Семінар 2.

Закони Хаммурапі
1. Основні риси права Стародавнього Вавилону, причини прийняття Законів
Хаммурапі.
Стародавньо-східне право було віддзеркаленням суспільства, відображало
своєрідні особливості його соціального, економічного, політичного і
духовного розвитку. Можна виділити його основні риси:
1. Синкретизм - внутрішня нерозчленованість норми права, поєднання в ній
чисто правового змісту з іншими засобами соціальної регуляції (звичаями,
мораллю, традиціями, релігійними віруваннями, обрядами). Це свідчить про
"родинне гніздо", звідки вийшло право, намагання законодавця підкріпити
певне правило поведінки усталеними, вже давно відомими суспільству
засобами.
2. Правовий формалізм, який вимагав дотримуватися при виконанні певних
юридичних дій обов'язкової форми, навіть певного наперед обумовленого
ритуалу. Так, наприклад, ст. 249 Законів Хаммурапі звільняла особу від
відповідальності у тому випадку, коли найнятий нею осел здох. Доказом
невинуватості наймача є принесена ним божественна клятва.
3. Казуїстичність. Вона полягала у формулюванні правової норми не в
абстрактній формі, а у вигляді конкретного випадку (казусу). Це свідчило про
примітивний характер юридичної техніки і намагання законодавця підвести
норму під всякий життєвий випадок. Ст. 244 Законів Хаммурапі вказує:
"Якщо людина найняла вола або осла, і лев убив його в степу, то збиток
покладається на господаря тварини".
4. Збереження у праві пережитків родоплемінних відносин. Це знайшло
відображення у слабкому розвитку права приватної власності на землю,
збереженні патріархальної сім'ї, колективної відповідальності членів сім'ї чи
общини за вчинений злочин, наявність кровної помсти, самосуду, покарання
за принципом таліону, символічного таліону, об'єктивної осудності.
5. Класовість полягала насамперед у тому, що право закріплювало безправ'я
рабів, нерівність окремих категорій вільного населення.
Причини появи законів Хаммурапі:
1. На той час Вавилон був великою державою. У зв’язку з цим виникла
необхідність встановити єдині закони на території всієї держави, які б
регулювали правові питання і відносини.
2. Стремління рабовласників, знаті, заможних людей, жерців чітко визначити
свої права і привілеї, забезпечити своє майно від зазіхань інших.
3. Поляризація багатих і бідних неминуче вела до загострення соціальної
напруги в суспільстві. Для згладжування суперечностей слід було
законодавчо обмежити боргове рабство, захистити орендаря від свавілля
землевласника, урегулювати інші питання життя суспільства.
2. Закони Хаммурапі видатна пам’ятка права Стародавнього Сходу.
2.1. Загальна характеристика Законів Хаммурапі, їх принципи та структура.
Закони Хаммурапі були укладені близько 1760 р. до н.е. Причинами їх появи
були: необхідність встановити єдині закони на території всієї держави;
бажання закріпити в них суспільний лад; прагнення залагодити гострі
соціальні суперечності, що на той час виникли в суспільстві. При складанні
збірника у його основу було покладено звичаєве право, шумерійські
судебники, нове законодавство.
Збірка законів складається із прологу, 282 законів і епілогу. У законах
Хаммурапі регулюються цивільні, зобов'язальні, трудові, шлюбно-сімейні,
кримінальні та кримінально-процесуальні відносини. Цей збірник не має
чіткої системи викладу матеріалу, проте певна внутрішня система у кодексі
простежується:
ст. 1-5 — суд та судочинство; спрямовані проти сваволі та тяганини у судах,
встановлюється відповідальність недобросовісних суддів;
ст. 6-126 — питання власності, її захист, встановлюється покарання за
посягання на неї;
ст. 127-195 — шлюб, сім'я, спадкування. Розглядаються питання про форми й
умови укладання шлюбу, можливі умови багатоженства, розлучення, майнові
та особисті відносини подружжя, передбачені різні злочини проти сім'ї,
врегульовуються питання спадкування майна померлих;
ст. 196-214 — злочини проти особи, її життя, честі і гідності;
ст. 215-282 — норми щодо праці.

2.2. Правове становище окремих груп населення за Законами Хаммурапі.

Закони Хаммурапі виходили з визнання того, що особи не є однаковими за
своїми юридичними можливостями, правами та обов'язками щодо держави та
одна до одної. Ця відмінність передбачалася або діставала спеціальне
закріплення, оскільки правовий устрій суспільства був становим. Хоча,
звичайно, чітких меж між категоріями населення не було, усі вони —
більшою, меншою чи незначною мірою — мали правоздатність у галузі як
майнових, так і особистих прав.
Цілком повноправною особою (суб'єктом права) вважався самостійний
чоловік-господар, глава патріархальної родини. Він міг належати до вільних
общинників, бути власником наданої йому общинної землі, мати усі права,
пов'язані з майновими і сімейними відносинами. Таку особу закони називали
авілумом («людина», «син чоловіка»). До іншої категорії загалом
повноправних і вільних людей належав мушкенум («той, що падає ниц»,
«бити чолом», тобто той хто йшов слугувати).
Мушкенуми були власниками ділянок землі, переданої їм на певних умовах з
царського (державного) фонду. Авілуми в основному сповідували звичаєве
право.
Закони регулювали лише загальні для усіх або дуже своєрідні ситуації.
Мушкенуми ж були предметом особливого піклування з боку царської
юстиції. На умовних соціальних сходах вони стояли дещо відокремлено від
авілумів: закони «дешевше» оцінювали їх майно, заподіяні їм тілесні
ушкодження тощо. Земельна власність мушкенумів охоронялася поряд із
храмовою і палацовою. У разі розлучення з дружиною вони сплачували лише
третину суми, яку мали сплачувати у такому разі повноправні общинники.
Вочевидь, це було пов'язане з тим, що мушкенуми були одноосібниками, тоді
як авілуми зберігали зв'язки з общиною і могли розраховувати на підтримку
сусідів і родичів у разі виникнення конфліктів.
Раби. Основну масу рабів складали іноплемінники, захоплені на війні, та
неплатоспроможні боржники. Раб, хоча і вважався річчю, але за згодою
хазяїна міг володіти майном, одружитися, укладати угоди. Після смерті раба
половина майна переходила його хазяїнові, а інша половина — дітям
померлого. За вбивство чужого раба передбачалося лише відшкодування
його вартості.
2.3. Право власності за Законами Хаммурапі.
Закони Хаммурапі не містять загального поняття права власності. Та їхній
зміст свідчить про те, що існували й охоронялися правом різні форми права
власності, зокрема: царська, храмова, общинна, приватна. Об'єктами права
власності могли бути: земля, сад, дім, раби й інше майно. Особливий
правовий режим був у, так званого, майна.
Таке майно (поле, сад, будинок) надавав цар своїм воїнам за умов їхньої
обов'язкової служби. Воїн володів і користувався майном, але не мав права
його продати, обміняти, заповідати, оплачувати ним борги, використати як
викуп з полону тощо.
Значна увага приділялася власності на раба. Людина, що вивела за міську
браму чужого раба чи сховала раба-втікача, засуджувалася до страти. За
заподіяння шкоди рабові належало сплатити половину, а за вбивство - повну
його вартість.
2.4. Зобов’язальне право за Законами Хаммурапі.
В Законах Хаммурапі було багато норм, які регулювали зобов'язальні
відносини, їхній зміст свідчить і про те, що існувало дві основні підстави для
виникнення зобов'язань— укладання договору та завдання шкоди. Закони
врегульовували такі види договорів: купівлі-продажу, оренди, позики, міни,
найму, поклажі, доручення, перевезення та ін. Усі угоди поділялися на дві
групи:
1. пов'язані з відчуженням речі (купівля-продаж, дарування, спадок
тощо), які вимагали обов'язкового дотримування певних правил
(письмова форма, клятва, свідчення свідків тощо);
2. без відчуження речі.
Збірник Законів містив також ознаки неякісних угод, зокрема, суперечливість
їх закону, укладання шляхом обману, шантажу, насилля чи з особами, що
мають обмежену дієздатність і правоздатність, п'яницями.
Основним засобом забезпечення виконання договірних зобов'язань був
заклад, суть якого полягала в тому, що кредитор у разі невиконання договору
міг задовольнити свої вимоги за рахунок закладеної речі. Предметом закладу
могли бути: золото, срібло, зерно, будівлі, раби тощо.
2.5. Шлюбно-сімейні відносини за Законами Хаммурапі.
Основна форма шлюбу - моногамія. Та в разі хвороби, бездітності,
нерозсудливої поведінки першої дружини чоловік міг узяти другу. Формою
укладення шлюбу був договір між батьками нареченого та нареченої. Якщо
не було договору, то не було й шлюбу. Необхідними атрибутами шлюбної
угоди був передшлюбний подарунок нареченого сім'ї нареченої. Посаг
нареченої залишався її власністю. Викупна плата нареченого батькові
нареченої—терхатум. Жінка у Вавилоні була досить шанованою та мала
порівняно незалежне становище. Окрім посагу, дружина розпоряджалася
подарунками чоловіка, могла вільно укладати різноманітні договори,
купувати й орендувати майно, займатися ремеслом, торгівлею, лихварством.
Однак у сім'ї вона мала підлегле щодо чоловіка становище.
Розлучення було вільним лише для чоловіків. Жінка могла розлучитися лише
за певних умов (якщо чоловік потрапив у полон, а вдома не було харчів;
якщо її чоловік кинув поселення та втік; якщо чоловік постійно зраджував і
принижував її). Дитина в Законах Хаммурапі розглядалася не тільки як
суб'єкт, але і як об'єкт права. Вона, наприклад, могла бути предметом
закладу. Однак встановлювалася рівність дітей, навіть коли вони походили
від рабині. Взаємини батьків і дітей визначалися владою домовласника над
дітьми до їхнього повноліття. Батько мав право продати дітей у рабство чи
віддати в кабалу.
2.6. спадкове право за Законами Хаммурапі.
Спадкування здійснювалося за законом і за заповітам. Спадкоємцями були
один із подружжя, діти, внуки, всиновлені діти, діти від рабині, якщо батько
визнав їх своїми. При спадкуванні за законом спадок розподілявся порівну
між синами, а дочки отримували свої частки як посаг.
2.7. Злочини і покарання за Законами Хаммурапі.
Важливе місце в Законах Хаммурапі відведено злочинам і покаранням.
Стосовно загальних понять кримінального права, то вони майже не розкриті.
Лише подекуди взято до уваги намір особи, що вчинила злочин, обставини,
які виключають, пом'якшують або посилюють відповідальність. Усі злочини,
що згадуються в збірнику, можна поділити на декілька груп:
 злочини проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень,
образа, наклеп);
 злочини проти власності (пошкодження чи знищення майна, крадіжка,
грабіж, розбій);
 злочини проти сім'ї (подружня зрада, розпуста, статеві зносини з
близькими родичами);
 посадові злочини (зловживання службовим становищем);
 злочини проти правосуддя (неправдиві свідчення, підкуп свідків).
Закони Хаммурапі зовсім не згадують про державні та релігійні злочини.
Ідеться лише про приховування осіб, які посягають на державний лад.
Законодавець замовчує ці тяжкі злочини тільки тому що, смертна кара за них
вважалася справою очевидною.
Мета покарання – це, передусім, залякування, тому покарання були
надзвичайно жорстокими. Правопорушника, зазвичай, намагалися не
перевиховати, а помститися йому, та, за можливості, відшкодувати збитки
потерпілому.
Найвищою мірою покарання була страта, що в Законах царя Хаммурапі
згадується понад ЗО разів, її видами було: спалення, втоплення, посадження
на палю, повішання, розрізання на частини. Часто згадуються
члєноушкоджувальні покарання (відрубування ноги, руки; відрізування носа,
вуха, язика тощо). Практикувалося таврування злочинців.
Покаранням також було: обернення в рабство, конфіскація майна, заслання,
грошові штрафи, відшкодування збитків.
Багато статей Законів Хаммурапі про покарання базувалися на принципі
таліону – "око за око, зуб за зуб". Таліон міг бути звичайним, дзеркальним і
символічним. Його застосування відбувалося, коли злочинець і потерпілий
були рівними. Якщо ж, наприклад, авілум виколов око мушкену, то він
сплачував лише грошове відшкодування, а якщо рабу — половину його
вартості хазяїну. Загалом покарання (його вид, міра) залежали від кастової
належності людини.
2.8. Особливості судочинства за Законами Хаммурапі.
У Стародавньому Вавилоні ще не існувало поділу на кримінальний і
цивільний процес. Розпочинався процес з ініціативи потерпілого. Сторони
мали особисто з'явитися на судовий розгляд. Основними доказами в суді
були: клятва, показання свідків, письмові акти тощо. Норми процесуального
права вимагали від суддів особистого вивчення та ведення справи. Суддя
оцінював показання сторін і свідків за враженням від їхнього голосу, кольору
обличчя, жестів, погляду та ін. Застосовувалися ордалії (випробування).
Суддя після прийняття рішення по справі не мав права його змінювати. Якщо
він це робив, то платив штраф, який у 12 разів перевищував суму позову.
Передбачалося судове покарання за неправдиве свідчення.