Лісова Анастасія Олександрівна

11-п група

Семінар 6

1. Утворення Української Центральної Ради та її діяльність.

І – ІV Універсали. Битва під Крутами.

17 березня 1917 року в Києві було проголошено утворення Української

Центральної Ради як представницького органу, об'єднуючого «українські
організації на спільних домаганнях: територіальної автономії України з
державною українською мовою».

Були обрані перші керівні структури Ради, її президія та керівники 9 комісій. До

складу президії увійшли: Михайло Грушевський – голова Центральної Ради,
якого обрали заочно, його заступники – Федір Крижанівський і Дмитро
Дорошенко, товариші голови – Дмитро Антонович, писар Сергій Веселовський,
скарбник – Володимир Коваль.

Українська Центральна Рада телеграмою повідомила керівників Тимчасового

уряду Георгія Львова і Олександра Керенського про своє утворення.

Офіційне діловодство Української Центральної Ради розпочалося 22 березня,

коли обговорювалось питання про виготовлення печатки УЦР, передачу УЦР
будинку Педагогічного музею, утворення агітаційної школи та іншого. З часом
Рада мала скликати український парламент і сформувати звітний перед ним
уряд.

Таким чином, процес формування влади в Україні мав свою специфіку. Якщо в
Росії склалося двовладдя, то в Україні – тривладдя. Поруч зі структурами
російського Тимчасового уряду та робітничими і солдатськими Радами (лише у
березні 1917 році в Україні їх було вже понад 170) виник ще один орган –
Українська Центральна Рада.

22 березня 1917 року УЦР ухвалила першу відозву до українського народу, в

якій закликала взяти активну участь у виборах до Установчих Зборів,
організуватися в політичні та громадські товариства, домагатися від
Тимчасового уряду запровадження української мови в шкільних, судових та
урядових закладах. Відозва засвідчила, що в перші дні свого існування УЦР не
мала плану широкої політичної діяльності, її дії були обережними і
поміркованими.

Переломним моментом в історії Центральної Ради стало повернення до Києва

27 березня 1917 року Михайла Грушевського. Він сформулював головне
стратегічне завдання Центральної Ради – досягнення національно-
територіальної автономії України у складі реформованої федеративної,
демократичної Російської держави.

Михайло Грушевський провів значну роботу з реорганізації складу УЦР,

перетворення її в загальноукраїнський представницький громадсько-політичний
орган.

Першим кроком у цьому напрямі стало переобрання Центральної Ради у квітні

1917 року на Всеукраїнському національному конгресі, в якому взяли участь
делегати з багатьох губерній України, а також з Петрограду, Москви, Кубані,
Ростова-на-Дону, де було багато українців.

Головою УЦР обрали Михайла Грушевського, його заступниками –

Володимира Винниченка і Сергія Єфремова.

Протягом травня-липня 1917 року до Центральної Ради були включені:

Український генеральний військовий комітет, Всеукраїнські ради робітничих,
селянських та військових депутатів. Влітку згідно з домовленістю з Тимчасовим
урядом склад УЦР розширили за рахунок представників національних меншин.

Більшість у повному складі складали представники від селянства. Їм належали

практично всі мандати Всеукраїнської ради селянських та значної частини
Всеукраїнської ради військових депутатів. Другою за кількістю і
найактивнішою соціальною групою була інтелігенція. Однак вона не являла
єдиної соціальної сили, ділилася на окремі табори за партійними та
національними ознаками.

75% мандатів належали українцям, решта – національним меншинам. Росіяни –

близько 14%, євреї – близько 6%, поляки – близько 2,5%, тоді як молдавани – 4
місця, німці й татари по 3, білоруси, чехи, греки – по 1.

Основні етапи діяльності Української Центральної Ради

Тринадцятимісячний період діяльності Української Центральної Ради

поділяється на три неоднозначних етапи.
Перший етап (від створення УЦР до Всеукраїнського національного конгресу)
характеризувався спонтанним накопиченням сил, відсутністю чіткої політичної
програми, спробами сформулювати головні стратегічні гасла.

Другий етап (від Всеукраїнського національного конгресу до падіння

Тимчасового уряду) засвідчив перетворення УЦР у провідну політичну силу в
Україні, лідера українського національно-визвольного руху.

Головною особливістю цього періоду була боротьба за національно-

територіальну автономію України у складі федеративної демократичної Росії.
Ця боротьба передбачала, з одного боку, мобілізацію сил українського
суспільства, з іншого – складні політичні маневри у стосунках з петроградським
урядом. Мобілізація мас відбувалась шляхом проведення численних
всеукраїнських, губернських і повітових з'їздів, які розглядали питання
підтримки політики УЦР, ставлення до національно-територіальної автономії,
українізації армії, освіти, державних установ.

УЦР виступила ініціатором створення губернських і повітових українських Рад.

Центральна Рада широко практикувала апеляцію до мас через різноманітні
відозви, заклики, декларації.

Найпоказовішим з них слід визнати І Універсал (10 червня 1917 року), яким
Центральна Рада закликала український народ «творити новий лад вільної
автономної України».

Одночасно І Універсал став поворотним моментом у стосунках Центральної

Ради з Тимчасовим урядом. Якщо до проголошення Універсалу УЦР послідовно
підтримувала урядовий курс та розраховувала на позитивне ставлення уряду до
ідеї української автономії, то проголошення Універсалу означало перехід в
опозицію до Тимчасового уряду.

Тимчасовий уряд не наважився на розправу з Центральною Радою, а вислав до

Києва поважну делегацію у складі міністрів Іраклія Церетелі, Олександра
Керенського, Михайла Терещенка. Переговори завершилися компромісом, який
був зафіксований у спеціальній урядовій декларації та ІІ Універсалі Центральної
Ради.

Українська Центральна Рада зобов'язувалася надати представникам

неукраїнської революційної демократії місця у Раді, що сприяло б
перетворенню її з національного органу у територіально-національний.
У подальшому стосунки між УЦР і Тимчасовим урядом визначились відходом
уряду від досягнутих у Києві домовленостей, значним звуженням прерогатив
Генерального секретаріату на території, де поширювалась його діяльність. До
того ж, видана у серпні 1917 року Тимчасовим урядом «Тимчасова інструкція
Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду» спричинила певну політичну
кризу в Центральній Раді. Не наважившись відкинути ті невеличкі легальні
можливості перебирання влади в Україні, які давала урядова «Інструкція», УЦР
в підсумку втратила контроль за стихійним та інтенсивним розвитком
революційних мас.

Захоплення більшовиками в кінці жовтня 1917 року влади у Петрограді, падіння

Тимчасового уряду створило принципово іншу політичну ситуацію в Україні.
УЦР висловилась проти подій у Петрограді, вважаючи відповідальними за них
уряд і більшовиків, оголосила, що «буде боротися з усякими спробами
піддержки цього повстання на Україні».

У жовтні сьома сесія УЦР ухвалила поширити владу Генерального секретаріату,

окрім Київської, Полтавської, Чернігівської, Волинської та Подільської
губерній, на Херсонську, Катеринославську, Таврійську, Холмську, частково
Курську і Воронезьку. На початку листопада 1917 року влада в Україні
перейшла до рук Центральної Ради. УЦР ІІІ Універсалом проголосила про
створення Української Народної Республіки, правда ще у складі
федеративної Росії.

Розпочався третій і останній етап історії Центральної Ради. В основі його

лежала державотворча діяльність, спрямована на побудову демократичних засад
влади, повне унезалежнення України. ІV Універсал проголосив УНР
«самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою
українського народу». Центральна Рада ухвалила низку законів – Конституцію
УНР, запроваджено власну грошову систему, затверджено герб, гімн УНР,
українській мові надано статусу державної.

Державотворча діяльність наштовхнулась на ряд перешкод, головними серед

яких з кінця 1917 року стали більшовицька агресія проти України,
незавершеність Першої світової війни 1914-1918 років, криза влади і держави. В
таких умовах Центральній Раді довелося вести війну з більшовиками і
одночасно вести мирні переговори з представниками Четвертого Союзу в
Бересті, а після підписання 9 лютого 1918 року мирного договору
(Берестейський мир) звернутися до німців та австрійців за військовою
допомогою.
Звільнивши з допомогою іноземних військ територію України від більшовиків,
Центральна Рада потрапила у залежність від німецького та австрійського
військового командування. Спроби діячів Ради продовжувати
ліводемократичний курс, накреслений ІІІ і IV Універсалами, викликали
невдоволення і роздратування окупаційного командування. Воно дозволило
правим консервативним силам здійснити у квітні 1918 року державний
переворот.

«Грамотою до всього українського народу», підписаною Павлом

Скоропадським, УЦР була розпущена, а видані нею закони скасовані.

Діяльність Центральної Ради в часі була нетривалою, але її історичне значення

виходить далеко за хронологічні рамки існування. Історія УЦР не належить
якійсь одній політичній течії, це велике надбання українського народу,
історичне явище, з яким пов'язуються глобальні процеси консолідації
української нації, відновлення української державності, надання національній
державі демократичних, парламентських форм.

Центральна Рада існувала з 17 березня 1917 року до 29 квітня 1918 року.

Це був час двох бурхливих революцій – березневої та жовтневої, що знищили

підвалини, на яких базувалося старе життя. Центральна Рада віддзеркалювала ці
бурхливі події і захоплення соціалістичними ідеями. Величезною заслугою
Центральної Ради та її проводу було те, що, вона поновила в Україні
державницьку свідомість, приглушену двома віками російської окупації. Вона
перейшла разом з усією Україною протягом року величезну еволюцію – від
підданства – через автономію – до незалежної Української Держави.

Центральна Рада у тяжкі часи війни та анархії зав'язала дипломатичні стосунки

з державами Антанти, а на Берестейській конференції дістала визнання
незалежності від Центральних Держав – ворогів. На цій конференції делегати
Центральної Ради, молоді дипломати-початківці, вступили в змагання з
досвідченими «сановними» дипломатами чотирьох держав.

Серед заслуг Центральної Ради – закладення фундаменту української школи.

Було укладено навчальні плани для українських шкіл – народних, середніх,
засновано українські гімназії, яких до осені 1917 року було вже 53 (на приватні
та громадські кошти). Справа українізації посунулася вперед, коли був
розгорнутий широкий план українізації вищої та професійних шкіл, створення
Педагогічної Академії та Академії Мистецтва у Києві. Ці плани і почини були
ширше здійснювані в роки гетьманської держави.
 Незважаючи на технічні та фінансові перешкоди, в Україні відкривалися
українські видавництва, які друкували підручники для шкіл. В 1917 році видано
в Україні 677 назв українських книжок та виходило 63 періодичних видання.

Засновано український театр, вжито заходів для заснування українських музеїв.

Треба визнати й те, що Центральна Рада згуртувала навколо себе найкращі

кадри українських працівників різних фахів. Усі вони, за невеликими
винятками, залишилися працювати у міністерствах і після гетьманського
перевороту 29 квітня 1918 року.

Універсали УЦР — нормативні акти Української центральної ради, що

видавалися протягом 1917–1918 років і стали важливим елементом розбудови
національної державності України. Було видано чотири універсали. Першим
універсалом заявлено про українську автономію в складі демократичної
(немонархічної) Росії, останнім проголошено незалежність України.

Перший універсал Центральної ради ухвалено 23 червня (10 червня — за

юліанським стилем) 1917 року. Документ став відповіддю Тимчасовому уряду
за небажання надати автономію, про яку було прийнято рішення на Першому
всеукраїнському військовому з’їзді (18-21 травня — за ю. ст.).

Універсал став актом нової якості, з яким мали рахуватися в Петрограді. Автор
тексту — Володимир Винниченко (1880 – 1951), який згодом очолив
Генеральний секретаріат.

Ключові результати: проголошено автономію України, створено виконавчий

орган УЦР — Генеральний секретаріат.

Основні положення 1 Універсала

 Україна вільна, але не відокремлена від Росії (автономія).

 Вищий законодавчий орган в Україні — майбутні Всенародні українські збори
або Сойм.
 Українська центральна рада «на чолі нашого народу».
 Кожен орган місцевої влади, що виступав за інтереси української народу мав
негайно налагодити адміністративні зв’язки з УЦР.
 Місцеву адміністрацію, яка була проти «українства», мало бути переобрано.
 У населених пунктах, де переважали національні меншини, українці повинні
були «прийти до згоди й порозуміння», щоб будувати новий лад.
 Натомість УЦР сподівалася, що «народи неукраїнські» теж долучатимуться до
розбудови автономної України.
 З наступного місяця запроваджувався «особливий податок на рідну справу»,
який мав пересилатися до бюджету УЦР.

Наслідки

Для виконання проголошених намірів 28 червня (15 — ю. ст.) було створено

Генеральний уряд, що набував значення уряду та виконував всі постанови УЦР.

Тимчасовий уряд Росії прислав делегатів для переговорів, результатом яких

стало визнання УЦР крайовим органом російського уряду та поява наступного
Універсала.

Другий універсал Центральної ради з’явився 16 липня (3 липня — за

юліанським стилем) 1917 року. Вважається відступом від попереднього
документа, оскільки став компромісом між ЦР та петроградським Тимчасовим
урядом.

З одного, оформлення кінцевого варіанту автономії України відкладалося до

майбутніх Установчих зборів Росії; також не було уточнено повноваження
Генерального секретаріату та окреслено територію, на якій розповсюджувався
вплив українського парламенту (крок назад).

З іншого боку, Тимчасовий уряд визнавав Центральну раду як регіональний

представницький орган (чергове закріплення державотворчого процесу
України).

Ключові результати: крок назад у розбудові автономії України, Тимчасовий

уряд і його місцеві органи виконавчої влади змушені були зважати на існування
Центральної ради.
Основні положення 2 Універсала

 Центральна рада невдовзі має поповнитися представниками інших

національностей, що живуть в Україні.

 Склад Генерального секретаріату буде оновлено та подано на

затвердження Тимчасового уряду як вищий краєвий орган місцевої влади
в Україні.

 Оновлений Генеральний секретаріат діятиме як представник демократії

народу України та виконуватиме владні функції за згодою з
революційною Росією.

 Центральна рада підготує та подасть на затвердження майбутнім

Установчим зборам законопроекти про автономний устрій України.

 УЦР призначить своїх представників до кабінету Військового Міністра,

Генерального штабу Росії та Верховного Головнокомандувача. З метою
комплектувати окремі військові частини українським населенням.

Наслідки

Частина петроградських урядовців не сприйняла 2 універсал. Троє міністрів-

кадетів залишило кабінет, що призвело до урядової кризи та утворення нового
коаліційного Тимчасового уряду.

Одночасно з цим у Петрограді відбулося антиурядове більшовицьке повстання.

А вже в серпні новий Тимчасовий уряд поставився до Центральної ради
жорстко.

17 серпня (4 серпня — за юліанським стилем) 1917 року петроградський уряд

затвердив «Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріату». Як і
домовлялися раніше, Секретаріат перетворювався на краєвий орган в Україні.
Але юрисдикцію було обмежено 5 губерніями (замість 9). Генеральному
секретаріату не було дозволено вести військові, продовольчі, судові справи,
розвивати закордонні відносини, керувати транспортним сполученням і
зв’язком (телеграф, пошта). Кількість секретарів зменшено до 7, при цьому 4 з
них мали бути неукраїнцями (запроваджено квоту), тощо.

В інструкції не згадувався 2 універсал.

22 серпня (9 серпня — за юліанським стилем) 1917 року в резолюції Центральна

рада не визнала дії Тимчасового уряду, підтвердила свою юрисдикцію у всіх
дев’яти українських губерніях.

Вважати II універсал суцільним кроком назад некоректно. Оскільки події, які

вказували на це відбулися у серпні. Але не були реалізовані через протидію
Центральної ради та слабкість Тимчасового уряду в Україні.

Третій універсал Центральної ради декларував появу Української народної

республіки (УНР). 20 листопада (7 листопада — за юліанським стилем) 1917
року. Нове державне утворення лишалося в складі революційної Росії
(небільшовицької). Утім, уся влада в Україні закріплювалася за Центральною
радою та Генеральним секретаріатом.

Цей акт — результат невідворотного краху демократичної Росії, який став

очевидним після більшовицького жовтневого перевороту (7 листопада 1917
року). Центральна рада зголосилася перебрати на себе всю повноту влади в
Україні, зберігаючи федеративний зв’язок з Росією. Майбутня доля держави
мала визначитися на Установчих зборах.

У 3 універсалі Центральної ради було закладено базові права громадян,

адміністративну реформу основи сучасного трудового законодавства
(восьмигодинний робочий день) тощо.
Межі Української народної республіки визначалися територією 9 губерній
(Волинь, Катеринославщина, Київщина, Поділля, Полтавщина, Харківщина,
Херсонщина та північна частина Таврії) і тих повітів Воронезької, Курської та
Холмської губерній, де більшість населення становили українці. Але ті повіти
мали проголосувати за входження до УНР.

Ключовий результат: проголошення автономії України.

 Основні положення 3 Універсала

 Відтепер Україна стає Українською народною республікою.

 Намагатися, щоб Російська республіка стала федерацією народів.
 Центральна рада перебирає всю владу до Установчих зборів України.
 Скасувати право власності на сільськогосподарські землі. Ця земля належить
трудящим і має перейти до нього без викупу.
 Запровадити 8-годинний робочий день
 Вжити заходи щодо мирного завершення І світової війни: закликати Антанту та
Центральні держави до мирних переговорів.
 Скасувати смертну страту. Амністувати політичних в’язнів. Реформувати
судову систему.
 Передбачено появу «національно-персональних» автономій для росіян, євреїв,
поляків і інших національностей.
 Вибори до Установчих зборів України призначити на 9 січня 1918 року, початок
їхньої діяльності — 22 січня 1918 року.

Наслідки

Проголошення УНР III універсалом відбулося за складнішої політичної

ситуації, ніж прийняття попередніх актів. Попри значно «автономічний»
характер документа, Центральній раді не вдалося його втілити в життя. Через:

 глибоку політичну та соціально-економічну кризу на теренах колишньої

Російської імперії;
 війну з Центральними державами (учасники Четверного союзу);
 непослідовність і надзвичайну поміркованість самої Центральної ради в
питаннях національного державного будівництва та ставлення до більшовиків.

Останнє проявилося в нейтральній УЦР позиції під час боротьби в Україні між
прихильниками Тимчасового уряду та більшовизму. Також соціалістична
Центральна рада гальмувала створення української армії та не сприймала окремі
дії колишніх імперських посадовців, які в тій чи іншій мірі підтримували
український рух. Зокрема, царського генерала Павла Скоропадського,
майбутнього гетьмана Української держави.

Четвертий універсал Центральної ради проголосив незалежність УНР від 22

січня (9 січня — за юліанським стилем) 1918 року. Українська народна
 республіка відмовилася від автономії та федералізації з колишніми російськими
регіонами.

Акт з’явився в дні, коли до Києва підступали більшовицькі війська: 19 січня

вони взяли Глухів, 20 січня — Полтаву.

Установчі збори України, що мали розпочати роботу 22 січня, не відкрилися.

Ключовий результат: Центральна рада проголосила незалежність України.

Основні положення 4 Універсала

 УНР — самостійна суверенна держава українського народу.

 Генеральний секретаріат перейменовано на Раду народних міністрів.
 Рада народних міністрів негайно приступає до раніше започаткованих мирних
переговорів із Центральними державами та організовує боротьбу проти
більшовиків і «инших напасників, що нищать та руйнують наш край».
 Має з’явитися закон про передачу трудящим землі без викупу з терміном
реалізації — до початку весняних робіт. Лісові, водні ресурси та надра
підпорядковані УНР як майно трудящих республіки.
 Промисловість, що виробляє продукцію для воєнних потреб, має перейти на
випуск товарів народного споживання.
 Держава монополізує міжнародну торгівлю (імпорт, експорт) з метою контролю
внутрішніх цін.
 У банківській системі заборонено всі операції, що пов’язані з фінансовими
спекуляціями. Дозволяється кредитувати населення та підприємства для
підтримки людей і суб’єктів господарювання.

Наслідки

Проголошення незалежної УНР дозволило українській делегації виступити

повноцінним учасником мирних переговорів в Берестечку (Бресті). У підсумку,
укладено мир з Центральними державами, більшовицькі війська змушені були
відступити. Це сприяло відновленню української влади на більшості території,
яку УНР вважала своєю.

4 універсал, як і попередні, мав надмірні соціальні зобов’язання. Тому

економічно-соціальна частина цих актів не була виконана. Зокрема, через
глибоку кризу в умовах затяжної війни та конфлікт інтересів між широкими
соціальними групами (особливо в питаннях володіння землі).

Бій під Крутами 29 січня 1918 року.

На початку січня 1918 року більшовики встановили контроль у Харківській,

Катеринославській та Полтавській губерніях та розгорнули наступ на Київ.
Наступ більшовицькі війська вели двома групами: одна вздовж залізниці
Харків-Полтава-Київ, друга – у напрямі Курськ-Бахмач-Київ.

Центральна Рада УНР у своєму підпорядкуванні мала окремі частини

колишньої російської армії, що були українізовані, а також сформовані із
добровольців підрозділи, серед яких варто назвати курінь Січових стрільців на
чолі з Євгеном Коновальцем, загони вільного козацтва, та сформований
Симоном Петлюрою Гайдамацький Кіш Слобідської України. Саме добровольці
і стали опорою Центральної Ради.

24–27 січня 1918 року запеклі бої розгорнулись за станцію Бахмач. Оборона
цього міста є однією з героїчних і маловідомих сторінок в історії визвольної
боротьби українського народу.

Українські війська змушені були залишити Бахмач і відступити до станції

Крути. На підкріплення українських частин в Крути було направлено Першу
Українську юнацьку (юнкерську) школу ім. Б. Хмельницького у складі чотирьох
сотень (400–450 курсантів та 20 старшин (офіцерів). До юнаків школи
приєдналась перша сотня (116–130 осіб) новоствореного добровольчого
Помічного Студентського куреня січових стрільців. Переважна більшість
студентів не мала достатньої військової підготовки, студенти були погано
озброєні. До курсантів юнацької школи, студентів і гімназистів приєдналося ще
десь до 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва із Ніжина.

Загалом, за різними підрахунками, у Крутах 29 січня 1918 року перебувало від

420 до 520 українських воякiв і юнакiв та студентiв, якi мали на озброєнні до 16
кулеметів та одну гармату на залiзничнiй платформi.

Впродовж усього дня вони вели бій за станцію з більшовицькими військами

загальною чисельністю (за твердженням більшості джерел) понад 3000 осіб, в їх
числі 400 балтійських матросів. Усі добре озброєні і з артилерією.

Після запеклого багатогодинного бою, користуючись присмерком, українські

війська організовано відступили зі станції Крути до своїх ешелонів. 27 студентів
та гімназистів, які знаходилися у резерві, під час відступу потрапили у полон. І
наступного дня ці 27 героїв були розстріляні або замордовані. Згодом їх
поховали на Аскольдовій могилі у Києві.

За сучасними підрахунками втрати українських військ під Крутами оцінюють у

70–100 загиблих. Серед них – 37–39 вбитих у бою та розстрiляних студентiв i
гімназистів. На сьогоднi вiдомi прiзвища 20 з них. Це студенти Народного
унiверситету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук,
Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти унiверситету Св.
Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб,
Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської
гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-
го класу), Григiр Пiпський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло
Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу).

Втрати бiльшовицьких вiйськ пiд Крутами були значними, сягали тільки

вбитими 300 воякiв.

Затримавши ворога на чотири дні, київські юнаки дали змогу укласти Брест-
Литовський мир, що фактично означав міжнародне визнання української
незалежності.

2. Українська держава часів гетьмана Павла Скоропадського:

внутрішня політика та зовнішньополітичні орієнтири.

Павло Скоропадський – нащадок славетного козацького роду,

високоосвічена в Україні людина. Продовжуючи сімейні традиції, зробив
кар'єру на військовій ниві. За хоробрість та відвагу був нагороджений
Золотою шаблею. В перші дні Лютневої революції генерал-майор свити Його
імператорської Величності, з дозволу головнокомандуючого Л.
Корнілова, українізовує свій корпус, стає головнокомандувачем всіма
військовими частинами на Правобережжі України та головним
отаманом Вільного Козацтва.

Першими документами нової української влади були «Маніфест до

українського народу» та «Закони про тимчасовий державний устрій
України». З них випливало, що УНР ліквідується, а замість неї постає
«Українська Держава», влада зосереджується у руках гетьмана – як виконавча,
так і судова, а також законодавча до скликання парламенту; проголошувалось
право приватної власності «як фундаменту культури і цивілізації», розпускались
земельні комітети.
Головою гетьманського кабінету міністрів було призначено Федора
Лизогуба, що походив зі славного козацького роду; батько його був одним з
найближчих друзів Т. Шевченка, старшого брата народовольця було
страчено у 1879 р.; сам Ф. Лизогуб був
головою земства Полтавської губернії, за партійною приналежністю
– октябрист.

Після квітневого перевороту 1918 р. головним зовнішньополітичним

завданням нової влади була боротьба за міжнародне визнання Української
Держави. Так, за часів гетьманату П. Скоропадського Україну визнали 30
країн, а 10 з них мали свої представництва в Києві. Україна мала своїх
представників в 23 державах. Особливе місце в зовнішньополітичній
діяльності гетьманського уряду належить дипломатичним відносинам
з радянським урядом Росії. Протягом травня – червня 1918 року в Києві
тривали російсько-українські переговори. Російську делегацію очолював
X. Раковський, Українську – С. Шелухін. Переговори
проводились російською та українською мовами в присутності перекладачів.
Основними питаннями, що обговорювались делегаціями були питання про
припинення воєнних дій, справи фінансів, транспорту,
налагодженню діяльності пошти, справи обміну полоненими
та ін. Підсумком переговорів було визнання України як самостійної
держави, підписання російсько-української угоди про перемир'я.

У внутрішній політиці пріоритетним було аграрне питання. Створена Вища

земська комісія на чолі з гетьманом підготувала законопроект, за яким
великі землеволодіння мали обов'язково викуповуватись й розподілятися між
селянами –максимально по 25 десятин на кожного. Але цей
законопроект не вдалося здійснити.
Заходами з налагодження системи управління створення ситуації
стабільності в Україні були: організація діяльності Міністерства фінансів,
збалансування державного бюджету, конвертація національної валюти та ін.

Значних успіхів було досягнуто в галузі національно-культурної

політики; здійснено спроби українізувати державний апарат, систему
освіти (поряд з російськими гімназіями засновувались українські, яких
восени 1918 року нараховувалось 150 одиниць); було прийнято закон про
обов'язкове навчання українській мові та літературі, історії та географії
України; поряд з існуючими засновувались нові українські університети –
перші у Києві та Кам'янці-Подільському; у російськомовних університетах –
Київському, Харківському, Одеському
– почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та
права. У листопаді 1918 р. відкрилась Українська Академія Наук,
першими академіками котрої були – Д. Багалій, А. Кримський, М.
Петров, С. Смаль-Стоцький, В. Вернадський, М. Кащенко, С. Тимошенко, П.
Тутковський, М. Туган-Барановський, О. Левицький, В. Косинський, Ф.
Тарановський. Гетьман не шкодував коштів на культурні заклади: було
зорганізовано Національну Бібліотеку, Національний Архів, Національну
галерею мистецтв. Національний історичний музей, Український
національний театр під керівництвом О. Саксаганського, «Молодий театр» Л.
Курбаса.

Уряд Скоропадського намагався створити власну національну армію, яка

мала складатися з 8 армійських корпусів, гвардійської дивізії сердюків, 4
кавалерійських дивізій та спецчастин. Чисельність її мала перевищувати
300 тисяч чоловік. Гетьман намагався відновити козацький стан в Україні.

Політичні партії в Україні різних напрямків прямо чи

опосередковано виступили проти гетьманату Павла Скоропадського. В кінці
травня 1918 р. представники партій соціалістів-федералістів, соціалістів-
самостійників, хліборобів-демократів створили Український національно-
державний союз, що виступав проти реставрації в Україні російської
державності. У справі підготовки повстання проти
гетьманату українські соціалісти звернулися про допомогу до
більшовиків. За військову допомогу В. Винниченко та М. Шаповал
домовились з X. Раковським та Д. Мануїльським про спільну боротьбу проти
гетьмана та легалізацію в Україні діяльності комуністичної партії.

Прорахунки вузькокласової політики гетьмана П.

Скоропадського, жорстокий по своїй сутності окупаційний
режим, встановлений німецько-австрійським військовим командуванням
викликав хвилю виступів селян та робітників: травень – червень 1918
р. – масові повстання селян Київщини, Полтавщини, Єлисаветградщини,
Чернігівщини; страйки робітників Донбасу; липень 1918
року – загальноукраїнський страйк залізничників. Все це послаблювало
внутрішньополітичну ситуацію в Україні та створило умови для організації
державного перевороту.

3. Державне будівництво в Західноукраїнській Народній Республіці.

 Процес здобуття ЗУНР розпочався у ніч на 1 листопада 1918 р. українські
військові з’єднання взяли під свій контроль усі стратегічні пункти Львова.
Головну роль в організації цього «Листопадовому зриву» відіграв Дмитро
Вітовський. Першим урядом став тимчасовий Державний Секретаріат, який
очолив К. Левицький. Отже, нова держава проголошена 1 листопада 1918 р.,
а юридично закріплена (тобто прийняті закони, що визначали політичні,
економічні, соціальні основи розвитку суспільства) 13 листопада 1918 р. із
назвою Західноукраїнська Народна Республіка.

Держава, яка є в процесі державотворення, починає своє створення з

прийняття законів, які будуть підґрунтям для подальшого державотворчого
процесу. Тому розглядаючи ЗУНР, можна сказати, що першим і єдиним
конституційним актом є «Тимчасовий основний закон». У ньому прописані
такі основні аспекти: чітке визначення території, наявність суверенітету,
державне заступництво та символіка, а саме – герб – золотий лев на синьому
полі, а згодом тризуб, і синьо-жовтий прапор; затверджено державну
печатку. Прийняття «Тимчасового основного закону» є першим і
найголовнішим етапом державного будівництва в період ЗУНР.

Наступним важливим кроком до створення єдиної держави є формування

Української Галицької Армії. Як стверджує М.В. Кравчук: «Збройні
формування Українських січових стрільців на чолі з Д. Вітовським стали
рушійною силою в створенні української держави на західних землях
України. Саме їхніми зусиллями закладений фундамент формування
національної, державницької свідомості українців, що реально дало
можливість проголосити власну державу.» Саме створення повноцінної армії
є невід’ємною частиною державотворення. Оскільки, оборона – це одна з
найважливіша функція держави, а якщо функція не виконується, то,
відповідно, держава не є функціональною. Окрім того, постійне і стійке
військо продукує патріотизм, і як результат- міцна держава і народ, який в
критичних ситуаціях не буде осторонь.

Ще одним кроком до єдиної держави стало прийняття Закону «Про

використання мови у зовнішньому і внутрішньому урядуванні державних
влад та урядів, публічних інститутів та державних підприємств у Західній
обласні Української Народної Республіки», прийнятий 15 лютого 1919 року.
Він постановив що «державною мовою на Західній Області Української
Народної Республіки є мова українська».
 Важливою ланкою державного механізму ЗУНР були судово-
прокурорські органи. 21 листопада 1918 р. УН Рада прийняла закон «Про
тимчасову організацію судів і судової влади. Тимчасово судові функції в
ЗУНР продовжували виконувати суди колишньої Австро-угорської монархії
під керівництвом держсекретарства юстиції. Виходячи з цього, всі старі
судді, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською
діяльністю і прийняли присягу чесно служити ЗУНР, могли залишатися на
своїх місцях.
Продовжуючи реформу судової системи, УН Рада 11 лютого 1919 р.
видала закон про утворення в повітах трибуналів першої інстанції – для
розгляду кримінальних справ. Суддів цих трибуналів призначало
секретарство юстиції.

Поновили в ЗУНР свою діяльність адвокати, об'єднані у палату адвокатів.

Вони присягнули, що дотримуватимуться законів країни і служитимуть в ім'я
її блага. Розпорядженням секретарства юстиції від 1 березня була створена
нотаріальна служба. Нотаріуси також прийняли присягу на вірність
Українській державі та виконували всі нотаріальні дії від її імені.
8 квітня 1919 р. було прийнято закон "Про право громадянства Західної
області УНР і правовий статус чужоземців". Кожна людина, яка в день
проголошення закону мала право належності до якої-небудь міської або
селянської общини, вважалася громадянином УНР. Закон визнавав всіх осіб
громадянами всіх осіб за їхнім бажанням і власноручною заявою, поданою
до 20.04.1919. В іншому випадку вони вважались чужинцями.

Зі створенням на західноукраїнських землях Української Національної

Ради в жовтні 1918 р. береться курс на відродження національної освіти, а
саме: повну українізацію школи, видання шкільних підручників,
одержавлення українських гімназій, створення Державного Секретаріату
освіти і віросповідань тощо. Величезну роль у цьому процесі відіграла
шкільна освіта як чинник розвитку державотворчих процесів, яка, власне, і
проводила роботу, пов’язану з ліквідацією неписьменності серед дорослого
населення.

Отже, становлення української правової держави відбувалось. Чи можна

назвати ЗУНР державою? Так. Обґрунтувати можна тим, що для держави
притаманні такі риси як: наявність бюджетної системи, громадянства або
підданства, політико- територіальна організація, загальнообов’язкові правила
поведінки, суверенітет. Як бачимо, з вище перелічених законів, які були
прийняті та виконувались, ЗУНР – українська правова держава, яка пройшла
тернистий шлях до здобуття незалежності та самостійності. Безперечно,
досягти ідеальної, повної злагоди в умовах громадянської було неможливо. І
 все ж демократам, прихильникам державного відродження України для
забезпечення злагоди слід було докладати більше зусиль, насамперед, у сфері
соціально-економічної політики.

4. УНР доби Директорії, її внутрішня та зовнішня політика.

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української

Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10
листопада 1920 року.

Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14

грудня 1918 року.

Внутрішня політика

У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу

активну роль відіграв Володимир Винниченко.

Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила
ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята
постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників.
Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав.
Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та
трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без
підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників
державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною
протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в
руйнівну анархію.

26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася

аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати
державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх
серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу,
але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні
(агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках;
оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових
заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили,
породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних
підданих. Але, попри ці досить помірковані заходи, поміщики і буржуазія в
Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні
інтереси. У руках деяких заможних селян залишилися ділянки площею до 15
десятин землі. Але більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у
свою чергу розширювало простори для більшовицької агітації.

Зовнішня політика

Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну

визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших
держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від
яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів

РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що
не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час
переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної
війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні
немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з
українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що
означали самоліквідацію УНР.