СЕМІНАР 7-8 «ПРАВО КОЗАЦЬКО-ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДОБИ ДР. ПОЛ.

XVII–XVIII СТ.»
Робота Бевзюк Владислави
Питання для підготовки до семінару:
1. Кодифікація українського права у ХVІІІ ст.
2. Основні риси цивільного права:
а) майнове та зобов’язальне право;
б) право спадщини.
3. Основні риси сімейно-шлюбного права.
4. Основні риси кримінального права:
а) поняття і види злочинів;
б) мета і система покарань.
5. Судовий процес у Гетьманщині.

1)
в Україні XVIIІ ст. було проведено
плідну кодифікаційну роботу, яка стала поштовхом до
подальших напрацювань у розвитку українського права.
Прикладом цього стала одна з пам’яток правової культури
України XVIII ст. «Права, за якими судиться малоросійський народ», яка
була першою і найбільш відомою кодифікаційною працею того часу. Не
менш важливими для
історії кодифікації українського права залишаються збірки
«Суд і розправа в правах малоросійських», «Книга Статуту та інші права
малоросійські», «Екстракт малоросійських прав» та «Екстракт із указів,
інструкцій та установ».
Не дивлячись на те, що ці збірки були підготовлені
спеціальними комісіями або приватними кодифікаторами,
у них є багато спільного. Прийняття кожної наступної
збірки було зумовлено змінами у політичному й економічному житті
суспільства. У збірках були систематизовані
різні нормативні акти, розглядалися питання державного
і суспільного ладу. За основу кожної збірки бралися різні
джерела права, здебільшого використовувалося українське звичаєве право,
магдебурзьке право, хелмське право,
гетьманські універсали, російські закони, Статут ВКЛ
1588 року, судова практика, а також попередні збірники.
Здебільшого збірки були присвячені судовому процесу, судовій системі,
земельному, цивільному, торговому,
шлюбно-сімейному і кримінальному правам. Кодифікація
законодавства в Україні-Гетьманщині мала важливе значення, оскільки
встановлювала та усувала недоліки чинних законів і забезпечувала зручність
їх застосування.

2)

3)
У Гетьманщині шлюб розумівся у двох значеннях: визначеного в законі й
заснованого на добровільній згоді договору між чоловіком і жінкою з метою
створення сім'ї та продовження людського роду, і подружнього співжиття. (У
тодішній Україні переважала звичаєва форма укладення шлюбу - весілля).
Укладенню формального шлюбу передували переговори й угоди між
батьками майбутнього подружжя. Угода між батьками ставала дійсною
шлюбною угодою тільки після взаємної згоди майбутнього подружжя.
Взаємна згода дітей на шлюб вимагала дозволу батьків, а після їх смерті -
старших родичів чи опікунів. (Іноді дозвіл на шлюб давала місцева
адміністрація). Порушення цієї норми зумовлювало матеріальні санкції,
передусім для жінки. її батьки могли позбавити посагу і права спадкування
батьківських маєтків. Шлюбний вік у Гетьманщині встановлювався для
хлопців 18 років, для дівчат - 13 років.
Відносини між подружжям мали особистий і майновий характер. Особисті
відносини між чоловіком і дружиною основувалися на тому, що з
укладенням шлюбу дружина підпадала під владу чоловіка як зверхника сім'ї.
Вона запозичувала його прізвище і користувалася пошаною, яка належала
його чоловікові з огляду на його соціальне становище, службу або заняття за
його життя чи після його смерті. Майно подружжя ґрунтувалося на правах
роздільної власності (майна жінки - посагу й майна чоловіка - віна). Проте,
чоловік уважався законним опікуном своєї дружини, відав її посагом та
особистим майном, представляв її у суді. За борги, що виникли під час
спільного подружжя, однаково відповідали обоє спільним майном. Якщо
чоловік не призначав заповітом окремого опікуни, то вдова по його смерті
ставала опікункою малолітніх дітей і одержувала право розпоряджатись як
своїм майном (посагом), так і чоловіковим (віном), і дитячим майном аж до
своєї смерті або до виходу вдруге заміж.

4)
У Гетьманщині поняття злочину носило позастановий характер. Під
злочином розумілися усі дії, що спричиняли шкоду і завдавали збитків як
окремій особі, так і державі. У поглядах на злочин і покарання виходили з
релігійних догм: злочин трактувався як непослух і відступ від Божих законів,
а тому покарання розумілося як відплата за гріх перед Богом.

Суб’єктами злочину визнавалися особи, що досягли 16-ти річного віку.

Найбільш чітко оформилися в законодавстві форми провини. Наприклад,
хоча й не звільняло від відповідальності психічне захворювання, але воно
враховувалося судом як обставина, що пом’якшувала провину. Натомість,
вчинення злочину у нетверезому стані тільки обтяжувало провину (окрім
випадків намовляння на злочин п’яного іншою особою). За полегшуючі
обставини при визначенні міри покарання судом вважалися: голод,
неусвідомлення кримінального діяння внаслідок неповноліття. За цілий ряд
вчинків, спрямованих на навмисне чи ненавмисне ушкодження чужого майна
(покалічення й убивство коней, худоби, домашніх і мисливських собак,
свійської птиці тощо), суд призначає в більшості випадків цивільну, а не
кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду.
Покарання (екзекуція) поділялися на кілька видів. Найпоширенішим видом
покарання була смертна кара. Страта застосовувалася до всіх без винятку,
незважаючи на станову приналежність і службове становище. Вона була
своєрідним захистом і найнижчих верств суспільства, включно до
невільників. За умисне вбивство невільника смертна кара загрожувала навіть
представникам шляхти і козацтва. Проте смертна кара не загрожувала
вагітним жінкам, літнім людям (понад 70-річного віку) та неповнолітним
(дівчата – до 13-ти, хлопці – до 16-ти років).
Види злочинів. У Гетьманщині передбачалися злочини проти держави й
релігії, проти життя, тілесної недоторканості, особистої свободи й честі
людини, проти статевої моралі, військові та майнові.

Пріоритетними були злочини проти релігії й церкви та держави.

5)
Судочинство відбувалося в усній формі, що передбачало змагальність сторін
перед судом, і повністю протоколювалося. У суді вживалися укр. мова, мови
сусідніх народів і латина. З 18 ст. протоколи суд. засідань почали складатися
рос. мовою. За "Інструкцією" Д.Апостола протоколи підписували всі члени
суду.

Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сторін. Злісне

ухиляння відповідача від явки до суду приводило до ухвали судового
рішення про задоволення позову потерпілого. Після завершення
"судоговоріння" сторони були зобов'язані в наступні три дні викласти всі свої
аргументи ("завод свой") на папері та обмінятися копіями документів. Потім
суд проводив допит і дослідження доказів. Доказами вважалися власна заява,
показання свідків, речові докази, висновки експертів. Сторона повинна була
представити суду не менше двох свідків. Розрізняли звичайних (приватні
особи, які були заінтересовані у справі та свідчили про факти, пов'язані з
нею) і офіц. свідків (розшукувач і возний). Правдивість показань сторін і
свідків забезпечувалася присягою чи співприсяжництвом. У разі відмови
сторони від присяги суд вирішував справу на користь ін. сторони. Сторона,
яка прагнула переконати суд у власній правоті, виставляла заклад
("викидщину") – певну суму грошей – або пропонувала ушкодити їй здоров'я
чи позбавити життя, якщо вона виявиться неправою. Предмет закладу йшов
на користь козац. адміністрації чи суду. У кримінальних справах для
одержання показань обвинуваченого чи свідків застосовувалися катування
("проби", "квестії", "муки"), від яких звільнялися переважно козац. старшина,
шляхтичі, духовенство, вищі урядовці, за винятком окремих випадків, а
також вагітні жінки, малолітні, особи, яким виповнилося 70 років,
душевнохворі. Після 1716 порядок подання і дослідження доказів
регулювався нормами "Краткого изображения процессов".

Суд. процес завершувала суд. постанова – "декрет" (з 18 ст. вирок суду в

кримінальних справах називався "мнение", постанова в цивільних справах –
"решение"). Ін. постанови суд. органів щодо окремих питань судочинства
ухвалювалися шляхом голосування членів колегії суду спочатку в усній
формі, а в подальшому в письмовій та заносилися у суд. книги "для пам'яті".
Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням суду, могла порушити
клопотання про їх скасування. Правові засоби, що використовувалися при
цьому, залежали від того, чи набрало чинності рішення суду, та поділялися
на звичайні (скарга на суддів, апеляція), що використовувалися до набуття
рішенням чинності, й надзвичайні (відновлення розгляду справи) – після
набуття чинності.