ІДПУ Конспект

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПРАВА

РІВНЕНСЬКИЙ ІНСТИТУТ
Кафедра загальнотеоретичних правових та гуманітарних

дисциплін
ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

з дисципліни
„ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ”
для студентів 1 курсу денної та заочної форми навчання

спеціальності
«Право»
Рівне - 2022
2
Опорний конспект лекцій з дисципліни „Історія держави і права
України” для студентів 1 курсу денної та заочної форми навчання
спеціальності Право / к.і.н., доцент Якимчук О.О. - Рівне:
Рівненський інститут Київського університету права НАН України,
2022 р.
3
Тема 1. Вступ до курсу ІДПУ (2 год.)
1. Мета курсу
2. Предмет курсу
3. Зв'язок ІДПУ з іншими дисциплінами
4. Принципи (підходи) історичних досліджень та методи пізнання
5. Періодизація ІДПУ
1. Мета курсу
Мета курсу «Історія держави і права України» – оволодіння необхідними
знаннями з історії держави і права нашої країни для кращого пізнання сутності,
функцій і соціального призначення держави, її правової системи, орієнтування у
внутрішніх й міжнародних процесах, перспективах і можливостях їх розвитку і,
відповідно, для ефективного виконання своїх професійних обов'язків.
2. Предмет курсу
Предметом «Історії держави і права України» як наукової і навчальної
дисципліни є вивчення у часових і просторових рамках процесу виникнення і
розвитку державності і права на території України, їх суті, соціального значення,
загальних закономірностей і характеристик в хронологічній послідовності, тобто
від найдавніших часів до сучасності. Отож мова йде не тільки про українську
державність і право, але й про інші держави й системи права, що існували на
території України. Але у першу чергу в центрі уваги — проблеми української
державності і основ права в їх історичному розвитку.
3. Зв'язок ІДПУ з іншими дисциплінами

Історія держави і права України тісно пов'язана з:
- історією держави і права зарубіжних країн;
- теорією держави і права;
- конституційним правом, історією політичних і правових учень світу й України;
- галузевими юридичними предметами: адміністративним, цивільним, сімейним,
кримінальним правом.
Тісний зв'язок існує в історії держави і права з історією України.
Отже, історія держави і права є наукою юридичною, оскільки вивчає
насамперед державно-правові проблеми; суспільно-політичною, бо держава і право
належать до суспільно-політичних явищ; історичною, оскільки вивчає державно-
правові явища в їх історичному розвитку. До того ж, ця дисципліна несе й вагоме
ідеологічне навантаження, яким не можна нехтувати.
4. Принципи (підходи) історичних досліджень та методи пізнання

Основними принципами (підходами) дослідження процесу виникнення,
розвитку та суті держави і права в Україні є:
1) принцип об'єктивності;
2) принцип всесторонності;
4
3) принцип системності;
4) принцип історизму;
5) принцип багатогранності, чи плюралізму.
Методи пізнання:
- найбільш універсальний – діалектичний метод;
- загальнонаукові методи: формально-логічний, статистичний, порівняльно-
історичний, функціонального аналізу, системно-структурний, моделювання;
- спеціально-наукові методи: історично-правовий, порівняльно-правовий,
формально-юридичний та ін.
5. Періодизація ІДПУ
Періодизація ІДПУ відіграє важливу роль, оскільки ця дисципліна
охоплює надзвичайно великий період історії.
Критерії і підходи періодизації ІДПУ:
- марксистська наука в основу періодизації клала типологічно-класові критерії,
виділяючи рабовласницький, феодальний, капіталістичний, соціалістичний
періоди;
- цивілізаційно-хронологічна теорія: певні періоди історичного розвитку
визначаються не лише об'єктивно-матеріальними факторами та реальним
співвідношенням класових сил, а й ідейно-політичними факторами, накопиченими
в процесі історичного розвитку.
В українській державно-правовій науці досі немає єдиної, чіткої і
обґрунтованої періодизації. Науковці визначають від 5 до 19 періодів.
Тема 2. Історія державності Київської Русі (2 год.)

1. Теорії походження Київської Русі
2. Суспільний лад
3. Державний устрій
а) князь та доктрини здобуття князівської влади
б) віче та боярська рада
в) князівські з’їзди
г) організація князівського управління
4. Податкова система
5. Організація війська
1. Теорії походження Київської Русі

Державницька теорія виникнення держави Київська Русь (М. Костомаров,
І. Креп’якевич, М. Грушевський) полягає у тому, що політичний розвиток
Київської Русі відбувався не тільки під впливом зовнішніх факторів, а був
спричинений і організаційними засадами власне слов’ян.
Норманська теорія походження (Г. Байєр, Г. Міллер і А. Шлецер) полягає
в тому, що утворення Київської держави пояснювалось впливом варяг-норманів,
5
які стояли вище за своїм соціально-економічним та культурним розвитком і
вперше серед слов'ян утворили державну організацію.
Хозарська теорія виникнення Київської Русі (Пріцак, США) базується на
припущенні, що поляни мали не слов’янське походження, а були різновидом хозар
(салтово-маяцька археологічна культура). Проте згідно археологічних досліджень
поляни все ж мали слов’янське коріння, тому теорія має спростування.
2. Суспільний лад
У IX ст. сформувався клас землевласників-феодалів, до якого належали:
- київський великий князь, який розпоряджався общинними землями, що
вважалися державними, роздаючи їх дружинникам, які становили сконсолідоване
військо
- місцеві князі
- бояри, дітські (отроки)
- церква.
Групи феодально залежних людей:
- смерди – майнові права були обмежені
- рядовичі – перебували у тимчасовій залежності у зв'язку з договором — «рядом»
- закупи – не маючи засобів виробництва, змушені брати у феодала «купу», тобто
позичку грошима, і одержували від нього земельний наділ
- ізгої – не мали засобів виробництва для ведення власного господарства. У
становище ізгоїв потрапляло багато рабів (їх називали холопами або челяддю).
Міське населення поділялося на дві основні групи:
- міську аристократію, до якої належали: князі, бояри, вище духовенство, купці;
- міські низи: ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство.
.3. Державний устрій

Очолював державу великий князь. Йому належала:
- верховна законодавча влада;
- виконавча влада: був главою адміністрації
- судова влада
- виконував функції воєначальника і особисто водив рать у бій.
Способи заміщення столів:
1) законні:
- за принципом «родового старшинства» (горизонтальний): старшому в роді
- за принципом «отчини» (вертикальний) :передання влади синові
- закликання князя вічем
- за рішенням з’їзду князів
2) незаконні (узурпація влади шляхом захоплення влади).
Князь у випадку необхідності скликав збори міського населення — віча.
Також воно могло скликатись за власною ініціативою населення. У вічу могли
брати участь усі чоловіки, крім холопів. Воно розглядало питання війни і миру,
запрошення або вигнання князів, обирало або усувало представників
адміністративного, судового та військового управління тощо.
6
Діяльність князя скеровувалася радою бояр. Щоправда, вона юридично не
була оформлена, але мала вплив на князя. До ради входили наймогутніші феодали-
землевласники, які мали посади у державному апараті, а також представники
вищого духовенства. Князь разом з боярами обговорював питання:
- оголошення війни, укладення миру, встановлення союзів з іншими державами;
- обговорення та видання нових законів;
- судові функції: участь у розв'язанні військових, адміністративних, інших питань.
Інколи у Київській державі скликалися феодальні з'їзди, що розв'язували
міжкнязівські суперечки і інші важливі питання (Любецький з'їзд 1097 р.).
У період Київської держави існували дві системи князівського управління:
1) десяткова, що випливала з військової організації. Територія держави
поділялася на тисячі, сотні та десятки.
2) двірцево-вотчинна. До її складу входили дворецький, конюший,
стольник, чашник та інші, які почали виконувати доручення князя, що мали
загальнодержавне значення і не належали до їхніх безпосередніх обов'язків при
дворі. На місця посилалися представники центральної влади — намісники і
волостелі.
Суд у Київській державі не відокремлювався від адміністрації. Судові
функції виконували князь з боярами, представники місцевої адміністрації —
посадники у містах і волостелі у волостях, їх помічниками були тіуни, вирники та
ін.
4. Податкова система
Доходи держави і великого князя чітко не були відокремлені:
1) данина натурою (мед, худоба, хутро);
2) полюддя, яке еволюціонувало з збору матеріальних засобів на утримання князя
під час його проїзду по певній території на постійну данину грошима чи натурою;
3) судові штрафи (вира) за вчинені злочини;
4) мито: торговельне, за проїзд мостів, переїздів;
5) повинності населення, виконання яких не оплачувались і були прихованим
доходом князя: будування і ремонт замків, мостів, доріг;
6) доходи з князівських маєтків;
7) військова здобич.
5. Організація війська
До складу суходільного війська входили:
1) князівська дружина, яка складалася переважно з бояр. Основна її
функція – військова опора князя. Це найбільш віддана частина війська.
2) вої – народне ополчення, до якого входило все вільне чоловіче
населення міст і сіл. Вони скликалися князем чи його урядовцями по тисячах,
сотнях і десятках.
3) найманці – нащадки степових орд, які жили у прикордонних землях.
Роди військ:
- піхота: легкоозброєна (лук), важкоозброєна (шолом, меч, спис),
- кіннота.
Флот Київської Русі ходив на Візантію, у Каспійські походи.
7
Тема 3. Руська Правда Ярослава Мудрого (2 год.)
1. Джерела права Київської Русі
2. Редакції та структура Руської Правди
3. Цивільно-правові норми
4. Норми сімейного права
5. Кримінально-правові норми
6. Процесуальні норми
1. Джерела права Київської Русі

- звичаєве право: було усним, тому значна частина не дійшли до нас;
- князівське законодавство: Статути князів Володимира Великого та Ярослава;
- міжнародні договори з іноземними державами (з Візантією 907, 911, 944 і 971 р.);
- договори князів з народом (ряди) («ряд» князя Ігоря Олеговича з киянами);
- княжі устави (діяли протягом тривалого часу) та уроки (нормативні акти, які
діяли тимчасово) про мито, судові податки, судочинство;
- князівські церковні устави врегульовували правове становище церкви;
- церковне право: церковні статути;.
- кодифікації візантійського права — «Номоканон», «Еклога», «Прохірон», а також
болгарського — «Закон судний людям».
2. Редакції та структура Руської Правди

Початковий текст Руської Правди не дійшов. Відомо 106 списків, які
прийнято поділяти на три редакції:
- Коротка редакція — найдавніша (XI ст.). Вона складається з Правди Ярослава,
або Найдавнішої Правди, Правди Ярославичів, або Статуту Ярославичів, Покону
вірного та Статуту мостникам.
- Розширена редакція Руської Правди створена або у час князювання Володимира
Мономаха (1113-1125 рр.) або його сина Мстислава.
- Скорочену редакцію Руської Правди більшість дослідників розглядає як
найпізнішу, створену на основі Розширеної редакції у XV ст. чи навіть XVII ст.
Інститут власності. Право власності відрізнялося від права володіння.
Власник майна міг вимагати від незаконного володільця не тільки повернення
свого майна, а й сплати компенсації за користування ним.
Основними формами земельної власності були:
1) князівський домен;
2) боярська вотчина;
3) монастирська вотчина;
4) особиста вотчина церковних ієрархів;
5) земля громади (общини);
6) індивідуально-сімейна земельна ділянка;
8
7) незаселені вільні (державні) землі.
Зобов'язальне право. Відомі такі види договорів: купівля-продаж, позика,
поклажа, особисте та речове наймання тощо.
Переважав простий порядок укладання договорів — усна форма із
застосуванням деяких символічних дій: рукостискання, зв'язування рук тощо. У
деяких випадках вимагалася присутність свідків. Є певні відомості й про
зародження письмової форми укладання договору, зокрема, коли це стосується
нерухомості.
Інститут спадкування. У бояр і дружинників спадкувати могли сини і
дочки, у смердів за відсутності сина майно вважалося виморочним, переходило
князю.
У разі спадкування за законом перевагу мали сини померлого. За їх
наявності дочки не отримували нічого. На спадкоємців-синів покладався обов'язок
видати сестер заміж, виділивши їй придане. Спадщина між синами поділялася,
порівну, але молодший син отримував двір батька. Незаконні діти спадкових прав
не мали, але якщо їх мати була рабинею, то вони разом з нею отримували після
смерті батька волю.
4. Норми сімейного права

Шлюбно-сімейні відносини до прийняття християнства регулювалися
звичаєвим правом, яке довго зберігалося і після прийняття християнства. Існували
викрадення наречених, багатоженство.
З прийняттям християнства встановилися нові принципи сімейного права
— моногамія (одношлюбність), ускладнення, а то й невизнання розлучення,
безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за позашлюбні зв'язки тощо.
Існував низький шлюбний вік: 12-13 років для нареченої і 14-15 для нареченого.
Вимагалася згода наречених і батьків та відсутність близького споріднення. Не
допускався третій шлюб. Питаннями розлучення відала церква.
За Руською Правдою поняття злочину трактувалось як «обида»
Суб'єкт злочину – будь-яка особа, крім холопа: за його дії відповідав
феодал.
Види злочинів:
— злочини проти князівської влади;
— злочини проти релігії та церкви;
— злочини проти особи;
— майнові злочини;
— злочини проти сім'ї і моральності.
Система покарань:
- грошові покарання (штраф) – найбільш поширені, їх види:
а) вира, «дика вира»;
б) продаж;
- головщина;
- потік і розграбування;
9
- смертна кара;
- єпітимії (покаяння), калічницькі кари (осліплення, відрізання носа, вух);
- тюремне ув'язнення.
Руська Правда не знала вікового обмеження кримінальної
відповідальності, поняття осудності. Проблема співучасті вирішувалась просто:
співучасники злочину відповідали порівну, розподіл функцій між ними не
передбачався.
6. Процесуальні норми
Специфічною процесуальною формою досудової підготовки справи було
гоніння сліду – пошук злочинця за його слідами: вважалося якщо слід приводив;
1) до житла конкретної особи - вона і є злочинцем;
2) до сільської общини - відповідальність несла верв;
3) слід загубився на великій дорозі – пошук злочинця припинявся.
Судові докази:
- показання свідків, які поділялися на:
а) видоків (очевидців)
б) послухів (які чули про дану подію)
- ордалії (суди божі), тобто випробування залізом і водою
- присяга (рота) застосовувалась тоді, коли не було інших доказів
- зовнішні ознаки і речові докази.
У церковному суді застосовувався, крім змагального, інквізиційний
(слідчий) процес з його атрибутами, у т. ч. з тортурами.
Cистема судових органів:
- спеціальних судових органів не було. Проте існували спеціальні посадові особи,
які допомагали у здійсненні правосуддя (вирники - збирали кримінальні штрафи);
- судові функції у церкві виконували митрополит, єпископи, ігумени;
- вотчинний суд: право феодала самому судити залежних від нього людей.
Руська Правда не передбачала повторного розгляду справи.
Тема 4. Управління та право на українських землях у період

Литовсько-Польської держави (2 год.)
1. Етапи перебування українських земель у складі ВКЛ та Польщі.
Люблінська унія
2. Соціальна структура суспільства
3. Земські сеймики і уряди – органи шляхетського самоврядування
4. Організація влади у містах
а) на звичаєвому праві
б) на Магдебурзькому праві
в) юридики
5. Цехова організація
6. Джерела права
10
8. Шлюбно-сімейні норми
1. Етапи перебування українських земель у складі ВКЛ та

Польщі. Люблінська унія
І етап (1340—1362) — «оксамитове» литовське проникнення: дії литовців
не мали характеру експансії, руські князі зберігали свою автономність.
II етап (1362—1385) — «ослов'янення» литовських правителів:
розширення сфери впливу православ'я на терени ВКЛ; утвердження «Руської
правди»; визнання руської мови державною; запозичення руського досвіду
військової організації, налагодження податкової системи, формування структури
адміністрації.
III етап (1385—1480) — втрата українськими землями залишків автономії.
У 1385 р. укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація ВКЛ до складу
Польської держави. Участь православних у державному управлінні обмежувалася.
IV етап (1480—1569) — посилення литовсько-російської боротьби за
право бути центром «збирання земель Русі». З поваленням 1480 р. ординського іга
Москва ініціює «збирання земель Русі». 1569 р. Польща і ВКЛ укладають
Люблінську унію: утворюється Річ Посполита з спільним королем, сеймом,
сенатом, грошима. Українські землі опиняються у складі Польщі.
2. Соціальна структура суспільства

До феодальної верстви населення належала шляхта, яка поділялася на:
- магнати-князі, що володіли широкими правами та привілеями
- пани - члени великокнязівської ради (пани радні) та найзаможніші феодали, які у
воєнні походи виїжджали під власними корогвами (пани-хоруговні).
- шляхта - середні землевласники
- дрібна шляхта (зем'яни) - колишні вихідці із селян чи міщан, які за свою
військову (боярську) службу одержали статус шляхти та земельні володіння..
Духовенство – не підлягало світському суду (суд єпископа), поділялося на:
а) біле (парафіяльні священики, які не давали обітниці безшлюбності)
б) чорне (ченці, здебільшого високі духовні ієрархи).
В XIV—XV ст. виділився в окрему верству населення міщани:
- патриціат - найбагатші та найвпливовіші купці та промисловці
- бюргерство - цехові майстри та торгівці середньої заможності
- міське поспольство або плебс: ремісники, дрібні торгівці та селяни.
Найнижчим прошарком було селянство, яке, поділяють на три групи:
1. Чиншові селяни - сплачували чинш, особисто вільні та економічно незалежні.
2. Тяглі селяни - вели господарство на ділянках, що належали феодалам.
3. Службові селяни - ремісники, конюхи, які обслуговували двір феодала.
Суспільні процеси XV—XVI ст. зумовили виникнення козацтва.
3. Земські сеймики і уряди – органи шляхетського

самоврядування
11
Сеймик – орган шляхетського самоврядування. У 1565/ 1566 рр. проведено
адміністративну реформу, відповідно до якої базовою територіальною одиницею,
на якій здійснювалось шляхетське самоуправління, визначався повіт (округ).
Види земських сеймиків:
1) передсеймовий сеймик – обирались по 2 представники від повіту на
загальнодержавний (вальний) сейм;
2) елекційний сейм – обирались по 4 кандидати на вакантні земські уряди;
3) депутатський сеймик – обирались члени Трибуналу (вищий суд;
4) реляційний сеймик – заслуховування послів про роботу на вальному сеймі;
5) каптуровий сеймик – управління воєводством у період безкоролів’я;
6) господарський сеймик – вирішувались питання щодо внутрішньо воєводських
податків; обирались комісари до скарбового Трибуналу).
Земські уряди – посади, що призначалися шляхті пожиттєво.
Щодо управління території воєводств існували дигнітарські посади:
- воєвода – керував посполитим рушенням, головував на елекційних сеймиках, мав
юрисдикцію щодо євреїв;
- каштелян – допомагав воєводі скликати ополчення, у разі відсутності першого
був його намісником.
Групи земських урядів:
1) діючі урядники:
- підкоморій – чинив підкоморський суд про розмежування землі шляхти;
- гротський староста – очолював гротський суд (кримінальні справи);
- суддя, підсудок, писар – здійснювали земське цивільне судочинство;
2) урядники з обмеженими функціями:
- хорунжий – ніс хоругви під час війни і похорон;
- войський – забезпечував порядок за відсутності посполитого рушення;
3) титулярні урядники – чашник, стольник – ряди почесні.
Специфічними урядами для українських воєводств були:
- маршалок Волинської землі;
- городничі (Київ, Новгород, Кременець).
4. Організація влади у містах

а) міста на звичаєвому праві – державні і приватні (церква і світські
власники). Діяли норми звичаєвого права, іноді – магдебурзького.
Державні міста: Київ, Вінниця, Біла Церква. Управління здійснювали війт і
слуги мєстські, судочинство – старости і воєводи.
Приватні міста мали подвійну систему управління:
- замкова адміністрація (тіуни, слуги мєстські) підпорядковувалася власнику
- війт – орган міського самоврядування, якого обирала міська громада.
б) міста на Магдебурзькому праві
Магдебурзьке право сформувалося як система правових норм в XIII ст.
Суть: звільнення міста від управління і суду державних урядовців і феодалів та
дарування права на створення органів місцевого самоуправління. Першим містом
України, якому 1339 р. воно було - місто Санок (нині Польща).
Наслідки запровадження Магдебурзького права в українських землях:
12
- захист міського населення від сваволі королівських намісників та великих
землевласників, створення сприятливих умов для розвитку ремесла та торгівлі;
- встановлено виборну систему органів міського самоуправління та суду;
- сприяло формуванню нових рис ментальності місцевого населення.
Рада – орган, що володів адміністративною владою, очолював бургомістр.
Лава – судовий орган, очолював війт.
Лава і Рада складали магістрат.
в) юридики - земельні ділянки на території королівських міст, якими
володіли світські феодали і які не підлягали міській адміністрації та суду. Причини
виникнення:
- поселення шляхти у містах
- слабкість міст, що сприяло їх захопленню
- слабкість королівської влади, тому місцевий феодал підпорядковував їх собі.
5. Цехова організація
Цех – корпоративний примусовий союз особисто вільних місцевих
ремісників однієї чи кількох спеціальностей, що забезпечував своїм членам
господарську і економічну незалежність, монополію на певний вид ремесла у місті,
привілейоване становище на міському ринку, регулював процеси закупівлі
сировини, виробничі процеси і реалізацію товару, був військово-організаційною
одиницею при захисті міста від зовнішніх ворогів.
Функції цеху:
- виробнича (недопущення конкуренції між членами цеху, контроль за якістю
продукції),
- релігійна (цех мав власного святого, разом до церкви члени ходили),
- благодійна (підтримка майстрів у разі нещасного випадку),
- військова (цех відповідав за певну ділянку міських мурів при захисті),
- політична (захист від посягань місцевої адміністрації міста).
Структура цеху: майстер, підмайстер, учень.
Партачі – ремісники, що перебували поза цеховою організацією.
- Руська Правда і руське звичаєве право;
- привілеї – акти, які поділялися на:
а) пожалувані привілеї – виділення землі, шляхетського титулу, посади;
б) пільгові привілеї – звільнення від сплати податків, підсудності тощо;
в) охоронні привілеї – у разі порушенні особистих чи майнових прав;
г) земські привілеї – регулювання відносин шляхти з іншими верствами чи
урядовцями, визначалось правове становище землі у складі держави;
- земські устави – законодавчі акти для земель-намісництв, воєводств, князівств;
- кодифікації норм права:
- Перший Литовський статут 1529 р. закріплював права шляхти, зрівняв її
в єдиний стан; забезпечував деякі права селян, у тому числі право на землю.
- Другий Литовський статут 1566 р. більшою мірою захищав інтереси
шляхти, обмежував права селян, проводячи лінію на їх повне закріпачення.
13
- Третій Литовський статут 1588 р. спричинений Люблінською унією, на
Полтавщині й Чернігівщині діяв аж до першої чверті XIX ст.
- міждержавні договори, зокрема між Литвою і Тевтонським та Лівонським
орденами, з Новгородом, Псковом, Московським князівством, Польщею.
Інститут власності. Данини — це земельні пожалування тимчасово або
довічно князя панам або шляхті з умовою служби. Згодом феодали домоглися від
князя грамот на передання земель у вотчину – спадкове володіння. Були землі,
власник яких мав право розпоряджатися ними, вони отримувалися за спадком,
були куплені або пожалувані князем; згідно до статуту 1566 р. їх володілець
отримав необмежене право розпоряджатись ними.
Було врегульоване право користування чужими речами — сервітути: право
користуватись лісом (брати матеріал на будову, дрова на паливо), сінокосом,
місцями для полювання, право прогону худоби тощо.
Інститут зобов’язального права. Договори складали, як правило, у
письмовій формі, у присутності свідків. Іноді вимагалася реєстрація їх у судових
книгах. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, найму, позички тощо.
Розвитку набуло заставне право. Заставлене нерухоме майно переходило у
володіння кредитора, який ним користувався, але не міг продати, чекаючи, поки
боржник викупить своє майно, віддасть борг.
8. Шлюбно-сімейні норми
Форми шлюбу:
- викрадення нареченої – до прийняття християнства, хоч зберігалося і надалі.
- вінчанням у церкві - після прийняття християнства. Спочатку вимагалося, щоб на
шлюб був дозвіл князя або місцевих правителів. Однак це скасовано 1447 р.
У литовському праві встановився принцип спільності майна подружжя.
Були норми, які регулювали правове становище приданого майбутньої дружини.
Чоловік мав, зі свого боку, записати на користь дружини частину свого майна -
віно. Після смерті чоловіка віно ставало власністю дружини.
Дружина відповідала за борги чоловіка. Чоловіки мали право віддавати
кредиторам своїх дружин для відробітку боргу. Особисті права батьків щодо дітей:
віддавати дітей для відробітку боргу, всіляко карати їх за непослух.
Спадкування: за законом або заповітом. Дочки успадковували майно
нарівні з синами. Вдова отримувала певне майно у довічне держання, після неї -
дітям.
Кримінальне право мало становий характер. У ранній період литовське
право не знало поняття злочину. Існувало поняття «шкоди», або «кривди». Потім
з'явились поняття «виступ», «ґвалт», «злочинство». Привілей 1457 р. встановив
принцип особистої відповідальності. Відповідальність наступала з 7-літнього віку,
за Другим статутом — з 14, за Третім — з 16 років.
Система злочинів:
- злочини проти держави (образа «маєстату», зрада, здача замку ворогові);
14
- злочини проти релігії (вихід з християнства, чари);
- злочини проти особи (вбивство, тілесні пошкодження, словесні образи );
- проти майнових прав (крадіжка, знищення чи пошкодження чужого майна).
Покарання поділялися на:

1) майнові –потерпілий отримував «шкоду», тобто винагороду за понесені збитки, і
«наклад» - відшкодування судових витрат; родичі вбитого - «головщину»;
2) позбавлення прав і честі - довічне чи тимчасове. Позбавлення честі
застосовувалось тільки щодо панів і шляхти;
3) смертну кару - переважно щодо простих людей. Види смертної кари:
- проста (повішення, відрубування голови);
- кваліфікована(спалення, четвертування, посадження на палю);
4) калічницькі та тілесні кари — відрубування рук, ніг, виколювання очей,
відрізання вух, биття киями, батогами. Застосовувались переважно до селян;
5) ув'язнення (у в'язницю, фортецю) — від 3 тижнів до декількох років. В'язниці:
підземні й надземні. Це покарання призначалося за незначні злочини.
Тема 5. Формування держави Б. Хмельницького. Органи влади

(2 год.)
1. Етапи формування держави
2. Органи державної влади
а) гетьман
б) генеральна рада
в) старшинська рада
г) колегія генеральної старшини
д) влада у полках і сотнях, містах
3. Військо
4. Джерела формування військового скарбу
1. Етапи формування держави

Формування державних інститутів почалося з літа 1649 р. Етапи:
1. 8 серпня 1649 р. укладено Зборівський мирний договір:
- козацький реєстр зростав до 40 тис. осіб,
- територія охоплювала Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства,
- на цих землях влада належала гетьманові та його адміністрації,
- Київський митрополит одержав місце в сенаті,
- всім учасникам повстання проголошувалася амністія,
проте:
- магнати і шляхта мали право повернутися до своїх маєтків,
- для більшості селян відновлювалося кріпацтво,
- воєводства Волинське та Подільське, як і до повстання, залишалися під владою
короля.
15
У цей період Б. Хмельницький боровся лише за політичну автономію для
козацького регіону.
Зборівська угода не зняла суперечностей між Україною та Польщею. У
лютому 1650 р. польські війська вдерлися на Поділля. Ця подія стала початком
нового протистояння, вирішальним моментом якого була битва під Берестечком
(червень 1651 р). Поразка звела нанівець автономію козацької держави.
2. 18 вересня 1651 р. укладено Білоцерківський договір:
- козацький реєстр обмежувався до 20 тис. осіб,
- влада гетьмана поширювалася лише на Київське воєводство,
- гетьману заборонялися зовнішні відносини,
- шляхті дозволено повертатися до своїх маєтків.
3. завдяки перемозі під Батогом 1651 р. відбувається відновлення
інститутів держави.
4. 1654 -1657 рр. – період зеніту державтворення.
У березні 1654 р. у Москві козацька делегація передала росіянам проект
договору із 23 пунктів. Після переговорів сторони уклали «Березневі статті»:
- Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-
адміністративний поділ, нову систему соціально-економічних відносин, цілковиту
незалежність у проведенні внутрішньої політики,
- окремі статті обмежували суверенітет України: збір податків з українського
населення здійснювався під контролем російської сторони; заборонялися
дипломатичні зносини з Варшавою та Стамбулом.
Московсько-польське Вільненське перемир'я (1656 р.) ставило хрест на
російсько-українському військовому союзі й розв'язувало гетьманові руки, він
активно почав створювати коаліцію в складі Швеції, Семигороду, Бранденбургу,
України, Молдавії, Волощини та Литви.
2. Органи державної влади

Гетьман: очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандую-
чим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право
видавати загальнообов'язкові для всіх нормативні акти — універсали, був вищою
судовою інстанцією. Посада була виборною на невизначений термін, але Б.
Хмельницький намагався утвердити спадкову гетьманську владу: у квітні 1657 р.
на раді спадкоємцем було визначено сина Юрія.
Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка
вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона
втрачає своє значення, оскільки:
- територія держави велика, всі козаки не можуть брати участь,
- рішення приймалися окликами, а важливі питання так не вирішуються,
- велике значення мала сірома, інтереси якої не узгоджувалися з старшинськими,
що були більш помірковані, лояльні.
Б. Хмельницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав
старшинську раду, до якої перейшла вся повнота влади. Участь у ній брала
генеральна старшина, а іноді представники полкової і сотенної адміністрації,
16
делегати від міст,сіл, вище духовенство. На ній розглядалися всі питання, крім
судочинства.
Вища виконавча влада належала колегії генеральної старшини, до якої
входила генеральна старшина, яка відповідала за певну сферу суспільних відносин
(2 судді, 2 осавули, обозний, писар). Найвища посада - генеральний писар.
На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався
полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний
— з сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий).
У великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих, але
привілейованих — отаманами. У містах з магдебурзьким правом козацька
адміністрація втручалася у роботу органів місцевого самоврядування у справах
землеволодіння, збору податків, контролю торгівлі тощо.
3. Військо
Армія сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької
Січі, її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого
об'єдналося повстале («покозачене») селянство та міське населення.
Чисельність була не сталою.
Організаційно військо поділялося на:
- полки – складалися з 1-11 тисяч чоловік
- сотні – у які входили 100-300 козаків
- десятки (курені) – складали 10-40 чоловік
Утримання війська (винагорода за службу):
- надання переважно низовим козакам рангових маєтностей
- надання грошової винагороди козацькій старшині, найбільший розмір отримував
генеральний писар.
Грошова винагорода надавалася найманцям (татарам, сербам, німцям).
Козацьке військо у 1648-1649 рр. переважно було пішим і
використовувало татарські кінні загони. Згодом розвинулася власна кіннота.
Джерела отримання артилерії:
- переважно використовувалися трофеї
- купувалася в Німеччині
- є припущення про власне виготовлення в Глухові.
4. Джерела формування військового скарбу

Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а з
1654 р. введено посаду гетьманського підскарбія. Джерела поповнення скарбниці:
1) з земельного фонду – у власність держави перейшли землі польської
шляхти, королівщин, які були віддані козакам за службу (рангові маєтності);
2) мита:
- зовнішні торгові збори: індукта (за ввезення), евекта (за вивезення товарів);
- внутрішні торгові збори – возове, повідерщина;
3) з доходів від промислів: броварні, гуральні перебували у власності
держави і здавалися в оренду приватним особам, монастирям, міським
магістратам;
17
4) з податків, які сплачували селяни і міщани. Козацтво оподатковувалося
у виняткових випадках. Одиниця оподаткування - господарство. Для утримання
війська запроваджено стації.
Тема 6. Судочинство та право держави Б. Хмельницького

(2 год.)
3. Кримінальне право
- припинили дію джерела права, які утверджували панування магнатів, польської
шляхти і католицької церкви у Речі Посполитій: «Устав на волоки», «Ординація
Війська Запорізького», сеймові та королівські конституції тощо;
- продовжували діяти:
1) Статут ВКЛ 1588 р. З нього вилучили тільки ті розділи й артикули, що
визначали порядок створення і діяльність шляхетських станових судів;
2) магістрати керувалися «Порядком прав цивільних» та іншими
джерелами права, які повністю зберегли дію;
3) без суттєвих змін залишилися джерела церковного права;
4) важливого значення набули правові звичаї. Вводилося нове поняття —
«козацьке право», під яким розумілася сукупність норм звичаєвого права, що
виникла у Запорізькій Січі, а згодом – сукупність доповнених і розширених
гетьманською владою і в практиці судової діяльності військово-адміністративних
органів;
- новим джерелом постали універсали, їх видавали гетьман, а іноді й полковники.
Вони мали характер письмового розпорядження адміністративно-політичного акта.
Найпоширенішими універсалами були ті, що регулювали:
а) розподіл земельних володінь,
б) підтвердження права власності на маєтки,
в) недоторканність майна феодалів і підвладності селян,
г) встановлення повинностей і податків,
д) з військових питань, про призначення на посади тощо.
У цивільному праві з'явилися нові правові норми, виникнення яких
зумовлене деформуванням нового виду землеволодінь — рангових земель. Геть-
манські та полковницькі універсали визначили правовий статус таких земель
подібно до «держання» за литовським правом і «помість» за російським правом.
Значно розширилося правове регулювання зобов'язальних відносин, зокрема у
зв'язку з ліквідацією магнатського землеволодіння, передачі таких земель на ранг
18
за службу чи в орендне користування. Інші інститути цивільного права суттєво не
змінилися.
3. Кримінальне право
У кримінальному праві спостерігається складний і суперечливий процес.
Припинили дію правові норми, що встановлювали покарання за злочини
проти королівської влади і польсько-литовського магнатсько-шляхетського
порядку управління, проти католицької церкви.
Тому система і види злочинів, мета і види покарань були спрощеними.
Встановлювалися суворі покарання за:
- зраду українському народові,
- за відмову надати допомогу у битвах,
- невиконання вимог військово-старшинської адміністрації,
- непокору чи заподіяння шкоди духовенству, козацькій старшині.
У магістратських, ратушних, церковних, сільських і копних судах зберігся
попередній процесуальний порядок розгляду кримінальних і цивільних справ.
Судовий процес у генеральному, полкових, сотенних, курінних судах проводився
на підставі норм звичаєвого права. Судові рішення і вироки можна було оскаржити
у вищу інстанцію за підпорядкованістю у всіх випадках, окрім тих, які винесені в
умовах бойових дій.
.
Тема 7. «Руїна». Ліквідація Гетьманщини (2 год.)
1. І. Виговський (Гадяцький трактат) та Ю. Хмельницький
(Переяславський договір) - два вектори політики
2. Остаточний поділ держави на Правобережжя (П. Тетеря, П.
Дорошенко) та Лівобережжя (І. Брюховецький, Д. Многогрішний, І.
Самойлович, І. Мазепа)
3. Перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в
XVIII ст.:
4. Судочинство та право доби «Руїни»
1. І. Виговський (Гадяцький трактат) та Ю. Хмельницький

(Переяславський договір) - два вектори політики
Початком доби Руїни стало усунення Ю. Хмельницького від влади. Після
того, як у жовтні 1657 р. в Корсуні Генеральна козацька рада визнала гетьманом І.
Виговського, він розгорнув активну державну діяльність. Розуміючи, що початок
війни з Росією є лише питанням часу, І. Виговський йде на рішуче зближення з
Польщею. 16 вересня 1658 р. він уклав з польським урядом Гадяцький договір:
- Україна як формально незалежна держава під назвою Велике Князівство Руське
на рівних правах з Польщею та Литвою ставала третім членом федерації — Речі
Посполитої
- територія князівства: Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства
19
- верховна влада належала гетьманові, який обирався довічно та затверджувався
королем
- українська армія мала нараховувати 30 тис. козаків та 10 тис. найманого війська
- православні віруючі зрівнювалися в правах з католиками.
Водночас Гадяцький договір передбачав:
- відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 р.;
- повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях;
- відновлення повинностей українського селянства;
- Українська держава позбавлялася права на міжнародні відносини.
У листопаді 1658 р. російське військо перейшло кордон України.
Вирішальна битва відбулася в червні 1659 р. під Конотопом і закінчилася
перемогою І. Виговського. Проте Гадяцький договір викликав посилення
промосковських настроїв. Старшина знову проголошує гетьманом Ю. Хмель-
ницького. Новий Переяславський договір, ухвалений 27 жовтня 1659 р.:
- переобрання гетьмана мало здійснюватися лише з дозволу царя;
- гетьман втрачав право призначати і звільняти полковників, карати без суду
смертю старшин, виступати в похід без царського дозволу;
- заборонялися відносини з іншими країнами;
- у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані мали право розташовуватися
російські залоги;
- Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріархатові.
У 1660 р. розпочався новий раунд російсько-польського протистояння в
боротьбі за українські землі. Юрій під тиском пропольськи настроєної старшини
на чолі з схиляється до угоди з Польщею. 18 жовтня 1660 р. укладено
Слободищенський трактат: Україна поверталася під владу Речі Посполитої на
правах автономії, але обмеження політичної незалежності українських земель
більш значні:
- усунено статтю про Велике князівство Руське;
- гетьман не тільки позбавлявся права зовнішньополітичних зносин, а й
зобов'язувався подавати військову допомогу Польщі у війнах з іншими державами;
- польській шляхті і магнатам поверталися всі маєтності в Україні.
У січні 1663 р. Ю. Хмельницький зрікається гетьманської булави та йде в
монастир. Після того, як Правобережжя обрало гетьманом у Чигирині П. Тетерю, а
Лівобережжя у Ніжині — І. Брюховецького, територіальний розкол України
доповнився політичним.
2. Остаточний поділ держави на Правобережжя (П. Тетеря, П.

Дорошенко) та Лівобережжя (І. Брюховецький, Д.
Многогрішний, І. Самойлович, І. Мазепа)
П. Тетеря хотів відновити єдність козацької України шляхом компромісу з
лівобережною старшиною. Проте Правобережжя територіальне було міцно
прив'язане до Польщі, і тому кожен з правобережних гетьманів мусив
демонструвати свою лояльність польському уряду. За цих обставин цілком
природно, що П. Тетеря взяв участь у поході в Лівобережну Україну. Проте похід
закінчився невдачею, до того ж на Правобережжі 1664—1665 рр. вибухнуло
20
повстання проти польської шляхти. П. Тетеря зрікається гетьманства та втікає до
Польщі.
Новий гетьман П. Дорошенко отримав владу в серпні 1665 р.
Андрусівське перемир'я (20 січня 1667 р.) між Поль щею та Росією,
укладене на 15,5 років, ставило під загрозу стратегічні об'єднавчі плани гетьмана.
Територія України поділялася на частини: Лівобережжя закріплювалося за Росією,
Правобережжя — за Польщею, а Запорожжя – під спільне управління обох країн.
Намагаючись зміцнити свої внутрішні позиції, П. Дорошенко здійснює
кілька реформаційних кроків: починає систематично скликати військову раду,
створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі полки, забезпечуючи цим
незалежність від козацької старшини. На кордоні проводить нову митну лінію,
розпочинає випускати власну монету, енергійно заселяє окраїни Правобережжя.
Після вбивства козаками І. Брюховецького 1668 р. його проголошено
гетьманом усієї України. У цей час татари підтримали претензії на гетьманську
булаву П. Суховія, якого висунуло Запорожжя. Ситуацію ускладнив наступ
російських військ, внаслідок якого значна частина лівобережної старшини на чолі з
наказним гетьманом Д. Многогрішним змушена була визнати верховенство царя.
За тих обставин П. Дорошенко посилює протурецьку орієнтацію.
Туреччина дедалі наполегливіше прагне перетворити Україну на безправного
васала. Наприкінці 1672 р. Порта вимагає від гетьмана руйнації усіх фортець, за
винятком Чигирина, сплати данини, роззброєння населення.
Авторитет слабшає, П. Дорошенко у вересні 1676 р. приймає рішення
скласти гетьманські повноваження і здатися Росії.
І. Самойлович в 1672 р. обраний гетьманом Лівобережної України, а в
1674 р. – гетьманом Лівобережної та Правобережної України.
Останню крапку в процесі поділу українських земель у XVII ст. було
поставлено 1686 р. під час підписання між Росією та Польщею «Віч ного миру»: Річ
Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ,
Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю; Брацлавщина та Південна Київщина
ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею та Московією; Північна
Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі; Поділля залишалося під
владою Туреччини (1699 р. було приєднане до Польщі).
«Вічний мир» суттєво ускладнив становище лівобережного гетьмана І.
Самойловича. Безмежне користолюбство І. Самойловича, його самовладдя,
призначення на посади полковників найближчих родичів, підпорядкування
української церкви Московському патріархові призвели до старшинської змови,
яка завершилася арештом і засланням гетьмана до Сибіру.
Після усунення І. Самойловича гетьманська булава на Лівобережжі 1687 р.
дісталася генеральному осавулу І. Мазепі (1687—1708). Своє правління новий
гетьман розпочинав як політик промосковської орієнтації. Про це свідчать
підписані ним «Коломацькі статті»:
- гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину,
- в Батурині при гетьмані розташовувався московський стрілецький полк,
- Війську Запорозькому заборонялися зносини з чужоземними державами,
- козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам.
21
І. Мазепа мріяв про створення станової держави західноєвропейського
зразка. Ідеальною моделлю, на його думку, була Річ Посполита. Намагаючись
створити для реалізації своїх планів надійну опору, гетьман сприяє формуванню
аристократичної верхівки, яка мало б не тільки титули та спадкову владу, а й землі
та залежних селян. Така соціальна політика породжувала соціальне напруження.
У 1700 р. розпочалася Північна війна. І. Мазепа розпочинає таємні
переговори із союзником Карла XII — польським королем С. Лещинським, а
навесні 1709 р. укладає угоду зі Швецією, яка передбачала відновлення державної
незалежності України. Цього ж року гетьман виступив як союзник шведів у
вирішальній Полтавській битві та зазнав поразки.
3. Перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в
XVIII ст.
Особливістю цього періоду був тотальний, безперервний, хоча і
хвилеподібний наступ самодержавства на права України.
І етап (1708—1728) — форсований наступ на українську автономію.
У 1708 р. під тиском царя гетьманом обрано І. Скоропадського (1708—
1722). Розпочинається форсований наступ на українську автономію:
- обмеження влади гетьмана та контроль за нею (гетьманську резиденцію
перенесли з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону, біля особи
гетьмана перебував російський резидент-наглядач);
- економічні утиски (значну частину українських товарів дозволялося вивозити
лише до російських портів, водночас певні товари заборонялося ввозити до
України, їх змушували купувати на російських фабриках);
- експлуатація демографічного потенціалу;
- культурні обмеження (1720 р. сенатським указом проголошувалося: в Україні
«книг ніяких, окрім церковних давніх видань, не друкувати»).
Цей етап мав свої особливості: пасивна протидія офіційній російській
політиці з боку І. Скоропадського, створення 1722 р. Малоросійської колегії, яка,
приймаючи від населення скарги на українські суди, контролюючи фінанси,
стежачи за стосунками старшини та козацтва, не лише звужувала владні
повноваження гетьмана, а й обмежувала українську автономію. Дещо змінила
ситуацію поява наказного гетьмана П. Полуботка (1722—1724), який проводить
судову реформу (Генеральний суд стає колегіальним, встановлено порядок
апеляцій).
II етап (1728—1734) — повернення Україні частини її прав та
вольностей. Смерть Петра І, загроза війни з Туреччиною змінили ситуацію. 1727
р. скасовано Малоросійську колегію, гетьманом обрано Д. Апостола (1727—1734).
Гетьман одержав «Решительньїе пункти», відповідно до яких:
- гетьман не мав права вести дипломатичні переговори;
- генеральну старшину та полковників затверджував цар;
- для контролю за гетьманськими фінансами вводилися посади: двох підскарбіїв —
росіянина та українця;
- мито за товари, які ввозилися до України, мало йти у царську казну та ін.
Часткове повернення Україні її прав і свобод (право обрання гетьмана;
переведення Гетьманщини з імперського Сенату знову під юрисдикцію мі-
22
ністерства закордонних справ; скорочення російських військ на українській
території; скасування податків, накладених Малоросійською колегією та ін.) були
лиш тактичним відступом. Хоча Д. Апостол добився позитивних зрушень:
- Генеральне слідство про маєтності, тобто ревізія землеволодіння (1729—1730),
дало змогу поповнити державний земельний фонд;
- реформа судочинства та заснування скарбниці забезпечили Гетьманщині перший
річний бюджет;
- під владу гетьмана було повернуто Київ;
- зменшилося переселення селян на Правобережжя і.навпаки, зріс потік тих, хто
повертався на Лівобережжя.
III етап (1734—1750) — посилення імперського тиску. Після смерті Д.
Апостола в Петербурзі прийнято ухвалу передати владу тимчасовому
державному органу «Правлінню гетьманського уряду». До нього входило шість
осіб: троє росіян та троє українців. На чолі правління став князь О. Шаховський.
IV етап (1750—1764) — тимчасове уповільнення процесу російської
експансії. У 1750 р. останнім гетьманом стає К. Розумовський. Крім традиційних
обмежень (гетьману заборонялося листуватися з іноземними державами, російська
сторона призначала полковників та ін.) у цей час з'явилася низка нових:
- 1754 р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією;
- 1761 р. Київ переходить під пряме імперське правління;
- 1754 р. гетьман мав подавати звіти уряду про прибутки та витрати Гетьманщини.
Проте було проведено:
- судову реформу: 20 повітів, кожен з яких мав власний суд
- з'їзди старшини — Генеральні Збори, мали тенденцію до перетворення
на шляхетський парламент на зразок польського сейму
- модернізацію війська: удосконалено артилерію, введено однакове
озброєння та уніформу. К. Розумовський виношував плани відкриття у Батурині
університету. Однак прихід до влади Катерини II (1762—1796) змінив ситуацію.
V етап (1764—1783) — остаточна ліквідація української автономії. Після
ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках
Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Румянцевим.
- 1775 р. було знищено Запорозьку Січ,
- 1781 — ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництво за
російським зразком,
- 1783 р. юридичне оформлено кріпацтво, крім того, на селян Лівобережжя і
Слобожанщини поширювалися загальноросійські закони
- для підпорядкування шляхти у 1785 р. видано «Жалувану грамоту дворянству»,
відповідно до якої знать урівнювалася у правах з російським дворянством.
4. Судочинство та право доби «Руїни»

Джерела права:
- звичаєве право - принцип «ведлуг звичаю давнього»;
- нормотворча діяльність гетьманської влади;
23
- джерела польсько-литовського походження: окремі князівські та
королівські грамоти, постанови сейму, Литовський статут 1588 р., збірники
магдебурзького права;
- договірні статті гетьманів і старшини з російським урядом;
- Кодифікації:
- «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р.
- «Суд і розправа у правах малоросійських» 1750 р.
- «Книга Статут та інші права малоросійські» 1764 р.
- «Екстракт малоросійських прав» 1767 р.
- збірник «Екстракт із указів, інструкцій та установ» 1786 р.
- 1840-1842 рр. на Україну поширилося загальноімперське і кримінальне
законодавство.
Основні галузі діючої системи права.
Цивільне право. Способи набуття землеволодінь:
1) збереглися: спадкування, дарування, купівля-продаж, освоєння нових земель,
2) нові: отримання на ранг за службу, пожалування з боку царя, гетьмана чи
полковника, за давністю володіння.
З правового погляду всі земельні володіння поділялися на 2 види:
1) вотчину - у повній власності і могли вільно відчужуватися,
2) держання були тимчасовими володіннями: рангові маєтки передавалися
старшині та іншим урядникам за умовою і на строк служби.
Товарно-грошові відносини зумовили розвиток зобов'язальних відносин,
що випливали з договорів та із заподіяння шкоди. В обох випадках шкода мала
бути відшкодована майном або відробітком.
У спадковому праві з'явилась тенденція до встановлення меж вільного
розпорядження спадковим майном за заповітом, а також розширення спадкових
прав за жіночою лінією. Для міщан приватновласницьких містечок право
спадкування за заповітом обмежене третиною спадкового майна, а дві третини за
законом переходило до дітей для забезпечення їх повинностей на користь власника
землі.
Сімейно-шлюбне право не зазнало суттєвих змін. Зазнав змін обряд
заручення. При укладенні договору про шлюб і встановленні приданого (віна)
визначався «заряд» - частина майна нареченої (гроші, золото чи золоті прикраси і
вироби) оцінювалась у подвійному розмірі та поверталась у випадку відмови
нареченого від вступу в шлюб або розірвання шлюбу з його вини.
Кримінальне право. Суб'єкти злочину: всі особи за винятком осіб до 16-
років. Від покарання звільнялися (чи каралися легше) особи з фізичними вадами.
Злочини поділялися на:
- державні (перехід на бік ворога, здача фортеці, фальшивомонетництво),
- проти релігії (богохульство, віровідступництво, чари, порушення
церковних обрядів),
- посадові (хабар, розтрати, казнокрадство),
- проти особи (вбивство, каліцтво, нанесення побоїв),
- майнові (крадіжки, розбій, грабунок).
24
Система покарання – складна: вид покарання визначався, його межі — не
завжди.
Покарання:
1) смертна кара:
- проста (повішення, відсічення голови)
- кваліфікована (четвертування, спалення, закопування живим у землю);
2) тілесні покарання: відрізання вуха, носа, болісні: биття палицями, різками;
3) ганебні покарання: злочинця прив'язували до стовпа на майдані під час
ярмарків, а кат або будь-хто бажаючий бив його;
4) ув’язнення при військових урядах чи ратушах;
5) конфіскація майна і вигнання за межі конкретної території на певний час або без
права повернення (додаткові покарання), зіслання до Сибіру;
6) шельмування, догана: з метою залякування це робилося здебільшого публічно.
Процесуальне право також зазнало змін. Відбувалися часті реорганізації
судів, проводилися судові реформи тощо. Суди не відокремлювалися від
адміністрації. Не було поділу процесу на цивільний та кримінальний. Всі справи
розглядалися за одним процесуальним порядком. Процес цивільних справ
починався з подання позовної заяви, де називали предмет спору або наявні докази.
Відповідача викликали до суду, вимагали від нього пояснення, визнання позову чи
надання доказів про заперечення позову.
Кримінальні справи порушувалися зацікавленими особами чи державними
органами. Потерпілий публічно оголошував про злочин, його шкоду, про те, щоб
відшукати свідків. Досудове слідство проводив суддя. На початковій стадії
розслідування застосовувались побиття і тортури, для чого існували спеціальні
кати. Звільнялися від тортур переважно панівні верстви. На вимогу судді місцева
адміністрація проводила розшук чи обшук, а потерпілий разом з понятими робив
«трус села». Після розшуку і встановлення вини злочинця віддавали до суду.
Розпочинався процес судового розгляду. При винесенні вироку на рішення суду
могли вплинути прохання потерпілого чи громади пом'якшити покарання, жінки
— віддати злочинця їй в чоловіки тощо. Рішення і вироки можна було оскаржити у
вищі інстанції.
Тема 8. П. Орлик та його Конституція (2 год.)

1. Постать П. Орлика
2. Структура та основні засади «Конституції»
3. Значення «Конституції» П. Орлика
1. Постать П. Орлика
У жовтні 1709 р. у с. Варниця неподалік від Бендер помирає гетьман І.
Мазепа. Козацька рада 1710 р. обирає гетьманом в еміграції П. Орлика. Новий
гетьман походив з чесько-польської родини, що свого часу осіла в Литві, був
людиною високоосвіченою, що дало йому можливість зробити швидку кар'єру.
Починав він з посади писаря в канцелярії Київського митрополита, але завдяки
25
природному розуму в 34 роки став генеральним писарем і найближчим радником І.
Мазепи.
Новообраний гетьман уклав зі своїми виборцями та запорозькими
козаками договір – «Конституція прав і вольностей Війська Запорозького».
П. Орлик активно намагався реалізувати свою програму на практиці та
відновити повноцінну українську державність. Вже 1711 р., уклавши військово-
політичний союз з кримським ханом, він вирушив походом на Правобережжя.
Завдяки переходу на бік П. Орлика козаків правобережних полків (за винятком
Білоцерківського), а також селян і міщан до середини березня вдалося визволити
від російських залог майже всю південну і центральну частини Правобережжя.
Однак поразка під Білою Церквою, зрада союзників-турків та татар, укладення Ро-
сією Прутського трактату зашкодили державотворчим планам П. Орлика і не дали
змоги на практиці реалізувати його демократичну конституцію. «Екзильний
гетьман» помер 1742 р.
2. Структура та основні засади «Конституції» П. Орлика

На козацькій раді у м. Бендери 5 квітня 1710 р. гетьманом України був
обраний П. Орлик — соратник Мазепи.
Цього ж дня на раді було також оголошено і прийнято складені П.
Орликом «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорізького». Це була
перша писана конституція у світі.
Конституція складалася зі вступу (преамбули) та 16 розділів (пактів).
Текст був складений латинською і тогочасною книжною українською мовами.
У преамбулі Конституції була схематично викладена історія українського
народу та Війська Запорізького.
У розділі 1 Конституції йшлося про захист православної віри. Конституція
наділяла гетьмана широкими повноваженнями у сфері релігії, він також повинен
був відновити автокефалію української православної церкви.
Неподільність українських земель на Правобережжі та Лівобе режжі,
непорушність кордонів України встановлювалися в розділі 2 Конституції.
У розділі 3 Конституції йшлося про підтримання дружніх і
«побратимських стосунків» з Кримом. Це було зумовлено не лише військовою
безпекою, а й можливістю активного ведення торгівлі та отримання прибутків.
Забезпеченню державно-територіальних, військово-політичних та
економічних прав та інтересів Війська Запорізького, а також визнанню його
особливого статусу присвячувалися розділи 4, 5 Конституції. Гетьманська влада
брала на себе зобов'язання звільнити землі Війська Запорозького від укріплень і
фортець московитів і повернуті у колишню власність Війська Запорозького. Для
забезпечення Війська Запорозького йому в довічне користування, «з усіма
угіддями і перевозом через Дніпро» поверталося місто Трахтемирів, території
Дніпра.
Розділ 6 Конституції був відображенням прагнень української старшини:
- гетьман повинен радитися про всі справи з старшиною і полковниками;
26
- передбачалося створення своєрідного козацького парламенту — Гетьманської
військової ради. Вона мала збиратися тричі на рік — на Різдво, на Великдень і на
Покрову. До складу цього державного органу мала входити вся старшина.
Розділ 7 Конституції стосувався судочинства, застерігаючи цим неза-
лежність суддів при вирішенні кримінальних і цивільних справ. Конституція
передбачала утворення Генерального суду, який мав розглядати справи щодо скарг
на гетьмана, генеральну старшину, полковників, генеральних радників, знатних
товаришів чи інших урядовців, «а понад то рядових козаків».
Згідно розділу 8 Конституції генеральна старшина обов'язково мала
доповідати гетьманові про усі військові справи
Розділ 9 Конституції містив норми про обмеження влади гетьмана у сфері
фінансової системи. За рішенням гетьмана і згодою Генеральної ради обирався
генеральний підскарбій, який відав державною казною й майном.. Важливі
фінансові питання вирішувалися Генеральною радою.
Становищу народних мас, соціально-економічним проблемам увага
приділялася в розділі 10. Крім того, гетьману і старшині заборонялося приймати
від будь-яких осіб подарунки або інші вигоди чи обіцянки в обмін на військові чи
посполиті посади. Гетьману заборонялося призначати на такі посади осіб, які
перебувають з ним у родинних стосунках.
Розділ 11 Конституції закріпив соціально-правовий захист вдів, а також
жінок та дітей, чоловіки та батьки яких перебували у воєнних походах або на
інших військових службах. Вони звільнялися від сплати податків, виконання будь-
яких повинностей та громадських робіт на користь держави.
У розділі 12 Конституції йшлося про призначення і проведення
генерального перепису усіх громадських маєтностей, якими були наділені
державні службовці. Генеральна рада за дорадчим голосом гетьмана мала
визначити, «хто має право, а хто не повинен користуватися угіддями і маєтностями
Війська».
Розділ 13, затвердив права і привілеї, свого часу надані Києву та іншим
українським містам, зокрема щодо збереження права на самоврядування.
У розділі 14 йшлося про заборону державним чиновникам зловживати
стаціями, а видатки долучати в облікові книги. Для досягнення таких цілей мали
бути обрані підскарбії.
Розділ 15 Конституції стосувався фінансування війська, на яке населенню
належало складати щорічну платню.
16 розділ. Економічна сфера: встановлювався обов'язок орендарів та їх
підлеглих щодо стягнення чітко визначених мит лише з певних товарів і в точно
визначеному універсалами розмірі.
3. Значення «Конституції» П. Орлика

Підсумовуючи наведене, варто зазначити, що Конституція Пилипа Орлика,
прийнята 5 квітня 1710 р., мала надзвичайно важливе значення:
.1. була найбільш передовим у тогочасному європейському суспільстві, де
панували переважно абсолютистські монархії, державницьким актом, який
визначав Україну як станову республіку на чолі з виборною гетьманською владою.
27
2. автори Конституції прагнули поєднати уривки минувшини та окреслити
модель суспільства, яка вмістила б найголовніші здобутки нації.
3. в Конституції відчутні ліберально-демократичні традиції. Запроваджен-
ня постійних генеральних рад свідчило, що засади парламентаризму зародилися в
середовищі українських політиків. Крім того, закріплення Конституцією засади
особистої відповідальності службовців за розтрату державного майна, неза-
лежності судової гілки влади, розмежування компетенції між гетьманом та
Генеральною радою тощо були свідченням новаторства та демократизму в
організації державної влади і управління.
Хоч чітко форми правління в Україні вона не визначала, але це була
станова гетьмансько-парламентська республіка з виборним гетьманом на чолі (але
не монархія, як твердять деякі дослідники; монархічних традицій в Україні ніколи
не було, оскільки надто сильними увесь час були демократичні традиції).
4. Конституція 1710 р. мала на меті консолідацію тогочасного
українського суспільства, про що свідчать зафіксовані в ній обмеження самовладдя
гетьмана, розширення демократичних засад у суспільстві, повернення Запорізькій
Січі традиційних прав і вольностей та особливого статусу, підтвердження прав
українських міст, обмеження соціальної експлуатації.
Тема 9. Суспільно-політичний лад і право в Україні у складі
Російської імперії (ХІХ-початок ХХ ст.) (2 год.)
1. Соціальна диференціація суспільства
3. Система судочинства
4. Джерела та характерні риси права
1. Соціальна диференціація суспільства

Дворянство. Загальною політикою царського самодержавства щодо
дворянського стану була політика підтвердження і зміцнення прав цього стану. У
1801 р. підтверджена Жалувана грамота дворянству 1785 р. Водночас царське
самодержавство надавало чимало переваг російському дворянству у губерніях
Правобережної України.
Духовенство поділялося на чорне (чернече) і біле (приходське);
звільнялося від особистих податків і повинностей, військових постоїв, тілесних
покарань.
Міста поділялися на губернські, повітові, заштатні (які не були
адміністративними центрами) та містечка. Все міське населення поділялося на
купців, міщан, цехових і так званих робочих людей.
Селянство поділялося на:
- державних селян,
- військових поселенців,
- поміщицьких селян.
З розвитком промисловості в Україні зростала кількість робітників.
Буржуазія: прошарок української національної буржуазії становив
невелику частину населення. В її середовищі виник прошарок інтелігенції —
28
лікарі, адвокати, чиновники. Велике значення для розширення прав буржуазії мали
земська, міська і судова реформи. Відповідно до встановлених майнових цензів
представники буржуазії отримали доступ до органів місцевого самоврядування, а
також до судових посад.
Чинними для України вищими органами влади були:
- імператор, який очолював державу, маючи повноваження абсолютного монарха;
- Державна рада - законодавчий орган, який розробляв проекти законів для
затвердження імператором;
- імператорська канцелярія, яка поступово витіснила на другий. план Державну
раду. З другої чверті XIX ст. готувала законопроекти для імператора;
- Сенат - вища судова установа країни;
- Комітет міністрів - розглядав питання, дотичні до компетенції кількох
міністерств, здійснював центральне галузеве правління, його очолював імператор.
Після проведення селянської реформи 1861 року відбулася реорганізація
Комітету міністрів у Раду міністрів, її головою продовжував залишався імператор.
До органів місцевого управління входили:

- генерал-губернатори та губернатори. У 1803 році Україну було поділено на
дев'ять губерній. Кілька губерній об'єднувались у генерал-губернаторство.
Система губернського управління складалася з губернатора і очолюваного
ним губернського правління (віце-губернатор, радники, прокурор, канцелярія) та
губернських установ галузевого управління — казенної палати, рекрутського
присутствія, присутствія поліції, суду, інших органів, підпорядкованих
губернаторові.
- земський справник і земський суд, які становили адміністрацію повіту. Головну
роль у системі повітового управління виконував земський суд (до 1837 р. називався
нижнім земським судом). Він був одночасно адміністративно-поліцейським і
судовим органом, виконував функції нагляду за станом порядку, забезпечував
виконання повинностей і сплату податків тощо;
- волосний голова - очолював волосне правління (волосний староста і волосний
писар). Волость – адміністративна одиниця, що складалася з кількох суміжних сіл.
Управління у містах здійснювалося поліцейськими органами — управами
благочиння, що підлягали губернатору. В Одесі, Херсоні та Феодосії (до 1783 р. —
Кафа) 1803 р. були створені градоначальства.
Функцію захисту царського самодержавства виконувала поліція і
жандармерія, яка у царській Росії набула значення політичної поліції.
3. Система судочинства
У Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській
(Дніпропетровська область) і Таврійській губерніях судами першої інстанції
були станові суди:
у повітах — земські суди для дворян і селян;
у містах — магістрати та ратуші для купців і міщан.
29
Другою інстанцією для них вважалися губернські суди (палата
кримінального і палата цивільного суду). Окрім того, діяли
- в Одесі – комерційний суд,
- у губерніях — совісні суди – розглядали справи про злочини божевільних
і неповнолітніх
— надвірні суди – розглядали кримінальні та цивільні
справи осіб, станову належність яких нелегко було визначити (різночинці), а також
чиновників і військовослужбовців, які тимчасово перебували у справах служби.
У правобережних (Київській, Волинській і Подільській) губерніях
структура судової системи була іншою. Судову систему тут очолював головний
суд, який став апеляційною інстанцією для:
судів повітових - становий суд для дворян і селян
судів підкоморських – становий суд першої інстанції у межових справах
магістратів і ратуш — станові суди у містах.
Совісні суди у цих губерніях не існували.
Виконання судових вироків відповідно до Литовського статуту проводили
у повітах повітові, а в містах — міські суди. У 1812 р. був уведений єдиний у всій
Російській імперії порядок виконання судових вироків: воно передавалося у містах
— міській поліції, повітах — нижнім земським судам.
Судова система у Лівобережній Україні подібна до системи
Правобережної України.
Головною судовою інстанцією вважався генеральний суд, його
особливістю було те, що старшому з генеральних суддів доручалось у випадку
відсутності губернатора і віце-губернатора тимчасове управління губернією.
Повітовий і підкоморський суди відмінностей порівняно з судами у Київській,
Волинській і Подільській губерніях не мали.
Діяльність усіх судів була підконтрольною губернаторам. Кримінальні
справи в обов'язковому порядку подавалися губернаторам для ознайомлення. У
випадку розбіжності між думкою губернатора і вироком суду справа передавалася
до Сенату. Деякі особливості у губерніях України впродовж 30-х рр. XIX ст. були
ліквідовані. Так, генеральний і головні суди перетворили на палати кримінального
і цивільного суду, голови яких призначалися імператором за поданням міністра
юстиції, а радники — міністром юстиції. Судова система в Україні доповнювалася
селянськими судами, що розглядали дрібні цивільні та кримінальні справи на
підставі звичаєвого права. У судах була запроваджена російська мова.
Зміни внесла судова реформа 1864 р.

Джерела права різних частин України до 40-х рр. XIX ст. мали різницю:
- у Слобідско-Українських губерніях застосовувалось російське законодавство;
- у лівобережних і правобережних губерніях діяли акти, що й у XVIII ст.:
- Литовський статут і збірники магдебурзького права
-1840-1842 рр. було введено у дію Звід законів Російської імперії та
виключено застосування норм Литовського статуту
30
1830 р. – Повне зібрання законів Російської імперії в 46 томах (охоплює у
законодавство з 1649 р. по 1825 р.)
1832 р. — Звід законів Російської імперії в 15 томах. Звід набув чинності з
1 січня 1835 р.
Цивільне право. Нерівна правоздатність та дієздатність (якщо дворяни
мали право володіти нерухомим майном і кріпосними людьми, то селянам, які
навіть отримали свободу, було заборонено виділятися з общин і закріплювати за
собою у приватну власність наділ, який знаходився у їх користуванні).
Вперше в історії російського законодавства подано визначення поняття
права власності як права володіти, користуватися і розпоряджатися майном.
У зобов'язальному, спадковому і сімейному праві: заборонялося
заповідати родове майно, за винятком випадків, коли володілець маєтку був
бездітним. Чоловік мав право особистої влади над дружиною. Дорослі діти, які
проживали з батьками, не мали права вступати у зобов'язання без згоди батьків.
Джерелами кримінального права в Україні з 1840-1842 рр. стали 15-й
том Зводу законів Російської імперії 1832 р. і введене у дію з 1 травня 1846 р.
Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. Злочинні дії поділялися
на тяжкі злочини, злочини і проступки, за вчинення яких передбачалося 35 видів
покарання — від смертної кари до осуду. Збережено тілесні покарання, від яких
звільнялися дворяни, духовенство, купці першої й другої гільдій тощо.
Короткотерміновий арешт у в'язниці дворянам і чиновникам можна було замінити
домашнім арештом або арештом у приміщенні відомства, в якому вони служили.
Уложення відображало кріпосницьку сутність політичної системи
(дворяни мали право засилати селян до Сибіру, карати тілесно).
Пореформенний період.. Імператор Олександр II 20 листопада 1864 р.
затвердив Судові статути, до яких увійшли 4 великі акти:
1) Встановлення судових установ;
2) Статут цивільного судочинства;
3) Статут кримінального судочинства;
4) Статут про покарання, що накладаються мировими суддями.
Внаслідок видання статутів завершилося виділення у самостійні галузі
кримінального процесуального і цивільного процесуального права.
Цивільне право. Надалі обмежувалося право розпорядження родовими,
заповідними і майоратними маєтностями, щоб вони залишалися неподільними.
Продовжували діяти норми звичаєвого права, що обмежували права селян:
селяни не могли вільно розпоряджатися наділами, оскільки більшість правочинів,
пов'язаних із землею, могла відбуватися тільки за згодою селянської общини.
Фабричні закони царизм поширив лише на центральні губернії
європейської частини Росії, в інших регіонах вони вводилися із затримкою або
взагалі не були запроваджені. Вони застосовувалися лише у приватних під-
приємствах.
Кримінальне право. У 1866 р. здійснена нова редакція Положення про
покарання кримінальні та виправні. Починаючи з 1863 р., на підставі Указу «Про
деякі зміни в існуючій нині системі покарань кримінальних і виправних» обмежено
застосування тілесних покарань, але він не поширювався на волосні суди, створені
31
згідно з реформою 1861 р., які застосовували покарання палицями. Уложення 1866
р. вилучило тілесні покарання із загального переліку покарань, але його ст. 78
допускала можливість заміни тюремного ув'язнення покаранням палицями.
У 1875 р. затверджений Військовий статут про покарання, а 1886 р. -
Військово-морський статут про покарання, які застосовувалися до
військовослужбовців і цивільних осіб при звинуваченні у політичних злочинах,
вчинених під час оголошення про воєнний стан, про становище посиленої
(надзвичайної) охорони..
Принципові зміни відбулися у процесуальному праві:
- проголошено презумпцію невинності
- запроваджена система вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів
- порядок розгляду кримінальних справ окружними судами з участю присяжних
- детальна регламентація стадій кримінального процесу і оскарження рішень. Для
більшості вироків (місцевих і загальних судів) передбачалося оскарження в
апеляційному порядку. Вироки суду присяжних і судових палат могли бути
оскаржені або опротестовані тільки у касаційному порядку до Сенату. Вироки
Сенату і Вищого кримінального суду (особливо важливі справи або справи про
злочини високопоставлених осіб) вступали у законну силу негайно, за ними допу-
скалися тільки прохання про помилування на ім'я імператора.
Розгляд цивільних справ відбувався відповідно до принципів усності,
гласності, змагальності. У суді могли брати участь адвокати (присяжні повірені).
Перегляд рішень здійснювався в апеляційному порядку.
Тема 10. Реформи 60-70-х років ХІХ ст. у Російській імперії
(2 год.)
1. Селянська реформа 1861 рр.
2. Судова реформа 1864 р.
3. Земська реформа 1864 р.
4. Міська реформа 1870 р.
5. Військова реформа 1874 р.
6. Значення реформ
7. Особливості здійснення реформ у Росії (на відміну від Австрії)
1. Селянська реформа 1861 рр.

19.02.1861 р. Олександр II видав маніфест, що скасовував кріпосне право.
Звільнення селян відбулося поетапно. Селяни переходили на становище
тимчасово зобов'язаних, підписували уставні грамоти про умови звільнення.
Селянин після викупу наділу ставав селянином-власником. При укладенні ви-
купної угоди найчастіше вносив 20 % викупної суми, а решту поміщикам платив
уряд. Селяни зобов'язувалися виплачувати борг державі впродовж 49 років.
До 1881 р. залишалося близько 15 % тимчасовозобов'язаних селян. Тоді
прийнято Закон про обов'язковий викуп. Упродовж 2 років треба було укласти
викупні угоди або втратити право на земельні наділи. У 1883 р. категорії
тимчасовозобов'язаних селян вже не існувало. Отже, деякі селяни, які раніше мали
32
землю, позбавлялися наділів. Вони змушені були залишатись у господарів на
умовах вільного найму або шукати роботу в інших місцях.
Селяни отримували право: одружуватися без дозволу поміщика і
самостійно розв'язувати сімейні та господарські питання, набувати у власність
нерухоме майно, займатися торгівлею і різними промислами, відкривати торгові,
ремісницькі підприємства, брати підряди на виконання робіт, записуватися до
цехів, продавати свої вироби, укладати договори, вступати до купецьких гільдій.
У 1866 р. селянська реформа була поширена на державних селян
Лівобережної та Південної України, а 1867 р. — на Правобережну Україну.
Державні селяни отримали однаковий правовий статус із поміщицькими селянами.
Однак для них встановлювалися тяжчі умови викупу землі. Викуп дозволявся
тільки одночасний, з повною оплатою суми, ніякі кредити державним селянам не
надавалися.
2. Судова реформа 1864 р.

Реформа проведена на підставі Судових статутів, 20 листопада 1864 р.
Вона проголошувала демократичні принципи: виборність мирових суддів і
присяжних засідателів, незалежність і незмінність суддів, рівність усіх перед
законом, гласність, усність. Засновувалася адвокатура, була проведена
реорганізація прокуратури. Одночасно реформа зберегла залишки станового
судочинства (церковні, військові, волосні суди, окремий порядок розгляду справ
про службові злочини).
Реформа створила подвійну систему судів:
- місцеві суди — одноособовий мировий суддя, повітовий з'їзд мирових суддів і
Сенат,
- загальні суди — окружні суди, судові палати і Сенат.
В окружних судах при розгляді більших кримінальних справ запроваджено
інститут присяжних засідателів.
Дія судової реформи поширювалася переважно на центральні губернії.
Відповідно до реформи в Україні повинні були існувати місцеві та загальні суди.
Проте суди обох ланок були створені тільки у Полтавській, Херсонській,
Катеринославській і Таврійській губерніях. В інших губерніях України
дозволялося створювати тільки місцеві суди і тільки після декількох років після
прийняття реформи, наприклад, у Чернігівській губернії з 1869 р. мирові суди
ліквідували (крім деяких міст, зокрема Одеси і Харкова), а 1912 р. їх знову
відновили.
У Правобережній Україні судова реформа проводилася у 2 етапи.
Спочатку з 1871 р. були запроваджені мирові суди. На відміну від інших губерній,
мирові судді тут не обиралися повітовими земськими зборами або міськими, а
призначалися міністром юстиції. На них поширювався принцип незмінності.
Тільки 1880 р. були відкриті Київська судова палата і Житомирський, Кам'янець-
Подільський, Київський, Луцький та Уманський окружні суди.
3. Земська реформа 1864 р.
33
З наданням кріпакам прав громадянства зростала необхідність у місцевій
адміністрації. Проте для задоволення цих вимог уряд не мав людей, грошей. Крім
того, самодержавство намагалося компенсувати дворянам їхні економічні втрати
шляхом надання їм обмеженої влади на місцевому рівні; блокувати опозиційність
лібералів, створити орган, здатний вирішувати проблеми провінції. Тому в 1864 р.
він дозволив общинам обирати на повітовому та губернському рівні представників
для нагляду за освітою, охороною здоров'я, поштовими послугами, утриманням
шляхів, накопиченням запасу їжі на випадок голоду та за збором статистичних
даних. Для фінансування цих служб місцевим комітетам, або земствам, надавалося
право обкладати населення земськими податками.
Відповідно до цієї реформи у губерніях і повітах створювалися виборні на
3 роки установи, що мали 2 ланки: земські збори і земські управи. Члени земств
обиралися з числа виборців, поділених на три окремих категорії: великих
поміщиків, міщан і селян.
Земська реформа вводилася тільки у 6 із 9 українських губерній (Харків-
ській, Полтавській, Чернігівській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській).
У Київській, Подільській і Волинській губерніях, де більшість поміщиків були
поляками і брала участь у визвольному русі, земські установи запроваджені 1911 р.
Уся діяльність органів земського самоврядування перебувала під наглядом
губернатора і міністра внутрішніх справ.
4. Міська реформа 1870 р.

Міська реформа 1870 р. проведена у містах царської Росії. В Україні ця
реформа запроваджувалася спочатку в Києві, Катеринославі, Миколаєві, Полтаві,
Харкові і Херсоні, а відтак — і в інших українських містах. За наявності майнового
цензу у містах створювалися виборні на 4 роки міські думи як розпорядчі та міські
управи як виконавчі органи. Органи міського самоврядування вирішували дрібні
господарські питання (освітлення вулиць, ремонт тротуарів тощо) і цілком
підлягали губернаторові.
5. Військова реформа 1874 р.

Реформа здійснювалася п'ятнадцять років, мала на меті шляхом
модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. Ця реформа замінила
рекрутчину загальною військовою повинністю, скоротила термін військової
служби з 25 років до 6-7 років, заборонила тілесні покарання і ввела ряд правил
звільнення від військової повинності тощо.
6. Значення реформ
Західні вчені підкреслюють, що реформи принесли кріпакам особисту
свободу, сприяли розвитку земської системи місцевого врядування та піднесенню
ролі закону й права. Радянські історики вважали, що реформи відкрили для Росії
епоху переходу від феодалізму до капіталістичного суспільства. Вони мали
недоліки, але без них подальша соціально-економічна модернізація імперії була б
неможливою.
34
На Україні, де кріпаки складали близько 42% всього населення порівняно з
35% в середньому по імперії, звільнення селян мало ще більші наслідки.
Вдосконалення системи освіти, поширення юридичного захисту, зміцнення й
поглиблення місцевого самоврядування — все це-примножувало можливості
вираження національних особливостей і місцевих інтересів.
7. Особливості здійснення реформ у Росії (на відміну від Австрії)

По-перше, вони проводилися пізніше.
По-друге, могутнім каталізатором став міжнародний фактор — участь і
поразка в Кримській війні.
По-третє, вони були обмеженими, непослідовними і незавершеними. Якщо
в Австрійській імперії (з 1867 р, Австро-Угорській) реформи діяли вже 1848 р.
(опубліковано конституцію, скликано парламент), то в Росії через низку причин
(віддаленість від основних центрів європейського життя, високий авторитет
монархії, міцний адміністративно-репресивний апарат, слабкість та
неорганізованість опозиційних сил тощо) реформи залишилися незавершеними.
Провівши земську, судову, військову, фінансову, освітню та інші реформи, тим
самим заклавши основи громадянського суспільства, царизм не зробив останнього
кроку — не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови — не
проголосив конституції і не скликав парламент. Саме тому модернізація у Росії не
мала системного характеру.
Отже, російські реформи 60—70-х років здійснювалися за моделлю
наздоганяючої модернізації, якій притаманні ініціювання реформ «згори»,
вибіркове запозичення світових досягнень, пріоритетний розвиток окремих
галузей, збереження багатоукладності в економічній сфері, поглиблення
суспільних протиріч та посилення соціального напруження.
Тема 11. Західноукраїнські землі у складі Австрії та Австро-

Угорщини (2 год.)
1. Органи урядової адміністрації
2. Органи крайового і місцевого самоврядування
3. Система судових органів
1. Органи урядової адміністрації

Органи влади XVII - першої половини XIX ст.:
- спадковий імператор,
- у Королівстві Галичини і Лодомерії – губернатор,
- у округах (циркулах) Королівства - окружні старости.
Для створення видимості політики освіченого абсолютизму в Галичині
1775 р. створюється становий сейм, який не обмежував абсолютної влади монарха.
Після створення Австро-Угорської імперії влада належала:
- австрійському імператору, який водночас мав титул угорського короля,
35
- двопалатним парламентам (в Австрії він дістав назву Рейхсрат (Державна
Рада), а в Угорщині – сейм
- Радам міністрів, окремо в Австрії та Угорщині, - вищим органам
виконавчої влади.
Апарат державного управління в кожній державі складався та діяв
незалежно від управління іншої частини монархії, за винятком трьох спільних
міністрів: військового, закордонних справ та фінансів. Управління в цих сферах
покладалося на спільні делегації, що формувалися шляхом виборів з представників
Державної Ради та Пештинського сейму і скликалися почергово то в Відні, то в
Пешті (Будапешті) раз на рік.
2. Органи крайового і місцевого самоврядування

У Галичині призначався намісник, на Буковині - крайовий президент.
Адміністративно-територіальні перетворення 1860-х років за торкнули
місцеве управління. Усю територію Галичини було поділено на 74 повіти, їх
очолювали начальники повітів. На Буковині теж запроваджувалася повітова
система місцевого управління.
Закарпаття, перебуваючи у складі Угорщини, не виділялося в окремий
коронний край. Основними територіальними одиницями Угорщини були жупи
(області) і комітати. Кожна жупа поділялася на комітати управління. Органами
крайового самоуправління були крайові сейми в Галичині й на Буковині.
Сільське управління здійснювалось автономно, але з мінімальними
повноваженнями. Місцеві органи влади зосереджувалися у сільських
представництвах, які мали у своєму складі сільські управління на чолі зі
старостами.
Для всієї Галичини існували спільні органи державного управління.
Виняток становили лише судові установи. Для польського населення Західної
Галичини діяв Вищий крайовий суд у Кракові, для українського населення Східної
Галичини -ідентичний суд у Львові.
3. Система судових органів
Від середини XIX ст. у Галичині і на Буковині для розгляду:
- цивільних справ існували 4 крайових суди - у Львові, Станіславі, Тернополі,
Чернівцях,
- кримінальних справ - вісім судів з апеляційною інстанцією у Львові.
Крім того, у містах діяли магістратські суди, а по селах функції правосуддя
виконували мандатори.
У другій половині XIX ст. на українських землях Австро-Угорщини
чинними були такі суди:
- повітові, що мали цивільні та кримінальні відділи;
- окружні, які виступали як суди першої інстанції з цивільних (визнання особи
померлою, усиновлення) та другої інстанції - з тяжких кримінальних справ;
- вищий крайовий, який був другою інстанцією для окружних і останньою - для
повітових судів у цивільних справах. У Галичині існувало два вищих крайових
суди - один у Львові для Східної Галичини, інший — у Кракові для Західної.
- Верховний судовий і касаційний трибунал - найвища судова інстанція в державі.
36
Поза загальною судовою системою знаходився створений у 1867 році
Імперський суд, який розглядав спори між австрійськими краями і справи про
зловживання владою з боку міністрів і намісників.
У 1875 році для вирішення адміністративних спорів між державними
органами та громадянами у Відні був заснований Адміністративний трибунал.
Особливий статус у системі судів посідав Верховний маршалківський суд.
Він здійснював правосуддя щодо членів пануючої династії, за винятком самого
імператора. Другою інстанцією для нього був вищий крайовий суд у Відні,
останньою - Верховний судовий і касаційний трибунал.
Для військовослужбовців існували окремі військові суди трьох інстанцій -
військовий суд, вищий військовий суд і верховний військовий трибунал.
Водночас із проведенням судових реформ в Австро-Угорщині було
організовано державну прокуратуру.
Значне місце в державному житті посідала адвокатура. У Галичині та на
Буковині вона виникає у 1781 році. Саме тоді було прийнято положення про суд,
яке й започаткувало організацію адвокатури. У 1868 році вступило в дію постійне
положення про адвокатуру, а 1 квітня 1872 року було затверджено дисциплінарний
статут адвокатів.

З приєднанням Галичини наприкінці XVIII ст. до Австрійської імперії
розпочався процес заміни польського права на австрійське. Та лише на початку
XIX ст. австрійська правова система на західноукраїнських землях стала панівною.
Східна Галичина отримала першу Конституцію, автором якої був С.
Старжинський. Галицька Конституція була ухвалена австрійським урядом 19 серп-
ня 1791 року і діяла до 1805 року. Одначе вона відіграла роль збудника
національне свідомої галицької інтелігенції.
У 1776 році законодавча комісія подала на підпис ерцгерцогині Марії
Терезії проект цивільного кодексу Австрії. В основу його було покладено римське
право, магдебурзьке право та право інших держав.
За часів імператора Йосифа II кодекс було доповнено новими нормами.
Перший розділ - положеннями про права подружжя, взаємні права та обов'язки
батьків і дітей тощо. Йосифінська книга законів забороняла використовувати
категорію звичаєвого права. Цісарські поправки, які мали надзвичайне значення
для розвитку держави та суспільства, отримали назву патентів.
Наступний імператор Леопольд II створив комісію, якій доручив
розробити новий кодекс цивільних законів. Першу частину було укладено 1794
року, другу — 1795 і третю - 1796 року.
Особливо важливе значення в імперії надавалося законодавчому
забезпеченню прав національних меншин. Так, згідно з державним законом від 5
березня 1862 року та крайовим від 12 серпня 1866 року автономна влада мала
дотримуватися принципової позиції щодо української мови.
Законом про загальні права населення та постановою центрального уряду
від 21 грудня 1867 року було визнано рівноправність усіх народів імперії, право
кожного народу зберігати і плекати свою мову, звичаї, традиції, релігію. Закон
37
зобов'язував представників місцевої державної влади та самоврядування за-
безпечити таке ставлення до мов, яке відкидало б можливість загострення
міжнаціональних суперечностей.
Паралельно проводилася робота над підготуванням цивільно-
процесуального кодексу, який у Галичині набув чинності з 1782 р., а з 1807 р. діяв
у Східній Галичині під назвою Галицького цивільно-процесуального кодексу.
Судова практика використовувала кодекс до кінця XIX ст.
У 1898 р. набрав чинності новий цивільно-процесуальний кодекс Австро-
Угорської імперії. Його відмінною рисою стало впровадження у цивільний процес
демократичних принципів судочинства: усності, гласності, змагальності.
Кримінальні право і процес також мали тривалий період своєї
систематизації:
- у 1768 р. запроваджено кримінальний кодекс під назвою Терезіана (від
імені Марії Терезії). Кодекс відзначався жорстокою системою покарань.
- у 1787 р. запроваджено кримінальний кодекс під назвою Йосифіна
вперше поділив злочинні дії на карні злочини, що розглядалися судами, і
поліцейські проступки, що передавалися на розгляд адміністративних органів. Як
вид покарання не застосовувалася смертна кара.
- у 1803 р. набрав чинності кодекс кримінального права (Францішкана).
Він складався з двох частин: перша — про злочини, друга — про норми
процесуального права. Зі змінами, внесеними у 1852 році, Францішкана діяла на
Галичині до 1932 року.
Тема 12. Виникнення та діяльність Центральної Ради (2 год.)

1. Еволюція правового і фактичного статусу України у період
Центральної Ради
2. Організація державної влади
3. Розбудова війська
4. Фінансова система
5. Джерела та галузі права
6. Прорахунки Центральної Ради у державотворенні
1. Еволюція правового і фактичного статусу України у період

Центральної Ради
Етапи:
1) 17-20 квітня 1917 р. – ЦР постає як координаційний орган
2) З політичного клубу (ТУП, УДРП) перетворення в загальноукраїнський
орган, що представляє інтереси різних організацій і територіальних громад
3) ЦР – територіальний носій влади на Україні
38
У Києві 4 (за новим стилем — 17) березня 1917р. створено Центральну
Раду, її головою обрано вченого М. Грушевського.
Універсали:
- 10 (23) червня 1917 р. - Перший Універсал, у якому закликано населення
до самостійного будівництва національної української державності.
- 16 липня 1917 р. - Другий Універсал: політичні керманичі України ще
надіялися на Всеросійські Установчі збори, які нібито мали встановити автономію
України, і підкреслювали, що Україна не буде відокремлюватися від Росії, що
Україна визнає Установчі збори Росії найвищим органом влади.
7 (20) листопада 1917 р. - Третій Універсал, яким проголошувала
утворення Української Народної Республіки, але знову у федеративному союзі з
Росією.
У період наступу більшовиків - 9 (22) січня 1918 р. - Четвертий Універсал:
- проголошено «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від
нікого незалежною, вільною, суверенною державою».
29 квітня 1918 р. – державний переворот, ЦР втрачає владу.

ЦР, видавши Перший універсал, постала як законодавчий орган, але цю
функцію брала тимчасово до скликання Всеросійських, згодом Всеукраїнських,
установчих зборів.
Центральна Рада виділила зі свого складу виконавчий орган — Малу Раду,
на чолі з М. Грушевським і заступниками В. Винниченком та С. Єфремовим.
Наприкінці червня 1917 р. згідно з Першим Універсалом був створений
уряд автономної України — Генеральний Секретаріат. Головою уряду став В.
Винниченко (він також очолив секретарство внутрішніх справ), секретарем
(генеральним писарем) — П. Христюк, згодом — О. Лотоцький.
Щодо місцевих органів державної адміністрації і самовря дування, то тут в
політиці Центральної Ради не було ясності. Четвертий Універсал до вже існуючих
місцевих органів додав ради робітничо-селянських і солдатських депутатів, що
ускладнило і заплутало систему органів самоврядування.
Щодо судової системи, то продовжували існувати (й частково — діяти)
суди, запроваджені судовою реформою 1864 р. Це були: дільничні мирові суди,
з'їзди мирових суддів, окружні суди (1 на кілька повітів); як апеляційні інстанції —
судові палати; найвищою інстанцією був сенат у Петрограді. Крім цих судів, в
Україні діяли ще селянські волосні суди, верхні волосні суди та ін.
Після Лютневої революції створено адміністративні суди у повітах і
особливі адміністративні відділи при окружних судах. В роки війни створювались
революційні трибунали та інші надзвичайні суди.
15 грудня 1917 р. - закон про утворення тимчасового Генерального суду.
Він складався з 3 департаментів: цивільного, карного та адміністративного.
16 грудня прийнято Закон «Про заведення апеляційних судів», їх створено
3: Київський, Харківський і Одеський. Апеляційний суд складався з голови,
заступника і кількох суддів.
39
В. Винниченко, С. Петлюра вважали, що армія має бути створена на
засадах народної міліції, а не регулярного війська. Основне завдання: українізація
військових частин, які підпорядковані Тимчасовому уряду.
Генеральне секретарство військових справ створене у листопаді 1917 р.
23 листопада 1917 р. – постанова Генерального Секретаріату «Про
підпорядкування частин Південно-Західного і Румунського фронтів, Київського і
Одеського округів українським владним структурам».
16 січня 1918 р. – Закон «Про утворення українського народного війська»:
наявні військові формування мають бути демобілізовані; у кожному з округів
(Київський, Харківський, Одеський) формуються корпуси інструкторів, завданням
яких було створення народної міліції.
У квітні розроблено план створення регулярної армії, який не вдалося
реалізувати, набір планувався лиш на осінь.
Відповідно до закону від 22 грудня 1917 р. всі державні податки, що
сплачувалися на користь Тимчасового уряду, переходили до скарбу УНР. Хоч
насправді цей закон не виконувався.
Грошова одиниця: рублі Російської імперії; кредитові білети (карбованці,
гривні, шаги) довіри у населення не мали.
З створенням ЦР було сформовано Український національний фонд для
утримання державних органів і установ на основі добровільних пожертвувань.
Бюджету не існувало. Видатки окремих чиновників визначалися
урядовцями Генерального Секретаріату чи міністром фінансів. У грудні 1917 р.
засновано Державний банк, але лиш юридично; Генеральну скарбницю для обліку
надходжень і видатків.
Конституційне право:
29 квітня 1918р. - Конституція Української Народної Республіки, яка мала
підназву: «Статут про державний устрій, права і вольності УНР».
- універсали.
- Закон «Про вибори до Установчих зборів УНР», прийнятий в листопаді
1917 р. (11 і 17 числа, у 2 етапи).
- Закон «Про національно-персональну автономію» (9 січня 1918 р.)
- Закон «Про громадянство» (2-4 березня 1918 р.).
12 березня 1918 р. Мала Рада затвердила державним гербом УНР «золотий
Володимирів тризуб на синьому полі». Про гімн мова не йшла.
Цивільне право. Суди використовували Звід законів Російської імперії. В
правових актах не використовувався термін «право володіння», а замість нього
вживалися терміни «право порядкування» чи «право користування», що свідчило
про негативне ставлення до приватної власності.
Земельне право. Третім Універсалом була скасована приватна власність на
землю.
40
Центральна Рада 29 квітня 1918 р. прийняла поправку до земельного
закону, за якою ділянки розміром до 30 десятин не підлягали переділу.
В галузі трудового права був виданий Закон «Про 8-годинний робочий
день» (25 січня 1918 р.). Закон регламентував особливості найму і праці жінок і
неповнолітніх, понаднормову і нічну працю, працю «особливо шкідливих
виробництв і робіт» та ін. Встановлювалися святкові й інші неробочі дні.
Кримінальне право. Продовжувало майже у повному обсязі діяти
російське Кримінальне уложення 1903 р., Тюремний статут та різні інструкції до
них. Збережено й дію постанови Тимчасового уряду від 6 липня 1917р., яка
встановила суворі покарання за публічні заклики до бунтів, тяжких злочинів,
грабунків, погромів та інших злочинів, що вели до насильства над населенням.
5 березня 1918 р. - закон про відповідальність учасників воєн і повстань
проти Української держави: втрата права на українське громадянство і висилка за
межі України; у разі самовільного повернення - ув'язнення терміном до 5 років.
Третім Універсалом скасована смертна кара, а 19 листопада 1917 р. - закон
про амністію, яким звільнялися всі раніше засуджені за політичні злочини.
6. Прорахунки Центральної Ради у державотворенні

- просоціалістична позиція її керівництва,
- брак державотворчого досвіду у керівників, їх молодість і нефаховість,
- невизначеність політичної орієнтації,
- заперечення необхідності формування власних збройних сил,
- непослідовність реформування системи місцевого самоврядування,
- орієнтація у внутрішній політиці виключно на так звані «трудові маси»,
небажання опертися на патріотичну інтелігенцію, проукраїнськи налаштованих
промисловців і підприємців, фінансистів тощо. А також — повне ігнорування
можливості співпраці з українською православною церквою, яка мала великий
вплив на населення.
Тема 13. Українська держава за гетьмана П. Скоропадського
(2 год.)
3. Спроби розширення території
6. Причини короткотривалості держави

29 квітня 1918 р. у Києві відбувся конгрес хліборобів. Майже всі делегати
висловились за встановлення сильної влади в Україні у формі гетьманату.
Гетьманом у цей же день й було обрано Павла Петровича Скоропадського.
Етапи державності:
1) 29/30 квітня 1918 р. – 14 листопада 1918 р. – незалежна держава
41
2) 14 листопада 1918 р. – 14 грудня 1918 р. – федеративний зв'язок з Росією.
В день обрання (29 квітня) гетьман П. Скоропадський видав «Грамоту до
всього українського народу». Державний устрій України в період Гетьманату
визначався виданими П. Скоропадським 29 квітня 1918 р. «Законами про
тимчасовий державний устрій України».
Отож замість назви «Українська Народна Республіка» було встановлено
нову назву — «Українська Держава».
Найвища влада в країні — законодавча, виконавча, військова,
дипломатична — належала гетьману.
«Закони» передбачали створення гетьманського уряду — Ради міністрів.
При Раді міністрів створено Генеральну канцелярію на чолі з Генеральним
(пізніше — державним) секретарем. При уряді існувала також посада Генерального
контролера. Міністерства поділялися на департаменти і управління.
25 травня 1918 р. гетьман затвердив «Положення про Малу Раду
міністрів». Вона формувалася з «товаришів», або по-сучасному — заступників
міністрів, і вирішувала поточні управлінські справи.
1 серпня 1918 р. видано «Тимчасовий закон про верховне управління
державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави
ясновельможного пана Гетьмана всієї України». Влада мала передаватися Колегії
верховних правителів.
За гетьмана було поновлено попередній, існуючий ще за царату,
адміністративно-територіальний поділ на губернії, повіти, волості. Місцеві
(губернські) адміністрації очолили губернські старости (замість комісарів), їм
належала вся повнота влади на місцях, тобто їх компетенція відповідала правовому
статусу колишніх російських губернаторів.
5 вересня 1918 р. був виданий закон про вибори до земств та відновлено
діяльність земських установ.
Законом від 30 листопада 1918 р. був поновлений інститут земських
начальників і створено губернські та повітові ради у сільських справах.
Відповідно до закону від 25 травня 1918 р. всі урядовці, які перебували на
державній службі або бажали вступити на неї, мали принести «урочисту
обітницю» на вірність Українській.
Тоді ж виданий Закон «Про порядок призначення на державну службу»,
яким підтверджено попередні, ще царські класи посад і порядок їх призначення
гетьманом чи конкретним міністром
Щодо судової системи, то вона за весь попередній, революційний час
зазнала найменше змін. За «Законами про тимчасовий державний устрій України»
верховною судовою інстанцією залишався Генеральний суд. 2 червня прийнято
закон, що уточнював структуру та функції Генерального суду.
8 липня 1918 р. прийнятий закон, відповідно до якого. Державний Сенат
став вищою в судових та адміністративних справах державною інстанцією.
Залишались низові судові ланки. Ними були мирові суди.
Крім системи загальних судів, встановлено й спеціальні. Це, зокрема,
військові суди. Вони діяли на підставі Закону «Про організацію військово-судових
установ та їх компетенції» від 21 червня 1918 р. Вони поділялися на вищі і штабні
42
суди. До вищих віднесено Київський і Катеринославський військові суди, до штаб-
них — ті, що діяли при Головному штабі, штабах корпусів і дивізій.
Прокуратура. Окремого закону про прокуратуру не було. Відповідно до
Закону «Про Державний Сенат» функції Генерального прокурора виконував
міністр юстиції. При кожному генеральному суді Сенату, а також при Загальному
зібранні Сенату встановлено посади прокурора і товариша прокурора «під вищим
доглядом міністра юстиції як Генерального прокурора».
18 травня 1918 р. прийнято Закон «Про Державну варту», тобто
відроджено поліцію. Під її виглядом відновлювалася по суті російська
жандармерія і поліція.
Уряд гетьмана на відміну від Центральної Ради рішуче взявся за створення
власних збройних сил. Прийнято рішення про формування 8 корпусів, 4 кінних
дивізій, інших військових підрозділів. 24 липня 1918 р. Рада міністрів ухвалила
закон про введення загального військового обов'язку, затвердила план організації
армії.
У липні було сформовано гвардійську Сердюцьку дивізію чисельністю 5
тис. вояків, укомплектовану молоддю переважно з родин заможних селян. Але її
офіцерський склад переважно був з російських офіцерів, а мовою — російська.
Загальна мобілізація була відкладена на листопад. Справу гальмували німці, які
запевняли гетьмана, що для захисту України досить німецьких і австрійських
військ.
Влітку П. Скоропадський наказав військовому міністерству відновити
організацію козацтва як окремого військового з'єднання. Для цього окремим
Універсалом гетьмана відновлювалось й саме.
Одночасно гетьман санкціонував вербування «білих» офіцерів до
Добровольчої армії, чимало яких, як і російських чиновників та дворянства, втекло
з більшовицької Росії в Україну. Певна частина як цих офіцерів, так і чиновників
поступили на службу до гетьмана.
3. Спроби розширення території
Існувала концепція включення до Української держави всіх етнічних
українських земель, а не лише 9 губерній (як за ЦР).
Крим. Велися переговори з урядом генерала Сулькевича про його
включення на правах автономії, але вони завершилися невдачею.
Бессарабія. Переговори з Румунією, невдалі.
Холмщина і Підляшшя. Переговори з Австрією щодо передачі цих земель
Українській державі, невдалі. Для Холмщини сформовано адміністративний
апарат, який був до неї надісланий, але до виконання повноважень не приступив.
Фінансова політика була вдалою. В цей час карбувалася українська валюта
– карбованець. Державний скарб наповнювався з джерел:
- митних поборів (в’їздне і виїздне мито)
- встановлення винної монополії.
43
Державно-конституційне право:
- «Закони про тимчасовий державний устрій України» (29 квітня 1918 р.) -
визначали форму правління і систему органів влади і управління України.
- Закон «Про громадянство Української Держави» (1 липня 1918 р.). На
вибір громадянства відведено 1 рік. Заяви про надання громадянства від осіб, що
його не отримали автоматично, розглядали адміністративні відділи окружних
судів. Кожна прийнята в українське громадянство особа мусила скласти присягу на
вірність Українській Державі.
В галузі цивільного права видано кілька законів, які регулювали питання
власності і володіння. Наприклад, Закон «Про право продажу і купівлі земель поза
міськими поселеннями» та ін. Ними в цілому суворо захищалася недоторканність
приватної власності і законного володіння.
В галузі трудового права теж було прийнято кілька нормативних актів, про
один з яких — циркуляр міністерства праці від 16 травня.
Законодавство в галузі кримінального права мало відкрито каральну
спрямованість. Це, зокрема, підтверджує зміст Закону від 8 липня 1918 р. «Про
заходи боротьби з розкраданням сільського господарства». Кримінальні покарання
за злочини та інші правопорушення були жорстокі: смертна кара, ув'язнення,
конфіскації майна, штрафи, видворення за межі держави та ін.
22 жовтня 1918 р. гетьман видав «Грамоту до Українського народу». У ній
він підвів своєрідний підсумок законодавчої і практичної діяльності за півроку.
Гетьман досить самовпевнено заявляв, що результати його діяльності «виявились у
загальному підвищенні економічного і культурного добробуту краю» тощо.
Така заява, однак, була спробою визнати бажане за дійсне: соціально-
економічна і політична ситуація в Україні на той час вкрай загострилася,
населення виявляло все більше невдоволення, мали місце бунти серед селянства
тощо. Проти невдоволених селян посилились каральні загони.
6. Причини короткотривалості держави

В період Гетьманату Україна мала певні здобутки:
- обмін дипломатичними представниками з державами Центрального блоку;
проводилися переговори з Румунією, Фінляндією, Литвою, Грузією, Швейцарією,
Іспанією, Данією. Швецією, Голландією, Норвегією, Італією, Персією
- віідбудова залізниць, мостів та інших шляхів сполучення,
- вдала фінансова політика
- проводились важливі судові реформи
- помітними були здобутки в галузі культури й освіти.
Але опозиція проти Гетьманату, що виникла з перших днів перевороту, все
більше посилювалася. Це було зумовлено:
- соціальна політика спрямовувалася на підтримку заможних верств населення,
повернення поміщикам землі
- опора на німців, яка зникла через відхід їх військ
- ставка на російських елемент з староімперською освітою і переконаннями
- міжнародна ізоляція у жовтні-листопаді 1918 р.
44
Тема 14. Українська держава та право періоду Директорії
(2 год.)
5. Причини падіння Директорії

14 листопада 1918 р. створено керівний орган повстанського руху проти
Гетьманату — Директорію у складі 5 осіб: В. Винниченко (голова), С. Петлюра,
(головний отаман), Ф. Швець, О. Андрієвський і А. Макаренко.
14 грудня війська Директорії захопили Київ. Гетьман П. Скоропадський
цього ж дня зрікся влади. 18 грудня до столиці урочисто в'їхала Директорія.
Директорія не мала чітко визначеного правового статусу. Не було
прийнято закону, який встановив би повноваження, компетенцію цього органу,
розподілив би обов'язки серед директорів. Фактично, вона стала найвищим
органом влади: законодавчої, виконавчої, судової.
26 грудня було створено уряд, до складу якого увійшли представники тих
політичних партій і сил, які виступили проти гетьмана. Уряд очолив В. Чехівський
(Українська соціал-демократична робітнича партія).
За більшістю голосів були позбавлені виборчого права не тільки справжні
експлуататори — поміщики й капіталісти, а й так звана «нетрудова» інтелігенція
— лікарі, вчителі середніх шкіл, викладачі вузів, адвокати, письменники,
духовенство та ін. У поняття «трудової інтелігенції», якій надано виборчі права,
включили такі її категорії, які безпосередньо обслуговували «трудовий народ» —
санітарів, фельдшерів, учителів народних шкіл, службовців канцелярій тощо.
Згідно з Декларацією влада Директорії була тимчасовою — до виборів так
званого «Трудового конгресу. На засіданнях Трудового конгресу, який справді
зібрався 22 січня 1919 р. у Києві, було прийнято низку доленосних рішень
(наприклад, Акт злуки УНР і ЗУНР).
У міжсесійний період мала ще працювати Президія конгресу, але ні її
складу, ні функцій Конгрес затвердити не встиг.
Відколи С. Петлюра став головою Директорії (13 лютого 1919 р.)
спостерігався перехід від парламентської до парламентсько-президентської форми
правління. Про це свідчили закони, затверджені С. Петлюрою 12 листопада 1920
р., — «Про тимчасове управління та порядок законодавства в УНР» та «Про
Державну Народну Раду УНР».
Новий державний орган — Державна Народна Рада, що обиралася
населенням, планувалась як орган законодавчої влади між сесіями парламенту,
контролю за діяльністю уряду.
45
Щодо самої Директорії, то після виходу з її складу В. Винниченка, у травні
1919 р. вийшов і П. Андрієвський. Незабаром за кордон виїхали А. Макаренко і Ф.
Швець. Перед цим було ухвалено постанову, що верховне керування справами
Республіки покладається на С. Петлюру, а Макаренко і Швець будуть
представляти інтереси України за кордоном. Петлюрі присвоєно титул Головного
отамана.
Місцеве правління. Адміністративну владу на місцях представляли
волосні, повітові, губернські комісари або отамани, що їх призначала Директорія.
Саме в їхніх руках була зосереджена менш-більш реальна влада в провінції. Крім
того, у деяких губерніях було відновлено діяльність дореволюційних органів
земського і міського самоврядування — земських зібрань і земських управ та
міських дум і міських управ.
Майже у всіх місцевостях, населених пунктах діяли утворені в час
революції ради робітничих і селянських депутатів, ревкоми, комбіди та ін.
Міністерство внутрішніх справ 24 червня 1919 р. затвердило Інструкцію
про тимчасову організацію влади на місцях. При повітових комісарах
створювалися комісаріати, при губернських — управління, які поділялися на
відділи — загальний, адміністративний, паспортний, міліції та фінансовий.
Судова система. Майже відразу після повалення Гетьманату Директорія
видала закон (2 січня 1919 р.) про відновлення діяльності Генерального суду.
Змінено тільки його назву — на Найвищий суд. 24 січня відновлено дію Закону
«Про затвердження апеляційних судів», що був прийнятий Центральною Радою 1
грудня 1917 р. Продовжували функціонувати як низова ланка мирові СУДИ. 19
лютого 1919 р. Директорія затвердила Закон «Про вибори та призначення мирових
суддів».
У зв'язку зі складним внутрішньополітичним становищем в Україні 26
січня 1919 р. був прийнятий Закон «Про надзвичайні військові суди» (4 серпня
1920 р. він був доповнений). Такі суди створювалися у прифронтових місцевостях
або в місцевостях, де оголошено військовий стан або стан облоги.
Назва – Дієва армія УНР.
Був повністю відкинений принцип побудови армії на зразок народної
міліції, вона мала бути регулярним формуванням, що створюється на основі
загальної мобілізації чи окремого добору. Вибрано перший шлях формування. До
армії хлинув селянський елемент, на селянських ватажків – отаманів – і робила
ставку Директорія.Проте прорахунок вивився у тому, що ватажки прагнули до
самостійної влади, їх амбіції були вищими за державний інтерес. Наслідки мала і
агітаційна політика більшовиків. Тому чисельність армії у 1919 р. різко
зменшилася.
Валюта: карбованці, гривні, шаги.
Шляхи поповнення скарбниці:
- емісія грошової одиниці
46
- конфіскація коштовних металів, перлів з ювелірних крамниць
- користування скарбом Гетьманату, більшість якого потрапила до Директорії.

На час приходу Директорії до влади діяли різні джерела права. Це й
законодавство Російської імперії, Тимчасового уряду, Центральної Ради,
Гетьманату, радянської влади. Директорія, як це робили й попередні влади,
повністю або частково скасувала одні попередні нормативні акти, зберігала дію
інших, видавала свої.
Конституційне право. У січні 1919 р. Директорія відновила дію Закону
Центральної Ради «Про національно-персональну автономію» від 9 січня 1918 р.
14 лютого цього ж року прийнято важливий Закон «Про порядок внесення і
затвердження законів в УНР». Слід відзначити Закони «Про відновлення гарантій
недоторканності особи на території УНР» від 28 лютого 1919 р.; Закон «Про
реєстрацію населення, що мешкає на території УНР» від 26 вересня 1920 р., що
видано з метою виконання населенням військової повинності та інших державних
обов'язків; відновлений Закон «Про державну мову» від З жовтня 1918 р., якою
оголошено мову українську; Закон «Про форму влади на Україні» від 28 січня 1919
р. та ін.
Директорія не відновила чинності Конституції УНР від 29 квітня 1918 р.
В цілому цивільні правовідносини регулювалися Зводом законів
Російської імперії, що продовжував діяти на території України. 8 січня 1920 р.
Директорія ухвалила земельний закон. Велика приватна власність на землю
скасовувалась. Всі землі, крім ділянок розміром до 15 десятин, що залишалися за
селянськими господарствами, передавалися державі. Прийнято Закон «Про ліси»
(10 січня 1919 р.).
Кримінальне право. При розгляді кримінальних справ суди покликалися на
Кримінальне уложення 1903 р.; Військовий карний статут. Директорія прийняла
кілька законів, спрямованих на боротьбу зі спекуляцією (24 липня, 30 серпня, 17
жовтня 1919 р.). Вона каралась безстроковою каторгою або штрафом до 1 млн.
гривень. В кримінальному праві застосовувались й такі покарання, як смертна
кара, тюремне ув'язнення, конфіскація майна та ін.
5. Причини падіння Директорії

Період діяльності Директорії в історії становлення української
державності відіграв свою роль. В цілому — безумовно позитивну. Але, її
керівники допустили низку прорахунків:
- непослідовність щодо вибору напряму державного будівництва, в результаті чого
Москва звинувачувала її в буржуазно-націоналістичній контрреволюції, а Захід —
в більшовизмі. Сама ж Директорія намагалась поєднати неможливе — європейську
демократію і парламентаризм з радянською владою і диктатурою пролетаріату. Це
означало постійні конфронтації і дискусії серед її керівництва, що витісняли
конкретну державотворчу і правову роботу, тобто відсутність єдності і чіткої мети,
ізольованість від власного народу,
47
- відсутність чіткої зовнішньополітичної орієнтації (більшовики чи держави
Антанти),
- неефективна робота державного апарату, нефаховість членів Директорії,
- недостатня національна і державницька свідомість широких верств населення.
Зокрема, змучене війнами і хаосом селянство було готове врешті-решт підтримати
будь-яку владу, яка наділила б його землею і забезпечила хоч би мінімум порядку і
спокою.
Тема 15. Держава і право ЗУНР (2 год.)

4. Причини короткотривалості існування

Австро-угорський імператор Карл І 16 жовтня 1918 р. видав маніфест,
погоджуючись перетворити країну на федеративну державу. «Коронні землі»
одержали право створити свої представницькі органи — Національні ради.
У зв'язку з цим 18 жовтня у Львові було обрано Українську національну
раду (УНРада) на чолі з Є. Петрушевичем. На засіданні УНРади 18 жовтня 1918 р.
був прийнятий її Статут. У ньому зазначалось, що УНРада є «конституційною
(представницьким органом) тієї частини українського народу, що живе в Австро-
Угорській монархії.., і вона має завданням... виконати його право на
самовизначення та рішити його державну долю».
На засіданні УНРади 9 листопада 1918р. було визначено назву Української
держави — Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР.
УНРада 9 листопада 1918 р. сформувала уряд ЗУНР — Державний
секретаріат на чолі з К. Левицьким. У складі уряду було 14 міністерств —
державних секретарств.
До виборів парламенту — Сейму — вся повнота законодавчої влади
належала УНРаді, виконавчої — Державному секретаріатові. Гербом ЗУНР став
золотий лев на синьому полі (згодом тризуб), прапором — синьо-жовтий.
Затверджено державну печатку тощо.
За розпорядженням УНРади 11 листопада 1918 р. на всій території
держави належало ліквідувати всі старі органи місцевої влади та утворити нові: у
сільських і містечкових громадах ними мали стати громадські та міські комісари, а
їх дорадчими органами — так звані прибічні ради, а у повітах — повітові комісари
та повітові національні ради.
Для охорони громадського порядку в багатьох повітах і громадах обирали
народну міліцію, у деяких — зберігали, оновивши її склад, жандармерію.
Однак під тиском переважаючих сил ворога українське військо і державна
влада 22 листопада 1918 р. залишили Львів. Державні установи переїхали спочатку
до Тернополя, а в перших числах січня 1919 р. — до Станіславова.
48
На засіданні УНРади 4 січня у Станіславові була створена Президія ради у
складі Президента (голови ради) і 4 його заступників. На цьому ж засіданні
створено ще один важливий орган — Виділ Української національної ради.
Вважаючи себе органом невиборним, тимчасовим, УНРада у березні 1919
р. прийняла закон про скликання Сейму ЗУНР, а у квітні — виборчий закон.
Однопалатний Сейм повинен був обиратися громадянами на основі загального,
рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні.
УНРада з метою забезпечення прав та інтересів національних меншин
вирішила утворити у складі уряду 3 секретарства — польське, єврейське, німецьке.
Формуючи механізм держави, УНРада ще в листопаді 1918 р.
розпорядилась утворити корпус державної жандармерії для охорони громадського
порядку, державного та особистого майна, публічної безпеки. Корпус очолила
Команда української державної жандармерії на чолі з Головним комендантом). На
місцях утворювалися окружні та повітові команди жандармерії, сільські й міські
станиці.
Важлива ланка державного механізму будь-якої країни — судові органи.
Державне секретарство судівництва на чолі з О. Бурачинським розгорнуло активну
діяльність, спрямовану на перебудову судової системи. Вся територія держави
була розділена на судові округи (12) і судові повіти (130). Відповідно належало
утворити окружні та повітові суди, їх мало обрати (у кількості 144 осіб) саме
населення. Для національних меншин знову встановлювалася квота, щоб вони
мали гарантовану можливість обрати своїх суддів.
Для розгляду кримінальних справ законом УНРади 11 лютого тимчасово
створено трибунали першої інстанції. Вищою інстанцією з цивільних і
кримінальних справ мав стати Вищий суд, і третьою (останньою) — Найвищий
державний суд. До їх обрання функції другої й третьої судової інстанції належали
спеціально утвореним Сенатам.
Функції державного обвинувачення виконувала прокуратура, її, по суті,
довелось створювати заново, бо при Австрії прокурорами і слідчими могли бути
переважно австрійці і поляки.
Зазнала певних змін й адвокатура. Адвокатам запропоновано
організуватись у Палату адвокатів. Усі вони мусили скласти присягу вірності
ЗУНР.
Окремим розпорядженням Державного секретарства судівництва від 1
березня 1919 р. створено нотаріальну службу в ЗУНР.
1 і 2 листопада УНРада звернулася із закликом стати на захист рідного
краю. Наплив добровольців до українського війська був великий. У середині
листопада розпорядженням Державного секретаріату військових справ територію
держави поділено на З військові області (Львів, Тернопіль, та Станіслав) і 12
військових округів. Оголошено мобілізацію, встановлено текст присяги, проведено
облік озброєнь, військового спорядження тощо. Військові команди повітів на чолі з
49
призначеними військовими комендантами приступили до формування збройних
сил — Української Галицької армії (УГА).
У структурі УГА були такі роди військ і служби: піхота, кіннота,
артилерія, санітарна і ветеринарна служби, військове судівництво, інтедантура,
канцелярська служба. Дещо пізніше утворено летунський відділ, саперний кіш.
Була встановлена військова форма, розроблені система звань і відзнак,
державна платня військовослужбовцям тощо. Раз на 3 місяці уряд затверджував і
опубліковував список присвоєння військових звань у війську та жандармерії.
На початку 1919 р. була утворена понад 120-тисячна дисциплінована й
патріотична армія. У складі УГА було утворено 3 корпуси. Корпус поділявся на 4
піхотні бригади, бригада — на 2 полки, полк — на 3 курені.

15 лютого 1919 р. УНРада прийняла закон про мову. Державною мовою
визнавалася Українська. Водночас національним меншинам гарантувалося право
вживати в офіційних відносинах з державною владою, усно чи письмово, рідну
мову, а владі, державним інституціям відповідати мовою громадян, які
звертаються до них.
8 квітня був виданий закон про громадянство та правовий ста тус
чужинців. В окремому параграфі (2) зазначалось, що всі громадяни
Наддніпрянської України — УНР — є повноправними громадянами і ЗУНР.
Дещо раніше — 18 березня — Державне секретарство внутрішніх справ
видало розпорядження «Для урядників в державній адміністративній службі». Тут
вміщено перелік спеціальних вимог до службовців державних інституцій.
Земельне право. 14 квітня був ухвалений «Закон про земельну реформу».
Він передбачав конфіскацію земель поміщиків та інших великих земельних
власників понад встановлений максимум. Ці землі переходили у земельний фонд
ЗУНР, з якого мали наділятися безземельні та малоземельні селяни.
Дуже гострою була продовольча проблема. Воюючі сторони
конфісковували у населення всі їстивні, промислові товари, транспорт, одяг. Влада
ЗУНР намагалася поліпшити становище: створила так званий харчовий виділ. Для
міської бідноти, дітей, людей похилого віку відкривалися дешеві або безкоштовні
їдальні. Введено 2 дієтичні (безм'ясні) дні на тиждень, заборонено питлювати
збіжжя, випікати печиво. Заборонено вивезення продовольства за межі держави.
Сільській і міській бідноті виділено грошову допомогу.
Приділялася увага охороні здоров'я. Відкривалися лікарні, поліклініки,
медпункти, аптеки. Проводилася боротьба з епідеміями, носіями яких були
колишні військовополонені, що після закінчення світової війни поверталися
додому.
Багато було зроблено у галузі освіти. Передусім розпочалася українізація
школи. У них вводились як обов'язкові предмети українська мова, географія та
історія України. Дозволялося відкривати приватні школи. Планувалося відкрити
український університет.
50
У сфері фінансів було вирішено тимчасово зберегти австрійську крону,
вводилися в обіг гроші УНРади — гривні та карбованці. Курс був такий: крона
дорівнювала гривні та півкарбованцеві.
У зв'язку з критичним становищем у фінансовій сфері кілька позик надала
владі ЗУНР Директорія.
Активною була і зовнішньополітична діяльність ЗУНР. З початку
існування УНРада вирядила делегацію у Париж на мирній конференції домогтися
дипломатичного визнання і відстоювати інтереси ЗУНР. Представники ЗУНР були
у США, Канаді, Франції, Німеччині, Англії, навіть Бразилії, Аргентині,
інформуючи власті цих держав про свій народ, домагаючись офіційного визнання
держави.
У листопаді-грудні 1918 р. проводилися постійні переговори між владою
УНР і ЗУНР про об'єднання обох українських держав.
1 грудня Директорія і делегація ЗУНР підписали так званий
«Передвступний договір про об'єднання». З січня 1919 р. УНРада прийняла
остаточну «Ухвалу про злуку Західноукраїнської Народної Республіки з
Українською Народною Республікою».
22 січня 1919 р. у Києві, на Софіївській площі зачитана Ухвала УНРади та
Універсал Директорії УНР про злуку обох держав і народів у єдину Українську
Народну Республіку. Наступного дня Акт злуки одноголосно ратифіковано на сесії
Трудового конгресу УНР.
Планувалось скликати у найближчий час парламент об'єднаної країни
(Установчі збори), який мав ратифікувати Акт злуки та розв'язати інші важливі
проблеми. До його скликання колишня ЗУНР, зберігаючи автономію, всі свої
центральні та місцеві органи, інші державно-політичні структури тощо, почала
називатися Західною областю Української Народної Республіки.
4. Причини короткотривалості існування

Проблема Східної Галичини неодноразово розглядалася на засіданнях
Ради десятьох, Верховної воєнної ради Антанти. На них запрошували польських
делегатів, зачитували їх меморандуми, але українську делегацію не запрошували.
Об'єднавшись з військами Директорії, УГА ще довго допомагала їм
боротися проти ворогів України — російських і більшовицьких армій, денікінців
та ін. Зрештою, більша частина вояків і старшин галичан, залишених згодом
владою УНР без будь-якої допомоги, підтримки, відірваних від рідної землі, родин,
загинула від епідемій, ран, голоду, а потім — у концтаборах Росії та Польщі.
Рада послів Антанти 14 березня 1923 р. прийняла рішення визнати Східну
Галичину без жодних застережень як частину Польщі.
Тому причинами коротко тривалості ЗУНР є:
- віра у справедливість і демократизм західних держав,
- недооцінка важливості вирішення наболілих соціально-економічних проблем,
- прорахунки командування збройних сил та ін.
Тема 16. Радянська державність в Україні (1917-1945 рр.).
Карпатська Україна та акт 30 червня 1941 р. (2 год.)
51
1. Становлення радянської влади в Україні
2. Конституції 1919, 1929, 1937 рр. та розвиток галузей права
УРСР
3. Карпатська Україна
4. Акт відновлення державності 30 червня 1941 р.
1. Становлення радянської влади в Україні

Одними з перших в Україні виникли ради робітничих депутатів (у перших
числах березня 1917 р.) у Києві, Миколаєві, Юзівці, Катеринославі, Луганську та
ін. За вказівкою з Москви в Україні вирішено скликати І Всеукраїнський з'їзд Рад.
Він відкрився 4 грудня 1917 р. у Києві за участю понад 2,5 тис. делегатів.
Структуру органів державної влади І Всеукраїнський з'їзд рад визначив,
взявши за основу побудову цих органів в радянській Росії. Отож найвищим
законодавчим органом став Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, селянських і
солдатських депутатів, в період між з'їздами — обраний з'їздом Центральний
виконавчий комітет рад України. Влада на місцях закріплювалася за губернськими,
обласними, повітовими, міськими радами.
17 грудня 1917 р. ЦВК України утворив радянський уряд, якому надано
назву Народний Секретаріат. 4 березня 1918 р. ЦВК призначив голову уряду —
ним став М. Скрипник.
28 січня 1918 р. радянські війська, а за ними й влада вступили до Києва.
Проте німецькі і австро-угорські війська рушили в Україну, запрошені
Центральною Радою, радянські війська відступили.
29 січня 1919 р. було прийнято постанову про нове найменування
Українського уряду. Він почав іменуватися Радою Народних Комісарів
Української Соціалістичної Радянської Республіки. Раднарком УСРР очолив X.
Чаковський. Змінилася і назва Української радянської держави (це сталося 14 січня
1919р.).
На зайнятих територіях органами місцевої влади ставали ревкоми і
комбіди. Вони утворювались на підставі постанови уряду від 17 січня 1919 р. «Про
утворення волосних і сільських комбідів».
8 лютого РНК УСРР прийняла постанову «Про організацію місцевих
органів Радянської влади та порядок управління», в якій порушувалося питання
про «повсюдну передачу влади радам».
З розширенням обсягу діяльності РНК УСРР виникла потреба створити
при Раднаркомі допоміжні установи. До таких найважливіших установ РНК УСРР
належав створений 16 травня 1919 р. на правах комісії Малий Раднарком України.
Відбулася перебудова державних органів відповідно до потреб війни і
насамперед створення 30 квітня 1919 р. Ради робітничої і селянської оборони
УСРР.
На території колишньої Російської імперії утворилися радянські
республіки, зокрема Радянська Росія, Українська, Білоруська Радянська
Соціалістична Республіка, які були унітарними державами, а пізніше —
52
Закавказька Радянська Федеративна Соціалістична Республіка (Грузія, Вірменія,
Азербайджан).
Військовий союз 1920-1921 рр. доповнився господарським союзом.
Російська Федерація уклала союзні договори з усіма радянськими республіками —
Україною (28 грудня 1920 р.), Білорусією, Азербайджаном, Вірменією та Грузією.
Для юридичного оформлення створеної союзної держави було скликано І
з'їзд Рад СРСР, що відбувся 30 грудня 1922 р. у Москві. На порядку денному було
3 питання: розгляд Декларації про утворення Союзу Радянських Соціалістичних
Республік; розгляд Договору про утворення Союзу Радянських Соціалістичних
Республік; вибори Центрального Виконавчого Комітету СРСР.
До складу СРСР увійшли у 1922 р. РРФСР, Україна, Білорусія і
Закавказька Федерація. Пізніше до його складу входили 15 союзних і 20
автономних республік, 8 автономних областей і 10 національних округів.
2. Конституції 1919, 1929, 1937 рр. та розвиток галузей права

УРСР
III Всеукраїнський з'їзд Рад відкрився 6 березня 1919 р. у м. Харкові. 10
березня 1919 р. на розгляд і затвердження був представлений проект Конституції
УРСР. Написано і опубліковано Конституцію російською мовою.
У Конституції УСРР 1919 р., за прикладом Конституції РРФСР, в першому
розділі під назвою «Загальні положення» вказувалося на основні завдання
диктатури пролетаріату в Україні.
В основному законі був формально зафіксований суверенітет України, її
право здійснювати зовнішні зносини, мати збройні сили.
Утворення нової союзної держави вимагало прийняття й нової
Конституції. Основою
Друга сесія ЦВК СРСР першого скликання 6 липня 1923 р. затвердила і
ввела в дію першу Конституцію СРСР. Остаточно її затвердив II Всесоюзний з'їзд
Рад 31 січня 1924 р., чим завершилося конституційне оформлення єдиної союзної
держави. В основу Конституції СРСР 1924 р. покладено Декларацію і Договір про
створення СРСР, прийняті 30 грудня 1922 р. І з'їздом Рад СРСР.
Союз РСР був створений як єдина союзна держава.
Для громадян союзних республік встановлювалося єдине союзне
громадянство. Обмеження компетенції республік вважалося добровільним.
В Україні 1925 р. внесено зміни і доповнення до чинної Конституції УРСР
1919 р. У травні 1929 р. XI Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив Конституцію УРСР.
У 1936 р. була прийнята так звана сталінська Конституція СРСР, а на її
основі — Конституція України 1937 р. Остання поряд з перебудовою державного
апарату республіки провела так звану демократизацію виборчої системи,
встановила загальне, пряме і рівне виборче право при таємному голосуванні. Проте
це мало лише пропагандистський характер.
Джерела й характерні риси права
З переходом у 1921 р. до нової економічної політики, що допускала вільну
торгівлю і товарно-грошові відносини, постало завдання кодифікації радянського
законодавства. Раднарком УРСР постановою 10 травня 1921 р. доручив
53
Нарком'юстові вжити заходів, спрямованих на систематизацію всіх діючих
правових норм. Упродовж кількох найближчих років було створено кодекси та
інші рівнозначні їм законодавчі акти з основних галузей права: Цивільний кодекс,
Земельний кодекс, Кодекс законів про працю, Кодекс законів про народну освіту,
Кримінальний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс (1922 р.), Закон про
ліси (1923 р.), Цивільний процесуальний кодекс, Тимчасові будівельні правила
(1924 р.), Ветеринарний кодекс, Виправно-трудовий кодекс (1925 р.).
Окрім цього, 1924 р. розроблявся Кооперативний кодекс, а 1924-1925 рр.
— новий Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб та про акти громадянського стану.
У 1927 р. був затверджений Адміністративний кодекс.
У 1958-1984 рр. була проведена друга кодифікація законодав ства України і
прийнято 13 нових кодексів: Кримінальний кодекс, Кримінально-процесуальний
кодекс (1960 р.), Цивільний кодекс Цивільний процесуальний кодекс (1963 р.),
Кодекс про шлюб та сім'ю (1969 р.), Земельний кодекс, Виправно-трудовий кодекс
(1970 р.), Кодекс законів про працю (1971 р.), Водний кодекс (1972 р.), Кодекс
законів про надра (1976 р.), Лісний кодекс (1979 р.), Житловий кодекс (1983 р.),
Кодекс про адміністративні правопорушення (1984 р.).
Кодифікація республіканського законодавства проводилася і в інших
формах. Наприклад, були прийняті: Закон про охорону природи України (1960 р.),
Положення про товариські суди України (1961 р. та 1977 р.) тощо.
3. Карпатська Україна
Наприкінці жовтня 1918 р. Австро-Угорщина розпалася. На її руїнах
виникли кілька держав. В Угорщині встановилася диктатура маршала М. Хорті. За-
карпаття за Сен-Жерменським (1919 р.) і Тріанонським (1920 р.) договорами ввели
до складу Чехословаччини.
У 1937 р. президент країни Е. Бенеш обіцяв перебудувати державу на
засадах федерації, а уряд опублікував спеціальне комюніке щодо перегляду
політики стосовно національних меншин.
Проте нічого реального в цьому напрямі зроблено не було. Тому 29 травня
1938 р. Русинське-Українська народна рада, створена в Ужгороді з представників
українських і русинських організацій, висунула перед центральними властями
настійливу вимогу про встановлення для Закарпаття статусу автономії.
30 вересня 1938 р. була укладена Мюнхенська угода, що стала правовою
підставою для розчленування Чехословаччини (від неї відібрано Судетську
область). А вже 10 жовтня уряд країни оголосив (президент Е. Бенеш 5 жовтня по-
дав у відставку), що Чехословаччина перетворюється на федерацію 3 народів:
чехів, словаків і українців. 11 жовтня визнано автономію Підкарпатської Русі та її
уряд.
Наприкінці жовтня в уряді Підкарпатської Русі виникла криза. Новим
прем'єр-міністром 26 жовтня 1938 р. став А. Волошин. Він реформував уряд. Тоді
ж створено службу безпеки, управління поліції, відділ преси і пропаганди.
30 грудня 1938 р. уряд затвердив назву автономії — Карпатська Україна.
Тим часом арбітражна комісія у складі міністрів закордонних справ
Німеччини та Італії (Й. Ріббентроп і Г. Чіано) 2 листопада 1938 р. у Відні ухвалила
54
частину Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове приєднати до
Угорщини. Столицю Карпатської України було перенесено з Ужгорода до Хуста.
6 березня Гітлер вирішив ліквідувати Чехословаччину як державу,
окупувавши Богемію та Моравію; він дав згоду на проголошення окремою дер-
жавою Словаччини та погодився на окупацію Закарпаття Угорщиною.
15 березня 1939 р. на Закарпатті відбулось перше засідання сейму. Цього ж
дня сейм проголосив повну державну незалежність Карпатської України. Було
прийнято Конституцію, яка визначала форму правління Карпатської України як
президентсько-парламентську республіку, державною мовою – українську.
Затверджено державний герб, прапор, гімн.
Таємним голосуванням сейм Карпатської України обрав першим
президентом держави А. Волошина, прем'єр-міністром затверджено Ю. Ревая.
Але у ніч з 13 на 14 березня Угорщина напала на Карпатську Україну.
Вирішальна битва відбулась на Красному полі під Хустом. 16 березня захоплено
Хуст, а до 18 березня — більшу частину території краю. Наприкінці березня 1939
р. президент республіки А. Волошин та частина уряду на чолі з прем'єром виїхали
у еміграцію — у Прагу. Українська держава припинила своє існування.
4. Акт відновлення державності 30 червня 1941 р.

Розігруючи «українську карту», нацистське керівництво розглядало два
варіанти розвитку подій в Україні. Перший, автором якого став ідеолог нациської
партії А. Розенберг, передбачав створення «самостійної» Української держави під
протекторатом Німеччини і об'єднання зусиль у боротьбі проти Кремля. Незадовго
до нападу на СРСР у німецькій армії було створено українське збройне з'єднання
«Легіон українських націоналістів», який мав 2 підрозділи під кодовими назвами
«Нахтігаль» і «Роланд». Німці планували використати їх у диверсійних цілях (але
так не сталося), а ОУН вбачала в них серцевину майбутньої української армії.
22 червня 1941 р. Німеччина напала на СРСР. Створені ОУН(б) і ОУН(м)
українські похідні групи вирушили вслід за німецькими військами в Україну.
Розуміючи, що Берлін може зайняти стосовно української проблеми
ворожу позицію, ОУН(б) при підтримці «Нахтігалю» скликала у Львові 30 червня
1941 р. збори представників української інтелігенції, політичних і громадських
організацій, кооперативів, товариств, на яких одноголосне прийнято «Акт
відновлення Української Держави» та сформовано уряд (Українське державне
правління) на чолі з Я. Стецьком. До складу уряду увійшло 13 міністерств
(оборони, внутрішніх справ, закордонних справ, державної безпеки, юстиції,
економіки, фінансів, охорони здоров'я, народної освіти та ін.). Дещо пізніше
організовано верховний державний орган — Українську Національну Раду, її
очолив колишній голова уряду ЗУНР К. Левицький.
Німецьке керівництво на Акт 30 червня прореагувало вороже. С. Бандеру і
Я. Стецька викликали до Берліна і наказали оголосити цю акцію недійсною. Після
їх відмови С. Бандеру, Я. Стецька і понад 300 членів ОУН(б) за наказом Гітлера
заарештували і більшість з них розстріляли.
У жовтні 1941 р. мельниківці виступили в Києві з ініціативою створення
Української Національної Ради, сподіваючись, що вона стане центральним
55
урядовим органом України. Але реакція німців на це була ще жорстокішою —
понад 40 ініціаторів цієї акції розстріляли.
Тема 17. Радянська державність та право в Україні
(1946-1991 рр.) (2 год.)
1. Формування території УРСР
2. Організація влади в УРСР
1. Формування території УРСР

Галичина. Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 р., коли
фашистська Німеччина напала на Польщу. 17 вересня уряд СРСР вручив послу
Польщі в Москві ноту і дав розпорядження військам Червоної армії перейти
кордон, взяти під захист життя і майно населення Західної України і Західної
Білорусі. Такими, принаймні формально, були події. Останнім часом ґрунтовніше
з'ясовано політичні передумови такого розвитку подій - Договір про ненапад між
Радянським Союзом та Німеччиною, укладений 23 серпня 1939 р. (Пакт Молотова-
Ріббентропа), і таємний протокол до нього.
У приміщенні Львівського оперного театру 26 жовтня 1939 р. в урочистій
обстановці відкрилися Народні Збори Західної України. На заключному засіданні
депутати обрали Повноважну комісію, якій доручено від імені Народних Зборів
вручити декларації Верховній Раді СРСР і Верховній Раді УРСР і просити їх
ввести Західну Україну до складу СРСР з входженням її до УРСР.
1 листопада Верховна Рада СРСР ухвалила відповідний закон:
задовольнити прохання Народних Зборів Західної України і включити її до складу
Союзу РСР із з'єднанням з Українською РСР. Верховній Раді УРСР було
запропоновано прийняти Західну Україну до складу Української РСР, що зроблено
на третій сесії Верховної Ради Української РСР 13-15 листопада 1939 р.
Північна Буковина. Встановлення у Румунії 1938 р. королівської
диктатури, а у вересні 1940 р. фашистського режиму, очоленого генералом
Антонеску, тяжко позначилося на становищі українського населення Північної
Буковини.
Радянський уряд 26 червня 1940 р. надіслав румунському урядові ноту,
вимагаючи повернути Бессарабію та Північну Буковину, населення яких було
українським, тобто пов'язане з Україною як спільністю історичної долі, так і
спільністю мови, релігії, традицій та ін.
У зв'язку з неясною відповіддю Румунії радянський уряд 27 червня
ультимативно запропонував їй звільнити Бессарабію і Північну Буковину.
Наступного дня уряд Румунії прийняв ці пропозиції і почав виводити свої війська з
цих земель.
У липні 1940 р. до Москви виїхала делегація «від трудящих» Північної
Буковини просити возз'єднати їх край з Україною.
Верховна Рада СРСР 2 серпня прийняла закон «Про включення північної
частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів
Бєссарабії до складу УРСР». Решта території Бессарабії відійшла до складу
56
новоутвореної Молдавської РСР. Так, 7 серпня 1940 р. були створені Чернівецька
та Ізмаїльська області, замість повітів і волостей — райони. Тоді ж 2 райони —
Бричанський і Липканський, населені переважно молдаванами, ввійшли до складу
МРСР.
Закарпатська Україна. Поступове звільнення радянськими військами
України у 1943-1944 рр. від фашистських загарбників викликало нове піднесення
на Закарпатті. Розгорнувся масовий рух за вихід Закарпатської України з
Чехословацької Республіки та входження її до складу єдиної Української держави.
26 листопада 1944 р. у Мукачевому відбувся Перший з'їзд народних комітетів
Закарпатської України, одноголосно прийняв Маніфест про возз'єднання
Закарпатської України з Україною і вихід зі складу Чехословаччини.
У червні 1945 р. до Москви прибула чехословацька урядова делегація для
переговорів з радянським урядом про Закарпатську Україну, а 20 червня був
підписаний договір між Радянським Союзом і Чехословаччиною про Закарпатську
Україну, ратифікований у листопаді того ж року Тимчасовими Національними
Зборами Чехословаччини і Президією Верховної Ради СРСР. Так був завершений
процес об'єднання українських земель.
На підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР 22 січня 1946 р. у складі
України була створена Закарпатська область.
У 1954 р., коли з ініціативи уряду Російської Федерації з нагоди 300-річчя
приєднання України до Росії було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР
про передачу Україні Криму, — остаточно сформувалися кордони України.
2. Організація влади в УРСР

Відроджуючи радянську систему, в СРСР і УРСР прийняли низку
правових актів, які вносили зміни і уточнення в структуру вищих органів влади і
державного управління, а відповідно — в Конституцію СРСР і Конституцію УРСР.
27 серпня 1946 р., у світлі рішень Верховної Ради СРСР розглянуто
питання про перебудову найвищих органів державного управління. Верховна Рада
УРСР затвердила Указ Президії Верховної Ради УРСР від 25 березня 1946 р. «Про
перетворення Ради Народних Комісарів Української РСР на Раду Міністрів
Української РСР» і народних комісаріатів Української РСР на міністерства
Української РСР, внесла зміни до відповідних статей Конституції РСР.
З повоєнного часу і до розвалу Союзу РСР система виконавчих і
розпорядчих органів залишалася майже незмінною. Вони лише косметичко
обновлювалися.
Протягом 70-80 рр. система управління в УРСР не зазнала суттєвих змін.
Уряд був відповідальним перед Верховною Радою, а в період між сесіями — перед
Президією Верховної Ради. Але жодне питання не надходило до Верховної Ради
без розгляду на Політбюро ЦК КПУ і ЦК Компартії України.
Від відповідних партійних інстанцій залежали і місцеві органи влади і
управління. Відповідно до Конституції УРСР 1937 р. місцеві органи влади мали
назви рад депутатів трудящих, а пізніше, за Конституцією 1978 р. - рад народних
депутатів. В Україні, як і у всьому СРСР, сформувалася єдина система місцевих
рад — обласні, міські, районні в містах, сільські та селищні ради народних
57
депутатів. Верховній Раді СРСР підлягала вся система рад.. Основною ор-
ганізаційною формою діяльності рад були сесії.
Виконавчими і розпорядчими органами рад депутатів трудящих (народних
депутатів) були виконкоми. Для керівництва окремими галузями економіки і
культури ради створювали відділи і управління виконкомів.
Конституційне право. У 1962 р. Верховна Рада СРСР прийняла постанову
про вироблення проекту нової Конституції СРСР. В жовтні 1977 р. була за-
тверджена Конституція СРСР, а 20 квітня 1978 р. VII сесією Верховної Ради УРСР
було прийнято нову Конституцію УРСР, текст якої розробила комісія під
керівництвом В. Щербицького відповідно до Конституції СРСР 1977 р.
Починаючи з 24 жовтня 1990 р., до Конституції Української РСР було
внесено значну кількість змін.
Так, зокрема, Законами УРСР «Про внесення змін і доповнень до
Конституції (Основного Закону) Української РСР»
- від 24 жовтня 1990 р. було виключено ст. 6 Конституції УРСР про керівну і
спрямовуючу роль Комуністичної партії Радянського Союзу, що зумовлювалося
деякою демократизацією державно-правового механізму Радянського Союзу.
- від 18 квітня 1991 р. посаду Голови Ради Міністрів УРСР було скасовано, його
функції почав виконувати Прем'єр-міністр УРСР. Згодом вищий орган виконавчої
влади було перейменовано на Кабінет Міністрів України.
- від 5 липня 1991 р. було засновано пост Президента України. Це зумовлювалося
давніми українськими історичними традиціями, оскільки для України завжди були
притаманні сильна князівська чи гетьманська влада з незалежним парламентом.
Адміністративне законодавство.13 жовтня 1980 р. прийняті Основи
законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративне право-
порушення, які стали базою для кодифікації законодавства про адміністративну
відповідальність. 7 грудня 1984 р. був прийнятий Кодекс Української РСР про
адміністративні правопорушення. Він був першою спробою кодифікації
адміністративного законодавства після Адміністративного кодексу УРСР 1927 р.
Цивільне право. 1945-1946 рр. проведено націоналізацію промислових
підприємств, залізничного і водного транспорту, банків, кредитних установ,
засобів зв'язку тощо на території Закарпатської області.
Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про право громадян на купівлю і
будівництво індивідуальних житлових будинків» від 26 серпня 1948 р. надавав
громадянам можливості на право особистої власності: придбати в місті чи за його
межами одно- чи двоповерховий будинок не більш ніж з 5 кімнат.
Частково були переглянуті положення про шляхи злиття державної та
кооперативної власності. Зокрема, відповідно до Закону «Про дальший розвиток
колгоспного ладу і ліквідацію машинно-тракторних станцій» (1958 р.) у власність
колгоспам надавались трактори, комбайни та інші машини, що належали МТС.
18 липня 1963 р. Верховна Рада УРСР прийняла новий Цивільний кодекс,
ввівши його в дію з 1 січня 1964 р. Кодекс відтворив положення загальносоюзних
Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік.
58
Сімейне право. Сімейні відносини в Україні регулювались прийнятими 27
червня 1968 р. Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб
і сім'ю і Кодексом про шлюб та сім'ю УРСР, затвердженим 20 червня 1969 р.
Житлове законодавство. У 1981 р. були прийняті Основи житлового
законодавства Союзу РСР і союзних республік, а 30 червня 1983 р. — Житловий
кодекс УРСР.
Трудове законодавство. Перехід до мирної праці викликав зміни в
трудовому праві. 30 червня 1945 р. Верховна Рада СРСР видала указ, яким було
відновлено право на чергові та додаткові відпустки, скасоване під час війни.
Законом про четвертий 5-річний план запроваджувалась система організованого
набору робочої сили на важливі будови Сибіру і Далекого Сходу
Загальні принципи радянського трудового права і норми, що регулюють
трудові відносини, містили прийняті 15 липня 1970 р. Основи законодавства
Союзу РСР і союзних республік про працю. 10 грудня 1971 р. був прийнятий
Кодекс законів про працю УРСР.
Природноресурсове законодавство.
13 грудня 1969 р. - Основи земельного законодавства Союзу РСР і со-
юзних республік, а 8 липня 1970 р. - Земельний кодекс УРСР.
10 грудня 1970 р. - Основи водного законодавства Союзу РСР і союзних
республік, а 9 червня 1972 р. був затверджений Водний кодекс УРСР. Основу
водних відносин становила, як і у випадку із землею, - державна власність на воду.
9 липня 1975 р. - Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік
про надра. На тій же основі були побудовані і прийняті у 1977 р. Основи лісового
законодавства Союзу РСР і союзних республік.
25 червня 1980 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про охорону
атмосферного повітря» і Закон «Про охорону і використання тваринного світу».
Кримінальне право. 26 травня 1947 р. Президія Верховної Ради СРСР
видала Указ «Про смертну кару», відповідно до нього в мирний час смертна кара
за певні злочини замінювалася ув'язненням на 25 років у виправно-трудових
таборах.
Президія Верховної Ради СРСР 4 червня 1947 р. прийняла Указ «Про
кримінальну відповідальність за крадіжку державного і громадського майна».
Значні зміни до радянського кримінального права вніс Закон СРСР «Про
внесення доповнень і змін до Основ кримінального законодавства Союзу РСР і
союзних республік» від 11 липня 1969 р. До Основ, а згодом і до Кримінального
кодексу У РСР були внесені положення про особливо небезпечного рецидивіста,
про умовно-дострокове звільнення від покарання, про погашення судимості тощо.
У 1970 р. введено новий інститут — умовне засудження до позбавлення
волі із обов'язковим залученням засудженого до праці.
У 1972 р. введено поняття тяжкого злочину, вичерпний перелік його видів.
У 1980 р. до складу злочину щодо зґвалтування як особливо обтяжуюча
обставина введено зґвалтування малолітніх. Указом Президії Верховної Ради СРСР
від 5 червня 1981 р. «Про посилення відповідальності за хуліганство» було
підвищено кримінальну відповідальність за це діяння, встановлено стислі строки
розслідування і судового розгляду справ про хуліганство.
59
Процесуальне право
Законодавство про кримінальне судочинство отримало свій розвиток у
низці нормативних актів. 11 липня 1969 р. було затверджено загальносоюзне
Положення про попереднє взяття під варту. Указами Президії Верховної Ради
СРСР від 11 липня 1969 р. і 3 лютого 1970 р. була розширена участь захисника у
кримінальному процесі.
Виправно-трудове право. 11 липня 1969 р. були прийняті Основи
виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік, а 23 грудня
1970 р. — Виправно-трудовий кодекс УРСР.
8 лютого 1977 р. до Основ виправно-трудового законодавства було
включено новий розділ — порядок і умови виконання умовного засудження до
позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці. Указом
Президії Верховної Ради СРСР від 15 березня 1983 р. було затверджено
Положення про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не пов'язаних
із заходами виправно-трудового впливу на засуджених.
Тема 18. Держава і право України на сучасному етапі (1991-2022

рр.) (2 год.)
1. Проголошення незалежності України
2. Конституціалізм в Україні
3. Формування державного апарату влади
4. Судова реформа
5. Реформування законодавства України
1. Проголошення незалежності України

Верховна Рада Української РСР 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію
про державний суверенітет України.
У Москві 19 серпня 1991 р. створено так званий Державний комітет над-
звичайного стану — ГКЧП. Комітет оголосив про взяття влади, в деяких регіонах
ввів надзвичайний стан. Однак ГКЧП не вдалося утримати владу.
Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991 р. розглянула
питання: про політичну ситуацію в республіці й заходи, які необхідно вжити для
недопущення можливості повторення подібних дій у майбутньому. Сесія прийняла
Акт проголошення незалежності України.
Акт проголошення незалежності України не був випадковим явищем. Акт
проголошення незалежності України український народ прийняв, продовжуючи
тисячолітню традицію державотворення в Україні з урахуванням природного права
на самовизначення.
2. Конституціалізм в Україні
Конституційний процес проходив з великими труднощами і тривав понад
5 років.
60
Ще у жовтні 1990 р. Верховна Рада утворила конституційну комісію, яка
мала завдання спочатку розробити проект концепції конституції. У червні 1991 р.
концепцію нової Конституції України затвердила Верховна Рада.
Восени 1993 р. конституційний процес пригальмувався. Чинною
залишалася Конституція УРСР, до якої було внесено понад 200 поправок і
доповнень.
Новий, другий етап конституційного процесу почався після виборів нового
складу Парламенту і Президента. У вересні була створена нова конституційна
комісія — на засадах представництва від законодавчої і виконавчої влади.
Співголовами комісії були Президент Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз.
Гостре протистояння гілок влади завершилося у червні 1995 р. укладенням
Конституційного договору між Верховною Радою і Президентом строком на рік.
У лютому 1996 р. конституційна комісія передала проект Конституції на
розгляд Верховної Ради. Гострі дебати виникли навколо 5 основних положень:
розподіл повноважень між гілками влади, проблеми власності, державна
символіка, статус російської мови і статус Республіки Крим. У черговий раз
конституційний процес зайшов у глухий кут.
У такій ситуації Рада національної безпеки рекомендувала Президентові
оголосити референдум щодо затвердження Основного Закону. Л. Кучма підписав
відповідний указ. У парламенті створено погоджувальну комісію на чолі з М.
Сиротою. Врешті-решт у ніч з 27 на 28 червня 1996 р. Конституцію було
затверджено
З прийняттям Конституції завершено період становлення держави,
вибудувано її структуру, закладено основи для реалізації принципової
конституційної формули: людина, сім'я, народ, держава.
3. Формування державного апарату влади

Після проголошення незалежності Верховна Рада прийняла низку
важливих, конституційного значення законів, зокрема і щодо органів влади.
Прагнучи зміцнити виконавчу гілку влади, Президент України Л. Кравчук
у лютому 1992 р. створив Державну думу. Однак через кілька місяців, наразившись
на опозицію парламенту, Л. Кравчук Думу розпустив.
Законом «Про представника Президента України» (березень 1992 р.). з
метою ефективнішої реалізації президентської влади на місцях створено інститут
представників Президента в областях, районах та містах центрального
підпорядкування.
Принципи формування та діяльності органів державної влади передбачено
Конституцією. В Основному Законі визначено порядок утворення, структуру та
компетенцію центральних і місцевих органів влади.
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Парламент — Верховна
Рада. Главою Української держави є Президент. Вищим органом у системі органів
виконавчої влади є Кабінет Міністрів. Органами державної виконавчої влади на
місцях є обласні, районні, а також створені у містах Києві та Севастополі державні
адміністрації.
61
Конституційний Суд України, єдиний орган конституційної юрисдикції.
Він утворюється і діє на основі розділу XII Конституції, Закону від 16 жовтня 1996
р. «Про Конституційний Суд України».
Органами місцевого самоврядування, яке здійснюється територіальною
громадою, є сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Положення
Конституції щодо місцевого самоврядування набули розвитку у Законі «Про
місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р.
8 грудня 2004 р. депутати ухвалили проведення політичної реформи та
реформування системи місцевого самоврядування. Україна з президентсько-
парламентської республіки перетворилась на парламентсько-президентську.
Повноваження Президента були значно урізані.
Закон «Про Кабінет Міністрів України» від 21 грудня 2006 р , ініційований
прем'єр-міністром В. Януковичем ще більше, ніж це передбачено конституційною
реформою 2004 р., обмежити владу Президента.
4. Судова реформа
Невід'ємною умовою побудови демократичної правової держави, втілення
у життя ідеї верховенства права було і залишається проведення судово-правової
реформи. У квітні 1992 р. Верховна Рада схвалила концепцію судово-правової
реформи. Згодом були прийняті закони «Про Конституційний суд України» (1992
р.), «Про статус суддів» (1993 р.), «Про організацію судового самоврядування»
(1994 р.). Відбулося кілька з'їздів суддів України.
Судочинство здійснюється в Україні Конституційним Судом та судами
загальної юрисдикції. Система судів загальною юрисдикції будується за
принципами територіальності та спеціалізації.
Верховна Рада 16 жовтня 1996 р. прийняла ще один Закон «Про
Конституційний Суд України», на підставі якого й було створено Конституційний
Суд з 18 осіб.
Важливою передумовою ефективності судово-правової реформи є
удосконалення організації та діяльності прокуратури, органів попереднього
слідства, адвокатури, чітке визначення компетенції Міністерства юстиції,
Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки та їх органів на місцях.
5. Реформування законодавства України

Конституційне і адміністративне право.
7 липня 1997 р. – указ Президента «Про створення державної комісії з
проведення в Україні адміністративної реформи».
14 січня 1998 р. – Закон «Про вибори депутатів місцевих рад і сільських,
селищних, міських голів», 18 жовтня 2001 р. Закон «Про вибори народних
депутатів України», за яким половина депутатів Верховної Ради (225) мала
обиратися в одномандатних округах, інша (теж 225) — за виборчими списками
партій і блоків.
25 березня 2004 р. – Закон «Про вибори народних депутатів України» -
вибори депутатів належало проводити за партійно-пропорційною системою.
62
Законом «Про статус народного депутата України» (у новій редакції від 22
березня 2001 р.).
Цивільне право. До Цивільного кодексу (був введений в дію ще 1 січня
1964 р.) постійно вносились зміни і доповнення. Так, 7 лютого 1991 р. прийнято
Закон «Про власність», 27 березня 1991 р. — «Про підприємства в Українській
РСР», 19 вересня 1991 р. — «Про господарські товариства», 2 жовтня 1992 р. —
«Про заставу», 14 жовтня 1992 р. — «Про банкрутство», 22 квітня 1993 р. — «Про
аудиторську діяльність», 4 лютого 1993 р. — «Про авторське право та суміжні
права» та ін.
Після тривалих дискусій 16 січня 2003 р. був прийнятий Цивільний кодекс.
Сімейне право. Внесено низку змін у Кодекс законів про шлюб і сім'ю, що
діяв з 1 січня 1970 р. У грудні 2001 р. Верховна Рада прийняла «Сімейний кодекс».
Трудове право. Серйозних змін зазнала сфера трудового права (Кодекс
законів про працю України діє з 1 червня 1972 р.).
Перехід до ринкових відносин змусив звернути більше уваги на захист
трудових прав працівників. Так, 14 жовтня 1992 р. прийнято Закон «Про охорону
праці», 16 грудня 1993 р. видано Закон «Про основні принципи соціального
захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку». У розвиток положень
Конституції 14 січня 1998 р. прийнято Основи законодавства України про
загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Державні гарантії прав працівників встановили закони «Про відпустки»
від 15 листопада 1996 р., «Про професійні спілки, їх права і гарантії діяльності» від
15 вересня 1999 р., «Про організації роботодавців» від 24 травня 2001 р., «Про дер-
жавну допомогу сім'ям з дітьми» від 24 жовтня 2002 р.
Аграрне право. Зміни відбулися в аграрному праві. Вже у введеному в
дію з 15 березня 1991 р. Земельному кодексі закладалися основні положення
аграрної реформи. У жовтні 1991 р. було затверджено концепцію роздержавлення і
приватизації землі. Верховна Рада прийняла Закони «Про селянське (фермерське)
господарство» (20 грудня 1991 р.), «Про форми власності на землю» (30 січня 1992
р.).
Другий етап земельної реформи передбачає передачу землі безпосередньо
тим, хто її обробляє — індивідуальним власникам.
25 жовтня 2001 р. Верховна Рада затвердила Земельний кодекс України.
Кримінальне право. У галузі кримінального права продовжував діяти
Кримінальний кодекс УРСР (введений з 1 квітня 1961 р.). У березні 1992 р.
вилучено такі міри покарання, як заслання і вислання. Багато змін і доповнень
торкнулися першого розділу Особливої частини КК — «Злочини проти держави».
Кримінальний кодекс України був прийнятий 5 квітня 2001 р.
Процесуальне право. Не менш численні зміни були внесені у Кримінально-
процесуальний кодекс (введений у дію з 1 квітня 1961 р.). Посилено процесуальні
гарантії громадян під час слідства — Законом «Про оперативно-розшукову
діяльність» від 18 лютого 1992 р. 15 грудня 1992 р. Кримінально-процесуальний
кодекс України був доповнений низкою норм, що посилювали процесуальні
гаранти громадян при зверненні їх до суду.
63
Закон «Про внесення змін і доповнень до окремих статей Кримінально-
процесуального кодексу України» від 23 грудня 1993 р. розширював права
підозрюваного, обвинуваченого і підсудного на захист.
Цивільний процесуальний кодекс діяв в Україні ще з 1 січня 1964 р., тому
до нього теж постійно вносились поправки.
У липні 2005 р. прийнято Кодекс адміністративного судочинства України,
що дало можливість довершити давно започатковану справу створення
адміністративних судів.
64

ІДПУ Конспект

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

ІДПУ Конспект

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПРАВА

Кафедра загальнотеоретичних правових та гуманітарних

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

„ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ”

для студентів 1 курсу денної та заочної форми навчання

3. Зв'язок ІДПУ з іншими дисциплінами

4. Принципи (підходи) історичних досліджень та методи пізнання

Тема 2. Історія державності Київської Русі (2 год.)

1. Теорії походження Київської Русі

.3. Державний устрій

1. Джерела права Київської Русі

2. Редакції та структура Руської Правди

4. Норми сімейного права

Тема 4. Управління та право на українських землях у період

1. Етапи перебування українських земель у складі ВКЛ та

2. Соціальна структура суспільства

3. Земські сеймики і уряди – органи шляхетського

4. Організація влади у містах

Покарання поділялися на:

Тема 5. Формування держави Б. Хмельницького. Органи влади

1. Етапи формування держави

2. Органи державної влади

4. Джерела формування військового скарбу

Тема 6. Судочинство та право держави Б. Хмельницького

1. І. Виговський (Гадяцький трактат) та Ю. Хмельницький

2. Остаточний поділ держави на Правобережжя (П. Тетеря, П.

4. Судочинство та право доби «Руїни»

Тема 8. П. Орлик та його Конституція (2 год.)

2. Структура та основні засади «Конституції» П. Орлика

3. Значення «Конституції» П. Орлика

1. Соціальна диференціація суспільства

До органів місцевого управління входили:

4. Джерела та характерні риси права

1. Селянська реформа 1861 рр.

2. Судова реформа 1864 р.

3. Земська реформа 1864 р.

4. Міська реформа 1870 р.

5. Військова реформа 1874 р.

7. Особливості здійснення реформ у Росії (на відміну від Австрії)

Тема 11. Західноукраїнські землі у складі Австрії та Австро-

1. Органи урядової адміністрації

2. Органи крайового і місцевого самоврядування

4. Джерела та характерні риси права

Тема 12. Виникнення та діяльність Центральної Ради (2 год.)

1. Еволюція правового і фактичного статусу України у період

2. Організація державної влади

6. Прорахунки Центральної Ради у державотворенні

1. Організація державної влади

6. Причини короткотривалості держави

1. Організація державної влади

4. Джерела та галузі права

5. Причини падіння Директорії

Тема 15. Держава і право ЗУНР (2 год.)

1. Організація державної влади

3. Джерела та галузі права

4. Причини короткотривалості існування

1. Становлення радянської влади в Україні

2. Конституції 1919, 1929, 1937 рр. та розвиток галузей права

4. Акт відновлення державності 30 червня 1941 р.

1. Формування території УРСР

2. Організація влади в УРСР

Тема 18. Держава і право України на сучасному етапі (1991-2022