Тема 4.

Торгові договори Питання семінарського заняття (4 години)

1. Поняття торгового договору та суб’єкти торгового договору.

Торговий договір – це усна чи письмова угода між споживачем і продавцем про якість, терміни виконання, ціну та інші умови, за
якими здійснюється купівля продаж товару. Письмова угода може оформлятися квитанцією, товарним чи касовим чеком або іншим
розрахунковим документом.

Суб’єкти торгового договору – це споживач і продавець.

Споживачами можуть бути як фізичні так і юридичні особи.

Продавцями при укладенні торгового договору можуть виступати фізичні або юридичні особи, яким у встановленому законом
порядку не заборонено займатися торгівлею і про яких йшла мова у першій лекції, це:

Громадяни, які не зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності і продають на ринку вирощену у особистому підсобному
господарстві продукцію рослинництва, тваринництва, як у сирому виді, так і продукцію первинної переробки, а також продукцію
власного бджільництва.

Громадяни, які не зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності і здійснюють не систематичну, не більше чотирьох разів на
рік, продаж виробленого і придбаного товару та сплачують податок на промисел, тобто придбали разовий торговий патент від 3 до
7 календарних днів.

Фізичні та юридичні особи які зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності і у випадках, передбачених законами,
отримали ліцензії та торговий патент і здійснюють систематичну купівлю-продаж товару.

Продавці, які заключають торгову угоду повинні мати торгову дієздатність – тобто здатність продавців від свого імені заключати
торгові угоди.

Для фізичних осіб, які здійснюють не систематичну торгову діяльність і не зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності,
достатньо цивільної дієздатності, а для фізичних та юридичних осіб які зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності –
торгова діяльність повинна бути передбачена в установчих документах.

2. Правочини в сфері торгівлі.

3. Умови дійсності договорів. Торгова дієздатність суб’єктів.

4. Об’єкти торгових угод. Товар. Ознаки товару

Об’єктами торгових угод є правовідносини суб’єктів з приводу товару.

Згідно Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”. Товар – це будь-яка продукція, послуги, робота, права
інтелектуальної власності та інші немайнові права, призначені для продажу (оплатної передачі).

Разом з тим не всяка продукція може бути товаром. Виходячи з національної безпеки України, безпеки громадян та охорони
громадського порядку окремі види майна не можуть знаходитися у власності громадян, громадських об’єднань та юридичних осіб
інших держав на території України. Такі речі вилучені із громадського обігу і не можуть бути об’єктами торгових угод. До них
згідно Постанови Верховної Ради України від 17.06.92 р. “Про право власності на окремі види майна” віднесені:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, що
придбаваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-
космічні комплекси.

2. Вибухові речовини й засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його
виробництва.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5. Протиградові установки.

6. Державні еталони одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації.

8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і
револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Крім цього відповідно до Кримінального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення не можуть
бути об’єктом торгівлі: відомості, які становлять державну, службову або лікарську таємницю; підробні гроші та цінні папери;
самогон, інші міцні спиртні напої домашнього виготовлення та апарати для їх виготовлення; продукція, яка не відповідає вимогам
стандартів, з простроченим терміном зберігання та деякі інші речі.
Окремі види товару можливо придбати тільки після отримання спеціального дозволу, це: вогнепальна мисливська зброя, холодна
та деяка пневматична зброя, газові пістолети та револьвери, пам’ятки історії та культури, радіоактивні речовини та деякі інші
товари.

5. Придбання товару за спеціальним дозволом.

Відповідно до ст. 15 Закону України від 19 грудня 1995 року №481/95-BP «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту
етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв, тютюнових виробів та пального» зі змінами та доповненнями (далі – Закон
№481) роздрібна торгівля алкогольними напоями (крім столових вин) або тютюновими виробами, або пальним може здійснюватися
суб’єктами господарювання (у т.ч. іноземними суб’єктами господарювання, які діють через свої зареєстровані постійні
представництва) всіх форм власності, у т.ч. їх виробниками, за наявності у них ліцензій на роздрібну торгівлю.

Згідно із ст. 1 Закону №481:

- місце торгівлі – це місце реалізації товарів, у тому числі на розлив, в одному торговому приміщенні (будівлі) за місцем його
фактичного розташування, для тютюнових виробів та пива – без обмеження площі, для алкогольних напоїв, крім пива, –
торговельною площею не менше 20 кв. метрів, обладнане реєстраторами розрахункових операцій та/або програмними
реєстраторами розрахункових операцій (незалежно від їх кількості) або де є книги обліку розрахункових операцій (незалежно від їх
кількості), в яких фіксується виручка від продажу алкогольних напоїв та тютюнових виробів незалежно від того, чи оформляється
через них продаж інших товарів;

- ліцензія (спеціальний дозвіл) – документ державного зразка, який засвідчує право суб’єкта господарювання (у т.ч. іноземного
суб’єкта господарювання, який діє через своє зареєстроване постійне представництво) на провадження одного із зазначених у
Законі № 481 видів діяльності протягом визначеного строку.

У заяві про видачу ліцензії на роздрібну торгівлю алкогольними напоями додатково зазначаються адреса місця торгівлі, перелік
реєстраторів розрахункових операцій, програмних реєстраторів розрахункових операцій (книг обліку розрахункових операцій), які
знаходяться у місці торгівлі, а також інформація про них: модель, модифікація, заводський номер, виробник, дата виготовлення;
реєстраційні номери посвідчень реєстраторів розрахункових операцій (книг обліку розрахункових операцій), фіскальні номери
програмних реєстраторів розрахункових операцій, які знаходяться у місці торгівлі, та дата початку їх обліку в контролюючих
органах.

У заяві на видачу ліцензії на роздрібну торгівлю тютюновими виробами зазначається адреса місця торгівлі.

Ліцензія на роздрібну торгівлю алкогольними напоями (тютюновими виробами) отримується суб’єктами господарювання (у т.ч.
іноземними суб’єктами господарювання, які діють через свої зареєстровані постійні представництва) на кожне окреме місце
торгівлі.

Отже, суб’єкт господарювання (у т.ч. іноземний суб’єкт господарювання, який діє через свої зареєстровані постійні
представництва) не може використовувати під час здійснення тимчасової (виїзної) торгівлі алкогольними напоями (тютюновими
виробами) ліцензію на право роздрібної торгівлі з іншого місця торгівлі.

Для тимчасової (виїзної) торгівлі алкогольними напоями (тютюновими виробами) суб’єкт господарювання (у т.ч. іноземний суб’єкт
господарювання, який діє через свої зареєстровані постійні представництва) повинен придбати окрему ліцензію на роздрібну
торгівлю за таким тимчасовим місцем торгівлі.

6. Правове регулювання розрахункових операцій.

Законодавством визначено, що обов’язок платника (покупця, замовника або іншого споживача) розрахуватися зі своїм
контрагентом за поставлену йому продукцію (виконану роботу, надані послуги) виникає в результаті укладання відповідного
договору (поставки, купівлі-продажу, підряду тощо). Отримувач коштів (поставщик, виконавець, підрядник тощо), в свою чергу,
також зобов’язаний виконувати свій обов’язок щодо цього договору, який є зустрічним по відношенню до обов’язку платника.
Тому права й обов’язки сторін по здійсненню розрахунків за поставлену продукцію, виконані роботи, надані послуги повинні роз-
глядатися в якості самостійних правовідносин, незалежно від договору, з якого вони виникли. В Україні, як і в інших державах
світу, багато уваги приділяється організації грошових розрахунків, створюються особливі розрахунково-платіжні системи, у центрі
яких знаходяться банки як спеціалізовані грошово-кредитні установи.

В залежності від форми використання грошових коштів розрізняють дві сфери розрахунків:

1) сфера готівкових розрахунків, яка обслуговується законними грошовими знаками держави;

2) сфера безготівкових розрахунків, яка обслуговується платіжними засобами в депозитній формі та в формі комерційних боргових
зобов’язань (вексель, чек тощо). Серед зазначених виділяють міжбанківські розрахунки, які обслуговують відносини між банками,
та міжгосподарські розрахунки між клієнтами банків.

Правові засади організації безготівкових розрахунків в Україні визначені в законі України «Про банки і банківську діяльність» та
ін..

Організація безготівкових розрахунків базується на ряді принципів, зміст і склад яких можуть змінюватися залежно від економічної
ситуації в країні.
При здійсненні безготівкових розрахунків в Україні враховуються такі принципи:

1) підприємства всіх форм власності повинні зберігати свої грошові кошти в банках на рахунках і використовуватиїх для
міжгосподарських розрахунків у безготівковому порядку шляхом перерахування з рахунку платника на рахунок отримувача;

2) момент здійснення платежу повинен бути максимально наближений до відвантаження товарів або надання послуг;

3) платежі з рахунку підприємства здійснюються банком, чи згодою власника рахунку і з дотриманням

черговості, встановленої керівником підприємства, установи. Без згоди платника списання коштів з його рахунку допускається
лише у випадках, встановлених чинним законодавством;

4) господарюючі суб’єкти мають право вибору форми розрахунків та способу платежу з числа передбачених
чинним законодавством;

5) господарюючі суб’єкти мають право вибору банків для відкриття своїх рахунків.

Взаємовідносини між банком і клієнтом щодо розрахунково-касового обслуговування здійснюються на підставі договору.

7. Договір купівлі-продажу.

Договір купівлі-продажу- це договір, за яким одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у
власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну
грошову суму (ст. 655 Цивільного кодексу України).

Мета договору купівлі- продажу полягає в зміні правового режиму майна (товару).

Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний або реальний, відплатний.

Істотною умовою договору купівлі-продажу є предмет, яким може бути (ст. 656 ЦК України):

1. товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у
майбутньому;

2. майнові права (наприклад зафіксовані у цінних паперах);

3. право вимоги, яке не має особистого характеру (застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не
встановлено договором або законом).

Форма договору:

 усна (в тому числі шляхом вчинення конклюдентних дій)

 письмова (рекомендована форма яка в окремих випадках, передбачених в ст. 657 ЦК України, договір обов'язково повинен
бути в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Зміст договору становлять права та обов'язки сторін закріпленні в договорі чи законі. Зміст договору якщо це не суперечить
нормам законодавства приймається сторонами шляхом переговорів. В змісті договору можуть бути окресленні: предмет, ціна,
строки поставки/передачі товару та грошових коштів, форму розрахунків, права та обов'язки сторін, строки виконання та
відповідальність сторін за неналежне виконання договору та інші умови. Від якості та наповненості положень договору напряму
залежать правові наслідки та захищеності прав як покупця так і продавця.
Ціна договору встановлюється у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена
виходячи з його умов, - товар продається за ціною, що визначається відповідно до ст, 632 ЦК України, а також вчинити за свій
рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для
здійснення платежу.

Якщо ціну встановлено залежно від ваги товару, вона визначається за вагою нетто, якщо інше не встановлено договором купівлі-
продажу. Якщо договором купівлі-продажу встановлено, що ціна товару підлягає зміні залежно від показників, що зумовлюють
ціну товару (собівартість, затрати тощо), але при цьому не визначено способу її перегляду, ціна визначається виходячи із
співвідношення цих показників на момент укладення договору і на момент передання товару.

8 Договір поставки.

У відповідності до договору поставки Постачальник, який виступає продавцем товару і підприємцем, зобов’язується у обумовлені
строки передати у власність Покупцеві товар, призначений для підприємницької діяльності або інших цілей, не пов’язаних з
особистим споживанням, а Покупець зобов’язується прийняти товар і заплатити за нього певну ціну.

Порівняно з договором купівлі-продажу договір поставки має свої особливості:

Між моментом укладення та моментом виконання договору існує значний проміжок часу.

В момент укладення договору товар у постачальника, як правило, відсутній, так як угода укладається під майбутній товар.

Предметом поставки не може бути нерухоме майно.

Предметом поставки є товар, який призначений для підприємницької діяльності, тоді як предметом купівлі-продажу може бути
товар будь-якого призначення. Сторонами договору поставки можуть бути тільки суб’єкти підприємницької діяльності.

Питання на самостійне опрацювання

1. Момент виникнення права власності у покупця за договором купівлі-продажу.

Частиною першою статті 694 ЦК України встановлено, що договором купівлі - продажу може бути передбачений продаж товару в
кредит з відстроченням або з розстроченням платежу.

Важливо! Право власності у покупця на нерухоме майно виникає з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу
та одночасної державної реєстрації цього права.

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають
державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України).

Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону (частина
четверта статті 334 ЦК України).

При нотаріальному посвідченні договору купівлі-продажу нерухомого майна, умовами якого передбачено відстрочення
(розстрочення) платежу, державна реєстрація в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр
прав) переходу права власності до покупця здійснюється нотаріусом під час вчинення нотаріальної дії, при посвідченні договору
купівлі-продажу нерухомого майна.

Важливо! У разі, якщо сторони договору купівлі-продажу нерухомості з відстроченням (розстроченням) платежу домовилися про
збереження права власності за продавцем (стаття 697 ЦК України) допустима ситуація, коли момент проведення державної
реєстрації права пов’язується з фактом виконання умов договору купівлі-продажу нерухомості з відстроченням (розстроченням)
платежу, а саме — оплати повної ціни об’єкта нерухомості.

Наслідком є те, що після нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу нерухомості в кредит не відбувається державна
реєстрація права власності. Вона буде здійснюватися тоді, коли відбудеться виконання умов договору купівлі-продажу
нерухомості в кредит, проведення повного розрахунку за нерухоме майно.

2. Охарактеризуйте співвідношення договору комісії, консигнації, доручення та агентського договору.

Договір комісії: предмет й істотні умови

Класичне визначення цього договору говорить, що за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням
другої сторони (комітента) за плату вчинити один або декілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента (ст. 1011
Цивільного кодексу України, далі — ЦКУ). Одразу резюмуємо: у цьому законодавчому визначенні предмета договору комісії
зібрані його істотні ознаки:

 предметом договору комісії є обов’язок комісіонера вчинити один або декілька правочинів;

 договір комісії є оплатним;

 правочини (правочин) на підставі договору комісії вчиняються комісіонером від свого імені;

 правочини (правочин) на підставі договору комісії вчиняються комісіонером за рахунок комітента.

Сторонами договору комісії є комісіонер та комітент. Законодавець не встановлює обмежень стосовно правового статусу таких
суб’єктів, однак, зважаючи на те що договір комісії є оплатним, тобто передбачає отримання прибутку комісіонером, можна дійти
логічного висновку: якщо послуги комісії надаються систематично, комісіонер має бути юридичною особою чи підприємцем.
Власне це прямо передбачено й п. 1.2 Правил комісійної торгівлі непродовольчими товарами, затверджених наказом Міністерства
зовнішніх економічних зв’язків України від 13.03.1995 р. № 37. Так, згідно із зазначеною нормою учасниками сторін торговельного
процесу на комісійних засадах є:

 суб’єкт господарювання, який приймає товар на комісію (комісіонер),

 громадянин, підприємство (організація, установа), що здає товар на комісію (комітент).

За своїми юридичними характеристиками договір комісії є консенсуальним — договір вважається укладеним із моменту
досягнення про це згоди сторонами.

Договір комісії може бути як строковим, так і безстроковим (ч. 1 ст. 1012 ЦКУ).

Оплатність договору комісії «закладено» у його дефініції, з якої чітко вбачається, що комісіонер здійснює свої функції за плату
(нагадаємо: вона має назву «комісійна плата»). Тому навіть у разі, якщо в договорі комісії про комісійну плату не буде нічого
вказано, це зовсім не означатиме, що комісіонер не може на неї претендувати. У такому випадку комісійна плата виплачується
після виконання договору комісії виходячи зі звичайних цін за такі послуги (ч. 3 ст. 1013 ЦКУ).
Комісіонер матиме право на отримання плати на загальних підставах також і тоді, коли договір комісії не був виконаний із причин,
які залежали від комітента. А в разі розірвання чи односторонньої відмови від договору комісії комісіонер має право на плату за
фактично вчинені дії (ч.ч. 4, 5 ст. 1013 ЦКУ).

Загалом договори комісії можуть укладатися з метою доручення комісіонерові вчинення будь-яких, не заборонених законом і
таких, що не суперечать правовому статусу сторін, правочинів.

Своєю чергою, щодо тих договорів комісії, коли комісіонеру доручається продати або придбати для комітента певний товар, закон
чітко встановлює, що істотними умовами договору комісії, за якими комісіонер зобов’язується продати чи купити майно, є умови
про це майно та його ціну (ч. 3 ст. 1012 ЦКУ).

У чому різниця між договором комісії, агентським договором і договором доручення?

Як ми зазначали, договір комісії належить до посередницьких договорів. Поряд із договором комісії поширеними видами
посередницьких договорів є й агентський договір та договір доручення. Визнаючи, що посередницькі договори доволі корисні,
оскільки допомагають суб’єктам господарювання досягати їх мети за допомогою залучення сторонніх осіб та організацій,
зауважимо й те, що обрання того з посередницьких договорів, який не повною мірою відповідає меті й інтересам підприємства,
може принести додаткові небажані «сюрпризи». Тому, аби запобігти можливим зловживанням із боку контрагентів та іншим
неочікуваним наслідкам, важливо правильно відмежовувати договір комісії від інших посередницьких договорів.

Для цього процитуймо законодавчі визначення посередницьких договорів:

 договір комісії — це договір, за яким одна сторона зобов’язується за дорученням другої сторони за плату вчинити один або
декілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента (ст. 1011 ЦКУ);

 агентський договір — договір, за яким одна сторона (комерційний агент) зобов’язується надати послуги другій стороні
(суб’єкту, якого представляє агент) в укладенні угод або сприяти їх укладенню (надання фактичних послуг) від імені цього
суб’єкта й за його рахунок (ч. 1 ст. 297 Господарського кодексу України, далі — ГКУ);

 договір доручення — договір, за яким одна сторона (повірений) зобов’язується вчинити від імені та за рахунок другої
сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, учинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права й
обов’язки довірителя (ч. 1 ст. 1000 ЦКУ).

Основні відмінності, за якими договір комісії відрізняється від інших посередницьких договорів, указані вже в самих наданих
законодавцем визначеннях цих договорів (див. вище). Зокрема йдеться про такі відмінності:

1. Від чийого імені діє посередник

За договорами комісії посередник — комісіонер — завжди діє від власного імені, а не від імені особи, в інтересах якої він діє
(комітент). Натомість за договором доручення посередник (повірений) діє лише від імені свого довірителя. Агентський договір,
своєю чергою, як і договір доручення, передбачає, що посередник (комерційний агент) діє від імені суб’єкта, якого він представляє.
Так, ГКУ чітко закріпив, що не є комерційними агентами підприємці, які діють, хоча й у чужих інтересах, але від власного імені (ч.
3 ст. 295 ГКУ).

2. У чому полягає зміст діяльності посередника

У межах договору комісії посередницька діяльність комісіонера полягає в учиненні правочинів.

Нагадаємо

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків; правочини можуть бути
односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори) (ч.ч. 1, 2 ст. 202 ЦКУ).

Тобто якщо комісіонеру доручено представляти інтереси комітента перед третіми особами без мети вчинення правочину, такий
договір не може вважатися договором комісії.

На відміну від договору комісії, агентський договір передбачає необхідність укладення комерційним агентом угод чи сприяння їх
укладенню (надання фактичних послуг). Як бачимо, якщо комерційному агенту доручено перше — укладення угод, то фактично
зміст діяльності комерційного агента за агентським договором та комісіонера — за договором комісії збігатиметься (однак
комерційний агент, на відміну від комісіонера, діятиме від імені суб’єкта, якого представляє). Попри таку
схожість, ГКУ встановлює, що до агентських відносин у частині, не врегульованій ГКУ й іншими прийнятими відповідно до нього
нормативно-правовими актами, можуть застосовуватися відповідні положення ЦКУ, якими регулюються відносини доручення.

За договором доручення повірений учиняє від імені довірителя певні, визначені договором, юридичні дії. Це можуть бути серед
іншого й правочини — як односторонні, так і багатосторонні. Відмінність від договору комісії полягатиме лише в тому, що такі дії,
як уже мовилося, учиняються довірителем не від власного імені, а від імені повіреного. Крім того, поняття «юридичні дії» значно
ширше, ніж учинення правочинів. Фактично це будь-які конкретні та здійсненні дії, що мають юридичне значення й тягнуть за
собою правові наслідки або ж не створюють таких наслідків (наприклад, ознайомлення з матеріалами справи тощо).

3. Оплата посереднику
Договір комісії, як і агентський договір, може бути лише оплатним. У цьому полягає його наступна відмінність від договору
доручення, який може бути як оплатним, так і безоплатним — залежно від волі сторін (право сторін погодити в договорі
безоплатний характер послуг повіреного висновується із ч. 1 ст. 1002 ЦКУ).

4. Особливості правового статусу посередника

Загалом комісіонером та повіреним можуть бути будь-які суб’єкти, наділені для цього необхідним обсягом дієздатності. Однак
стосовно договорів комісії, варто зробити застереження: комісіонером-непідприємцем хоче бути лише особа, яка надає відповідні
послуги разово. Якщо ж мовити про договори комісії, розраховані на тривалу співпрацю між сторонами, й агентські договори, коло
потенційних посередників значно звужується. Так, професійним комісіонером або комерційним агентом може бути лише суб’єкт
господарювання.

До того ж послуги з комерційного посередництва надаються тільки суб’єктам господарювання (ч. 1 ст. 295 ГКУ).

5. Зобов’язання посередника перед третіми особами

Ця відмінність договору комісії від суміжних договорів безпосередньо пов’язана, зокрема з тим, від чийого імені діє посередник.

Оскільки комісіонер діє від власного імені, укладаючи на користь комітента договори з іншими особами, відповідно, він і нестиме
відповідальність за порушення умов таких договорів. Крім того, третя особа взагалі може не знати про те, що комісіонер укладає з
нею договір не задля власних потреб, а на виконання укладеного з комітентом договору комісії.

Звісно, це не позбавляє комісіонера права в певних випадках звертатися до комітента з вимогою про відшкодування збитків,
понесених ним перед третьою особою з вини комітента. Наприклад, якщо комісіонер несвоєчасно розрахувався з продавцем через
те, що комітент усупереч умовам договору комісії своєчасно не перерахував йому необхідну суму коштів, і через це комісіонер був
змушений сплатити продавцеві штрафні санкції. У такому випадку цілком законною буде вимога комісіонера до комітента про
відшкодування йому суми сплачених штрафних санкцій. Однак комісіонер не вправі відмовити продавцеві у виплаті штрафних
санкцій, мотивуючи це виною комітента.

Натомість під час виконання договорів доручення й агентських договорів ситуація зовсім інша, оскільки всі юридичні дії повірений
учиняє від імені довірителя. Тому будь-які претензії з боку третіх осіб, які пред’являтимуться до повіреного (комерційного агента)
особисто, є юридично неспроможними, оскільки повірений (комерційний агент) лише виконував функцію представника інтересів
довірителя, а не своїх. Такі претензії можуть бути обґрунтованими лише тоді, коли представникові у вину ставитиметься
порушення, учинене ним особисто, від власного імені.

Особливості виконання договору комісії

Особливості виконання договорів комісії детально врегульовані законом. Для зручності можна виділити окремі групи таких
особливостей.

Умови вчинення правочинів комісіонером. За загальним правилом, комісіонер зобов’язаний учиняти правочини на умовах,
найбільш вигідних для комітента, і відповідно до його вказівок. Такі умови та вказівки можуть бути прямо прописані в тексті
договору за бажанням сторін. Якщо ж у договорі таких вказівок немає, комісіонер зобов’язаний учиняти правочини відповідно до
звичаїв ділового обороту або вимог, що, як правило, висуваються (ч. 1 ст. 1014 ЦКУ).

Слід завважити, що в окремих випадках комісіонер таки має право відступити від вказівок комітента. Зокрема, не буде порушенням
із боку комісіонера, якщо (ч.ч. 1, 2 ст. 1017 ЦКУ):

 цього вимагають інтереси комітента, і комісіонер не міг заздалегідь запитати комітента, чи не одержав у розумний строк
відповіді на свій запит. Водночас комісіонер має якнайшвидше повідомити комітента про допущені ним відступи;

 комісіонер є підприємцем, а право діяти на виконання договору комісії, допускаючи при цьому певні відступи від указівок
комітента, прямо надане йому договором комісії. Завважимо, що й в цьому разі комісіонер зобов’язаний повідомляти
комітента про допущені відступи.

Так, у постанові ВГСУ від 08.04.2010 р. у справі № 8/119-38 наголошено, що:

«...право на відступ від договору без необхідності здійснення попереднього запиту, але з обов’язковим повідомленням комітента,
як випливає із ч. 2 ст. 1017 ЦКУ, може бути надано лише комісіонеру-підприємцю. За відсутності у договорі права відступати
від його умов комісіонер набуває таку можливість, якщо: 1) це зумовлено інтересами комітента та 2) комісіонер не міг
попередньо запитати комітента або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит».

Сторонам договору комісії необхідно пам’ятати про правові наслідки, які може спричинити не узгоджений із комітентом відступ
від його вказівок. Зокрема:

 у разі продажу комісіонером майна за ціною, нижчою ніж обумовлена з комітентом, на комісіонера покладається
обов’язок заплатити різницю комітентові, якщо комісіонер не доведе, що він не мав можливості продати майно за
погодженою ціною, а його продаж за нижчою ціною попередив більші збитки (наприклад, товар був реалізований
напередодні збігу терміну придатності, і якби комісіонер не знизив ціну та не продав його, прострочена продукція
заподіяла б комітенту значно більше збитків). Окрім того, якщо договором комісії передбачалося, що комісіонер для
погодження можливості продажу товару за нижчою ціною зобов’язаний був направити комітентові попередній запит,
 комісіонер має також довести, що він не міг заздалегідь запитати комітента або одержати в розумний строк відповіді на
свій запит (наприклад, комітент-фізособа відпочивав за кордоном, і з ним не було зв’язку) (ч. 3 ст. 1017 ЦКУ);

 у разі придбання комісіонером майна за ціною, вищою ніж була погоджена з комітентом, комітент має право
відмовитися від прийняття такого майна, заявивши про це комісіонерові в розумний строк після отримання від нього
повідомлення про цю купівлю. Якщо ж комітент не зробив такого повідомлення, вважається, що майно, придбане для
нього комітентом, прийняте (ч. 4 ст. 1017 ЦКУ).

Зауважимо: якщо комісіонер під час купівлі майна сплатив різницю в ціні, тобто самостійно оплатив суму, що перевищує ціну,
узгоджену з комітентом, останній не має права відмовитися від прийняття виконання договору (ч. 5 ст. 1017 ЦКУ).

Варто звернути увагу й на таке: закон установлює, що в разі якщо комісіонер учинив правочин на умовах вигідніших, аніж ті, що
були визначені комітентом, додатково одержана вигода належить комітентові (ч. 2 ст. 1014 ЦКУ).

Залучення комісіонером до виконання договору третьої особи — субкомісіонера. За загальним правилом, комісіонер повинен
надати комітенту послуги з комісії самостійно. Однак якщо комітент висловив згоду на укладення комісіонером договору
субкомісії для покладення комісіонером своїх функцій на іншу особу, комісіонер має право укласти такий договір. Укладення
договору субкомісії без отримання згоди допускається лише за виняткових обставин. Наприклад, якщо комісіонер узяв на себе
обов’язок реалізувати певну партію алкоголю, а строк дії його ліцензії спливає.

Слід завважити, що в цьому випадку комісіонер нестиме перед комітентом повну відповідальність за дії субкомісіонера.
Комісіонер, своєю чергою, набуває щодо субкомісіонера прав та обов’язків комітента. Водночас комітент не має права без згоди
комісіонера вступати у відносини із субкомісіонером (ст. 1015 ЦКУ).

Особливості виконання договору, укладеного комісіонером із третьою особою. Ітиметься про специфіку виконання не
безпосередньо договору комісії, а договору, що був укладений комісіонером у межах виконання ним своїх функцій за договором
комісії.

Варто наголосити, що й за договором, укладеним із третьою особою, комісіонер набуває права навіть тоді, коли комітент був
названий у договорі або прийняв від третьої особи виконання договору (ч. 2 ст. 1016 ЦКУ).

Якщо з будь-яких причин третя особа не виконала або неналежним чином виконала свої обов’язки за укладеним із нею договором,
відповідальність за це не може бути покладена на комісіонера. Наприклад, комісіонер в інтересах комітента укладає договір
поставки, однак після фактичної передачі товару покупцеві — третій особі, остання затримує його оплату. Вина, як і
відповідальність комісіонера за таке порушення з боку третьої особи, виключається. Винятком є випадки, коли комісіонер був
необачним при виборі цієї особи або поручився за виконання договору (делькредере).

Обов’язок комісіонера в описаній ситуації зводиться до повідомлення про вчинене третьою особою порушення комітента та збору
й забезпечення необхідних доказів. Комітент, своєю чергою, має право вимагати від комісіонера відступлення права вимоги до цієї
особи (ч.ч. 3–4 ст. 1016 ЦКУ).

Важливо зазначити, що перерахування комітентом коштів на рахунок комісіонера в іноземній валюті з метою виконання останнім
договору з третьою особою-нерезидентом не можна вважати здійсненням розрахунків у валюті між резидентами. Хоча
контролери й дотримуються іншої думки, вимагаючи наявності індивідуальної ліцензії НБУ для здійснення відповідних операцій,
однак у судах вдається довести помилковість такої позиції) (див. ухвалу ВАСУ від 28.04.2009 р. у справі № К-14599/07).

Право власності комітента

Важливою особливістю договору комісії є те, що майно, придбане комісіонером за рахунок комітента, є власністю комітента (ч. 1
ст. 1018 ЦКУ). Отже, комісіонер, який придбав майно в інтересах комітента, незважаючи на те що він діяв від власного імені, не
може вважатися власником такого майна. На цьому неодноразово наголошували й суди.

Так, наприклад, в ухвалі ВССУ від 21.02.2012 р. у справі № 6-2085св12 суд чітко зазначає, що договір комісії за своєю природою не
є договором про відчуження майна, оскільки предметом такого договору є винятково правовідносини з надання послуг.

Своєю чергою, ВАСУ в ухвалі від 07.04.2016 р. у справі № 818/1556/15 (К/800/3701/16) наголосив:

«Таким чином, під час комісії не відбувається передача права власності від комісіонера до комітента — комітент хоча і не бере
участі в угоді з придбання/реалізації майна, проте він весь час залишається власником цього майна або відповідних грошових
коштів».

Звіт комісіонера

Після вчинення правочину за дорученням комітента комісіонер повинен надати комітентові звіт і передати йому все одержане за
договором комісії майно (ч. 1 ст. 1022 ЦКУ).

Оскільки законодавство не встановлює строку, протягом якого має бути поданий звіт, це питання варто врегулювати в договорі.
Так, якщо надання послуг комісіонером здійснюється разово, можна погодити, що звіт має бути наданий протягом, скажімо, 10-ти
днів із дня вчинення правочину. Якщо ж комісіонер надає послуги комітенту систематично, договором можна передбачити, що звіт
повинен надаватися щомісяця у визначену дату.
Якщо в комітента виникнуть певні заперечення щодо такого звіту, він має повідомити про це комісіонера протягом 30-ти днів від
дня отримання звіту. В іншому випадку звіт вважається прийнятим (ч. 2 ст. 1022 ЦКУ).

Завважимо, форму звіту комісіонера в деяких випадках (зважаючи на особливості господарських операцій, здійснення яких
передбачається) доцільно затверджувати в окремому додатку до договору комісії, включивши до неї найменування, кількість,
асортимент й інші характеристики товару тощо.

Права й обов’язки сторін за договором комісії

Основними правами комісіонера за договором комісії є:

 право на отримання плати за надані ним послуги (ч. 1 ст. 1013 ЦКУ);

 право на притримання речі, придбаної для комітента, для забезпечення своїх вимог за договором комісії (ч. 1 ст.
1019 ЦКУ);

 право відраховувати належні йому за договором суми з усіх грошових коштів, що надійшли до нього для комітента, якщо
інші кредитори комітента не мають переважного перед ним права на задоволення своїх вимог із грошових коштів, що
належать комітентові (ч. 1 ст. 1020 ЦКУ);

 право на відшкодування витрат, зроблених ним у зв’язку з виконанням своїх обов’язків за договором комісії (ч. 1 ст.
1024 ЦКУ).

До основних обов’язків комісіонера належать такі:

 учиняти правочини, доручені комітентом, у порядку та на умовах, найвигідніших для комітента, визначених
законодавством і договором комісії (ч. 1 ст. 1014 ЦКУ);

 зберігати майно комітента, що було передано йому комітентом або отримане від третьої особи для передачі комітенту.
Водночас саме комісіонер нестиме відповідальність перед комітентом за втрату, нестачу або пошкодження майна
комітента (ч. 1 ст. 1021 ЦКУ);

 після завершення своєї роботи надати комітенту звіт про виконану роботу й передати все майно, належне комітенту (ч. 1
ст. 1022 ЦКУ).

Серед прав комітента варто згадати про право вимагати від комісіонера виконання умов договору відповідно до вказівок комітента.
Щодо обов’язків комітента, насамперед він зобов’язаний прийняти від комісіонера все належно виконане за договором, оглянувши
майно, придбане для нього комісіонером, а в разі виявлення в такому майні недоліків — негайно повідомити про це комісіонера.

Обидві сторони вправі відмовитися від договору комісії. Щоправда, комітент — будь-коли (ч. 1 ст. 1025 ЦКУ), а комісіонер —
лише тоді, коли строк не встановлений договором (ч. 1 ст. 1026 ЦКУ).

Про відмову від договору обидві сторони мають попередити одна одну не пізніше ніж за 30 днів (ч. 2 ст. 1025, ч. 1 ст. 1026 ЦКУ).

Звісно, за взаємною домовленістю сторони договору комісії можуть наділити одна одну й іншими правами та/або покласти одна на
одну обов’язки, не передбачені законом, за умови, якщо це відповідатиме законодавству.

3. Умова про дельткредере у договорі комісії.

Делькредере – це порука комісіонера перед комітентом за виконання правочину, який укладено комісіонером з третьою особою. За
укладення делькредере комісіонер одержує додаткову винагороду.

Поняття "делькредере" у перекладі з італійської ("dеl сrеdеге") означає "прийняти на віру", "за довірою".

Як правило, комісіонер хоч і діє від свого імені, не відповідає за виконання третьою особою договору, який укладений ним з цією
особою за рахунок комітента, якщо він виявив необхідну передбачливість у виборі третьої особи і немає жодної його вини в
порушенні третьою особою інтересів комітента. Такою є конструкція договору комісії.

Делькредере можна вважати особливим способом забезпечення зобов’язання (близьким до поруки), що застосовується в договорах
комісії. Тобто делькредере - додаткове зобов'язання щодо основного зобов'язання, визначеного договором комісії.

Делькредере вимагає письмової форми закріплення. Умови про делькредере можуть бути встановлені сторонами безпосередньо у
договорі комісії (відразу чи в подальшому шляхом внесення доповнень) або закріплені окремим договором між комісіонером та
комітентом.

Угода про делькредере набуває юридичної сили в момент досягнення взаємної згоди між комітентом та комісіонером.

Як правило, із застосуванням делькредере укладаються договори комісії суб'єктами підприємницької діяльності, особливо на
зовнішніх ринках, з метою зменшення комерційного ризику.

Комісіонер несе відповідальність за будь-яке порушення угоди третьою особою, за винятком випадків, коли це порушення
зумовлене поведінкою комітента.
Враховуючи те, що делькредере є різновидом поруки, у разі невиконання або неналежного виконання угоди третьою особою ця
особа і комісіонер відповідають перед комітентом як солідарні боржники, якщо інше не передбачено угодою про делькредере.

Шляхом делькредере може забезпечуватися як грошове зобов’язання третьої особи, так і інше зобов’язання (передання майна,
виконання роботи тощо).

4. Визначте дефініції: “страховий ризик”, “страховий випадок”, “страхова сума”, “страхова премія”, “франшиза”, “суброгація”.

Страховий ризик - певна подія, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання.

Страховий випадок - подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає
обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій
третій особі.

Страхова сума - грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов страхування зобов’язаний провести виплату при
настанні страхового випадку.

Страхова виплата - грошова сума, яка виплачується страховиком відповідно до умов договору страхування при настанні страхового
випадку.

Страхові виплати за договором страхування життя здійснюються в розмірі страхової суми (її частини) та (або) у вигляді
регулярних, послідовних виплат обумовлених у договорі страхування сум (ануїтету).

Розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат визначаються за домовленістю між страховиком та страхувальником під
час укладання договору страхування або внесення змін до договору страхування, або у випадках, передбачених чинним
законодавством.

Страхова сума може бути встановлена по окремому страховому випадку, групі страхових випадків, договору страхування у цілому.

Страхова сума не встановлюється для страхового випадку, у разі настання якого здійснюються регулярні, послідовні страхові
виплати у вигляді ануїтету.

Зазначена у договорі страхування життя величина інвестиційного доходу не повинна перевищувати чотирьох відсотків річних.

Договором страхування життя обов’язково передбачається збільшення розміру страхової суми та (або) розміру страхових виплат на
суми (бонуси), які визначаються страховиком один раз на рік за результатами отриманого інвестиційного доходу від розміщення
коштів резервів із страхування життя за вирахуванням витрат страховика на ведення справи у розмірі до 15 відсотків отриманого
інвестиційного доходу та обов’язкового відрахування в математичні резерви частки інвестиційного доходу, що відповідає розміру
інвестиційного доходу, який застосовується для розрахунку страхового тарифу за цим договором страхування та у разі індексації
розміру страхової суми та (або) розміру страхових виплат за офіційним індексом інфляції, відрахування в математичні резерви
частки інвестиційного доходу, що відповідає такій індексації.

Договором страхування життя також може бути передбачено збільшення розміру страхової суми та (або) розміру страхових виплат
на суми (бонуси), які визначаються страховиком один раз на рік за іншими фінансовими результатами його діяльності (участь у
прибутках страховика).

Прийняті страховиком додаткові страхові зобов’язання повідомляються страхувальнику письмово і не можуть бути у подальшому
зменшені в односторонньому порядку.

У разі несплати страхувальником чергового страхового внеску в розмірі та у строки, передбачені правилами та договором
страхування життя, таким договором може бути передбачено право страховика в односторонньому порядку зменшити (редукувати)
розмір страхової суми та (або) страхових виплат.

Договором страхування життя може бути передбачено індексацію (зміну) за офіційним індексом інфляції розміру страхової суми та
(або) страхових виплат протягом дії договору страхування життя за умови відповідної індексації (зміни) розміру страхового
платежу (страхового внеску, страхової премії). Порядок та умови індексації визначаються правилами та договором страхування.

Страхові виплати за договорами особистого страхування здійснюються незалежно від суми, яку має отримати одержувач за
державним соціальним страхуванням та соціальним забезпеченням, і суми, що має бути йому сплачена як відшкодування збитків.

Розмір страхової суми визначається договором страхування або чинним законодавством під час укладання договору страхування
чи зміни договору страхування. У разі якщо при настанні страхового випадку передбачаються послідовні довічні страхові виплати,
у договорі страхування визначаються розміри таких послідовних довічних страхових виплат, а страхова сума по цих випадках не
встановлюється.

При страхуванні майна страхова сума встановлюється в межах вартості майна за цінами і тарифами, що діють на момент укладання
договору, якщо інше не передбачено договором страхування або законом.

Страхове відшкодування - страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового
страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку.
Страхове відшкодування не може перевищувати розміру прямого збитку, якого зазнав страхувальник. Непрямі збитки вважаються
застрахованими, якщо це передбачено договором страхування. У разі коли страхова сума становить певну частку вартості
застрахованого предмета договору страхування, страхове відшкодування виплачується у такій же частці від визначених по
страховій події збитків, якщо інше не передбачено умовами страхування. Франшиза - частина збитків, що не відшкодовується
страховиком згідно з договором страхування.

Якщо майно застраховане у кількох страховиків і загальна страхова сума перевищує дійсну вартість майна, то страхове
відшкодування, що виплачується усіма страховиками, не може перевищувати дійсної вартості майна. При цьому кожний страховик
здійснює виплату пропорційно розміру страхової суми за укладеним ним договором страхування.

Франшиза – це ряд можливостей для керування брендом та бізнес-моделлю франчайзера, який, в свою чергу надає можливість
купити франшизу франчайзі та бути власником цього ж бізнесу за особистими умовами.

Франшиза – це співпраця між компаніями або фізичними особами, в якій одна сторона надає іншій стороні, на юридичному рівні,
можливість користуватись бізнес-ідеєю, комерційними надбаннями, брендом, торговою маркою тощо. Якщо простими словами, то
той, хто володіє успішним бізнесом (франчайзер) та той, хто за певну плату купує права на використання бізнесу (франчайзі)
підписують договір за франшизою.

Франшиза має кілька понять у різних сферах, оскільки має певні відмінності у визначеннях. У страхуванні, франшиза означає
частину збитків, які страхова виплачує при страховому випадку. У медійній сфері франшизою називають інтелектуальною
власністю, в якій об’єднані нереальні персонажі, що відносяться до певного твору – медіафраншиза. У спорті франшиза носить
значення другу назву команд.

Суброгація – це термін, що описує право страховика звернутися до особи, яка спричинила страховий випадок, з вимогою про
відшкодувати страхову суму, що її виплатив страховик. Суброгація буквально означає дію страховика, внаслідок якої він стає на
місце страхувальника у відносинах з особою, що завдала страхувальнику шкоди.

Суброгація в Україні є особливим правовим механізмом, який застосовується у страхових відносинах і має низку особливостей, а
саме:

 суброгація застосовується страховиками, тобто компаніями, які мають ліцензію на здійснення страхової діяльності;

 суброгація застосовується, якщо існує укладений договір страхування між страховиком та страхувальником;

 в порядку суброгації до страховика переходить право вимоги щодо шкоди, яка була заподіяна внаслідок настання
страхового випадку;

 суброгація не може бути застосована, якщо завдана шкода не залежить від дій третіх осіб (наприклад, втрата майна
внаслідок природнього катаклізму) або не є наслідком страхового випадку;

 страхувальник (або інша особа, яка отримала страхову виплату) повинна мати на момент виплати чинне право вимоги до
заподіювача шкоди;

 у порядку суброгації страховик може пред’явити вимогу до заподіювача шкоди виключно в сумі фактично виплаченого
страхувальнику страхового відшкодування;

 у порядку суброгації право вимоги до заподіювача шкоди переходить до страховика на підставі закону (автоматично);

 у порядку суброгації право вимоги до заподіювача шкоди переходить до страховика з моменту виплати ним страхового
відшкодування страхувальнику;

 строк позовної давності за позовами про відшкодування шкоди в порядку суброгації в Україні відраховується з моменту
настання страхового випадку.

5. Правове регулювання використання електронних контрольно- касових апаратів і товарно-касових книг.

Стаття 1. Застосування електронних контрольно-касових

апаратів і товарно-касових книг

Підприємства, установи і організації всіх форм власності та

громадяни - суб'єкти підприємницької діяльності (далі - суб'єкти
підприємницької діяльності), які здійснюють розрахунки із
споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг за
готівку, зобов'язані:

1) проводити розрахунки із споживачами через належним чином

зареєстровані електронні контрольно-касові апарати;

2) обов'язково видавати споживачеві касовий чек*;

3) вести журнал використання електронного контрольно-касового

апарата, складати звіт з операцій, здійснюваних на цьому апараті;
 4) забезпечувати зберігання зазначених документів протягом
строку, встановленого чинним законодавством;

5) подавати до державних податкових інспекцій звітність,

пов'язану із застосуванням електронних контрольно-касових
апаратів, не пізніше 15 числа наступного за звітним місяця. У разі
допущення порушень, відповідальність за які передбачено статтею 6
цього Закону, звітність подається до державних податкових
інспекцій за місцем виявлення правопорушення;

6) реалізовувати товари, надавати послуги за наявності

цінника на товар (прейскуранта на послугу, що надається).

За відсутності або при неможливості використання електронного

контрольно-касового апарата суб'єктам підприємницької діяльності
тимчасово дозволяється здійснювати розрахунки із споживачами з
використанням товарно-касової книги, форма, порядок ведення та
реєстрації якої затверджуються Міністерством фінансів України і
Міністерством статистики України.

Перелік окремих форм діяльності у сфері торгівлі,

громадського харчування та послуг, специфіка яких дозволяє
здійснювати розрахунки із споживачами без застосування електронних
контрольно-касових апаратів з використанням товарно-касових книг,
затверджується Міністерством економіки України за погодженням з
Міністерством зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України і
Міністерством фінансів України.

Порядок реєстрації і застосування електронних

контрольно-касових апаратів, форми та порядок звітності
затверджуються Головною державною податковою інспекцією України.

Терміни переведення суб'єктів підприємницької діяльності на

розрахунки із споживачами з використанням електронних
контрольно-касових апаратів визначаються Кабінетом Міністрів
України за поданням Міністерства економіки України і Міністерства
фінансів України.

Електронні контрольно-касові апарати та товарно-касові книги

не застосовуються при проведенні розрахунків у касах на
підприємствах, в установах і організаціях усіх форм власності, де
проводяться ці операції з оформленням прибуткових і видаткових
касових ордерів з видачею відповідних квитанцій, підписаних і
завірених печаткою у встановленому порядку.

* Касовий чек, який має бути виданий споживачеві разом з

покупкою (наданою послугою), є дійсним, якщо він набраний на
електронному контрольно-касовому апараті і на ньому зазначена
повна сума покупки (наданої послуги).

Стаття 2. Застосування електронних контрольно-касових

апаратів або комп'ютерних систем у пунктах обміну
валюти

При проведенні обмінних операцій у пунктах обміну валюти є

обов'язковим використання електронних контрольно-касових апаратів
або комп'ютерних систем згідно з рішенням правління комерційного
банку, якому належить обмінний пункт, або за агентською угодою,
укладеною з агентом уповноваженого банку.

Порядок виконання обмінних операцій, ведення обліку,

звітності у пунктах обміну валюти встановлюється Національним
банком України.

Стаття 3. Сертифікація електронних контрольно-касових

апаратів і комп'ютерних систем

Виготовлені в Україні та іноземного виробництва електронні

контрольно-касові апарати і комп'ютерні системи, що застосовуються
при розрахунках із споживачами, підлягають обов'язковій
сертифікації.

Порядок сертифікації комп'ютерних систем, інші умови

використання комп'ютерних систем у пунктах обміну валюти
встановлюються Національним банком України за погодженням з
Головною державною податковою інспекцією України.

У разі реалізації суб'єктам підприємницької діяльності

електронних контрольно-касових апаратів і комп'ютерних систем, не
внесених до Державного реєстру електронних контрольно-касових
апаратів та Реєстру сертифікованих комп'ютерних систем, за
рішенням Головної державної податкової інспекції України,
державних податкових інспекцій по Автономній Республіці Крим,
областях, районах, містах і районах у містах виручка від
реалізації цих апаратів стягується до місцевого бюджету за місцем
виявлення зазначених порушень.

6. Документи, які необхідні для заняття торгівлею та торговельною діяльністю.

Усі товари у суб´єкта господарювання повинні бути з відповідними документами, наявність яких передбачена законодавством
(товарно-транспортні накладні, рахунки-фактури, прибутково-видаткові накладні, сертифікат відповідності державної системи
сертифікації або копія зазначеного сертифіката, завірена господарюючим суб´єктом, що відпустив товар, який підлягає обов
´язковій сертифікації, тощо). Товари повинні бути марковані штриховими кодами відповідно до Положення про штрихове
кодування товарів, затвердженого наказом Мінекономіки від 20.08.1996 № 530 (зареєстроване в Мінюсті 05.09.2002 за № 733).