаціонального типу.
Можна виокремити такі правові
характеристики наднаціональності:
· повноваження міжнародної
міжурядової організації на прийняття
обов’язкових для держав-членів норм та
створення механізмів контролю та
примусу щодо дотримання цих норм;
· безпосередній вплив міжнародної
міжурядової організації на формування
кола прав та обов’язків юридичних і
фізичних осіб держав-членів;
· право на втручання в питання, що
становлять внутрішню компетенцію
держав згідно з їх конституціями;
· значну роль інституційного
непредставницького механізму.
Наднаціональні міжнародні організації –
це організації, які мають досить великі
повноваження, що стосуються багатьох
компонентів державної влади й обмежують
функції держав-членів у питаннях стосовно
цих компонентів (найближче до цього типу
ЄС). Основними особливостями механізму
впливу таких міжнародних організацій на
країни-члени є:
- право міжнародної організації на
втручання в питання, що належать до
внутрішньої компетенції держави згідно з її (конкуруюча компетенція) виведені з-під
конституцією; ведення держав-членів.
- повноваження організації на розробку з Про наднаціональний характер ЄС
метою регулювання цих питань: а) правил, свідчить також наявність механізму
обов’язкових для держав-членів; б) механізм стримувань і противаг.
контролю і примусу до дотримання цих
правил; 136. Інституції міжнародного
- покладання широких повноважень із громадянського суспільства.
створення правил і контролю за їх Поглиблення глобалізаційних процесів
дотриманням на непредставницькі органи, та тенденцій сприяє формуванню нового
тобто міжнародних службовців; глобального громадянське суспільство,
- право організації своїми рішеннями функціонування якого головним чином
зобов’язувати та уповноважувати фізичних і спрямоване на захист прав і свобод людини
юридичних осіб держав-членів. державою, їх пріоритетністю. Отож
В ЄС має місце добровільна відмова глобальне громадянське суспільство є
держав-членів від здійснення певної своєрідним результатом глобалізаційних
частини суверенних прав на користь процесів, що передбачають об’єднання
наднаціональної організації. Держави-члени держав та народів через створення єдиної
ЄС делегують інтеграційним органам Союзу політико-економічної міжнародної системи.
широке коло повноважень у законодавчій та Становлення глобального громадянського
судовій сферах. Окрім цього, Європейський суспільства ускладнює структуру системи
Союз наділений державами-членами правом міжнародних відносин, трансформує
розширювати межі своєї компетенції. відносини між усіма міжнародними
Більше того, за мовчазної згоди суб’єктами. Це, своєю чергою, обумовлює
національних урядів Союз завдяки актуальність аналізу особливостей
діяльності Суду ЄС має здатність фактично становлення глобального громадянського
розширювати свою компетенцію за межі, суспільства в умовах сучасних
визначені установчими договорами, трансформацій міжнародної системи.
керуючись доктриною повноважень, Головними структурними елементами
існування яких припускається. глобального суспільства в цьому контексті
Інтеграційне право ЄС не є виступають недержавні або неурядові
функціональним додатком ані організації національних громадянських
міжнародного, ані національного права. Це суспільств, які трансформуються у
самостійна правова система, яка також має міжнародні неурядові організації.
наднаціональний характер . Про Прикладами можна вважати «Міжнародну
наднаціональний характер права ЄС амністію», яка спочатку діяла як незначна
свідчить таке: - європейське право британська недержавна організація, а також
створюється наднаціональними – «Репортери без кордонів», «Грінпіс»,
інститутами, які юридично не підконтрольні «Міжнародна організація захисту прав
державам-членам. Інститути ЄС здатні людини» та інші, що у своїй діяльності
приймати обов’язкові для держав-членів національно не обмежені. Метою діяльності
рішення, навіть тоді, коли одна або декілька цих акторів є вплив на діяльність
держав- членів негативно ставляться до наднаціональних та національних органів
такого рішення; - окремі важливі питання управління
повністю (виключна конкуренція
наднаціональної організації) або частково
 137. Участь України в діяльності ООН
та її спеціалізованих установ.
Україна у 1945 р. стала однією з держав-
співзасновниць ООН. Делегація України
взяла активну участь у Конференції в Сан-
Франциско, зробивши вагомий внесок у
розробку Статуту ООН, зокрема
скоординувавши процес розробки
Преамбули та Цілей і Принципів Статуту
ООН. До 1991 р., перебуваючи у складі
Радянського Союзу, Україна мала в ООН
власне представництво на рівні де-юре
незалежної країни. Про високий авторитет
нашої держави в ООН як у вказаний, так і в
новітній періоди її розвитку, свідчить її
неодноразове обрання до Ради Безпеки ООН
– органу, на який країнами-членами ООН
покладено головну відповідальність за
підтримання міжнародного миру та безпеки
(1948-1949, 1984-1985, 2000-2001, 2016-2017
рр.).
З моменту проголошення Україною
незалежності розпочався якісно новий
період її діяльності в ООН, яку було
визначено одним з пріоритетних напрямів
зовнішньої політики нашої держави. За
практично 25 років своєї миротворчої
діяльності Україна взяла участь у більш ніж
20 місіях ООН – від Гватемали до Тимор-
Леште, від Хорватії до Мозамбіку, надавши
ООН понад 34 тис. військовослужбовців і
представників МВС. Одним з найбільш
важливих підтверджень визнання
авторитету і ролі нашої держави на
міжнародній арені, послідовності та
неупередженості її зовнішньої політики,
відданості принципам демократії та
верховенства права, практичного внеску у
розбудову миру та стабільності стало друге
за часів незалежності обрання України до
складу непостійних членів Ради Безпеки
ООН на період 2016–2017 рр. Окрім того, на
сьогодні Україна входить до складу таких
органів ООН, як Комітет ООН з програми та
координації, її представники працюють у
Консультативному комітеті з 138. Участь України в Раді Європи.
адміністративних та бюджетних питань,
Міжурядовій робочій групі експертів з
міжнародних стандартів обліку та звітності,
а також представник України є суддею
Міжнародного трибуналу з морського права.
За час свого членства в ООН Україна шість
разів обиралася членом Економічної і
Соціальної Ради (востаннє – на період 2010-
2012 рр.), тричі – членом Ради ООН з прав
людини (востаннє – на період 2017-2020
рр.), одного разу – Комісії ООН з
миробудівництва (2011-2012 рр. та віце-
головування у 2011 р.). Свого часу делегація
України стала головним ініціатором
скликання першої спецсесії Генасамблеї
ООН з проблеми ВІЛ/СНІД у червні 2001
року. Нині наша держава активно
використовує можливості ООН для
боротьби з ВІЛ/СНІД, зокрема із залучення
проектної і технічної допомоги органів
ООН. Так, протягом 2012-2017 рр. на ці цілі
очікується виділення Україні Глобальним
фондом з протидії ВІЛ/СНІД близько 305
млн. дол. США.
Україна бере помітну участь у зусиллях
ООН, спрямованих на подолання
кліматичних змін, та є учасником Рамкової
конвенції ООН про зміну клімату та її
Кіотського протоколу. Україна була серед
перших країн, які у 2016 році ратифікували
нову глобальну кліматичну угоду –
Паризьку угоду.
Обрання України до складу Ради ООН з
прав людини (РПЛ) у 2006 та 2008 роках
стало визнанням її практичного внеску і
значного потенціалу у сфері забезпечення
дотримання, захисту та поваги прав і свобод
людини у світі. Україна продовжує
працювати в цьому органі в якості
спостерігача, просуваючи ініціативи,
зокрема щодо ролі превенції у заохоченні та
захисті прав людини. Україна представила
свою кандидатуру на вибори до складу РПЛ
на період 2018-2020 рр. та 2021-2023 рр.
 У Парламентській асамблеї Ради Європи
наша держава представлена Постійною
делегацією Верховної Ради України у складі
24 народних депутатів (12 основних членів
та 12 їх заступників). Очолює делегацію
народний депутат України Іван Попеску.
До складу делегації України у Конгресі
місцевих і регіональних влад Ради Європи
(Конгрес) входять 24 представники України
на чолі з міським головою
Дніпропетровська І.І.Куліченком. Член
делегації України Н.Романова у 2012-2014
роках очолювала Палату регіонів Конгресу.
Суддею Європейського суду з прав
людини від України є Г.Юдківська (обрано
у квітні 2010 року).
Співробітництво України з -
Європейською Комісією «За демократію
через право» (Венеціанська комісія) є
сталою і ефективною формою використання
науково-експертного потенціалу Ради
Європи з метою удосконалення
національного законодавства у -
відповідності до європейських стандартів.
Членом Комісії від України є С.Ківалов,
заступником – В.Пилипенко.
За роки свого існування Венеціанська
комісія підготувала близько 150 висновків
та експертних оцінок щодо законопроектів
та законів України. Серед найважливіших з
них: юридичні висновки щодо проектів
Конституції України, Законів України «Про
Автономну республіку Крим», «Про
Конституційний Суд України», «Про вибори
народних депутатів України», «Про
Судоустрій», «Про політичні партії», «Про
внесення змін та доповнень до Конституції
України», «Про прокуратуру», «Про
створення та функціонування
Конституційної Асамблеї в Україні», «Про
адвокатуру» тощо.
Набувши членства в РЄ, Україна взяла
на себе низку зобов’язань у сфері
реформування чинного законодавства на
основі норм та стандартів РЄ. Переважна
кількість цих зобов’язань вже виконана.
Україна підписала і ратифікувала 77
міжнародно-правових документів Ради
Європи.
У відповідність до норм Ради Європи
залишається ще привести ряд положень
національного законодавства, зокрема, щодо
повноважень органів прокуратури,
створення ефективного інституту
адвокатури, реформування судової системи.
Головними напрямами співробітництва
України з РЄ сьогодні є:
- реформування чинного і розробка
та імплементація нового законодавства у
відповідності до стандартів Ради Європи на
основі принципів верховенства права та
прав людини;
розбудова толерантного,
демократичного суспільства, яке базується
на європейських стандартах, зокрема,
стосовно соціальних прав та прав
національних меншин, рівних прав жінок та
чоловіків, захисту дітей тощо;
об’єднання зусиль для посилення
ефективності боротьби проти корупції та
відмивання коштів, протидії тероризму;
- продовження роботи органів
державної влади України, спрямованої на
виконання обов’язків та зобов’язань
України, передбачених Висновком ПАРЄ №
190 (1995) а також Резолюцією ПАРЄ 1466
(2005) і Рекомендацією ПАРЄ 1722 (2005),
Резолюцією ПАРЄ 1549 (2007), Резолюцією
ПАРЄ 1755 (2010), Резолюцією ПАРЄ 1862
(2012);
- залучення Ради Європи у
взаємодії з Європейським Союзом до
вирішення таких актуальних питань як
забезпечення свободи пересування,
боротьба проти торгівлі людьми.
Такі напрями співробітництва України
та РЄ як забезпечення прав людини,
реформування судової системи, боротьба з
корупцією, соціальна єдність були
покладені в основу Плану дій РЄ для
України на 2011-2014 рр. Станом на кінець
травня 2012 року наповнення бюджету
Плану дій складає практично 16 мільйонів
євро. Зокрема, 17 програм в рамках Плану
дій повністю фінансуються відповідно до
потреб. Їх загальний бюджет становить 8,5
мільйонів євро. Разом з тим, 44 програми
Плану дій залишаються недофінансованими.
Новий План дій покликаний в першу
чергу сприяти виконанню Україною
обов'язків та зобов'язань України перед РЄ
та основним реформам, які реалізовуються у
нашій державі.
Важливим етапом співпраці України з
РЄ було головування нашої держави в
Комітеті міністрів Ради Європи у травні-
листопаді 2011 року, що відбулось вперше
за роки членства України в Організації. Під
час головування Міністр закордонних справ
України К.І.Грищенко обіймав посаду
Голови Комітету міністрів РЄ, а Постійний
представник України при РЄ
М.С.Точицький – головуючого на
засіданнях Комітету міністрів РЄ на рівні
постійних представників.
Програма Українського головування
базувалась на трьох основних пріоритетах:
захист прав дітей, права людини та
верховенство права в контексті демократії і
стабільності в Європі, а також зміцнення та
розвиток місцевої демократії.
На період українського головування
припала найбільш активна фаза другого
етапу реформи Ради Європи, основною
метою якої було визначення стратегічних
пріоритетів Ради Європи на поточне
десятиліття та їх практична реалізація на
основі застосування нових інструментів і
методів діяльності Організації.
139. Участь України в міжнародних
інституціях регіонального
співробітництва.
Здійснюючи загальну координацію
роботи українських відомств, пов‘язаної з
членством нашої країни у міжнародних
структурах, МЗС водночас виступає
головним відповідальним відомством
України у відношенні двадцяти з них (у
тому числі ООН та її головних органів). В
числі таких структур слід особливо виділити
регіональні організації та інтеграційні
угруповання – Раду Європи, ОБСЄ,
Організацію за демократію та розвиток –
ГУАМ, Організацію Чорноморського
економічного співробітництва (ОЧЕС),
Центральноєвропейську ініціативу (ЦЄІ).
Широка тематика діяльності цих організацій
та різноманітність завдань, пов‘язаних з
участю в них української сторони, потребує
залучення до роботи багатьох інших
відомств.
Так, взаємодія в рамках ОЧЕС пов‘язана
із просуванням інтересів української
сторони в сфері транспорту і комунікацій,
фінансовому та науковому співробітництві,
в енергетиці та охороні довкілля,
туристичній сфері. З лютого 2007 по квітень
2008 р. Україна успішно головувала в цій
організації.
ГУАМ сьогодні є динамічною та
ефективною організацією, яка має значний
потенціал співробітництва у транспортній,
енергетичній, гуманітарній і безпековій
сферах. Членство України в ГУАМ сприяє
зміцненню міжнародного авторитету
України та посиленню її ролі як
регіонального лідера.
ЦЄІ є регіональним угрупованням країн
Центральної та Східної Європи, діяльність
якого спрямована на розвиток
співробітництва в політичній, соціально-
економічній, науковій та культурній сферах
та сприяння на цій основі зміцненню
стабільності і безпеки в регіоні.
Пріоритетними для України напрямами є
участь у проектній діяльності Ініціативи у
сфері енергетики, промислового розвитку,
науки і технологій, транспорту,
транскордонного співробітництва.
Членство України у Раді Європи є
важливим чинником інтеграції країни у
єдиний європейський правовий простір
шляхом приведення національного
законодавства у відповідність до норм
організації. Основні напрями
співробітництва України та РЄ, зокрема,
забезпечення прав людини та соціальної
єдності, реформування судової системи,
боротьбу із корупцією покладено в основу
Плану дій РЄ для України на 2008-2011 рр.
Відповідно до Статуту РЄ, Україна
представлена у всіх головних органах РЄ; у
2010 – 2011 рр. відбулося головування
України в Комітеті Міністрів РЄ.
Діяльність України в ОБСЄ забезпечує
рівноправну участь нашої держави в
обговоренні і вирішенні актуальних
проблем міжнародної безпеки і співпраці в
регіоні Організації. Серед головних
напрямків співпраці України з ОБСЄ –
зміцнення превентивної ролі ОБСЄ та
активізація її участі у врегулюванні
„заморожених” конфліктів. Українська
сторона послідовно залучається до
вирішення актуальних питань реформування
та подальшої інституціональної розбудови
ОБСЄ. У 2013 році Україна головує у цій
організації.
Україна розглядає ЦЄІ як важливий
механізм інтеграції до європейського
економічного та політичного простору, а
також зміцнення стабільності в регіоні та
подальшого розвитку всебічних відносин
між країнами-членами Ініціативи. Фахівці
України беруть участь у діяльності діючих у
рамках ЦЄІ експертних мереж за такими
напрямами як транскордонне
співробітництво, транспорт, енергетика,
наука і технології. На постійній основі
здійснюється робота, спрямована на
активізацію участі підприємств та
організацій України у реалізації проектів
співробітництва в рамках Ініціативи.
Україна головувала в ЦЄІ у 2012 році.
Протягом 2013 р. співробітництво України з
ЦЄІ здійснювалося у форматі «трійки», до
якої входили також Угорщина та Австрія.
У 2014 році представники України взяли
участь у зустрічі міністрів закордонних
справ ЦЄІ (03.06.2014 р., м.Відень),
міжнародному семінарі «25 років ЦЄІ і
Східне партнерство» (16.09.2014 р.,
м.Мінськ), засіданні міністрів освіти і науки
ЦЄІ (24.09.2014 р., м.Трієст), міжнародній
конференція з питань транспорту та
логістики (25-26.09.2014 р., м.Відень),
зустрічі міністрів сільського господарства
країн ЦЄІ (8-10.10.2014 р., м.Відень),
ювілейному саміті глав урядів країн-
учасниць ЦЄІ (24.11.2014 р., м.Відень).
140. Становлення та закріплення у
позитивному міжнародному праві
принципу мирного вирішення
міжнародних спорі
Принцип мирного вирішення
міжнародних спорів, який у сучасному
міжнародному праві розглядається як
імперативна норма, було кодифіковано
досить рано - під час роботи Першої й
Другої конференцій миру, що були
скликані за ініціативою російського
імператора Миколи II і відбулися у І 899 і
1907 pp. в Гаазі під патронатом королеви
Нідерландів Вільгельміни. На Гаазьких
конференціях миру 1899 і 1907 pp. була
прийнята Конвенція про мирне вирішення
міжнародних зіткнень. Ця Конвенція
узагальнила й уніфікувала правила
застосування добрих послуг і
посередництва, утворення й функціонування
міжнародних третейських судів і слідчих
комісій, започаткувала Постійну палату
третейського суду. Однак звернення до
добрих послуг, посередництва чи до інших
передбачених Конвенцією мирних засобів
урегулювання спорів - за умов визнання
допустимості й правомірності застосування
в міжнародних зносинах озброєного
примусу - не мало для її учасників
юридично обов´язкового характеру.
Відповідно до ст. 2 Конвенції, при істотних
розбіжностях чи зіткненні договірні
держави повинні, перш, ніж вдатися до
зброї, звертатися, наскільки дають змогу
обставини, до добрих послуг або
посередництва однієї або кількох дружніх
держав. Застереження «наскільки дають
змогу обставини» покладало розв´язання
питання - звертатися чи ні до мирних
способів вирішення спору - на розсуд сторін
спору. Аналогічним застереження
зумовлювалося звернення до третейських
судів і слідчих комісій. Отже, мирний шлях
розв´язання спорів не був імперативом,
оскільки звернення до засобів мирного
вирішення не розглядалося як обов’язкове.
Міжнародно-правовій регламентації
процедур мирного вирішення спорів значну
увагу приділено у Версальсько-
Вашингтонській системі міждержавних
домовленостей після Першої світової війни.
Прийнятий у 1919 р. Статут Ліги
Націй, хоча й передбачав обов’язкове
застосування в певних випадках окремих
засобів мирного розв’язання міжнародних
спорів, не містив чітко сформульованого
принципу мирного розв’язання
міжнародних спорів і допускав війну як
законний засіб вирішення спорів.
Відповідно до ст. 13 держави - сторони
спору - погоджувалися передавати спори
правового характеру, не розв’язані
дипломатичним шляхом, на третейський або
судовий розгляд. При цьому інші члени Ліги
зобов’язалися не вдаватися до війни проти
тієї сторони спору, яка вже погодилася на
третейський або судовий розгляд спору -
тобто війна проти іншої сторони, якщо вона
не оголосила про згоду передати справу на
судовий розгляд, розглядається як
допустимий засіб.
Відповідно до ст. 15 спір, який може
спричинити розрив між членами Ліги, якщо
його не передано на третейський або
судовий розгляд, має передаватися
сторонами спору до Ради Ліги. Отже, і в
цьому випадку війна проти іншої сторони
допускалась: за відсутності одноголосності
члени Ліги залишали за собою право «діяти
так, як вони вважають за необхідне для
підтримання права та справедливості»,
тобто були вільні у виборі між мирними і
військовими засобами.
26 вересня 1925 p. IX Асамблея Ліги
Націй затвердила низку положень про
погоджувальну процедуру, третейське чи
судове врегулювання міжнародних спорів, а
також про взаємну допомогу та ненапад. Ці
документи склали так званий
Генеральний акт про мирне вирішення
міжнародних спорів від 20 вересня 1928 p.
Ці акти стали основою Паризького
договору про відмову від війни як
знаряддя національної політики 1928 р.
(Пакт Бріана-Келлога), який у принципі
засудив війну як засіб урегулювання
міжнародних спорів. Пакт став наступним
кроком на шляху до визнання принципу
мирного розв’язання міжнародних спорів як
імперативу міжнародних відносин. Надалі
принцип мирного вирішення
міжнародних спорів було всебічно
висвітлено й закріплено в Статуті ООН.
У ст. 1 Статуту ООН відмічено
необхідність приймати ефективні
колективні заходи для запобігання й
усунення загрози для миру та припинення
актів агресії або інших порушень миру. У
ст. 2 Статуту, де сформульовано основні
принципи сучасного міжнародного права, п.
З містить власне принцип мирного
вирішення спорів, який полягає в тому, що
«всі Члени Організації розв’язують свої
міжнародні спори мирними засобами таким
чином, щоб не піддавати загрозі
міжнародний мир, безпеку і
справедливість». Не обмежуючись
проголошенням цього принципу Статут
приділяє велику увагу регламентації інших
принципів і заходів, що стосуються
підтримання миру. До таких заходів
Статут ООН відносить мирні засоби
вирішення спорів, викладені в ст. 33
(переговори, обстеження, посередництво.
примирення, арбітраж, судовий розгляд,
звернення до регіональних органів або угод
та ін.); принцип заборони застосування сили взаємовідносинах. У цьому документі
і загрози силою (п. 4 ст. 2 Статуту); підтверджені всі основні положення, що
здійснення широкої співпраці в розв’язанні розкривають зміст принципу мирного
міжнародних проблем економічного, врегулювання спорів у Декларації про
соціального, культурного та гуманітарного принципи 1970 p., а сам принцип отримав
характеру (ст. 1 Статуту). «компактну» назву, якій відтоді віддають
Подальший розвиток принцип перевагу, посилаючись на цей принцип - «V.
мирного вирішення спорів між Мирне врегулювання спорів».
державами знайшов у Декларації Крім Статуту ООН і Декларацій 1970 і
міжнародно-правових принципів дружніх 1975 pp., до джерел універсального
відносин і співробітництва між характеру, де кодифіковано й розкрито
державами, відповідно до Статуту ООН принцип мирного врегулювання спорів, слід
від 24 жовтня 1970 p., яка розкрила зміст віднести Манільську Декларацію про
принципів Статуту, вперше визначивши їх мирне врегулювання конфліктів від 15
як основні принципи міжнародного права. листопада 1982 p., а також резолюції ГА
Зокрема, принцип мирного вирішення ООН від 5 грудня 1986 р. і від 7 грудня
спорів розкривається в таких положеннях: 1987 р. про створення всеосяжної системи
Декларація підтверджує, насамперед, міжнародного миру та безпеки, а також
обов’язок держав розв’язувати свої резолюцію ГА ООН від 7 грудня 1988 р.
міжнародні спори з іншими державами про загальний підхід до зміцнення
мирними засобами так, щоб не піддавати міжнародного миру та безпеки відповідно
загрозі міжнародний мир, безпеку й до Статуту ООН.
справедливість: у зв’язку з цим держави
повинні намагатися якнайшвидше 141. Поняття, суб’єктивний склад та
врегулювати свої міжнародні спори шляхом види міжнародного спору
переговорів, обстеження, посередництва, Принцип мирного вирішення спорів
примирення, арбітражу, судового розгляду, покладає на держави обов'язок вдаватись
звернення до регіональних органів і лише до мирних засобів вирішення спорів
домовленостей чи іншими мирними (Статут ООН), який містить окрему гл. VI -
засобами на свій вибір - тобто відповідно до мирне вирішення спорів (ст. 33-38). На її
ст. 33 Статуту. Міжнародні спори основі у сучасному міжнародному праві
вирішуються, виходячи з суверенної сформувалась система мирних засобів
рівності держав і відповідно до принципу вирішення спорів, серед яких такі засоби,
вільного вибору засобів. Застосування як: переговори, посередництво, "добрі
процедури врегулювання спору чи згода на послуги", арбітраж, слідчі та погоджувальні
таку процедуру, вільно узгоджену між процедури, примирення, звернення до МО
державами щодо існуючих чи майбутніх та ін. Провідну роль у вирішенні юридичних
спорів, де вони є сторонами - не повинно спорів між державами відіграє
розглядатися як несумісне з принципом Міжнародний суд ООН. Міжнародний
суверенної рівності. спір — формально (об´єктивно) виражена
Подальшого розвитку основні принципи суперечність між суб´єктами
міжнародного права, як відомо, набули в міжнародного права з питання факту або
частині а) Підсумкового акту НБСЄ права. Міжнародний спір — це юридичний
(Гельсинкі, 1975), яка мала назву факт, констатація наявності якого вимагає
Декларація принципів, якими держави- від його учасників та інших заінтересованих
учасники (НБСЄ) керуватимуться у суб´єктів міжнародного права реалізації
принципу мирного вирішення міжнародних
спорів.
У міжнародному праві розрізняють спір
та ситуацію. Міжнародний спір - це
сукупність взаємних вимог держав щодо
конкретних неврегульованих питань.
Держави, між якими виникли такі
розбіжності, вважаються сторонами спору (у
ситуації немає сторін, натомість є
зацікавлені держави). Спір
характеризується наявністю конкретних
розбіжностей між державами, котрі мають
бути визнані (підтверджені) державами, в
іншому випадку мова не йде про спір. У гл.
VI Статуту ООН йдеться про спори між
державами, які власне і називаємо
міжнародними. Статут ООН не містить
обмежень щодо предмета міжнародних
спорів, оскільки такими спорами можуть
вважатись спори з будь-яких
неврегульованих питань (тлумачення
договорів, територіальні тощо). Рада
Безпеки ООН уповноважена класифікувати
питання, передане їй на розгляд, як спір чи
ситуацію. Держави неодноразово
заперечували наявність спору та ситуації, не
визнаючи таким чином правомірність
розгляду питання Радою Безпеки ООН.
Ситуація - це певні обставини, що
зачіпають загальні інтереси держав чи
міжнародного співтовариства загалом. Такі
обставини можуть виникати за відсутності
взаємних спірних питань між державами
(наприклад, громадянська війна). Ситуація
- значно ширше поняття і може включати
спір або призводити до його виникнення.
Будь-який спір створює ситуацію. У
контексті Статуту ООН відмінність між
спором та ситуацією є передусім важлива з
точки зору повноважень Ради Безпеки та
Генеральної Асамблеї.
Міжнародні спори можна поділити на
види
За кількістю сторін - на двосторонні
та багатосторонні, за предметом - на
економічні, територіальні тощо. У Статуті
ООН також йдеться про так звані місцеві
спори, які головним чином потрібно
вирішувати в рамках відповідних
регіональних організацій. Важливим є поділ
спорів на юридичні та політичні. Пункт 3
ст. 36 Статуту ООН передбачає, що спори
юридичного характеру, за загальним
правилом, передаються в Міжнародний суд.
Своєю чергою, ст. 36 Статуту Суду
передбачає, що такі юридичні спори можуть
стосуватись тлумачення договору, будь-
якого питання міжнародного права,
наявності факту, який, якщо він буде
встановлений, означатиме порушення
міжнародного зобов'язання, характеру та
розмірів відшкодування за порушення
міжнародного зобов'язання. Водночас це не
означає, що всі спори з таких питань є
юридичними. Суд неодноразово
наголошував у своїх рішеннях, що кожний
спір має і юридичні, і політичні елементи. У
кожному конкретному випадку Суд
самостійно встановлює, чи переданий на
його розгляд спір є юридичним (повністю
чи у частині), та, у разі спору щодо
підсудності справи, приймає окрему ухвалу
(п. 6 ст. 36). Рада Безпеки ООН також
неодноразово обговорювала це питання в
контексті своїх повноважень розглядати
спір, що переданий на її розгляд.
142. Поняття мирних засобів
розв’язання міжнародних спорів
У чинному конвенційному
міжнародному праві визначення поняття
«мирний засіб (спосіб, метод, процедура)
вирішення (врегулювання, залагодження)
міжнародного спору» здійснюється шляхом
наведення переліку конкретних мирних
засобів або ж зазначається, що це засоби, які
виключають застосування примусу в будь-
якій формі. Мирне розв’язання
міжнародних суперечок – інститут (у
окремих дослідників – галузь) міжнародного
права, принципи й норми якого визначають
порядок урегулювання спорів між третьої сторони, що зобов'язана
суб'єктами міжнародного права мирними запропонувати свій варіант вирішення
засобами. Значення його визначається тим, спору. Основні відмінності цих двох типів
що без механізму мирного розв’язання засобів вирішення спорів полягають у
спорів система міжнародних відносин не такому: а) правовим засобам притаманне
може нормально функціонувати. Засіб ухвалення рішення на основі міжнародного
вирішення міжнародного спору можна права1; політичний засіб дозволяє занадто
визначити як певну послідовність дій вільне тлумачення міжнародного права або
сторін міжнародного спору й інших встановлення спірними сторонами нової
суб'єктів міжнародного права норми, а тому компроміс сторін є
(процедуру), на яку погодилися сторони необхідною умовою; б) правовий засіб
спору та реалізація якої покликана передбачає прозорі та публічні процедури,
привести до врегулювання спору, тобто третя сторона є незалежною від стороннього
усунути об'єктивно виражений конфлікт впливу, насамперед спірних сторін; для
позицій спірних сторін із питань, що політичних засобів конфіденційність
становили його предмет. зазвичай є умовою досягнення рішення,
Загальне міжнародне право не зобов'язує оскільки політична воля сторін надзвичайно
держави звертатися до конкретного засобу залежна від суспільної думки; в) рішення,
вирішення спорів і надає державам — запропоноване в результаті застосування
учасницям спору право вільно правового засобу, завжди юридично
обирати засоби його вирішення. Статут обов'язкове для сторін; рішення, досягнуте в
ООН закріпив цей принцип у ч. 1 ст. 33: рамках політичного засобу, переважно є
сторони, які беруть участь у будь-якому рекомендаційним.
спорі, продовження якого могло б
загрожувати підтриманню міжнародного 143. Проблема можливості судового
миру та безпеки, повинні насамперед вирішення міжнародних спорів
старатися вирішити спір шляхом Міжнародний судовий розгляд
переговорів, обслідування, посередництва, виступає як один з самостійних способів
примирення, арбітражу, судового розгляду, вирішення міжнародних спорів,
звернення до регіональних органів або угод передбачених ст. 33 Статуту ООН, разом із
чи іншими мирними засобами за своїм переговорами, обстеженням,
вибором. Міжнародне право, як і будь-яка посередництвом, примиренням, зверненням
інша правова система, повинне мати до регіональних органів або угод,
засоби врегулювання спорів на основі консультаціями, слідчими і
права. погоджувальними комісіями та арбітражем.
У міжнародно-правовій доктрині Отже, розглянемо основні підходи до
найпоширенішим є поділ мирних засобів визначення міжнародного судового
вирішення міжнародних спорів на розгляду як явища сучасного міжнародного
дипломатичні (політичні) та правові права.
(судові). Класифікація засобів вирішення
До дипломатичних належать міжнародних спорів проводилася ще Л.А.
переговори, добрі послуги, Камаровським у праці “Про міжнародний
посередництво, обслідування та суд”. Перший том даної праці був
примирення, до правових — арбітраж і присвячений якраз примусовим (реторсія,
судовий порядок. Усі засоби, крім репресалія, блокада, ембарго) і мирним
переговорів, передбачають залучення (дипломатичним) способам вирішення
міжнародних спорів. До останніх він будучи одним з юридичних (правових)
відносив добрі послуги, посередництво, засобів вирішення міжнародних спорів, в
міжнародні конгреси і конференції. той же час є більш складним явищем, з
З точки зору класифікації засобів більш широким спектром функцій, ніж інші
мирного вирішення міжнародних спорів мирні засоби розв’язання міжнародних
існує два взаємозв’язані аспекти розгляду спорів. Так, суди виконують функції по
проблем міжнародного судового розгляду: наданню консультативних висновків,
· по-перше, відмежування виконують роль контрольних механізмів,
арбітражного і судового розглядів від усіх гарантуючих дотримання державами
інших засобів мирного вирішення спорів, прийнятих на себе зобов’язань у певній
· по-друге, також важливий аспект - сфері міждержавного співробітництва; є
розмежування власне самих судового і засобом притягнення індивідів до
арбітражного розглядів. кримінальної відповідальності на
Серед основних рис, властивих міжнародному рівні вчинення серйозних
судовому і арбітражному розгляду порушень гуманітарного права; у межах
звичайно називаються такі: незалежність, функції впливу на національні правові
обов’язковий характер рішень, вирішення системи суди є засобом “гармонізації”
спорів на підставі міжнародного права, національних правових систем.
заздалегідь визначений порядок
судочинства. Найбільш важливою 144. Юридичні та політичні
відмінністю від всіх інших засобів мирного міжнародні спори
вирішення міжнародних спорів, безумовно, Важливим є поділ спорів на
визнається обов’язковість рішень юридичні(правові) та
міжнародних судових установ. Особливу політичні(неправові). Пункт 3 ст. 36
увагу на цю характеристику звертали Ф.І. Статуту ООН передбачає, що спори
Кожевников і Г. Шармазанашвилі, І.П. юридичного характеру, за загальним
Бліщенко і A.M. Ладиженський. правилом, передаються в Міжнародний
Якщо проаналізувати сутність суд. Своєю чергою, ст. 36 Статуту Суду
міжнародного судового і арбітражного передбачає, що такі юридичні спори
розглядів, то відмежування даних засобів можуть стосуватись тлумачення договору,
мирного вирішення міжнародних спорів будь-якого питання міжнародного права,
ґрунтується на тому, що: наявності факту, який, якщо він буде
1. Відповідно до ст. 33 Статуту ООН встановлений, означатиме порушення
арбітраж і судовий розгляд міжнародного зобов'язання, характеру та
характеризується як самостійні способи розмірів відшкодування за порушення
мирного вирішення міжнародних спорів. міжнародного зобов'язання. Водночас це не
2. Якщо міжнародний арбітраж є означає, що всі спори з таких питань є
виключно засобом мирного вирішення юридичними. Суд неодноразово
міжнародних спорів у класичному розумінні наголошував у своїх рішеннях, що кожний
цього терміну, то цілі діяльності, функції і спір має і юридичні, і політичні елементи.
характер спорів, що розглядається У кожному конкретному випадку Суд
міжнародними судами, свідчать, що самостійно встановлює, чи переданий на
міжнародний судовий розгляд є більш його розгляд спір є юридичним (повністю
широке поняття ніж просто спосіб мирного чи у частині), та, у разі спору щодо
вирішення міжнародних спорів. підсудності справи, приймає окрему ухвалу
Висновки. Міжнародний судовий розгляд, (п. 6 ст. 36). Рада Безпеки ООН також
неодноразово обговорювала це питання в
контексті своїх повноважень розглядати
спір, що переданий на її розгляд.
Вважається, що предметом правового
спору є конфлікт сторін щодо тлумачення
або застосування існуючої міжнародно-
правової норми. Коли ж спір зводиться до
вимоги однієї зі сторін змінити зміст чинної
норми, він не є правовим.
Розподіл суперечок на політичні та
юридичні відносний. У кожній суперечці є
обидві сторони. В одному випадку
переважають політичні моменти, в іншому -
юридичні. Статут Міжнародного суду
відніс до юридичних спорів насамперед ті,
що стосуються тлумачення договору, будь-
якого питання міжнародного права,
наявності факту, що представляє порушення
міжнародних зобов'язань, відшкодування,
яке належить за порушення зобов'язань.
Практика показує, що політичні
суперечки, особливо пов'язані з важливими
інтересами, держави не передають на
розгляд арбітражів і судів, а вважають за
краще вирішувати політичними засобами.
145. Юридичне закріплення мирних
засобів вирішення міжнародних спорів
Хоча принцип мирного вирішення
міжнародних спорів закріплений у Статуті
ООН, його юридичний зміст усе ще
залишається досить невизначеним.
Проблема полягає в тому, що наявність
зобов'язань, які складають зміст цього
принципу, доводиться на підставі переважно
документів рекомендаційного характеру
(міжнародного «м'якого» права):
Декларації про принципи міжнародного
права, що стосуються дружніх відносин і
співробітництва між державами відповідно
до Статуту ООН (резолюція Генеральної
Асамблеї ООН 2625 (XXV) від 24 жовтня
1970 p.), Манільській декларації про
мирне вирішення міжнародних спорів
(резолюція Генеральної Асамблеї ООН
37/10 від 15 листопада 1982 p.), Декларації
про запобігання й усунення спорів, що
можуть загрожувати міжнародному миру
та безпеці, і про роль ООН у цій галузі
(резолюція Генеральної Асамблеї ООН
43/51 від 5 грудня 1988 p.), Гельсінського
Заключного акта НБСЄ 1975р. та ін.
Типовий перелік зобов'язань за принципом
мирного вирішення міжнародних спорів,
що пропонується сучасною доктриною
міжнародного права, має такий вигляд:
· вирішувати міжнародні спори
виключно мирними засобами;
· вирішувати мирними засобами всі свої
спори, незалежно від їх виду;
· вирішувати спори своєчасно, у
найкоротші строки не залишати спори
невирішеними, не припиняти процес
мирного врегулювання та пошуку
взаємоприйнятних рішень;
· використовувати визнані в
міжнародному праві мирні й інші засоби
на власний вибір;
· утримуватися від дій що можуть
загострити спір або поглибити
напруженість (на приклад, висування
ультимативних вимог), і не наражати на
небезпеку міжнародний мир та безпеку;
· вирішувати спори на основі
міжнародного права та справедливості.
На практиці виникають сумніви щодо
юридичної обов'язковості майже кожного
з перелічених зобов'язань, а також здатності
міжнародної судової установи вирішити
спір про дотримання цього принципу. Як
виглядає, для вирішення такого спору на
основі міжнародного права доведеться
встановлювати, наскільки і в якому обсязі
певне зобов'язання, що складає зміст
принципу мирного вирішення спору,
встановилося як звичаєва норма або
закріплене в міжнародному договорі,
учасниками якого є сторони спору.
146. Переговори(консультації)
 Переговори є основним засобом
мирного вирішення міжнародних спорів.
Саме переговори згадані першими у списку
мирних засобів у ч. 1ст. 33 Статуту ООН.
Переговори можуть бути і складовою
частиною (етапом) інших засобів, зокрема
посередництва. Вони є найбільш
ефективним та гнучким засобом мирного
вирішення спорів. Процес організації та
проведення переговорів може значно
відрізнятись залежно від предмета спору,
кількості сторін, значущості спору з огляду
підтримання міжнародного миру та безпеки,
готовності держав до прямих переговорів.
Процес та процедура проведення
переговорів включають такі елементи, як
згода на переговори, визначення кола
учасників, предмета та мети, місця, часу,
форми, регламенту, мови тощо. Так, згода
на проведення переговорів може бути
пов'язана із самим фактом визнання чи
невизнання іншого суб'єкта стороною спору
чи навіть визнання окремого суб'єкта
міжнародного права. Водночас проведення
переговорів без участі всіх сторін спору та
зацікавлених держав не може привести до
ефективного та справедливого вирішення
спору. Місце проведення переговорів
повинно забезпечити рівність сторін,
гарантії безпеки та сприятливі умови.
Визначення часу проведення переговорів
може суттєво вплинути на рішення держави
щодо участі у переговорах. Так, у квітні
2009 р. Ізраїль не брав участі у міжнародній
конференції з питань боротьби із расизмом,
посилаючись на факт, що відкриття
конференції припадає на національний день
пам'яті жертв Голокосту.
Учасники переговорного процесу
повинні мати відповідні повноваження,
які б дозволили їм, з одного боку, ефективно
вести переговори, аз іншого - відсутністю прямих контактів між ними
уможливлювали досягнення мети самих
переговорів. Без спеціальних повноважень
переговори уповноважені вести глави
держав, а також, як правило, міністри
закордонних справ, глави дипломатичних
представництв. За підсумками проведених
переговорів сторони можуть обмінюватись
нотами, підписувати протоколи чи
закріплювати результати у будь-який інший
спосіб, погоджений самими сторонами.
Окремим видом переговорів є
консультації. Різновидом прямих
переговорів є консультації. Вони, як
правило, використовуються тоді, коли
необхідно поновити переговори у зв'язку з
обставинами, що виникли знову.
Консультації можуть також
застосовуватися як підготовча стадія до
переговорів. Низка міжнародних договорів
містять положення щодо проведення
обов'язкових консультацій у випадку
виникнення спорів між сторонами таких
угод. Положення, зокрема, містять
Договір про принципи діяльності держав з
використання і дослідження космічного
простору, включаючи Місяць та інші
небесні тіла, 1967 р., Договір про заборону
розміщення на дні морів і океанів і в його
надрах ядерної зброї і інших видів зброї
масового знищення 1971 р., Конвенція про
заборону розробки, виготовлення і
накопичення запасів бактеріологічної
(біологічної) зброї і токсинів і їх знищення
1972 р., Конвенція ООН з морського права
1982 р.
147. Добрі послуги та посередництво
Добрі послуги - один з видів мирного
вирішення спорів, зміст якого полягає у
наданні державам-учасникам спору третьою
державою або міжнародною організацією
матеріальних можливостей для
встановлення контакту і ведення
переговорів між ними. Інколи сторони спору
не можуть вести переговори у зв'язку з
(наприклад, стан збройного конфлікту). Інші
держави, що не є сторонами спору, можуть
пропонувати свої "добрі послуги", або
виступати у такій ролі на запрошення однієї
із сторін спору. У цей спосіб третя держава
може вести перемовини зі сторонами спору
з метою спонукати їх до початку
переговорного процесу, обміну первинними
умовами щодо умов проведення таких
переговорів, проте участі у самих
переговорах не бере. У разі, якщо третя
держава пропонує чи передає сторонам
умови можливого вирішення спору, вона
виступає у ролі посередника.
Добрі послуги можуть бути надані на
прохання сторін спору, з ініціативи третьої
держави або міжнародної організації. З
початком переговорів між сторонами спору
повноваження третьої держави або
міжнародної організації припиняються.
Якщо держави-учасниці спору запрошують
третю державу взяти участь у переговорах,
то добрі послуги переходять у органи - Генеральна Асамблея, Рада Безпеки
посередництво. Отже, у наданні добрих
послуг беруть участь 3 сторони: дві
конфліктуючі сторони, третя за власної
ініціативи.
148. Міжнародна слідча процедура та
погоджувальна процедура.
Держави у своїй практиці вдаються до
створення слідчих та погоджувальних
комісій для сприяння вирішенню спорів. Ці
механізми набули особливого розвитку
після прийняття Гаазьких конвенцій 1899 р.
та 1907 р.
Мета слідчої комісії - виявити та
встановити факти, що стосуються спору.
Діяльність із встановлення фактів повинна
бути всеохоплюючою, об'єктивною,
неупередженою і своєчасною.
Погоджувальні комісії мають на меті
виробити шляхи врегулювання спорів. Такі
комісії створюються на паритетній основі (1
або 2 представники від кожної сторони),
проте їх очолює неупереджена особа, яка не
є представником жодної зі сторін спору.
Типовий регламент погоджувальної комісії,
затверджений Резолюцією 50/60 ГА ООН у
1995 р., передбачає, що у разі утворення
погоджувальної комісії у складі лише 3 осіб
жодна з них не може бути громадянином
держави, що є стороною спору. Члени такої
комісії є посередниками.
Низка міжнародних угод передбачають
створення таких слідчих чи погоджувальних
комісій, зокрема Віденська конвенція про
правонаступництво держав щодо договорів
1978 р., Конвенція ООН з морського права
1982 р., Віденська конвенція про
правонаступництво держав по відношенню
державної власності, державних архівів і
державних боргів 1983 р. тощо.
149. Вирішення міжнародних спорів у
рамках міжнародних організацій.
В ООН проблемою мирного вирішення
спорів займаються насамперед три головні
і Міжнародний Суд. Згідно зі ст. 11,12,14 і
35 Статуту ООН Генеральна Асамблея
може приймати резолюції з мирного
вирішення міжнародних спорів, якщо вони
не передані на розгляд Ради Безпеки ООН.
Як уже наголошувалося, головну
відповідальність за підтримку міжнародного
миру і безпеки в рамках ООН несе Рада
Безпеки (п. 1 ст. 24 Статуту). Тому цей
головний орган володіє найширшими
повноваженнями з мирного врегулювання
міжнародних спорів відповідно до положень
розділу VI Статуту ООН. Необхідно
зазначити, що резолюції Ради Безпеки ООН
з мирного вирішення міжнародних спорів
мають рекомендаційний характер для
сторін, що сперечаються. Генеральний
секретар ООН також має певні
повноваження в цій сфері. Так, відповідно
до ст. 99 Статуту ООН Генеральний
секретар має право доводити до відома Ради
Безпеки будь-які питання, які, на його
думку, можуть загрожувати підтримці
міжнародного миру і безпеки, тобто про
міжнародні спори відповідного характеру.
Пакт Ліги арабських держав покладає
функції з мирного вирішення спорів на Раду
Ліги - найвищий орган організації. Рада
може виступити з пропозицією надання
добрих послуг сторонам, що сперечаються,
а також виконувати функції арбітражу.
Проте Рада не може ухвалювати
"обов'язкових і остаточних рішень з таких
важливих спорів, які зачіпають
незалежність, суверенітет і територіальну
цілісність держав", тобто в цих випадках
можна звертатися до інших, крім Ради Ліги,
мирних засобів.
У Статуті Організації американських
держав і Боготському договорі 1948 р.
передбачено такі засоби мирного вирішення
спорів, як добрі послуги, посередництво,
розслідування, примирення і арбітражний
розгляд, а також детально регламентовано
процедуру їх здійснення. Основні
повноваження в цій сфері належать двом
головним органам ОАД: Постійній раді та
Консультативній нараді міністрів
закордонних справ. Постійна рада
правомочна створювати арбітражний суд
без участі сторін спору. В рамках ОАД діє
Міжамериканська комісія з урегулювання
спорів мирними засобами як допоміжний
орган Постійної ради.
Стаття 17 Статуту СНД встановлює
процедури мирного вирішення спорів:
переговори або досягнення домовленостей
про належну альтернативну процедуру
врегулювання спору. Якщо держави-члени
не можуть вирішити спір, вони можуть
передати її Раді глав держав, яка може
рекомендувати сторонам належну
процедуру або методи її врегулювання. У
разі неможливості врегулювати спірні
питання через Економічний суд СНД
сторони, що сперечаються, можуть
вирішувати їх в інших міжнародних судових
органах відповідно до їх правил і процедур.
В рамках ОБСЄ в Женеві створюється
Суд з примирення і арбітражу, який
утворюють примирливі комісії та арбітражні
трибунали. Примирлива комісія і (суперарбітра). Низка міжнародних угод
Арбітражний трибунал створюються для
кожного спору. ОБСЄ також може
використовувати процедури "директивного
примирення", за допомогою яких Рада
міністрів або Керівна рада має право
директивно вказати державам, що
сперечаються, на необхідність досягти
примирення. Ще одним можливим
варіантом мирного вирішення спорів є
створення примирливої комісії.
150. Історичний розвиток
міждержавного арбітражу.
Міжнародний арбітраж - один з
найстаріших засобів вирішення спорів.
Сучасна історія цього механізму бере
початок із договору 1794 р. між Великою
Британією та США про дружбу, торгівлю та
навігацію. Відповідно до нього були
створені змішані комісії, які мали
вирішувати неврегульовані питання між
сторонами.
Відповідно до Гаазької конвенції 1899 р.,
метою міжнародного арбітражу є вирішення
спорів між державами суддями, що обрані
самими державами, на основі дотримання
права. Звернення до міжнародного
арбітражу покладає обов'язок добровільно
виконувати його рішення. Згідно з Гаазькою
конвенцією, був створений список суддів, з
якого держави могли вибрати арбітрів.
Таким чином, у 1900 р. виникла Постійна
палата третейського суду. Сьогодні її
роль також важлива для обрання суддів
Міжнародного суду ООН. Склад і порядок
діяльності арбітражу регулюється окремою
угодою між державами щодо конкретного
спору, який називається компромісом.
Міжнародні арбітражі розглядали різні
за предметом спори. У 1977 р. Велика
Британія та Франція передали спір щодо
розмежування континентального шельфу до
міжнародного арбітражу. Як правило,
сторони у справі призначають суддів
(арбітрів), які обирають голову
містять правила створення арбітражу для
вирішення спорів щодо тлумачення та
застосування таких угод. Конвенція з
морського права 1982 р. передбачає
створення окремого Міжнародного
трибуналу з морського права. Це
підтверджує тенденцію до спеціалізації
вирішення міжнародних спорів судовими
засобами.
151. Створення та діяльність
Постійної Палати Третейського Суду.
- орган арбітражного вирішення
міжнародних спорів, заснований першою
Гаазькою конференцією миру 1899
відповідно до положень Гаазької конвенції
про мирне вирішення міжнар. зіткнень,
прийнятої Гаазькою конференцією миру
1899 і переглянутої та прийнятої знову
Гаазькою конференцією миру 1907. За цією
Конвенцією держава-сторона призначає на 6
років (з можливістю продовження ще на
один строк) 4 відомих та авторитетних
фахівців міжнар. права до заг. списку
Палати. Якщо держави-учасниці бажають
звернутися до послуг Палати, а також якщо
вони не дійшли згоди щодо складу
третейського суду, кожна з них має право
призначати від себе 2 членів Палати, з яких
тільки один може бути її гр-нином. Зі складу
утвореного таким чином суду обирається
старший суддя. Міжнар. бюро, яке є
канцелярією Палати, здійснює орг.-тех.
забезпечення роботи третейського суду.
Ним керує постійна адм. рада, яка
складається з дип. представників країн-
учасниць, акредитованих при уряді
Нідерландів. Головує у раді міністр
закордонних справ Нідерландів.
Гаазькі конвенції 1899 і 1907 містять
правила, котрі застосовуються до
третейського розгляду, якщо сторони не
дійшли згоди послуговуватись ін.
правилами. Третейське рішення є розгляду: обов’язкові та добровільні
обов'язковим тільки для сторін у спорі.
Найактивніший період діяльності Палати
припадає на період 1902—32, коли було
вирішено 21 справу. Кількість звернень до
П. п. т. с. зменшилася у зв'язку з діяльністю
Постійної палати міжнародного правосуддя
(з 1920), а потім її правонаступника —
Міжнародного суду ООН (з 1946). Членами
П. п. т. с. були відомі українські юристи
академіки АН УРСР В. М. Корецький, Б. М.
Бабій, доктори юридичних наук Н. М.
Ульянова, І. І. Лукашук. Місцеперебування
П. п. т. с. — м. Гаага (Нідерланди)
152. Сучасні системи міждержавного
арбітражу.
У науковій літературі, як засвідчує
аналіз, переважають дослідження питань
функціонування міжнародного публічного
або міжнародного комерційного арбітражу..
Класифікація: а) за терміном дії:
постійно діючі (інституційні) суди, суди
обмеженого строку дії, суди «ad hoc»
(ізольовані); б) за юрисдикцією: загальної
юрисдикції, корпоративні та спеціалізовані
суди; в) за способом створення: створені
вольовим розпорядженням засновників як
структурний підрозділ підприємства,
установи, організації тощо; г) за порядком
створення: арбітражі, створені державою;
самостійні та самоврядні арбітражі; г’) за
способом формування складу арбітрів:
арбітраж за відповідачем; арбітраж за
позивачем; арбітраж, що передбачає
звернення за сприянням до спеціального
органу; арбітраж, що контролюється згідно
арбітражної процедури МТП; арбітраж без
зазначення порядку його формування;
арбітраж, що передбачає вирішення спорів
представниками урядів; д) за засадами
вирішення спорів: арбітражі, що діють на
основі дружнього посередництва (amicable
composition); арбітражі, що вирішують спір
відповідно до норм права; ж) за ступенем
обов’язковості для сторін арбітражного
міжнародні комерційні арбітражі; з) за
національним чи міжнародним характером
спорів, які вирішуються: міжнародні закон, якому сторони підпорядкували
(зовнішні), змішані. арбітражну угоду, закон місця проведення
У випадку, коли в арбітражній угоді або арбітражу й закон тієї держави або тих
згодом не було визначено компетентний держав, на території яких арбітражне
орган, Регламент ЮНСІТРАЛ передбачає, рішення виконуватиметься. У зв’язку з цим
що будь-яка зі сторін може просити бажано, щоб сторони спеціально
Генерального секретаря Постійного обумовлювали право, яке
третейського суду в Гаазі призначити застосовуватиметься до арбітражної угоди,
компетентний орган. її чинності й тлумачення, оскільки такий
Арбітражі, що розглядають морські вибір підтримується й національними
спори -Морська арбітражна комісія при арбітражним законодавством, і
ТПП України, арбітраж при комітеті Ллойда міжнародними конвенціями. Якщо ж
в Лондоні, Морська арбітражна палата в сторони не обумовили таке право, за
Парижі, Японський морський арбітраж у відсутності відповідних конвенційних
Токіо, Морський третейський суд у уніфікованих матеріально-правових норм
Гамбурзі. Спеціалізованими також необхідно звертатися саме до колізійного
уважаються арбітражі, які розглядають регулювання. Крім того, необхідно
спори, пов’язані з торгівлею конкретними пам’ятати, що питання колізійного
товарами — арбітраж Лондонської асоціації врегулювання чинності арбітражної угоди
з торгівлі зерновими, арбітражний суд при може з’явитися на різних стадіях
Федерації з торгівлі вовною в Гдині, арбітражного розгляду спору.
арбітраж при Комітеті з торгівлі зерновими
в Роттердамі, арбітраж при Біржі з торгівлі 154. Сучасні договірні системи
шкірою та шкіряними виробами в Генуї, міжнародного арбітражу.
арбітраж при Нідерландській асоціації з Згідно договірної теорії арбітражна
торгівлі кавою. угода розглядається як цивільно-правовий
договір, який включає дві стадії: стадію
153. Право, що застосовується укладення договору (угода сторін про вибір
міжнародним арбітражем. органу, компетентного розглядати спір) і
Виділяють такі колізійні зв’язки, які стадію його виконання (винесення
можуть застосовуватися для визначення арбітражного рішення). Прихильники
права, якому підпорядкована арбітражна договірної теорії, по суті, розглядають
угода: право, яке належить застосовувати на розгляд у рамках МКА як цивільно-правову
підставі волі сторін; автономні принципи угоду.
права, які не пов’язані з жодною
юрисдикцією; право місця знаходження 155. Діагональний міжнародний
арбітражу; право, яке має застосовуватися арбітраж.
по суті спору; право юрисдикції, у якій Унікальним є механізм врегулювання
виникло питання про застосовуване право; суперечок по так званим діагональним
право місця знаходження сторін спору; правових відносин між, з одного боку,
право місця виконання контракту; право державою, а з іншого боку іноземним
місця виконання арбітражного рішення, фізичним або юридичною особою, причому
винесеного на підставі такої арбітражної визначальним в цих відносинах є не
угоди. Отже навіть при найсприятливішому правовий статус суб'єктів відносин, а
варіанті під час складання арбітражної предмет відносин, які визнаються цивільно-
угоди має братися до уваги принаймні правовими . Тому врегулювання спорів з
таких відносин підпадає під рубрику
приватноправових, незважаючи на те, що в
суперечках беруть участь і суверенні
держави, а правова база врегулювання -
міжнародний договір.
156. Поняття, характерні особливості
та класифікація міжнародних судових
установ
Міжнародні арбітражні та судові
процедури є дієвим засобом мирного
вирішення спорів, що широко
застосовується в міжнародній практиці.
Судові процедури застосовуються і в
інших ситуаціях - при тлумаченні складних
міжнародно-правових проблем,
забезпечення міжнародних стандартів прав і
свобод людини, включаючи розгляд
індивідуальних звернень, а також при
здійсненні кримінального переслідування
осіб, що здійснюють міжнародні злочини.
Особливості міжнародних судів
(буткевич):
- постійно діючі (діє для всіх спорів) та
ad hoc
- діє на основі договору
- постійно діючий склад
- рішення МС є обов’язковими (в
арбітр. можна не погодитись)
- в арбітражі сторони більше
споглядають, в міжн.суді- участь сторін є
змагальною
На сьогодні міжнародне правосуддя
здійснюється через такі судові установи:
—Міжнародний Суд ООН;
—Міжнародний третейський суд
(формується за конкретними справами й
виконує судові функції у зв'язку зі
специфікою ситуації і характером
справи);
—Міжнародний трибунал з морського
права;
—Суд Європейського Союзу ;
—Європейський суд з прав людини;
—Міжамериканський суд з прав людини
(створений на основі Американської
конвенції прав людини 1969 p.);
—Економічний суд СНД ;
—численні судові інституції
арбітражного, третейського характеру.
Названі установі можна класифікувати
за трьома підставами:
1. За суб'єктно-просторовою сферою -
універсальні, що охоплюють міжнародне
співтовариство в цілому (Міжнародний Суд
ООН, Міжнародний трибунал з морського
права) і регіональні (Суд ЄС, Економічний
суд СНД).
2. За предметним змістом: загальної
юрисдикції (Міжнародний Суд ООН,
Європейський Суд) і спеціальної юрисдикції
(Міжнародний трибунал з морського права,
Європейський Суд з прав людини).
3. За суб'єктно-юрисдикційним
орієнтиром - для вирішення міждержавних
спорів (Міжнародний Суд ООН,
Економічний суд СНД), для розгляду
індивідуальних та колективних звернень
осіб (Європейський Суд з прав людини), для
кримінального переслідування осіб, що
скоїли міжнародні злочини.
Правової основою організації і
діяльності міжнародних судових установ є,
як правило, договірні акти у формі
конвенцій або статутів.
До процедури судового розгляду - в
залежності від компетенції та статусу
судового установи-можуть звертатися
держави, міжнародні міжурядові організації,
юридичні особи, міжнародні неурядові
організації, індивіди, групи осіб.
157. Системи міжнародних судових
установ
Універсальні, що охоплюють
міжнародне співтовариство в цілому:
➢ МС ООН. Члени ООН є ipso facto
стороною Статуту Міжнародного суду
ООН. Крім того, держави, які не є
членами ООН, можуть узяти на себе
зобов'язання за Статутом Міжнародного
суду. Суд може розглядати всі справи,
 передані сторонами, і питання, спеціально
передбачені Статутом ООН або чинними
міжнародними договорами. Сторонами у
справах, які розглядає Суд, є тільки
держави. Держави — учасниці
Статуту можуть заявити про своє
визнання юрисдикції Суду з питань:
тлумачення договору; міжнародного
права; наявності факту, який у разі свого
встановлення являтиме собою порушення
міжнародного зобов'язання; характеру і
розмірів відшкодування, належних за
порушення міжнародного зобов'язання.
Рішення Суду обов'язкові для учасників
спору. В разі невиконання однією зі сторін
рішення Суду Рада Безпеки ООН на
прохання другої сторони може зробити
рекомендацію або вжити заходи для
приведення рішення до виконання. Але Рада
Безпеки не здійснює функцій судового
виконавця. Вона вдається до таких дій, коли
вважає, що невиконання судових рішень
може загрожувати міжнародному миру та
безпеці. Консультативні висновки Суду
мають характер правової поради, правового
роз'яснення.
➢ Міжнародний трибунал з морського
права. Правовою основою діяльності є
Конвенція ООН з морського права 1982 p.,
Статут Міжнародного трибуналу з
морського права і Правила Трибуналу
(Регламент). Складається з 21 судді.
Трибунал вирішує всі питання, спори і
заяви, які передаються йому відповідно
до Конвенції, питання застосування і
тлумачення інших угод з морського
права. Сторонами спору можуть бути:
держави (учасниці Конвенції),
Міжнародний орган з морського дна,
юридичні особи, фізичні особи
(громадяни держав — учасниць
Конвенції, які здійснюють діяльність у
районі морського дна), інші держави,
звернення яких до Трибуналу
передбачене Конвенцією.
Спори слухаються Трибуналом або в
камерах відкрито, рішення приймаються
більшістю голосів. Рішення остаточне і
обов'язкове тільки для учасників спору.
Регіональні:
➢ Суд Європейського Союзу. Право на
звернення до суду мають: держави-члени,
органи ЄС, юридичні та фізичні особи,
національні судові установи з проханням
тлумачення права ЄС. Суд вирішує спори по
суті, контролює діяльність держав і
органів ЄС у межах своїх повноважень,
забезпечує виконання права ЄС, його
тлумачення, захищає права та інтереси
фізичних і юридичних осіб, приймає
рішення про відміну органами ЄС
прийнятих ними актів, які порушують
право ЄС. До держави, що допустила таке
порушення, суд може застосувати
санкцію.
➢ Економічний суд СНД. Складається з
представників держав-членів СНД (по два від
кожної) з числа фахівців-професіоналів
високої кваліфікації в галузі
адміністративних і господарських питань.
Термін повноважень — 10 років. Завдання
суду - забезпечити виконання
економічних зобов'язань у межах
Співдружності, розв'язання спорів, що
виникають при виконанні таких
зобов'язань. Економічний суд має право
тлумачити положення угод та інших актів
Співдружності з економічних
питань.Розглядає справи щодо звернення
держав та інститутів СНД.
➢ Європейський Суд з прав людини. Діє
на основі Європейської конвенції про захист
прав людини та основних свобод,
розробленого і доопрацьованого для себе
Регламенту і прецедентів, прийнятих у
попередні роки. Складається з кількості
суддів по одному від держави, які
обираються Парламентською Асамблеєю
Ради Європи з трьох представників,
запропонованих державою. Суд розглядає
справи Великою палатою (17 суддів), Малою
 палатою (7 суддів) та комітетом суддів (З
судді). Значна робота щодо розгляду справ
ведеться в чотирьох секціях суду.
Юрисдикція Суду поширюється на всі
справи, що стосуються тлумачення і
застосування Конвенції, і передаються йому
Договірною Стороною або на підставі заяви
будь-якої особи, неурядової організації чи
групи осіб, які вважають себе потерпілими
від порушення їхніх прав однією з Договірних
Сторін..
➢ Міжамериканський суд з прав
людини. Право звернення до суду мають
держави — сторони спору і Комісія. До
цієї установи можуть також звертатися зі
скаргою будь-які фізичні особи, групи
осіб або недержавні організації. При
цьому обов'язковим є визнання
державами — учасницями Американської
Конвенції 1969 р. юрисдикції суду (щодо
них) по тлумаченню і застосуванню
положень Конвенції при виявленні в
державах — учасницях Конвенції
порушень прав і свобод людини, які
підпадають під її захист. Суд приймає
рішення про:виправлення
ситуації,відновлення порушених прав і
свобод,виплату компенсації.
158. Правові засади діяльності
Міжнародного Суду ООН
Правовою основою діяльності
Міжнародного Суду ООН є розділ XIV
Статуту ООН, Статут Міжнародного Суду
ООН (як складова Статуту ООН), Регламент
Суду. Члени ООН є ipso facto стороною
Статуту Міжнародного суду ООН. Крім
того, держави, які не є членами ООН,
можуть узяти на себе зобов'язання за
Статутом Міжнародного суду. Суд засідає
постійно за винятком судових
вакацій,терміни і тривалість яких
встановлюються Судом.
Міжнародний Суд складається з
п'ятнадцяти суддів, обраних Генеральною
Асамблеєю ООН і Радою Безпеки терміном
на дев'ять років. Судді повинні бути
представниками різних правових систем,
виступати в особистій якості і відповідати
високим моральним якостям, які дають
підстави в їхніх країнах обіймати вищі
судові посади, бути юристами з визнаним
авторитетом у галузі міжнародного права.
Рішення приймаються більшістю голосів
при кворумі засідання у складі дев'яти
суддів. Місце засідання — місто Гаага.
Відповідно до ст. 19 Статуту Суду його
члени при здійсненні судових обов'язків
користуються дипломатичними привілеями
та імунітетом.
Міжнародний Суд ООН є постійно
діючим органом, який засідає, як правило, в
повному складі, а в разі необхідності може
створювати камери (у складі трьох і більше
суддів) для вирішення певної категорії
справ. Сторонами у справах, які розглядає
Суд, є тільки держави. Вони (сторони)
виступають у Суді через представників,
можуть користуватися послугами адвокатів,
довірених осіб.
Судочинство письмове і усне. Слухання є
публічним, якщо сторони не попросили і Суд
не прийняв рішення про закрите слухання.
Офіційні мови: англійська і французька —
ними готуються матеріали, ведеться
судочинство, приймаються рішення. На
прохання сторони їй дозволяється
користуватися неофіційною мовою.
Компетенція Міжнародного суду
детально розкривається у главі II (ст. 34-38) і
главі IV (ст. 65-68) Статуту Суду. Суд може
розглядати всі справи, передані сторонами, і
питання, спеціально передбачені
Статутом ООН або чинними
міжнародними договорами. Держави —
учасниці Статуту можуть заявити про своє
визнання юрисдикції Суду з питань:
тлумачення договору; міжнародного права;
наявності факту, який у разі свого
встановлення являтиме собою порушення
міжнародного зобов'язання; характеру і
розмірів відшкодування, належних за
порушення міжнародного зобов'язання.
Рішення Суду обов'язкові для учасників
спору. В разі невиконання однією зі сторін
рішення Суду Рада Безпеки ООН на
прохання другої сторони може зробити
рекомендацію або вжити заходи для
приведення рішення до виконання. Але Рада
Безпеки не здійснює функцій судового
виконавця. Вона вдається до таких дій, коли
вважає, що невиконання судових рішень
може загрожувати міжнародному миру та
безпеці. Консультативні висновки Суду
мають характер правової поради, правового
роз'яснення.
159. Юрисдикція Міжнародного Суду
Суд може розглядати всі справи, передані
сторонами, і питання, спеціально передбачені
Статутом ООН або чинними міжнародними
договорами. Держави — учасниці Статуту
можуть заявити про своє визнання
юрисдикції Суду з питань: тлумачення
договору; міжнародного права; наявності
факту, який у разі свого встановлення
являтиме собою порушення міжнародного
зобов'язання; характеру і розмірів
відшкодування, належних за порушення
міжнародного зобов'язання.
Питання юрисдикції: 1) визнання
юрисдикції МС у будь-яких справах; 2)
застереження, що в кожній конкретній
справі держава буде давати згоду
(Буткевич).
Як зазначалося, згода держав -
учасників спору є фундаментальною
основою юрисдикції Суду щодо спору.
Відповідно до Статуту Суду приєднання
держави до Статуту ще не означає, що
дана держава повною мірою виразила
свою згоду на здійснення Судом юрисдикції
щодо спорів за участю такої держави.
Для вирішення конкретного спору
необхідно отримання додаткової згоди
держав - учасників спору на його розгляд в
Суді, яке може виражатися різними
способами. Ці способи вказані в ст. 36
Статуту. Перший - домовленість між
сторонами конкретного (існуючого) спору
про передачу його Міжнародного суду ООН
на розгляд. Така угода називають
компромісом.
Можлива ситуація, коли в момент
передачі спору на розгляд Суду тільки одна
сторона офіційно визнала його юрисдикцію
в цій справі, а друга визнає її згодом (forum
prorogatum). При цьому юрисдикція Суду
може бути створена і шляхом згоди сторін,
досягнутого низкою послідовних актів.
Інший спосіб, передбачений ст. 36
Статуту, - це включення відповідних
положень в міжнародні договори. В даний
час безліч міжнародних договорів
передбачають передачу суперечок на
розгляд Суду. Держава - учасник такого
договору може зробити застереження про
невизнання клаузули про передачу спору до
Міжнародного Суду.
Відповідно до ст. 36 Статуту
Міжнародного Суду держава може заявити,
що вона визнає без особливої про те угоди
щодо будь-якої іншої держави, яка прийняла
таке ж зобов'язання, юрисдикцію Суду
обов'язковою по всіх правових спорах, або
ж по окремих категорій спорів.
Таким чином, обов'язкова юрисдикція
Міжнародного Суду в договірному плані
визнається державою або в цілому, або з
застереженням, або по конкретним
категоріям міжнародних суперечок.
160. Прийнятність справ у
Міжнародному Суді
Сторонами у справах, які розглядає
Суд, є тільки держави. Вони (сторони)
виступають у Суді через представників,
можуть користуватися послугами адвокатів,
довірених осіб.
Суд може розглядати всі справи,
передані сторонами, і питання, спеціально
передбачені Статутом ООН або чинними
міжнародними договорами. Держави —
учасниці Статуту можуть заявити про своє
визнання юрисдикції Суду з питань:
тлумачення договору; міжнародного права;
наявності факту, який у разі свого
встановлення являтиме собою порушення
міжнародного зобов'язання; характеру і
розмірів відшкодування, належних за
порушення міжнародного зобов'язання.
Розгляд порушується одним з двох таких
способів:
1. За допомогою повідомлення про
спеціальну угоду: спеціальна угода є
двосторонньою за своїм характером,
укладається державами, охочими спільно
представити спір на розгляд Суду, і
складається з одного тексту питань, які
вони погодилися передати на розгляд
Суду; будь-яка з цих держав може
порушити розгляд, повідомивши
Секретаріат про цю угоду;
2. За допомогою заяви: заява, яка є
односторонньою за своїм характером,
подається державою проти іншої держави
на основі юрисдикційної статті в договорі
або заяв в рамках системи
«факультативної обмовки».
У документах, що супроводжуються
листом міністра закордонних справ
відповідної держави або його посла в Гаазі,
має вказуватися точний предмет
суперечки і назви сторін. Заява повинна
бути докладнішою, ніж спеціальна угода:
крім вищезазначених елементів, держава
заявник повинно вказати підстави наявності,
на його думку, у Суду юрисдикції. Воно
повинне також вказати точний характер
претензії і представити короткий виклад
фактів і підстав, що лежать в основі цієї
претензії.
Секретар негайно супроводить
спеціальну угоду або заяву іншій стороні і
суддям, а також Генеральному секретареві
Організації Об'єднаних Націй і всім
державам членам, що мають право
звертатися до Суду. Він включає справу в
загальний список Суду і інформує пресу.
В качестве главного условия
приемлемости можно назвать
наличие реального спора между
государствами. Международный суд в
решении по Делу о Северном
Камеруне заявил:
"Суд рассматривает лишь
действительно серьезные споры между
государствами, реально существующие в
момент передачи дела в Суд и
включающие конфликт интересов сторон;
незначительные расхождения во мнениях
по каким-либо абстрактным проблемам
не подходят под определение спора"25.
161. Тимчасові захисні заходи
На будь-якій стадії судочинства
Міжнародний Суд ООН вправі за
клопотанням однієї зі сторін або за власної
ініціативи вжити тимчасових заходів для
попередження шкоди правам будь-якої
сторони в період розгляду справи (ст. 41
Статуту).
Суд может указывать временные меры
защиты по просьбе одной из сторон или по
своей собственной инициативе, если он
считает, что права, которые составляют
предмет решения, которое он должен
впоследствии вынести, находятся под
непосредственной угрозой.
Цель временных мер — своего рода
временный судебный запрет — обычно
заключается в замораживании развития
ситуации до того, как Суд не вынесет
окончательное решение по спору.
Если Суд считает необходимым, в
срочном порядке проводятся слушания. Суд
выносит свое решение в форме
постановления, оглашаемого на открытом
заседании, в течение периода времени от
одного дня до четырех недель.
Юрист-міжнародник Микола
Гнатовський відзначає, що Суд ООН
неодноразово підкреслював, що він має
повноваження ухвалювати тимчасові
заходи, що частково або повністю
відрізняються від тих, про які його
запитували держави.
Так сталося і в 2008 році у справі "Грузія
проти Росії", яка найбільш подібна до
української.
"Суд навіть має право ухвалювати
тимчасові заходи, навіть якщо сторони його
про це не просили, з власної ініціативи
(proprio motu). Суд наголошує, що мета
тимчасових заходів – забезпечити права,
які формують предмет розгляду у справі",
- зазначив Гнатовський.
Постанова про попередні заходи є
рішенням додатковим і другорядним, їх сенс
полягає в тому, щоб сприяти здійсненню
судочинства та винесенні рішення по
справі. Попередні заходи необхідні в силу
своєї терміновості і задля забезпечення
принципу ефективності. Саме для цього
вони і повинні накладати юридичні
зобов’язання на тих, по відношенню до кого
вони прийняті.
19 квітня 2017 року Міжнародний Суд
ООН ухвалив наказ у справі Україна проти
Російської Федерації щодо застосування
тимчасових заходів.
Згідно з рішенням Суду Російська
Федерація в окупованому Криму має:
- утримуватись від збереження або
застосування нових обмежень на права
кримськотатарської спільноти зберігати свої
представницькі інституції, включаючи
Меджліс кримськотатарського народу;
- забезпечити доступ до освіти
українською мовою.
Статья 41
1. Суд имеет право указать, если,
по его мнению, это
требуется обстоятельствами, любые
временные меры, которые должны
быть приняты для обеспечения прав каждой
из сторон.
2. Впредь до окончания решения
сообщение о предлагаемых
мерах немедленно доводится до
сведения сторон и Совета
Безопасности.
162. Компенсація за рішеннями
Міжнародного Суду
Перша справа Міжнародного Суду ООН
стосувалося загибелі людей та шкоди в
результаті підриву на мінах британських
військових кораблів, що проходили через
албанські води в протоці Корфу в 1946 році,
і питань, пов'язаних з морським правом і
відповідальністю держав. У своєму рішенні
в 1949 році Суд постановив, що міни не
могли бути встановлені без відома Албанії,
що Албанія несе відповідальність і тому
повинна виплатити
компенсацію. Суд постановив, що в мирний
час військові кораблі мають право мирного
проходу через міжнародні протоки і що,
отже, Сполучене Королівство не порушило
суверенітету Албанії в результаті проходу
його військових кораблів. Однак воно
порушило суверенітет, провівши згодом
тралення мін в цій протоці без згоди
Албанії. Остаточно суперечка була
врегульована тільки в 1992 році, коли
Албанія погодилася виплатити
Сполученому Королівству компенсацію, в
той час як останнє зобов'язалося повернути
албанське золото, що зберігалося в сейфах
«Бенк оф Інгленд» з другої світової війни. В
декабре 1949 года суд назначил британцам
компенсацию £ 843947.
В решении, вынесенном 9 апреля 1949
года, Суд в соответствии с международным
правом признал Албанию ответственной за
взрывы, происшедшие 22 октября 1946 год в
албанских водах, и за ущерб и человеческие
жертвы в результате этих взрывов,
понесенных Соединённым Королевством. В
том ж решении Суд сделал заключение,
что он правомочен определить размер
компенсации.
163. Консультативні висновки
Міжнародного Суду
Суд має право давати консультативні
висновки з будь-якого юридичного питання,
на запит будь-якої установи, уповноваженої
робити такі запити самим Статутом ООН
або відповідно до цього Статуту. Це прямо
випливає зі статті 96 Статуту ООН та статті
65 Статуту Міжнародного Суду ООН.
Відповідно до статті 96 Статуту право
запиту у Міжнародного Суду
консультативних висновків з будь-якого
юридичного питання належить Генеральній
Асамблеї і Раді Безпеки. Інші органи ООН,
а також і спеціалізовані установи ООН,
яким Генеральна Асамблея може дати в
будь-який час дозвіл на це, також можуть
вимагати консультативні висновки суду з
юридичних питань, що виникають у зв'язку
з їх діяльністю. До їх числа відносяться:
Економічний і Соціаланий Рада, Рада з
опіки, Міжнародна організація праці,
ЮНЕСКО та багато ін
Відповідно до ст. 65 Статуту Суду
питання, з яких запитується
консультативний висновок, надаються
Суду у письмовій заяві, до якої додаються
всі необхідні документи.
У Консультативному висновку
вказуються: дата його винесення, прізвища
суддів, короткий виклад провадження,
фактичні обставини, правові питання,
відповідь на поставлене перед Судом
питання, кількість та прізвища суддів, що
становлять більшість, вказівка, який текст
висновку має переважну силу. Пов’язані з
винесенням консультативних висновків
справи складають приблизно п’яту частину
від загальної чисельності справ, що
розглядаються Міжнародним Судом ООН.
Суд виносить свої консультативні
висновки у відкритому засіданні, про що
попереджаються Генеральний Секретар і
представники безпосередньо зацікавлених
Членів Об'єднаних Націй, інших держав і
міжнародних організацій.
На відміну від Рішень Міжнародного
суду ООН Консультативні висновки не
мають обов’язкової сили. Орган або
спеціалізована установа, які запитали
Консультативний висновок, вправі не
скористатись ним. Водночас,
Консультативні висновки володіють
моральною силою, яка випливає з
авторитету Міжнародного суду ООН. Той
факт, що вони беруться до уваги державами
та міжнародними організаціями на практиці,
свідчить, що Консультативні висновки
Міжнародного суду ООН сприяють
роз’ясненню й розвитку міжнародного
права.
164. Історичний розвиток та сучасний
зміст поняття «війна» у міжнародному
праві.
Перші закріплення. У Гаазьких
конвенціях 1907 р. йдеться про застосування
норм права "на випадок війни". Женевський
протокол про заборону застосування на
війні задушливих, отруйних чи інших
подібних газів і бактеріологічних засобів
1925 р. послуговується терміном "війна". Те
саме стосується конвенцій, які регулюють
ведення морської війни.
У XIX і на початку XX століття, війна
вважалася законним інструментом політики
і здійснення зовнішніх відносин. Але
поступово ситуація почала змінюватися,
міжнародне співтовариство усвідомило
необхідність заборони агресії, в т.ч у
міжнародному праві. Першим правовим
актом, який повністю заборонив війну як
знаряддя національної політики, став
Паризький пакт (Пакт Бріана-Келлога)
1928 року. Це був перший багатосторонній
договір про відмову від агресивної війни,
учасниками якого стала переважна
більшість держав.
 У Женевських конвенціях 1949 р.
поряд з терміном "війна" використовують
вираз "міжнародний збройний конфлікт" (ст.
2) і "неміжнародний збройний конфлікт (ст.
3). Таким чином, починаючи з 50-х років
XX ст., термін "збройний конфлікт"
вживають набагато частіше, ніж термін
"війна". Ця зміна зумовлена передусім
політичною та ідеологічною ситуацією, а
також забороною використання війни як
законного засобу вирішення міжнародних
спорів.
Межа відмінності між "війною" і
"збройним конфліктом" досить умовна, хоча
такий поділ має певне значення для права,
яке застосовується під час збройних
конфліктів. При цьому вважається, що
поняття "збройний конфлікт" є ширшим і
включає поняття "війна". Але не кожний
збройний конфлікт можна називати війною,
оскільки між ними існує суттєва відмінність.
З юридичної точки зору війна має такі
ознаки:
а) формальний акт оголошення, як цього
вимагає Гаазька конвенція 1907 р.;
б) розірвання дипломатичних відносин
між воюючими державами, що є наслідком
оголошення війни;
в) анулювання двосторонніх договорів,
особливо політичних;
г) починає діяти спеціальний правовий
режим, який характеризує часткові
обмеження прав людини тощо.
Отже, лише держави або групи держав
можуть проводити війну згідно з
визначенням, прийнятим у міжнародному
праві. Таким чином, війна - це збройна
боротьба двох і більше держав, це
характеризується формальним актом її
оголошення.
Застосування терміну "війна" вимагає
формального її оголошення. А це, своєю
чергою, тягне за собою відповідні
міжнародно-правові наслідки, серед іншого
- притягнення до міжнародно-правової
відповідальності (ст. 5 визначення агресії,
прийняте Генеральною Асамблеєю ООН 14
грудня 1974 p.).
У текстах Женевських конвенцій і
Додаткових протоколів досить часто
вживається термін "збройний конфлікт", але
вони не містять визначення цього поняття.
У загальній ст. 2 Женевських конвенцій
зазначається, що "ця Конвенція
застосовуватиметься в разі оголошення
війни або під час будь-якого іншого
збройного конфлікту, що виник між двома
або декількома Високими Договірними
Сторонами, навіть у тому випадку, якщо
одна з них не визнає стану війни". Отже,
якщо виникає збройний конфлікт між двома
або декількома державами, то міжнародне
гуманітарне право стає чинним
автоматично, незалежно від того, чи
оголошено війну і чи визнають учасники
конфлікту стан війни. Єдиною підставою,
достатньою для застосування гуманітарного
права, є наявність збройного конфлікту.
165. Принцип заборони застосування
сили та загрози силою у сучасному
міжнародному праві.
Заборона погрози силою та її
застосування як проти територіальної
недоторканності або політичної
незалежності будь-якої держави, або яким-
небудь іншим чином, несумісним з цілями
Об’єднаних Націй перетворилася на
імперативну норму і один з основних
принципів міжнародного права. Окрім
Статуту ООН даний основний принцип
закріплений у Декларації про принципи
міжнародного права, що стосуються
дружніх відносин і співробітництва між
державами відповідно до Статуту ООН
1970 року, а також у Заключному акті
Наради з безпеки й співробітництва у
Європі 1975 року.
Принцип заборони застосування сили
або загрози силою стосується всіх суб'єктів
міжнародного права без винятку.
 Він, зокрема, покладає на них
зобов'язання:
1) утримуватися від застосування сили
(прямої чи опосередкованої);
2) утримуватися від загрози силою;
3) утримуватися від будь-яких дій, які є
проявом сили з метою примусити іншу
державу відмовитися від повного здійснення
її суверенних прав;
4) відмовитися від актів репресії за
допомогою сили;
5) відмовитися від сили або загрози
силою як засобу врегулювання спорів тощо.
Це, так би мовити, нормативний зміст
принципу, основні напрями його
застосування. Зважаючи на те, що перелік
усіх заборонених дій завжди буде неповним
і з метою зміцнення принципу
незастосування сили або загрози силою,
сучасне міжнародне право чітко визначає
всі випадки можливого правомірного
застосування сили. Це, зокрема, за
Статутом ООН такі випадки:
1) застосування збройної сили з метою
самооборони (ст. 51) і
2)застосування збройної сили за
рішенням Ради Безпеки у разі загрози миру,
порушення миру або акту агресії (ст. 39 і
42).
За Статутом ООН (ст.2), забороняється
загроза силою або її застосування. Однак під
«силою» мається на увазі збройна сила.
Питання з застосуванням економічної сили
виявляється невирішеним.
166. Поняття загрози миру,
порушення миру; правова оцінка агресії.
Стаття 39 Статуту ООН
«Рада Безпеки визначає існування
будь-якої загрози миру, будь-якого
порушення миру або акту агресії та надає
рекомендації або вирішує те, які дії варто
почати у відповідності зі статтями 41 та 42
для підтримки або відновлення
міжнародного миру й безпеки.» Окремого
визначення понять загрози миру та його
порушення Статут не містить.
Прецедентами покарання за акти
агресії в міжнародних відносинах стали
військові трибунали у Нюрнберзі і Токіо
після Другої світової війни. Стаття 6(а)
Статуту Нюрнберзького трибуналу
оголошує злочином проти миру
«планування, підготовку, розв’язання або
ведення агресивної війни або війни з
порушенням міжнародних договорів, угод
або запевнень, або участь у загальному
плані чи змові для здійснення будь-якого з
вищенаведених діянь». Вперше відбулося
встановлення міжнародним договором
індивідуальної кримінальної
відповідальності за міжнародним правом за
ведення агресивної війни.
Згідно Визначення агресії, викладеного в
Резолюції ГА ООН № 3314 1974 року,
агресією є застосування збройної сили
державою проти суверенітету,
територіальної недоторканності або
політичної незалежності іншої держави,
або яким-небудь іншим чином,
несумісним із Статутом Організації
Об’єднаних Націй (стаття 1).
Застосування збройної сили державою
першою в порушення Статуту є prima facie
свідченням акту агресії (стаття 2). Стаття 3
Визначення агресії містить перелік діянь, які
повинні кваліфікуватися як акт агресії.
Проте, цей перелік не є вичерпним (стаття
4). Відповідно до Статуту МКС «акт
агресії» означає «застосування збройної
сили державою проти суверенітету,
територіальної недоторканності або
політичної незалежності іншої держави,
або яким-небудь іншим чином,
несумісним із Статутом Організації
Об’єднаних Націй».
Загальновизнаним є також положення
про те, що суб’єктами агресії як
міжнародного злочину є як держави, так і
фізичні особи. Отже, не дивлячись на те, що
заборона агресії встановлена імперативними
нормами міжнародного права і визнана
міжнародним співтовариством як
міжнародний злочин, універсального
визначення агресії до сьогодні не прийнято.
167. Нейтралітет у війні.
Нейтралітет у війні — це особливий
правовий статус держави, що не бере участь
у війні і утримується від надання допомоги
обом воюючим сторонам. Нейтралітет на
практиці виявляється як принцип
безпристрасності, за яким нейтральна
держава не повинна віддавати перевагу
жодній з воюючих держав і надавати кожній
з них ті права і переваги, що вона надає
іншій.
У міжнародному праві розрізняють:
— постійний нейтралітет (Швейцарія
з 1815 року, Австрія з 1955 року);
— евентуальний нейтралітет (у даній
війні);
— нейтралітет у силу договору між
відповідними державами.
Права й обов'язки нейтральних держав
закріплені в нормах V Гаазької конвенції
про права й обов'язки нейтральних
держав і осіб у випадку сухопутної війни
1907 року.
Нейтральні держави, зберігаючи право
на самооборону, повинні виконувати
правила нейтралітету. Так, постійно
нейтральні держави не повинні в мирний
час входити у воєнні блоки; надавати свою
територію для іноземних військових баз або
формування військових загонів воюючих;
допускати передачу воюючим техніки і
боєприпасів. При порушенні цих правил
воюючі держави можуть вважати територію
нейтральної держави театром воєнних дій.
Водночас нейтральні держави мають
право: відбивати силою спроби порушити
статус нейтралітету; надавати свою
територію для утримання поранених;
дозволяти заходження у свої порти
санітарних суден воюючих держав і т:д.
Воюючі не вправі здійснювати на
нейтральній території й у нейтральних водах
які-небудь дії, що порушують нейтралітет.
Заборонено перетворювати нейтральні
порти і води в бази для морських операцій.
Прохід через територіальні води
нейтральних держав воєнних суден
воюючих держав не вважається
порушенням нейтралітету. Але не можна
користуватися територіальними водами,
портами і рейдами для збільшення воєнного
потенціалу збройних сил воюючих.
Воєнні судна воюючих можуть одержати
доступ у порти нейтральної держави на
термін не більш 24 годин для усунення
наслідків аварії, для поповнення запасів
продовольства, але не для збільшення
бойової моці.
Число таких кораблів не повинно
перевищувати трьох одиниць. Повторне
постачання продовольством і паливом не
може мати місця раніше, ніж через три
місяця. При цьому встановлюється інтервал
між заходженнями кораблів різних воюючих
держав у 24 години.
Повітряний простір над територією
нейтральної держави недоторканний для
військових літаків воюючих держав.
168. Правомірні підстави застосування
сили: самооборона, колективна
самооборона, миротворчі операції ООН.
У статті 2(4), Статут забороняє
«погрозу силою або її застосування як проти
територіальної недоторканності або
політичної незалежності будь-якої держави,
або яким-небудь іншим чином, несумісним з
цілями Об’єднаних Націй». Є два винятки
із вказаної заборони:
· право на самооборону від збройного
нападу, що регулюється статтею 51
Статуту ООН, та
· військові заходи за санкцією Ради
Безпеки на підставі глави VII Статуту
ООН у випадку загрози миру, порушення
миру або акту агресії (ст. 39).
 Не є протиправними дії держави, якщо
вони є законними заходами самооборони
відповідно до ст. 51 Статуту ООН
(закріплено невід'ємне право держави на
індивідуальну чи колективну
самооборону, якщо станеться збройний
напад на Члена Організації, доти, поки Рада
Безпеки не вживе заходів, необхідних для
підтримання міжнародного миру і безпеки.).
Самооборона має відповідати таким
критеріям:
· повинен бути попередній збройний
напад,
· повинні бути вжиті заходи Радою
Безпеки ООН,
· необхідно дотримуватися принципу
пропорційності,
· не повинна зачіпати повноважень
Ради Безпеки ООН.
Стаття 51 допускає у випадку
застосування збройної сили в рамках
реалізації права на самооборону не лише
державою, яка зазнала нападу, ай іншими
державами та організаціями чи блоками з
метою надання допомоги жертві агресії та
відсічі агресору. В такому випадку мова йде
про колективну самооборону. Надання
такої допомоги можливе лише після надання
згоди або прохання про це держави, яка
зазнала нападу. Іншими словами, лише сама
держава, яка зазнала нападу, може
визначити, чи справді вона стала жертвою
збройного нападу в сенсі ст., 51 Статуту
ООН.
Також лише ця держава може прийняти
рішення про необхідність допомоги збоку
інших держав чи блоків і попросити про це.
На право колективної самооборони у 1965 р.
посилались США при здійсненні воєнної
операції на підтримку В'єтнаму та у 1981-
1984 рр. при застосуванні сили на території
Нікарагуа, Радянський Союз посилався на
право колективної самооборони при
інтервенціях у Чехословаччину в 1968 р. та
в Афганістан у 1979 р. Звільнення Кувейту
союзницькими силами у 1991 р. можна теж
розглядати як приклад реалізації права на
колективну самооборону.
Операції з підтримання миру (ОПМ) є
заходами миротворчого характеру із
залученням військового персоналу, що
здійснюються для стабілізації обстановки в
районі конфлікту, створення сприятливих
умов для мирного його розв’язання,
встановлення й підтримання миру.
Для них характерні такі загальні
принципи:
· необхідність ясно вираженої згоди
сторін у конфлікті на проведення операції
з використанням військового персоналу;
· чітко сформульований Радою Безпеки
мандат операції;
· здійснення Радою загального
керівництва операцією; покладення
командування й контролю за проведенням
операції на Генерального секретаря ООН;
· обмеження у використанні військової
сили, допустимої лише з метою
самооборони;
· повна безсторонність сил і їхня
нейтральність (не повинні втручатися у
внутрішні справи країни, в якій
розгорнуті; не повинні використовуватися
в інтересах однієї конфліктуючої сторони
на шкоду іншій).
Винятки з принципу незастосування
сили миротворчим контингентом ООН
робляться на підставі:
а) норм звичаєвого права;
б) резолюції РБ ООН.
Такі винятки здійснюються для:
а) самооборони миротворчого персоналу
ООН;
б) усунення загрози миру та безпеці, що
виникли у результаті невиконання
сторонами конфлікту положень РБ ООН.
169. Обов’язки держав по підтримці
миру.
 Принцип мирного врегулювання спорів
покладає на держави такі зобов’язання:
1) вирішувати всі свої суперечки,
розбіжності виключно мирними засобами;
2) врегульовувати спори в найкоротший
строк;
3) не зупиняти процес мирного
врегулювання і пошуку взаємоприйнятних
рішень;
4) використовувати визнані в конкретної ОПМ;
міжнародному праві мирні засоби
(переговори, розслідування, посередництво,
арбітраж, судове розслідування, інші засоби
на власний вибір, узгоджені до виникнення
спору;
5) утримуватися від ультимативності;
6) утримуватись від будь-яких дій, які
можуть поглибити спір;
7) враховувати інтереси іншої сторони-
учасника спору;
8) виконувати прийняте в узгодженому
порядку рішення.
Принцип заборони застосування сили
або загрози силою покладає на суб’єктів
міжнародного права такі зобов’язання:
1) утримуватись від застосування сили
(прямої чи опосередкованої);
2) утримуватися від загрози силою;
3) утримуватися від будь-яких дій, які є
проявом сили з метою примусити іншу
державу відмовитися від повного здійснення
її суверенних прав;
4) відмовитися від актів репресії за
допомогою сили;
5) відмовитися від сили або загрози
силою як способу врегулювання спорів.
170. Процедура та функції РБ ООН по
підтримці міжнародного миру і безпеки:
превентивні та примусові заходи за
рішенням РБ ООН.
Рада Безпеки є єдиним органом ООН,
повноважним приймати рішення про
проведення ОПМ, а також здійснювати
керівництво ними. Вона причетна до
регулювання конкретною миротворчою
операцією на всіх її етапах.
До сфери виключних повноважень РБ
відносяться такі аспекти миротворчої
діяльності ООН, як:
- визначення існування загрози миру;
- заснування операцій з підтримання
миру;
- визначення обсягу мандату кожної
- встановлення тривалості ОПМ;
- вирішення питання про продовження
строку мандату миротворців;
- санкціонування застосування сили
контингентом ООН;
- припинення операцій.
Трьома основними етапами проведення
сучасних операцій з підтримання миру є
етап ініціації, етап імплементації ОПМ,
етап згортання контингенту ООН.
Перший етап складається з наступних
фаз:
1) визначення Радою Безпеки наявності
ситуації, розвиток якої може загрожувати
міжнародному миру та безпеці і яка вимагає
заснування миротворчої місії;
2) планування місії. Ця фаза дуже
складна і визначальна для подальшого
успіху будь-якої миротворчої операції.
3) прийняття Радою Безпеки
відповідного рішення про початок операції з
підтримання миру.
Відповідно до ст.34 Статуту ООН Рада
Безпеки уповноважена розглянути будь-
який спір або ситуацію, котра загрожує
міжнародним конфліктом, з’ясувати, чи
може продовження цього конфлікту стати
на перешкоді міжнародному миру та
безпеці. Відповідно, РБ ООН може
констатувати наявність одного з наступних
спорів:
1. спір, який не загрожує миру;
2. спір, нерозв’язання якого може
загрожувати підтриманню миру;
3. загроза миру;
4. порушення миру;
 5. акт агресії. - самооборона від агресії.
Серед перерахованих трьох фаз Необхідною обороною є захист
найскладнішою є перша фаза планування збройними силами від зазіхань іноземної
миротворчої операції. Вона проходить в три держави, які ще не можна кваліфікувати як
етапи: акт агресії (заслання військово-
а) вироблення мандату, яке містить в розвідувального літака на територію
собі аналіз ситуації, що склалася, створення держави-жертви, захід військових суден у
концепції операції, огляд необхідних та територіальні води такої держави тощо).
можливих матеріально-технічних засобів При необхідній обороні бажане
проведення ОПМ, необхідний обсяг мандату попередження про можливість її
майбутньої ОПМ; застосування, якщо держави-порушник не
б) формування бюджету ОПМ, яке припинить порушення. Попередження
закінчується схваленням його Генеральною необхідне тому, що правопорушення може
Асамблеєю; бути ще об’єктивно відсутнім (підготовка до
в) оперативне планування, під яким слід вторгнення) або вимушеним (порушення
розуміти визначення структури територіальної недоторканності із-за аварії
миротворчого контингенту, конкретних чи помилки). Застосування збройної сили
задач миротворців, визначення схеми в таких випадках не є правомірним.
формування миротворчого контингенту; Право на самооборону від агресії –
г) вироблення остаточного варіанту суверене право кожної держави, адже
мандату з урахуванням пропозицій агресія є найтяжчим міжнародним
Генерального секретаря ООН. правопорушенням. Але й при його реалізації
Характерною особливістю другого необхідно дотримуватись принципу
етапу проведення ОПМ є неможливість пропорційності.
визначення періоду його тривалості. Він Не є протиправними дії держави, якщо
складається з наступних фаз: вони є законними заходами самооборони
1) розгортання контингенту ООН в відповідно до ст. 51 Статуту ООН
районі конфлікту; (закріплено невід'ємне право держави на
2) безпосереднє проведення операції застосування збройної сили у відповідь на
відповідно до наданого мандату; збройний напад).
3) виконання функцій, які покладаються Самооборона має відповідати таким
на миротворців резолюціями РБ ООН, критеріям:
прийнятими додатково вже під час другого · повинен бути попередній збройний
етапу проведення миротворчої операції; напад,
4) виконання першочергових цілей місії · повинні бути вжиті заходи Радою
та її фактичне завершення. Безпеки ООН,
Третій етап проведення ОПМ · необхідно дотримуватися принципу
складається з двох фаз: фаза прийняття пропорційності,
резолюції про припинення миротворчої · не повинна підміняти повноважень
операції та фаза фактичного згортання Ради Безпеки ООН.
контингенту ООН. Право на самооборону може
використати як держава-жертва агресії, так
171. Критерії правомірності і, на прохання останньої, інша держава.
самооборони та принципи її здійснення. Як зазначає І. І. Лукашук: «Статут ООН
Виділяють дві форми самооборони: підтвердив існування «невід’ємного права
- необхідна(превентивна) оборона;
на індивідуальну чи колективну
самооборону, якщо відбудеться збройний
напад (ст. 51)», і далі: «Право на
самооборону виникає лише при наявності
факту збройного нападу і, відповідно,
превентивні збройні заходи є погрози силою заборонено як засіб дип
неправомірними». Коли держава вважає, що
може стати об’єктом збройного нападу, все
що вона правомірно може зробити, з огляду
на діюче міжнародне право – провести
мобілізацію й інші внутрішні
приготування на випадок нападу, а також
звернутися до Ради Безпеки ООН, яка за
Статутом ООН уповноважена вжити заходів
у випадку погрози миру, порушення миру й
акту агресії (ст. 39 Статуту ООН).
Відомий юрист-міжнародник А. Касезе
визначає критерії, які повинні бути
дотримані при застосуванні збройної сили
в ході реалізації права на самооборону:
1) застосування збройної сили у
відповідь на збройний напад повинно бути
необхідним та пропорційним до сили,
застосованої агресором;
2) застосування збройної сили повинно
бути орієнтованим на військові об'єкти, та
при цьому повинні дотримуватись принципи
і норми міжнародного гуманітарного права;
3) держава, яка дає відсіч агресору, не
повинна окупувати чи анексувати його
територію, якщо тільки такий захід не є
вкрай необхідним для запобігання
подальшій агресії;
4) застосування збройної сили повинно
бути припинене відразу після втручання
Ради Безпеки;
5) самооборона повинна бути припинена
при досягненні її цілей, тобто при усуненні
збройного нападу та відсічі агресору.
172. Питання міжнародної
гуманітарної інтервенції, підстави її
правомірності.
Поняття гуманітарної інтервенції
спочатку розумілося як дія держави за
кордоном для врятування власних
громадян ( випадки: дії Ізраїля в 1976 році в
Уганді коли викрадений терористами літак з
його громадянами приземлився в Уганді).
Вже тоді КМП запропонувала прийняти
положення що "застосування сили або
захисту за винятком випадків, коли держава
їх громадянства не змогла їх захистити у
мирний спосіб а держава їх перебування
нездатна або не бажає їх захистити за
наявності загрози їх життю і здоров'ю, з
урахуванням пропорційності і за умови
припинення сили як тільки громадяни буди
врятовані”. КМП це не прийняла. Але
велика кількість держав у світі мають у
своїх військових доктринах положення що
вони можуть втрутитися для захисту своїх
громадян).
Потім з'явилось розуміння
гуманітарної інтервенції як збройної
відповіді на гуманітарну катастрофу.
Строго кажучи, гуманітарна інтервенція і
"відповідальність захищати" незаконні без
санкції РБ ООН.
Умови правомірності
гуманітарної інтервенції:
· Існує загроза серйозних та
широкомасштабних порушень ПЛ;
· Наявні чіткі та об’єктивні докази такої
загрози чи фактичних порушень ПЛ;
· Уряд держави, де скоюються
порушення, нездатний чи не бажає
вжити негайних заходів;
· Існує необхідність діяти без
зволікань (clear urgency);
· Застосування сили має бути останнім
засобом (last resort);
· Мету чітко пояснити громадськості;
· Мета гуманітраної інтервенції -
тільки припинити порушення ПЛ;
· Дії підримують ті, на чию користь їх
вчиняють;
· Визначити схему дій для
постконфліктного миротворчого
процесу;
 · В досягненні цілей застосування
сили має бути пропорційне;
· В процесі гуманітарної інтервенції
дотримуватись норм МГП.
173. Концепція «обов’язку захищати»
у міжнародному праві.
Передумови формування концепції:
⁃ 1994 рік - в Руанді стався геноцид (з
квітня по червень було знищено понад 800
000 людей). Міжнародне співтовариство не
втручалося (США - через події 1993 в
Сомалі, Франція - утрималась). Лише після
закінчення геноциду ООН створила
міжнародний кримінальний трибунал по
Руанді. Тоді міжнародне співтовариство
почала "мучити совість".
⁃ 1999 - втручання НАТО в конфлікт у
Косово. Позиція НАТО - вони змушен були
припинити гуманітарну катастрофу
проти косовських албанців з боку
Югославії.
⁃ Кінець 90-х - величезний потік
літератури проти суверенітету (тобто щоб
інтереси міжнародного співтовариства
превалювали над суверенітетом).
Основне: в 2000 році створена
Міжнародна комісія з питань втручання і
державного суверенітету.
В рамках цієї комісії був вироблений
принцип responsibility to protect:
1) Суверенітет держави передбачає її
відповідальність перед народом;
2) Принцип невтручання відходить на
другий план, коли населення держави
страждає від внутрішніх конфліктів, а
держава не здатна чи не бажає
зупинити це.
Комісія заявила, що хоча в принципі РБ
має санкціонувати застосування сили, але і
випадку неспроможності РБ можливі інші
механізми (наприклад, регіональні
організації або "об'єднання заради миру").
В 2005 році всіма державами було
прийнято концепцію responsibility to protect,
але зі збереженням монополії РБ на дозвіл
на застосування сили. Це змінило хіба те,
що ООН типу "зобов'язана" діяти.
174. Поняття «право війни», «jus in
bellum», «закони і звичаї війни», «право
збройних конфліктів», «міжнародне
гуманітарне право».
У міжнародному праві норми, що
регулюють ведення воєнних дій,
сформувалися доволі давно. Найдавнішим є
поняття «право війни», яке сьогодні
застосовується переважно в доктрині США,
а також у своєму латинському варіанті «jus
in bello» – і європейськими фахівцями. В
МП війна як така не була заборонена, це
було компетенцією держави. Формувалися
звичаї ведення воєнних дій. В Гаазьких
конвенціях обов’язковим було оголошення
війни. Тобто, «право війни», «jus in bello» -
це норми, які застосовуються під час
ведення воєнних дій.
На межі ХІХ та ХХ ст. у вжиток увійшов
термін «закони і звичаї війни»,
відображений, наприклад, у назві Гаазького
положення про закони і звичаї сухопутної
війни 1899/1907 р. Пізнішим є термін
«право збройних конфліктів», що виник
унаслідок запровадження до ст. 2, спільної
для чотирьох Женевських конвенцій від 12
серпня 1949 р., ключового терміна
«збройний конфлікт». Метою останнього
було поширити застосування норм права
війни на ситуації, які є фактичним збройним
конфліктом, але не супроводжуються
формальним оголошенням війни.
Термін «міжнародне гуманітарне
право» є наймолодшим зі згаданих, проте
найпопулярнішим. Він виник у
Міжнародному русі Червоного Хреста і
Червоного Півмісяця, а безпосереднє
авторство приписують провідному його
діячу Жану Пікте (Jean Pictet). Термін
«міжнародне гуманітарне право» увійшов у
вжиток лише в другій половині ХХ ст.
Термін «МГП» підкреслює основний зміст
сучасного права збройних конфліктів,
відображений у ЖК і-IV – захист жертв
війни, зокрема поранених та хворих
військовослужбовців, військовополонених
та цивільних осіб. У сучасній літературі
для позначення галузі, норми та принципи
якої регулюють поведінку сторін збройних
конфліктів, найчастіше використовується
саме термін «МГП».
Термін «МГП» може також
використовуватися у звуженому та
розширеному сенсах. У звуженому сенсі він
означатиме лише ті норми права збройних
конфліктів, що стосуються захисту їхніх
жертв («право Женеви»), і не охоплюватиме
такі традиційні інститути права війни, як
нейтралітет або навіть методи та засоби
ведення війни. У розширеному значенні, яке
нині використовується переважно в ситуаціях,
російській доктрині, під МГП мають на
увазі «супергалузь» міжнародного права, що
охоплює міжнародний захист прав людини
як взагалі, так і в ситуаціях збройного
конфлікту. Недолік останнього підходу
полягає в тому, що міжнародне право прав
людини та МГП є різними галузями
міжнародного права, що, незважаючи на
низку збігів, установлюють суттєво відмінні
правові режими. Для уникнення будь-якої
плутанини з обсягом тлумачення терміна
«МГП» у практиці ООН подекуди
вживається громіздкий, але точний термін
«міжнародне гуманітарне право, що
застосовується під час збройних
конфліктів».
175. Основоположна відмінність між
jus ad bellum та jus in bello.
Основні принципи та норми МГП («jus
in bello» – право під час війни)
розвивалися за часів, коли держави мали
достатньо широкі підстави для законного
застосування сили в міжнародних
відносинах. Такі підстави визначалися
розділом міжнародного права, що має
латинську назву «jus ad bellum» («право на
війну»).
У сучасному міжнародному праві, де діє
імперативна заборона застосування сили
або погрози силою (п. 4 ст. 2 Статуту
ООН), майже завжди можна стверджувати,
що одна зі сторін міжнародного збройного
конфлікту порушує міжнародне право
самим лише фактом застосування сили. Це є
ще більш очевидним для неміжнародних
збройних конфліктів, оскільки національне
законодавство держав світу забороняє
застосування сили проти представників
держави (органів правопорядку, збройних
сил тощо). Та, незважаючи на заборони,
збройні конфлікти залишаються
об’єктивною реальністю, а отже
потребують регулювання, що забезпечило
б мінімум людяності в таких нелюдських
коли більшість інших
правових норм не діють або не
виконуються. З практичних, політичних та
гуманітарних міркувань МГП має бути
однаковим для всіх сторін збройного
конфлікту – як тих, хто вдається до
застосування сили законно, так і тих, хто
робить це незаконно. Відповідно, існує
нагальна потреба у збереженні історичного
розрізнення jus in bello та jus ad bellum. МГП
слід дотримуватися незалежно від будь-яких
міркувань jus ad bellum. Будь-які
твердження про наявність чи відсутність
акту агресії, (не)правомір-ність
застосування сили, реалізацію права на
самооборону, силові дії за санкцією Ради
Безпеки ООН, «гуманітарну інтервенцію»
тощо не можуть бути виправданням
порушень МГП будь-якою зі сторін
конфлікту.
Повне розрізнення jus in bello та jus ad
bellum означає, що МгП застосовується
всюди, де фактично відбувається збройний
конфлікт, і що жодні аргументи зі сфері jus
ad bellum не можуть використовуватися для
тлумачення МгП.

176. Історичний розвиток правового
регулювання збройних конфліктів.
Виклад історії сучасного МгП заведено
починати з 24 червня 1859 р., коли під
селищем Сольферіно в Північній італії
відбулася найбільша в Другій війні за
незалежність Італії битва між військами
франко-сардинського альянсу та
австрійською армією. Гуманітарні наслідки
битви були жахливими. Женевський
комерсант Жан Анрі Дюнан (Jean Henri Du-
nant), вражений стражданнями поранених,
покинутих без медичної допомоги на полі
бою, намагався разом із місцевими
мешканцями організувати надання
допомоги всім, хто мав у ній потребу. В
1862 році Дюнан опублікував книжку
«Спогади про Сольферіно», в якій було
сформульовано дві основні пропозиції:
· укласти юридично обов’язкову
конвенцію, що надаватиме захист
пораненим у діючих арміях,
· створити національні товариства, які
в мирний час підготують персонал та
матеріальні
ресурси для надання допомоги
пораненим і хворим під час війни,
підтримуючи зусилля військових санітарних
служб.
У лютому 1863 р. Дюнан разом із
чотирма іншими відомими женевськими
громадянами заснував Міжнародний комітет
допомоги пораненим, що 1876 р. отримав
свою сучасну назву – «Міжнародний
Комітет Червоного Хреста». Голова
Женевського філантропічного товариства
Гюстав Муаньє (Gustave Moynier),
переконав швейцарський уряд провести дві
дипломатичні конференції. На першій
обговорювали пропозиції Дюнана, на другій
(серпень 1864 р.) – прийнято Женевську
конвенцію про поліпшення долі поранених у
діючих арміях. З цієї конвенції починається
історія сучасного позитивного МГП.
Основними тенденціями розвитку
договірного МгП є:
1) постійне розширення категорій
жертв війни, які отримують захист за
МгП: спочатку лише поранені
військовослужбовці (1864 р.), потім хворі
комбатанти (1868 р.) та особи, що зазнали
корабельної аварії (1899 р.), потім –
військовополонені та цивільні особи на
окупованих територіях (1899 р.), потім все
цивільне населення супротивника (1949 р.);
2) постійне розширення сфери
суспільних відносин, що регулюються
МгП, збільшення функцій МКЧХ: від
надання експертів для засвідчення
належного використання госпітального
судна до направлення гуманітарної
допомоги цивільному населенню, що
потерпає від голоду, тощо;
3) розширення кола ситуацій, за яких
захищаються жертви: спочатку лише
міжнародні збройні конфлікти (МЗК),
згодом (1949 р.) – збройні конфлікти
неміжнародного характеру (нМЗК); нині
триває дискусія щодо захисту жертв
ситуацій, котрі не кваліфікуються як збройні
конфлікти (зокрема, внутрішні
заворушення);
4) регулярне виправлення та
доповнення договорів з урахуванням
реальних подій останніх збройних
конфліктів: наприклад, норми про захист
поранених, що містяться в Женевській
конвенції 1864 р., переглядались у 1906,
1929, 1949 та 1977 рр.
До 1977 р. МГП об’єднувало дві
відносно самостійні підгалузі: «право
Женеви», норми якого стосуються захисту
жертв збройних конфліктів (осіб, які не є
комбатантами, та осіб, які припинили брати
участь у конфлікті), та «право Гааги»,
норми якого забороняють або обмежують
застосування конкретних методів та засобів
ведення війни. Розрізнення між «правом
Женеви» та «правом Гааги» загалом
утратило свою важливість після прийняття
1977 року двох додаткових протоколів до
ЖК І-IV, які стосуються обох цих течій
МгП.
177. Джерела сучасного міжнародного
гуманітарного права.
Міжнародні договори та міжнародні
звичаї.
Міжнародний договір – головне джерело
МГП, починаючи з третьої чверті ХІХ
століття, коли розпочався процес
кодифікації законів і звичаїв війни. Дуже
високий рівень прийняття державами на
себе зобов’язань за багатосторонніми
договорами з МгП: до ЖК І-IV приєдналися
всі без винятку держави світу. Головними
чинними договірними джерелами МГП є:
– у сфері захисту жертв збройних
конфліктів: Женевська конвенція про
поліпшення долі поранених і хворих у
діючих арміях від 12 серпня 1949 р. (ЖК І);
Женевська конвенція про поліпшення долі
поранених, хворих і осіб, що зазнали
корабельної аварії, зі складу збройних сил
на морі від 12 серпня 1949 р. (ЖК ІІ);
Женевська конвенція про поводження з
військовополоненими від 12 серпня 1949 р.
(ЖК ІІІ); Женевська конвенція про захист
цивільного населення під час війни від 12
серпня 1949 р. (ЖК IV); Додатковий
протокол до Женевських конвенцій від 12
серпня 1949 р., що стосується захисту жертв
міжнародних збройних конфліктів, від 8
червня 1977 р. (ДП І); Додатковий протокол
до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949
р., що стосується захисту жертв збройних
конфліктів неміжнародного характеру, від 8
червня 1977 р. (ДП II); Додатковий протокол
до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949
р., що стосується прийняття додаткової
відмітної емблеми, від 8 грудня 2005 р. (ДП
IIІ); Конвенція про права дитини, нью-Йорк,
20 листопада 1989 р.; Факультативний
протокол до Конвенції про права дитини,
що стосується участі дітей у збройному
конфлікті, нью-Йорк, 25 травня 2000 р.;
– у сфері захисту культурних
цінностей у випадку збройного
конфлікту: Гаазька конвенція про захист
культурних цінностей у випадку збройного
конфлікту, 14 травня 1954 р.; Перший
протокол до гаазької конвенції про захист
культурних цінностей у випадку збройного
конфлікту та 2 Додаткові протоколи до неї.
– у сфері захисту навколишнього
середовища у випадку збройного
конфлікту: Конвенція про заборону
військового або будь-якого іншого ворожого
використання засобів впливу на навколишнє
середовище, 10 грудня 1976 р.;
– у сфері обмеження або заборони
використання окремих засобів ведення
війни (зброї): Женевський протокол про
заборону ви- користання на війні
задушливих, отруйних чи інших подібних
газів і бактеріологічних засобів, 17 червня
1925 р.; Конвенція про заборону розробки,
виробництва і накопичення запасів
бактеріологічної (біологічної) і токсинної
зброї та про їх знищення, 10 квітня 1972 р.;
Конвенція про заборону або обмеження
застосування конкретних видів звичайної
зброї, які можуть вважатися такими, що
наносять надмірні пошкодження або мають
невибіркову дію, 10 жовтня 1980 р.та багато
інших;
– у сфері індивідуальної кримінальної
відповідальності за порушення МГП:
Римський Статут Міжнародного
кримінального суду, 17 липня 1998 р.
(Римський Статут).
Україна є стороною всіх названих
вище міжнародних договорів, за
винятком Римського Статуту, Другого
протоколу до Гаазької конвенції 1954 р.
про захист культурних цінностей у
випадку збройного конфлікту 1999 р. та
Конвенції про касетні боєприпаси 2008 р.
Міжнародний звичай залишається одним
із двох головних джерел МГП, успішно
доповнюючи навіть дуже детальне та
розгалужене договірно-правове
регулювання. Міжнародні договори технологій. Цей аспект дії декларації
створюють зобов’язання лише для держав, Мартенса позитивно оцінив
що є їхніми сторонами. Якщо ЖК і-IV 1949 Міжнародний Суд ООн у
р. набули універсального прийняття, то Консультативному висновку 1996 р.
ситуація з додатковими протоколами до них про законність погрози ядерною
1977 р. є значно менш позитивною. зброєю або її застосування.
Посилання на звичаєву природу норм МгП
У цьому самому контексті декларація
також є корисним аргументом для
Мартенса робить протиправним відхилення
переконання неурядових збройних груп та
від зобов’язань за МГП із посиланням на
невизнаних держав у необхідності їх
докорінну зміну обставин.
дотримання.
Крім цих двох найважливіших функцій,
На відміну від багатьох інших галузей
декларація Мартенса має враховуватися при
міжнародного права, МгП має у своєму
тлумаченні норм МгП.
розпорядженні авторитетну доктринальну
кодифікацію його звичаєвих норм –
178. Принципи міжнародного
«Дослідження звичаєвого МГП»,
гуманітарного права.
підготовлене у 1995–2005 рр. низкою
У найзагальнішому плані зміст усіх норм
вчених за загальною коорди- нацією МКЧХ.
МГП може розглядатися як компроміс між
Це дослідження постійно оновлюється
двома основоположними, проте
відповідно до практики держав та
різноспрямованими принципами:
підтримується у вигляді загальнодоступної
принципом гуманності та принципом
бази даних на веб-сайті МКЧХ.
військової необхідності. ігнорування будь-
Важливо: застереження Мартенса. Це
якого з цих принципів при формулюванні
положення вперше було включено до
норм МГП призведе до неможливості
преамбули Гаазької конвенції про закони і
врегулювати поведінку сторін збройних
звичаї сухопутної війни 1899 р., пізніше
конфліктів. Якщо б визнавався лише
стало самостійною нормою, яка з
принцип гуманності, норми МгП не могли б
редакційними змінами включалась до
бути засто- совані військовими, а тому
наступних конвенцій з МГП.
втратили б своє практичне значення. З
Формулювання: «У випадках, не
іншого боку, якби фор- мування норм МгП
передбачених цим Протоколом або іншими
здійснювалося б лише під впливом
міжнародними угодами, цивільні особи та
принципу військової необхідності, його
комбатанти залишаються під захистом і
норми були б нездатні зменшити ті лиха, які
дією принципів міжнародного права, що
супроводжують збройний конфлікт.
походять зі сталих звичаїв, з принципів
Відхилення від норм МгП з посиланням на
гуманності та з вимог суспільної
принцип військової необхідності є
свідомості». Декларація Мартенса має дві
протиправним, оскільки норми МгП ще під
основні функції:
час свого створення врахували міркування
· запобігає дії у МГП презумпції, згідно військової необхідності. Виняток становлять
з якою все, що явно не заборонено лише ті норми, що прямо вказують на
міжнародними договорами, є можливість відхилення від них у разі
дозволеним; військової необхідності. Так, гП 1907 р.
· проголошує застосовність принципів забороняє нищити або захоплювати ворожу
МгП незалежно від подальших змін у власність, окрім випадків, коли таке
класифікації охоплюваних ним знищення або захоплення викликане
ситуацій та подальшого розвитку
настійною воєнною необхідністю (п. «g» ст.
23).
Іншою парою головних принципів МГП
є принципи, що визначають зміст двох його
історичних підгалузей – «права гааги» та
«права Женеви». Основним принципом
«права Гааги» є принцип
обмеження.Відповідно до нього право
сторін збройного конфлікту обирати методи
або засоби ведення війни не є необмеженим.
Цей принцип відкидає ідею тоальної війни і
встановлює, що не всі засоби, які можуть
бути корисними для досягнення військової
перемоги, є дозволеними. Обмеження та
заборони можуть установлюватися щодо
засобів та методів ведення війни.
Основним принципом «права Женеви» є
принцип гуманності, що в цьому контексті
вимагає гуманного ставлення до осіб, які не
беруть участі або припинили брати участь у
збройному конфлікті («захищених осіб» у
широкому сенсі цього поняття).
Складові принципу гуманності:
1) обов’язок ставитися до осіб, що не
беруть участі в збройному конфлікті, з
повагою – тобто утримуватися від
поведінки, що може завдати шкоди таким
особам, погроз, принижень тощо;
2) обов’язок захищати цих осіб – тобто
обов’язок активної поведінки, що полягає в
захисті цих осіб від лих та страждань, що
супроводжують збройний конфлікт, а також
обороняти їх від небезпек (наприклад,
евакуювати військовополонених із зони
активних бойових дій);
3) обов’язок ставитися до захищених
осіб без дискримінації за критеріями,
забороненими міжнародним правом
(національність, релігійні або політичні
переконання, раса, стать, соціальний статус
тощо); разом із тим МГП може вимагати
різного ставлення до захищених осіб за
об’єктивно обґрунтованими критеріями
(наприклад, першими медичну допомогу
мають отримати особи, що поранені або
хворі найтяжче; під час військового полону
офіцери користуються низкою переваг
порівняно з рядовим складом тощо).
Конкретне застосування принципу
гуманності за різних обставин детально
регулюється ЖК І-IV та додатковими
протоколами до них 1977 р. Проте щоразу
цей принцип буде вимагати ставлення до
особи як до мети, а не як до засобу, і за
об’єктивно найтяжчих обставин кожна
особа має отримати можливість зберігати
мінімальну гідність.
179. Сфера застосування
міжнародного гуманітарного права
Норми МГП застосовуються лише до
ситуацій збройних конфліктів. Порівняно
нечисленні винятки становлять норми, які
розраховані на застосування в мирний час та
спрямовані на підготовку держав до
застосування всього корпусу норм МГП.
Матеріальна сфера застосування МГП
повністю залежить від існування збройного
конфлікту, що може мати як міжнародний,
так і неміжнародний характер.
Договірне МГП не містить
узагальненої дефініції поняття «збройний
конфлікт», зосереджуючись на визначенні
МЗК та НМЗК, кожен з яких передбачає
застосування особливого правового режиму.
У разі МЗК матеріальна сфера
застосування МГП визначається відповідно
до спільної ст. 2 ЖК І-IV та ст. 1 ДП І.
1) випадки оголошеної війни між
двома або більше державами. Таке
оголошення встановлює стан війни з іншою
державою, а МгП застосовується незалежно
від того, чи ведуться активні воєнні дії.
Такою була ситуація, що виникла після
оголошення війни нацистській Німеччині з
боку багатьох латиноамериканських держав.
Діятимуть норми, що стосуються захисту
іноземців, які є громадянами супротивної
держави. Випадки формального оголошення
війни, яким присвячено ІІІ Гаазьку
конвенцію 1907 р., на сьогодні є вкрай
рідкісними.
 2) в разі фактичного збройного
конфлікту, що виникає між двома або
більшою кількістю держав, навіть якщо
будь-яка з них не визнає стану війни.
Включення цього положення до ЖК і-IV
вирішило одну з найбільших проблем МгП:
не потрібно доводити існування
формального стану війни для того, щоб мати
змогу застосувати норми цієї галузі. Поріг
застосування цього критерію в разі МЗК є
дуже низьким: МгП регулює найменші
збройні сутички між державами, не
встановлюючи жодних вимог щодо їх
інтенсивності.
3) в разі окупації всієї чи частини
території держави, навіть якщо ця
окупація не зустріне жодного збройного
спротиву. Такою, наприклад, була окупація
німеччиною Данії 1940 р. норми МгП
застосовуються, насамперед, для того, щоб
забезпечити захист цивільного населення.
4) «збройні конфлікти, в яких народи
ведуть боротьбу проти колоніального
панування, іноземної окупації та
расистських режимів для здійснення
свого права на самовизначення,
закріпленого у Статуті ООн та в
Декларації про принципи міжнародного
права, що стосуються дружніх відносин і
співробітництва між державами
відповідно до Статуту ООн». Включене до
ДП і на наполягання нових незалежних
держав, що виникли внаслідок
деколонізації, це положення зустріло
спротив багатьох західних держав. Нині
практичного значення не має.
Спільна стаття 3 ЖК І-IV – НМЗК:
застосовується в разі збройного конфлікту,
який не має міжнародного характеру та
виникає на території держави. На практиці
сформувалися два додаткових критерії
застосовності спільної ст. 3:
· збройні угруповання повинні мати
мінімальний рівень організації, тобто
перебувати під відповідальним
командуванням, підпорядко вуватися
військовій дисципліні та мати змогу
дотримуватися норм МгП;
· збройний конфлікт повинен мати
достатній рівень інтенсивності.
Застосування МГП за колом осіб може
розглядатися у двох аспектах: суб’єкти, які
мають обов’язки згідно з МгП, та особи,
яким МгП надає захист.
Насамперед держава відповідає за
дотримання МГП своїм органом –
збройними силами та окремими
військовослужбовцями; держава зобов’язана
вжити всіх необхідних заходів для того, щоб
вимоги МгП виконувалися будь-якими
особами, які фактично можуть брати
ефективну участь у збройному конфлікті.
Обов’язки за МГП мають також
міжнародні міжурядові організації, під
керівництвом яких збройні сили беруть
участь у збройних конфліктах, утворення,
що не є суб’єктами міжнародного права, але
фактично беруть участь у бойових діях.
Суб’єктами, яким норми МгП надають
захист, є:
1) комбатанти, що беруть участь у
збройному конфлікті. (від засобів та
методів війни, які спричиняють їм надмірні
страждання або роблять їхню загибель
неминучою);
2) комбатанти hors de combat–
поранені, хворі або такі, що зазнали
корабельної аварії;
3) військовополонені – комбатанти, які
склали зброю та здалися, або комбатанти,
що були захоплені в полон супротивником;
4) цивільні особи під владою
супротивника.
Застосування МГП у просторі також
відбувається на основі принципу
ефективності, відповідно до якого МгП
застосовується на всій території, на яку
поширюється воєнний стан – як унаслідок
існування збройного конфлікту в активній
фазі, так і внаслідок військової окупації.
 Застосування МГП у часі з моменту, відповідальності та, на відміну від
коли в ході збройного конфлікту вчинено комбатантів, не мають права на статус
перший ворожий акт, результати якого військовополоненого. Таких осіб інколи
вимагають дії положень МгП. МГП починає називають «незаконними» чи
діяти, щойно перша особа потребує захисту «непривілейованими» комбатантами, хоч
норм МГП, щойно вчинено перший договірне МГП такою категорією не
збройний напад, щойно оголошено війну користується. Ст. 75 ДП І передбачає лише
або ділянку іноземної території окуповано найбільш базові гарантії прав таких осіб,
тощо. зокрема права на гуманне поводження та
належну судову процедуру. До подібних
180. Цивільні особи та комбатанти. «незаконних» комбатантів належать
Одним з основоположних принципів шпигуни (ст. 46 ДП І) та найманці (ст. 47
МГП є принцип розрізнення між ДП І).
комбатантами та цивільними особами. Якщо До регулярних комбатантів історично
цивільні особи мають право на захист від відносять три категорії осіб:
наслідків збройного конфлікту, але не 1) членів особового складу збройних сил
мають права брати в ньому безпосередню та включених до них ополчень (за винятком
участь, таке право належить лише духовного та медичного персоналу);
комбатантам. При цьому поняття 2) цивільних осіб, які беруть участь у
«комбатант» не тотожне поняттю levée en masse (мешканці неокупованої
«військовослужбовець», оскільки збройні території, які під час наближення ворога
сили сторони конфлікту складаються як з озброюються, щоб чинити опір силам
комбатантів, так і з некомбатантів. загарбника, не маючи часу сформуватися в
Комбатантами є особи зі складу збройних регулярні війська, за умови, що вони носять
сил, які мають право безпосередньо брати зброю відкрито й дотримуються законів і
участь у воєнних діях, тобто їхньою звичаїв війни);
невід’ємною функцією є застосування 3) ополчення та рухи опору, які не
зброї або систем озброєння (ст. 3 ГП 1907 включені до складу регулярних військ, але
р., п. 2 ст. 43 ДП І). Решта відповідають низці вимог.
військовослужбовців мають статус Згідно зі ст. 4 ЖК ІІІ це:
«некомбатантів», а їхній конкретний статус - наявність на чолі особи, відповідальної
визначається національним законодавством за своїх підлеглих;
на підставі зазначених міжнародно- - визначений та явно помітний здалеку
правових засад (наприклад, військові судді, відмітний знак;
чиновники, робітники тощо). МГП також - відкрите носіння зброї; дотримання
установлює, що медичний та духовний законів і звичаїв війни.
персонал збройних сил не є Значне пом’якшення цих вимог з
комбатантами (п. 2 ст. 43 ДП І), але в урахуванням реалій партизанської війни, що
разі потрапляння в полон користується було зроблене у ст. 44 ДП І:
всіма правами та пільгами - скасування вимоги щодо відмітного
військовополонених (ст. 33 ЖК ІІІ). знаку та дотримання МГП;
Тоді як комбатанти не несуть - звуження обов’язку відкрито носити
відповідальності за сам факт безпосередньої зброю – це вимагається лише під час
участі у збройній боротьбі, інші особи, які кожного воєнного зіткнення і в той час,
незаконно беруть таку участь, можуть бути коли комбатант перебуває на виду в
притягнені за це до кримінальної противника.
 Відповідно до ст. 5 ЖК ІІІ, якщо
з’являється сумнів, чи належать особи, які
брали участь у воєнних діях і потрапили до
рук супротивника, до комбатантів (а отже,
чи мають вони право на статус
військовополоненого), то такі особи
користуються захистом МГП як
військовополонені доти, доки їхній статус
не буде визначений компетентним
трибуналом.
181. Правовий захист
військовополонених.
У разі захоплення супротивником право
на статус військовополоненого мають члени
особового складу збройних сил сторони в
конфлікті та інші законні комбатанти.
Цей статус також надається за аналогією
іншим категоріям осіб, зокрема захопленому
супротивником медичному та духовному
персоналу збройних сил.
Правовий режим військового полону –
один із найдетальніше кодифікованих
інститутів МГП. Його положення містяться
насамперед у ЖК ІІІ, багато з норм якої
мають характер звичаєвих. Засадничі норми
щодо поводження з військовополоненими
ґрунтуються на принципі гуманності та
містяться у ст. 12-16 ЖК ІІІ. Вони серед
іншого передбачають, що:
- за поводження з військовополоненими
відповідає держава, яка тримає в полоні (ст.
12);
- з військовополоненими слід
поводитися гуманно та надавати їм
усебічний захист (ст. 13);
- військовополонені за всіх обставин
мають право на повагу до їхньої особи й
честі (ст. 14);
- їм повинна надаватися безоплатна
медична допомога (ст. 15);
- до них не можна застосовувати
дискримінацію за критеріями, забороненими
міжнародним правом (за ознаками раси,
національності, релігії чи віросповідання,
політичних переконань тощо).
ЖК ІІІ містить велику кількість
деталізованих правил, що стосуються:
- початку військового полону (допит
військовополонених; документи, якими їх
необхідно спорядити; доля предметів
особистого користування; евакуація до
таборів),
- інтернування військовополонених
(приміщення, харчування та одяг
військовополонених; гігієна та медична
допомога; статус медичного та духовного
персоналу, затриманого для надання
допомоги військовополоненим; релігійна,
інтелектуальна та фізична діяльність
військовополонених; дисципліна в таборах
тощо),
- праці військовополонених та їхніх
коштів,
- зв’язку військовополонених із
зовнішнім світом, відносин між ними та
властями (скарги; представництво;
кримінальні й дисциплінарні санкції;
гарантії справедливого судового процесу),
- закінчення перебування в полоні
(репатріація, госпіталізація, звільнення,
смерть військовополонених),
- національних довідкових бюро та
створеного МКЧХ Центрального агентства у
справах військовополонених тощо.
182. Правовий захист поранених,
хворих та осіб, що зазнали корабельної
аварії.
Надання захисту пораненим та хворим
комбатантам – історично перше завдання
МГП. ЖК І та ЖК ІІ містять детальні
норми, що захищають комбатантів, які
припинили брати участь у збройному
конфлікті внаслідок поранення, хвороби або
корабельної аварії. Вони передбачають, по-
перше, обов’язок не нападати на таких осіб
і, по-друге, ставитися до них гуманно, що
включає повагу до осіб hors de combat, які
перебувають під владою довідкових бюро та
створеного МКЧХ Центрального агентства у
справах військовополонених тощо. Півмісяця, Червоного Кристала) та МКЧХ,
супротивної сторони, та їхній захист. які можуть застосовувати відмітні емблеми
Обов’язок поважати комбатантів й у мирний час для позначення машин
супротивника, що були поранені, захворіли швидкої допомоги, пунктів надання
або зазнали корабельної аварії, передбачає допомоги пораненим і хворим тощо.
утримання від будь-яких ворожих дій щодо Держави зобов’язані забезпечувати належне
таких осіб, включно з погрозами, використання цих емблем у будь-який час та
залякуванням та цькуванням. подавляти будь-яке зловживання ними.
Обов’язок захищати має активний
характер і передбачає надання захисту 183. Правовий захист цивільного
таким особам від різноманітних небезпек, населення під час збройних конфліктів.
що є наслідком збройного конфлікту або Цивільні особи потребують захисту
інших причин, зокрема хвороб чи МГП у двох аспектах:
природних умов. 1) під час активної фази збройного
Третя складова гуманного ставлення осіб конфлікту – від перетворення на об’єкт
hors de combat – обов’язок надавати їм збройного нападу та наслідків застосування
медичну допомогу. Норми МГП сили проти військових цілей та комбатантів
встановлюють захист медичних формувань, супротивника;
санітарно-транспортних засобів та 2) коли вони потрапляють під владу
медичного майна. Ці об’єкти повинні супротивника (зокрема, коли вони
завжди користуватися повагою та захистом опиняються на території супротивної
з боку сторін конфлікту та не піддаватися держави або коли територія, на якій вони
нападу. За жодних обставин такі об’єкти, що мешкають, стає окупованою).
користуються захистом, не можуть бути У першому випадку йдеться про
використані для захисту військових цілей застосування принципів розрізнення та
від нападу. Захист таких об’єктів сумірності. У другому ж випадку основним
припиняється, якщо вони застосовним джерелом МГП є ЖК IV, що
використовуються, окрім своїх захищає осіб, які в будь-який момент та за
гуманітарних функцій, для завдання шкоди будь-яких обставин опиняються, у разі
супротивникові, проте навіть тоді конфлікту чи окупації, під владою сторони
припиненню захисту має передувати конфлікту або окупаційної держави,
попередження, що було проігноровано після громадянами якої вони не є. ЖК IV містить
розумного терміну. загальні правила, що застосовуються як до
Для захисту медичного та релігійного всіх осіб, що отримують захист МГП
персоналу, санітарно-транспортних засобів (санітарні та безпечні зони, евакуація,
та медичного майна під час збройного медична допомога), так і тих, що стосуються
конфлікту ЖК І-IV та додатковими «захищених осіб» у значенні ст. 4 цієї
протоколами до них встановлені відмітні конвенції (гарантії гуманного поводження).
емблеми: червоний хрест, червоний ЖК IV також містить норми, що стосуються
півмісяць, червоний лев і сонце (вийшла з громадян супротивника, які опиняються на
ужитку) або червоний кристал (червона території учасниці конфлікту, зокрема щодо
рамка у формі квадрата, що стоїть на одній права таких осіб залишити територію
зі своїх вершин). Відмітні емблеми не супротивника та їхнє інтернування.
можуть використовуватися для інших цілей; Нарешті, ЖК IV регулює питання захисту
єдиний виняток становлять національні цивільних осіб, які пере- бувають на
товариства Червоного Хреста (Червоного окупованій території.

У IV Женевській конвенції вперше було
зроблено спробу дати визначення поняттям
"цивільне населення", "цивільна особа".
Згідно зі ст. 4, під захист цієї Конвенції
потрапляють особи, які під час
конфлікту або окупації перебувають під
владою конфліктуючої або окупаційної
сторони, громадянами якої вони не є.
Однак норми ст. 4 Конвенції не
поширювалися на:
- громадян, держави яких не були
зв'язані з положеннями цієї Конвенції;
- громадян нейтральних держав, що
опинились на території однієї з воюючих
держав;
- громадян будь-якої співвоюючої
держави доти, доки їх держава має
нормальне дипломатичне представництво у
державі, під владою якої вони перебувають;
- осіб, захищених трьома іншими
Женевськими конвенціями, а саме:
поранених, хворих, що зазнали корабельної
катастрофи на морі, а також
військовополонених.
Таким чином, IV Женевська конвенція
1949 р. застосовувалась лише до тих
цивільних осіб, що в якийсь момент і
якимось чином опинились під час конфлікту
або окупації під владою противника. Але це
обмеження було знято у 1977 р. з
прийняттям Додаткового протоколу І.
У ст. 50 Додаткового протоколу І
цивільну особу визначають як будь-яку
особу, що не належить до збройних сил. У
разі сумніву щодо того, чи є якась особа
цивільною, вона вважається цивільною
особою.
Норми міжнародного гуманітарного
права передбачають також надання
спеціального режиму міжнародно-правового
захисту для деяких категорій цивільних
осіб, таких, як: поранені, хворі, інваліди,
вагітні жінки, діти до 15-літнього віку,
цивільний медичний персонал, персонал
організацій цивільної оборони.
Згідно з Додатковим протоколом І,
"справи вагітних жінок і матерів, від яких
такі діти залежать, які піддаються арешту,
затриманню чи інтернуванню з причин,
пов'язаних зі збройним конфліктом,
розглядаються в першочерговому порядку"
(ст. 76, п. 2).
У IV Женевській конвенції передбачено,
що "вагітні жінки і матері малолітніх
дітей повинні одержувати додаткове
харчування згідно з їх фізіологічними
потребами" (ст. 89).
Відповідно, "матерів малолітніх дітей
повинні приймати в будь-якій установі,
здатній забезпечити їх належне лікування і
медичну допомогу, рівноцінну тій, що
отримує населення" (ст. 91).
Авторам Додаткових протоколів, на
жаль, не вдалось зафіксувати абсолютну
заборону винесення смертної кари
вагітним жінкам і матерям, що мають
малолітніх дітей, у випадку міжнародного
збройного конфлікту. Така заборона
суперечила б деяким положенням
національного законодавства багатьох країн.
Попри це міжнародне гуманітарне право
рекомендує максимально уникати винесення
таких вироків (ст. 76, п. З, ДП І). Стосовно
ситуації під час збройного конфлікту
неміжнародного характеру ця прогалина
більш заповнена: "Смертний вирок не
виносять особам, які на час вчинення
правопорушення не досягли
вісімнадцятирічного віку, та не
виконують щодо вагітних жінок і
матерів, які мають малолітніх дітей"
(ст. 6, п. 4, ДП ІІ).
Спеціальний режим захисту передбачено
нормами міжнародного гуманітарного права
щодо дітей. У період міжнародних
збройних конфліктів діти належать до
категорії осіб, що перебувають під захистом
IV Женевської конвенції. Незважаючи на те,
що Конвенція містить багато положень про
захист дітей, однак у ній нечітко викладений
принцип, на якому ґрунтуються норми, що
стосуються дітей. А тому Додатковий вооруженными группами
протокол І заповнює цю прогалину, антиправительственного характера, если
констатуючи, що "діти користуються указанные антиправительственные силы и
особливою повагою і їм забезпечується группы находятся под ответственным
захист від будь-яких непристойних командованием и осуществляют такой
посягань. Сторони, що перебувають у контроль над частью территории
конфлікті, забезпечують захист і допомогу, государства, который позволяет им
які їм потрібні з огляду на їх вік або з будь- осуществлять непрерывные и
якої іншої причини (ст. 77, п. 1 ДП І)". согласованные военные действия и
Аналізуючи зміст норм міжнародного применять Протокол II. Однако данный
гуманітарного права з цього приводу, Протокол не может применяться к случаям
потрібно зауважити, що Женевські нарушения внутреннего порядка и
конвенції 1949 р. і Додаткові протоколи возникновения обстановки внутренней
1977 р. вміщують близько 25 статей, які напряженности.
забезпечують особливий захист дітям. В частности, к ним относятся
Передусім діти наділені захистом від беспорядки, отдельные и спорадические
наслідків воєнних дій (допуск у санітарні акты насилия, другие аналогичные акты,
зони і зони безпеки дітей, молодших 15 которые по своему характеру не могут
років, вагітних жінок і матерів з дітьми до относиться к вооруженным конфликтам.
семирічного віку - ст. 14 IV Женевської Протокол II не может также
конвенції). їм гарантовано право на рассматриваться в качестве акта,
піклування та одержання допомоги (ст. 23IV затрагивающего суверенитет государства
Женевської конвенції). Водночас ст. 38 і ст. или обязанность государственной власти
50 цієї Конвенції вміщують принцип всеми законными средствами поддерживать
преференційного поводження. или восстанавливать правопорядок в
государстве или защищать его
184. Особливості правового захисту национальное единство.
жертв збройних конфліктів В случае же возникновения на
неміжнародного характеру. территории государства вооруженного
Гуманитарным принципам по этому конфликта немеждународного характера, т.
вопросу посвящены однотипная ст. 3, е. подпадающего под действие Женевских
содержащаяся во всех четырех Женевских конвенций 1949 г. и Протокола II к ним,
конвенциях 1949 г. о защите жертв войны, а каждая из находящихся в конфликте сторон
также положения Дополнительного обязана исходить из того, что лица, которые
протокола к ним (Протокол II) от 8 июня непосредственно не принимают участия в
1977 г. Они опираются на международные военных действиях, включая и лиц из
документы о правах человека, касающиеся состава вооруженных сил, сложивших
прав и основных свобод человеческой оружие, и тех, кто перестал принимать
личности. Действующие международно- участие в военных действиях вследствие
правовые нормы определяют, что болезни, ранения, задержания и т. п.,
вооруженный конфликт должны при всех обстоятельствах
немеждународного характера — это пользоваться гуманным обращением без
конфликт, происходящий на территории всякой дискриминации. В связи с этим в
одной из договаривающихся сторон, между отношении указанных лиц не должно
ее вооруженными силами и вооруженными допускаться посягательство на их жизнь и
силами или другими организованными физическую неприкосновенность: убийства,
нанесение увечий, жестокое обращение, принимающими непосредственного участия
пытки и истязания и т. п. Запрещаются в военных действиях, но и нормы,
коллективные наказания и взятие конкретизирующие положение лиц, свобода
заложников, акты терроризма, грабеж, которых ограничена, раненых, больных и
отдание приказа не оставлять никого в лиц, потерпевших кораблекрушение;
живых. Раненые и больные подбираются и гражданского населения; лиц,
им оказывается помощь. Недопустимы выполнявших медицинские функции. Так,
рабство и работорговля во всех их формах. в отношении лиц, свобода которых была
Запрещается надругательство над ограничена — интернированных или
человеческим достоинством, например задержанных, действует правило личности
оскорбительное и унижающее обращение, во время вооруженного конфликта, согласно
принуждение к проституции. Не должно которому места содержания таких лиц не
быть осуждения и применения наказания должны находиться вблизи зоны боевых
без приговора законным образом действий. Они пользуются правом на
учрежденного суда. При этом должны медицинское обследование. Им разрешается
обеспечиваться судебные гарантии, отправлять свои религиозные обряды. В
применяемые цивилизованными нациями, в такой же мере, как и местное гражданское
первую очередь независимость суда и его население, они снабжаются
беспристрастность. При всех продовольствием и питьевой водой, а в
обстоятельствах лица, о которых идет речь, случае привлечения к работе —
независимо от того, ограничена их свобода обеспечиваются соответствующими
или нет, имеют право на уважение своей условиями труда и защитой.
личности, своей чести, своих убеждений и В отношении раненых, больных и лиц,
своих религиозных обрядов. Никто не потерпевших кораблекрушение, во всех
может быть принужден к даче показаний случаях, когда это позволяют
против самого себя или к признанию себя обстоятельства, и в особенности после боя,
виновным. принимаются меры по их розыску,
Особое внимание должно уделяться эвакуации, недопущению ограбления и
детям. Им обеспечивается необходимая дурного обращения. Им должен быть
забота и помощь, в частности, в случае обеспечен необходимый уход.
необходимости и по возможности с согласия Применительно к положению
их родителей или лиц, несущих гражданского населения действует
ответственность за попечение над ними, правило, что население не должно являться
должны приниматься меры для временной объектом нападения. Недопустимы акты
эвакуации детей из районов военных насилия, направленные на терроризацию
действий в более безопасные места. Должны гражданского населения. Запрещается в
приниматься меры для содействия качестве метода военных действий
воссоединению временно разъединенных использование голода среди гражданского
семей. Не подлежат вербовке в населения. Недопустимо принудительное
вооруженные силы дети, не достигшие 15- перемещение гражданских лиц: они не
летнего возраста. Им не должно могут принуждаться покидать свою
разрешаться участие в военных действиях. собственную территорию из-за
Защита жертв вооруженных конфликтов разгоревшегося конфликта. Распоряжения о
немеждународного характера включает в таком перемещении могут иметь место
себя не только принципы гуманного только в связи с явной необходимостью
обращения со всеми лицами, не обеспечения безопасности гражданских лиц.
 Наконец, должен пользоваться
уважением и защитой медицинский и
духовный персонал. Ему необходимо
оказывать всю возможную помощь для
выполнения им своих обязанностей. Этот
персонал не может принуждаться к
выполнению функций, несовместимых с его
гуманитарными задачами.
Таким образом, положения, связанные с
защитой жертв вооруженных конфликтов
немеждународного характера, во многом
повторяют или дополняют ряд
принципиальных положений, касающихся
защиты жертв войны, в которой участвуют
конфликтующие государства.
185. Міжнародний комітет Червоного
Хреста. Міжнародний рух Червоного
Хреста та Червоного Півмісяця.
Міжнародний рух Червоного Хреста і
Червоного Півмісяця — це міжнародний
гуманітарний рух, у якому беруть участь
близько 97 мільйонів добровольців з усього
світу. Метою діяльності руху є захист
людського життя та здоров'я, запобігання та
полегшення людських страждань незалежно
від раси, релігійних та політичних поглядів.
Складовими частинами руху є:
- Міжнародний комітет Червоного
Хреста (МКЧХ) (Comite international de
la Croix-Rouge) – приватна організація,
яка була заснована у 1863 році в Женеві,
Швейцарія. Комітет, що складається з 25
членів має унікальні повноваження, які
були надані міжнародною спільнотою,
щоб захищати життя та гідність жертв
міжнародних та внутрішніх збройних
конфліктів.
- Міжнародна федерація товариств
Червоного Хреста та Червоного
Півмісяця (МФЧХ і ЧП) – організація,
заснована в Парижі у 1919 році.
Федерація займається координацією всіх
національних організацій в межах руху. В
тісній співпраці з національними
організаціями вона проводить міжнародні
гуманітарні операції, які потребують
значних ресурсів. Міжнародний
секретаріат Федерації знаходиться в
Женеві, Швейцарія.
- Національні товариства Червоного
Хреста та Півмісяця представлені 186-
ма національними об'єднаннями, що
визнані МКЧХ та є повноправними
членами федерації. Кожен з них працює у
своїй країні відповідно до принципів
міжнародного гуманітарного права та
статутів руху. В залежності від обставин,
національні об'єднання можуть
виконувати додаткові гуманітарні
завдання, які безпосередньо не
визначаються міжнародним
законодавством чи мандатами членів
міжнародного руху
Керівні органи Руху:
- Міжнародна конференція Червоного
Хреста і Червоного Півмісяця –
проводиться раз на чотири роки. На ній
відбуваються зустрічі національних
товариств з представниками держав-
учасниць Женевських Конвенцій.
- Рада делегатів – засідання Ради
відбувається раз на два роки. Постійна
комісія – є уповноваженим органом
Міжнародної конференції в період між
Конференціями.
Основоположні принципи були
проголошені у Відні на ХХ Міжнародній
конференції Червоного Хреста і Червоного
Півмісяця у 1965 році. У своїй діяльності
волонтери та співробітники Товариств
Червоного Хреста і Червоного Півмісяця
керуються наступними фундаментальними
принципами:
1. Гуманність. Міжнародний рух
Червоного Хреста і Червоного Півмісяця,
породжений прагненням надавати
допомогу всім пораненим на полі бою без
винятку або переваги, намагається за
будь-яких обставин як на міжнародному,
так і на національному рівні запобігати і
полегшувати страждання людини. Рух відповідно до принципів Червоного
покликаний захищати життя і здоров'я Хреста;
людей і забезпечувати повагу до людської
особистості. Він сприяє досягненню
взаєморозуміння, дружби,
співробітництва і міцного миру між
народами;
2. Неупередженість. Рух не проводить
ніякої дискримінації за ознакою
національності, раси, релігії, класу або
політичних переконань. Він лише прагне
полегшувати страждання людей і, в
першу чергу, тих, хто найбільше цього
потребує;
3. Нейтральність. Щоб зберегти
загальну довіру, Рух не може приймати

чиюсь сторону у збройних конфліктах і

вступати в суперечки політичного,
расового, релігійного або ідеологічного
характеру;
4. Незалежність. Рух незалежний.
Національні товариства, надаючи своїм
урядам допомогу в їх гуманітарній
діяльності та підкоряючись законам своєї
країни, повинні завжди зберігати
автономію, щоб мати можливість діяти
 5. Добровільність. У своїй добровільній объектам, или то и другое вместе, если они

діяльності з надання допомоги Рух не будут чрезмерными по отношению к

керується прагненням до отримання конкретному и прямому военному
вигоди; преимуществу, которое предполагается
6. Єдність. У країні може бути тільки получить. Воюющие стороны обязаны также
одне національне товариство Червоного предусматривать следующие меры
Хреста або Червоного Півмісяця. Воно предосторожности: удаление гражданских
повинно бути відкрито для всіх і лиц и гражданских объектов,
здійснювати свою гуманітарну діяльність расположенных вблизи военных объектов;
на всій території країни; запрещение размещать военные объекты в
7. Універсальність. Рух є всесвітнім. густонаселенных районах или вблизи них;
Усі національні товариства користуються принимать другие меры, направлены на
рівними правами і зобов'язані надавати защиту гражданских объектов.
допомогу один одному Под особой защитой должны
находиться гражданские объекты,
необходимые для выживания
186. Заборонені напади. Об’єкти, що
гражданского населения (запасы продуктов
користуються захистом.
питания, производящие продовольствие
Потребности в обеспечении
сельскохозяйственные районы, посевы), а
безопасности гражданского населения,
также установки и сооружения,
снижении воздействия на него негативных
содержащие опасные силы (атомные
последствий вооруженного конфликта
электростанции, плотины и дамбы). В
влечет необходимость усиления защиты
отношении первых запрещены не только
гражданских объектов.
нападения, но и их разрушение, что может
Нападающий должен предпринимать
нанести большой ущерб гражданскому
меры предосторожности при выборе средств
населению. Вторые объекты не должны
вооруженной борьбы с тем, чтобы избежать
подвергаться нападению даже в тех случаях,
случайного ущерба гражданским объектам
когда являются военными объектами, если
и, во всяком случае, свести их к минимуму;
такое нападение может вызвать
воздерживаться от любого нападения,
высвобождение опасных сил и
которое может повлечь за собой случайные
последующие тяжелые потери среди
потери среди гражданского населения, или
гражданского населения.
нанесет случайный ущерб гражданским
 В современном международном праве Важнейшим нововведением Второго
особое место принадлежит вопросам протокола является закрепление в нем норм,
правовой защиты культурных ценностей. устанавливающих «усиленную защиту»
14 мая 1954 г. была принята Гаагская культурных ценностей в период
конвенция о защите культурных вооруженного конфликта, которая призвана
ценностей в случае вооруженных заменить реально не функционирующий
конфликтов. механизм специальной защиты.
Конвенция различает два уровня В соответствии со статьей 10 Второго
защиты – общую и специальную. Низший протокола под усиленную защиту могут
уровень, общая защита, состоит из двух быть взяты культурные ценности, если они
элементов: охраны и уважения (ст. 2). В отвечают трем условиям:
соответствии со статьей 3 государства - являются культурным наследием,
обязуются еще в мирное время подготовить имеющим огромное значение для
охрану культурных ценностей на их человечества;
территории от возможных последствий - охраняются благодаря принятию на
вооруженного конфликта. В этих целях национальном уровне надлежащих
возможно, например, строительство правовых и административных мер,
необходимых укрытий, осуществление признающих их исключительную
мероприятий по подготовке ценностей к культурную и историческую ценность и
перемещению в безопасное место или же обеспечивающих защиту на самом высоком
согласно статье 6 обозначение культурных уровне;
ценностей отличительным знаком. - не используются для военных целей
Исходя из анализа статьи 4 определение или прикрытия военных объектов и
«уважение» означает обязанность Сторона, осуществляющая контроль над
государств воздерживаться, с одной культурными ценностями, сделала
стороны, от «любого использования этих заявление в подтверждение того, что они не
ценностей, сооружений для их защиты и будут использоваться подобным образом.
непосредственно прилегающих к ним +++
участков в целях, которые могут привести к Зони, що перебувають під захистом
разрушению и повреждению этих ценностей - Забороняються напади на зони,
в случае вооруженного конфликта», а с створені для надання пораненим, хворим та
другой – «от какого-либо враждебного акта, цивільним особам захисту від воєнних дій.
направленного против этих ценностей». В [МЗК/НМЗК]
этих целях государства-участники - Забороняються напади на
Конвенции должны запрещать, демілітаризовані зони, щодо яких між
предупреждать и, если необходимо, сторонами конфлікту існує домовленість.
пресекать любые акты кражи, грабежа или [МЗК/НМЗК]
незаконного присвоения культурных - Забороняються напади на райони, які
ценностей в какой бы то ни было форме, а не обороняють. [МЗК/НМЗК]
также любые акты вандализма в отношении Культурні цінності
указанных ценностей. Сторони конфлікту повинні поважати
26 марта 1999 г. был принят Второй культурні цінності.
протокол к Гаагской конвенции о защите A. Особлива увага під час здійснення
культурных ценностей в случае воєнних операцій повинна приділятися
вооруженного конфликта 1954 г. тому, щоб уникнути спричинення шкоди
будівлям, які мають релігійне, мистецьке,
наукове, освітнє або благодійне приділятися тому, щоб під час таких нападів
призначення, та історичним пам'яткам, якщо уникати вивільнення небезпечних сил та
вони не є військовими цілями. надмірних втрат серед цивільного
B. Цінності, що мають велике значення з населення. [МЗК/НМЗК]
точки зору культурного надбання кожного Навколишнє природне середовище
народу, не повинні ставати об'єктами A. Ніщо у природному середовищі не
нападу, окрім випадків, коли цього настійно може бути об'єктом нападу, окрім випадків,
вимагає військова необхідність. коли це є військовою ціллю.
[МЗК/НМЗК] B. Руйнування будь-якої частини
Використання цінностей, що мають навколишнього природного середовища
велике значення з точки зору культурного забороняється, крім випадків, коли цього
надбання кожного народу, для цілей, які вимагає нагальна військова необхідність.
ймовірно можуть призвести до їх C. Забороняється здійснення нападу на
руйнування або пошкодження, військову ціль, якщо можна очікувати, що
забороняється, окрім випадків, коли цього такий напад спричинить надмірну
настійно вимагає військова необхідність. випадкову шкоду навколишньому
[МЗК/НМЗК] середовищу порівняно з очікуваною
Кожна сторона конфлікту повинна конкретною та безпосередньою військовою
захищати культурні цінності. перевагою. [МЗК/НМЗК]
A. Забороняється будь-яке захоплення, Під час використання тих чи інших
знищення або умисне пошкодження методів та засобів ведення воєнних дій слід
релігійних, благодійних, освітніх, брати до уваги вимоги захисту та
мистецьких чи наукових установ, збереження навколишнього природного
історичних пам'яток та витворів мистецтва і середовища. Під час проведення воєнних
науки. операцій слід вживати всіх практично
B. Забороняються будь-які акти можливих запобіжних заходів для
крадіжок, розграбування чи незаконного уникнення та у будь-якому разі мінімізації
привласнення у будь-якій формі культурних випадкової шкоди навколишньому
цінностей та будь-які акти вандалізму щодо природному середовищу. Відсутність
цінностей, які мають велике значення для точних наукових знань щодо наслідків
культурного надбання кожного народу. впливу конкретних воєнних операцій на
[МЗК/НМЗК] навколишнє природне середовище не
Держава, що окупує, повинна запобігати звільняє сторону конфлікту від вжиття
незаконному вивезенню культурних таких запобіжних заходів. [МЗК/ спірно
цінностей з окупованих територій та щодо НМЗК].
повинна повернути незаконно вивезені Використання методів чи засобів
цінності компетентним органам влади ведення воєнних дій, що, як планується або
окупованих територій. [МЗК] можна очікувати, спричинить масштабну,
Споруди та установки підвищеної довготривалу та серйозну шкоду
небезпеки навколишньому природному середовищу,
Під час здійснення нападів на споруди та забороняється. Знищення природного
установки підвищеної небезпеки, зокрема навколишнього середовища не може
греблі, дамби, ядерні електростанції, а використовуватись як зброя. [МЗК/ спірно
також на інші споруди, розташовані біля або щодо НМЗК]
у безпосередній близькості до таких
об'єктів, особлива увага повинна
 187. Запобіжні заходи при нападі та
щодо наслідків нападу.
Запобіжні заходи під час здійснення
нападу
- Під час проведення військових
операцій необхідно постійно дбати про
безпеку цивільного населення, цивільних
осіб та цивільних об'єктів. Слід ужити
усіх практично можливих заходів, щоб
уникнути випадкової загибелі цивільного
населення, поранення цивільних осіб та
пошкоджень цивільних об'єктів або
принаймні звести такі випадки до
мінімуму. [МЗК/НМЗК]
- Кожна сторона конфлікту повинна
робити все практично можливе, щоб
пересвідчитись у тому, чи спрямовані їхні
напади на військові цілі. [МЗК/НМЗК]
- Кожна сторона конфлікту повинна
вживати всіх можливих запобіжних
заходів щодо вибору засобів та методів
ведення воєнних дій з метою уникнення
випадкової загибелі цивільного населення
або поранення цивільних осіб та
випадкового завдання шкоди цивільним
об'єктам або у будь-якому разі мінімізації
таких випадків. [МЗК/НМЗК]
- Кожна сторона конфлікту повинна
робити все практично можливе для того,
щоб оцінити, чи можна очікувати від
нападу спричинення випадкової загибелі
цивільного населення, поранення
цивільних осіб або пошкодження
цивільних об'єктів, або поєднання таких
наслідків, які були б надмірні порівняно з
очікуваною конкретною і безпосередньою
військовою перевагою, що мали б
одержати. [МЗК/НМЗК]
- Кожна сторона конфлікту повинна
робити все практично можливе, щоб
відмінити або зупинити напад, якщо стає
очевидним, що він спрямований не на
військову ціль або що від нападу можна
очікувати спричинення випадкової
загибелі цивільного населення, поранення
цивільних осіб, випадкового
пошкодження цивільних об'єктів або
поєднання таких наслідків, які були б
надмірні порівняно з очікуваною
конкретною і безпосередньою військовою
перевагою, що мали б одержати. [МЗК/
спірно щодо НМЗК]
- Кожна сторона конфлікту повинна
надавати ефективне попереднє
повідомлення про напади, які можуть
торкнутися цивільного населення, окрім
випадків, коли обставини не дозволяють
цього. [МЗК/НМЗК]
- Якщо можливий вибір між кількома
військовими цілями для досягнення
рівноцінної військової переваги, потрібно
обирати ту, від нападу на яку можна
очікувати створення найменшої
небезпеки для життя цивільних осіб та
для цивільних об'єктів. [МЗК/ спірно
щодо НМЗК]
Запобіжні заходи щодо наслідків
нападу
- Сторони конфлікту повинні вжити
всіх практично можливих запобіжних
заходів для захисту цивільного населення
та цивільних об'єктів, які вони
контролюють, від наслідків нападів.
[МЗК/НМЗК]
- Кожна сторона конфлікту повинна у
максимально можливій мірі уникати
розміщення військових цілей у межах або
поблизу густонаселених районів. [МЗК/
спірно щодо НМЗК]
- Кожна сторона конфлікту повинна у
максимально можливій мірі перемістити
цивільних осіб та цивільні об'єкти, які
вона контролює, з районів, де такі об'єкти
розташовані у безпосередній близькості
від військових цілей. [МЗК/ спірно щодо
НМЗК]
188. Заборона або обмеження
застосування зброї.
МП обмежує законні засоби і методи
ведення війни.
Під засобами ведення війни розуміються руйнації, завдання шкоди або заподіяння
зброя й інші засоби, застосовувані шкоди іншій державі (Конвенція про
збройними силами у війні для заподіяння заборону військового або будь-якого іншого
шкоди і поразки супротивника. ворожого використання засобів впливу на
(Методи ведення війни — це способи природне середовище 1977 року);
застосування засобів війни.) — будь-яка зброя, основна дія якої
Недозволеними засобами ведення війни полягає в нанесенні ушкоджень
є всі види зброї, застосування яких осколками, що не виявляються в
суперечить принципам і нормам людському тілі за допомогою
міжнародного права, що діє під час війни. рентгенівських променів, та ін.
Каталог заборонених засобів ведення
війни формувався паралельно з розвитком Щодо можливості застосування ядерної
науково-технічного прогресу та зброї, як у міжнародному праві, так і
вдосконаленням нових видів зброї. воєнній доктрині більшості держав існує
Переломними стали Гаазькі мирні така точка зору. Оскільки прямої заборони
конференції, які прийняли низку конвенцій використовувати ядерну зброю в
з цього питання. міжнародному праві немає, ядерні
держави (признаючи в цілому згубність
Відповідно до міжнародного права застосування такої зброї) обґрунтовують
цілком заборонені такі засоби ведення правомірність її використання при
війни: здійсненні права на колективну й
— вибухові і запальні кулі (Санкт- індивідуальну самооборону, при нанесенні
Петербурзька декларація про скасування відповідного ядерного удару. Проте, з
використання вибухових і запальних куль іншого боку, у міжнародному праві є норми
1868 року); про заборону засобів і методів ведення
— кулі, що розвертаються або війни, що спричиняють надмірні руйнації,
сплющуються в людському тілі (Гаазька що мають невибіркову дію, норми про
декларація про заборону вживати кулі, що захист цивільного населення під час війни і
легко розвертаються або сплющуються в т.д., положення яких непрямим чином
людському тілі, 1899 року); можуть бути застосовані і до ядерної зброї.
— отрути й отруєна зброя (IV Гаазька Тому вважається обгрунтованим віднесення
конвенція 1907 року); ядерної зброї до заборонених засобів і
— задушливі, отруйні та інші гази, рідини методів ведення війни.
і процеси (Женевський протокол про …………………………………про некоторіе
заборону застосування на війні задушливих, конвенции……………………………………
отруйних та інших таких газів і …
бактеріологічних засобів 1925 року); У1980 р. була прийнята Конвенція про
— біологічна зброя (Конвенція про заборону й обмеження застосування
заборону розроблення, виробництва і конкретних видів звичайної зброї, які
накопичення запасів бактеріологічної можуть вважатись такими, що завдають
(біологічної) зброї і токсинів та їхнього надмірних ушкоджень чи мають
знищення 1972 р. і Женевський протокол невибіркову дію (з трьома Протоколами до
1925 року); неї). Вона стала першим після 20-х років XX
— засоби впливу на природне ст. договором, що регулював питання
середовище, що мають широкі стосовно звичайної зброї. Норми цієї
довгострокові наслідки в якості засобів Конвенції та протоколів поєднували різні
елементи міжнародного гуманітарного Відповідно до міжнародного права
права і договорів з контролю над заборонені також такі методи ведення
озброєнням. Варто зауважити, що перелік і війни:
зміст заборонених засобів ведення війни — зрадницьки вбивати або ранити мирне
закріплені не в самій Конвенції, а в населення або супротивника;
протоколах до неї. — вбивати або ранити супротивника, що
три Протоколи: здався і склав зброю;
Протокол про осколки, які не можна — повідомляти тому, хто обороняється, що
знайти (Протокол І), у разі опору пощади нікому не буде;
Протокол про заборону або обмеження — незаконно користуватися
застосування мін, мін-пасток та інших парламентерським прапором або прапором
пристроїв (Протокол II), держави (нейтральної), що не бере участь у
Протокол про заборону або обмеження війні, прапором або знаками Червоного
застосування запальної зброї (Протбкол III). Хреста та ін.;— примушувати громадян
Стосовно подальшого обмеження ворожої сторони брати участь у військових
використання зброї масового знищення діях проти своєї держави;
варто назвати Конвенцію про заборону — геноцид під час війни;
розробки, виробництва, накопичення та — убивство парламентера й осіб, які його
застосування хімічної зброї і її знищення супроводжують (трубача, сурмача,
1993 р. Ця Конвенція забороняє барабанщика);
застосування всіх видів хімічної зброї і — атака, бомбардування або знищення
передбачає знищення всіх її запасів санітарних установ, госпітальних суден,
упродовж 10 років з моменту набуття нею транспортів, літаків, санітарного персоналу;
чинності для держави, яка її ратифікувала. — винищування або захоплення ворожої
власності, крім випадків військової
189. Заборонені методи ведення війни. необхідності;
У міжнародно-правовій доктрині цей — бомбардування незахищених міст, портів,
розділ права збройних конфліктів селищ, жител, історичних пам'ятників,
іменується "правом Гааги", оскільки храмів, госпіталів, не використовуваних у
основні принципи і норми про засоби та воєнних цілях;
методи ведення воєнних дій закріплені в — знищення культурних цінностей,
Гаазьких конвенціях 1899 і 1907 рр. Згодом історичних та інших пам'ятників, місць
було укладено Женевські конвенції про відправлення культів, або їхнє використання
захист жертв війни 1949 р. і додаткові для забезпечення успіху у воєнних діях;
протоколи І і II до них 1977 р., що — деякі інші дії.
розвинули ці принципи і норми. Щодо заборонених методів ведення
МП обмежує законні засоби і методи війни Додатковий протокол І 1977 року до
ведення війни. Женевських Конвенцій 1949 року закріплює
(Під засобами ведення війни розуміються концептуальне положення, що стає
зброя й інші засоби, застосовувані визначальним принципом стосовно таких
збройними силами у війні для заподіяння методів ведення війни: «Забороняється
шкоди і поразки супротивника.) вбивати, наносити поранення або брати в
Методи ведення війни — це порядок і полон противника за допомогою
способи використання засобів ведення віроломства». віроломство — це
війни. зобов'язання, що вселяють довіру
противнику, але зумисне порушувані для
одержання воєнної переваги.
Від віроломства слід відрізняти воєнну
хитрість — дії відвертаючого характеру,
спрямовані на дезорієнтацію противника.
Прикладом таких хитрощів є: використання
маскувань, пасток, несправжніх операцій і
дезінформація (стаття 37 Додаткового
протоколу). Воєнна хитрість у період
збройних конфліктів припустима і не
суперечить міжнародному праву.
190. Міжнародне гуманітарне право та
гуманітарна допомога
Міжнародне гуманітарне право є
частиною Міжнародного публічного права
й застосовується винятково у випадках
збройних конфліктів, які, згідно з цим
правом, поділяються на міжнародні (між
державами) й неміжнародні (конфлікт
урядових військ із недержавними
збройними групами або між такими групами
всередині країни).
Метою МГП є захист осіб, які не беруть
участі у воєнних діях, — тобто цивільного
населення та захоплених, поранених чи
хворих військових (комбатантів), або членів
недержавних збройних груп, які в цьому
стані не застосовують зброю.
МГП забезпечує надходження допомоги
до цивільного населення, в тому числі й
гуманітарки для обох сторін, проте кожна
сторона має право контролю цієї допомоги.
Право на гуманітарну допомогу як, з
одного боку, індивідуальне право, а з
іншого, – одне із солідарних прав третього
покоління прав людини, за останні
десятиліття набуло особливої уваги,
оскільки необхідність реалізації цього права
викликана не лише природними
катастрофами, а й збройними конфліктами,
кількість яких постійно зростає.
Правовий інститут гуманітарної
допомоги є суміжним, стаючи предметом
одночасно кількох галузей права:
міжнародного публічного, міжнародного
гуманітарного, адміністративного,
фінансового та права соціального
забезпечення. У межах міжнародного
публічного права гуманітарна допомога є
матеріальною або матеріально-технічною
допомогою, яка надається для гуманітарних
цілей, як правило, у відповідь на гуманітарні
кризи, включаючи стихійні лиха та
техногенної катастрофи. Гуманітарна
допомога детально регулюється у межах
міжнародного гуманітарного права. Саме
на підставі суб'єктного складу спірним
залишається питання щодо можливості
визнавати гуманітарну допомогу
благодійністю. Ми вважаємо, що вони є
поняттями, які перетинаються, однак жодне
не поглинає у своєму змісті інше.
191. Основні засади ведення воєнних
дій. Імплементація норм міжнародного
гуманітарного права.
Існують такі норми-принципи ведення
воєнних дій:
Принцип розрізнення – сторони, що
перебувають у конфлікті, повинні завжди
розрізняти цивільне населення й
комбатантів, а також цивільні й воєнні
об’єкти та відповідно спрямовувати свої дії
тільки проти воєнних об’єктів. Заборона
нападів на цивільних осіб має єдиний
виняток: цивільні особи, які безпосередньо
беруть участь у воєнних діях, втрачають
імунітет від можливих нападів протягом
часу такої безпосередньої участі та часу,
протягом якого вони готуються до
запланованого ними нападу.
Принцип необхідності вимагає, щоб
сторони збройних конфліктів вживали
лише тих заходів, які є необхідними для
досягнення військової перемоги. Ця ідея
викладена ще в преамбулі до Санкт-
Петербурзької декларації 1868 р., у якій
сторони визнали, «що єдиною законною
метою, яку держави повинні мати під час
війни, є послаблення військових сил
супротивника;
 Відповідно до логіки МГП
встановлюється така ієрархія можливих дій:
взяттю бійця супротивника в полон слід
віддавати перевагу перед його пораненням,
пораненню – перед заподіянням смерті,
заподіянню смерті одному комбатанту –
перед заподіянням смерті кільком тощо.
Іншими словами, для досягнення
однакової військової переваги слід
обирати спосіб, що завдає найменше
шкоди. Ця ідея також знайшла
відображення в п. 3 ст. 57 ДП І.
Принцип сумірності (пропорційності)
в МГП означає, що конкретна і
безпосередня військова перевага, здобута
в результаті військової операції, повинна
переважати шкоду, завдану в її ході
цивільним особам та цивільним об’єктам.
Ідеться не про цілеспрямований напад на
цивільних осіб чи цивільні об’єкти, що є
забороненим згідно з принципом
розрізнення, а про ризик випадкової
шкоди цивільним особам та/або об’єктам.
З метою сприяння імплементації своїх
зобов’язань з МГПв Україні було утворено
Міжвідомчу комісію з імплементації в
Україні міжнародного гуманітарного права,
яку з 2017 р. замінила Міжвідомча комісія
з питань застосування та реалізації норм
міжнародного гуманітарного права в
Україні.
Основними нормативно-правовими
актами, прийнятими на виконання
зобов’язань України у сфері МГП, є:
Кримінальний кодекс України 2001 р.
(криміналізація воєнних злочинів, ст. 438
«Порушення законів та звичаїв війни»; ст.
445 «Незаконне використання символіки
Червоного Хреста, Червоного Півмісяця,
Червоного Кристала»; ст. 447
«Найманство»);
Закон України від 08.07.1999 р. №
862ІV «Про символіку Червоного Хреста,
Червоного Півмісяця, Червоного
Кристала в Україні»;
Закон України від 28.11.2002 р. №
330ІV «Про Товариство Червоного Хреста
України»,
«Інструкція про порядок виконання
норм міжнародного гуманітарного права
у Збройних Силах України», затверджена
наказом Міністра оборони України від 23
березня 2017 р. № 164.
До інших джерел можливо віднести
Закон України від 24.03.1999 р. № 548ХІV
«Про Статут внутрішньої служби
Збройних Сил України»; Закон України від
15.04.2014 р. № 1207VII «Про забезпечення
прав і свобод громадян та правовий режим
на тимчасово окупованій території
України»; Пам’ятка військовослужбовця
при виконанні обов’язків військової служби
та спеціальних (бойових) завдань (Додаток
4 до Інструкції про порядок виконання норм
міжнародного гуманітарного права у
Збройних Силах України); Кодекс честі
офіцера Збройних Сил України.
192. Права людини під час збройного
конфлікту.
В умовах збройного конфлікту
находяться під загрозою порушення права
людини, і в першу чергу його невід’ємне
право на життя, здоров’я, особисту
недоторканність, заборона рабства,
заборона тортур. Наявність збройного
конфлікту не є підставою заперечення прав
людини, їх скасування. Права людини
діють в період збройного кон- флікту, і
факт їх можливого обмеження в порядку і
на умовах права прав людини як раз
підтверджує тезу про непорушність прав
людини.
МГП не витісняє і не замінює право
прав людини. Ці галузі міжнародного права
являються двома проявами однієї сутності.
В умовах збройного конфлікту діють як
право прав людини, так й МГП. Але в
умовах відсутності збройного конфлікту
МГП не діє, діє тільки право прав людини.
Тому вони співвідносяться як загальне, та
спеціальне. МГП є більш спеціалізованим,
застосовним для захисту жертв війни. Його
норми в умовах збройного конфлікту біль
пристосовані, більш ефективні. Тому вони в
цих обставинах будуть мати пріори- тет над
нормами права прав людини.
Взагалі ПРАВА ЛЮДИНИ ПІД ЧАС
ЗБРОЙНОГО
✓ права, що були прописані у 4-х
Женевських конвенціях 1949 року;
✓ регулюють як відносини між
державами у період збройної боротьби,
так і відносини у зв’язку з такою
боротьбою (режим поранених,
військовополонених, укладання угод про
перемир’я, підписання мирних договорів);
✓ включають заборону на: посягання на
життя і фізичну недоторканність, зокрема
всякі види убивств, каліцтва, жорстоке
поводження, тортури і катування; взяття
заручників; посягання на людську
гідність, зокрема образливе і принизливе
звернення; засудження і застосування
покарання без попереднього судового
рішення, винесеного належним чином
судом, за наявності судових гарантій,
визнаних необхідними цивілізованими
націями.
✓ Пораненим і хворим гарантується
надання допомоги.
У 60-ті роки ООН розширила свою
діяльність у створення системи
гуманітарного права. У 1967р. РБ ООН
(резолюція 237) наголосила, що права
людини повинні поважатися всіма
сторонами, втягненими в конфлікт;
сторони повинні виконувати всі
зобов*язання, взяті ними у відповідності до
Женевських конвенцій 1949р.
В подальшому ГА ухвалила такі акти:
- Основні принципи захисту цивільного
населення в період збройних конфліктів
(1970)
- Основні принципи правового режиму
комбатантів, шо борються проти
колоніального та іноземного панування
чи расистських режимів (1973)
- Принципи м співроб держав, щодо
виявлення, арешту, видачі та покарання
осіб, винних у воєнних злочинах проти
людства (1973)
- Декларацію про захист жінок та діте
за надзвичайних обставин та в період збр
конфл (1974)
193. Становлення кримінальної
відповідальності індивідів за
міжнародним правом.
За міжнародний злочин відповідальність
несе як держава, винна в його вчиненні, так і
її посадові особи, які брали участь у
злочинних діяннях. Офіційне становище
особи в державній ієрархії (глава держави,
глава уряду, міністр оборони і т. ін.) не
звільняє її від кримінальної
відповідальності. Також не звільняє
індивідів від кримінальної відповідальності
та обставина, що вони вчинювали злочинні
діяння на виконання наказу свого
командування або уряду.
Перелік міжнародних злочинів, за які
поряд з державами несуть відповідальність
й індивіди, внесений до Статуту
Міжнародного воєнного трибуналу в
Нюрнберзі, складався з трьох категорій:
злочини проти миру (планування,
підготовка, розв'язання і ведення агресивної
війни); воєнні злочини, тобто порушення
законів і звичаїв війни; злочини проти
людяності (вбивства, катування та інші
злодіяння, скоєні щодо цивільного
населення).
Із часом цей перелік міжнародних
злочинів було розширено. У Конвенції про
запобігання злочину геноциду та покарання
за нього 1948 р. та Конвенції про припинення
злочину апартеїду і покарання за нього 1973
р. геноцид і апартеїд кваліфікуються як
злочини проти людства, відповідальність за
які несуть поряд з державами й фізичні
особи.
 У 1978 р. Генеральна Асамблея ООН на винних у геноциді та інших подібних
32-й сесії знову приступила до роботи з злочинах, скоєних на території сусідніх
обговорення проекту кодексу злочинів держав у період між 1 січня 1994 р. і 31
проти миру й безпеки людства. Цей проект, грудня 1994 р. У цьому випадку міжнародні
підготовлений Комісією міжнародного кримінальні трибунали було створені не
права ООН, був уперше поданий на розгляд шляхом укладення спеціальної міжнародної
Генеральної Асамблеї в 1964 р. угоди, а на основі рішень Ради Безпеки
Генеральна Асамблея ООН доручила ООН, які мовчазно визнали держави -
подальшу розробку проекту кодексу членами цієї організації.
злочинів проти миру й безпеки людства В обох Статутах цих м трибуналів знову
Комісії міжнародного права, що було підтверджено, що офіційний статус
займається вирішенням цього питання в обвинувачуваного як глави держави або
наш час. Комісія, зокрема, працює над члена уряду не звільняє його від
проблемою розширення та уточнення кримінальної відповідальності. Крім того,
переліку міжнародних злочинів. Є була впроваджена новела, що
пропозиції про внесення до цього переліку обвинувачувані такого рівня несуть
рабства, колоніалізму, тероризму та ін. відповідальність також за те, що не
За чинними нормами міжнародного запобігли вчиненню злочину своїми
права головні винуватці вчинення підлеглими.
міжнародних злочинів піддаються
кримінальному переслідуванню 194. Поняття, історичний розвиток та
міжнародними кримінальними судами, основні категорії міжнародного
створюваними на основі укладення кримінального права.
спеціальних міжнародних угод. Прикладами Міжнародне кримінальне право бере
е Міжнародні воєнні трибунали в Нюрнберзі свій початок з норм міжнародного звичаю,
(1945- 1946 рр.) і в Токіо (1946-1948 рр.). які тривалий час забороняли піратство і
Інші злочинці можуть нести кримінальну воєнні злочини
відповідальність за скоєні злодіяння на Нині важко назвати конкретно, коли
підставі кримінального законодавства саме виникли перші норми міжнародного
відповідних держав. кримінального права. На думку одних
Наприкінці XX ст. знову виникла дослідників, вони беруть початок з епохи
потреба у створенні міжнародних Стародавнього Єгипту та часів класичної
кримінальних трибуналів у зв'язку з Греції, на думку інших - з епохи
міжнародними злочинами, скоєними на середньовіччя, треті вважають, що норми
території колишньої Югославії і в Руанді. міжнародного кримінального права вперше
На підставі рішення Ради Безпеки ООН в сформовані уXIX ст., четверті
1993 р. було засновано Міжнародний обґрунтовують, що про міжнародне
трибунал для переслідування осіб, кримінальне право можна вести мову
відповідальних за серйозні порушення тільки з XX ст., коли відбулися перші
міжнародного гуманітарного права, скоєні спроби притягнення світовою спільнотою
на території колишньої Югославії з 1991 р., до відповідальності осіб, які вчинили
і в 1994 р. Міжнародний кримінальний злочини під час Першої світової війни.
трибунал для переслідування осіб, винних у Термін «міжнародне кримінальне
геноциді та інших серйозних порушеннях право» з’явився наприкінці XIX ст. для
гуманітарного права, вчинених на позначення норм, які регулювали надання
території Руанди, і руандійських громадян, державами взаємодопомоги при здійсненні
ними національної кримінальної
юрисдикції.
широке використання цей термін
одержав тільки після Другої світової війни,
що пов'язано з діяльністю Нюрнберзького
та Токійського міжнародних воєнних
трибуналів. Незважаючи на нетривале
функціонування вказаних трибуналів, вони
суттєво вплинули на подальший розвиток
системи міжнародної кримінальної юстиції і
міжнародного кримінального права загалом.
Зокрема, Статути цих трибуналів закріпили
спеціальні принципи міжнародного
кримінального права, до яких варто
віднести: невідворотність кримінального
покарання за злочини проти міжнародного
права; посадове становище особи не
звільняє її від персональної
відповідальності; якщо держава не
встановлює покарання за дії, віднесені за
міжнародним правом до категорії злочинів
проти миру і людства, то це не є
обставиною, яка звільняє винного від
міжнародної кримінальної відповідальності;
незастосування строків давності до воєнних
злочинців.
Міжнародне кримінальне право — це
галузь міжнародного публічного права,
яка складається з принципів і норм, що
регулюють співробітництво держав у
боротьбі з міжнародними злочинами та
злочинами, що мають міжнародний
характер.
Його метою є захист миру і безпеки,
міжнар. правопорядку та забезпечення
співробітництва між д-вами для
ефективного суд. переслідування злочинців.
Предметом М. к. п. є встановлення
відповідальності суб'єктів міжнар. права і
покарання осіб, винних у вчиненні згаданих
злочинів, їх визначення, запобігання їм,
розслідування, суд. розгляд, організація
відбування покарання, а також відносини,
які виникають у результаті вчинення таких
злочинів та застосування покарання за їх
вчинення.
Суттєвою особливістю М. к. п. є його
комплексний характер. Воно об'єднує
матеріальні норми крим., крим.-виконавчого
права, крим.-процесуальні норми, а також ті,
які стосуються судоустрою.
Значне місце займають норми, що
регламентують взаємодію держав у галузі
крим. юстиції.
Початок формування М. к. п.
пов'язують із статутом Міжнародного
воєнного трибуналу для суду над гол. воєн,
злочинцями європ. країн «осі» та статутом
Міжнародного воєнного трибуналу для Дал.
Сходу, які були створені угодами,
укладеними відповідно Великою Британією,
СРСР, США та Францією у 1945 (до них
приєдналися ще 19 держав) і Великою
Британією, СРСР, США, Китаєм, Францією,
Австралією, Канадою, Новою Зеландією,
Нідерландами, Індією та Філіппінами у
1946.
Норми М. к. п., що належать до
категорії норм заг. міжнар. права, мають
універсальну сферу дії. Особи, винні у
вчиненні таких злочинів (наприклад,
воєнних, проти людяності), підлягають
переслідуванню (незалежно від місця їх
вчинення) будь-якою д-вою, а також
міжнар. крим. судом.
195. Джерела та принципи
міжнародного кримінального права.
ГАООН 11.XII 1946 підтвердила
принципи міжнар. права, що були визнані
статутом Нюрнберзького трибуналу і
відбиті у його вироку як загальновизнані.
М. к. п. притаманні принципи міжнар.
права (зокрема, суверенної рівності держав,
їх співробітництва, поважання прав людини,
добросовісного виконання зобов'язань), заг.
принципи права, гол. джерелом яких є
Міжнародний пакт про громадянські та
політичні права 1966 (всі люди рівні перед
судом; кожний обвинувачуваний має право
вважатися невинуватим, поки його вина не
буде доведена відповідно до права;
смертний вирок не повинен виноситися
стосовно осіб, молодших 18 років, і
приводитися у виконання стосовно
вагітних жінок та ін.), власне принципи
М. к. п. (зокрема, невідворотність
покарання за вчинення дії, яка за міжнар.
правом вважається злочинною; якщо д-ва
не встановлює покарання за дію, яка
міжнар. правом віднесена до категорії
злочинів проти миру і людства, то це не є
обставиною, що звільняє винну особу від
міжнар. крим. відповідальності; особистої
відповідальності за міжнар. правом; посад,
становище особи, яка вчинила злочин за
міжнар. правом, не звільняє її від крим.
відповідальності; відповідальність вищих
посад, осіб; виконання особою злочин,
наказу свого уряду чи начальника не звільняє
її від відповідальності, якщо свідомий вибір
був фактично можливий; незастосування
строку давності до воєнних злочинців).
Джерелами М. к. п. є договір та
звичай, у деяких випадках—рішення
міжнар. організацій, заг. принципи права,
притаманні осн. внутрідерж. правовим
системам, а також принципи міжнар.
публ. права.
Певне значення мають рішення міжнар.
судів (наприклад, вирок Нюрнберзького
трибуналу).
Важлива роль у створенні норм М. к. п.
належить договорам (конвенціям), яких
налічується кілька сотень і які присвячені
питанням визначення злочинності певних
діянь га їх караності, надання допомоги в
розслідуванні і суд. розгляді крим. справ,
видачі злочинців тощо.
Договори бувають універсальними,
регіональними (Європейська конвенція про
взаємну допомогу в кримінальних справах
1959) або двосторонніми.
В них може відображатися міжнар.
звичай.
Правила ж міжнар. договорів є
обов'язковими і для держав, що не є їх
учасницями, як звичаєві норми (наприклад,
схвалена ГА ООН Конвенція про
запобігання злочинові геноциду і покарання
за нього 1948). І
з цього виходила, зокрема, практика
Нюрнберзького трибунату.
Прикладом прямого створення норм й
інститутів М. к. п. органом міжнар.
організації є заснування Радою Безпеки
ООН міжнар. трибуналів для кол. Югославії
та Руанди резолюціями від 25.У 1993 і 8.ХІ
1994 (Міжнародний кримінальний трибунал
для судового переслідування осіб,
відповідальних за серйозні порушення
міжнар. гуманітарного права, вчинені на
території колишньої Югославії з 1991;
Міжнародний кримінальний трибунал для
судового переслідування осіб,
відповідальних за геноцид та інші серйозні
порушення міжнародного гуманітарного
права, вчинені на території Руанди, і
громадян Руанди, відповідальних за геноцид
і інші подібні порушення, вчинені на
території сусідніх держав у період з 1.І до 31
.XII 1994). Статутами цих трибуналів
підтверджено, що офіц. становище
обвинувачуваного, включаючи главу д-ви чи
уряду, не звільняє його від крим.
відповідальності. Більш того, такі особи
несуть відповідальність і за невід-вернення
вчинення злочинів підлеглими. Як правило,
резолюції міжнар. організацій та їх органів,
зокрема ГА ООН, безпосередньо не
створюють норм міжнар. права, хоча й
виступають важливою ланкою у процесі їх
формування. Так, міжнар. стандарти,
розроблені під егідою ООН і прийняті її ГА
(наприклад, типові договори про взаємну
допомогу в крим. справах, про передачу
нагляду над злочинцями, умовно
засудженими чи умовно звільненими, осн.
принципи поводження з ув'язненими),
юридично не є обов'язковими для держав,
але використовуються ними у своїй міжнар.
практиці та в нац. праві.
 196. Система міжнародного
кримінального правосуддя.
Дана система включає судові установи
та їх органи, створені на підставі
міжнародних угод для здійснення
кримінального переслідування і вирішення
по суті кримінальних справ з подальшим
застосуванням покарання за найбільш
тяжкі і інші міжнародні злочини, віднесені
до їх юрисдикції, а так само для реалізації
інших функцій, необхідних для відправлення
міжнародного кримінального правосуддя.
Залежно від їх компетенції (статутних
цілей) та інституційної (організаційної)
моделі розрізняють наступні чотири
категорії органів відправлення
міжнародного кримінального правосуддя.
1. Міжнародний кримінальний суд на
постійній договірній основі як незалежна
від системи ООН судова установа.
2. Міжнародні кримінальні трибунали
на основі резолюцій РБ ООН як
допоміжні і тимчасові органи зі
спеціальною компетенцією (Міжнародний
кримінальний трибунал для судового
переслідування осіб, відповідальних за
серйозні порушення міжнародного
гуманітарного права, вчинені на території
колишньої Югославії з 1991 р .;
Міжнародний кримінальний трибунал для
судового переслідування осіб,
відповідальних за геноцид та інші серйозні
порушення міжнародного гуманітарного
права, вчинені на території Руанди, і
громадян Руанди, відповідальних за геноцид
та інші подібні порушення, вчинені на
території сусідніх держав, в період з 1 січня
1994 по 31 грудня 1994 р .).
3. Змішані (гібридні) суди і трибунали
на основі спеціальних угод окремих
держав з ООН (Спеціальний Суд по
Сьєрра-Леоне; Спеціальний Трибунал по
Лівану) або рішень тимчасової адміністрації
ООН на територіях проведення
миротворчих операцій (Змішані судові
колегії Косово; Спеціальні палати по
тяжким злочинів Тимору-Лешті).
4. Інтернаціоналізовані суди на базі
національної системи правосуддя, але з
залученням міжнародних суддів та інших
учасників судочинства з метою розгляду
справ про міжнародні злочини (Судова
палата з розслідування військових злочинів
Суду Боснії і Герцеговини; Надзвичайні
палати в Судах Камбоджі для розслідування
злочинів, скоєних в період демократичної
Кампучії).
Незважаючи на відмінності в правових
засадах заснування та діяльності,
юрисдикції та організації, всі органи, що
здійснюють міжнародне кримінальне
правосуддя, володіють загальними
ознаками.
1. Їх створення, наділення юрисдикцією
для здійснення правосуддя у справах щодо
міжнародних злочинів, включення до кола
учасників кримінального судочинства
міжнародних суддів, прокурорів, захисників
спочатку обумовлено волевиявленням
міжнародної спільноти, об’єднаної
Організацією Об’єднаних Націй. Всі
зазначені вище органи засновані або
сформовані за неодмінної участі в тій чи
іншій формі ООН:
2. Матеріально-правовою основою
міжнародного кримінального правосуддя,
що відправляється цими органами, є
міжнародні договори, які встановлюють
злочинність і караність міжнародних
злочинів, а також принципи міжнародного
кримінального права, визнані міжнародним
співтовариством.
3. До їх предметної юрисдикції віднесені
найбільш тяжкі злочини, які викликають
стурбованість міжнародного
співтовариства, а саме: злочини геноциду,
злочини проти людяності та військові
злочини.
4. Територіальна юрисдикція органів
міжнародної кримінальної юстиції
обмежена: або територією держави-
учасника, або держав, на території яких наділеними юрисдикцією для цього. Ці суди
вчинено злочини, віднесені до їх предметної неоднакові за правовими основами
юрисдикції, і наведені в статутних заснування та діяльності, мають певні
документах. відмінності юрисдикційного та
5. Органи міжнародної кримінальної організаційного характеру. Разом із тим,
юстиції наділені універсальною тільки судді цих органів на підставі
персональної юрисдикцією: ними до міжнародно-правових документів наділені
кримінальної відповідальності можуть бути повноваженнями здійснювати на
притягнуті будь-які фізичні особи за міжнародному рівні правосуддя в
вчинення злочинів, віднесених до їх кримінальних справах про міжнародні
предметної юрисдикції. злочини. Ніяким іншим органам
6. Склади цих міжнародних судових міжнародної спільноти повноваження
органів є інтернаціональними. Навіть у здійснювати правосуддя у справах про
випадках створення деяких з них на базі міжнародні злочини не належать.
національних органів юстиції 2. Міжнародне кримінальне правосуддя
забезпечується обов’язкова участь у має свої специфічні цілі, які міжнародне
здійсненні правосуддя міжнародних співтовариство ставить перед ним. Так,
(іноземних) суддів. Резолюція Ради Безпеки ООН 827 (1993) від
25 травня 1993 проголосила такими цілями:
197. Основні засади міжнародного 1) покласти край злочинам (порушенням
кримінального процесу. міжнародного гуманітарного права та ін.) і
Міжнародне кримінальне правосуддя, вжити ефективних заходів з метою
являє собою діяльність щодо передання суду осіб, відповідальних за ці
застосування міжнародного права, тих злочини;
його юридичних норм і принципів, які 2) забезпечити судове переслідування
мають основоположне значення для осіб, відповідальних за серйозні порушення
забезпечення миру, захисту особи та міжнародного гуманітарного права;
життєво важливих інтересів 3) сприяти відновленню та підтриманню
міжнародного співтовариства від миру;
особливо небезпечних для людської 4) сприяти забезпеченню припинення та
цивілізації порушень принципів і норм ефективного виправлення таких порушень.
міжнародного права. Преамбула ст.1 Римського статуту
Міжнародне кримінальне правосуддя Міжнародного кримінального суду так
відрізняється від інших напрямів визначає ці цілі:
міжнародного співробітництва рядом ознак, 1) міжнародний кримінальний суд «є
що характеризують його як самостійну постійним органом, уповноваженим
галузь міжнародного співробітництва, здійснювати юрисдикцію щодо осіб,
специфічних саме для нього. Коротко відповідальних за найсерйозніші злочини,
звернемося до цих ознак: що викликають стурбованість міжнародного
1. Міжнародне кримінальне правосуддя співтовариства»;
здійснюється тільки органами 2) злочини, що викликають
міжнародного правосуддя - судами стурбованість усього міжнародного
(незалежно від їх конкретного співтовариства, не повинні залишатися
найменування), спеціально заснованими для безкарними;
його здійснення у справах щодо 3) їх дієве переслідування повинно бути
міжнародних злочинів, або спеціально забезпечене як заходами, прийнятими на
національному рівні, так і активізацією
міжнародного співробітництва;
4) покласти край безкарності осіб, що
вчиняють такі злочини, і тим самим сприяти
попередженню подібних злочинів. Такі ж
цілі, безумовно, стоять перед усім
міжнародним співтовариством і його
окремими суб’єктами. Але ці цілі
специфічні для органів міжнародного
кримінального правосуддя остільки,
оскільки вони засновані, організовані та
діють саме для їх вирішення. Досягнення
цих цілей визначає весь зміст діяльності
органів міжнародного кримінального
правосуддя, в той час як для інших
учасників міжнародного співробітництва
вони не є домінуючими.
3. Міжнародне кримінальне правосуддя
здійснюється шляхом розгляду та вирішення
міжнародними судами (незалежно він їх
назви та конкретної організаційної форми)
кримінальних справ щодо міжнародних
злочинів. При цьому вирішення
міжнародним судом кримінальної справи
полягає в тому, що суд: встановлює факти
вчинення міжнародних злочинів, що
становлять предмет дослідження у справі;
дає цим фактам юридичну оцінку,
застосовує норми міжнародного права, що
передбачає ці факти; визначає юридичні
наслідки, які випливають із застосування
норм міжнародного права до встановлених
фактів, тобто засуджує та карає особу винну
в порушенні відповідних норм
міжнародного права або виправдовує
невинну особу.
4. При здійсненні міжнародного
кримінального правосуддя розгляд і
вирішення справ щодо міжнародних
злочинів провадиться в певних,
встановлених джерелами міжнародного
права формах, в процесуальному порядку,
визначеному міжнародним правом. У
міжнародно-правових документах,
відповідних правилах процедури та
доведення, а в ряді випадків, і в
застосовному національному законодавстві
встановлюються детально регламентовані
форми, в яких здійснюється діяльність
органів, що провадять міжнародне
кримінальне правосуддя. Форми судового
розгляду, порядок процесу характеризується
тим, що в діяльності судів, які розглядають
та вирішують справи щодо міжнародних
злочинів, беруть участь ряд осіб, наділених
певними правами та несуть відповідні їм
обов’язки - учасники міжнародного
кримінального судочинства: суд, обвинувач
(прокурор), захисник, обвинувачений
(підозрюваний), підсудний. При цьому,
склад учасників кримінального процесу з
боку суду, обвинувачення та захисту є
міжнародним.
198. Походження та правовий зміст
злочину геноциду.
Геноцид є одним із найстаріших і
найганебніших злочинів відомих людству з
прадавніх часів. Даний термін складається із
двох частин грецького походження –
«genos» - рід і латинського «caedo» -
винищую. Даний термін був
запропонований польським юристом Р.
Лемкіним в першій половині 20 століття.
Геноцид був визнаний міжнародним
злочином вже у Резолюції Генеральної
Асамблеї ООН від 11 грудня 1946 р.
У Резолюції Генеральної Асамблеї ООН
180 (II) від 21 листопада 1947 р.
вказувалося, що «геноцид є міжнародним
злочином, який тягне за собою національну
та міжнародну відповідальність окремих
осіб і держав».
9 грудня 1948 р. була прийнята й
відкрита для підписання Конвенція про
поперед- ження злочину геноциду і
покарання за нього (далі – Конвенція 1948
р.).
Дана Конвенція набула чинності у 1951
р. і є основним конвенційним джерелом у
сфері боротьби з геноцидом.
 У ст. 1 Конвенції 1948 р. вказується, що
геноцид незалежно від того, чи відбувається
він у мирний чи воєнний час, є злочином,
який порушує норми міжнародного права і
щодо якого держави-учасниці
зобов’язуються вживати заходів із
попередження та карати за його скоєння.
Відповідно до ст. 2 Конвенції 1948 р.,
під геноцидом розуміють «наступні дії, які
вчиняються з наміром знищити повністю
або частково будь-яку національну,
етнічну, расову або релігійну групу як
таку:
а) вбивство членів такої групи;
б) заподіяння серйозних тілесних
ушкоджень чи розумового розладу членам
такої групи;
в) навмисне створення для якої-небудь
групи таких життєвих умов, які розраховані
на повне або часткове фізичне її знищення;
г) заходи, розраховані на запобігання
народженню дітей у середовищі такої групи;
д) насильницька передача дітей з однієї
людської групи в іншу».
Геноцид є не лише тяжким, але й
масовим порушенням прав людини.
Висловлю- ється думка, що геноцид існує з
того моменту, коли його жертвою стає хоча
б одна людина, не обов’язково всі члени
групи. Проте геноцид характеризується
злочинним наміром знищити саме всю
групу, членом якої є ця людина. За
відсутності такого наміру відповідний акт
не може бути кваліфікований як геноцид,
незважаючи на його жорстокість. Від
вбивства людини як кримінального
злочину геноцид від- різняється саме
наміром знищити групу як таку.
Згідно зі ст. 3 Конвенції 1948 р.,
покарання передбачається за такі діяння:
а) геноцид;
б) змова з метою здійснення геноциду;
в) пряме і публічне підбурювання до
здійснення геноциду;
г) замах на здійснення геноциду;
д) співучасть у геноциді.
Звичаєве міжнародне право містить
імперативну норму, яка забороняє державам
вчиняти геноцид. Така заборона є
обов’язковою для всіх держав незалежно від
того, чи є вони учасницями Конвенції 1948
р. чи інших документів конвенційного
характеру. Проте звичаєва імперативна
норма про заборону геноциду містить лише
загальну заборону вчиняти геноцид, а от
конкретні механізми боротьби з геноцидом
і протидії йому, зокрема, щодо реалізації
судочинства за геноцид, прописуються у
конкретних конвенціях і є обов’язковими
лише для держав-учасниць таких конвенцій.
Важливим конвенційним джерелом у
сфері боротьби з геноцидом є Римський
статут Міжнародного Кримінального Суду
(далі – МКС) від 17 липня 1998 р. Згідно зі
ст. 5 Римського статуту, яка поширює
юрисдикцію МКС на злочин геноциду, це
діяння відносять до найсерйозніших
злочинів, які викликають стурбованість
усього міжнародного співтовариства.
Ст. 6 Статуту МКС містить визначення
злочину геноциду і перелік актів геноциду,
які практично дослівно повторюють ті, що
викладені у ст. 2 Конвенції 1948 р.
Окрім того, для всіх різновидів актів
геноциду (визначених у ст. 6 Статуту МКС)
обов’язковою є наявність таких елементів
злочину:
1. Особа або особи, проти яких були
спрямовані злочинні дії, належали до певної
національної, етнічної, расової чи релігійної
групи;
2. Виконавець, який вчиняв акти
геноциду, мав намір повністю або частково
знищити вказану національну, етнічну,
расову чи релігійну групу як таку;
3. Така поведінка виконавця мала місце в
контексті явної схеми аналогічної
поведінки, спрямованої проти цієї групи,
або була поведінкою, яка могла б сама по
собі спричинити таке знищення
 199. Походження та правовий зміст
злочинів проти людяності.
Термін "злочин проти людяності"
(crimes against humanity) вперше був
використаний в Декларації урядів Англії,
Росії та Франції 1915 для позначення
геноциду вірмен в Туреччині, що за
сьогоднішніми критеріям підпадає під
поняття геноциду. Надалі поняття "злочини
проти людяності" стало частково збігатися з
поняттям військового злочину і взагалі
зв'язуватися з наявністю збройного
конфлікту.
Сучасне трактування злочини проти
людяності досить широка, включає в себе
широке коло масових злодіянь проти особи і
гідності людини незалежно від того, в
мирний або воєнний час такі злодіяння
вчинені. Термін "людяність" ще з тих часів,
коли Нюрнберзький трибунал уперше ввів
його в правовий обіг, викликає чималі
труднощі у російських перекладачів. Справа
в тому, що слово "humanity" можна
перекласти з англійської і як "людяність", і
як "людство"; звідси розбіжності у
вітчизняній юридичній літературі, які не
подолано й донині. Важко сказати, який з
варіантів переважніше.
До злочинів проти людяності відносять
тяжкі міжнародні злочини, що включають
відповідно до кваліфікації Статуту
Нюрнберзького трибуналу вбивства,
винищування, поневолення, посилання та
інші жорстокості, вчинені щодо цивільного
населення до або під час війни, або
переслідування за політичними, расовими
або релігійними мотивами з метою
здійснення або у зв'язку з будь-яким
злочином, підлягає юрисдикції трибуналу,
незалежно від того, чи були ці дії
порушенням внутрішнього права країни, де
вони були вчинені, чи ні.
У ст. 7 Римського статуту МКС
визначені 11 типів дій, що становлять
злочини проти людства:
а) вбивство;
b) винищення;
c) поневолення;
d) депортація або насильницьке
переміщення населення; е) висновок у
в'язницю або інше жорстоке позбавлення
фізичної свободи у порушення
основоположних норм міжнародного права;
г) тортури;
g) згвалтування, обернення в сексуальне
рабство, примус до проституції, примусова
вагітність, примусова стерилізація або
будь-які інші форми сексуального
насильства порівнянної тяжкості;
h)переслідування будь-якої
ідентифікованої групи або спільноти за
політичними, расовими, національними,
етнічними, культурними, релігійними,
тендерним, як це визначається в пункті 2,
або іншими мотивами, які повсюдно визнані
неприпустимими згідно з міжнародним
вподоби, у зв'язку з будь-якими діяннями,
зазначеними в даному пункті, або будь-
якими злочинами, які підпадають під
юрисдикцію Суду;
i)Насильницьке зникнення людей;
j) Злочин апартеїду;
к) інші нелюдські діяння аналогічного
характеру, які полягають в умисному
спричиненні сильних страждань або
серйозних тілесних ушкоджень, або
серйозного збитку психічному або
фізичному здоров'ю.
Паралельно з розвитком нормативної
бази про відповідальність за злочини проти
миру, військові злочини і злочини проти
людяності в рамках ООН незабаром після
закінчення Другої світової війни почалася (і
триває дотепер) копітка робота з кодифікації
відповідних норм про відповідальність за ці
та близькі до них ( за характером суспільної
небезпеки) міжнародні злочини.
Для того, щоб діяння можна було
класифікувати як злочин проти людства,
Римський Статут ставить такі основні умови
(діяння повинні вчинятися): проти
цивільного населення; в рамках
широкомасштабного нападу;
систематичного нападу; свідомо.
Зокрема широкомасштабність нападу
полягає у значній кількості учасників та
жертв такого злочину, наслідках вчиненого
діяння тощо. А під систематичним
розуміють такий напад, який вчиняється
методично, заздалегідь продуманим планом.
Свідомість нападів полягає у тому, що
суб'єкт злочину знає (усвідомлює), що
вчиняється широкомасштабний чи
систематичний напад.
200. Розвиток та правовий зміст
воєнних злочинів.
Більшість науковців вважають, що
поняття «воєнний злочин» виникло у
другій половині ХIХ століття, коли було
прийнято Женевську конвенцію 1864 р. про
поліпшення долі поранених і хворих воїнів
в діючих арміях та ряд інших документів,
що регулювали порядок ведення воєнних
дій. Проте перші обмеження щодо методів і
засобів ведення збройних конфліктів
встановлювалися ще в третьому тисячолітті
до н. е. в Єгипті. Iснували такі обмеження і в
інших народів, так Махабхарата і закони
Ману зокрема забороняли воїнам убивати
безпомічних ворогів, а також тих, хто
здався. Після одужання поранених
військовополонених відправляли на
батьківщину.
Сам термін «воєнний злочин» з’явився
лише в 1945 році у ст. 6 Статуту
Міжнародного військового трибуналу в
Нюрнбергзі, де зазначалося, що такими слід
вважати порушення законів і звичаїв війни,
що включають вбивства, жорстоке
поводження або депортацію цивільного
населення на окупованих територіях,
вбивство або жорстоке поводження з
військовополоненими, вбивство заручників,
розкрадання державної або приватної
власності, безглузде руйнування населених
пунктів, що не зумовлене військовою
необхідністю.
Женевські конвенції 1949 року, в яких
було кодифіковано міжнародне гуманітарне
право після Другої світової війни, окрім
іншого, містять перший в історії перелік
воєнних злочинів, під якими розуміли
серйозні порушення конвенцій, враховуючи
специфіку відносин, врегульованих кожною
із них. Причому кожна з чотирьох
Женевських конвенцій 1949 р. подає
власний перелік серйозних порушень, разом
створюючи єдину систему.
До них відносяться наступні дії:
навмисне вбивство; катування і нелюдське
поводження, включаючи біологічні
експерименти; навмисне спричинення
важких страждань або серйозного
каліцтва; нанесення шкоди здоров’ю;
незаконне знищення і привласнення майна,
якщо воно не викликане військовою
необхідністю; примус цивільної особи або
військовополоненого служити в збройних
силах держави противника; позбавлення
права на неупереджене судочинство;
незаконна депортація, переміщення
цивільних осіб, що перебувають під
захистом; незаконний арешт цивільних
осіб, що перебувають під захистом;
захоплення за- ручників.
Даний перелік суттєво доповнив
Додатковий протокол I 1977 року,
включивши в число серйозних порушень ще
такі: проведення певних медичних
експериментів; перетворення цивільного
населення, окремих цивільних осіб або
демілітаризованих та безпечних зон в
об’єкти нападу; здійснення нападу
невибіркового характеру, що зачіпає
цивільне населення або цивільні об’єкти,
коли відомо, що такий напад буде причиною
великої кількості смертних випадків та
поранень серед цивільних осіб; віроломне
використання емблеми Червоного Хреста,
Червоного Півмісяця та інших захисних та
роз- пізнавальних знаків; переміщення
окупуючою державою частини її власного
цивільного населення на окуповану
територію або депортація чи переміщення
всього або частини населення окупованої
території; невиправдана затримка
репатріації військовополонених або
цивільних осіб; апартеїд; напад на
історичні пам’ятники та ряд інших.
На сьогоднішній час можна виділити
п’ять таких ознак воєнних злочинів:
1)Дії, що складають об’єктивну
сторону воєнних злочинів, вчиняються
під час збройного конфлікту і є пов’язані
з ним.
Він може вчинятися виключно під час
збройного конфлікту, адже відомо, що дії,
які під час збройного конфлікту є воєнними
злочинами, в мирний час будуть
кваліфікуватися по іншому (наприклад, як
злочини проти людства). При цьому не має
принципового значення характер
(міжнародний чи неміжнародний) даного
збройного конфлікту. Проте досить багато
держав підтримують позицію, що збройні
конфлікти неміжнародного характеру
відносяться виключно до їх внутрішньої
юрисдикції.
2)Вчинення дій, що вважаються
серйозними порушеннями норм
міжнародного гуманітарного права
Дана ознака об’єднує три елементи. По-
перше, діяння повинне становити грубе
порушення норм міжнародного
гуманітарного права (Женевських, Гаазьких
конвенцій). По-друге, такі дії повинні
посягати на найважливіші принципи
міжнарод- ного гуманітарного права. По-
третє, такі дії вважаються воєнними
злочинами незалежно від їх на- слідків.
3)Такі дії як правило вчиняються
комбатантами або особами, які можуть
віддавати їм накази.
4)Об’єктом посягання є особи, що
знаходяться під захистом міжнародного
гуманітарного права (чи їх права)
5)Дані злочини завжди вчиняються
умисно або із грубої необережності.
201. Становлення та зміст злочину
агресії за міжнародним кримінальним
правом.
Першим правовим актом, який повністю
заборонив війну як знаряддя національної
політики, став Паризький пакт (Пакт
Бріана-Келлога) 1928 року. Це був перший
багатосторонній договір про відмову від
агресивної війни, учасниками якого стала
переважна більшість держав. Як зазначає
Д. Донський, «Пакт Бріана-Келлога,
безсумнівно, зіграв найважливішу роль в
історії міжнародних відносин, оскільки
завдяки цьому документу у міжнародному
праві виникла універсальна норма, яка
замінила «право на війну» принципом
заборони агресивної війни». Згідно статті 1
Пакту, Договірні сторони «засуджують
звернення до війни для врегулювання
міжнародних суперечок і відмовляються від
такої в ролі знаряддя національної політики
у своїх взаємних відносинах».
Після Другої світової війни заборона
агресії була значно розширена у Статуті
ООН. Заборона погрози силою та її
застосування як проти територіальної
недоторканності або політичної
незалежності будь-якої держави, або яким-
небудь іншим чином, несумісним з цілями
Об’єднаних Націй перетворилася на
імперативну норму і один з основних
принципів міжнародного права. Окрім
Статуту ООН даний основний принцип
закріплений у Декларації про принципи
міжнародного права, що стосуються
дружніх відносин і співробітництва між
державами відповідно до Статуту ООН
1970 року, а також у Заключному акті
Наради з безпеки й співробітництва у
Європі 1975 року.
Прецедентами покарання за акти
агресії в міжнародних відносинах стали
військові трибунали у Нюрнберзі і Токіо
після Другої світової війни. Стаття 6(а)
Статуту Нюрнберзького трибуналу
оголошує злочином проти миру
«планування, підготовку, розв’язання або оружия государством против территории
ведення агресивної війни або війни з другого государства;
порушенням міжнародних договорів, угод с) блокада портов или берегов
або запевнень, або участь у загальному государства вооруженными силами другого
плані чи змові для здійснення будь-якого з государства;
вищенаведених діянь». d) нападение вооруженными силами
Сьогодні є загальновизнаним, що государства на сухопутные, морские или
статути Нюрнберзького і Токійського воздушные силы, или морские и воздушные
трибуналів, а також їхні рішення флоты другого государства;
сформували основу для криміналізації e) применение вооруженных сил одного
агресивної війни. государства, находящихся на территории
Згідно Визначення агресії, викладеного другого государства по соглашению с
в Резолюції ГА ООН № 3314 1974 року, принимающим государством, в нарушение
агресією є застосування збройної сили условий, предусмотренных в соглашении,
державою проти суверенітету, или любое продолжение их пребывания на
територіальної недоторканності або такой территории по прекращению
політичної незалежності іншої держави, действия соглашения;
або яким-небудь іншим чином, f) действие государства, позволяющего,
несумісним із Статутом Організації чтобы его территория, которую оно
Об’єднаних Націй (стаття 1). предоставило в распоряжение другого
Застосування збройної сили державою государства, использовалась этим другим
першою в порушення Статуту є prima facie государством для совершения акта
свідченням акту агресії (стаття 2). агрессии против третьего государства;
Стаття 3 Визначення агресії містить g) засылка государством или от имени
перелік діянь, які повинні кваліфікуватися государства вооруженных банд, групп,
як акт агресії. Проте, цей перелік не є иррегулярных сил или наемников, которые
вичерпним (стаття 4). осуществляют акты применения
Стаття 3 вооруженной силы против другого
Любое из следующих действий, государства, носящие столь серьезный
независимо от объявления войны, с учетом характер, что это равносильно
и в соответствии с положениями статьи перечисленным выше актам, или его
2, будет квалифицироваться в качестве значительное участие в них.
акта агрессии: Статья 4
а) вторжение или нападение Вышеприведенный перечень актов не
вооруженных сил государства на является исчерпывающим, и Совет
территорию другого государства или Безопасности может определить, что
любая военная оккупация, какой бы другие акты представляют собой агрессию
временный характер она ни носила, согласно положениям Устава.
являющаяся результатом такого 11 липня 2010 року у Кампалі (Уганда)
вторжения или нападения, или любая на 13-му пленарному засіданні Комісією з
аннексия с применением силы территории огляду консенсусом була прийнята
другого государства или части ее; Резолюція RC/Res.6 [5, с. 184- 185].
b) бомбардировка вооруженными Вказаною Резолюцією шляхом внесення
силами государства территории другого поправок до Статуту Міжнародного
государства или применение любого кримінального суду було прийняте
визначення поняття злочину агресії.
 Згідно Додатку І до вказаної Резолюції В наш час, міжнародне кримінальне
постановлялося виключити пункт 2 статті 5 право являє собою сукупність кримінально –
із Статуту та включити до нього статтю 8 bis правових норм, які встановлюють
під назвою «Злочин агресії», яка, злочинність і караність найбільш серйозних
відповідно, містить визначення цього і таких, що викликають стурбованість
злочину. усього міжнародного співтовариства,
Так, пункт 1 статті 8 bis Римського посягань на міжнародний мир, міжнародну
статуту встановляє, що «злочин агресії» для безпеку, людяність.
цілей Статуту означає «планування, Такий бурхливий розвиток
підготовку, ініціювання або здійснення міжнародного кримінального права,
особою, яка в змозі фактично здійснювати зумовлений процесами глобалізації, які
керівництво або контроль за політичними відбуваються в суспільстві, зближенням
або військовими діяннями держави, акта правових систем, інтернаціоналізацією й
агресії, який у силу свого характеру, транснаціоналізацією злочинності, схожістю
серйозності і масштабів є грубим завдань, які розв’язуються різними
порушенням Статуту ООН». державами в протидії злочинності, все
У пункті 2 статті 8 bis висвітлено зміст частіше задумуються про необхідність
поняття «акту агресії» та наведено перелік кодифікації норм міжнародного
діянь, які кваліфікуються як акт агресії. кримінального права. І навіть існувала й
Потрібно зазначити, що визначення «акту досі існує думка щодо створення
агресії» у пункті 2 статті 8 bis є аналогічним Міжнародного кримінального кодексу.
(практично дослівним) визначенню За сучасних суспільно-політичних умов
«агресії», прийнятому Резолюцією ГА ООН розвитку світового співтовариства
№ 3314 від 14 грудня 1974 року. Перелік правильним буде приєднатися до позиції Б.
діянь, що кваліфікуються як акти агресії В. Волженкіна та зауважити, що найбільш
згідно пункту 2 статті 8 bis Статуту МКС, реальною виглядає кодифікація
також є аналогічним переліку актів агресії, кримінального законодавства на
який міститься у Визначенні агресії (стаття регіональному рівні: в країнах
3), прийнятому Резолюцією № 3314. Європейського Союзу, Співдружності
В доктрині загальновизнаним є те, що незалежних держав та інших міждержавних
наслідком скоєння актів агресії повинен об’єднань. Так, Україна є членом
бути режим відповідальності відмінний і Співдружності не- залежних держав (СНД),
тяжчий, ніж за інші порушення а її Статут (1993 р.) передбачає, що дер-
міжнародного права. Представники різних жави – члени сприяють зближенню
концепцій відповідальності держави національного законодавства.
погоджуються з позицією, що скоєння Співвідносячи вказані галузі, не можна
такого злочину як агресія передбачає не відзначити спільне в їх предметах, а
винний умисел держави-порушниці. також те, що в ході еволюції МКП
намітилася тенденція до зближення їх
202. Взаємодія міжнародної та змісту. В сучасному правознавстві роблять
національних систем кримінального висновок про комплексний характер
правосуддя. предмета даної галузі: до якого включають
НА ПРИКЛАДЫ УКРАЇНИ (ЕСЛИ співробітництво держав у запобіганні,
ЕСТЬ ГОДНЫЕ ИДЕЙКИ ПО ПОВОДУ розслідуванні, покаранні в особливому
ЭТОГО ГОВНА – КИДАЙТЕ) порядку злочинів, передбачених у
міжнародних угодах, питання
співробітництва держав у право- вій регулювання і сфери виключно
допомозі в кримінальних справах, внутрішнього кримінально – правового
встановлення злочинності й караності регулювання. Існують і сфери
діянь, небезпечних для міжнародного універсального регулювання – групи
правопорядку, діяльність міжнародних відносин, що є предметом як міжнародного
організацій у боротьбі зі злочинністю. кримінального права, так і внутрішнього
Важливим моментом є те, що зміст кримінального права. Наприклад, агресія як
основної категорії – злочину відрізняється міжнародний злочин забороняється
у цих галузях права. У кримінальному одночасно нормами МКП і кримінального
праві України злочином визнається права України. У загальному вигляді зв’язок
передбачене КК суспільно небезпечне винне кримінального права з міжнародним яскраво
діяння (дія або бездіяльність), вчинене відбивається у здійсненні протидії
суб’єктом злочину. конкретним видам злочинів міжнародного
У міжнародно – правових документах характеру, які одночасно посягають і на
категорія злочин є більш ширшою і міжнародний, і на національний
включає: кримінально карані діяння правопорядок, становлячи суспільну
фізичних осіб (якщо вони зачіпають небезпеку для багатьох держав. Цей
інтереси кількох держав чи міжнародної характер взаємозв’язку знаходить свій прояв
спільно- ти); тяжкі порушення у встановленій у КК України
міжнародного права, що тягнуть визнання відповідальності за так звані
злочинною певної держави (агресія, «конвенційні» суспільно небезпечні діяння,
геноцид); порушення певних міжнародних які визнані світовим співтовариством
стандартів у галузі захисту прав людини, злочинами, та підстави й межі
яких держави повинні дотримуватись при кримінальної відповідальності за які
розробленні та застосуванні внутрішнього визначені відповідними між- народними
права. договорами.
В. О. Навроцький зазначив, що суспільна Конвенції охоплюють ті види злочинів,
небезпека злочинів у міжнародному які викликають особливу заклопотаність
кримінальному праві виходить за межі міжнародного співтовариства. З
однієї держави чи суспільства і такі діяння урахуванням положень Міжнародної
посягають на цінності, які захищаються конвенції про боротьбу з захопленням
всіма представниками світової спільноти заручників національний кримінальний
(мир та мирне співіснування народів, права закон передбачив відповідальність за
людини, анти- терористична безпека тощо). захоплення заручників (ст. 147). Те ж саме
При цьому предмет внутрішнього та стосується й піратства (ст. 446),
міжнародного кримінального права може відповідальність за яке у вітчизняному
частково перетинатися (співпадати). Так, кримінальному законодавстві з’явилася
злочин за внутрішнім кримінальним правом після приєднання нашої держави до
може перебувати за межами міжнародної Женевської конвенції про відкрите море
кримінально – правової юрисдикції, а 1958 року та Конвенції ООН з морського
злочин за МКП – не визнаватися права 1982 року.
правопорушенням у КК України. Фактично всі інші злочини з Розділу ХХ
Таким чином, у межах предметів Особливої частини КК України – злочини
міжнародного й внутрішнього проти миру, безпеки людства і
кримінального права можна знайти сфери міжнародного правопорядку –
виключно міжнародно – правового кореспондують положенням відповідних
міжнародних конвенцій, угод, протоколів
тощо.
Таким чином, на сьогодні правове
забезпечення ефективності міжнародного
співробітництва у сфері протидії
злочинності, імплементація міжнародних
стандартів кримінального права й право-
суддя є одним із пріоритетних завдань
законотворчої діяльності та юридичної
науки нашої держави.
203. Постконфліктне та перехідне
правосуддя.
(ДИЧЬ КАКАЯ-ТО)
Концепт правосуддя перехідного періоду
є порівняно новим. Загалом він пов’язаний
із хвилями демократизації по усьому світу,
які розпочалися наприкінці ХХ ст.
Відповідно, ідея перехідного правосуддя
вказує на рух між двома пунктами: 1)
пункт відправлення (диктатура, комунізм,
війна, в тому числі громадянська, іноземна
окупація, хаос, анархія, геноцид);
2) пункт прибуття (розвинута ліберальна
конституційна демократія).
Правосуддя перехідного періоду – це
конституційна проблема для нових
соціальної, політичної і правової систем,
що прийшли на зміну старій ситуації. Різні
країни сприйняли різні підходи до
правосуддя перехідного періоду, що
справило результативний вплив на форму і
структуру нових режимів. Слід
усвідомлювати умовність терміна
«перехідне правосуддя», оскільки момент
завершення такого переходу не може бути
чітко визначений у часі. По-перше, такий
перехід може тривати десятки років. По-
друге, перехід охоплює різні сфери відносин
і тому може завершуватися для одних сфер і
тривати для інших. У зв’язку з цим окремі
дослідники віддають перевагу іншому
терміну – «постконфліктне правосуддя»,
щоб відійти від необхідності визначати, до
чого саме здійснюється перехід і коли такий
перехід можна вважати завершеним. Однак
тоді виникає інша проблема коли йдеться не
про збройний конфлікт, а про зміну режиму,
усунення авторитарного правління, за якого
чинилися масові репресії, такі зміни не
можуть охоплюватися поняттям
постконфліктного правосуддя.
У цілому, якщо проаналізувати
пропоновані в літературі підходи, можна
зробити висновок, що перехідне правосуддя
характеризує період застосування
механізмів, засобів і практик як реакцію на
репресії, події конфлікту або війни з метою
протидії і подолання наслідків тих
порушень прав людини і/або гумані-
тарного права, які мали місце у минулому.
Поняття перехідного правосуддя може
бути максимально широким. За такого
підходу воно охоплює період, коли в
суспільстві загалом існують прояви
боротьби із проявами порушень, що мали
місце в минулому: починаючи від внесення
змін до кримінального законодавства до
внесення відповідної інформації до
підручників з історії, створення меморіалів,
музеїв, запровадження днів пам’яті, від
про- ведення реформи поліції й судової
реформи до розв’язання проблем соціальної
нерівності як наслідку усунутого правління
або конфлікту, що мав місце.
Постконфліктні й поставторитарні
обставини являють собою надзвичайно
складні умови для проведення
інституціональних реформ. Програми
реформ змушені враховувати реалії і
суперечності постконфліктних і
поставторитарних періодів. Супротив
реформам має бути подоланий, оскільки
нереформовані інститути ство- рюють
загрозу встановленню миру й утвердженню
верховенства права. Проведення
інституційних реформ у таких суспільствах
потребує прагматизму, рішучості й ви-
тривалості. Найважливіша складова реформ
у постконфліктних і поставторитарних
суспільствах – реформи правоохоронних,
судових, військових, розвідувальних та
інших структур, на які покладено функції зникнення людей в Уганді була заснована у
захисту основних прав людини, 1974 р. за ініціативою президента ще до
підтримання ста- більності й безпеки. переходу влади. Однак комісари постійно
Реформування цих установ, у тому числі на відчували загрозу своєму життю, один із
кадровому рівні, є важливою передумовою них навіть покинув через це країну. Тому
для ефективного переходу до миру й звіт комісії так і не було оприлюднено.
верховенства права. Для того щоб По-друге, заходи, яких вживають,
забезпечити довіру населення до держави й мають бути спрямовані на боротьбу із
(ре)легітимізувати державну владу, пору-шеннями прав людини, які було скоєно
громадськість має бути поінформована про вже усунутими керівними державними ор-
зміст інституційних реформ й довіряти цим ганами (посадовими особами) або за їхнього
реформам. потурання.
Це період політичних змін, коли правові По-третє, дії мають каральний,
заходи покликані слугувати реакцією на (пере)розподільчий, відновлювальний і
порушення, скоєні попереднім режимом. У (пере)ін- терпретаційний (по-іншому
таких «перехідних» суспільствах: оцінюють події, які мали місце;
1) держава має зобов’язання встановлюють факти, які замовчувалися,
розслідувати порушення прав людини і тощо) зміст.
порушення гуманітарного права, які мали Крім того, вчені вказують на шість
місце, й притягти винних до внутрішніх факторів, які визначають ефек-
відповідальності; тивність перехідного правосуддя як у
2) має бути забезпечено право знати постконфліктних, так і в поставторитарних
правду про порушення, які мали місце у суспільствах:
минулому, й знати про долю людей, які 1) демократія – демократичні режими
зникли; більше прагнуть до встановлення істи- ни,
3) право на відшкодування шкоди, оскільки засновані на відкритості
завданої жертвам порушень прав людини; урядування й прагненні задовольнити ви-
4) обов’язок держави запобігти, за моги суспільства у здійсненні правосуддя
допомогою різних механізмів, повторенню над тим, хто винен у масштабних пору-
подібних подій у майбутньому. шеннях прав людини;
Спільним також є те, що і в 2) повага влади до прав людини –
постконфліктному, і в поставторитарному оскільки головною метою діяльності комісій
суспільствах правосуддя перехідного зі встановлення правди і судових процесів є
періоду має відповідати певним умовам. реагування на масштабні порушення прав
По-перше, держава має перебувати у людини у минулому, повага держави до
перехідному стані. Йдеться про перехід у концепції прав людини в цілому створює на-
напрямі до демократії, стабільності. Дійсні лежні передумови для ефективної роботи
заходи перехідного правосуддя ре- таких механізмів перехідного правосуддя; 3)
алізуються після того, як встановлено нову співвідношення сил між старими і новими
владу після періоду авторитарного елітами, або між старим режимом, з одного
правління або військового конфлікту. Є боку, і громадянським суспільством, з
лише декілька прикладів, коли аналогічні іншого, – від такого співвідношення
перехідному правосуддю заходи залежить ефективність кампаній у межах
застосовували під час тривалих конфлік- тів механізмів перехідного правосуддя;
або в період авторитарного правління. 4) рівень громадської підтримки старого
Наприклад, Комісія з розслідування режиму;
 5) історія правосуддя перехідного
періоду – успішність процесів перехідного
пра- восуддя залежить також від того, як в
історії держави складалися відносини із
попе- редніми режимами, чи
застосовувалися до них заходи перехідного
правосуддя і чи були вони ефективними.
Зрозуміло, що якщо в історії країни є
приклади того, коли перехідне правосуддя
зазнало поразки, було неефективним, заходи
перехідного пра- восуддя на відповідний
момент історії будуть менш
підтримуваними у суспільстві, в них
набагато менше віритимуть, аніжу тих
випадках, коли перехідне правосуддя вже
доводило свою успішність в історії країни;
6) економічні можливості нової влади.