Підручник готовий

ПОЛІТОЛОГІЯ
1
Рекомендовано Вченою радою ІГСН Національного університету «Львівська політехніка»
(Протокол № 3 від 27 листопада 2009 р.).
Політологія: навчальний посібник / За ред. Я.Б.Турчин, М.А.Бучина. – Львів: Дослідно-

видавничий центр Наукового товариства ім. Шевченка, 2010. – 170 с.
Навчальний посібник підготовлений колективом викладачів кафедри політології Національного

університету «Львівська політехніка». У посібнику розкрито суть та значення політології як
науки, проаналізовано такі важливі питання як політична влада і система; політичний процес,
діяльність і технології; роль особи в політиці. Значна увага приділяється розгляду суб’єктів
політики, зокрема, політичних партій та рухів, політичної еліти та політичних лідерів. Вагома
частина посібника присвячена дослідженню держави як основного політичного інституту,
аналізу складових форми держави. Одночасно розглянуто такі важливі політологічні питання як
політична свідомість і культура, міжнародні відносини і зовнішня політика. Навчальний
посібник написаний з врахуванням особливостей навчального процесу в технічних ВНЗ і
адаптований для студентів технічних спеціальностей. Посібник містить таблиці і схеми, питання
для самоконтролю, характеризується лаконічністю викладу матеріалу, що сприятиме
ефективному засвоєнню знань студентами з курсу «Політологія».
Підручник розрахований для студентів вищих навчальних закладів, аспірантів, науковців,
громадсько-політичних діячів.
Авторський колектив:
Бучин М.А. (Розділ 12, 13, 15).
Волинець О.О. (Розділ 5, 6).
Гетьманчук М.П. (Розділ 3, 9).
Ільницька У.В. (Розділ 16, 17).
Кукарцев О.В. (Розділ 20).
Кучма Л.О. (Розділ 2, 3, 7, 8).
Луцишин Г.І. (Розділ 19).
Пасічний Р.Я. (Розділ 1).
Плазова Т.І. (Розділ 4, 18).
Тишкун Ю.Я. (Розділ 14).
Турчин Я.Б. (Розділ 9, 10, 11).
Рецензенти:
В.М. Денисенко – доктор політичних наук, професор;
Р.Я. Мирський – доктор філософських наук, професор.
2
РОЗДІЛ 1. ПОЛІТИКА І НАУКА ПРО ПОЛІТИКУ..............................................................................6
1. Політологія як наука.........................................................................................................................6
2. Предмет, об’єкт, методи і функції політології...............................................................................6
3. Політика як суспільне явище...........................................................................................................9
Питання для самоконтролю...............................................................................................................14
Рекомендована літеретура.................................................................................................................14
Додаткова література..........................................................................................................................15
РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИЧНА ВЛАДА.........................................................................................................16
1. Сутність та природа влади. Основні концепції політичної влади.............................................16
2. Організація владних відносин у державі. Джерела та ресурси політичної влади....................17
3. Форми та види політичної влади...................................................................................................18
4. Легітимність політичної влади та її типи.....................................................................................19
РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА.......................................................................24
1. Політична система суспільства: сутність та основні риси.........................................................24
2. Структура та функції політичної системи....................................................................................25
3. Типологія політичних систем........................................................................................................27
4. Становлення та розвиток політичної системи України..............................................................28
РОЗДІЛ 4. ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС ТА ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ.............................................31
1. Політичний процес: сутність та різновиди..................................................................................31
2. Політична діяльність: рівні, напрями, форми..............................................................................32
3. Ефективність політичного функціонування................................................................................33
4. Політичні технології: поняття та класифікація...........................................................................34
5. Політичні рішення: сутність, технології прийняття та впровадження......................................35
РОЗДІЛ 5. ОСОБИСТІСТЬ В ПОЛІТИЧНОМУ ПРОЦЕСІ...............................................................38
1. Процес політичної соціалізації......................................................................................................38
2. Політична участь як наслідок політичної соціалізації................................................................41
3. Причини та види політичної бездіяльності..................................................................................42
РОЗДІЛ 6. ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ ТА ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО.......................................................47
1. Політичні еліти: поняття, теорії, типологія..................................................................................47
2. Природа політичного лідерства.....................................................................................................49
3. Типологія та функції політичного лідера.....................................................................................50
4. Механізми політичного лідерства.................................................................................................51
РОЗДІЛ 7. ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ...............................................................................................56
1. Сутність політичної свідомості та фактори її формування........................................................56
2. Структура та функції політичної свідомості................................................................................57
3. Рівні та типи політичної свідомості..............................................................................................58
3
РОЗДІЛ 8. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА СУСПІЛЬСТВА.......................................................................63
1. Основні підходи до визначення змісту політичної культури суспільства................................63
2. Структура та функції політичної культури..................................................................................64
3. Рівні та типи політичної культури................................................................................................65
4. Політична культура України.........................................................................................................67
РОЗДІЛ 9. СУБ’ЄКТИ ПОЛІТИЧНОГО ПРОЦЕСУ...........................................................................70
1. Суб’єкти політики: поняття, типологія, функції.........................................................................70
2. Форми політичної взаємодії суб’єктів політики..........................................................................71
РОЗДІЛ 10. ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ: СУТНІСТЬ, ТИПОЛОГІЯ, ФУНКЦІЇ........................................77
1. Сутність, передумови виникнення та ознаки політичних партій..............................................77
2. Функції політичних партій............................................................................................................78
3. Типологія політичних партій.........................................................................................................78
РОЗДІЛ 11. СУТНІСТЬ І РІЗНОВИДИ ПАРТІЙНИХ СИСТЕМ......................................................85
1. Поняття та типологія партійних систем.......................................................................................85
2. Зародження, розвиток та особливості партійної системи України............................................87
РОЗДІЛ 12. ВИБОРЧИЙ ПРОЦЕС І ВИБОРЧІ СИСТЕМИ..............................................................90
1. Вибори як елемент демократії.......................................................................................................90
2. Типологія виборів...........................................................................................................................90
3. Виборчий процес: поняття і стадії................................................................................................91
4. Демократичні принципи виборів..................................................................................................92
5. Виборчі системи: суть, різновиди, переваги та недоліки...........................................................94
РОЗДІЛ 13. ДЕРЖАВА ЯК ОСНОВНИЙ ЕЛЕМЕНТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ..........................97
1. Суть та ознаки держави..................................................................................................................97
2. Теорії походження держави...........................................................................................................97
3. Функції держави.............................................................................................................................99
4. Структура, різновиди та парадигми держави..............................................................................99
Питання для самоконтролю.............................................................................................................102
Рекомендована літеретура...............................................................................................................102
Додаткова література........................................................................................................................102
РОЗДІЛ 14. ПРАВОВА ДЕРЖАВА ТА ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО.................................103
1. Поняття та основні засади правової держави............................................................................103
2. Громадянське суспільство: сутність, функції та суб’єкти........................................................104
РОЗДІЛ 15. ФОРМА ДЕРЖАВИ........................................................................................................111
1. Форма держави: поняття та складові елементи.........................................................................111
2. Форма державного правління......................................................................................................111
3. Державно-територіальний устрій................................................................................................113
4
РОЗДІЛ 16. ДЕМОКРАТІЯ ТА ДЕМОКРАТИЧНІ ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ...................................117
1. Поняття про демократію. Античне і сучасне розуміння демократії........................................117
2. Політичні принципи демократії..................................................................................................119
3. Концепції демократії....................................................................................................................120
4. Основні ознаки демократичного політичного режиму.............................................................121
РОЗДІЛ 17. НЕДЕМОКРАТИЧНІ ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ..............................................................124
1. Тоталітаризм – політичний феномен ХХ століття....................................................................124
2.Сутність, особливості, ознаки авторитаризму та різноманітність його форм.........................126
РОЗДІЛ 18. СИСТЕМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ................................................130
1. Процес становлення української незалежної держави..............................................................130
2. Конституційні засади розбудови системи державного правління в Україні..........................131
3. Особливості системи місцевого самоврядування в Україні.....................................................136
РОЗДІЛ 19. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ ТА МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ..................139
1. Зовнішня політика держави та міжнародні відносини: сутність та види...............................139
2. Принципи та суб’єкти міжнародних відносин...........................................................................140
3. Міжнародні конфлікти: поняття, причини та шляхи їх врегулювання...................................142
4. Україна в системі міжнародних відносин..................................................................................143
Основна література...........................................................................................................................144
РОЗДІЛ 20. ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ УКРАЇНИ................................................................145
1. Політична думка Київської Русі..................................................................................................145
2. Українська політична думка XVI – початку XVII ст................................................................146
3. Політичні ідеї періоду козацько-гетьманської держави...........................................................148
4. Політична думка України ХІХ – початку ХХ ст.......................................................................148
Словник термінів..................................................................................................................................158
5
РОЗДІЛ 1. ПОЛІТИКА І НАУКА ПРО ПОЛІТИКУ
1. Політологія як наука.
2. Предмет, об’єкт, методи і функції політології.
3. Політика як суспільне явище.
1. Політологія як наука.
Процес національного відродження і розбудови незалежної Української держави,
соціальне оновлення всіх сфер життя сучасного суспільства, потребують глибокого вивчення
закономірностей і тенденцій їхнього розвитку. Широкі можливості для ґрунтовної та об'єктивної
характеристики суспільства, в якому ми живемо, і політики, яку можна й треба проводити у
цьому суспільстві та на міжнародній арені, має політологія, що пройшла тривалий шлях
становлення та розвитку як наука і навчальна дисципліна.
Політологія – це наука про політичну систему суспільства та її різноманітні підсистеми.
Жодна інша галузь наукового знання, яка досліджує політичну сферу суспільного життя, не
робить це з такою системністю й повнотою, як політологія, і не розглядає політичну систему
суспільства в цілому як свій предмет.
Термін "політологія", походить від давньо-грецьких слів politike – мистецтво управління
державою і logos – учення. У Стародавній Греції політика була наукою про управління
державою. "Природність" політики для багатьох античних мислителів була очевидною, але
питання про те, хто повинен керувати державою, про форми і механізми цього правління та інші
проблеми політичного буття вирішувалися по-різному. Політика здавна була інтегрована у
суспільне життя, тому політична філософія як універсальна наука "супроводжувала" людину все
її життя, здійснюючи пошук оптимального політичного ладу.
Політичні погляди та ідеї існують з того часу, як суспільство набуло державно-
організованої форми. Історично першою формою пізнання політики була релігійно-міфологічна.
Майже два тисячоліття до нової ери панували уявлення про божественне походження влади і
суспільно-політичного устрою.
З середини першого тисячоліття до нової ери посилюється процес раціоналізації
політичних поглядів, вони набувають філософсько-етичної форми. З'являються перші політичні
категорії і визначення, а згодом і політичні концепції, започатковуються власне теоретичні
дослідження політики. Найвиразніше цей процес проявився у творчості Конфуція, Сократа,
Платона і Арістотеля.
Від релігійно-етичної форми політичну науку звільнив Н. Макіавеллі. Він розглядав
політичні процеси як природні, що відбуваються не з Божої волі, а відповідно до певних
об'єктивних закономірностей. У центр політичних досліджень учений поставив державну владу
й підпорядкував політичну науку вирішенню практичних завдань. Його вважають
основоположником політичної науки Нового часу.
Проаналізувавши проблеми походження, сутності, призначення і форми держави, Т.
Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо розробили теорію суспільного
договору, ідеї народного суверенітету, свободи і рівності, природного права та звільнили
політику й політичну думку від теології і церковної моралі.
Істотний внесок у розвиток політичної науки, ідей конституційного ладу,
республіканської форми правління, ліберальної демократії і становлення відповідних їм
інститутів і норм був зроблений у період Великої французької революції а також війни за
незалежність США наприкінці XVIII ст., революцій XIX ст. У другій половині XVIII — першій
половині XIX ст. були сформульовані найважливіші підходи, що стали основоположними в
розробленні політичних теорій і концепцій сучасності.
Процес формування й виокремлення політології із загальної системи соціальних і
гуманітарних наук та її інституціоналізації припав на кінець XIX — початок XX ст. У різних
країнах він відбувався по-різному. В Німеччині, наприклад, він був пов'язаний із формуванням і
розвитком так званої правової школи; у Франції політологія виникає на межі державознавства,
політичної історії та соціології; у Великобританії значний поштовх формуванню політології
надало заснування Лондонської школи економіки і політичних наук при Лондонському
університеті; у США інтенсивне оформлення політології в самостійну галузь знання розпочалося
6
1880 р. зі створенням при Колумбійському коледжі (пізніше перейменований у Колумбійський
університет) школи політичної науки.
На організованому ЮНЕСКО у 1948 р. в Парижі міжнародному колоквіумі політологів
було вирішено вживати термін "політична наука" в однині, а її основним предметом вважати: а)
політичну теорію та історія політичної думки; б) політичні інститути; в) партії, групи і
громадську думку; г) міжнародні відносини. Цей момент прийнято вважати завершенням
процесу конституювання політології як науки.
У Радянському Союзі політологія трактувалась як буржуазна псевдонаука. Не мали
успіху навіть обережні спроби створення "марксистсько-ленінської політичної науки". Окремі
політичні дослідження здійснювалися лише в організаційних межах історичного матеріалізму,
наукового комунізму, історії КПРС, теорії держави і права та деяких інших ідеологізованих
дисциплін. В 1989 р. Державний комітет СРСР з науки і техніки офіційно затвердив
номенклатуру спеціальностей наукових працівників під загальною назвою “Політичні науки”.
Паралельно політологію стали викладати у вищих навчальних закладах.
Справжній ровиток політології як науки в Україні стає можливим лише з досягненням
державної незалежності. З 1990 р. політологію як навчальну дисципліну почали викладати в
українських вищих навчальних закладах. Політична освіта повинна сприяти: виробленню
раціоналістичного менталітету; засвоєнню цінностей і норм демократичної політичної
культури; формуванню таких якостей, як політична толерантність, готовність до компромісу
і партнерства, схильність до консенсусу, вміння цивілізовано захищати свої інтереси,
вирішувати соціальні конфлікти; утвердженню у свідомості людини почуття громадянського
обов'язку, відповідальності перед суспільством; формуванню свідомої, повноправної
особистості.
2. Предмет, об’єкт, методи і функції політології.

Незважаючи на те, що політологія в Україні утвердилась як наука і навчальна дисципліна,
залишається актуальним питання про специфіку її предмета та об'єкта.
Об'єктом дослідження політології є політична сфера, яку вивчають і аналізують у поєд-
нанні з особливостями її функціонування й розвитку та зв'язками з іншими сферами суспільства
(економічною, соціальною, духовною та ін.). Насамперед політична наука зосереджує свою
увагу на дослідженні держави, влади та владних відносин, які розглядає як соціальні феномени й
інститути політичної організації суспільства, котрі основною метою мають реалізацію
загального інтересу.
Предметом політології є політична система суспільства як інтегроване поняття, що
включає в себе такі важливі складові, як: держава, державний устрій, влада, владні відносини,
політичні партії та громадсько-політичні організації й рухи, політична діяльність, політична
свідомість, політична культура, ідеологія та ін.
Виокремлюють кілька підходів до розуміння предмету політології:
1) традиційний підхід – політологія трактується як наука, що досліджує загальні
принципи і організаційні основи політичного життя;
2) емпірико-аналітичний підхід – політологія розглядається як операціональна,
інструментальна наука, яка акцентує увагу на вивченні політичної практики;
3) критико-діалектичний підхід – повязує політологію з аналізом взаємозв’язку
політичних інститутів і процесів та суспільно-економічних умов їх функціонування.
Не менш важливим є питання методів політичної науки. Метод – це спосіб, підхід,
інструмент, яким користується певна наука для дослідження закономірностей, що становлять її
предмет.
Виділяють три групи методів політична науки:
1) загально-наукові методи дослідження. До них належать: системний метод (політика
розглядається як цілісне явище, як механізм саморегуляції), структурно-функціональний (спосіб
дослідження, який ставить за мету розділити складний об’єкт на складові частини, вивчити
зв’язки між ними і визначити місце і роль усіх складових частин у функціонуванні об’єкта як
цілого), біхевіористський метод (грунтується на дослідженнях поведінки окремих особистостей
і груп), порівняльний (зіставлення однопорядкових політичних явищ за структурою чи
7
функціями), історичний (досліджує політичні процеси і явища через їхній розвиток і зміну)
методи.
2) Логічні методи: аналіз і синтез, індукція та дедукція, моделювання;
3) Емпіричні методи: використання статистичних даних; аналіз документів та
архівних даних; опитування; експеримент;спостереження;.моніторинг; контент-аналіз та ін.
Органічне поєднання різних методів політичної науки допомагає фахівцям всесторонньо і
максимально об’єктивно оцінити практику життя і прийняти оптимальне політичне рішення,
співвідносне з призначенням науки.
Важливим для розуміння та оцінки політології у житті суспільства є визначення
притаманних їй функцій. Серед функцій політології виділяють:
1) Описову, що пов’язана з накопиченням, описом, вивченням фактів політичної
дійсності, з виявленням найважливіших політичних проблем і протиріч політичного розвитку. З
допомогою описової функції політологія встановлює “діагноз” політичній ситуації, політичному
явищу в конкретному часовому і просторовому відрізку.
2) Пояснювальна, яка допомагає зрозуміти сутність політичних явищ та робить
можливим перехід від спостереження фактів до з’ясування причин їхнього виникнення.
3) Прогностична функція відповідає на запитання: якою буде політична дійсність, коли
відбудуться ті чи інші події? Результатом цієї функції є перш за все гіпотеза, політологічне
прогнозування, які ґрунтуються на об’єктивних наукових даних.
4) Інструментальна – повинна відповідати на запитання: які потрібно прийняти
рішення, щоб досягти бажаного результату; що потрібно зробити, аби бажані результати стали
дійсністю? Завданням цієї функції є вироблення рекомендацій щодо поведінки суб’єктів
політики.
5) Ідеологічна (нормативно-орієнтуюча) – спрямована на формування системи
політичних цінностей індивіда та нормативних політичних моделей.
Політологія як наука має розвинену систему категорій – фундаментальних понять, що
відображають найбільш суттєві зв’язки, ознаки, особливості політичних явищ, процесів,
інститутів.
Категорії політології поділяють на три групи:
1) Основні (базові) категорії – використовують у процесі аналізу всіх сфер і рівнів
політичного життя. До них належать поняття: політика, влада, держава, політична система,
політичний процес, політичне життя, політичні відносини та ін.
2) Категорії, які відображають історичні особливості розвитку політичних учень,
політичних систем, держави і т.п. Наприклад, маківеалізм, бонапартизм, гітлеризм, легізм тощо;
3) Категорії, що їх використовують окремі напрями чи дисципліни політичної науки.
Наприклад, агресія, війна, армія, військова політика, військова доктрина, пацифізм, нейтралітет
та ін.
Отже, політологія - комплексна наука, що поєднує вивчення змісту інституційно-
організаційних форм політичної діяльності та способів взаємодії учасників політичного
процесу.
Як навчальна дисципліна політологія покликана дати студентам уявлення про політичне
життя, політичну сферу суспільства, закономірності її розвитку, а також систему знань про
сучасні політичні інституції, їх будову та функціонування, про права, свободи, обов'язки
громадян у демократичному суспільстві, політико-правове становище людини, форми і засоби
участі її у політичному житті, про типи, форми, динаміку політичних процесів, їхні суб'єкти,
зміст і шляхи формування політичної культури, різноманітні ідейно-політичні концепції
сучасності, рушійні сили сучасного світового розвитку.
Оновлення суспільства неможливе без оновлення політичної свідомості, формування
нової політичної культури, демократичної за своїм характером. Головними чинниками, які
зумовлюють значення політології для оновлення суспільства, є: заповнення політико-
культурного вакууму у свідомості людей посттоталітарного суспільства; перехід від класових і
корпоративних цінностей до загальнолюдських; піднесення ролі особистості в життєдіяльності
суспільства; сприяння окремій особистості в розвитку і реалізації її здібностей.
8
3. Політика – як суспільне явище.
Щоб вивчати сферу політики, треба насамперед виокремити політичні відносини із
взаємовідносин суспільства. Суспільство можна розглядати як своєрідну систему, що
складається із взаємопов'язаних, але все ж самостійних підсистем. Такими підсистемами є сфери
суспільного життя: виробнича (господарсько-економічна), соціальна, духовна, політична та
сфера родинного життя. Їх розмежування у рамках наукового аналізу має до певної міри
умовний характер, але є необхідним для більш детальне вивчення кожної з них.
Названі підсистеми характеризуються певною структурою, функціями, цінностями,
нормами, дійовими особами (суб'єктами) і т.д. Виробнича (господарсько-економічна) підсистема
забезпечує матеріальну основу життя суспільства. Соціальна і духовна підсистеми сприяють
формуванню і відтворенню людини як повноправного члена суспільства, є сферою
функціонування різних соціальних інститутів, у рамках яких відбуваються ці процеси. Політична
підсистема створює сприятливі умови для функціонування усіх ланок суспільної системи, для
повноцінного самовияву і самореалізації суспільних об'єктів, узгоджує їхні інтереси, регулює
взаємовідносини. Політика – це своєрідний компонент у системі суспільних зв'язків, що служать
засобом регулювання економічних, соціальних і духовних відносин за допомогою державної
влади. Це та ділянка суспільного життя, в якій формуються і з якої виходять головні імпульси
управління соціальним організмом. Її призначення полягає у тому, щоб орієнтувати життя
суспільства і його розвиток у певному напрямі, забезпечувати стабільне й ефективне
функціонування усіх його підсистем, зосереджувати зусилля людей на досягненні загальних
(спільних) цілей.
Політика співвідноситься з іншими суспільними системами – економікою, правом,
мораллю і релігією. Співвідношення політики й економіки зводиться до того, що закони еко-
номічного розвитку визначають зміст і соціальний вектор політики через економічні інтереси
соціальних груп, зміну структури виробництва і споживання, технологічні інновації, а політика,
якщо вона враховує об'єктивні економічні закони, може забезпечити стабільність й ефективність
економічної системи. Що стосується співвідношення політики і моралі, то треба зазначити що
«моральність» політики залежить від: ефективності соціального контролю над владними
структурами; умов політичної конкуренції; рівня політичної культури в суспільстві. Взаємодія
політики і права зводиться до того, що цивілізована політика здатна забезпечити ефективність
правового регулювання, з одного боку, а з іншого – політика може плідно впливати на суспільні
процеси лише в рамках сучасної цивілізованої правової системи. Зіставляючи релігію й
політику, треба зазначити, що використання церкви у політичних цілях, а також втручання
церкви у державні справи недопустиме з точки зору демократичного розвитку суспільства.
Держава покликана забезпечити правові гарантії свободи людини, безпеки нації, а церква –
умови для внутрішньої свободи людини, морального відродження народу.
Термін політика походить від грецького слова polis (місто-держава), polites (громадянин),
politico (державний діяч), і вперше був введений античним мислителем Аристотелем.
Протягом історичного розвитку політичної думки сформувалось декілька підходів до
визначення політики:
1. Комунікативний, що розглядає політику як засіб спілкування, задоволення власних
інтересів, розроблення спільних правил поведінки, визначення цілей та мети спільноти. Він
спрямований на взаєморозуміння та співпрацю між громадянами.
2. Директивний – стверджує, що політика є постійним змаганням одних за панування
над іншими і мистецтвом володарювання. Політика – це завжди конфлікт, боротьба, в якій ті, що
отримують владу, забезпечують собі контроль над суспільством. Директивний підхід
передбачає, що більшість людей, які беруть участь у політиці, прагнуть влади, а політика є
постійним змаганням, що має на меті панування над іншими людьми.
3. Функціональний – розглядає політику як розподіл обов'язків і повноважень в
суспільстві за умови їх узгодження, що забезпечує ефективність держави і цілісність політичної
системи.
Існування різноманітних підходів до розуміння політики зумовило те, що політику
розглядають як багатовимірну, багатоаспектну структуру. Серед аспектів політики виділяють:
9
1. Інституціональний аспект, який проявляється через конституцію, правовий порядок,
політичні традиції. Домінантними в цьому вимірі є інститути влади. Під політикою розуміють
усі відносини з приводу суспільної влади. Уряди, парламенти, суди, комітети та відомства,
школи та корпорації – інститути, пов'язані з існуванням певного конституційного, правового
порядку. Політичне волевиявлення також реалізуються через вибори, право на свободу думки,
діяльність політичних партій і спілок.
2. Нормативний аспект, за якого домінантними є цілі, завдання і об'єкти політики,
формування яких залежить від різноманітних інтересів, що існують у суспільстві.
3. Процесуальний аспект – виокремлює політику з різноманітних видів управлінської
діяльності. Політикою є не стільки функціонування державного апарату як такого, скільки
розв'язання ним конкретних суспільних проблем. Процес прийняття рішень є основою цього
аспекту політики.
Політика – це багатовимірна суспільна практика, що в першу чергу пов'язана з
феноменом влади: боротьбою за її здобуття чи за вплив на неї, функціонуванням владних
інституцій, регулюванням за їх допомогою суспільних відносин і розв'язання
найрізноманітніших проблем, що виникають у суспільстві, за допомогою владних рішень.
Отже, політика — це суспільна діяльність, що передбачає суперництво і співробітництво
при здобутті і здійсненні влади. Суттю цієї діяльності є прийняття і виконання владних рішень
щодо різних суспільних груп і суспільства загалом.
Метою політики є забезпечення панування одних соціальних груп над іншими (як це має
місце в примітивних суспільствах) або узгодження соціальних інтересів, створення механізму
реалізації спільної волі і спільного інтересу.
Засобами політики є сила, право і мораль, які повинні розумно поєднуватися. В іншому
випадку вони не виражатимуть інтегрованого суспільного інтересу.
Таблиця 1.1.
Особливості та основні етапи політичних вчень
Основні етапи Особливості та характерні риси Основні представники

Політичні вчення Політична думка не виділилась в Хаммурапі, Соломон,
Стародавнього Сходу самостійну галузь знання, відображалась в Заратустра, Конфуцій,
(Єгипет, Вавилон, міфологічній формі, панувало розуміння Лао-цзи, Шан Ян, Шен
Ассирія, Іран, Китай) божественного походження влади. Бхай
Поступове звільнення політичних поглядів
від міфологічної форми, відокремленість їх Гомер, Піфагор, Геракліт,
Політичні вчення як відносно самостійної частини філософії. Демокріт, Протагор,
Древньої Греції і Аналіз устрою держави, класифікація форм Сократ, Платон,
Древнього Риму державної влади, визначення найкращої Аристотель, Лукрецій,
ідеальної форми управління. Цицерон.
Політичні вчення Розвиток соціально-політичної думки в Аврелій, Августин
середньовіччя основному зусиллями релігійних діячів. Блаженний, Фома
Роль релігії і держави в політиці. Аквінський.
Розвиток гуманістичних начал в політичній
Політичні вчення теорії звільнення її від теології. Н.Макіавеллі, М.Лютер,
епохи відродження та Аналіз проблем прав та свобод людини, Т.Мор, Т.Кампанела,
Просвітництва закону і держави, демократичного устрою Ж.Боден Т.Гоббс,
суспільного життя. Г.Гроцій, Дж. Локк.
Формування ліберальної політичної Ш.Монтеск’є,
Політичне вчення ідеології. Ж.-Ж. Руссо,
Нового часу Обґрунтування необхідності розподілу влад. К. Бонетан,
Характеристика правової держави. І.Бентам,
Формування концепції прав людини та Е.Кант,
громадянина О.М. Радищев,
М.Г. Чернишевський.
10
Схема 1.1.
Структурні елементи політології
11
Структурні елементи політології
Об’єкт: політична сфера, яку вивчають і аналізують у

поєднанні з особливостями її функціонування й розвитку та
зв'язками з економічною й духовною сферами суспільства
Предмет: політична система, держава, державний устрій,

влада, владні відносини, політичні партії та громадсько-
політичні організації й рухи, політична діяльність, політична
свідомість, політична культура, ідеологія та ін.
Методи: загальнонаукові, логічні, методи емпіричних

досліджень
Закономірності: виникнення, функціонування і розвитку

політичних процесів та концепцій, становлення,
функціонування і зміни політичної влади, системи, режиму
Категорії: Основні (базові) категорії, Категорії, які

відображають історичні особливості розвитку політичних
учень, політичних систем, держави, Категорії, що їх 12
використовують окремі напрями чи дисципліни політичної
науки.
Принципи: пріоритет загальнолюдських цінностей,
врахування політичних реальностей, врахування даних інших
наук
Зміст: політичні ідеї, політична практика, політична система,

політичні процеси, політичні суб’єкти, міжнародна політика,
політичні рішення, політичне прогнозування
13
Схема 1.2.
Функції політології
ФУНКЦІЇ
Описову функцію пов’язують з Інструментальна функція

накопиченням, описом, вивченням повинна відповідати на запитання:
фактів політичної дійсності, з які потрібно прийняти рішення,
аналізом конкретних політичних щоб досягти бажаного результату,
явищ і процесів, з виявленням або що потрібно зробити, щоб
найважливіших політичних проблем і бажані результати стали дійсністю?
протиріч політичного розвитку. Результатом цієї функції політичної
науки будуть певні рекомендації
щодо поведінки груп та індивідів,
Пояснювальна функція допомагає безпосередньо зайнятих політикою.
зрозуміти сутність політичнх явищ та
робить можливим перехід від
спостереження фактів до з’ясування Прогностична: визначає прогноз
їх причин виникнення. розвитку політичних процесів і
ймовірності подій з метою
своєчасного коригування політики
Світоглядна: сприяє правильній

оцінці співвідношення загально
людських, державних, класових,
національних, групових, особистих
інтересів, визначенню власного
місця в політичному житті
суспільства
Схема 1.3.
Об’єкт політології
Тенденції розвитку Політологія як Глобальні

політичної сфери наука досліджує проблеми людства
Політичні процеси Міждержавні

відносини
Політичні системи Політичну Політичну

культуру свідомість
14
Схема 1.4.
Підходи до розуміння політики
ПОЛІТИКА
Комунікативний підхід розглядає політику як засіб

спілкування, задоволення власних інтересів, розроблення
спільних правил поведінки, визначення інтересів та мети
спільноти, та спрямована на взаєморозуміння та співпрацю
громадян.
Директивний підхід стверджує, що політика —

постійне змагання одних за панування над іншими і
мистецтво володарювання. У такому розумінні політика —
це завжди конфлікт, боротьба, в якій ті, що отримують
владу, забезпечують собі контроль над суспільством.
Функціональний підхід. Сутність політики в такому

розумінні — у розподілі обов'язків і повноважень за умови
їх узгодження, а також у забезпеченні ефективності
держави і цілісності політичної співдружності.
Схема 1.5.
Зв'язок політики з іншими сферами життя суспільства
Економіка Політика Право
Культура Ідеологія
Релігія Соціальна сфера Мораль
15
Схема 1.6.
Політична сфера суспільства
Суспільні інститути
Державні
Місцевого самоврядування
Громадські (суспільно-
політичні) організації
Політичні відносини Політична діяльність

Держава - Громадяни Професійно-аматорська
Громадянин - Громадянин Колективно-індивідуальна
Громадянин - Організація Депутатська
Організація – Організація ПОЛІТИЧНА Партійна
Держава – Держава СФЕРА Загально громадська
Держава – Група Держав
Політична свідомість
Суспільства  Етносу
Класу  Групи
Індивіда
Питання для самоконтролю
1. Що вивчає політологія ?
2. Коли організаційно визначилася наука про політику ?
3. Назвіть методи політології.
4. Які є підходи до розуміння політики?
5. Назвіть аспекти політики та розкрийте їхню суть.
6. Розкрийте зміст політики як сфери суспільної діяльності людей.
Рекомендована літеретура
1. Аляєв Г.Є. Політологія: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. –
Полтава: АСМІ, 2007. – 280 с.
2. Бебик В.М. Основи теоретичної і практичної політології: Підручник / Міжрегіональна
академія управління персоналом. – К., 1994. – 121 с
3. Кирилюк Ф.М. Історія зарубіжних політичних вчень нової доби. Навчальний посібник
рекомендований МОН України. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 416с.
4. Конверський А.Є., Лубський В.І., Горбаченко Т.І. та ін. Політологія: освітньо-професійний
комплекс: Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 680 с.
5. Короткий оксфордський політичний словник / Пер. з англ.; за ред. І.Макліна, А Макмілана.
– К.: Вид-во “Основи”, 2005. – 789 с.
6. Політологічний енциклопедичний словник / В.Б. Авер'янов, І.В. Алєксєєнко, С.С. Андрєєв
та ін.; В.П. Горбатенко (упоряд.), Ю.С. Шемшученко та ін. – К., 2004. - 428 c.
7. Політологія / За ред. І.С. Дзюбка та ін. – К., 2000.
16
8. Політологія / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К., 2001.
9. Політологія: історія та методологія / За ред. Ф.М. Кирилюка. – К.: Здоров’я 2000. – 630 с.
10. Політологія. Навчально-методичний комплекс: Підручник. – Київ: Центр навчальної
літератури, 2004. – 704 с.
11. Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – 2-е вид., стереотип. – К.: Либідь, 2006. – 480 с.
12. Українська політологія: витоки та еволюція: Навч.посібник / За ред. Ф.М. Кирилюка. – К.,
1995.
13. Цвих В.Ф. Деякі аспекти сучасного стану політології в Україні // Філософські проблеми
гуманітарних наук. – 2006. – № 10-11. – С. 31-35.
14. Шляхтун П.П. Політологія. (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К.: Либідь,
2002. – 576 с.
15. Юрій М.Ф. Політологія: Підручник. – К.: Дакор, КНТ, 2006. – 416 с.
Додаткова література
1. Арістотель Політика / Пер. з давньогр. та передм. О. Кислюка. К.: Основи. 2003. – 239 с.
2. Бодуен Ж. Вступ до політології / О.Марштупенко (пер.). – К.: Основи, 1995. – 174 с.
3. Вебер Макс. Покликання до політики // Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика /
Пер. з нім. Олександр Погорілий. – К.: Основи, 1998. – С. 173-191.
4. Енциклопедія політичної думки. / За ред. Д. Міллера, Д. Коулмена, В. Конналі, А. Райана. –
К., 2000. – 472 с.
5. Кирилюк Ф.М. Історія політології. Підручник для вищих навч. закл.. – К.: Знання України,
2001. – 354 с.
6. Кирилюк Ф. М. Політологія Нової доби: Посібник. – К. : Видавничий центр “Академія”,
2003. – 304 с.
7. Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера / Євгеній Причепій (ред.). – К.: ВК
ТОВ “Тандем”, 2002. – 582 с.
8. Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку. Наукові доповіді та статті. К. Вид-во
Європейського ун-ту. 2000. – 252 с.
9. Скиба В. Й., Горбатенко В. П., Туренко В. В. Вступ до політології: Екскурс в історію
правничо- політичної думки / Міжнародний фонд "Відродження". – К.: Основи, 1996. – 717
с.
10. Сучасна західна політологія. Короткий нарис історії й теорії: Конспект лекції / Упорядн.
А.В.Місуно, В.В. Братаніч. – К., 1991.
17
РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИЧНА ВЛАДА.
1. Сутність та природа влади. Основні концепції політичної влади.
2. Організація владних відносин у державі. Джерела та ресурси політичної влади.
3. Форми та види політичної влади.
4. Легітимність політичної влади та її типи.
1. Сутність та природа влади. Основні концепції політичної влади.

Категорія «влада» є однією із найбільш дискусивних та неоднозначних категорій
соціально-філософських наук, зокрема й політичної науки. Багатогранність цього явища
зумовлює появу його численних трактувань та пояснень. Наприклад, Б.Рассел трактував владу за
аналогією поняттю енергії у фізиці як об′єднуючу всі соціальні науки категорію, а Т.Парсонс
вважав, що влада у політиці має таке ж значення як гроші в економіці.
Влада та владні відносини існують всюди: у сім”ї, у неформальних групах, у виробничих
колективах, у різноманітних організаціях та установах, де виникає необхідність в управлінні та у
підтримці порядку, а також має місце природна нерівність членів спільноти, яка передбачає
панування одних та підпорядкування інших. Таким чином, владу можна визначити як відносини
між людьми, при яких один з них (індивідуальний чи колективний суб′єкт влади), володіючи
певним потенціалом (воля, інтелект, сила, багатство, авторитет, суспільне визнання тощо),
змушує іншу людину (індивідуальний чи колективний об′єкт влади) виконувати його бажання,
рішення, накази, які б той ніколи не виконав за власною волею.
Політична влада трактується дослідниками як здатність та можливість здійснювати
свою волю, вплив на політичну діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів:
авторитету, права, насильства. Політична влада є здатністю суспільних груп та індивідів, що їх
представляють, впроваджувати у суспільне життя рішення, що виражають їх волю.
У сучасній політичній науці існує кілька підходів до трактування сутності політичної
влади:
 сутнісний, згідно якого влада є сутністю, яка має свою особливу, унікальну природу.
Наприклад, влада монарха у Середні віки трактувалась як особливий дар, даний Богом,
недоступний та незрозумілий для звичайних людей.
 телеологічний – трактує владу як здатність досягати поставленої мети. Йдеться про
те, що той, хто досягає мети, реалізує заплановані цілі, володіє владою. Водночас це трактування
не є цілком вірним, адже влада – це не тільки досягнення мети, а й засіб цього досягнення.
 психологічний – трактує владу та владні відносини як природні прояви людської
психіки.
 поведінковий (біхевіористський) – визначає владу крізь призму відносин між
людьми, при якому одна людина віддає накази, а інша – підкоряється, а прагнення до влади
проголошується домінуючою рисою природи людини.
 комунікативний – визначає владу як певне спілкування між людьми за допомогою
мови, жестів та символів, через які передаються накази та досягається їх виконання.
 системний підхід до трактування влади визначає останню як визначальний елемент
суспільного життя, який підтримує соціальний порядок – регулює суспільне життя, вирішує
конфлікти, інтегрує суспільство тощо.
Виходячи із запропонованих дефініцій влади, основними характеристиками владних
відносин є:
 наявність як мінімум двох взаємодіючих одна з одною сторін,
 наявність нерівності між ними у розподілі ресурсів,
 для успішного здійснення впливу на об’єкт влади, той, хто цією владою володіє,
повинен розпоряджатися певними ресурсами, тобто засобами, за допомогою яких він може
забезпечити виконання владних наказів.
Найвищим та найповнішим виразом політичної влади є влада державна. Політична
влада – є можливістю та здатністю усіх суб'єктів політики здійснювати вплив на процес
прийняття політичних рішень, їх реалізацію, на політичну поведінку індивідів, соціальних груп
та об'єднань. Державна влада є лише однією із форм політичної влади: це спеціально
18
організована система державних органів, організацій, установ, що створена для управління усіма
сферами суспільного життя. Основними ознаками державної влади є:
 структурне розмежування суспільних груп на тих, хто здійснює владу (суб′єкт влади,
політична еліта) та тих, на кого ця влада спрямована (об′єкт влади, решта населення);
 державна влада поширюється на певну територію, в рамках якої вона володіє
ознаками суверенітету (верховенства та неподільності);
 державна влада реалізується за допомогою певного особливого відокремленого
управлінського апарату;
 державна влада володіє монополією на організоване та легальне застосування засобів
примусу;
 державна влада є основним арбітром у розподілі первинних благ при реалізації
суспільних справ.
2. Організація владних відносин у державі. Джерела та ресурси політичної влади.

Політична влада є цілісною, багатогранною системою, в якій взаємодіють різноманітні
компоненти матеріальної, політичної, духовної культури суспільства. Основними компонентами
владних відносин є суб′єкт влади, об′єкт влади, джерела, засоби (ресурси) та їх
співвідношення, що змушує взаємодіяти всі ці елементи та визначає особливості механізму та
способів взаємодії суб′єкта та об′єкта.
Суб′єктом влади є окрема людина, спільноти людей (народ, нація, класи, етногрупи,
світове співтовариство), політичні інститути та державні й громадські організації тощо. Для
виникнення владних відносин суб′єкт політичної влади повинен володіти певними
особливостями, зокрема бажанням володарювати, що проявляється у наданні наказів та
розпоряджень, та готовністю брати на себе пов′язану з ними відповідальність. Іншою
особливістю суб′єкта володарювання є його компетентність, знання про справи, стан та настрої
підлеглих, уміння використовувати ресурси, володіння авторитетом. Таким чином, джерелами
політичної влади можуть бути авторитет, сила, закон, багатство, гроші, соціальний та
політичний статус у суспільстві, інтерес, знання та інформація тощо.
Суб′єкт влади, видаючи накази (розпорядження, команди), визначає поведінку об′єкта
влади (людей, їх груп, організацій, спільнот, на які спрямована влада), і використовує певні
санкції, спонукаючи до підкорення. Співвідношення суб′єкта та об′єкта влади, процес
функціонування владних інституцій пов′язаний з поняттям «піраміди влади», на верхівці якої
перебуває владна еліта (організована активна меншість, що є суб′єктом влади), а біля підняжжя –
маси (більшість населення, що підпорядковується еліті).
З нижніх щаблів даної піраміди на верхні делегується частина індивідуальних воль
багатьох людей, які на верхніх щаблях акумулюються, узгоджуються, перетворюючись у
«загальну волю» суспільства. Ця воля повертається вниз у вигляді владних рішень, що
регулюють суспільні відносини. Таким чином, взаємини суб′єкта та об′єкта влади у владній
піраміді полягають у тому, що політична еліта панує, тобто має право приймати рішення від
імені всього народу, контролює поведінку мас через позитивні чи негативні санкції, має престиж
та певні привілеї матеріального та нематеріального характеру.
У процесі владної взаємодії суб′єкт політичної влади використовує або може використати
для здійснення влади певні засоби, які називають ресурсами політичної влади. До них належать:
 матеріальні (утилітарні) ресурси – матеріальні та інші соціальні блага, що пов
′язані з щоденними інтересам людей. Ці ресурси використовують для заохочення чи покарання
не тільки окремих політиків, а й цілих верств населення.
 структурні ресурси – державний апарат, закони, суд, авторитет лідера та партійна
дисципліна тощо, міри адміністративного покарання, які використовуються у випадках, коли не
спрацьовують утилітарні ресурси.
 психологічні ресурси включають у себе засоби впливу на внутрішній світ людини,
ціннісні орієнтації та норми поведінки. Вони використовуються для переконання підлеглих у
правильності дій керівництва, їх схваленні, визнанні вимог суб′єкта влади.
19
Різноманітні ресурси застосовуються суб’єктами влади зазвичай комплексно. Наприклад,
держава як політичний суб’єкт використовує у більшій чи меншій мірі всі перераховані вище
ресурси. Специфічним ресурсом політичної влади є сама людина як універсальний та
багатофункціональний ресурс, який творить інші ресурси. Важливе місце серед ресурсів влади у
різні часи була груба фізична (збройна сила), якою й сьогодні користуються, особливо в
недемократичних країнах. За допомогою сили, використовуючи засоби примусу, владна еліта
може нав′язувати свою волю решті суспільства. Втім сучасні еліти все більшого значення
надають добровільній згоді мас підкорятися їх вимогам, виконувати закони й розпорядження, що
створює відчуття причетності людей до політики, здійснюваної органами влади.
3. Форми та види політичної влади.

Класифікація чи типологізація політичної влади є одним із завдань політичної науки.
Витоки існуючих типологій можна віднайти ще в античній суспільно-політичній думці.
Давньогрецький філософ Платон розділив форми здійснення влади у містах-державах (полісах)
на такі типи:
 монархія як влада однієї людини та її спотворена форма – тиранія,
 аристократія як правління декількох людей та її спотворена форма – олігархія,
 демократія як правління багатьох чи всього народу. Показовим є те, що Платон не
називав спотвореної форми демократії, вважаючи її найгіршою формою правління.
Продовжив традицію Платона Арістотель, який при виділенні типів влади виходив з двох
основних позицій. Перша з них стосується того, чи правителі керують для реалізації загальних
інтересів, тобто для досягнення доброго життя не тільки для себе, а й для всіх членів суспільства,
чи переслідують приватні інтереси. Другий критерій стосується кількості громадян, що наділені
правом керувати, таким чином, існують форми правління одного, небагатьох та багатьох. На цій
основі Арістотель пропонує знамениту класифікацію форм правління на правильні (монархія,
аристократія, політія) та неправильні (тиранія, олігархія, демократія, що має тенденцію
переростати у охлократію – владу натовпу, черні).
Шукаючи способів уникнути зосередження влади в одних руках та не допущення
зловживання нею, філософи Нового часу запропонували принципи децентралізації та розподілу
влад. У XVIII столітті Ш.Л.Монтеск’є активно виступав за реалізацію цих принципів як
необхідної умови забезпечення свободи у суспільстві та попередження деспотизму й тиранії.
Сутність потрійного розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову полягає у тому, що
ці гілки повинні взаємно доповнювати, стримувати та контролювати одна одну.
Законодавча влада покладається на парламент країни (Конгрес, Верховна Рада, Великі
збори тощо) та базується на принципах конституції та верховенства права, формується через
вільні вибори. До її функцій належить внесення поправок до конституції, визначення основ
внутрішньої та зовнішньої політики держави, затвердження держбюджету, прийняття законів,
контроль за їх виконанням. Прийняті цією гілкою влади закони є обов’язковими для виконавчих
органів влади та громадян. Законодавча влада контролюється виборцями через народне
волевиявлення, вільні демократичні вибори, взаємодію з судовою та виконавчою владами.
Виконавчу владу здійснюють президент та уряд, які вирішують питання у сфері
господарства, культури, освіти, фінансування, забезпечення повсякденного життя та потреб
населення тощо. Виконавча влада не тільки виконує закони, а може сама видавати нормативні
акти чи виступати із законодавчою ініціативою. Таким чином, можна виділити дві основні
функції виконавчої влади: перша з них стосується безпосереднього керівництва діяльністю
всього державного апарату щодо здійснення внутрішньої та зовнішньої політики, а друга –
стосується регламентації цієї діяльності у встановлених законодавством межах.
Судова влада включає суди – установи, які є самостійними структурами державної
організації. Суди у своїй діяльності повинні виходити з конституції, існуючих законів та не
можуть виступати у ролі законодавця. Суди здійснюють правосуддя, визначають відповідність
дій організацій, політичних інститутів, людей встановленим законом нормам та приписам, а при
необхідності застосовують санкції для попередження незаконної діяльності.
Відомий політолог та економіст Б.Гаврилишин виділив такі три форми сучасної
політичної влади:
20
1. Влада типу противаги, яка характеризується існуванням в суспільстві правлячої групи
та опозиції, чітким розподілом влади та реалізацією принципу контролю та рівноваги,
періодичністю виборів та прийняттям рішень згідно волевиявлення більшості. Така форма влади
переважає у англосаксонських та англомовних країнах.
2. Колегіальна влада проявляється у високій мірі суспільної згоди (консенсусу) у
суспільстві, відсутності гострих чвар та конфліктів, участі населення у прийнятті політичних
рішень, що поєднується з їх активною прихильністю до вироблених владою політичних курсів,
які, зазвичай, реалізуються ефективно. Такий тип влади притаманний для Швейцарії та Японії.
3. Унітарна влада характеризується концентрацією влади в одних руках, відсутністю
реальної опозиції чи противаги, ідеологічним виправданням владних рішень. Такий тип влади
може бути ефективним під час криз, воєн, подолання економічних труднощів, втім за зростання
масової освіченості, політичної свідомості така влада демонструє свою неефективність.
4. Легітимність політичної влади та її типи.

Важливе значення для політичної стабільності та підтримки політичних лідерів має
легітимність влади (від лат. legitimus – законний, правомірний, правильний) як стан, коли
населення країни та міжнародне співтоваристо визнає правочинність даної влади. Легітимність
безпосередньо пов’язана з авторитетом влади, з вірою більшості населення у те, що існуючий
порядок є найкращим для даної країни, з консенсусом стосовно базових політичних цінностей.
Дослідники приділили чимало уваги з'ясуванню суті легітимності. М.Вебер розробив
типологію легітимності (панування), виділивши три основних її типи:
1. Традиційне панування, яке опирається на силу традицій. Накази керівників є
правомірними, оскільки відповідають звичаям та історичним перецендентам. Прикладом
традиційного панування є абсолютні монархії; де влада має традиційний характер та завжди
була легітимною, адже освячена авторитетом віддавна існуючих патріархальних настанов, а
також релігійними нормами. Йдеться про те, що піддані за такого тип легітимності абсолютно
слухняні правителю в обмін на його постійну турботу про них.
2. Харизматичне панування (від грецьк. charisma – особливий божественний дар,
милість, виняткова обдарованість) базується на особистій відданості людей, їх переконанні у
надзвичайному дарі правителя, вождя, якому приписуються виняткові особисті риси, сила
пророка, здатність творити дива та здійснювати неординарні вчинки у переломні та критичні
моменти історії. Також така влада може базуватися на проявах виняткового таланту лідера, який
виказує у ньому борця зі злом за правду та справедливість. У цьому випадку йдеться про
безумовну довіру великої кількості людей до вождя, сліпе йому підкорення, що грунтується на
почутті страху та самозбереження. Харизматичними особистостями в історії були
основоположники всіх світових релігій (Мойсей, Христос, Магомет, Будда) та пророки (Ілля,
Ісайя, Даниїл тощо), видатні полководці (Александр Македонський, Ю.Цезар, Наполеон тощо),
засновники держав, вожді та диктатори (В.Ленін, Й.Сталін, А.Гітлер, Б.Муссоліні тощо).
3. Легальне (раціональне) панування грунтується на підпорядкуванні усіх системі
законів, які встановлюються та застосовуються у відповідності з конкретними правовими
принципами. Такий тип влади базується на вірі у силу права, закону та врахуванні конкретних
раціонально виражених інтересів громадян. За такого типу легітимності влада знаходиться у
руках чиновників, які не мають яскравих особистісних рис та здатності вести за собою маси,
втім є професіоналами та компетентними для управління. Прикладом такої легітимності є
прем’єр-міністр чи президент у сучасних європейських країнах, який часто є професійним
чиновником. Такий тип легітимності можливий лише у економічно благополучних країнах, у
яких високо розвинута правосвідомість громадян. Менш розвинуті країни найчастіше
потребують харизматичного лідера чи лідера змішаного типу – традиційно-харизматичного.
Названі М.Вебером три ідеальні («чисті») типи легітимності у реальності найчастіше
функціонують у формі певних їх комбінацій.
Д.Істон виділяє інші джерела підтримки влади та відданості політичного режиму:
ідеологічна прихильність до владних структур та правових норм режиму; позитивна оцінка
особистих якостей суб'єктів влади тощо. На цій основі Д.Істон пропонує розглядати такі
різновиди легітимності:
21
 Ідеологічна – опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у
цінності політичного ладу як найкращого, що підкріплюється інтенсивною пропагандою;
 Структурна – опирається на прихильність громадян до механізмів та норм
політичного режиму. Прикладом може бути Великобританія з її демократичними традиціями,
прихильністю до монархії та парламентаризму;
 Особистісна (персональна) – опирається на віру громадян у особисті якості
політичного лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона
базується на симпатіях громадян до політичного лідера, їх раціональному розрахунку.
Прикладом такого типу легітимності Д.Істон вважає США, де президент повинен володіти саме
персональною легітимністю.
Проблема легітимації політичної влади важлива для будь-якого політичного режиму.
Найбільшим потенціалом легітимності володіє демократичний режим, оскільки тільки та влада,
яка чітко виконує норми права та правила гри стає легітимною, а народ готовий її підтримувати
без загрози застосування сили. Йдеться про процеси легітимації, тобто процедури суспільного
визнання певної дії, події чи факту, діючої особи.
Процес легітимації поєднується з протилежним – процесом делегітимації, наслідком
якого є втрата політиками та системою влади довіри, суспільного визнання. Причинами
делегітимації можуть бути: суперечності між універсальними цінностями, що панують у
суспільстві, та егоїстичними інтересами владної еліти, між основними принципами демократії та
соціально-політичною практикою, що виявляються у спробах силового вирішення проблем,
тиску на ЗМІ, відсутності у політичній системі механізмів захисту інтересів громадян, зростанні
бюрократизації та корумпованості, зіткненні різних гілок влади, внутрішніх соціальних
протиріччях всередині неї, втраті владою віри у власну правочинність тощо. Всі ці ознаки
можуть призвести до кризи легітимності, яка виникає коли статусу основних соціальних
інститутів загрожує небезпека, коли вимоги основних суспільних груп не сприймаються
політичною владою. Для подолання кризи легітимності та зміцнення своїх позицій суб′єкт
політичної влади може використати такі засоби:
 Змінити систему законодавства та державного правління відповідно до нових вимог
суспільства (наприклад, реформування партійного керівництва у Радянському Союзі за часів
«перебудови»);
 Створити таку політичну систему, легітимність якої грунтується на традиціях
населення (наприклад, повернення до недемократичних традицій у Туркменістані);
 Використати харизматичні риси політичних лідерів (М.Горбачов, Б.Єльцин тощо);
 Успішно здійнювати державні програми, підтримувати законність та правопорядок
(наприклад, зростання добробуту у Китаї завдяки впровадженню кардинальних змін в
економічній системі).
Таким чином, структура, зміст, способи здійснення та ефективність політичних владних
відносин як в демократичних, так і в недемократичних суспільствах залежать від багатьох
чинників, зокрема від рівня розвитку самого суспільства, а особливо від правочинності даної
системи, тобто від її легітимності, готовності народу визнати владу.
22
Таблиця 2.1.
Влада як явище
Основні види влади Засоби здійснення
економічна право
політична авторитет
правова переконання
військова традиції
духовна маніпуляції
сімейна примус
насильство
Таблиця 2.2.
Ознаки та джерела політичної влади
Характерні ознаки Джерела
наявність як мінімум двох взаємодіючих Сила
сторін
домінування владної волі Багатство, гроші
нерівномірний розподіл ресурсів
наявність особливого апарату управління Організація
можливість застосування примусу по
відношенню до суспільства та особистості Знання, інформація
монополія на регламентацію життя суспільства
Статус у суспільстві
Таблиця 2.3.
Ресурси політичної влади
Матеріальні (утилітарні) Структурні Психологічні
Матеріальні та інші соціальні Державний апарат, закони, Засоби впливу на внутрішінй
блага, що пов′язані з суд, авторитет лідера та світ людини, ціннісні
щоденними інтересами партійна дисципліна, міри орієнтації та норми поведнки
людей адміністративного покарання людини.
тощо
Таблиця 2.4.
Типи державного правління за Арістотелем
Правителі Правителі керують для
керують для втілення вланих інтересіве
загальної користі (недоцільні)
(доцільні)
Число громадян, - один Монархія Тиранія
наділених правом - небагато Аристократія Олігархія
керувати - більшість Політія Демократія
23
Таблиця 2.5.
Типологія політичної влади
За суб′єктом За функціями
Монархія – єдиновладдя Законодавча
Аристократія – влада кращих
Демократія – влада народу Виконавча
Олігархія – влада небагатьох
Охлократія – влада натовпу Судова
Теократія – влада духівництва
Бюрократія – влада чиновників
Таблиця 2.6.
Легітимність політичної влади та її види
Типи легітимності за М.Вебером Типи легітимності за Д.Істоном
Традиційна – заснована на звичці Ідеологічна – опирається на ідеологічні
коритися владі, у незмінність існуючого принципи та переконання громадян у цінності
ладу політичного режиму
Харизматична – основою є віра в Структурна – опираєтьсч на прихильність
особливі якості лідера громадян до механізму і норм політичного
режиму
Легальна – базується на підкоренні Особистісна (персоналістська) – опирається на
людей законам, демократично обраним віру громадян у особисті якості політичного
керінвикам лідера.
1. Розкрийте зміст поняття «політична влада».

2. Які основні підходи до визначення природи та сутності політичної влади існують у
сучасній політичній науці?
3. Через поняття «владної піраміди» обгрунтуйте співвідношення суб′єкта та об′єкта
політичної влади та функціонування владних інституцій.
4. Проаналізуйте основні джерела та ресурси політичної влади. Як вони співвідносяться між
собою, які з них є найважливішими.
5. Які форми та види політичної влади визначає політична наука?
6. Що таке політична легітимність, яке значення вона має для забезпечення міцності позицій
та ефективності діяльності державної влади?
7. Які основні типи політичної легітимності виділяють у політичній науці?
1. Воронов І.О. Феномен влади: горизонти людського і політичного виміру: Монографія
/НАН України, Ін-т політ. і етнонац. досліджень. – К.: Генеза, 2005. – 287с.
2. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє: До ефективних суспільств. – К., 1990. – С.124–134.
3. Канєвський О.С. Принцип розподілу влади в механізмі сучасної демократичної держави
/Севастопільський держ. тех. ін-т. – Севастополь, 1999. – 52с.
4. Кухта Б. Політична влада та її рішення. – Львів: ЦИД, 2006. – 237 с.
5. Ледяєв В.Г. Власть: концептуальний анализ. – М.: Российская политическая енциклопедія
(РОССПЄН). – 2001.
6. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищ. навч.
закладів. – К.: Генеза. – 1997. – 395 с.
7. Політологія /Навч. посібник /О.О.Волинець, М.П.Гетьманчук, В.В.Гулай, С.І.Дорошенко,
І.Р.Малик, О.Ю.Мороз, Р.Я.Пасічник, О.В.Піскорський, П.П.Ткачук, В.І.Харченко. – Серія
24
„Дистанційне навчання”. – № 28. – Львів: Видавництво НУ „Львівська політехніка”, 2005. –
360 с.
8. Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: Держава і політика /А.Колодій,
Л.Климанська, Я.Космина, В.Харченко. – 2-е вид., перероб. та доп. – К.: Ельга, Ніка-Центр,
2003. – 664 с.
9. Халипов В.Ф. Кратология как система наук о власти. – М.: Республика, 1999. – 303с.
10. Чемшит А.А. Государственная власть и политическое участие: Монография. – К.: Укр.
центр дух. культури, 2004. – 527с.
1. Висоцький О. Проблема легітимації політики в концепції М.Вебера //Грані. – 2003. – №6. –
С.132–136.
2. Висоцький О. Сутність легітимної політики //Політичний менеджмент. – 2004. – №4. –
С.24–34.
3. Дегтярев А.А. Политическая власть как регулятивный механизм социального общения
//Полис. – 1996. – №3.
4. Кравченко Ю., Чечель В. Легітимність політичної влади й можливість її досягнення
//Політологічні читання. – 1994. – №3.
5. Ледяев В. Формы власти: типологический анализ //Полис. – 2000. – №2.
6. Психология и психоанализ власти. В 2–х томах. Хрестоматия. – Самара: Издательский Дом
«БАХРАХ», 1999.
7. Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: Учеб. пособие для студентов вузов.
– М.: Аспект Пресс, 1995.
8. Сікора І. Проблеми легітимності політичної влади і державності в перехідних
суспільтсвах //Політологічні читання. – 1992. – №1.
9. Тоффлер Э. Метафоры власти. Знание. Богатство. Сила на пороге XX века. – М., 2002. –
669с.
10. Халипов В. Введение в науку о власти. – М.: Технологическая школа бизнеса, 1995. – 640 с.
11. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник.- К., 2002.
12. Якубовський О.П., Бутирська Т.О. Державна влада і громадянське суспільство: система
взаємодій: Монографія. – О.: ОРІДУ НАДУ, 2004. – 196с.
25
РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА
1. Політична система суспільства: сутність та основні риси.
2. Структура та функції політичної системи.
3. Типологія політичних систем.
4. Становлення та розвиток політичної системи України.
1. Політична система суспільства: сутність та основні риси.

Необхідність комплексного, системного осмислення сучасної політичної реальності,
політичних інститутів та процесів зумовило введення у науковий обіг політичної науки поняття
«політична система». Системою вважають предмет, явище чи процес, який складається з певної
сукупності елементів, які взаємодіють між собою, творять єдине ціле, здатні взаємодіяти із
зовнішнім середовищем, та, внаслідок цієї взаємодії, змінювати свою структуру. Використання
системного підходу у політичній науці дає змогу дослідникам виокремити політичну сферу від
решти сфер суспільного життя, трактувати її як самостійну частину, підсистему суспільної
системи. У такому випадку політична система взаємодіє з іншими підсистемами: соціальною,
економічною, моральною, правовою, культурною тощо, які творять її оточення. Саме політична
система забезпечує єдність функціонування інших підсистем через використання механізмів
політичної влади.
У сучасній політичній науці існує чимало теорій політичних систем. Загалом йдеться про
два основні підходи у рамках їх досліджень. Перший з них (Г.Алмонд) акцентує увагу на
складових частинах (підсистемах) структури політичної системи у їх взаємодії та взаємозв’язку
усередині системи. Другий підхід (Д.Істон) концентрує увагу на більш ширших характеристиках,
таких як «вхід», «вихід», «зворотній зв’язок», який встановлюється між політичною системою та
зовнішнім середовищем. Окрім варіантів Д.Істона та Г.Алмонда системний аналіз у політичній
науці доповнюється варіантом теорії політичної системи К.Дойча, який специфіку та
термінологію дослідження комп’ютерних систем, кібернетики переносить у сферу політики.
Окремо виділяють теорію політичної системи Д.Трумена, який аналізує політичну систему та її
структуру крізь призму основних положень теорії соціального плюралізму, теорії політичної
системи Г.Пауелла та М.Каплана, які екстраполюють основи теорії політичних систем на
зовнішньополітичні відносини.
Найбільш повне застосування системного методу до аналізу політичної дійсності було
здійснене у роботі американського політолога Д.Істона, який запропонував власне теоретичне
трактування моделі політичної системи.
У відповідності з цією моделлю, політична система виглядає так:
Політична система суспільства
Середовище Середовище
Вимоги Рішення
Політична
Вхід система Вихід
Підтримка Дії
Середовище Середовище
Політична система, на думку Д.Істона, є цілісною множиною багатьох елементів, кожен з

яких складається з простіших явищ та процесів. Політична система суспільства саморегулюється
і саморозвивається, реагуючи на імпульси, що поступають з оточуючого середовища через
26
«вхід» та «вихід». Під «входом» дослідник розуміє процес надходження імпульсів ззовні у
формі вимог (конструктивних та деструктивних) та підтримки (чи протесту). Останні можуть
виникати та формулюватися як ззовні, із інших суспільних систем, так і всередині самої системи.
Підтримка може проявлятися у виконанні законів, участі у голосуванні, схваленні політичного
курсу тощо. На «виході» проявляється результат функціонування політичної системи – у вигляді
конкретних рішень та політичних дій. Оточення (зовнішнє середовище) політичної системи –
різноманітні внутрішні та зовнішні конкретно-ситуативних фактори – через «вхід» та «вихід»
здійснює вплив на політичну систему. Зворотні зв’язки між всіма елементами системи
засвідчують, що якщо «вихід» відповідає «входу», тобто коли конкретні рішення та дії
відповідають очікуванням та вимогам різноманітних груп населення, посилюється підтримка, що
надається політичній системі, зростають стабілізаційні процеси всередині неї. У випадку повної
чи часткової невідповідності очікуванням політичні рішення можуть мати негативні наслідки,
сприяти появі нових вимог, а також привести до часткової чи повної кризи політичної системи, її
дестабілізації.
Отже, політична система – є цілісною, інтегрованою сукупністю політичних суб'єктів,
інститутів та відносин, ідей, норм і традицій, що відображають інтереси усіх політичних та
соціальних сил суспільства, направлені на здійснення політичної влади, управління,
регулювання суспільно-політичних процесів, інтеграцію суспільства та ефективність його
діяльності щодо реалізації загальноважливих цілей. Політична система суспільства є складною,
багатогранною системою відносин державних і недержавних соціальних інститутів, які
виконують відповідні політичні функції для захисту інтересів певних класів та соціальних груп.
До основних ознак політичної системи належать:
 визначальна роль владних відносин;
 поширення владних відносини на всіх членів суспільства, з метою його інтеграції,
утвердження соціальної стабільності та злагоди;
 високий рівень інституалізації;
 політичне й адміністративно-державне управління суспільними процесами та
визнання суспільством права приймати авторитетно-владні рішення;
 історична, економічна, соціальна, ціннісно-культурна детермінація політичної
системи;
 мобільність як здатність реагувати на впливи зовнішнього середовища та змінювати
свою структуру.
2. Структура та функції політичної системи.

Політична система є інтегративним утворенням, яке має свою структуру, внутрішню
організацію, компоненти якої у сукупності творять політичну самоорганізацію суспільства,
забезпечують його функціонування. Структуру політичної системи творять такі основні
елементи:
 Політична влада як центральний елемент, стрижень політичної системи, що
забезпечує стабільність та розвиток соціальної системи.
 Політична організація суспільства – це система інститутів та організацій, в межах
яких здійснюється політичне життя суспільства, та які творять матеріальну основу, каркас
політичної системи. Ця підсистема включає в себе державу, політичні партії, політичні рухи,
профспілки, суспільно-політичні об'єднання тощо, які мають свою власну структуру та
виконують певні функції для досягнення загальносуспільних цілей.
 Політичні відносини – позначають вертикальні та горизонтальні взаємини між
елементами політичної системи, первинними та вторинними суб'єктами політики щодо
завоювання та здійснення влади, обміну її ресурсами.
 Засоби масової комунікації – розгалужена мережа установ, які займаються збором,
обробкою, поширенням інформації, пропагуючи вироблені політичні та правові норми.
 Політичні та правові принципи й норми, які регулюють політичні відносини у
рамках існуючої політичної системи, формують політичну поведінку та свідомість людини
27
відповідно до цілей та завдань політичної системи (конституція, статути та програми політичних
партій, політичні традиції та процедури регуляції політичних процесів).
 Політична свідомість та культура – сукупність політичних ідей, відображених у
політичних документах, правових нормах, зразках поведінки, що опосередковують процес
творення та відтворення всіх частин політичної системи. Політична свідомість відображає
сприйняття політичної дійсності суб’єктами політики та генетично пов’язана з політичною
культурою, історичним досвідом, пам’яттю суспільних спільнот та окремих особистостей у
сфері політики (політичні знання, почуття, переживання, оцінки, які здійснюють значний вплив
на поведінку людей у політиці та політику вцілому).
 важливим елементом політичної системи є сама людина як носій усіх видів
політичної діяльності та відносин.
Всі елементи політичної системи є взаємопов′язаними, взаємообумовленими, вони
активно взаємодіють між собою та у своїй сукупності творять єдине ціле. Водночас кожен з цих
компонентів має власну структуру, форми внутрішньої та зовнішньої організації та способи
прояву. Таким чином, політична система є цілісною, впорядкованою сукупністю політичних
інститутів, ролей, відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, що
ґрунтуються на певних політичних і правових нормах, цінностях та традиціях політичної
культури.
Політична система характеризується взаємозв’язком елементів у процесі свого
функціонування. Д.Істон, наприклад, головним у політичній системі вважав не те, як вона
побудована (її структуру), а те, як вона діє (її функції). Функціями політичної системи
вважають будь-які дії, які сприяють збереженню та розвитку досягнутого стану, взаємодії із
середовищем. Протилежністю такому стану є дисфункціональні процеси, які призводять до
руйнування стабільності та стійкого стану системи, порушення внутрішніх взаємозв’язків та
перешкоджають нормальному її функціонуванню. Саме тому однією з найважливіших функцій
політичної системи вважають виявлення та вирішення протиріч як між політичною системою та
зовнішнім середовищем, так і всередині самої політичної системи.
Таким чином, можна виділити такі основні функції політичної системи:
1. інтегративна – об’єднання всіх елементів суспільства в єдине ціле навколо єдиних
для всього народу соціально-політичних інтересів, цілей та цінностей;
2. функція артикуляції та агрегування інтересів, тобто визначення, узгодження та
вираження інтересів індивідів та груп, попередження конфліктних ситуацій, що загрожують
цілісності та нормальній життєдіяльності соціальної системи;
3. функція політичного керування суспільством, вироблення та визначення цілей та
завдань розвитку суспільства, вироблення програм їх реалізації, узгодження інтересів різних
соціальних груп, їх мобілізація для виконання цілей та завдань суспільства;
4. функція легітимізації політики – забезпечення суспільного визнання політики та
влади, узаконення цілей й завдань політичної програми держави, залучення громадян до
суспільно-політичної діяльності, що орієнтуються на виконання політичних цілей, завдань
відповідно до суспільних ідеалів та цінностей;
5. функція політичної комунікації між складовими політичної системи через
сприйняття та організацію потоків зовнішньої інформації, що дає змогу своєчасно та адекватно
реагувати на зміни, що відбуваються в самій політичній системі та навколишньому середовищі
(інших системах).
Усі перераховані функції перебувають у стані постійної координації й субординації і, в
окремих випадках, можуть не збігатися з функціями окремих компонентів системи. Водночас
функції політичної системи динамічно видозмінюються у залежності від особливостей
політичного простору та часу, конкретноісторичних умов розвитку суспільства, досягнутого
рівня економічного, культурного розвитку, політичної стабільності тощо. Таким чином,
виникають нові підфункції та трансформуються ті, що вже існують. Серед функцій політичної
системи дослідники виділяють низку постійних (перманентних) функцій, які є невіддільними
від самого поняття політична система (наприклад, функція представництва, інтеграції інтересів
чи регулятивна функція). До ситуативних функцій, які є однією з форм реалізації перманентних
функцій, відносять, наприклад, функцію мобілізації та організації збройної боротьби тощо.
28
3. Типологія політичних систем.
Системний підхід у політичній науці дає змогу виділити чимало типів та модифікацій
політичних систем, що визначаються своєрідністю співвідношення інститутів політичної
системи, політичних сил, гілок влади, стилів керівництва, форм влади тощо.
Наприкінці 50-х років ХХ століття американський політолог Г.Алмонд, беручи до уваги
соціокультурні аспекти, риси політичних культур низки країн, виділив чотири типи політичних
систем: англо-американський, континентально-європейський, доіндустріальний чи
частково індустріальний, тоталітарний.
Характерними рисами англо-американської політичної системи (Канада, США,
Великобританія, Австралія) є чіткий розподіл влад, наявність дієвого механізму стримувань та
противаг, висока організованість, стабільність. Такий тип системи характеризується відсутністю
активного втручання держави у життя суспільства, базується на індивідуалізмі та плюралізмі
переконань, інтересів та позицій. Наріжним каменем такої політичної системи є ідея свободи
людини та різноманітність позицій, в основі яких лежать цілі та засоби політики, що
поділяються усіма членами суспільства.
У континентально-європейських політичних системах (Франція, Німеччина, Австрія,
Швейцарія) домінують елементи, притаманні англо-саксонській політичній системі, але тут
помітнішими є впливи традицій етатизму, авторитаризму.
Доіндустріальний (Африка та Латинська Америка) і тоталітарний (Китай, Північна
Корея, В'єтнам, Куба) типи політичної системи характеризуються, як правило, відсталістю,
нестабільністю, низьким рівнем політичної культури. Ці системи трактуються як такі, що
розвиваються чи стоять перед перспективою розвитку.
За типом суспільства політичні системи поділяють на:
 традиційні – що базуються на звичаях, з спадкоємною авторитарною владою,
інерційні та застійні – монархії Перської затоки (Саудівська Аравія, Оман, Катар);
 модерні демократії – розвинуті країни Європи та Північної Америки, які досягнули
високого рівня соціально-економічного розвитку.
За характером розвитку та орієнтацією на стабільність чи зміни політичні системи
поділяють на
 динамічні (ті, що трансформуються), що орієнтуються на зміни, реформи у всіх
сферах суспільного життя. Такі системи можуть бути реакційними чи прогресивними залежно
від мети та орієнтирів суспільного розвитку;
 статичні (консервативні), що орієнтовані на традиції та існуючий стан речей у
політичній, економічній та культурній сферах.
За характером здійснюваних цілей системи бувають
 інструментальні – що прагнуть до політичної та економічної ефективності
(ліберальні демократії та реформаторські авторитарні режими);
 ідеологічні – що націлені на втілення у життя певної ідеології (комуністичної,
фашистської, релігійної тощо).
За характером взаємодії із зовнішнім (зовнішньополітичним та зовнішньоекономічним)
середовищем поділяють політичні системи на відкриті та закриті. Відкриті системи вільно
взаємодіють з оточуючим середовищем, є демократичними, базуються на конкуренції індивідів
та соціальних груп у боротьбі за владу та ресурси, динамічно розвиваються у всіх сферах
суспільного життя (сучасні ліберальні демократії). Закриті (авторитарні чи тоталітарні системи)
відгороджені від світу, консервативні, з безконтрольною владою, що придушує свободу індивіда.
Окремо виділяють демократичні та авторитарні політичні системи. Демократична
політична система характеризується наявністю представницьких органів влади, що формуються
на основі загальних, рівних, вільних та чесних виборів. У рамках такої системи пріоритетне
значення надається правам та свободам людини й громадянина. Державний апарат у
демократичній політичній системі функціонує згідно принципів конституційності, законності,
розподілу влад, гарантування вільного існування та розвитку опозиційних партій та організацій.
Дослідники зазначають, що політична система не є певним сталим зразком, ознаки якого
29
автоматично повторюються у різних країнах. Саме тому при характеристиці демократичної
системи слід враховувати низку факторів, зокрема економічний та соціальний рівень розвитку
держави, політичний курс її керівництва, форму правління тощо.
Для авторитарної політичної системи притаманна відмова від принципу поділу влад,
посилення виконавчої влади, обмеженість виборності державних органів влади, суттєве
обмеження основних демократичних прав та свобод людини, заборона опозиційних партій та
організацій тощо. Такі системи характеризуються мілітаризацією суспільства, застосуванням
політичних репресій.
Таким чином, багатовимірність політичного життя, значна кількість критеріїв аналізу
політичних систем стали передумовою їх класифікації. До таких критеріїв дослідники відносять
характер політичної влади, направленість суспільного розвитку, тип політичної культури, рівень
економічного добробуту, міру реалізації громадянами своїх прав та свобод.
4. Становлення та розвиток політичної системи України.

Політична система Україні є механізмом, за допомогою якого здійснюється регулювання
життєдіяльності та розвитку суспільства через фактори політичної влади. Політична система
України на сучасному етапі перебуває на стадії становлення усіх її компонентів, наповнення їх
функцій новим змістом. Політична система поступово позбавляється рис минулої – закритої,
тоталітарної командно-адміністративної системи, втім дослідники динамізм та стабільність її
функціонування часто трактують як відносні, що проявляється у відсутності цілісності, єдності
та згоди елементів політичної системи. Ця незгода часто призводить до поглиблення конфліктів
як між індивідами, соціальними групами, партіями, так і всередині державного механізму,
водночас забезпечуючи розвиток політичної системи та її динамічність.
У сфері законодавства постійні зміни до Конституції України та інших правових актів,
прийняття нових законів, спотворюють механізми їх реалізації, які практично не працюють або
працюють неефективно. Як наслідок, політичним відносинам в Україні притаманна нестійкість,
конфліктність, протистояння політичних інтересів низки соціальних груп та верств,
незадоволеність більшості суспільства ефективністю діяльності державної влади. Нетерпимість
до опонентів, догматизм та неоднозначність оцінки реальності різними суб′єктам політичної
діяльності призводить до зловживання у розподілі матеріальних та фінансових ресурсів, що
проявляється у пільгових податках, кредитах, використанні державних коштів не за
призначенням тощо.
Відомо, що політична система відіграє важливе значення не тільки у сфері реформування
усіх напрямків суспільного розвитку, а й у процесі формування модерної політичної нації.
Пріоритетними у політичній діяльності владних структур Української держави повинні стати
проблеми її консолідації навколо цінностей громадянського суспільства. Втім зосередження
уваги тільки на етнокультурних пріоритетах без уваги до реформування економічної, політичної,
правової та інших систем суспільства, може призвести лише до викривлення та дискредитації
національної ідеї.
В України поступово реалізуються конституційні принципи, які необхідні для створення
належних умов розвитку сучасної правової держави. Сучасні державотворчі процеси,
необхідність виходу з соціально-економічної та політичної криз вимагають збалансованості та
узгодженості позицій, моделей та прогнозів різних гілок влади щодо напрямків розвитку
політичної, економічної та соціальної систем. Важливе значення у цьому процесі повинні
відігравати український політичний менталітет та воля керівників держави, значний вплив
мають історичний розвиток та традиції українського народу, сучасне міжнародне та внутрішнє
становище України.
30
Таблиця 3.1.
Структура політичної системи
Структура політичної системи
Політична Політична Засоби Політичні Політико- Політична Людина як
(державна) організація масової відносини правові свідомість основний
влада суспілсьтва комунікації норми та культура носій усіх
видів
політичної
діяльності
Таблиця 3.2.
Ознаки та функції політичної системи
Ознаки Функції
визначальна роль владних відносин інтегративна
поширення владних відносини на всіх членів функція політичного керування
суспільства, з метою його інтеграції, утвердження
суспільством, вироблення та визначення
соціальної стабільності та злагоди цілей та завдань розвитку суспільства
високий рівень інституалізації функція артикуляції та агрегування
інтересів
політичне та адміністративно-державне функція легітимізації політики
управління суспільними процесами та визнання
суспільством права приймати авторитетно-владні
рішення
мобільність як здатність реагувати на впливи функція політичної комунікації
зовнішнього середовища та змінювати свою
структуру.
історична, економічна, соціальна, ціннісно-
культурна детермінація політичної системи
Таблиця 3.3.
Класифікація політичної системи
Критерії класифікації Зміст
За станом політичної структури і рисами Англо-американська
політичної культури Континентально-європейська
Доіндустріальна (частково-індустріальна)
Тоталітарна
За типом суспільства Традиційні
Модернізовані
За харакером розвитку та орієнтацією та Динамічні (ті, що трансформуються)
стабільність чи зміни Статичні (консервативні)
За джерелом влади Демократичні
Авторитарні
За характером здійснюваних цілей Інстументальні
Ідеологічні
За характером взаємодії з зовнішнім Відкриті
середовищем Закриті
31
1. Дайте визначення поняттю «політична система суспільства».

2. Які підходи до визначення сутності та функцій політичної системи існують у сучасній
політичній науці?
3. Якою є структура політичної системи та як взаємопов′язані між собою її елементи?
4. Охарактеризуйте типи політичних систем та критерії за якими їх виділяють в сучасній
політології.
5. Які функції виконує політична система у суспільному житті?
6. Охарактеризуйте процес становлення та функціонування політичної системи України? Що,
на вашу думку, впливає на становлення України як правової держави з розвинутим
громадянським суспільством?
1. Білоус А. Політико–правові системи: світ і Україна: Навч.посібник. – К.: Асоціація
молодих українських політологів і політиків, 2000.
2. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку
/Ред.кол. Ф.М. Рудич та ін. – К.: Парламентське вид–во, 1998.
360 с.
2003. – 664 с.
6. Романюк А. Порівняльний аналіз політичних систем країн Західної Європи: інституційний
вимір. – Львів: Тріада Плюс, 2004. – 392 с.
7. Фісун О. Типологія політичних систем: основні підходи //Політичний менеджемент. – 2005.
– №5. – С.39–50.
8. Easton D. The Political System: An Inquiry into the State of Political Science. – New York, 1953.
1. Гавриленко І. Політична система суспільства //Політологічні читання. – 1993.– №1.
2. Дербишайр Д.Д., Дербишайр Я. Политические системи мира. В 2-х томах. Пер с. англ. – М.:
РИПОЛ КЛАССИК, 2004.
3. Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС. – К.: Основи, 1996.
4. Основы теории политической системы /За ред. Ю.А. Тихомирова, В.Е.Чиркина. – М.:
Наука, 1995.
5. Политическая энциклопедия: в 2-х т. /Нац. обществ.-науч. фонд; Рук. проекта Г.Ю.
Семигин. – М.: Мысль, 2000.
6. Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию. М., 1995.
7. Станистебан Л. Политические системы и легитимность //Диалог.–1993.–№4.
8. Уилсон Дж. Американская политическая система //США–ЭПИ.–1997.–№ 2.
9. Шаповал В. Конституційні системи зарубіжних країн. – К., 1992.
10. Якушик В. Політична система та політичний режим //Політична думка. – 1994. – №1.
32
РОЗДІЛ 4. ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС ТА ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ
1. Політичний процес: сутність, етапи та різновиди.
2. Політична діяльність: рівні, напрями, форми.
3. Ефективність політичного функціонування.
4. Політичні технології: поняття та класифікація.
5. Політичні рішення: сутність, технології прийняття та впровадження.
1. Політичний процес: сутність та різновиди.

Аналіз політичного процесу  одна з найважливіших проблем політичної науки. На
відміну від класичної політології яка зосереджувалась на філософських питаннях про те якою
має бути влада сучасну політологію найбільш цікавлять прагматичні питання: як саме
здійснюється політична влада наскільки вона є дійовою та компетентною чи ефективні
політичні рішення тощо. Загалом, у найширшому розумінні політичний процес — це
функціональна характеристика політичної системи, зміст якої визначається виконанням
суб’єктами політики своїх специфічних ролей і функцій.
Його можна представити:
 як сукупність видів і форм діяльності політичних суб’єктів, що прагнуть реалізувати
свої цілі в політичній сфері;
 як певну послідовність політичних дій і подій;
 як функціонування політичної системи в часовому вимірі та зміну її станів.
IIолітичний процес може розгортатися у різних просторових межах  на рівні будь-якого
політичного співтовариства, що в тому чи іншому аспекті виступає як єдине ціле, як система. На
цій підставі виділяють наступні політичні процеси:
 світові (глобальні);
 регіональні;
 національні (внутрішньо-державні).
Про світовий політичний процес можемо говорити у випадках, коли міжнародна
співдружність виступає як цілісна система держав із притаманними їм інтересами, з певними
політичними структурами, діяльність котрих, так само, як і взаємодія окремих держав, є ланкою
світового політичного процесу.
Об’єктивні умови існування, спільне історичне минуле, подібні проблеми сучасного
розвитку дають підстави для того, щоб розглядати деякі регіони як систему, незалежно від того,
наскільки тісним є їхнє організаційне об’єднання. А відтак можна говорити про окремі політичні
процеси на теренах Латинської Америки, Західної чи Східної Європи, тобто про регіональні
процеси.
Політичні процеси, що відбуваються всередині окремих країн  це національні політичні
процеси.
Стосовно кожного з цих політичних співтовариств поняття політичного процесу
вживається як в однині (загальносистемний процес) так і в множині (парцелярний процес).
Загальносистемний процес розуміється як функціонування політичних інституцій та
сукупна діяльність суб’єктів політики в межах усієї політичної системи будь-якого рівня. В
кожному співтоваристві або суспільстві він має свою специфіку етапи та результати.
Особливістю розгортання політичного процесу в Україні в наш час наприклад є його значна
утрудненість політичних перетворень через відсутність державницького досвіду достатньої
кількості поміркованих політиків тривалу економічну кризу зовнішній тиск та інше.
Парцелярний політичний процес виникає тоді, коли в рамках даної (глобальної або
національно-державної) політичної системи виокремлюємо різноспрямовані часткові процеси
сукупності політичних дій і подій, за допомогою яких суб’єкти політики прагнуть досягнути
своїх специфічних цілей у певній сфері чи в певному питанні. В Україні, зокрема, сьогодні чітко
розрізняємо державотворчий процес, процеси національного відродження, економічної і
політичної реформ, творення політичних партій тощо. Звичайно вони збігаються з окремими
видами політичної діяльності, спрямованої на отримання певного суспільного результату. Зміст
політичного процесу розкривається у різних формах політичної діяльності.
33
Структурними елементами політичного процесу є:
1) формування цілей і завдань політичних структур;
2) конституювання та організація політичних інститутів;
3) прийняття та виконання управлінських рішень;
4) контроль за функціонуванням політичних інститутів та організацій;
5) підтримка функціонування політичних інститутів та організацій.
Етапи політичного процесу:
І  етап презентації політичних інтересів;
ІІ  етап прийняття політичних рішень і формування політичної волі;
ІІІ  етап реалізації політичної волі, виражений у формі управлінських рішень.
Різновиди політичних процесів:
1) за об’єктами політичного впливу (внутрішньополітичні та зовнішньополітичні);
2) за формами політичного регулювання соціальних відносин (базові та периферійні);
3) за ступенем публічності (відкриті та приховані);
4) за критерієм стійкості взаємозв’язку соціальної та політичної структур суспільства
(стабільні та перехідні);
5) за характером перетворення влади (революційні та еволюційні).
Отже, політичний процес являє собою сукупність всіх динамічних змін у поведінці та
відносинах суб’єктів, у виконанні ними ролей та функціонуванні інститутів, а також у всіх
інших елементах політичного простору, що здійснюються під впливом зовнішніх та внутрішніх
факторів.
Зміст політичного процесу розкривається у різних формах політичної діяльності.
2. Політична діяльність: рівні, напрями, форми.

Політична діяльність — специфічна форма активного ставлення людей до свого
суспільного середовища, яка має на меті цілеспрямоване його регулювання та перетворення за
допомогою фактора влади. Це комплекс дій як окремих осіб, так і великих груп людей і цілих
народів, спрямований на здобуття та здійснення влади або впливу на неї.
Прикладами політичної діяльності можуть бути: дебати в парламенті, переговорний
процес, вибори, референдум, мітинг, пікетування, державний переворот і т. ін.
Політична діяльність не може бути прерогативою лише "сильних особистостей", "творчих
еліт" або тих структур, які спеціально створені для здійснення політичної влади. Нею можуть
займатися люди на різних рівнях суспільної системи. Політичною діяльністю вважаємо не лише
прийняття рішень центральними органами державної влади (діяльність еліт), а й різні форми
політичної активності людей внизу „владної піраміди” (діяльність мас), що прагнуть виразити
своє ставлення до окремих політичних проблем, вилинути на ті чи інші політичні тенденції або
рішення.
Особливості політичної діяльності:
1. Специфічний зв'язок діяльності й бездіяльності, позитивних політичних дій, зміст
яких полягає у тому, щоб "зробити щось" задля досягнення певної мети, і негативних
політичних впливів, суттю яких є те, щоб „перестати щось робити” і „дозволити” статися певним
подіям.
2. Особливе співвідношення виявів вмотивованої цілеспрямованої активності
політичного суб'єкта і різних форм не усвідомленої, спонтанної участі людей у політиці,
раціональних та ірраціональних спонук і складників політичної діяльності.
3. Парадоксальність наслідків політики. Іноді бувають ситуації, за яких нібито
продумана і цілеспрямована політична діяльність призводить до зовсім інших, часто про-
тилежних, неочікуваних і небажаних наслідків.
Залежно від місця, яке суб’єкти політики займають у суспільній та політичній ієрархії,
виділяють два основних рівні політичної діяльності:
1) елітарний рівень функціонування владних структур і здійснення ними своєї
регульованої діяльності стосовно самих себе, суспільних груп, суспільних відносин;
2) рівень масової участі (або масової політики)  через розмаїті форми якої народ
реалізує своє право контролю за діяльністю владних структур.
34
Залежно від того, хто й навіщо займається політикою та на який об’єкт спрямована його
діяльність, змінюється зміст і форма самої політичної діяльності. Класифікація політичної
діяльності здійснюється за суб’єктами об’єктами та рівнем інноваційності (спрямованістю в
минуле чи майбутнє) а саме:
І. За кількістю суб’єктів політики та ступенем взаємозалежності між ними
діяльність може бути:
1) індивідуальна: індивідуальний акт протесту, особиста публічна маніфестація поглядів
(у пресі, на мітингу), відставка політика під впливом самостійного рішення тощо;
2) колективна: сума індивідуальних дій з мінімальним ступенем організації
(демонстрація, що виникає стихійно під впливом масових емоцій);
3) групова: суб’єктом політичних дій виступають суспільні групи з певною
самосвідомістю, стійкою єдністю, організацією і програмою дій (політичний страйк, повстання);
4) загальносуспільна: національно-визвольна боротьба, революція.
ІІ. За змістом та об’єктом виділяють:
1) діяльність, спрямовану безпосередньо на здобуття влади (боротьба за владні
повноваження)
2) діяльність, спрямовану на створення, вдосконалення та заміну політичних інститутів та
політико-правових норм (владно-управлінських структур);
3) діяльність, спрямовану на вироблення, здійснення або модифікацію політичних курсів
(регулювання суспільних відносин).
ІІІ. За рівнем інноваційності (спрямованості у майбутнє чи минуле):
1) інноваційна, орієнтована на впровадження нових інституцій і на оновлення політичних
курсів держави;
2) стабілізуюча, що прагне зберегти все цінне в існуючих політичних структурах,
відносинах, формах діяльності, примирити суперечності й не допустити деструктивних,
руйнівних змін;
3) консервативна, націлена на недопущення суттєвих змін узагалі;
4) реставраційна, тобто протилежна до інноваційної, спрямована на відновлення
важливих інститутів і форм суспільного життя.
Залежно від характеру і методів політичних дій, що їх застосовують для запровадження
змін, в інноваційній діяльності виділяють наступні види політичної діяльності:
 революційну (вона передбачає глибшу, порівняно з реформами, трансформацію
суспільно-політичної системи, зміни в системі владних відносин – захоплення влади новими
політичними силами, найчастіше насильницькими методами та залучення до цієї діяльності
широких верств населення.);
 реформаторську (є складним процесом поступового перетворення існуючої суспільної
системи та її окремих елементів – без руйнування основ цієї системи).
3. Ефективність політичного функціонування.

Політична діяльність (як індивідуальна, так і колективна, як спонтанна, так і
організована) оцінюється насамперед за своїми конкретними наслідками, котрі певною мірою
впливають на якісні зміни в суспільстві. Зміни охоплюють різноманітні сфери суспільних
відносин, які розвиваються, удосконалюються, або, навпаки, деградують та руйнуються,
унаслідок чого виникає потреба у формуванні нових відносин. І зміцнення старих, і створення
нових відносин є передусім завданням політичних інституцій. Ефективність їх
функціонування вимірюється відношенням досягнутого результату (у сфері їх компетенції) до
максимально можливого або раніше запланованого. Це може стосуватися розподілу влади,
власності, національного доходу, соціальних та культурних благ і т.д.
Поняття ефективності можна застосовувати не до всіх рівнів політичної діяльності, а
лише тих, де існує більш-менш усвідомлена мета, де політико-управлінська діяльність
спрямована на досягнення конкретного результату, тобто на рівні політичного функціонування
владних структур (елітарної політики).
Щодо масового рівня політичної діяльності, змістом якої є висловлення інтересів,
позицій, вимог, настроїв, то тут дуже важко виділити кількісні та якісні критерії для порівняння
35
досягнутого і запланованого. Іноді ефективність тієї чи іншої акції (мітингу, демонстрації)
вимірюється уже самим фактом її здійснення. Тому тут доречніше говорити про впливовість
окремих форм діяльності, тобто про те, наскільки даний мітинг, демонстрація підштовхнули
владні структури до прийняття певних рішень.
Ефективність політичного функціонування — це фактична результативність
діяльності основних владних структур та політичних лідерів, що вимірюється ступенем
виконання ними найважливіших функцій державного управління відповідно до вимог і сподівань
найвпливовіших суспільних груп: їх здатністю зберігати систему правління, сприяти
економічному зростанню та технологічному прогресу, задовольняти усвідомлені потреби
більшості населення.
Результативність політичної діяльності залежить від наступних чинників:
1) від володіння інформацією про політичні відносини горизонтального типу (між
суспільними групами);
2) від володіння інформацією про політичні відносини вертикального типу (між
центральними та місцевими органами влади та населенням);
3) від розроблення політичних технологій досягнення результатів політичної діяльності;
4) від обраних цілей;
5) від прийняття політичних рішень, їх прогностичного потенціалу, передбачення
можливих наслідків.
Критеріями оцінки результативності врядування також є:
1) задоволення потреб національного розвитку;
2) реалізація культурних потреб;
3) рівень міжнародного визнання;
4) визнання населенням норм, що регулюють процес вироблення і здійснення політики.
Ефективність політичного функціонування можна розглядати також із позиції балансу
сил: яка суспільна енергія потрібна для збереження інститутів державного врядування, яким є
співвідношення здобутків і затрат при здійсненні влади. Вона залежить від легітимності влади,
готовності більшості населення визнати законність властивих їй принципів діяльності,
пристосуватись до владних вимог. Чим більше зусиль докладає влада, щоб забезпечити
прийнятність свого врядування, домогтися прихильності мас, тим більшим має бути її
бюрократичний апарат, тим більше енергії вона вилучатиме з економічної або суспільно-
корисної діяльності на підтримання власного існування.
Досягнення ефективності політичної функціонування багато в чому залежить від
адекватного умовам даної країни вибору цілей і формулювання завдань розвитку суспільства,
вироблення політичної стратегії.
4. Політичні технології: поняття та класифікація.

У світовому арсеналі політичних дій нагромаджено чималий досвід використання як
позитивних, так і негативних прийомів досягнення стратегічних цілей і реалізації завдань
політики. Суб’єкти політики, які активно впливають на процеси прийняття політичних рішень,
рідко вдаються до експромтів. Для підвищення ефективності політичної діяльності
використовують спеціально розроблені й апробовані на практиці політичні технології.
Політичні технології — це система прийомів, технік послідовного досягнення
бажаного результату в тій чи іншій сфері політичної діяльності.
Відомий політолог Д. Видрін використовує також поняття антитехнологій, звертаючись
до яких суб'єкти політики роблять ставку на досягнення часткового або найближчого результату,
ігноруючи загальні й довготермінові наслідки своєї діяльності, тобто використовують тактичні
прийоми без огляду на політичну стратегію.
Типологія політичних технологій:
1) аналітичні (технології збору та аналізу політичної інформації);
2) директивні (технології прийняття політичного рішення);
3) мобілізуючі (технології форсування підтримки політичного рішення значними масами
населення).
Важливим аспектом аналітичних технологій є уміння визначати специфічні
36
характеристики кожної конкретної ситуації і запобігати механічному застосуванню стратегій, які
могли б мати успіх не за цих, а за інших обставин. Політична дія завжди конкретна, розвивається
у специфічному контексті, який необхідно правильно розуміти, щоб досягнути успіху. На основі
зібраної інформації та її аналізу кандидат на ту чи іншу політичну роль формує свою політичну
позицію, або іншими словами  приймає політичні рішення.
Складовими аналітичних виборчих технологій виступають:
 аналіз громадської думки для складання точної картини настанов та думок людей на
момент проведення опитування;
 аналіз результатів минулих виборчих компаній, що має на меті відстежити динаміку
змін в регіоні;
 демографічний та соціальний аналіз електорату;
 проведення інтерв’ю серед репрезентативних груп, моніторинг громадської думки;
 аналіз проблем регіону;
 аналіз виборчої компанії опонентів.
Загалом аналітичні технології допомагають перевести політичну інформацію та її аналіз
у гасла, пункти програм, вимоги до влади, які виборці можуть зрозуміти та підтримати.
Політичні аналітичні технології передбачають також знання закономірностей так званої
„виборчої інженерії”. Цим терміном позначають порівняльне дослідження різних виборчих
округів, що має на меті визначитися у маневрах претендента і таким способом підвищити
його шанси на обрання.
Особливістю директивних технологій є не лише спосіб прийняття політичного рішення,
а й усвідомленим вибором напряму і способу дії для тих, хто приймає це рішення.
З директивних технологій що їх використовують при формулюванні передвиборчих
програм, найважливішу роль, на думку Д. Видріна, відіграють такі "технології змісту":
 акумуляційна технологія, що передбачає формулювання таких положень у програмі, які
б кваліфіковано акумулювали інтереси різних соціальних і національних груп;
 інноваційна технологія, що передбачає обов'язкове формулювання нових ідей, ще не
засвоєних масами, що забезпечує оригінальність і ефективність програми;
 технології, що конкретизують, спрощують і роблять зрозумілим зміст політичних
програм. Аналіз програм кандидатів у депутати різних рівнів переконує, що головним їх
недоліком є перенасиченість абстрактними гаслами справедливості, гуманності, демократії без
визначення шляхів і механізмів їх реалізації.
Ефективність політичної діяльності також значною мірою залежить від того, наскільки
владним структурам удається переконати населення у правильності прийнятих рішень,
мобілізувати його на виконання цих рішень. Політична мобілізація  це форсування підтримки
тих чи інших політичних дій значними масами населення. Мобілізуючі технології передбачають
високий рівень участі мас у політиці.
Мобілізуючі технології поділяються на:
 раціональні (м’які, що спираються на переконання та жорсткі, що спираються на
примус);
 ірраціональні (посилання на авторитет та маніпуляції).
5. Політичні рішення: сутність, технології прийняття та впровадження.

Особливістю будь-якої форми політичної діяльності, серцевиною усього процесу
політичного функціонування, що забезпечує виконання політичною системою її головних
функцій, є прийняття і реалізація політичних рішень. Рішення є засобом узгодження інтересів,
розв'язання назрілих проблем суспільства.
Політичне рішення як момент політичного процесу і як продукт діяльності певних
політичних суб'єктів (насамперед керівних центрів) виступає у двох аспектах. Для тих, хто його
приймає, рішення є усвідомленим вибором напряму і способу дії, а для тих, кому воно
адресоване, рішення є директивною вказівкою, яку належить виконувати.
Прикладом політичних рішень можуть бути закони, накази, розпорядження, постанови
тощо. Таким чином політичні рішення поділяються на:
37
1) загальнодержавні, регіональні та місцеві;
2) колегіальні та одноосібні;
3) стратегічні і тактичні;
4) оперативні рішення (їх приймають задля вирішення гостроактуальних поточних
проблем);
5) функціональні або дисфункціональні.
Суб’єктами процесу прийняття політичних рішень є або безпосередньо громадяни або
опосередковано їх представники у представницьких органах політичних організаціях чи взагалі
владні структури.
Стадії прийняття політичних рішень:
1. Висловлення інтересів і підготовка громадської думки. На першій стадії відбувається
фіксація вимог, пов’язаних з проблемою задоволення потреб, інтересів, цінностей
індивідуальних і групових суб’єктів політики у різних документах, а також організація масових
акцій. Ця стадія передбачає масовий характер політичних дій з метою привернення громадської
уваги до існуючої проблеми.
2. Підготовка рішення — стадія, в якій беруть участь різні співпрацюючі організації,
експерти, із залученням (прямим або опосередкованим) зацікавлених сторін, урахуванням їх
думки. Це фактично стадія підготовки самого акту вибору. Отже, важливо визначити, від яких
факторів цей вибір залежить:
по-перше, він залежить від того, чи запропоновані взагалі альтернативні курси політики.
Якщо пропонується лише один політичний курс, неможливо говорити про вибір і про прийняття
рішення;
по-друге, характер вибору грунтується на передбаченні можливих наслідків кожного з
альтернативних курсів;
по-третє, у сумнівних ситуаціях характер вибору залежить від психологічної
підготовленості суб’єктів прийняття рішень до ризику, урахування фактору непередбачуваності.
Особливої ваги на стадії підготовки рішення набувають аналітичні політичні технології.
3. Прийняття рішення — це сам акт вибору. Він може здійснюватися одноособово і
колективно. Відповідно існують директивні технології одноособового прийняття рішення та
технології колективного прийняття рішення.
Здатність приймати рішення можна віднести до найнеобхідніших якостей політичного
діяча, що є одним із факторів ефективності політичної діяльності.
4. Реалізація політичного рішення. На цій стадії важливу роль відіграють норми права,
оскільки на їх основі діють органи влади і державної адміністрації. Для формування нормативної
поведінки індивіда або суспільної групи, яких стосується прийняте рішення, використовують не
тільки правові норми, а й різні мобілізуючі політичні технології, про які говорилося вище.
1. Назвіть різновиди політичного процесу.

2. Охарактеризуйте особливості політичної діяльності?
3. Проаналізуйте чинники ефективності політичної діяльності?
4. Дайте характеристику аналітичних, директивних та мобілізуючих технологій.
5. Охарактеризуйте стадії прийняття політичного рішення.
1. Бодуен Ж. Вступ до політології: Пер. з фр.  К.: Вид-во „Основи”, 1995.  176 с.
2. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навч. посібник.  7-е вид-ня. К., „Знання”, 2008.
415с.
3. Кузь О.М. Політологія.  Харків: Вид-во ХНЕУ, 2004.  340 с.
4. Політологія / за ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенька.  К.: Вид-во „Академія”, 2006. 
567с.
38
5. Політологія / За ред. А. Колодій.  К.: Вид-во „Ельга, Ніка-центр”, 2003.  664 с.
6. Троян С.С. Вступ до теорії політики. Навч. посібник.  К.: НМЦВО, 2005.  250 с.
7. Холод В.В. Політологія.  Суми: ВТД „Університетська книга”, 2006.  480 с.
1. Балашов А. Н. Технология избирательной кампании в западной политической науке //
Весник Московского университета. - Серия 12: Политические науки. – 2000. - № 2. – С. 62-
79.
2. Головатий М. Мистецтво здобувати владу // Політичний менеджмент. – 2003. - № 1. - С. 49-
58.
3. Головатий М. Ф. Мистецтво політичної діяльності: Навчальний посібник. – Київ: МАУП,
2002. – 176 с.
4. Джабасов А. А. Политические технологии избирательных кампаний: проблема
категориального осмысления // Весник Московского университета. - Серия 12:
Политические науки. – 2000. - № 2. – С. 56-62.
5. Кабаченко А. П. Политический процесс и политическая система: источники саморазвития //
Весник Московского университета. - Серия 12: Политические науки. – 2001. - № 3. – С.
102-119.
6. Словник-довідник політологічних термінів / За ред. М.П. Гетьманчука.  Львів: Військовий
інститут, 2006.  228 с.
7. Соловьев А. И. Политология: Политическая теория, политические технологии: Учебник. -
Москва: Аспект Пресс, 2000. - 559 с.
8. Телешун С. О., Баронін А. С. Політична аналітика, прогнозування та політичні
консультації. – Київ: Вид. Паливода А. В., 2001. – 112 с.
39
РОЗДІЛ 5. ОСОБИСТІСТЬ В ПОЛІТИЧНОМУ ПРОЦЕСІ
1. Процес політичної соціалізації.
2. Політична участь як наслідок політичної соціалізації.
3. Причини та види політичної бездіяльності.
1. Процес політичної соціалізації.

Кожна людина народжується, живе та формується у певному суспільстві. В процесі своєї
життєдіяльності людина навчається певних, притаманних даному суспільству норм поведінки,
засвоює традиції, мораль, звичаї, культуру, систему цінностей, які визначають внутрішню
структуру особистості та спрямовують активність особи в соціально визначеному напрямку. При
цьому суспільство виступає як «навчальна система», а сам процес «навчання» особи – є
соціалізацією.
Таким чином, соціалізація – процес входження людини у суспільство, під час якого
людина в умовах спілкування з іншими людьми та різноманітними соціальними групами, що
відбувається в різноманітних сферах людської життєдіяльності, вчиться думати і поводитися
у соціально допустимий спосіб та активно відтворювати засвоєний соціальний досвід.
Складовою загальної соціалізації є політична соціалізація. Від політичної активності
людини, її ставлення до політичних інституцій, розуміння поточної політики держави,
усвідомлення можливості свого впливу на перебіг та зміст політичного процесу в значній мірі
залежить результативність та ефективність функціонування політичної системи та державної
політики в цілому. В демократичному суспільстві, особа, яка бере активну участь у політиці,
здатна не лише самореалізовуватись, а й, відповідно до своїх потреб та інтересів впливати на
політичну свідомість та поведінку інших людей, виклиеати зміни у політичних відносинах.
Власне, процес входження та активного залучення людини до політики можна потрактувати як
політичну соціалізацію.
Отже, політична соціалізація – процес засвоєння та активного відтворення
притаманних даному суспільству політичних цінностей, настанов, переконань, моделей
поведінки, що відбувається в ході становлення та еволюції індивіда як члена політичної
спільноти і спрямований на забезпечення його свідомої та активної участі у політичному
житті суспільства.
Аналізуючи мотиви, чинники та характер політичної соціалізації науковці обґрунтували
низку теорій, серед яких найбільш відомими та розповсюдженими є наступні:
- ролева теорія, авторами якої є Р. Ліптон та Т. Парсонс, розглядає політичну
соціалізацію як своєрідну гру, тренування в ході яких людина, засвоюючи «правила гри»,
виконує певні ролі у відносинах з владою;
- біхевіористська теорія трактує політичну соціалізацію як процес становлення
індивідуальної політичної свідомості що відбувається або на основі успадкованих ( В. Скіннер),
або набутих під впливом суспільства ( А. Маслоу, Р. Лейн ) цінностей та емоцій;
- психоаналітична теорія, автори якої Е Еріксон та Е Фромм розглядають політичну
соціалізацію виходячи з аналізу підсвідомих, ірраціональних мотивів, які формують певний тип
політичної поведінки особи.
В ході політичної соціалізації особи відбувається її взаємодія з політичним середовищем.
Характер взаємодії може сприяти набуттю, або втраті людиною певних соціальних властивостей,
які визначають її як « людину політичну» і впливають на рівень політичної активності
конкретної особи. Взаємодія людини і політичного середовища є двостороннім процесом і
включає в себе процеси інтеріоризації та екстеріоризації.
Інтеріоризація – процес переходу у внутрішню структуру особистості вимог соціально-
політичної системи в ході якого відбувається становлення людини як громадянина.
В процесі інтеріоризації формується система мотивацій особи, яка включає в себе різні
мотиви, зокрема: переконання, інтерес, поступливість, боязнь. Варто зауважити, що кожна
держава використовує всі мотиваційні моделі, однак, в залежності від домінування того чи
іншого мотиву у процесі соціалізації, можна виділити наступні моделі політичної соціалізації:
«модель переконаності» - характерна для країн Західної Європи і передбачає
усвідомлене бажання людини відповідати на запити політичної системи згідно до своїх
40
внутрішніх переконань, через свідому громадянську позицію, яка виникає на основі
переконаності в ефективності і справедливості існуючого суспільно-політичного ладу, високого
ступеню довіри до діяльності владних інституцій;
«модель інтересу» - притаманна для США, де політика трактується як бізнес, а політики
– як бізнесмени. Американський громадянин – вільна особа, яка керується у політичній
діяльності насамперед особистим інтересом і вступає у політику через можливість отримати
певні блага, користь, привілеї. Американський прагматизм проявляється і в процесі політичної
соціалізації, яка передбачає раціональне усвідомлення індивідом можливості отримати певну
вигоду від участі у політиці, що і виступає мотивом активної політичної діяльності;
«модель підкорення» ( «примусова модель» ) характерна для недемократичних,
тоталітарних систем ( СРСР, Куба, Північна Корея, Китай, нацистська Німеччина та ін. ). В
основі цієї моделі лежать примусові мотиви, які заставляють людину пристосовуватись, часто
всупереч своїм внутрішнім переконанням, до потреб політичної системи. Така модель трактує
людину як недосконалу істоту, нездатну самостійно приймати рішення, свого роду «гвинтик» у
системі. Найбільшою цінністю проголошується держава, партія, політична влада. Політична
поведінка особи в таких системах мотивується обережністю та поступливістю через боязнь
застосування політичних репресій, терору, покарань. Результатом такої моделі соціалізації є
абсолютне підкорення людини державі, політичній партії, еліті, які обмежують участь людини у
політиці, що, в свою чергу, призводить до політичного відчуження особи.
Загалом, в сучасному світі, що прямує до демократії та творення правових держав,
використання примусових мотивів політичної соціалізації вкрай звужується. Зокрема, відмова
від використання політичною владою примусових мотивів соціалізації характерна для сучасної
України, яка з проголошенням незалежності стала на шлях демократизації.
Зворотнім до процесу інтеріоризації є процес екстеріоризації.
Екстеріоризація – передача набутого індивідом політичного досвіду у політичну
дійсність.
Екстеріоризація виконує ряд функцій:
- функція узгодження політичної поведінки особи з вимогами політичної системи, що
сприяє досягненню суспільного та національного консенсусу;
- функція ціннісних орієнтацій, яка передбачає формування у особи позитивного
ставлення до концептуальних принципів політичної спільноти;
- прагматична, інструментальна функція, яка передбачає практичну участь особи у
політичному процесі, вміння орієнтуватись у складних суспільно-політичних процесах,
застосування різноманітних форм та типів політичної активності.
Політична соціалізація є керованим процесом. Кожна держава прагне виховати певний
тип громадянина, якому були б притаманні конкретні характеристики та який найбільш
адекватно відповідав вимогам політичної системи. В різних типах суспільств поняття
«ідеального громадянина» набуває не однакового змісту, Так, для тоталітарної держави
ідеальним є громадянин який активно підтримує всі рішення та дії держави, не задумуючись над
їх змістом та наслідками ( так званий тип «бездумного ентузіаста» ). В країнах сучасної
демократії вимоги держави до «ідеального громадянина» кардинально відмінні. Політична влада
зацікавлена у формуванні вільної, відповідальної, політично активної особи, яка вміло
використовує свої права, законослухняна, свідомо бере участь у політиці, вміє відстоювати свої
інтереси, бере участь у виборах тощо.
Згідно з плюралістичною концепцією, «ідеальний громадянин» повинен володіти
наступними характеристиками:
- усвідомлення власних інтересів та вміння співставити їх з інтересами соціальних груп з
якими себе ідентифікує;
- чітко сформовані ідеологічні орієнтації на основі яких здійснюється вибір;
- знання встановлених суспільством «правил політичної гри»;
- готовність до активної участі у політиці.
Політична соціалізація є безперервним процесом, який не закінчується з досягненням
людиною певного статусу чи віку. Політичні погляди, переконання, уподобання, рівень
41
політичної активності можуть змінюватися протягом всього життя. Однак, у процесі політичної
соціалізації виділяють наступні стадії:
- дотрудовий період загальної соціалізації. Це стадія шкільної освіти, коли дитина в
основному від батьків та вчителів отримує політичну інформацію та сприймає її на емоційному
рівні. Для цього етапу характерне персоніфіковане уявлення про політику; поява елементів
власного політичного досвіду, формування основ політичної культури;
- активна стадія передбачає залучення людини до участі у політиці через діяльність у
громадських організаціях, політичних партіях та структурах. На цьому етапі відбувається
розширення власного політичного досвіду. Особа стає здатною до самостійних політичних
суджень, аналізу політичної ситуації, формування власної політичної позиції, протистояння
тиску колективної думки. Активна стадія не завжди повинна збігатись з трудовим періодом.
Інколи люди похилого віку, які вже досягли певного статусу та через вихід на пенсію мають
достатньо вільного часу, починають активно включатися у політику, беручи участь у вирішнні
громадських та суспільно-політичних проблем.
- пасивна стадія політичної соціалізації передбачає свідоме, або несвідоме виключення
людини зі сфери політичних відносин. Виключення людини з політики може бути викликане
небажанням, або неможливістю ( внаслідок стану здоров’я чи похилого віку ) брати участь у
політиці.
Завданням політичної соціалізації є зміна поведінки особи відповідно до вимог
політичної системи. Модифікація поведінки людини здійснюється під впливом різних чинників,
індивідуальних і групових суб’єктів, яких називають «агентами політичної соціалізації».
Агент політичної соціалізації – особи, структури і середовища, які здійснюють
соціалізацію особистості та під впливом яких індивід набуває соціальних властивостей,
необхідних йому для адекватної поведінки в певному політично організованому суспільстві.
До агентів політичної соціалізації відносять: сім’ю, систему освіти, закони, референтні
групи, політичні партії, політичних лідерів, засоби масової інформації тощо. На різних етапах
політичної соціалізації роль різних агентів є неоднаковою. Якщо на дотрудовій стадії особливе
значення відіграють сім’я та система освіти, то в активний період значно зростає соціалізуючи
роль таких агентів як ЗМІ, політичні партії та лідери, референтні групи.
На перебіг та зміст політичної соціалізації впливає ряд факторів, серед яких варто
виділити наступні: рівень загальної освіти та культури, психічні особливості індивіда,
належність до певної соціальної групи. Всі ці чинники опосередковуються рівнем розвитку
суспільства та типом політичного режиму, який існує в державі. В залежності від характеру
взаємодії особи та держави виділяють різні типи політичної соціалізації:
Гармонійний тип – характерний для англо-американської культури, де взаємодія між
особою та державою відбувається на основі спільних цінностей, переконань, норм та ідеалів,
притаманних даному суспільству. Діалог між індивідом та владою забезпечується існуванням
сталих демократичних традицій та високо розвинутого громадянського суспільства.
Плюралістичний тип – притаманний країнам Західної Європи. Для нього характерний
опосередкований тип взаємодії між особою та політичною владою. Початкова соціалізація
здійснюється на основі ідеалів та цінностей різноманітних існуючих у суспільстві етнічних
субкультур. Консолідована демократія базується на індивідуальній свободі, конституційному
обмеженні влади та високому ступені розвитку громадянського суспільства.
Конфліктний тип – характерний для країн Азії та Африки. Йому притаманна культурна
неоднорідність та прихильність індивіда до ідеалів та цінностей роду, клану, племені, касти в
рамках яких здійснюється початкова соціалізація, що утруднює діалог між владою та носіями
різноманітних субкультур та стає основою для політичного насильства. Загальна соціалізація
відбувається у постійній боротьбі з представниками різних суспільних груп.
Гегемоністський тип – властивий для закритих політичних систем тоталітарного типу
( фашистські, комуністичні країни ). Політична соціалізація відбувається на засадах примусового
насадження цінностей та ідеалів певної ідеології, класу, партії, інколи релігії ( іслам ). Цінності
інших систем не визнаються.
42
2. Політична участь як наслідок політичної соціалізації.
Метою політичної соціалізації є виховання свідомого громадянина, готового брати участь
у політиці. Ця готовність проявляється на трьох рівнях:
- рівень знань, які передбачають обізнаність громадянина з принципами функціонування
політичної системи і є достатніми для свідомого входження у політику;
- визнання фундаментальних цінностей суспільства на емоційному, вольовому та
пізнавальному рівнях;
- рівень політичних навичок, які дозволяють перейти до активної політичної участі.
Наявність чи відсутність у внутрішній структурі особистості вище згаданих компонентів
визначає тип політичної поведінки особи.
Політична поведінка – форма практичної взаємодії соціального суб’єкта з політичним
середовищем, через яку він виражає своє ставлення до політичної або всієї суспільної системи
та інших соціальних суб’єктів, що може проявлятися у двох видах: відкритому – політична
участь та закритому – політична бездіяльність ( неучасть ).
Отже, зупинимось на більш детальному розгляді феномену політичної участі.
Політична участь – це форма активної поведінки особи у політичній сфері суспільства,
дії пересічних громадян, які намагаються впливати на процес прийняття владою політичних
рішень або на вибір політичних лідерів різного рівня.
Спонукою до політичної участі виступає певний інтерес, реалізації якого прагне людина.
Інтерес – спрямованість людини чи групи людей на певний об’єкт або діяльність.
Існують різні види суспільних інтересів, зокрема: соціальні, економічні, культурні,
духовні, політичні. Власне політичний інтерес виступає спонукою до політичної участі
громадян. У процесі реалізації політичних інтересів людина самоутверджується та має змогу
продемонструвати своє ставлення до влади. Так як політика виступає в ролі регулятора всіх сфер
життя суспільства, то в процесі політичної діяльності задовольняються й інші види потреб та
інтересів.
Мотиви політичної участі не можна зводити лише до прагнення виконати свій
громадянський обов’язок. За даними соціологічних досліджень, політична участь дає людині
можливість задовольнити базові потреби людини. Це – потреба спілкування, особистого
контролю над перебігом політичного процесу та потреба самореалізації.
Політична участь може набувати різних форм, серед яких:
- активна і свідома або пасивна і неусвідомлена;
- організована або неорганізована;
- постійна або епізодична;
- санкціонована (легітимна ) або несанкціонована (нелегітимна);
- пряма або опосередкована.
Більш детально зупинимось на розгляді прямої та опосередкованої політичної участі.
Пряма політична участь можлива у межах невеликих політичних спільнот і передбачає
прийняття політичних рішень більшістю голосів на всенародних зборах (наприклад, Афінська
демократія, Запорізька Січ). У межах цілої держави, пряма політична участь реалізується
через референдуми та плебісцити.
Референдум (від лат.referendum – « те, про що треба сповістити») – всенародне
голосування, яке проводиться для вирішення важливого питання державного чи суспільного
життя; безпосереднє звернення до виборців з метою остаточного вирішення певного
політичного питання.
Плебісцит – опитування населення через голосування щодо питання приналежності
території на якій воно проживає до тієї чи іншої держави.
Під час референдуму чи плебісциту громадяни мають можливість самостійно прийняти
рішення з винесеного на голосування питання.
В умовах сучасних цивілізаційного та глобалізаційного процесів використання прямих
форм участі громадян і політиці стає дедалі складнішим. На перший план виходить
впровадження опосередкованої участі, яка реалізується у формі представництва.
43
Опосередкована політична участь – голосування під час виборів з метою обрання
представників владних структур, які безпосередньо реалізовують політичні курси та
приймають політичні рішення від імені своїх виборців.
Опосередкована форма участі має істотні недоліки. Вона допускає викривлення волі
народу, захист представниками влади власних інтересів, які не завжди збігаються з інтересами
виборців, та втрату контролю з боку громадян над своїми представниками.
В сучасній політології дедалі більшої уваги набуває питання сполучення обох форм
політичної участі.. На думку науковців, на місцевому рівні доцільно застосовувати інститути
прямої демократії, а на загальнодержавному рівні більш ефективним є поєднання
представницької демократії з формами прямої участі громадян.
Політична участь це відкритий тип політичної поведінки який проявляється через пряму
політичну дію.
Політична дія – активне, безпосереднє втручання людини у політичний процес, метою
якого є зміна політичної реальності.
Політична дія має певну структуру до якої входять наступні елементи:
- суб’єкт дії ( той, хто здійснює певну діяльність);
- об’єкт дії ( інститут, процес, середовище на які спрямована дія);
- обставини реалізації (правові норми, традиції, закони, які визначають допустимі для
даного суспільства межі дії);
- цільові установки ( конструктивні або деструктивні наслідки дії).
Окрім відкритого типу політичної поведінки – політичної участі існує і закритий тип –
політична неучасть або бездіяльність, аналізу якої присвячене наступне питання теми.
3. Причини та види політичної бездіяльності

Закрита політична поведінка, що проявляється у формі політичної бездіяльності є
складним соціально-психологічним феноменом, який може бути викликаний різними чинниками
та проявлятись у різних формах:
1. Абсентеїзм – відмова громадянина брати участь у виборах внаслідок недовіри до
кандидатів на владні пости, або небажання змінювати владу;
2. Вилученість із політичних відносин, викликана низьким рівнем розвитку
особистості;
3. Політична неучасть як наслідок заполітизованості системи, відсутності або низької
ефективності механізмів зворотного зв’язку між політичною системою і громадянським
суспільством, розчарування у діяльності владних інституцій, байдужості до їх функціонування
що призводить до відчуження людини від політики;
4. Політична апатія – форма несприйняття політичної системи, що виникає внаслідок
різних причин, зокрема: чужоземного завоювання (окупації) власної території іноземною
державою, перемоги контрреволюції, збройного придушення громадянських соціальних та
політичних рухів;
5. Політичний бойкот – вияв активного і ворожого ставлення до політичної влади, всіх
інститутів політичної системи, державної політики в цілому;
6. Політичний нейтралітет - вираз задоволення існуючим у політичній сфері станом
справ, що ґрунтується на високому рівні легітимності влади та ефективності її діяльності в
умовах стабільних розвинених демократичних систем.
Отже, політична участь і політична бездіяльність (неучасть) – це дві різні форми
політичної поведінки особи ( відповідно відкрита і закрита), два способи практичної взаємодії
особи і політичного середовища через які людина висловлює своє ставлення до політики, влади,
держави.
Підсумовуючи сказане зауважимо, що політична соціалізація – це процес входження
людини у політику, становлення її як свідомого, активного громадянина. В процесі політичної
соціалізації на різних його етапах у виховний процес включаються різні агенти політичної
соціалізації під впливом яких формується громадянська позиція особи, її політичні переконання ,
цінності та ідеали. У політичній соціалізації особи використовуються різноманітні мотиви, які
44
визначають модель політичної соціалізації та використовуються для формування моделі
ідеального для певної держави громадянина.
Наслідком політичної соціалізації є готовність громадянина до політичної участі, яка
може проявлятись у різних формах політичної поведінки та практично реалізовуватись у
активності громадянина або відмові від участі у політиці.
Схема 5.1.
Процес політичної соціалізації
екстеріоризація
інтеріоризація
функції
СУСПІЛЬСТВО
моделі
переконання Узгодження поведінки

особи з вимогами
політичної системи
інтересу
Ціннісних орієнтацій
підкорення
Інструментальна
(прагматична)
ОСОБА
Схема 5.2.
Етапи і агенти політичної соціалізації
ЕТАПИ ПОЛІТЧНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ АГЕНТИ ПОЛІТИЧНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ
Дотрудовий період Сім’я, система освіти
ЗМІ, політичні партії,

Активна стадія професійні групи,
референтні групи
Пасивна стадія Вплив агентів

незначний або
відсутній
45
Схема 5.3.
Типи політичної поведінки
ТИПИ ПОЛІТИЧНОЇ ПОВЕДІНКИ
ВІДКРИТИЙ ЗАКРИТИЙ
Участь у політичному житті Політична бездіяльність
Форми політичної участі Абсентеїзм
Пряма, опосередкована Політичне відчуження
Постійна, епізодична Виключеність з політики
Легальна, нелегальна Політична апатія
Свідома, неусвідомлена Політичний бойкот
Організована, спонтанна Політичний нейтралітет
46
Схема 5.4.
Типи політичної соціалізації
Типи політичної соціалізації
Передбачає наявність однорідного культурного

середовища, зрілих демократичних традицій, розвиненого
громадянського суспільства, які забезпечують діалог між
Гармонічний інждивідом і владою на основі їх загальних ідеалів, норм
та цінностей. Характерний для британсько-американської
культури.
Характернипй опосередкований тип взаємодії особистості

з владою. Наявність значної кількості субкультур, в рамках
яких на основі ідеалів і цінностей свого етносу
здійснюється початкова соціалізація індивіда.
Плюралістичний Консолідована демократія грунтується на динамічній
рівновазі індивідуальної свободи, конституційного
обмеження влади та розвиненому громадському
суспільстві. Характерний для Західної Європи.
Культурна неоднорідність, викликана високим рівнем

змішаності суспільства, прихильністю індивіда до
цінностей роду, клану, племені. Утруднює досягнення
згоди між владою і носіями різноманітних цінностей.
Конфліктний Культурна неоднорідність виступає основою існування
високого ступеня політичного насилля. Засвоєння традицій
приходить у постійній боротьбі з носіями субкультур.
Притаманний незахідним суспільствам.
Передбачає входження людини у політику виключно на

цінностях певної політичної ідеології, класу, певної релігії.
Гегемоністський Характерний для закритих політичних систем
тоталітарного типу, що не визнають цінностей інших
систем. Характерний для комуністичних країн.
1. Що таке політична соціалізація ? Які теорії політичної соціалізації ви знаєте ?

2. Назвіть основні етапи політичної соціалізації та розкрийте роль агентів соціалізації на
кожній стадії.
3. На прикладі конкретної країни охарактеризуйте моделі та типи політичної соціалізації.
4. Що таке політична поведінка? Які типи політичної поведінки особи ви знаєте?
5. Що таке політична участь? Назвіть види політичної участі та розкрийте поняття прямої та
опосередкованої політичної участі.
47
6. Що таке політична бездіяльність ( неучасть )? Назвіть її види та фактори, які викликають
відмову від участі у політиці.
1. Загородній Ю. І., Курило В.С., Савченко С.В. Політична соціалізація студентської молоді в
Україні: досвід, тенденції, проблеми. – К., 2004. – 144с.
2. Лазаренко О.В., Лазаренко О.О. Теорія політології. Для тих хто прагне успіху. – К., 1996.
3. Політологія / За ред. О.В.Бабкіної. – К., 1998.
4. Політологія / за ред.. А Колодій. – К., 2003
5. Політологія. Навчальний посібник // О.О. Волинець, М.П. Гетьманчук, В.В. Гулай та ін. –
Львів, 2005.
1. Білей О. Машина спрощення / Соціальна уява і політична поведінка у пострадянській
Україні // Політична думка. – 2000. - № 2.
2. Макєєв С. Сучасна Україна: громадянська свідомість і політична участь населення //
Політична думка. – 2000. - № 2
3. Ротар Н. Політична участь громадян України в умовах демократизації // Політичний
менеджмент. – 2006. - № 2.
4. Яременко О., Міщенко Р. Політичні уподобання українців як чинник впливу на політичні
процеси // Політична думка. – 2000. - № 1.
48
РОЗДІЛ 6. ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ ТА ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО
1. Політичні еліти: поняття, теорії, типологія.
2. Природа політичного лідерства.
3. Типологія та функції політичного лідера.
4. Механізми політичного лідерства.
1. Політичні еліти: поняття, теорії, типологія.

У кожному суспільстві існує група людей від яких залежить процес прийняття рішень, які
спрямовані на визначення напряму суспільно-політичного розвитку, вдосконалення та розвиток
всіх сфер суспільного життя. Ця група людей – еліта. В залежності від сфери життєдіяльності,
виділяють економічну, політичну, військову, освітянську, мистецьку, духівничу, наукову та інші
види еліт.
Еліта ( від франц. « elite» - «краще», «вибране», «відбірне» ) - соціальна група, яка займає
найвище положення а суспільній ієрархії та здійснює керівництво у певній галузі суспільного
життя.
Серед усіх еліт особливе місце посідає політична еліта.
Політична еліта – достатньо самостійна, відносно привілейована меншість
суспільства, яка володіє психологічними, соціальними та політичними якостями й бере
безпосередню участь у прийнятті політичних рішень, пов’язаних з використанням державної
влади чи впливом на неї.
В політології існує низка теорій елітаризму, опрацьованих як зарубіжними, так і
вітчизняними науковцями. Охарактеризуємо найбільш відомі з них.
1. В період Стародавньої Греції найбільш докладні елітарні погляди сформулював
Платон. На його думку, лише аристократи, зокрема філософи, які отримали належне виховання
та мають природні нахили до керівництва можуть успішно управляти державою.
2. Один з основоположників сучасної теорії політичних еліт В. Парето вважав, що
рівновагу суспільної системи забезпечує кругообіг еліт, який є свого роду універсальним
законом історії. Елітою він вважав людей, які досягли найбільших висот у сфері своєї діяльності.
До складу еліти може ввійти кожна людина, яка завдяки своїм зусиллям та боротьбі за
покращення свого становища піднімається по соціальній драбині та здобуває панівні позиції.
Цей процес є циклічним, з часом старі еліти вироджуються і зникають, а на зміну їм приходять
нові. У процесі циркуляції відбувається послідовна зміна двох типів еліт: « левів», які
характеризуються консерватизмом, авторитарністю, використанням силових методів здійснення
влади та «лисів» яким притаманні компромісність, угодовство, використання політичного
маневрування, спекуляцій, обману.
3. Наступний представник класичної елітарної теорії Г. Моска вважав, що у кожному
суспільстві виникає і існує два класи людей: той, який править і той, яким правлять. Перший
клас це компетентна і організована група, яка є меншістю суспільства та поповнюється здібними
людьми, які відповідають потребам суспільства на конкретному етапі його розвитку. Цей клас –
еліта, яка монополізує владу, виконує політичні функції, насолоджується владою, управляє
більш чисельним іншим класом та контролює його.
4.Заслуговує на увагу елітарна концепція Р. Міхельса, який обґрунтував « залізний закон
олігархічних тенденцій». На його думку, у кожній організації чи політичній партії, навіть
демократичній, на певному етапі виокремлюється панівна меншість, поява якої спричинена
необхідністю професійного керівництва, яке опирається на платний бюрократичний апарат.
Таким чином виникає еліта – активна керівна меншість, якій більшість, через неможливість
здійснювати прямий контроль над нею, змушена підкорюватися.
5. Аналіз політичних еліт посідає особливе місце у працях М. Вебера. Він прийшов до
висновку, що політичні еліти творять харизматичні особи, що наділені особливим даром та
сумою індивідуальних рис, які дозволяють їм здійснювати визначальний вплив на оточення та
ціле суспільство загалом.
6. Український політолог В. Липинський розглядав політичну еліту в контексті
національного відродження України, яке нерозривно пов’язане з відродженням національної
еліти – аристократії. Національна аристократія повинна опиратися на матеріальну силу, здобуту
49
в процесі матеріального виробництва та моральний авторитет, який забезпечується законністю
виконання елітою свої національних завдань. За В. Липинським, нову національну еліту творять
представники усіх соціальних верст та класів, які усвідомили українську національну ідею і
прагнуть втілити її в життя. Національна еліта повинна постійно оновлюватись і поповнюватись
людьми національно свідомими та патріотично налаштованими.
7. Питання творення нової української еліти знайшло відображення у теорії інтегрального
націоналізму Д. Донцова. На його думку втілення державницької ідеї можливе лише за умови
існування у суспільстві провідної верстви – «ініціативної меншості», яка формується не на
основі маси, класу чи партії, а є кастою кращих людей, до якої, шляхом суворого відбору,
входять лише ті, хто має сильну волю та може віддати життя за втілення ідеї.
Таким чином, провідною ідеєю всіх теорій є твердження про неможливість здійснення
управлінських функцій всім народом, а лише меншістю, тобто – елітою, яка повинна виконувати
ряд функцій.
Функції політичної еліти:
- реалізація волі народу, суспільних груп, класів щодо здійснення політичної влади,
задоволення суспільної потреби у владному регулюванні;
- артикуляція інтересів великих суспільних груп;
- аналіз політичної ситуації, політичне прогнозування, вироблення стратегії та тактики
політичної діяльності;
- формування інституційно-організаційної волі суспільних груп;
- політичне представництво суспільних груп та їх інтересів;
- регулятивно –контролююча;
- підготовка та висунення кадрів, форування адміністративного апарату.
Одним з важливих питань теорії політичних еліт є їх типологізація. В основі типології
еліт лежать різні критерії, які дають змогу віднести певну еліту до того чи іншого типу:
1. За критерієм стадій історичного розвитку еліти поділяють на:
- аристократична ( еліта крові ) існує в доіндустріальному, традиційному суспільстві;
- еліта багатства й успіху ( олігархія) притаманна індустріальному, капіталістичному
суспільству;
- бюрократична еліта характерна для індустріального суспільства тоталітарного типу (
соціалізм, комунізм );
- еліта знань ( меритократія ) притаманна сучасному, постіндустріальному суспільству.
2.За критерієм обсягу політичного простору:
- загальнонаціональна;
- регіональна;
- місцева.
3. За сферою діяльності:
- адміністративна;
- комунікаційна;
4. За ідеологією:
- ліберальна:
- консервативна;
- соціалістична;
- націоналістична.
5.За характером політичного режиму:
- демократична;
- авторитарна;
- тоталітарна.
6. За можливістю доступу в еліту нових членів:
відкрита;
закрита.
В межах політичної еліти вирізняють:
- еліту влади;
- еліту впливу;
50
- субеліту (суспільна верства, яка за своїм соціальним статусом наближається до
політичної еліти і за рахунок якої відбувається поповнення політичної еліти).
В контексті співвідношення владної, управлінської та опозиційної діяльності
виділяють:
- правлячу еліту, яка в даний період здійснює владу;
- опозицію, яка критикує діяльність правлячої еліти та прагне завоювати владу;
- контреліту (політично активна верства з якої в майбутньому може утворитись нова еліта,
яка прийде на зміну існуючій).
Таким чином, політична еліта – це активна, компетентна з високим ступенем організації
група, що безпосередньо здійснює управління державою та суспільними справами. Діяльність
політичних еліт передбачає наявність у ній авторитетної особи – лідера аналізу якого присвячене
наступне питання.
2. Природа політичного лідерства.

Лідерство іманентне природі людини й існує у всіх спільнотах. З явищем лідерства
стикається кожна людина вже з дитячого віку. В родині, у кожному шкільному класі існує свій
лідер.
Лідер ( від англійського « leader» - ведучий ) – це член групи, за яким визнається право
приймати відповідальні рішення в тій чи іншій ситуації; авторитетна особа, яка відіграє
провідну роль в організації групи і регулює взаємини між її членами.
На рівень політичного лідерства, як правило, виходять особистості, здатні не лише
усвідомити та узгодити власні політичні інтереси з інтересами суспільних груп, але й формувати
систему їх політичних інтересів, організовувати та спрямовувати їхню активність, згуртовувати
своїх прихильників та повести їх за собою з метою забезпечення їх політичних та суспільних
інтересів. Політичний лідер виступає символом певної спільноти, він трактується як особистість,
здатна реалізувати інтереси групи за допомогою фактора влади, що дається йому цією
спільнотою.
Політичний лідер – особа, що иає постійний пріоритетний вплив на певне політичне
об’єднання або на все суспільство загалом завдяки своїй активній участі та ролі у політиці.
У політичному лідерстві виділяють два аспекти:
- формальний – пов’язаний з керівним місцем у суспільній ієрархії, високою керівною
посадою з володінням владою, статусом ( Президент, монарх, прем’єр-міністр, спікер, тощо );
- неформальний - виражається в особистих якостях людини, здібностях до керівництва,
прагненні до володарювання та визнанні за нею права на керівництво з боку організації, групи
чи цілого суспільства загалом. Такий тип людей часто називають типом «альфа». Люди типу
«альфа» наділені харизмом ( Божим даром) вважаються такими, які «народжені» для влади.
На думку польського вченого Єжи В’ятра, людьми, що боряться за владу керують різні
мотиви серед яких наступні:
- егоцентричні – концентруються на особі яка діє, або на її прихильниках, близькому
оточенні;
- соціоцентричні – спрямовані на інтереси групи людей: нації, класу, країни, всього
людства.
Водночас, люди різняться своїм ставленням до влади, яке може бути:
- автономне – цінування влади самої пособі;
- інструментальне – тлумачення влади як засобу отримання певних благ для себе або
інших людей чи груп.
На перетині мотивів та ставлення до влади виникають чотири психологічні типи лідера.
1. Влада як гра. Якщо у лідера домінують егоцентричні мотиви та автономне ставлення
до влади то влада сприймається як гра, а політик при цьому – гравець. Політика розцінюється як
ігрова діяльність, а влада залежить від визнання суспільством даного гравця ( М. Горбачов ).
2. Влада як панування над іншими. Такий тип виникає за умови переваги
соціоцентричних мотивів та автономного ставлення до влади та виражається у нав’язуванні своєї
волі іншим, цілому суспільству. Влада тут виступає засобом компенсації своїх вад, подолання
51
комплексу неповноцінності. Переважно такий тип характерний для авторитарних лідерів ( Й.
Сталін, Гітлер Б. Муссоліні, Ф. Кастро ).
3. Влада як джерело багатства, престижу, слави, особистої вигоди. Цей тип виникає
на перетині егоцентричних мотивів та інструментального ставлення до влади. Уданому випадку
політик не прагне відстоювати та забезпечувати інтереси народу чи певної групи, а розцінює
владу як засіб досягнення особистої кориті від політичної діяльності, як можливість розбагатіти,
осягнути славу. Такий тип мотивацій в суспільній свідомості оцінюється негативно, а лідер
трактується як такий що не відповідає моральному взірцю політика як слуги народу.
4. Влада як служіння суспільству. Такий тип існує на перетині соціоцентричних
мотивів та інструментального ставлення до влади. У суспільній свідомості він сприймається як
найбільш ефективний та відповідний моральним принципам. Лідери даного типу користуються
високим рівнем довіри з боку населення, оскільки ставлять перед собою мету задоволення
потреб та інтересів народу. Така позиція здебільшого виникає у складних політичних ситуаціях,
коли перед лідером постає питання вибору напряму суспільно-політичного розвитку,
співвідношення мети та засобів її досягнення. ( В. Ющенко, Ф. Рузвельт ).
Складна природа політичного лідерства розкривається через різноманітні політологічні
теорії лідерства. Назвемо основні з них:
- « теорія рис» ( автор Е.Богардус ) трактує феномен лідерства як суму видатних якостей
людини – розум, енергія, організаційні здібності, компетентність, почуття гумору,
тактичність, вміння привернути до себе увагу та взяти на себе відповідальність. Слабкою
ланкою «теорії рис» є відсутність аналізу впиву соціальних факторів на професійне
становлення лідера;
- «теорія лідера – виразника інтересів» - розглядає суть лідерства з точки зору дбайливого
ставлення до потреб людей ( передусім виборців) та надання їм допомоги у задоволенні
їхніх інтересів. При цьому залишається відкритим питання: чи завжди лідер мусить
дотримуватись поглядів виборців, навіть у випадку, коли їх інтереси суперечать
національним, чи в такому випадку приймати непопулярні для певної групи рішення,
діючи самостійно, відповідно до ситуації ( при цьому до певної міри втрачаючи свій
авторитет серед членів групи )?
- «теорія лідера – маріонетки» - пояснює лідерство як здатність лідера відображати
інтереси своїх послідовників. Лідер - маріонетка здатен успішно орієнтуватись на
інтереси своїх прибічників, які керують ним, дають йому силу і змушують приймати
рішення ( автор У Берк);
- «ситуаційна теорія» - ( автор Ф. Фідлер ) – стверджує, що лідерство – це продукт
ситуації, а лідер – це «пожежник», який вміє швидко відреагувати на ситуацію що
склалась у зовнішньому середовищі та швидко знайти відповідне політичне рішення. У
зовсім несприятливих, або навпаки у дуже сприятливих ситуаціях, більш ефективного
результату досягне лідер, який орієнтується на завдання, а не на людей. І навпаки, у
помірно сприятливій ситуації результативним буде діяльність лідера, який орієнтується
на людей.
3. Типологія та функції політичного лідера.

Окрему увагу варто приділити питанню типологізації політичного лідера. В основі
класифікації політичних лідерів, запропонованої різними вченими, лежать різні критерії,
зокрема: особливості поведінки, міра впливу на суспільство чи групу, спосіб легітимації
діяльності, методи діяльності, тощо. Наведемо найбільш розповсюджені в політичній науці
типології:
1. За критерієм способу набуття та легітимації влади ( М. Вебер ):
- традиційний ( вожді племен, монархи ) авторитет яких базується на традиціях, звичаях,
часто освячується релігією;
- раціонально–легальний, до якого відносять лідерів, які приходять до влади загально
визнаним у суспільстві шляхом, внаслідок наполегливої праці, яка дозволила їм завоювати
довіру електорату та в процесі якої вони довели свою здатність до управління;
52
- харизматичний, що ґрунтується на вірі в те, що лідер наділений особливими
надприродними здібностями, покликаний до влади вищими силами. Оптимальний варіант для
появи такого типу лідера – наявність глибокої суспільно-політичної кризи.
2. За критерієм стилю керівництва:
- автократичний;
- диктаторський;
- демократичний;
- плутократичний.
3. За мірою впливу на суспільство:
- реальні;
- менеджери.
4. За іміджем і рольовим призначенням:
- прапороносець;
- слуга;
- торговець;
- пожежник;
- актор.
5. За ставленням до політичної системи:
- функціональний;
- дисфункціональний;
- конформістський;
- нонконформістський.
6. За масштабами лідерства:
- загальнонаціональний;
- регіональний;
- певного класу, соціальної верстви, групи.
7. За способом утвердження лідерства:
- формальні;
- неформальні.
Лідери усіх типів, виходячи з завдань, які ставить перед ним суспільство повинні
виконувати набір функцій, серед яких наступні:
- діагностична, що передбачає всебічний аналіз політичного середовища,
виявлення у ньому можливих відхилень від своєї позиції або плану дій;
- директивна - полягає у визначенні напряму дій в інтересах групи, яка долатиме
проблемну ситуацію;
- мобілізуюча, спрямована на забезпечення підтримки групи плану дій та бачення
ситуації лідером;
- забезпечення зворотного зв’язку між владою та масами, що сприяє орієнтації
громадян на активну участь у політичному процесі, дотриманню суверенітету особистості та
призводить до високого ступеню легітимації влади та стабілізації суспільної системи загалом;
- соціального арбітражу та патронажу, які проявляються у захисті населення
від посягання на його природні права, підтримуванні порядку та законності, недопущенні
заборонених законодавством форм політичної активності громадян.
В умовах демократичного політичного устрою держави, громадяни виявляють значний
рівень довіри та обирають тих політичних лідерів, які відзначаються компетентністю, вмінням
відстоювати інтереси своїх виборців та ефективно здійснювати управління.
4. Механізми політичного лідерства.

Важливою проблемою теми є аналіз механізмів політичного лідерства, який у кожній
політичній системі має свою специфіку.
Механізм політичного лідерства – система традиційних або законодавчо оформлених
правил, що регулюють процеси висунення «перших осіб» у структури влади і здійснення ними
своїх повноважень, яка включає систему рекрутування політичних лідерів, форми політичної
кар’єри, місце і функції лідера у політичній системі.
53
В сучасній політології відомі дві системи добору політичних лідерів, які існують в
умовах різних політичних режимів і мають свої особливості. Охарактеризуємо кожну з них.
Антрепренерська система – діє у демократичних країнах і характеризується наступними
ознаками:
- відкритість і можливість для широкого кола представників з різних соціальних
верств та суспільних груп претендувати на лідерство;
- необхідність створення іміджу претендента, наявність особистих якостей,
індивідуальної активності, уміння домогтися підтримки більшості населення;
- широке коло електорату до якого водять усі виборці країни;
- відсутність або невелика кількість інституційних фільтрів ( формальних
вимог до претендента );
- високий ступінь конкуренції, відкрите суперництво, яке доволі часто набирає
гострих форм.
При такій системі лідером завжди стає видатна особа незалежно від її послужного списку
чи стажу. Прикладом може служити Р. Рейган, який будучи актором і розпочавши професійну
політичну діяльність лише у 55-річному віці, завдяки своїм особистим якостям та підтримці
виборців став президентом США.
Ця система добре пристосована до сучасного динамічного суспільно-політичного
розвитку, передбачає механізми інституційного контролю і забезпечує постійне оновлення
політичних лідерів та високий ступінь результативності їх діяльності.
Система гільдій ( організаційно-консервативна система ) рекрутування політичних
лідерів – існує у недемократичних політичних системах ( інколи зустрічається у демократичних
країнах ( Японія ) при формуванні кадрового складу корпорацій ). Для неї характерні наступні
ознаки:
- закритий характер, неможливість стати лідером «випадковій» особі, навіть
якщо вона володіє лідерськими здібностями;
- відбір претендентів на лідерські посади з низів владної еліти;
- повільний поступовий шлях догори, проходження всіх нижчих щаблів владної
піраміди;
- наявність багатьох інституційних фільтрів ( освіта, партійність);
- відданість системі, ідеології, вождю;
- вузьке коло селекторату ( сукупність людей з-поміж яких висувають
політичних лідерів - політбюро, партійне керівництво ) відсутність необхідності підтримки
широкими масами;
- відтворення вже існуючого типу лідерства.
Типовим варіантом існування системи гільдій є номенклатурна система добору
політичних лідерів, яка існувала в тоталітарному СРСР, Відсутність конкуренції та можливості
приливу нових лідерів призвели до деградації політичної радянської еліти і перетворення її на
вузьку, закриту привілейовану касту. Незважаючи на всі недоліки системи гільдій та її
непридатність в умовах демократії, вона все ж має певні сильні сторони, серед яких
врівноваженість рішень, відсутність внутрішніх конфліктів.
В умовах переходу до демократії у країнах колишньої соціалістичної системи, зокрема,
Україні, політичне лідерство та політичні еліти формуються на засадах вільної конкуренції та
переваги особистих якостей претендентів, їх здатності до політичного керівництва.
Таблиця 6.1.
Сучасні теорії еліт
Автор теорії Основні положення теорії
Г. Моска Суспільством керує еліта, яка регулює політичне і економічне життя, володіє
ресурсами та атрибутами влади, які високо цінуються в суспільстві.
В. Парето Усе суспільство поділяється на тих, хто керує – еліту до якої входять люди, які
досягнули найбільших висот у сфері своєї діяльності і тих ким керують. Поділяв
еліти на «левів» і «лисів».
М. Вебер Еліти творять люди, наділені харизмою.
54
Р. Міхельс Еліта – меншість, якій через неможливість прямого контролю над нею більшість
змушена підкорюватись.
В. Липинський Еліта – «національна аристократія», носій національної ідеї, втілення якої вимагає
від еліти матеріальною силою та моральним авторитетом.
Д. Донцов Еліта – каста «кращих людей», які є виходцями з різних суспільних верств на
підставі суворого добору, готових на жертву заради втілення ідеї.
Таблиця 6.2 .
Типологія мотиваційних основ боротьби політичного лідераза владу
Мотиви боротьби за владу
Ставлення до влади
Егоцентричні Соціоцентричні
Автономне Влада як гра Влада як панування над іншими
Інструментальне Влада, як джерело багатства, Влада як служіння суспільству
престижу, особистих вигод
Схема 6.1.
Системи рекрутування політичих лідерів
Системи рекрутування політичих лідерів
Антрепренерська система Система гільдій

(організаційно-консервативна)
Відкритий характер Відкритий характер
Широке коло електорату Чітко виражений

бюрократичний характер
Перевага особистих якостей

претендента Повільний поступовий шлях
догори
Можливість самовисунення
Основний критерій відбору –
відданість ідеології, партії,
Необхідність створення вождю, системі
іміджу претендента
Антибюрократичний
характер
55
Таблиця 6.3.
Типологія політичних еліт
Критерії оцінки Типи політичних еліт
1. Стадії історичного розвитку суспільства Аристократична (еліта крові)
 традиційне (доіндустріальне) суспільство Еліта багатства та успіху
Еліта бюрократична
 індустріальне суспільство, капіталізм Еліта знань
 індустріальне суспільство, тоталітарний соціалізм
 постіндустріальне суспільство
2. Обсяг політичного простору Загальнонаціональна
Регіональна
Місцева
3. Сфера діяльності Адміністративна
Комунікаційна
Дипломатична
Військова
4. Ідеологія Ліберальна
Консервативна
Соціалістична
Націоналістична
5. Характер політичного режиму Демократична
Авторитарна
Тоталітарна
Таблиця 6.4.
Класифікація політичного лідерства
Критерії класифікації Політичні лідери
За способом утвердження лідерства в формальні
групах і організаціях неформальні
За способом легітимізації влади лідера в традиційні
суспільстві раціонально-легальні
За стилем керівництва та управління харизматичні
ліберальні
авторитарні
демократичні
За іміджем і ролевим призначенням лідера лідер-прапороносець
лідер-слуга
лідер-торговець
лідер-пожежник
лідер-актор (демагог)
За стилем політичної поведінки параноїдальний
демонстративний
депресивний
шизоїдивний
За ставленням до політичної системи функціональний
дисфункціональний
нонконформістський
конформістський
За масштабами лідерства загальнонаціональний
певного класу
соціальних груп, верств
56
1. Які сучасні теорії політичних еліт зарубіжних та вітчизняних політологів вам відомі?
Охарактеризуйте їх.
2. Назвіть основні типи політичних еліт та критерії їх класифікації.
3. Розкрийте суть та мотиви політичного лідерства.
4. Охарактеризуйте основні сучасні концепції лідерства.
5. Проаналізуйте відомі вам типи політичного лідера.
6. Які функції повинен виконувати політичний лідер?
7. Проведіть порівняльну характеристику систем рекрутування політичних лідерів
1. Кухта Б., Теплоухова Н. Політичні еліти і політичне лідерство. – Львів, 1995.
2. Лазаренко О.В., Лазаренко О.О. Теорія політології. Для тих хто прагне успіху. – К., 1996.
3. Політологія / За ред. О.В.Бабкіної. – К., 1998.
4. Політологія / за ред.. А Колодій. – К., 2003
5. Політологія. Навчальний посібник // О.О. Волинець, М.П. Гетьманчук, В.В. Гулай та ін. –
Львів, 2005.
6. Пахарев А. Д. Политическое лидерство и лидеры: Монография. — К.: Знание Украины,
2001. — 270 с.
1. Татенко В. О. Лідер ХХІ / Lider ХХІ. Соціально-психологічні студії. – К.: Видавничий Дім
„КОРПОРАЦІЯ”, 2004. – 198 с.
2. Траверсе О. О. Політичне лідерство і політичне керівництво в Україні як проблема
історичної політології // Наукові записки /Зб. – Вип. 25. – К.: ІПіЕНД, 2004. – С. 80–91.
3. Траверсе О. О. Лідерство і еліти у процесі становлення української політичної нації // Еліти
і цивілізаційні процеси формування націй: Зб. ст. – К.: ТОВ УВПК «ЕксОб», 2006. – С. 2.
4. Траверсе О. Політичне лідерство, національна еліта і практика модернізації суспільства//
Політичний менеджмент. - 2006. - № 1 (16). - C.27-36.
57
РОЗДІЛ 7. ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ
1. Сутність політичної свідомості та фактори її формування.
2. Структура та функції політичної свідомості.
3. Рівні та типи політичної свідомості.
1. Сутність політичної свідомості та фактори її формування.

Політична свідомість є важливим фактором політики, що визначає розвиток політичної
системи суспільства, напрямок політичних процесів, характер політичної діяльності та поведінки
людей. Свідомість формує суб′єктивну основу функціонування політичної системи, визначає
характер політичної поведінки кожної окремої людини, опосередковує її відносини з
політичними структурами, визначає ставлення народу до влади та поведінку останньої.
Політична свідомість є свого роду підготовчим етапом політичної поведінки, наповнює її
змістом, робить можливою політичну взаємодію між суб′єктами політичного процесу. Йдеться
про «внутрішню» політичну поведінку людини, яка впливає на поведінку «зовнішню», її
активність та діяльність. Таким чином, політична свідомість тісно пов′язана з політичною
культурою, визначає її сутність, виражає міру ознайомлення особистості зі сферою політики.
У найзагальнішому трактуванні політична свідомість є специфічним відображенням
політичної сфери суспільства різноманітними соціальними спільнотами та індивідами. Йдеться
про суб′єктивні уявлення людей про політику, її акторів, цілі та засоби боротьби за владу та її
реалізацію, про власні ролі та можливості впливу на політичне життя. Політична свідомість є
суб′єктивною рефлексією політики та має складну структуру, що включає в себе різноманітні
суб′єкти та типи рефлексії: суспільну, групову та індивідуальну свідомість, політичну
психологію та ідеологію, почуття та емоції, уявлення та ідеологеми, орієнтації та установки, а
також інші духовні, рефлексивні утворення, що пов′язані з пізнанням та освоєнням світу
реальної політики. Йдеться про сприйняття суб′єктом тієї частини реальності, що стосується
політики, питань влади та підкорення, держави та її інститутів.
Політична свідомість відображає всю сукупність чуттєвих та теоретичних, ціннісних та
нормативних, свідомих та підсвідомих уявлень людей. Таким чином, політична свідомість є
сукупністю ментальних явищ, в якій відображається сприйняття політики індивідуальними суб
′єктами політичного процесу. У такому випадку часто для пояснення цих явищ використовують
категорії «політичні переконання», «політичні орієнтації», «політичні установки», «громадська
думка» тощо.
До числа суб′єктів («носіїв» чи «виробників») політичної свідомості належать окремі
індивіди, великі та малі групи (класи, етноси, політичні, неполітичні об′єднання тощо), масові
спільноти (натовп, публіка), суспільство як цілісна спільнота. Об′єктами політичної свідомості є
політичні інститути та процеси.
На формування політичної свідомості суспільства та її специфіку впливають такі
фактори:
 тип політичного режиму, який визначає певні норми взаємовідносин влади та
суспільства;
 засоби масової комунікації, які у найкоротші проміжки часу впливають на
формування політичних цінностей максимальної кількості людей;
 зміни системи суспільних відносин, які сприяють появі нових соціально-політичних
цінностей, які згодом можуть закріпитись у суспільній свідомості у вигляді норм;
 релігійні інститути (особливо в країнах, де церква справляє значний вплив на
суспільні процеси – Італія, Польща, Іран, Саудівська Аравія, Ватикан тощо).
 суспільні потрясіння, кризи, війни, які на перший план висувають цінності свободи,
індивідуалізму, свободи вибору, рівності, соціальної захищеності, етатизму тощо.
 зміна поколінь, під час якої молодь сильше піддається впливові ЗМК, що формують
їх життєві позиції, прихильність до певних політичних цінностей;
 політичні партії, які сповідують та пропагують власні ідеології, й закріплюють у
суспільстві відповідні цінності;
58
 інтелектуальна еліта, яка шукаючи нові способи вирішення проблем суспільства,
впливає на формування ціннісних орієнтацій громадян;
 освітні та виховні процеси у навчальних закладах, які сприяють формуванню певних
суспільно-політичних цінностей у свідомості, що передаються молодим поколінням, регулюють
політичну поведінку людей.
Таким чином, політична свідомість є складним явищем, водночас стійким та динамічним.
Вона передує політичній поведінці учасників політичного процесу, опосередковує її, визначає її
напрямки. Функціонування та розвиток різноманітних уявлень суб′єктів політичних відносин,
зразків їх поведінки, яким вони надають перевагу, визначають зміст, цілі та засоби політичного
процесу, характер політичного режиму.
2. Структура та функції політичної свідомості.

Політична свідомість є системним утворенням, структуру якого творять такі
компоненти:
 Ціннісний – уявлення індивідів та груп про політику;
 Мотиваційний – почуття, переживання, умонастрої та орієнтири, пов′язані з
політичними відносинами та діяльністю;
 Пізнавальний – політичні знання, оцінки, поняття, теорії, принципи та ідеали, пов
′язані з ними моделі політичної поведінки.
Ці компоненти конкретизуються у
 уявленнях про суб′єктів політики (партії, організації, лідерів тощо);
 уявленнях про цілі та засоби політики;
 трактуванні існуючої політичної системи (визначенні її
справедивості/несправедливості, ефективності/неефективності);
 очікуваннях від політики (стабільності та добробуту, правопорядку, соціального
захисту тощо);
 орієнтаціях на певні соціально-політичні цінності (справедливість, демократію,
рівність, стабільність, порядок тощо);
 політичних настроях (почуттях, емоціях щодо конкретних рішень, дій влади);
 політичній довірі, яку відчувають громадяни до певного політичного суб′єкта
(політичного лідера) тощо.
Враховуючи міру відображення політичного життя у духовних цінностях, орієнтаціях
людей, узагальненості їх політичних знань та уявлень, дослідники виділяють політичну
ідеологію та політичну психологію.
Політичні знання – це знання людей про політичну систему, інститути, явища та
процедури, за допомогою яких забезпечується їх участь у боротьбі за завоювання та реалізацію
політичної влади. Політичні знання є важливою складовою політичної свідомості індивіда,
групи, соціальної спільноти. Рівень обізнаності громадян про політичне життя та діяльність
владних структур повинен відповідати обсягу їх прав як учасників політичного процесу.
Політична ідеологія є цілісним, концептуальним відображенням інтересів певних класів,
соціальних груп та інших об′єднань, що пов'язані з боротьбою за владу, її здійсненням та
захистом, з метою реалізації цих інтересів. Це феномен – невіддільний від влади, що
обгрунтовує чи заперечує існування та функціонування тих чи інших політичних інститутів,
політичних курсів, суспільно-політичних доктрин, пояснює політичні факти у конкретно-
історичних умовах, дає змогу віднайти й розробити адекватні підходи до соціальних процесів,
проблем внутрішньої та зовнішньої політики. Ідеологічний рівень свідомості відрізняється від
теоретичного певним наповнення знання, ставлення до його предмету. Ідеологія, за висловом
Г.Шахназарова, завжди пристрасна, а наука, навпаки, безпристрасна, чи в ідеалі повинна такою
бути, вона не має права підлаштовуватися під будь-які смаки та настрої. Це закон її існування,
порушення якого призводить до «виродження» наукового знання.
Політична психологія – це сукупність духовних утворень, що містять переважно
емоційні уявлення людей про політичні явища, які складаються у процесі практичної взаємодії
людей з інститутами влади, політичними організаціями й обумовлюють їх політичну поведінку.
59
До структури політичної свідомості належать політичні цінності – суттєво значущі та глибоко
усвідомлювані нормативні принципи, переживання, очікування, ставлення, настрої, здоровий
глузд людей, які виступають мірою політики.
Урахування цих компонентів у політичній діяльності є однією з найважливіших умов
дієвості політичних стратегій та політичних рішень. Адже від «якості» політичних поглядів
еліти та населення залежать повнота, результативність та ефективність функцій, які вони
виконують у політичній системі. До основних функцій політичної свідомості, які визначаються
характером взаємодії індивідів у соціально-політичному житті, відносять:
 пізнавальну (когнітивну) – що відображає потребу людини та суспільства пізнавати
різні «сторони» світу політики, визначати та проявляти групові та загальносуспільні інтереси;
 ідеологічну – що виражає необхідність у згуртуванні, захисті інтересів групи чи
суспільства загалом, у збереженні завойованих владних позицій;
 комунікативну – що забезпечує взаємодію суб′єктів політики з інститутами влади та
між собою;
 прогностичну – що відображає здатність індивідів та груп формулювати цілі,
оцінювати перспективні напрямки розвитку політичних процесів;
 виховну – що визначає спрямованість політичної активності людей, можливість їх
впливу на політичну поведінку інших відповідно до індивідуальних цілей та ідеалів.
Реалізація політичною свідомістю даних функцій залежить передусім від стабільності чи
нестабільності суспільних умов, в яких вони реалізуються, що зумовлює переважання одних з
них над іншими.
3. Рівні та типи політичної свідомості.

У політичній свідомості залежно від способу освоєння політичної дійсності виділяють
два основні рівні – раціональний та ірраціональний (емоційний).
Раціональний рівень політичної свідомості передбачає наявність у особи соціального
досвіду, власної системи цінностей, здійснення продуманого вибору та усвідомлення його
наслідків. Ознаками раціонального рівня політичної свідомості є:
 цілісність;
 систематизованість (узгодження соціальних ідеалів та принципів з політичними
поглядами);
 здатність до прогнозування (політичні ідеї).
Раціоналізація політичної свідомості можлива лише за наявності стабільного розвитку
економіки, зростання добробуту, закріплення у політичній культурі демократичних цінностей,
становленні реальної конкуренції політичних еліт, що ускладнюють можливості появи утопічних
проектів.
Ірраціональний (емоційний) рівень політичної свідомості творить сукупність
упереджень, ілюзій, символів, міфів, чуток, навіювань, які відображають щоденні потреби та
інтереси людей. Цей рівень характеризується підвищеною емоційністю, несистематизованістю,
суперечливістю, уривчастістю. Значення емоційних чинників зростає за умов матеріальної
нестабільності, що породжує зростання емоційного напруження, за незначного політичного
досвіду, що сприяє некритичному ставленню до політичної дійсності, сприйняттю всього на
віру. Основним носієм емоційної політичної свідомості є натовп як сукупність людей, що не
мають спільної усвідомленої цілі та знаходяться у стані сильного емоційного збудження. У
натовпі торжествує анонімність, рівність, безвідповідальність. Всі учасники натовпу вірять у
власну безнаказаність, а тому здатні як до безладу, так і до геройства, ентузіазму. При
раціональному баченні домінують усвідомлені наміри, що робить поведінку відповідальною, в
той час як у натовпі переважають індивідуальні безсвідомі уявлення.
Раціональні та ірраціональні елементи тісно переплетені. Дослідники доводять, що навіть
в умовах демократії жодні програми, дії не будуть сприйняті масами, якщо вони суперечать їх
політичній психології. Так, статистичні дані засвідчують, що лише третина виборців
орієнтується на програми кандидатів, натомість для більшості населення важливим є те, як
виглядає кандидат, вони дотримуються сформованих сімейних традицій, особистих симпатій.
60
Для кращого розуміння сутності політичної свідомості дослідники виділили такі її
різновиди. Так, за рівнем проникнення, усвідомлення сутності політики та політичної влади
виділяють свідомість буденну (емпіричну), фахову (державну) та наукову (теоретичну).
Буденна (емпірична) політична свідомість властива для основної маси населення,
формується впродовж щоденного життя у вигляді уявлень, поглядів, настроїв, почуттів, намірів
тощо. До цієї свідомості входять також уявлення минулих поколінь, традиції, звичаї, звички, які
люди сприймають як власні. Ці уявлення виникають внаслідок безпосередньої участі населення
у політичному житті та фіксації безпосередніх проявів політичного процесу. Буденна свідомість
виникає стихійно, з практичної діяльності людей, з їх життєвого досліду. Саме тому дослідники
стверджують, що її образи часто є поверхневими, не відділеними від емоцій, стихійними,
розмитими, суперечливими, такими, що формуються під впливом побутових уявлень та суджень
про політику. Водночас ці уявлення є гнучкими, вони можуть коректуватися та перевірятися
щоденною практикою. Такі уявлення відображають відношення суб′єктів політичної влади, та
зумовлені рівнем економічного та соціального розвитку. Часто саме на таку свідомість
впливають лідери-популісти, в демагогічних закликах яких – обіцянки втілення у життя певної
ідеальної нереальної моделі майбутнього суспільного розвитку.
Фахова (державна) політична свідомість притаманна для чиновників державного
апарату, політиків. Вона характеризується наявністю систематизованих знаннь про державну
політику, демократію, виявляється у вміння керувати та управляти політичними процесами на
загальнодержавному та регіональному рівнях. Цей рівень свідомості передбачає компетентність,
професіоналізм, противагою йому є дилетантизм, що проявляється у відсутності необхідних
знань, організаційних здібностей, непередбачуваності результатів та наслідків власних дій та
прийнятих рішень.
Наукова (теоретична) свідомість притаманна для дослідників, які вивчають певні
аспекти політичного життя суспільства. Характеризується глибокими дослідженнями соціальної
дійсності та теоретичними узагальненнями політичних явищ, повнотою розкриття, адекватністю
відображення їх сутності. Дослідники стверджують, що якщо буденна політична свідомість
виникає внаслідок практичного освоєння дійсності у процесі повсякденної діяльності,
узагальненого життєвого досвіду людей, то теоретична свідомість передбачає більш-менш
організовану працю: йдеться про розробку різноманітних політичних уявлень, ідей, концепцій
суспільного розвитку, які творять ідеологію. На відміну від буденної свідомості теоретична
свідомість є вільна від почуттів та настроїв. Саме тому теоретичне усвідомлення дає змогу
вирішувати найважливіші політичні завдання, виробляти концептуальні підходи до трактування
політичної дійсності, розробляти різноманітні форми контролю за реалізацією політичних
рішень. Основним ознаками теоретичної політичної свідомості є систематизація, цілісність та
здатність до прогнозування.
За носіями (суб’єктами) політичної свідомості її поділяють на індивідуальну, групову,
масову та суспільну.
Індивідуальна політична свідомість передбачає індивідуальну інтелектуально-
психологічну діяльність окремої людини, що включає формування відчуттів, інтелектуальну
роботу, емоції та волю, що спрямовані на усвідомлення людиною своєї ролі та місця у
політичному житті, власних прав та свобод, вміння їх реалізувати у конкретно–історичних
ситуаціях. Індивідуальна політична свідомість формується, зазвичай, під впливом необхідності
реалізації певних потреб: фізіологічних (у їжі, житлі, безпеці тощо), суспільних (у свободі,
соціальному статусі, знаннях тощо). Ієрархія цих потреб у кожної людини визначає мотиви
політичної поведінки та політичні орієнтації. Базові потреби можуть формувати різноманітні
життєві позиції: конформістські («бути як всі»), ескопістські (відсторонення від участі у
суспільному житті, як йоги, члени релігійних сект), на виживання, прагнення кар′єри, влади,
творчої реалізації, розширення знань, духовного збагачення, альтруїстські орієнтації (захистити
інших) тощо.
Групова свідомість – це політичні уявлення та почуття певних соціальних спільнот,
класів, верств, демографічних, професійних та інших груп.
Масова політична свідомість є складнішою за групову і відображає політичну свідомість
суспільства загалом. На основі особистих потреб та життєвих орієнтацій, у індивідів
61
формуються уявлення про їх власні місце та роль у політиці, співвідношення з суспільними
групами, владою. Ці уявлення виявляються у громадській думці, яка відображає ставлення
(приховане чи явне) різних груп суспільства до політичних фактів та подій, важливих проблем
розвитку суспільства, його політичної, економічної, культурної систем тощо. Окрім цього
масову політичну свідомість розглядають при аналізі випадкових та нестабільних аморфних об
′єднань людей (на мітингу, демонстрації, у натовпі), як таку, що має актуальне змістовне
наповнення в межах конкретної політичної ситуації. Для такої свідомості властиві розірваність,
суперечливість, здатність до несподівано швидких змін. За своїм змістом масова свідомість є
сукупністю ідей, уявлень, у тому числі ілюзорних почуттів, настроїв, що доступні масам та
здатні викликати у них інтерес і відображають всі сторони життя суспільства. У ній переважає
міфологічність, готовність до спонтанної політичної дії.
Суспільна політична свідомість є свідомістю макроколективів (населення країни,
континенту, представників історичної епохи, націй та етносів), які сприймають думки, ідеї,
образи, які ними не вироблені, але сприймаються як власні. На суспільну політичну свідомість
накладають відбиток історичні, соціально-культурні та національні традиції, давні звичаї та
вірування народу, суспільні установки, цінності, ідеї тощо.
Кожен з розглянутих рівнів політичної свідомості не функціонує ізольовано: вони
взаємодоповнюються, проникають один в одного, формуючи, таким чином, політичну свідомість
загалом. Характеристики різних її типів дають можливість зрозуміти останню не лише як
специфічну форму мислення, але й як вияв політичних інтересів громадян, класів, суспільних
верств тощо. Політична свідомість впливає на політичне життя, визначаючи спрямування
політичної діяльності різних спільнот, партій, суспільно-політичних рухів та індивідів. Саме
тому лише досягнувши певного рівня її розвитку, учасники політичного процесу спроможні
якнайкраще усвідомити власні політичні потреби, інтереси у політиці, а також визначити
способи їх реалізації.
Схема 7.1.
Сутність, зміст та специфіка політичної системи
Результат і Сутність Зміст

Політичні
процес,
ідеї, теорії,
засвоєння Політична погляди,
політичної
свідомість інтереси,
реальності з
настрої,
урахуванням
почуття
соціальних Специфіка
інтересів
людей
Високий ступінь Активний вплив на
відбиття соціально- інші форми
класових інтересів суспільної
свідомості
Таблиця 7.1.
Структура політичної свідомості

Аксіологічна компонента уявлення індивідів та груп про політику
Пізнавальна компонента політичні знання, оцінки, поняття, теорії, принципи та ідеали,
та пов′язані з ними моделі політичної поведінки
Мотиваційна компонента почуття, переживання, умонастрої та орієнтири, що пов′язані
з політичною діяльністю та відносинами
62
Таблиця 7.2.
Функції політичної свідомості
Пізнавальна проявляється у потребі людини та суспільства пізнавати різні сторони
(когнітивна) світу політики, визначати та відображати групові та загальносуспільні
інтереси
Ідеологічна виражає необхідність у згуртуванні та захисті інтересів групи чи
суспільства загалом, у збереженні завойованих владних позицій,
Комунікативна забезпечення взаємодії суб′єктів політики з інститутами влади та між
собою
Прогностична здатність індивідів та груп формулювати цілі, оцінювати
перспективні напрямки розвитку політичних процесів,
Виховна політична свідомість визначає спрямованість політичної активності
людей, можливість впливати на політичну поведінку відповідно до
конкретних цілей та ідеалів
Таблиця 7.3.
Типи та рівні політичної свідомості
Рівні політичної Типи політичної свідомості
свідомості
За рівнем проникнення у
Раціональний За суб′єктами (носіями)
сутність політики
Буденна (емпірична) – Індивідуальна – система пізнавальних,
формується на базі мотиваційних і ціннісних компонентів,
повсякденного досвіду що забезпечують пізнання особою
людей політики та участь у ній
Фахова (державна) – Групова – узагальнена свідомість
притамання для складних великих (класи, соціальні
державного апарату, групи та верстви) і малих груп
Ірраціональний політиків (політична еліта; групи тиску тощо)
(емоційний) Наукова (теоретична) – Масова – реально діюча політична
формується свідомість тієї чи іншої масової
досілдниками на грунті спільності людей, що бере участь в
цілеспрямованого політичному житті та впливає на неї.
дослідження політичного Суспільна – свідомість
процессу. макроколективів (населення країни,
континенту, історичної епохи, нації,
етносу)

1. У чому сутність політичної свідомості?
2. Назвіть фактори формування політичної свідомості.
3. Як співідноситься політична свідомість з політичною культурою у політичному процесі?
4. Охарактеризуйте структурні елементи політичної свідомості.
5. Дайте характеристику масовому та індивідуальному рівням політичної свідомості.
6. Виділіть основні функції політичної свідомості.
7. Розкрийте зміст основних типів політичної свідомості.
1. Воронов І.О. Людина і політика: У пошуках гуманістичної альтернативи: Монографія. – К.:
Генеза, 2003. – 320с.
2. Головатий М. Ф. Політична психологія: Навчальний посібник. – Київ: МАУП, 2001. – 136
с.
63
3. Кривошеїн В. Політичне світосприйняття: спроба побудови елементарної системи
//Людина і політика. – 2001. – №5. – С.58–72.
4. Любивый Я.В. Современное массовое сознание: динамика и тенденции развития. – К.:
Наук. думка, 1993.
360 с.
2003. – 664 с.
8. Психологія масової політичної свідомості та поведінки /Відп. ред. В.О.Васютинський. – К.:
ДОК–К, 1997. – 164с.
9. Сергиенко П.А. Массовое политическое сознание: проблемы формирования и развития. –
К.: Лыбидь, 1991. – 176с.
10. Сергиенко П.А. Политическое мышление: проблемы формирования. – К: Знание, 1986. –
48с.
1. Варивода Я. Масова свідомість як об′єкт національної безпеки //Людина і політика. – 2001.
– №2. – С.88–96.
2. Васютинський В.О. З досвіду психосемантичного вивчення масової політичної свідомості
України //Українські варіанти. – 1997. – №1. – С.13–19.
3. Кирбят′єв О.Л. Громадська думка та її місце в структурі суспільної свідомості //Нова
парадигма. – 2002. – Випуск 23. – С. 195–202.
4. Матвієнків С. Масова політична свідомість як регулятор політичної поведінки людей
//Вісник Львівського університету. – Серія: Філософські науки. – 2000. – Вип. 2. – С. 214-
223.
5. Нагорна Л. Національна ідентичність в Україні. – К.: ІПІ ЕНД, 2002. – 272с.
6. Носков В., Кальянов А., Єфросинина О. Правосвідомість у соціально–політичному
розвитку людини //Політичний менеджмент. – 2005. – №5. – С.125–133.
7. Овсянецька Л.П. Ціннісні орієнтації як фактор життєдіяльності і розвитку особистості
/Л.П.Овсянецька //Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. – Івано-
Франківськ: Плай. – 1998. – Вип. 2 – Ч.1.
8. Психология и психоанализ власти. В 2–х томах. Хрестоматия. – Самара: Издательский Дом
«БАХРАХ», 1999.
9. Руденко Ю. Політична свідомість: визначення та актуальні дослідження в контексті
розвитку вітчизняної політичної науки // Людина і політика. – 2001. – № 4. – С. 107-114.
64
РОЗДІЛ 8. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА СУСПІЛЬСТВА.
1. Основні підходи до визначення змісту політичної культури суспільства.
2. Структура та функції політичної культури.
3. Рівні та типи політичної культури.
4. Політична культура України.
1. Основні підходи до визначення змісту політичної культури суспільства.

Політична культура є складовою частиною загальнонаціональної культури, що
відображає політичний досвід певного суспільства, набутий ним у ході власного історичного
розвитку. Цей досвід впливає на формування політичної свідомості людей та відображається у їх
орієнтаціях й установках, які визначають політичну поведінку.
Культуру у найзагальнішому її трактуванні визначають як специфічний спосіб
організації та розвитку людської життєдіяльності, що представлений у продуктах матеріальної і
духовної праці, у системі соціальних норм та інститутів, у духовних цінностях, у сукупності
відносин людей з природою, у їх ставленні до себе та інших.
Політична культура є сукупністю стійких уявлень та орієнтацій, норм та цінностей, які
підтримуються більшістю суспільства, сприяють нормальному функціонуванню політичної
системи та її інститутів, підтримці суспільного порядку та згоди, регулюють участь громадян у
політиці. Політична культура є системою орієнтацій та установок на політичні об’єкти, а також
сформованих на їх основі зразків поведінки. Політична культура є стійкою характеристикою
політичної системи (складного актора), одним із параметрів політичного процесу у певній країні,
регіоні. Вона здійснює значний вплив на формування та функціонування політичних й
державних інститутів, надає значимості політичним процесам, визначає характер взаємозв’язку
держави та громадянського суспільства. Саме тому рівень розвитку політичної культури
засвідчує «якість» політичної системи. Політична культура відображає політичну та юридичну
компетентність громадян, громадських та політичних діячів, їх політичну поведінку.
До проблематики політичної культури звертались Н.Макіавеллі, Ш.Л.Монтеск′є,
Ж.Ж.Руссо, А.де Токвіль тощо, хоча сам термін «політична культура» вперше вжитий
німецьким філософом-просвітником Йоганом Гердером (1744 – 1803) лише у XVIII столітті,
тоді як теоретичне обґрунтування питань політичної культури та активне їх застосування для
аналізу політичної дійсності було розпочате у 50-60 роках ХХ століття.
У сучасній політичній науці виділяють дві основні концепції цього явища. Першу
концепцію заклали Г.Алмонд та С.Верба у 1956 році у статті «Порівняльні політичні
дослідження». Під «політичною культурою» Г.Алмонд розумів певний зразок орієнтацій на
політичні дії, який відображає особливості кожної політичної системи. Поняття «політична
культура» вказує на специфічні політичні орієнтації індивіда – установки по відношенню до
політичної системи та її різноманітних частин та установки щодо ставлення до власної ролі у цій
системі. Іншими словами, політична культура – це політична система, втілена в знаннях,
почуттях та оцінках населення. Дана концепція отримала свій розвиток в роботах Л.Пая,
С.Хантінгтона, Д.Елазара, А.Брауна.
Другу концепцію сформували вчені, які включають у політичну культуру ще й зразки
політичної поведінки. Так, Д.Пол визначив політичну культуру як конфігурацію цінностей, що
лежать в основі політики суспільства. У.Розенбаум розумів під політичною культурою
концептуальне позначення почуттів, думок та поведінки, які ми помічаємо чи робимо висновки з
спостереження за людьми, що живуть повсякденним життям. На думку Є.Баталова, політична
культура – це система історично складених, відносно стійких установок, переконань, моделей
поведінки, що проявляються у безпосередній діяльності суб’єктів політичного процесу та
забезпечують відтворення політичного життя суспільства.
Таким чином, політична культура є складним феноменом, в основі якого лежать
цінності, традиції, історична пам’ять, ідеали, символи й нормативні уявлення про владу та
моделі політичного устрою суспільства, які породжують у свідомості суб’єктів політичної
системи певні орієнтири у політичному житті та цілі політичної діяльності, які згодом
трансформуються у знання про засоби, способи та навики, необхідні для досягнення політичних
цілей у рамках певних видів діяльності.
65
2. Структура та функції політичної культури.
Політична культура має складну, багаторівневу структуру, до якої відносять:
 інтерес до фактів політичної дійсності, знання про політику;
 уявлення про політичні явища та їх оцінки;
 емоційну сторону політичних позицій (почуття, переживання та орієнтири);
 зразки політичної поведінки, які визначають способи дії у політичному житті.
Г.Алмонд та С.Верба виділили 3 рівні політичних орієнтацій, які творять основу
структури політичної культури. Пізнавальні (когнітивні) орієнтації включають знання,
переконання, думки про політичну систему та тих, хто виконує політичні ролі. Емоційні
(афективні) орієнтації відображають почуття суб’єкта політики стосовно політичної системи.
Оціночні орієнтації містять судження та думки стосовно політичних об’єктів (комбінація
ціннісних стандартів, афективних орієнтацій та знань).
У.Розенбаум запропонував іншу типологію орієнтацій на різні елементи політичного
устрою, що творять ядро політичної культури, виділивши:
1) орієнтації стосовно інститутів державного управління, що включають орієнтації
стосовно політичного режиму (оцінки, почуття та реакції людини на державні інститути, норми
та символи, на офіційних осіб, віра у легітимність режиму, включеність у політичну діяльність
по підтримці чи супротиву режиму тощо), орієнтації стосовно структур «входу» та «виходу»
політичної системи (оцінки та реакції громадян на рішення державної влади, на різні вимоги до
них, задоволеність політичною владою, віра та оцінка ефективності державної політики та її
пріоритетів);
2) орієнтації стосовно «інших» учасників політичного процесу, що проявляються у
політичній ідентифікації (усвідомлення індивідом приналежності до певної групи, політичного
утворення – нації, держави, міста, району, політичної партії, організації; позитивне чи негативне
ставлення до них), у політичній вірі (переконаність індивіда у тому, що інші актори політичного
життя означають щось хороше чи погане для нього, почуття довіри до них, готовність
співпрацювати з іншими групами чи протистояти їм), у орієнтаціях стосовно правил гри
(ставлення індивіда до політичних суджень та законів, які повинні виконуватися у політичному
житті, ставлення до власних прав та обов’язків, визначення моделей політичних зобов’язань
щодо себе й інших тощо);
3) орієнтації стосовно своєї власної політичної діяльності, що проявляються у
політичній компетентності (орієнтації на регулярну чи нерегулярну участь у політичному
житті – у виборах, референдумах, інших видах політичної активності; знання про політичні
події, інтерес до політики, оцінка власних політичних ресурсів тощо), у політичній дієвості
(переконаності у важливості громадянської активності та участі у політичному житті, у
можливості здійснювати вплив на політичні рішення через участь, уявлення про міру
відповідальності влади за свої дії тощо).
Політична культура виконує низку функцій у політичному житті суспільства, які
сприяють збереженню політичної стабільності, нормальному функціонуванню політичної
системи та повноцінній участі індивіда у політиці. Зокрема до функцій політичної культури
відносять:
1. пізнавальну – формування та накопичення у громадян необхідних суспільно-
політичних переконань, поглядів, знань та політичної компетенції, які необхідні їм для
політичної діяльності, передачі досвіду наступним поколінням;
2. інтегративну – досягнення згоди в рамках існуючих політичної системи та
політичного устрою, на основі домінуючих у суспільстві цінностей, ідей та уявлень, сприяння
укріпленню єдності держави та суспільства;
3. комунікативну – встановлення зв’язку між учасниками політичних процесів,
забезпечення взаємодії інститутів влади та інших суб’єктів політики, визнання ними цінностей
та правил гри в політиці, використання спільних символів та понять;
4. нормативно-регулятивну – визначення способів взаємозв’язку між соціальними
спільнотами, громадянами і державою через ідеали, правові й політичні норми, формування та
закріплення у суспільній свідомості необхідних політичних цінностей, установок, цілей, мотивів
66
та норм поведінки, які забезпечуватимуть стійке, злагоджене та динамічне функціонування
політичної системи;
5. виховну – сприяння інтелектуальному розвитку особистості, засвоєнню нею
політичних норм, цінностей; формування інтересу до політичного життя; вироблення установок
на суспільно-політичну діяльність.
6. відтворення політичної системи та політичного життя суспільства, його
стабілізації – творення та реалізація нових ідей щодо політичного устрою суспільства, що
сприяють становленню та зміні політичних інститутів, процедур і механізмів реалізації
політичної влади; формування у членів суспільства сприятливого ставлення до існуючої
політичної системи та її інститутів;
7. прогностичну – на основі знань про стан класів, соціальних верств та груп, націй,
окремих індивідів, властивих їм ціннісних орієнтацій й оцінок політичного життя передбачення
можливих варіантів їх розвитку, визначення практичних дій у конкретних соціально-політичних
умовах та ситуаціях.
3. Рівні та типи політичної культури.

Залежно від рівня прояву політичної культури, виділяють декілька її рівнів, до яких
відносять:
 політичну культуру всього суспільства;
 політичну культуру певної соціальної верстви (групи) чи спільноти;
 політичну культуру окремої особистості.
Окрім цього виділяють:
 Світоглядний рівень, на якому визначаються уявлення людини, групи та
суспільства про політику та політичну картину світу. Останні поєднуються з нормами,
цінностями, символами, установками та орієнтирами, якими керуються учасники політичного
життя, самовизначаючись у сфері політики.
 Громадянський рівень – включає в себе ті мотиви, які сприяють виробленню
ставлення до влади та способів її здійснення, навиків, способів та засобів, за допомогою яких
люди досягають своїх цілей у політиці.
 Власне політичний рівень – на якому творяться всі ціннісні уявлення, позиції
людини щодо конкретних питань політичного життя, виробляється ставлення до політичних
явищ, зокрема до існуючих політичної системи та політичного режиму, до засобів здійснення
політики, до своїх прихильників та супротивників.
У ході історичного розвитку різних країн та народів сформувалися відмінні одна від одної
національні політичні культури, для яких притаманні особливі політичні цінності та установки,
специфічне ставлення до держави та політичної влади. Відмінності між політичними культурами
визначаються передусім національними та релігійними особливостями, відкритим чи закритим
типом суспільства, пануючою у ньому ідеологією та характером політичного режиму.
Найбільш відома та поширена класифікація політичних культур запропонована
Г.Алмондом та С.Вербою, які аналізували політичні системи Великобританії, Італії, США,
Німеччини та Мексики, порівнюючи міру свідомої участі акторів у політиці. Ці дослідники
виділили три основних типи політичної культури: патріархальну, підданську та культуру
участі.
Патріархальна (парохіальна) політична культура характеризується орієнтацією на
безпосередні інтереси найближчого оточення, національні цінності та проявляється у формі
місцевого патріотизму, клановості, корупції, мафії тощо. Член суспільства, для якого
притаманний такий тип культури, є пасивним у політиці, не виконує конкретних політичних
ролей, у нього відсутній інтерес до політичного життя країни та суспільства, він піклується лише
про власні та місцеві проблеми. Даний тип культури характерний для слаборозвинутих
(африканських та частково азіайських) країн, для молодих незалежних держав, для частини
жителів сільської місцевості з сильними пережитками родоплемінних та земляцьких відносин, де
ще не сформувалась чи тільки почала формуватись політична система.
67
Підданська політична культура передбачає пасивне, відсторонене ставлення особистості
до політичної системи. Громадянин орієнтується на традиції, хоча є політично свідомим, має
загальні уявлення про політичну систему та її інститути. Підкоряючись владі, він очікує від неї
різноманітних благ, заохочень за покору та дисциплінованість, та боїться її диктату, покарань за
непокору. Підданий добре розуміє державну владу та вміє ефективно (для системи) підкорятися
їй. Такий тип культури притаманний для перехідних суспільств, що трансформуються, у яких
тільки формуються нові принципи та форми політичних відносин.
Активістська (партисипаторна) політична культура характеризується чіткою
орієнтацією людини на активну роль у політичній системі, залученістю та раціональністю.
Громадяни свідомо прагнуть впливати на політичну сферу, направляти її діяльність, з метою
задоволення власних інтересів за допомогою законних засобів впливу (вибори, демонстрації
тощо). Такий тип культури притаманний для розвинутих демократичних держав.
У реальній політичній практиці відбувається поєднання цих «чистих» типів. У результаті
твориться 3 типи змішаних політичних культур: патріархально-підданська, піддансько-
партисипаторна, патріархально-партисипаторна. Втім найбільш оптимальним є змішаний тип
політичної культури, який дослідники назвали «громадянською культурою». У своїй основі
вона є партисипаторною культурою, яка інтегрувала певні елементи патріархальної та
підданської. Вчені це пояснюють тим, що демократія – це не тільки свобода та активність, а й
відповідальність, підкорення законам, правилам та принципам. Громадянська культура – це
культура, у якій існує консенсус стосовно легітимності політичних інститутів, напрямку та
змісту суспільної політики, широко поширена терпимість стосовно плюралізму інтересів та
переконань, а також почуття політичної компетентності та взаємної довіри громадян.
Дослідники спробували визначити приблизні співвідношення ідеальних типів політичних
культур. Так, «формула» громадянської культури виглядає таким чином: 60% «учасників», 30%
«підданих» та 10% «парохіалів».
Таким чином, громадянська культура є найвищим проявом політичної культури, за якої
суб'єкти політичного процесу у своїй діяльності керуються передусім інтересами всього
суспільства і саме йому підпорядковують свої часткові, корпоративні цілі, а дії цих суб'єктів
спрямовуються на досягнення громадянського консенсусу і здійснюються в межах правової
держави.
Окрім вищезазначений типів політичної культури виділяють також фрагментарну та
інтегровану політичну культуру. Для фрагментарної культури характерна відсутність згоди
стосовно основних принципів політичного устрою та правил поведінки у політиці, що
визначається наявністю різноманітних й конфліктуючих систем цінностей, ідей та установок. У
рамках цієї культури переважають місцеві політичні лояльності над національними, відсутні
загальноприйняті процедури залагодження соціальних конфліктів, а також довіра між окремими
групами суспільства. Інтегрована (гомогенна) політична культура характеризується низьким
рівнем політичного насилля, переважанням громадянських процедур у налагодженні політичних
конфліктів на основі норм права та з урахуванням інтересів всіх учасників конфлікту, довірою у
політичних відносинах, лояльністю щодо існуючого режиму, його інститутів та механізмів. Для
гомогенного типу політичної культури притаманна наявність значної кількості різних, але мирно
співіснуючих та доповнюючих одна одну систем цінностей та установок (політичний
плюралізм). Змішаний тип поєднує у собі риси гомогенного та фрагментарного типів політичної
культури. У рамках цього типу існує згода щодо певних питань у суспільстві, але щодо інших –
зберігається жорстка конфронтація.
Виділяють також тоталітарну та демократичну політичну культури. Для тоталітарної
політичної культури притаманні переважання у суспільстві колективістської психології та
цінностей, загальна нетерпимість до інакомислення, ігнорування відмінних від
загальноприйнятих інтересів, культ сильної необмеженої влади та лідера, ставка на силу у
вирішенні конфліктів, пошук внутрішніх та зовнішніх ворогів. Демократична політична
культура характеризується високим рівнем політичної активності громадян, їх включенням у
політичну систему. За такого типу культури визнаються громадянські права і свободи,
реалізуються принципи контролю за діяльністю уряду, визнаються відмінності між політичними
силами. Загалом це культура громадянського суспільства у правовій державі.
68
4. Політична культура України.
Особливості державотворчих процесів в Україні, демократизація та гуманізація
суспільних відносин, процес переходу від тоталітаризму до демократії, від неправової до
правової держави сприяє становленню демократичної політичної культури, зростанню впливу
людини на політичне життя, відображенню у ньому багатоманітних суспільних інтересів.
Дослідники стверджують, що основою типової політичної поведінки в Україні, як і у будь-якій
країні, є система цінностей та норм національної політичної культури, що сформована під
впливом історично зумовлених етнічних політико-правових традицій. Таким чином, політична
культура українців є особливим та універсальним способом відтворення минулого, сьогодення
та майбутнього життя нашого народу.
У сучасних дослідженнях стверджується, що у політичній культурі пострадянських країн
домінують колективістські соціонормативні настанови, що успадковані з часів панування
радянської системи, які поєднуються із яскраво вираженою антисистемністю,
заідеологізованістю масової політичної свідомості, що проявляється у поляризації політичних
позицій різних соціополітичних сил.
Тоталітарна система за роки свого панування в Україні надзвичайно вплинула на
менталітет нашого народу, що проявилось у прагненні до загальної матеріальної рівності та
справедливості, міцній вірі у патерналістські зобов′язання держави перед громадянами, зневірі у
спроможність громадян брати активну участь в управлінні державою, страху рішуче діяти без
дозволу начальства та брати на себе відповідальність за вчинене, нетерпимості до неординарних
політичних ідей та форм активності тощо. Ще одним показником політичної культури в Україні
є практична нерозвинутість суспільно-політичного та соціально-економічного компромісу чи
досягнення такого рівня стабільності суспільних взаємовідносин, за яким починається етап
соціального партнерства.
Подолати таку ситуацію, що склалась у масовій українській суспільній свідомості за часів
тоталітаризму, можливо шляхом індивідуалізації суспільного життя, коли особистість
сприймається не як відображення групових, класових чи професійних втілень, а як самостійний
та автономний суб′єкт політичного життя. Важливе значення у цьому контексті має й реалізація
на практиці принципу поділу влади, її децентралізації, утвердження у масовій свідомості
раціонального ставлення до всіх сторін суспільного життя. Особливо важливим є подолання
дисбалансу між суспільним та індивідуальним рівнем політичної свідомості, коли політична
верхівка суспільства та саме суспільство живуть окремим життям і функціонують за своєю
власною логікою. Таким чином, йдеться про становлення демократичного типу політичної
культури українського суспільства, яка буде характеризуватись визнанням самодостатності
особистості, впевненістю у необхідності забезпечення та дотримання її свободи, політичною
терпимістю до позицій та прагнень інших людей, законослухняністю, що поєднуватиметься з
готовністю відстоювати у держави власні права, підтримкою основних демократичних установ
та інститутів, увагою до дотримання закону всіма суб′єктами політичної діяльності.
69
Схема 8.1.
Функції політичної культури
Пізнавальна
Виховна Творення і відтворення

політичного життя
Функції
Комунікативна політичної Нормативно-ціннісна
культури
Інтегративна Захисна
Прогностична
Таблиця 8.1.
Рівні політичної культури
Світоглядний рівень – уявлення людини, групи та суспільства про політику та політичну
картину світу, які поєднуються з нормами, цінностями, символами, установками та
орієнтирами, якими керуються учасники політичного життя, самовизначаючись у сфері
політики
Громадянський рівень – мотиви, які сприяють виробленню ставлення до влади та способів її
здійснення, навиків, способів та засобів, за допомогою яких люди досягають своїх цілей у
політиці
Власне політичний рівень – ціннісні уявлення, позиції людини щодо конкретних питань
політичного життя, виробляється відношення до всіх політичних явищ, зокрема до існуючої
системи та режиму, до засобів здійснення політики, до своїх прихильників та супротивників
Таблиця 8.2.
Структура політичної культури
Структура політичної культури Політичні орієнтації
Знання про політику, інтерес до політичної пізнавальні Орієнтації стосовно інститутів
діяльності державного управління
Оцінки та уявлення про політичні явища
Емоції, почуття, переживання та орієнтири афективні Орієнтації щодо «інших»
учаснтків політичного процесу
Зразки політичної поведінки оціночні Орієнтації щодо своєї владсної
політчиної діяльності
Таблиця 8.3.
Типи політичної культури
За рівнем політичної участі патріархальна
підданська
активістська
громадянська
За рівнем збігу ціннісних орієнтацій інтегрована
населення фрагментарна
змішана
За типом політичного режиму Демократична
тоталітарна
70
1. Які основні підходи до розуміння суті та значення політичної культури склались у сучасній
політичній науці?
2. Назвіть основні функції, які виконує політична культура у суспільному житті.
3. Які основні елементи та рівні включає політична культура?
4. Які основні типи політичної культури виділяє політична наука. На основі яких критеріїв
творяться ці класифікації?
5. Виділіть особливості політичної культури України. Які чинники, на вашу думку,
визначають її специфічний характер?
1. Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии //Полис. – 1992. –
№4. – С.122-134.
2. Білякова О.Г. Політичні цінності та сучасна політична культура //Політична культура
демократичного суспільства: стан і перспективи в Україні: Матеріали всеукр. науково-
практ. конф. – 26–27 лютого 1998 р. – К.: Гнозис, 1998. – 228с.
3. Бурдяк В.І., Ротар Н.Ю. Політична культура країн Європи в контексті інтеграційних
процесів: Монографія. – Чернівці: Рута, 2004. – 328с.
4. Воронов І.О. Людина і політика: У пошуках гуманістичної альтернативи: Монографія. – К.:
Генеза, 2003. – 320с.
5. Жадан І., Кисельов С., Кисельова О, Рябов С. Політична культура та проблеми
громадянської освіти в Україні. Аналітичний звіт. – К.: Тандем, 2004. – 80с.
6. Матусевич В. Політична культура: теоретико–методологічні проблеми дослідження
//Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1998. – №4–5.
7. Политическая энциклопедия: в 2-х т. /Нац. обществ.-науч. фонд; Рук. проекта Г.Ю.
Семигин. – М.: Мысль, 2000.
2003. – 664 с.
9. Цимбалістий Б. Політична культура українців //Сучасність. – 1994. – №3
1. Арутюнян Л. Н. Концепция политической культуры: состояние и перспективы
//Политическая наука. – 1999. - № 3. – 33-46.
2. Бебик В.М., Головатий М.Ф., Ребкало В.А. Політична культура сучасної молоді. – К., 1996.
3. Буцевицький В. Пробеми політичної культури в Україні в процесі державотворення //Нова
політика. – 1999. – №1.
4. Вуйчич В. Понятие политической культуры //Политическая наука. – 2000. – № 4. – С. 141-
154.
5. Гурижина Е.О. Система ценностей как аспект политической культуры //Політична культура
демократичного суспільства: стан і перспективи в Україні: матеріали всеукр. науково–
практ. конф. – 26-27 лютого 1998 р. – К.: Гнозис, 1998. – 228с.
6. Дмитренко Л. Особливості сучасної української політичної культури: проблема визначення
//Політичний менеджмент. – 2005. – №5. – С. 134–138.
7. Каменская Г.В. Политическая культура США //Мировая экономика и международные
отношения. – 1993. – №4.
8. Almond G., Verba S. The Civic Culture: Political Attitudes and Democracy in Five Countries.
Princeton, 1963.
9. Rozenbaum W.A. Political Culture: Basic Concepts in Political Science. – N.Y., 1975.
10. The Civic Culture Revised/ Ed. by Almond G., Verba S.. Boston: Little Brown, 1980.
71
РОЗДІЛ 9. СУБ’ЄКТИ ПОЛІТИЧНОГО ПРОЦЕСУ.
1. Суб’єкти політики: поняття, типологія, функції.
2. Форми політичної взаємодії суб’єктів політики.
1. Суб’єкти політики: поняття, типологія, функції.

Суб’єктом політики є та особистість, організація чи суспільна група, яка постійно і
відносно самостійно бере участь у політичному житті відповідно до своїх інтересів, впливає на
політичну поведінку інших суб’єктів, викликає своїми діями ті чи інші зміни в політичній
системі. Інколи в науковій літературі замість терміну «суб’єкт» вживають термін «дійова особа»
(actor) політики. Окремий індивід може вважатися суб’єктом політичного процесу за умови,
коли він діє від імені певної суспільної групи, підтримується нею і наділений певними
повноваженнями, владою.
Виділяють кілька рівнів політичної суб’єктності індивіда: 1) пересічний пасивний
громадянин із мінімальним політичним впливом, який має статус майже виключно об’єкта
політики; 2)громадянин, який бере участь у політичному житті через виконання загальних
громадських обов’язків або через громадську організацію; 3)громадянин, який є членом
політичної організації, включений до її складу за власною ініціативою; 4) громадсько-
політичний діяч; 5) професійний політик; 6) політичний лідер.
Включення в політичне життя, активна політична діяльність суб’єктів політики
визначається такими передумовами: 1) матеріальним забезпеченням (наявність житла,
продовольства, засобів зв’язку тощо); 2) наявністю соціально-культурних чинників, що
забезпечують сприйняття суб’єктом політики навколишнього світу, оцінки тих чи інших подій;
3) політико-правовим забезпеченням - широким набором законів, традицій, моральних норм, що
стимулюють політичну діяльність і гарантують здійснення політичних прав як окремих
громадян, так і їх організацій.
Відомо кілька класифікацій суб’єктів політики. Найпоширенішою є поділ суб’єктів на
індивідуальних і групових. Груповий суб’єкт – це будь-який елемент соціальної структури
(соціально-класової, професійної, територіальної, етнонаціональної тощо), який усвідомлює
власні групові інтереси і прагне їх реалізувати на рівні політичної влади. До групових суб’єктів
політики також відносять громадські організації, групи тиску, політичні партії або установа,
керівні центри різного рівня (місцевого або загальнодержавного), які намагаються досягнути
певних політичних результатів своєї діяльності.
За рівнем залученості до політичного процесу, а також впливу на прийняття і виконання
політичних рішень, групові суб’єкти політики поділяються на: базові (первинні), вторинні і
безпосередні.
Базові (первинні) суб’єкти політики – це великі суспільні групи, що виникають
спонтанно і спонукають людей, що належать до них, займаючи певне економічне, соціальне та
політичне становище, включатися у політичну боротьбу за його збереження або зміну. Сюди
відносяться: нації; класи; соціальні, соціально-територіальні і соціально-демографічні спільноти;
етнічні та релігійні групи тощо. Первинні суб’єкти політики виконують функції: 1)
самоусвідомлення через визначення власних інтересів; 2) формування громадсько-політичних
структур; 3) надання їм підтримки через масові акції та інші форми участі. Базові суб’єкти
політики водночас є суб’єктами і інших видів діяльності – економічної, культурної, соціальної
тощо.
Найвпливовішими серед первинних суб’єктів політики є етноси, нації та соціально-
класові групи. Нація – це етнополітична спільнота, якій притаманний високий рівень
консолідації та самоусвідомлення, включеність у політичне життя, творення або прагнення до
творення власної держави. Етноси і нації виступають суб’єктами політики за таких умов: 1) на
етапі боротьби за національну державу або національно-адміністративну автономію; 2) при
визначенні національних пріоритетів у період становлення політичних інститутів; 3) у
міжнародних відносинах тощо. Соціально-класові групи – це спільноти, які різняться між собою
за матеріальним становищем, владою, престижем, освітою, способом життя. На основі вказаних
ознак класи поділяються на вищі, середні, нижчі та люмпенізовані.
72
Вторинні суб’єкти політики – утворюються на базі первинних і є похідними від них.
Сюди належать: політичні партії; масові політичні рухи; громадсько-політичні організації; групи
тиску тощо. Різновидом груп тиску є лобістські групи – неформальні кулуарні об’єднання
високооплачуваних агентів тих суспільних груп, які домагаються пріоритетного врахування
своїх інтересів у політиці. Вторинні суб’єкти політики виконують чимало функцій в
політичному житті, зокрема: 1) формують цінності і мету заінтересованих груп; 2) виробляють
програми; 3) беруть участь у боротьбі за владу; 4) здійснюють тиск на владні структури.
Безпосередні суб’єкти політичної діяльності – це особи або групи людей, що самі
приймають політичні рішення і організовують їх виконання. Мова йдеться про: політичних
лідерів; владні структури; керівні органи політичних партій, політичну еліту. До функцій
безпосередніх суб’єктів політики відносять: 1) прийняття політичних рішень; 2) подолання
конфліктів; 3) консолідацію суспільства; 4) організаційну діяльність; 5) боротьбу за
самозбереження.
За ступенем гласності у функціонуванні суб’єкти політики поділяються на відкриті
(явні) та приховані (латентні). Останні не афішують свого існування і відстоюють інтереси
протиправними способами, сприяють проникненню «своїх людей» у владні структури, удаючись
до підкупу державних службовців, шантажу і насильства. До них належать: кліки (в Україні
близький за значенням термін клан), мафії, родинно-земляцькі об’єднання. Кліка – це мала
група, що існує у межах великої, виникає стихійно і намагається за допомогою закулісних дій
сформувати певну суспільну структуру, щоб зайняти в ній панівне становище й отримати
якнайбільшу матеріальну вигоду. Мафія – це строго ієрархізована і глибоко законспірована
організація, яка намагається досягти користолюбних цілей у рамках не тільки якоїсь організації,
а усього суспільства, використовуючи як законні, так і незаконні засоби. До родинно-земляцьких
угрупувань належать люди певного кола, котрі займають ключові позиції в економіці,
управлінні, культурі, вступають у різноманітні контакти між собою і надають взаємні послуги,
незалежно від відмінностей у світогляді, політичних поглядах, соціальному становищі, освіті й
багатстві. Діяльність прихованих суб’єктів політики характерна для держав з різними
політичними режимами. Рівень їх політичного впливу залежить від: 1) соціальної і політичної
структурованості суспільства; 2) рівня правової та політичної культури; 3) досконалості
ринкових механізмів суспільної взаємодії.
Важливо, що одна і та сама суспільна група в різних ситуаціях може виступати як
суб’єктом, так і об’єктом політичної діяльності.
2. Форми політичної взаємодії суб’єктів політики.

Політична система як цілісне утворення функціонує завдяки політичним відносинам.
Останні об’єднують вертикальними та горизонтальними зв’язками політичні структури
суспільства. Політичні відносини можна трактувати як систему взаємозв’язків та взаємодію
суб’єктів політики в контексті завоювання, розподілу, використання та утримання контролю за
політичною владою.
Способи взаємодії суб’єктів політики значною мірою залежать від співвідношення їхніх
інтересів. З погляду сумісності існує три типи інтересів: спільні, взаємо-заперечні і паралельні.
Враховуючи цю класифікацію, можна виділити різні форми взаємодії суб’єктів політики.
Форми політичної взаємодії – це усталені, інституційно або психологічно зумовлені
способи поведінки суб’єктів, що взаємодіють. Умовно їх можна поділити на дві групи: 1)
функціонування (співпраця, конкуренція, консолідація і панування; 2) розвитку (конфлікти і
реформи).
Співпраця – форма політичної взаємодії, яка ґрунтується на спільних діях суб’єктів
політики, що мають спільні або відмінні цінності та інтереси, але прагнуть реалізувати
взаємовигідну мету.
Політична конкуренція – форма політичної взаємодії, за якої суб’єкти політики в рамках
правових або не правових правил змагаються за перевагу у розподілі влади, матеріальних
ресурсів і престижу.
73
Консолідація – це форма політичної взаємодії, що веде до об’єднання заінтересованих
груп для досягнення спільних цілей (наприклад, узгодження масових дій заради здійснення
тиску на уряд чи парламент).
Панування – це тип політичної взаємодії, який передбачає між суб’єктами політики
нерівноправні стосунки: придушення, експлуатацію, підкорення тощо.
Взаємодія суб’єктів політичного процесу не може відбуватися без конфліктів. Соціальний
конфлікт – це зіткнення протилежних інтересів, цінностей, прагнень, що веде до протиборства
груп, які їх захищають. Соціальний конфлікт стає політичним, якщо він зачіпає владні інституції
або такі проблеми перерозподілу ресурсів, які не можуть бути вирішені без залучення фактора
влади.
Конфлікти виконують такі функції: сигнальну; інформаційну; диференціювальну;
інтегральну; динамічну. Суб’єктами політичних конфліктів можуть бути: національні держави
або групи національних держав; соціальні групи; політичні еліти; приховані суб’єкти політики
тощо.
Виділяють такі основні типи конфліктів: конфлікт інтересів, ціннісні конфлікти,
конфлікти ідентифікації. Конфлікт інтересів переважає в економічно розвинутих країнах і має
економічне підґрунтя (перерозподіл податків, обсяг соціального забезпечення тощо). Ціннісні
конфлікти – це боротьба навколо уявлень про те, що є правильним або важливим, до яких цілей
треба прагнути. Конфлікти ідентифікації характерні для суспільств, у яких індивіди
ототожнюють себе лише з окремою групою (релігійною, мовною, етнічною), а не із суспільством
взагалі.
Політичні конфлікти часто набувають форм переворотів і революцій. Революції – це
корінні, глибокі, якісні зміни, які виникають і здійснюються як результат накопичення
суперечностей у процесі еволюційного розвитку, що розв’язуються переворотом, стрибком,
різкими змінами. Політична революція – це суспільний рух і переворот, мета яких – повалення
старого режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади і здійснення докорінних
змін політичного життя суспільства.
Розв’язання конфліктних ситуацій передбачає три стадії: 1) підготовчий етап –
завданням якого є визначити тип конфлікту, ступінь його загострення, наміри, цілі та орієнтації
його учасників; 2) етап вирішення конфлікту – переговори; 3) завершальний етап, який
передбачає вихід учасників переговорів із конфліктної ситуації, визначення об’єктивних
критеріїв контролю за реалізацією прийнятих рішень.
Сучасні плюралістичні суспільства досягли значних успіхів в узгодженні групових
інтересів, збалансуванні конфліктності й консолідації свого розвитку. Їх досвід
використовується для створення теоретичних моделей розв’язання конфліктів, які
використовуються в політичній практиці для досягнення консенсусу і консолідації
плюралістичних суспільств, які об’єднують групи з різними інтересами, але спільними
фундаментальними цінностями.
74
Схема 9.1.
Поняття суб’єкта і об’єкта політики
Суб’єкт
Визначає Передбачає
Наявність соціумів та їх
Соціум, а також створені ним організацій (соціальні та
установи, організації, чия національні спільноти, суспільні
активна діяльність спрямована на рухи, політичні партії)
перетворення політичної та
інших сфер як об’єктів політики
Взаємозв’язок, взаємодію з
об’єктом політики
Певні цілі діяльності
Цілеспрямовану активність
Виявлений інтерес
Об’єкт
Визначає Передбачає
Явища політичної сфери в їх Дає уявлення, на що суб’єкт

різноманітних проявах і зв’язках політики спрямовує свою
з усім суспільством, на які перетворюючу або руйнівну
спрямована діяльність суб’єктів діяльність
політики Реальна політична діяльність,
характерні для неї відносини,
політична система і т.п.
Неможливий без суб’єкта
Схема 9.1.
75
Соціальні спільноти-суб’єкти
Класові Етнічні
Професійні Людина Демографічні
Основні групи
Територіальні соціальних Виробничі
спільнот
За характером і рівнем
За рівнем доходу
освіти
Представники тіньової Зародження Група соціального розвитку

політики елементів
нових
соціальних
спільнот
Схема 9.2.
Суб’єкт політики
Первинні Залежність Вторинні
Світове Політичні інститути

Підпорядкованість
співтовариство та політичні
організації
Народи Держава
Соціальні групи Партії
Етнічні групи Відносна автономність Суспільно-політичні

індивідів об’єднання
Схема 9.3.
76
Об’єкт політики
Суспільна
Особа
група
Етнонаціональна
Об’єкт політики спільнота
Держава
Громадська організація,
рух
Соціальна спільнота
Схема 9.4.
Передумови та мотиви діяльності суб’єктів у політичному житті
Передумови Мотиви
Моральні Особи лідера: Рухів, партій:

компенсація, Завдання, цілі
корисливі, для яких
Політико- безкорисливі створені
правові
Спільноти: Держави:
Соціально- соціальні і забезпечення
культурні національні цілісності,
інтереси недоторканості,
прогресу
економіки,
культури
77
Схема 9.5.
Функції політичного конфлікту
Динамічна
Інформаційна
Функції
політичного Інтегрувальна
конфлікту
Сигнальна
Диференціювальна
1. Дайте визначення «суб’єкта політики».

2. Назвіть критерії, які використовують для поділу суб’єктів політики на первинні, вторинні
та безпосередні.
3. Охарактеризуйте вплив прихованих суб’єктів політики на суспільно-політичне життя
держави.
4. Розкрийте зміст поняття «форми взаємодії суб’єктів політики».
5. Які типи політичних конфліктів виділяють?
6. Назвіть стадії розв’язання політичних конфліктів.
Основна література
1. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. – К.: МАУП,
2001. – 384 с.
2. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч.посіб. 7-ме вид., перероб. і доп. – К.: Знання,
2008. – 415 с.
3. Політологія / За ред. М.Гетьманчука. – Львів: Вид-во НУ „ЛП”, 2005. – 360 с.
4. Політологія / За ред. А.Колодій. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 584 с. Шляхтун П.П.
Політологія. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.
5. Холод В.В. Політологія: Підручник. – 3-тє вид., перероб. і допов. – Суми: ВТД
«Університетська книга», 2006. – 480 с.
6. Юрій М.Ф. Основи політології: Навч.посібник. – К.: Кондор, 2005. – 340 с.
7. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С.Шемшученка, В.Д.Бабкіна,
В.П.Горбатенка. – К.: Генеза, 2004. – 736 с.
1. Гірник А., Бобро А. Конфлікти. Структура, ескалація, залагодження. – К.: основи,
2003.
78
РОЗДІЛ 10. ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ: СУТНІСТЬ, ТИПОЛОГІЯ, ФУНКЦІЇ.
1. Сутність, передумови виникнення та ознаки політичних партій.
2. Функції політичних партій.
3. Типологія політичних партій.
1. Сутність, передумови виникнення та ознаки політичних партій

Одним із найважливіших політичних інститутів є політичні партії. Вони виконують
специфічну роль у взаєминах суспільства і держави, є стійким каналом зв’язку між
громадянським суспільством і владними інститутами. Боротьба політичних партій і свобода
виборів – вагомі засади демократичного суспільства. Саме багатопартійність дає можливість
індивідам і суспільним групам, до яких вони належать, усвідомити й виразити свої інтереси та
домагатися їх реалізації на державному рівні.
Феномен політичної партії досліджували Г.Бюрдо, К.фон Бойме, М.Дюверже,
Дж.Лапаламбара, Дж.Сарторі та інші. Нині серед політологів немає одностайності щодо
визначення поняття „політична партія”. До політичного лексикону слово „партія” увійшло ще з
часів Стародавнього Риму (від лат. pars – частина, група, відділ) і означає частину більшої
спільності або цілісності.
Політичні партій пройшли тривалий шлях формування і розвитку. Перші політичні
угрупування партійного типу (протопартії) з’явились у найбільш розвинених країнах Європи й
Америки в період утвердження капіталізму і формування інститутів представницької демократії
(кінець XVII – перша половина ХІХ ст.). Соціальною передумовою їх появи було протистояння
інтересів земельної аристократії та торгово-промислових кіл, боротьба станових угрупувань, які
виражали інтереси різних груп пануючого класу і боролись між собою за володіння державною
владою або за вплив на неї. Політичною передумовою формування багатопартійності було
утвердження конституційних режимів, представницьких органів влади, встановлення стосунків
між громадянами і владними інституціями на засадах правової держави. Утвердження
конституційних режимів у другій половині ХІХ ст. супроводжувалися виходом на політичну
арену робітничого класу та інших менш забезпечених верств населення. Введення загального
виборчого права дало змогу залучити до участі в політиці широкі верстви населення, поклало
початок формуванню сучасних масових політичних партій. Першою масовою партією вважалося
Ліберальне товариство реєстрації виборців в Англії, засноване в 1861 р., а в 1863 р. виникла
перша масова робітнича партія – Всезагальна німецька робітнича спілка (сьогодні Соціал-
демократична партія Німеччини). Вже до кінця ХІХ ст. масові партії виникли в Англії (ліберали
й консерватори), а також на Заході континентальної частини Європи (соціал-демократи).
Політичну партію можна трактувати як політичну та юридичну одиницю, яка прагне
здобути владу. Останнє твердження вказує на принципову відмінність сучасної політичної партії
від усіх інших форм громадсько-політичних об’єднань громадян, оскільки мета партії – влада,
яка дає можливість реалізувати партійну програму.
Структуру політичної партії складають такі елементи: 1)партійне ядро (партійні
лідери, активісти); 2) рядові члени партії; 3) прибічники партії.
Американський політолог Ж.Лапаломбара виділяє чотири ознаки політичних партій: 1)
будь-яка партія є носієм ідеології або відображує конкретну орієнтацію, бачення світу й людини;
2) це відносно тривале в часі об’єднання людей; 3) кожна партія прагне забезпечити собі
підтримку народу – від голосування за неї до активного членства; 4) мета партії – завоювання та
здійснення влади.
В широкому розумінні політична партія є найпоширенішою формою організованої участі
громадян у політиці, відносно стабільною суспільною організацією, яка: 1) виражає інтереси та і
формулює політичні пріоритети певних суспільних груп; 2) змагається за здобуття влади або за
вплив на неї; 3) сприяє встановленню каналів зв’язку між державою і громадянами; 4) виробляє
власну ідеологію або заявляє про свою прихильність до однієї з уже існуючих ідеологій,
узгоджуючи з нею свої політичні вимоги. Отже, політична партія – форма організованої
участі громадян у політиці, що виражає інтереси певних соціальних груп, спирається на
ідеологію і ставить за мету здобуття, реалізацію та утримання влади або здійснення впливу
на неї.
79
2. Функції політичних партій.
Для повного розуміння сутності політичних партій та їхнього місця в політичній системі,
необхідно розглянути їхні суспільні функції. Первинною функцією політичних партій є
виявлення та представництво групових інтересів, їхнє врахування і реалізація через курси
державної політики. Саме політичні партії забезпечують необхідний зв’язок між народом і
представницьким механізмом правління, що носить двосторонній характер. По-перше, через
партії уряд може практично звернутися до народних мас за підтримкою, по-друге, маси через
партії можуть критикувати керівництво і висувати вимоги до нього.
Інші функції політичної партії є вторинними, пов’язаними із реалізацією
представницької функції. До них належить:
- соціальна інтеграція (узгодження соціальних інтересів через взаємодію політичних
партій);
- розробка ідеології, політичних доктрин і програм;
- боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні;
- участь у формуванні і діяльності всіх ланок державного апарату;
- участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави;
- політична соціалізація (сприяння засвоєнню індивідом певної системи політичних
знань, норм і цінностей, залученню його до політичної системи);
- формування громадської думки;
- політичне рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств
населення як її членів, прихильників і виборців;
- підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, громадських
організацій.
Політичне призначення і функціональне навантаження партій значною мірою
визначається соціально-політичним устроєм держави.
В реальному суспільно-політичному житті діяльність політичних партій не є
однозначною, інколи вони можуть спричиняти деструктивний вплив на розвиток суспільства.
Зокрема, Р.Міхельс наголошує про тенденцію партій до олігархізації її структури та діяльності,
внаслідок чого влада поступово зосереджується в руках керівників, утворюється розрив і
протистояння між керівництвом і рядовими членами партії, відбувається зосередження зусиль на
реалізації проміжних, а не кінцевих цілей. Здебільшого партії починають дбати про власний
добробут і успіх. Як наслідок, у ХХ ст. загострилась міжпартійна боротьба, а на історичні арені
істотного впливу набули партії екстремістського спрямування – комуністичні і фашистські, які в
боротьбі за владу використовували насильні методи. Це привело до формування критичної
оцінки самої сутності і діяльності політичної партії як серед частини політологів, так і серед
політиків. З другого боку, історично доведено, якщо суспільством не керують партії, тоді
керівництво здійснюють мафіозні, кланові утворення.
Через поступове перетворення держави із засобу панування у механізм узгодження
інтересів різних суспільних груп, поступово змінюється й сам характер політичної партії. Вони є
необхідним елементом демократичної політичної системи. Багатопартійність є цивілізованим
механізмом узгодження інтерсів різних суспільних груп, підходів, поглядів, мобілізації громадян
на легітимізацію політичного ладу тощо.
3. Типологія політичних партій.

Політичні партії є відмінними за своєю соціальною основою, організаційною побудовою,
характером членства, ідеологією, місцем у системі влади, цілями, методами й засобами
діяльності тощо. Це дає підставу для нас говорити про типологію політичних партій, що є одним
із найважливіших питань політології. Вона допомагає розкрити сутність і структуру партії,
визначити їхнє місце в політичній системі суспільства. Однак, необхідно наголосити, що типи
партій є певним спрощенням і жодна партія не відповідає цілком прийнятній класифікації – тому
типу, до якого її віднесли дослідники.
Класифікація партій може здійснюватись насамперед за їх організаційною структурою,
відповідно до якої сучасні партії поділяються на: кадрові і масові. Кадрові партії: 1) об’єднують
80
у своїх лавах невелику кількість впливових професійних політиків; 2) спираються на фінансову
підтримку підприємницьких структур; 3) є децентралізованими об’єднаннями, які, як правило,
не мають фіксованого членства, звертаються до громадян лише в період виборчої кампанії.
Такими є, наприклад, консервативні і ліберальні партії країн Західної Європи, Республіканська й
Демократична партії США. Масові партії: 1) орієнтуються на залучення до своїх лав як
найбільшого числа членів з метою забезпечення завдяки членським внескам фінансової
підтримки своєї діяльності; 2) характеризуються фіксованим членством; 3) є розгалуженою
організаційною структурою із порівняно значною кількістю членів, між якими встановлюється
тісний постійний зв’язок; 4) цим партіям притаманна більш-менш чітка ідеологічна орієнтація.
До них належить більшість соціал-демократичних, соціалістичних, комуністичних,
християнських партій. Кадрові і масові партії чітко відрізняються за кількісними показниками.
За місцем у політичній системі партії поділяються на нелегальні та легальні. Нелегальні
– це партії, яким було відмовлено у реєстрації або вони самі від неї відмовились через
невизнання існуючого державного ладу. Легальні партії поділяються на правлячі та опозиційні,
що визначається перемогою або поразкою на останніх виборах. Останні поділяються ще на
декілька підтипів. Правлячі – це такі партії, що самостійно або в коаліції з іншими партіями
легітимним шляхом здобули і здійснюють державну владу. Опозиційні партії – це ті, які не є
правлячими в даний момент і перебувають в опозиції до здійснюваного правлячими партіями
політичного курсу. Неподільно пануючі в політичній системі, як це буває за тоталітарних і
авторитарних режимів (наприклад, комуністична партія в СРСР).
Відповідно до того, що послужило безпосередньою підставою для виникнення партії
(ідея, приваблива постать лідера, необхідність організувати вибори) розрізняють ідеологічні
партії; прагматичні або виборчі партії; харизматично-вождистські партії. Ідеологічними є партії
більш-менш чітко визначеної ідеологічної спрямованості: комуністичні, соціал-демократичні,
консервативні, фашистські, християнські тощо. Прагматичні – це такі партії, які орієнтуються
не на певну ідеологію, а на широкий спектр ідей і суспільних проблем з метою залучення на свій
бік якомога більше виборців. Харизматично-вождистські партії формуються навколо особи
конкретного політика і діють як групи його підтримки. Ці партії мають також певну ідеологічну
спрямованість, але вони визначаються не стільки їхньою соціальною базою, скільки лідерами.
За критерієм територіальної репрезентативності партії поділяються на
загальнонаціональні та регіональні. Необхідно зазначити, що законодавство деяких країн
забороняє реєстрацію регіональних партій (наприклад, України). Регіональні партії діють в
регіональному маштабі і відображають інтереси населення певного адміністративно-
територіального утворення, автономії чи суб’єкта федерації. В діяльності таких партій часто
проявляються сепаратистські і націоналістичні тенденції.
За стилем керівництва партії поділяються на демократичні і авторитарні.
Демократичні партії – це такі, в яких керівництво обирається і контролюється партійними
масами. Демократичною вважається партія, яка: дозволяє своїм членам вільно висловлювати
свої погляди; сприяє членству жінок; підтримує залучення до роботи всіх членів; терпимо
відноситься до різних ідей; дотримується узгоджених правил та процедур прийняття рішень;
робить лідерів підзвітним членам партії та її прихильникам. Авторитарною є партія, за якої
керівництво є незалежним від партійних мас і засноване на принципах вождизму. Прикладом
цього є фашистські партії.
За ідеологічною орієнтацією партії переважно можна поділити на націоналістичні,
консервативні, ліберальні, соціал-демократичні, комуністичні. Для політичних партій
характерний різний рівень заідеологізованості. Так, високий рівень властивий тоталітарним
партіям, а нижчий – демократичним.
За відношенням програм і політичних курсів до статусу –кво і напрямку суспільного
прогресу партії поділяються на: революційні, реформістські, консервативні, реакційні
(контрреволюційні). Революційні партії відкидають існуючий суспільний лад і прагнуть
замінити його іншим. Реформістські партії виступають за поступові, еволюційні зміни,
запровадження їх шляхом реформ. Консервативні партії прагнуть зберегти існуючий лад,
допускаючи лише найнеобхідніші зміни. Під реакційними партіями розуміються такі, які
борються за відновлення попереднього суспільно-політичного устрою.
81
За критерієм методів діяльності розрізняють партії помірковані, радикальні та
екстремістські.
Найвідомішою серед широкої громадськості є класифікація партій за критерієм місця у
політичному спектрі. Виділяють партії: ліві, праві, центристські, лівоцентристські та
правоцентристські, крайні ліві та крайні праві.
До центристів зараховують ті політичні партії, рухи та об’єднання, які: 1) підтримують
існуючий порядок (або обраний напрям змін у перехідних суспільствах); 2) виступають за
поступові, помірковані зміни на основі консенсусу; 3) толерантно ставляться до своїх ідейних та
політичних супротивників, здатні на угоди та компроміси. Лівоцентристи більш схильні до
інноваційної діяльності (у західних країнах це ліві ліберали та права частина соціал-демократів),
а до охоронної, стабілізуючої – право-центристи (політичні сили консервативної орієнтації).
Партії і рухи, що пропонують радикальні суспільні зміни в напрямі розширення демократії,
політичної і соціальної рівності, прийнято називати лівими (від ліво-ліберальних до
соціалістичних і комуністичних). Ті політичні сили, що стоять на позиціях елітарності, охорони
традиційних цінностей і стосунків, включно з відносинами нерівності (соціальної, національної,
расової), вважають правими.
Як серед лівих, так і серед правих політичних сил виділяють найрадикальніші групи й
об’єднання, яких називають крайніми, або екстремістами. Вважається, що крайні ліві позиції
займають комуністи, особливо ті з них, які дотримуються концепції „диктатури пролетаріату”
або схвалюють терор та інші збройні методи боротьби; крайні праві – непримиренні (фашистські
та інші) угрупування, що поділяють ідеї національної або расової винятковості та готові заради її
впровадження на будь-які, у тому числі й збройні методи захоплення влади. Як крайні праві, так
і крайні ліві угрупування негативно сприймають демократію і прагнуть встановити
авторитарний чи тоталітарний режим, що, на їхню думку, є синонімом сильної влади і порядку.
Базову точку розбіжностей між правими і лівими партіями слід шукати у ставленні до
соціальних проблем. Ліві вважають, що розв’язання соціальних проблем це прерогатива і
функція держави (обов’язкова освіта, державна медицина, субсидіювання менш заможних
верств населення, розв’язання проблеми безробіття, пенсійне забезпечення тощо). Праві
вбачають у такому активному втручанні держави у справи суспільства порушення природних
прав людини, оскільки політика лівих призводить до вирівнювання соціально-економічних
можливостей.
Ліві наполягають на розширенні державного сектора в економіці, в той час як праві
надають перевагу потужному приватному сектору. Одночасно, ліві не заперечують необхідності
існування малого і середнього підприємництва, а праві – необхідності контролю держави над
енергетикою, „атомом”, виробництвом „важкої” зброї.
Ще одна відмінність між лівими та правими політичними партіями полягає у підходах до
системи оподаткування. Реалізація лівими соціальних програм вимагає значних коштів, що
призводить до зростання податку на прибуток, в той час як праві залишають особі більшу
частину заробленого нею, даючи можливість кожному вирішувати свої соціальні проблеми
власноруч. Окрім цього ліві, на відміну від правих, намагаються зробити податкову систему
більш диференційованою, виводячи залежність: зростання рівня прибутків – збільшення
податкового відсотку.
Слід також звернути увагу на те, що праві значно більшу увагу приділяють відновленню
та розвитку національних традицій (хоча часто це стосується лише традицій корінної нації).
Звичайно, що такі характеристики є відносними. Основні цінності та орієнтації лівих і правих в
останні десятиліття часто перетинаються. Наприклад, у 80-ті рр. соціал-демократичні партії
запозичили у лібералів орієнтацію на приватну власність і ринкове регулювання економіки.
Натомість ліберали і консерватори, наслідуючи соціал-демократів, стали приділяти значну увагу
проблемам соціального забезпечення, боротьбі з безробіттям тощо.
Для країн з розвинутою плюралістичною демократією характерні політичні партії всього
спектру, але і чисельність і вплив кожної з них різні. Це залежить від багатьох факторів: ступеня
розвитку країни; гостроти назрілих політичних та соціально-економічних проблем; історичних
традицій; політичної культури населення тощо. Вважається, що стабільна ситуація в країні
сприяє встановленню широкого центру, до якого входять консервативно та ліберально
82
орієнтовані політичні сили. Натомість крайніх позицій притримується лише незначна частина
населення.
Типології політичних партій є надзвичайно важливим напрямком у сучасній політології,
оскільки вона дозволяє відійти від попередніх примітивних спроб класифікації політичних
партій за моральними і кількісними критеріями й сприяє можливостям орієнтації у широкому
розмаїтті партійних структур, які різняться побудовою, функціями і особливостями діяльності.
Таблиця 10.1.
Соціально-політичний устрій та політичне призначення, функції партії.
Критерії відмінностей партій, Тип соціально-політичного устрою
зумовлені соціально- плюралістичний, моністичний,
політичним устроєм демократичний тоталітарний
Політичне призначення Засіб демократичного Засіб диктаторського
володарювання в інтересах володарювання в інтересах
якоїсь соціальної групи якоїсь соціальної групи
Функції як опосередковуючі Агрегування, узгодження, Підпорядкування політичним
ланки між державою і виведення на політичний інтересам правлячої групи
суспільством рівень реальних часткових інтересів усього суспільства
інтересів
Статус у політичний системі
Правляча ( утому числі й Авангардна
Міра включення до державної позасистемна), опозиційна Уся партія, її організаційні
структури Тільки парламентська структури
фракція
Форми боротьби за статус Політичне та фізичне
правлячої Політичне змагання, усунення опозиції
конкуренція
Роль у формуванні
державного апарату Вирішальна
Несуттєва
Партизація державного Тотальна
апарату
Відсутня
Значення особистого Вирішальне
членства в партії для
соціального статусу, кар’єри Майже жодного
та життєвого успіху
Цілковито підпорядковані
Становище громадських Автономні, незалежні щодо партії
організацій партій
Вимоги щодо реєстрації політичних партій
Наявність статуту, що розкриває організаційні Схема 10.1.

засади партії
Наявність програми, що містить ідеологічні

засади партії
Відсутність у програмі положень, що

закликають до повалення існуючого в країні
ладу, або розпалюють міжнаціональну чи
міжрелігійну ворожнечу
83
Відсутність у партійній структурі
воєнізованих формувань
Функції політичних партій
Виявлення та представництво групових інтересів
Боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні
Розробка ідеології як бази для формування політичних курсів
Політична соціалізація та політичне рекрутування
Участь у формуванні владних структур
Добір і підготовка кадрів для державних структур
Соціальна інтеграція
Підготовка та проведення виборчих кампаній
Формування громадської думки
Участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави
Схема 10.2.
Спектр політичних партій
1. Крайньо праві.
2. Праві.
7 1 3. Правоцентристи.
4. Центристи.
6 2 5. Лівоцентристи.
6. Ліві.
7. Крайньо ліві.
5 3
4
Відмінності лівого та правого політичних спектрів
Ліві Праві
1. Перевага в економіці держави державного 1. Перевага в економіці держави приватного
сектора. сектора.
2. Визначення за державою функції 2. Обмеженість соціальних програм держави.
вирішення соціальних проблем (освіта,
медичне забезпечення, проблеми безробіття,
пенсій, стипендій і т.д.)
3. Встановлення високого та 3. Низький податок на прибуток.
диференційованого податку на прибуток
4. Ігнорування національних традицій, 4. Увага до національних проблем, сприяння
інтернаціоналізм. відновленню та розвитку національних
84
традицій.
Типологія політичних партій
Ознаки Різновиди
1. Місце в політичному спектрі Ліві;
Праві;
Центристські.
2. Організаційна структура Масові;
Кадрові.
3. Стиль керівництва Демократичні;
Авторитарні.
4. Територіальна репрезентативність Загальнонаціональні;
Регіональні.
5. Місце у політичній системі Нелегальні;
Легальні:
Правлячі;
Опозиційні.
6. Ідеологічна орієнтація Націоналістичні;
Консервативні;
Ліберальні;
Соціал-демократичні;
Комуністичні.
7. Методи діяльності Помірковані;
Радикальні.
8. Напрям політичного курсу Революційні;
Реформістські;
Консервативні;
Реакційні (контрреволюційні).
9. Соціальна база Загальнонаціональні;
Класові;
Міжгрупові і міжкласові.
10. Підстава організації партії Ідеологічні;
Прагматичні (виборчі);
Харизматично-вождистські.
1. Розкрийте зміст поняття „політична партія”.

2. Виділіть ознаки політичної партії.
3. Назвіть структурні елементи політичної партії.
4. Які функції виконують політичні партії у суспільному житті?
5. Як поділяються політичні партії за організаційним критерієм?
6. В чому полягають відмінності між правими і лівими політичними партіями?
2001. – 384 с.
2008. – 415 с.
85
3. Політологія / За ред. О.Бабкіної. – К.: Видавничий центр „Академія”, 1998. – 368 с.
5. Політологія / За ред. А.Колодій. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 584 с.
6. Шляхтун П.П. Політологія. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.
2. Шведа Ю.Р. Політичні партії: Енциклопедичний словник. – Львів: Астролябія, 2005. – 488.
3. Шведа Ю.Р. Теорія політичних партій і партійних систем: Навч.посібник. – Львів: Тріада
плюс, 2004. – 528 с.
86
РОЗДІЛ 11. СУТНІСТЬ І РІЗНОВИДИ ПАРТІЙНИХ СИСТЕМ.
1. Поняття та типологія партійних систем.
2. Зародження, розвиток та особливості партійної системи України.
1. Поняття та типологія партійних систем

Сучасна політологія розглядає партійні системи у двох площинах: 1) як сукупність
іс6нуючих політичних партій; 2) як організований за участю партій спосіб реалізації політичної
влади.
У політичній теорії класичним вважається визначення «партійної системи»,
запропоноване М.Дюверже, згідно якого партійна система – це форми та умови співіснування
партій у певній державі. Під терміном «партійна система» також розуміють: 1) право партій на
формування власної системи правління; 2) сукупність політичних сил, представлених у
парламенті, або таких, що прагнуть до представництва в ньому; 3) сукупність відносин між
легально діючими політичними партіями, що виявляються у спільній боротьбі або суперництві
за владу в суспільстві; 4) сукупність політичних партій, що існують у країні, незалежно від форм
діяльності та ступеня інституалізації згідно з чинними законодавством. Отже, партійна система
– це сукупність та механізм взаємодії політичних партій даної країни, які реально
змагаються за владу і мають вплив на вироблення державних курсів.
Зазвичай демократичні країни мають велику кількість зареєстрованих політичних партій,
але вплив на розробку державних курсів має меншість з них. Ці впливові політичні партії, що
беруть реальну участь у боротьбі за владу, формуванні урядів, визначають тип партійної
системи, що склалася у даній країні. В політичній науці пропонується різна типологія
політичних систем. На думку Є.Вятра, важливим критерієм класифікації партійних систем є
можливість або неможливість змінити одну правлячу партію або коаліцію іншою. На цій
підставі партійні системи поділяються на альтернативні та неальтернативні. Останні
встановлюються в країнах з недемократичним режимом і характеризуються відсутністю реальної
боротьби за владу між політичними партіями, що призводить до незмінного знаходження при
владі однієї партії. Неальтернативні партійні системи поділяються на: однопартійну,
фіктивна партійну (обмежена багатопартійна), гегемоністську.
Однопартійна система притаманна тоталітарним режимам (фашистському і
комуністичному) і характеризується: 1) необмеженим правлінням однієї партії, яка зростається з
державним апаратом і де-факто своїми структурами замінює його; 2) постанови центральних
органів партії служать сурогатом законів, є обов’язковими для всього суспільства, а партійні
вожді є першими особами в державі; 3) створення і діяльність інших партій забороняється.
Однопартійна система у прямому розумінні цього слова - це така система, в якій неможливе
навіть номінальне існування інших партій. Такий тип функціонував в 20-40 рр. у фашистській
Італії, в 30-40 рр. в гітлерівській Німеччині, у 20-80 рр. в СРСР та деяких інших країнах
соціалістичного табору (Китаї, В’єтнамі, Румунії). Сьогодні у частині цих країн відбувається
процес ліквідації тоталітарної спадщини через утвердження системи роздрібненої
багатопартійності, а також системи однопартійного домінування (Китай, В’єтнам, деякі країни
Середньої Азії, Білорусь). Однопартійність зберігається на Кубі, у КНДР, у деяких країнах
«третього світу» (Ірак, Лівія).
Фіктивна партійна система (обмежена багатопартійна) притаманна авторитарним
режимам, встановленим внаслідок військових переворотів (наприклад, у Чилі часів правління
А.Піночета, Бразилії, Уругваї, Парагваї та інших латиноамериканських країнах). Для неї
характерні такі ознаки: 1) в країні існує декілька партій, які формально продовжують діяти, але
сфера їх діяльності дуже обмежена; 2) більшість політичних партій розпускаються; залишаються
лише максимально лояльні до влади, які відіграють роль сателітів авторитарної верхівки та не
ведуть боротьби за владу. Їм заборонено виступати в ролі опозиції та боротися за владу, вони
втрачають свої основні функції, а державою керують позапартійні сили.
Сутність гегемоністської системи полягає у збереженні (або відновленні)
багатопартійності як ширми для авторитарного режиму. Натомість при владі постійно
знаходиться одна партія, а всі інші штучно усуваються від владних змагань шляхом політичних
маніпуляцій. Така система існувала у Мексиці, де протягом 1934-1997 рр. влада знаходилася в
87
руках Інституційно-революційної партії. До гегемоністських відносилися і партійні системи тих
країни Східної Європи (до 1989 р.), де формально існувало по кілька партій (Болгарія, НДР,
Польща), але всі вони виконували роль сателітів комуністичної партії. У цих країнах збереглися
елементи громадянського життя, але політичний механізм був дуже схожий до того, що
функціонував в однопартійних системах. На сучасному етапі розвитку в цих країнах
формуються альтернативні багатопартійні системи.
Альтернативні партійні системи відзначаються наявністю в країні кількох
конкуруючих партій, кожна з яких завжди має можливість прийти до влади внаслідок перемоги
на виборах. Відомі декілька різновидів альтернативних систем: з домінуючою партією;
двопартійні; двоблокові; поляризовані і атомізовані.
Система з домінуючою партією ззовні нагадує гегемоністську систему, адже за
наявності кількох політичних партій при владі довший час знаходиться одна. Проте в даному
випадку нездатність інших партій завоювати владу пояснюється не штучними обмеженнями або
утисками перед і під час проведення виборів, а низькою популярністю цих партій серед
населення, що зворотно пропорційно пов’язано з високим рівнем довіри виборців до правлячої
партії. Така партійна система домінувала протягом другої половини ХХ ст. в Японії та пов’язана
з правлінням там Ліберально-демократичної партії. Типовим прикладом є також Індія та Іспанія,
де офіційно зареєстровано близько 250 політичних партій та організацій, у парламенті їх
представлено вісім, а уряд сформовано соціалістичною партією, котра перемогла на виборах.
Однією з найбільш простих для виборця і водночас найефективнішою є двопартійна
система. Незважаючи на існування в країні багатьох політичних партій, при владі, змінюючи
одна одну, знаходяться лише дві. Двопартійна система характеризується такими рисами: 1)
демократичним політичним режимом; 2) наявністю впливової опозиційної партії, яка зазнала
поразки під час виборів; 3) склад уряду формується з однієї партії, що отримала перемогу на
виборах; 4) характеризується наявністю багатьох політичних партій, але лише дві з них
здійснюють пріоритетний вплив на політичну систему країни. Така система діє у США
(Республіканська і Демократична партії), Великій Британії (Лейбористська і Консервативна
партії). Для таких партійних систем характерні вікові традиції політичної боротьби, а виборче
законодавство цих країн сприяє існуванню саме такої системи.
Подібною до двопартійної є двоблокова система, за якої за владу змагаються два
стабільні блоки політичних партій, кожен з яких складається з кількох (частіше – двох) партій.
Зазначена система передбачає формування уряду двома політичними силами. Прикладом може
слугувати ФРН (блок ХДС/ХСС/ВДП – блок СДПН / Партія зелених). Слід зазначити, що
протягом 60-х – першої половини 90-х рр. ХХ ст. ФРН репрезентувала досить своєрідну
трипартійну систему, за якої долю уряду часто визначала „третя”, відносно невеличка партія
ВДП, яка своїм приєднанням до однієї з партій-гігантів ( СДПН або ХДС/ХСС, блок яких вже
давно асоціюється у виборців з однією політичною силою) схиляла шальки терезів на її користь.
В багатьох країнах світу в тому чи іншому варіанті діє система багатопартійної
роздрібненості, яку італійський політолог Дж. Сарторі поділяє на поляризовану і атомізовану.
На його думку, поляризована партійна система характеризується такими ознаками: 1)
наявністю в країні багатьох політичних партій, що не мають абсолютної більшості і не
утворюють стійких коаліцій; 2) гостротою ідеологічних розмежувань між ними; 3) присутністю
серед політичних партій позасистемних; 4) формування уряду центристським партіями; 5)
наявність двосторонньої (двополярної) деструктивної опозиції; 6) демократичним політичним
режимом. Прикладом країн з поляризованою системою у різні роки були Франція і Італія.
Стабільність та ефективність системи поляризованого плюралізму пропорційно залежить від
стабільності і міцності коаліції центристських сил.
Атомізована партійна система характеризується такими ознаками: 1) діє багато слабких,
мало популярних серед виборців партій, що борються за своє виживання; 2) уряди формуються
на позапартійній основі або на основі широкої коаліції; 3) наявність серед політичних партій
позасистемних.
З одного боку, система багатопартійної роздрібненості дозволяє краще репрезентувати
інтереси різних соціальних груп, оскільки уряд формується представниками кількох політичних
партій, але водночас такі уряди є нестабільними, а відтак – вони далеко не завжди можуть
88
забезпечити політичну та економічну стабільність в державі. Тому законодавство багатьох
демократичних країн свідомо намагається обмежити кількість представлених у парламенті
політичних партій з метою структурування партійної системи, висуваючи до них жорсткі
фінансові та процесуальні вимоги. Прикладом можуть слугувати загороджувальні бар’єри у
кілька відсотків голосів виборців, які партії мають подолати на парламентських виборах. Проте
не можна стверджувати, що такі кроки з боку держави загрожують багатопартійності і
демократії взагалі. Практика демократичних країн свідчить про те, що політичні партії
набувають усе більшого впливу в політичній системі і залишаються чи не найголовнішим
„зв’язковим” між громадянським суспільством і державою.
2. Зародження, розвиток та особливості партійної системи України

Політичні партії в України – це сукупність організованих політичних об’єднань на
основі спільності інтересів та політичних переконань, які разом з державою та за її допомоги,
прагнуть брати участь у політичному житті, керівництві суспільними справами. Політичні партії
України є доволі молодим політичним інститутом і перебувають у процесі становлення. Вони: 1)
відіграють ключову роль у встановленні і функціонуванні представницької демократії; 2)
виступають посередником між державою і суспільством; 3) виконують функцію механізму
саморегуляції соціуму; 4) беруть активну участь у процесі кадрового забезпечення державного
апарату. Завдяки цьому стає можливим усвідомлення інтересів соціальних груп, а також їхнє
вираження через засоби масової інформації, виявлення основних вимог, політичних претензій,
проблем класового, національного, регіонального характеру, складання державних програм та
коригування напрямків державної політики.
До основних критеріїв характеристики політичних партій в Україні належать:
ідеологія, політична платформа, організаційна структура, методи діяльності, соціальна база та
електорат, політичне лідерство і функції політичних партій.
Необхідно підкреслити, що формування і розвиток політичних партій відбуваються в
складних умовах. Мова йдеться про глибоку економічну кризу, крах суспільних ідеалів,
загострення соціальної напруженості і як результат, девальвацію демократичних цінностей серед
значної частини населення, а також її байдужість до політики і політиків. Такі обставини
призвели до того, що жодна політична партія в Україні не має переважаючого впливу в
загальнонаціональному масштабі. Причинами цього явища є: 1) наявність старої соціальної
структури, яка все ще перебуває у стані трансформації, коли нові соціальні верстви ще остаточно
не виокремились через недостатні економічні мотиви і стимули їх консолідації; 2) серед
населення все ще існує негативне ставлення до самого терміну „партія”, спричинене
антидемократичною і багаторічною діяльністю КПРС; 3) через зниження рівня життя, а також
зубожіння значної частини населення України з’явилась зневіра до демократичних інституцій, у
тому числі і політичних партій; 4) більшість політичних партій мають доктринальний характер,
які намагаються нав’язати суспільству нову модель соціального розвитку, без врахування
особливостей посттоталітарного суспільства. Разом з тим партійний плюралізм здійснює
регулюючий вплив на суспільно-політичне життя, сприяє розвитку громадянського суспільства і
усвідомленню окремими соціальними групами своїх інтересів і прагнень.
У політичному житті сучасної України існує п’ять основних напрямків диференціації
політичних партій. Вони визначаються їхнім ставлення до: 1) ідеї державної незалежності; 2)
історії перебування України у складі Росії і СРСР; 3) сучасної Росії і СНД; 4) форми державного
устрою, організації влади і політичного режиму; 5) цілей, форм і методів проведення ринкових
реформ. За таких умов, очевидно, що класифікація „ліві - прав” не може чітко спрацьовувати в
суспільстві, де не досягнуто консенсусу з принципових питань його розвитку.
На основі такої класифікації, можна виділити чотири основні ідеологічні напрямки: 1)
націонал-радикальний; 2) націонал-демократичний; 3) ліберально-центриський; 4) соціал-
комуністичний. Головним спрямуванням діяльності націонал-радикалів та націонал-демократів є
ідея розбудови української незалежної держави, якій підпорядковуються всі інші сфери
суспільного життя (економічна, духовна, соціальна, моральна тощо). До націонал-радикалів
належить Українська Національна Асамблея -Українська націоналістична самооборона (УНА-
УНСО), Конгрес українських націоналістів (КУН), ВО «Свобода» та ін. Головним для націонал-
89
радикалів є розбудова незалежної Української держави, а державотворчим ідеям вони
підпорядковують усю свою діяльність, використовуючи радикальні методи досягнення своїх
цілей. До націонал-демократів можна віднести Народний Рух України, Українську
республіканську партію, Демократичну партії України, Українську селянську демократичну
партію, Християнсько-демократичну партію України та ін. До партій ліберально-
центристського політичного спрямування належать Ліберальна партія Україна, Народно-
демократична партія, Аграрна партія України. До політичних партій соціал-демократичного
спрямування належать Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Селянська
партія України, Прогресивна соціалістична партія України.
Загалом сучасну партійну систему в Україні можна розглядати за певними періодами її
становлення:
- перший період української багатопартійності - опозиційно-переддержавний, що
хронологічно охоплює відрізок часу від утворення перших сучасних українських партій (осінь
1989 року) до юридичного визнання статусу самостійності України (1 грудня 1991 року). Він
характеризувався такими ознаками: система ідеологічного забезпечення всіх партій та їхнє
ідейне кредо були значною мірою уніфіковані; самоідентифікація партійних структур у
політичному спектрі відбувалась за периферійними позиціями; підходи різних політичних сил
були однотипними у вирішенні тогочасних проблем державотворення, соціально-економічного
устрою суспільства, релігійних, культурологічних тощо; програми політичних партій носили
загально-декларативний характер;
- другий період (кін. 1991 р.) розпочався з проголошення самостійності Української
держави. Політичні партій стають ще недосконалими суб'єктами політичної системи, маючи в
своєму розпорядженні тільки попередні програми без механізмів їх реалізації. У цьому періоді
сформувався тип партійної системи, яка мала елементи мультипартійності (значної кількості
партій) та крайньої поляризованості;
- третій період характеризувався концентраціюю зусиль політичних партій на
підготовці до виборчої кампанії з метою поширення свого впливу на законодавчий процес в
Україні.
- сучасний етап можна окреслити як період партійної трансформації, який
супроводжується об’єднавчим процесом серед політичних партій на основі ідеологічних та
політико-економічних концепцій.
Більшість сучасних українських партій знаходяться в процесі становлення і не мають
політичного досвіду. Сьогодні в Україні склалась парадоксальна ситуація, коли політичних
партій налічується півтора сотні, але жодна з них не має достатнього впливу в
загальнодержавному масштабі. Вони ще не стали міцними організаціями, які б могли виражати й
захищати інтереси різних верств населення. Аналіз програмних положень партій свідчить, що
більшість з них ще не виробили потужної концепції, спрямованої на стабілізацію суспільства та
вихід його з кризи, а також перспектив щодо розвитку України. Можна стверджувати, що
партійна система в Україні поступово еволюціонувала від атомізованої до поляризованої і
поступово набуває ознак двоблокової. Важливим елементом розвитку політичних процесів в
Україні має стати завершення правового оформлення багатопартійності – прийняття відповідних
нормативних актів. Державні інститути повинні цілеспрямовано, активно впливати на розвиток
багатопартійності, сприяти становленню партій та суспільно-політичних організацій України.
90
Схема 11.1.
Типологія партійних систем
Партійні системи
Неальтернативні партійні системи Альтернативні партійні системи
Однопартійна Двопартійна
Фіктивна партійна Система з домінуючою

партією
Гегемоністська
Система багатопартійної
роздробленості
Двоблокова
1. Розкрийте зміст поняття «партійна система».

2. Назвіть основні відмінності між альтернативною і неальтернативною партійною системою.
3. Які різновиди альтернативних партійних систем ви можете назвати?
4. Назвіть ознаки і приклади двопартійної системи.
5. Назвіть основні етапи розвитку багатопартійності в Україні.
6. Виділіть і проаналізуйте особливості формування сучасної партійної системи України.
2001. – 384 с.
2008. – 415 с.
4. Політологія / За ред. А.Колодій. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 584 с. Шляхтун П.П.
Політологія. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.
2. Шведа Ю.Р. Політичні партії: Енциклопедичний словник. – Львів: Астролябія, 2005. – 488.
91
3. Шведа Ю.Р. Теорія політичних партій і партійних систем: Навч.посібник. – Львів: Тріада
плюс, 2004. – 528 с.
92
РОЗДІЛ 12. ВИБОРЧИЙ ПРОЦЕС І ВИБОРЧІ СИСТЕМИ
1. Вибори як елемент демократії.
2. Типологія виборів.
3. Виборчий процес: поняття і стадії.
4. Демократичні принципи виборів.
5. Виборчі системи: суть, різновиди, переваги та недоліки.
1. Вибори як елемент демократії.

У сучасних демократичних державах, на відміну від попередніх періодів розвитку
людства, основним способом утворення органів державної влади став інститут демократичних
виборів. Вибори – це демократичний спосіб формування та зміни персонального складу органів
влади народом шляхом голосування.
У демократичному суспільстві вибори виконують ряд функцій:
 Вибори є важливим інструментом реалізації народного суверенітету. Це
проявляється у тому, що народ як єдине джерело влади в державі, делегує свою волю обраним
представникам, які від імені народу здійснюють управління суспільством.
 З допомогою виборів народ залучається до процесу управління державою.
 Як спосіб формування і вираження громадської думки, вибори є своєрідним
соціальним барометром політичного життя, оскільки через вибори проявляється відношення
громадян до політичних інститутів. За результатами виборів визначається рівень впливу різних
політичних сил, відношення громадян до правлячої еліти і опозиції, політичного режиму в
цілому, специфіки політичних уподобань громадян.
 Вибори виступають основним способом легітимації влади в демократичних
державах. Якщо в попередні епохи народ визнавав владу спадкового монарха, владу завойовника,
на сучасному етапі розвитку людства народ, як правило, визнає і підтримує лише легально
обрану владу. Саме тому завдяки виборам забезпечується стабільний розвиток суспільства.
 Демократичні вибори сприяють послабленню соціальної напруги, досягненню
суспільного консенсусу, оскільки є своєрідним способом вирішення протиріч, конфліктів у
суспільстві.
 Вибори дають можливість громадянам здійснювати періодичний контроль за
діяльністю влади.
 Інститут виборів є своєрідним фільтром, який не допускає до влади непопулярних,
некомпетентних політиків, сприяючи підвищенню рівня ефективності державного управління.
 Вибори виконують просвітницьку функцію, оскільки політичні сили, беручи участь
у виборах, пропонують свою програму, доводять її значення та важливість до відома виборців,
сприяючи, тим самим, зростанню рівня політико-правової свідомості і культури громадян.
 Через інститут виборів налагоджується зв’язок між народом і владою.
 Вибори сприяють представленню інтересів різних суспільних груп.
 Через вибори відбувається процес рекрутування політичної еліти. Саме завдяки
виборам громадяни мають можливість здійснювати оновлення складу політичної еліти, обирати
тих, кого вони вважають достойними реалізовувати владні повноваження.
2. Типологія виборів.
Важливою для розуміння суті на значення інституту демократичних виборів є їх
класифікація за різноманітними ознаками
1. За територіальною ознакою:
 загальнонаціональні (загальнодержавні) – проводяться на території всієї держави.
В Україні до загальнонаціональних виборів належать вибори Президента України та вибори
депутатів Верховної Ради України;
 місцеві (муніципальні) – вибори до органів місцевого самоврядування. На місцевих
виборах в Україні обирають депутатів сільських, селищних, міських рад, голів відповідних рад, а
також депутатів районних та обласних рад.
93
2. За часом проведення:
 чергові (строкові) – проводяться в період закінчення строку повноважень
виборного органу чи посади;
 позачергові (дострокові) – проводяться в разі дострокового припинення
повноважень виборного органу чи посади;
 повторні – проводяться у випадку визнання виборів недійсними чи такими, що не
відбулися;
 довибори – проводяться для заміщення посад, що з певних причин стали
вакантними, для поповнення складу виборного органу за мажоритарної виборчої системи;
 вибори, що проводяться в разі утворення нової адміністративно-територіальної
одиниці.
3. За об’єктом обрання:
 вибори до парламенту;
 вибори глави держави;
 вибори до органів місцевого самоврядування.
4. За правовими наслідками:
 дійсні – вибори, що проведені згідно чинних норм виборчого законодавства;
 недійсні – вибори, в ході яких мали місце порушення, які вплинули на результати
голосування.
3. Виборчий процес: поняття і стадії.

Виборчий процес – це врегульована законом специфічна діяльність уповноважених
органів і громадян, спрямована на формування якісного і кількісного складу органів державної
влади та органів місцевого самоврядування.
Можна виділити кілька стадій (етапів) виборчого процесу.
Першa стадія – проголошення (призначення) виборів. На цьому етапі забезпечується
реалізація таких важливих принципів виборів, як їх обов’язковість і періодичність. Також
важливим моментом є те, що призначення виборів має відбуватись так, щоб учасники виборчого
процесу змогли провести повноцінну виборчу кампанію.
Змістом призначення виборів є визначення дня голосування, який може бути як строго
фіксованим, так і нефіксованим. В такому випадку необхідним є видання спеціального акту,
який би визначав дату голосування.
Друга стадія – затвердження або утворення виборчих одиниць: виборчих округів і
виборчих дільниць. Виборчі округи бувають територіальними та національно-територіальними.
Якщо в основу формування представницьких органів закладені не територіальні, а інші
принципи, наприклад, виробничий, то виборчими одиницями можуть виступати трудові
колективи або їхні об'єднання.
Існує два типи виборчих округів: одномандатні (уніномінальні), де лише на одне місце
проводяться вибори у всьому виборчому окрузі, а також багатомандатні (поліномінальні,
плюриномінальні), де обирається кілька депутатів. В принципі виборчі округи створюються для
забезпечення рівної ваги голосів виборців. Але залежно від густоти та міграції населення в тих
чи інших адміністративно-територіальних одиницях за норму представництва може бути обрана
або кількість жителів, або кількість виборців. Проте, як правило, остання норма (кількість
виборців) запроваджується рідше у світовій практиці виборів, оскільки доктринально
встановлюється, що депутат представляє все населення.
Виборчі дільниці – це виборчі одиниці, що об'єднують виборців за загальним місцем
голосування. Значення виборчих дільниць у виборчому процесі зводиться передусім до
технічного забезпечення проведення головних подій виборів – процедури голосування і підбиття
підсумків голосування. Виборчі дільниці поділяються на звичайні, спеціальні та закордонні.
Звичайні виборчі дільниці утворюються для організації голосування виборців за місцем їх
проживання.
Третя стадія – утворення виборчих органів, на які закон покладає керівництво всім
виборчим процесом. Залежно від країни ці органи мають різні назви (комісії, бюро, президії).
94
Серед них розрізняють:1) територіальні, включаючи Центральні виборчі комісії; 2) окружні —
комісії, що діють у виборчих округах; 3) дільничні комісії, що діють у виборчих дільницях.
Четверта стадія – складання списків виборців (стадія реєстрації виборців).
Призначення реєстрації виборців – встановити до процедури голосування на виборах коло осіб,
що мають право голосу. Залежно від того, як реєструються виборці для участі у виборах,
прийнято розрізняти два види реєстрації: публічна (обов'язкова) і особиста (добровільна).
П’ята стадія – висування і реєстрації кандидатів на виборчі посади. Світова практика
висунення кандидатів визначає кілька способів висунення кандидатів: самовисунення, висування
групами виборців, висування політичними партіями або іншими громадськими об'єднаннями.
Шоста стадія – проведення передвиборної агітації. Завершення цієї стадії пов'язується з
передоднем виборів. У день виборів агітація за кандидатів забороняється. Це загальне
демократичне правило, що діє в усіх країнах, де проводяться вибори.
Виборчим законодавством більшості країн світу закріплені подібні принципи
передвиборчої агітації на виборах. Це насамперед свобода агітації, створення юридично рівних
можливостей усім кандидатам на виборах, неупереджене ставлення з боку держави, її органів,
посадових осіб тощо до всіх кандидатів, контроль над використанням фінансово-матеріальних
засобів на виборах.
Сьома стадія – голосування. Саме з нею пов'язаний кульмінаційний акт волевиявлення.
Поряд із традиційним голосуванням виборчим бюлетнем у день виборів на виборчій дільниці за
місцем проживання світова виборча практика знає процедури дострокового голосування.
Існують також процедури голосування по пошті, за дорученням голосування в місці перебування
громадянина, якщо він не може прийти на виборчу дільницю.
Процедура голосування допускає голосування в один, або в два тури, за цих умов існує
альтернативна стадія повторного голосування. При голосуванні бюлетнями розрізняють два його
види: позитивне і негативне голосування.
Восьма стадія – підрахунок голосів і визначення результатів виборів, а також підбивання
підсумків виборів. Закон встановлює термін тривалості цієї стадії, порядок підрахунку голосів,
перелік виборчої документації з цих питань. Кінцеві загальні результати виборів
встановлюються Центральною або територіальними виборчими комісіями і публікуються в
офіційній пресі.
Отже, стадії виборчого процесу не є раз і назавжди сталими для різних видів виборів. На
їх кількість, зміст, правові форми, терміни впливають багато факторів, але чи не найголовнішим
є характер виборчої системи як способу визначення результатів виборів тією мірою, якою від
нього залежатиме порядок розподілу депутатських мандатів і механізм голосування.
4. Демократичні принципи виборів.

Під демократичними принципами виборів розуміють засади, на основі яких
здійснюється виборчий процес і відповідно до змісту яких вибори є реальним волевиявленням
громадян.
На нашу думку, демократичні принципи виборів можна умовно поділити на дві групи:
1. Базові – принципи, які стосуються участі виборців у виборчому процесі, носять
універсальний характер, є загальновизнаними у всьому світі і без дотримання яких вибори як
демократичний інститут втрачають будь-який зміст. До базових принципів відносять: принцип
вільних виборів, принцип рівних виборів, принцип загальних виборів, принцип прямих виборів,
принцип таємного голосування.
2. Додаткові – принципи, які стосуються участі у виборчому процесі кандидатів,
партій та блоків, а також характеризують особливості самого виборчого процесу. Додаткові
принципи виборів не носять універсального характеру і по різному розкриваються під час
виборчих кампаній у різних країнах. Додаткові принципи виборів включають: принцип гласних
виборів, принцип неупередженості владних структур до різних суб’єктів виборчого процесу,
принцип свободи агітації, принцип рівності суб’єктів виборчого процесу та ін.
Принцип вільних виборів. Згідно даного принципу виборець повинен сам вирішувати
питання про участь чи неучасть у виборах, а у разі участі – про міру залучення до виборів.
Принцип вільних виборів передбачає, що в процесі їхньої організації і проведення повністю
95
виключається будь-який примус щодо участі або неучасті як у виборах в цілому, так і власне у
самій процедурі голосування, а також виключається тиск на виборця при визначенні ним, як
йому голосувати на виборах.
З принципом вільних виборів безпосередньо пов’язане таке явище як абсентеїзм –
байдуже ставлення громадян до реалізації своїх політичних прав та обов’язків, яке проявляється,
в першу чергу, у формі ухиляння від участі у голосуванні на виборах.
Принцип рівних виборів. Суть даного принципу полягає в тому, що виборці повинні мати
рівні можливості впливу на результати виборів. Для реалізації принципу рівних виборів
необхідне дотримання ряду умов. Так, принцип рівних виборів передбачає, що кожен
громадянин, що бере участь у виборах, незалежно від віку, статі, раси, національності,
майнового стану, соціального походження і т.д., має однакову з іншими виборцями кількість
голосів на виборах, а також у всьому іншому бере участь у виборах на рівних засадах.
Для функціонування принципу рівних виборів необхідно, щоб всі виборці країни були
об’єднані в один виборчий корпус. Також обов’язковою умовою дотримання принципу рівних
виборів є обрання депутатів одного органу однаковою кількістю виборців. Для дотримання цієї
умови одномандатні виборчі округи повинні створюватися з приблизно однаковою кількістю
виборців (чи з приблизно однаковою кількістю жителів).
Принцип загальних виборів. Суть даного принципу полягає у залученні до виборів
максимально широкого кола людей. Однак ніколи у виборчій практиці виборчий корпус
(сукупність людей, які мають право брати участь у виборах) не був тотожній кількості населення
країни (округу). Законодавство різних країн завжди допускало (і допускає) існування виборчих
цензів:
Під виборчим цензом розуміють сукупність офіційно закріплених законодавством країни
умов, що обмежують виборчі права громадян. Це сукупність вимог, яким повинен відповідати
потенційний виборець для отримання права на участь у виборах.
До виборчих цензів можна віднести: ценз громадянства; ценз дієздатності; віковий ценз;
ценз осілості; ценз освіченості (грамотності); моральний ценз; військовий ценз; службовий ценз;
ценз банкрутства; статевий ценз; майновий ценз; расовий ценз; релігійний ценз;
Сучасні процеси демократизації призвели до скасування більшості виборчих цензів. Це
стосується, в першу чергу, дискримінаційних виборчих цензів, які, як правило, є повністю
ліквідованими у більшості країн світу, або ж спостерігаються тенденції до їх обмеження. Це,
звичайно, сприяє демократизації виборчого процесу, допуску до виборів більш широких верств
населення.
Принцип прямих виборів. Передбачає формування органів державної влади та органів
місцевого самоврядування безпосередньо виборцями. Поряд з принципом прямих виборів
застосовується принцип непрямих виборів, суть якого полягає в тому, що виборі посади в країні
обираються не народом, а спеціальним органом.
Принцип таємного голосування. Згідно даного принципу передбачається недопустимість
будь-якого нагляду і контролю за волевиявленням виборців, реальна свобода акту голосування.
Тому будь-яка спроба порушити принцип таємного голосування має на меті здійснення впливу
на процес волевиявлення виборців і спотворення його результатів.
Поряд з базовими демократичними принципами виборів існують додаткові принципи, які
стосуються осіб чи політичних сил, що балотуються до виборних органів чи виборних посад.
Серед додаткових демократичних принципів виборчого процесу можна виділити:
1. Принцип вільного і рівноправного висування кандидатів.
2. Принцип гласності і відкритості виборчої кампанії.
3. Принцип рівності можливостей для всіх кандидатів чи політичних партій у веденні
виборчої кампанії.
4. Принцип свободи агітації.
5. Принцип неупередженості до учасників виборчої кампанії з боку органів влади,
установ та організацій.
Варто зауважити, що, носячи універсальний характер, базові демократичні принципи
виборів є загальноприйнятими у більшості країн світу. Що ж стосується додаткових
демократичних принципів виборів, то саме їх дотримання є показником функціонування
96
стабільної демократії. І в більшості держав додаткові принципи виборів порушуються в тій чи
іншій мірі. Тому лише за умов дотримання всіх демократичних принципів виборчого процесу
результати голосування будуть відображати реальне, а не викривлене, волевиявлення громадян.
5. Виборчі системи: суть, різновиди, переваги та недоліки.

Результати голосування, представництво політичних сил в органах державної влади, та
напрямок державної політики залежать не лише від ідеологічних орієнтацій і уподобань
виборців, а й від типу виборчої системи, яка застосовується у тій чи іншій країні.
Під виборчою системою розуміють спосіб організації та проведення виборів,
зафіксований у юридичних нормах; порядок, за яким рішення виборців трансформуються у
владні повноваження.
Виділяють три основні різновиди виборчих систем – мажоритарну, пропорційну і
змішану.
1. Мажоритарна (лат. majorite – більшість) – система визначення результатів виборів,
завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) від округу одержують тільки ті кандидати,
які отримали встановлену законом більшість голосів, а всі інші кандидати вважаються
необраними. Тут головним суб’єктом виборів є особа (кандидат).
Залежно від способу встановлення переможця виділяють:
1) мажоритарну систему абсолютної більшості, при застосуванні якої переможцем стає
той кандидат, який набрав більше 50 % голосів виборців (діє своєрідна формула – 50 % + 1
голос). У випадку, коли жоден з кандидатів не набрав абсолютної більшості голосів,
проводиться другий тур виборів, в якому беруть участь два чи більше кандидати, що набрали
найбільше голосів виборців, або ж подолали встановлену законом межу голосів.
2) мажоритарну систему відносної більшості, при застосуванні якої переможцем стає
кандидат, який набрав найбільшу кількість голосів по відношенню до інших кандидатів, але не
обов’язково більше половини.
3) мажоритарну систему кваліфікованої більшості, при застосуванні якої кандидату
потрібно набрати встановлену законом кваліфіковану більшість (як правило, 2/3 чи 3/4) голосів
виборців.
Загалом можна назвати такі основні переваги мажоритарної виборчої системи:
1) наявність постійного зв’язку між кандидатом і виборцями округу;
2) персоніфікація виборів: виборці голосують за конкретну людину, яку можуть побачити
і оцінити;
3) потенційний демократизм, оскільки переможця підтримує більшість виборців;
4) простота у підрахунку голосів;
5) можливість контролю за діяльністю депутата, персональна його відповідальність перед
виборцями;
6) праця депутата в інтересах виборців округу;
7) сприяння проходженню в парламент великих політичних партій і, відповідно, сприяння
парламентській та урядовій стабільності;
8) свобода дій депутата, оскільки він залежить лише від виборців округу.
Разом з тим мажоритарна виборча система має і ряд недоліків:
1) значна розбіжність між кількістю отриманих голосів та кількістю депутатських
мандатів, тобто, викривлення результатів голосування;
2) неврахування голосів значної кількості виборців;
3) значна можливість для здійснення тиску на виборців, маніпуляцій та фальсифікацій;
4) в парламент потрапляють лише великі політичні партії, що, в свою чергу перешкоджає
розвитку малих і середніх партій;
5) проходження в парламент радикальних регіональних політичних партій;
6) праця депутата в інтересах лише виборців округу може відбуватися у розріз із
загальнодержавними інтересами.
2. Пропорційна (лат. proportionalis – співрозмірний) – система, за якої депутатські
мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів виборців, отриманих
97
кожною з них в межах виборчого округу. При застосуванні цієї системи округи завжди
багатомандатні.
За можливістю впливом виборця на розташування кандидатів у списку розрізняють такі
види пропорційної системи:
1) із жорсткими списками (виборець голосує за партію в цілому і не може вплинути на
розташування кандидатів);
2) з напівжорсткими списками (передбачає для виборця можливість голосувати як за
список в цілому, так і віддавати перевагу певному кандидату);
3) з преференціями (виборець не лише голосує за список, але і віддає голоси кандидатам
із списку у порядку їх привабливості для виборця) .
Пропорційна виборча система передбачає застосування виборчого порогу (відсоткового
бар’єру), що являє собою мінімальну кількість голосів виборців (в процентах), яку повинна
зібрати партія, щоб прийняти участь в розподілі мандатів (в Україні до 2006 р. виборчий поріг
становив 4 %, згодом був знижений до 3 %).
Пропорційна виборча система має такі переваги:
1) голоси виборців розподіляються пропорційно, мінімізується їх втрата;
2) враховуються інтереси різних суспільних груп;
3) відбувається сприяння розвитку партійної системи та партійної ідеології;
4) існує менше можливостей для фальсифікацій результатів волевиявлення громадян;
5) не дозволяє проходженню в парламент радикальних регіональних політичних партій;
6) маючи за спиною підтримку політичної партії, депутат має набагато більше
можливостей, щоб виконати передвиборні обіцянки.
Однак пропорційна виборча система має і ряд негативних ознак:
1) виборці голосують не за конкретних людей, а за партійний список, в якому можуть
виявитися невідомі, некомпетентні, непопулярні політики;
2) відсутність тісного зв’язку, контактів між депутатами і виборцями, оскільки депутата
обирають не виборці конкретного виборчого округу, а виборчий корпус всієї країни;
3) доволі складна система підрахунку голосів;
4) до парламенту потрапляє багато політичних сил, що ускладнює процедуру формування
парламентської більшості і часто робить уряд у країні нестабільним;
5) відсутність персональної відповідальності депутата перед виборцями за свої дії;
6) обмеження свободи дій депутата, його залежність від партійного керівництва, якому
він завдячує своїм обранням;
7) покупка місць в партійних списках;
8) спотворення регіонального представництва.
3. Змішана виборча система – така процедура проведення виборів, яка включає
елементи як мажоритарної, так і пропорційної виборчих систем. Дана виборча система
застосовується, як правило, в тих країнах, де йде пошук і становлення виборчих систем або
необхідно досягти компроміс між принципом представництва у парламенті різних політичних
сил та стабільністю сформованого ними уряду.
Найпростішим варіантом змішаної виборчої системи є так зване паралельне комбінування
(лінійне змішування), суть якого полягає в тому, що частина депутатів обирається за
мажоритарною виборчою системою, а частина – за пропорційною. Однак існують й інші
варіанти змішаної системи, що запроваджуються в модифікованому вигляді з перевагою тієї чи
іншої виборчої системи.
1. Розкрийте зміст поняття «вибори».

2. Яку роль виконують вибори в демократичному суспільстві?
3. Які ви можете назвати різновиди виборів за часом проведення?
4. В чому полягає суть демократичних принципів виборів?
5. Які ви знаєте демократичні принципи виборів?
98
6. Назвіть різновиди виборчих цензів.
7. Які ви знаєте стадії виборчого процесу?
8. Які різновиди виборчої системи ви знаєте?
9. Які різновиди мажоритарної виборчої системи вам відомі?
10. Вкажіть різновиди пропорційної виборчої системи.
11. Що таке виборчий поріг?
12. Назвіть переваги і недоліки основних виборчих систем.
1. Виборче право України. Навчальний посібник / За ред. В.Погорілко, М.Ставнійчук. – К.:
Парламентське видавництво, 2003. – 383 с.
2. Гелей С. Д., Рутар С. М. Політологія: Навч. посіб. – К.: Знання, 2007. – 309 с.
3. Конституційне право України / За ред. В.Ф. Погорілка. – К.: Наукова думка, 1999. – 734 с
4. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 30. – С.
381-417.
5. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія: Підручник для студентів вищих закладів освіти. – Львів:
Магнолія Плюс, 2005. – 304 с.
7. Словник-довідник політологічних термінів / За ред. Гетьманчука М.П., Ткачука П.П. –
Львів: ЛІСВ, 2006. – 228 с.
8. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К.: Либідь,
2002. – 576 с.
1. Закон України „Про вибори Президента України” від 18 березня 2004 р. – К.:
Парламентське видавництво, 2004. – 129 с.
2. Закон України „Про внесення змін до Закону України „Про вибори народних депутатів
України” від 7 липня 2005 р. // Відомості Верховної Ради. – 2005. – № 38-39. – С. 1454-1574.
3. Ильинская И. Избирательное право и избирательный процесс. URL: http://www.slon-
party.ru/persons/pers_pages/ilyinsk/Philosophy/electoral_ right.html
4. Скрипкина Ж. Избирательные системы и технологии: Учеб. пособие. – М.: Вузовский
учебник, 2006. – 174 с.
5. Старинец Д. Избирательные системы, избирательное право. URL:
http://www.revolution.allbest.ru/law/00002609.html
6. Сучасний виборчий PR: Навчальний посібник / В.Лісничий, В.Грищенко, В.Іванов та інші. –
2-е вид., перероблене і доповнене. – К.: ВД «Професіонал», 2004. – 384 с.
99
РОЗДІЛ 13. ДЕРЖАВА ЯК ОСНОВНИЙ ЕЛЕМЕНТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ.
1. Суть та ознаки держави.
2. Теорії походження держави.
3. Функції держави.
4. Структура, різновиди та парадигми держави.
1. Суть та ознаки держави.

Держава є головним інститутом політичної системи, вона є складним та багатоаспектним
суспільним утворенням. Її можна трактувати у двох значеннях:
- як сукупність інститутів, установ, організацій, що наділені верховною владою на
певній території;
- як сукупність людей, які проживають на певній території і об’єднані в єдине ціле
органами влади.
Під державою розуміють структуровану і правовим шляхом унормовану суверенну
публічну владу, що здійснює контроль над даною територією і виступає від імені всього
суспільства при здійсненні внутрішніх і зовнішніх функцій.
Виділяють наступні ознаки:
1. Територія – частина суші, земних надр, територіальних вод та повітряного
простору, на яку дана держава поширює свою владу. Межі території держави визначаються її
кордонами, а втрата території означає припинення існування самої держави.
2. Населення – людська спільнота, що проживає на території держави і підкоряється
її владі.
3. Публічна влада, яка не ототожнює себе з суспільством і в розпорядженні якої є
особлива система органів та установ, що професійно виконують функції управління (державно-
бюрократичний апарат) та захисту населення (армія, правоохоронні органи тощо).
4. Наявність правової системи, яка закріплює санкціоновані державою норми, що
регулюють суспільне життя і яким повинні підкорятися всі громадяни держави.
5. Суверенітет – верховенство, повнота та неподільність влади всередині держави та
її незалежність у зовнішніх стосунках. Суверенітет має внутрішній і зовнішній аспекти:
- внутрішній – можливість для держави розпоряджатися своєю територією та ресурсами,
примушувати підлеглих до виконання норм та вимог держави;
- зовнішній – неподільність і єдність території, недоторканість державних кордонів,
невтручання у внутрішні справи держави з боку інших держав, можливість держави проводити
незалежну політику, вступати до міжнародних організацій, встановлювати дипломатичні
відносини з іншими державами та ін. Тут важливим є визнання міжнародною спільнотою за
державою права вступати у відносини з іншими державами на юридично рівних засадах.
Володіючи суверенітетом, держава використовує певні прерогативи, до яких належить:
 право на організований примус, яке може застосовуватись не лише стосовно громадян
держави, а й щодо всіх, хто знаходиться на її території. Для реалізації цієї прерогативи держава
володіє особливою системою органів та установ (правоохоронні органи, суди, армія, тюрми);
 управління суспільством з метою стабілізації суспільної системи та збереження
цілісності суспільства;
 збирання податків, мита, випуск грошей і регулювання грошового обміну. Податки є
обов’язковими виплатами населення та суб’єктів економічної діяльності, що примусово
стягуються державою у встановлених розмірах і фіксовані терміни. Вони використовуються як
для утримання державного апарату, так і для вирішення різноманітних соціальних завдань;
 монопольне право на видання законів, що поширюються на всю територію і є
загальнообов’язковими для всіх громадян;
 використання всіх суспільних ресурсів для здійснення внутрішньої і зовнішньої
політики.
2. Теорії походження держави.

Держава як політична форма організації влади виникає на певному етапі розвитку
суспільства. Тому для розуміння суті та призначення держави необхідно проаналізувати основні
100
концепції, що обґрунтовують походження держави.
Основні теорії походження держави
Теорії
походження Представники Основні положення
держави
Патріархальна Конфуцій, Держава виникає у результаті ускладнення форм
Аристотель, спілкування людей: розростання сімей у роди, родів у
Р.Філмер племена, племен у народи, що творять державу. На чолі
держави стоїть нащадок глави сім’ї, що здійснює
патріархальну владу від імені всіх і для загального блага.
Теологічна А.Блаженний, Держава виникає як результат надання Богом права певній
Т.Аквінський особі чи групі здійснювати управління, реалізувати божу
волю на Землі. Тому владі держави повинні всі
підкорятися. В свою чергу світська влада є похідною і
підпорядковується духовній владі.
Договірна Г.Гроцій, Держава виникає в результаті договору між громадянами і
(конвенціональна) Т.Гобс, правителем. Основне її завдання – захист природних прав
Дж.Локк, людини, досягнення загального блага. Заради цього люди
Ж.Ж.Руссо свідомо йдуть на обмеження своєї свободи на користь
спільних інтересів.
Класова К.Маркс, Держава є результатом історичного розвитку суспільства,
Ф.Енгельс, його закономірної диференціації на класи, що відбувається
В.Ленін під впливом розвитку продуктивних сил. Держава виступає
інструментом у руках панівного класу для експлуатації
інших класів.
Завойовницька Л.Гумплович, Держава виникає в результаті завоювання сильнішими
(насильницька) Є.Дюрінг, людськими спільнотами слабших. Держава створюється як
К.Каутський особливий апарат примусу для підкорення завойованих
народів.
Психологічна Дж.Фрезер, Держава виникає внаслідок поділу людей на тих, хто має
Л.Петражицьк психологічну схильність до влади, і тих, хто, бажаючи
ий уникнути відповідальності, підкоряється владі.
Органічна Г.Спенсер Держава – суспільний організм, який складається з
окремих людей, подібно до того, як живий організм
складається з клітин. Держава ґрунтується на
диференціації (вона виникає і згодом ускладнюється,
розростається) та спеціалізації (її формування
супроводжується об'єднанням індивідів у групи-органи,
кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію).
У результаті складається система органів держави.
Кожна з вищезгаданих концепцій розкриває якусь особливість, сторону створення та

функціонування держави. Сучасна загальна теорія походження держави є юридичною. Вона
пов’язує виникнення держави з правами людини, розглядає її як правову форму організації і
функціонування політичної влади.
Однак сьогодні, коли історичний метод в політичних дослідженнях не відіграє такої
важливої ролі, дискусії навколо проблеми виникнення держави поступово припиняються. На
думку багатьох політологів, держави виникали різними шляхами і на їх утворення впливали
різноманітні фактори та чинники. У сучасній науці виділяють, як правило, наступні основні
причини виникнення держави:
1. Майнова диференціація населення, виникнення приватної власності і утворення
класів.
101
2. Розвиток виробництва і суспільного поділу праці, ускладнення організації
суспільства і як наслідок, поява соціальної групи, що здійснює управлінські функції.
3. Завоювання одних народів іншими, воєнно-територіальна експансія.
4. Демографічні причини (перехід до осілого способу життя, збільшення кількості
населення).
3. Функції держави.
Головне призначення держави полягає в управлінні суспільними справами, забезпеченні
цілісності суспільства, узгодженні суспільних інтересів. Своє суспільне призначення держава
здійснює через виконання своїх функцій, які можна класифікувати за різноманітними
критеріями.
Класифікація функцій держави.
Критерій класифікації Функції держави
За соціальним значенням - основні
- неосновні
За сферами суспільного життя - гуманітарні
- економічні
- політичні
За часом виконання - тимчасові
- постійні
За принципом розподілу влади - законодавчі
- виконавчі (управлінські)
- судові
За напрямком здійснення - внутрішні
- зовнішні
Найбільш загальним є поділ функцій держави на дві групи: внутрішні і зовнішні. Тому ми
більш детально зупинимося на характеристиці різновидів внутрішніх і зовнішніх функцій
держави.
До зовнішніх функцій держави належать:
 оборонна функція – забезпечує цілісність держави, її безпеку, розвиток військового
потенціалу;
 дипломатична – спрямована на створення та забезпечення сприятливих умов для
розвитку держави в системі міжнародних відносин, розвиток співробітництва з іншими
країнами, інтеграцію у світове співтовариство.
Внутрішні функції держави включають:
адміністративно-управлінську – управління суспільством з допомогою державно-
бюрократичного апарату;
 нормотворчу – видання нормативних актів, що регулюють всі сфери суспільного життя;
правозахисну – захист конституційних прав і свобод громадян;
виконання загальносуспільних робіт;
розв’язання конфліктів і стабілізацію суспільних відносин;
здійснення політичного керування;
інтеграційну – об’єднання індивідів в групи, асоціації, спілки, організації;
національно-консолідуючу – об’єднання різних територій, регіонів в межах державних
кордонів, консолідація суспільства в єдину націю.
4. Структура, різновиди та парадигми держави.

Для адекватного функціонування держави необхідною є наявність системи владних
органів та установ, які утворюють структуру держави. До неї входять:
1) за ознакою поділу влади:
102
– законодавчі (представницькі) установи;
– виконавчі органи;
– судові органи.
2) за ознакою виконання функцій:
а) органи, що здійснюють внутрішні функції:
– органи адміністративного управління (чиновницько-бюрократичний апарат);
– органи охорони правопорядку та безпеки (міліція, суд, прокуратура);
– органи соціально-економічного регулювання (фінансово-податковий апарат, органи
зв’язку, комунікації, транспорту);
– органи духовного виробництва (освіта, наука, культура, ЗМІ).
б) органи, що здійснюють зовнішні функції:
– збройні сили;
– розвідка;
– органи міждержавних відносин.
Держави можна класифікувати за різними критеріям, виділяючи, відповідно, різноманітні
типи держав.
Таб. 13.3.
Класифікація держав.
Критерій типології Види держав
За історично-формаційним типом - рабовласницькі;
- феодальні;
- капіталістичні;
- соціалістичні.
За типом політичного режиму - тоталітарні;
- авторитарні;
- демократичні.
За характером соціальної захищеності - позитивні;
населення - соціальної захищеності;
- соціального добробуту.
За цивілізаційним підходом - традиційні;
- сучасні (конституційні).
В науковому середовищі склалося різне ставлення, різні погляди на суть та призначення

держави. Для систематизації підходів до розуміння держави та особливостей її взаємодії з
суспільством використовують поняття парадигми – концептуальна модель, схема теоретичного
осмислення держави та її сприйняття суспільною свідомістю. Іспанський політолог Х.Карраседо
виділяє три парадигми держави:
1. Парадигма справедливої держави – концепція, яка виходить з того, що держава є
абсолютом, наділена вищою мудрістю. Така держава сама встановлює суспільний порядок,
втручається у всі сфери суспільного життя. Громадяни ж повинні підкорятися нормам, що їх
встановлює держава. Діяльність держави не підлягає критиці. На практиці такі держави тяжіють
до тоталітаризму і на сучасному етапі знайшли своє втілення, зокрема, у деяких ісламських
країнах (Іран та ін.).
2. Парадигма держави політичного реалізму – концепція, яка, на відміну від
попередньої, передбачає мінімум державності. Держава виступає гарантом свободи індивіда,
відсутності втручань в його особисте життя. Головне завдання держави – запобігти конфліктам і
досягнути рівноваги в суспільстві. Вона має право використовувати примус лише в крайніх
випадках.
3. Парадигма правової держави – передбачає регулювання відносин між громадянами і
владою відповідно до конституційного ладу. Правова держава є гарантом прав і свобод людини,
вона є вищою формою, яку створило людство. Більш детально на характеристиці правової
держави ми зупинимося в окремому розділі.
103
Схема 13.1.
Парадигми держави за Х.Карраседо.
Парадигми держави
Справедлива держава Держава політичного Правова держава

реалізму
Основні ознаки Основні ознаки Основні ознаки
Держава уособлює Передбачає мінімум Верховенство закону у

порядок в собі та своїй державності, яка є всіх сферах життя
діяльності гарантом негативної суспільства
свободи
Держава втручається в усі Механізми примусу Гарантії прав особистості,

сфери суспільного життя використовуються лише у можливість її вільного
випадку необхідності розвитку
Завдання держави – Мета держави – Взаємна відповідальність

встановити створення рівноваги між особистості і держави
справедливість, яка може протилежними
виступати у різних інтересами різних
формах: довічний закон, суспільних груп
природній закон,
історична закономірність
Діяльність держави не В основі концепції – ідея Принцип розподілу влади

підлягає критиці суспільного договору, яка на законодавчу, виконавчу
характерна для та судову
ліберальних демократій
Базується на
технократичних та
реалістичних
концепціях
Держава тяжіє до
тоталітаризму, деспотії
104
1. Що таке держава?
2. Назвіть ознаки держави.
3. Перелічіть прерогативи держави як особливої системи управління основними сферами
суспільства.
4. Які Ви знаєте теорії походження держави?
5. Які ви знаєте внутрішні функції держави?
6. Які функції держави належать до зовнішніх?
7. Назвіть різновиди держав.
8. Які Ви знаєте парадигми, що пояснюють суть і призначення держави?
1. Гелей С., Рутар С. Політологія: Навч. посіб. – К.:Знання, 2007. – 309 с.
2. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 30. – С.
381-417.
3. Мала енциклопедія етнодержавознавства /За ред. Ю.І. Римаренка. – К., 1996. – 942 с.
4. Основи політичної науки. Курс лекцій / За редакцією Б.Кухти. – Львів: Кальварія, 1996. –
238 с.
6. Політологічний енциклопедичний словник – К.: Генеза, 1997. – 400 с.
7. Політологія: Навчальний посібник / Волинець О.О., Гетьманчук М.П. та ін. – Серія
«Дистанційне навчання». – № 28. – Львів: Видавництво НУ «Львівська політехніка», 2005.
– 360 с.
8. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.В.Бабкіної,
В.П.Горбатенка. – К. Академія, 2003. – 528 с. (Альма-матер).
10. Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – К.: Либідь, 2005. – 478 с.
Львів: ЛІСВ, 2006. – 228 с.
2002. – 576 с.
1. Бутенко А. Государство: его вчерашние и сегодняшние трактовки // Государство и право. –
1993. – №7.
2. Зайчук О.В. та ін. Теорія держави і права. Академічний курс. – К., 2006. – 688 с.
3. Рутар С. Держава як основний елемент політичної системи // Розбудова держави. – 1993. –
№7.
4. Рябов С. Політологічна теорія держави. – К.: КНЕУ, 1996. – 201 с.
5. Приходько Григорій. Українська держава: випробування кризою. — Львів, 1997. — 48с.
6. Шаповал В. Державний лад країн світу. – К., 1999.
105
РОЗДІЛ 14. ПРАВОВА ДЕРЖАВА ТА ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО
1. Поняття та основні принципи правової держави.
2. Громадянське суспільство: сутність, функції та структури.
1. Поняття та основні засади правової держави.

Загальносвітовою тенденцією є формування правової держави як вищої форми розвитку
сучасної державності. Правова держава характеризується владою закону в суспільстві, правовою
рівністю усіх громадян перед законом, пріоритетом прав і свобод людини та їх гарантованістю,
визнанням народу єдиним джерелом влади, підпорядкуванням державних структур правовим
нормам.
Витоки ідеї правової держави сягають часів античності. Так ще Платон писав, що
повноцінна державність можлива лише там, “де закон володар над правителями, а вони його
раби”. Натомість мислитель бачив близьку загибель держави, у якій закон не має сили.
Аристотель зазначав, що там, де відсутня влада закону немає сенсу говорити про будь-яку
форму держави, оскільки в такому суспільстві панує хаос, анархія та свавілля володаря-деспота.
Ідейно-теоретичні підвалини концепції правової держави заклали представники
західноєвропейської політичної думки XVII-XIX ст. Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск’є (концепція
розподілу влади), Ж.-Ж.Руссо (ідея народного суверенітету), І. Кант (концепція держави як
об’єднання людей, що підкоряються правовим законам), Г. Гегель, А. де Токвіль та ін.
В Україні ідею правової держави розробляли С. Оріховський-Роксолян (XVI ст.), П. Орлик
(XVII ст.), Олександр і Богдан Кістяківські, М.Грушевський, О. Ейхельман (XIX-перша половина
XX ст.), І. Лисяк-Рудницький (XX ст.) та ін.
Правова держава – це така форма організації і діяльності публічно-політичної влади,
яка функціонує згідно з принципом верховенства права, за якої діють усталені правові норми,
встановлені у порядку, що визначений Конституцією, гарантуються права і свободи людини,
владні структури не втручаються у сферу громадянського суспільства.
Існування правової держави ґрунтується на реалізації низки взаємопов’язаних
принципів:
- верховенство права в усіх сферах суспільного життя;
- відповідальність перед законом громадян, громадських організацій і державних
органів влади; поширення вимог та норм Конституції, законів держави на сферу діяльності усіх
громадських та політичних інститутів (включаючи правлячу партію), громадян та усі сфери
суспільного життя;
- підзаконність державної влади, обмеженість сфери її діяльності, невтручання
держави у справи громадянського суспільства; легальна діяльність не лише правлячих, але й
опозиційних партій, об’єднань, рухів; багатопартійність;
- охорона державою невід’ємних природних прав людини та громадянських свобод;
- визнання пріоритетності прав та інтересів особи, непорушності її честі і гідності,
створення гарантій її захисту;
- розв’язання питань і прийняття загальних рішень за принципом більшості з
урахуванням прав меншості і повагою до її позицій;
- рівність закону для всіх і рівність усіх перед законом;
- дотримання “правил гри” суб’єктами політичного процесу у політичній взаємодії, у
боротьбі за владу, при формуванні органів влади;
- взаємна відповідальність держави і особи, правова відповідальність офіційних осіб
держави за дії, які вони чинять від її імені; можливість оскаржити в судовому порядку
неправомірні дії державних органів і посадових осіб;
- поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, їх взаємна урівноваженість та
відкритість;
- незалежність судів та суддів від органів державного управління, правлячих
політичних сил; наявність ефективної системи захисту прав людини; визначальна роль суду у
розв’язанні всіх спірних питань, підконтрольність йому всіх громадян та інститутів; визнання й
здійснення на практиці принципів конституціоналізму й законності, конституційний нагляд за
дотриманням законності;
106
- наявність ефективних форм контролю за дотриманням законів та інших
нормативно-правових актів; загальнодоступність суспільно значимої інформації, незалежність
засобів масової інформації.
Реалізація відзначених принципів правової держави забезпечує повагу до прав і свобод
особистості та їх дієвий захист. На цій підставі можна ототожнити “правову” і “демократичну”
державу.
В правовій державі чітко обмежується діяльність владних структур за принципом
“дозволено лише те, що прямо наказано законом” та встановлюється чіткі межі поведінки
пересічного громадянина згідно з принципом “дозволено все, що прямо не заборонено законом”.
Водночас, для правової держави недостатньо обмеження її діяльності правом та
проголошення верховенства закону. Адже зазначені ознаки можуть бути притаманними і
неправовій, деспотичній державі з тоталітарним політичним режимом. В такому разі панування
закону перетворює населення країни в безправних підданих. На цій підставі свідченням
наявності правової держави є панування права і закону, похідних від “природних прав” і свобод
людини як члена громадянського суспільства. В такий спосіб громадянське суспільство виступає
умовою існування правової держави. І навпаки, правова держава є необхідною умовою
існування громадянського суспільства.
Сучасна Україна проголосила і формально закріпила в законодавстві основні принципи
правової держави, однак вони не повністю реалізовані в політичному житті країни. Причиною
цього є збереження в політичній практиці радянської традиції, за якою держава є найвищою
цінністю, що забезпечує її перевагу над правом, яке розглядається як інструмент державної
влади. За таких умов громадянські права продовжують трактуватися як “дар” держави народові,
яка може значно їх обмежити або й відібрати зовсім (наприклад, право власності, свободи
віросповідання та ін.). Разом з тим, в останні роки спостерігаються тенденції до розвитку
правових традицій в державному житті України. Їх виявом є зростання кількості громадян нашої
держави, які відстоюють свої права та свободи, вирішують суперечки через суди (вітчизняні
суди, Європейську комісію з прав людини та Європейський суд з прав людини). Розвиток таких
тенденцій обумовлюється діяльністю громадянського суспільства, яке формує відповідну
політико-правову культуру та громадянську активність українців. Зокрема Міжнародний фонд
“Відродження” регулярно фінансує діяльність юридичних клінік, які сприяють громадянам у
наданні консультацій з правових питань.
У травні 2008 р. Рада з прав людини ООН визнала, що Україна досягнула прогресу у
гармонізації вітчизняного законодавства з міжнародними нормами і стандартами, в укріпленні
засобів правового захисту на національному рівні, у реформуванні правосуддя та підвищенні
рівня правової культури.
2. Громадянське суспільство: сутність, функції та суб’єкти.

Обов’язковою умовою формування правової держави є становлення і розвиток системи
суспільних інститутів, які ототожнюються із громадянським суспільством.
Концепція громадянського суспільства формувалася у XVII-XVIII ст. Її основні
положення знайшли відображення у працях Т. Гоббса і Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск’є, а згодом –
І. Канта, Г.Гегеля, Т. Пейна, Дж. Медісона, А.де Токвіля, К. Маркса, Ф. Енгельса, А. Грамші, Ю.
Габермаса, Дж. Кіна, Е.Арато.
Серед українських мислителів увагу проблемі формування громадянського суспільства в
Україні приділяли М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, Б. Кістяківський, В. Липинський,
мислителі діаспори (Р.Шпорлюк, О. Мотиль, В. Ісаїв, Т. Кузьо) та сучасні українські науковці
(І.Кресіна, В. Селіванов, А. Колодій, А. Карась, Г. Щедрова).
Громадянське суспільство – це сфера спілкування й солідарності, спонтанної
самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій
громадян, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку
держави.
До структури громадянського суспільства входять його cуб’єкти та інститути.
Серед суб’єктів громадянського суспільства виділяються: 1) вільні та рівні індивіди,
які об’єднуються на основі спільних інтересів; 2) добровільні асоціації, орієнтовані на вирішення
107
певних громадських справ, які не може вирішити держава чи її органи; 3) вільна преса як засіб
комунікації та самовиразу індивідів.
Суб’єкти громадянського суспільства формують його інститути, до яких відносять: 1)
церкву, 2) приватні заклади освіти, 3) недержавні ЗМІ, 4) приватні корпорації і споживчі
кооперативи, 5) добровільні громадські організації та об’єднання, серед яких особливе місце
займають політичні партії.
Інститути громадянського суспільства функціонують у найрізноманітніших сферах
суспільного життя. Серед них визначають:
1) економічну сферу, до якої входять приватні корпорації і споживчі кооперативи. Вони
спираються на недержавну (індивідуальну і колективну) власність на засоби виробництва,
свободу підприємницької, трудової і споживчої діяльності. Це є “фундамент” громадянського
суспільства, наявність якого робить людину незалежною від держави.
2) соціальну сферу, представлену недержавними спільнотами (класовими, етнічними,
демографічними (особливо сім’єю), професійними тощо).
3) політичну сферу, яку формують недержавні політичні інститути (політичні партії,
громадські організації і суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової
інформації). Вони є основними засобами впливу громадянського суспільства на державу.
4) духовну сферу, – це окремі установи: школа, церква, культурно-мистецькі заклади.
Громадянське суспільство виконує ряд функцій:
- соціалізації, яка орієнтує індивідів на “суспільно-корисні справи”;
- поширення громадянської політичної культури, що сприяє зміцненню демократичного
ладу, надання процесові демократизації незворотного характеру;
- формування механізму самоорганізації людей для виконання суспільних справ;
- противаги владним структурам, недопущення узурпації влади.
До ознак громадянського суспільства відносять:
- існування вільної особистості;
- функціонування вільних ЗМІ та засобів масової комунікації, які впливають на
формування громадської думки;
- діяльність приватних підприємств;
- мережу громадських організацій, захищених законом і незалежних від держави;
- накопичення соціального капіталу (солідарності, довіри, співробітництва).
Важливо розглянути особливості взаємодії держави і громадянського суспільства.
Держава і громадянське суспільство – це свого роду антиномія, яка дозволяє здійснити розподіл
цілісного суспільного організму на дві взаємопов’язані і взаємообумовлені сфери – політичну і
соціальну. Для держави характерні тенденція до централізації, впорядкування суспільного
життя, переважання вертикальних та ієрархічних зв’язків. Натомість для громадянського
суспільства властиві тенденції до децентралізації і свободи особи та домінування
горизонтальних, невладних зв’язків.
Відмінності між державою і громадянським суспільством:
Громадянське суспільство Держава (політичне суспільство)
Природні права Встановлені закони
Пріоритетність економічних зв’язків, Пріоритетність політичних зв’язків, заснованих
організованих на основі товарно-грошових на основі владних відносин
відносин
Приватне життя Публічне життя
Сфера свободи волі Сфера обов’язку
Загалом виділяють декілька моделей взаємовідносин громадянського суспільства і

держави, які визначаються типом політичного режиму країни: демократичним, авторитарним
або тоталітарним.
За демократичного політичного режиму у правовій державі громадянське суспільство
виступає партнером держави. Воно здійснює вплив на державу через формування органів влади
108
шляхом виборів, активною та самостійною діяльністю партій, ЗМІ та громадських організацій.
Вони захищені законом від державного втручання у внутрішню сферу їх функціонування.
Розвинене громадянське суспільство можливе лише у державі, яка реагує на запити і
потреби асоційованого громадянства, сприяє його розвитку, запобігає виникненню конфліктів.
Взаємовідносини держави і громадянського суспільства мають будуватися на основі діалогу і
співпраці, що, своєю чергою, сприятиме демократичному розвитку держави. Порушення
рівноваги між державою і громадянським суспільством призводить до гіпертрофії владних
структур, диктату держави, відчудження і політичного безсилля народу. Саме це
продемонстрував досвід тоталітарних режимів XX ст., зокрема і в колишньому СРСР. Водночас,
розвинені держави заходу демонструють перевагу громадянського суспільства над державою,
хоча повинен зберігатись баланс у правах і можливостях держави та громадянського
суспільства, їх рівність.
За умов авторитарного політичного режиму держава не здійснює тотального контролю
над суспільством, не нав’язує йому свою ідеологію. Як наслідок, зберігається автономія особи і
суспільства в неполітичних сферах, існує недержавний сектор економіки. Домінує одна
політична партія. Проте громадянське суспільство істотно не впливає на процеси прийняття
політико-правових рішень, формування органів державної влади тощо.
За тоталітарного політичного режиму громадянське суспільство взагалі відсутнє. За
таких умов суспільство не здійснює політичного впливу на державну організацію. Це
пояснюється необмеженим державним контролем над суспільним і приватним життям, коли
держава стає власником всіх засобів виробництва, підпорядковує наявні громадські організації.
В умовах панування тоталітарного режиму не держава існує для людей, а люди для
держави. Людина в тоталітарній державі перетворюється на “абсолютного громадянина”, а
згодом – у підданого, безсилого і безпорадного перед апаратом насильства і примусу. Народ стає
“масою” і набуває ознак “натовпу”. Наприклад, у колишньому Радянському Союзі громадські
організації створювались під егідою державно-партійного апарату та повністю йому
підпорядковані. Вони виконували функцію своєрідного засобу контролю над діяльністю більш-
менш орієнтованих на суспільно-політичні справи, активних громадян.
Після проголошення незалежності України відновився процес формування
громадянського суспільства. Чинниками його формування в Україні є: 1) вільні та
альтернативні політичні вибори, 2) незалежні (насамперед від органів влади) засоби масової
інформації, 3) розвиток місцевого самоврядування, 4) політичні партії, здатні представляти
групові інтереси.
Однак, виділяють окремі негативні тенденції в формуванні українського громадянського
По-перше, в Україні органи влади різного рівня діють неефективно. Численні
міністерства, відомства, державні комітети, підкомітети, комісії, тощо демонструють
неспроможність вивести країну із системної кризи, наслідком чого був динамічний процес
відчудження громадян від держави, влади і політики. За висновками вітчизняних політологів та
соціологів, серед постсоціалістичних європейських держав Україна залишається в числі
“лідерів” за рівнем недовіри населення до владних структур. Що свідчить про неефективність
функціонування владної піраміди громадянського суспільства.
По-друге, в Україні на сьогодні політичні партії не достатньо сприяють належному
встановленню каналів звязку між державою і громадянами. Чимало партій, особливо під час
виборчих кампаній, намагаються показати себе представниками інтересів усього народу, а не
певних соціальних груп, що є недалекоглядним популістським кроком. Свідченням цього є
досвід Народного руху України та Української республіканської партії, інших націонал-
демократичних сил. На початку 90-х рр. вони позиціонували себе захисниками інтересів “всього
народу”, а не окремих верств суспільства. В результаті, зараз ці партії є на узбіччі політичного
життя. Отже, характерна для розвиненого громадянського суспільства система представництва
інтересів різних груп населення у вигляді об’єднань громадян, в Україні не працює.
По-третє, особливостю соціальної структури сучасної України є відсутність вагомого
прошарку середнього класу. Це провокує зубожіння численних верств населення, поляризацію
багатства і бідності. Понад 65% населення України є бідними й існують в умовах крайньої
109
невизначеності та непевності. Через несформованість середнього класу, розшарування
суспільства частина населення поступово розчаровується в демократичних цінностях, впевнене у
неможливості громадян впливати на функціонування органів державної влади. Відповідно, така
важлива передумова становлення громадянського суспільства як високий рівень добробуту
населення в Україні не реалізується.
Формування громадянського суспільства в Україні як стратегічна мета розвитку держави
буде досягнута завдяки розвитку національної духовної культури на основі принципів ідейного й
політичного плюралізму, національних і світових культурних надбань, а також через усунення
негативних ментально-психологічні нашарувань у свідомості українського населення,
зумовлених тоталітарною суспільно-політичною практикою, через вміле поєднання елементів
загально-цивілізаційного досвіду з віковими традиціями української культури.
Принципи правової держави
верховенство права
підзаконність державної влади
охорона державою природних прав людини та громадянських свобод
визнання державою пріоритетності прав та інтересів особи
рівність закону для всіх і рівність усіх перед законом
дотримання “правил гри” суб’єктами політичного процесу
взаємна відповідальність держави і особи
поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову
незалежність судів та суддів від органів державного управління
наявність ефективної системи захисту прав людини
наявність ефективних форм контролю за дотриманням законів
110
Схема 14.1.
Функції громадянського суспільства
Функції
громадянського
поширення
формування громадянської
противаги
механізму соціалізації, яка політичної
владним
самоорганізації орієнтує індивідів культури,
структурам,
людей для на “суспільно- зміцнення
недопущення
виконання корисні” справи демократичного
узурпації влади
суспільних справ ладу
Схема 14.2.
Суб’єкти громадянського суспільства
Суб’єкти
добровільні
вільна преса - засіб
вільні та рівні асоціації, орієнтовані
комунікації та
індивіди на вирішення певних
самовиразу індивідів
громадських справ
111
Схема 14.3.
Ознаки громадянського суспільства
Ознаки
громадянськог
о суспільства
функціонуванн
формування
існування я вільних ЗМІ діяльність накопичення
мережі
вільної та засобів приватних соціального
громадських
особистості масової підприємств капіталу
організацій
комунікації
Схема 14.4.
Інститути громадянського суспільства
Інститути
в соціальній сфері в політичній сфері в духовній

в економічній
- недержавні - недержавні сфері
сфері
спільності: політичні - установи поза
приватні
(класові, етнічні, інститути (ЗМІ, впливом держави
корпорації
демографічні партії, громадські (школа, церква,
споживчі
(сім’я), організації і рухи, культурно-
кооперативи
професійні самоврядні органи) мистецькі заклади)
1. Назвіть теоретиків концепції правової держави.

2. Виділіть та охарактеризуйте принципи правової держави.
3. Які інститути громадянського суспільства Ви можете назвати?
4. Назвіть суб’єктів громадянського суспільства.
5. Назвіть ознаки громадянського суспільства.
6. Які функції виконує громадянське суспільство?
7. Які особливості взаємодії держави і громадянського суспільства в демократичних
державах?
8. Назвіть чинники формування громадянського суспільства в Україні?
112
1. Бабкіна О.В., Горбатенко В.П. Політологія. – К.: КМ Академія, 2002. – 528 с.

2. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія: Підручник для студентів вищих закладів освіти. 5-те
вид., стереот. – Львів: Новий світ-2000, 2008. – 304 с.
3. Політологія: Навч. посібник / О.О.Волинець, М.П.Гетьманчук, В.В.Гулай, С.І.Дорошенко,
І.Р.Малик, О.Ю.Мороз, Р.Я.Пасічний, О.В.Піскорський, П.П.Ткачук, В.І.Харченко. – Львів:
Вид-во НУ “Львівська політехніка”, 2005. – 360 с.
4. Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: Держава і політика / А.Колодій,
2003. – 664 с.
5. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К., 2002. – 576
с.
1. Буник М.З. Теоретико-методологічні аспекти співвідношення громадянського суспільства і
держави // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – 2006. – №18. – C.
17-22.
2. Громадянське суспільство / Культурологічний часопис “Ї”. – 2001. – №21. – 278 с.
http://www.ji.lviv.ua/pdf/21.pdf
3. Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості: дослідження категорії
громадянське суспільство. – Львів: Літопис, 2000. – 318 с.
4. Карась А.Ф. Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і некласичних
інтерпретаціях. – К.; Львів: ВЦ ЛНУ ім. І.Франка, 2003. – 520 с.
5. Колодій А.Ф. На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади й соціокультурні
передумови демократичної трансформації в Україні. – Львів: Вид-во “Червона Калина”. –
2002. – 276 с.
113
РОЗДІЛ 15. ФОРМА ДЕРЖАВИ
1. Форма держави: поняття та складові елементи.
2. Форма державного правління.
2.1. Монархічна форма правління.
2.2. Республіка як форма правління.
3. Державно-територіальний устрій.
1. Форма держави: поняття та складові елементи.

В різних державах її структура має переважно однакове призначення, однак практична
реалізація впливу органів влади на особисте і суспільне життя громадян має різні наслідки і
часто є доволі відмінною у різних країнах. З метою виокремлення та систематизації
різноманітних держав в політичній науці використовують поняття форма держави – сукупність
найбільш загальних ознак держави, які зумовлені різними способами організації влади.
На творення певної форми держави має вплив цілий ряд чинників:
а) співвідношення політичних сил; б) історичні традиції, політична культура, сукупність
інститутів минулого, що перейшли у спадщину; в) геополітичне становище країни; г) особа
державного лідера.
Термін „форма держави” є складним, синтетичним поняттям і розкривається через три
вужчі характеристики:
- форму державного правління (інституціональна характеристика організації влади);
- державно-територіальний устрій (територіальна характеристика організації влади);
- політичний режим (функціональна характеристика організації влади).
Форма державного правління – певний спосіб організації верховної влади в державі,
який визначається джерелами походження, порядком формування та правовим статусом вищих
органів влади і обумовлює їх структуру, принципи взаємовідносин і співвідношення сфер
компетенції кожного з них.
Державно-територіальний устрій – територіально-політична організація держави, що
визначається політико-правовим статусом її терторіальних складових частин та принципами їх
взаємовідносин з центральними органами влади і між собою.
Політичний режим – спосіб функціонування державної влади, система методів і
прийомів її реалізації, які визначають характер відносин між владою та народом, рівень правової
захищеності особи, виявляють ставлення владних структур до правових основ своєї діяльності.
2. Форма державного правління.

2.1. Монархічна форма правління.
За формою державного правління держави поділяються на два основні різновиди –
монархія та республіка.
Основні відмінності між республікою і монархією.
Монархія Республіка
- влада передається по спадковості - влада формується шляхом виборів
- влада є безстроковою (монарх править до - влада є строковою (президент обирається на
смерті) конкретний обмежений термін)
- влада монарха не є похідною від будь-якої - влада президента є похідною від парламенту або
іншої влади виборців
- монарх непідзвітний за свої дії перед - президент відповідає за свої дії перед законом
законом
Варто зауважити, що остання відмінність між республікою і монархією діє тільки

стосовно абсолютної монархії.
Монархії поділяються на необмежені (абсолютні) та обмежені (конституційні). В
абсолютній монархії вся повнота влади зосереджена в руках монарха, який одноосібно
114
призначає уряд, що виконує його волю. Представницькі інститути відсутні. В наш час абсолютна
монархія збереглася в Саудівській Аравії, Об’єднаних Арабськх Еміратах, Катарі, Омані та ін.
В конституційних монархіях в компетенції монарха є лише ті повноваження, які визначені
за ним конституцією. В залежності від обсягу повноважень монарха конституційні монархії, в
свою чергу, поділяють на дуалістичні і парламентські.
В дуалістичних монархіях (Йорданія, Кувейт, Марокко) влада поділена між монархом і
парламентом. Повноваження монарха обмежуються у сфері законодавства. Однак він може
видавати власні укази, що мають силу закону та відхиляти закони, прийняті парламентом.
Повноваження монарха у виконавчій сфері дещо ширші. Так, у компетенції монарха є
призначення уряду, який він може звільнити у будь-кий час. Уряд є відповідальний і перед
монархом, і перед парламентом.
Наступним різновидом обмеженої монархії є парламентська монархія (Великобританія,
Бельгія, Іспанія, Швеція, Японія і т.д.). В даному випадку обсяг повноважень короля чи
імператора є настільки незначним, що швидше можна говорити про збереження „символу
монархії”, ніж про монархічну форму державного правління. Система правління в
парламентських монархіях нагадує спосіб урядування в парламентській республіці.
Основні відмінності між дуалістичною і парламентською монархіями.
Критерії Дуалістична монархія Парламентська монархія
Статус монарха Глава держави і глава Глава держави
виконавчої влади
Формування уряду Одноосібно монархом Формально монархом, але лише за
пропозицією більшості парламенту
Підзвітність уряду Монарху Парламенту
Перша особа в державі Монарх Прем’єр-міністр
Вплив монарха на Право абсолютного вето та Право розпуску парламенту за
законодавчу владу розпуску парламенту пропозицією уряду
Варто зазначити, що окремо також виділяють теократичну монархію, в якій політична і

духовна влада зосереджена в руках однієї особи чи групи (Ватикан, Катар, Бахрейн та ін.).
2.2. Республіка як форма правління.

Найпоширенішою формою державного врядування в сучасному світі є республіка.
Республіка – це форма правління, за якої найвища державна влада здійснюється
виборними органами, що обираються населенням на певний визначений термін.
Представницькі повноваження обраного глави держави виконуються за дорученням
виборців, парламенту або іншого органу, перед якими він є відповідальним. Повноваження глави
держави є обмежені в часі.
Розрізняють три види республік:
- президентська – США, Мексика;
- парламентська – ФРН, Італія;
- парламентсько-президентська (змішана) – Франція, Україна, Росія.
Порівняльна характеристика основних різновидів республік.
Президентсько-
Президентська Парламентська
Критерії парламентська (змішана)
республіка республіка
республіка
Глава виконавчої влади Президент Прем’єр-міністр Президент або Прем’єр-
міністр
Наявність посади Відсутня Присутня Присутня
Прем’єр-міністра
115
Співвідношення гілок Рівні і незалежні Законодавча влада Рівні, існування вагомих
влади вища, виконавча важелів впливу гілок одна
похідна на одну
Вибори Президента Народом Парламентом або Народом
спеціальним органом
Формування уряду Президентом Парламентом Спільно Президентом і
парламентом
Підзвітність уряду Президенту Парламенту І Президенту, і парламенту
Вплив Президента на Право вето Право розпуску Право вето, право розпуску
законодавчу владу парламенту за парламенту, право
погодженням з урядом законодавчої ініціативи
3. Державно-територіальний устрій.
За державно-територіальним устроєм всі держави поділяються на прості (унітарні) і
складні.
Унітарна – єдина держава, територіально-адміністративні частини якої не мають
власного суверенітету і політичної самостійності, є найпоширенішою формою державно-
територіального устрою. Поділ території на адміністративні одиниці, статус керуючих ними
органів визначається загальнодержавними правовими нормами.
Унітарні держави мають декілька підвидів:
 держави в яких керівництво на місцях здійснюється призначеними центром урядовцями
при відсутності виборних місцевих органів;
 держави в яких є виборні місцеві органи, але їх діяльність контролюється
представниками центральної влади (Франція, Японія);
 держави в яких центральні владні структури здійснюють опосередкований контроль над
виборними органами місцевого управління (Великобританія, Нова Зеландія);
 держави, де органам місцевого самоврядування надані найширші повноваження у
розв’язанні питань економічного, соціального та культурно-духовного розвитку;
 держави з адміністративно-територіальними автономіями (Данія, Іспанія, Італія,
Україна).
Федерація – союзна держава, яка складається з державних утворень, що наділені певною
політичною і юридичною самостійністю. Члени федерації мають право в межах своєї конституції
створювати парламенти та уряди, видавати закони, встановлювати податки, запроваджувати своє
громадянство. Розподіл повноважень між федерацією та її суб’єктами регламентується
федеральними законами та конституцією, які зберігають своє верховенство в межах федерації.
Федеральні органи влади вирішують питання оборони, зовнішньої політики, фінансового
регулювання, грошової системи, соціального захисту та ін. Здебільшого суб’єкти федеративних
держав не мають права виходу з федерації (Австрія, Австралія, ФРН, США, Росія), а якщо таке
право і існує (Канада) то механізм виходу дуже складний.
Конфедерації – це союзи суверенних держав, що укладаються з метою реалізації спільної
мети, як правило зовнішньополітичної чи оборонної. Суб’єкти конфедерації зберігають основну
частину свого суверенітету, державну самостійність, делегуючи конфедерації лише обмежений
перелік повноважень. Рішення керівних органів конфедерації реалізуються лише за згоди і через
власні інституції кожної держави-учасника союзу. Конфедерація формує свої фінанси за рахунок
внесків держав-членів.
Сьогодні конфедеративні держави є рідкісним явищем, швидше, вони існували як
перехідна форма до федерації (Швейцарія до 1848р, США у 1776-1787рр., Німецький союз у
1815-1867 рр.). Деякі політологи вважають, що така міжнародна організація як Європейський
союз є наближено до конфедерації (слабкою конфедерацією).
Імперії – насильно створені складні держави, що досить часто мають деспотичні форми
правління. В залежності від рівня розвитку комунікацій, могутності метрополії, політичного
режиму, здатності підлеглих до спротиву обсяг повноважень складових частин імперії та ступінь
їх інтегрованості може бути різним. Імперії були притаманні для минулих епох і вважаються
116
багатьма дослідниками формами, що передували федераціям.
Що стосується третьої складової форми держави – політичного режиму, то він детально
розглядатиметься в наступному розділі.
Порівняльна характеристика основних різновидів сучасних форм державно-
територіального устрою.
Ознаки Унітарна Федерація Конфедерація
держава
Конституція Єдина Конституції суб’єктів федерації Конституції суб’єктів на основі
приймаються на основі конституційного договору
загальнодержавної
Система влади Єдина Суб’єкти мають власну систему Центральна влада відсутня, є
влади спеціальні органи для координації
дій
Територія Єдина Складається з території Єдина територія відсутня
суб’єктів федерації
Громадянство Єдине Єдине (поряд існує Єдине громадянство відсутнє
громадянство суб’єктів
Система права Єдина Єдина (суб’єкти можуть мати Єдина правова система відсутня
власні підсистеми)
Валюта Єдина Єдина Кожен суб’єкт має власну валюту
Право виходу Відсутнє Відсутнє (або дуже ускладнене) Існує право виходу
зі складу
117
Схема 15.1.
Форма держави та її складові
Форма держави
Форма правління Політичний режим Адміністративно-

територіальний устрій
Монархія Республіка Демократичний

Проста Складна
Ліберальний
Унітарна
Абсолютна Авторитарний
Президентська
Обмежена Тоталітарний Федерація
Парламентська
Змішана Конфедерація
Конституційна Імперія
Парламентська
Дуалістична
118
1. Через які складові розкривається термін «форма держави»?

2. Що таке форма державного правління?
3. Які види держав за формою державного правління ви знаєте?
4. Чим відрізняється республіка від монархії?
5. Які ви можете назвати різновиди монархій?
6. Які види республік ви знаєте?
7. Що таке державно-територіальний устрій?
8. Назвіть види держав за державно-територіальним устроєм.
9. Розкрийте поняття політичного режиму.
1. Гелей С., Рутар С. Політологія: Навч. посіб. – К.:Знання, 2007. – 309 с.
2. Мала енциклопедія етнодержавознавства /За ред. Ю.І. Римаренка. – К., 1996. – 942 с.
3. Основи політичної науки. Курс лекцій / За редакцією Б.Кухти. – Львів: Кальварія, 1996. –
238 с.
5. Політологічний енциклопедичний словник – К.: Генеза, 1997. – 400 с.
6. Політологія: Навчальний посібник / Волинець О.О., Гетьманчук М.П. та ін. – Серія
«Дистанційне навчання». – № 28. – Львів: Видавництво НУ «Львівська політехніка», 2005.
– 360 с.
7. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.В.Бабкіної,
В.П.Горбатенка. – К. Академія, 2003. – 528 с. (Альма-матер).
9. Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – К.: Либідь, 2005. – 478 с.
Львів: ЛІСВ, 2006. – 228 с.
2002. – 576 с.
1. Зайчук О.В. та ін. Теорія держави і права. Академічний курс. – К., 2006. – 688 с.
2. Рутар С. Держава як основний елемент політичної системи // Розбудова держави. – 1993. –
№7.
3. Рябов С. Політологічна теорія держави. – К.: КНЕУ, 1996. – 201 с.
4. Шаповал В. Державний лад країн світу. – К., 1999.
119
РОЗДІЛ 16. ДЕМОКРАТІЯ ТА ДЕМОКРАТИЧНІ ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ.
1. Поняття про демократію. Античне і сучасне розуміння демократії.
2. Політичні принципи демократії.
3. Концепції демократії.
4. Основні ознаки демократичного політичного режиму.
1. Поняття про демократію. Античне і сучасне розуміння демократії.

У різні історичні епохи, в різних державах в поняття "демократія" вкладався різний зміст.
І нині, дана категорія є найбільш багатозначною, багатоаспектною та багатогранною.
Термін „демократія”(грец.demokratia – влада народу, від demos – народ і kratos – влада)
означає народовладдя. Вперше цей термін зустрічається у творчості давньогрецького мислителя
Геродота. У Стародавній Греції демократія визначалась як особлива форма організації держави,
за якої влада належить не одній особі (чи групі осіб), а народу (зокрема,–усім вільним
громадянам античного міста-полісу).
Проблема демократії та її ролі у суспільно-політичному житті є однією із центральних у
політології. Науковці наголошують на багатозначності терміну, який використовується в
наступних значеннях:
1. Демократія як форма політичної організації суспільства, що грунтується на визнанні
народу джерелом влади, участі громадян у процесі прийняття рішень, гарантованості прав і
свобод особи, забезпеченні права громадян на контроль за діяльністю владних структур,
здійсненні публічної підзвітністі правителів громадськості, реалізації принципів представництва
інтересів усіх суспільних груп.
2. Демократія як тип політичного режиму.
3.Демократія як тип і форма організації будь-якого суспільного об’єднання (партії,
організації, асоціації), що функціонує на засадах рівності своїх членів, періодичної виборності
керівних органів та прийняття рішень більшістю (партійна, профспілкова, виробнича та інша
демократія).
4.Демократія розглядається як ідеал суспільного устрою, що базується на певній системі
цінностей (свободи, політичної рівності, народного суверенітету, поваги до прав людини,
правової захищеності особи, участі громадян в управлінні державою тощо).
5.Перетворюючись із світоглядного ідеалу в цілі політичної діяльності демократія
набуває ознак громадського руху за відповідні світоглядні цінності (національно-
демократичного, соціально-демократичного, ліберально-
демократичного, християнсько-демократичного тощо).
Отже, термін „демократія” є одним з найбільш розповсюджених, багатоаспектних і
багатозначних понять як політичної теорії так і політичної практики.
Узагальнюючи багатоманітність трактувань, зазначимо, що демократія –
-це організація та функціонування державної влади на засадах визнання народу її
джерелом і носієм, на прагненні забезпечити справедливість, рівність і добробут усіх при
розв"язуванні проблем і питань суспільного врядування;
-це форма суспільного ладу, заснована на участі громадян в процесі прийняття рішень
через пряме народовладдя і делегування свого суверенітету представницьким і виконавчим
органам влади, за якої гарантуються права і свободи особистості і меншин, забезпечується
право громадян на контроль за діяльністю владних структур, реалізуються принципи поділу
влади та представництва інтересів всіх соціальних груп;
-це форма організації та функціонування політичної системи, за якої існують рівні
можливості для здійснення прав і свобод кожного члена суспільства.
Залежно від ступеня участі народу в управлінні суспільними справами, демократія може
функціонувати у певних організаційних формах – прямій (безпосередній) та представницькій.
Пряма (безпосередня) демократія передбачає безпосереднє волевиявлення народу при
виробленні та прийнятті державних рішень (на зборах, референдумах, плебісцитах, всенародних
обговореннях тощо).
Представницька демократія – форма здійснення державної влади через виборні органи
та вільно обраних представників, які діють від імені своїх виборців та підзвітні їм.
120
Представницька демократія передбачає опосередковану участь громадян у прийнятті рішень
шляхом вибору ними своїх представників в органи державної влади.
Історично первинною формою демократії вважається демократія, яка виникла і
функціонувала у античних містах-полісах в 5 ст до н.е. Добу античності часто називають
класичним періодом полісної організації суспільства.
Античний поліс – це місто-держава, певна форма соціально-економічної і політичної
організації суспільства у Стародавній Греції та Стародавній Італії, що об"єднував вільних
громадян міста. Поліс мав власні форми політичного устрою, звичаї, традиції, право. Брати
активну участь у політичному житті поліса – було обов"язком кожного громадянина.
Початки демократичного врядування прийнято пов’язувати з реформами Солона у VI
столітті до н.е. Однак особливого розвитку демократія набула в Афінській державі часів Перікла
(490-429 рр. до н.е.), якого називають "батьком афінської демократії". В Афінській державі
вирішення усіх важливих суспільних питань та загальнодержавних справ відбувалось на
народних зборах, до участі у яких залучались громадяни полісу. Суспільне життя
характеризувалось значним інтересом людей до політики та їхньою високою політичною
активністю. Політика для афінянина не була віддаленим та відчуженим об"єктом, а сприймалась,
як частина життя. Однак варто зазначити, що громадянство в ті часи було дуже обмеженим і його
мало далеко не все населення держави, як у сучасних демократіях.
Отже, основними рисами античної демократії були:
-Маломасштабність демократії. Демократія не поширювалась на інші міста-поліси і не
сприяла об"єднанню греків навіть перед зовнішньою загрозою.
-Широке застосування механізмів прямої демократії, коли усі громадяни полісу мали
право і обов"язок брати участь у прийнятті рішень з важливих державних питань. Найчастіше це
відбувалось на міських зборах, які скликались виборним органом.
-Участь громадян у здійсненні правосуддя та виконання ними адміністративних
функцій у державних установах. Ці посади займались на виборній основі або шляхом
жеребкування на один рік.
-Моністичне уявлення про наявність спільного громадського інтересу та про його
гармонійне поєднання з особистими інтересами громадян.
-Одностайність при прийнятті рішень. Фракційність і інакомислення засуджувалися і
каралися остракізмом – відлученням від громади (в Афінах – терміном на 10 років).
-Вузьке громадянство, яке обмежувалося корінним (у другому поколінні для афінської
демократії) вільним населенням чоловічої статі міста – держави.
-Принцип рівності та свободи громадян виводився з членства у даній громаді і був
підпорядкований її спільним інтересам. Уявлення про будь-які універсальні людські чи
політичні права були відсутні.
Починаючи з XVII–XVIII століть починають формуватись національні держави.
Уявлення про демократію суттєво змінюється. Сфера застосування поняття демократії
переноситься з міста-держави на націю-державу. Тобто, старе розуміння демократії (як
самоврядування, що вимагало невеликих політичних одиниць, базувалось на єдиній волі народу і
здійсненні народного суверенітету через пряму участь в управлінні) не знаходить застосування
в державних об’єднаннях з великими територіями і багаточисельним населенням.
В кінці XVIII-поч.XIX століть розвиток ідей народного суверенітету відбувається у
новому напрямку–політичного плюралізму й представництва інтересів. Формуються уявлення
про демократію як форму правління, при якій владний суверенітет народу реалізується як через
пряме народовладдя так і через делегування владних повноважень представницьким органам.
Отже, з появою масштабних держав-націй відбуваються глибокі зміни в інститутах та
практиці демократії.
Американський політолог Роберт Дал вказує на наступні:
-Невід"ємним елементом сучасної демократії стало представництво. Народ
необов’язково сам має приймати рішення. Народ делегує свою волю виборним уповноваженим
представникам, які відстоюють його інтереси на державному рівні.
-Розміри демократичної держави мають перспективу необмеженого зростання.
-Механізми прямої демократії відрізняються обмеженою сферою застосування (за
121
винятком деяких країн, наприклад Швейцарія, де вони належать до національної специфіки).
-Розмаїтість суспільного життя, множинність інтересів стала сприйматися як
норма.
-Долаються моністичні уявлення про єдиний загальнонародний інтерес та єдину
народну волю, які були властиві античній демократії
-Політичний плюралізм визнається принципом функціонування всієї політичної
системи.
-Конфлікти інтересів, зіткнення позицій розглядаються як неминуче і природне явище.
-Розширення індивідуальних прав, свобод особи стало характерною ознакою сучасних
представницьких демократій, які дістали назву ліберально-демократичних систем.
-Виникла поліархія–сучасна форма представницької демократії, що відрізняється від
ранніх маломасштабних демократій і недемократичних систем.
Поняття "поліархія" Р.Дал ввів з метою представити різницю між демократичним
ідеалом і демократичною практикою і показати, що старі уявлення про демократизм
політичного устрою не відповідають умовам сучасних складних суспільств.
Отже сучасне розуміння демократії пов"язане із становленням національних держав у
Нові часи та із виникненям складних плюралістичних суспільств, перед якими постала важлива
проблема врегулювання конфліктів інтересів та захисту прав особи.
Основні відмінності між античними та сучасними уявленнями про демократію наведені в
таблиці 16.1.
2. Політичні принципи демократії.

Принципи демократії формувались і конкретизувались в історичному розвитку суспільно-
політичних відносин. В різноманітних тлумаченнях і трактуваннях демократії є загальні
положення, обов"язкові компоненти, без яких демократія не реалізується. Основними
політичними принципами демократії є:
1. Принцип народного суверенітету. Його суть–у визнанні народу єдиним джерелом і
верховним носієм влади у суспільстві.
2. Принцип представництва, згідно з яким народ (як єдине джерело і верховний носій
влади у суспільстві) делегує владні повноваження державним органам, які обираються. Це
зумовлено неможливістю у сучасному суспільстві реалізувати безпосередню участь кожного
громадянина у прийнятті політичних рішень.
3. Принцип більшості (принцип мажоритаризму). Сутність його–у прийнятті важливих
політичних рішень більшістю або за її згодою. Проте права меншості теж захищені
демократичними законами та політичними інститутами держави. Тобто право більшості
поєднується з гарантіями дотримання та охорони прав різноманітних меншин (релігійних,
етнічних, політичних тощо).
4. Принцип права меншості на опозицію. Цей принцип передбачає рівність більшості і
меншості у своїх правах і свободах та реальну можливість й гарантоване законом право для
безвладної меншості створити опозицію.
5. Принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову, їх взаємна
урівноваженість на основі механізмів стримувань і противаг.
6. Принцип виборності органів державної влади–важливий та невід"ємний принцип
демократії.
7. Принцип політичного та ідейного плюралізму. Його суттєвими ознаками є:
багатоманітність соціальних та політичних інтересів, позицій; множинний характер громадської
думки і позицій різних суб"єктів політики; багатопартійність; політичне суперництво,
конкуренція тощо.
8. Принцип компромісу та консенсусу передбачає подолання конфліктів між суб"єктами
політичного процесу та досягнення згоди.
9. Принцип свободи і рівності. Свобода у демократичному суспільстві не означає
свободи від влади взагалі, не ототожнюється із абсолютною свободою. Держава встановлює
певні вимоги, яким має відповідати діяльність кожної особи.
122
Принцип рівності передбачає рівність усіх перед законом; рівність у правах і обов"язках;
рівність у правах в управлінні державою.
10. Принцип гласності та свободи слова.
Зазначені принципи лежать в основі функціонування усіх демократій.
3. Концепції демократії.
Уся багатоаспектність та багатогранність демократичних процесів у сучасній
політологічній науці зводиться до низки теоретичних концепцій. Протягом ХІХ – ХХ ст.
розвиток демократичної теорії зумовив формування трьох основних концепцій демократії:
учасницької (партисипаторної) демократії;
елітарної демократії;
плюралістичної демократії.
1.Учасницька (партисипаторна) демократія. Концепція учасницької (партисипаторної)
демократії обгрунтовує необхідність участі широких верств населення не лише у виборах своїх
представників чи прийнятті рішень на референдумах, плебісцитах, а й участі безпосередньо у
політичних процесах при підготовці, прийнятті та впровадженні в життя владних рішень. Згідно
з цією концепцією, громадяни спроможні свідомо приймати політичні рішення, а ірраціоналізм,
спонтанність мас можуть бути подолані шляхом підвищення освітнього рівня та компетентності
народу. Розуміючи складність та неможливість здійснення в сучасних умовах прямої демократії у
повному обсязі, прихильники концепції пропонують створення такої політичної системи, яка б
поєднувала принципи прямої та представницької демократії.
Критики теорії зауважують, що прийняття важливих рішень непрофесіоналами може
призвести до популістського авторитаризму.
2.Елітарна демократія. Прихильники концепції елітарної демократії наголошують на
необхідності обмеження участі мас в управлінні державою через низький рівень їхньої
компетенції у політиці, схильності до ірраціоналізму та радикалізму. Згідно з концепцією
елітарної демократії реальна влада має належати політичній еліті, яка володіє наобхідним рівнем
знань, компетенцією, необхідними навиками в управлінні суспільством, дотримується
демократичних принципів. Народові має належати тільки право періодичного, головним чином
електорального, контролю за складом еліти.
3.Плюралістична демократія. Концепція є певним компромісом між теоріями елітарної
та учасницької демократії. Основні її положення були сформульовані у працях М.Вебера, Й.
Шумпетера, А.Бентлі, Р.Дала, С.Ліпсета та інш.
Згідно з концепцією плюралістичної демократії, народ складається з конкуруючих між
собою груп інтересів і не може виступати єдиним суб"єктом політичної дії (за виключенням
національно-визвольних рухів, громадянських воєн тощо).
Демократія повинна бути складним механізмом артикуляції, представництва та
узгодження інтересів і здійснюватися компетентними представниками груп інтересів, які здатні
приймати виважені політичні рішення. Плюралістична теорія розглядає демократію, як форму
правління, що забезпечує баланс сил між конфліктуючими групами інтересів (економічними,
соціальними, етнічними, демографічними та іншими).
Провідне місце серед сучасних трактувань демократичного правління на засадах
політичного плюралізму займає теорія поліархії, яку обгрунтував Роберт Дал. Він зазначав, що
поліархія – це політичний устрій, який відрізняється двома характеристиками:
а)поширенням громадянства на відносно велику долю дорослого населення;
б)включенням до громадянських прав можливості бути в опозиції й голосувати проти
найвищих посадових осіб.
Необхідними для поліархії є наступні інститути:
Інститути поліархії
 виборність органів державної влади та здійснення влади виборними урядами;

 вільні і чесні вибори;
 загальне виборче право;
123
 право змагатися за здобуття урядових посад;
 свобода висловлювань;
 альтернативність інформації;
 автономність та незалежність громадських асоціацій;
 наявність механізмів, що роблять владу відповідальною перед народом.
Незважаючи на існування різноманітних концепцій, суть демократії залишається
незмінною і полягає в участі народу у здійсненні державної влади.
4. Основні ознаки демократичного політичного режиму.

Важливим критерієм зрілості суспільства є ступінь його демократичності. Держави з
демократичними політичними режимами займають пріоритетне місце у сучасному світі і
привертають до себе увагу високим ступенем правової захищеності особи, реалізацією прав і
свобод людини й громадянина, верховенством закону, високим рівнем економічного та
соціального розвитку. Варто наголосити, що невід"ємною складовою сучасного світового
процесу є крах тоталітарних й авторитарних режимів, трансформація недемократичних
суспільств перехід на демократичний шлях розвитку
Багатоманітність трактувань демократії, різноманітність теорій та концепцій демократії
не заперечують наявності спільних рис та ознак, що характеризують сучасну демократію як
політичний режим.
Охарактеризуємо основні ознаки демократичного політичного режиму.
1.Визнання суверенності народу, який є єдиним джерелом політичної влади у
суспільстві.
Народний суверенітет реалізується через пряме народовладдя – безпосередню участь
громадян у розробці і прийнятті політичних рішень (народні ініціативи, референдуми,
плебісцити) та через представництво – участь громадян у виборах та делегування владних
повноважень представницьким і виконавчим структурам.
2.Виборність найважливіших органів державної влади. В демократичних суспільствах
влада народжується тільки з виборів. Уряд утворюється, відправляється у відставку, періодично
змінюється безпосередньою волею виборців або обраним ними представницьким органом.
3.Проведення регулярних, загальних, чесних і конкурентних виборів. Тобто вибори
відбуваються через визначені законом періоди часу (регулярність виборів), в них беруть участь
усі групи населення (загальність). Чесність виборів забезпечується рівними фінансовими
можливостями; однаковим доступом до ЗМІ; громадським контролем за перебігом виборів та
підрахунком їх результатів тощо. Конкуренція виборів забезпечується наявністю багатопартійної
системи, гарантованими можливостями для політичних партій, громадських організацій, груп і
окремих громадян вільно виставляти і підтримувати своїх кандидатів та контролювати хід
голосування і підрахунку голосів.
4.Конкуренція політичних сил не лише під час здобуття влади, але й при її
здійсненні. Принцип конкурентності і змагальності політичних сил при здійсненні влади
забезпечується через легалізацію політичної опозиції.
5.Реалізація принципу політичного й ідеологічного плюралізму. Суттєвими ознаками
політичного й ідеологічного плюралізму є: багатоманітність соціальних і політичних інтересів;
багатопартійна система; альтернативність політичних поглядів і дій у межах загальних цінностей
і законності; можливість зміни еліти через вільну політичну боротьбу; розподіл влад тощо.
6.Реалізація принципу компромісу та консенсусу — невід"ємні ознаки демократичного
політичного режиму.
7.Висловлене через вибори волевиявлення більшості та прийняття політичних
рішень волею більшості при повазі інтересів і прав меншості. Права меншості захищаються
демократичними законами та політичними інститутами держави.
8.Гарантія прав і свобод людини, правова захищеність індивіда, пріоритетність прав
людини над правами держави.
9.Широке громадянство і достатньо високий рівень участі населення в політиці, що
забезпечує стабільність демократії, сприяє подоланню відчуженості народу.
124
10.Відповідальність влади перед народом та існування механізмів громадського
контролю.
11.Вільні незалежні засоби масової інформації, які гарантують об"єктивність,
альтернативність інформації.
12.Розвинене громадянське суспільство, функціонування якого забезпечується
діяльністю добровільних і автономних асоціацій, існуванням розвинутих секторів економіки,
вільних від прямого державного втручання.
13.Відносини між народом і обраними ним представниками базується на основі
контролю (переважно електорального), довіри, можливості громадян відкрито
висловлювати та виражати свій протест. Форми протесту можуть бути
найрізноманітнішими: демонстрації, пікети, страйки, марші протесту, петиції, тощо.
14.Існування інституту поділу влади. Влада в демократичній державі децентралізована
і поділяється на законодавчу, виконавчу та судову.
15.Верховенство закону у всіх сферах суспільного життя – невід"ємна ознака
демократичного політичного режиму.
Отже, демократичний політичний режим – це спосіб функціонування політичної
системи суспільства, система засобів і методів здійснення політичної влади, що базується на
визнанні народу джерелом влади та передбачає його активну участь у вирішенні державних і
суспільних справ.
Основні відмінності між античною та сучасною демократією

АНТИЧНА ДЕМОКРАТІЯ СУЧАСНА ДЕМОКРАТІЯ
Античний поліс (місто-держава) Національна держава
Пряма демократія (безпосередня участь Представницька демократія (делегування
громадян у прийнятті рішень) повноважень обраним представникам народу,
які виражають його інтереси і приймають
рішення).
Маломасштабна демократія, що поширюється Демократія що поширюється на складні і
тільки на „місто-державу” (античний поліс) необмежені за розмірами національні чи
багатонаціональні держави.
Моністичне уявлення про суспільний інтерес Визнання множинності інтересів і можливості
та його гармонійне поєднання з інтересами виникнення конфліктів як норми суспільного
особи. життя.
Одностайність у прийнятті рішень; Політичний плюралізм; поєднання прав
засудження фракційності, застосування більшості при прийнятті рішень з захистом
остракізму, як засобу покарання „незгодних”, прав меншості та окремого індивіда на власну
"вільнодумців". позицію.
Особа „розчиняється” в громаді, її свобода Визнання автономності особи і захист її
ототожнюється з членством у громаді. персональних прав.
1. Що таке демократія і які тлумачення терміну "демократія" Ви можете назвати?

2. Розкрийте поняття прямої демократії та представницької.
3. Назвіть основні риси античної демократії.
4. Порівняйте античне та сучасне розуміння демократії.
5. Розкрийте суть основних принципів демократії.
6. Охарактеризуйте основні концепції демократії.
7. У чому відмінність між партисипаторною, елітарною, плюралістичною демократією?
8. Які ознаки притаманні демократичному політичному режиму ?
125
1. Гелей С.Д. Рутар С.М. Політологія: Навч посіб. – 7-ме вид,, переробл і доп. – К.: Знання.
2008. – 415.
2. Давимука С., Колодій А., Кужелюк Ю., Харченко В. Політичні режими сучасності і перехід
до демократії. – Львів, 1999.
3. Основи демократії: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів / Авт. колектив: М.
Бессонова, О.Бірюков, С. Бондарук та ін.; За заг. ред. А. Колодій; М-во освіти і науки
України, Ін-т вищої освіти АПН України, Укр.-канад. проект "Демократична освіта",
Інститут вищої освіти. – К.: вид-во "Ай-Бі", 2002. – 684с.
4. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. – Львів: "Новий світ-2000".,2002. – 344 с.
5. Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: Держава і політика // А. Колодій,
Л. Климанська, Я. Космина, В. Харченко. – 2-е вид., перероб. та доп. – К.: Ельга, Ніка–
Центр, 2003.–664 с.
6. Політологія: Навч. посібник / О.О. Волинець, М.П. Гетьманчук, В.В. Гулай, С. І.
Дорошенко, І. Р. Малик, О.Ю. Мороз, Р.Я. Пасічний, О.В. Піскорський, П.П. Ткачук, В. І.
Харченко. – Серія "Дистанційне навчання". – № 28. – Львів: Вид-во Національного
університету "Львівська політехніка", 2005. – 360 с.
8. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.В. Бабкіної,
В.П. Горбатенка. – К. : Вид. центр "Академія", 2001. – 528 с.
9. Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. – К.: „ТАНДЕМ”, 1996. – 240 с.
10. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): підручник. – К.: Либідь,
2002. – 576 с.
1. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. – М., 1993.

2. Даль Р. О демократии. – М.: Аспект Пресс, 2000.
3. Демократія : Антологія / Упоряд. О. Проценко. – К., 2005.
4. Колодій А. На шляху до громадянського суспільства. – Львів, 2002.
5. Сорос Дж. Утвердження демократії. – К., 1994.
6. Токвіль А. О демократии в Америке. – М., 1994.
7. Шарп Дж. Від диктатури до демократії: концептуальні засади здобуття свободи / Ін-т ім.
Альберта Ейнштейна. – Львів: Сполом, 2004. – 83 с.
126
РОЗДІЛ 17. НЕДЕМОКРАТИЧНІ ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ
1. Тоталітаризм – політичний феномен ХХ століття.
1.1.Фашизм і комунізм як різновиди тоталітаризму.
1.2 Основні ознаки тоталітарного режиму.
2. Сутність, особливості, ознаки авторитаризму та різноманітність його
форм.
Згідно з загальноприйнятою класифікацією, до недемократичних політичних режимів

належать авторитарний та тоталітарний політичні режими. Кожен з них має свої
особливості та різновиди.
1. Тоталітаризм – політичний феномен ХХ століття.

1.1.Фашизм і комунізм як різновиди тоталітаризму. Термін "тоталітаризм" походить
від латинського totalis, що означає "весь, цілий, повний".
Поняття тоталітаризм увійшло в політичну лексику у ХХ столітті з праць італійського
філософа Дж. Джентіле, який наголошував на визначній ролі держави у долі нації, на
необхідності встановлення тотального, всеохоплюючого державного контролю над суспільством.
У політичній практиці термін тоталітаризм був використаний лідером італійських фашистів Б.
Муссоліні.
Тоталітаризм – суспільно-політичне явище ХХ століття. Це–деспотичний, диктаторський
режим, який в першій половині ХХ століття встановився в багатьох країнах Європи, Азії та
Латинської Америки. Тільки у Європі протягом 20-30-х рр. і в другій половині 40-х рр.
тоталітарні режими функціонували у 17 країнах з 27.
Першою тоталітарною державою після жовтневого перевороту 1917 року став
Радянський Союз. У 20-30-ті роки тоталітаризм утверджується в Італії, Німеччині, Югославії,
Греції, Іспанії, Португалії, Румунії, Болгарії, Гватемалі, Сальвадорі, Японії. Після Другої світової
війни, під тиском Радянського Союзу тоталітарні режими комуністичного зразка сформувались у
Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Болгарії, Румунії, Югославії, НДР, Китаї, В’єтнамі, Північній
Кореї, Лаосі, Камбоджі і на Кубі.
Вагомий внесок в дослідження тоталітаризму зробили Х.Аренд, Ф.Гаєк, К.Фрідріх,
З.Бжезінський, Л.Шапіро та інші, які дійшли висновку, що поняття тоталітаризму стосується не
лише політичної влади чи держави, а характеризує стан всієї соціальної системи. Втручаючись в
усі сфери життєдіяльності суспільства, (навіть – у приватне життя громадян), режим встановлює
над ним тотальний контроль і намагається перебудувати суспільство у відповідності до своєї
доктрини.
Отже, тоталітаризм–це певний політичний режим і суспільна система, які
характеризуються насильницьким політичним, економічним та ідеологічним пануванням
правлячої еліти, організованої в цілісний бюрократичний партійно-державний апарат,
очолюваний вождем (фюрером, дуче, каудільо), тотальним контролем над суспільством і
особистістю, нічим не обмеженим втручанням в усі сфери життя громадян.
Тоталітарний політичний режим функціонував у двох формах:
праворадикального тоталітаризму (фашизм, нацизм) і
лівоекстремістського тоталітаризму (комунізм, сталінізм).
Праворадикальний тоталітаризм (фашизм, націонал-соціалізм) характеризувався:
-встановленням відкритої терористичної диктатури,
-мілітаризацією усіх сфер життя та експансіонізмом;
-придушенням демократичних прав і свобод;
-ідеологізацією суспільно-політичного життя;
-вождиським принципом побудови державного управління;
Ідеологія фашизму – це войовничий антидемократизм і антикомунізм, заснований на
шовінізмі, расизмі, соціал-дарвінізмі. Головним знаряддям внутрішньої і зовнішньої політики є
терор, насильство, війни.
В основі фашизму лежать ідеї :
-етнічної, расової винятковості та гегемонії однієї нації;
127
-вищості окремої нації, яка заснована на спільності раси і крові;
-відстоювання "расової чистоти";
-зміцнення нації за рахунок розширення території;
-розуміння нації, держави і вождя як органічної єдності;
-антипарламентаризму;
-елітизму;
-вождизму;
-розуміння держави як символу і виразу національної єдності;
-абсолютного підкорення особи державі;
-мілітаризації та уніфікації усього суспільного життя.
Фашизм у період між двома світовими війнами утвердився в Італії, Німеччині, Іспанії,
Югославії, Болгарії, Румунії, Греції, Португалії, Японії, Сальвадорі, Гватемалі. Був розгромлений
силами СРСР та західних демократичних держав. В окремих країнах (Іспанія, Португалія,
Греція) фашистські режими у послабленій формі проіснували до середини 70-их років.
Лівоекстремістський тоталітаризм (комунізм, сталінізм) характеризувався:
-всевладдям бюрократичного партійно-державного апарату і його зрощенням з
репресивною системою;
-економічним і духовним відчуженням людини;
-командно-адміністративною економікою;
-люмпенізацією суспільства;
-пануванням міфологічної державної ідеології, що грунтувалась на привабливих гаслах
"інтернаціональної солідарності трудящих", "світлого комуністичного майбутнього".
Комунізм будував свою політику на теорії класової боротьби і спрямовував репресії
проти власного народу. Комуністичні режими відзначались більшою тоталітарністю, оскільки їм
вдалось ліквідувати приватну влавність, подолати церковну опозицію
Комунізм як диктатура ультралівих сил, виник раніше і проіснував довше ніж фашизм.
СРСР був першою тоталітарною державою. Після воєнної перемоги над фашизмом у 1940-их рр.
комунізм утверджується у країнах Центральної та Східної Європи (Польщі, Болгарії, Румунії,
Угорщині, Чехословаччині, НДР, Румунії та Югославії). В Азії тоталітарні режими
комуністичного зразка встановлюються у Китаї, Північній Кореї, В"єтнамі; у Латинській
Америці – на Кубі.
1.2. Основні ознаки тоталітарного режиму. Незважаючи на те, що між фашизмом і

комунізмом існують відмінності, ці два режими мають спільні ознаки. Розглянемо їх.
1.Тотальний контроль держави над усіма сферами суспільно-політичного життя.
2.Єдина, добре організована, побудована за ієрархічним принципом масова політична
партія на чолі з лідером (вождем) – важливий елемент в політичній структурі тоталітарного
суспільства. Відбувається зрощення партійного та державного апарату. Монопольно
володарююча партія формує політичні цілі, визначає засоби їх реалізації.
3.Наявність партійно-державної, обов’язкової для всіх ідеології, відкрита незгода з
якою карається як найтяжчий злочин. Ідеологія служить засобом легітимації режиму.
4.Командно-адміністративна економіка з системою жорсткого централізованого
контролю і управління всіма її галузями.
5.Монополія на засоби масової комунікації та створення потужної системи ідеологічної
обробки населення.
6.Нетерпимість до будь-якого інакомислення. Ідейні опоненти розглядаються як
політичні противники, переслідуються і знищуються. Будь-яка опозиція усувається.
7.Застосування особливої системи насильництва і масового терору як специфічного
засобу контролю над суспільством.
8.Формування режимами “образу ворога” і на цій основі – агресивної політичної
свідомості, як соціально-психологічного фону для репресій. Німецький нацизм оголосив
ворогами усі “неарійські” нації; більшовизм оголосив ворогами усіх, хто не належав до
„передового робітничого класу” (дворянство, духовенство, "буржуазну" інтелігенцію, "куркулів"
тощо).
128
9.Встановлення монополії на засоби збройної боротьби та мілітаризація суспільного
життя.
10.Одномірність політичного, економічного, соціального і духовного життя.
Суспільству пропонується один суспільний вибір, один тип власності, одна партія, одна
ідеологія, один вождь тощо.
11.“Активна несвобода” особи. Громадянам не лише забороняють мати відмінні від
офіційних погляди, а їх постійно примушують демонструвати лояльність до режиму, надавати
йому активну підтримку у різного роду кампаніях, демонстраціях, мітингах тощо.
12.Ліквідація демократичних прав і свобод громадян.
Тоталітаризм став причиною величезних людських страждань. Найжахливішими
сторінками в історії людства у ХХ столітті стали: масові терори й репрісії; організований
більшовицьким режимом штучний голодомор 1932-1933 рр. в Україні, який визнаний геноцидом
українського народу; а також холокост, як послідовне і суцільне знищення нацистами євреїв у
Німеччині і на захоплених нею територіях в 1933-1945рр.
2.Сутність, особливості, ознаки авторитаризму та різноманітність його форм.

Як зазначалось вище, підтипом недемократичних політичних режимів є авторитаризм
(від лат. autoritas - влада), основу якого становить диктаторський, необмежений законом тип
влади.
Авторитаризм – це недемократичний політичний режим, який характеризується
значним зосередженням влади в руках однієї особи (монарха, диктатора, деспота) або
обмеженої групи осіб; звуженням політичних прав і свобод громадян та їх об"єднань;
обмеженням повноважень демократичних інституцій; усуненням громадян від процесу
прийняття політичних рішень.
За авторитарного режиму:
-не допускається реальна конкуренція у боротьбі за владу;
-правляча еліта формується не через конкурентні вибори, а самопризначенням;
-влада правителя або правлячого угрупування не обмежена законом і не підконтрольна
громадянам, які усуваються від процесу прийняття поглітичних рішень.
На відміну від тоталітаризму, авторитаризм є більш лояльним, "м"якшим":
-режиму не властивий тотальний контроль над усіма сферами суспільного життя (лише –
над політичною) ;
-допускається обмежений плюралізм і формальна багатопартійність;
-громадянське суспільство не повністю поглинається державою;
-відсутня єдина ідеологія;
-правляча еліта готова терпіти інакомислення (доки воно не зачіпає основ режиму);
-допускається ринкова економіка;
-для авторитарних режимів характерна "пасивна" несвобода особи (громадян не
змушують активно демонструвати свою лояльність та прихильність до режиму, не вимагається
надавати йому активної підтримки у різного роду кампаніях, демонстраціях, мітингах (як за
тоталітаризму). Достатньо лише не виступати відкрито проти існуючого режиму, не брати участі
в опозиційних рухах; не висловлювати поглядів, відмінних від офіційних).
З тоталітаризмом авторитарні режими об’єднує диктаторський, не обмежений законом
характер влади. Однак, поняття тоталітаризм та авторитаризм – не тотожні.
Вони відрізняються:
-різним ступенем придушення демократичних свобод і всевладдя держави;
-мірою жорсткості державного контролю за життям суспільства;
-місцем і роллю армії і каральних органів у здійсненні влади;
-ступенем регламентації суспільно-політичного життя.
Отже, ознаками авторитарного режиму є:

 влада правителя або правлячого угрупування не обмежена законом і не підконтрольна
громадянам, які усуваються від процесу прийняття рішень.
129
 правляча еліта формується не через конкурентні вибори, а самопризначенням;
 реальна конкуренція в боротьбі за владу не допускається;
 істотно знижується або виключається роль представницьких органів влади;
 централізація влади;
 наділення виконавчих органів влади законодавчими повноваженнями;
 обмеження демократичних прав і свобод;
 суттєве обмеження чи заборона діяльності опозиційних сил;
 опора на силові структури (армію, поліцію, службу безпеки);
 декларування демократичних цінностей (які, однак, не є визначальним чинником
політичного життя);
 режиму не властивий тоталітарний контроль над суспільством;
 допускається обмежений плюралізм;
 громадянське суспільство не повністю поглинається державою;
 відсутність єдиної ідеології;
 правляча еліта готова терпіти інакомислення, доки воно не зачіпає основ режиму;
 можлива багатопартійність, але реальна влада перебуває в руках однієї партії;
 допускається як командна, так і ринкова економіка;
 "пасивна" несвобода особи (не вимагається активної демонстрації лояльності та
прихильності до режиму; достатньо не виступати проти режиму відкрито).
Авторитарні політичні режими є найпоширенішими як в історії людства, так і в

сучасному світі. Серед них можна виділити наступні різновиди:
1.Теократичні авторитарні режими. Характерні для країн, в яких до влади прийшли
релігійні клани. Наприклад – Іран, де після революції 1979р. владу отримали ісламістські
фундаменталісти.
2.Військово-бюрократичні диктатури, що встановлюються внаслідок військових
переворотів. Такий різновид авторитаризму функціонував у Греції (правління "чорних
полковників"), а також в багатьох країнах Азії, Африки та Латинської Америки.
3.Персональні тиранії, різновидом яких є султанізм. При такому персоніфікованому
режимі влада належить диктатору і спирається на розгалужений поліцейський апарат. За
султанізму при владі перебувають родичі та близькі друзі диктатора. Персональна тиранія була
притаманна для режимів Барре в Сомалі, Дювальє в Гаїті, Аміна в Уганді, Самоси в Нікарагуа.
4.Абсолютні монархії (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об’єднані Арабські Емірати), в
яких монарх наділений необмеженою владою, уряд призначається монархом і йому підзвітний,
виборні представницькі органи відсутні.
5.Неототалітарні режими. Такий режим функціонує при наявності багатьох
політичних партій, опозиції, періодичних виборів, але реально влада зберігається в руках однієї
партії. Довготривале перебування при владі однієї партії забезпечується різноманітними
маніпуляціями. Такі режими існують в Мексиці (правляча партія – Інституційно-революційна
партія), в Сирії (правляча партія–БААС). Наближеним до цього різновиду є політичний режим в
Білорусії та в деяких країнах – колишніх республіках СРСР.
Варто відзначити, що в деяких країнах (Чілі, країни Південно-Східної Азії) авторитарні
режими довели свою економічну ефективність, спроможність мобілізувати ресурси для
розв"язання актуальних суспільно-політичних проблем. В посткомуністичних країнах стадії
авторитарного правління зумовили більш успішний перехід до демократії.
130
Відмінності тоталітаризму від авторитаризму
ТОТАЛІТАРИЗМ АВТОРИТАРИЗМ
Тотальний контроль держави над усіма Контроль держави лише за політичною сферою
сферами суспільного життя
Єдина ідеологія Відсутність єдиної ідеології
Єдина, добре організована, побудована за Можлива багатопартійність
ієрархічним принципом масова політична
партія
Плюралізм відсутній Допускається обмежений плюралізм (без
реальної боротьби за владу)
Не обмежена законом влада спирається на Не обмежена законом влада спирається на силу
терор і масові репресії та вибіркові репресії
Командно-адміністративна економіка Можлива як командна, так і ринкова економіка
"Активна" несвобода особи "Пасивна" несвобода особи
(держава змушує громадян активно (громадян не змушують активно демонструвати
демонструвати лояльність до режиму, надавати свою лояльність та прихильність до режиму.
йому активну підтримку) Головне – не виступати проти існуючого
режиму, не брати участі в опозиційних рухах)
1. Дайте характеристику двох основних форм тоталітарного режиму: фашизму та комунізму.

2. Назвіть основні ознаки тоталітарного політичного режиму.
3. Охарактеризуйте особливості та ознаки авторитарних політичних режимів.
4. Назвіть відмінності тоталітаризму від авторитаризму.
5. Охарактеризуйте різновиди авторитарних режимів.
6. Гелей С.Д. Рутар С.М. Політологія: Навч посіб. – 7-ме вид,, переробл і доп. – К.: Знання.
2008. – 415.
7. Давимука С., Колодій А., Кужелюк Ю., Харченко В. Політичні режими сучасності і перехід
до демократії. – Львів, 1999.
8. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. – Львів: "Новий світ-2000".,2002. – 344 с.
9. Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: Держава і політика // А. Колодій,
Л. Климанська, Я. Космина, В. Харченко. – 2-е вид.,перероб. та доп. –К.: Ельга, Ніка –
Центр, 2003.–664 с.
12. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів /За ред. О.В. Бабкіної,
В.П. Горбатенка. – К. : Вид. центр "Академія", 2001. – 528 с.
13. Політологія у схемах, таблицях та визначеннях: Навчальний посібник для курсантів та
студентів вищих військових навчальних закладів /За ред. Гетьманчука М.П. – Львів:
Військовий інститут, 2003. – 273 с.
14. Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. – К.: „ТАНДЕМ”, 1996. – 240 с.
15. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): підручник. – К.: Либідь,
2002. – 576 с.
131
1. Аренд Х. Джерела тоталітаризму. – К., 2002

2. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. – М., 1993.
3. Відлуння голодомору – геноциду 1932-1933рр. (Етнокультурні наслідки голодомору в
Україні). – Львів, 2005.
4. Голокост в Україні у регіональному і загальнолюдському вимірі: Матеріали міжнародної
наукової конференції: Збірник наукових праць. – Львів: Вид-во Національного ун-ту
"Львівська політехніка", 2005. – 200с.
5. Голод 1932-1933рр. на Україні очима істориків, мовою документів. –К., 1990.
6. Трагедія Галицького єврейства. – Львів, 1997.
132
РОЗДІЛ 18. СИСТЕМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ.
1. Процес становлення української незалежної держави.
2. Конституційні засади розбудови системи державного правління в Україні.
2.1. Структура та повноваження Верховної Ради.
2.2. Конституційний статус Президента України.
2.3. Кабінет Міністрів: процедура формування та повноваження.
2.4. Судова влада.
3. Особливості системи місцевого самоврядування в Україні.
1. Процес становлення української незалежної держави.

Ранньофеодальна українська держава — Київська Русь почала формуватися у ІХ-Х ст.,
тобто одночасно з іншими європейськими державами. В часи свого розквіту Київська, а потім
Галицько-Волинська держава мала значний міжнародний авторитет та широкі міждержавні
зв'язки. У результаті переможної національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького
в середині XVII ст. на теренах України створюється Козацько-гетьманська держава, яка
проіснувала до другої половини XVIII ст. Наступною спробою здобуття незалежності було
утворення Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, які 22
січня 1919 року об'єдналися в єдину соборну українську державу — Українську Народну
Республіку. Але при потуранні держав Антанти агресивні сусіди — Росія, Польща,
Чехословаччина і Румунія знову четвертували українські землі. У 1922 році було утворено СРСР
 державу із жорстким тоталітарним режимом.
Кінець 1980-х — початок 1990-х років у політичному житті України, як і в житті інших
республік колишнього СРСР, характеризувався, з одного боку, процесами послаблення
тоталітарного режиму, політичної монополії КПРС-КПУ та поглибленням кризи радянської
імперії, а з іншого  бурхливим наростанням національно-визвольних рухів. По всій Україні
створюються громадсько-політичні організації, товариства, клуби, які стали каталізаторами
боротьби українського народу за демократію і національне відродження. Серед них слід назвати
Українську Гельсінську Спілку, Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка, товариство
"Меморіал", Спілку незалежної української молоді, "Товариство Лева", Християнсько-
демократичний фронт, товариство "Спадщина" тощо. В 1989 році було створено наймасовішу і
найвпливовішу громадсько-політичну організацію — Народний Рух України, який відіграв
визначну роль в боротьбі за незалежну Українську державу. Розпочався процес формування
партій демократичного спрямування.
В березні 1990 року національно-демократичні сили, об'єднані в Демократичний блок,
домоглися значного успіху на виборах до Верховної Ради, здобувши — в умовах жорсткого
пресингу з боку владних структур — 27 відсотків депутатських мандатів. У парламенті була
сформована опозиційна Народна Рада на чолі з академіком І. Юхновським, до складу якої
увійшло 125 депутатів.
Народна Рада розгорнула активну діяльність з підготовки проекту Декларації про
державний суверенітет України. Цей надзвичайної ваги документ був прийнятий Верховною
Радою 16 липня 1990 року (355 депутатів проголосувало за, 4 — проти, 1 — утримався).
Декларація проголошувала верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади
Республіки в межах її території, недоторканість і незмінність кордонів, право народу України на
володіння, користування і розпорядження національним багатством, самостійне створення
банкової, цінової, фінансової, митної і податкової систем. Україна заявила про своє право мати
власні Збройні Сили, власні внутрішні війська та органи державної безпеки. В Декларації
наголошувалося, що свої відносини з іншими радянськими республіками Україна має намір
будувати на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і
невтручання у внутрішні справи.
Саме цими принципами Україна мала керуватися, розглядаючи питання про підписання
нового союзного договору, який розроблявся і готувався у Москві під керівництвом М.
Горбачова. Подальший розвиток подій показав, що принципи Декларації про державний
суверенітет України були несумісні з проектом „нового” договору. Україна фактично
відмовилась від участі у призначеній на 20 серпня церемонії підписання Союзного Договору, що
133
було одним з найголовніших поштовхів до створення в Москві так званого Державного Комітету
з Надзвичайного Стану (ДКНС, російською — ГКЧП), який перебрав на себе усю повноту влади
і оголосив про намір вводити надзвичайний стан в різних частинах СРСР. Партійному
керівництву республік були розіслані вказівки, як себе поводити, а непокірним державним
керівникам погрожували збройною силою.
Заколот ДКНС 19-22 серпня в Москві показав усю глибину небезпеки для України
залишитися у складі СРСР і 24 серпня 1991 року Надзвичайна сесія Верховної Ради
проголосила повну державну незалежність України. Для підвищення легітимності цього акту
було проведено всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року, на якому рішення Верховної
Ради дістало всенародне схвалення. На запитання: „Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення
незалежності України?” 90,9 відсотка голосуючих дали ствердну відповідь.
Одночасно з референдумом відбулися вибори першого Президента України. Перемогу на
них одержав тодішній Голова Верховної Ради, під керівництвом якого розгортались усі перипетії
боротьби з центром навколо союзного договору, Леонід Кравчук, який набрав 61,59 відсотка
голосів. Самостійність була підкріплена підписанням у грудні 1991 р. угоди в Біловезькій Пущі
(Білорусія) між керівниками Білорусії, Росії і України про припинення існування СРСР і перехід
усієї повноти влади до республіканських урядів.
2. Конституційні засади розбудови системи державного правління в Україні.

Розвиткові державотворчих процесів в Україні властиві деякі особливості:
 по-перше, здійснюється перехід від становища одного із залежних регіонів до стану
самостійної держави;
 по-друге, руйнується стара партійно-бюрократична система влади та створюються нові
демократичні інституції;
 по-третє, утверджується нова модель суспільного розвитку, основними
характеристиками якої мають стати соціально орієнтована ринкова економіка, соціально
структуроване громадянське суспільство, політичний плюралізм.
Процес державотворення в Україні передбачає глибоку розробку політико-правової
теорії, яка має враховувати досягнення західної цивілізації, історичні державотворчі традиції
українського народу, специфіку політичної ситуації. Основні концептуальні засади
державотворення в Україні закладалися в конституційному процесі. Він був започаткований
прийняттям Декларації про державний суверенітет та затвердженням Верховною Радою 24
жовтня 1990 р. Комісії по розробці нової Конституції України на чолі з тодішнім Головою
Верховної Ради Л. Кравчуком.
28 червня 1996 року Конституція України була прийнята п’ятою сесією Верховної
Ради. У третьому читанні за неї проголосувало 315 депутатів, проти — 36, утрималося  12, не
голосувало  30.
8 грудня 2004 року Верховна Рада України ухвалила закон про внесення змін до
Конституції та (в пакеті до нього) про внесення змін до закону про вибори Президента (останні
дозволили провести переголосування 2-го туру виборів Президента). Закон про зміни до
Конституції (про політичну реформу) передбачає перехід від президентсько-парламентської до
парламентсько-президентської форми правління, формування уряду коаліцією депутатських
фракцій, подовження терміну повноважень Верховної Ради до 5 років.
Згідно з прикінцевими та перехідними положеннями закону, він набув чинності
самостійно з 1 січня 2006 року.
У Конституції проголошується верховенство права, а також те, що українська держава є
суверенною, незалежною, демократичною, правовою та соціальною (Стаття 1).
Принцип верховенства права є найбільш істотним досягненням конституційного процесу,
сутність якого зводиться до таких показників:
1) усі нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції і відповідати
їй;
2) норми конституції є нормами прямої дії, які передбачають звернення громадян до
суду безпосередньо на підставі Конституції для захисту своїх прав і свобод;
3) чинні нормативні акти, які суперечать Конституції, втрачають свою дію.
134
Конституція закріпила цивілізовані міжнародні стандарти прав і свобод громадян, значно
розширила прерогативи судової влади, що можна вважати другим найбільшим конституційним
досягненням.
2.1. Структура та повноваження Верховної Ради.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України.
Конституційний склад Верховної Ради України – 450 народних депутатів, які обираються на
основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який на день
виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх
п'яти років. Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість
за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому
законом порядку.
Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами
України строком на п’ять років. Народні депутати України здійснюють свої повноваження на
постійній основі, не можуть мати іншого представницького мандата, бути на державній службі,
обіймати інші оплачувані посади, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою
діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності), входити до складу керівного
органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку.
Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність.
Відповідно до Конституції та чинного законодавства Верховна Рада України здійснює
законодавчу функцію, певні фінансові повноваження, контроль за діяльністю уряду та установчу
функцію.
До повноважень Верховної Ради України належить:
1) внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом ХІІІ
Конституції;
2) прийняття законів;
3) затвердження Державного бюджету та внесення змін до нього, контроль за виконанням
Державного бюджету;
4) визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики України;
5) призначення за поданням Президента України Прем’єр-міністра, Міністрів оборони та
закордонних справ, а за поданням Прем’єр-міністра  інших міністрів, а також голів
Антимонопольного комітету, Державного комітету телебачення та радіомовлення та Фонду
державного майна;
6) вирішення питання про відставку Прем’єр-міністра, а також про дострокове звільнення
міністрів та керівників відомств за тією ж процедурою, що і призначення; призначення і
звільнення за поданням Президента Голови Служби безпеки України;
7) надання згоди на призначення на посаду та звільнення з посади главою держави
Генерального прокурора України;
8) призначення та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням
Президента України;
9) дострокове припиняє повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим за
наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або
законів України;
10) затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про
введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну
або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної
екологічної ситуації;
11) усунення Президента України з поста в порядку процедури імпічменту,
встановленому статтею 111 Конституції України.
Лише законами України регулюються питання прав і свобод людини і громадянина,
громадянства, прав корінних народів та національних меншин, основ соціального захисту,
правового статусу власності. Виключно законами України встановлюються: система
оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового,
135
кредитного та інвестиційного ринків, статус національної валюти та іноземних валют на
території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього
боргу, порядок випуску та обігу державних цінних паперів.
Верховна Рада України обирає зі свого складу Голову Верховної Ради України, Першого
заступника і заступника Голови Верховної Ради України та відкликає їх з цих посад.
Повноваження Верховної Ради можуть бути достроково припинені Президентом
України, якщо:
1) протягом одного місяця у Верховній Раді не сформовано коаліцію депутатських
фракцій відповідно статті 83 Конституції;
2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів не сформовано
персональний склад Кабінету Міністрів;
3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть
розпочатися.
Повноваження Верховної Ради, що обрана на позачергових виборах, проведених після
дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради попереднього
скликання, не можуть бути припинені протягом одного року з дня її обрання. Також
повноваження Верховної Ради не можуть бути достроково припинені Президентом України в
останні шість місяців строку повноважень Верховної Ради або Президента України.
2.2. Конституційний статус Президента України.

Президент України – глава держави, що виступає від імені України. Президент України
є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і
свобод людини і громадянина.
Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого
виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років, не більше ніж на два терміни
поспіль. Президентом може бути обраний громадянин України, який досяг 35 років, має право
голосу, проживає в Україні протягом 10 останніх років та володіє державною мовою. Президент
України користується правом недоторканості на час виконання повноважень.
До повноважень Президента України належить:
1) забезпечення державної незалежності та національної безпеки;
2) представництво держави в міжнародних відносинах, здійснення керівництва
зовнішньополітичною діяльністю держави, ведення переговорів та укладання міжнародних
договорів України;
3) призначення всеукраїнського референдуму щодо змін Конституції відповідно до статті
156 Конституції;
4) припинення повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених статтею
90 Конституції України;
5) призначення позачергових виборів до Верховної Ради України у строки, встановлені
Конституцією;
6) прийняття рішення про визнання іноземних держав;
7) внесення за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді подання про
призначення Верховною Радою України Прем’єр-міністра України;
8) внесення подання про призначення Міністра оборони та Міністра закордонних справ;
9) призначення на посаду та звільнення з посади за згодою Верховної Ради Генерального
прокурора України та Голови Служби безпеки України;
10) внесення до Верховної Ради подання про оголошення стану війни; прийняття в разі
необхідності рішення про введення надзвичайного стану;
11) призначення на посади та звільнення з посад третини складу Конституційного Суду.
Президент України є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; очолює
Раду національної безпеки і оборони України; має право вето щодо прийнятих Верховною
Радою законів із наступним поверненнях їх на повторний розгляд; здійснює помилування.
На основі та на виконання Конституції і законів України Президент видає укази і
розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України. Президент не може
передавати свої повноваження іншим особам або органам.
136
Повноваження Президента припиняються достроково у разі:
1) відставки;
2) усунення з поста в порядку імпічменту (у випадку державної зради або споєння іншого
злочину);
3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я (рішення щодо цього
приймається Верховною Радою більшістю голосів від її конституційного складу на підставі
письмового подання Верховного Суду України – за зверненням Верховної Ради, і медичного
висновку);
4) смерті.
Питання про імпічмент ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної
Ради, після чого створюється тимчасовий комітет у складі спеціального прокурора і спеціальних
слідчих. На підставі висновків комісії парламент 2/3 голосів приймає рішення про
обвинувачення Президента. Рішення про усунення Президента України з поста в порядку
імпічменту приймається Верховною Радою не менше як трьома четвертими від її
конституційного складу на підставі висновків Конституційного Суду щодо конституційності
процедури розслідування та висновків Верховного Суду про ознаки державної зради чи інших
злочинів.
У разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до статей
108, 109, 110, 111 Конституції України виконання обов’язків Президента України на період до
обрання і вступу на пост нового Президента України покладається на Голову Верховної Ради
України.
2.3. Кабінет Міністрів: процедура формування та повноваження.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Кабінет
Міністрів відповідальний перед Президентом України та Верховною Радою України,
підконтрольний та підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією. В
своїй діяльності Кабінет Міністрів керується Конституцією України, а також указами
Президента та постановами Верховної Ради.
До складу Кабінету міністрів входять Прем’єр-міністр України, перший віце-прем’єр-
міністр, віце-прем’єр-міністри, міністри.
Прем’єр-міністр України призначається Верховною Радою України за поданням
Президента України. Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України
призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени
Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем'єр-
міністра України. Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України,
спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої
Верховною Радою України.
До повноважень Кабінет Міністрів України належить:
1) забезпечення державного суверенітету і економічної самостійності України, здійснення
внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів
Президента України;
2) вживання заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;
3) забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики;
політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури,
охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;
4) розробка і здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного,
соціального і культурного розвитку України;
5) забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності;
6) здійснення управління об'єктами державної власності відповідно до закону;
7) розробка проекту закону про Державний бюджет України і забезпечення виконання
затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подання Верховній
Раді України звіту про його виконання;
8) здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки
України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;
137
9) організація та забезпечення здійснення зовнішньоекономічної діяльності України,
митної справи;
10) координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади.
Дострокове припинення повноважень уряду можливе у випадку його відставки:
1) з ініціативи уряду;
2) відставки Прем’єр-міністра, що означає відставку уряду;
3) прийняття резолюції недовіри до уряду парламентом.
Кабінет Міністрів України, відставку якого прийнято Верховною Радою України,
продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету
Міністрів України.
Органами виконавчої влади на місцях є місцеві державні адміністрації, що діють в
областях, районах і містах Києві та Севастополі. Склад місцевих державних адміністрацій
формують голови місцевих державних адміністрацій. Голови адміністрацій призначаються на
посаду Президентом України: голова обласної державної адміністрації  за поданням Прем’єр-
міністра, голова районної – за поданням голови обласної. Голови місцевих державних
адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом і Кабінетом
Міністрів, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Голови місцевих
адміністрацій звільняються з посади Президентом. Також Президент зобов’язаний прийняти
рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації у разі висловлення останньому
недовіри двома третинами депутатів від складу відповідної Ради.
Повноваження місцевих державних адміністрацій:
1) забезпечення виконання Конституції та законів, актів Президента та Кабінету Міністрів
України;
2) підготовка та виконання бюджетів;
3) взаємодія з органами місцевого самоврядування, виконання програм соціально-
економічного та культурного розвитку;
4) забезпечення законності та правопорядку, дотримання прав і свобод громадян.
Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших
центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами
України.
2.4. Судова влада.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а
також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами на допускаються.
Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної
юрисдикції.
Конституційний Суд – єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.
Повноваження Конституційного Суду України:
1) вирішує питання щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної
Ради, актів Президента, актів Кабінету Міністрів, правових актів Верховної Ради Автономної
Республіки Крим;
2) дає висновок щодо відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів,
що вносяться до Верховної Ради для ратифікації;
3) дає висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду
справи про усунення Президента з поста в порядку імпічменту;
4) здійснює офіційне тлумачення Конституції та законів України.
До Конституційного Суду можуть звертатися: Президент; не менше сорока п’яти
народних депутатів; Верховний Суд України; Уповноважений Верховної Ради України з прав
людини; Верховна Рада Автономної Республіки Крим.
Конституційний Суд складається з 18 суддів і формується шляхом призначення по 6
суддів відповідно Верховною Радою, Президентом та з’їздом суддів України. Суддя
Конституційного Суду призначається на 9 років без права бути призначеним на повторний
термін. Ним може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має
вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менше десяти років, проживає в Україні
138
протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою. Конституційний Суд шляхом
таємного голосування обирає зі свого складу лише на один трирічний термін Голову
Конституційного Суду.
Система судів загальної юрисдикції в Україні побудована за принципами
територіальності і спеціалізації:
1) Верховний Суд України;
2) Вищі спеціалізовані суди (Вищий господарський та Вищий адміністративний);
3) спеціалізовані суди першої і апеляційної інстанції;
4) Касаційний суд (розглядає справи як касаційна інстанція);
5) апеляційні суди й Апеляційний суд України (розглядають апеляції на рішення судів
першої інстанції);
6) місцеві суди (районні у містах, міські та військові).
Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.
Правосуддя в Україні здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках,
народні засідателі і присяжні. Професійні судді не можуть належати до політичних партій та
профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат,
обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової,
викладацької та творчої. На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією
суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту
і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та
володіє державною мовою.
Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань
юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів. Додаткові
вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня встановлюються
законом. Перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється
Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються
Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом.
Організаційне забезпечення (фінансове, матеріально-технічне, кадрове, організаційно-
технічне) здійснює державна судова адміністрація.
Судова система України й надалі залишається малоефективною з погляду надійного
захисту прав і свобод громадян. Для неї істотними ознаками є:
1) недостатній рівень фінансування;
2) чотирирівнева організаційна структура, при якій можливий повторний касаційний
перегляд судових справ;
3) відсутність процесуального законодавства.
У системі судової влади є також Вища рада юстиції України, до відання якої належить:
1) внесення подання на призначення і звільнення суддів;
2) прийняття рішення щодо порушення суддями принципу несумісності;
3) накладання дисциплінарного стягнення;
4) розгляд скарг апеляційних, місцевих суддів і прокурорів.
Прокуратура в правовій системі України є самостійним централізованим органом.
Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор, який призначається на посаду та
звільняється з посади за згодою Верховної Ради Президентом України. Верховна Рада може
також висловити недовіру Генеральному прокуророві.
Згідно з Конституцією прокуратура виконує функції:
1) підтримка державного обвинувачення в суді;
2) представництво інтересів громадянина або держави в суді;
3) нагляд за дотриманням законності органами, які здійснюють дізнання, досудове
слідство;
4) нагляд за дотримання законності при виконанні судових рішень.
3. Особливості системи місцевого самоврядування в Україні.

Невід’ємною ознакою демократичної правової держави є наявність системи місцевого
самоврядування. Місцеве самоврядування – гарантоване право і реальна здатність місцевих
139
територіальних громад самостійно, незалежно і ефективно вирішувати питання місцевого
значення в межах визначених законом повноважень та власної фінансової бази. Основним
принципом місцевого самоврядування є його організаційне відокремлення від державної влади.
Україна першою з усіх радянських республік прийняла закон про місцеве самоврядування
(1990 р.). Остаточно засади формування та діяльності системи місцевого самоврядування в
Україні визначила Конституція та закон „Про місцеве самоврядування в Україні” 1997 р., який
закріпив і розвинув основні конституційні положення з цього питання.
Місцеве самоврядування базового рівня в Україні здійснюється територіальними
громадами сіл селищ міст як безпосередньо (тобто через проведення референдумів загальних
зборів громадян громадських слухань тощо) , так і через органи місцевого самоврядування:
сільські, селищні, міські, районні, обласні ради та їх виконавчі комітети (у разі наявності
останніх). Для кожного з цих видів Рад законодавчо виділяється виключна сфера компетенції,
втручання до якої органам державної влади заборонено. Лише у випадках невідповідності рішень
органів місцевого самоврядування Конституції чи законам України, ці рішення зупиняються у
встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.
Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних
громад сіл, селищ та міст є районні та обласні ради. Питання організації управління районами в
містах належить до компетенції міських рад.
Сільський, селищний та міський голова обираються, як і самі Ради, жителями відповідної
адміністративно-територіальної одиниці, а голови районних і обласних – відповідною Радою.
До повноважень громад села, селища, міста (що здійснюються безпосередньо або через
утворені ними органи місцевого самоврядування) належить:
1) управління майном, що є в комунальній власності;
2) затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку та контроль за
їх виконанням;
3) затвердження бюджетів відповідних адміністративно-територіальних одиниць і
контроль за їх виконанням;
4) встановлення місцевих податків та зборів відповідно до закону;
5) забезпечення проведення місцевих референдумів та реалізація їх результатів;
6) утворення, реорганізація та ліквідація комунальних підприємств, організацій та
установ, а також здійснення контролю за їх діяльністю.
Повноваження обласних та районних Рад включають:
1) затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних
областей і районів та контроль за їх виконанням;
2) затвердження обласних та районних бюджетів, які формуються з коштів Державного
бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання
спільних проектів з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації
спільних соціально-економічних і культурних програм, та контроль за їх виконанням.
Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження
органів виконавчої влади (планування та облік забезпечення громадського порядку управління
комунальною власністю) з питань здійснення яких органи місцевого самоврядування
підконтрольні органам виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у
повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету або шляхом віднесення до місцевого
бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає
органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності.
Статус органів місцевого самоврядування міст Києва і Севастополя регулюється
спеціальними законами.
1. Охарактеризуйте процес становлення української незалежної держави.

2. Які принципи містить Декларація про державний суверенітет України?
3. Дайте характеристику основних повноважень Верховної Ради України.
4. В яких випадках Президент України припиняє повноваження Верховної Ради України?
140
5. Дайте характеристику повноважень Президента України.
6. За яким принципом формується Кабінет Міністрів України?
7. Дайте загальну характеристику судової влади в Україні.
8. Що належить до компетенції Конституційного Суду України?
9. Охарактеризуйте систему місцевого самоврядування в Україні.
1. Бодуен Ж. Вступ до політології: Пер. з фр.  К.: Вид-во „Основи”, 1995.  176 с.
2. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навч. посібник.  К.: Вид-во „Знання”, 2008.  415 с.
3. Кузь О.М. Політологія.  Харків: Вид-во ХНЕУ, 2004.  340 с.
4. Конституція України.  Харків: вид-во: „Весна”, 2007.  48 с.
5. Політологія / за ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенька.  К.: Вид-во „Академія”, 2006.  567
с.
6. Політологія / За ред. А. Колодій.  К.: Вид-во „Ельга, Ніка-центр”, 2003.  664 с.
7. Троян С.С. Вступ до теорії політики. Навч. посібник.  К.: НМЦВО, 2005.  250 с.
8. Холод В.В. Політологія.  Суми: ВТД „Університетська книга”, 2006.  480 с.
1. Безсмертний Р. Самоврядування. Конституційна модель: проблеми повноцінного
функціонування // Віче. – 1997. – № 2.
2. Горьовий Л., Ющик О, Парламент України: проблеми управління // Віче. – 1997  № 4.
3. Лагітін А. Концептуальні засади політичного реформування в Україні: постановка
проблеми // Політична думка.  2002.  № 1.
4. Мірошниченко Ю.Р. Організаційно-правові засади підготовки та прийняття державно-
політичних рішень.  Харків, 2004.  365 с.
5. Нельга О. Новий парламент України у контексті професіоналізму // Віче. – 1999.  № 4.
6. Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки  2005 / За ред. О.С.Власюка.  К., 2005.
 245 с.
7. Філософія політики: Короткий енцикл. словник / За ред. Андрущенко В.П.  К.: Знання
України, 2002.  672 с.
141
РОЗДІЛ 19. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ ТА МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ
1.Зовнішня політика держави та міжнародні відносини: сутність та види.
2. Принципи та суб’єкти міжнародних відносин.
3. Міжнародні конфлікти: поняття, причини та шляхи їх врегулювання.
4.Україна в системі міжнародних відносин.
1. Зовнішня політика держави та міжнародні відносини: сутність та види.

Зовнішня політика є важливою функцією держави, яка полягає у забезпеченні
національної безпеки, представництві інтересів держави за межами своїх національних кордонів.
Зовнішня політика держави визначається її внутрішнім життям, а також вона вносить певні
корективи у внутрішньополітичні процеси. Реалізацію зовнішньої політики держава здійснює
через міністерство закордонних справ, парламентські комітети з питань зовнішньої політики,
посольства, наукові та культурні центри за кордоном.
Формування зовнішньої політики держави є складним процесом, оскільки різні політичні
сили в середині держави мають своє бачення зовнішньополітичного курсу та національного
інтересу.
Зовнішня політика – це комплекс дій, спрямованих на підтримку стосунків з
міжнародним співтовариством, захист національного інтересу та поширення свого впливу на
інші суб’єкти міжнародних відносин.
Окрім зовнішньої політики держави виділяють міжнародні відносини, виникненню яких
сприяли відносини між народами, державами, різними культурами, що тривали впродовж усієї
людської історії. Взаємодіючи з іншими державами та їх об’єднаннями, кожна з держав впливає
на характер міжнародних відносин.
Міжнародні відносини — система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних,
військових, культурних та інших зв’язків і відносин між народами, державами і групами держав,
що діють на світовій арені.
Міжнародні відносини є багатогранними і різноманітними, однак в науковому середовищі
практично відсутня єдина типологія міжнародних відносин. Більшість науковців поділяє
міжнародні відносини на два типи: 1) відносини, які базуються на балансі сил; 2) відносини, які
базуються на балансі інтересів.
Види міжнародних відносин розрізняють за різними критеріями, зокрема: а) за сферою
суспільного життя – економічні, політичні, військові, культурні тощо; б) за суб’єктами
взаємодії – міждержавні, відносини між міжнародними організаціями; г) за ступенем напруги –
стабільні і нестабільні, співробітництва та конфлікту, миру і війни; д) за рівнем розвитку –
регіональні, субрегіональні, глобальні; е) за статусом – офіційні, неофіційні; з) за змістом –
відносини співробітництва, співіснування, нейтралітету.
Також виділяють такі види міжнародні відносин як: 1) партнерські відносини (існує
взаємопідтримка зовнішньополітичних дій); 2) конфронтаційні відносини (політичне
протистояння та несприйняття); 3) домінантні відносини (одна держава контролює іншу через
економічну залежність, присутність на її території своїх військ або окупацію території).
Міжнародні взаємодії, які розгортаються у глобальному та регіональному масштабах,
становлять основу системи міжнародних відносин. Метою системи міжнародних відносин є
збереження рівноваги сил, попередження розвитку конфліктів, що забезпечується одним з трьох
типів контролю:
 імперським (єдина держава конструює решту);
 біполярним (дві наддержави контролюють та регулюють взаємовідносини у межах
своїх сфер впливу);
 балансу сил (три або більше держав контролюють дії одна одної за допомогою
дипломатичних маневрів, зміни союзів та відкритих конфліктів).
Вищим рівнем структурної організації міжнародних відносин є “світовий порядок ” –
устрій, який має забезпечити основні потреби держав-націй, регіональних асоціацій, а також усіх
інших легітимних міжнародних асоціацій та інститутів, які здатні створювати і підтримувати
умови їх розвитку.
142
Міжнародні відносини є важливою сферою політології і провідними ідеями
зовнішньополітичної діяльності сучасних держав є мирне співіснування, колективна безпека,
самовизначення народів та співробітництво.
2. Принципи та суб’єкти міжнародних відносин.

Зовнішньополітична діяльність держав базується на загальноприйнятих принципах
міжнародних відносин, які впливають на характер міждержавних стосунків. Головним
міжнародним документом сучасності, у якому сформульовані основні принципи міжнародних
відносин (міжнародного права) і передбачені заходи щодо їх дотримання, є Статут ООН.
Основні принципи міжнародних відносин:
 повага до державного суверенітету і суверенної рівності;
 незастосування сили чи погрози силою;
 непорушність кордонів і територіальної цілісності;
 мирне врегулювання спорів;
 невтручання у внутрішні справи;
 повага прав і основних свобод людини;
 рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею;
 співробітництво між державами;
 сумлінне виконання міжнародних зобов’язань.
Дані принципи повинні бути визнані і підтримані усіма державами, міжнародними
організаціями, а також активно застосовуватись на практиці.
Суб’єкти міжнародних відносин – людина, соціальна група чи організація, яка,
керуючись певними інтересами, бере участь у міжнародних політичних процесах чи впливає на
них. До суб’єктів міжнародних відносин належать національні держави, міжнародні
організації, транснаціональні корпорації, окремі особи, релігійні чи національні об’єднання, які
діють у багатьох країнах.
Національна держава – географічно обмежена, законно визнана цілісність, яка керується
єдиним урядом і населення якої вважає себе єдиною нацією. Кожна держава в системі
міжнародних відносин намагається реалізувати свій національний інтерес.
Національний інтерес – це збереження благ і цінностей, які дане суспільство вважає для
себе істотними, це засіб обґрунтування, проголошення або критики зовнішньополітичних курсів
з урахуванням потреб суспільства.
Для досягнення своїх цілей у зовнішній політиці держави використовують різні методи,
зокрема: дезінтегративні (насильство, тиск, втручання у внутрішні справи інших держав) та
інтегративні (компроміс, консенсус, позбавлення можливості застосовувати силу щодо інших
держав). На основі цього формуються типи зовнішньої політики держав, зокрема:
 агресивна політика (характеризується прагненням держави досягнути
експансіоністських цілей, спробами розв’язати внутрішні проблеми засобами зовнішньої
політики);
 активна політика (будується на пошуках балансу між внутрішньою та зовнішньою
діяльністю держави, на успішному виконанні нею ролі суб’єкта міжнародної політики);
 пасивна політика (властива державам, слабким в економічному, політичному і
військовому відношенні, які намагаються пристосуватися до міжнародного середовища,
перевівши свою зовнішню політику на позиції інших держав. Фактично така політика є
відмовою від власного суверенітету або його частини);
 консервативна політика (пов’язана з прагненням колишніх “великих ” держав зберегти
свої впливи на міжнародній арені і досягнутий раніше баланс між внутрішньою і зовнішньою
політикою).
Проводячи свою зовнішню політику, держави намагаються досягнути високого рівня
впливу (сили). Сила (могутність) держави на міжнародному рівні визначається багатьма
критеріями, зокрема: геополітичним розташуванням, населенням (його чисельність, здоров’я,
143
освіта тощо), природними ресурсами, індустріальним розвитком держави, військовою
могутністю, політичним керівництвом та внутрішньою організацією влади, дипломатією,
міжнародним іміджем. На цій підставі ми можемо говорити про певну ієрархію держав на
міжнародній арені, яка виглядає наступним чином:
 наддержави (спроможні впливати на існування всього людства);
 великі держави (мають суттєвий вплив на світовий розвиток, але не панують в системі
міжнародних відносин, їх вплив обмежується одним регіоном або сферою відносин на рівні
регіону, );
 середні держави (мають вплив у найближчому оточенні);
 малі держави (мають слабкий вплив у найближчому оточенні, при цьому володіють
засобами для захисту незалежності та територіальної цілісності);
 мікродержави (нездатні захистити свій суверенітет національними засобами, незначна
територія і до 2 млн. населення).
Поряд із національними державами, важливими суб’єктами міжнародних відносин є
міжнародні організації – об’єднання держав, національних, громадських організацій з метою
розв’язання питань регіонального або глобального характеру. Ознаками міжнародних організацій
є: договірна основа, наявність спільної цілі, організаційна структура, відповідність нормам
міжнародного права. Основними завданнями міжнародних організацій є: узгодження шляхів
розв’язання міжнародних проблем; пошук і вироблення компромісів; врегулювання міжнародних
конфліктів; розвиток міжнародної співпраці.
За характером членства міжнародні організації поділяють на міжурядові (у світі їх понад
400) та неурядові організації (понад 4 тис.). Міжнародні урядові організації створюються
урядами двох і більше держав, членство у таких організаціях є добровільним і вони не
порушують суверенітету окремих держав.
Головними функціями міжнародних організацій є: виступають ареною спілкування;
регулююча функція під час вирішення певних проблем (МАГАТЕ, ВОЗ тощо); розподільча
функція щодо дефіцитних ресурсів та послуг (Світовий банк, МВФ); сприяють об’єднанню
збройних сил та посиленню військових можливостей (НАТО); в окремих випадках можуть
виконувати наднаціональні функції.
Також особливий вплив як суб’єкти міжнародних відносин на сучасному етапі мають і
недержавні організації – добровільні об’єднання, створені на основі спільних інтересів чи
потреб (економічних, соціальних, національних тощо), їхні рішення не мають для держав
юридичної сили, а лише рекомендаційний характер. Засновниками таких організацій є
професійні, релігійні, громадські організації, бізнес групи чи приватні особи. Серед цих
суб’єктів велику роль відіграють і транснаціональні корпорації (мережа банків, підприємств та
установ, які діють одночасно в кількох країнах), метою яких є організація виробництва та
отримання прибутку і їх діяльність має глобальний характер. Хоча транснаціональні корпорації
діють в основному у сфері економіки, вони мають значний вплив на політику держав, можуть
втручатись у внутрішньополітичні справи, а також посилюють економічну взаємозалежність.
Щодо негативної сторони міжнародних транснаціональних корпорацій, то можна сказати, що їх
діяльність часто призводить до порушення економічного балансу в системі міжнародних
відносин, створення екологічних проблем, руйнування національних традицій, породжують
конфлікти між різними культурами.
Суб’єктами міжнародних відносин (в дещо меншій мірі) також виступають політичні
лідери, національно-визвольні, етнічні рухи; мафіозні угрупування окремих країн; окремі особи,
які активно діють у сфері міжнародних відносин.
В сучасних умовах глобалізація міжнародних процесів сприяє зростанню кількості
суб’єктів міжнародних відносин, що беруть в них безпосередню участь або здійснюють на них
суттєвий вплив.
Суб’єкти міжнародних відносин існують не ізольовано одні від одних, а тісно пов’язані
між собою і діють в рамках міжнародної системи. Разом з тим, інтереси суб’єктів міжнародних
відносин є доволі різними, зокрема, виділяють спільні інтереси (кооперативна модель),
взаємовиключні (конфронтація) та різноспрямовані інтереси (нейтралітет). Якщо інтереси
144
держав не перетинаються і держави можуть їх задовольнити безперешкодно, то між ними
складуться партнерські відносини, якщо ж існують взаємовиключні інтереси то виникають
міжнародні конфлікти.
3. Міжнародні конфлікти: поняття, причини та шляхи їх врегулювання.

Одним із ключових питань міжнародних відносин є міжнародні конфлікти. Незважаючи
на те, що з початку XXI ст.. посилюється тенденція до зменшення кількості міжнародних
конфліктів, проблема їх врегулювання залишається одним із важливих питань. Сьогодні можна
спостерігати ряд міжнародних криз, які посилюють міжнародну напругу, зокрема, це Косово,
Ірак, Афганістан та ін.
Міжнародний конфлікт – це зіткнення двох або більше різноспрямованих сил з метою
реалізації цілей та інтересів в умовах протидії. Суб’єктами міжнародних конфліктів можуть бути
держави, міждержавні об’єднання, міжнародні організації. Під час конфлікту може змінюватись
характер зацікавлених сторін у конфлікті, розширюватись кількість учасників, відбуватись
підміна безпосередніх чи другорядних сторін конфлікту. Виникнення політичного конфлікту
залежить від політичних інтересів держави, нації та інших суб’єктів міжнародних відносин.
Практика міжнародних відносин свідчить, що в основі міжнародного конфлікту дуже
часто є багато чинників, зокрема: 1) бідність і нерівність у добробуті народів; 2) соціально-
економічний лад; 3) політичний устрій; 4) територіальні спори; 5) релігійні та національні
протиріччя. Кожна зацікавлена сторона демонструє свою волю, висуває власні вимоги,
обґрунтовує притаманну їй позицію або при певних обставинах висловлює заперечення. Отже,
міжнародна суперечність виникає за умови, якщо принаймні дві країни висувають взаємні
претензії.
Виділяють такі типи міжнародних конфліктів:
 війна – великомасштабний конфлікт між державами, що прагнуть досягнути своїх
політичних цілей за допомогою організованої збройної боротьби;
 світова війна – збройний міжнародний конфлікт, у який втягуються групи держав, що
переслідують глобальні цілі;
 міжнародна криза – конфліктна ситуація, за якої зачіпаються життєво важливі цілі суб’єктів
міжнародної політики, обмежений час для прийняття політичних рішень. Події
розгортаються непередбачувана, ситуація «ні миру, ні війни».
 тероризм – форма політичного насильства, яке спрямовується проти урядів окремих держав
(але часто страждають пересічні громадяни) і його метою є створення атмосфери страху.
 громадянська війна і революція – стає міжнародним конфліктом у випадку, коле держава
звертається по допомогу до інших держав чи організацій і конфлікт набуває
міжнародного характеру.
 конфлікт малої інтенсивності – відносини між державними та недержавними суб’єктами на
регіональному рівні чи у прикордонній зоні, часто такі конфлікти можуть перерости у
великомасштабні конфлікти.
Проблема врегулювання міжнародних конфліктів залишається однією із складних та
актуальних в різні часи. Виділяють різні точки зору щодо шляхів врегулювання міжнародних
конфліктів та підтримки миру на міжнародному рівні, зокрема:
1. створення світового державного порядку, коли окрема організація, наприклад, ООН
має найвищу владу у розв’язанні світових проблем і зможе примусити суб’єктів міжнародних
відносин виконувати її рішення, що сприятиме уникненню міжнародних конфліктів. Шляхи
врегулювання міжнародних суперечностей і конфліктів визначено у Статуті ООН (Стаття 33),
який зобов’язує членів ООН дотримуватися принципів справедливості і міжнародного права.
Проте компетенція такого світового уряду повинна бути обмежена та чітко регламентована.
2. переговори як шлях до врегулювання конфліктів – у процесі переговорів конфліктна
ситуація може бути вирішена шляхом односторонніх або взаємних поступок, іншої прийнятної
форми компромісу. Якщо ж діяльність дипломатів не приносить успіху, а напруженість у
стосунках ворогуючих сторін загрожує безпеці в світі, до переговорного процесу залучається
третя сторона-посередник. Вона може це робити з власної ініціативи або на прохання
145
зацікавлених сторін. З такою місією виступають як держави, так і міжнародні організації,
політичні діячі, які користуються довірою і авторитетом, представники світових релігій тощо.
3. посилення інтеграційних процесів, які руйнують міждержавні та міжрегіональні
бар’єри, що створює умови для формування міжнародних союзів, асоціацій, мета яких –
координація дій держав, об’єднання зусиль та співпраця.
Отже, проблеми міжнародних конфліктів займають важливе місце в системі міжнародних
відносин і вирішення міжнародних конфліктів залежить від багатьох чинників, зокрема, від
загальної міжнародної ситуації, зацікавленості конфліктуючих сторін у подоланні конфлікту, від
рівня розвитку демократії, вмілого використання міжнародних посередників та застосування
технологій розв’язання конфліктів.
4. Україна в системі міжнародних відносин.

Україна як суб’єкт міжнародного права визнана сучасним світом, здійснює безпосередні
відносини з іншими державами та міжнародними організаціями, приєдналась до міжнародних
договорів, самостійно вирішує питання війни і миру. Як активний суб’єкт міжнародних відносин
Україна заявила про себе після проголошення Акту про незалежність України 24 серпня 1991 р.
Наша держава підтвердила дотримання умов договору 1991 р. між США та СРСР про обмеження
та скорочення стратегічних ядерних озброєнь. Така зовнішньополітична стратегія держави
зумовила активне визнання України багатьма державами світу, встановлення дипломатичних
відносин. Вже в січні 1993 р. Україну як незалежну державу визнали 132 держави світу, з яких
106 встановили дипломатичні відносини.
На сьогодні Україна цілком самостійно, на основі національного інтересу, визначає
стратегію свого зовнішньополітичного курсу, будує співпрацю із іншими державами та
міжнародними організаціями. Основні цілі, пріоритети та напрями зовнішньої політики України
сформульовані у «Декларації про державний суверенітет України» (16 липня 1990 р). Також
важливими документами для розвитку міжнародних відносин стали Акт проголошення
незалежності України (24 серпня 1991 р. ), результати Всеукраїнського референдуму (1 грудня
1991р. ), прийняття «Основних напрямків зовнішньої політики України» (2 липня 1993 р. ),
прийняття Конституції України (28 червня 1996 р.).
Засади, якими керується Україна як суб’єкт міжнародних відносин – норми міжнародного
права, статут ООН, Ради Європи, принципи міжнародних відносин. Серед головних функцій
зовнішньої політики Україна можна назвати: гарантування національної безпеки України;
створення умов для прогресу національної економіки; участь у розв’язанні глобальних проблем;
підтримка зв’язків з діаспорою; інформаційна функція.
Основними сферами зовнішньополітичної діяльності України є розвиток двосторонніх
міждержавних відносин (Україна—США, Україна—Росія та ін..), розширення участі у
європейському регіональному співробітництві, членство в міжнародних організаціях. Для
України пріоритетними напрямами двосторонніх відносин є активний розвиток стосунків з
такими групами держав: прикордонні держави; держави-члени Європейського Союзу та НАТО;
країни Азії, Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Африки та Латинської Америки.
Україна бере активну участь у ряді міжнародних організацій, зокрема, це ООН, Рада
Європи, МАГАТЕ, ОБСЄ, Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Європейський банк
реконструкції та розвитку, Світова організація торгівлі та ін.. Важливим кроком на шляху
євроінтеграції України було прийняття у 2005 р. Плану дій Україна—ЄС в рамках Європейської
політики сусідства. Разом з тим, геополітична орієнтація України на Європу не означає ізоляцію
від Росії.
Сучасні дослідження українських вчених визначають такі основні геополітичні
пріоритети України:
 зміцнення України як суверенної незалежної держави ;
 повернення України в європейський цивілізаційний простір (всебічна інтеграція до
європейських і євроатлантичних політичних і соціальних структур, а також структур безпеки);
 зміцнення стратегічного партнерства з США і зв’язків з країнами Західної Європи;
146
 підтримка і розвиток рівноправних, взаємовигідних економічних, політичних і
соціокультурних відносин з Росією;
 зміцнення та консолідація особливих відносин із стратегічно важливими сусідами
(Польщею, країнами Балтії, Туреччиною, Грузією, Азербайджаном та країнами Вишеградської
групи);
 сприяння формуванню „поясу стабільності ” та регіональних структур безпеки (від
Балтійського і Чорного морів до Закавказзя і Центральної Азії);
У своїй зовнішньополітичній діяльності Україна дотримується принципів рівноправного
партнерства, єдності національної, регіональної та міжнародної безпеки. Україна – молода
держава і її зовнішньополітичний курс ще виробляється і конкретизуватиметься відповідно до
міжнародної ситуації.
1. Дайте визначення поняття “міжнародні відносини”, “зовнішня політика”.

2. Розкрийте ієрархію держав на міжнародній арені.
3. Що ви розумієте під поняттям “національний інтерес ”?
4. Назвіть види зовнішньої політики держав.
5. У чому зміст понять: “агресивна політика”, “активна політика”, “пасивна політика”,
“консервативна політика” ?
6. Назвіть суб’єктів міжнародних відносин.
7. Назвіть причини міжнародних конфліктів.
8. Назвіть типи міжнародних конфліктів.
Основна література
2003. – 664 с.
2. Політологія: Підручник /За ред. Бабкіної О.В. – К.: Академія, 2008. – 567 с.
4. Міжнародні організації: Навч. посібник /За ред Ю.Г. Козака, В.В. Ковалевського. – К.,
2003.
5. Міжнародні відносини і євроатлантична інтеграція України /Під. ред. Л.С.Голопатюка. – К.,
2005.
6. Світова та європейська інтеграція: організаційні засади /За ред. Я.Й. Малика, М.З.
Мальського. – Львів, 2002.
7. Рудич Ф. М. Політологія: Підручник. – К.: Либідь, 2005. – 478 с.
1. Геополітика: Військово-політичні аспекти: навчальний посібник. –Львів: ЛІСВ, 2008. – 343
с.
2. Голуб Н.В., Клімкін П.А. Україна та міжнародні організації. – К., 2003.
3. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні системи. Світова політика. – К.: ФАДА, ЛТД,
2001. – 224 с.
4. Цимбалістий В. Теорія міжнародних відносин: навчальний посібник. – Львів, 2007. – 360 с.
5. Білоус О.Г., Мацейко Ю.М. Глобальна перспектива і сталий розвиток. − К., 2005.
147
РОЗДІЛ 20. ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ УКРАЇНИ
1. Політична думка Київської Русі
2. Українська політична думка XVІ – початку XVII століття.
3. Політичні ідеї періоду козацько-гетьманської держави.
4. Політична думка України ХІХ – початку ХХ століття.
1. Політична думка Київської Русі.

Початки політичної історії сучасної України вчені пов’язують із зародженням
державотворчих процесів у великих племінних об’єднаннях (союзах племен) на її території у VI-
VIII ст. З часом (у VIII-XI cт.) вони еволюціонували у значно ширші й дещо чіткіше політично
окреслені об’єднання – «союзи союзів», «над союзи». Апогеєм даного процесу стало утворення
Київської Русі, яка започаткувала державотворчу традицію українського народу.
Давньоруські писемні пам’ятки свідчать, що політичне життя того періоду було
надзвичайно бурхливим, сповненим різноманітних конфліктів. Гостра боротьба між різними
угрупованнями всередині панівної верстви за державну владу, яка відбувалася протягом всієї
історії Київської Русі, слугувала грунтом для роздумів про сутність та межі цієї влади, про її
призначення у суспільному житті, про якості, якими мусив володіти її носій – великий князь
Київський.
Утвердження князівської влади вимагало відповідного ідеологічного забезпечення. Його
основою могла стати нова релігія, покликана замінити традицію виборності князя, залежності
його від волі віча і таким чином забезпечити станові привілеї військово-аристократичній верстві
на чолі з великим князем. Такою новою релігією стало християнство, яке до того ж в умовах
великого простору та етнічної різнорідності Київської Русі, виявилось більш відповідним
інтересам центральної влади, ніж язичництво. Окрім цього прийняття християнства сприяло
налагодженню міжнародних відносин з Візантією та європейськими монархіями.
Умови суспільного життя, які склалися у Давньоруській державі, багато в чому
пояснюють виступи духовенства за посилення Київського великокняжого престолу та прагнення
збереження єдності державної організації. Церковники добре усвідомлювали складність
впровадження християнства та створення митрополії без допомоги держави. Водночас серед
духовенства була поширена ідея підпорядкування великокнязівської адміністрації церкві, яка
намагалася утвердити князям думку, що лише «духовний провід» може дати державі добробут і
мир, уникнути міжусобних чвар та удільних війн. Розбіжності у поглядах на державну владу
оформились у двох теологічних концепціях:
1) автократичної князівської влади – сильної одноосібної влади князя у якій
вбачалася гарантія захисту християнства, церковної та політичної єдності Русі;
2) «богоугодного володаря», згідно якої місія об’єднання держави покладалася не на
київський великокняжий престол, а на церкву. Акцентується увага на ідеї соборності Русі, тобто
духовній єдності, через сповідування єдиної державної релігії – православ’я.
Обґрунтування першої концепції міститься у «Слові про закон і благодать» першого
київського митрополита Іларіона, «Збірнику Святослава» 1074 року, «Повчанні» Володимира
Мономаха, Галицько-Волинському літописі та ін. На думку Іларіона, «єдинодержцю», або
«великому кагану», Володимиру Великому роль хрестителя Русі вдалося виконати завдяки
зосередженню у своїх руках верховної влади. Єдиновладдя великого князя Київської Русі однак
не зводилося до абсолюту. Іларіон вважав, що князь – глава держави відповідальний перед
Богом. Його влада величезна, але зовсім не безмежна. Князь повинен здійснювати свою владу в
рамках закону. В основі його дій повинна лежати не сваволя, а справедливість.
Основи другої концепції заклав печерський ігумен Феодосій (помер 1074 р.), який
вважав, що світські володарі не зберігають, а лише захищають «правовір’я», стають на бік
церковних інтересів. Князь, будучи обраним Богом на престол, мусив добре знати Христове
вчення й служити опорою церкві. Серед функцій князя однією з найголовніших вважалася
функція захисту православного християнства. Вчення про «богоугодного володаря» закликало
до об’єднання руських князів навколо церкви, а не навколо київського великокняжого престолу.
Погляди Феодосія розвинув далі монах Києво-Печерського монастиря Нестор – автор
літопису «Повість минулих літ» (бл. 1113 р.). Однією з головних ідей твору є принцип
148
династичного князювання: кожний князь панує в своєму уділі. На відміну від митрополита
Іларіона, який обстоював князівське єдиновладдя, Нестор виправдовує схему колективного
володіння державою князівським родом Рюриковичів. Для цього, в самому початку твору
відтворена біблійна легенда про поділ Землі трьома синами Ноя, а також вводиться розповідь
про закликання слов’янськими племенами варягів на княжіння. Отже, «Повість…» не лише
обґрунтовувала легітимність династичної влади Рюриковичів, але й санкціонувала феодальну
роздробленість Русі та удільно-династичне князювання як єдину встановлену Богом форму
правління. При цьому Нестор засуджує міжусобні війни між князями.
Характерною особливістю давньоруської літератури було те, що роздроблення Київської
Русі на низку автономних князівств сприймалося не як роздроблення її території і відповідно
зникнення Руської землі, а лише як розпад єдиного колись князівського роду на ворогуючі між
собою угруповання. У цій ворожнечі, у якій брат йшов на брата, тогочасні мислителі вбачали
головну причину усіх нещасть. Тому наскрізною темою більшості писемних пам’яток тієї доби є
заклик до князів припинити міжусобиці. Описами міжусобних війн між князями та тими
спустошеннями, які вони принесли переповнена «Повість минулих літ». Початок занепаду
Київської Русі Нестор-літописець пов’язує з початком братовбивчих війн між спадкоємцями
Ярослава Мудрого. Подібні висновки знаходимо у поемі «Слово о полку Ігоревім» (бл. 1187 р.).
Її автор закидає удільним князям непослух великого князя Київського й ставлення своїх
інтересів вище загальнодержавних.
Для духовенства одним з найважливіших показників ефективності служіння правителів
була їхня здатність забезпечити державно-політичну та релігійно-церковну цілісність, що мало
служити у справі християнізації Київської Русі. Тільки ті правителі вславляються у літературі
княжої доби, наділяються різними позитивними рисами, які сприяли своїми діями соборності
руської землі, захищали її від зовнішніх ворогів та життя свого не шкодували заради неї.
Вважалося, що та чи інша людина обирається Богом на роль глави держави не для того, щоб
просто бути верховним правителем, але для служіння руській землі, для підтримання у ній
порядку, захисту її від ворогів, відправлення правосуддя тощо.
Проблема князівської честі і ідеалу князя-правителя займає одне з центральних місць у
«Повчанні» своїм дітям Володимира Мономаха (1053-1125 рр.). У своєму творі князь закликав
синів дотримуватись договорів. Розуміючи важливе політичне значення моральних якостей
правителя, Мономах закликав нащадків дотримуватись заповідей Христа, бути людяними,
благочестивими, працелюбними та милосердними. Честь собі князь здобуває не статусом своїм,
а знаннями й добрими справами. Зміст «Повчання» стає зрозумілим, якщо його розглядати в
контексті тої політичної ситуації, у якій він писався. Єдність та могутність Київської Русі
трималися майже виключно на авторитеті Володимира Мономаха. Удільні князі перетворилися
на початок ХІІ ст., по суті, у самостійних володарів. Це означало, що міжкнязівські відносини
набули суто договірного характеру. Причому дотримання угод усе більше залежало від доброї
волі самих князів: для примусу когось з них до виконання договірних умов на практиці не
залишалося іншого засобу, окрім моральної проповіді.
2. Українська політична думка XVI – початку XVII ст.

Подальший розвиток феодальних відносин та перехід українських земель під владу Литви
та Польщі зумовив особливості політичних процесів у цей період. На рубежі між середньовіччям
та новими часами відбувалося посилення ролі окремих станів, з’являлися нові державні
інститути, загострювались соціальні та релігійні протиріччя у суспільстві. Масове
покатоличення і ополячення усіх прошарків українських феодалів призвело до загрози втрати
провідної політичної верстви українського народу, що, своєю чергою, актуалізувало питання
самоідентифікації. На історичній арені постали козацтво, православні церковні братства, греко-
католицька церква. Помітний вплив на зміст політичної думки мало проникнення із Заходу в
Україну ідей, сформованих культурою Відродження й рухом Реформації та контрреформації.
Серед політичних мислителів того часу слід відзначити насамперед українсько-
польського письменника-гуманіста Станіслава Оріховського-Роксолана (1516-1566 рр.).
Умовно його творчість можна поділити на два етапи: перший – приблизно до кінця 40-х рр. і
другий – до кінця життя. На першому етапі творчості помітний вплив ідей Відродження та
149
Реформації, на другому – зайняв процерковні позиції. Найбільший інтерес для політичної теорії
становлять, зокрема, два його твори: «Політика королівства польського на взірець
арістотелівських політик» (1556 р.) та «Польські діалоги політичні» (1563 р.). У них подав своє
бачення суті держави, її форми правління та устрою та різних проблем політичної влади.
С. Оріховський розробив низку порад королю щодо управління державою, вказуючи, що
в основі функціонування християнської держави повинно бути дотримання права. Вперше у
Східній Європі розробив т.зв. піраміду влади і чітко зайняв позиції (на відміну від своїх поглядів
у молоді роки) підпорядкування світської влади духовній.
Постать С. Оріховського також важлива з огляду на її роль у формуванні самосвідомості
українців як окремого народу. С. Оріховський чітко виокремлює «русинів»-українців серед
інших слов`ян. Про королівство Польське С. Оріховський писав, що «складається з Поляків,
Литви, Русі і Прусів», відтак це скоріше федерація народів ніж суто польська держава. Саме С.
Оріховському належить формулювання принципу інкорпорації етнічних меншин, зокрема
українців, у систему Речі Посполитої «gentus rus, nation polonus», тобто зберігаючи власну
історико-культурну спадщину, представник етнічної «меншини» може прилучатися до здобутків
«високої» культури панівної етнічної групи.
Варто відзначити, що С. Оріховський, сам будучи католицьким священиком,
запропонував (чи не вперше) укласти рівноправний союз між католицькою і православною
церквами з метою забезпечення єдності держави і рівноправності її громадян. Однак, католицьке
духовенство, відчуваючи за собою підтримку держави і католицьких королів, цю ідею
відкинуло, запропонувавши ідею унії під зверхністю римського папи із збереженням за
православними їх традиційної релігійної обрядовості. Так, у 1577 р. польський єзуїт Петро
Скарга (1536-1612 рр.) написав книжку «Про єдність церков», у якій засуджувалась православна
віра, доводилась потреба унії Української церкви з Римом, розглядались культурні та
матеріальні вигоди для української шляхти і духовенства внаслідок об’єднання. Скарга
критикував втручання мирян у справи православної церкви; використання при богослужінні
незрозумілої народу мови; практику шлюбів священників православної церкви та ін.
Після Брестської церковної унії 1596 р. спалахнула полеміка між її прихильниками та
противниками. У відповідь на новий твір П. Скарги «Синод брестський» (1597 р.), який доводив
правомірність створення греко-католицької церкви, з’явились праці православних ідеологів
Мелетія Смотрицького, Христофора Філалета, Івана Вишенського, Іова Борецького,
Захарія Копистенського та ін. У книзі «Апокрисис» (1597 р.) Х. Філалет звинуватив римського
папу у спробі поширення католицизму на українських і білоруських землях збройними силами
польської шляхти. Опираючись на ідеї суспільного договору та природних прав, Х. Філалет
обгрунтовував наявність у всіх підданих Речі Посполитої свободи віросповідання та свободи
сумління. Монарх, для забезпечення власного спокою і процвітання держави, повинен шанувати
права і свободи своїх підданих. Крім того, не лише піддані присягають королю, але й він, при
вступі на престол, присягає народу, державі та її громадянам. Взаємна присяга є своєрідним
договором між королем. Тобто між державою та її громадянами, незалежно від їхньої
конфесійної приналежності. Таким чином вибір віри є справою особистого сумління кожної
людини в державі, а рівність громадян в правах зумовлюється рівністю їх обов’язків.
З іншої позиції атакував унію чернець Афонського монастиря Іван Вишенський (бл. 1545
– 1620 рр.). В усіх творах, а особливо в «Посланіі к от православной віри утікшим єпіскопам»
(1598 р.), адресованому вищому духовенству, що прийняло унію, полеміст закидає
священнослужителям надмірну любов до мирського життя, жадібність, прагнення до особистого
збагачення, викриває їх як злочинців. У памфлеті протиставляється споживацьке, далеке від
християнських постулатів життя православних єпископів, римо-католицького та уніатського
духовенства і злиденне існування пастви. Він вважав, що праця кріпаків є джерелом багатства
панів, виступав проти визиску селян феодалами та духовенством. В одному з програмних творів
І. Вишенського «Обличение диавола-миродержца» (1599-1600 рр.) з'ясовується суспільно-
етичний ідеал мислителя. Ним є cуспільство рівності та братерства, побудоване на засадах
раннього християнства у якому церква буде без ієрархії служителів.
150
3. Політичні ідеї періоду козацько-гетьманської держави.
У середині XVII ст., в період національно-визвольної війни українського народу,
формувалися не лише нова українська державність, але й нові погляди на її устрій та статус.
Нове політичне мислення позначилось на важливих політико-правових документах того
часу, зокрема «Договорі поміж цісарем турецьким і Військом Запорозьким з народом Руським...»
(1649 р.), статтях Б. Хмельницького (1654 р.), Гадяцькому трактаті (1658 р.). Останній вже
досить чітко виписував новий статус України як автономного князівства Руського в Речі
Посполитій, яка, відтак, перетворювалась із двоєдиної держави у складі Королівства Польського
і Великого князівства Литовського у триєдину на засадах федералізму. Концепція «Великого
Князівства Руського», що була розроблена й покладена в основу договору стараннями
козацького полковника Юрія Немирича (1612-1659 рр.), надовго стала зразком для тих
козацьких провідників, які боролися за права свого народу і країни. Ідеї Гадяцького трактату
значною мірою використовувались і "останнім гетьманом обох сторін Дніпра П. Дорошенком", і
творцями найбільш відомої пам’ятки політичної думки козацької доби – так званої Конституції
Пилипа Орлика.
Остання стала важливим етапом формування української політичної думки. Прийнята на
емігрантській козацькій раді у Бендерах 5 квітня 1710 р. одночасно з обранням гетьманом
Пилипа Орлика (1672-1742 рр.), Конституція за своєю формою є договором гетьмана зі
старшиною і всім Військом Запорозьким, а за змістом – документом, що в політико-правових
поняттях того часу обгрунтовує права України на державну самостійність та її державний устрій.
Автори Конституції визначають її як вищий правовий документ, що визначає основні
принципи функціонування козацької держави і покликаний забезпечити дотримання
традиційних демократичних принципів організації державної влади, не допустити перетворення
гетьманської влади в деспотичну. Головним принципом формування владних структур козацької
держави Конституція проголошувала виборність всіх урядових посад з низу до верху.
В нормах цього правового акта вже містилися елементи теорії природного права, а
головне – положення теорії поділу влади в організації державного управління за трьома
напрямами, які функціонують самостійно, - законодавчий, виконавчий, судовий.
Законодавча влада надавалася Генеральній Раді (парламенту), до якої входять генеральні
старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей
розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі.
Збиратись повинна вона тричі на рік: на Різдво, Великдень, Покрову. На своїх зборах Генеральна
Рада мала розглядати питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи,
заслуховувати звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирати
генеральну старшину.
У період між сесійними зборами Генеральної Ради її повноваження виконував гетьман
разом із Радою генеральної старшини. Ці інститути уособлювали найвищу виконавчу владу.
Повноваження судової влади мали належати Генеральному Суду. Конституцією
передбачалося відокремлення повноважень судової влади від інших інститутів державної влади,
її незалежність у висновках під час ухвалення рішень, а також обов’язковість для всіх виконання
цих рішень.
Попри те, що Бендерська Конституція не була втілена на практиці, вона стала свідченням
високого рівня політичної та правовою культури не лише авторів документу, а й широких верств
українського населення для якого власне і призначався цей документ. Важливість Конституції
також обумовлена її місцем в історії українського державотворення: в ній здійснено всебічне
(історичне, політичне і правове) обгрунтування ідеї незалежності України як суверенної
держави.
4. Політична думка України ХІХ – початку ХХ ст.

Важливою сторінкою в розвитку політичних теорій в Україні були XIX ст., особливо його
друга половина, й початок XX ст. У цей час на українських землях виникає багато різних політи-
чних течій і напрямів, які висвітлювали складність тогочасних суспільно-політичних відносин,
різноманітність інтересів і потреб. Ідеї кожної з цих течій і напрямів політичної думки (див.
151
таблицю 1) безпосередньо відображали особливості класової боротьби, національних і
релігійних відносин, боротьби за державну владу.
З 40-х років XIX ст. починається політизація українського національного руху, що
спочатку розвивався переважно як культурницько-просвітній. Однією з перших й найвідоміших
політичних організацій було Слов’янське товариство св. Кирила і Мефодія, більш відоме в
літературі як Кирило-Мефодіївське братство. Програмні положення братства були викладені у
«Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія»
(1846), основним автором яких був Микола Костомаров (1817-1885 рр.). В основу документів
лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.
Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього
суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення
демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і
суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення
демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо
їх національної мови, культури і освіти. Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних
політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя – від ліберально-поміркованого
реформізму (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) – до революційних методів боротьби
(Т. Шевченко, М. Гулак, Г. Андрузький).
Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 р. діяльність
братства була викрита, а члени заарештовані. Найсуворіше було покарано Т. Шевченка, якого
віддали у солдати Окремого Оренбурзького корпусу з забороною писати і малювати. За словами
Я. Грицака, ніколи раніше перед Т. Шевченком українські інтелектуали не піднімали так сильно
свої голоси протесту проти Росії. Його поезія різко відкидала конформістську модель
"малоросійства", що ґрунтувалася на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі і лояльності до
імператора. Заклик Кобзаря до одночасного національного і соціального визволення став
ідеологічним наріжним каменем модерної України. Його творчість становить водорозділ у
розвитку української ідеї. Увесь пізніший український національний рух у тій чи іншій мірі
ідентифікував себе з Т. Шевченком як своїм духовним батьком. А його мученицька особиста
доля послужила джерелом для витворення сильного національного міфу, який надихав наступні
покоління українських діячів.
Речником і провідником подальшої політизації українства став Михайло Драгоманов
(1841-1895 рр.) – творець його першої систематизованої політичної доктрини. Його ідеї являли
собою поєднання ліберально-демократичних, соціалістичних й українських патріотичних
елементів з позитивістським філософським підґрунтям.
М. Драгоманов обстоював пріоритет громадських справ і вільних політичних установ над
економічними класовими інтересами та універсальних людських цінностей над виключно
національними потребами. Він, проте, вірив, що національність є невід’ємною складовою
сучасної цивілізації, підкреслював визначальну роль національної держави як гаранта захисту
основних людських потреб. На його думку, гарантією свободи громадян, товариств і народів є
федеративний устрій держави, утворений на засадах децентралізації, як вільна спілка вільних і
самостійних у місцевих справах громадян.
Найбільш повно питання суспільно-політичної організації у М. Драгоманова відображені
у Проекті основного статуту українського товариства «Вільна спілка» (1884 р.), де
обгрунтовувалась можливість зміни державного устрою у Російській імперії. Жорсткий
централізм Російської імперії М. Драгоманов вважав найбільшим злом на шляху до справжнього
конституційного ладу. Державу він розглядає як «вільну спілку» окремих самоуправ, кожна з
яких окремо і всі разом становлять основу державного життя, натомість центральна влада – це
тільки доповнення до самоуправної влади. Основою такої децентралізації є запровадження
місцевого самоуправління, коли кожна самоуправа має свою внутрішню самостійність і
незалежність відносно інших самоуправ.
Ці погляди справили значний вплив на молодих галицьких соціалістів Михайла Павлика
(1853-1915 рр.) та Івана Франка (1856-1916 рр.), з якими Драгоманов підтримував близькі
контакти. Зокрема, це проявилося, коли 1890 р. І. Франко і М. Павлик стали одними із
засновників у Львові першої української політичної партії – Русько-української радикальної
152
партії і написали для неї програму. Серед її вимог була така, що вимагала перетворити Австро-
Угорську імперію на федеративний союз національностей, створивши замість тодішніх
провінцій – національні території з цілковитою політичною автономією кожної національності.
Суспільно-політичні погляди І. Франка, його ставлення до проблеми вирішення
українського питання, ідеалу державного і суспільного устрою, пройшли тривалий еволюційний
шлях. Почавши з популяризації марксистських ідей, громадівського соціалізму М. Драгоманова,
мислитель поступово переходить на ліберельно-демократичні позиції, позначені чітко
вираженим національним спрямуванням. В останній період своєї активної політичної та
наукової діяльності, він однозначно визначається як прихильник ідеї державно-політичної
незалежності України, хоча і вважає, що здійснення цього ідеалу для його сучасників
знаходиться «поза межею можливого». Так, у статті «Свобода і автономія» (1907 р.) І. Франко
акцентує увагу на тому, що ідеалом поневоленої нації, зокрема й українців, він вважав політичну
державну самостійність, а можливість існування міжнародних об’єднань з деякими ознаками
союзної держави відносив у далеке майбутнє, коли після довгих років незалежного існування
забудуться старі образи.
Ретельний план реорганізації державного устрою Російської імперії належить Михайлові
Грушевському (1866-1934 рр.). Відштовхуючись від висунутої М. Драгомановим ідеї
«самоуправління областей і національностей», він запропонував концепцію національно-
територіальної децентралізації, що передбачала виділення всіх населених українцями земель
імперії в окрему державно-територіальну одиницю з власним парламентом, системою
виконавчої влади, освіти. На думку М. Грушевського, тільки децентралізація, національно-
територіальний автономізм, федералізм і найширша участь народу в управлінні може
забезпечити ефективний розвиток територій і зменшити соціальне напруження в суспільстві.
М. Грушевський основою історичного процесу вважав народ. Вчений захищав
ідею пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. Український народ він
розглядав як окрему етнокультурну одиницю, що є спадкоємницею Київської Русі та сформувала
свої етнокультурні особливості в умовах Галицько-Волинської та Литовсько-Польської держав.
У 90-х роках ХІХ ст. формується політична концепція, що порушувала федералістську
традицію і як ідеал пропонувала державну самостійність України, відкидаючи орієнтацію на
об’єднання слов’янства під російською гегемонією. Найвиразніше її висловили на лівому
ідеологічному фланзі Юліан Бачинський (1870-1940 рр.), а на правому – Микола Міхновський
(1873-1924 рр.). Вони прийшли до єдиного висновку щодо незалежності Української держави,
але з різних вихідних методологій – економічної та історико-правничої.
Ю. Бачинський у 1895 р. опублікував працю під назвою «Ukraina irredenta» («Україна
уярмлена»), де обгрунтував самостійність України з марксистських позицій аналізу тенденцій
економічного і господарського розвитку країни. При цьому автор не вважав створення держави
самоціллю, а бачив у ній лише найважливіший засіб для забезпечення можливості вільного
культурного розвитку. В далекому майбутньому, на його думку, відпаде необхідність в її
існуванні.
Протилежних позицій дотримувався М. Міхновський. У 1900 р. він опублікував брошуру
«Самостійна Україна», яка вважається першим програмним документом українського
націоналізму. Аналізуючи Переяславський договір 1654 р. з точки зору принципів міжнародного
права, М. Міхновський вказує на порушення Москвою зобов’язань перед Україною, розкриває
ворожу політику царату щодо українського народу. У такий спосіб він обґрунтовує юридичні
підстави політичної незалежності України.
М. Міхновський є основоположником національно-радикальної політично-філософської
течії. Її засадничими положеннями стали гранична самодостатність української ідеї та її
цілковита окремішність від ідеї загальноросійської (в т. ч. і революційної), необхідність здобуття
Україною політичної незалежності та досягнення соборності без огляду на можливі конфлікти і
в якнайшвидший час, лідерство української інтелектуальної еліти в боротьбі (коли треба, то й
збройній) за державну незалежність.
Вирішальний вплив на формування ідеології українського націоналізму мав Дмитро
Донцов (1883-1973 рр.). Завдяки його творчості ідеологія українського націоналізму набрала
войовничо-ірраціонального та волюнтаристського характеру. Відкидаючи ліберально-
153
демократичні принципи розбудови Української держави, Д. Донцов розробляє власну теорію
націоналізму, який називає «чинним» або «вольовим».
Звертаючись до популярних у Європі початку XX ст. ідей волюнтаризму (Шопенгауер,
Гартман, Ніцше, Сорель та ін.), речник "чинного націоналізму" обґрунтовував примат волі до
влади ("функція влади – найвища функція нації"). Займаючи ірраціоналістичні позиції,
зауважуючи принципові обмеження інтелектуалізму просвітництва, Д. Донцов вважав, що в
основі національної ідеї має бути не розум, а воля – інстинктивне прагнення нації до
самоствердження, влади та панування.
Д. Донцов гостро критикував представників традиційного українського націоналізму ХІХ
ст. за федералістські, автономістські мрії та несміливість політичних вимог. Аналізуючи невдачі
боротьби за державність у 1917-1920-х рр. Д. Донцов обстоює одну з ключових, на його думку,
вимог вольового націоналізму – творче насильство і активну меншість (формування
національної еліти). Критикуючи ліберальний індивідуалізм М. Драгоманова, він обґрунтовує
пріоритетну роль насильства у житті нації, відкидає ідею компромісу та діалогу, вказуючи, що
лише агресивність є шляхом кожної нової ідеї. Д. Донцов звернув особливу увагу на проблему
формування національної політичної еліти. Закликав до західної орієнтації українства на Захід
через політичну несумісність української та російської історичних традицій, національних
звичок, способу життя.
Власну модель майбутнього суспільно-політичного устрою, заснованого на ідеях
націоналізму, запропонував один із лідерів ОУН Микола Сціборський (1897-1941 рр.). Він
сформулював концепцію націократії – «режиму панування нації у власній державі, що
здійснюється владою усіх соціальне корисних верств, об'єднаних - відповідно до їх суспільно-
продукційної функції - у представницьких органах державного управління».
Встановленню націократії, за М. Сціборським, передує національна революція, яка мала
проводитись «власними силами української нації». Рушійною силою революції мало бути
селянство. Підставою революції мали стати гасла приватної власності на землю, загальної
солідарності усіх свідомих сил України.
М. Сціборський заперечував право політичних партій на участь в управлінні державою і
вважав диктатуру оптимальним засобом здійснення державної влади на час національної
революції. Опорою політичного режиму мала стати революційна націоналістична організація,
яка виконувала б диктаторські функції.
По завершенні революції в Україні має встановитися республіканський лад. Політичні
партії стануть непотрібними. Функції політичного керівництва виконуватиме ОУН, яка буде не
політичною партією, а загальнонаціональним рухом. Законодавчу владу матиме Державна Рада –
національний парламент, депутатів якого обиратимуть усі громадяни. Очолюватиме державу
Голова – вождь нації, якого обиратиме Національний Збір. Голова держави буде одночасно і
прем'єр-міністром, призначатиме міністрів, які звітуватимуть перед ним. Він наділятиметься
також низкою інших важливих повноважень: правом законодавчої ініціативи, розпуску
парламенту, вето на прийняті ним закони, буде головнокомандувачем збройних сил.
Націонал-демократизм. Паралельно з націоналістичним напрямом в українській
політичній думці сформувався і розвивався націонал-демократичний напрям.
Зародився він у Галичині наприкінці XIX ст. і був пов'язаний насамперед із
державницькими ідеями І. Франка та Ю. Бачинського. Згодом націонал-демократизм набув
певного поширення серед діячів Наддніпрянщини, які до революційних подій і боротьби за
українську державність у 1917-1920 рр. перебували в основному на соціалістичних позиціях і
поступово еволюціонували від ідеї федералізму до ідеї державної незалежності.
Такі представники націонал-демократизму як С. Дністрянський, О. Бочковський та В.
Старосольський пропонували вирішувати національне питання в демократичних формах.
Провідною ідеєю їхніх державницьких концепцій була ідея безумовного визнання права кожної
нації на самовизначення.
Станіслав Дністрянський (1870-1936 рр.), в основу своєї концепції поклав розроблену
ним теорію суспільних зв'язків. Суспільні зв'язки він поділяв на органічні, суб'єктами яких є
сім'я, рід, плем'я, народ, держава, та організаційні, носіями яких виступають класи, партії,
товариства, церква.
154
Суспільним зв'язкам притаманні такі найважливіші характеристики:
- держава є лише суспільним зв'язком найвищого типу;
- всі правові норми є також і соціально-етичними нормами;
- все, що впродовж століть генетично склалося в суспільних зв'язках, є реальною
основою держави і права;
- авторитет держави як суспільного зв'язку знаходить головну підтримку в
авторитеті окремих суспільних зв'язків, які є вищим критерієм істини, оскільки формуються на
основі норм, прийнятих в окремих сім'ях, родах, племенах, класах, політичних партіях, країнах,
окремими громадянами;
- суспільні зв'язки мають свої специфічні інтереси.
Виходячи з цих характеристик суспільних зв'язків, С. Дністрянський робить висновок, що
в їх основі лежать традиції певного народу й держави, що історично склалися. Україна має не
тільки право на самовизначення, а й відповідні державницькі традиції. Майбутню незалежну
українську державу він уявляв як народну республіку, влада в якій належить народові та
обраним органам і здійснюється на засадах правової держави.
Ольгерд Бочковський (1885-1939 рр.) розумів націю як духовну спільність, що
грунтується на національній свідомості та прагненні до волі. Національна свідомість формується
з попередніх підсвідомих національних почувань. Вольовий момент у своєму житті нація
найповніше виявляє у прагненні до утворення власної державності.
Сучасна нація, доводив О. Бочковський, не може існувати без політичної самостійності у
формі власної держави. Наявність держави є запорукою повного і всебічного розвитку нації.
Володимир Старосольський (1878-1942 рр.) сформулював концепцію побудови
української державності, засновану на поєднанні національного й соціально-класового чинників
у цьому процесі.
Джерелом існування національної спільноти, її життєдайною енергією є прагнення до
політичної самостійності, яке історично проявляється як боротьба за власну державу. Рушійними
силами цієї боротьби є не тільки національні, а й класові інтереси. Національний і класовий
інтереси є двома взаємодоповнюючими чинниками суспільно-історичного поступу, й недооцінка
або ігнорування одного з них веде до нерозуміння уроків історії, а тому й до небезпеки знову
повторити помилки минулого.
Детально аналізуючи джерела формування української національної ідеї в її етнічному,
соціальному й геополітичному вимірах, В. Старосольський робить висновок про те, що ця ідея
завжди була пов'язана з синтезом національного та соціального визволення.
Націонал-демократичний напрям української політичної думки, таким чином, уникає
крайнощів марксистського соціалізму з його абсолютизацією класового чинника суспільного
розвитку й націоналізму, який абсолютизує чинник національний, розуміючи націю лише як
етнічну спільність.
Консерватизм. Альтернативним соціалістичним та націоналістичним
конструюванням українського національно-визвольного руху були концептуальні побудови
консервативного напряму в українській суспільно-політичній думці (В. Липинський, С.
Томашівський, В. Кучабський та ін.). Найяскравішим його представником на початку ХХ ст. був
В’ячеслав Липинський (1882-1931 рр.). Всі здобутки в культурі, економіці, політиці, як в
минулому, так і в сучасному, він пов’язував з періодами періодами державності України. На
відміну від представників народницької концепції історії, В. Липинський вважав, що
національна держава відіграє вирішальну роль у розвитку суспільства.
Основний політичний трактат В. Липинського – «Листи до братів-хліборобів»
(1926) містить виклад його політичної філософії та практичної політичної програми. Суть
доктрини В. Липинського зводиться до кількох важливих моментів:
- монархізм: політичним ідеалом для України є спадкова монархія на чолі з
гетьманом, владу якого обмежували б дві законодавчі палати: нижня – з’їзд Рад поодиноких
земель і вища – Трудова Рада держави;
- концепція класократії: трактування класу як формуючої націю (українську) сили,
згуртованої не тільки економічними інтересами, а й віковими традиціями, культурою – «клас
хліборобів». Цей клас мав бути головним продуцентом нової еліти – «аристократії», яка
155
формувалася б з найкращих людей не за їх походженням, а за їх здібностями, духом та активною
діяльністю. Аристократія має формуватися з різних класів (хліборобського, промислового,
фінансового й купецького, комунікаційного, інтелігенції). Така суспільно-політична організація,
названа В. Липинським «класократією», покликана забезпечити гармонійну політичну
співдружність хліборобського класу як консервативної опори держави з іншими класами;
- доктрина територіалізму: основною умовою здійснення української державності
є єдність – політична, національна, регіональна. Звідси виникає потреба в ідеї, яка б
забезпечувала об’єднання земель і людей, які живуть на них. В якості такої ідеї В. Липинський
пропонує доктрину територіалізму, протиставляючи її ідеї націоналізму. На його думку,
українську націю можна найкраще об'єднати на ґрунті територіального патріотизму,
пробудження почуття солідарності і єдності між усіма постійними мешканцями української
землі, незалежно від їхнього етнічного походження, соціально-класової приналежності,
віросповідання, соціально-культурного рівня.
Стефан Томашівський (1875-1930 рр.) запропонував, побудовану на ідеї особливої ролі
Галичини та уніатської церкви в українському державотворенні. Основними чинниками, на яких
базується його концепція, є земля, нація і держава.
Українська земля як чинник історії України – це історичний процес здобування
українським народом землі. Другим важливим чинником є процес формування української нації.
Третім чинником є перетворення української народності в націю є становлення першої
української національної держави – Галицько-Волинського князівства, що об'єднало вже тільки
суто українські землі.
Становленню самостійної української держави мають сприяти територіальний патріотизм
і національна ідея. Відсутність об'єднуючої національної ідеї була однією з причин втрати
Україною державності. Якщо ця форма є недосяжною, то необхідно спрямувати всі зусилля на
формування національної ідеї, яка містила б такі економічні, соціальні, культурні й моральні
цінності, котрі дали б можливість утворити незалежну державу.
С. Томашівський доводив, що традиції українського народу, наявність внутрішніх
розбіжностей між провідниками та станами українського суспільства зумовлюють необхідність
впровадження в Україні монархічної форми правління як такої, що найкраще сприяє
утвердженню авторитету і порядку.
С. Томашівський вважав, що майбутня українська держава повинна формуватися на
основі політичної автономії західноукраїнських земель, мати власне законодавство,
адміністрацію, армію, систему освіти. Автономія має спиратися на традиції Галицьке-
Волинського князівства, а також політичний досвід Австро-Угорської монархії і польського
республіканського правління.
Важливу роль в українському державотворенні С. Томашівський відводить уніатській
церкві. Таким чином, у державотворчій концепції С. Томашівського українська державність
виступає у формі клерикальної монархії.
Василь Кучабський (1895- 1945 рр.) найбільш придатною формою державного правління
для України вважав монархію. Особливу роль у заснуванні монархічної держави була покликана
відіграти провідна верства, сформована з «людей військового духу і організації», з огляду на
втрату іншими суспільними верствами здібностей і можливостей стати на чолі державотворення.
Ця концепція дістала назву «позитивний мілітаризм».
В. Кучабський поділяє ідеї В. Липинського й С. Томашівського про те, що справу
створення української держави може вирішити не етнічне об'єднання українців у межах чужої
держави, а формування психологічного складу нації на певній території її проживання.
Необхідною умовою цього є державотворча національна ідея. Для початку потрібен своєрідний
український П'ємонт, який зможе організувати решту України на визвольну боротьбу і роль
П'ємонту мала відіграти Галичина.
Формування провідної верстви є одним із головних завдань українського консерватизму.
В. Кучабський вбачає провідну верству, що зберегла в собі лицарські риси, несе відповідальність
за державну справу, гарантує стабільність внутрішнього устрою держави у великих
землевласниках.
156
Націонал-комунізм. Український націонал-комунізм є самостійним напрямом
вітчизняної політичної думки, представники якого, спираючись на комуністичну ідеологію,
виступали за власний шлях побудови Україною соціалізму, що уможливив би реалізацію її
національного інтересу (територіальної цілісності України, економічного розвитку, культурних
цінностей і т.д.).
Цей політичний напрям був певним ідейним наступником драгоманівства, продовженням
традиції «суверенного марксизму» перших українських політичних організацій, а частково –
наслідком російського більшовицького впливу.
Націонал-комуністи переконували, що знищення капіталізму означатиме водночас
припинення національного пригноблення недержавних народів. Виступали за визнання права
українського пролетаріату на створення власного комуністичного центру, відстоювали доктрину
«української революції», національної за характером, виступали проти військово-політичного й
економічного союзу радянських республік.
До основних питань, з якими націонал-комуністи пов’язували свої політичні вимоги,
можна віднести наступні:
- обґрунтування можливості власного шляху втілення соціалістичного ідеалу;
- ідея соборності Української Республіки;
- проблема українського національного культурного розвитку;
- ствердження України як самостійного національно-господарського організму.
Яскравим зразком еволюції поглядів українських націонал-комуністів щодо характеру
взаємозалежності та пріоритетності цілей національного визволення і соціальної справедливості
є творча та політична діяльність Володимира Винниченка (1880-1951 рр.). Ще на початку 1917
р. він вказував на те, що зняття перешкод у справі соціалізму потребує встановлення такого
політичного устрою в Україні, у якому б права української національності не могли б бути
занедбаними. Забезпечення національних прав українців він розглядав як неодмінну умову
успіху соціалізму. Вже у 1920 р. єдиним напрямом, здатним припинити коливання українських
соціалістів між ідеалами національної та соціальної рівності, поєднавши ці цілі, він визнавав
комунізм, оскільки у випадку його перемоги над капіталізмом всі поневолені особи, класи, нації,
раси повинні були отримати визволення.
На тому, що національне відродження слід визнати необхідним етапом, який мусила
пройти Україна на своєму шляху до соціалізму, особливу увагу у своїх роботах зосереджував
один з найяскравіших представників цього напряму – Микола Хвильовий (1893-1933 рр.). Свою
позицію він обґрунтовував положенням ленінізму про можливість побудови соціалізму в
окремій країні. М. Хвильовий звертав увагу на суперечності між зовнішніми гаслами та
внутрішньою політикою більшовизму в Україні. Єдиним засобом протидії російському
месіанізму письменник вважав утвердження серед українців ідеї про їх власне особливе
історичне призначення. Він виступив з теорією про покладену на Україну велику місію
провідника пролетарської культури до Європи.
157
Основні напрями української політичної думки кінця ХІХ – першої пол. ХХ ст.
Напрями Ідейні засади Представники
народницько- визнання народу рушійною силою історичного М. Грушевський,
демократичний процесу; розуміння українського народу як окремої Р. Лащенко,
культурної одиниці; обґрунтування ідей С. Шелухін
народоправства у вигляді народно-демократичної
республіки; федеративний устрій України; входження
України до складу федеративних чи конфедеративних
союзів; надання переваги колективним формам
власності як історично традиційним
ліберально- права і свободи людини та громадянина мають вищу М. Драгоманов,
демократичний цінність ніж інтереси держави, нації, класу чи Б. Кістяківський
соціальної групи; функції держави зводяться до
мінімуму, держава має будуватися згідно принципів
правової держави; федералізм та самоврядування як
основа державного устрою
націонал- вимога самоуправління національно-культурних І. Франко,
демократичний спільнот; апеляція до «народу», або «нації», як Ю. Бачинський,
джерела суверенітету та підстав легітимності влади; С. Дністрянський,
«народ», який оголошується джерелом влади, має бути О. Бочковський,
не абстрактним конгломератом індивідів, а історичною С. Рудницький
(етнічною, мовною, культурною тощо) спільнотою;
приведення державного кордону у відповідність з
культурно-етнічними кордонами
консервативний обґрунтування унікальності українського руху, опори в В. Липинський,
державному будівництві на власний політичний досвід С. Томашівський,
та історичні традиції; визнання домінуючої ролі В. Кучабський
держави в суспільному житті, пріоритет інтересу
держави над інтересом нації; критичне ставлення до
ліберально-демократичних засад суспільного ладу;
територіальний патріотизм – розуміння української
нації як територіального об’єднання усіх громадян, що
проживають в Україні; монархізм; елітаризм
націоналістичний «нація» розуміється в якості культурно гомогенної М. Міхновський,
спільноти, виступає джерелом суверенітету, Д. Донцов,
переважним об’єктом лояльності та виключною М. Сціборський,
основою легітимності влади; інтегралізм – суспільство П. Полтава,
є організмом з власною соціальною ієрархією і Л. Ребет
пов’язане взаємодією між різними соціальними
класами; волюнтаризм – один зі світоглядних
принципів; національна революція – основний засіб
досягнення державності, національна диктатура –
перехідна форма українського державотворення;
елітаризм та вождизм
соціалістичний суспільно-політичний устрій має будуватися на І. Франко,
засадах соціальної справедливості та рівності; Ю. Бачинський,
політичними засобами реалізації ідеалів соціалізму є М. Грушевський,
поєднання представницької та прямої демократії, а В. Винниченко
також федеративний державний устрій; розв’язання
національного питання підпорядковане вирішенню
питання соціального визволення українського народу,
звільнення селян та робітників від капіталістичної
експлуатації
158
націонал- боротьба за соціальне визволення поєднувалася з М. Хвильовий,
комунізм вимогою національного визволення; гасло утворення О. Шумський,
самостійної і незалежної Української Соціалістичної М. Скрипник,
Республіки; необхідність впровадження інституту рад В. Шахрай,
на базі диктатури пролетаріату; революція в Україні є В. Винниченко
складовою всесвітньої соціалістичної революції;
незалежність держави не може бути конечним гаслом
трудового народу в його революційній боротьбі, а
лише тактичним засобом для досягнення Всесвітньої
Федерації Соціалістичних Республік, членом якої
повинна була стати й Україна
1. Розкрийте особливості поглядів на співвідношення світської та духовної влади у політичній

думці Київської Русі.
2. У чому полягав політико-ідеологічний зміст полемічної літератури у Речі Посполитій
наприкінці XVI – початку XVII ст.?
3. Які політичні ідеї властиві для періоду існування козацько-гетьманської держави?
4. Розкрийте суть філософсько-політичних ідей Кирило-Мефодіївського братства.
5. Назвіть спільні та відмінні риси націонал-демократичного та націоналістичного напряму
політичної думки в Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст.
6. Охарактеризуйте головні особливості консервативного напряму політичної думки України
кінця ХІХ – початку ХХ ст.
7. На яких ідейних засадах базувався націонал-комуністичний проект розвитку суспільно-
політичного устрою України?
1. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посіб. – К.: Знання, 2008. – 415 с.
2. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія: підручник для студ. вищ. закладів освіти. – Л.: Новий
Світ-2000, 2008. – 304 с.
3. Політологія: підручник для студ. ун-тів / О.І. Семків, А.І. Пашук, Г.М. Світа та ін.; За ред.
О.І. Семківа. - Львів: Світ, 1994. – 592 с.
4. Політологія: Підручник / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К.: ВЦ «Академія», 2006.
– 568 с.
2005. – 576 с.
1. Кам’янська А.В. Український націонал-комунізм: витоки, сутність, еволюція: автореф. дис.

на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: 23.00.01 [Електронний ресурс] / Київський
національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2008. – 20 с. – Режим доступу до джерела:
http://www.nbuv.gov.ua/ard/2008/08kavvse.zip
2. Кухта Б.Л. З історії української політичної думки. – К., Генеза, 1994. – 368 с.
3. Левенець Ю. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки:
проблеми становлення та розвитку (друга половина ХІХ – початок ХХ століття). – К.:
Стилос, 2001. – 584 с.
4. Лисяк-Рудницький І. Між історією і політикою: статті до історії та критики української
суспільно-політичної думки. – Торонто: Сучасність, 1997. – 443 с.
5. Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М.
Корецького; Редкол.: Ю.І. Римаренко (відп. Ред.) та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – 942 с.
159
6. Потульницький В.А. Теорія української політології. Курс лекцій. – К.: Либідь, 1993. – 192
с.
7. Салтовський О.І. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки
(від витоків до початку ХХ сторіччя). – К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. – 396 с.
8. Хто є хто в європейській та американській політичній науці: Малий політологічний
словник / Б. Кухта, А. Романюк, М. Поліщук; За ред. Б. Кухти. – Вид. 2-ге, перероб. і доп. –
Львів: Кальварія, 1997. – 288 с.
160
СЛОВНИК ТЕРМІНІВ
Абсентеїзм – байдуже ставлення громадян до реалізації своїх політичних прав та

обов’язків, яке проявляється, в першу чергу, у формі ухиляння від участі у голосуванні на
виборах.
Абсолютна монархія – різновид держави, в якій вся повнота влади зосереджена в руках
монарха, який одноосібно призначає уряд, що виконує його волю.
Авторитаризм – політичний режим, що характеризується концентрацією і
зосередженням влади в руках однієї особи або обмеженої групи осіб; відчуженням народу від
прийняття політичних рішень, звуженням політичних прав і свобод громадян, суворою
регламентацією їх активності й діяльності, різким скороченням повноважень демократичних
інституцій.
Активістська політична культура (культура участі) - тип політичної культури, за
якого громадяни проявляють великий інтерес до всього, що відбувається у політичному житті й
самі беруть у ньому активну участь.
Альтернативна партійна система – партійна система, за якої владні структури
формуються на основі конкурентних виборів і на зміну одній правлячій партії завжди може
прийти інша.
Антрепренерська система добору політичних лідерів – характерна для демократичних
суспільств, відкрита система за якою, при умові значного рівня підтримки широких мас та в
процесі гострої конкуренції, лідером стає особа , яка володіє визначними особистими якостями,
професіоналізмом та здатністю до керівництва.
Агенти політичної соціалізації – особи структури і середовища, які здійснюють
соціалізацію особи та під впливом яких індивід набуває соціальних властивостей, необхідних
йому для адекватної поведінки в певному соціально організованому суспільстві. До агентів
політичної соціалізації відносять: сім’ю, систему освіти, професійні та референтні групи,
політичні партії, політичних лідерів, громадські організації, засоби масової інформації.
Аристократія (від грецьк. aristos – кращий і ...кратія) – форма державного правління, при
якій верховна влада належить по спадковості родовій знаті, привілейованій верстві.
Бездіяльність політична – виключність особи з політики, яка може бути викликана
різними причинами та проявляється у формах абсентеїзму, апатії, бойкоту, нейтралітету,
відчуження.
Верховенство права – це панування права у суспільстві. Верховенство права вимагає від
держави втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, ідей соціальної
справедливості, свободи, рівності тощо.
Верховна Рада України – єдиний орган законодавчої влади в Україні. Складається з 450
депутатів, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом
161
таємного голосування строком на 5 років, працюють на постійній основі і не можуть мати іншого
представницького мандата чи бути на державній службі.
Вибори – демократичний спосіб формування та зміни персонального складу органів
влади народом шляхом голосування.
Виборча дільниця — виборча одиниці, що об'єднують виборців за загальним місцем
голосування.
Виборчий процес – врегульована законом специфічна діяльність уповноважених органів
і громадян, спрямована на формування якісного і кількісного складу органів влади.
Виборчий ценз – сукупність офіційно закріплених законодавством умов, що обмежують
виборчі права громадян; сукупність вимог, яким має відповідати потенційний виборець для
отримання права участі у виборах.
Виконавча влада – у відповідності з теорією розподілу влад одна з самостійних гілок
державної влади, що здійснює функції управління (глава держави, уряд), базуючись на законах
та інших нормативних актах, може приймати власні постанови та рішення для виконання актів
законодавчої влади.
Війна – збройний конфлікт між двома і більшою кількістю сторін, коли застосовується
сила. “Війною” також називають силові конфлікти. Виділяють різні типології воєн, в залежності
від масштабів і засобів їх провадження: громадянська, партизанська, обмежена, тотальна,
міжусобна, міжплемінна, холодна, расова, торгівельна, визвольна і ін.
Влада – форма організації суспільних відносин, здатінсть та можливість здійснювати
вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою авторитету, права чи насильства,
Влада політична – визначальний вплив на поведінку мас, груп, організацій за допомогою
засобів, якими володіє держава, політичне панування, система державних органів.
Громадська організація – це добровільне об’єднання громадян, яке сприяє розвитку
їхньої політичної, трудової активності й самодіяльності, задоволенню і захисту їхніх
багатогранних інтересів і запитів, діє відповідно до завдань, цілей, закріплених у її статуті.
Громадська думка – стан масової свідомості, що відображає ставлення різних груп
людей до подій та фактів політичної дійсності, проблем розвитку політичної системи, економіки,
освіти тощо,
Громадянин ідеальний – модель політичної соціалізації індивіда наділеного певними
громадянськими чеснотами: активного, свідомого, зацікавленого станом політичної дійсності,
законослухняного, готового до участі у політиці і суспільному житті.
Громадянська політична культура – змішаний тип політичної культури, в якому норми
раціонально-активістської поведінки добре уживаються з елементами патріархальної та
підданської культур. Це культура довіри, участі і підтримки, яка найкраще забезпечує політичну
стабільність.
162
Громадянське суспільство – це сфера спілкування й солідарності, спонтанної
самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих
асоціацій громадян, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з
боку держави.
Декларація про державний суверенітет України – політико-правовий документ,
прийнятий Верховною Радою України 16 липня 1990 р., який проголосив державний суверенітет
України, верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в межах території УРСР,
обумовив недоторканість та незмінність кордонів, оголосив принцип рівноправності та
невтручання у внутрішні справи України при укладанні угод з іншими республіками СРСР.
Делегітимація влади – втрата владою правочинності, невизнання народом законності
панування даної еліти через її неспроможність забезпечити ефективне управління державою.
Демократична політична культура – ціннісні орієнтації, зразки політичної поведінки,
що відповідають таким принципам демократичного режиму, як свобода, рівність, плюралізм,
змагальність при здобутті і здійсненні влади, відповідальність владної еліти перед народом
тощо.
Демократична система правління – має такі ознаки: визнання джерелом влади народу;
виборність вищих органів державної влади; можливість змінити уряд без застосування сили;
легітимність опозиції; конкурентна боротьба за владу; гарантовані регулярні, чесні, конкурентні
вибори.
Демократичний політичний режим – це спосіб функціонування політичної системи
суспільства, система засобів і методів здійснення політичної влади, що базується на визнанні
народу джерелом влади та передбачає його активну участь у вирішенні державних і суспільних
справ.
Демократичні принципи виборів – засади, на основі яких здійснюється виборчий
процес і відповідно до змісту яких вибори є реальним волевиявленням громадян.
Демократія – організація та функціонування державної влади на засадах визнання народу
її джерелом і носієм, на прагненні забезпечити справедливість, рівність і добробут усіх при
розв"язуванні проблем і питань суспільного врядування; це форма державного ладу, заснована на
участі громадян в процесі прийняття рішень через пряме народовладдя і делегування свого
суверенітету представницьким і виконавчим органам влади, за якої гарантуються права і свободи
особистості і меншин, забезпечується право громадян на контроль за діяльністю владних
структур, реалізуються принципи поділу влади та представництва інтересів всіх соціальних груп.
Це форма організації та функціонування політичної системи, при якій існують рівні можливості
для здійснення прав і свобод кожного члена суспільства.
163
Держава – структурована і правовим шляхом унормована суверенна публічна влада, що
здійснює контроль над даною територією і виступає від імені всього суспільства при здійсненні
внутрішніх і зовнішніх функцій.
Державно-територіальний устрій – територіально-політична організація держави, що
визначається політико-правовим статусом її терторіальних складових частин та принципами їх
взаємовідносин з центральними органами влади і між собою.
Дуалістична монархія – різновид монархії, в якій влад поділена між монархом
(виконавча влада і суттєвий вплив на законодавчу сферу) і парламентом (законодавча влада).
Діяльність політична – специфічна форма активного ставлення особи до суспільно-
політичного середовища що проявляється у намаганні цілеспрямовано регулювати і змінювати
політичну дійсність за допомогою фактора влади.
Еліта – верства, суспільна меншість, представники якої володіють такими соціальними т
інтелектуальними якостями, які дають їм можливість відігравати провідні ролі в усьому
суспільстві або в окремих його сферах.
Еліта політична – суспільна верства, що бере участь у здійсненні влади, забезпечує
збереження та відтворення політичних цінностей та політичної системи, займає провідні позиції
в політичному житті.
Елітарна демократія – модель демократичного устою, що передбачає обмежену участь
народних мас в управлінні суспільством через низький рівень їх компетентності, а також через
схильність до ірраціоналізму та радикалізму. Ефективне управління може забезпечити лише
еліта, яка дотримується демократичних цінностей та перебуває під контролем народу.
Ефективність політичного функціонування – фактична результативність діяльності
основних владних структур та політичних лідерів, що вимірюється ступенем виконання ними
найважливіших функцій управління відповідно до вимог і сподівань найвпливовіших суспільних
груп.
Законодавча влада – самостійна, а за деякими версіями теорії поділу влади - верховна
гілка державної влади, система органів держави, які мають право приймати нові і змінювати
чинні закони, здійснювати контроль за їх виконанням. Ця влада делегується народом та
реалізується колегіально через видання законодавчих актів, а також через спостереження та
контроль за виконавчою владою.
Змішана виборча система – така процедура проведення виборів, яка включає елементи
як мажоритарної, так і пропорційної виборчих систем.
Зовнішня політика – це діяльність держави та інших політичних інститутів, що
здійснюється на міжнародній арені; комплекс дій, спрямованих на встановлення і підтримку
відносин з міжнародним співтовариством, захист власного національного інтересу та поширення
свого впливу на інші суб’єкти міжнародних відносин.
164
Ідеологія – теоретично узагальнена система політичних, правових, моральних,
релігійних, естетичних та філософських поглядів, переконань, ідей та цінностей, які
відображають ставлення соціальних груп, рухів та партій, окремих особистостей до дійсності,
існує зазвичай у вигляді концепцій, доктрин, вчень, які становлять основу політичних дій.
Імперія – насильно створена складна держава, досить часто має деспотичні форми
правління.
Інститут політичний – компонент політичної системи, суспільства, який існує у вигляді
організацій, установ, об′єднань громадан, що наділені особливими повноваженнями та
виконують спеціальні функції в політичному житті суспільства.
Кабінет Міністрів України – вищий орган в системі органів виконавчої влади в Україні.
У своїй діяльності керується Конституцією, законами та актами Президента України.
Кадрова політична партія (від фр. cadre – особовий склад) – партія, організаційна
структура якої базується на відсутності фіксованого членства та партійних списків, складається з
партійного активу, що діє на професійних засадах.
Клан – це мала група, що існує у рамках великої, виникає стихійно і тому належить до
системи неформальних зв’язків.
Контреліта – політично активна верства, з якої в майбутньому може бути сформований
новий тип еліти, що прийде на зміну існуючій.
Консенсус – згода між суб’єктами політики з певних питань, на основі базових цінностей
і норм, спільних для всіх основних соціальних і політичних груп суспільства; прийняття рішення
без голосування за виявленням всезагальної згоди.
Консолідація – це форма політичної взаємодії, що веде до об’єднання заінтересованих
груп для досягнення спільних цілей.
Конституція України – основний закон Української держави, який закріплює її
суспільний і державний устрій, права, свободи і обов’язки громадян, організацію державної
влади і місцевого самоврядування, територіальний устрій.
Конфедерація – союз суверенних держав, що укладається з метою реалізації спільної
мети, як правило зовнішньополітичної чи оборонної.
Криза легітимності влади – заперечення правочининності влади і владних відносин у
суспільстві, відмова виконувати розпорядження владних структур, безвладдя.
Культура політична – система стійких уявлень, орієнтацій, цінностей, позицій, зразків
поведінки у взаємовідносинах влади інароду, які виявляються в діях учасників політичного
процесу, стиль діяльності людини як учасника політичного процесу, який обумовлений
сукупністю та характером політичних знань, зразками і нормами поведінки, ціннісними
уявленнями людини про політичні явища.
165
Легальність – узаконеність діяльності, яка базується на документах та
загальноприйнятих нормах.
Легітимація – процес визнання влади та її інститутів як всередині держави так на
міжнародному рівні, набуття владою легітимності, її "узаконення" в суспільній свідомості;
Легітимність – визнання суспільством та міжнародним співтовариством правочинності
політичної влади, «узаконення» певного політичного режиму в свідомості людей.
Ліва політична партія – партія, основними ідеологічними засадами якої є розширення
державного сектора в економіці, визнання за державою функції вирішення соціальних проблем,
встановлення високого та диференційованого податку на прибуток.
Лідер – член групи або цілого суспільства за яким визнається право приймати
відповідальні рішення в тій чи іншій ситуації; авторитетна особа, яка відіграє провідну роль в
організації групи і регулює взаємостосунки між її членами.
Лідер політичний – особа, яка має постійний пріоритетний вплив на те чи інше
політичне об’єднання або на усе суспільство завдяки своїй активній участі у політиці.
Мажоритарна виборча система – система визначення результатів виборів, завдяки якій
депутатські мандати (один або кілька) від округу одержують тільки ті кандидати, які отримали
встановлену законом більшість голосів, а всі інші кандидати вважаються необраними.
Масова політична партія – партія, організаційна структура якої базується на
фіксованому членстві, наявності партійних списків та чіткій ієрархії.
Масова політична свідомість – знання та уявлення великих груп людей, яка відображає
умови повсякденного життя, включає в себе ідеї, духовні цінності, ілюзій, стереотипи, почуття
стосовно політичних проблем, інститутів та діячів.
Мафія – це група осіб, які намагаються досягнути корисливих і владолюбних цілей не
тільки в рамках певної організації, а й супільства загалом.
Мета політики - забезпечення панування одних соціальних груп над іншими або
узгодження соціальних інтересів, створення механізму реалізації спільної волі і спільного
інтересу.
Механізм політичного лідерства – система правил, що регулюють найважливіші
процеси висунення перших осіб у структури влади і здійснення ними владних повноважень.
Місцеві державні адміністрації в Україні – органи виконавчої влади на рівні області,
району, міст Києва та Севастополя в Україні, що входять до єдиної системи державної виконавчої
влади. Утворюються Президентом України. Місцеві адміністрації очолюють їх голови, що
призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України.
Міжнародні відносини – система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних,
військових, культурних та інших зв’язків і відносин між народами, державами і групами держав,
що діють на світовій арені. Більшість науковців поділяє міжнародні відносини на два типи:
166
1)відносини, які базуються на балансі сил; 2) відносини, які базуються на балансі інтересів.
Міжнародні організації – об’єднання держав, національних громадських організацій та
індивідуальних членів з метою вирішення питань регіонального або глобального характеру,
відвернення та врегулювання військових конфліктів.
Міфологія політична – фантастичне, спрощене нереальне уявлення про політичну
дійсність.
Монархія – форма правління, при якій верховна державна влада зовереджена в руках
одного глави держави – монарха та передається у спадок. Влада монарха є спадковою,
суверенною, безстроковою і безвідповідальною перед законом і народом.
Населення – людська спільнота, що проживає на території держави і підкоряється її
владі.
Нацизм – назва німецького різновиду фашизму, який походить від назви Націонал-
соціалістичної робітничої партії в Німеччині, утвореної у 1919р. Нацистська ідеологія базувалась
на ідеях расизму, шовінізму, антидемократизму, зовнішньополітичного експансіонізму, елітизму.
Нація – це етнополітична спільнота, якій притаманний високий рівень консолідації та
самоусвідомлення, включеність у політичне життя, творення або прагнення до творення власної
держави.
Національна держава -- у міжнародній політиці цим терміном позначають географічно
обмежену, законно визнану цілісність, яка керується єдиним урядом і населення якої вважає себе
єдиною нацією.
Національний інтерес – це збереження благ і цінностей, які дане суспільство вважає для
себе істотними, це засіб обґрунтування, проголошення або критики зовнішньополітичних курсів
з урахуванням потреб суспільства.
Норми політичні – різновид соціальних норм, що регулюють відсйнии між соціальними
групами та індивідами з приводу політичної влади, встановлюють взаємозалежності між
політичними цілями і засобами їх досягнення, служать засобом інституалізації політичної
практики.
Неальтернативна партійна система – партійна система, яка притаманна
недемократичним режимам і характеризується відсутністю боротьби за владу між політичними
партіями, що призводить до незмінного знаходження при владі однієї партії; усі інші партії або
забороняються, або штучно усуваються від владних змагань шляхом політичних махінацій.
Об’єкт політології – політична сфера, яку вивчають і аналізують у поєднанні з
особливостями її функціонування й розвитку та зв'язками з економічною й духовною сферами
Олігархія (від грецьк. oligarсhia, від oligos — небагаточисельний та arche — влада) –
форма врядування, за якої влада перебуває в руках невеликої й нерепрезентативної групи, що
167
здійснює правління у своїх власних інтересах, ігноруючи інтереси загальносуспільні; політичне
панування невеликої групи можновладців.
Організаційно-консервативна система добору політичних лідерів – характерна для
недемократичних суспільств, закрита система при якій рекрутування політичного лідера
відбувається в основному з низів політичної еліти, без необхідності підтримки широких мас
населення; основним критерієм відбору служить відданість вождю, ідеології, системі.
Охлократія (від грецьк. ochlos – натовп, чернь та ...кратія) – влада натовпу, якому
притаманне безпосереднє волевиявлення без звернення до певних інститутів.
Парадигма держави – концептуальна модель, схема теоретичного осмислення держави
та її сприйняття суспільною свідомістю.
Парламентська монархія – різновид монархії, в якій обсяг повноважень короля чи
імператора є настільки незначним, що швидше можна говорити про збереження „символу
монархії”, ніж про монархічну форму державного правління; реальні повноваження знаходяться
у парламенті і обраному ним уряді.
Партія політична (від лат. pars, partis – частина, група) – форма організованої участі
громадян у політиці, що виражає інтереси певних соціальних груп, спирається на ідеологію і
ставить за мету здобуття влади або здійснення впливу на неї.
Партійна система – сукупність та система взаємодії політичних партій даної країни, які
реально змагаються за владу і мають вплив на вироблення державних курсів.
Патріархальна політична культура – тип політичної культури, що відзначається
повною відсутністю у населення країни інтересу до політичної системи.
Підданська політична культура – тип політичної культури, за якого члени суспільства
зацікавлені результатами діяльності політичної системи, але їх мало цікавить, яким чином ці
результати досягаються.
Підзаконність влади – це політико-правовий принцип, за яким діяльність держави
обмежується прийнятими нею законами, які визначають рамки поведінки окремих посадовців і
органів державної влади.
Плебісцит – а) опитування населення через голосування стосовно питання приналежності
території на якій воно проживає до тієї чи іншої держави; б) дорадче опитування населення з
питань загальносуспільної ваги.
Плюралістична демократія – теоретична модель демократичного устрою, ідеалом якої є
протиборство груп інтересів та еліт, що їх представляють, яке завершується досягненням
компромісу.
Поділ влад – принцип та механізм реалізації влади, при якому законодавча, виконавча та
судова влади належать різним людям та інститутам відповідно до Конституції. Всі ці влади є
автономними та рівними.
168
Поведінка політична – будь-яка форма реакції людини на імпульси, що йдуть від
політичного середовища, яка виражає її ставлення до політичної або суспільної системи. Може
проявлятись у двох видах: відкрита (участь у політичному житті) та закрита (відмова від участі у
політиці, політична неучасть, бездіяльність).
Політика – це суспільна діяльність, що передбачає суперництво і співробітництво при
здобутті і здійсненні влади. Суттю цієї діяльності є прийняття і виконання владних рішень щодо
різних суспільних груп і суспільства загалом.
Політична діяльність – специфічна форма активного ставлення людей до свого
суспільного середовища, яка має на меті цілеспрямоване його регулювання та перетворення за
допомогою фактора влади.
Політична філософія – дисципліна, що вивчає політику в цілому, її природу, значення
для людини, взаємовідносини між людьми, суспільством і державною владою. Політична
філософія розробляє ідеали і нормативні принципи політичного устрою. Політична філософія
історично була першою формою існування політичної науки.
Політичний конфлікт – зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил,
суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов’язані насамперед з
боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з
політичними перспективами розвитку суспільства.
Політичний процес – функціональна характеристика політичної системи, зміст якої
визначається виконанням суб’єктами політики своїх специфічних ролей і функцій.
Політичні технології − система прийомів, технік послідовного досягнення бажаного
результату в тій чи іншій сфері політичної діяльності.
Політологія – цілісна, логічно обґрунтована сукупність знань про суть, форми,
закономірності функціонування і розвитку політики і політичної влади, політичних інститутів,
відносин, свідомості, діяльності, їх місце і роль в житті суспільства; наука про процеси
формування, функціонування і поділу політичної влади, боротьбу за владу та участь у ній,
формування та розвиток міжнародних політичних відносин.
Політичний режим – спосіб функціонування державної влади, система методів і
прийомів її реалізації, які визначають характер відносин між владою та народом, рівень правової
захищеності особи, виявляють ставлення владних структур до правових основ своєї діяльності.
Політичний плюралізм – визнання множинності соціальних інтересів та способу їх
виразу у політиці; показник та результат зрілості процесу становлення демократичної політичної
системи. Головний принцип політичного плюралізму – це управління різними специфічними
інтересами і потребами, а не ліквідація цієї різниці.
Політичні партії в України – це сукупність організованих політичних об’єднань на
основі спільності інтересів та політичних переконань, які разом з державою та за її допомоги,
169
прагнуть брати участь у політичному житті, керівництві суспільними справами.
Права політична партія – партія, основними ідеологічними засадами якої є перевага в
економіці держави приватного сектора, обмеженість соціальних програм держави, зниження
податку на прибуток.
Правова держава – це форма організації і діяльності публічно-політичної влади, яка
функціонує згідно з принципом верховенства права, за якою діють усталені правові норми,
встановлені у порядку, що визначений Конституцією, гарантуються права і свободи людини,
владні структури не втручаються у сферу громадянського суспільства.
Предмет політології – сукупність проблем, досліджуваних політологією такі як,
політична система, держава, державний устрій, влада, владні відносини, політичні партії та
громадсько-політичні організації й рухи, політична діяльність, політична свідомість, політична
культура, ідеологія та ін.
Представницька демократія – система взаємодії між державною владою і громадянами,
що характеризується участю громадян в процесі формування владних структур, підзвітністю
влади громадянам, та широким залученням громадян до політичного процесу.
Президент України – глава держави, що виступає від імені України, є гарантом
державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод
людини і громадянина.
Принципи демократії – демократія базується на наступних принципах: народного
суверенітету; активної участі громадян у політичному житті суспільства; принципу більшості,
який поєднується із гарантованою правовою захищеністю меншості; права меншості на
опозицію; виборності органів державної влади; поділу державної влади; політичного та ідейного
плюралізму; компромісу і консенсусу; свободи і рівності; гласності та свободи слова.
Пропорційна виборча система – система, за якої депутатські мандати розподіляються
між партіями пропорційно кількості голосів виборців, отриманих кожною з них в межах
виборчого округу.
Протопартії (від гр. protos – перший та лат. pars, partis – частина, група) – форми
участі громадян у політиці, попередники сучасних політичних партій, які не мали чіткого
ідеологічного забарвлення і зазвичай не ставили основною метою боротьбу за безпосередній
прихід до влади. Існували у різних формах: станові партії Стародавньої Греції та Риму; елітарні
клуби чи партії Франції XVIII - XIX ст.
Пряма демократія – механізм вироблення державних рішень безпосередньо
громадянами. Найвідоміші приклади існування прямої демократії демонстрували стародавні
грецькі міста-поліси. В умовах представницької демократії репрезентована інститутами
плебісцитів та референдумів.
Ратифікація – затвердження верховним представницьким органом державної влади
170
міжнародного договору, який після цього набуває юридичної сили для цієї держави.
Республіка – різновид держави, в якій влада формується шляхом виборів на певний
термін, і підзвітною перед законом і похідною від влади народу.
Ресурси влади – засоби, що їх використовує або може використати політична еліта для
здійснення влади.
Референдум – всенародне опитування громадян шляхом голосування заради остаточного
вирішення важливих питань державного та суспільно-політичного життя.
Свідомість політична – спосіб відображення політичної дійсності у формі знань, оцінок,
думок, емоцій, почуттів, цілісне духовне утворення, що складається із знань про закономірності
політичного життя та уявлень, настроїв, спостережень, що виникає і функціонує для досягнення
певної мети і володіє інтегративними якостями, що не властиві окремим її компонентам.
Світовий політичний процес – сукупна діяльність народів, держав та їхніх інститутів,
соціальних спільностей та їхніх організацій і рухів, які переслідують певні політичні цілі в
царині міжнародного життя.
Система місцевого самоврядування в Україні – механізм реалізації права місцевих
територіальних громад в Україні самостійно і ефективно вирішувати питання місцевого значення
в межах визначених законом повноважень та власної фінансової бази.
Система політична – складна сукупність різноманітних політичних інститутів (держава,
партії, профсоюзи, організації і рухи), форм їх взаємодії та взаємовідносин, політичних ролей,
процесів, політико-правових норм, політичної культури, через які реалізується політична влада,
забезпечується соціальна і політична стабільність.
Соціалізація – процес в ході якого людина, засвоюючи притаманні даному суспільству
цінності, традиції, мораль, культуру, вчиться поводити себе соціально допустимим чином;
засвоєння та активне відтворення набутого в ході спілкування з іншими людьми та групами
соціального досвіду.
Соціалізація політична – процес становлення людини як громадянина; форма взаємодії
особи і політично організованої спільноти внаслідок якої індивід засвоює притаманні даному
суспільству політичні ідеали, переконання, цінності, моделі поведінки і стає готовим до активної
участі у політиці.
Соціальна структура суспільства – це сукупність усіх соціальних груп і спільнот даного
суспільства, що певним чином взаємодіють між собою.
Субеліта – суспільна верства, яка за своїм соуіальнтм статусом найближча до політичної
еліти і за рахунок якої відбувається поповнення політичної еліти.
Суб’єкт політики – особистість, організація чи суспільна група, яка постійно і відносно
самостійно бере участь у політичному житті відповідно до своїх інтересів, впливає на політичну
поведінку інших суб’єктів, викликає своїми діями ті чи інші зміни в політичній системі.
171
Суверенітет – верховенство, повнота та неподільність влади всередині держави та її
незалежність у зовнішніх стосунках.
Суверенітет народу – грунтується на визнанні всього повноправного населення тієї чи
іншої країни джерелом політичної влади.
Судова влада – відповідно до теорії поділу влади самостійна та незалежна гілка
публічної влади (нарівні із законодавчою та виконавчою), система судових органів держави, які
здійснюють правосуддя, шляхом провадження конституційного, цивільного, адміністративного
та кримінального судочинства.
Стереотипи політичні – поширені в межах певної спільноти стандартизовані політичні
образи, стійкі схематичні уявлення про певні політичні об'єкти, що склались на основі минулого
досвіду і сприймаються людьми некритично.
Структура держави – системи владних органів та установ, які виконують внутрішні і
зовнішні функції держави.
Структура політичної системи – внутрішня організація, спосіб взаємозв'язку, взаємодії
компонентів політичної системи.
Територія – частина суші, земних надр, територіальних вод та повітряного простору, на
яку дана держава поширює свою владу.
Типологія політичних культур – класифікація, поділ політичних культур за сукупністю
типових рис і такими критеріями, як ставлення до політичної системи і своєї ролі в ній,
підтримка чи непідтримка цінностей свободи, рівності, громадянської участі, повага до закону та
ін.
Тоталітаризм – це певний політичний режим і суспільна система, які характеризуються
насильницьким політичним, економічним та ідеологічним пануванням правлячої еліти,
організованої в цілісний бюрократичний партійно-державний апарат, очолюваний вождем
(фюрером, дуче, каудільо), тотальним контролем над суспільством і особистістю, нічим не
обмеженим втручанням держави в усі сфери життя громадян.
Тоталітарна політична культура – ціннісні настанови, зразки політичної поведінки, що
відповідають таким принципам тоталітарного режиму, як нетерпимість до політичних опонентів,
культ влади, ідейні культи, тотальне засекречування, беззастережне підкорення владі та ін.
Транснаціональні корпорації – організації (мережі банків, підприємств та установ), які
діють одночасно в кількох країнах, метою яких є організація виробництва та отримання прибутку
і їх діяльність глобальний характер. Хоча транснаціональні корпорації діють в основному у сфері
економіки, вони мають значний вплив на політику держав, можуть втручатись у
внутрішньополітичні справи, а також посилюють економічну взаємозалежність держав, їх
діяльність часто призводить до порушення економічного балансу в системі міжнародних
відносин.
172
Унітарна держава – єдина держава, територіально-адміністративні частини якої не
мають власного суверенітету і політичної самостійності.
Учасницька (партисипаторна) демократія – теоретична модель демократичного
устрою, що передбачає максимальну залученість громадян до прийняття суспільних (політичних
та управлінських) рішень.
Участь політична – а) форма відкритої поведінки людини у політиці; б) дії пересічних
громадян, спрямовані на вибір політичних лідерів різного рівня або на намагання впливати на
процес прийняття владою політичних рішень.
Фашизм – форма відкритої терористичної диктатури, що суперечить демократії і
спирається на їдеї расизму, шовінізму, соціал-дарвінізму. В ідеології фашизму особливе місце
займає концепція нації як вищої і вічної реальності, заснованої на спільності раси і крові.
Фашистська доктрина розглядала державу як символ і вираз національної єдності.
Федерація – союзна держава, яка складається з державних утворень, що наділені певною
політичною і юридичною самостійністю.
Форма держави – сукупність найбільш загальних ознак держави, які зумовлені різними
способами організації влади.
Форма державного правління – певний спосіб організації верховної влади в державі,
який визначається джерелами походження, порядком формування та правовим статусом вищих
органів влади і обумовлює їх структуру, принципи взаємовідносин і співвідношення сфер
компетенції кожного з них.
Форми політичної взаємодії – це усталені, інституційно або психологічно зумовлені
способи поведінки суб’єктів, що взаємодіють.
Функції політичної системи – постійно поновлювані напрямки діяльності політичної
системи.
Харизма – особливий тип легітимності, організації влади та лідерства, що базується на
виняткових якостях індивіда, які дають йому можливість здійснювати функції пророко, вождя чи
реформатора.
Центристські політичні партії, рухи – об’єднання, які підтримують існуючий порядок
(або обраний напрям змін у перехідних суспільствах), виступаючи при тому за поступові,
помірковані зміни на основі консенсусу.
Цінності політичні – фундаментальні норми, які забезпечують цілісність політичної
системи.
173

Підручник готовий

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Підручник готовий

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

ПОЛІТОЛОГІЯ

Політологія: навчальний посібник / За ред. Я.Б.Турчин, М.А.Бучина. – Львів: Дослідно-

Навчальний посібник підготовлений колективом викладачів кафедри політології Національного

2. Предмет, об’єкт, методи і функції політології.

Основні етапи Особливості та характерні риси Основні представники

Об’єкт: політична сфера, яку вивчають і аналізують у

Предмет: політична система, держава, державний устрій,

Методи: загальнонаукові, логічні, методи емпіричних

Закономірності: виникнення, функціонування і розвитку

Категорії: Основні (базові) категорії, Категорії, які

Зміст: політичні ідеї, політична практика, політична система,

Описову функцію пов’язують з Інструментальна функція

Світоглядна: сприяє правильній

Тенденції розвитку Політологія як Глобальні

Політичні процеси Міждержавні

Політичні системи Політичну Політичну

Підходи до розуміння політики

Комунікативний підхід розглядає політику як засіб

Директивний підхід стверджує, що політика —

Функціональний підхід. Сутність політики в такому

Економіка Політика Право

Релігія Соціальна сфера Мораль

Політичні відносини Політична діяльність

Питання для самоконтролю

1. Сутність та природа влади. Основні концепції політичної влади.

2. Організація владних відносин у державі. Джерела та ресурси політичної влади.

3. Форми та види політичної влади.

4. Легітимність політичної влади та її типи.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте зміст поняття «політична влада».

1. Політична система суспільства: сутність та основні риси.

Політична система суспільства

Політична система, на думку Д.Істона, є цілісною множиною багатьох елементів, кожен з

2. Структура та функції політичної системи.

4. Становлення та розвиток політичної системи України.

1. Дайте визначення поняттю «політична система суспільства».

1. Політичний процес: сутність та різновиди.

2. Політична діяльність: рівні, напрями, форми.

3. Ефективність політичного функціонування.

4. Політичні технології: поняття та класифікація.

5. Політичні рішення: сутність, технології прийняття та впровадження.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть різновиди політичного процесу.

1. Процес політичної соціалізації.

3. Причини та види політичної бездіяльності

переконання Узгодження поведінки

ЕТАПИ ПОЛІТЧНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ АГЕНТИ ПОЛІТИЧНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ

Дотрудовий період Сім’я, система освіти

ЗМІ, політичні партії,

Пасивна стадія Вплив агентів

ТИПИ ПОЛІТИЧНОЇ ПОВЕДІНКИ

Участь у політичному житті Політична бездіяльність

Форми політичної участі Абсентеїзм

Пряма, опосередкована Політичне відчуження

Постійна, епізодична Виключеність з політики

Легальна, нелегальна Політична апатія

Свідома, неусвідомлена Політичний бойкот

Організована, спонтанна Політичний нейтралітет

Типи політичної соціалізації

Передбачає наявність однорідного культурного

Характернипй опосередкований тип взаємодії особистості

Культурна неоднорідність, викликана високим рівнем

Передбачає входження людини у політику виключно на