13. Судові органи УНР доби Директорії.

Директорія вдалася до відновлення тих судових установ, які створила

Центральна Рада. Так, 2 січня 1919 р. Директорія затвердила закон про
поновлення роботи Генерального суду. Останній став називатися Надвищим
судом Республіки. Чинним став Закон «Про заведення апеляційних судів»,
ухвалений Центральною Радою 1 грудня 1917 р. Паралельно функціонували деякі
ланки царської судової системи, зокрема випробувані часом мирові суди. Судді
Надвищого суду так і не змогли приступити до виконання своїх обов'язків, бо 5
лютого 1919 р. Київ захопили більшовики, Директорія змушена була переїхати до
Вінниці. В подальшому вищий судовий орган так і не зможе налагодити роботу,
оскільки увага Директорії буде зосереджена на боротьбі з численними зовнішніми
ворогами.
Замість військово-польових судів, які існували при штабі Осадного корпусу
січових стрільців, з 26 січня 1919 р. запроваджувалися надзвичайні військові суди.
Вони могли діяти на територіях, що оголошувалися на воєнному стані чи стані
облоги. В УНР воєнний стан було запроваджено з 24 січня 1918 р. Відтак
компетенція судів поширювалася на всю контрольовану Директорією територію.
Надзвичайні військові суди створювалися за наказом командира полку або
за рішенням губернського, повітового чи міського коменданта. Суд складався з
голови, його заступника, прокурора і секретаря. Обов'язки останнього виконував
слідчий найближчого штабного суду, а за його відсутності - один із офіцерів.
Згідно зі ст. 9 зазначеного закону, надзвичайними військовими судами
розглядалися справи про злочини, вчинені як військовими, так і цивільними
особами. Проведення попереднього слідства законом не передбачалося. Якщо
обставини справи не було з'ясовано повною мірою, то вона передавалася
військовому слідчому чи старшині для додаткового вивчення і з'ясування
впродовж двох днів. Після цього справа поверталась, і її розгляд відновлювався.
Вирок оголошувався публічно, виконувався негайно і оскарженню не підлягав.
Засуджений до смертної кари міг упродовж шести годин звернутися з проханням
про помилування до тієї особи, за наказом якої цей суд було створено.
Засуджених до смерті страчували впродовж доби. Після виконання вироку суд
розформовувався. Згідно з Законом «Про надзвичайні військові суди» до осіб, що
здійснили злочин, окрім смертної кари застосовувалися такі покарання, як
строкова чи довічна каторга, штрафи, тюремне ув'язнення тощо.

14. Політичні передумови розпаду Австро-Угорської монархії та

утворення Західноукраїнської Народної республіки.
Перша світова війна до краю загострила соціально-політичну ситуацію в
Галичині. Нагадаємо, що в цій війні західні українці воювали на боці Австро-
Угорщини. У жовтні 1918 р. у двох країнах Четверного блоку, Німеччині та
Австро-Угорщині, розпочалися революції, які наблизили закінчення світової
війни. Австро-угорський імператор 18 жовтня 1918 р. затвердив маніфест про
перетворення імперії у федеративну державу. Того ж дня у Львові відбулися
збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького,
буковинського сеймів та повноважних представників від політичних партій,
духівництва, студентства. На зборах було обрано Українську національну раду на
чолі з Євгеном Петрушевичем, яка проголосила в Галичині, Північній Буковині й
Закарпатті українську державу, щоправда, у складі Австро-Угорщини. Інші
етноси, що входили до складу імперії, проголосили свою незалежність. Однією з
перших це зробила Польща, яка активно готувалася до переобрання влади в
Галичині, вважаючи західноукраїнські землі своєю історичною територією. З цією
метою у Кракові було створено ліквідаційну комісію, яка мала забезпечити
перехід краю до складу Польщі. Офіційна церемонія призначалася на 1 листопада
1918 р. Зранку, напередодні урочистостей, жителів Львова було поставлено перед
фактом — офіцери-українці на чолі із сотником Дмитром Вітовським випередили
поляків і захопили владу у свої руки. Того ж дня Українська національна рада
проголосила створення Української держави. Вже наприкінці дня 1 листопада
польські збройні сили у Львові розпочали воєнні дії. Розгорнулася боротьба, що
охопила ввесь край. 9 листопада 1918 р. Українська національна рада проголосила
створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), до складу якої, крім
Східної Галичини, увійшли Північна Буковина та українські повіти Закарпаття.
Площа новоствореної держави становила близько 70 тис. кв. км, населення — 6,2
млн осіб. За кількістю населення ЗУНР перевищувала Швецію, Норвегію, Данію,
Голландію. 71% з них становили українці, 14 — поляки, 13 — євреї, 2 —
представники інших народів. Більшість населення проживало в селах та було
зайняте сільським господарством. Боротьба західних українців з поляками
виявилася тривалою і проходила з перемінним успіхом. Одначе політична та
військова підтримка Польщі з боку країн Антанти фатально вплинула на перебіг
збройної боротьби. Навіть об'єднавши у липні 1919 р. свої збройні сили з
військами Директорії УНР, Українська Галицька армія нічого не змогла
протиставити активному натиску поляків і зазнала поразки. 14 березня 1923 р.
Рада амбасадорів (послів) Антанти ухвалила рішення про передання української
частини Галичини під владу Польської держави на правах автономії.
 15. Організація державного механізму ЗУНР.

Державний устрій.
Центральним представницьким органом українського населення Галичини
та Буковини була Українська Народна Рада. Від жовтня 1918 р. по червень 1919 р.
вона діяла як тимчасовий законодавчий орган республіки, не маючи постійного
складу впродовж усього періоду існування. УНРада створила власний
структурний підрозділ — Президію у складі президента Є. Петрушевича,
чотирьох заступників і двох секретарів. Президія організовувала роботу
законодавчого органу в сесійний період. Для оперативного вирішення державних
питань під час боротьби з польською окупацією 4 січня 1919 р. було створено
Виділ УНРади — колегіальний орган керівництва державою. До його складу
входило 10 осіб на чолі з президентом. Виділ УНРади мав повноваження
призначати членів уряду, затверджувати й оприлюднювати закони,
проголошувати амністії тощо. Скликати Виділ мав право президент. Рішення
ухвалювалося більшістю, за рівності голосів перевагу мав голос президента.
Виділ відповідав за внутрішню і зовнішню політику в державі. Члени УНРади
мали депутатську недоторканність, у сесійний період їх не можна було
притягнути до кримінальної відповідальності, крім випадку затримання депутата
на місці скоєння злочину. Депутатові надавалося право безоплатного проїзду
територією ЗУНР. Важливе місце в діяльності представницьких органів влади
посідали депутатські комісії. Попри наміри створити кілька комісій, зокрема
адміністративну, міжнародну, національної оборони, було створено лише одну —
фінансову. Щоправда, після переїзду УНРади зі Львова до Станіслава на початку
1919р., вона спромоглася створити більше 10 галузевих комісій, які розробляли
законодавчі проекти. Уряд ЗУНР — Державний секретаріат на чолі з Костем
Левицьким було сформовано ще 9 листопада 1918 р. До нього перейшли
виконавчі функції державної влади. У його першому складі було 14 міністерств.
Згодом структура і персональний склад уряду зазнали певних змін. Після переїзду
до Станіслава в руках Державного секретаріату тимчасово зосереджувалися
функції законодавчої влади. Впродовж першої половини 1919 р. третю гілку
влади створено не було. В ЗОУНР не існувало судового органу найвищої
інстанції.
Місцеві органи управління.
Згідно з розпорядженням Української Національної Ради в листопаді 1918 р.
на всій території ЗУНР мали відбутися вибори до місцевих органів влади та
управління. Для організації виборів на місця направлялися уповноважені з
відповідними інструкціями та матеріалами. У Законі «Про адміністрацію
Західноукраїнської Народної Республіки» від 16 листопада 1918 р.
регламентувалися порядок утворення, структура й функції місцевих органів влади
та управління. У селах і містах ними визнавалися обрані населенням громадські й
міські комісари та їхні дорадчі органи — прибічні ради, у повітах — державні
повітові комісари. В усіх повітах належало обрати представницькі структури на
місцях — повітові національні ради. Нові органи місцевої влади повинні були
взяти під свій контроль запаси зброї, матеріальні цінності, проводити запис
добровольців до війська. Новостворена держава намагалася впливати на
суспільно-політичні процеси, що відбувалися на місцях. З цією метою
запроваджувався інститут державних повітових комісарів, яких спочатку обирали
громади, а згодом їх мав призначати і звільняти державний секретар внутрішніх
справ. Влада державного повітового комісара поширювалася на територію
політичного (адміністративного) повіту. На нього покладалися обов'язки
відстоювати інтереси української державності та організовувати протидію будь-
яким зазіханням завдати їй шкоду. Державний повітовий комісар затверджував на
своїх посадах громадських і міських комісарів. Вони також мали право
розпускати місцеві прибічні ради (міські й сільські органи місцевого
самоврядування) і призначити нові вибори. Для охорони громадського порядку в
багатьох повітах і громадах обирали народну міліцію, у деяких — зберігали,
оновивши її склад, жандармерію. Команду державної жандармерії ЗУНР було
сформовано в листопаді у м. Львові. 15 лютого 1919 р. УНРада внесла зміни до
австрійського закону про жандармерію. У ньому вказувалося, що жандармерія
підпорядковувалася державним повітовим комісарам і фінансувалася з
державного бюджету. Чисельний склад окремих відділень визначав комендант
жандармерії разом із державним повітовим комісаром. Окремою постановою
уряду мало бути впорядковане використання особового складу жандармерії для
потреб суду та прокуратури. Жандарми отримували офіцерські звання після
складання спеціального іспиту. До складу екзаменаційної комісії входили
службовці Державного секретаріату внутрішніх справ та жандармські офіцери. На
службу до жандармерії приймалися громадяни ЗОУНР з високими моральними та
вольовими якостями, мали відповідну фізичну підготовку і вік, від 20 до 40 років.
Службовці корпусу жандармів отримували заробітну плату, яка відповідала
оплаті військовослужбовців Української Галицької армії. Уся територія держави
поділялася на 23 жандармські відділення. Навесні 1919 р. до її складу входило
близько 8 тис. жандармів і міліціонерів. В окремих місцях діяли міліцейські
відділи національних меншин. Зокрема, у Львові, Станіславі, Тернополі охорону
громадського порядку в місцях компактного проживання єврейського населення
здійснювали саме загони, укомплектовані з представників єврейської меншини.
Народна міліція, утворена в перші дні існування держави, продовжувала
виконувати функції з охорони правопорядку за бажанням громад. Отже, за
короткий час керівництво ЗУНР змогло сформувати достатньо чітку систему
органів влади і управління.
Судоустрій.
Тимчасово, до прийняття відповідного закону про судоустрій і судочинство,
у ЗУНР функціонувала австро-угорська судова система. Судді й персонал
обслуги, лояльний до нової влади, мали присягнути на вірність українському
народові. Тих, хто скомпрометували себе антиукраїнською діяльністю, було
звільнено.
Державний секретаріат судівництва у лютому 1919 р. розпочав докорінну
перебудову судової системи. З цією метою всю територію держави було розділено
на 12 судових округів і 130 судових повітів, у яких передбачалося обрати
окружних і повітових суддів. Для національних меншин установлювалася
гарантована квота: поляки мали обрати 25 суддів, євреї - 17. Окрім цього,
Українська Національна Рада ухвалила низку інших законів, зокрема про
скорочення термінів стажування — з трьох років до двох; про тимчасове
припинення (з огляду на умови воєнного часу) діяльності суду присяжних; про
введення в судочинстві української мови, принципів гласності, змагальності,
широкого демократизму, безумовного права звинуваченого на захист тощо.
Судовими органами ЗУНР були повітові та окружні суди. Вищою судовою
інстанцією мав бути Найвищий суд у Львові, а найвищою — Найвищий
державний суд. В ухваленому 21 листопада 1918 р. Законі «Про тимчасову
організацію судів і судової влади» зазначалося, що всі суди повинні виносити
вироки і рішення від імені Західноукраїнської Народної Республіки. З 20 лютого
1919 р. запроваджувалися судові іспити для кандидатів на посаду суддів. З цією
метою при окружних судах створювалися спеціальні іспитові комісії, що
складалися з п'яти осіб, із яких: двоє — діючі судді та, двоє — практикуючі
адвокати. Судові іспити були безкоштовними. Члени комісії також працювали
безоплатно, крім коштів на відрядження. Діяльність суду присяжних тимчасово,
строком на один рік, припинялася. З 30 листопада 1918 р. на території ЗУНР при
кожній військовій команді запроваджувалися польові суди, діяльність яких
поширювалася на військовослужбовців і цивільних осіб, що вчинили злочини
проти безпеки, цілісності держави, її обороноздатності тощо. Смертні вироки,
винесені судами, затверджувалися урядом республіки. 16 листопада 1918 р. було
створено військову юстицію. Структура військових судів виглядала таким чином:
1. Військові окружні суди, які діяли у трьох областях країни, виступали
першою судовою інстанцією. Суди колегіальні, складалися з трьох суддів;
2. Найвищий військовий трибунал;
3. Верховний військовий суд — найвища інстанція військової юстиції.
У ЗУНР було створено військову прокуратуру, яку очолював
генеральний військовий прокурор. У трьох військових областях існували
військові прокуратури, в округах — військові офіцери.