Практичне заняття № 6.

Суспільно-політичний лад і право України у XIX ст.

1. Суспільний лад.
Панівну верхівку українського суспільства складало дворянство, в яке впродовж
другої половини ХУІІІ- першої половини ХІХ ст. оформилась козацька старшина й
шляхта. На Лівобережну Україну в 1785 р. було поширено дію «Жалуваної грамоти
дворянству». Старшина й шляхта набули особистої й майнової недоторканості. На них
поширювалося виключне право дворян володіти землями, а також кріпаками, які їх
населяли.
Дворянство зберігало пануюче становище і в політичній організації суспільства. Однак
спроба відродити дворянство на пережитках минулого була приреченою. Дедалі глибша
соціальна прірва, що відокремлювала дворян від інших станів, перешкоджала розвитку
самого дворянства.
Буржуазія являла новий соціальний клас і розвивалася за притаманними всій країні
закономірностями. Поштовхом для капіталізації суспільства стали реформи 1860-70 рр.,
внаслідок яких виник ринок дешевої робочої сили, відбулося кількісне зростання
буржуазії й зміцнення її економічного становища. Буржуазія поновлювалася з
представників різних соціальних станів: дворян, міщан, заможних селян, які ставали
підприємцями. Найінтенсивніше цей процес відбувався серед купецтва, на основі якого
розвинувся торговий капітал. Завдяки промисловому перевороту, що завершився в кінці
ХІХ ст. відбулася диференціація буржуазного класу. Виникла промислово-торговельна й
банківська буржуазія. Крім промисловобанківської буржуазії, існували ще два прошарки
буржуазного класу: середня та дрібна буржуазія, до якої наприкінці ХІХ ст. належало
близько 1,5 млн. осіб
Розширенню прав буржуазії сприяли земська, міська й судова реформи. Саме
представники буржуазії згідно з майновим цензом отримали доступ до міським дум і
міських управ, земських органів самоврядування, а також до посад у судових органах.
Отже, буржуазія посідала дедалі помітніше становище в суспільстві, але збереження
феодальних пережитків залишало її безправною в політичному сенсі.
Духовенство, як і раніше належало до привілейованих верств населення, воно
звільнялося від абсолютних податків в повинностей, тілесних покарань тощо. Водночас
йому заборонялось займатися торгівлею, промислами, володіти землями й кріпаками.
Після третього розподілу Польщі в 1795 на українських землях почала зростати кількість
церков, що поверталися з унії до православ’я. В 1839 р. проголошено «акт злуки» церкви
уніатської з православною. Українська православна церква ввійшла до Всеросійської
православної церкви .
Міське населення за чинним на українських землях російським законодавством
поділялося на категорії: 1)почесних громадян; 2)гільдійське купецтво; 3)міщан;
4)ремісників або цехових; 5)робочих людей. Окрім цих категорій серед міського
населення були й дворяни, в містах їх було значно більше, ніж загалом у країні. Вони
становили привілейовану верству населення.
Ремісники, що проживали в містах і працювали у невеличких майстернях,
об’єднувалися в цехи.
У пореформений період відбувався процес кількісного зростання робітничого класу,
який поповнювали зубожілі селяни. До кінця ХІХ ст. робітники знаходилися фактично у
безправному становищі. Вони вважалися податним станом, мусили нести військову
повинність.
Селяни у першій половині ХІХ ст. за соціальним станом, поділялись на кріпосних і
державних (станом на 1857 р. відповідно 5,3 млн. та 5,2 млн. осіб). Посилення
антикріпосницького руху призвело до краху феодально-кріпосницької системи.
 19 лютого 1861 р. цар підписав Маніфест про скасування кріпацтва, а також «Загальне
положення про селян, які звільнились від кріпосної залежності». Та інші акти про
селянську реформу (всього 17 документів). Цими законами передбачалось особисте
звільнення селян, надання їм земельних ділянок та можливість викупу останніх,
визначалися селянські повинності та організація селянського управління.
З моменту опублікування Маніфесту поміщику заборонялось продавати, купувати,
дарувати селянина, за своїм розсудом карати тощо. Селяни набули особисті та майнові
права, в тому числі на самостійний, без дозволу поміщика, вступ у шлюб, укладання
договорів та зобов’язань з приватними особами та зі скарбницею, вільне ведення торгівлі
та підприємництва, своїх судових справ, участь в роботі органів самоврядування, вступ на
службу, на навчання, придбання рухомого та нерухомого майна.
З 1861 р. виникли селянські общини, що підпорядковувалися урядовим органам.
(Община проголошувалася власником землі, оскільки вона (а не кожний окремий селянин)
викуповувала землю, яку періодично розподіляли між селянськими дворами. Всі члени
общини щодо податків були пов’язані круговою порукою.
Таким чином і після скасування кріпосного права селяни роками залишалися
економічно залежними від поміщиків. До викупу свого наділу селянин не мав змоги
скористатися більшою частиною особистих прав, наданих реформою. Селяни й після
звільнення залишалися нижчим податковим станом, зобов’язаним сплачувати подушну
подать, нести державні повинності.
Отже, селянська реформа, хоча за своїм соціально-економічним змістом була
буржуазною, здійснювалася з урахуванням інтересів дворян.
2. Державний лад.
Російська імперія, до складу якої входило 85% сучасних українських з кінця ХУІІІ до
початку ХХ ст. була абсолютною феодальною монархією, з унітарною системою устрою.
Населення України підпорядковувалось центральним (у Петербурзі) та місцевим органом
влади. До центральних органів влади належали: імператор-монарх, що мав необмежену
владу; Рада міністрів – очолювала центральне галузеве управління; Державна рада –
дорадчий орган з найвищих чинів без чіткого визначення повноважень; канцелярія, що
складалася з ІІІ відділів:І контроль за міністерствами, ІІ упорядкування законодавства. ІІІ
політична поліція з виконавчим органом – корпусом жандармів. Існували інші відомості –
департамент поліції, Сенат (найвищий суд) Синод (найвище управління церквою) збройні
сили.
На чолі місцевої адміністрації стояв губернатор, який призначався царем із
середовища вищих військових чинів або відомих дворян. Існувала низка установ
галузевого призначення – казенна палата, рекрутське присутствіє, присутствіє поліції. Всі
ці органи також підпорядковувалися губернаторові, влада якого була практично
необмеженою.
У підпорядкуванні губернського апарату перебували повітові правління, так звані
земські суди на чолі з капітанами – справниками. Справник обирався дворянами повіту
терміном на три роки, а з 1862 р. – вже за призначенням губернатора. Разом з помічником
та членами - засідателями справник здійснював загальне управління повітом.
Повіти ділилися на волості, а ті в свою чергу, складалися із сіл. У волостях і селах
існували органи місцевого самоврядування: волосний сход, волосне правління, волосний
суд, створений після реформи 1864 р. для розгляду дрібних кримінальних та цивільних
справ селян. Волосному старшині, якого обирали на волосному сході були підпорядковані
сільські старости, він фактично виконував і поліцейські функції.
У селах вищим органом була сходка (збори) дорослих членів громадян, що обирала
старосту села.
 Таким чином, структуру адміністративного апарату складали: губернська, повітова,
волосна та сільська адміністрація. Три губернії – Київська, Подільська та Волинська –
мали ще своєрідну надбудову у вигляді генерал-губернаторства.
3. Право.
1 січня 1864 р. імператор Олександр ІІ затвердив «Положення про губернські та
повітові земські установи» з метою удосконалити механізм керівництва місцевим
жителям.
У відповідності з цим «Положенням» в губерніях та повітах створювалися виборні (на
три роки) самоврядні установи – земські зібрання (розпорядчі органи) та земські управи
(виконавчі органи). Провідне місце у них посідали поміщики-дворяни. Функції земств
обмежувалися, вони не мали політичної влади.
До їх компетенції належало: влаштування, утримання і будівництво місцевих шляхів;
здійснення заходів щодо піднесення хліборобства, торгівлі, місцевої промисловості; опіка
медицини, освіти, ветеринарної справи; налагодження місцевого зв’язку та
протипожежного захисту, визначення грошових і натуральних повинностей для земських
потреб.
Судова реформа, проведена на підставі затверджених Олександром ІІ 20 листопада
1864 р., Судових статутів була однією з найпослідовніших реформ другої половини ХІХ
ст. Колишній становий, залежний від адміністрації суд замінювався судом, який базувався
на демократичних принципах (змагальності, гласності, рівності усіх перед законом, права
звинуваченого на захист та ін.). Запроваджувалась система позастанових судових установ
двох типів – мирові й загальні суди.
Мировий суд став найчисельнішою судовою установою. Він розглядав дрібні
кримінальні й цивільні справи. Його першою інстанцією був одноосібний суд дільничного
мирового судді або суд почесного мирового судді. Апеляційною інстанцією був з’їзд
мирових суддів.
Система загальних судових органів складалася з окружних судів та судових палат.
Окружні суди у першій інстанції розглядали основну масу цивільних і кримінальних
справ
У розгляді справ, де підсудним загрожували покарання, пов’язані з позбавленням чи
обмеженням громадянських прав, обов’язковою була участь присяжних засідателів.
Суд присяжних розглядав до трьох чвертей кримінальних справ.
Судові палати, яких в Україні було три (Київська, Харківська, Одеська) складалися з
департаментів цивільних і кримінальних справ. Кожна судова палата керувала діяльністю
8-10 окружних судів. Вони розглядали апеляції та рішення окружних судів, а також діяли,
як суди першої інстанції у справах про державні та посадові злочини.
Найвищим апеляційним та касаційним судовим органом був Сенат.
За судовими статутами 1864 р. запроваджувалась адвокатура.
Відбулася реорганізація прокуратури, функції якої полягали у підтриманні державного
обвинувачення в суді, нагляд за діяльністю судових слідчих, поліції, за місцями
ув’язнення .
У 1870 р. в містах царської Росії проведено міську реформу, відповідно до підписаного
царем Миколою ІІ Міського Положення. .
В містах створювалися виборні на чотири роки міські думи як розпорядчі та міські
управи як виконавчі органи. Органи міського самоврядування розв’язували дрібні
господарські питання (освітлення вулиць, ремонт тротуарів тощо) і цілком підлягали
губернаторові.
У 1862 р. розпочато військову реформу, яка передбачала переозброєння армії,
вдосконалення її постачання, управління. Військову реформу було завершено в 1874 р.
запровадженням загальної військової повинності для чоловіків віком з 21 року. Термін
військової служби зменшено з 25 до 6 років.
На рубежі ХІХ-ХХ ст. політичний устрій Росії залишався самодержавним. Цар
залишався необмеженим монархом.
17 жовтня 1905 р. впливом революційних подій цар підписав Маніфест про дарування
«громадянських свобод» і про скликання зборів представників – Державної думи – із
законодавчими функціями.
Маніфест - про зміни установи Державної Ради і про перегляд установи Державної
думи від 20 лютого 1906 р. наділяв і Державну раду законодавчими правами. Жодне
рішення Думи не могло стати дійсним без згоди Державної ради. Отже, в Росії
сформувався двопалатний законодавчий орган, в якому державна рада була верхньою, а
Державна дума – нижньою палатою Але верховенство царської влади залишилося
непохитним. Коли обидві палати приймали закон, то він мав бути затверджений царем.
23 квітня 1906 р. цар Микола ІІ затвердив нову редакцію Основних державних законів.
Це була монархічна конституція. Вона закріпила принцип поділу влад, але виконавча
влада цілком повністю знаходилась в руках імператора.
4. Передумови, мета та основні напрями буржуазних реформ другої половини XIX ст. в
Росії та Україні.
Буржуазні реформи в Російській імперії другої половини XIX століття були проведені в
умовах серйозних соціально-економічних та політичних турбулентностей. Основні
передумови, мета та напрями цих реформ такі:
Попередні передумови:
Спільність визвольних рухів: У XIX столітті Росія переживала великий розкол в
суспільстві, і існували різні групи та класи, які ставили питання про політичну та
соціальну реформу. Це включало буржуазію, дворянство, селянство та інші верстви
суспільства.
Поразка під час Кримської війни (1853-1856): Поразка перед Росією у цьому конфлікті
показала недоліки в армії та необхідність військової реформи.
Турбулентність у сільському господарстві: Сільське населення переживало бідність,
аграрні конфлікти та спекуляцію землею.
Вплив ідей Заходу: Велика частина буржуазного класу та інтелігенції були впливовими
індивідами, які вивчали іноземну літературу та були впливові в області освіти.
Мета реформ:
Модернізація: Головною метою буржуазних реформ була модернізація Російської імперії
в економічному, соціальному та політичному відношенні. Це включало в себе
індустріалізацію, розвиток транспортної системи та впровадження сучасних
адміністративних практик.
Зниження соціальних конфліктів: Влада намагалася зменшити напругу в суспільстві,
зокрема поміж селянами та дворянством.
Зміцнення армії: Важливою частиною реформ було покращення стану армії та збільшення
її бойової готовності.
Основні напрями реформ:
Аграрні реформи: Реформи, спрямовані на зміну системи власності на землю та
поліпшення умов селян. Найвідомішою з них була Реформа 1861 року, яка скасувала
кріпосництво та надавала селянам право власності на землю, але обмежувала їхню
свободу розпорядження нею.
Міські реформи: Введення міських самоврядувань та модернізація міського господарства.
Військові реформи: Модернізація армії, введення всеосяжного призову, створення
резервів та реорганізація командного складу.
Освітні реформи: Поліпшення освіти та зростання кількості шкіл.
Індустріальні реформи: Розвиток промисловості та транспорту, введення нових
технологій та залучення іноземних інвестицій.

Буржуазні реформи другої половини XIX століття в Російській імперії створили основи
для модернізації країни, але також викликали нові виклики та конфлікти, які наростали
впродовж наступних десятиліть.

Буржуазні реформи в Україні другої половини XIX століття відбувалися в умовах

складного історичного контексту та впливу Російської та Австро-Угорської імперій на
територію України. Основні передумови, мета та напрями цих реформ такі:
Попередні передумови:
Поділ України: Україна в цей період була поділена між Російською імперією та Австро-
Угорською імперією. Кожна з цих імперій впроваджувала свої політичні, адміністративні
та економічні системи.
Соціокультурне різноманіття: На території України жили різні етнічні групи, включаючи
українців, росіян, поляків, євреїв та інших. Це створювало різноманітні культурні, мовні
та релігійні спільноти.
Селянське суспільство: Селянство в Україні відігравало важливу роль і складало значну
частину населення. Селяни були залежні від поміщиків та імперських владарів.
Мета реформ:
Модернізація інфраструктури: Метою буржуазних реформ було покращення
інфраструктури, зокрема будівництво шляхів сполучення, розвиток транспорту та
комунікацій.
Поліпшення економіки: Реформи спрямовувалися на стимулювання економічного
зростання, розвиток торгівлі та промисловості.
Освіта і культура: Поліпшення системи освіти та підтримка культурних ініціатив були
важливими аспектами реформ.
Селянські питання: В деяких випадках реформи спрямовувалися на поліпшення стану
селян, включаючи амністію та легалізацію селянських прав на землю.
Адміністративні реформи: Введення сучасних адміністративних практик для покращення
управління та локального самоврядування.
Основні напрями реформ:
Емансипація селян: В Російській імперії у 1861 році була проведена Реформа 1861 року,
яка скасувала кріпосництво і надала селянам певні права на землю. У Австро-Угорській
імперії також існувала емансипація селян у другій половині XIX століття.
Розвиток промисловості: Розвиток промисловості та мануфактур, включаючи видобуток
вугілля, видобувну та текстильну галузі.
Освіта: Зміцнення системи освіти та відкриття нових шкіл та університетів.
Транспорт і комунікації: Розвиток залізниць та телеграфу для поліпшення транспорту та
комунікацій.

Буржуазні реформи в Україні в другій половині XIX століття відіграли важливу роль у
модернізації регіону, але також викликали нові виклики та конфлікти, пов'язані зі
збереженням національної ідентичності та питаннями суспільної справедливості.

Суспільно-політичний лад і право західноукраїнських земель у період австрійського

панування (1772-1918 рр.).
1. Загарбання західноукраїнських земель Австрією.
Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) Галичину загарбала Австрія, а 1774 р. за
Кючук-Кайнарджійським (поблизу м. Сілістри у Болгарії) миром, укладеним між Росією і
Туреччиною, вона захопила Буковину.
Ще у першій половині XVI ст. (1526 р.) Австрія поширила владу на Угорщину, в складі
якої перебувало Закарпаття. Отже, у другій половині XVIII ст. усі західноукраїнські землі
опинилися під владою Австрійської монархії.
Загарбавши Галичину, австрійський уряд штучно об'єднав українські та польські землі в
один адміністративний так званий Коронний край з центром у Львові, встановивши
офіційні назви Східної та Західної Галичини.
Економічна політика Австрії на західноукраїнських землях зводилася до експлуатації їх
природних багатств, мала колоніальний характер і була спрямована на те, щоб залишити
їх придатком до промислових районів Австрії, а згодом Австро-Угорщини. Так, один з
перших губернаторів Галичини граф П. Гесс відверто заявив, що вона разом з Буковиною
може бути тільки постачальником хліба для західної частини Австрії.
Тримаючи західноукраїнські землі на становищі аграрносировинного придатка до
промислових центрів Австро-Угорщини, австрійська влада затримувала розвиток про-
мисловості, зокрема машинобудівної. У промисловості було зайнято близько 2%
населення, тобто понад 150 тис. осіб.
Колоніальна політика Австро-Угорської монархії щодо Галичини виявилася і в основній її
галузі — нафтодобувній промисловості. Нафту видобували і вивозили з .Галичини
переважно як сирий продукт. Переробка її зосереджувалася здебільшого у центральних
районах Австро-Угорщини, що позбавляло край можливості мати на місці
нафтопереробну промисловість. Це було характерним і для інших галузей промисловості
західноукраїнських земель, зокрема гірничої, лісової, шкіряної тощо.
У Галичині найрозвиненішу галузь промисловості становило ґуральництво, яке досягло
величезних розмірів (напередодні першої світової війни понад 58% усіх ґуралень Австро-
Угорщини знаходилися у Галичині).
Це пояснюється тим, що галицькі поміщики користувалися ще з польських шляхетських
часів так званим правом пропінації, тобто винятковим правом виробництва і збуту горілки
та пива, повністю звільнялися від сплати податків і акцизних зборів з виробництва
алкоголю. Формально пропінаційне право великих землевласників було скасовано в
Галичині 1889 р.
У Галичині, Буковині та на Закарпатті водночас із найнижчою заробітною платою існував
найдовший робочий день — від 10 до 12 год, а нерідко — 14—16 год на добу. На дуже
низькому рівні знаходилися охорона здоров'я, праці, техніка безпеки.
Західноукраїнські землі вважалися аграрним краєм. Більша частина орної землі, лісів і
пасовищ належала поміщикам, монастирям, церкві. Селянське господарство за характером
було переважно малоземельним, внаслідок чого близько половини всіх селянських
господарств стали нерентабельними. Нерідко доходило до продажу селянських
(переважно малоземельних) господарств з молотка. На початку XX ст. великого розмаху
набули страйки сільськогосподарських робітників.
В історії західноукраїнських земель за часів австрійського панування відомі два періоди:
1) від першого по ділу Польщі до революції в Австрії 1848 р.; 2) від революції 1848 р.,
коли Австрійська держава стала на шлях капіталістичного розвитку і відтак перетворилася
1867 р. у дуалістичну Австро-Угорську монархію, і до її розпаду 1918 р.

2. Органи урядової адміністрації.

Під Австрією суспільні відносини майже не змінилися. Панівним класом і надалі
залишилася шляхта, яку австрійський уряд поділив у 1775 р. на магнатів, рицарів і так
звану трудову шляхту.
Основна частина останньої переходила фактично на становище вільних селян. Вони
звільнялися від панщини та інших феодальних повинностей. Міське населення поділялося
на міщан, які користувалися певними привілеями, і так званих жителів, котрі сплачували
спеціальний податок. Кріпосне селянство повністю залежало від поміщиків. Патентом
(так іменувались акти імператора) 16 червня 1786 р. у Галичині було врегульовано розмір
панщини та інших феодальних повинностей, які ліквідувала революція 1848 р.
На окремому становищі перебувало єврейське населення. Воно становило 1 млн. осіб.
Половина євреїв проживала у Галичині. З метою зменшення єврейського населення
австрійський уряд 1773 р. заборонив євреям вступати у шлюб без дозволу влади та сплати
відповідного податку, позбавивши їх також права орендувати землю, млини, корчми
тощо. Проте суспільна і господарська дискримінація стосувалася головним чином
незаможних євреїв.
Австрійська абсолютна монархія була багатонаціональною державою, і в ній XVIII ст.
посилився процес централізації державного управління. Так звана Прагматична санкція 19
квітня 1713 р. стала фактично першим нормативним актом щодо всіх австрійських земель,
який визначив їх складовими та невід'ємними частинами Австрії. Однак до середини XIX
ст. в Австрійській монархії виділилися три групи країв: німецькі (Австрія, Штирія, Край-
на, Трієст тощо), слов'янські (Чехія, Моравія, Галичина з Буковиною), угорські
(Угорщина, Закарпаття, Хорватія тощо).
Спадковий монарх зосереджував усю законодавчу, виконавчу і судову влади. Він
вважався єдиним джерелом права, видавав найвищі постанови, патенти, мандати, едикти,
резолюції. Свої функції імператор виконував за допомогою особистої канцелярії.
Дорадчим органом при ньому була Придворна канцелярія, що декілька разів змінювала
назву і проіснувала до 1848 р. У 1774—1776 і 1797—1802 рр. існувала окрема канцелярія
для Галичини.
Після загарбання Галичини австрійський уряд скасував інститут польських шляхетських
сеймиків, і патентом 13 червня 1775 р. був створений галицький становий сейм у Львові з
дуже обмеженою компетенцією. Фактично цей сейм організовано 1782 р. як дорадчий
орган при губернаторові. Він складався з представників трьох соціальних груп. До першої
входили князі, графи і барони, а також архієпископи та інфулати (особи, котрі мали
звання єпископа, але не управляли єпархією). До другої групи належало рицарство, тобто
всі інші дворяни, до третьої — міські депутати — по два від найбільших міст (фактично
цим правом користувався лише Львів). Сейм обирав постійний Становий комітет з семи
членів (по два від магнатського, рицарського і духовного станів та представник міського
стану). Усунула ці декоративні установи революція 1848 р.
Фактичним керівником краю вважався губернатор. Від призначався австрійським
імператором і наділявся широкими повноваженнями. При губернаторові знаходилося
губернське правління з департаментів, що відали окремими галузями управління. З 1772 р.
по 1849 р. у Галичині змінилося 14 губернаторів (першим був граф А. Перген). Всі вони,
за винятком останнього — польського магнат» В. Залеського — були заможними і
впливовими австрійськими німцями. Але після революції 1848 р. політика германізації
змінилася політикою полонізації. У Галичині, населеній переважно українцями, повна
політична, економічна і культурна перевага надавалася полякам, які постійно залякували
Відень «російською небезпекою».
Територія Галичини спочатку була поділена на шість. циркулів у межах колишніх
польських воєводств, що, у свою чергу, поділялися на 18 дистриктів. У 1782 р. поділ на
дистрикти ліквідували. Залишився поділ на 18 циркулів, які називалися також округами. З
1786 р. по 1849 р, до складу Галичини як 19-й циркул входила Буковина.
Територія Закарпаття перебувала у складі Угорщини і поділялася на комітати.
Циркули очолювали окружні старости. До їх компетенції належали всі адміністративні та
поліційні справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов на військову службу тощо.
Штат циркулу був невеликий — усього» 10—12 осіб. До нього входили староста, три-
чотири комісари, секретар, два діловоди, один або більше практикантів і два кур'єри.
Старостів і комісарів призначав імператор, а всіх інших — староста.
Політичний устрій Галичини цілком відповідав інтересам шляхти. Губернський президент
барон Гауер 1817 р. у звіті про перевірку восьми циркулів Галичини, надісланому
канцлерові К. Меттерніху, розповідав про настрій польських і українських землевласників
польської орієнтації. «Загальна думка після останніх подій набула корисного
спрямування, особливо тому, що жителі краю переконані, що тут (в Австрії. — В. К.) їх
добробут і права будуть забезпечені краще, ніж у сусідніх державах». Однак формування
адміністративного апарату в центрі і на місцях здійснювала майже виключно окупаційна
влада. Галичина, за висловом деяких істориків, перетворилася а Ельдорадо для багатьох
авантюристів, які могли стати впливовими чиновниками. Туди потяглися, як писав Іван
Франко, довгі ряди німецьких та чеських урядників, що впродовж десятиліть «напливали
до краю для служби, для хліба і кар'єри».
У Галичині наприкінці XVIII ст. налічувалось 3 тис. службовців, але тільки 250 з них —
місцевого походження. З 18 окружних старост у 1783 р. був тільки один українець і один
поляк, з 62 циркулярних комісарів — 10 або 16% поляків. Усі інші за походженням були
німцями, чехами, італійцями. Серед 18 циркулярних секретарів не знаходилося жодного
галичанина, а серед 36 діловодів налічувалося всього 3 або 8% галичан. На керівні посади
призначалися люди, які не тільки належали до маєтних класів, а й пройшли школу в
австрійському бюрократичному державному апараті та звикли до хабарів. У архівах
Відня, Львова, Кракова зберігається чимало документів, що яскраво засвідчують стиль
роботи австрійських чиновників у Галичині.
Наприклад, один з перших старост львівського циркулу граф Страсольдо викрав велику
суму державних грошей і втік за кордон. Свавілля стало найхарактернішою рисою
циркулярних установ.
Новий адміністративно-територіальний поділ у Галичині вирізнявся й тим, що
австрійський уряд не створив низової ланки державного апарату і передав політичну
владу в сільських місцевостях поміщикам (домініям), зміцнюючи таким чином феодальні
порядки. З трьох кандидатів, яких вибирало село, поміщик призначав війта. Проте
компетенція останнього вважалася незначною. Якщо село мало не менше ЗО дворів, війт
раз на місяць звільнявся від панщини. Виконавчим органом поміщика були так звані
мандатори (лат. mandatum — доручення), яких утримували поміщики, а на посаді
затверджували окружні старости.
Мандатори — це формально державні чиновники з повноваженнями від окружної влади, а
фактично службовці домінії, бо платню отримували від поміщика. Влада мандаторів мала
універсальний характер — вони збирали податки, встановлювали різні повинності,
доставляли рекрутів (у середині XVIII ст. відбувся перехід до постійної армії), виконували
поліцейські функції, судили у першій інстанції, користувалися правом тілесного^
покарання, яке офіційно скасовано в Австрії законом 15 листопада 1867 р. У селах
мандатори вважалися «всесильними сатрапами».
Скарги на їхні дії ніколи не давали бажаних результатів, а навпаки, погіршували
становище селян. Посада мандаторів у Галичині була ліквідована тільки 1856 р., в умовах
переходу Австрійської держави на шлях конституціоналізму. Але і тут державна влада
належала земельній аристократії.
Важливу роль виконували органи поліції, завданням яких була охорона безпеки існуючого
ладу і встановлених порядків. У Львові 1785 р., а також в адміністративних центрах усіх
інших коронних країв створювалися дирекції поліції. У циркулах організовувалися
комісаріати поліції. Трохи пізніше — 1793 р. — у Відні було засноване Міністерство
поліції, якому підпорядковувалися дирекції поліції та органи цензури.
Щодо судової системи, то у Галичині після її загарбання Австрією деякий час
продовжували діяти старі польські суди. Але 1783 р. їх ліквідували і з 1 січня 1784 р.
почав працювати шляхетський суд у Львові, а з 1787 р. — у Станиславові (тепер Івано-
Франківськ) і Тарнуві (Польща). Станові шляхетські суди були судами першої інстанції.
Вони розглядали спочатку цивільні та кримінальні справи шляхти. Однак 1787 р. після
утворення окремих кримінальних судів для всіх станів (спочатку в усіх 19 циркулах, а
пізніше — у Віснічі, Жешуві, Львові, Самборі, Станиславові та Чернівцях) компетенцію
шляхетських судів було обмежено до розгляду тільки цивільних справ шляхти.
Шляхетські суди у Галичині та на Буковині проіснували до 1855 р.
Другою інстанцією для шляхетських та кримінальних судів на всій території Галичини і
Буковини став Апеляційний суд у Львові. Останньою, третьою інстанцією для судів усієї
Австрії була Верховна палата юстиції у Відні, у складі якої діяли німецький і чеський, а
деякий час також галицький сенати (департаменти). У 1814 р. створено об'єднаний чесько-
галицький сенат.
У містах функції правосуддя виконували магістрати, рішення і вироки яких можна було
оскаржити до Львівського апеляційного суду. Крім цього, у містах діяли окремі єврейські
(до 1785 р.), вірменські (до 1790 р.), гірничі, фінансові, вексельні та військові суди.
Селяни судилися домініальними судами (фактичш мандаторами), але патент 20 жовтня
1772 р. заборони) виконувати винесені ними смертні вироки без згоди імператора.
У багатонаціональній Австрії 1848 р., як і в інших країнах Європи, відбулася революція.
Вона підняла народні маси проти панщини, повинностей, національного гніту і безправ'я.
Патентом австрійського імператора Фердинанда І 17 квітня 1848 р. оголошено, що з 15
травня 1848 р. у Галичині «всі панщинні роботи і підданські данини скасовуються ... за
рахунок держави».
За сервітути (пасовища, ліси) селяни зобов'язувалися платити поміщикам на основі
«добровільної» угоди.
Таким чином, скасування кріпосного права у Галичині відбулося «зверху» майже на п'ять
місяців швидше, ніж у всіх інших провінціях імперії. Окремим актом 1 липня 1848 р. дію
цього патенту уряд поширив на Буковину, а 7 вересня 1848 р. австрійський парламент
ухвалив закон про звільнення селян на території всієї Австрії від кріпосної залежності,
про надання їм прав громадян держави і права власності на ту землю, якою вони
користувалися за спадковістю. Закон передбачав повну компенсацію (індемнізацію)
селянами на користь поміщиків 20-кратної вартості всіх річних кріпосних повинностей. За
названим законом у власність селянства Галичини і Буковини перейшло менше половини
земельних угідь краю. Більшість селян залишилася малоземельними та економічно
неспроможними, значну частину їх (халупників, що володіли тільки хатами — халупами, і
комірників, які наймитували і жили у чужих хатах — коморах) було «звільнено» зовсім
без землі. Вони відразу потрапили в економічну кабалу до поміщиків. У власність
поміщиків перейшли майже всі ліси та пасовища, за користування якими селяни були
змушені відробляти або платити.
На Закарпатті, як і в усій Угорщині, феодальну залежність селян скасували законом,
прийнятим угорським сеймом 18 березня 1848 р. і підтвердженим 1853 р. австрійським
імператором Францом-Йосифом І (1830— 1916 рр.), але на таких самих кабальних умовах,
як і в Галичині та Буковині.
У зв'язку з революційним рухом у країні австрійський уряд видав 25 квітня 1848 р. першу
австрійську конституцію (так звану конституцію Піллерсдорфа), яка проголошувала
монархічно-конституційні порядки та деякі демократичні права і свободи громадян. Але
вже 16 травня вона припинила свою дію.
Користуючись конституційними свободами, представники галицької інтелігенції та
духовенства заснували
2 травня 1848 р. у Львові Головну руську раду на чолі
3 єпископом Г. Яхимовичем. Обмежену програму Ради підтримали представники
Закарпаття, які прагнули вийти зі складу Угорщини та об'єднатися з Галичиною у складі
Австрійської монархії. Представники ж Буковини вимагали відокремити Буковину від
Галичини і виділили її в окремий коронний край зі своїм сеймом. Ця вимога була
задоволена 184'9 р., що посилювало роздроблення захід неукраїнських земель,
Австрійські правлячі кола, як зазначалося, поступово змінили політику германізації
Галичини, надавши керівне становище у ній полякам. Першим намісником Галичини
призначили провідника політики австро-польського співробітництва великого польського
магната А. Голуховського, який пізніше став міністром внутрішніх справ Австрії
Франц-Иосиф І 4 березня 1848 р. дарував імперії нову антидемократичну, так звану
откройовану (накинену зверху) конституцію. Вона зрізувала права громадян і
повноваження парламенту на користь уряду, створювала централізовану державу, в якій
вся влада була зосереджена в руках імператора та його міністрів.
Березнева конституція 1849 р. у 77-й статті зазначала, що всі коронні краї (їх налічувалося
14) отримають свої крайові конституції. Для Галичини крайову конституцію надав
цісарський патент 29 вересня 1850 р. Того ж дня була надана крайова конституція і для
Буковини.
Крайова конституція для Галичини поділила край на три округи (Краківський, Львівський
і Станіславський), тобто суто польський, змішаний польсько-український і суто
український. Такий поділ був невдалою спробою згладити національні суперечності у
Галичині.
Начальником крайової адміністрації був намісник, якому підпорядковувалися призначені
сеймовими куріями президенти округів. Крайове представництво за конституцією
повинне було складатися з трьох сеймових курій;
Львівська — 50 депутатів, Краківська — 58 депутатів Станіславівська — 42 депутати.
Депутати обиралися прямими виборами при наявності майнового цензу. Компетенція
курій зводилася, головним чином, до господарських питань, їх рішення вимагали санкції
імператора.
Виконавчим органом усіх трьох курій вважався спільний Крайовий виділ (комітет) з 15
членів, обраних порівну куріями. Спільним законодавчим органом курій був Центральний
виділ у складі 33 членів (15 членів Крайового комітету і по шість депутатів від кожної
курії). Компетенція останнього зводилася до розгляду питань, які конституція вважала
спільними для всього краю. Намісник краю, а також президенти округів і призначені ними
комісари контролювали діяльність сеймових курій і Центрального виділу, беручи в
обов'язковому порядку участь у їх засіданнях.
З метою введення у дію крайових конституцій для Галичини і Буковини, розпорядженням
міністра внутрішніх справ Австрії 8 жовтня 1850 р. розділено три округи Галичини і
територію Буковини на повіти. Львівський округ мав 19, Краківський — 26 і
Станіславський — 18 повітів. На Буковині було створено шість повітів.
Дарована у березні 1849 р. загальнодержавна конституція та крайові конституції для
Галичини і Буковини 1850 р. після придушення революційного руху не діяли. Згодом
цісарський патент 31 грудня 1851 р. формально скасував їх. Австрія знову перетворилася
на самодержавну монархію, в якій і мови не могло бути про автономію окремих народів.
Тільки пізніше, наприкінці 60-х років, ставши двоцентровою, дуалістичною (від лат. dualis
— двоїстий) державою, Австрія поступово почала ставати на шлях конституціоналізму.
Після угоди 1867 р. виникла дуалістична держава: королівство Угорщини з
Трансільванією, Хорвато-Славонією і Закарпаттям, що об'єдналися під назвою
Транслейтанія, та Австрія з Чехією, Моравією, Сілезією, Герцем, Істрією, Трієстом,
Далмацією, Буковиною, Крайною та Галичиною. Ця частина була названа Ціслейтанією.
Назви Транслейтанія і Ціслейтанія виникли у зв'язку з тим, що монархія Габсбургів рікою
Лейтою розділялася на дві частини.
Кожна з двох держав, що увійшли до складу Австро-Угорщини, мала свій уряд і
двопалатний парламент: Австрія — рейхсрат, Угорщина — сейм, що складався з нижньої
палати депутатів і верхньої палати магнатів. Назва нової дуалістичної держави не
відображала, однак, дійсного національного складу держави. Жодна з панівних націй — ні
австрійські німці в Австрії, ні угорці в Угорщині не мали більшості. Австрійці у
Ціслейтанії становили всього 36%, а угорці у Транслейтанії — 45°/о населення. Із
загальної кількості (понад 50 млн.) жителів монархії близько ЗО млн. становили слов'яни.
Суть угоди 1867 р. значною мірою полягала у тому, щоб пом'якшити австро-угорські
суперечності шляхом пригнічення інших народів, зокрема слов'янських.
Стара Австрійська держава перейшла від бюрократично-абсолютиської до нової
конституційної системи з величезними пережитками абсолютизму, що особливо чітко
проявилося у національних взаємовідносинах. Особа австрійського імператора (він був
одночасно й угорським королем) проголошувалася священною і недоторканною. Весь
апарат управління складався і діяв у кожній державі незалежно від органів управління
іншої частини монархії, за винятком трьох спільних міністерств: військового, закордонних
справ і фінансів. Для обговорення загальнодержавних справ була створена окрема
представницька установа — так звані Делегації з 60 представників від австрійського і 60
— від угорського парламентів. (по 20 від верхніх і по 40 від нижніх палат). Причому
окремі коронні краї мали визначену кількість представників у Делегаціях: Чехія — десять,
Галичина — сім, Буковина — одного тощо. Делегації засідали окремо і щорічно
скликалися імператором почергово у Відні та Будапешті. У випадку, коли Делегації не
приходили до згоди, кожна з них мала право запропонувати скликати спільне-засідання,
на якому суперечливі питання вже більше не обговорювалися, а відразу виносилися на
голосування і вирішувалися більшістю голосів.
Одночасно з угодою 1867 р. австрійський рейхсрат прийняв 21 грудня 1867 р.
конституцію, яка діяла в Австрії, в тому числі й на західноукраїнських землях д& жовтня
1918 р. В Угорщині була відновлена у своїй чинності угорська конституція 1848 р. У
певних випадках австро-угорські колонізатори йшли на поступки верхівці однієї нації,
щоб з її допомогою пригноблювати інші. Проголошення деяких демократичних інститутів
було для правлячих кіл Австрії та Угорщини тільки вимушеним заходом, що аж ніяк не
усував панування феодальних елементів у державному апараті.
Носієм вищої урядової влади в Австро-Угорщині вважався імператор, якому в питаннях
законодавства «спри яв» парламент (рейхсрат), що складався з двох палат — верхньої
палати панів і нижньої палати депутатів.
Ні в Австрії, ні в Угорщині, які формально вважались конституційними державами, не
могло бути й мови про загальне виборче право. Верхня палата австрійського парламенту
не обиралася, а призначалася імператором з пай-відоміших дворян імперії та верхівки
духовенства. Кількість членів палати панів становила від 150 до 170 осіб. Українців було
лише чотири. Нижня палата парламенту до 1873 р. обиралася не прямими виборами, а
крайовими сеймами. Введена 1873 р. куріальна система виборів обмежувала коло
виборців. За цією системою, доповненою ще спеціальною виборчою географією,
українське населення, яке становило 13% населення Австрії, 1879 р. посилало до
парламенту тільки трьох депутатів (з 353), а 1897 р. — 11 (з —425).
В Австрії 1907 р. запроваджувалося загальне виборче право, але вилучалися жінки,
військовослужбовці та молодь до 24 років. Окрім цього, воно і надалі забезпечувало
привілеї німецьких правлячих кіл. Так, німці обирали одного депутата від 40 тис.
населення, поляки — від 52 тис., чехи — від 60 тис., а українці — від 105 тис.
Запровадження загального виборчого права майже не змінило безправного становища
народних мас західноукраїнських земель. Так, у с. Горуцьке Дрогобицького повіту (тепер
Гірське Миколаївського району на Львівщині) під час перших «загальних» виборів 1907 р.
було вбито чотирьох і тяжко поранено шістьох виборців. У Дрогобичі лід час виборів
1911 р. вбито 28 осіб. Спеціальна делегація поїхала до Відня, щоб висловити протест
проти виборчих зловживань. Зокрема, у виборчі списки Дрогобича було записано 724
особи, які ніколи й не народжувалися, 67 померлих, 58 осіб записано по декілька разів.
Прийнятий обома палатами закон вимагав санкції імператора. Але в конституції
спеціальна стаття 14 давала урядові право самому видавати закони у період між сесіями
парламенту. Рада міністрів на чолі з прем'єр-міні стром, якого призначав імператор,
вважалася вищим органом державного управління Австрії. Міністри формально
відповідали перед парламентом, а фактично тільки перед імператором. Окрім міністрів,
котрі відали окремими галузями управління, в Австрії були ще міністри «без портфеля»,
які не керували якоюсь галуззю управління, а повинні були стежити за інтересами певного
краю. Такий характер мало створене 11 квітня 1871 р. міністерство для Галичини. Трохи
пізніше, 12 серпня і879 р., було створене таке ж міністерство для Чехії. Міністрів для
Галичини призначали тільки з числа польських магнатів цього краю.
Міністрам підлягала крайова влада, а крайовій владі — місцеві органи державної
адміністрації. На чолі коронного краю стояв крайовий начальник, призначений
імператором і підлеглий йому та його міністрам. Крайовим начальникам
підпорядковувалася поліція, крайові, повітові органи управління, управи міст. Вони
наглядали за пресою, спілками, підготовляли списки виборців, призначали більшість
чиновників, боролися зі всілякими небажаними для уряду проявами тощо. У Буковині кра-
йовий начальник називався крайовим президентом, а в Галичині — намісником. Майже
всі галицькі намісники (11 із 17) були польськими магнатами, які вороже ставилися до
українського населення краю. Особливо лютим ворогом українського народу виявився
намісник граф А. Потоцький, котрого у квітні 1908 р. вбив молодий студент Львівського
університету М. Сочинський.
До праці у галицькому намісництві, що розділялося на департаменти, як і в усьому апараті
управління Галичиною, приймали майже виключно представників панівної польської
національності, причому ще 1869 р. польська мова була введена як офіційна в управлінні
та судах.
Наміснику Галичини і крайовому президентові Буковини підпорядковувалися повітові
старости, їх призначав міністр внутрішніх справ. До відання повітових старост, що діяли
одноособове, належало адміністративне управління у галузі економічного життя, народної
освіти, охорони здоров'я, поліції. Старостатське управління було створене як орган,
наділений сильною владою. Основне його завдання полягало в придушенні навіть
найменшого незадоволення австрійським пануванням. У селах такі ж функції виконували
війти, яких призначали повітові старости.
Зміни у системі державного апарату в середині XIX ст. призвели до певних змін і в
системі судових органів, до остаточного відокремлення суду від адміністрації та відмови
від станового суду. Вже 1849 р. вийшов закон про перебудову судової системи. У
Галичині було створено 218 судових повітів (на початку XX ст. їх скорочено до 190) й
організовано повітові одноособові та колегіальні суди (у складі трьох суддів), крайові
суди і вищий крайовий суд у Львові, який обслуговував також Буковину. Найвищою
судовою інстанцією для всієї держави став Верховний судовий і касаційний трибунал у
Відні. Але незабаром повітові колегіальні суди були ліквідовані, крайові суди
перейменовані на окружні, що розглядали деякі кримінальні справи з участю присяжних
засідателів. Для військовослужбовців існували окремі військові суди трьох інстанцій —
військовий суд, вищий військовий суд і верховний військовий трибунал. Спірні питання
між підприємцями і робітниками, а також між самими робітниками розглядав створений
1896 р. у Львові промисловий суд. У Дрогобичі діяв третейський суд кас взаємодопомоги
гірничих товариств. Усі судді проголошувалися незалежними і призначалися довічно
імператором.
3. Органи самоврядування.
Окрім урядових органів адміністративного управління в Галичині та Буковині існували ще
органи крайового і місцевого самоврядування (крайові сейми, повітові, міські та сільські
ради).
Антидемократичний принцип австрійського самоврядування полягав у розчленуванні
завдань і функцій урядового управління та самоврядування. Насправді державні органи
контролювали діяльність органів самоврядування, які не були наділені будь-якою
реальною владою. Так, повітовий староста міг зупинити виконання рішень повітової ради
під приводом їх невідповідності законам держави або недоцільності, а намісник мав право
розпустити повітові, міські й сільські ради. Щоправда, розпущені ради могли оскаржити
свій розпуск перед міністерством, але подача скарги не припиняла виконання рішення про
розпуск і, як засвідчила практика, ніколи не давала позитивних наслідків.
У Львові та Чернівцях 1861 р. створювалися крайові сейми, вибори до яких були
нерівними для різних соціальних груп населення. По-перше, до складу сейму авто-
матично, за посадою, входили так звані вірилісти — митрополити, єпископи та ректори
університетів. По-друге, виборче право не було загальним. Усі виборці розділялися на
чотири курії (великої власності, торгово-промислових палат, міської буржуазії та сільську,
кожна з яких окремо обирала депутатів до сейму строком на шість років). У виборах до
галицького і буковинського сеймів через високий майновий ценз брало участь 9—10%
населення. Нарешті, відкрите голосування давало великі можливості для зловживань
шляхом підкупів і терору з боку державно-адміністративного апарату. В національному
відношенні депутати галицького сейму були переважно поляками, а буковинського —
румунами.
Компетенція крайових сеймів була дуже обмеженою. Головна сфера їх діяльності
стосувалася господарських справ. Бюджетні права сеймів зводилися до накладання
додатків до безпосередніх державних податків. Ці додатки нерідко перевищували навіть
основну податкову суму. В галузі місцевого самоврядування сейми здійснювали нагляд
над повітовими, міськими і сільськими органами, рішення яких часто вимагали
затвердження сейму або його виконавчого органу — крайового комітету. Вся діяльність
сейму підпорядковувалася центральній владі, він був частиною колоніального апарату
Австро-Угорщини. Його рішення, які мали другорядний характер, все одно затверджував
імператор. Отже, фактично вони були актами імперської волі.
Крайове та місцеве самоврядування на західноукраїнських землях служило, як і урядові
органи, інтересам польської верхівки. Якщо іноді це самоврядування і було
демократичнішим, ніж урядові органи, воно однаково захищало усталені порядки і
всілякими способами підтримувало інтереси заможних верств населення.
4. Право.
На територію західноукраїнських земель поступово поширювалась чинність австрійського
права. Проте багатонаціональний характер Австрійської монархії став однією з причин
того, що у правовій системі цієї держави тривалий час не було єдності.
Але ще до загарбання західноукраїнських земель Австрією там проводилися певні заходи
щодо об'єднання цивільного права різних австрійських провінцій. Для ліквідації
партикуляризму в праві була створена 1753 р. кодифікаційна комісія, яка 1766 р. подала
вироблений нею проект цивільного кодексу на затвердження імператриці Марії Терезії.
Однак цей проект імператриця не затвердила.
Особливо пожвавилася робота над кодифікацією цивільного та інших галузей права в
останній чверті XVIII ст. Галичина стала своєрідним полігоном, місцем випробування
нових законів, чинність яких відтак поширювалася Я на інші австрійські провінції. У 1772
р. була створена нова комісія для переробки незатвердженого проекту цивільного кодексу.
Робота просувалася дуже повільно, і тільки 1785 р. була складена перша частина кодексу,
яку імператор Иосиф II затвердив декретом 1 листопада 1786 р До неї увійшли норми про
права підданих, сімейне топікунське право.
Коли закінчилася робота над складанням повного цивільного кодексу, він декретом 13
лютого 1797 р. під назвою Галицького цивільного кодексу був запроваджений у Західній,
а декретом 8 вересня того ж року — і у Східній Галичині. Таким чином припинило дію
старе польське феодальне право, а сам кодекс став фундаментом для дальшого
вдосконалення цивільного законодавства. Але тільки 1811 р., після кількох переробок був
затверджений і з 1 січня 1812 р. введений у дію Цивільний кодекс для всієї Австрії. На
Тернопільщині цивільний кодекс 1811 р. був введений у дію з 1 лютого 1816 р., оскільки
вона від 1809 р. до 1815 р. перебувала у складі Росії.
Кодекс мав 1502 статті і поділявся на три частини.
У вступі викладені загальні положення про цивільний закон, перша частина присвячена
особовим правам, друга — речовим, у третій подаються спільні постанови щодо особових
і речових прав.
Джерелами цивільного кодексу послужили пандектне право, тобто пристосоване до
капіталістичних відносин римське право, Прусське земське уложення 1794 р. і про-
вінційне право деяких австрійських країв, але вони часто й істотно перероблялися і
змінювалися.
Австрійський цивільний кодекс 1811 р. — це модернізований формулами
капіталістичного права дворянський звід законів. Будучи компромісом капіталістичного
та феодального права, він у нових історичних умовах застарів. Із деякими змінами,
внесеними до кодексу в роки першої світової війни, кодекс продовжував діяти на те-
риторії Галичини й після її включення за Ризьким мирним договором 1921 р. до складу
Польщі. У 1933 р. був затверджений обширний за обсягом польський кодекс зобов'язань,
який припинив дію значної частини австрійського цивільного кодексу 1811 р.
Ще до проведення кодифікації цивільного права 1763 р., в Австрії був затверджений
кодекс вексельного права. Він налічував усього 53 статті та охоплював норми, що регу-
лювали питання кредиту. Чинність цього кодексу 1775 р. була поширена на Галичину і
Буковину, де вексельні справи регулювалися звичаєвим правом.
Майже одночасно з підготовкою цивільного кодексу розпочалася робота над складенням
цивільного процесуального кодексу, якому надано силу закону в 1781 р. Через деякий час
кодекс був перероблений і введений у дію 1796 р. у Західній Галичині, а 1807 р. — у
Східній Галичині, діставши назву Галицького цивільного процесуального кодексу. За
своєю структурою він поділявся на 43 розділи, мав 617 статей, які регулювали всі стадії
цивільного процесу, починаючи від позовної заяви і закінчуючи виконанням судового
рішення. Процес характеризувався повільністю, тяганиною, дорожнечею суду і тому
виявився фактично недоступним для багатьох. Навіть тодішні юристи визнавали, що
«встановлення істини стало тяжкою і коштовною справою, а правосуддя — повільним і
непевним».
У 1825 р. був вироблений новий проект цивільного процесуального кодексу для всіх
австрійських країв, але його імператор не затвердив. З цього проекту трохи пізніше були
введені у дію тільки окремі його розділи (адвокатська ординація 1849 р., закон про
компетенцію судів 1852 р., закон про судочинство/у безспірних справах 1854 р. тощо).
Новий цивільний процесуальний кодекс затверджено 1895 р. Він діяв до розпаду Австро-
Угорщини.
Робота над кодифікацією кримінального права розпочалася у грудні 1768 р., коли в
Австрії був затверджений імператрицею Марією Терезією кримінальний кодекс
(скорочено Терезіана). Він складався з двох частин, з яких перша належить до
процесуального, а друга — до матеріального права. Система покарань була дуже жор-
стокою, процес мав інквізиційний характер з широким застосуванням тортур, скасованих,
щоправда, 1776 р. Цей кодекс не діяв у Галичині в частині матеріального кримінального
права, але був запроваджений там 1774 р. у частині процесуального права, яке дещо
змінилося впродовж найближчих років. Так, 1781 р. було видано розпорядження, яке
давало судам право допускати свідками жінок і євреїв.
Імператор Иосиф II 1786 р. затвердив загальну судову інструкцію для судів усіх інстанцій,
що детально регулювала порядок розгляду судами справ. У цій інструкції, яку можна
вважати своєрідним процесуальним кодексом, подавалися зразки процесуальних
документів і форми бланків для судової статистики.
У січні 1787 р. був виданий новий Австрійський Кримінальний кодекс про злочини та їх
покарання, що мав окремі положення, характерні для буржуазного кримінального права.
Проте загалом він вважався феодальним кодексом. Застосовувалися дуже суворі
покарання, але скасовувалася смертна кара. Цей кодекс (його називають скорочено
Иосифіною) вперше в історії австрійського кримінального права поділив злочинні дії на
кримінальні злочини (їх розглядали суди) і тяжкі поліцейські проступки (тобто менш
серйозні правопорушення, що розглядалися адміністративними органами).
У порядку досвіду 1796 р. був запроваджений у Західній, а з 1797 р. у Східній Галичині
кримінальний кодекс, підготовлений австрійським юристом Й. Зонненфельсом. Цей
кодекс 1803 р. із незначними змінами був проголошений діючим у всій Австрії. Кодекс
складався з двох розділів — перший стосувався норм кримінального матеріального права,
другий — процесуального права.
Кримінальний кодекс 1803 р. (його називають скорочено Францішканою) встановив
смертну кару за деякі злочини, але смертні вироки імператор у порядку помилування
здебільшого замінював позбавленням волі, що повинно було створити в умовах розпаду
феодально-кріпосницького ладу та зростання капіталістичних відносин популярність
абсолютної влади, зміцнити віру народу в «доброго і щедрого імператора». Так, із 1304
смертних вироків, винесених австрійськими судами до 1848 р., виконано тільки 448. Всі
інші замінені позбавленням волі на різні строки.
Кримінальний кодекс був переглянутий 1852 р. Його видано у новій редакції, і він діяв у
Галичині аж до введення там Польського Кримінального кодексу 1932 р.
Замість попереднього поділу на злочини і тяжкі поліцейські проступки кримінальний
кодекс 1852 р. запровадив поділ на злочини і проступки. Кодекс поділявся на дві частини
— про злочини і проступки. За вчинення злочину передбачалася смертна кара через
повішення або тюремне ув'язнення на різні строки. За проступки кодекс передбачав
грошові покарання, арешт до шести місяців, тілесні покарання (скасовані в Австрії
законом 15 листопада 1867 р.), заборону проживати у даній місцевості тощо.
Кримінальний кодекс 1852 р. був доповнений у 1855 р. військовим Кримінальним
кодексом, що посилив відповідальність військовослужбовців за державні злочини, а також
іншими законами. Однак незважаючи на видання багатьох законодавчих актів, що
доповнювали Кримінальний кодекс 1852 р., він ґрунтувався на застарілому кодексі 1803 р.
Тому австрійські юристи вимагали перегляд} багатьох його положень. Зокрема,
середньовічним варварством вони вважали смертну кару, вимагали іншого врегулювання
питання про відповідальність неповнолітнім (за австрійським кодексом 1852 р.
від кримінальної відповідальності звільнялися повністю тільки діти до десяти років),
виступали проти застосування статей Кримінального кодексу за аналогією тощо.
У кримінальному законодавстві Австро-Угорщини від бився дуалістичний характер
держави. Кримінальний кодекс 1852 р. діяв лише в Австрії, в тому числі у Галичині й на
Буковині. В Угорщині ж 1879 р. був виданий свій Кримінальний кодекс, чинність якого
поширювалася на територію Закарпаття. Цивільне право в Угорщині не було
кодифіковано, а складений наприкінці XIX ст. проект Цивільного кодексу не був
затверджений.
Та частина Кримінального кодексу 1803 р., що регулювала кримінальний процес, діяла до
1853 р. Тоді ж прийнято окремий закон про кримінальне судочинство, який
запроваджував частково гласність процесу, але не допускав участі громадськості у
здійсненні правосуддя. Крім цього, ще 1852 р. більшість справ про проступки було
передано на /.розгляд органів поліції. Поліцією відало Міністерство внутрішніх справ.
Існувала поліція безпеки, шляхова, пожежна, санітарна, торгова тощо. Вона контролювала
таким чином все життя країни.
Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. суперечив основним демократичним
принципам суду, тому 1869 р. його доповнили законом про суди присяжних, а 1873 р був
затверджений новий Кримінально-процесуальний кодекс, який проіснував з незначними
змінами аж до розпаду Австро-Угорщини. Цей кодекс встановив усність та гласність
процесу, допустив участь громадськості (мається на увазі суд присяжних) у розгляді
тяжких злочинів і проводив ідею вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням
суддів. У 1912 р. був введений » дію військовий Кримінально-процесуальний кодекс. Вій-
ськові суди розглядали, окрім цього, справи на підставі застарілого Терезіанського
кодексу 1768 р.
Австрійське законодавство, що майже півтора століття діяло в Галичині, відповідало,
незважаючи на деякі феодальні пережитки, інтересам панівної верхівки. За його
допомогою австрійські правлячі кола через відповідні органи державного апарату,
насамперед суд та прокуратуру, забезпечували собі панування на західноукраїнських
землях.