Задача 1.

Голландська компанія «Nidera» закупила ячмінь в ТОВ «Арма» (Україна) на умовах

РОБОТОДАВЦ
ПУБЛІКАЦІЇ
ТРЕНІНГИ
ШУКАЧУ
ОСВІТА
CPT Odessa
Ю згідно з правилами Інкотермс 2000. Вагон з ячменем був підданий митним
процедурам, завантажений та відправлений до станції призначення, проте навіть через 40 діб
на станції Одеса-порт не з’явився. Компанія «Nidera» звернулася до ТОВ «Арма» з вимогою
повернути попередню оплату та відшкодувати збитки у зв’язку з прострочкою поставки. ТОВ
«Арма» порекомендувала звертатися з вимогами до Укрзалізниці. Вирішить спір.

Задача 2. Державна фінансова академія за тиждень до закінчення строку дії договору оренди
державного майна повідомила орендаря щодо відсутності наміру продовжувати дію договору
оренди з Підприємством А та необхідність припинення договору. За півтора місяці
Підприємство відмовилося звільняти приміщення, посилаючись на те, що Академія
попередила Товариство про припинення з ним орендних відносин із порушенням порядку та
строків, передбачених статтею 17 Закону України «Про оренду державного та
комунального майна». Академія звернулась до суду з вимогою про виселення Підприємства.
Вирішить спір.

Завдання 1. Складіть акт з прийняття продукції за кількістю та моделюванням усіх

необхідних даних та реквізитів.

Завдання 2. Складіть зразок договору зберігання на елеваторі 150 тон зерна із

використанням подвійного складського свідоцтва та моделюванням усіх необхідних даних та
реквізитів.

Тема 3. Особливості господарсько-правового регулювання надання послуг та виконання

робіт
(2 години)

1)Правові засади надання послуг та виконання робіт в сфері господарювання.

Основні ознаки господарської діяльності:
1) сферою здійснення — є суспільне виробництво і скеровується на задоволення
суспільної потреби;
2) змістом — є виробництво та реалізація продукції, виконання робіт, надання
послуг відбувається не для власних потреб виробника, а для задоволення потреб інших осіб
— споживачів в широкому розумінні (громадян як кінцевих споживачів, суб’єктів
господарювання та різноманітних організацій, що використовують зазначені блага для
задоволення своїх господарських чи інших потреб);
3) професійні засади господарської діяльності та спеціальний статус її суб’єктів
— здійснюється юридичними та фізичними особами – суб’єктами господарювання,
які володіють таким правовим статусом з дня їх державної реєстрації. Діють
суб’єкти господарювання згідно стандартів і правил, встановлених державою;
4) систематичність даної діяльності юридичної чи фізичної особи (така діяльність не є
окремим епізодом, а триває у часі регулярно, з періоду в період);
5) це діяльність має результатом товар, який володіє вартістю і при продажі має цінову
визначеність; поєднання приватних інтересів виробника (в одержанні прибутку чи інших
вигод від господарської діяльності) та публічних інтересів (суспільства в особі широкого кола
споживачів — в отриманні певних благ).
Господарська діяльність — це суспільно корисна діяльність суб’єктів господарювання щодо
виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою їх реалізації, що
ґрунтується на поєднанні приватних і публічних інтересів і здійснюється на професійних
засадах.
Надання послуг в сфері господарювання регулюється законодавством країни, в якій ці
послуги надаються. Нижче наведено загальний огляд правових засад надання послуг в сфері
господарювання:
1. Законодавство про господарську діяльність: в кожній країні є законодавство, яке
регулює господарську діяльність. Це включає правила про реєстрацію бізнесу,
ліцензування та інші вимоги щодо дозволів на здійснення діяльності в певних сферах.
2. Законодавство про охорону здоров'я: це законодавство регулює надання медичних та
інших послуг, які пов'язані з охороною здоров'я. Вимоги цього законодавства
стосуються кваліфікації медичного персоналу, стерилізації інструментів та ін.
3. Законодавство про охорону навколишнього середовища: це законодавство регулює
діяльність, яка може впливати на навколишнє середовище, таку як обробка відходів та
інші види обробки відходів.
4. Законодавство про захист прав споживачів: це законодавство регулює права
споживачів та вимоги до надання послуг. Це може включати вимоги до якості
продуктів та послуг, право на повернення товару, який не задовольняє вимоги якості,
та ін.
5. Законодавство про працевлаштування: це законодавство регулює умови
працевлаштування, включаючи умови робочого часу, оплату праці, безпеку та охорону
здоров'я працівників та інші вимоги.
6. Законодавство про захист даних: це законодавство регулює захист персональних
даних, які збираються та обробляються компаніями під час надання послуг. Це
включає вимоги щодо збору, зберігання, передачі та використання персональних
даних клієнтів.
7. Законодавство про інтелектуальну власність: це законодавство регулює права на
інтелектуальну власність, які можуть включати авторські права, патенти, товарні знаки
та інші права. Це стосується послуг, пов'язаних з розробкою та створенням нових
продуктів або послуг.
8. Законодавство про оподаткування: це законодавство регулює податки та збори, які
повинні бути сплачені компаніями, що надають послуги. Вимоги до сплати податків
можуть відрізнятися в залежності від країни та виду послуг.
Отже, правові засади надання послуг в сфері господарювання пов'язані з багатьма аспектами,
включаючи реєстрацію бізнесу, ліцензування, охорону здоров'я, охорону навколишнього
середовища, захист прав споживачів, працевлаштування, захист даних, інтелектуальну
власність та оподаткування. Кожна компанія, що надає послуги, повинна дотримуватися
відповідних законодавчих вимог, щоб забезпечити високу якість своїх послуг та
дотримуватися правових норм.

2) Фінансові послуги: поняття, різновиди та правове забезпечення.

Фінансовими є такі послуги: 1) страхування; 2) надання коштів у кредит; 3) залучення

коштів, що підлягають поверненню; 4) фінансовий лізинг; 5) факторинг; 6) надання гарантій;
8 7) торгівля валютними цінностями; 8) фінансові платіжні послуги; 9) послуги на ринках
капіталу; 10) послуги у сфері накопичувального пенсійного забезпечення.

Правове регулювання надання фінансових послуг та державне регулювання ринків

фінансових послуг здійснюють в основному такі нормативні акти: Директива 73/183/ЄЕС
Ради Європейського Співтовариства «Про скасування обмежень щодо вільного заснування
банків та інших фінансових установ та вільного надання ними незалежних послуг» від 28
червня 1973 р., Директива 2000/12/ЄС Європейського Парламенту та Ради «Щодо
започаткування діяльності кредитних установ та її ведення» від 20.03.2000, Господарський
кодекс України (далі — ГК) від 16.01.2003, Цивільний кодекс України (далі — ЦК) від
16.01.2003, Закон України «Про кредитні спілки» від 20.12.2001, Закон України «Про банки і
банківську діяльність» від 07.12.2000, Закон України «Про фінансовий лізинг» від 16.12.1997,
Закон України «Про страхування» від 07.03.1996, Закон України «Про фінансово-кредитні
механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» від
19.06.2003, Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним
боргом та іпотечні сертифікати» від 19.06.2003, Закон України «Про інститути спільного
інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001, Закон України
«Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним
шляхом» від 28.11.2002, Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових
послуг України, затверджене Указом Президента України від 4 квітня 2003 р. № 292/2003,
Положення про Державний реєстр фінансових установ, затверджене розпорядженням
Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28.08.2003 № 41,
Ліцензійні умови провадження страхової діяльності, затверджені розпорядженням Державної
Комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28.08.2003 № 40, Положення
про здійснення фінансового моніторингу фінансовими установами, затверджене
розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від
05.08.2003 № 25, Положення про заходи впливу Державної комісії з регулювання ринків
фінансових послуг України, затверджене розпорядженням Державної комісії з регулювання
ринків фінансових послуг України від 28.08.2003 № 42, Положення про реєстрацію
кредитних спілок, затверджене Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків
фінансових послуг України від 11.11.2003 № 115.

У широкому розумінні (ст. 901 ЦК) послугою є зобов’язання, унаслідок якого одна
сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати
послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а
замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено
договором.
Поняття безпосередньо фінансової послуги визначене у ст. 1 Закону. Під фінансовою
послугою розуміються операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх
осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством,
— і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку
або збереження реальної вартості фінансових активів.
Визначальними ознаками фінансової послуги є: а) у разі надання фінансова послуга
передбачає здійснення операцій з фінансовими активами; б) фінансова послуга надається
фінансовою установою, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами —
суб’єктами підприємницької діяльності (далі — суб’єкти підприємницької діяльності).
Відповідно до Закону фінансовими активами є кошти, цінні папери, боргові зобов’язання та
право вимоги боргу, що не віднесені до цінних паперів.
Фінансовою установою визнається юридична особа, яка відповідно до закону надає
одну чи кілька фінансових послуг та яка внесена до Державного реєстру фінансових установ
у порядку, установленому законодавством. До фінансових установ належать банки, кредитні
спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи
нагромаджувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші
юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.
Фінансовими вважаються такі послуги: 1) випуск платіжних документів, платіжних карток,
дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків; 2)
довірче управління фінансовими активами; 3) діяльність з обміну валют; 4) залучення
фінансових активів із зобов’язанням щодо наступного їх повернення; 5) фінансовий лізинг;
6) надання коштів у позику, у тому числі й на умовах фінансового кредиту;
7) надання гарантій та поручительств; 8) переказ грошей; 9) послуги у сфері страхування та
нагромаджувального пенсійного забезпечення; 10) торгівля цінними паперами; 11)
факторинг;
12) інші операції, які відповідають критеріям, визначеним у ст. 1 Закону.

Вважаємо за доцільне стисло розглянути правове забезпечення окремих видів

фінансових послуг:

1. Випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх

обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків, переказ грошей. Загальні
засади функціонування платіжних систем, а також поняття та загальний порядок проведення
переказу грошей визначає Закон України «Про платіжні системи та переказ грошей в
Україні» від 05.04.01.
2. Довірче управління фінансовими активами, залучення фінансових активів із
зобов’язанням щодо наступного їх повернення. На підставі ст. 47 Закону України «Про банки
і банківську діяльність» від 07.12.2000 і за умови отримання письмового дозволу
Національного банку України банки мають право здійснювати довірче управління коштами
та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами.
У гл. 70 ЦК (ст. 1029 ЦК) також зазначено, що за договором управління майном одна сторона
(установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в
управління, а друга сторона зобов’язується за плату здійснювати від свого імені управління
цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).
Крім того, у Законі України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від
30.10.1996 містяться визначення діяльності з управління цінними паперами та діяльністі з
управління активами.
Діяльність з управління цінними паперами — діяльність, що здійснюється від свого
імені за винагороду протягом визначеного терміну на підставі відповідного договору щодо
управління переданими у володіння цінними паперами, які належать на правах власності
іншій особі, в інтересах цієї особи або визначених цією особою третіх осіб.
Діяльність з управління активами — діяльність, що здійснюється за винагороду компанією з
управління активами на підставі відповідного договору про управління активами, які
належать інвесторам на праві власності.
Водночас певні положення щодо правового регулювання довірчого управління містяться
також у Законах України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні
інвестиційні фонди)», «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при
будівництві житла та операціях з нерухомістю», «Про іпотечне кредитування, операції з
консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати».
 3. Діяльність з обміну валют. Підставою проведення операцій з валютними
цінностями є ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність».
До валютно-обмінних операцій з іноземною валютою і дорожніми та іменними чеками
належать:
а) купівля у фізичних осіб — резидентів і нерезидентів готівкової іноземної валюти за
готівкові гривні;
б) продаж фізичним особам-резидентам готівкової іноземної валюти за готівкову гривню;
в) зворотний обмін фізичним особам-нерезидентам невикористаних готівкових гривень на
готівкову іноземну валюту;
г) купівля-продаж дорожніх чеків за готівкову іноземну валюту, а також купівля-продаж
дорожніх чеків за готівкові гривні;
д) конвертація (обмін) готівкової іноземної валюти однієї іноземної держави на готівкову
іноземну валюту іншої іноземної держави;
е) прийняття на інкасо банкнот іноземних держав та іменних чеків.
Порядок організації торгівлі іноземною валютою встановлений Декретом Кабінету Міністрів
України «Про систему валютного регулювання і контролю» (далі — Декрет) від 19.02.1993.
Відповідно до ст. 6 Декрету торгівля іноземною валютою на території України резидентами і
нерезидентами — юридичними особами здійснюється через уповноважені банки та інші
фінансові установи, що одержали ліцензію на торгівлю іноземною валютою Національного
банку України. Уповноважені банки та інші фінансові установи, що одержали ліцензію
Національного банку України, мають право від свого імені і за свій рахунок купувати
іноземну валюту готівкою у фізичних осіб — резидентів і нерезидентів, а також продавати її
фізичним особам — резидентам.
Крім того, з метою лібералізації валютного ринку України і вдосконалення порядку
здійснення операцій купівлі-продажу іноземної валюти на валютному ринку України
постановою Національного банку України від 18.03.1999 № 127 затверджені Правила
здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України.
Безпосередньо порядок відкриття та організації роботи пунктів обміну іноземної валюти на
території України, здійснення валютно-обмінних операцій з іноземною валютою і
платіжними документами, що виражені в іноземній валюті, установлений Інструкуцією про
порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України,
затвердженою постановою Правління Національного банку України від 12.12.2002 № 502.

5. Фінансовий лізинг. Загальні правові та економічні засади фінансового лізингу в

основному визначені ЦК (ст. 806 ЦК), ГК (ст. 292 ГК), а також Законом України «Про
фінансовий лізинг» від 16.12.1997.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» фінансовим лізингом
визнається вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу.
За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у
продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та
умов і передати її в користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше від
одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

6. Надання коштів у позику, у тому числі й на умовах фінансового кредиту, надання

гарантій та поручительств.
Відповідно до п. 1.11.1 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»
фінансовий кредит — це кошти, які надаються банком-резидентом або нерезидентом,
кваліфікованим як банківська установа згідно із законодавством країни перебування
нерезидента, або резидентами і нерезидентами, які мають статус небанківських фінансових
установ, згідно з відповідним законодавством, а також іноземними урядами або його
офіційними агентствами чи міжнародними фінансовими організаціями та іншими
кредиторами-нерезидентами в позику юридичній або фізичній особі на визначений строк,
для цільового використання та під процент.
Правила надання фінансових кредитів установлюються Національним банком України
(стосовно банківських кредитів), а також Кабінетом Міністрів України (стосовно
небанківських фінансових організацій) відповідно до законодавства.
Варто зауважити, що положення Закону про право на здійснення операцій з надання
фінансових послуг виключно фінансовими установами певним чином, на наш погляд,
обмежує дієздатність юридичних та фізичних осіб. У ч. 2 ст. 6 Закону зазначено, що підстави,
порядок та правові наслідки припинення дії договорів про надання фінансових послуг
визначаються цивільним законодавством. Віднесення Законом таких сталих іститутів
цивільного права, як позика, гарантія і поручительство, до окремих видів фінансових послуг
якраз і вступає в суперечність із Цивільним кодексом України.
Правові засади здійснення операції позики закладено у гл. 71 ЦК. Статтею 1046 ЦК
визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій
стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а
позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошових коштів (суму
позики) або таку саму кількість речей того самого роду та такої самої якості. Поряд з цим гл.
71 ЦК жодним чином не обмежує статусу учасників договору позики. Тобто сторонами
договору позики за ЦК можуть бути фізичні та юридичні особи незалежно від їхнього
правового статусу (а не виключно фінансові установи і фізичні особи — підприємці, як це
передбачено Законом).
Стосовно таких видів фінансових послуг, як поручительство і гарантія, можна
зазначити таке. Поручительство (точніше порука) і гарантія належать до способів (видів)
забезпечення виконання зобов’язань. Відповідно до ст. 553 ЦК за договором поруки
поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. У
разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель
відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не
встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
Поняття гарантії міститься і в ЦК, і в ГК.
Відповідно до ст. 560 ЦК за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація
(гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом)
свого обов’язку.
Згідно зі ст. 200 ГК гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських
зобов’язань способом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою
кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог
управненої сторони в розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні,
якщо третя особа (зобов’язана сторона) не виконає вказане в ньому певне зобов’язання, або
настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні.
З огляду на викладене можна зробити висновок, що підприємства, які не є фінансовими
установами, мають право надавати позики, гарантії й поруки відповідно до законодавства
України.
Крім того, можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними
особами, котрі за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються
законами (у даному разі ЦК) та нормативно-правовими актами державних органів, що
здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг,
виданими в межах їх компетенції (Держфінпослуг).

7. Послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення.

Відносини у сфері страхування, спрямовані на створення ринку страхових послуг, посилення
страхового захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій та громадян
регулюються ЦК (гл. 67 ЦК), ГК (ст. 352, 353, 354 ГК), а також Законом України «Про
страхування» від 07.03.1996.
 Відповідно до ст. 352 ГК страхування — це діяльність спеціально уповноважених
державних організацій та суб’єктів господарювання (страховиків), пов’язана з наданням
страхових послуг юридичним особам або громадянам (страхувальникам) щодо захисту їх
майнових інтересів у разі настання визначених законом чи договором страхування подій
(страхових випадків), за рахунок грошових фондів, які формуються через сплату
страхувальниками страхових платежів. Ліцензійні умови провадження страхової діяльності
затверджені Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг
України (далі — Держфінпослуг) від 28.08.2003 № 40.
Складовою частиною системи накопичувального пенсійного забезпечення є система
недержавного пенсійного забезпечення, яка ґрунтується на засадах добровільної участі
фізичних та юридичних осіб, крім випадків, передбачених законами, у формуванні пенсійних
накопичень з метою отримання учасниками недержавного пенсійного забезпечення
додаткових до загальнообов’язкового державного пенсійного страхування пенсійних виплат.
Правові, економічні та організаційні засади недержавного пенсійного забезпечення в Україні
визначає Закон України «Про недержавне пенсійне забезпечення» від 09.07.2003. Послуги у
сфері накопичувального забезпечення надаються на підставі пенсійного контракту.
Відповідно до ст. 55 Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення» пенсійний
контракт є договором між пенсійним фондом та його вкладником, який укладається від імені
пенсійного фонду його адміністратором та згідно з яким здійснюється недержавне пенсійне
забезпечення учасника або кількох учасників фонду за рахунок пенсійних внесків такого
вкладника.

8. Торгівля цінними паперами. Відповідно до ст. 4 Закону України «Про державне

регулювання ринку цінних паперів в Україні» від 30.10.1996 торгівля цінними паперами —
здійснення цивільно-правових угод з цінними паперами, які передбачають оплату цінних
паперів проти їх поставки новому власнику на підставі договорів доручення чи комісії за
рахунок своїх клієнтів (брокерська діяльність) або від свого імені та за свій рахунок з метою
перепродажу третім особам (дилерська діяльність), крім випадків, передбачених
законодавством.
Крім того, відповідно до ст. 356 ГК торговці цінними паперами мають право здійснювати такі
види посередницької діяльності:
а) виконання за дорученням, від імені та за рахунок емітента обов’язків щодо організації
передплати на цінні папери або їх реалізації іншим способом;
б) купівлю-продаж цінних паперів, що здійснюється торговцем цінними паперами від свого
імені, за дорученням і за рахунок іншої особи;
в) купівлю-продаж цінних паперів, що здійснюється торговцем цінними паперами від свого
імені та за свій рахунок.
9. Факторинг. Загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій визначаються
ЦК (гл. 73), ГК (ст. 350 ГК), Законом України «Про банки і банківську діяльність» (ст. 47
Закону), іншими законами, а також нормативно-правовими актами Національного банку
України.
Відповідно до ст. 1077 ЦК за договором факторингу (фінансування під відступлення права
грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти
в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов’язується
відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

3) Правове регулювання посередницьких, а тому числі агентських, відносин в сфері

господарювання.
Відповідно до ч. 1 ст. 295 Господарського кодексу України, комерційним посередництвом
(агентською діяльністю) є підприємницька діяльність, що полягає в наданні комерційним агентом послуг
суб'єктам господарювання при здійсненні ними господарської діяльності шляхом посередництва від імені, в
інтересах, під контролем і за рахунок суб'єкта, якого він представляє.
Система нормативно-правових актів, що регулюють комерційне посередництво (агентську
діяльність у сфері господарювання), включає:

Господарський кодекс України, в якому глава 31 присвячена комерційному посередництву (ст. 295 -
закріплює поняття та низку ознак агентської діяльності; ст. 296 - визначає підстави виникнення агентських
відносин; ст. 297 - встановлює вимоги щодо предмета агентського договору; ст. 298 - покладає на агента
обов'язок повідомити суб'єкта, котрого він представляє, про кожний випадок його посередництва в
укладенні угод та про кожну укладену ним в інтересах цього суб'єкта угоду, а також наслідки невиконання
такого обов'язку; ст. 299 містить положення про два види агентських відносин - немонопольні та монопольні;
ст. 300 - закріплює принцип особистого виконання агентом дій, щодо яких він має повноваження від
принципала; ст. 301- визначає порядок взаєморозрахунків в агентських відносинах; ст. 302 - фіксує обов'язок
агента зберігати конфіденційну інформацію, ст. 303 - містить положення щодо основних засад
відповідальності за невиконання (неналежне виконання) умов агентського договору; ст. 304 - визначає, в
яких випадках може мати місце припинення агентського договору; ст. 305 - основні нормативно-правові
акти, що регулюють агентські відносини: Господарський кодекс України; спеціальні нормативно-правові акти,
прийняті відповідно до ГК, що визначають особливість комерційного посередництва в окремих галузях
господарювання; положення Цивільного кодексу України щодо договору доручення, які застосовуються
щодо агентських відносин, не врегульованих ГК і спеціальними нормативно-правовими актами;

Цивільний кодекс України: положення щодо договору доручення (глава 68), які застосовуються на
субсидіарних засадах;

спеціальні нормативно-правові акти, що визначають особливість комерційного посередництва в

окремих галузях господарювання:

у сфері страхування: Закон України від 16.03.1996 р. «Про страхування»; постанова Кабінету Міністрів
України від 18.12.1996 р. № 1523 «Про порядок провадження діяльності страховими посередниками»; у
сфері банківської діяльності: Закон України від 07.12.2000 р. «Про банки і банківську діяльність»; постанова
Правління Національного банку України від 12.08.2008 р. № 241«Про розрахунки за послуги з міжнародних
авіаперевезень»; постанова Правління Національного банку України від 12.12.2002 р. № 502 «Про
затвердження Інструкції про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території
України та змін до деяких нормативно-правових актів Національного банку України»;

у сфері транспорту: Повітряний кодекс України від 04.05.1993 р.; Кодекс торговельного мореплавства
України від 23.05.1995 р. (ст. 42, пункти 17,19); Закон України від 20.02.2003 р. «Про Державну програму
авіаційної безпеки цивільної авіації»; Інструкція про порядок реєстрації ліній закордонного плавання, затв.
наказом Міністерства транспорту України 31.05.2000 р. № 276, Положення про сертифікацію суб'єктів, що
надають агентські послуги з продажу авіаційних перевезень на території України, затв. наказом Державної
служби України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації 30.12.2004 № 255;

у сфері приватизації: Закон України від 04.03.1992 р. «Про приватизацію державного майна» визначає
серед учасників приватизації таких осіб, як посередники (статті 6, 9); постанова Кабінету Міністрів України
від 21.07.1999 р. № 1320 «Про забезпечення продажу пакетів акцій відкритих акціонерних товариств,
створених у процесі приватизації, що належать державі, у вигляді депозитарних розписок на міжнародних
фондових ринках» (регулює договірні відносини між агентом - фінансовою установою та Фондом
державного майна України в процесі продажу акцій відритих акціонерних товариств, що належать державі);
наказ Фонду державного майна України від 31.07.2001 р. № 1378 «Про затвердження Положення про
порядок здійснення конкурсного відбору агентів з розміщення депозитарних розписок на державні акції на
міжнародних фінансових ринках»;

у сфері спільного інвестування:

Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди); рішення
Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 09.01.2003 р. № 3 «Про затвердження Положення
про порядок розміщення, обігу та викупу цінних паперів інститутів спільного інвестування» (визначає
особливості здійснення комерційного посередництва агентом з розміщення та викупу цінних паперів
інститутів спільного інвестування та вимог щодо нього: наявність статусу торговця цінними паперами,
ліцензії на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів, договірних відносин з компанією з
управління активами ICI про надання послуг з розміщення та викупу цінних паперів ICI);
у сфері туризму: спільний наказ Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва, та
Міністерства культури і туризму України від 11.09.2007 р. № 111/55 «Про затвердження Ліцензійних умов
провадження туроператорської та турагентської діяльності».

Система правового регулювання цих відносин містить міжнародні універсальні конвенції, акти ЄС та
Міжнародної торговельної палати (МТП), зокрема такі, як: Женевська конвенція про представництво в
міжнародній купівлі-продажу товарів, підписана 17 лютого 1983 p. у Женеві як додаток до Віденської кон-
венції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів: застосовується у разі, якщо принципал і третя
особа належать до різних держав, а агент уповноважений принципалом на укладення договорів купівлі-
продажу товарів; Гаазька конвенція про право від 14 березня 1978 p.: закріплює - як загальне правило -
принцип: пріоритет погодженого сторонами права, що застосовується в міжнародних агентських відносинах,
а у разі відсутності такого погодження - правила визначення національного застосовуваного
права; Директива Ради ЄС від 18 грудня 1986 р. № 86/653, яка поширюється переважно на
незалежних агентів і, відповідно, закріплює поняття: а) незалежного комерційного агента як
незалежного посередника, наділеного повноваженнями щодо обговорення умов купівлі та продажу товарів
від імені іншої особи (принципала) чи обговорює та укладає такі угоди від імені та в інтересах принципала;
б) агентського договору як договору, спрямованого на здійснення агентом як юридичних, так і фактичних дій,
кінцевою метою яких є встановлення договірних відносин між принципалом і третьою особою, а також (в)
передбачає, що агент, як правило, діє від імені принципала, хоча і припускається можливість вчинення
агентом дій від власного імені - незалежно від вказівки на існування принципала, проте за умови, що він діє
в інтересах принципала;Директива 2004/39/ ЄС Європейського парламенту та Ради від 21 квітня 2004 р.
щодо ринків фінансових інструментів визначає обов'язки інвестиційної фірми при призначенні прикріплених
агентів дл^ цілей рекламування послуг цієї фірми, здійснення запитів щодо бізнесу або отримання наказів
від клієнтів або потенційних клієнтів та їх передачі, розміщення фінансових інструментів і надання
консультацій стосовно таких фінансових інструментів та послуг, що пропонуються інвестиційною фірмою;
акти МТП: Типовий комерційний агентський контракт (публікація МТП, листопад 1991 р.), Вказівки МТП
щодо складання комерційних агентських контрактів (публікація МТП 1983 р.), Коментар до Типового
комерційного агентського контракту Міжнародної торговельної палати (публікація № 512); та ін.

4) Господарсько-правові засади здійснення діяльності з перевезення вантажів. Правове

регулювання договору перевезення вантажів в сфері господарювання.

Головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади у

формування та забезпеченні реалізації державної політики в сфері транспорту і дорожнього
господарства, у сфері використання повітряного простору України, надання послуг
поштового зв’язку, туризму та інфраструктури є Міністерство інфраструктури України.
Кожна з підгалузей єдиної транспортної системи України має свої органи управління, а також
транспортні й інші організації, які входять до цієї підгалузі. Певне уявлення про них може
дати система організацій залізничного транспорту.
З метою забезпечення державних і суспільних інтересів, свободи підприємництва і
формування ринку транспортних послуг, безпеки перевезень, захисту навколишнього
природного середовища Кабінет Міністрів України визначає умови і порядок організації
діяльності залізничного транспорту загального користування, сприяє його пріоритетному
розвитку, надає підтримку в задоволенні потреб залізниць у рухомому складі, матеріально-
технічних і паливно-енергетичних ресурсах.
Крім Міністерства інфраструктури, яке здійснює державне управління транспортним
комплексом, управління залізницями та іншими підприємствами залізничного транспорту, що
належать до загальнодержавної власності, здійснюється органом управління залізничним
транспортом Державною адміністрацією залізничного транспорту.
Створення, реорганізація та ліквідація підприємств, установ і організацій, які входять
до складу залізниць, затвердження їх статутів (положень), а також укладання контрактів
(трудових договорів) з їх керівниками здійснюються у порядку, встановленому чинним
законодавством України, а також статутами залізниць.
4. Транспортні господарські договори

Перевезення вантажів залізничним транспортом організовуються на договірних

засадах. Форма договору про організацію перевезень вантажів встановлюється Правилами.
За договором залізничного перевезення вантажу залізниця зобов'язується доставити
ввірений їй вантажовідправником вантаж у пункт призначення в зазначений термін і видати
його одержувачу, а відправник зобов'язується сплатити за перевезення встановлену плату.
Основним перевізним документом є накладна, оформлена відповідно до Статуту залізниць та
Правил перевезення вантажів і надана залізниці відправником разом з вантажем.
Накладна є обов'язковою двосторонньою письмовою формою угоди на перевезення
вантажу, яка укладається між відправником та залізницею на користь третьої сторони -
одержувача. Накладна одночасно є договором на заставу вантажу для забезпечення гарантії
внесення належної провізної плати та інших платежів за перевезення. Накладна супроводжує
вантаж на всьому шляху перевезення до станції призначення.
Договір про перевезення вантажу автомобільним транспортом загального
користування укладається відповідно до цивільного законодавства між замовником та
виконавцем у письмовій формі (договір, накладна, квитанція тощо).
Замовник за договором про перевезення вантажу автомобільним транспортом має
право отримати компенсацію згідно з законодавством за пошкодження або псування вантажу,
часткову чи повну його втрату або несвоєчасність доставки.
Умови морського перевезення вантажів визначаються договором. Морські перевезення
для державних потреб здійснюються у порядку, встановленому чинним законодавством
України. За договором морського перевезення вантажу перевізник або фрахтівник
зобов'язується перевезти доручений йому відправником вантаж із порту відправлення в порт
призначення і видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (одержувачу), а
відправник або фрахтувальник зобов'язаний сплатити за перевезення встановлену плату
(фрахт). Фрахтувальником і фрахтівником визнаються особи, що уклали між собою договір
фрахтування судна (чартер). Договір морського перевезення вантажу повинен бути укладений
у письмовій формі. За договором чартеру (фрахтування) судна на певний час судновласник
зобов'язується за обумовлену плату (фрахт) надати судно фрахтувальнику для перевезення
пасажирів, вантажів та для інших цілей торговельного мореплавства на певний час. Надане
фрахтувальнику судно може бути укомплектоване екіпажем (тайм-чартер) або не споряджене
і не укомплектоване екіпажем (бербоутчартер). Договір чартеру (фрахтування) судна на
певний час повинен бути укладений у письмовій формі. Наявність і зміст договору чартеру
(фрахтування) судна на певний час можуть бути доведені виключно письмовими доказами. За
договором морського буксирування власник одного судна зобов'язується за винагороду
відбуксирувати інше судно чи плавучий об'єкт на певну відстань або буксирувати його
протягом певного часу чи для виконання маневру. Законодавець розрізняє два види договорів
морського буксирування: договір портового буксирування і договір міжпортового
буксирування. Повітряні перевезення виконуються на підставі договору.Кожний договір
повітряного перевезення та його умови посвідчуються документом на перевезення, який
видається авіаційним перевізником або уповноваженими ним організаціями (агентами).
Авіаційний перевізник, який виконує перевезення пасажирів та/або вантажу за плату та/або
за наймом, повинен мати ліцензію на провадження діяльності з перевезення пасажирів та/або
вантажу повітряним транспортом, яка видається уповноваженим органом з питань цивільної
авіації згідно із законодавством України. Перевезення пасажирів, вантажу за плату та/або за
наймом без ліцензії забороняється. Накладні і квитанції складаються на ім'я певних
вантажоодержувачів . За договором транспортного експедирування одна сторона
(експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або
організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.
Договір транспортного експедирування укладається у письмовій формі. Зовнішньоекономічні
договори (контракти) транспортного експедирування повинні відповідати вимогам
законодавства про зовнішньоекономічну діяльність. Для систематичного надання послуг
експедитора можуть укладатися довгострокові (генеральні) договори транспортного
експедирування.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

Стаття 306. Перевезення вантажів як вид господарської діяльності

1. Перевезенням вантажів у цьому Кодексі визнається господарська діяльність, пов'язана з

переміщенням продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного
споживання залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними шляхами, а
також транспортування продукції трубопроводами.

2. Суб'єктами відносин перевезення вантажів є перевізники, вантажовідправники та

вантажоодержувачі.

3. Перевезення вантажів здійснюють вантажний залізничний транспорт, автомобільний

вантажний транспорт, морський вантажний транспорт та вантажний внутрішній флот,
авіаційний вантажний транспорт, трубопровідний транспорт, космічний транспорт, інші види
транспорту.

4. Допоміжним видом діяльності, пов'язаним з перевезенням вантажу, є транспортна

експедиція.

5. Загальні умови перевезення вантажів, а також особливі умови перевезення окремих видів
вантажів (вибухових речовин, зброї, отруйних, легкозаймистих, радіоактивних та інших
небезпечних речовин тощо) визначаються цим Кодексом і виданими відповідно до нього
транспортними кодексами, транспортними статутами та іншими нормативно-правовими
актами.

6. Відносини, пов'язані з перевезенням пасажирів та багажу, регулюються Цивільним

кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.

Стаття 307. Договір перевезення вантажу

1. За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити

ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в
установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на
одержання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник зобов'язується
сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

2. Договір перевезення вантажу укладається в письмовій формі. Укладення договору

перевезення вантажу підтверджується складенням перевізного документа (транспортної
накладної, коносамента тощо) відповідно до вимог законодавства. Перевізники зобов'язані
забезпечувати вантажовідправників бланками перевізних документів згідно з правилами
здійснення відповідних перевезень.

3. Вантажовідправник і перевізник у разі необхідності здійснення систематичних впродовж

певного строку перевезень вантажів можуть укласти довгостроковий договір, за яким
перевізник зобов'язується у встановлені строки приймати, а вантажовідправник - подавати до
перевезення вантажі у погодженому сторонами обсязі.
4. Залежно від виду транспорту, яким передбачається систематичне перевезення вантажів,
укладаються такі довгострокові договори: довгостроковий - на залізничному і морському
транспорті, навігаційний - на річковому транспорті (внутрішньому флоті), спеціальний - на
повітряному транспорті, річний - на автомобільному транспорті. Порядок укладення
довгострокових договорів встановлюється відповідними транспортними кодексами,
транспортними статутами або правилами перевезень.

5. Умови перевезення вантажів окремими видами транспорту, а також відповідальність

суб'єктів господарювання за цими перевезеннями визначаються транспортними кодексами,
транспортними статутами та іншими нормативно-правовими актами. Сторони можуть
передбачити в договорі також інші умови перевезення, що не суперечать законодавству, та
додаткову відповідальність за неналежне виконання договірних зобов'язань.

Стаття 308. Приймання вантажу до перевезення

1. Вантаж до перевезення приймається перевізниками залежно від виду транспорту та

вантажу в місцях загального або незагального користування.

2. Відповідальність перевізника за збереження вантажу виникає з моменту прийняття

вантажу до перевезення.

3. Вантажовідправник зобов'язаний підготувати вантаж до перевезення з урахуванням

необхідності забезпечення транспортабельності та збереження його в процесі перевезення і
має право застрахувати вантаж у порядку, встановленому законодавством.

4. У разі якщо для здійснення перевезення вантажу законодавством або договором

передбачено спеціальні документи (посвідчення), які підтверджують якість та інші
властивості вантажу, що перевозиться, вантажовідправник зобов'язаний передати такі
документи перевізникові разом з вантажем.

5. Про прийняття вантажу до перевезення перевізник видає вантажовідправнику в пункті

відправлення документ, оформлений належним чином.

Стаття 309. Зміна умов перевезення

1. Вантажовідправник має право в порядку, встановленому транспортними кодексами чи

статутами, одержати назад зданий до перевезення вантаж до його відправлення, замінити
вказаного в перевізному документі одержувача вантажу (до його видачі адресату),
розпорядитися вантажем у разі неприйняття його одержувачем чи неможливості видачі
вантажу одержувачу.

2. У разі переривання або припинення перевезення вантажів з незалежних від перевізника

обставин перевізник зобов'язаний повідомити вантажовідправника і одержати від нього
відповідне розпорядження щодо вантажу.

Стаття 310. Одержання вантажу в пункті призначення

1. Перевізник зобов'язаний повідомити одержувача про прибуття вантажу на його адресу.

2. Одержувач зобов'язаний прийняти вантаж, який прибув на його адресу. Він має право
відмовитися від прийняття пошкодженого або зіпсованого вантажу, якщо буде встановлено,
що внаслідок зміни якості виключається можливість повного або часткового використання
його за первісним призначенням.

3. Відповідальність перевізника за збереження вантажу припиняється з моменту його видачі

одержувачу в пункті призначення. Якщо одержувач не затребував вантаж, що прибув, в
установлений строк або відмовився його прийняти, перевізник має право залишити вантаж у
себе на зберігання за рахунок і на ризик вантажовідправника, письмово повідомивши його
про це.

4. Вантаж, не одержаний протягом місяця після повідомлення перевізником одержувача,

вважається невитребуваним і реалізується в установленому законодавством порядку.

Стаття 311. Плата за перевезення вантажів

1. Плата за перевезення вантажів та виконання інших робіт, пов'язаних з перевезенням,

визначається за цінами, встановленими відповідно до законодавства.

Стаття 312. Договір перевезення вантажу в прямому змішаному сполученні

1. За договором перевезення вантажу в прямому змішаному сполученні перевезення

здійснюється від вантажовідправника до вантажоодержувача двома або більше
перевізниками різних видів транспорту за єдиним перевізним документом.

2. До договорів перевезення вантажу у прямому змішаному сполученні застосовуються

правила статті 307 цього Кодексу, якщо інше не передбачено транспортними кодексами чи
статутами.

3. Відносини перевізників під час перевезення вантажу у прямому змішаному сполученні та

умови роботи перевалочних пунктів регулюються вузловими угодами. Порядок укладення
вузлових угод встановлюється транспортними кодексами та статутами.

Стаття 313. Відповідальність перевізника за прострочення доставки вантажу

1. Перевізник зобов'язаний доставити вантаж до пункту призначення у строк, передбачений

транспортними кодексами, статутами чи правилами. Якщо строк доставки вантажів у
зазначеному порядку не встановлено, сторони мають право встановити цей строк у договорі.

2. Перевізник звільняється від відповідальності за прострочення в доставці вантажу, якщо

прострочення сталося не з його вини.

3. Розмір штрафів, що стягуються з перевізників за прострочення в доставці вантажу,

визначається відповідно до закону.

4. Сплата штрафу за доставку вантажу з простроченням не звільняє перевізника від

відповідальності за втрату, нестачу або пошкодження вантажу, що сталися внаслідок
прострочення.

Стаття 314. Відповідальність перевізника за втрату, нестачу, пошкодження вантажу

1. Перевізник несе відповідальність за втрату, нестачу та пошкодження прийнятого до

перевезення вантажу, якщо не доведе, що втрата, нестача або пошкодження сталися не з його
вини.
 2. У транспортних кодексах чи статутах можуть бути передбачені випадки, коли доведення
вини перевізника у втраті, нестачі або пошкодженні вантажу покладається на одержувача або
відправника.

3. За шкоду, заподіяну при перевезенні вантажу, перевізник відповідає:

 у разі втрати або нестачі вантажу - в розмірі вартості вантажу, який втрачено або якого не
вистачає;
 у разі пошкодження вантажу - в розмірі суми, на яку зменшилася його вартість;
 у разі втрати вантажу, зданого до перевезення з оголошенням його цінності, - у розмірі
оголошеної цінності, якщо не буде доведено, що вона є нижчою від дійсної вартості вантажу.
4. Якщо внаслідок пошкодження вантажу його якість змінилася настільки, що він не може
бути використаний за прямим призначенням, одержувач вантажу має право від нього
відмовитися і вимагати відшкодування за його втрату.

5. У разі якщо вантаж, за втрату чи нестачу якого перевізник сплатив відповідне

відшкодування, буде згодом знайдено, одержувач (відправник) має право вимагати видачі
йому цього вантажу, повернувши одержане за його втрату чи нестачу відшкодування.

Стаття 315. Порядок вирішення спорів щодо перевезень

1. До пред'явлення перевізникові позову, що випливає з договору перевезення вантажу,

можливим є пред'явлення йому претензії.

2. Претензії можуть пред'являтися протягом шести місяців, а претензії щодо сплати штрафів і
премій - протягом сорока п'яти днів.

3. Перевізник розглядає заявлену претензію і повідомляє заявника про задоволення чи

відхилення її протягом трьох місяців, а щодо претензії з перевезення у прямому змішаному
сполученні - протягом шести місяців. Претензії щодо сплати штрафу або премії
розглядаються протягом сорока п'яти днів.

4. Якщо претензію відхилено або відповідь на неї не одержано в строк, зазначений у частині
третій цієї статті, заявник має право звернутися до суду протягом шести місяців з дня
одержання відповіді або закінчення строку, встановленого для відповіді.

5. Для пред'явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів,

що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк.

6. Щодо спорів, пов'язаних з міждержавними перевезеннями вантажів, порядок пред'явлення

позовів та строки позовної давності встановлюються транспортними кодексами чи статутами
або міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою
України.

Стаття 316. Договір транспортного експедирування

1. За договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за

плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених
договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.

Договором транспортного експедирування може бути встановлений обов'язок експедитора

організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або
клієнтом, укладати від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу,
забезпечувати відправку і одержання вантажу, а також виконання інших зобов'язань,
пов'язаних із перевезенням.

Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових

послуг, необхідних для доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його
завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта,
зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для
експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо).

2. Плата за договором транспортного експедирування здійснюється за цінами, що

визначаються відповідно до глави 21 цього Кодексу.

5) Господарсько-правові засади здійснення діяльності в сфері капітального будівництва.

Капітальне будівництво - це процес створення нових, а також розширення,

реконструкція, технічне переоснащення діючих підприємств, об'єктів виробничого і
невиробничого призначення, пускових комплексів (з урахуванням проектних робіт,
проведення торгів (тендерів) у будівництві, консервації, розконсервації об'єктів, утримання
дирекцій підприємств, що будуються, а також придбання технологічного обладнання, що не
входить до кошторису об'єктів). Розширення діючих підприємств охоплює як будівництво
нових, так і розширення існуючих окремих цехів та об'єктів основного, підсобного та
обслуговуючого призначення на території діючих підприємств з метою створення додаткових
або нових виробничих потужностей.
Реконструкція діючих підприємств являє собою переобладнання діючих цехів та
об'єктів основного, підсобного та обслуговуючого призначення без розширення існуючих
будівель і споруд основного призначення та без збільшення чисельності працівників з
одночасним поліпшенням умов їх праці та охорони навколишнього природного середовища,
здійснюване з метою вдосконалення виробництва та підвищення його техніко-економічного
рівня, збільшення виробничих потужностей, зміни номенклатури продукції та поліпшення її
якості.

равове регулювання підрядних відносин у капітальному будівництві Ч. 1 ст. 317 ГК

встановлено, що будівництво об'єктів виробничого та іншого призначення, підготовка
будівельних ділянок, роботи з обладнання будівель, роботи з завершення будівництва,
прикладні та експериментальні дослідження і розробки тощо, які виконуються суб'єктами
господарювання для інших суб'єктів або на їх замовлення, здійснюються на умовах підряду.
Для здійснення зазначених робіт можуть укладатися договори підряду, перелік яких
визначений в ч. 2 ст. 317 ГК. Це договори підряду: а) на капітальне будівництво (в тому числі
субпідряду); б) на виконання проектних і досліджувальних робіт; в) на виконання
геологічних, геодезичних та інших робіт, необхідних для капітального будівництва; г) інші
договори. Загальні умови цих договорів визначаються відповідно до положень ЦК України
про договір підряду, якщо інше не передбачено Господарським кодексом. При аналізі
положень Господарського і Цивільного кодексів, що регулюють підрядні відносини в
будівництві, привертають до себе увагу не лише змістовні розходження в статтях, що
регулюють тотожні підрядні відносини, але і розбіжності в термінах, якими в зазначених
кодексах позначаються однакові за своїм змістом підрядні договори. Так, згідно з ст. 318 ГК
укладається договір підряду на капітальне будівництво, а згідно з ст. 875 ЦК - договір
будівельного підряду; згідно з ст.324 ГК сторони укладають договір на проведення проектних
і досліджувальних робіт (в ч. 2 ст. 317 ГК він називається договором на виконання проектних
і досліджувальних робіт), а згідно з ст. 887 та іншими статтями ЦК укладається договір
підряду на проведення проектних та пошукових робіт. Вважаємо, що така ситуація безумовно
має бути виправлена як шляхом узгодження змісту норм обох кодексів, так і шляхом
уніфікації термінів, що вживаються в них. Найпоширенішим договором, що опосередковує
відносини у будівельній галузі, є договір підряду на капітальне будівництво. За договором
підряду на капітальне будівництво одна сторона (підрядник) зобов'язується своїми силами і
засобами на замовлення другої сторони (замовника) побудувати і здати замовникові у
встановлений строк визначений договором об'єкт відповідно до проектно-кошторисної
документації або виконати зумовлені договором будівельні та інші роботи, а замовник
зобов'язується передати підряднику затверджену проектнокошторисну документацію, надати
йому будівельний майданчик, прийняти закінчені будівництвом об'єкти і оплатити їх (ч. 1 ст.
318 ГК). Договір підряду відповідно до ст. 318 ГК укладається на будівництво, розширення,
реконструкцію та перепрофілювання об'єктів; будівництво об'єктів з покладенням повністю
або частково на підрядника виконання робіт з проектування, поставки обладнання,
пусконалагоджувальних та інших робіт; виконання окремих комплексів будівельних,
монтажних, спеціальних, проектно-конструкторських та інших робіт, пов'язаних з
будівництвом об'єктів. За загальним правилом забезпечення будівництва матеріалами,
технологічним, енергетичним, електротехнічним та іншим устаткуванням покладається на
підрядника, якщо інше не передбачено законодавством або договором. Зміст договору
підряду на капітальне будівництво, що укладається на підставі державного замовлення, має
відповідати цьому замовленню. Відповідно до ч. 5 ст. 318 ГК договір підряду на капітальне
будівництво повинен передбачати: найменування сторін; місце і дату укладення; предмет
договору (найменування об'єкта, обсяги і види робіт, передбачених проектом); строки
початку і завершення будівництва, виконання робіт; права і обов'язки сторін; вартість і
порядок фінансування будівництва об'єкта (робіт); порядок матеріально-технічного,
проектного та іншого забезпечення будівництва; режим контролю якості робіт і матеріалів
замовником; порядок прийняття об'єкта (робіт); порядок розрахунків за виконані роботи,
умови про дефекти і гарантійні строки; страхування ризиків, фінансові гарантії;
відповідальність сторін (відшкодування збитків); урегулювання спорів, підстави та умови
зміни і розірвання договору.
Порядок укладення та виконання договорів підряду на проведення робіт з нового
будівництва, реконструкції будівель і споруд та технічного переоснащення діючих
підприємств (далі – капітальне будівництво об'єктів), а також комплексів і видів робіт,
пов'язаних із капітальним будівництвом об'єктів регулюється Загальними умовами укладення
та виконання договорів підряду в капітальному будівництві, затвердженими постановою
Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2005 р. № 668. За договором підряду на проведення
проектних і досліджувальних робіт підрядник зобов'язується розробити за завданням
замовника проектну документацію або виконати обумовлені договором проектні роботи, а
також виконати досліджувальні роботи, а замовник зобов'язується прийняти і оплатити їх (ч.
1 ст. 324 ГК).
До відносин, що виникають у процесі виконання проектних та досліджувальних робіт,
можуть застосовуватися положення ст. 318 ГК. Підрядник несе відповідальність за недоліки
проекту, в тому числі виявлені в процесі його реалізації та експлуатації побудованого за
даним проектом об'єкта. У разі виявлення недоліків проекту підрядник зобов'язаний
безоплатно переробити проект, а також відшкодувати замовнику збитки, спричинені
недоліками проекту. Позов про відшкодування замовнику збитків, спричинених недоліками
проекту, може бути заявлено протягом десяти років, а якщо збитки замовнику завдано
протиправними діями підрядника, які призвели до руйнувань, аварій, обрушень, - протягом
тридцяти років з дня прийняття побудованого об'єкта.

6) Договори підряду: поняття та різновиди.

Регулюванню відносин у сфері виконання робіт присвячено главу 61 ЦК (статті 837-
891), що складається з чотирьох параграфів, перший з яких (статті 837 -864 ЦК) містить
загальні положення про підряд, а наступні - положення про окремі його види, такі, як:
договір побутового підряду; договір будівельного підряду; договір підряду на проектні та
пошукові роботи.
Загальні положення застосовуються до окремих видів договору підряду, якщо інше не
встановлено нормами ЦК про ці види договорів. Тобто норми, що складають загальні
положення про підряд, застосовуються в субсидіарному порядку, співвідносячись з нормами,
присвяченими окремим видам договору підряду, за правилами співвідношення загальних та
спеціальних норм. Наявність спеціальної норми, яка регулює конкретний вид договору
підряду, є перешкодою для застосування до цього виду відповідної норми, що міститься в
загальних положеннях про підряд.
В основу поділу підрядних договорів на певні види покладено два критерії - предмет
договору та суб'єктний склад учасників договору. Так, за договором побутового підряду
виконується робота, яка призначена для задоволення побутових та інших особистих потреб
замовника, що не пов'язані з здійсненням ним підприємницької діяльності. Якщо ж
замовником укладається договір з метою подальшого використання результату виконаної
роботи з підприємницькою метою, то на такий договір поширюються загальні положення про
підряд. Підрядником у договорі побутового підряду завжди виступає юридична або фізична
особа, що здійснює підприємницьку діяльність, а замовником - тільки фізична особа. Що ж
стосується договору будівельного підряду або договору на проектні та пошукові роботи, то
замовником у них можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи.
Слід зазначити, що договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських
та технологічних робіт не віднесено до видів договору підряду, а виділено як самостійний
тип договору. Це обумовлюється тим, що науково-дослідні, дослідно-конструкторські та
технологічні роботи на відміну від робіт, що виконуються за договорами підряду, мають
творчий характер, а це пов'язано з ризиком досягнення саме того результату, на який
розраховує замовник. Тому, якщо вказані роботи будуть виконані з досягненням іншого
результату або виконавець стикнеться з неможливістю вирішення того завдання, що ставить
перед ним замовник, ризик виконання робіт лягає не на підрядника, як це передбачено
договором підряду, а на замовника.
Відповідно до легального визначення, яке містить ч. 1 ст.837 ЦК, за договором підряду одна
сторона (підрядник) зобов'язується па свій ризик виконати певну роботу за завданням другої
сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.
Частина 2 ст.837 ЦК доповнює характеристику договору підряду, вказуючи на те, що договір
підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання
іншої роботи з переданням її результату замовникові.
Сторонами в даному договорі можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи.
Відповідно до ч. З ст. 837 ЦК для виконання окремих видів робіт у випадках, встановлених
законом, підрядник (субпідрядник) зобов'язаний одержати спеціальний дозвіл, що свідчить,
по-перше, про можливість виконання цих робіт лише особисто тим підрядником, який має на
це дозвіл. Вказане стосується, наприклад, виконання авіаційно-хімічних робіт, виготовлення,
монтажу несучих конструкцій, монтажу конструкцій в будівельній, ремонтно-будівельній
діяльності тощо; по-друге, що підрядником в окремих видах договорів підряду, зокрема
побутовому, будівельному тощо може бути суб'єкт підприємницької діяльності.
Законодавчим урегулюванням будь-якого договору є встановлення спеціального режиму для
конкретної моделі суспільних відносин.
Важливе значення договір підряду має для задоволення різних потреб громадян і організацій.
Так, за допомогою цього договору громадянам здійснюються такі послуги, як ремонт
житлових будинків і квартир, пошив і ремонт одягу і взуття тощо. Організації укладають
договори підряду в зв'язку з необхідністю, на приклад, ремонту виробничих будинків і
споруджень, транспортних засобів, устаткування й інших випадків.
Договір підряду має спільні риси з договором купівлі-продажу і трудовим договором.
Особливу увагу необхідно приділити відмінностям договору підряду від трудового договору.
Такими насамперед, є:
предметом договору підряду є кінцевий результат, а для трудового договору основним є сам
факт трудової діяльності. Наприклад, не можна укласти договір підряду з фізичною особою
на виконання нею функцій бухгалтера підприємства, оскільки в такому випадку предметі
договору є виконання робітником певних трудових обов'язків, а не досягнення конкретного
матеріального результату;
роботу за договором підряду особа виконує на свій ризик з використанням власних
матеріалів, або матеріалів замовника, між тим, як трудовій договір передбачає, що робітник
не несе відповідальності за загибель предмета його праці, підпорядковується правилам
внутрішнього трудового розпорядку та забезпечується всім необхідним для діяльності;
сторонами договору підряду можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи, а трудовій
договір може укладатися лише з фізичною особою.
До договору купівлі-продажу договір підряду подібний тим, що ці договори спрямовані на
оплатну передачу визначеного об'єктну власність, окрім того, їх правова кваліфікація збіг
гається: і перший, і другий договори є двосторонніми, оплатними та консенсуальними. Однак
відмінності між ними, полягають у тому, що предметом договору підряду в цих випадках є
індивідуально-визначена річ, яку підрядник ще повинен виготовити, а предмет договору
купівлі-продажу при укладенні договору вже наявним (за винятком, наприклад, купівлі-
продажу за зразками), причому вів: може бути як індивідуально-визначеним, так і
визначеним родовими ознаками. Хто є суб’єктом його виготовлення, значення не має. Крім
того, у договорі підряду обумовлені права та обов'язки сторін, пов'язані з виготовленням
предмета, а не тільки з його передачею й оплатою. Моменти укладення і виконання договору
підряду ніколи не збігаються, тоді як у договорі купівлі-продажу вони можуть збігатися.
На момент складання будь-якого підрядного договору об'єкт, фактично не існує. Він буде і
створений у процесі реалізації правовідносин. Інакше кажучи, у момент обговорення
сторонами істотних умов угоди, здійснення дій (виконання робіт) є метою майбутнього
договору, а їх реалізація приводить до створення результату (об'єкта). При цьому
матеріалізований результат цілком відокремлений від самих дій, у силу чого
характеризується як самостійний об'єкт цивільних правовідносин.
Предметом договору підряду є індивідуалізований результат праці підрядника, який набуває
тієї чи іншої матеріалізованої форми, оскільки робота виконується з матеріалів сторін і
здається у вигляді, придатному для оцінки (наприклад, ремонт годинника, радіоприймача,
телевізора без використання запасних деталей чи інструментів, риття траншеї, переміщення
вантажу тощо). Такі роботи можуть бути визнані підрядними, оскільки їхня дія спрямована
на відповідні зміни матеріальних об'єктів. Отже, за ЦК, предметом договору підряду є
матеріалізовані результати створення, перетворення, поновлення і навіть ліквідації речей
виробничого, споживчого та науково-культурного призначення. У зміст статті, що
коментується, не включені численні послуги, для яких характерна відсутність
матеріалізованого результату. їх регулювання здійснюється відповідно до гл. 63 ЦК.
Сторонами у договорі підряду є підрядник (виконавець роботи) і замовник (кому передається
готовий результат). Законодавче визнання фізичної особи як суб'єкта підприємницької
діяльності (гл. 5, книга 1 ЦК), в тому числі з правом використання найманої праці,
виключило попередні обмеження щодо можливості громадян виступати в якості підрядників.
Що стосується юридичних осіб, то вони пов'язані обмеженнями, встановленими
законодавством щодо певних видів господарської діяльності. Йдеться, насамперед, про
необхідність одержання ліцензій на види діяльності, визначені Законом України «Про
ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р. Таким чином, як
громадяни, так і організації можуть виступати як будь-яка сторона в даному договорі.
Підрядні відносини безпосередньо врегульовано гл. 61, 62 ЦК України. Норми цих статей
мають загальний характер. Тому щодо окремих видів договору підряду, яким властива певна
специфіка, можуть прийматися спеціальні нормативні акти.

7) Правові засади комерційної концесії. (МОЙ)

 Так само як концесійну діяльність слід відрізняти від концесії, так і договір
комерційної концесії слід відрізняти від концесійного договору.

Договір комерційної концесії - це договір, за яким одна сторона (правоволоділець)

зобов'язується надати другій стороні (користувачеві) на строк або без визначення строку
право використання в підприємницькій діяльності користувача комплексу прав, належних
правоволодільцеві, а користувач зобов'язується дотримуватися умов використання наданих
йому прав та сплатити правоволодільцеві обумовлену договором винагороду (ч. 1 ст. 366 ГК).
Предмет договору комерційної концесії в ГК визначений лише в загальних рисах: як
комплекс прав, ділової репутації і комерційного досвіду (ч. 2 ст. 366 ЦК). За змістом ч. 1 ст.
1116 ЦК предметом договору комерційної концесії є право на використання об'єктів права
інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів,
комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації, під якою можна
розуміти сукупність інформації про правово-лодільця, що дає можливість зробити висновок
про його професійні та управлінські здібності, порядність та відповідність його діяльності
вимогам закону.
За своїм предметом договір комерційної концесії відрізняється від схожих з ним договорів
щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, зокрема ліцензійного
договору, договору про пе-редання виключних майнових прав інтелектуальної власності
тощо, передбачених ст. 1107 ЦК.
Договір комерційної концесії передбачає використання комплексу наданих користувачеві
прав, ділової репутації і комерційного досвіду правоволодільця в певному обсязі, із
зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери підприємницької
діяльності (ч. 2 ст. 366 ГК).
Закон вимагає, щоб договір комерційної концесії був укладений у письмовій формі у вигляді
єдиного документа (в ст. 1118 ЦК йдеться про "письмову форму"). Недодержання цієї вимоги
тягне за собою недійсність договору (згідно з ч. 1 ст. 1118 ЦК він є нікчемним).
Особливістю договору комерційної концесії є те, що він підлягає державній реєстрації
органом, який здійснив реєстрацію суб'єкта господарювання, що виступає за договором як
правоволоділець. Якщо правоволоділець зареєстрований як суб'єкт господарювання не в
Україні, реєстрація договору комерційної концесії здійснюється органом, який зареєстрував
суб'єкта господарювання, що є користувачем.
Юридичне значення реєстрації полягає в тому, що у відносинах з третіми особами сторони
договору комерційної концесії мають право посилатися на договір лише з дня його державної
реєстрації. Відсутність реєстрації договору позбавляє сторони права в разі спору посилатися
на цей договір.
Слід проте зазначити, що Законом України від 15 травня 2003 р. "Про державну реєстрацію
юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" повноваження державного реєстратора щодо
державної реєстрації договорів комерційної концесії не передбачені. Інші вимоги щодо
укладання договору комерційної концесії встановлюються законом.
Договором комерційної концесії може бути передбачено право користувача дозволяти іншим
особам користування наданим йому комплексом прав або часткою цього комплексу прав на
умовах комерційної субконцесії, погоджених ним із правоволодільцем або визначених у
договорі комерційної концесії. До договору комерційної субконцесії застосовуються
положення про договір комерційної концесії, якщо інше не випливає з особливостей
субконцесії. Якщо договір комерційної концесії визнано недійсним, недійсні також укладені
на його основі договори комерційної субконцесії.
Винагорода за договором комерційної концесії може виплачуватися користувачем
правоволодільцеві у формі разових або періодичних платежів або в іншій формі,
передбаченій договором (ст. 369 ГК).
Обов'язки сторін договору комерційної концесії визначені ст. 370, 371 ГК і ст. 1120 і 1121 ЦК.
Так, правоволоділець зобов'язаний: передати користувачеві технічну та комерційну
документацію і надати іншу інформацію, необхідну користувачеві для здійснення прав,
наданих йому за договором комерційної концесії, а також проінструктувати користувача і
його працівників з питань, пов'язаних із здійсненням цих прав; видати користувачеві
передбачені договором ліцензії (дозволи), забезпечивши їх оформлення у встановленому
законодавством порядку.
Якщо договором комерційної концесії не передбачено інше, пра-воволоділець зобов'язаний:
забезпечити державну реєстрацію договору комерційної концесії; надавати користувачеві
постійне технічне та консультативне сприяння, включаючи сприяння у навчанні та
підвищенні кваліфікації працівників; контролювати якість товарів (робіт, послуг), що
виробляються (виконуються або надаються) користувачем на підставі договору комерційної
концесії.
З урахуванням характеру та особливостей діяльності, що здійснюється користувачем за
договором комерційної концесії, користувач зобов'язаний: використовувати при здійсненні
передбаченої договором діяльності торговельну марку та інші позначення правоволодільця
визначеним у договорі способом; забезпечити відповідність якості товарів, що виробляються
ним на основі договору, виконаних робіт, послуг, що надаються, якості таких самих товарів
(робіт, послуг), що виробляються (виконуються або надаються) безпосередньо
правоволодільцем; дотримуватися інструкцій і вказівок правоволодільця, спрямованих на
забезпечення відповідності характеру, способів та умов використання комплексу наданих
прав використанню цих прав правоволоділь-цем; надавати покупцям (замовникам) додаткові
послуги, на які вони могли б розраховувати, купуючи (замовляючи) товар (роботу, послуги)
безпосередньо у правоволодільця; інформувати покупців (замовників) найбільш очевидним
для них способом про використання ним торговельної марки та інших позначень
правоволодільця за договором комерційної концесії; не розголошувати секрети виробництва
правоволодільця та іншу одержану від нього конфіденційну інформацію; сплатити
правоволодільцеві обумовлену договором винагороду.
Згідно з ч. 1 ст. 372 ГК договором комерційної концесії можуть бути передбачені обмеження
прав сторін за цим договором, зокрема: обов'язок правоволодільця не надавати іншим особам
аналогічні комплекси прав для їх використання на закріпленій за користувачем території або
утримуватися від власної аналогічної діяльності на цій території; обов'язок користувача не
допускати його конкуренції з правоволо-дільцем на території, на яку поширюється чинність
договору комерційної концесії стосовно підприємницької діяльності, що здійснюється
користувачем з використанням належних правоволодільцеві прав; відмова користувача від
одержання за договором комерційної концесії аналогічних прав у конкурентів (потенційних
конкурентів) правоволоділь-ця; обов'язок користувача погоджувати з правоволодільцом місце
розташування виробничих приміщень, що мають використовуватися при здійсненні наданих
за договором прав, а також їх внутрішнє і зовнішнє оформлення.
Обмежувальні умови можуть бути визнані недійсними, якщо ці умови суперечать
законодавству (ч. 2 ст. 372 ГК). Крім цього, ч. 2 ст. 1122 ЦК прямо встановлено, що умова
договору, відповідно до якої правоволоділець має право визначати ціну товару (робіт,
послуг), передбаченого договором, або встановлювати верхню чи нижню межу цієї ціни, є
нікчемною.
Відповідно до ст. 373 ГК правоволоділець несе субсидіарну відповідальність за вимогами, що
заявляються до користувача комерційної концесії у разі невідповідності якості товарів (робіт,
послуг), які продаються (виконуються, надаються) користувачем.
За вимогами, що заявляються до користувача як виробника продукції (товарів)
правоволодільця, останній відповідає солідарно з користувачем. Договір комерційної концесії
може бути змінений відповідно до положень, встановлених ст. 188 ГК. У відносинах з
третіми особами сторони договору комерційної концесії мають право посилатися на зміни
договору лише з дня державної реєстрації цієї зміни відповідно до ст. 367 ГК, якщо не
доведуть, що третя особа знала або повинна була знати про зміну договору раніше.
Кожна із сторін договору комерційної концесії, укладеного без зазначеного строку, має право
у будь-який час відмовитися від договору, повідомивши про це другу сторону за шість
місяців, якщо договором не передбачений більш тривалий строк.
Дострокове розірвання договору комерційної концесії, укладеного на визначений строк, а
також розірвання договору, укладеного без визначення строку, підлягають державній
реєстрації відповідно до ст. 367 ГК. При оголошенні правоволодільця або користувача
неплатоспроможним (банкрутом) договір комерційної концесії припиняється.
У разі зміни торговельної марки чи іншого позначення правоволодільця, права на
використання яких входять у комплекс прав за договором комерційної концесії, цей договір
зберігає чинність щодо нових позначень правоволодільця, якщо користувач не вимагає
розірвання договору. Дещо інакше ця норма сформульована в п. 1 ч. 2 ст. 1126 ЦК, згідно з
яким договір комерційної концесії припиняється у разі "припинення права правоволодільця
на торговельну марку чи інше позначення, визначене в договорі, без його заміни аналогічним
правом".
У разі продовження чинності договору комерційної концесії користувач має право вимагати
відповідного зменшення належної правоволодільцеві винагороди. Якщо в період дії договору
комерційної концесії припинилося право, користування яким надано за цим договором,
договір продовжує свою чинність, крім положень, що стосуються права, яке припинилося, а
користувач, якщо інше не передбачено договором, має право вимагати відповідного
зменшення належної правоволодільцеві винагороди.
На відміну від договору комерційної концесії, згідно зі ст. 408 ГК України концесійна
діяльність здійснюється на основі концесійних договорів, що укладаються відповідно до
законодавства України з концесіонерами, в тому числі іноземними інвесторами, Кабінетом
Міністрів України або уповноваженим ним органом державної влади, або визначеними
законом органами місцевого самоврядування.
Строк дії концесійного договору встановлюється сторонами договору залежно від характеру
та умов концесії. Цей строк не може бути меншим десяти років та більшим п'ятдесяти років.
Кабінет Міністрів України може затверджувати типові концесійні договори для здійснення
певних видів концесійної діяльності.
Вимоги до концесійних договорів, порядок їх укладення, а також інші питання правового
регулювання концесійної діяльності визначаються законом про концесії, іншими законами.

8) Договір концесії.

Задача 1. Підприємство-замовник капітального будівництва уклало договір підряду на

капітальне будівництво із будівельною компанією на зведення торговельного комплексу та
здійснило попередню оплату. Натомість, до завершення будівництва будівельна компанія
пред’явила вимогу до підприємства щодо збільшення кошторису у зв’язку із суттєвим
збільшенням вартості будівельних матеріалів протягом будівництва. Підприємство
відмовилося збільшувати оплату. Досудове врегулювання не вирішило спір. Будівельна
компанія звернулося до суду із вимогою про розірвання договору. Вирішить спір.

Завдання 1. Складіть договір підряду.