Тема.

Українська гетьманська держава: державний лад, суспільний устрій і

право (друга половина ХVІІ - ХVІІІ cт.) (частина друга)

3. Правова система України - Гетьманщини:

3.1. джерела права.

Звичаєве право. Держава санкціонувала норми такого права і визнавала

його за офіційне джерело права. Ним регулювалися: а) система органів
місцевого самоврядування; б) питання правового становища, структури і
діяльності військово-адміністративних і судових установ; в) частково
вирішувалися земельні суперечки селян і козацтва, особисті й майнові
відносини у сім’ї, дрібні кримінальні і цивільні справи; г) регламентувався
судовий процес у сільських і козацьких судах.

Існувало і церковне (канонічне) звичаєве право, що регулювало поведінку

мирян у церкві під час богослужіння, “послушництво” підданих у монастирях
тощо.

Литовські статути 1529, 1566 і 1588 рр. Це кодекси середньовічного

права Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. По - перше, вони
детально регламентували порядок судочинства; по - друге, проголошували
єдність й обов’язковість права для всіх громадян; по - третє, декларували
обмеження влади монарха законом; по - четвертє, іксували відокремлення суду
від адміністрації; по - п’яте, норми статутів, що суперечили суспільно -
політичному устрою Гетьманщини не діяли (зокрема щодо шляхетських
станових судів). Статути на українських землях у складі Російської імперії були
чинними до 1842 року.

Збірники Магдебурзького права. На українських землях були відомі

“Зерцало саксонів” (1536 р.), “Порядок прав цивільних магдебурзьких” (1559
р.), “Право цивільне хелмське” (1584 р.), “Артикули права магдебурзького”
(1557 р.). У 1831 - 1835 роках указом царя вони припинили чинність на
Гетьманщині.

Акти міждержавного рівня (гетьманські договірні статті): -

ухвалювалися українськими гетьманами з російськими царями чи польськими
королями; першоосновою для них були “Березневі статті” Б.Хмельницького;

- Гетьманські статті визначали правове становище Гетьманщини у складі

Московської держави, права і привілеї гетьмана, окремих станів і соціальних
груп, джерела права, судову організацію, фінансові відносини між двома
1
державами тощо. Вони ухвалювалися під час обрання нового гетьмана і
називалися по місту, де проходила козацька рада або підписувалася угода:
Переяславські статті 1659 р. Ю. Хмельницького, Батуринські 1663 р.,
Московські 1665 р., Глухівські 1669 р., Конотопські 1672 р., Переяславські
1674р., Коломацькі 1687 р., Решетилівські 1709 р. Відомі також статті,
підписані гетьманами з польськими королями, зокрема Гадяцький 1658 р. і
Слободищенський 1660 р. трактати.

Вищим проявом національної правової думки є Пакти й Конституція

законів та вольностей Війська Запорозького, ухвалені 5 квітня 1710 р. у
Бендерах (нині - місто у Молдові) під час обрання гетьманом Пилипа Орлика.
Це був договір між гетьманом і запорозьким військом про державний устрій в
Україні після визволення з-під влади Москви. Складався з преамбули і 16
параграфів. У ньому йшлося про протекторат Швеції над Україною, статус
української православної церкви, необхідність поширення освіти, цілісність і
недоторканість кордонів країни, обмеження влади гетьмана парламентом,
виборність усіх посад тощо. Документ був скріплений підписом Карла ХІІ і був
чинним на частині Правобережної України до 1714 року. Попри існуюче в
наукових колах розмаїття оцінок Бендерської конституції, сучасні дослідники
наголошують, що вперше в Європі було вироблено реальну модель вільної
незалежної держави, заснованої на природному праві народу на свободу й
самовизначення, модель, що базувалася на незнаних досі демократичних
засадах суспільного життя.

Гетьманське законодавство - основний вид поточного законодавства. Це

були універсали, ордери, листи, декрети, грамоти, інструкції, якими
регулювалися адміністративні (інструкція судам Д. Апостола 1730 р.), цивільні
(універсал К.Розумовського 1760 р. про заборону переходу селян в інші місця
проживання без дозволу їх власника), земельні (універсали про надання земель
старшині “за службу” або церквам і монастирям “на молитви”) відносини,
підтверджувалися права власності на землю (куплену чи успадковану). Ордери,
інструкції, декрети встановлювали порядок розквартирування й утримання
війська, проведення ревізій у полках, розгляду апеляційних справ у
Генеральному суді (інструкція судам П. Полуботка (1722 р.), Д.Апостола (1730
р.), К. Розумовського (1760-1763 рр.)).

Універсали й укази Генеральної військової канцелярії були підзаконними

актами, що конкретизували гетьманське законодавство. Російське
законодавство. Окремі його акти почали поширюватися після поразки військ І.
Мазепи у війні з Росією та звуженням у зв’язку з цим української автономії. Це
були грамоти, укази, маніфести, регламенти, положення, статути, установи.
2
Всього близько 100. Так, в Україні дістають поширення укази царів “Табель
про ранги” (1722 р.), “Про форму суду” (1723 р.), “Про втікачів” (1754 р.),
“Маніфест про скасування гетьманства” (1764 р.), “Про заміну смертної кари
довічною каторгою”, “Жалувана грамота дворянству” (1775 р.), Указ 1783 р.
про закріпачення українських селян. У другій третині ХVІІІ ст. на території
колишньої Гетьманщини поширюється в повній мірі російське законодавство.

Канонічне (церковне) право. Джерелами канонічного права були:

а) номоканон, рішення Вселенських Соборів, книги Святого Письма,

корчмі книги, церковні устави Володимира і Ярослава Мудрого;
б) укази російського імператора і Синода щодо церкви;
в) Духовний регламент 1786 р.; г) правила, прийняті соборами Російської
православної церкви, постанови російського патріарха.
3.2. цивільне право.

Головний інститут цієї галузі права - право власності. Воно визначалося

як право мати у володінні, використовувати, передавати, дарувати,
відписувати, міняти і заставляти майно за власною волею і потребою.

Право власності містило у собі такі правомочності: а) право володіння -

власник міг фактично володіти річчю, тобто річ повинна була перебувати у
нього в господарстві; б) право користування - власник міг користуватися
якостями речі й одержувати від цього прибуток; в) право розпорядження -
власник міг вирішувати долю речі всіма дозволеними способами: продавати,
заповідати, відписувати тощо.

В українському праві ХVІІ - ХVІІІ ст. існувало два різновиди власності

на землю:

1) вотчина - повне володіння, повна власність. Її частка у загальному

приватному землеволодінні постійно зростала;

2) рангові маєтності - тимчасова власність. Надавалися старшині, війтам,

бурмістрам, російським військовим на час виконання ними певних обов’язків. З
часом перетворилася на вотчину власність.

Земельна власність виступала у таких формах: - загальнодержавна

(загальновійськова) - землі, які стояли на обліку у Генеральній військовій
канцелярії. Суб’єктами власності були гетьман, полковники, сотники. -
Індивідуальна (приватна). Суб’єкти власності - ті, хто володів правоздатністю і
дієздатністю. - Общинна (колективна). Суб’єкти власності - сільські і міські
громади, церкви, монастирі, навчальні заклади, державні установи, Запорізька
Січ.
3
 Зобов’язальне право - підгалузь цивільного права, визначало поведінку
зацікавлених осіб, регулювало майнові відносини у сфері виробництва, обміну.
Зобов’язання - цивільні права і обов’язки кожного суб’єкта правовідносин.
Вони виникали як з договорів, так і з правопорушень (деліктів). Норми
цивільного права зобов’язували відшкодовувати матеріальні збитки за завдану
шкоду. Найбільш поширеними були договори: а) купівлі - продажу (операції з
нерухомим майном укладалися при свідках, фіксувалися у спеціальних книгах,
підтверджувалися універсалом гетьмана або указом царя), б) позики, в) оренди,
г) дарування (на суму до 100 крб. укладався в усній формі, більше 100 крб. - у
письмовій формі із занесенням до реєстру в актових книгах), д) особистого
найму. Зобов’язання були: а) односторонні, якщо права і обов’язки виникали і
припинялися з волі однієї сторони. Кредитор мав право тільки вимагати
повернення грошей і не мав обов’язків. Боржник мав лише обов’язок повернути
гроші, а прав не мав (купівля, продаж, оренда майна); б) двосторонні, коли
кожна із сторін мала права і обов’язки. Засобами забезпечення зобов’язань
були: - завдаток - гроші або цінна річ, яку боржник давав кредитору під час
укладання договору; - застава - нерухоме майно, яке боржник для забезпечення
договору позички віддавав кредитору у володіння; - порука - зобов’язання
певної особи (поручитель - третя особа) поручатися за борги іншої особи
(боржника).

Спадкове право - підгалузь цивільного права, що містила норми

успадкування за заповітом і за законом. Заповіт складався дієздатними
особами, добровільно, без примусу. Існували дві форми заповіту: а) звичайна,
коли заповіт складався письмово у присутності місцевих урядовців та 2-3
свідків. Він скріплювався підписами (або печаткою) заповідача і свідків; б)
надзвичайна застосовувалася у надзвичайних ситуаціях - перебування
заповідача за кордоном, під час військового походу або його хвороби у дорозі.

За таких обставин заповіт укладався в усній формі. За законом майно

успадковували лише кровні родичі. В першу чергу спадкували сини, в другу -
онуки, якщо таких не було - доньки. Батьківську хату успадковував молодший
син. Він вважався власником цього будинку, зобов’язувався забезпечити сестер
виправою - спадковою частиною доньок у маєтності батька, що складала чверть
отчизни і порівну поділялася між доньками. Вона передавалася донькам з
моменту виходу заміж. Материзна - спадок дітей по матері, що поділявся між
усіма дітьми порівну, незалежно від статі.

3.3. шлюбно - сімейне право.

4
 Сім’я починалася із шлюбу. Шлюбний вік для нареченої становив 13
років, нареченого - 18 років. Шлюбу передував весільний зговір між батьками.

Згода дітей була обов’язковою, мовчання - також згода. При зговорі

можна було робити “передвесільні подарунки” (заклади чи заруки грошима),
які служили для забезпечення шлюбного договору. Якщо з різних причин
весілля не відбулося, тоді подарунки поверталися. Заборонявся шлюб між
близькими родичами. Формою укладання шлюбу було весілля або вінчання,
тобто укладання шлюбу у церкві з участю священика. Шлюбні відносини
припинялися внаслідок розлучення або смерті одного з подружжя. Новий шлюб
можна було укласти через 6 місяців після смерті чоловіка чи дружини. Під час
шлюбного договору встановлювався розмір: а) посагу - приданого, визначеного
батьком нареченої. Іноді він збігався з розміром виправи; б) вена - майна, що
виділялося дружині чоловіком. Як правило, вено становило подвійну вартість
посагу, але не більше третини майна чоловіка. Контроль за його
недоторканістю покладався на дружину та її родичів. Вено ділилося порівну
між дітьми, незалежно від статі, якщо не було особливих розпоряджень матері.
Українське право ХVІІІ ст. знало інститут усиновлення.

3.4. кримінальне право.

У козацько - гетьманській державі кримінальні діяння поділялися на

злочини, провини і проступки. Злочин - протиправна дія, якою завдано шкоди та
збитків не тільки життю, здоров’ю, майну, честі особи, але й державі. Суб’єкти
злочину - особи у віці 16 і більше років.

Злочини поділялися на умисні, необережні і випадкові. Причинами чи

обставинами, що звільняли або пом’якшували покарання, були душевна
хвороба, божевілля, безпам’ятство під час вчинення злочину, неповноліття
(хлопці у віці до 18 років, дівчата - до 13 років) і похилий вік (після 70 років)
злочинця, вчинення протиправних дій з необережності, обставини, які не
залежали від волі особи і змусили його порушити закон (наприклад, голод).

Види злочинів:

1) державні - зрада, перехід на бік ворога, посягання на життя царя чи

гетьмана. За такі злочини передбачалася кваліфікована смертна кара з
позбавленням честі та конфіскацією майна;
2) проти православної церкви - богохульство, глум над іконами, перехід в
іншу віру, чаклунство. За скоєння таких злочинів передбачалася смертна кара
або тілесні покарання у поєднанні з конфіскацією майна і вигнанням за межі
держави;

5
 3) військові - неявка на службу, мародерство, дезертирство. Покаранням
за скоєння таких злочинів була смертна кара або калічення;
4) проти порядку управління і суду - фальшування монет, підробка
печаток, лжеприсяга, зволікання розгляду справи у суді;
5) проти особи - вбивство, тілесні пошкодження;
6) майнові - крадіжка, пограбування, розбійний напад. Покарання
передбачало лише грошові штрафи;
7) проти моралі - подружня зрада, звідництво, зґвалтування,
двоєженство, кровозмішення (інцест), вбивство матір’ю дитини, викрадення
чужої дитини. Покарання - смертна кара. Відповідальності за зґвалтування
можна було уникнути, вступивши у шлюб із потерпілою.
8) проти честі - образа словом, наклеп у письмовому вигляді, нанесення
тілесних ушкоджень рукою, батогом, палицею. Покараннями за такі злочини
були штрафи та ув’язнення до 6 тижнів.
Види покарань:

а) смертна кара. Поділялася на просту - розстріл, повішення, відтинання

голови, утоплення, та кваліфіковану - четвертування, колесування, повішення
за ребро, закопування живцем, заливання в горло розпеченого заліза. Не
застосовувалася щодо вагітних жінок, дівчат до 13 років, хлопців до 18 років,
людей похилого віку (понад 70 років). Кару виконували публічно для лякання;
б) тілесні покарання - побиття киями, батогом; калічення - відрізання
вуха, носа, язика, кінцівок;
в) вигнання за межі держави або заслання у віддалені куточки держави;
г) позбавлення волі - арешт (перебування у камері, сараї) або ув’язнення
(в земляній ямі). Термін - від 4 тижнів до 1 року або “до покарання”;
д) позбавлення честі. Засуджений позбавлявся права обіймати державні
та виборні посади, бути свідком. Найгірший варіант - “повна політична
смерть”, коли людина фактично перебувала поза законом.
е) штрафи, конфіскація майна;
є) дисциплінарні покарання для військових
4. Судова система та судовий процес в Україні - Гетьманщині.

В історії становлення судової системи досліджуваного періоду можна

виділити декілька етапів: 1) формування власної судової системи (1648-1722
рр.); 2) зміни в судочинстві під впливом імператорського центру (1722-1760
рр.); 3) судова реформа К. Розумовського, зміни у судовій системі внаслідок
ліквідації автономії України (1764 р. - кінець XVIII ст.).

Протягом другої половини XVII - XVIII ст. на території Гетьманщини

діяли такі судові інституції:

Вищі суди.

Суд гетьмана - найвищий суд держави. Мав необмежену компетенцію.

Міг розглядати будь-яку справу нижчих судів. Вирок оскарженню не підлягав.
6
 Генеральний військовий суд - суд І інстанції у справах генеральної
старшини, полковників, бунчукових товаришів. За судовою реформою 1760-
1763 рр. складався з 2 генеральних суддів і 10 обраних від полків депутатів.
Розглядав земельні справи, які вирішувалися призначеними зі складу суду
комісарами з виїздом на місце спору. У 1767 р. депутати були замінені
постійними членами суду.
Генеральна військова канцелярія - з XVIII cт. апеляційна інстанція для
вироків Генерального військового суду у політичних і кримінальних справах. У
складі суду були гетьман і призначені ним члени суду з генеральної старшини.
Канцелярія Правління гетьманського уряду - вища апеляційна інстанція
для нижчих судів у 1734-1750 роках.
І Малоросійська колегія - вища апеляційна інстанція для нижчих судів у
1722-1727 роках.
Місцеві суди.

Полкові суди - суди І інстанції для козацької, сотенної і полкової

старшини. У засіданнях брали участь полковник (голова), полковий суддя,
представники полкової старшини і значкові товариші. Розглядали кримінальні
справи, за якими передбачалася смертна кара.
Сотенні суди - колегіальні суди у сотенних містах. Розглядали цивільні і
тяжкі кримінальні справи, а також ті, в яких однією із сторін виступали
представники сільської старшини.
Суди сільських отаманів - суди І інстанції. Діяли колегіально на чолі з
сільським отаманом. Розглядали дрібні цивільні і кримінальні справи місцевих
жителів та осіб, які скоїли злочини на території села.
Суди магістратські - суди у містах, що користувалися магдебурзьким
правом. Діяли колегіально у складі бурмістра, лавників, райців і присяжних.
Апеляційною інстанцією для них був Генеральний військовий суд.
Суди ратушні - суди у містах, що не користувалися магдебурзьким
правом. Апеляційною інстанцією для них був полковий суд.
Сільський суд (суд війта). Розглядав дрібні цивільні і кримінальні справи.
Діяв колегіально у складі війта, виборних представників селян, іноді священика
та управляючого власника села.
Доменіальні суди - суди землевласника або його управляючого над
залежними селянами. Відбувалися колегіально за участю представників
громади. Розглядали дрібні цивільні і кримінальні справи.
Церковні суди - суди з обмеженою компетенцію. Розглядали справи про
шлюб і сім’ю та щодо внутрішнього церковного життя.
Крім цього, діяли ще цехові, ярмаркові, митні і третейські суди.
У 1760 р. було розпочато судову реформу. Територію Гетьманщини було
поділено на 20 судових повітів. У кожному з них створювалися земський суд
для розгляду цивільних справ, гродський суд - кримінальних справ,
підкоморський суд - земельних справ. Перші існували до 1831 р., другі - до
1782 р., треті - до 1840 р. Вищою судовою інстанцією залишався Генеральний
суд. Судовою реформою запроваджувалися суди, які існували в Україні до 1648
р. і діяли на основі Литовського статуту.
7
 Судовий процес базувався на демократичних засадах змагальності,
виборності суддів, гласного і відкритого судового розгляду, колегіального
вирішення справ та доступності судових засобів.
Завжди брали участь дві сторони: позивач (обвинувачення) і відповідач
(захист). Під впливом російського законодавства відбуваються зміни.
Змагальний процес витісняється розшуковим (слідчим, інквізиційним). Функції
розслідування кримінальних справ остаточно переходять до судових органів.
Позивачі мали право мати представника у суді - прокурора. З початку ХVІІІ ст.
він називався адвокатом або повіреним. Під час судової реформи 1760-1763 рр.
у складі Генерального військового суду було 4 адвокати, а з 1767 р. вони
вводяться до складу гродських і земських судів.
Починалася справа з подання позову. У цивільних і дрібних кримінальних
справах попереднє слідство здійснював позивач, тяжкі злочини розслідували
судові органи.
Судочинство було усним (українською мовою), але фіксувалося у
протоколах, що підписувалися усіма членами суду.

Доказами у суді вважалися: а) власне зізнання однієї із сторін; б) зізнання

під час тортур. Тортури застосовувалися у справах про тяжкі злочини.
Звільнялися від них (биття батогом, припікання розпеченим залізом та інші)
вагітні жінки, малолітні, священики, літні люди (понад 70 років); в) показання
державних (возний) і приватних свідків. Свідком могла бути особа у віці 14-70
років у цивільних і 20-70 років у кримінальних справах. Жінки та нехристияни
могли бути свідками лише у разі відсутності інших свідків; г) письмові
документи; д) огляд місця злочину і речові докази; е) висновки експертів.
Експерти (фахівці з різних галузей суспільного життя) давали обґрунтовані
відповіді на запити суду. Судово-медична експертиза як окремий інститут
запроваджена у 70-х роках ХVIII ст.; є) присяга. Дозволялася у разі відсутності
інших доказів за справою. Могла складатися у церкві на Євангелії або на суді у
присутності священика.

По закінченні розгляду справи ухвалювалася постанова (декрет), потім

вона отримала назву “мнение” (вирок з кримінальних справ), “решение” (вирок
з цивільних справ).
Судовими виконавцями були возні. Вони обиралися населенням і
складали присягу.
Таким чином,
по - перше, у результаті Української національної революції (1648 – 1676
рр.) постала Українська націанальна держава, яка отримала міжнародне
визнання;
по - друге, у процесі національно - визвольних змагань у світогляді
козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до
створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу

8
було покладено модель військового територіального поділу та систему
організації публічної влади за зразком Запорізької Січі;
по - третє, функціонування державності України - Гетьманщини стало
складовою загальноєвропейських процесів творення національних держав, які
розгорнулися в Нові часи;
по - четвертє, в процесі державотворення постала національна система
права.
Рекомендована література

1. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т. - К.: Ін Юре, 2000.

- Т.1. Бойко І.Й. Держава і право Гетьманщини. - Львів, 2000.
2. Величко С.В. Літопис. - Т.2 / Пер. з книжної укр. мови, коментарі В.О.
Шевчука. - К., 1991.
3. Голосніченко Д. Розподіл повноважень державних органів і посадових
осіб за Конституцією гетьмана П. Орлика // Юридична Україна. - 2008. -
№ 3.
4. Скрипнюк О. Конституція П. Орлика 1710 року: основні правові та
політичні ідеї та її історичне значення // Юридична Україна. - 2010. - № 4