13 21 PB

ISSN 2222-5374
Юридична наука
Juridical science
№11 (101) 2019
www.journal-nam.com.ua
№11 (101) 2019
www.journal-nam.com.ua
Ю Р И Д И Ч Н А Н А У К А
J u r i d i c a l s c i e n c e
НАУКОВИЙ ЮРИДИЧНИЙ ЖУРНАЛ
№11(101)/2019 Заснований 27.02.2011. Виходить щомісяця
Свідоцтво про реєстрацію: серія КВ № 20692-10492ПР від 28.04.2014
УДК 34 Журнал внесено в оновлений перелік фахових видань з юридичних наук
(підстава: Постанова Атестаційної колегії Міністерства освіти і науки України № 153 від 14.02.2014)
Журнал 20 квітня 2011 року зареєстровано в Міжнародному центрі періодичних видань
(ISSN International Centre м. Париж) ISSN 2222-5374
Журнал зареєстровано та проіндексовано у таких міжнародних наукометричних каталогах і базах даних:
Index Copernicus – з 1 січня 2014 року; Safetylit — з 17 серпня 2016 року; Social Science Research Network
(SSRN) — з 17 жовтня 2016 року; HeinOnline (William S. Hein & Co., Inc.) — з 27 липня 2017 року
ЗАСНОВНИК І ВИДАВЕЦЬ:
Вищий навчальний заклад «Національна академія управління» Україна, 03151, м. Київ, вул. Ушинського, 15.
Голова редакційновидавничої ради С. А. Єрохін. Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 4714 від 23.04.2014
РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:
Паризький Ігор Володимирович – головний редактор, доктор економічних наук кандидат юридичних
наук, проректор ВНЗ «Національна академія управління»
Гіда Євген Олександрович – заступник головного редактора, доктор юридичних наук, професор,
завідувач кафедри теорії та історії держави і права ВНЗ «Національна
академія управління»
Баранівський Василь Федорович – доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри
соціально – гуманітарних дисциплін та іноземних мов ВНЗ
«Національна академія управління»
Білоус Олег Валерійович, – кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права,
кримінології, цивільного та господарського права ВНЗ
Галунько Валентин Васильович – доктор юридичних наук, професор, провідний науковий співробітник
Науково-дослідного інституту публічного права
Дніпров Олексій Сергійович – доктор юридичних наук, старший науковий співробітник
Денисюк Станіслав Федорович – доктор юридичних наук, професор, провідний науковий співробітник
Карпенко Микола Іванович – кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права,
Козін Сергій Миколайович – доктор юридичних наук,
старший викладач кафедри теорії та історії держави і права
Національного університету біоресурсів і природокористування України
Куркова Ксенія Миколаївна – доктор юридичних наук, старший дослідник,
завідувач відділу науково-практичних експертиз та законороектних робіт
Матвєєв Сергій Васильович – кандидат юридичних наук, доцент, декан юридичного факультету,
Нікітін Юрій Вікторович – доктор юридичних наук, професор
Різак Михайло Васильович – доктор юридичних наук, професор, провідний науковий співробітник
Шнипко Олена Володимирівна – кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права,
Інга Кавка – PhD, професор, кафедра європейського права Ягеллонського
університету (Польща)
Роберт Ціхуж – доктор юридичних наук, LL.M (Польща)
АДРЕСА РЕДАКЦІЇ:
Україна, 03151, м. Київ, вул. Ушинського, 15, к. 210
Тел.: (044) 242-10-84; (044) 242-10-74 Еmail: Legal@nam.kiev.ua Адреса сайту: www.journal-nam.com.ua
Відповідальний секретар: кандидат юридичних наук Шкарупа Костянтин Вікторович (kvsh12@ukr.net)
Комп’ютерна верстка: Кандиба Тетяна Петрівна
Рекомендовано до друку вченою радою ВНЗ «Національна академія управління» (протокол № 8, от 21 листопада 2019р.)
Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен, географічних назв, назв підприємств, організацій,
установ та іншої інформації несуть автори статей. Висловлені у цих статтях думки можуть не збігатися з точкою зору
редакційної колегії і не покладають на неї ніяких зобов’язань.
Передруки і переклади дозволяються лище за згодою автора і редакції.
Відповідальність за зміст рекламних оголошень несе рекламодавець.
Підписано до друку 29.11.2019. Замовлення № 0182.
Папір офсетний. Друк офсетний. Наклад 300 прим. Формат 70х100 1/16
Віддруковано у друкарні «ФОП Кандиба Т. П.» м. Бровари, бул. Незалежності, 16.
Cвідоцтво про внесення виготовлювача до Державного реєстру ДК № 5263 від 20.12.2016.
© Юридична наука, 2019
© «НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ», 2019
ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО І ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС;
CІМЕЙНЕ ПРАВО
CIVIL LAW AND CIVIL PROCESS;
FAMILY LAW
УДК: 347.961
Луцька Г. В.,
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри теорії та історії держави і права
Приватного вищого навчального закладу
Університету Короля Данила
«ОНЛАЙН» НОТАРІАТ В ГРУЗІЇ І ЕСТОНІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

ЗАПРОВАДЖЕННЯ ДИСТАНЦІЙНОГО НОТАРІАЛЬНОГО
ПРОВАДЖЕННЯ ДЛЯ ЖИТЕЛІВ ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНОЇ
ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ
В статті описуються юридичні наслідки тимчасової окупації частини

території України та створені перешкоди в охороні і захисті цивільних прав
громадян на цих територіях. Обґрунтовується важливість нотаріальної
форми охорони і захисту цивільних прав та труднощі в її використанні жи-
телями тимчасово окупованих територій у зв’язку із припиненням діяль-
ності органів влади України на зазначених територіях. Вивчається законо-
давче регулювання надання нотаріальних послуг в дистанційному режимі
в країнах Грузії та Естонії та визначаються перспективи запровадження
дистанційного нотаріального провадження для жителів тимчасово оку-
пованої території України. Виокремлюються процесуальні особливості
дистанційного виконання нотаріальних дій в Грузії: вчинення нотаріальних
дій в онлайн-режимі за допомогою інтернету при знаходженні громадянина
Грузії поза межами кабінету робочого місця нотаріуса може відбуватися
лише щодо односторонніх правочинів (наприклад, посвідчення довірено-
стей) або засвідчення справжності підпису громадянина на відповідних
заявах; такі нотаріальні дії вимагають фізичної присутності у нотаріуса
двох «свідків», за участю яких нотаріус в онлайн-режимі посвідчує особу за-
явника, який знаходиться віддалено, на підставі будь-якого документа, що
посвідчує особу; підпис на довіреності, на прохання віддаленого заявника,
замість нього ставить один зі «свідків» а інший же свідок ставить свій під-
пис на нотаріальному акті, в якому обов’язково зазначається про вчинення
нотаріальної дії з використанням засобів електронного зв’язку. На основі
виділених в науці цивільного процесу стадій виконавчого провадження за
участю громадян з тимчасово окупованих територій та проаналізовано-
го досвіду Грузії і пропозицій по вивченню досвіду країни Балтії, автором
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Луцька Г. В., 2019

6 ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО І ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС; CІМЕЙНЕ ПРАВО
здійснено моделювання правових засад дистанційного нотаріального про-

вадження за участю жителів тимчасово окупованих територій України
та виділено основні стадії дистанційного нотаріального провадження за
участю мешканців окупованих територій з їх змістовним наповненням
конкретними діями нотаріуса та учасників нотаріального провадження.
Обґрунтовується висновок, що дистанційне нотаріальне провадження має,
з одного боку, посилити ефективність нотаріальної форми охорони і захи-
сту цивільних прав, а з іншого боку, зробити нотаріальну форму більш гнуч-
кою, здатною врахувати особливості вчинення нотаріальних дій за участю
мешканців тимчасово окупованих територій та виступати дієвим засобом
в механізмі забезпечення їхніх цивільних прав.
Ключові слова: нотаріальні дії, нотаріальне провадження, дистан-
ційний нотаріальний процес, цивільні права, забезпечення прав, тимчасово
окупована територія України, досвід Грузії.
Актуальність теми. Одним із наслідків збройної агресії Російсь-

кої Федерації проти України стала тимчасова окупація частини території
України (території Автономної Республіки Крим, територій в Донецькій
і Луганській областях). Прийняті Верховною Радою України у зв’язку із
цими подіями Закони України «Про забезпечення прав і свобод громадян та
правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квіт-
ня 2014 року № 1207-VII та «Про особливості державної політики із за-
безпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих
територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 року
№ 2268-VIII запровадили на зазначених тимчасово окупованих територіях
особливий правовий режим реалізації прав і свобод людини і громадянина
та особливий порядок забезпечення прав і свобод громадян України, які
проживають на тимчасово окупованій території. У зв’язку із припинен-
ням діяльності на тимчасово окупованих територіях органів державної
влади та органів місцевого самоврядування, включаючи органи нотаріа-
ту, вчинення нотаріальних дій, зокрема стосовно реалізації права на спад-
кування, вчинення правочинів з нерухомим майном, видача нотаріальних
довіреностей жителями тимчасово окупованих територій має відбуватися
в державних нотаріальних конторах або у приватних нотаріусів поза межа-
ми такої території. Тобто від початку тимчасової окупації мешканці Авто-
номної Республіки Крим та територій в Донецькій і Луганській областях з
метою охорони та захисту своїх цивільних прав, здійснення яких вимагає
нотаріального оформлення, вимушені особисто долати сотні кілометрів,
що може зайняти навіть кілька днів, та витрачати значні кошти з метою
особистої явки до нотаріуса на підконтрольній території для власноруч-
ного підписання або заяви, або довіреності, або договору тощо, або взагалі
щоб засвідчити справжність підпису на документах або справжність копій
документів. А якщо у такої людини за станом здоров’я є проблеми із само-
стійним пересуванням, то можливість здійснити свої цивільні права в но-
таріальній формі взагалі виключається, адже український нотаріус не змо-
же прибути і вчинити нотаріальну на тимчасово окупованій території за
місцем проживання такого громадянина (в Автономну Республіку Крим чи
на тимчасово окуповану територію в Донецькій чи Луганській областях).
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО І ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС; CІМЕЙНЕ ПРАВО 7
Іншого законодавчого шляху жителям тимчасово окупованих територій

отримати нотаріальні послуги немає, а вищезазначені закони жодних осо-
бливостей правового регулювання в питанні забезпечення доступності до
нотаріальних послуг не встановлюють, хоча держава Україна за Законом
№ 1207-VII має вживати всіх необхідних заходів щодо гарантування прав
і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією та законами
України, міжнародними договорами, усім громадянам України, які прожи-
вають на тимчасово окупованій території.
У зв’язку з цим цікавим для вивчення, з метою визначення доцільності
запровадження в Україні, є зарубіжний досвід віддаленого (дистанційного)
надання нотаріальних послуг в окремих країнах, з метою обґрунтування
доцільності і можливості його використання в Україні для громадян Украї-
ни – жителів тимчасово окупованих територій України, зокрема при здійс-
ненні ними права на спадкування (що передбачає зокрема подачу нотаріусу
заяви про прийняття спадщини або відмови від неї; видачу свідоцтва про
право на спадщину тощо) та видачі нотаріальних довіреностей на пред-
ставництво громадянина в установах поза межами тимчасово окупованої
території. Адже нотаріуси в Україні на сьогодні позбавлені можливості на-
давати мешканцям тимчасово окупованих територій нотаріальні послуги,
а адвокати, наприклад, можуть укласти з мешканцями цих територій до-
говір про правову допомогу за допомогою телетайпного, електронного або
іншого технічного засобу зв’язку, навіть без ЕЦП (ст. 207 ЦК України), та на
підставі такого договору видати ордер та представляти таких громадян в
судах, захищаючи їхні цивільні права, включаючи ті права, які не вийшло
реалізувати через нотаріуса у зв’язку із неможливістю дістатися до підкон-
трольної території України.
Питання застосування дистанційного нотаріального провадження
в зарубіжних країнах українськими вченими не розглядається і відповід-
ні пропозиції поширення такого зарубіжного досвіду, зокрема Грузії та
Естонії, в Україні не наводяться, проте такий зарубіжний досвід активно
вивчається українськими нотаріусами в рамках міжнародної співпраці.
Водночас в умовах тимчасової окупації частини території України такий
зарубіжний досвід є цінним і може бути використаний для переходу до так
званого «Е-нотаріату» (дистанційного нотаріату) з метою забезпечення
доступності нотаріальних послуг для громадян України – жителів зазначе-
них території.
З огляду на це метою статті й буде вивчення законодавчого регулю-
вання надання нотаріальних послуг в дистанційному режимі в країнах
Грузії та Естонії та визначення перспектив запровадження дистанційного
нотаріального провадження для жителів тимчасово окупованої території
України.
Виклад основного матеріалу. Так, зокрема, досвід Естонії в сфері но-
таріату свідчить, що ця країна зробила величезний ривок уперед завдяки
двом принциповим рішенням – створенню універсального шляху (X-road)
обміну даними між усіма вісімнадцятьма діючими регістрами та автори-
зації особи шляхом ID-kard, MobileID та Digi-ID. Саме ці рішення, одночасно
з побудовою сучасної системи інтернет-зв’язку, дозволили забезпечити
такий обмін даними між регістрами, який дозволяє нотаріусам здійсню-
вати, наприклад, дистанційне вчинення нотаріальних дій та вчинення

нотаріальних дій без паперових носіїв клієнта. Система Е-notary дозволяє
автоматизувати створення нотаріального документу, запитів з реєстрів,
обміну даними з клієнтами, оплату нотаріальних дій та інших платежів.
Має інтегрований календар прийому нотаріуса [1, с. 39].
Стосовно Грузії, то тут інформації про діяльність дистанційного но-
таріату значно більше, зокрема й в засобах масової інформації. Так, ще у
2010 р. голова правління Палати нотаріусів Грузії Ніно Хопер заявила, що
Грузія першою в світі почне виконувати всі нотаріальні дії в режимі «он-
лайн», за допомогою інтернету. За словами нотаріуса, до сих пір за допо-
могою інтернету можна було завірити лише заяву про згоду будь-якого
виду. Це нововведення викликало особливу зацікавленість тих громадян
Грузії, які знаходяться за кордоном, так як вчинення нотаріальних дій в
онлайн-режимі значно спрощує обслуговування громадян, дає можливість
заощадити час і гроші. Для засвідчення довіреності заявнику поряд з дію-
чим в Грузії нотаріусом знадобиться допомога двох свідків. В процесі ви-
конання нотаріальної дії учасники заздалегідь домовляються про час.
У призначений час заявник в онлайн-режимі зв’язується з нотаріусом, у
якого знаходяться двоє свідків. Необхідно відзначити, що при виконанні
нотаріальної дії в онлайн-режимі, відбувається ідентифікація особи заяв-
ника в базі цивільного реєстру. Дану нотаріальну дію здійснюють лише на
території Грузії, так як для посвідчення угоди за допомогою мережі необ-
хідно два або більше нотаріусів, а виконання нотаріальної дії за допомогою
електронної комунікації можливо лише за законодавством Грузії, а відтак
нотаріус з іншої країни не зможе в онлайн-режимі засвідчити нотаріаль-
ний акт [2].
Вже наступного, 2011 року, за даними Нотаріальної палаті Грузії,
з вчинених 573502 нотаріальних дій 9630 нотаріальних актів вчинено
в онлайн-режимі. З них 7700 довіреностей, 1930 заяв [3]. А у 2013 році,
наприклад, з виконаних на території Грузії 1345158 нотаріальних дій,
39400 нотаріальних актів було вчинено за допомогою інтернету [4].
У червні 2019 року у столиці Казахстану м. Нур-Султан на міжнарод-
ній конференції «Принципи латинської нотаріальної системи та цифрові
технології в сучасній нотаріальній системі» грузинський нотаріус Давід
Імнадзе розповів, що з 2010 року нотаріуси Грузії мають право посвідчува-
ти довіреності та засвідчувати підписи на заявах за допомогою відеозв’яз-
ку. Підтвердження особи відбувається шляхом доступу до бази даних Міні-
стерства внутрішніх справ та введення індивідуального номера особи.
З 2018 року встановлення особи відбувається на підставі будь-якого
документа, що посвідчує особу: це може бути як паспорт, так і водійське
посвідчення. Відеопосвідчення відбувається в присутності 2-х свідків.
Відеозв’язок може відбутися за допомогою Skype, Viber, What’s up тощо.
Також через відеоконференцію можливе засвідчення протоколів юридич-
них осіб, тобто за допомогою відеозв’язку нотаріус може бути присутнім
під час загальних зборів. Правочини за участі 2-х та більше осіб можуть
посвідчуватися декількома нотаріусами, якщо сторони перебувають у
різних місцях. Таке посвідчення відбувається також шляхом відеоконфе-
ренції [5].
Закон Грузії «Про нотаріат» від 4 грудня 2009 року безпосередньо не

передбачає можливості вчинення нотаріальних дій дистанційно – в онлайн
режимі, але встановлює, що Міністр юстиції України затверджує порядок
(інструкцію) вчинення нотаріальних дій [6].
Водночас статтею 52 «Посвідчення угод про управління/розпоряд-
ження майном» Інструкції «Про правила вчинення нотаріальних дій» (На-
каз Міністра юстиції Грузії № 71 від 31 березня 2010 р.) встановлено, що:
при посвідченні у формі нотаріального акта довіреностей, виданих у зв’яз-
ку з майном (в тому числі з нерухомим майном, транспортними засобами
та іншим майном, що підлягає реєстрації), не потрібні документи на те
майно, якого стосується довіреність. Допустимо посвідчення довіреності з
використанням електронних засобів комунікації в разі, якщо електронна
комунікація при вчиненні нотаріальної дії дає можливість прямого візуаль-
ного контакту між особою, яка видає довіреність і нотаріусом, і особа, яка
видає довіреність, відома нотаріусу особисто або можлива ідентифікація
цього громадянина і підтвердження його особи в порядку, встановленому
п. 2 ст. 19 цієї інструкції. В такому випадку є обов’язковим запис нотаріаль-
ної дії у формі відео-файлу. У тексті довіреності (або в посвідчувальному
написі) має бути зазначено використання засобів електронного зв’язку
при посвідченні довіреності. При посвідченні довіреності з використан-
ням засобів електронної комунікації замість особи, яка видає довіреність
і на її прохання підпис ставить інша особа в порядку, встановленому п. 2
ст. 19 цієї інструкції. Разом з тим, крім особи, яка ставить підпис, обов’язко-
ва додаткова присутність свідка, який поставить підпис на нотаріальному
акті [7].
Проаналізовані вище положення дозволяють нам виділити такі про-
цесуальні особливості дистанційного виконання нотаріальних дій в Грузії,
які можуть вчиняти лише громадяни Грузії:
а) вчинення нотаріальних дій в онлайн-режимі за допомогою інтер-
нету (відеозв’язок може відбутися за допомогою програм Skype, Viber,
What’s up тощо) при знаходженні громадянина Грузії поза межами кабіне-
ту робочого місця нотаріуса (при цьому громадянин може перебувати як на
території Грузії, так й за її межами) може відбуватися лише щодо односто-
ронніх правочинів (наприклад, посвідчення довіреностей) або засвідчення
справжності підпису громадянина на відповідних заявах;
б) такі нотаріальні дії вимагають фізичної присутності у нотаріуса
двох «свідків», за участю яких нотаріус в онлайн-режимі посвідчує особу
заявника, який знаходиться віддалено, на підставі будь-якого документа,
що посвідчує особу (паспорт чи посвідчення водія). Підпис на довіреності,
на прохання віддаленого заявника, замість нього ставить один зі «свід-
ків». Інший же свідок ставить свій підпис на нотаріальному акті, в якому
обов’язково зазначається про вчинення нотаріальної дії з використанням
засобів електронного зв’язку;
в) за допомогою відеозв’язку нотаріус також може засвідчувати про-
токоли загальних зборів юридичних осіб, тобто бути дистанційно присут-
нім на загальних зборах;
г) стосовно ж нотаріального посвідчення двостороннього правочину
(договору), то таке посвідчення теж може відбуватися шляхом відеоконфе-
ренції між двома нотаріусами на території Грузії, у кожного з яких має бути
фізично присутня кожна із сторін договору, якщо сторони перебувають в
різних місцях.
Перед тим, як моделювати дистанційне нотаріальне провадження за
участю жителів тимчасово окупованих територій України, спочатку про-
аналізуємо ті пропозиції, які було висловлено українськими нотаріусами
за результатами вивчення естонського досвіду, про який ми говорили на
початку нашої статті. Так, за результатами вивчення досвіду діяльності
нотаріату в країнах Балтії ще в 2017 році в України на сторінках спеціалі-
зованого журналу з нотаріату пропонувалося впровадження в Україні, зо-
крема: створення АРМ нотаріуса і Портал клієнта, інтеграцію в них даних
із реєстру Мінюсту; інтеграція в Портал клієнта можливості оплати но-
таріальних послуг та інших платежів; інтеграція демографічного реєстру
для дистанційного вчинення нотаріальних дій. Як результат передбача-
лося: дистанційне вчинення нотаріальних дій; встановлення особи без
документів за допомогою демографічного реєстру та ID; вчинення но-
таріальних дії без паперових носіїв; формування автентичний паперовому
електронний архів [8, с. 25.].
Зазначені пропозиції з урахуванням досвіду Грузії, на наше переко-
нання, мають стати основою запровадження в Україні дистанційного но-
таріального провадження для жителів тимчасово окупованої території
України.
Взявши за основу виділені О.О. Кармазою стадії нотаріального про-
вадження за участю громадян з тимчасово окупованих територій [9, с. 308–
310] та вище описаний досвід Грузії і пропозиції по вивченню досвіду
країни Балтії, ми можемо змоделювати правові засади дистанційного но-
таріального провадження за участю жителів тимчасово окупованих тери-
торій України, виділивши такі стадії дистанційного нотаріального провад-
ження за участю громадян – мешканців тимчасово окупованих територій.
Першою стадією буде самостійний пошук громадянином нотаріуса,
який має право вчинити дистанційно необхідні нотаріальні дії (перелік
таких нотаріусів із зазначенням їхніх номерів засобів зв’язку – Skype,
Viber, What’s up чи інші месенджерів, наприклад, може бути розміщений
на веб-сайті Міністерства юстиції України або Нотаріальної палати Украї-
ни), та звернення до такого нотаріуса зазначеними засобами зв’язку із
проханням вчинити відповідну нотаріальну дію (наприклад, посвідчити
довіреність або засвідчити підпис на заяві про прийняття спадщини, із од-
ночасним відкриттям спадкової справи, або посвідчити договір тощо).
В теорії нотаріального процесу ця стадія – стадія відкриття нотаріаль-
ного провадження матиме особливості. Так, за загальним правилом, від-
криття нотаріального провадження здійснюється на підставі усної чи
письмової заяви (у випадках визначених законом). Особливістю цієї стадії
провадження, де суб’єктом звернення є громадяни, які проживають на тим-
часово окупованій території, є те, що підставою відкриття провадження є
усна чи письмова заява, яка зафіксована засобами зв’язку, за допомогою
яких відбуватиметься вчинення нотаріальних дій. Разом з тим, звертаємо
увагу на те, що на законодавчому рівні слід передбачити норму щодо того,
що у разі відкриття нотаріального провадження на підставі письмової зая-
ви (як правило, це у спадкових справах), така заява повинна бути підписа-

на електронним підписом.
На цій стадії, встановивши із громадянином відеозв’язок, нотаріус по-
передньо встановлює особу заявника на підставі огляду його паспорта гро-
мадянина України та надісланого нотаріусу сканера чи фото паспорта за
допомогою месенджерів або електронної пошти, а також фото чи сканери
документів (за виключенням документів, виданих окупаційною владою),
які стосуються майбутньої нотаріальної дії (причому вважаємо необов’яз-
ковим підписання сканерів документів ЕЦП, оскільки у багатьох громадян
ЕЦП немає і отримати його на тимчасово окупованій території немож-
ливо). Також на цій стадії нотаріус виставляє заявнику рахунок-фактури
із реквізитами для оплати банківською карткою за нотаріальні послуги,
оскільки Законом України «Про нотаріат» заборонено вчиняти нотаріаль-
ні дії без оплати. Відтак, у разі оплати нотаріальних дій у порядку, визна-
ченому законодавчими актами України, можливий перехід на іншу стадію
провадження.
На наступній стадії – стадії підготовки до вчинення нотаріальних дій,
нотаріус з’ясовує належність питання до його компетенції і юридичну мож-
ливість вчинення відповідної нотаріальної дії, відсутність заборон тощо.
Крім того, нотаріус повинен мати можливість перевіряти достовірність
надісланих заявником документів шляхом направлення запитів до установ
чи отримання інформації із реєстрів. Справжність паспорта громадянина
України може перевірятись засобами Демографічного реєстру та ID, а місця
реєстрації – за даними Державного реєстру виборців. Обов’язковою умо-
вою має бути отримання інформації від Державної прикордонної служби
про те, що заявник не виїздив з тимчасово окупованої території (тобто що
він дійсно знаходиться на цій території, а відтак вправі претендувати на
дистанційне вчинення нотаріальних дій). Для додаткового підтвердження
особи заявника ним можуть надаватись нотаріусу інші документи із його
фотографіями. Беручи за основу принцип «розумного строку вчинення но-
таріальної дії», пропонуємо на рівні закону визначити, що вище наведена
інформація надається нотаріусу протягом 2-х календарних днів з дня його
звернення. Відтак, це забезпечить повноцінний захист прав громадян у но-
таріальному процесі.
Звертаємо увагу на те, що за результатами вивчення документів і пе-
ревірки зазначених обставин, зокрема з запитуваної інформації, нотаріу-
сом може бути прийнято рішення про відмову у вчиненні нотаріальної дії
або продовження нотаріальних дій на цій стадії провадження.
Наступним етапом процесуальних дій на стадії підготовки до вчи-
нення нотаріальних дій буде пошук свідків, які будуть присутні саме у но-
таріуса при вчиненні нотаріальної дії в дистанційному онлайн-режимі. З
метою створення всім заявникам рівних умов та виключення необ’єктив-
ності в підходах до пошуку свідків, пропонуємо визначити кількість свідків
в складі двох осіб, якими можуть бути, наприклад, працівники управління
юстиції в межах відповідного нотаріального округу (функції свідків про-
понуємо взяти за основу як в Грузії, – один свідок підписує нотаріальний
документ замість заявника, а інший свідок виступає свого роду «понятим»
і теж підписує нотаріальний акт). Після цього нотаріус призначає дату і час
вчинення нотаріальної дії, попередньо погодивши із заявником і свідками.

Таким чином, обов’язковість свідків під час онлайн вчинення нотаріальних
дій є гарантією захисту прав громадян в нотаріальному процесі, а в теорії
нотаріального процесу розглядатися як особливість.
Наступною стадією – стадією вчинення нотаріальної дії, буде в при-
значений день і час налаштування із заявником відеозв’язку, повторне
встановлення особи заявника та свідків, та візуальне пересвідчення з боку
свідків, що по відеозв’язку бере участь саме та особа. Нотаріус має забез-
печити фіксування (запис) нотаріальної дії на відео-файл, який потім пе-
редається в архів. Звертаємо також увагу на те, що при передачі такого
відео-файла нами пропонується передавати його із відповідною постано-
вою, в якій нотаріус описує коротко фабулу нотаріальної справи, учасників
провадження, а також зазначає, який саме нотаріальний акт складено та
вказує його реквізити.
Відтак, на цій стадії провадження нотаріус забезпечує виготовлення
нотаріального документа; пересилає його електронною поштою заявнику
для ознайомлення; після отримання від заявника чіткої однозначної по-
зитивної відповіді, нотаріальний документ підписує свідок і посвідчує но-
таріус, який за необхідності здійснює подальші реєстраційні дії в реєстрах.
Готовий нотаріальний документ, за вказівкою заявника, нотаріус передає
визначеній в законі особі або надсилає на поштову адресу заявника.
Таким чином, запропонована на підставі позитивного зарубіжного до-
свіду модель дистанційного нотаріального провадження для жителів тим-
часово окупованої території України може забезпечити реальну доступ-
ність нотаріальних послуг для громадян України – мешканців тимчасово
окупованих територій, права та свободи яких держава Україна зобов’язана
забезпечувати, охороняти і захищати та створювати відповідні механізми
для їх безперешкодної реалізації, зокрема таких основних цивільних прав,
як право на спадкування, право власності щодо нерухомого майна, та ін-
ших цивільних прав, здійснення яких можливе через представника на під-
ставі нотаріально посвідченої довіреності. Дистанційне (в онлайн-режимі)
нотаріальне провадження має, з одного боку, посилити ефективність но-
таріальної форми охорони і захисту цивільних прав, а з іншого боку, зро-
бити нотаріальну форму більш гнучкою, здатною врахувати особливості
вчинення нотаріальних дій за участю мешканців тимчасово окупованих
територій та виступати дієвим засобом в механізмі забезпечення цивіль-
них прав громадян на тимчасово окупованій території України.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Актуальні питання міжнародної співпраці НПУ: вивчення досвіду
впровадження Е-нотаріату в країнах Балтії. Нотаріат України: Загальнодер-
жавний науково-практичний журнал. 2017. № 1–2 (25), червень. С. 39–40.
2. Грузия первой начнет выполнять нотариальные действия через ин-
тернет. Газета «Коммерсантъ», 22.09.2010. URL: https://www.kommersant.
ru/doc/1735695.
3. Интерес населения Грузии к онлайн-нотариату растет с каждым
днем. «Кавказ-Пресс», 09.06.2011. URL: https://www.blackseanews.net/
read/19342.
4. Нотариальная палата Грузии отчиталась за 2013. URL: https://www.

apsny.ge/2014/soc/1388789673.php.
5. Принципи латинської нотаріальної системи та цифрові технології
в сучасній нотаріальній системі: міжнародна конференція, 14–15 червня
2019 року, м. Нур-Султан, Казахстан. URL: https://npu.ua/news/it-v-notariati-
conf/.
6. О нотариате: Закон Грузии от 4 декабря 2009 года № 2283-IIс. URL:
http://www.matsne.gov.ge.
7. Інструкція «Про правила вчинення нотаріальних дій»: На-
каз Міністра юстиції Грузії № 71 від 31 березня 2010 року. URL: www.
notary.ge/res/docs/sakanonmdeblo/axali_aktebi/sanotaro_moqmedebata_
instruqcia_-_2914.pdf.
8. Нотаріальний експрес «Київ – Таллінн – Рига – Вільнюс»: коротко
про головне. Нотаріат України: Загальнодержавний науково-практичний
журнал. 2017. № 1–2 (25), червень. С. 24–25.
9. Кармаза О. О. Забезпечення цивільних прав громадян в умовах дії
правового режиму на тимчасово окупованій території України: загаль-
нотеоретичні положення нотаріального процесу. Публічне право. 2015.
№ 3 (19). С. 305–312.
H. Lutska
«ONLINE» NOTARY IN GEORGIA AND ESTONIA AND PROSPECTS

OF INTRODUCTION OF REMOTE NOTARIAL PROCEEDINGS FOR RESIDENTS
OF THE TEMPORARY OCCUPATION
The article describes the legal consequences of the temporary occupation

of part of the territory of Ukraine and the created obstacles in the protection
and defense of civil rights of citizens in these territories. The importance of the
notarial form of protection and protection of civil rights and the difficulties in its
use by the inhabitants of the temporarily occupied territories in connection with
the termination of the activities of the authorities of Ukraine in these territories
are substantiated. The legislative regulation of the provision of notarial services
remotely in the countries of Georgia and Estonia is studied and the prospects for
the introduction of remote notarial proceedings for residents of the temporarily
occupied territory of Ukraine are determined. Procedural features of remote
performance of notarial acts in Georgia are singled out: notarial acts are performed
online via the Internet when a Georgian citizen is outside the notary’s office. ; such
notarial acts require the notary’s physical presence of two «witnesses», with the
participation of which the notary online certifies the identity of the applicant,
who is located remotely, on the basis of any identity document; at the request of
the remote applicant, one of the «witnesses» signs the power of attorney and the
other witness signs the notarial deed, which must indicate the performance of
the notarial act using electronic means of communication. Based on the stages of
enforcement proceedings with the participation of citizens from the temporarily
occupied territories and the analyzed experience of Georgia and proposals for
studying the experience of the Baltic States, the author simulated the legal basis of
remote notarial proceedings with the participation of residents of the temporarily
occupied territories proceedings with the participation of residents of the

occupied territories with their content filled with specific actions of the notary and
participants in notarial proceedings. The conclusion is substantiated that remote
notarial proceedings should, on the one hand, increase the effectiveness of notarial
forms of protection and protection of civil rights, and on the other hand, make
notarial forms more flexible, able to take into account the peculiarities of notarial
acts with the participation of residents. in the mechanism of ensuring their civil
rights.
Keywords: notarial acts, notarial proceedings, remote notarial process, civil
rights, provision of rights, temporarily occupied territory of Ukraine, experience of
Georgia.

АДМИНИСТРАТИВНЕ ПРАВО І ПРОЦЕС;
ФІНАНСОВЕ ПРАВО; ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО
ADMINISTRATIVE LAW AND PROCESS; FINANCE LAW;
INFORMATION LAW
УДК: 347.97/.99:342.9
Антипова І. Л.,
здобувач Науково-дослідного інституту публічного права
АДМІНІСТРАТИВНІ ПОВНОВАЖЕННЯ ВИЩОГО

АНТИКОРУПЦІЙНОГО СУДУ
Актуальність статті полягає в тому, що з моменту створення Вищого

антикорупційного суду, особливо важливим є ефективне адміністрування
та якісна організація діяльності Вищого антикорупційного суду в Україні,
оскільки на нього покладено також обов’язок реалізації такого вектору
безпеки держави як забезпечення чесного і неупередженого правосуддя
та невідкладне проведення очищення влади на усіх рівнях за рахунок
забезпечення впровадження ефективних механізмів протидії корупції,
а також підвищення рівня ефективності роботи судових органів у
боротьбі з організованою злочинністю та випадками корупції. У статті
визначено адміністративні повноваження Вищого антикорупційного
суду як компетеційно-процесуальні можливості та юридичні обов’яз-
ки щодо здійснення правосуддя (пов’язаного із окремими категоріями
справ), регулювання внутрішньо-організаційних відносин, виконання ад-
міністративно-судового контролю з метою захисту прав, свобод та за-
конних інтересів осіб у спеціально-судовому порядку. Зроблено висновок,
що адміністративні повноваження Вищого антикорупційного суду – це
компетеційно-процесуальні можливості та юридичні обов’язки щодо здійс-
нення правосуддя (пов’язаного із окремими категоріями справ), регулюван-
ня внутрішньо-організаційних відносин, виконання адміністративно-судо-
вого контролю з метою захисту прав, свобод та законних інтересів осіб
у спеціально-судовому порядку. Повноваження Вищого антикорупційного
суду поділяються на: 1) спеціально-судові (безпосереднє здійснення право-
суддя, аналіз та узагальнення судової практики); 2) адміністративно-судо-
ві (судовий контроль, інформаційна діяльність щодо публікації відомостей,
надання адміністративних послуг, внутрішня координація та взаємодія з
органами влади, судового врядування тощо).
Ключові слова: адміністративний статус, адміністративні
відносини, вищі спеціалізовані суди, повноваження, правове регулювання,
принципи, спеціалізація, суд, судоустрій, судочинство.
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Антипова І. Л., 2019

16 АДМИНИСТРАТИВНЕ ПРАВО; ФІНАНСОВЕ ПРАВО; ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО
Актуальність теми. З моменту створення Вищого антикорупційного

суду (далі – ВАС), особливо важливим є ефективне адміністрування та якісна
організація діяльності ВАС в Україні, оскільки на нього покладено також
обов’язок реалізації такого вектору безпеки держави як забезпечення
чесного і неупередженого правосуддя та невідкладне проведення очищення
влади на усіх рівнях за рахунок забезпечення впровадження ефективних
механізмів протидії корупції, а також підвищення рівня ефективності
роботи судових органів у боротьбі з організованою злочинністю та
випадками корупції [1, 2]. Водночас чинне законодавство відповідно до
Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових
інститутів на 2015–2020 роки повинно передбачати внутрішні механізми
підвищення відповідальності і протидії корупції в судовій системі, ефектив-
ну систему заходів щодо судді, який підозрюється в корупційних діях [1].
Огляд останніх досліджень. Особливості вищих спеціалізованих
судів в системі судоустрою України з позиції адміністративного права
аналізували у свої працях такі вчені як В. Авер’янов, В. Бевзенко,
М. Бояринцева, І. Голосніченко, Н. Губерська, П. Діхтієвський, І. Іванищук,
Р. Кайдашев, Р. Крусян, Р. Куйбіда, Л. Медведик, С. Мельник, В. Молдован,
Л. Москвич, І. Туркіна, М. Фоміна, В. Чумак та ін. Однак, сукупний правовий
статус вищих спеціалізованих судів в системі судоустрою України
залишається проблемною тематикою для практики та теорії, що зумовлює
необхідність системних досліджень у цій площині.
Мета статті полягає в тому, щоб на базі позицій науковців та
норм чинного спеціального законодавства визначити адміністративні
повноваження Вищого антикорупційного суду.
Виклад основних положень. Відповідно до Академічного тлумач-
ного словника під поняттям «повноваження» слід розуміти право, надане
кому-небудь для здійснення чогось. Права, надані особі або підприємству
органами влади [3].
У науково-правових колах, повноваження державного органу
визначають як вид і міру владного впливу, спрямованого на задоволення
домагань уповноваженого суб’єкта, або на винну особу – з метою
реалізації приписів правової норми, досягнення певного соціально-
корисного результату. При цьому наголошується на тому, що у структурі
юридичних повноважень виділяють: юридичні права для здійснення
державних функцій (стосовно керованих об’єктів); юридичні обов’язки,
що покладаються на державний орган [5, с. 529]. Під час реалізації по-
вноважень відповідний державний орган здійснює регулювання суспіль-
них відносин шляхом надання відповідних прав та обов’язків учасникам
суспільних відносин – органам, підприємствам, установам, організаціям,
посадовим і службовим особам, громадянам тощо [6, с. 262]. Окрім цього,
в юридичній енциклопедичній літературі наголошують, що «повноважен-
ня» – це сукупність прав та обов’язків державних органів і громадських
організацій, а також посадових та інших осіб, закріплених за ними у вста-
новленому законодавством порядку для здійснення покладених на них
функцій [7, с. 590].
Повноваження як соціальне явище – це володіння правами і
обов’язками членів (члена) суспільства, переданих суб’єкту відносин
АДМИНИСТРАТИВНЕ ПРАВО; ФІНАНСОВЕ ПРАВО; ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО 17
у порядку та у спосіб, визначений соціальними правилами і нормами з

метою реалізації в особистих або спільних інтересах особи делегувальника
і можуть включати в себе право розпорядження її цінностями, право на
загальнообов’язковій основі залучати до виконання суспільних доручень,
та застосовувати у випадках, передбачених правилами суспільного життя,
заходи примусу [9].
Повноваження професор Б.М. Лазарєв визначає як комплекс
конкретних прав і обов’язків, які надаються для реалізації покладених на
орган функцій [10, с. 102]. Як комплекс прав і обов’язків розглядають дер-
жавно-владні повноваження і автори підручника «Адміністративне право
України, академічний курс» [11, с. 265].
Є. Кулакова, вважає, що владні повноваження державного органу
складаються з юридичних прав для здійснення державних функцій та
юридичних обов’язків, які покладаються на цей орган державою. Права
стають реальною можливістю відносно виконання покладених функцій
та збігаються з обов’язками, тобто необхідністю стосовно держави, і
зливаються в єдину правову категорію повноважень [8, c. 12].
Відповідно до визначення, даного І.М. Зайцевим, повноваженнями суду
є нерозривно пов’язані права-обов’язки, що надаються суду і покладені на
нього нормами процесуального права для виконання функцій, здійснення
задач і цілей [18, с. 74].
І.Є. Марочкін, під повноваженнями судді розуміє вид та міру службо-
вої поведінки носія судової влади, яка спрямована на реалізацію функцій
судової влади, і має формальне визначення у відповідному рішенні суд-
ді [16, с. 71].
Відповідно до визначення, даного Л.М. Москвич, повноваження судді
становлять вид і міру службового поводження, що полягає в його владному
впливі з метою відновлення справедливості на суб›єкта заінтересованого
(чи незаінтересованого) у вирішенні правового конфлікту [17, с. 16].
Усі суди для виконання ними своїх завдань наділяються державою
певним колом повноважень, тобто прав та обов’язків, якими вони
можуть користуватися чи повинні виконувати у своїй повсякденній
діяльності. Вони закріплюються у відповідних нормативно-правових
актах та є різними для судів різних рівнів та юрисдикції. Адміністративні
повноваження судів мають досить важливе значення для організації та
повсякденного управління їх діяльністю. Вони визначають внутрішньо-
організаційні засади їх роботи, взаємодію та координацію діяльності судів,
інші аспекти організаційно-розпорядчої діяльності судів. Окремо прийнято
виділяти адміністративні повноваження голови суду та його заступників,
які згідно з чинним законодавством крім завдання здійснення правосуддя,
виконують ряд завдань з управління діяльністю суду та суддів [4].
На думку Я.С. Золотарьової, адміністративна посада у судовій систе-
мі України – це визначений законом та штатним розкладом структурний
елемент суду (як державного органу), якому відповідає юридично встанов-
лений комплекс прав та обов’язків (повноважень) щодо організаційного
керівництва в суді з метою забезпечення здійснення ефективного пра-
восуддя [18, c. 48]. Таким чином, цей науковець стверджує, що зміст орга-
нізаційних відносин у суді відображують функції, які притаманні адміні-
стративним посадам, а саме – певні організаційні дії, конкретні напрямки

адміністративного впливу суб’єкта адміністрування на об’єкт адміністру-
вання, в яких і за допомогою яких розкривається загальний зміст організа-
ційної діяльності в суді [13, c. 48].
В.Д. Бринцев наголошує, що організаційне керівництво з боку голови
суду має забезпечувати всебічне сприяння досягнення мети правосуддя та
завдань, покладених на суд, з урахуванням суворого дотримання принципу
незалежності суддів під час здійснення правосуддя [12, c. 63].
На думку О.А. Клашникової, всі повноваження, якими наділяється
суддя у зв’язку із зайняттям адміністративної посади є адміністративни-
ми [14].
Що стосується повноважень, якими законодавець наділяє
безпосередньо Вищий антикорупційний суд, то відповідно до статті 4 Закону
України «Про Вищий антикорупційний суд», Вищий антикорупційний
суд [15]:
• здійснює правосуддя як суд першої та апеляційної інстанцій у кри-
мінальних провадженнях щодо злочинів, віднесених до його юрисдикції
(підсудності) процесуальним законом, а також шляхом здійснення у випад-
ках та порядку, визначених процесуальним законом, судового контролю
за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у таких кримінальних про-
вадженнях, здійснює правосуддя як суд першої та апеляційної інстанції у
справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід
держави в порядку цивільного судочинства, тобто виконує своє першочер-
гове завдання та функцію;
• аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику
у кримінальних та інших провадженнях, віднесених до його підсудності, ін-
формує про результати узагальнення судової практики Верховний Суд та
надає йому пропозиції до висновків щодо проектів законодавчих актів, які
стосуються організації та діяльності Вищого антикорупційного суду, спеці-
альних вимог до суддів цього суду та гарантій їх діяльності, а також опри-
люднює їх на своєму офіційному веб-сайті [15].
Територіальна юрисдикція (підсудність) Вищого антикорупційного
суду поширюється на всю територію України.
Загалом, адміністративні повноваження Вищого антикорупційного
суду – це компетеційно-процесуальні можливості та юридичні обов’яз-
ки щодо здійснення правосуддя (пов’язаного із окремими категоріями
справ), регулювання внутрішньо-організаційних відносин, виконання
адміністративно-судового контролю з метою захисту прав, свобод та
законних інтересів осіб у спеціально-судовому порядку.
Повноваження Вищого антикорупційного суду поділяються на:
1) спеціально-судові (безпосереднє здійснення правосуддя, аналіз та
узагальнення судової практики);
2) адміністративно-судові (судовий контроль, інформаційна
діяльність щодо публікації відомостей, надання адміністративних
послуг, внутрішня координація та взаємодія з органами влади, судового
врядування тощо).


1. Про Стратегію сталого розвитку «Україна - 2020» : Указ Президента
України від 12 січня 2015 року № 5/2015. Офіційний вісник України. 2015.
№ 4. Ст. 67.
2. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 02.06.2016
№ 1402-VIII. Відомості Верховної Ради України. 2016. № 31. Ст. 545.
3. Академічний тлумачний словник. Поняття «повноваження». 2018.
URL: http://sum.in.ua/s/povnovazhennja
4. Авдєєнко Є.В. Адміністративні повноваження судів. Наше право.
2014. № 8. С. 69-74.
5. Скакун О. Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс):
підручник; видання 2-е, перероблене і доповнене. Харків: Еспада, 2009.
752 с.
6. Добкін М. М. Місцеві державні адміністрації України: становлен-
ня, розвиток та функціонування : монографія. Харків: Золота миля, 2012.
567 с.
7. Юридична енциклопедія : В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова
редкол.) та ін. Київ: «Укр. енцикл.», 1998. Т. 4 : Н – П. – К. : Вид-во “Юридична
думка”, 2002. 720 с.
8. Кулакова Є. Компетенція: поняття, суб’єкти, особливості.
Підприємство, господарство і право. 2006. № 3. С. 10–15.
9. Голосніченко І. П., Голосніченко Д. І. Теорія повноважень, їх легіти-
мність та врахування потреб і інтересів при встановленні на законодавчо-
му рівні. Вісник НТУУ «КПІ». Політологія. Соціологія. Право : збірник науко-
вих праць. 2011. № 1 (9). С. 147–155.
10. Лазарев Б. М. Компетенция органов управления. Москва: Юрид.
лит., 1971. 280 с.
11. Авер’янов В. Б. Адміністративне право України. Академічний курс:
підручник: у 2 т. : Т.1: Загальна частина. Київ: Вид-во “Юридична думка”.
2004. 584 с.
12. Бринцев В.Д. Стандарти правової держави: втілення в національ-
ну модель організаційного забезпечення судової влади: монографія. Хар-
ків: Право, 2010. 464 с.
13. Золотарьова Я.С. Адміністративні посади та їх правовий статус у
судовій системі України. Юридична наука. 2015. № 10. С. 46–51.
14. Калашник О.А. Щодо повноважень голів місцевих загальних
судів. Порівняльно-аналітичне право. 2041. № 2. URL: http://www.pap.
in.ua/2_2014/94.pdf
15. Про Вищий антикорупційний суд: Закон України від 07.06.2018
№ 2447-VIII. Відомості Верховної Ради України. 2018. № 24. Ст. 212.
16. Марочкін І. Є., Крючко Ю. І., Москвич Л. М. та ін. Статус суддів:
навчальний посібник. Х. : Право, 2009. 120 с.
17. Москвич Л. М. Організаційно-правові проблеми статусу суддів:
автореф. дис... канд. юрид. наук; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. Х.,
2003. 20 с.
18. Зайцев И. М. Процессуальные функции гражданского
судопроизводства. Саратов : Изд-во Саратовского университета, 1990.
138 с.
I. Antypova
ADMINISTRATIVE POWERS OF THE HIGHER ANTI-CORRUPTION COURT
The relevance of the article is that since the establishment of the Supreme Anti-
Corruption Court, it is especially important to effectively administer and organize
the activities of the High Anti-Corruption Court in Ukraine, as it is also obliged to
implement such a vector of state security as fair and impartial justice. cleansing the
government at all levels by ensuring the implementation of effective mechanisms to
combat corruption, as well as increasing the efficiency of the judiciary in the fight
against organized crime and corruption. The article defines the administrative
powers of the Supreme Anti-Corruption Court as procedural opportunities and legal
obligations for the administration of justice (related to certain categories of cases),
regulation of internal organizational relations, administrative and judicial control
to protect the rights, freedoms and legitimate interests of individuals in a special
court order. It is concluded that the administrative powers of the Supreme Anti-
Corruption Court are competence-procedural possibilities and legal obligations to
administer justice (related to certain categories of cases), regulation of internal
organizational relations, implementation of administrative and judicial control to
protect rights and freedoms. and legitimate interests of persons in a special court
order. The powers of the Supreme Anti-Corruption Court are divided into: 1) special
judicial (direct administration of justice, analysis and generalization of judicial
practice); 2) administrative and judicial (judicial control, information activities
on the publication of information, provision of administrative services, internal
coordination and interaction with the authorities, judicial governance, etc.).
Keywords: administrative status, administrative relations, higher specialized
courts, powers, legal regulation, principles, specialization, court, judiciary, court
proceedings.

УДК: 342.9:351.74
Баськов В. В.,
викладач кафедри тактико-спеціальної, вогневої та
фізичної підготовки
Одеського державного університету внутрішніх справ
ДО ПИТАННЯ ПРО ВПЛИВ УМОВ МІСТА НА ДІЯЛЬНІСТЬ

ПІДРОЗДІЛІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ ПІД ЧАС
ПРИПИНЕННЯ ГРУПОВИХ ПОРУШЕНЬ ПУБЛІЧНОГО ПОРЯДКУ
ТА МАСОВИХ ЗАВОРУШЕНЬ
У даній науковій статті встановлено етапи організації і забезпечення

публічного порядку у разі припинення групових порушень, а також при масових
заворушеннях: підготовчий, який починається з моменту отримання
завдання на підтримання публічного порядку; виконавчий, що охоплює дії
нарядів і керування ними безпосередньо; заключний, який здійснюється
шляхом згортання сил і засобів та зосередження їх у призначених пунктах
і підведення підсумків несення служби. Визначено та проаналізовано
критерії класифікації міст, які мають бути враховані під час організації
і тактики припинення групових порушень публічної безпеки та порядку
підрозділами Національної поліції України при масових заворушеннях в
міській місцевості. Виокремлено класифікацію міст в залежності від:
кількості населення, яка вказана у державних будівельних нормах України;
від площі заселення населеного пункту; від призначення міста та його
функцій. Досліджено та визначено умови міста (демографічні, економічні,
національні, етнічні, географічні), які здійснюють вплив на організацію
охорони публічного порядку підрозділами Національної поліції України, а
також на їх діяльність під час припинення групових порушень публічного
порядку та масових заворушень. Встановлено вплив функціонального
призначення міста на характер масових заходів, які проводяться у межах
певного міста. Розкрито зміст поняття припинення групових порушень
публічної безпеки і порядку підрозділами Національної поліції України при
масових заворушеннях в умовах міста як спланованого та організованого
порядку дій підрозділів Національної поліції, спрямованого на усунення
загроз життю та здоров’ю фізичних осіб, публічній безпеці та порядку,
що виникли внаслідок протиправних групових дій окремих груп людей або
натовпу, що супроводжується законним, необхідним, пропорційним та
ефективним застосовуванням поліцейських заходів примусу виключно до
правопорушників, з урахуванням демографічних, економічних, національних,
етнічних, географічних особливостей певного міста.
Ключові слова: Національна поліція України, умови міста, публічний
порядок, публічна безпека, групові порушення, масові заворушення.
Актуальність теми. Забезпечення конституційних прав і свобод

людини і громадянина є основним обов’язком держави, відповідно
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Баськов В. В., 2019
життя людини, її здоров’я, честь, гідність і безпека визнаються

найвищою соціальною цінністю. Однак проведений аналіз публікацій
фахівців у сфері охорони публічної безпеки і порядку та результати
криміногенної обстановки за останні роки свідчать про серйозні труднощі
у діяльності підрозділів Національної поліції України у сфері забезпечення
вищезазначених суспільних благ, особливо в умовах міста.
Останнім часом спостерігається стійка тенденція до збільшення
кількості виявлених злочинів у громадських місцях, скоєних саме у містах.
У результаті масових безладів заподіюється значний матеріальний збиток,
у містах різко погіршується криміногенна ситуація. Варто враховувати й
те, що ці злочини мають стійку тенденцію до зростання, стають більш
масштабними, організованими, зростає ступінь їхніх наслідків. Відповідно
до виявлених тенденцій останнім часом перед підрозділами Національної
поліції України постають все більш складні завдання щодо забезпечення
і охорони публічної безпеки та порядку у містах. Найчастіше ці завдання
виконуються в умовах надзвичайних ситуацій соціального техногенного
або природного характеру, наслідки яких є небезпечними для життя і
здоров’я і поліцейських, і громадян. Відповідно на організацію охорони
публічної безпеки та порядку підрозділами Національної поліції України
здійснюють вплив не тільки внутрішні фактори, а й умови конкретного
міста.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Деякі проблемні питання
щодо організації охорони публічної безпеки та порядку підрозділами
Національної поліції України були предметом досліджень таких учених,
як О.М. Бандурка, Д.М. Бахрах, Є.О. Безсмертний, І.П. Голосніченко,
А.В. Долинний, Д.П. Калаянов, А.Т. Комзюк, М.В. Корнієнко, Б.Г. Литвак,
О.О. Панова, В.М. Плішкін, Л.Л. Попов, В.В. Сокуренко, О.Н. Ярмиш та інші.
Однак недостатньо уваги було зосереджено на дослідженні питання
про організацію охорони публічної безпеки та порядку підрозділами
Національної поліції України, саме в умовах міста, та яким чином зазначені
умови впливають на організаційні, управлінські, тактичні аспекти
припинення групових порушень публічної безпеки та порядку при масових
заворушеннях. З огляду на складність досліджуваної проблеми варто
зауважити, що вона залишається досить актуальною.
Метою статті є дослідження та з’ясування впливу умов міста
на організацію охорони публічної безпеки та порядку підрозділами
Національної поліції України, а також на їх діяльність під час припинення
групових порушень публічного порядку та масових заворушень.
Виклад основного матеріалу. Відповідно до чинного законодавства
України Національна поліція - це центральний орган виконавчої влади, який
служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини,
протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку [1]. Основ-
ними завданнями поліції є надання поліцейських послуг у сферах: забезпе-
чення публічної безпеки і порядку; охорони прав і свобод людини, а також
інтересів суспільства і держави; протидії злочинності; надання в межах,
визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих, економіч-
них, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують
такої допомоги [1]. Безумовно, провідну роль у заходах з охорони публічно-
го порядку відіграють патрульна поліція, підрозділи превентивної діяль-

ності, спеціальна поліція та у деяких випадках поліція особливого призна-
чення.
З огляду на досвід діяльності підрозділів Національної поліції можна
констатувати, що процес організації й забезпечення публічного порядку у
разі припинення групових порушень, а також при масових заворушеннях
поділяється на три етапи: підготовчий, який починається з моменту
отримання завдання на підтримання публічного порядку; виконавчий,
що охоплює дії нарядів і керування ними безпосередньо; заключний,
який здійснюється шляхом згортання сил і засобів та зосередження їх у
призначених пунктах та підведення підсумків несення служби. Вважаємо,
що на всі зазначені етапи здійснюють вплив умови певного міста, у
межах якого здійснюється охорона публічного порядку підрозділами
Національної поліції, а у випадках необхідності – припинення групових
порушень, а також масових заворушень.
Визначення особливостей умов міста, кожне з яких характеризується
певною чисельністю та густотою населення та правовий статус якого
визначається і закріплюється законодавчо, дозволить нам проаналізувати
основні чинники, які впливають на організацію і тактику припинення
групових порушень публічної безпеки та порядку підрозділами Національної
поліції України при масових заворушеннях в міській місцевості. Це має
особливе значення, зокрема, під час проведення спеціальних операцій
з метою припинення групових порушень підрозділами Національної
поліції України при масових заворушеннях в умовах міста, оскільки дані
умови ускладнюють діяльність зазначених підрозділів, що в цілому
відображається у подальшому на криміногенній обстановці у конкретному
міському населеному пункті. Відповідно підрозділи Національної поліції
повинні бути готовими до зазначених умов міста і професійно діяти у
межах своїх повноважень. Розглянемо дефініцію «умови міста» більш
детально та визначимося, які саме з її характеристик впливають на
організацію припинення групових порушень публічної безпеки та порядку
підрозділами Національної поліції України при масових заворушеннях.
У науковій та довідковій літературі існує безліч визначень поняття
«місто» однак однозначного підходу до тлумачення цього поняття немає, що
зумовлено великою кількістю різних характерних ознак міста та ступенем
висвітлення їхніх особливостей. Поняття «місто» у своєму етимологічному
значенні у перекладі з латинської мови означає місто-державу, що й дало
подальший розвиток слову «цивілізація», яке визначалося як «життя у
місті» [2, с. 30]. Визначення категорії «місто» не належить до числа суто
наукових понять. У різні епохи та у різних кінцях світу «містами» називали
явища з неоднаковими ознаками та різним змістом. Так, наприклад, на по-
чатку ХХ століття М. Вебер з економічної точки зору визначив, що містом є
поселення, в якому діє ринок», де «ринок» означає «наявність регулярного
товарообміну усередині поселення в якості істотної складової частини до-
ходу та задоволення потреб населення [3, с. 395]. Вважаємо, що таке тлу-
мачення є надто вузьким, оскільки воно не відображає всього розмаїття
взаємовідносин у ланцюгу «держава – органи державної влади – місцеве
самоврядування – громадські організації – бізнес – населення».
Не позбавлене дискусійних положень також визначення, запропоно-

ване В. Костеріним, а саме: по-перше, необґрунтованим є позиціонування
«міста» як економічної категорії, оскільки це поняття широко використову-
ється фахівцями й інших сфер (право, державне управління та ін.); по-дру-
ге, місто завжди, а не лише «у ринкових умовах», виконує економічну та
інші функції; по-третє, на території міст виникають відносини не лише у
виробничій сфері, а й у сфері соціального забезпечення населення; по-чет-
верте, на території міст відбувається обіг не лише промислового капіталу,
а й тимчасово вільних активів [4, с. 15].
Варта уваги позиція С. Саханенка, який з позицій системного підхо-
ду розглядає місто «як цілісне утворення, відмежоване від зовнішнього
середовища функціонально (за переважно не сільськогосподарським
родом занять його жителів), просторово (оскільки місто розташовується
на території, межі якої можна визначити), юридично (у межах політико-
адміністративного поділу країни), політично (через розвиток системи
місцевого самоврядування)» [5, с. 15].
У свою чергу, З.С. Сіройченко визначав місто як історично сформовану,
соціально та економічно розрізнену, щільно збудовану та просторово
сконцентровану поселенську одиницю, що має законодавчо визначений
статус і являє собою складну територіальну суспільно-економічну
систему [2, с. 35]. Це визначення виходить з декількох підходів (суспіль-
ного, економічного, правового та географічного), що виділяє його серед
вже існуючих. На наш погляд, останні дві позиції науковців є найбільш
корисним для проведеного нами дослідження у даній науковій роботі,
оскільки розкриває поняття «місто» з правової сторони, визначаючи його
статус як адміністративно-територіальної одиниці.
Слід відзначити, що під час припинення групових порушень
при масових заворушеннях в умовах міста представляють інтерес всі
чотири вищезазначені підходи (демографічний, економічний, правовий
та географічний) та відповідна типологія міст за даними чинниками.
Типологія міст допоможе нам визначити кількісну чисельність населен-
ня, категорії населення, що проживають на території певного міста (мало-
літні, неповнолітні, люди похилого віку), призначення міста, його
внутрішню структуру, що загалом дає можливість якісно охарактеризувати
кількісний та якісний склад населення, яке приймає участь у певному
суспільному заході та розташування стратегічних об’єктів у конкретному
місті.
Вважаємо, що у випадку виникнення групових порушень публічної
безпеки та порядку при масових заворушеннях, знаючи загальну
характеристику міста та якісну характеристику населення, яке проживає
на його території, підрозділи Національної поліції України отримають
інформацію, яка допоможе їм в організації охорони публічної безпеки та
порядку та дозволить побудувати алгоритм своїх дій з урахуванням всіх
особливостей певної міської території та населення, яке на ній проживає.
Окрім фактора, який характеризує місто з позицій чисельності населен-
ня та його якісного складника, під час припинення групових порушень
публічної безпеки та порядку при масових заворушеннях в умовах міста
підрозділам Національної поліції України важливо знати, як було нами

вище зазначено, розміщення стратегічних об’єктів, будівель, споруд у
межах певного міста. Від цього залежатиме характер та алгоритм дій
Національної поліції під час проведення спеціальної операції з метою
припинення групових порушень підрозділами Національної поліції
України при масових заворушеннях в умовах міста. Розглянемо сучасні
підходи до типології міст більш детально.
Сьогодні існує безліч типологій міст за різноманітними критеріями.
Серед багатьох класифікацій міст можна виділити ті, які є найбільш
розповсюдженими. Серед таких можна виокремити, по-перше, типологію
в залежності від кількості населення, яка вказана у державних будівельних
нормах України. Так, Є. Перцик виділяє такі групи міст: малі – до
20 тис. чол.; середні – 20-100 тис. чол.; крупні –100-500 тис.; найкрупніші
– 500 тис. чол. і вище, міста мільйонери [6, с. 308-310]. Ця типологія зда-
ється нам дуже вдалою, оскільки вона визначає перш за все чисельність
населення у конкретному місті, яка, у свою чергу, формує під час при-
пинення групових порушень публічної безпеки та порядку підрозділа-
ми Національної поліції України при масових заворушеннях кількісний
склад приданих сил та засобів правоохоронних органів. Знаючи чисель-
ність населення у місті, керівники проведення спеціальних операцій з
метою припинення групових порушень підрозділами Національної поліції
України при масових заворушеннях в умовах міста можуть планувати
кількісний склад поліцейських, які будуть задіяні у даному заході.
По-друге, вагомою є типологія міст за площею, відповідно до якої на
окрему увагу заслуговують міста, які входять у десятку найбільших міст
України (зокрема м. Київ, Харків, Одеса). Наприклад, розмір міста Києва
складає 839 км2, Харкова – 310 км2; Одеси –236,9 км2, тоді як площа міста
Львова становить 182 км2; Івано-Франківська – 139 км2 і т. д. За розміром
території та кількістю населення будь-яке з особливо великих міст
України перевищує окремі країни світу. Для прикладу, одна з найдавніших
країн Південної Європи Республіка Сан-Марино займає територію у
61 км2, а чисельність її населення складає 33005 осіб; Ліхтенштейн –
160 км2 із населенням 37662 особи; територія Монако складає лише
2,02 км2, а чисельність населення 38400 осіб [7, с. 165]. За сукупним роз-
міром (1385,9 км2) міста Київ, Харків і Одеса значно перевищують окремі
розвинені європейські країни. Для порівняння: розмір території Словенії
сьогодні дорівнюється 20 тис. км2, Молдови – 33,8 тис. км2, Естонії –
45,2 тис. км2, Латвії – 64,5 тис. км2, Литви – 65,2 тис. км2. Отже, за своїми
розмірами та кількістю населення три особливо великі міста України
не поступаються окремим країнам Європи і значно перевищують деякі
невеликі розвинені країни світу.
Вважаємо за необхідне зазначити, що розмір міста, його площа,
а також географічне розташування у сукупності мають надзвичайно
важливе значення під час припинення групових порушень публічної
безпеки та порядку при масових заворушеннях в умовах міста, оскільки від
цього залежать не лише можливості інформаційно-аналітичної діяльності,
а й можливості у реалізації підрозділами Національної поліції України
профілактичних і запобіжних заходів щодо забезпечення та охорони
публічної безпеки та порядку, проведення спеціальних операцій, зокрема

«Хвиля» у конкретному місті та його районах.
По-третє, у контексті нашого дослідження, доречною є також типологія
міст залежно від призначення міста та його функцій. Так, О.Г. Топчієв
виділяє такі головні функції міста: демографічно-розселенська; адміністра-
тивно-управлінська; виробнича (матеріальне виробництво); соціально-по-
бутова; ділових послуг; освітньо-культурна; науково-технічна та іннова-
ційна; зовнішньо-економічна; торгівельно-розподільча; комунікаційна
(інформаційна); транспортно-комунікаційна; рекреаційно-туристична;
спортивно-оздоровча; природоохоронна, соціально-екологічна [8, с. 377]. З
огляду на це прийнято виділяти вісім типів міст: 1) м. Київ як столиця Укра-
їни; 2) найкрупніші та крупні багатофункціональні міста; 3) міста, в яких
переважають промислові функції; 4) міста, в яких переважають промислові
та транспортні функції; 5) міста, в яких переважають транспортні функції;
6) міста, в яких однаково поєднуються промислові та рекреаційні функції;
7) організаційно-господарські та культурно-побутові центри місцевого
значення, центри агропромислових комплексів; 8) промислово-аграрні
центри [9, с. 186].
Зазначена типологія міста, перш за все, визначає його характер в
економічному середовищі. Слід відзначити, що інформація про призначення
міста та його функції також є необхідною під час припинення групових
порушень публічної безпеки та порядку підрозділами Національної
поліції України при масових заворушеннях в умовах міста. Перш за все,
це буде відображатися на порядку розміщення сил і засобів підрозділів
Національної поліції України під час припинення групових порушень
при масових заворушеннях в умовах міста.
До вказаного слід додати, що поділ міст за функціональним
призначенням часто здійснює вплив на характер масових заходів, які
проводять у межах певного міста, оскільки під масовим заходом слід
розуміти форму волевиявлення та реалізації спільних інтересів, прав і
свобод громадян, що полягає в організованих діях громадсько-політичного,
спортивного, культурно-видовищного та релігійного характеру за участю
великої кількості людей, які відбуваються за ініціативою громадських
об›єднань, політичних партій, релігійних конфесій, спортивних
організацій, закладів культури чи окремих громадян у громадському місці
у визначеному законодавством порядку з метою задоволення політичних,
духовних чи інших потреб учасників [10, с. 47]. Відповідно залежно від ці-
лей масові заходи можуть бути спрямовані на задоволення політичних,
культурних, духовних, професіональних, спортивних та інших потреб
великої кількості людей, які об’єднані загальними інтересами. Врахову-
ючи те, що за зазначеним критерієм міста поділяються на: промислові;
портові; транспортні вузли; науково-освітні центри; курортно-оздоровчі;
культурні; релігійні, відповідно масові заходи у конкретному місті можуть
відображати функціональне призначення конкретного міста та носити
відповідний характер.
Водночас, наведені визначення масових заходів та їх класифікації
дають змогу зробити висновок про надзвичайну небезпечність і стихійність
цього явища. Тому роль підрозділів Національної поліції у забезпеченні

правопорядку під час їх проведення є надзвичайно важливою, оскільки саме
правоохоронці підтримують публічний порядок, забезпечують публічну
безпеку підчас масових заходів. Виходячи з характеру масового заходу,
правоохоронні органи визначають тактику та стратегію проведення
спеціальних операцій з метою припинення групових порушень при
масових заворушеннях з урахуванням умов певного міста.
З метою якісної підготовки особового складу підрозділів Національної
поліції до підтримання публічного порядку в умовах міста, де виникли
масові заворушення, необхідно здійснити такі заходи: отримати детальну
інформацію щодо характеру масового заходу; провести оцінку наявних
сил і засобів з урахуванням особливостей місцевості; розробити чіткий
план узгоджених дій між різними підрозділами правоохоронних органів,
які покликані забезпечити публічний порядок; створити тимчасовий
корегуючий штаб для управління на місцевості; провести рекогносцировку
міської місцевості; перевірити наявне технічне оснащення й готовність
особового складу; провести додатковий інструктаж із нарядами щодо
забезпечення публічного порядку з урахуванням дільниці несення служби
та оперативної обстановки на момент залучення до активних дій.
Таким чином, на підставі викладеного можна запропонувати під при-
пиненням групових порушень публічної безпеки і порядку підрозділами
Національної поліції України при масових заворушеннях в умовах міста
розуміти спланований та організований порядок дій підрозділів Націо-
нальної поліції, спрямований на усунення загроз життю та здоров’ю фізич-
них осіб, публічній безпеці та порядку, що виникли внаслідок протиправ-
них групових дій окремих груп людей або натовпу, та супроводжується
законним, необхідним, пропорційним та ефективним застосовуванням
поліцейських заходів примусу виключно до правопорушників, з
урахуванням демографічних, економічних, національних, етнічних,
географічних особливостей певного міста.

1. Про Національну поліцію: Закон від 02.07.2015 № 580-VIII. Відомості
Верховної Ради (ВВР). 2015. № 40–41.
2. Родченко В.Б. Міські комплекси України: чинники та умови
організації регулювання соціально-економічного розвитку: моногр.
НАН України, Ін-т економіки пром-ті. Донецьк, 2012. 404 с.
3. Вебер М. История хазяйства. Город / М. Вебер; пер. с нем. М.: Ка-
нон-Пресс-Ц, 2001. 575 с.
Костерін В.О. Управління економічним комплексом великого міста:
автореф. дис. … канд. наук з держ. упр.: 25.00.05. К., 2002. 16 с.
4. Саханенко С.Є. Теоретичні та організаційно-функціональні засади
політичного управління містом в умовах самоврядування : автореф. дис. …
д-ра наук з держ. упр.: 25.00.04. Д., 2005. 40 с.
5. Перцик Е.Н. География городов. Гео урбанистика: учебное пособие
для вузов. М.: Высшая школа, 1991. 319 с.
6. Бойко В.В. Щодо визначення поняття «місто» у контексті
дослідження тяжкої насильницької злочинності проти життя та здоров’я
особи в Україні. Вісник асоціації кримінального права України. №2. 2017.

С. 157-168.
7. Топчієв О.Г. Суспільно-географічні дослідження: методологія, мето-
ди, методики. Одеса: Астропринт, 2005. 632 с.
8. Бакалова Л. Структурно-функціональна типологія міст як ефектив-
ний інструмент управління розвитком міста. Управління сучасним містом.
2007. № 1. С. 181-191.
9. Долинний А.В. Адміністративно-правове забезпечення
Національною поліцією України публічної безпеки і порядку під час
проведення масових заходів: дис…. канд. юрид. наук. 12.00. 07. Харків, 2017.
207 с.
V. Baskov
ON THE QUESTION OF THE IMPACT OF CITY CONDITIONS

ON THE ACTIVITIES OF THE UNITS OF THE NATIONAL POLICE
OF UKRAINE DURING THE CESSATION OF GROUP VIOLATIONS
OF PUBLIC ORDER AND RIOTS
This scientific article establishes the stages of organizing and ensuring public
order in the event of the termination of group violations, as well as in case of mass
riots: preparatory, which begins from the moment of receiving the task to maintain
public order; executive, covering the actions of orders and their management
directly; the final one, which is carried out by curtailing forces and means and
concentrating them in designated points, as well as summing up the results of
service. The criteria for the classification of cities, which should be taken into
account in the organization and tactics of suppressing group violations of public
security and order by units of the National Police of Ukraine during mass riots in
urban areas, have been determined and analyzed. The classification of cities is
highlighted depending on: the number of population specified in the state building
codes of Ukraine; from the area occupied by the settlement; from the purpose of the
city and its functions. The conditions of the city (demographic, economic, national,
ethnic, geographic), which have an impact on the organization of the protection
of public order by the units of the National Police of Ukraine, as well as on their
activity during the termination of group violations of public order and mass riots,
have been investigated and determined. The influence of the functional purpose of
the city on the nature of mass events held within a certain city has been established.
The content of the concept of termination of group violations of public security
and order by units of the National Police of Ukraine during mass riots in a city as
a planned and organized order of actions by units of the National Police aimed at
eliminating threats to the life and health of individuals, public security and order
arising from illegal group actions certain groups of people or crowds, accompanied
by lawful, proportionate and effective use of police coercive measures exclusively
against offenders, taking into account the demographic, economic, national, ethnic,
geographical characteristics of a particular city.
Keywords: National Police of Ukraine, city conditions, public order, public
safety, group violations, mass riots.

УДК: 342.9
Баско А. В.,
аспірант Дніпровського національного
університету імені Олеся Гончара
ІСТОРИЧНІ ТА АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ УМОВИ

РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
В УМОВАХ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ФРАНЦІЇ
Актуальність статті полягає в тому, що досвід діяльності вітчизня-

них органів місцевого самоврядування, система яких нам фактично діста-
лася у спадок від радянських місцевих рад, показує, що українське місцеве
самоврядування далеко не завжди спроможне ефективно виконувати нові
управлінські функції, що призводить не лише до перекосів у функціонуванні
механізмів публічної влади, а й до систематичного порушення широкого кола
прав членів територіальних громад. У той же час, ряд іноземних держав ма-
ють істотні позитивні здобутки у сфері децентралізації державної влади
та розбудови системи місцевого самоврядування. До кола таких країн на-
лежить і Франція, яка за останні два століття пережила чимало політич-
них потрясінь, воєн та режимів окупації. Незважаючи на це, французькій
державі вдалося побудувати ефективну систему місцевого самоврядуван-
ня, наділити його широкими адміністративними повноваженнями та га-
рантувати демократичні засади його функціонування. Стаття присвячена
дослідженню досвіду Франції у сфері адміністративно-правової розбудови
системи місцевого самоврядування та його взаємодії з органами державної
виконавчої влади. Автором проаналізовано основні історичні етапи ста-
новлення та розвитку французької системи місцевого самоврядування, а
також її головні сучасні риси. Значна увага приділена питанням організації
місцевого самоврядування у Франції на рівнях комуни, департаменту та ре-
гіону, при цьому розкривається відповідна система муніципальних органів,
їх повноваження та порядок формування. Еволюція французької моделі міс-
цевого самоврядування доводить, що розширення повноважень муніципаль-
них органів та децентралізація державної влади істотно підвищує ефек-
тивність публічного управління на місцевому рівні, але при цьому вимагає
запровадження дієвих механізмів державного нагляду за законністю діяль-
ності органів місцевого самоврядування. У статті обґрунтовується ідея,
що процеси децентралізації державної влади матимуть позитивний ефект
лише за умови одночасного проведення децентралізації державної влади,
реформи місцевого самоврядування та реформи адміністративно-тери-
торіального устрою. Також автор дійшов висновку, що надмірна авто-
номізація повноважень органів місцевого самоврядування та відсутність
належного контролю за їх реалізацією з боку держави може призводити до
регіоналізації держави та ставити під сумнів ефективність реалізації за-
гальнодержавних програм.
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Баско А. В., 2019
Ключові слова: місцеве самоврядування, децентралізація, французь-

ка модель місцевого самоврядування, комуна, департамент, регіон, ад-
міністративно-територіальний устрій, адміністративно-територіальне
реформа, Франція.
Актуальність теми. Одним із пріоритетних напрямків підвищення

ефективності публічного управління в Україні є децентралізація державної
влади, що передбачає як передачу владних повноважень від центральних
до місцевих органів виконавчої влади, так і перерозподіл владної компе-
тенції від органів державної виконавчої влади в цілому до органів місце-
вого самоврядування. Однак в останньому випадку позитивний ефект від
децентралізації державної влади можливий лише у випадку, коли органи
місцевого самоврядування матимуть реальну здатність на належному рів-
ні забезпечувати виконання покладених на них функцій. Досвід діяльності
вітчизняних органів місцевого самоврядування, система яких нам фактич-
но дісталася у спадок від радянських місцевих рад, показує, що українське
місцеве самоврядування далеко не завжди спроможне ефективно
виконувати нові управлінські функції, що призводить не лише до перекосів
у функціонуванні механізмів публічної влади, а й до систематичного
порушення широкого кола прав членів територіальних громад. У той
же час, ряд іноземних держав мають істотні позитивні здобутки у
сфері децентралізації державної влади та розбудови системи місцевого
самоврядування. До кола таких країн належить і Франція, яка за останні
два століття пережила чимало політичних потрясінь, воєн та режимів
окупації. Незважаючи на це, французькій державі вдалося побудувати
ефективну систему місцевого самоврядування, наділити його широкими
адміністративними повноваженнями та гарантувати демократичні засади
його функціонування. Саме тому дослідження французького досвіду
організації та функціонування місцевого самоврядування є актуальним і
для вітчизняної юридичної науки.
Аналіз останніх досліджень та публікацій. Різноманітні питання
та проблеми організації адміністративно-правових умов реформування
місцевого самоврядування в зарубіжних країнах, в т.ч. і у Франції, до-
сліджувалися у працях таких науковців, як М. Баймуратов, О. Батанов,
П. Ворона, В. Гробова, Ю. Делія, В. Єремян, В. Колісник, В. Кравченко, В. Куй-
біда, О. Лазор, А. Лазор, П. Любченко, С. Серьогіна, Г. Чапала та інших,
проте досвід Франції щодо конкретних кроків з реформування системи
місцевого самоврядування з метою забезпечення ефективної децентра-
лізації державної влади залишився дослідженим не повністю, зокрема
потребують додаткового вивчення проблеми взаємозв’язку реформ міс-
цевого самоврядування, адміністративно-територіального устрою та де-
централізації державної влади. Саме тому метою цієї статті є визначення
загальної характеристики французької моделі адміністративно-правового
розвитку місцевого самоврядування, основних етапів її становлення та
головних напрямів реформи системи місцевого самоврядування Франції,
які створили підґрунтя для передачі органам місцевого самоврядування
владних повноважень від органів державної виконавчої влади в ході її
децентралізації.
Виклад основного матеріалу. Процеси становлення та розвитку

місцевого самоврядування в іноземних державах у більшості випадків ха-
рактеризуються достатньою неоднозначністю та багатовекторністю, що
значною мірою залежить від специфіки їх історичного розвитку. Тим не
менше, можна визначити декілька основних моделей місцевого самовря-
дування, які виражають спільні риси та тенденції розвитку систем місце-
вого самоврядування у різних країнах. Крім того, порівняння результатів,
досягнутих в окремих державах, дозволяє зробити висновки про найбільш
ефективні моделі місцевого самоврядування чи їх компоненти.
Варто відзначити, що в юридичній науці немає єдиного підходу до
розуміння поняття моделі місцевого самоврядування. Зокрема, І. С. Щебетун
розглядає модель місцевого самоврядування як «форму організації
місцевої влади, що втілює в собі усі найбільш істотні характеристики
різних муніципальних систем і виступає в якості їх типового представника»
[19, с. 72]. Таке визначення моделі місцевого самоврядування явно тяжіє
до абстрактного узагальнення і ґрунтується на ідеї синтезу в одній мо-
делі істотних рис систем місцевого самоврядування декількох країн. На
противагу такому підходу, В. Г. Шустов говорить про модель місцевого
самоврядування як про «систему взаємозв’язків між суб’єктами місцевого
самоврядування, між органами місцевої та державної влади, їх взаємодії з
демократичними інститутами, самостійності та відповідальності всіх цих
суб’єктів у загальній системі публічної влади» [18, с. 256]. Оскільки і вза-
ємозв’язки між органами місцевого самоврядування та органами держав-
ної влади, і загальна система публічної влади реалізуються на рівні кожної
конкретної держави, то за такого підходу модель місцевого самоврядуван-
ня має прив’язуватися до національного рівня. Категорично не заперечу-
ючи проти кожного із наведених підходів, слід зауважити, що більшість
авторів є прихильниками першого підходу і розглядають модель місцево-
го самоврядування як абстрактну категорію, що об’єднує найбільш типові
риси систем місцевого самоврядування декількох країн. При цьому тради-
ційно виділяються дві основні моделі місцевого самоврядування – англо-
американська (також називається англосаксонською чи англосакською)
та континентальна (або європейська). Загалом така різноплановість
назв має виключно термінологічний характер, оскільки до складу цих
двох моделей, як правило, включаються одні і ті ж країни, але на нашу
думку, більш коректним є використання термінів «англо-американська
модель» та «континентальна модель», так як на теренах Англії місцеве
самоврядування у його сучасному розумінні формується значно пізніше,
ніж в англосаксонський період; і крім того, обидві ці моделі зародилися в
Європі [6, с. 224], тому недоцільно називати європейською лише одну із
них.
Англо-американська модель місцевого самоврядування властива
Великій Британії, Канаді, Сполученим Штатам Америки та Новій
Зеландії, континентальна – Франції, Німеччині, Іспанії, Італії та іншим
країнам європейського континенту. Ключовими характеристиками
англо-американської моделі є високий ступінь автономії місцевого
самоврядування та відсутність органів державної влади на місцевому
рівні, тоді як континентальній моделі властиві дещо нижчий рівень
автономності місцевого самоврядування та паралельне існування на

місцевому рівні органів місцевого самоврядування та органів виконавчої
влади [8, с. 225-226]. На нашу думку, в рамках континентальної моделі
адміністративно-правового розвитку місцевого самоврядування варто
виділити окрему підгрупу постсоціалістичних держав (Польща, Чехія,
Словаччина, Угорщина, Україна та інші), які з одного боку мають усі ключові
ознаки цієї моделі, але з іншого – характеризуються низкою специфічних
рис, зумовлених наслідками домінування централізованої радянської
державної влади та різноманітними способами їх подолання.
З точки зору можливості запозичення позитивного іноземного
досвіду адміністративно-правового розвитку місцевого самоврядування в
умовах розбудови української державності є доцільним звернути увагу на
системи місцевого самоврядування Франції та Польщі, оскільки, по-перше,
системи місцевого самоврядування цих двох держав є одними із найбільш
ефективних у сучасній Європі, а по-друге, за рядом ознак політичні та
правові системи Франції та Польщі подібні до України, тому французький
та польський досвід може бути застосований і у вітчизняних умовах.
Політична та правова система Франції пережила низку історичних
потрясінь, починаючи від Великої французької революції 1789-1799 рр. і
закінчуючи другою світовою війною, а засади її місцевого самоврядування
коливалися від жорсткої централізації державної влади до активного
сприяння держави розвитку самоврядних структур. Крім того, для
французького суспільства характерний високий рівень політичної
активності та протестних настроїв, що можна порівняти з вітчизняними
Помаранчевою революцією 2004 р. та Революцією гідності 2014 р.
Перша спроба децентралізації влади у Франції була здійснена
жирондистами під час Великої французької революції у 1789 р., однак
це лише призвело до послаблення революційної влади. Після усунення
від влади жирондистів якобінська диктатура встановила жорстку
централізовану владу, остаточно закріплену Наполеоном Бонапартом [15,
с. 168]. Проте наполеонівські часи все ж заклали певний підмурок сучас-
ного адміністративно-територіального устрою Франції, оскільки саме в
період правління Наполеона Бонапарта всю територію країни було поділе-
но на департаменти, що складалися з комун, для керівництва департамен-
тами призначалися префекти, і така система централізованого місцевого
управління проіснувала у майже незмінному вигляді до другої половини
ХІХ ст.
Перші закони, спрямовані на децентралізацію державної влади
приймаються лише наприкінці ХІХ ст. Відповідно до закону від 1871 р., що
спрямовувався на врегулювання державного управління департаментами,
у кожному департаменті засновувався представницький орган –
Генеральна рада, що обиралася строком на 6 років. Законом від 1884 р.
комуни та департаменти були визнані самостійними громадами та
отримали відносну автономію. Як зазначає О. М. Колодій, за часів Третьої
республіки у Франції було задекларовано основні свободи комун, проте
їхні ресурси були обмеженими, а самі комуни через це були нездатні
забезпечити мінімально необхідні соціальні послуги [5, с. 196]. З кінця
ХІХ ст. і практично до 80-х років ХХ ст. державна влада у Франції була
максимально централізована, і основними носіями влади на місцевому

рівні були префекти – представники виконавчої влади, а органи місцевого
самоврядування не були достатньо ефективними і відігравали в системі
управління другорядні ролі. Основними причинами слабкості тогочасного
французького місцевого самоврядування були, по-перше, його недостатня
ресурсна база, а по-друге – специфічний порядок формування органів
місцевого самоврядування рівня департаменту та регіону, що зумовлювало
їхню залежність від префектів та центрального уряду.
У 70-80-х роках ХХ ст. стала очевидною неефективність
централізованого управління місцевими справами, що зумовлювалася
надмірним бюрократизмом та великою кількістю проміжних стадій
реалізації управлінських рішень під час вирішення місцевих питань
[10, с. 68]. Цікаво відзначити, що перші ідеї про необхідність розширення
управлінських повноважень органів місцевого самоврядування були ви-
словлені ще у 1968 р. Президентом Шарлем де Голлем, однак відповідний
проект реформи не був підтриманий на референдумі [9, с. 85]. Виходячи
з високого рівня політичної поляризації вітчизняного суспільства, здійс-
нення децентралізації державної влади в Україні має обов’язково врахо-
вувати негативний досвід спроби реформ Шарля де Голля, тому будь-які
відповідні заходи мають супроводжуватися активною просвітницькою
та роз’яснювальною роботою. Загалом, недостатньо вдалі спроби
реформування місцевого самоврядування мали місце у 1946, 1969,
1979 роках, однак думка про те, що місцеві питання мають вирішуватися на
низовому рівні стала переважати лише у 80-х роках ХХ ст. У 1982-1983 рр.
була проведена реформа, успішність якої забезпечувалася одночасним пе-
реглядом територіального устрою, а також перерозподілом владних по-
вноважень між місцевими органами виконавчої влади та органами місце-
вого самоврядування на користь останніх. Правовою основою цієї реформи
стали Адміністративний кодекс, а також Закон про права і свободи комун,
департаментів і регіонів та Закон про розділення компетенції між комуна-
ми, департаментами, регіонами і державою та розділення джерел фінансу-
вання [7, с. 15].
Специфіка адміністративно-територіального устрою Франції
полягає у неоднорідності одиниць, що входять до її складу. До числа таких
одиниць входять комуни, департаменти, регіони, округи та кантони, однак
повноцінними адміністративно-територіальними одиницями є лише
комуни, департаменти та регіони, тоді як округи та кантони виступають
лише як територіальні межі діяльності органів галузевого управління
(військового, освітнього) або судової юрисдикції, а кантони також
функціонують як виборчі округи [11, с. 67]. В цьому плані простежується
чітка аналогія округів та кантонів у Франції з виборчими та госпітальни-
ми округами, а також апеляційними округами в адміністративному та гос-
подарському судочинстві в Україні. Саме тому, не зважаючи на існування
п’яти рівнів адміністративних одиниць, прийнято вважати, що організація
місцевого самоврядування у Франції є триступеневою та охоплює комуну,
департамент та регіон [7, с. 14].
Низовою одиницею адміністративно-територіального устрою
Франції та основною ланкою її системи місцевого самоврядування є
комуна. Важливо відзначити, що на рівні комуни створюються лише

органи місцевого самоврядування, а органи державної виконавчої влади
відсутні [15, с. 170]. Французькі комуни суттєво відрізняються за кількістю
населення – від сотні до мільйона жителів – проте мають однаковий статус,
а кількість населення вливає в основному лише на кількісний склад вибор-
них органів місцевого самоврядування. Характерно, що понад 90 % комун
мають населення менше, ніж 2 тисячі осіб [3, с. 109]. Істотною рисою орга-
нізації комун у Франції є принцип їх повсюдності, відповідно до якого уся
територія держави поділена між комунами [2]. На нашу думку, такий досвід
організації адміністративно-правового устрою місцевого самоврядування
у Франції варто застосовувати і до територіальних громад в Україні.
Органами влади на рівні комуни є муніципальна рада, мер та
муніципалітет. Муніципальні ради є представницьким органом влади
в комуні, що обираються на основі прямого, загального і таємного
голосування, при чому право голосу на виборах мають не тільки громадяни
Франції, а й іноземні громадяни, що постійно проживають на території
відповідної комуни. Кількісний склад муніципальної ради залежить від
населення комуни і коливається від 9 до 109 депутатів. Цікаво відзначити,
що кількість населення комуни впливає також і на систему, за якою
обирається муніципальна рада: у комунах з населенням менш ніж 3,5 тисячі
осіб застосовується мажоритарна виборча система, а у більших – змішана
мажоритарно-пропорційна [4, с. 132]. Основними завданнями муніципаль-
ної ради є вирішення питань місцевого значення, зокрема, прийняття бю-
джету, встановлення місцевих податків, управління шляхами тощо.
Муніципальна рада самостійно обирає мера та муніципалітет –
виконавчий орган ради. Мер одночасно очолює муніципальну раду та
керує муніципалітетом. На нашу думку, обрання мера муніципальною
радою має позитивний характер, оскільки істотно знижує ризик обрання
на найвищу посаду на рівні комуни відвертих популістів, і в цьому аспекті
французький досвід організації місцевого самоврядування потребує
окремого дослідження з точки зору доцільності його запозичення в
українських реаліях. Особливістю правового статусу мера є те, що він
одночасно виступає і вищою посадовою особою комуни, і представником
державної виконавчої влади на місцевому рівні. Як зазначає Т. А. Фелонюк,
повноваження мера можуть бути чітко поділені за його правовим стату-
сом. Зокрема, до повноважень мера як представника державної влади мож-
на віднести реєстрацію актів цивільного стану, розшук і притягнення до
відповідальності правопорушників, контроль за додержанням загально-
державного законодавства, видача свідоцтв і ліцензій тощо. У той же час,
як посадова особа місцевого самоврядування мер представляє інтереси ко-
муни у відносинах з органами влади та громадськими організаціями, керує
муніципальними службами, укладає договори, здійснює делеговані радою
повноваження, видає дозволи на будівництво і т. п. [17, с. 238-239].
На рівні департаменту представлені дві паралельні системи
управління – генеральна рада, як орган місцевого самоврядування
та префект, як посадова особа державної влади. Слід зауважити, що
департаменти у Франції мають статус окремих громад, тому генеральна
рада департаменту виконує власні повноваження органу місцевого
самоврядування, а не здійснює представництво спільних інтересів громад,

як це покладено на обласні та районні ради в Україні.
Префект департаменту, що призначається на посаду декретом
Президента, ухваленим Радою Міністрів за поданням Міністра внутрішніх
справ, забезпечує виконання загальнодержавних функцій на рівні
департаменту і здійснює адміністративний контроль за діяльністю
департаменту [1, с. 113]. Представницьким органом самоврядування на
рівні департаменту є Генеральна рада, що обирається строком на 6 років
на основі загальних прямих виборів за мажоритарною системою. Зі свого
складу Генеральна рада обирає голову, що є розпорядником видатків де-
партаменту і здійснює управління належним йому майном [16, с. 172].
Наступний рівень адміністративно-територіального устрою та
системи місцевого самоврядування Франції складає регіон. Незважаючи
на те, що у першому наближенні французькі регіони можна порівняти
з українськими областями, пряме порівняння тут буде не коректним,
оскільки регіони Франції значно менші за розміром від наших областей
і об’єднують, як правило, 4-8 департаментів [3, с. 110]. До 1982 р. статус
регіону як рівня місцевого самоврядування був достатньо аморфним, але в
результаті реформи Ф. Мітерана регіон отримав статус самостійної одиниці
місцевого самоврядування, а також істотні управлінські повноваження,
що були передані регіонам від місцевих органів державної виконавчої
влади [10, с. 69].
Паралельна система управління на рівні регіону організована
аналогічно до департаменту: представницьким органом є регіональна
рада, що обирається населенням на основі прямого виборчого права за
пропорційною системою. Зі свого складу регіональна рада обирає голову,
а також формує робочі бюро. Державна виконавча влада представлена
префектом, але необхідно зауважити, що на рівні регіону не утворюються
окремі префектури та не призначається префект регіону, а його функції
виконує префект того департаменту, який є адміністративним центром
регіону [5, с. 198].
Принципи розподілу повноважень між органами державної влади
та місцевого самоврядування на рівні регіону аналогічні принципам
розподілу повноважень на рівні департаменту, при чому до повноважень
регіональних органів місцевого самоврядування відносяться, у першу
чергу, такі повноваження, що не можуть ефективно реалізуватися на
нижчих рівнях – департаменту чи комуни. Зокрема, це організація
дорожнього господарства, управління освітою, охороною здоров’я тощо.
Так само як і генеральні ради на рівні департаменту, регіональні ради
затверджують власні бюджети та самостійно ними розпоряджаються.
Важливо підкреслити, що органи місцевого самоврядування Франції
різних рівнів не мають ієрархічного підпорядкування, і ради вищого рівня
не наділені жодними адміністративними повноваженнями стосовно рад
нижчого рівня чи їх посадових осіб.
Характерною рисою сучасного етапу розвитку місцевого
самоврядування Франції є посилення повноважень регіональних органів
місцевого самоврядування, а також децентралізація державного управління
шляхом передачі значного обсягу адміністративних повноважень від
органів державної виконавчої влади органам місцевого самоврядування,

перш за все регіонам та департаментам. Однак, крім посилення місцевого
самоврядування, це призводить і до певного дисбалансу соціально-
економічного розвитку на загальнонаціональному рівні, оскільки
регіональні ради неоднаково підходять до реалізації загальнодержавних
програм, що призводить до різного результату їх впровадження в різних
частинах Франції [13, с. 377-378].
Впродовж 2014-2016 р. відбувся черговий етап французької реформи
місцевого самоврядування, в результаті якого була зменшена загальна
кількість регіонів та здійснено їх укрупнення, але змін повноважень органів
місцевого самоврядування регіонального рівня при цьому не відбулося.
Основною метою цієї реформи стали оптимізація витрат та скорочення
чиновницького апарату [7, с. 18].
Важливим компонентом реформи місцевого самоврядування у Франції
1982 р. стала зміна моделі державного контролю законності діяльності
місцевого самоврядування. До реформи префектами як представниками
державної виконавчої влади здійснювалася апріорна опіка за процесом
прийняття органами місцевого самоврядування управлінських рішень,
що передбачала необхідність попереднього схвалення префектом
рішень мера, муніципальної, генеральної чи регіональної ради; крім
того, префекти наділялися правом скасування актів органів місцевого
самоврядування. Така модель фактично позбавляла французьке місцеве
самоврядування адміністративної самостійності і робила його практично
повністю підконтрольним державній владі. В результаті реформи право
апріорної опіки префекта було замінене правом апостеріорного контролю,
що передбачає можливість префекта звернутися до суду з позовом про
скасування незаконного акту місцевого самоврядування. Згодом було
закріплено правило, згідно з яким усі найважливіші акти місцевого
самоврядування обов’язково мають доводитися до відома префекта [10,
с. 70], однак безпосередньо позиція префекта на юридичну чинність цих
актів не впливає.
У випадку, якщо орган місцевого самоврядування систематично
та грубо порушує національне законодавство або взагалі неспроможний
виконувати покладені на нього завдання, питання про застосування
до неї заходів впливу вирішується на найвищому державному рівні.
Зокрема, за наявності таких виняткових обставин муніципальна рада
може бути розпущена на підставі декрету Президента Франції, схваленого
на засіданні Ради міністрів. Після цього префект призначає в таку комуну
своїх представників для забезпечення її функціонування та призначає
позачергові вибори до муніципальної ради [14, с. 160-161].
Організація місцевого самоврядування у Франції також може
виступати джерелом позитивного досвіду у сфері об’єднання місцевих
громад. Лейтмотивом реформи 1982 р. стала децентралізація державної
влади та передача значної частини владних повноважень органам
місцевого самоврядування, що вимагало посилення спроможності комун,
в т.ч. і шляхом їх об’єднання. Хоча право комун об’єднуватися передбачало-
ся ще законом від 1982 р., безпосередні механізми об’єднання комун були
передбачені лише законом від 1999 р. [5, с. 197]. Досвід діяльності об’єдна-
них комун у Франції показує, що надання різноманітних послуг населен-

ню у таких комунах здійснюється більш ефективно, а сама ідея об’єднання
комун знаходить достатньо широку підтримку серед виборців. Зокрема,
зараз до складу об’єднаних входить 86 % усіх комун Франції [9, с. 85]. Дер-
жава достатньо активно сприяла процесам об’єднання комун, застосуючи
політичні, організаційні та фінансові важелі, наприклад, виплату об’єдна-
ним комунам дотації у сумі до 40 євро на одного жителя на рік [7, с. 16].
Незважаючи на активну державну підтримку, процеси об’єднання комун
не мають перманентного характеру і були завершені відповідно до закону
2013 р. [12, с. 96].
Особливу організацію системи місцевого самоврядування та місцевої
державної влади має Автономний острів Корсика, що зумовлено його
складним історичним минулим та специфічним етнічним складом, що
має тісні зв’язки як з французьким, так і італійським етносом. Вищим
представницьким органом Корсики є Збори, які обирають колегіальний
виконавчий орган – Раду, а виконавча влада здійснюється головою Ради
[11, с. 68]. На нашу думку, корсиканський досвід організації місцевого само-
врядування може бути врахований після відновлення суверенітету Украї-
ни над територією Кримського півострова, однак ці питання потребують
окремого наукового дослідження та серйозної державотворчої роботи, яка
б враховувала інтереси української держави та кримськотатарського на-
роду.
Висновки і перспективи подальших досліджень.
Підбиваючи підсумок викладеному, варто відзначити, що Франції в
цілому вдалося побудувати одну із найбільш ефективних систем місцевого
самоврядування, запорукою чого стали укрупнення територіальних
громад (комун) шляхом їх об’єднання, розширення повноважень
територіальних громад та посилення їх самостійності, передача більшості
управлінських повноважень від місцевих органів державної влади органам
місцевого самоврядування та покладення на місцеві органи виконавчої
влади чітких повноважень щодо нагляду за законністю діяльності органів
місцевого самоврядування. Крім того, французька реформа місцевого
самоврядування проводилися одночасно з реформами адміністративно-
територіального устрою, що з рештою, і принесло позитивний результат.
На нашу думку, саме ці ідеї мають лежати в основі реформування та
системи місцевого самоврядування в Україні та визначати пріоритетні
цілі вітчизняних наукових досліджень у сфері державного управління та
місцевого самоврядування.

1. Ворона П. В., Дрогомирецька М. І. Зарубіжний досвід діяльності
префектур та українські реалії (уроки для України). Вісник Національної
академії державного управління при Президентові України. 2016. № 1.
С. 111-118.
2. Ворона П. Комуна як базова ланка місцевого самоврядування Фран-
ції. Демократичне врядування. 2009. № 3. URL: http://www.lvivacademy.
com/vidavnitstvo_1/visnik3/fail/+Vorona.pdf.

3. Гробова В. П. Система місцевого самоврядування Франції: досвід

для України. Науковий вісник Ужгородського національного. Серія: Право.
2015. Вип. 32. Том 1. С. 108-112.
4. Евдокимов В. Б. Старцев Я. Ю. Местные органы власти зарубежных
стран: правовые аспекты. Москва: Спарта, 2001. 251 с.
5. Колодій О. М. Досвід децентралізації у Франції. Вчені записки
Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського. Серія:
Державне управління. 2001. № 1. Т. 29 (68). С. 195-199.
6. Корицька В. Характеристика та сутність основних моделей міс-
цевого самоврядування: на прикладах розвинених країн світу. Сучасна
українська політика. Політики і політологи про неї. 2008. Вип. 13. С. 224-
237.
7. Кухарева Г. Розвиток публічного управління Франції: досвід для
України. Державне управління та місцеве самоврядування. 2017. Вип. 4
(35). С. 13-20.
8. Либоракина М. И. Зарубежный опыт организации местного
самоуправления. Полития. 2003. № 4. С. 225-237.
9. Маєв А. П. Децентралізація влади у Франції: досвід для України.
Актуальні проблеми державного управління: зб. наук. праць. Одеса: ОРІДУ
НАДУ, 2012. Вип. 3(51). С. 85–88.
10. Маринів А. В. Реформування місцевого самоврядування та де-
централізація у Франції у 80-х рр. ХХ ст. Науковий вісник Херсонського
державного університету. Серія «Юридичні науки». 2017. Вип. 5. Т. 1.
С. 68-73.
11. Мяловицька Н. проблеми децентралізації державної влади у Фран-
ції. Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.
Юридичні науки. 2007. № 74-76. С. 66-69.
12. Прокопенко Л. Л. Досвід реформування місцевого управління
в країнах Європейського Союзу. Аспекти публічного управління. 2015.
№ 4 (18). С. 93-101.
13. Світові моделі державного управління: досвід для України / за заг.
ред. Ю.В. Ковбасюка, С.В. Загороднюка, П.І. Крайніка. Х.М. Дейнеги. Київ:
НАДУ, 2012. 612 с.
14. Скороход О. П. Досвід місцевого самоврядування Франції та Поль-
щі: здобутки та застереження для України. Стратегічні пріоритети. 2008.
№ 4(9). С. 159-164.
15. Фелонюк Т. А. Місцеве самоврядування у Французькій Республі-
ці: еволюція становлення та розвитку. Державне будівництво та місцеве
самоврядування. 2015. Вип. 30. С. 167-175.
16. Фелонюк Т. А. Основні риси системно-структурної організації міс-
цевого самоврядування у Французькій Республіці. Актуальні проблеми
державного будівництва та місцевого самоврядування в контексті
конституційної модернізації: зб. наук. ст. Харків, 2016. С. 170-175.
17. Фелонюк Т. А. Характеристика моделі місцевого самоврядування
Франції: досвід для України. Молодий вчений. 2016. № 8 (35). С. 236-240.
18. Шустов В. Г. Основные модели местного самоуправления. Вестник
Адыгейского государственного университета. Серия: Регионоведение:
философия, история, социология, юриспруденция, политология,
культурология. 2011. Вып. 2. С. 256-264.

19. Щебетун І. С. Модель місцевого самоврядування: поняття, взаємо-
зв’язок з концепцією та системою місцевого. Правничий часопис Донецького
університету. 2013. № 1. С. 67-74.
A. Basko
HISTORICAL AND ADMINISTRATIVE AND LEGAL CONDITIONS OF

REFORMING THE SYSTEM OF LOCAL SELF-GOVERNMENT IN CONDITIONS
DECENTRALIZATION OF THE STATE AUTHORITY OF FRANCE
The relevance of the article is that the experience of domestic local

governments, the system of which we actually inherited from the Soviet local councils,
shows that the Ukrainian local government is not always able to effectively perform
new management functions, which leads not only to distortions in the functioning
mechanisms of public power, but also to the systematic violation of a wide range of
rights of members of territorial communities. At the same time, a number of foreign
states have significant positive achievements in the field of decentralization of
state power and building a system of local self-government. Such countries include
France, which has experienced many political upheavals, wars and occupation
regimes over the past two centuries. Despite this, the French state managed to
build an effective system of local self-government, give it broad administrative
powers and guarantee the democratic principles of its functioning. The article is
devoted to the study of the experience of France in the field of administrative and
legal development of the system of local self-government and its interaction with
the state executive authorities. The author analyzes the main historical stages of
formation and development of the French system of local self-government, as well
as its main modern features. Considerable attention is paid to the organization
of local self-government in France at the levels of the commune, department and
region, while revealing the relevant system of municipal bodies, their powers and
the order of formation. The evolution of the French model of local self-government
proves that the expansion of municipal powers and decentralization of state
power significantly increases the efficiency of public administration at the local
level, but requires the introduction of effective mechanisms of state supervision
over the legality of local self-government. The article substantiates the idea that
the processes of decentralization of state power will have a positive effect only
if the decentralization of state power, local government reform and reform of
the administrative-territorial system. The author also concluded that excessive
autonomy of local government powers and lack of proper control over their
implementation by the state can lead to regionalization of the state and call into
question the effectiveness of national programs.
Keywords: local self-government, decentralization, French model of local
self-government, commune, department, region, administrative-territorial system,
administrative-territorial reform, France.

УДК: 342.9
Бережна Є. В.,
МЕТА, ЗАВДАННЯ ТА ФУНКЦІЇ АДВОКАТА, ЯК УЧАСНИКА

АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОЦЕСУ
Актуальність статті полягає в тому, що кожен елемент правового

статусу адвокатів, як суб’єктів адміністративних процесуальних відносин
має своє призначення. Так, права та обов’язки є важелями за допомогою
яких адвокат реалізує свої інтереси в межах адміністративного процесу;
гарантії – це закріплені законом фактори, які забезпечують непорушність
правового статусу адвоката, захищають його від негативних впливів і
таке інше. В той же час, існують елементи, які відповідають за загаль-
ний вектор адвокатської діяльності в межах адміністративного процесу,
а також вимоги до результатів такої діяльності. До подібних елементів
відноситься мета, завдання та функції адвоката, як учасника адміністра-
тивного процесу, кожен з яких має власний, особливий прояв. У статті проа-
налізовано зміст понять «мета» та «завдання» у загально етимологічному
та філософському розумінні. Спираючись на аналіз наукових поглядів вчених
та норм чинного законодавства побудовано теоретико-юридичну позицію
щодо мети та завдань діяльності адвоката, як учасника адміністративно-
го процесу. Визначено зміст та особливості функцій адвоката, як учасника
адміністративного процесу. З’ясовано, що законодавство не встановлює
зміст мети адвокатської діяльності, а також перелік завдань, які їй прита-
манні. Через це визначення вказаних елементів правового статусу адвока-
та, як суб’єкту адміністративного процесу, варто визначити, спираючись в
цілому на його місце у адміністративних правовідносинах, особливості пра-
вового регулювання, призначення інституту адвокатури в державі в цілому,
а також цілі адміністративного процесу і таке інше. Зроблено висновок, що
адвокат, як учасник адміністративного процесу, відповідно до поставленої
перед ним мети та завдань реалізує вищевказані функції. Основні функції
– це ключові, найважливіші напрями діяльності адвоката у адміністратив-
ному процесі з розгляду та вирішення публічно-правового спору. Дані функції
реалізуються адвокатом постійно, в межах кожного процесу. В свою чергу
другорядні функції мають ситуаційний характер, внаслідок чого їх реаліза-
ція відбувається у разі нагальної потреби.
Ключові слова: мета, завдання, функції, адвокат, адміністративний
процес.
Актуальність теми. Кожен елемент правового статусу адвокатів, як

суб’єктів адміністративних процесуальних відносин має своє призначення.
Наприклад, права та обов’язки є важелями за допомогою яких адвокат ре-
алізує свої інтереси в межах адміністративного процесу; гарантії – це закрі-
© Бережна Є. В., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
плені законом фактори, які забезпечують непорушність правового стату-

су адвоката, захищають його від негативних впливів і таке інше. В той же
час, існують елементи, які відповідають за загальний вектор адвокатської
діяльності в межах адміністративного процесу, а також вимоги до резуль-
татів такої діяльності. До подібних елементів відноситься мета, завдання
та функції адвоката, як учасника адміністративного процесу, кожен з яких
має власний, особливий прояв.
Стан дослідження проблеми. Наукове підґрунтя статті складають
напрацювання вчених, які в межах своїх наукових досліджень звертали
увагу на функціональну направленість діяльності адвокатури України в ме-
жах різних галузей процесуального права, а саме: В.І. Царенко, О.М. Литвин-
кова, М.І. Бажанова, О.Л. Стуліна, О.М. Тропіни, Ю.П. Сурміна, В.О. Середи,
А.В. Іщенко, І.А. Ігнат’єва, М.Ю. Єфіменко, В.В. Шилова, С.Г. Бандуріна, В.І. Фе-
лика та інших. Разом із тим, в юридичній літературі малодослідженим є пи-
тання мети, завдань та функцій адвоката, як учасника адміністративного
процесу.
Саме тому метою статті є: встановити мету, завдання та функції ад-
воката, як учасника адміністративного процесу.
Виклад основного матеріалу. В праві, а також інших науках мета
і завдання сприймаються як частини одного цілого. Етимологічно слово
«мета» означає те, до чого хтось прагне, чого хоче досягти; ціль; місце в
яке направлено постріл; сенс, бажання, намір діяльності; намічена грань,
межа і таке інше [1; 2]. Щодо терміну «завдання» то його тлумачать та-
ким чином: те, що вимагає виконання, розв’язання. У філософії під завдан-
ням розуміється те, що необхідно здійснити у майбутньому [3, с. 165; 4,
с. 56].
Отже, проаналізовані наукові підходи до змісту та значення мети та
завдань доказують позицію про тісне співвідношення даних категорій.
Проте, за окремих трактувань наведені поняття повністю ототожнюються,
що на наш погляд є грубою помилкою. Так, мета в загальному контексті –
це бажаний, заздалегідь визначений результат, який варто досягнути, на-
приклад, шляхом реалізації якоїсь діяльності, процесу тощо. В свою чергу,
завдання – це проміжні цілі, виконання яких забезпечує досягнення від-
повідної мети та які формують в своїй сукупності її зміст. Таким чином,
мета визначає стратегічний вектор діяльності, в той час як завдання є так-
тичними кроками необхідними для досягнення мети.
На сьогоднішній день законодавство жодним чином не встановлює
зміст мети адвокатської діяльності, а також перелік завдань, які їй прита-
манні. Через це визначення вказаних елементів правового статусу адвока-
та, як суб’єкту адміністративного процесу, варто визначити, спираючись
в цілому на його місце у адміністративних правовідносинах, особливості
правового регулювання, призначення інституту адвокатури в державі в
цілому, а також цілі адміністративного процесу і таке інше. Враховуючи
викладене метою діяльності адвоката, як учасника адміністративного про-
цесу, нами визначено надання професійної правничої допомоги суб’єктам
у законодавчо визначеному порядку для забезпечення їх прав та інтересів
в сфері публічно-правових відносин. Реалізація цієї мети передбачає вико-
нання наступних завдань:
– належним чином здійснення адвокатської діяльності відповідно до

визначених Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»
форм та видів;
– представлення інтересів учасників адміністративного процесу та
реалізація покладених на них прав та обов’язків;
– недопущення порушень правил адвокатської етики, а також злов-
живань процесуальними можливостями;
– використання всього масиву юридичних можливостей націлених на
досягнення процесуального результату найбільш сприятливого для учас-
ника адміністративного процесу, інтереси якого представляються;
– сприяння у законному та об’єктивному вирішенні публічно-право-
вого спору та відновлення порушених прав учасника адміністративного
процесу, інтереси якого представляються.
Саме ці моменти становлять зміст мети та завдань діяльності адво-
ката, як учасника адміністративного процесу. Проте, наведені елементи
визначають загальний вектор подібної діяльності, в той час як конкретні
напрями її реалізації виражено у іншій не менш глибокій за сутністю кате-
горії – функціях. Якщо звернутись до семантики слова «функція», то воно
походить від латинського слова «functio», яке перекладається, як виконан-
ня або здійснення. У тлумачних словниках української мови функція – це:
діяльність, обов’язок, робота; зовнішній прояв властивостей якого-небудь
об’єкта в певній системі відносин (наприклад, функція грошей); роль, що
її виконує певний соціальний інститут чи процес стосовно цілого (напри-
клад, функція держави, родини в суспільстві) [5, с. 103].
У правовій площині, відповідно до погляду М.І. Байтіна і О.І. Нали-
вайко функції права – це відображення іманентних, специфічних власти-
востей права. У функціях акумулюються такі властивості права, що харак-
теризують його як сутнісну цілісність, як соціальний феномен. Функції
права - це «відображення» сутності права в суспільних відносинах. Проте
було б помилкою механічно пов’язувати функції та сутність права. Функ-
ції права це система напрямів його впливу на суспільні відносини, потреба
в яких породжує право як соціальне явище. Функції права безпосередньо
пов’язані з практичною реалізацією його властивостей як владного регу-
лятора відносин між суб’єктами, його місцем у структурі правової системи
суспільства» [6; 7, с. 12-13]. С.О. Іванов указував, що функції права – це не
просто напрямки правового впливу, а основні напрямки, які зорієнтовані
на головні завдання, або групи однорідних завдань [8, с. 49]. С.С. Алексєєв
розглядає функції права, як його юридичне призначення для тих або інших
суспільних відносин, яке виражається головним чином у результатах пра-
вового регулювання [9, с. 23]. В.Г. Смирнов зазначав, що поняття «функція
права» у своїй єдності виражає соціальне призначення правового регулю-
вання, оскільки відображає в сукупності предмет, завдання і метод регулю-
вання [10, с. 9].
Тож, поняття функції є полінауковою проблематикою, яка має різні
трактування в залежності від конкретної вченої галузі. Водночас, загаль-
ною рисою кожного визначення є використання слів «напрямок», «при-
значення», «стадія», «частка діяльності», «формат роботи» тощо. Тобто,
акцентується увага на тому, що функція – це окремий кластер діяльності,
процесу або іншого виду динамічного руху, функціонування певного об’єк-

ту. Наприклад в межах управлінської науки це напрям дії права на суспільні
відносини, своєї черги, в межах управління – стадії, рівні або, знов таки,
напрями управлінської діяльності тощо.
Крім того, варто відмітити, що функції прямо пов’язано із категорія-
ми «мета» та «завдання». Так, якщо перші мають значення внутрішньо-змі-
стовних орієнтирів дії якогось суб’єкту, то функції постають практичними
напрямами реалізації мети та завдань.
Враховуючи виділені особливості, а також законодавчі основи діяль-
ності адвокатури та адвокатів, зокрема, в рамках адміністративно-проце-
суальних правовідносин, ми визначили, що функції адвоката, як учасника
адміністративного процесу – це основані на положеннях чинного законо-
давства України відповідно до поставленої мети та завдань діяльності ад-
воката в межах адміністративного процесу, напрями подібної діяльності,
кожен з яких об’єднує в собі окреме коло правових методів, засобів та за-
ходів реалізації адвокатом своїх повноважень (прав та обов’язків).
Разом з цим необхідно відмітити, що на законодавчому рівні, а також
в доктринальних положеннях не визначено на сьогоднішній день перелік
функцій діяльності адвоката, як учасника адміністративного процесу. В
той же час, окремі науковці звертали увагу на питання функцій адвокат-
ської діяльності в цілому, що перетинається із предметом розпочатого до-
слідження. Наприклад, Н.О. Обловацька вважає, що для здійснення своїх
цілей та завдань адвокатська діяльність спрямована на досягнення певних
соціальних цінностей, тобто функцій, зокрема: 1) превентивна функція –
попереджає про входження суб’єктів права в ситуацію, яка може сприяти
настанню юридично несприятливих наслідків; 2) відновлювальна функ-
ція – домінуюча функція адвокатської діяльності, яка полягає у відновлен-
ні порушених прав та законних інтересів громадян; 3) охоронна функція
– полягає в захисті своїх клієнтів, над законними правами яких виникла
загроза їх порушення; 4) дисциплінарна функція – додаткова функція, яка
полягає в застосуванні до особи (відповідача), що порушила правові нор-
ми, покарання у вигляді відшкодування витрат за послуги адвоката іншої
сторони (позивача); 5) санітарна функція, що існує у країнах з розвиненою
адвокатською діяльністю [11, с. 47]. За думкою О.В. Синєокого, на адвока-
туру покладаються три найважливіших функції: 1) захисту обвинувачених
(підозрюваних) на досудовому слідстві, підсудних у суді першої інстанції,
засуджених в апеляційній та касаційній інстанціях; 2) надання правової до-
помоги громадянам та юридичним особам при розгляді різних категорій
справ (кримінальних, цивільних, адміністративних) у судах та інших дер-
жавних органах; 3) консультативна робота по наданню порад, консультацій
населенню та юридичним особам з правових питань [12, с. 102; 13, с. 25].
На нашу думку, при визначенні функцій адвоката, як учасника ад-
міністративного процесу, варто відштовхуватись від особливостей цієї
сфери правових відносин, а також загального місця адвоката серед інших
учасників процесу. Внаслідок цього, набір функцій у даному контексті ма-
тиме збірний, особливий характер, адже в ньому сконцентруються напря-
ми діяльності адвокатури, реалізацію яких спрямовано виключно на до-
сягнення викладених вище цілей.
Висновки. Таким чином, функції адвоката, як учасника адміністра-

тивного процесу включають в себе наступні напрями, які можна поділити
на основні та другорядні. Так, до числа основних відносяться:
– правозахисна функція – в межах адміністративного процесу, право-
захисна функція адвоката полягає в тому, що останній реалізує покладені
на нього загальні та особливі процесуальні права для доведення до суду
факту порушення або відсутності порушення прав та законних інтересів
учасників процесу, яких він представляє, а також забезпечення реалізації
та відновлення за допомогою адміністративних процесуальних важелів
порушених прав та обов’язків в рамках публічно-правового спору.
– представницька функція. В контексті участі адвоката в адміністра-
тивному процесі, представництво виражається у здійсненні одноймен-
ної діяльності, яка полягає у фактичній реалізації процесуальних прав
та обов’язків інших учасників адміністративного процесу замість них з
розмірковувань більшої ефективності, адже адвокат, на відміну від інших
суб’єктів, надає професійну правничу допомогу та має вищу кваліфікаційну
підготовку з процесуальних питань.
До другорядних функцій адвоката, як учасника адміністративного
процесу варто віднести:
– консультативно-інформативну функцію, яка полягає у наданні ад-
вокатом відповідному учаснику адміністративному процесу консультацій
з правових питань, які стосуються предмету публічно-правового спору, а
також формування у відповідного суб’єкта правильного уявлення про його
процесуальні права, обов’язки та мету адміністративного судочинства в
цілому;
– контрольну функцію – адвокат в рамках адміністративного процесу
певним чино слідкує за правильним та законним ходом адміністративного
процесу та у разі виявлення порушень має право звертатись до суду у вста-
новленому законодавством порядку щодо їх усунення;
Таким чином, адвокат, як учасник адміністративного процесу, від-
повідно до поставленої перед ним мети та завдань реалізує вищевказані
функції. Основні функції – це ключові, найважливіші напрями діяльності
адвоката у адміністративному процесі з розгляду та вирішення публіч-
но-правового спору. Дані функції реалізуються адвокатом постійно, в
межах кожного процесу. В свою чергу другорядні функції мають ситуацій-
ний характер, внаслідок чого їх реалізація відбувається у разі нагальної
потреби.

1. Ефремова Т.Ф. Новый словарь русского языка. Толково-словообра-
зовательный. М.: Русский язык, 2000.
2. Білодід І.К. Словник української мови: в 11 томах. К.: Том 4, 1973.
Стор. 683.
3. Ожегов С.И. Толковый словарь русского языка. - М.: Русский язык,
1988. 760 с.
4. Таранушич С.В. Організаційно-правові аспекти діяльності приро-
доохоронної прокуратури: дисертація. Київ: Академія адвокатури України.
2007. 216 с.
5. Солдатенко О.А. Досудове слідство в Україні: становлення та пер-

спективи розвитку: дисертація. Київ: Запорізький юридичний інститут
МВС України. 2006. 237 с.
6. Байтин М.И. О принципах и функциях права: новые моменты. Пра-
воведение. 2000. № 3.
7. Наливайко О.І. Функції права: поняття, класифікація, генезис. Часо-
пис Київського університету права. 2004. №3. С.13 18.
8. Иванов С.А. Функция советского трудового права. Советское госу-
дарство и право. 1972. № 12.
9. Алексеев С.С. Общие дозволения и общие запреты в советском пра-
ве. М.: Юрид. лит, 1989. 286 с.
10. Смирнов В.Г. Функции советского уголовного права. Л.: Изд-во Ле-
нинград. ун-та, 1965.
11. Обловацька Н. О. Поняття адвокатської діяльності в Україні та
Росії. Адвокат. 2011. № 11. С. 45–48.
12. Синеокий О. В. Адвокатура как институт правовой помощи и за-
щиты : учеб. пособие. Харьков : Право, 2008. 496 с.
Вільчик Т.Б. Функції інституційної адвокатури. Форму права. 2017.
№ 2. С. 24–29.
13. Клейман А.Ф., Советский гражданский процесс.М., 1954. С.122.
14. Малышев К.И. Курс гражданского судопроизводства. Т. 1 СПб.,
1874. С. 196.
15. Ніколайченко Г.М. Представництво у трудовому праві: дисертація.
Одеса: Одеська національна юридична академія. 2007. 174 с.
Ye. Berezhna
PURPOSE, TASKS AND FUNCTIONS OF A LAWYER AS

A PARTICIPANT IN THE ADMINISTRATIVE PROCESS
The relevance of the article is that each element of the legal status of law-
yers as subjects of administrative procedural relations has its purpose. Yes, rights
and responsibilities are the levers through which a lawyer realizes his interests
within the administrative process; guarantees are the factors fixed by the law
which provide inviolability of the legal status of the lawyer, protect it from nega-
tive influences and so on. At the same time, there are elements that are responsi-
ble for the general vector of advocacy within the administrative process, as well
as the requirements for the results of such activities. Such elements include the
purpose, tasks and functions of a lawyer as a participant in the administrative
process, each of which has its own, special manifestation. The article analyzes
the meaning of the concepts “goal” and “task” in the general etymological and
philosophical sense. Based on the analysis of scientific views of scientists and the
norms of current legislation, a theoretical and legal position on the purpose and
objectives of the lawyer as a participant in the administrative process. The content
and features of the functions of a lawyer as a participant in the administrative
process are determined. It was found that the legislation does not establish the
content of the purpose of advocacy, as well as the list of tasks that are inherent
in it. Therefore, the definition of these elements of the legal status of a lawyer as
a subject of administrative proceedings should be determined, based on its place

in administrative relations, the peculiarities of legal regulation, the purpose of
the bar in the state as a whole, and the purpose of administrative proceedings
and so on. It is concluded that the lawyer, as a participant in the administrative
process, in accordance with the goals and objectives set before him performs
the above functions. The main functions are the key, most important areas of
a lawyer’s activity in the administrative process of considering and resolving a
public law dispute. These functions are performed by a lawyer constantly, within
each process. In turn, secondary functions are situational in nature, as a result of
which their implementation occurs in case of urgent need.
Keywords: purpose, tasks, functions, lawyer, administrative process.

УДК: 342.721-055.2
Богаченко С. І.,
аспірант Національної академії управління
МІЖНАРОДНО-ПРАВОВА ПРОТИДІЯ КОРУПЦІЇ

В ОРГАНАХ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ
Актуальність статті полягає в тому, що вже достатньо довгий

час міжнародне співтовариство проявляє зацікавленість в міжнародній
боротьбі з корупцією, бачивши в ній загрозу не тільки міжнародної торгівлі
та міжнародних фінансовим інтересам, але і стабільності демократичних
інститутів, верховенства права, соціальному і економічному прогресу,
правам людини. В даний час боротьба з корупцією – пріоритетний
напрямок роботи як міжнародних організацій соціально-економічного
розвитку, так і фінансово-кредитних інститутів. Результатами спільних
заходів протидії зростанню корупції з›явилися розробка і прийняття ряду
міжнародних конвенцій, з яких особливо слід виділити Конвенцію Ради
Європи про кримінальну відповідальність за корупцію, Конвенцію Ради
Європи про цивільно-правову відповідальність за корупцію, Конвенцію
ООН проти транснаціональної організованої злочинності, Конвенцію ООН
проти корупції та інші. Проте, українська практика кримінально-правової
протидії корупції у органах влади не засвідчує ефективних тенденцій,
тому дослідження міжнародно-правових механізмів забезпечення
даного процесу є актуальним напрямом розвитку кримінально-правових
студій антикорупційної сфери. У статті здійснено аналіз міжнародного
законодавства в боротьбі з корупцією в органах влади, визначено учасників
і основні форми цієї співпраці. Доведено, що у міжнародно-правових
антикорупційних актах існує дефіцит ефективних заходів попередження
корупційних злочинів Переважна більшість міжнародно-правових актів,
спрямованих на боротьбу з корупційними злочинами, врегульовують лише
окремі аспекти проблеми корупції, перевага віддається рекомендаціям.
В деяких конвенціях (приміром, Конвенція Ради Європи про кримінальну
відповідальності за корупцію) не конкретизоване визначення корупції, в
інших воно сформульовано досить узагальнено. У статті зроблено висновок
про те, що наразі відсутнє єдине загальновизнане поняття корупції. У
перспективах подальших досліджень вартий уваги також єдиний принцип
здійснення державами своєї юрисдикції у випадках міжнародної корупції.
Ключові слова: міжнародно-правовий акт, конвенція, корупція,
центральні органи влади, кримінально-правова відповідальність.
Актуальність теми. Вже достатньо довгий час міжнародне

співтовариство проявляє зацікавленість в міжнародній боротьбі з
корупцією, бачачи в ній загрозу не тільки міжнародної торгівлі та
міжнародних фінансовим інтересам, але і стабільності демократичних
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Богаченко С. І., 2019

інститутів, верховенства права, соціальному і економічному прогресу,

правам людини. В даний час боротьба з корупцією – пріоритетний
напрямок роботи як міжнародних організацій соціально-економічного
розвитку, так і фінансово-кредитних інститутів. Результатами спільних
заходів протидії зростанню корупції з›явилися розробка і прийняття ряду
міжнародних конвенцій, з яких особливо слід виділити Конвенцію Ради
Європи про кримінальну відповідальність за корупцію, Конвенцію Ради
Європи про цивільно-правову відповідальність за корупцію, Конвенцію
ООН проти транснаціональної організованої злочинності, Конвенцію ООН
проти корупції та інші. Проте, українська практика кримінально-правової
протидії корупції у органах влади не засвідчує ефективних тенденцій,
тому дослідження міжнародно-правових механізмів забезпечення даного
процесу є актуальним напрямом розвитку кримінально-правових студій
антикорупційної сфери.
Стан наукової розробки проблеми. Проблематика боротьби з
корупцією в органах влади знайшла відображення в роботах дослідників,
зокрема таких, як Ю.В. Баулін, К.О. Бєлєвцова, О.М. Броневицька, М.В. Бурак,
Є.О. Гладкова, В.Б. Харченко, Ю.І. Шиндель тощо. Незважаючи на велику
кількість робіт з проблеми боротьби з корупцією вчених, що містять
значний обсяг інформації по формуванню і здійсненню кримінально-
правових заходів протидії цьому негативному явищу, слід зазначити, що
в даний час вплив корупції на міжнародно-політичну ситуацію в світі, а
також аналіз участі держав у співпраці з протидії корупції в органах влади
висвітлені недостатньо.
Метою статті є аналіз міжнародного законодавства в боротьбі
з корупцією в органах влади, завданням статті є визначення акторів і
основних форм цієї співпраці.
Основний матеріал. На сучасному етапі національне кримінальне
право України перестає бути засобом забезпечення правопорядку та
належного функціонування суспільних відносин лише в межах нашої
держави. Кримінальне право стає юридичним фундаментом для протидії
таким загрозам, як організований наркобізнес, легалізація отриманих
злочинним шляхом коштів, міжнародна терористична діяльність, торгівля
людьми, неконтрольовані міграційні процеси, кіберзлочинність, злочинні
порушення екологічної безпеки, корупційних проявів та інших порушень
закону, масштаби й географія яких роблять безперспективною боротьбу із
ними силами та засобами лише окремої держави [1, с. 8-9]. Тому актуаль-
ними напрямками розвитку кримінального права України стало посилен-
ня в ньому ролі міжнародного права, ускладнення взаємозв’язків між між-
народним і кримінальним правом, вирішення проблем узгодженості КК із
положеннями міжнародних договорів, які ратифіковано Україною [2, c. 26].
На необхідність боротьби з таким суспільно небезпечним явищем,
як підкуп посадових осіб держав у сфері міжнародних комерційних і
фінансових операцій, міжнародні організації, перш за все Організація
Об›єднаних Націй (ООН), звернули увагу ще в 1950-1960-і рр. У 1970-х роках
в контексті встановлення нового міжнародного економічного порядку в
ООН розробляється юридичне визначення корупції і готується міжнародна
угода по боротьбі з незаконними виплатами та іншими видами корупційних
практик. Так, резолюція Генеральної Асамблеї ООН 3514 (ХХХ) від 11 грудня
1975 р. «Заходи проти корупції, що практикуються транснаціональними
та іншими корпораціями, їх посередниками та іншими причетними до
цього сторонами» засуджувала всі форми корупції, включаючи підкуп в
міжнародних комерційних угодах, і визнавала право держав приймати
законодавство, проводити розслідування і приймати відповідні правові
заходи проти транснаціональних корпорацій, причетних до корупції.
Однак ці дії не принесли значних результатів, мали фрагментарний
характер і в кінцевому рахунку не отримали логічного завершення у
формі обов›язкового міжнародно-правового акту. У 1980-1990-х роках
активізувалася розробка міжнародних правових заходів у зазначеній
галузі. Зусилля ООН завершилися прийняттям Генеральною Асамблеєю
ООН Декларації про боротьбу з корупцією і підкупом при міжнародних
комерційних угодах, яка містила міжнародний кодекс поведінки посадових
осіб. В ООН і регіональних міжнародних організаціях почалася робота над
підготовкою і прийняттям документів, що регламентують міжнародне
співробітництво у протидії корупції. В підсумку було прийнято значну
кількість міжнародних договорів і актів органів міжнародних організацій
(резолюцій), в яких були сформульовані завдання боротьби з корупцією
в окремих сферах життя держави і суспільства. При цьому характер
і зміст прийнятих актів розрізнялися залежно від приналежності до
універсальних і регіональних міжнародних організацій. В ООН та інших
універсальних організаціях в основному розроблялися акти м›якого права
(резолюції, декларації тощо), в регіональних же міжнародних організаціях
поряд з резолюціями стали прийматися міжнародні договори, які мали
юридично обов›язковий характер [3, c. 93].
Наприклад, в кінці 90-х років XX - початку XXI століття було прийнято
кілька договорів, безпосередньо або побічно звернених до проблем корупції
в європейському регіоні. У 1999 році були прийняті Конвенція Ради Європи
про кримінальну відповідальність за корупцію і Конвенція Ради Європи про
цивільно-правову відповідальність за корупцію. Відмінною особливістю
Конвенції про цивільно-правову відповідальність є наявність в ній
визначення поняття «корупція», згідно з яким «корупція означає прохання,
пропозиція, дача або прийняття прямо або побічно хабара або будь-якого
іншої неналежної переваги чи обіцянка такої, які порушують належне
виконання цього обов›язку, або поведінку, необхідну від одержувача
хабара, неналежної переваги чи обіцянки такої». Що стосується Конвенції
про кримінальну відповідальність, то одним з її найголовніших положень
є введення понять активного і пасивного підкупу, а також кримінальної
відповідальності за них. Таким чином, криміналізація корупції була
важливим моментом глобальної антикорупційної кампанії, прийнятим до
уваги при створенні Конвенції ООН проти корупції [4, c. 36].
Нагадаємо, що остання з антикорупційних конвенцій ратифікована
Україною в 2006 році. Втім, аж до 2014 року багато з її положень залиши-
лись на рівні декларацій, а українська антикорупційна стратегія ще так
само далека від ідеальної. Розглянемо результати приведення національ-
ного антикорупційного законодавства до міжнародних стандартів на да-
ний момент. Детально цей процес описано в листі Мін’юсту України «Участь
України в міжнародному співробітництві у сфері запобігання та протидії

корупції» [5], тому варто констатувати основні моменти та питання
міжнародного регулювання в цій сфері, які були не зовсім правильно
сприйняті українськими законодавцями. У згаданій Конвенції ООН проти
корупції, ратифікованій 18 жовтня 2006 р., державами-учасницями було
заявлено про їх стурбованість серйозністю породжуваних корупцією
проблем і загроз для стабільності й безпеки суспільств, що підриває
демократичні інститути й цінності, етичні цінності й справедливість
та завдає шкоди сталому розвитку й принципу верховенства права.
Конвенцією було проголошено, що попередження та викорінення корупції
– це обов’язок усіх держав, і що для забезпечення ефективності своїх зусиль
у вказаній сфері вони повинні співпрацювати одна з одною при підтримці та
участі окремих осіб та груп за межами публічного сектору. Кожна держава-
учасниця розробляє й здійснює політику протидії корупції, на принципах
правопорядку, належного управління державними справами й державним
майном, справедливості, рівності перед законом, чесності й непідкупності,
прозорості й відповідальності, а також сприяння формуванню культури,
яка відкидає корупцію. Слід підкреслити, що Конвенція пропонує широкий
спектр організаційно-правових, соціальних, культурно-виховних заходів з
протидії корупції. Значна увага у документі приділяється відповідальності
юридичних та фізичних осіб. Так, відповідно до ст. 26 Конвенції, кожна
державаучасниця вживає таких заходів, які, з урахуванням її принципів
права, можуть бути необхідними для встановлення відповідальності
юридичних осіб за участь у злочинах, що визначені цією Конвенцією. За
умови дотримання принципів права державиучасниці, відповідальність
юридичних осіб може бути кримінальною, цивільно-правовою або адміні-
стративною. Притягнення до такої відповідальності не заперечує кримі-
нальної відповідальності фізичних осіб, які вчинили злочини. Також кожна
держава-учасниця, забезпечує застосування щодо юридичних осіб, які при-
тягаються до відповідальності, ефективних, домірних і таких, що здійсню-
ють стримувальний вплив, кримінальних або некримінальних санкцій, у
тому числі грошових. Дослідники зазначають, що згідно з п. 2 ст. 65 Кон-
венції кожна держава-учасниця може вживати суворіших заходів для за-
побігання корупції та боротьби з нею, ніж ті, що передбачені Конвенцією.
Слід зазначити, що основні положення Конвенції ООН проти корупції були
і залишилися загальними міжнародними стандартами в боротьбі з коруп-
цією. На регіональному рівні відбувається лише пристосування положень
цієї Конвенції, що стосуються окремих галузей права, до регіональних
особливостей правової системи. Зокрема, в Європі прийнято Кримінальну
конвенцію про боротьбу з корупцією та Додатковий протокол до Кримі-
нальної конвенції про боротьбу з корупцією, які Україна успішно ратифі-
кувала [6, с. 59].
На відміну від Конвенції ООН, Кримінальна конвенція визначає всі
заходи, що необхідно вживати на національному рівні, як імперативну
(зобов’язальну) умову для всіх держав-членів Ради Європи та інших держав,
що підписали цю Конвенцію. Глава ІІ Кримінальної конвенції містить коло
діянь, що підлягають криміналізації за національним законодавством
держав-членів цієї Конвенції, а саме: 1) дача хабара національним
державним посадовим особам; 2) одержання хабара національними

державними посадовими особами; 3) хабарництво членів національних
представницьких органів; 4) хабарництво іноземних державних посадових
осіб; 5) хабарництво членів іноземних представницьких органів; 6) дача
хабара у приватному секторі; 7) одержання хабара у приватному секторі;
8) хабарництво посадових осіб міжнародних організацій; 9) хабарництво
членів міжнародних парламентських асамблей; 10) хабарництво
суддів і посадових осіб міжнародних судів; 11) зловживання впливом;
12) відмивання доходів, отриманих від злочинів, пов’язаних із корупцією,
тобто дії, передбачені п. 1 і 2 ст. 6 Конвенції Ради Європи про відми-
вання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним
шляхом (ETS 141); 13) фінансові злочини. Таким чином, Кримінальна
конвенція також не містить жодної вимоги (обов’язку) держави-члена
Ради Європи або іншої держави, яка підписала цю Конвенцію, вживати
таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними
для встановлення у своєму національному законодавстві кримінальної
відповідальності за зловживання повноваженнями особами, які надають
публічні послуги. Тобто Кримінальна конвенція не відносить зазначене
суспільно небезпечне діяння до групи корупційних правопорушень,
як на цьому наголошується у Законі України «Про внесення змін до
деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні
правопорушення», яким закон України про кримінальну відповідальність
і було доповнено ст. 365-2 КК України. На підставі наведеного можна
стверджувати, що встановлення у кримінальному законі України підстав
для відповідальності за зловживання своїми повноваженнями аудитором,
нотаріусом, оцінювачем, іншою особою, яка не є державним службовцем,
посадовою особою місцевого самоврядування, але здійснює професійну
діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, жодним чином не
обумовлено ратифікацією нашою державою положень Конвенції ООН,
Кримінальної конвенції, Додаткового протоколу до Кримінальної
конвенції та Цивільної конвенції [7, c. 90].
Висновки. Таким чином, проаналізувавши вироблені світовим
співтовариством документи, спрямовані на боротьбу з корупцією,
порівнявши рівень корупції в ряді країн, слід відзначити дефіцит
ефективних заходів попередження корупційних злочинів. Переважна
більшість міжнародно-правових актів, спрямованих на боротьбу з
корупційними злочинами, врегульовують лише окремі аспекти проблеми
корупції, перевага віддається рекомендаціям. В деяких конвенціях
(наприклад, Конвенція Ради Європи про кримінальну відповідальності
за корупцію) не конкретизоване визначення корупції, в інших воно
сформульовано досить узагальнено. Загалом слід констатувати, що
наразі відсутнє єдине загальновизнане поняття корупції. У перспективах
подальших досліджень вартий уваги також єдиний принцип здійснення
державами своєї юрисдикції у випадках міжнародної корупції.

1. Баулін Ю. В. Тенденції розвитку сучасного кримінального права
України. Юридичний вісник України. 2007. № 15. С. 1–9.
2. Бєлєвцова К. О. Міжнародно-правові стандарти протидії коруп-

ції. Особливості застосування антикорупційного законодавства: від
розслідування до вироку суду. Тези доповідей учасників міжнародної
науково-практичної конференції. (м. Харків, 17 жовтня 2019 р.). Харків :
ХНУВС, 2019. C. 25-29.
3. Противодействие коррупции: новые вызовы : монография /
С.Б. Иванов, Т.Я. Хабриева, Ю.А. Чиханчин [и др.] ; отв. ред. Т.Я. Хабриева.
М.: Институт законодательства и сравнительного правоведения при
Правительстве Российской Федерации : ИНФРА-М, 2016. 384 с.
4. Суханов В. А. Международное сотрудничество в борьбе с коррупцией
в органах власти : дис. ... кандидата политических наук : 23.00.04. Москва,
2014. 186 с.
5. Участь України в міжнародному співробітництві у сфері запобігання
та протидії корупції: лист від. антикорупц. політики Департаменту законо-
давства про правосуддя, правоохорон. діяльності та антикорупц. політики
М-ва юстиції України від 22.06.2011. База даних «Законодавство України» /
Верховна Рада України. URL: zakon.rada.gov.ua/laws/show/n0042323-11
6. Гладкова Є.О. Міжнародно-правовий вимір протидії корупції в
Україні. Кримінально-правові та кримінологічні засади протидії корупції
: зб. тез доп. V Міжнар. наук.-практ. конф., (31 берез. 2017 р., м. Харків,
Україна) / МВС України, Харків. нац. ун-т внутр. справ ; Кримінол. асоц.
України. Харків : ХНУВС, 2017. С. 59-60.
7. Харченко В.Б., Шиндель Ю.І. Міжнародно-правові стандарти
криміналізації зловживання повноваженнями особами, які надають пу-
блічні послуги. Кримінально-правові та кримінологічні засади протидії
корупції : Збірник матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції
[17 квітня 2014 р., м. Харків] / МВС України ; Харківський нац. ун-т внутр.
справ; Наук.-дослід. ін-т вивч. пробл. злочинності ім. акад. В.В. Сташиса
НАПрН України; Кримінологічна асоціація України. Х.: Золота миля, 2014.
С. 86-91.
S. Bogachenko
INTERNATIONAL LEGAL COUNTERACTION

TO CORRUPTION IN PUBLIC AUTHORITIES
The relevance of the article is that for a long time the international community
has been interested in the international fight against corruption, seeing it as a threat
not only to international trade and international financial interests, but also the
stability of democratic institutions, rule of law, social and economic progress, human
rights. Currently, the fight against corruption is a priority for both international
socio-economic development organizations and financial institutions. The results
of joint measures to combat the growth of corruption were the development and
adoption of a number of international conventions, of which the Council of Europe
Convention on Criminal Liability for Corruption, the Council of Europe Convention
on Civil Liability for Corruption, the UN Convention against Transnational
Organized Crime and the UN Convention against corruption and others. However,
the Ukrainian practice of criminal law counteraction to corruption in government
does not show effective trends, so the study of international legal mechanisms to
ensure this process is an important area of development of criminal law studies
in the field of anti-corruption. The article analyzes the international legislation
in the fight against corruption in government, identifies the participants and the
main forms of this cooperation. It has been proven that there is a lack of effective
measures to prevent corruption crimes in international legal anti-corruption
acts. The vast majority of international legal acts aimed at combating corruption
crimes regulate only certain aspects of the problem of corruption, and preference is
given to recommendations. Some conventions (for example, the Council of Europe
Convention on the Criminal Liability of Corruption) do not specify the definition of
corruption, while others formulate it in a rather general way. The article concludes
that there is currently no single generally accepted concept of corruption. In the
perspectives of further research, the unified principle of exercising the jurisdiction
of states in cases of international corruption is also noteworthy.
Keywords: international legal act, convention, corruption, central
authorities, criminal liability.

УДК: 342.9:179
Бойко А. В.,
докторант Науково-дослідного інституту публічного права,
кандидат юридичних наук
СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ТРАНСПОРТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ЯК

УМОВА ВДОСКОНАЛЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ТРАНСПОРТНОЇ
ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
У статті на основі аналізу чинного законодавства, наявних наукових,

публіцистичних та методичних джерел, у тому числі зарубіжного досвіду,
запропоновано оптимальну модель систематизації транспортного зако-
нодавства як невід’ємної умови вдосконалення державної транспортної
політики України. Акцентовано увагу на необхідності створення уніфікова-
ної, комплексної та зрозумілої системи правового регулювання державної
транспортної політики. У звʼязку із цим, створення упорядкованої системи
нормативно-правових актів на транспорті іншими словами передбачає за-
стосування заходів систематизації чинного на транспорті законодавства,
характерними передумовами якої може вважатися: доречність упоряд-
кування правил, норм і стандартів на транспорті та приведення їх у від-
повідність із вимогами Конституції України, національних та міжнародних
правових регуляторів; переважно відомчий характер адміністративно-пра-
вового регулювання правовідносин на транспорті; необхідність збільшення
кількості та якості законів, що стосуються транспортної галузі, і, разом з
тим, зменшення кількості підзаконних нормативних актів, чітке розділен-
ня між ними предметів відання; важливість гармонізації національного
транспортного законодавства із світовими стандартами та європейсь-
кою законотворчістю; необхідність вироблення єдиних підходів в організації
публічного адміністрування на регіональному та місцевому рівнях з метою
задоволення потреб населення і суспільного виробництва у перевезеннях, на-
дання якісних транспортних послуг. Вказано на хибність пропозицій щодо
прийняття єдиного транспортного кодексу, що повʼязано із з тим, що саме
інкорпорація є однією з форм систематизації, яка передбачає упорядкування
нормативних актів за допомогою їх об’єднання за певною системою в єдиних
збірниках або інших виданнях без зміни змісту актів. Водночас, при кодифіка-
ції навпаки відбувається заміна численних нормативно-правових актів од-
ним зведеним, внутрішньо узгодженим актом, що охоплює з максимально
можливою повнотою відповідну сферу суспільних відносин. Відтак, доведено,
що збалансоване поєднання різних за змістом, але важливих за значущістю
способів систематизації нормативного матеріалу регулювання державної
транспортної політики дозволить упорядкувати приписи численних нор-
мативно-правових актів на транспорті, полегшить застосування і забезпе-
чить більш вільний доступ до відповідних нормативних актів транспорт-
ного законодавства як для юристів, так і для практиків.
© Бойко А. В., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
Ключові слова: транспорт, політика, державна транспортна

політика, система, транспортна система, кодифікація, систематизація,
інкорпорація, транспортний кодекс.
Актуальність теми. Прогалини у правовому забезпеченні реалізації

державної транспортної політики є лише незначною часткою проблем дер-
жавно-управлінських рішень та правових актів адміністрування, які потре-
бують теоретичного з’ясування і чіткого врегулювання. Вирішення наве-
дених проблем правотворчості та правозастосування в діяльності органів
виконавчої влади у транспортній сфері слугуватиме більш ефективній ор-
ганізації виконавчої влади та швидшому перетворенню її на вагомий важіль
реформування всієї правової системи. Правове регулювання правовідносин
у транспортній сфері сприятиме найбільш повній реалізації вимог дирек-
тивних органів, які стосуються транспортної держави. Навряд чи доціль-
но приймати нові нормативно-правові акти з одного й того ж питання до
здійснення раніше прийнятих, необхідно забезпечити комплексний підхід
до розробки керівних настанов, ураховуючи складні взаємозв’язки та взає-
мозалежності регульованих явищ. Корисні також норми, що забороняють
використання під час підготовки, прийняття й виконання нормативно-пра-
вових актів застарілих, неефективних методів та прийомів нормотворчої
діяльності, тобто такі, що визначають, як не слід діяти. Важливим об’єктом
нормативного регулювання технології нормотворення є його належне до-
кументаційне забезпечення. Перспективне правове регулювання такої сфе-
ри нормотворення, як підготовка та прийняття нових нормативно-право-
вих актів у галузі транспорту, правильне визначення того, на що має бути
спрямована робота, встановлення порядку виконання її операцій.
Усе це вказує на необхідність удосконалення законодавства, діючого
на транспорті, шляхом приведення нормативно-правових актів у єдину
упорядковану систему.
Стан наукової розробки проблеми. Важливі аспекти адміністра-
тивно-правового забезпечення функціонування транспорту досліджува-
лися багатьма відомими правниками. Не є фрагментарними вітчизняні
наукові дослідження адміністративно-правового забезпечення реалізації
окремих напрямів транспортної політики і в цьому аспекті слід віддати
належне дисертаційним роботам В.Й. Развадовського «Державне регулю-
вання транспортної системи України (адміністративно-правові проблеми
та шляхи їх розв’язання)» (Харків, 2004), Т.О. Гуржія «Державна політика
безпеки дорожнього руху: теоретико-правові та організаційні засади»
(Київ, 2011), А.О. Собакаря «Державний контроль за безпекою руху транс-
портних засобів: адміністративно-правові засади» (Київ, 2012), В.В. Воліка
«Адміністративно-правові засади формування та реалізації державної
політики в галузі міського транспорту» (Дніпро, 2017), О.Ю. Дубинсько-
го «Державний контроль за додержанням законодавства на транспорті»
(Київ, 2019), О.В. Пефтієва «Адміністративно-правові засади забезпечення
безпеки на автомобільному транспорті» (Донецьк, 2011). Останні мають
важливе теоретико-прикладне значення для розвитку науки адміністра-
тивного права, однак проблему удосконалення законодавства, діючого на
транспорті, в цілому не вирішують.
Мета статті полягає у визначенні на основі аналізу чинного законо-

давства, наявних наукових, публіцистичних та методичних джерел, у тому
числі зарубіжного досвіду, оптимальної моделі систематизації транспорт-
ного законодавства як невід’ємної умови вдосконалення державної транс-
портної політики України.
Виклад основного матеріалу. Створення упорядкованої системи
нормативно-правових актів на транспорті передбачає застосування за-
ходів систематизації чинного на транспорті законодавства, характерними
передумовами якої може вважатися:
- доречність упорядкування правил, норм і стандартів на транспорті
та приведення їх у відповідність із вимогами Конституції України;
- переважно відомчий характер адміністративно-правового регулю-
вання правовідносин на транспорті;
- необхідність збільшення кількості та якості законів, що стосуються
транспортної галузі, і, разом з тим, зменшення кількості підзаконних нор-
мативних актів, чітке розділення їх компетенції;
- важливість гармонізації національного транспортного законодав-
ства із світовими стандартами та європейською законотворчістю;
- необхідність вироблення єдиних підходів в організації публічного
адміністрування на регіональному та місцевому рівнях з метою задоволен-
ня потреб населення і суспільного виробництва у перевезеннях, надання
якісних транспортних послуг.
З приводу кодифікації транспортного законодавства існує дві діаме-
трально протилежні позиції, суть яких полягає у визначенні доречності чи
недоречності прийняття Транспортного кодексу, як головного кодифікова-
ного акту транспортної галузі. З цього приводу як прихильники, так і про-
тивники прийняття такого нормативно-правового акту.
Українські вчені І.П. Вітрух та В.Р. Козак наполягають на розробці і
прийнятті саме Транспортного кодексу України, обґрунтовуючи це тим,
що він би закріпив основні принципи транспортної політики України, по-
няття й визначення транспортної системи України, її структуру, коло учас-
ників ринку транспортних послуг, умови договорів перевезення вантажу,
на транспортно-експедиційне обслуговування, інших договорів щодо
транспортної діяльності, особливі умови перевезень залежно від власти-
востей окремих об’єктів, засоби державного регулювання та контролю
за перевезеннями, органи управління транспортною системою тощо [1,
с. 43].
Аналогічної позиції дотримується і Е. Деркач, пропонуючи прийнят-
тя Транспортного кодексу у складі Загальної та Особливої частини, де до
першої вона вважає доцільним включити універсальні положення щодо
всіх видів транспорту, а в другій могли б знайти відображення особливості
правового регулювання господарської діяльності окремих видів транспор-
ту [2, с. 33].
Саме кодифікацію Є. Довженко вважає одним з найперспективніших
напрямків удосконалення правового регулювання транспортної галузі [3,
с. 6]. Водночас вчена, як вихід із ситуації, що склалася, вбачає у розроб-
ці й прийнятті Верховною Радою України такого кодифікованого акту, як
Основи транспортного законодавства України, при розробці якого мають
бути застосовані наступні концептуальні підходи, зокрема: по-перше, у

зазначеному кодифікованому акті доцільно відобразити мету функціону-
вання й стратегічні завдання транспортно-дорожнього комплексу, його
структурованість, визначити основні функції центральних і місцевих ор-
ганів влади й управління, їх роль у сфері впливу на суспільні транспортні
відносини, по-друге, в основах мають міститися визначальні положення
щодо захисту прав людини в транспортній сфері відповідно до Консти-
туції України, міжнародних актів, по-третє, основи повинні визначати
загальні засади державного регулювання відносин у транспортно-дорож-
ньому комплексі, у т.ч. і на регіональному рівні, враховуючи специфіку
діяльності окремих галузей транспорту та напрямки як державної, так і
європейської політики в галузі транспорту; по-четверте, забезпечити со-
ціальний захист зайнятих у сфері транспортно-дорожнього комплексу,
який відповідав би європейським стандартам [3, с. 7-8].
Така форма пропонованого кодифікаційного акту в Україні, на думку
деяких вчених, пояснюється, в першу чергу значним обсягом і різноманіт-
ністю суспільних відносин, які підлягають правовому регулюванню, ком-
плексним характером предмета й метода правового регулювання [4, с. 17].
Аналогічної позиції дотримуються окремі зарубіжні вчені, стверджу-
ючи, що досліджувані правовідносини повинен регулювати саме кодекс,
як форма кодифікації, що є найбільш корисною для бізнесу і країни в ціло-
му, пропонуючи навіть його структуру, де буде так звана Загальна части-
на, яка міститиме єдині правила для всіх галузей транспорту, і спеціальні
розділи (Особлива частина), в яких будуть розглянуті особливості регулю-
вання кожного виду транспорту. Природно, що спиратися буде слід на
чинне законодавство, і напевно велика частина його положень перейде в
спеціальні розділи. Однак зробити просто збірник транспортних кодексів
і статутів не вийде. Так чи інакше, доведеться усувати різночитання, пра-
вові прогалини, відмовлятися від застарілих норм [5].
У країнах англосаксонської системи права немає кодифікації, бо там
взаємини складаються на основі практики і судових прецедентів. У них
прийнято періодично видавати збірки законодавчих і правозастосовних
актів, включаючи судові прецеденти, за окремими галузями права. Такий
вид кодифікації дозволяє плавно розвивати суспільну правосвідомість,
поступово, в ногу з часом, зі зміною суспільних відносин, коректуючи пра-
вові норми. Втім, транспортні кодекси у них теж є, наприклад в штаті Те-
хас, однак фактично він є правилами дорожнього руху.
Якщо ж подивитися на континентальну Європу, то там процес збли-
ження транспортного законодавства йде давно, але до єдиного транс-
портного кодексу поки так і не привів. У деяких європейських країнах
транспортне право включено в цивільні кодекси, а питання адміністра-
тивного права в сфері транспорту регулюються окремими законодавчими
актами та міжнародними конвенціями. Втім, у порівнянні з іншими вида-
ми цивільних правовідносин у правовідносинах в сфері транспорту є сут-
тєва відмінність − це не просто відносини двох приватних осіб, а фактич-
но публічні відносини, що іноді виявляється в силу природної монополії
транспортного підприємства, а частіше в силу публічно-правового харак-
теру договору перевезення. Крім того, питання створення та експлуатації
транспортної інфраструктури − це завжди сфера суспільних інтересів, а

не інтересів окремих інвесторів, оскільки користувачами таких об’єктів
є практично все, і від того, наскільки вони доступні, безпечні, ефективні,
залежить економіка і суспільне життя всього регіону або навіть цілої краї-
ни [5].
Такі міркування є цілком слушними, адже основу роботи транспор-
ту та реалізації транспортної політики в цілому складають в першу чер-
гу публічно-правові відносини, однією із сторін яких переважно виступає
публічна адміністрація, як суб’єкт владних повноважень, діяльність якого
спрямована на надання споживачам транспорту різнопланованих публіч-
них послуг, у тому числі пов’язаних із реєстрацією транспортних засобів,
видачею ліцензійних та дозвільних документів, свідоцтв тощо.
З іншого боку противники такого підходу стверджують, що «… питан-
ня прийняття єдиного Транспортного кодексу є не просто завчасним, але
й в цілому безперспективним, адже збільшення правового регулювання в
цій сфері діяльності може призвести до зниження ефективності правової
регламентації різноманітних суспільних відносин, які виникають під час
функціонування транспорту» [6, с. 81].
Так само вважає і О.О. Сурілова, стверджуючи, що новий Кодекс не має
право на існування без наявності в його складі положень, які дали б змо-
гу інтегрувати транспортну мережу України в TEN-T, тим більше, що не-
обхідні правові підвалини, закладені у Транспортній стратегії України [7,
с. 11].
Слушними з цього приводу є думки й інших вчених, які наголошу-
ють, що «прийняття єдиного кодифікованого документа в транспортній
сфері є в цілому утопічною ідеєю, оскільки не можна обʼєднати в єдине
ціле «кодифіковані» положення про різні види транспорту [7, с. 11].
Питання вимушеної «кодифікації» транспортного законодавства
викликано наявністю наразі «критичної» маси нормативного матеріалу.
Їх упорядкування є нагальною проблемою сьогодення та подальшого ро-
звитку транспортного законодавства, адже розмаїття нормативно-право-
вих актів, в тому числі кодексів і статутів зумовлене значною кількістю
видів транспорту, типу транспортних засобів, що використовуються для
перевезень, різними технологіями перевезень і способами забезпечення
транспортної безпеки. Наявність величезної кількості нормативного ма-
теріалу створює труднощі гносеологічного, онтологічного, праксіологіч-
ного, формально-догматичного і навіть лінгво-семантичного характеру у
сфері регулювання відносин на транспорті.
До речі, сама проблема полягає не лише в кількісному вираженні
нормативного матеріалу, але й в тому, що транспортна сфера поєднує в
собі одночасно і владно-організаційні, і приватно-правові відносини, що
регулюються принципово різними галузями права.
Системність законодавства зрозуміло багато в чому забезпечується
шляхом видання кодифікованих актів, не є виключенням і транспортна
сфера, де діє значна кількість кодифікованих джерел як-то Повітряний
кодекс України, Статут автомобільного транспорту, Кодекс торговельно-
го мореплавства України та ін. При цьому слід враховувати відсутність
жорсткої прямої залежності між місцем і рівнем інституалізації правової
освіти та наявністю кодифікованого акту. Очевидно, що кожна самостійна

галузь права прагне мати свій кодифікований акт (основи, кодекс, статут,
положення). Однак не завжди наявність кодифікованого акту є свідчен-
ням самостійності відповідної галузі права. У зв’язку з цим питання щодо
створення єдиного транспортного кодексу є необґрунтованим та хибним
з точки зору обовʼязкового обʼєднання наявного нормативного матеріа-
лу в якомусь одному систематизованому правовому актів. Тим більше, як
свідчить нормотворча практика, не лише кодекси, але й звичайні закони
не відзначаються досконалістю та не в змозі охопити регулюванням усі
галузеві суспільні відносини, як-то Закон України «Про транспорт», який
морально застарів та не відповідає окремими положеннями вимогам часу
та світовим тенденціям розвитку транспортної галузі.
Взагалі розробка єдиного кодифікованого правового акту в транс-
портній сфері є складним завданням, адже розвʼязання такої проблеми
теоретично можливо тільки при формуванні відповідної методології та
визначенні концептуальних підходів на міцній науковій позиції. Спроби ж
створити транспортний кодекс, ґрунтуючись на ентузіазмі представників
наукової громадськості, хоча і можуть привести до тимчасового успіху і
навіть дозволити сформувати якийсь законопроект, однак без належного
досконалого опрацювання усіх складових проблеми, неминуче спричи-
нять за собою безліч інших проблем і будуть приречені в кращому випад-
ку на забуття.
Висновок. Розмаїтість суспільних відносин, що виникають під час
функціонування транспортної системи та поєднують в собі одночасно
суспільні відносини і державно-владного, і приватно-правового харак-
теру, регулюються принципово різними галузями права, переконує в до-
речності застосування «системного» підходу до нормативно-правового
регулювання державної транспортної політики, який передбачає збалан-
соване поєднання способів інкорпорації та кодифікації транспортного
законодавства, ураховуючи комплексний, міжгалузевий та багатоінсти-
туційний характер транспортної сфери, та вказує на хибність пропозицій
щодо прийняття єдиного транспортного кодексу. Повʼязано це з тим, що
саме інкорпорація є однією з форм систематизації, яка передбачає упо-
рядкування нормативних актів за допомогою їх об’єднання за певною
системою в єдиних збірниках або інших виданнях без зміни змісту актів.
Типовим прикладом інкорпорації є звід законів. При кодифікації навпаки
відбувається заміна численних нормативно-правових актів одним зведе-
ним, внутрішньо узгодженим актом, що охоплює з максимально можли-
вою повнотою відповідну сферу суспільних відносин. Тому збалансоване
поєднання різних за змістом, але важливих за значущістю способів систе-
матизації нормативного матеріалу регулювання державної транспортної
політики дозволить упорядкувати приписи численних нормативно-пра-
вових актів на транспорті, полегшить застосування і забезпечить більш
вільний доступ до відповідних нормативних актів транспортного законо-
давства як для юристів, так і для практиків.


1. Вітрух І.П., Козак В.Р. Застосування правових методів державного
регулювання в галузі транспортної політики. Вісник Академії митної служ-
би України. Серія: «Державне управління». 2012. № 2. С. 39-44.
2. Деркач Е.М. Щодо концептуальних засад кодифікації транспорт-
ного законодавства України. Підприємництво, господарство і право. 2017.
№ 7. С. 31–35.
3. Довженко Є. Проблеми, перспективи та іноземний досвід кодифіка-
ції транспортного законодавства. Наше право. 2014. № 5. С. 5-9.
4. Довженко Є.В. Закон - основний регулятор правовідносин у транс-
портній сфері. Юридичний вісник. 2013. № 1. С. 14-18.
5. Транспортный кодекс для всех URL: http://www.vegaslex.ru/
text/39215.html
6. Стрельникова И.А. Проблемы правового регулирования транспорт-
ной деятельности. Современное право. 2012. № 1. С. 80-82.
7. Сурілова О.О. Cпільна транспортна політика європейського союзу
та розвиток транспортної системи України URL: http://npnuola.onua.edu.
ua/index.php/1234/article/view/669/706
A. Boiko
SYSTEMATIZATION OF TRANSPORT LEGISLATION AS A CONDITION

FOR IMPROVING THE STATE TRANSPORT POLICY OF UKRAINE
The article, based on the analysis of current legislation, available scientific,

journalistic and methodological sources, including foreign experience, proposes
an optimal model of systematization of transport legislation as an integral con-
dition for improving the state transport policy of Ukraine. Emphasis is placed on
the need to create a unified, comprehensive and clear system of legal regulation
of state transport policy. In this regard, the creation of an orderly system of reg-
ulations on transport in other words involves the application of measures to sys-
tematize the current legislation on transport, the characteristic prerequisites of
which may be: appropriateness of rules, norms and standards in transport and
bring them into line with the Constitution of Ukraine; national and international
legal regulators; mainly departmental nature of administrative and legal regula-
tion of legal relations in transport; the need to increase the number and quality
of laws relating to the transport sector, and, at the same time, reduce the number
of bylaws, a clear division between them; the importance of harmonizing nation-
al transport legislation with world standards and European legislation; the need
to develop common approaches in the organization of public administration at
the regional and local levels in order to meet the needs of the population and so-
cial production in transportation, the provision of quality transport services. It
is pointed out that the proposals for the adoption of a single transport code are
erroneous due to the fact that incorporation is one of the forms of systematization,
which provides for the regulation of regulations by combining them according to
a certain system in a single collection or other publications without changing the
content of acts. At the same time, in codification, on the contrary, numerous nor-

mative legal acts are replaced by one consolidated, internally agreed act, which
covers the relevant sphere of public relations as fully as possible. Thus, it is proved
that a balanced combination of different in content, but important in terms of
importance of systematization of regulatory material regulation of state trans-
port policy will streamline the provisions of numerous regulations on transport,
facilitate application and provide freer access to relevant regulations of transport
legislation for lawyers , and for practitioners.
Keywords: transport, policy, state transport policy, system, transport system,
codification, systematization, incorporation, transport code.

УДК: 342.9
Войтович І. І.,
суддя Херсонського окружного адміністративного суду,
АНТИКОРУПЦІЙНА ПОЛІТИКА МІНІСТЕРСТВА ОБОРОНИ

УКРАЇНИ У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВОЄННОЇ БЕЗПЕКИ
У роботі аналізується антикорупційна політика Міністерства

оборони України щодо протидії корупційним злочинам у сфері військової
безпеки. Визначено корупційні загрози військовій безпеці України. Найбільш
яскраво корупційна злочинність у сфері військової безпеки проявляється
в оборонно-промисловому комплексі; порушення під час закупівлі товарів,
робіт та послуг; непрозорі тендерні процедури на будівництво та придбання
житла, харчування, паливно-мастильних матеріалів, складання угод з
сумнівними постачальниками, невиконання умов контрактів генеральними
підрядниками щодо будівництва житлових модулів (казарми покращеного
типу); Закупівля та постачання неякісних продуктів харчування, продуктів
харчування, нерухомого майна, окремих зразків зброї та військової техніки,
обладунків; передача значних фінансових ресурсів фіктивним підрядникам
стосовно будівництва житлових модулів, забезпечення житлом сімей
військових, наявність корупційних схем та вимирання державних коштів
на деяких державних підприємствах, що належать до сфери діяльності
Міністерства Оборона; зловживання службовим становищем окремих
посадових осіб, заволодіння коштами в особливо великих розмірах, вилучення
земельних ділянок із земель оборони, їх використання приватними
фірмами; одержання неправомірних вигод та зловживання окремими
посадовими особами військових комісаріатів, територіальних квартирно-
експлуатаційних підрозділів, військових частин та вищих військових
навчальних закладів; надмірно закриті дані про державні закупівлі та
необхідність впровадження більшої прозорості, відкритості та деталізації
бюджету на оборону тощо. Затримання військової сфери не дозволяє
повністю з›ясувати реальний стан злочинності. Корупційна злочинність у
сфері військової безпеки, що є потенційною загрозою національній безпеці,
державному суверенітету та територіальній цілісності держави, разом
із причиною та наслідком низького рівня життя в країні, нестабільних
конституційних принципів дотримання прав та свободи громадянина,
економічна освіта, дефіцит бюджету та фінансова криза.
Ключові слова: корупція, злочинність, корупційна злочинність, воєнна
безпека, національна безпека.
Актуальність теми. Національної антикорупційна стратегія на

2011-2015 рр. не містила жодної згадки про запобігання корупції у сферу
військової безпеки [1]. Хоча у преамбулі до Державної програми щодо за-
побігання і протидії корупції на 2011-2015 рр. зазначалося: «Відсутність
© Войтович І. І., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
єдиної загальнодержавної антикорупційної політики в Україні є однією

з причин неефективного реагування держави та суспільства на загрозу
корупції, рівень якої зростав протягом останніх років» [2].
Корупційна злочинність у сфері воєнної безпеки найбільш яскраво
проявляється в оборонно-промисловому комплексі; порушеннях під час
проведення закупівель товарів, робіт і послуг; непрозорих тендерних
процедурах стосовно будівництва і закупівлі житла, харчування, паливно-
мастильних матеріалів, складання угод з сумнівними постачальниками,
невиконання умов договорів генпідрядниками щодо будівництва житлових
модулів (казарм поліпшеного типу); закупівлі і постачання низької якості
продуктів харчування, продовольства, речового майна, окремих зразків
озброєння і військової техніки, бронежилетів; перерахуванні значних
фінансових коштів на фіктивних підрядників стосовно будівництва
житлових модулів, забезпеченні житлом сімей військовослужбовців
Збройних Сил, наявності корупційних схем та розтрати державних коштів
в окремих державних підприємствах, які знаходяться у сфері управління
Міноборони; зловживання службовим становищем окремих посадових осіб,
заволодіння коштами в особливо великих розмірах, виведення земельних
ділянок із земель оборони, їх використання приватними фірмами;
отримання неправомірної вигоди та зловживання службовим становищем
окремих посадових осіб військових комісаріатів, територіальних
квартирно-експлуатаційних підрозділів, військових частин та вищих вій-
ськових навчальних закладів; надмірної закритості даних щодо державних
закупівель та необхідності запровадження більшої прозорості, відкритості
й деталізації бюджету оборони тощо.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Різні теоретичні
та прикладні аспекти протидії корупції представлені у великій
кількості наукових робіт, зокрема таких правознавців, як Л.І. Аркуша,
Л.В. Багрій-Шахматов, В.І. Борисов, А.М. Бойко, О.Ю. Бусол, В.В. Василе-
вич, В.М. Гаращук, В.В. Голіна, Б.М. Головкін, В.К. Грищук, Н.О. Гуторова,
І.М. Даньшин, О.О. Дудоров, О.М. Джужа, В.М. Дрьомін, С.А. Задорожний,
З.А. Загиней, А.П. Закалюк, А.Ф. Зелінський, О.Г. Кальман, О.О. Кваша,
В.М. Киричко, М.Г. Колодяжний, О. М. Костенко, О.Г. Кулик, І.В. Кушнарьов,
О.М. Лозинський, І.Є. Мезенцева, М.І. Мельник, Д.Г. Михайленко, А.А. Музика,
Є.В. Невмержицький, В.О. Навроцький, Д.О. Олійник, А.В. Савченко,
Є.Д. Скулиш, Є.Л. Стрельцов, В.Я. Тацій, В.О. Туляков, П.Л. Фріс, М.І. Хавро-
нюк, В.В. Шаблистий, В.І. Шакун, О.В. Шевченко, О.Ю. Шостко, Н.М. Ярмиш
та інші.
З метою ефективної взаємодії та координації діяльності з питань
протидії корупційним проявам у Міністерстві оборони України та
Збройних Силах України, наказом Міністерства оборони України від 25
лютого 2013 р. № 140 утворено постійно діючу координаційну робочу
групу з питань запобігання та протидії корупції [3]. До її складу увійшли
представники інспекційних, контролюючих та правоохоронних органів,
а саме: Головної інспекції Міністерства оборони України, Департаменту
внутрішнього аудиту та фінансового контролю Міністерства оборони
України і Військової служби правопорядку у Збройних Силах України (далі
– Військова служба правопорядку).
Виклад основного матеріалу. Для забезпечення оперативного

реагування на правопорушення з ознаками корупційних діянь у сфері
використання державних коштів і майна, наказом Міністерства оборони
України від 28 березня 2013 р. № 204, із представників вищезазначених
структур утворено постійно діючу мобільну групу з питань дотримання
у Міністерстві оборони України та Збройних Силах України антикоруп-
ційного законодавства у сфері використання державних коштів і май-
на, а також затверджено Інструкцію з організації роботи вказаної гру-
пи [4]. Згідно п. 3 цієї Інструкції основними завданнями Мобільної групи
визначено: здійснення оцінки корупційних ризиків і загроз у сфері
використання державних коштів і майна, надання пропозицій щодо міні-
мізації їх впливу; виявлення корупційних схем у використанні державних
коштів і майна та надання пропозицій щодо їх припинення, в тому числі
у взаємодії з правоохоронними органами; документування фактів пору-
шень антикорупційного законодавства та надання пропозицій щодо при-
тягнення до відповідальності винних у їх вчиненні посадових (службових)
осіб.
Важливим кроком на шляху дотримання антикорупційного
законодавства було видання наказу Міністра оборони України від 14
листопада 2012 р. № 753, яким визначено структуру Служби внутріш-
нього аудиту Збройних Сил України та затверджено Порядок проведення
внутрішнього аудиту підрозділами цієї Служби [5]. Наказом Міністерства
оборони України від 1 квітня 2013 р. № 222 затверджено Положення про
Департамент внутрішнього аудиту та фінансового контролю Міністерства
оборони України, а також ліквідовано як окремий структурний підрозділ
Управління з питань запобігання та виявлення корупції Міністерства обо-
рони України, яке увійшло до складу вказаного Департаменту [6].
Згідно п. 1, 3 зазначеного вище Положення, згаданий Департамент
призначений, зокрема для реалізації державної антикорупційної політики
та дотримання антикорупційного законодавства в Міністерстві оборони
України, а основними його завданнями визначено: підготовка, забезпечення
та контроль за здійсненням заходів щодо запобігання корупції; участь
в інформаційному і науково-дослідному забезпеченні заходів стосовно
запобігання та виявлення корупції, а також міжнародному співробітництві
в зазначеній сфері; проведення організаційної та роз’яснювальної
роботи щодо запобігання і виявлення корупції, надання методичної
та консультаційної допомоги з питань дотримання антикорупційного
законодавства.
Основними завданнями Управління з питань запобігання та
виявлення корупції Міністерства оборони України реалізація державної
антикорупційної політики; здійснення контролю з а дотриманням
вимог антикорупційного законодавства та запобігання корупційним
правопорушенням; виявлення корупційних ризиків та розроблення
Антикорупційної програми Міноборони; забезпечення захисту
«викривачів», які здійснили повідомлення про порушення вимог
антикорупційного законодавства. Управління організаційно складається з
відділу запобігання корупції, відділу виявлення корупції та відділу роботи
з викривачами [6].
Також, 5 квітня 2013 р. Міністром оборони України затверджено

Програму реформування і розвитку Військової служби правопорядку у
Збройних Силах України на період 2013-2014 р. у контексті Державної
комплексної програми реформування та розвитку Збройних Сил України,
Пріоритетні напрямки діяльності Військової служби правопорядку у
Збройних Силах України в 2013-2014 рр. у сферах, що містять корупційні
ризики, загрози заподіяння шкоди державі, реформуванню та розвитку
Збройних Сил України, а також Заходи реформування Військової
служби правопорядку у Збройних Силах України на період з 2013 по
2014 роки. Згідно яких у структурі Управління по боротьбі з корупцією
Головного управління Військової служби правопорядку утворено новий
підрозділ – відділ моніторингу контрольних та інспекційних заходів,
основним призначенням якого є координація діяльності представників
Головної інспекції Міністерства оборони України і Служби внутрішнього
аудиту Збройних Сил України щодо реалізації ними заходів державної
антикорупційної політики в оборонній сфері, постійний правовий
моніторинг результатів цієї діяльності. Крім цього, з метою підвищення
оперативності у роботі щодо запобігання і протидії корупції, Міністром
оборони України затверджено План розміщення та забезпечення
службових осіб спеціальних підрозділів по боротьбі з корупцією Військової
служби правопорядку у Збройних Силах України [7].
В цілому, за даними Міністерства оборони України загалом у першому
півріччі 2020 року до правоохоронних органів передано 130 матеріалів про
корупційні та пов’язані з ними правопорушення (з них-15 кримінальних та
115 адміністративних) [8].
Відповідно до ст. 131 Закону України «Про запобігання корупції»,
Типового положення про уповноважений підрозділ з питань запобігання
та виявлення корупції, У Міністерстві оборони України та Збройних
Силах завдання щодо спрямування та координації антикорупційної
роботи покладено на Управління з питань запобігання та виявлення
корупції. Управління організаційно складається з трьох відділів (відділ
запобігання корупції, відділ виявлення корупції та відділ роботи з
викривачами) [9].
Відповідно до Типового положення про уповноважений підрозділ
з питань запобігання та виявлення корупції основними завданнями
уповноваженого підрозділу є:
1) розроблення, організація та контроль за проведенням заходів
щодо запобігання корупційним правопорушенням та правопорушенням,
пов’язаним з корупцією;
2) організація роботи з оцінки корупційних ризиків у діяльності від-
повідального суб’єкта, підготовки заходів щодо їх усунення, внесення ке-
рівнику такого відповідального суб’єкта відповідних пропозицій;
3) надання методичної та консультаційної допомоги з питань додер-
жання законодавства щодо запобігання корупції;
4) здійснення заходів з виявлення конфлікту інтересів, сприяння
його врегулюванню, інформування керівника відповідального суб’єкта та
Національного агентства про виявлення конфлікту інтересів та заходи,
вжиті для його врегулювання;
5) перевірка факту подання суб’єктами декларування декларацій та

повідомлення Національного агентства про випадки неподання чи несвоє-
часного подання таких декларацій;
6) здійснення контролю за дотриманням антикорупційного законо-
давства, у тому числі розгляд повідомлень про порушення вимог Закону, у
тому числі на підвідомчих підприємствах, в установах та організаціях;
7) забезпечення захисту працівників, які повідомили про порушен-
ня антикорупційного законодавства, від застосування негативних заходів
впливу з боку керівника або роботодавця відповідно до законодавства
щодо захисту викривачів;
8) інформування керівника відповідального суб’єкта, Національного
агентства, інших спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії ко-
рупції про факти порушення законодавства у сфері запобігання і протидії
корупції [9].
Додатковим напрямом діяльності щодо запобігання корупції є
завдання щодо проведення аналізу потенційних та наявних контрагентів
Міністерства оборони та надання інформації про них Міністру оборони.
З метою забезпечення належного стану дотримання антикоруп-
ційного законодавства в органах управління в сфері оборони складено
опис ідентифікованих корупційних ризиків, запроваджено єдину систему
планування, організації та виконання завдань щодо запобігання коруп-
ції, проводяться спеціальні перевірки відомостей щодо осіб, які претен-
дують на зайняття посад, пов’язаних з виконанням функцій держави в
Міністерстві оборони, не допускаються до призначення на керівні посади
військовослужбовців та державних службовців, які мають низькі мораль-
но-ділові та професійні якості, здійснюється контроль за поданням поса-
довими особами, уповноваженими на виконання функцій держави апарату
Міноборони електронних декларацій осіб уповноважених на виконан-
ня функцій держави здійснюються антикорупційні експертизи проектів
нормативно-правових актів, які регулюють сферу воєнної безпеки.
Реалії сьогодення змінюють вектори діяльності та сприяють постій-
ній трансформації підходів, методів та способів реагування на корупційні
загрози у сфері воєнної безпеки. Антикорупційний курс Міноборони Украї-
ни містить наступні проблемні питання:
1) упорядкування та оптимізація управління землями оборони та
об’єктами нерухомості. Ця робота розпочата та послідовно проводиться
з 2015 року, за цей час поновлено право користування на більш ніж 64 %
самовільно зайнятих земель оборони;
2) проведення моніторингу об’єктів будівництва та реалізація нових
механізмів забезпечення службово-посадовим та постійним житлом
військовослужбовців;
3) ініціювання змін до системи оборонних закупівель, розширення
конкуренції та впровадження механізмів персональної відповідальності
за ефективне використання оборонних ресурсів;
4) реформування системи управління майном та активами державних
підприємств, визначення переліку необхідних для потреб Міноборони,
а також тих що не задіяні у оборонній сфері;

5) запровадження логістичної інформаційної системи, зокрема

автоматизованої системи контролю пального, речового та продовольчого
забезпечення;
6) зменшення корупційних ризиків у сфері кадрового менеджменту,
шляхом використання автоматизованого рейтингу військовослужбовців;
7) створення системи роботи з викривачами, яка забезпечить умови
для залучення до антикорупційної діяльності широкого кола небайдужих
військовослужбовців, гарантуючи при цьому їх захист [9].
Отже, можемо відмітити, що в сфері безпеки та оборони реалізується
політика, спрямовану на мінімізацію впливу корупції на оборонну сферу,
підтримання престижу та довіри суспільства до Збройних Сил України.
Поряд з цим, підкреслимо, що сучасний стан протидії злочинності
у сфері воєнної безпеки характеризується поступовим формуванням
законодавчої бази, спрямованої на максимальне охоплення усіх сфер
та мінімізації корупційних ризиків та проявів в сфері оборони. Можемо
констатувати, що основним вектором антикорупційної роботи у сфері
воєнної безпеки є виявлення та усунення корупційних ризиків, зокрема в
фінансово-економічній сфері.
Поряд з позитивними кроками на шляху протидії корупції, очевидно,
було б доцільним зосередити увагу на усунення всіх можливих корупційних
ризиків, недопущення можливості суб’єктам корупційних правопорушень
приймати рішення на власний розсуд та в своїх інтересам, які часто
суперечать інтересам служби та держави. За наявності сформованої системи
правоохоронних антикорупційних інституцій, важливим є забезпечення їх
ефективного функціонування на благо держави та реального притягнення
винних осіб до відповідальності. Тільки за умови забезпечення комплексного
підходу до здійснення державної антикорупційної політики, формування
патріотичного, доброчесного кадрового апарату, реальне, а не формальне
запровадження зарубіжного досвіду боротьби з корупцією, впровадження
в практику інноваційних методів управління, усунення бюрократизму у
справі протидії корупції тільки все це у сукупності дозволить покращити
стан протидії корупційної злочинності в сфері воєнної безпеки.
Як зазначила голова правління Transparency International Делія
Феррейра Рубіоу, Україна зараз є одним із ключових майданчиків бо-
ротьби проти корупції не лише в Європі, а й у всьому світі. Якщо антико-
рупційна діяльність в Україні зазнає поразки, це поставить під питання
здатність всього світового громадянського суспільства змінювати загаль-
ноприйняті зловживання у країнах із перехідною економікою [10]. Цей
вислів доводить, що на нашу державу «дивиться» увесь світ, спостерігає
за реформами та перетвореннями. Усе світове співтовариство надало нам
величезний кредит довіри та віри в те, що наше суспільство, органи влади,
політичні сили об’єднають свої зусилля, проявлять волю та рішучість на
якісні довготриваючі антикорупційні перетворення.
Поряд з цим, стан корупційної злочинності залишається досить
високим та знаходиться на критичному рівні. Як вважає Делія Феррейра
Рубіоу більшість досягнень у сфері протидії корупції Україна завдячує саме
зусиллям громадянського суспільства [10]. Поряд з цим, політичної волі на
реальні дієві заходи щодо притягнення корупціонерів до відповідальності,
усунення передумов вчинення корупційних злочинів поки не достатньо.

Тільки змінивши власні погляди, викорінивши можливість вчинення
корупційних дій з суспільної свідомості можемо сподіватися на позитивні
тенденції на шляху подолання корупції.
Висновки. Підсумовуючи, наголосимо, що сфера військової безпеки
характеризується високим ступенем ураження корупцією. Засекреченість
військової сфери не дозволяє в повній мірі з’ясувати реальний стан
злочинності. Корупційна злочинність в сфері військової безпеки, будучи
потенційною загрозою національній безпеці, державному суверенітету та
територіальній цілісності держави, поряд з цим є причиною і наслідком
низького рівня життя в країні, нестабільних конституційних засад
щодо дотримання прав і свобод громадянина, нерозвинутої економіки,
дефіцитного бюджету та фінансової кризи. Значимим рішенням
керівництва держави та оборонного відомства стало усвідомлення
необхідності зосередження уваги на усуненні всіх можливих корупційних
ризиків, недопущенні можливості суб’єктам корупційних правопорушень
приймати рішення на власний розсуд та в своїх інтересам, які часто
суперечать інтересам служби та держави.

1. Національна антикорупційна стратегія на 2011-2015. Указ
Президента України від 21 жовтня 2011 року № 1001/2011. Урядовий
кур›єр від 27.10.2011. № 199.
2. Державна програма щодо запобігання і протидії корупції на
2011-2015 роки. Постанова Кабінету Міністрів України від 28 листопада
2011 року № 1240. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/ show/1240-2011
3. Про утворення постійно діючої координаційної робочої групи
з питань запобігання та протидії корупції: наказ Міністерства оборони
України від 25 лютого 2013 року № 140. Поточний архів Головного управ-
ління Військової служби правопорядку Збройних Сил України за 2013 рік.
4. Про постійно діючу мобільну групу з питань дотримання у
Міністерстві оборони України та Збройних Силах України антикорупційного
законодавства у сфері використання державних коштів і майна: Наказ
Міністерства оборони України від 28 березня 2013 року № 204. Поточний
архів Головного управління Військової служби правопорядку Збройних
Сил України за 2013 рік.
5. Про організацію діяльності з внутрішнього аудиту та затвердження
Порядку проведення внутрішнього аудиту підрозділами Служби
внутрішнього аудиту Збройних Сил України: Наказ Міністра оборони
України від 14 листопада 2012 року № 753 . Поточний архів Головного управ-
ління Військової служби правопорядку Збройних Сил України за 2012 рік.
6. Про затвердження Положення про Департамент внутрішнього
аудиту та фінансового контролю Міністерства оборони України: Наказ
Міністерства оборони України від 1 квітня 2013 року № 222. URL: https://
www.mil.gov.ua/content/other/MOU222_2013.pdf.
7. Про затвердження Плану розміщення та забезпечення службових
осіб спеціальних підрозділів по боротьбі з корупцією Військової служби
правопорядку у Збройних Силах України: Наказ Міністерства оборони
України від 27 грудня 2012 року № 891. URL: https://www.mil.gov.ua/

content/other/MOU891_2012.pdf
8. Приймак Вадим. Сучасний стан і проблеми антикорупційної
діяльності у сфері оборони. Міністерство оборони України. URL:
https://www.mil.gov.ua/news/2020/05/29/suchasnij-stan-i-problemi-
antikorupczijnoi-diyalnosti-u-sferi-oboroni/
9. Запобігання проявам корупції | Міністерство оборони України.
Міністерство оборони України. URL : https://www.mil.gov.ua/diyalnist/
zapobigannya-proyavam-korupczii/
10. Річний звіт Transparency International 2017 р. Transparency
International URL: https://ti-ukraine.org/wp-content/uploads/2019/08/TI-
Richnyj-zvit-2017-interaktyvnyj.pdf
I. Voitovich
ANTI-CORRUPTION POLICY OF THE MINISTRY OF DEFENSE OF UKRAINE

IN THE FIELD OF ENSURING MILITARY SECURITY
The work analyzes the anti-corruption policy of the Ministry of Defense

of Ukraine regarding the opposition of corruption crime in the field of military
security. Corruption threats to the military security of Ukraine are determined.
Corruption crime in the field of military security is most clearly manifested in a
defense-industrial complex; violations during procurement of goods, works and
services; non-transparent tender procedures for the construction and purchase of
housing, nutrition, fuel and lubricants, drawing up transactions with questionable
suppliers, non-fulfillment of terms of contracts by general contractors on the
construction of residential modules (barracks of improved type); Procurement and
supply of low quality food, food, real property, separate samples of weapons and
military equipment, armor; transfer of significant financial resources to fictitious
contractors in relation to the construction of residential modules, ensuring housing
for the families of military forces, the availability of corruption schemes and
extinction of public funds in certain state-owned enterprises that are in the field
of Ministry of Defense; Abuse of the official position of individual officials, taking
possession of funds in particularly large amounts, withdrawal of land plots from the
land of defense, their use by private firms; obtaining unlawful benefits and abuse of
individual officials of the military commissariates, territorial apartment-operating
units, military units and higher military educational institutions; Excessive closed
data on public procurement and the need to introduce greater transparency,
openness and detail of defense budget, etc. The detention of the military sphere
does not allow to fully find out the real state of crime. Corruption crime in the field
of military safety, being a potential threat to national security, state sovereignty
and territorial integrity of the state, along with the cause and consequence of a low
standard of living in the country, unstable constitutional principles on observance
of the rights and freedoms of a citizen, undergraduate economics, deficit budget
and financial crisis
Keywords: corruption, crime, corruption crime, military security, national
security.

УДК: 342.922 (477)
Гезь П. О.,
аспірант кафедри адміністративного
права, процесу та адміністративної діяльності
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ У СФЕРІ ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ В
УКРАЇНІ
Актуальність статті полягає в тому, що інвестиційна привабливість

України багато в чому залежить від прозорості та доступності публічних
послуг, а також належного захисту прав і законних інтересів, фізичних та
юридичних осіб правоохоронними органами. Доволі проблемним напрямком
у економічній сфері України лишається інститут державної реєстрації.
Це підтверджується тим, що в Україні постійно приймаються заходи,
спрямовані на удосконалення процедур державної реєстрації із одночасним
поліпшенням стану захисту прав осіб, які звернулися по неї. Сьогодні,
Урядом розроблено низку законопроектів, спрямованих на подальше
впорядкування та оптимізацію діяльності у сфері державної реєстрації
речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та у сфері державної
реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських
формувань. Стаття присвячена проблемі висвітлення особливостей
адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері державної
реєстрації в Україні та формуванні науково-обґрунтованих пропозицій
для її удосконалення. Зроблено акцент на статтях 166-11 «Порушення
законодавства про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб –
підприємців та громадських формувань» та 166-23 «Порушення порядку
державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»
Кодексу України про адміністративні правопорушення. Підтримано позицію
щодо необхідності конкретизації юридичних складів адміністративних
правопорушень щодо державної реєстрації у бік доповнення КУпАП
окремими статтями із детальним описом протиправних діянь.
Наголошено на посиленні адміністративної відповідальності за порушення
порядку державної реєстрації в електронній формі. Зроблено висновок
про тенденцію до покращення адміністративної відповідальності за
правопорушення у сфері державної реєстрації в Україні.
Ключові слова: адміністративна відповідальність, державна
реєстрація, встановлений порядок, штраф, державний реєстратор,
нотаріус.
Актуальність теми. Інвестиційна привабливість України багато в

чому залежить від прозорості та доступності публічних послуг, а також
належного захисту прав і законних інтересів, фізичних та юридичних
осіб правоохоронними органами. Доволі проблемним напрямком у
© Гезь П. О., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
економічній сфері України лишається інститут державної реєстрації.

Це підтверджується тим, що в Україні постійно приймаються заходи,
спрямовані на удосконалення процедур державної реєстрації із одночасним
поліпшенням стану захисту прав осіб, які звернулися по неї. Сьогодні,
Урядом розроблено низку законопроектів, спрямованих на подальше
впорядкування та оптимізацію діяльності у сфері державної реєстрації
речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та у сфері державної
реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських
формувань.
Одним із дієвих інструментів, спрямованих на протидію правопору-
шенням у сфері державної реєстрації є адміністративна відповідальність,
заходи якої можуть виступати простим та ефективним засобом протидії
адміністративним правопорушенням у сфері державної реєстрації.
За даними Єдиного державного реєстру судових рішень [1], по
ст. 166-11 «Порушення законодавства про державну реєстрацію юридич-
них осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань» Кодексу
України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП) винесено
556 постанов, тоді як за статтею 166-23 «Порушення порядку державної
реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» КУпАП – 523
постанови. Значні обсяги правопорушень свідчать про наявність проблем
у застосуванні заходів адміністративної відповідальності, що обумовлює
актуальність представленого дослідження. Виходячи з цього акцент буде
зроблено саме на цих статтях.
Аналіз останніх публікацій за темою. Роботи, пов’язані з
проблемами інституту адміністративної відповідальності доволі широко
представлені у вітчизняному науковому колі. Можна відмітити науковий
доробок таких фахівців, як: Ю.П. Битяк, І.П. Голосніченко, С.М. Гусаров,
Е.Ф. Демський, І.Б. Коліушко, Т.О. Коломоєць, В.К. Колпаков, А.Т. Комзюк,
Д.М. Лук’янець, О.І. Остапенко, О.Ю. Салманова та багатьох інших. Втім,
особливості адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері
державної реєстрації в Україні недостатньо розкриті у наведених працях і
потребують свого вирішення.
Мета даної статті полягає у висвітленні особливостей
реєстрації в Україні та формуванні науково-обґрунтованих пропозицій для
її удосконалення.
Переходячи до висвітлення основних положень зазначимо, що
до основних проблем в сфері державної реєстрації І. Костін відносить:
а) відсутність невідворотності покарання для осіб, що входять в злочинну
змову, особливо для державних реєстраторів, адже без них неможли-
ва реалізація шахрайської схеми; б) відсутність чітких та суттєвих вимог
до державних реєстраторів комунальної форми власності, вимог до
приміщень, де повинні відбуватися реєстраційні дії, зберігатися документи,
вестися діловодство; в) строки проведення реєстраційної дії, встановлені
законодавством [2]. Серед названих проблем можна побачити і недоліки
реалізації інституту юридичної відповідальності.
Зауважимо, що 06.11.2020 Верховною Радою України було
зареєстровано законопроект за № 4338 «Про внесення змін до деяких
законів України у зв’язку з впорядкуванням діяльності у сфері державної

реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та у сфері
державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та
громадських формувань» щодо покращення надійності та безпеки реєстрів
підприємств та нерухомості [3]. Таким чином, пошук дієвих заходів щодо
поліпшення умов державної реєстрації та ефективної протидії незаконним
діям щодо реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень
триває дотепер і не втрачає своєї актуальності.
На наше переконання, поряд із законодавчими новаціями щодо
процедурних змін, має бути встановлено адекватну адміністративну
відповідальність за вчинення правопорушень у сфері державної
реєстрації.
Так, порівняння юридичних складів статей 166-11 та 166-23 КУпАП
свідчить, що виходячи із назви, стаття 166-11 стосується «порушення
законодавства про державну реєстрацію», тоді як стаття 166-23 – «пору-
шення порядку державної реєстрації». Тут виникає перший цікавий мо-
мент, адже у обох випадках прийнято відповідні підзаконні порядки, хоча
і різними суб’єктами владних повноважень. Щодо державної реєстрації
юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань,
прийнято наказ Міністерства юстиції України від 09.02.2016 № 359/5 «Про
затвердження Порядку державної реєстрації юридичних осіб, фізичних
осіб - підприємців та громадських формувань, що не мають статусу юри-
дичної особи» [4], а щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме
майно та їх обтяжень – відповідну постанову Кабінету Міністрів України
від 25.12.2015 № 1127 [5].
Детально розглядаючи положення статті 166-11 КУпАП слід
відмітити, значну диференціацію протиправних дій, враховану
Законодавцем. Так, за порушення встановлених законом строків для
проведення державної реєстрації, вимагання не передбачених законом
документів для проведення державної реєстрації, а також інші порушення
встановленого законом порядку проведення державної реєстрації,
передбачено накладення штрафу на посадових осіб від 400 до 600
н.м.д.г. За повторне вчинення зазначеного вище діяння передбачено
вже накладення штрафу на посадових осіб від 500 до 1000 н.м.д.г. Третя
частина статті стосується порушення встановленого законодавством
порядку пересилання реєстраційних справ юридичних осіб та фізичних
осіб - підприємців поштовими відправленнями, що тягне за собою
накладення штрафу на посадових осіб від 10 до 15 н.м.д.г. Наступна частина
стосується порушення встановленого законом порядку зберігання
реєстраційних справ юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців, що
передбачає накладення штрафу на посадових осіб від 60 до 80 н.м.д.г. Пов-
торюваність протиправних дій за частинами 3 і 4 статті тягне за собою
накладення штрафу на посадових осіб від 150 до 200 н.м.д.г. Остання
частина стосується неподання або несвоєчасного подання державному
реєстратору передбаченої Законом України «Про державну реєстрацію
юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»
інформації про кінцевого бенефіціарного власника юридичної особи
або про його відсутність, або документів для підтвердження відомостей
про кінцевого бенефіціарного власника юридичної особи. Це тягне за

собою накладення штрафу на керівника юридичної особи або особу,
уповноважену діяти від імені юридичної особи (виконавчого органу), від
1000 до 3000 н.м.д.г. [6].
Як бачимо, суворість адміністративного стягнення у вигляді штрафу
доволі відрізняється, залежно від характеру вчиненого правопорушення і
складає від 10 (170 грн) до 3000 (51000 грн) н.м.д.г.
Також є примітним те, що за вказаною статтею суб’єкти
правопорушення є спеціальними. Ними виступають державні реєстратори
та керівники юридичних осіб, або осіб, уповноважених діяти від імені
юридичних осіб чи їх виконавчих органів [7, с. 425].
Досліджуючи адміністративну відповідальність суб’єктів надання
адміністративних послуг у сфері державної реєстрації юридичних
осіб, фізичних осіб – підприємців, В. Бєлінгіо слушно відмічає, що
законодавство не повинно обмежуватись однією статтею в КУпАП за
порушення законодавства про державну реєстрацію юридичних осіб та
фізичних осіб – підприємців, необхідно доповнити КУпАП додатковими
складами адміністративних правопорушень, а саме: за порушення
встановленого законодавством порядку електронної державної реєстрації,
за порушення строків оформлення і видачі виписок, витягів з Єдиного
державного реєстру, видачі (надсилання) повідомлення про відмову в
проведенні державної реєстрації, видачі (надсилання) повідомлення про
залишення без розгляду документів, поданих державному реєстратору,
недотримання порядку та термінів передачі реєстраційних справ у разі
зміни місцезнаходження юридичної особи, зміни місця проживання
фізичної особи – підприємця, якщо нове місцезнаходження юридичної
особи або місце проживання фізичної особи – підприємця розташоване
на території іншої адміністративно-територіальної одиниці, за стягнення
із суб’єкта звернення не передбачених законом платежів за надання
адміністративних послуг [8, с. 140].
Тут варто підтримати тезу, що конкретизація юридичних складів
адміністративних правопорушень щодо державної реєстрації юридичних
осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань у бік допов-
нення КУпАП окремими статтями із детальним описом протиправних діянь
є цілком доцільною. Також, у зв’язку із все більш зростаючим значенням
кіберпростору та електронних послуг зокрема, слушним є зміщення
акценту на посилення адміністративної відповідальності за порушення
порядку державної реєстрації в електронній формі.
Наступне адміністративне правопорушення визначене статтею 166-
23 КУпАП. Незважаючи на важливість відносин власності, сама стаття є до-
волі невеликою за обсягом і включає всього дві частини, де кваліфікуючою
ознакою є повторюваність протиправного діяння.
Отже, за порушення порядку державної реєстрації речових прав
на нерухоме майно та їх обтяжень передбачено накладення штрафу від
400 до 600 н.м.д.г. У той же час, при повторному вчиненні, сума штрафу
збільшується і становить від 500 до 1000 н.м.д.г. Як бачимо, обсяги
штрафних санкцій є співрозмірними із подібними порушеннями порядку
державної реєстрації у статті 166-11. Таким чином, можна стверджувати
про намагання уніфікувати відповідальність спеціальних суб’єктів за

такими правопорушеннями.
Важливо відмітити, що суб’єкт правопорушення за цією статтею не
конкретизований. Причому, адміністративна відповідальність настає
саме за порушення порядку державної реєстрації. Відповідно, спираючись
на статтю 10 «Державний реєстратор» Закону України «Про державну
реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004
№ 1952-IV, до таких суб’єктів слід віднести: державних реєстраторів,
нотаріусів, державних та приватних виконавців.
Слід погодитись із Л. Погорілою у тому, що приватні нотаріуси,
приватні виконавці, працівники акредитованих суб’єктів, не являються
державними службовцями, однак є носіями владних повноважень та
реалізовують функції держави лише в частині державної реєстрації речових
прав на нерухоме майно та їх обтяжень; державної реєстрації юридичних
осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань. Таким чином,
вони прирівнюються до державних службовців [9].
Як і у випадку з попередньою статтею, вважаємо необхідним
доповнити зміст чинного КУпАП конкретизованими складами, що
мали б чітко визначати характер і види таких порушень діючого
порядку державної реєстрації. Також, необхідно окремо передбачити
адміністративну відповідальність за протиправні дії щодо державної
реєстрації в електронній формі.
Висновок. У цілому можна підсумувати, що головною особливістю
реєстрації в Україні (статті 166-11, 166-23), слід визнати тенденцію до її
покращення. Це проявляється у наступному: а) збільшення обсягу штрафних
санкцій; б) удосконалення реєстраційних процедур, за порушення яких
передбачено відповідальність; в) запровадження електронних реєстрів
(електронних баз даних) та електронних форм процедури реєстрації.
Водночас, занадто описові склади статей 166-11, 166-23 КУпАП не
дозволяють повною мірою врахувати всі аспекти протиправних проявів та
ускладнюють правозастосовчу практику у сфері державної реєстрації.

1. Єдиний державний реєстр судових рішень. реєстр URL: https://
reyestr.court.gov.ua/
2. Костін І. Про основні проблеми в сфері держреєстрації: огляд від
партнера. Інтерфакс-Україна, від 23.07.2019 URL: https://www.legalalliance.
com.ua/publikacii/pro-osnovni-problemi-v-sferi-derzreestracii-oglad-vid-
partnera/
3. Регелюк С. Можлива зміна прав та повноважень у сфері державної
реєстрації. URL: https://eba.com.ua/mozhlyva-zmina-prav-ta-povnovazhen-u-
sferi-derzhavnoyi-reyestratsiyi/
4. Про затвердження Порядку державної реєстрації юридичних
осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, що не
мають статусу юридичної особи: Наказ Міністерства юстиції України від
09.02.2016 № 359/5. Офіційний вісник України. 2016. № 10, с. 224, стаття
471, код акта 80704/2016.
5. Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх

обтяжень: Постанова Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127.
Офіційний вісник України. 2016. № 2, с. 721, стаття 108, код акта 80200/2015.
6. Кодекс України про адміністративні правопорушення: Закон Укра-
їни від 07.12.1984 № 8073-X. Відомості Верховної Ради УРСР. 1984. № 51.
Ст. 1122.
7. Науково-практичний коментар Кодексу України про адміністративні
правопорушення. За заг. ред. Журавльова Д.В. Київ: Видавничий дім
«Професіонал». 2019. 816 с.
8. Бєлінгіо В. Адміністративна відповідальність суб’єктів надання
адміністративних послуг у сфері державної реєстрації юридичних осіб,
фізичних осіб – підприємців. Підприємство, господарство і право. 2016.
№ 12. С. 136-141.
9. Погоріла Л.С. Особливості відповідальності нотаріуса за неналежне
виконання функцій державного реєстратора URL: https://darn.kyivcity.gov.
ua/news/21424.html
P. Hez
FEATURES OF ADMINISTRATIVE RESPONSIBILITY FOR OFFENSES

IN THE SPHERE OF STATE REGISTRATION IN UKRAINE
The relevance of the article is that the investment attractiveness of Ukraine

largely depends on the transparency and accessibility of public services, as well as
the proper protection of the rights and legitimate interests of individuals and legal
entities by law enforcement agencies. The institution of state registration remains
a rather problematic area in the economic sphere of Ukraine. This is confirmed
by the fact that Ukraine is constantly taking measures aimed at improving the
procedures for state registration while improving the protection of the rights of
persons who applied for it. Today, the Government has developed a number of
bills aimed at further streamlining and optimizing activities in the field of state
registration of real property rights and encumbrances and in the field of state
registration of legal entities, natural persons-entrepreneurs and public formations.
The article is devoted to the problem of highlighting the features of administrative
liability for offenses in the sphere of state registration in Ukraine and the formation
of scientifically sound proposals for its improvement. Emphasis is placed on Articles
166-11 «Violation of the legislation on state registration of legal entities, natural
persons - entrepreneurs and public entities» and 166-23 «Violation of the procedure
for state registration of real property rights and their encumbrances» of the Code of
Ukraine about administrative offenses. The position on the need to specify the legal
structures of administrative offenses regarding state registration in the direction
of supplementing the Code with separate articles with a detailed description of
illegal acts was supported. Emphasis is placed on strengthening administrative
liability for violating the procedure for state registration in electronic form. The
conclusion is made about the tendency to improve the administrative responsibility
for offenses in the field of state registration in Ukraine.
Keywords: administrative responsibility, State registration, established
order, fine, state registrar, notary.
УДК: 351.741
Дмитрик Р. В.,
здобувач кафедри поліцейського права
Національної академії внутрішніх справ
ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ДІЯЛЬНОСТІ ПОЛІЦЕЙСЬКИХ

ТА МОЖЛИВОСТІ ЙОГО ВИКОРИСТАННЯ В УКРАЇНІ
У статті досліджується успішний зарубіжний досвід працівників

міліції та можливості його використання в Україні. Відзначаються
законодавчі особливості діяльності правоохоронних органів у Німеччині,
Великобританії, Шотландії та Північній Ірландії тощо. Визначено
пріоритетні напрямки використання успішного зарубіжного досвіду у
національному законодавстві України. Зроблено висновок, що важливим
механізмом взаємодії є взаємодія поліції з правоохоронними органами
місцевого самоврядування (муніципальною поліцією). Відповідно до Кодексу
внутрішньої безпеки, якщо персонал муніципальної поліції перевищує
5 осіб, укладати договір про координацію дій між муніципальною поліцією
та органами державної безпеки є обов’язковим. Угода передбачає обмін
інформацією у сфері запобігання злочинам та громадській безпеці, особ-
ливо участь представників національної поліції та муніципальної поліції
в охороні громадських заходів, безпеки дорожнього руху тощо. Сторо-
нами угоди є мер комуни та представник держави у департаменті.
Для укладення угоди потрібна попередня домовленість з прокурором.
Таким чином, у сфері прямої поліції взаємодія між органами місцевого
самоврядування та Національною поліцією відбувається саме завдяки
діяльності муніципальної поліції. Незважаючи на те, що світова практика
розробила досить різноманітні механізми взаємодії між органами
місцевого самоврядування та поліцією, ми можемо виділити ряд
узагальнених, універсальних моделей, що використовуються у цій сфері. По
-перше, це здійснення органами місцевого самоврядування певних функцій
контролю над поліцією. Обсяг контрольних функцій у правоохоронних
органах різниться залежно від обсягу повноважень, наданих органам
місцевого самоврядування у цій сфері: хоча європейські країни
характеризуються прямим підпорядкуванням місцевої поліції місцевим
радам, у більшості європейських країн такий контроль здійснюється
лише в межах повноваження органів місцевого самоврядування.
Найпоширеніші методи контролю включають періодичну звітність
територіальних органів поліції перед органами місцевого самоврядування
про стан запобігання злочинності та громадського порядку, а також
фінансові важелі, що виникають із спроможності органів місцевого
самоврядування частково фінансувати діяльність правоохоронних органів.
Наступний важливий механізм взаємодії-це взаємодія органів поліції з
правоохоронними органами місцевого самоврядування (муніципальна
© Дмитрик Р. В., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
поліція). Таке співробітництво, з одного боку, покликане забезпечити

ефективне розмежування повноважень цих органів у відповідній місцевій
громаді, а з іншого - сприяти більш ефективному спільному використанню
ресурсів, доступних обом органам, для боротьби зі злочинністю.
Ключові слова: поліція, поліцейська діяльність, поліцейський,
зарубіжний досвід, Україна.
Актуальність теми. Організація і практика правозахисної діяльності

правоохоронних органів у кожній державі має власну специфіку, що
визначається особливостями державного устрою, станом суспільних
відносин, іншими політичними, правовими, економічними, соціальними
і моральними чинниками. Вивчення досвіду організації захисту прав
громадян у поліцейській діяльності у зарубіжних країнах дозволяє
об›єктивно оцінити і спрогнозувати поточні та віддалені тенденції
розвитку національної моделі правозахисної діяльності поліції, своєчасно
виявити її недоліки та скорегувати адміністративно-правове регулювання
і практику, використати позитивні й вже апробовані аспекти зарубіжного
досвіду захисту прав громадян у поліцейській діяльності. З огляду на це
й вбачається актуальними особливості зарубіжного досвіду захисту прав
громадян у поліцейській діяльності.
Стан дослідження проблеми. Зазначимо, що окремі питання
правозахисної діяльності правоохоронних органів іноземних держав
висвітлювались у роботах таких вітчизняних і зарубіжних вчених як
О.М. Бандурка, С.М. Гусаров, Д.П. Калаянов, Г.А. Мамедов, О.М. Музичук,
І.Н. Павлов, А.В. Самотуга, В.О. Січкар, В.В. Чумак та інші. У той же час, вказані
наукові дослідження за своєю суттю є вузько направленими і підіймають
проблематику захисту прав громадян у діяльності правоохоронних органів
зарубіжних країн лише побічно, в контексті вивчення правового статусу
конкретних правоохоронних органів або ж певних сегментів організації
їх діяльності. Саме тому метою нашої роботи є аналіз зарубіжного досвіду
захисту прав громадян у діяльності поліції, встановлення позитивних і
негативних рис адміністративно-правового регулювання та практики її
правозахисної діяльності, а також визначення можливостей і пріоритетних
напрямків використання такого досвіду в Україні.
Метою статті є дослідження зарубіжного досвіду діяльності
поліцейських та можливості його використання в Україні.
Виклад основного матеріалу. Передусім, відмітимо, що основним
правоохоронним органом, що здійснює захист прав громадян, як в Україні,
так й інших країнах першочергово виступає поліція (міліція), що порівняно
з рештою правоохоронних органів має найбільш широкий спектр
повноважень у сфері захисту прав громадян і організаційно розвинений
апарат для їх практичного втілення.
Актуальність проблематики ефективної комунікації типова не лише
для Національної поліції України, а й для поліцейських систем різних
країн світу, де, як свідчить зарубіжний досвід, значна увага приділяється
формуванню професійної майстерності службовців поліції, наявності у
них професійних знань, певних соціальних умінь, серед яких найбільш
значущими є уміння спілкуватися, вирішувати конфліктні ситуації тощо.
Досвід роботи з персоналом поліції в низці цивілізованих країн

переконує в наявності ефективних нормативних та психологічних
механізмів опрацювання навичок ефективної комунікації, цілком
прийнятних в Національній поліції України.
Зокрема, організація дільничної служби Німеччини розглядається як
складова загальної концепції підтримання правопорядку, що передбачає
всебічну орієнтованість поліції на взаємодію з населенням. В «Описі
завдань для дільничної служби Німеччини» підкреслюється, що поліція,
при виконанні професійних завдань, спирається на розуміння та підтримку
громадян. Опора на населення виступає передумовою ефективної
поліцейської діяльності. У зв’язку з цим, дільничній службі приділяється
особливе значення [1, с. 2].
Вважається, що видима присутність поліції та довірчий контакт
з населенням співробітників служби мають позитивно впливати на
ставлення громадян до поліції, її діяльності, посилювати особисте почуття
безпеки. Головним завданням дільничних поліцейських Німеччини
визначено постійне, незалежне від обставин встановлення та підтримка
контактів з громадянами, громадськими угрупованнями, установами та
організаціями певної дільниці. Крім того, до низки завдань віднесено:
– спостереження за «небезпечними» об’єктами та установами, а та-
кож містами зустрічей відомих проблемних груп;
– проведення заходів по захисту об’єктів та осіб;
– проведення святкових заходів;
– виконання спектру завдань у сфері дорожнього руху;
– участь у розслідуванні справ кримінального характеру;
– проведення кримінально-профілактичного консультування за міс-
цем проживання;
– допомога жертвам злочинів і деякі інші завдання. Послідовне їх ви-
конання передбачає високий рівень комунікації співробітників, здібності
до контакту, самостійність та особисту відповідальність. Саме тому, при
відборі персоналу для роботи співробітником дільничної служби на ці
риси претендентів звертається першочергова увага [1, с. 3].
Робота поліції, що зорієнтована на населення, не можлива без
урахування думок, уявлень і побажань громадян стосовно діяльності
поліції.
Відповідно до цієї концепції для ефективності роботи поліції необхідне
якісне управління та якість всієї роботи, що виконується поліцією; при
цьому не слід задовольнятись тільки кількісними показниками. Якість
праці необхідно посилювати з урахуванням потреб населення, враховувати
критичні зауваження та побажання людей, яких обслуговує поліція [2,
с. 29–30].
З вимоги сучасного суспільства до поліції у «якісному обслуговуванні»
походить ідея багатостороннього партнерства поліції і громадськості,
аргументується, що, відкриваючи себе для участі громадян у поліцейській
діяльності, поліція стає більш інформованою та чуйною щодо занепокоєння
населення, яке мешкає на території обслуговування. Під час оцінки рівня
поліцейського обслуговування ключовим елементом визначається
опитування населення, яке стосується задоволеності роботою поліції.
У багатьох поліцейських округах Німеччини були проведені

опитування населення щодо їх очікувань стосовно дільничних служб.
Результати опитувань засвідчили, що поряд з такими очікуваннями як
видима присутність поліції, близькість поліцейської дільниці до місць
проживання, професійне вирішування завдань, важливими є також
доступність у спілкуванні, консультування у межах профілактичної роботи,
доброзичливе ставлення до громадян, відповідний зовнішній вигляд
працівника поліції та ін. [3, с. 5]. Тобто, наявна єдність суто професійних,
організаційних і соціально-психологічних аспектів.
Поліція у Великобританії відрізняється високим рівнем децентралізації
та значним ступенем залученням громадськості до управління нею.
Враховуючи широку автономію окремих частин Об’єднаного Королівства,
на сьогодні існує декілька відмінних правових режимів функціонування
поліції, окремі для Англії та Уельсу, Шотландії і Північної Ірландії. Так,
базовим нормативно-правовим актом, що регламентує діяльність поліції
в Англії та Уельсі є Акт про поліцію 1996 року [4]. Відповідно до нього, Ан-
глія та Уельс розділені на 41 територію, на кожній з яких функціонує ок-
рема територіальна поліцейська служба. Окрім цього, окремі поліцейські
служби створені для столичного регіону та для міста Лондон (остання
відповідальна за центральну частину міста, Сіті). Наразі триває реформа
системи управління поліцією, що має завершитись у 2016 році із повним
набуттям чинності Акту про реформу поліції та соціальну відповідальність
2011 року [5]. Відповідно до нього, замість територіальних поліцейських
управлінь, які до цього здійснювали загальне керівництво та нагляд за
кожним з територіальних підрозділів поліції, була запроваджена посада
комісара з питань поліції та злочинності. Комісари обираються прямим го-
лосуванням жителів відповідної території на чотирирічний строк.
Зокрема, до завдань комісара входять:
- забезпечення ефективної роботи поліцейської служби на відповід-
ній території;
- призначення головного констебля, забезпечення його відповідаль-
ності за управлення поліцейською службою та, за необхідності, його звіль-
нення;
- встановлення цілей у сфері поліцейської роботи та протидії
злочинності;
- встановлення бюджету [5];
- підвищення ефективності поліцейської роботи на національному та
міжнародному рівні відповідно до цілей, визначених Міністерством вну-
трішніх справ;
- забезпечення взаємодії з партнерами у сфері безпеки та криміналь-
ної юстиції з метою гармонізації цілей у даній сфері на місцевому рівні [5].
З метою забезпечення публічного нагляду за діяльністю комісара, а
також сприяння ефективному виконанню ним своїх завдань функціонують
комісії з питань поліції та злочинності, що утворюються органами місцевого
самоврядування, розташованих на території, на якій діє відповідна
поліцейська служба.
До повноважень комісії, зокрема, відноситься розгляд проекту плану
поліцейської діяльності та протидії злочинності і внесення пропозицій
до нього (при цьому, погодження даного плану комісаром з комісією є,

відповідно до законодавства, обов’язковим).
Подібний план складається комісаром після його обрання та має
містити: - цілі у сфері поліцейської діяльності та протидії злочинності; -
основні поліцейські заходи, що має здійснити поліцейський підрозділ; -
фінансові та інші ресурси, які планується надати поліцейському підрозділу;
- способи, якими керівництво поліції доповідатиме комісару про свою
діяльність; - критерії та методи, за допомогою яких оцінюватиметься
якість роботи поліції; - умови отримання грантів за зниження рівня
злочинності [5].
У Шотландії та Північній Ірландії система управління поліцією
дещо відрізняється. Так, поділ на поліцейські території у них відсутній, і
кожна з цих частин Великобританії має власну уніфіковану поліцейську
службу. У Північній Ірландії загальне керівництво та нагляд за діяльністю
поліцейської служби здійснює Рада з поліцейської діяльності Північної
Ірландії, до складу якої входять представники місцевої законодавчої
асамблеї, а також громадяни, призначені міністерством юстиції. Її
основним завданням є забезпечення ефективності та законності діяльності
поліцейської служби. Як і у поліцейських службах Англії та Уельсу,
оперативне управління діяльністю поліцейською службою Північної
Ірландії здійснює головний констебль.
Територія Північної Ірландії з 1 квітня 2015 року поділена на 11
поліцейських округів. У кожному з округів функціонують партнерства у
сфері поліцейської діяльності та безпеки громади, до складу яких входять
члени розташованих на його території місцевих рад, а також представники
громадянського суспільства. Таким чином, саме дані партнерства
виступають в якості основного механізму, що забезпечує зв’язок між
поліцією та органами місцевого самоврядування.
Їх завданнями, відповідно до Акту про юстицію (для Північної
Ірландії) 2011 року, є:
- надання пропозицій керівникові відповідного поліцейського округу
та Раді з поліцейської діяльності з будь-яких питань, що стосуються полі-
цейської діяльності в окрузі;
- здійснення моніторингу діяльності поліції щодо виконання планів
поліцейської діяльності;
- здійснення заходів щодо забезпечення взаємодії громадськості з по-
ліцією у сфері попередження злочинності та підвищення безпеки громад в
окрузі;
У Шотландії загальне керівництво та нагляд за діяльністю
поліцейської служби здійснює Шотландське управління поліції, що
формується Урядом Шотландії. Базовим нормативно-правовим актом, що
регулює діяльність шотландської поліції, є Акт про реформування поліції
та пожежної служби (для Шотландії) 2012 року [6].
Порівняно з відповідними законодавчими актами Англії та Уельсу
і Північної Ірландії, він закріплює значно більше механізмів взаємодії
органів місцевого самоврядування та поліції. Зокрема, він містить
окремий розділ, присвячений діяльності поліції на місцевому рівні. Так,
актом встановлюється обов’язок головного констебля поліцейської
служби Шотландії щодо вжиття всіх необхідних заходів для забезпечення

поліцейської діяльності на всіх територіях, підпорядкованих органам
місцевого самоврядування. Окрім цього, при призначенні констеблів,
які здійснюватимуть керівництво місцевою поліцією, обов’язковою є
консультація головного констебля з відповідним органом місцевого
самоврядування.
Франції на національному рівні діє два основних правоохоронних
органи: Національна поліція та Національна жандармерія, які
підпорядковуються Міністерству внутрішніх справ. Окрім цього,
французьке законодавство передбачає активну роль органів місцевого
самоврядування у забезпеченні правопорядку на відповідній території.
Так, відповідно до Генерального кодексу місцевого самоврядування,
мер визнається представником держави у департаменті, до завдань
якого належить здійснення заходів із забезпечення громадської
безпеки. З метою виконання цих завдань, мерам надано право створення
спеціалізованих органів місцевого самоврядування, діяльність яких
спрямована на забезпечення громадського порядку та безпеки [7]. На
сьогодні французьке законодавство передбачає три типи правоохоронних
органів: - муніципальна поліція - сільська охорона - служба нагляду за
дорогами.
Відповідно до Кодексу внутрішньої безпеки, у випадку, якщо штат
муніципальної поліції перевищує 5 осіб, обов’язковим є укладення угоди
про координацію дій між муніципальною поліцією та органами безпеки
держави. В рамках цієї угоди передбачаються обмін інформацією у
сфері протидії правопорушенням та забезпечення громадської безпеки,
особливості участі представників національної поліції та муніципальної
поліції в охороні публічних заходів, забезпеченні безпеки дорожнього
руху тощо. Сторонами угоди є мер комуни та представник держави у
департаменті. Для укладення угоди необхідна попередня консультація з
прокурором [8, 9, с. 222, 10, с. 82]. Таким чином, у сфері безпосередньої полі-
цейської діяльності взаємодія між органами місцевого самоврядування та
Національною поліцією відбувається саме через діяльність муніципальної
поліції.
Висновки. Незважаючи на те, що світова практика виробила
достатньо різноманітні механізми взаємодії органів місцевого
самоврядування з поліцією, можна виділити ряд узагальнених,
універсальних моделей, що застосовуються у цій сфері. Першою є
здійснення органами місцевого самоврядування окремих контрольних
функцій щодо органів поліції. Обсяг контрольних функцій щодо
правоохоронної діяльності відрізняється в залежності від обсягу
повноважень, наданих органам місцевого самоврядування у даній сфері:
якщо для європейських країн характерне пряме підпорядкування місцевої
поліції місцевим радам, то у більшості європейських держав подібний
контроль здійснюється лише в рамках повноважень відповідних органів
місцевого самоврядування.
До найбільш поширених способів здійснення контролю можна
віднести періодичне звітування територіальних органів поліції
органам місцевого самоврядування щодо стану протидії злочинності та
забезпечення громадського порядку, а також фінансові важелі впливу, що

випливають з можливості органів місцевого самоврядування частково
фінансувати діяльність правоохоронних органів.
Наступним важливим механізмом взаємодії є взаємодія органів поліції
з правоохоронними органами місцевого самоврядування (муніципальною
поліцією). Така взаємодія, з одного боку, покликана забезпечити ефективне
розмежування повноважень даних органів на території відповідної місцевої
громади, а з іншого – сприяти більш ефективному спільному використанню
наявних в обох органів ресурсів з метою протидії правопорушенням.

1. Участковая служба Германии. – М. : МВД РФ. Вып. 13. 1996. 18 с.
2. Анисимков В. М. Зарубежный опыт подготовки руководителей
полиции. Развитие науки управления и проблемы формирования учебных
дисциплин в современных условиях : материалы І Европейскогоконгресса
по вопросам управления качеством работы полиции. М. : Акад. МВД России,
1999. – С. 29–31.
3. Амфт К. Хайнц. Значение работы полиции, ориентированной на
население. Вопросы борьбы с преступностью за рубежом : реферат. сб. М.,
1996. Вып. 35. С. 4–10.
4. Police Act 1996. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://
www.legislation.gov.uk/ukpga/1996/16/contents
5. Police Reform and Social Responsibility Act 2011. [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: http://www.legislation.gov.uk/ukpga/2011/13/
contents/enacted
6. Police and Fire Reform (Scotland) Act 2012. [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://www.legislation.gov.uk/asp/2012/8/contents/enacted
7. Code général des collectivités territoriales. [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://www.legifrance.gouv.fr/affichCode.do?cidTexte=LEGIT
EXT000006070633
8. Code de la sécurité intérieure. [Електронний ресурс]. – Режим досту-
пу: http://www.legifrance.gouv.fr/affichCode.do?cidTexte=LEGITEXT00002550
3132&dateTexte=20120618.
9. Чумак В. В. Завдання поліції в поліцейському праві сучасних дер-
жав. Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені
Е.О. Дідоренка. 2016. № 2. С. 220–228.
10. Чумак В. В. Европейские принципы деятельности полиции и
перспективы их использования в Украине. Legea si Viata : междунар. на-
уч.-практ. правовой журнал. 2015. № 10/3. С. 81–85.
R. Dmytryk
FOREIGN EXPERIENCE OF POLICE OFFICERS

AND THE POSSIBILITY OF USING IT IN UKRAINE
The article examines the successful foreign experience of police officers and
the possibilities of its use in Ukraine. The legislative peculiarities of policing in
Germany, Great Britain, Scotland and Northern Ireland and the like are noted. The
priority directions of using successful foreign experience in the national legislation

of Ukraine have been determined. It is concluded that an important mechanism
of interaction is the interaction of the police with law enforcement bodies of local
self-government (municipal police). According to the Internal Security Code, if the
municipal police staff exceeds 5 people, it is mandatory to conclude an agreement
on coordination of actions between the municipal police and the state security
authorities. The agreement provides for the exchange of information in the field of
crime prevention and public safety, especially the participation of representatives
of the national police and municipal police in the protection of public events, road
safety and more. The parties to the agreement are the mayor of the commune and
a state representative in the department. Prior agreement with the prosecutor
is required for concluding the agreement. Thus, in the field of direct policing, the
interaction between local governments and the National Police takes place precisely
through the activities of the municipal police. Despite the fact that the world
practice has developed quite a variety of mechanisms for interaction between local
governments and the police, we can identify a number of generalized, universal
models used in this area. The first is the exercise by local governments of certain
control functions over the police. The scope of control functions in law enforcement
differs depending on the scope of powers granted to local governments in this area:
while European countries are characterized by direct subordination of local police
to local councils, in most European countries such control is carried out only within
the powers of local governments. The most common methods of control include
periodic reporting of territorial police bodies to local governments on the state of
crime prevention and public order, as well as financial leverage arising from the
ability of local governments to partially finance law enforcement activities. The
next important mechanism of interaction is the interaction of police bodies with law
enforcement bodies of local self-government (municipal police). Such cooperation,
on the one hand, is designed to ensure effective delineation of the powers of these
bodies in the relevant local community, and on the other - to promote more effective
joint use of resources available to both bodies to combat crime.
Keywords: police, police activity, police, foreign service, Ukraine.

УДК: 342.9:343.226
Друзенко А. В.,
здобувач наукового ступеня кандидата юридичних наук
СИСТЕМА СУБ’ЄКТІВ ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРОТИДІЇ

ГЕНДЕРНО-ОБУМОВЛЕНОМУ НАСИЛЬСТВУ ТА МІСЦЕ СЕРЕД
НИХ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ
Мета статті полягає у здійсненні комплексно-системного аналізу

нормативних засад, теоретичних основ адміністративного права та
узагальненої практики діяльності суб’єктів публічної адміністрації
для розкриття системи суб’єктів запобігання та протидії гендерно-
обумовленому насильству та місце серед них Національної поліції. У
статті проаналізовано систему суб’єктів запобігання та протидії
гендерно-обумовленому насильству як владно-уповноважених суб’єктів
публічної адміністрації, які реалізують владно-розпорядчу, правоохоронну,
публічно-сервісну, контролюючу або організаційну адміністративну
діяльність щодо врегулювання гендерно-обумовлених відносин, запобігання
та протидії адміністративним правопорушенням, що пов’язані з
гендерно-обумовленим насильством, притягнення до адміністративної
відповідальності за вчинення гендерно-обумовленого насильства, контроль
за станом правопорядку шляхом вчинення гендерно-обумовлених насильств.
Визначено, що суб’єкт запобігання та протидії гендерно-обумовленому на-
сильству – це владно-уповноважений суб’єкт публічної адміністрації, який
реалізує владно-розпорядчу, правоохоронну, публічно-сервісну, контролю-
ючу або організаційну адміністративну діяльність щодо врегулювання
гендерно-обумовлених відносин, запобігання та протидії адміністратив-
ним правопорушенням, що пов’язані з гендерно-обумовленим насильством,
притягнення до адміністративної відповідальності за вчинення гендерно-
обумовленого насильства, контроль за станом правопорядку шляхом вчи-
нення гендерно-обумовлених насильств. Зроблено висновок, що Національна
поліція України посідає вагоме місце у сфері запобігання та протидії
гендерно-обумовленому насильству, оскільки є основним органом виконав-
чої влади, до функціональних завдань якого належить захист прав, свобод
та законних інтересів осіб, в тому числі, шляхом запобігання, припинення
правопорушень та притягнення до відповідальності осіб, за вчинення пра-
вопорушень, реалізуючи правоохоронну функцію в усіх сферах правового ре-
гулювання.
Ключові слова: адміністративна діяльність, адміністративно-
юрисдикційна діяльність, гендерна рівність, гендерно-обумовлене
насильство, насильство за ознакою статі, поліція, превентивні заходи.
Актуальність теми. Відповідно до Угоди про асоціацію між

Україною, з одного боку, та Європейським Союзом, Європейським
співтовариством з атомної енергії та їх державами-членами, з іншого
© Друзенко А. В., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
боку, наша країна зобов’язана поступово узгоджувати своє законодавство

із законодавством Європейського Союзу щодо питань дотримання
гендерної рівності, зокрема для забезпечення рівних можливостей
жінок та чоловіків у прийнятті на роботу, освіті, навчанні, економіці та у
суспільстві [2, с. 157].
Розбудова системи протидії ґендерно обумовленому насильству
відповідно до міжнародних стандартів і законів України в умовах
децентралізації та запровадження комплексних дій і заходів, спрямованих
на зменшення масштабу такого явища дасть змогу знизити рівень
домашнього насильства, насильства за ознакою статі та забезпечить
захист прав постраждалих осіб через удосконалення системи запобігання
та протидії такому насильству, удосконалення відповідної нормативно-
правової бази, запровадження дієвого механізму взаємодії суб’єктів, що
здійснюють заходи у сфері протидії ґендерно обумовленому насильству,
підвищення рівня обізнаності населення стосовно цих питань; підготовку
фахівців з кола суб’єктів, що здійснюють заходи у сфері протидії ґендерно
обумовленому насильству тощо [4].
Огляд останніх досліджень. Гендерно-обумовлене насильство як
специфічний об’єкт адміністративного права аналізували у своїх наукових
роботах такі вчені як: О. Бандурка, О. Безпалова, Ю. Битяк, А. Боровик,
М. Буроменський, Н. Грідіна, О. Дашковська, О. Джафарова, О. Дрозд, М. Ка-
чинська, А. Комзюк, О. Комісаров, О. Лавріненко, К. Левченко, А. Олійник,
В. Романова, О. Руднєва, А. Собакарь, М. Щелкунова, Р. Шаповал, С. Шатрава,
К. Шкарупа та інші. Однак, суспільна значимість гендерної нерівності та
насильницькі дії на цій підставі підкреслюють важливу значимість дослі-
джень механізмів протидії гендерно-обумовленому насильству.
Мета статті полягає у здійсненні комплексно-системного аналізу
нормативних засад, теоретичних основ адміністративного права та
узагальненої практики діяльності суб’єктів публічної адміністрації
для розкриття системи суб’єктів запобігання та протидії гендерно-
обумовленому насильству та місце серед них Національної поліції.
Виклад основних положень. З метою визначення місця та ролі
Національної поліції в системі суб’єктів запобігання та протидії гендерно-
обумовленому насильству, спершу потрібно дослідити поняття «суб’єкт»
та «система».
Так, об’ємність поняття «система» дозволяє визначити ним досить
широке коло різноманітних явищ, що мають однаково дещо узагальнене,
створила необхідні передумови для перетворення його у наукову
категорію. Увібравши у себе сутність таких важливих понять як порядок,
організація, цілісність, і в той же час не зводячи за своїм об’єктивним
змістом повністю ні до одного з них, поняття «система» стало досить
швидко аксіоматичним. У період нового часу вченими робиться спроба
надати поняттю «система» наукове значення, чіткість і ясність змісту,
«прив’язати» його до певної галузі дослідження знань. Так, відомий
французький дослідник Е. Б. де Кондільяк зазначав, що будь-яка система
є не що інше, як розташування різних частин якого-небудь мистецтва чи
науки у звісному порядку, у якому вони усі взаємно підтримують одне
одного і у якому останні частини пояснюються першими [3, с. 3].
У кожній системі відбуваються різноманітні зміни, проте завжди є

такі зміни, які характерні для всіх систем - це наявність відокремлених
одне від одного об’єктів, явищ та процесів, що знаходяться між собою у
певних відносинах. В залежності від того, у якій формі руху знаходяться
елементи системи залежить і її місце в ієрархії систем. Так, основоположник
загальної теорії систем Л. фон Берталанфі визначив систему як комплекс
елементів, що взаємодіють між собою [1, с. 33].
Таким чином, під терміном «система суб’єктів запобігання та протидії
гендерно-обумовленому насильству» необхідно розуміти комплексну
сукупність субєктів публічної адміністрації, які своєю адміністративною
діяльністю протидіють та запобігають вчиненню гендерно-обумовленого
насильства, захищаючи права, свободи та законні інтереси осіб від
гендерно-обумовлених правопорушень.
Категорія «суб’єкт права» є одними із ключових в дослідженні
адміністративного права. . В історіографії суб’єкти адміністративного
права поділяються на індивідуальні та колективні. До індивідуальних
суб’єктів відносяться громадяни, особи без громадянства, іноземці та
біженці, державні службовці, посадові особи місцевого самоврядування,
політичні діячі тощо. Під колективними маються на увазі юридичних
осіб, органи державної влади і місцевого самоврядування, соціальні
спільноти [9].
Загальне поняття «суб’єкт» є науковим і розробляється в філософії, а
лише потім в інших галузях науки. Відповідно до філософського дискурсу
суб›єкт і об›єкт – це протилежності, через взаємодію яких реалізується
процес пізнання. У сучасній філософії характерне використання поняття
«суб’єкт» для визначення носія предметно-практичної діяльності та
пізнання [6, с. 6].
В теорії адміністративного права під суб’єктом, як правило, розуміють
носія (власника) прав та обов’язків у сфері публічного управління, які
передбачені адміністративно-правовими нормами, здатного надані
права реалізовувати, а покладені обов’язки виконувати. Тобто суб’єкта
адміністративного права, зазвичай, визначають як учасника суспільних
відносин, який має суб’єктивні права та виконує суб’єктивні обов’язки,
встановлені адміністративно-правовими нормами [6, с. 68].
Що стосується питання суб’єкта протидії злочинності, то автори
О. Литвинов та Є. Гладкова відзначають, що «суб’єкт протидії злочинності»
– це корпоративне утворення, організація галузевого масштабу. Таке
визначення корпорації може бути застосовано до окремого суб’єкта в
тому плані, що вони самі є об’єднанням первинних ділових організацій:
департаментів, управлінь, служб і безлічі допоміжних підрозділів.
Правоохоронні корпорації не лише розвивають унікальні напрямки
протидії злочинності, а й виходять у цій діяльності далеко за межі своїх
функцій, розвиваючи власну мережеву структуру із гнучкими лінійними
зв’язками [5, с. 94].
Таким чином, суб’єкт запобігання та протидії гендерно-
обумовленому насильству – це владно-уповноважений суб’єкт публічної
адміністрації, який реалізує владно-розпорядчу, правоохоронну, публічно-
сервісну, контролюючу або організаційну адміністративну діяльність
щодо врегулювання гендерно-обумовлених відносин, запобігання та

протидії адміністративним правопорушенням, що пов’язані з гендерно-
обумовленим насильством, притягнення до адміністративної відповідаль-
ності за вчинення гендерно-обумовленого насильства, контроль за станом
правопорядку шляхом вчинення гендерно-обумовлених насильств.
Відповідно до статті 7 Закону України «Про забезпечення рівних
прав та можливостей жінок і чоловіків» органами, установами та
організаціями, наділеними повноваженнями у сфері забезпечення рівних
прав та можливостей жінок і чоловіків, є: 1) Верховна Рада України;
2) Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; 3) Кабінет
Міністрів України; 4) спеціально уповноважений центральний орган
виконавчої влади з питань забезпечення рівних прав та можливостей
жінок і чоловіків; 5) органи виконавчої влади та органи місцевого
самоврядування, визначені в їх складі уповноважені особи (координатори)
з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків;
6) громадські об’єднання. Органи державної влади та органи місцевого
самоврядування, підприємства, організації та установи, громадські об’єд-
нання сприяють збалансованому представництву статей в управлінні та
прийнятті рішень [7].
Згідно із приписами статті 7-1 Закону України «Про забезпечення
рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» суб’єктами, що здійснюють
заходи у сфері запобігання та протидії насильству за ознакою статі,
є: спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з
питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків;
1) органи виконавчої влади, зокрема уповноважені підрозділи органів
Національної поліції України, місцеві державні адміністрації (у тому числі
їх структурні підрозділи з питань сім’ї, служби у справах дітей, органи
управління освітою, органи охорони здоров’я тощо); 2) органи місцевого
самоврядування (у тому числі виконавчі органи сільських, селищних,
міських, районних у містах (у разі їх створення) рад та їх структурні
підрозділи з питань сім’ї, служби у справах дітей, органи управління
освітою, органи охорони здоров’я тощо); 3) центри з надання безоплатної
вторинної правової допомоги; 4) суди; 5) прокуратура; 6) загальні та
спеціалізовані служби підтримки постраждалих осіб; 7) громадяни
України, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на
законних підставах [7].
До загальних служб підтримки постраждалих осіб належать заклади
та установи, які, у тому числі, надають допомогу постраждалим особам
(центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, притулки для дітей,
центри соціально-психологічної реабілітації дітей, соціально-реабілітаційні
центри (дитячі містечка), центри соціально-психологічної допомоги,
територіальні центри соціального обслуговування (надання соціальних
послуг) тощо). До спеціалізованих служб підтримки постраждалих осіб
належать притулки для постраждалих осіб, центри медико-соціальної
реабілітації постраждалих осіб, кол-центр з питань запобігання та протидії
домашньому насильству, насильству за ознакою статі та насильству
стосовно дітей, мобільні бригади соціально-психологічної допомоги для
постраждалих осіб та осіб, які постраждали від домашнього насильства,
а також заклади та установи, призначені виключно для постраждалих

осіб та осіб, які постраждали від домашнього насильства. Суб’єкти, що
здійснюють заходи у сфері запобігання та протидії насильству за ознакою
статі, забезпечують формування та внесення відомостей до Єдиного
державного реєстру випадків домашнього насильства та насильства
за ознакою статі. У здійсненні заходів у сфері запобігання та протидії
насильству за ознакою статі, виявленні фактів насильства за ознакою
статі, наданні допомоги та захисту постраждалим особам можуть брати
участь підприємства, установи, організації незалежно від форми власності,
громадські об’єднання та іноземні неурядові організації, фізичні особи -
підприємці, які відповідають критеріям діяльності суб’єктів, що надають
соціальні послуги, а також фізичні особи, які надають соціальні послуги, у
тому числі послуги патронату над дітьми [7].
Варто зауважити, що спеціальним законом, який регулює питання
щодо запобігання та протидії насильству за ознакою статі є Закон України
«Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Припи-
си даного нормативно-правового акту вказують на те, що уповноважені
підрозділи Національної поліції України є суб’єктами, що здійснюють
заходи у сфері запобігання та протидії насильству за ознакою статі, проте
в Законі не зазначається про роль, місце, повноваження, обов’язки упов-
новажених підрозділів Національної поліції України в процесі здійснення
ними своєї діяльності пов’язаної із запобіганням та протидії гендерно-обу-
мовленому насильству.
Поряд з цим, Закон України «Про запобігання та протидію
домашньому насильству» зазначає перелік повноважень уповноважених
підрозділів органів Національної поліції України у сфері запобігання та
протидії домашньому насильству. Оскільки домашнє насильство є одним
із проявів насильства за ознакою статі, вважаємо за потрібне розкрити
такі повноваження та ототожнювати ці повноваження із повноваженнями
уповноважених підрозділів Національної поліції України в процесі
здійснення ними своєї діяльності пов’язаної із запобіганням та протидії
гендерно-обумовленому насильству.
Відповідно до статті 10 Закону України «Про запобігання та протидію
домашньому насильству» до повноважень уповноважених підрозділів
органів Національної поліції України у сфері запобігання та протидії
домашньому насильству належать: 1) виявлення фактів домашнього
насильства та своєчасне реагування на них; 2) прийом і розгляд заяв та
повідомлень про вчинення домашнього насильства, у тому числі розгляд
повідомлень, що надійшли до кол-центру з питань запобігання та протидії
домашньому насильству, насильству за ознакою статі та насильству сто-
совно дітей, вжиття заходів для його припинення та надання допомоги по-
страждалим особам з урахуванням результатів оцінки ризиків у порядку,
визначеному центральним органом виконавчої влади, що забезпечує фор-
мування державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому
насильству, спільно з Національною поліцією України; 3) інформування
постраждалих осіб про їхні права, заходи і соціальні послуги, якими вони
можуть скористатися; 4) винесення термінових заборонних приписів
стосовно кривдників; 5) взяття на профілактичний облік кривдників та
проведення з ними профілактичної роботи в порядку, визначеному за-

конодавством; 6) здійснення контролю за виконанням кривдниками
спеціальних заходів протидії домашньому насильству протягом строку їх
дії; 7) анулювання дозволів на право придбання, зберігання, носіння зброї
та боєприпасів їх власникам у разі вчинення ними домашнього насильства,
а також вилучення зброї та боєприпасів у порядку, визначеному
законодавством; 8) взаємодія з іншими суб’єктами, що здійснюють заходи
у сфері запобігання та протидії домашньому насильству; 9) звітування
центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику
у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, про результати
здійснення повноважень у цій сфері у порядку, визначеному центральним
органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики
у сфері запобігання та протидії домашньому насильству [8].
Уповноважені підрозділи органів Національної поліції України
здійснюють повноваження у сфері запобігання та протидії домашньому
насильству з урахуванням міжнародних стандартів реагування
правоохоронних органів на випадки домашнього насильства та оцінки
ризиків. Поліцейські можуть проникати до житла особи без вмотивованого
рішення суду в невідкладних випадках, пов’язаних із припиненням
вчинюваного акту домашнього насильства, у разі безпосередньої
небезпеки для життя чи здоров’я постраждалої особи [8].
Таким чином, Національна поліція України посідає вагоме місце
у сфері запобігання та протидії гендерно-обумовленому насильству,
оскільки є основним органом виконавчої влади, до функціональних
завдань якого належить захист прав, свобод та законних інтересів
осіб, в тому числі, шляхом запобігання, припинення правопорушень
та притягнення до відповідальності осіб, за вчинення правопорушень,
реалізуючи правоохоронну функцію в усіх сферах правового регулю-
вання.

1. Bertalanffy L. General System Theory. Foundations, Development
Applications. New York. 1969. 290 pp.
2. Біленко П. Уповноважені органи Національної поліції України як
суб’єкти запобігання та протидії домашньому насильству. Підприємни-
цтво, господарство і право. № 19. 2019. С. 157-161.
3. Кондильяк Э. Б. Трактат о системах, в которых вскрываются их
недостатки и достоинства. Москва. 1938. 212 с.
4. Кононець В. П., Кравченко І. С. Діяльність працівників національної
поліції в «кризових центрах» щодо протидії ґендерно обумовленому на-
сильству. Методичні рекомендації. Дніпро 2019.
5. Литвинов О. М., Гладкова Є. О. Суб’єкти протидії злочинності як
правоохоронні корпорації. Вісник Кримінологічної асоціації України. 2019.
№ 1(20). С. 90–98.
6. Мацелик Т. О. Суб’єкти адміністративного права: поняття та си-
стема. Видавництво Національного університету державної податкової
служби України, 2013. 342 с.

7. Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків:

Закон України від 08.09.2005 № 2866-IV. Відомості Верховної Ради. 2005.
№ 52. Ст. 561.
8. Про запобігання та протидію домашньому насильству: Закон Укра-
їни від 07.12.2017 № 2229-VIII. Відомості Верховної Ради. 2018. № 5. Ст. 35.
9. Сандул Я. М. До визначення категорії «суб’єкт адміністративно-
го права». Наше право. 2014. № 7. С. 99-103. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/
Nashp_2014_7_19.
A. Druzenko
SYSTEM OF SUBJECTS OF PREVENTION AND COMBATION OF GENDER-

BASED VIOLENCE AND THE PLACE AMONG THEM NATIONAL POLICE
The purpose of the article is to carry out a comprehensive and systematic

analysis of normative principles, theoretical foundations of administrative law
and generalized practice of public administration to reveal the system of actors to
prevent and combat gender-based violence and the place of the National Police. The
article disclosed the system of subjects of prevention and counteraction to gender-
based violence as authorized subjects of public administration, which implement
administrative, law enforcement, public service, controlling or organizational
administrative activities to regulate gender-based relations and prevention
counteraction to administrative offenses related to gender-based violence, bringing
to administrative responsibility for committing gender-based violence, control over
the state of law and order by committing gender-based violence. It is determined
that the subject of prevention and counteraction to gender-based violence is an
authorized subject of public administration, which implements administrative, law
enforcement, public service, controlling or organizational administrative activities
to regulate gender-based relations, prevention and counteraction to administrative
offenses related to gender-based violence, bringing to administrative responsibility
for committing gender-based violence, control over the state of law and order
by committing gender-based violence. It is concluded that the National Police of
Ukraine occupies an important place in the field of prevention and counteraction
to gender-based violence, as it is the main executive body, whose functional tasks
include protection of rights, freedoms and legitimate interests of individuals,
including through prevention, cessation of offenses. and bringing to justice persons
for committing offenses, implementing the law enforcement function in all areas of
legal regulation.
Keywords: administrative activities, administrative-jurisdictional activities,
gender equality, gender-based violence, gender-based violence, police, preventive
measures.

УДК: 342.9
Заїкін А. П.,
суддя Одеського апеляційного суду
КОМПАРАТИВІСТСЬКИЙ АНАЛІЗ МОДЕЛЕЙ ІНФОРМАЦІЙНОЇ

ПОЛІТИКИ
У статті охарактеризовано особливості захисту прав інтелектуаль-

ної власності, соціальної галузі та економічної сфери сучасних технологій
у різних моделях економічного розвитку. Зазначено, що основними факто-
рами, що зумовлюють провадження інформаційної політики в країнах ан-
глосаксонської моделі є глобальна ситуація у інформаційній сфері, ступінь
технологічного розвитку інформаційної сфери та вдосконалення системи
менеджменту інформаційної сфери. Акцентовано увагу на тому, що кон-
тинентальна модель характеризується віднайденням балансу між дер-
жавними інтересами та лібералізацією ринку інформаційних послуг у бік
приватного сектору. До особливостей цієї моделі можна віднести неодно-
рідність, повсюдним впровадженням рис інформаційної, постіндустріаль-
ної економіки, нерівністю можливостей розвитку континентальних країн
у інформаційній сфері. Зазначається, що основу азіатської моделі складає
своєрідний, автентичний соціально-економічний курс розвитку, економічне
суперництво із США та країнами ЄС, приорітет культурних традицій та
соціальних цінностей, що склалися історично у сфері праці, дисципліни, осві-
ти та сімейних відносин. Зроблено висновок, що на сьогодні незалежно від
типу моделей інформаційної політики, ми можемо простежити ряд фак-
торів які між ними співпадають. Водночас, кожній моделі інформаційної
політики притаманні власні особливості, що характеризуються історич-
ним розвитком суспільства на певній території і культурним традиціям.
Однак, останнім часом у світі простежується тенденція до об’єднання різ-
них моделей інформаційної політики з метою вироблення єдиних підходів до
означуваного явища, що диктується глобалізацією сучасного суспільства.
Ключові слова: право, інформація, публічна інформація, інтелекту-
альна власність, інформаційна політика.
Актуальність теми. Звертаючи увагу на питання взаємовідносин

державних органів і населення у інформаційній сфері, зазначимо, що для
розуміння специфіки появи світової постіндустріальної спільноти, ос-
новних течій у формуванні сучасних комунікаційних технологій та участі
держави у якості регулятора цих процесів, слід звернутися до практики
вирішення цих питань розвинутими постіндустріальними країнами та ос-
новними моделями, що склалися в ході реалізації державної інформаційної
політики у цих країнах, головні положення нормативно-правових актів, що
регулюють відносини у цій сфері та основні риси профільних органів дер-
жавної влади, що реалізують державну політику у даній сфері.
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Заїкін А. П., 2019

Стан наукової розробки проблеми. Означене питання не залишило-

ся поза увагою наукових досліджень. Так, маємо зазначити що окремі пи-
тання цієї тематики розглядалися у ряді досліджень науковців. Зокрема,
у дослідженні Ю. Іванченко розглядаються головні напрями та завдання
державної інформаційної політики на сучасному етапі державотворення
та сучасний стан державних засобів масової інформації [1]. О. Токар дослі-
дила особливості змісту терміну «інформаційна політика», що надаються
цій юридичній категорії у системі нормативно-правових актів і надаються
йому дослідниками. Також дослідниця здійснила розмежування категорій
«публічна» і «державна» інформаційна політика [2]. Ю. Нестеряк здійснив
дослідження особливостей реалізації державної інформаційної політи-
ки [3]. Ю. Мохова, А. Луцька дослідили та здійснили порівняння інформа-
ційної політики ряду провідних країн світу з метою виявлення основних
засад інформаційного розвитку [4]. В. Шведун, Т. Луценко розглянули сут-
нісний аспект та особливості існування сучасної інформаційної держа-
ви [5]. С. Чукут було розглянуто особливості інформаційної політики Укра-
їни [6]. Водночас, комплексного аналізу сучасних моделей інформаційної
політики здійснено не було. З огляду на це, метою репрезентованої статті
є осягання сучасних моделей інформаційної політики.
Виклад основного матеріалу. Основні моделі відносин держави та
населення в інформаційній сфері, які виокремлюються сучасними дослід-
никами – це західна і східна. Західна модель притаманна постіндустріаль-
ним країнам з розвиненою економікою, у якій в свою чергу виділяють кон-
тинентальну та англосаксонську моделі.
Основною рисою економічного устрою, притаманного англосаксон-
ській моделі є примат недержавних організацій та підприємств у всіх сфе-
рах суспільного життя та забезпечення їх розвитку завдяки приватному
капіталу, в той час як держава обмежується виконанням ролі регулятора
такого розвитку. За даної моделі активний процес осучаснення комуніка-
ційної системи суспільства є обов’язковою умовою для розвитку та зміц-
нення політичної, соціальної та культурної комунікації населення.
До особливих рис цієї моделі слід віднести особливу увагу законодав-
ця до захисту прав інтелектуальної власності, соціальної галузі та еконо-
мічної сфери сучасних технологій.
Згідно статистичних даних, отриманих за результатами дослідження
О. Бабаніна, засадами державного впливу у інформаційній галузі в Сполу-
чених Штатах Америки є наступні:
– підтримка досліджень і розробок у галузі інформації та комунікації;
вплив на їхнє спрямування та заохочення до поширення технічних знань і
можливостей в економіці; сприяння обміну технологіями між лабораторія-
ми та фірмами, запровадження нововведень на ринках;
– побудова та вдосконалення інформаційної інфраструктури, кон-
троль за її діяльністю, побудова глобальних систем комунікації і дослі-
дження впливу систем на міжнародні, національні та приватні пріоритети;
– збереження порушеної новими технологіями рівноваги між чотир-
ма основними інформаційними цінностями: конфіденційністю інформації,
інформацією як суспільним благом, інформацією як товаром, інформацією
як невіддільним компонентом існування держави (необхідне відновлення
цієї рівноваги і встановлення нових засобів контролю для нових інформа-

ційних відносин);
– недоторканність приватного життя, конфіденційність інформації
персонального характеру на різних рівнях у різних сферах державного
управління і в приватному секторі;
– створення урядової політики в галузі інформації і комунікації [7].
Зазначимо, що водночас з цим, доктрині інформаційної політики Спо-
лучених Штатів Америки притаманний експансивний, глобальний харак-
тер, метою якої є поширення та модернізація власної сфери інформацій-
ного впливу у таких регіонах, як Латинська Америка, Центральна і Східна
Європа, країни арабського світу та Азійсько-Тихоокеанського регіону.
Модернізація інформаційної сфери виступає гарантом та важливим
фактором як економічної так і глобально-політичної гегемонії Сполучених
Штатів Америки у світовому інформаційному просторі, оскільки США є сві-
товим лідером з розробки та постачання на світовий ринок програмного
забезпечення, є глобальним трендсетером медійної, розважальної продук-
ції. З іншого боку, завдяки високому рівню розвитку американської інфор-
маційної сфери, нівелюється вплив на неї зовнішніх негативних факторів,
оскільки рівень останніх повинен відповідати, а то й перевершувати якіс-
но внутрішню стійкість інформаційної системи США.
Модель Великобританії вкрай схожа на модель США:
1. Так, функції держави у інформаційній сфері зводяться до гаранту-
вання добросовісної конкуренції приватних гравців інформаційного ринку.
2. Програма суспільного розвитку цілком покладена на приватний
сектор економіки, приорітетами в розвитку інформаційної сфери є само-
регульований телекомунікаційний ринок, модернізація телекомунікацій-
них мереж першого та другого рівнів (глобальний та державний рівень),
вдосконалення системи інформаційної безпеки.
Підсумовуючи, зазначимо, що основними факторами, що зумовлю-
ють провадження інформаційної політики в країнах англосаксонської мо-
делі є глобальна ситуація у інформаційній сфері, ступінь технологічного
розвитку інформаційної сфери та вдосконалення системи менеджменту
інформаційної сфери.
Континентальна модель, або ж – європейська, як і англосаксонська,
характеризується віднайденням балансу між державними інтересами
та лібералізацією ринку інформаційних послуг у бік приватного сектору.
До особливостей цієї моделі можна віднести неоднорідність, повсюдним
впровадженням рис інформаційної, постіндустріальної економіки, нерівні-
стю можливостей розвитку континентальних країн у інформаційній сфері.
Наріжним каменем цієї моделі є ідея перегляду усталених поглядів
на геополітику, зокрема економічну, та співпрацю з іншими країнами. Змі-
нюються критерії оцінки країн, від ресурсно-географічних та політичних
критеріїв, до комунікаційно-інформативних, науково-технічних та ступе-
ню інтеграції новітніх технологій у побут населення та життя суспільства
в цілому. Європейський союз, як регулятор інтеграційних процесів конти-
нентальних країн, спрямовує зусилля на взаємопроникнення внутрішніх
економіко-соціальних систем регіону, осучаснення принципів взаємодії
бізнесу та держави, впроваджує нові види організації трудового процесу,
здійснює інші фундаментальні перетворення на шляху до побудови інфор-

маційного суспільства.
Пріоритетними напрямками діяльності членів Європейського Союзу
у сфері інформаційної політики є наступні:
– сприяння розширенню суспільного доступу до передових інформа-
ційно-комунікаційних технологій шляхом створення локальних центрів
доступу до них у бібліотеках, школах тощо;
– розширення деяких соціальних послуг, що надаються в електронній
формі та підвищення рівня їх доступності;
– запровадження інформаційно-комунікаційних технологій у держав-
ну систему освіти та перепідготовки кадрів і допомога з боку держави в
адаптації до нових можливостей;
– проведення досліджень у сфері соціальних наслідків, викликаних
розповсюдженням інформаційно-комунікаційних технологій, та у сфері
можливостей адаптації усіх категорій громадян до нових умов життя;
– виконання просвітницько-демонстраційних функцій і підвищення
рівня ознайомлення суспільства з можливостями інформаційно-комуніка-
ційних технологій, що запроваджуються; при цьому державні органи вла-
ди повинні бути лідерами з використання інформаційно-комунікаційних
технологій у своїй щоденній діяльності, стимулюючи цим прискорення ін-
формаційного розвитку усього суспільства; крім того, роль лідерів повинна
сприяти накопиченню критичної маси активних споживачів всередині дер-
жавної адміністрації і всього державного сектора, а також і за його межами;
– сприяння процесу стандартизації технічних систем з метою забез-
печення сумісності різноманітних мереж, а також мережаних послуг, що
надаються; контроль за розробкою відповідного законодавства та дотри-
манням юридичних гарантій [8].
Дотримуючись загальних принципів щодо розвитку інформаційної
сфери, члени Європейського союзу у ході реалізації державної інформа-
ційної політики виходять з власних можливостей і стратегій у питаннях
розбудови національної комунікаційно-інформаційної інфраструктури, ін-
формаційної безпеки, тощо.
Підсумовуючи констатуємо, що континентальна модель вирізняєть-
ся встановленням рівноваги між тотальним державним контролем інфор-
маційного ринку та інтересами приватного сектору. Така форма взаємодії
державних та приватних структур властива усім країнам Європейського
Союзу, держави‑члени якого, в той же час тримають курс на подальше роз-
державлення інформаційного сектору.
Третьою моделлю інформаційної політики, яку виокремлюють на-
уковці, є азіатська, ідеологічним підґрунтям якої виступають фундамен-
тальні положення конфуціанства, розповсюджені у даному регіоні, які ро-
звиваються тут за державного сприяння.
Основу азіатської моделі складає своєрідний, автентичний соціаль-
но-економічний курс розвитку, економічне суперництво із США та країна-
ми ЄС, приорітет культурних традицій та соціальних цінностей, що склали-
ся історично у сфері праці, дисципліни, освіти та сімейних відносин.
Величезний доробок у становлення японської азіатської моделі зро-
бив вже згадуваний нами японський вчений Й. Масуда, який отримав про-
фесорське звання у вищих навчальних закладах Японії та США. За Й. Ма-

судою, японська азіатська модель має за мету модернізацію структури
корпоративного менеджменту, за пірамідальною моделлю, основою якої
мають бути три складових чинники: оn (вдячність), gігі (відповідальність),
wа (гармонія). Вони виражають угоду про взаєморозуміння і взаємодопом-
огу вищого і нижнього рівнів управління.
Вказана модель використовує пріоритетний розвиток інформаційних
технологій і впровадження інформаційних послуг у всі сфери життєдіяль-
ності країни.
Висновок. Як бачимо, на сьогодні незалежно від типу моделей ін-
формаційної політики, ми можемо простежити ряд факторів які між ними
співпадають. Водночас, кожній моделі інформаційної політики притаманні
власні особливості, що характеризуються історичним розвитком суспіль-
ства на певній території і культурним традиціям. Однак, останнім часом у
світі простежується тенденція до об’єднання різних моделей інформацій-
ної політики з метою вироблення єдиних підходів до означуваного явища,
що диктується глобалізацією сучасного суспільства.

1. Іванченко Ю. М. Сутність, головні напрями та способи державної
інформаційної політики в Україні. URL: http://academy.gov.ua/ej/ej2/txts/
philo/05ijmipu.pdf
2. Токар О. Державна інформаційна політика: проблеми визначен-
ня концепту. Політичний менеджмент. 2009. № 5(38). С. 131-141. URL:
http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/71089/14-Tokar.
pdf?sequence=1
3. Нестеряк Ю. Державна інформаційна політика та управління на-
ціональними інформаційними ресурсами України. Державне управління
та місцеве самоврядування. 2013. Вип. 1. С. 94-104. URL: http://www.dridu.
dp.ua/vidavnictvo/2013/2013_01(16)/14.pdf
4. Мохова Ю. Л., Луцька А. І. Сутність та головні напрямки державної
інформаційної політики України. Електронний журнал «Державне управ-
ління: удосконалення та розвиток». 2018. № 12. URL: http://www.dy.nayka.
com.ua/pdf/12_2018/27.pdf
5. Шведун В. О., Луценко Т. О. Інформаційна політика в Україні : кон-
спект лекцій. Харків : НУЦЗУ, 2016. 40 с. URL: http://nnvc.nuczu.edu.ua/
images/topmenu/kafedry/kafedra-publichnoho-administruvannia-u-sferi-
tsyvilnoho-zakhystu/Lekcii/lk5.pdf
6. Чукут С. А. Державна інформаційна політика України. URL: http://
ktpu.kpi.ua/wp-content/uploads/2016/02/Derzhavna-informatsijna-politika-
Ukrayini.pdf
7. Бабанін О. С. Статистика розвитку ІТ-ринку в США, Україні й світі.
Статистика України. 2013. № 1. С. 22–27. URL: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/
su_2013_1_6.pdf
8. Кулинич О. О., Войтко С. В. Напрями розвитку ІКТ-сфери у забезпе-
ченні належного рівня конкурентоспроможності на міжнародному ринку
ІТ-послуг. Економіка. Управління. Інновації. 2014. № 1. URL: http://nbuv.gov.
ua/j-pdf/eui2014_1_60.pdf
A. Zaikin
COMPARATIVE ANALYSIS OF INFORMATION POLICY MODELS
The article examines the peculiarities of its functioning of a criminal

organization, the structure of the distribution of roles and functions, planning and
stages of its criminal activity, a set of factors, so to speak, external and internal. It was
found that the mechanism of criminal activity can be defined as a way of interaction
of criminal organizations with the environment, the result of which is the criminal
activity of criminal organizations, and includes features of its functioning, structure
of roles and functions, planning and stages of its criminal activity. its, so to speak,
external and internal environment. Consider some elements of the mechanism of
activity of organized criminal organizations. Peculiarities of the functioning of an
organized criminal group, in our opinion, should be considered through the prism of
peculiar stages of the existence of an organized criminal group. Opinions expressed
in the literature allow us to identify the following stages: 1) the emergence of a
criminal group; 2) its development and transformation; 3) consolidation and
establishment of a criminal group; 4) expansion and monopolization of spheres
of criminal activity; 5) structuring of a criminal group; 6) its disintegration or
subsequent transformation. It is emphasized that the basis of the organization of the
group is criminal activity, which ensures the realization of the common intentions
of its members. It is the activity, its direction, nature, scale, scope of implementation
determines the type of criminal group, the number of its members, the hierarchy of
relations in it, its organizational structure. It is determined that each group has the
ability to reproduce acts of criminal activity. This feature is an important indicator
of sustainable trends and such a level of development of the group, which creates a
real threat not of the usual commission of a single crime, but the implementation
of long-term criminal activity. This is their ability and creates a social danger of
the very existence of a criminal organization. Criminal intentions in themselves
are a very important factor in the development of an organized criminal group, a
certain organizing principle, an incentive to start joint criminal activity; however,
this factor is often not enough to create such a criminal association and establish
the criminal orientation of its operation.
Keywords: organized crime, organized group, criminal organization.

УДК: 342.9:347.965.1(477)
Захаров А. В.,
АДМІНІСТРАТИВНІ ПРОЦЕДУРИ ЩОДО НАБУТТЯ ПРАВА

НА ЗАНЯТТЯ АДВОКАТСЬКОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ
Актуальність статті полягає в тому, що загальною тенденцією

правового регулювання відносин на шляху до євроінтеграції є підвищення
вимог у питаннях реалізації та захисту прав людини та їх стандартизація.
За умов тенденції всебічного забезпечення прав людини, як того потребує
уклад будь-якої європейської правової держави, не можуть стояти
осторонь питання забезпечення професіонального захисту прав, а
отже, реформування більшою чи меншою мірою стосується й організації
адвокатської діяльності відповідно до європейських стандартів. Першим
кроком у напрямку до гармонізації законодавства України із законодавством
ЄС стало введення адвокатської монополії на представництво в судах
України. Незважаючи на численні дискусії навколо цього питання, сьогодні
відповідно до ст. 59 Конституції України, кожен має право на професійну
правничу допомогу. У статті досліджено адміністративні процедури
щодо набуття права на заняття адвокатською діяльністю. Наголошено
на нормативно-правовій основі набуття права на заняття адвокатською
діяльністю. Визначено окремі складові набуття статусу адвоката.
Встановлено процедури набуття адвокатом статусу адвоката та
визначено особливості стажування. Окремо проаналізовано зарубіжний
досвід набуття статусу адвоката, та процес його стажування. Зроблено
висновок, що на сьогодні існує достатньо великий масив кваліфікаційно-
професійних вимог до особи, яка має намір набути статут адвоката в
Україні. На законодавчому рівні згадані вимоги чітко регламентовані та
їх виконання є обов’язковим для всіх кандидатів у адвокати. Нині діюче
законодавство у сфері адвокатури дещо ускладнило процедуру набуття
зацікавленою особою статусу адвоката. Зокрема, основними додатковими
елементами навантаження стало введення в дію інституту стажування
та нової методики обчислення стажу майбутнього адвоката. Стажування,
попри всі очікування, було добре сприйняте як у колах науковців, так і
серед професійних адвокатів. Учені солідарні з тим, що сьогодні інститут
стажування є своєрідним інструментом для здобуття практичних
навичок, досвіду та вивчення нюансів професії адвоката. Зацікавленість
адвокатів полягає у тому, що дана процедура є оплатною і більша частина
суми сплачується саме адвокатові, який є керівником стажування. Однак
досі ведуться дискусії стосовно термінів стажування та суми грошових
виплат за дану процедуру.
Ключові слова: адміністративні процедури, адвокат, адвокатська
діяльність, статус, стажування.

Актуальність теми. Після підписання Угоди про асоціацію між

Україною та ЄС перед Україною постало питання адаптації вітчизняного
законодавства до європейських стандартів у всіх сферах правового
регулювання.
Загальною тенденцією правового регулювання відносин на шляху до
євроінтеграції є підвищення вимог у питаннях реалізації та захисту прав
людини та їх стандартизація [1]. За умов тенденції всебічного забезпечен-
ня прав людини, як того потребує уклад будь-якої європейської правової
держави, не можуть стояти осторонь питання забезпечення професіональ-
ного захисту прав, а отже, реформування більшою чи меншою мірою сто-
сується й організації адвокатської діяльності відповідно до європейських
стандартів.
Першим кроком у напрямку до гармонізації законодавства
України із законодавством ЄС стало введення адвокатської монополії на
представництво в судах України. Незважаючи на численні дискусії навколо
цього питання, сьогодні відповідно до ст. 59 Конституції України, кожен
має право на професійну правничу допомогу.
Очевидно, з урахуванням останніх тенденцій, цілком вірогідними є
й інші зміни, які впливатимуть на правовий статус адвоката та порядок
регулювання адвокатської діяльності в Україні. Тому видається доцільним
звернути увагу на підходи європейських законодавців до визначення
засад регулювання адвокатської діяльності, зокрема, на те, як вирішується
питання допуску до адвокатської професії, що набуває особливої
актуальності в Україні після введення адвокатської монополії та суттєвого
збільшення кількості бажаючих набути право на заняття адвокатською
діяльністю.
Стан дослідження проблеми. Питання правового статусу адвоката
в Україні висвітлювалися у наукових працях багатьох відомих учених,
серед яких: О.М. Бандурка, В.В. Божков, В.О. Вайпан, С.М. Гусаров,
В.В. Гайворонська, О.Ю. Дрозд, В.Р. Дюкіна, М.О. Женіна, В.В. Заборовський,
І.І. Задоя, А.В. Іванцов, Л.І. Ізовітова, А.В. Козьміних, М.С. Косенко,
С.Е. Лібанова, В.В. Лукашевич, Р.С. Мельник, О.В. Нікіфоров, Н.О. Обловацька,
С.І. Ожеговий, А.М. Пшуков, О.Ю. Салманова, Д.П. Фіолевський, О.Л. Христов,
В.В. Чумак, Я.В. Якимович та інші. Проте актуальним залишається питання
удосконалення процедури отримання статусу адвоката, урахувавши
успішний міжнародний досвід, у тому числі й на законодавчому рівні.
Метою статті є загальна характеристика адміністративно-правового
аспекту набуття статусу адвоката в Україні.
Виклад основного матеріалу. В Україні порядок набуття права на
заняття адвокатською діяльністю встановлено Законом України «Про
адвокатуру та адвокатську діяльність» від 5 липня 2012 р., зокрема,
відповідно до ст. 6 вказаного Закону, адвокатом може бути фізична особа,
яка має повну вищу юридичну освіту, володіє державною мовою, має стаж
роботи в галузі права не менше двох років, склала кваліфікаційний іспит,
пройшла стажування (крім випадків, встановлених цим Законом), склала
присягу адвоката України та отримала свідоцтво про право на заняття
адвокатською діяльністю [2]. Цією ж статтею встановлені обмеження мож-
ливості бути адвокатом, а саме: наявність непогашеної чи незнятої суди-
мості за вчинення тяжкого, особливо тяжкого злочину, а також злочину се-

редньої тяжкості, за який призначено покарання у виді позбавлення волі;
недієздатність чи обмеження дієздатності; позбавлення права на заняття
адвокатською діяльністю (протягом двох років з дня прийняття рішен-
ня); звільнення з посади судді, прокурора, слідчого, нотаріуса, з держав-
ної служби або служби в органах місцевого самоврядування за порушення
присяги, вчинення корупційного правопорушення (протягом трьох років з
дня звільнення).
Крім того, у ст. 7 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську
діяльність» встановлені вимоги щодо несумісності, якою закріплені
види діяльності несумісні з діяльністю адвоката. Окремі питання,
пов’язані з допуском до складання кваліфікаційного іспиту, зі складанням
кваліфікаційного іспиту та проходженням стажування, врегульовані
рішеннями Ради адвокатів України, це зокрема: Порядок допуску до
складення кваліфікаційного іспиту, Порядок складання кваліфікаційного
іспиту та Методика оцінювання результатів складання кваліфікаційного
іспиту для набуття права на заняття адвокатською діяльністю в Україні,
затверджений рішенням Ради адвокатів України № 154 від 1 червня 2013 р.
та Положення про організацію та порядок проходження стажування
для отримання особою свідоцтва про право на заняття адвокатською
діяльністю (у новій редакції, затвердженій рішенням Ради адвокатів №
114 від 25 вересня 2015 р.) [3].
Після прийняття стосовно особи радою адвокатів регіону рішення
про видачу свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, така
особа складає перед радою адвокатів регіону присягу адвоката України,
зміст якої закріплено ст. 11 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську
діяльність», після чого вважається допущеною до професії адвоката. Отже,
порядок набуття права на заняття адвокатською діяльністю в Україні
регулюється Законом та рішеннями Ради адвокатів, при цьому Законом
встановлюються основні засади, тоді як вирішення більшої частини
організаційних та методичних питань віддано на розсуд Ради. З цієї
точки зору привертає увагу підхід польського законодавця, відповідно до
якого всі питання, пов’язані з організацією, проведенням та методикою
оцінювання кваліфікаційного іспиту, аж до порядку визначення кількості
балів, отриманих за складання іспиту, проходженням стажування,
критеріями його оцінювання тощо врегульовані безпосередньо Законом
Польщі «Про адвокатуру» від 26 травня 1982 р. (з наступними змінами).
Згідно із Законом Польщі «Про адвокатуру» до Реєстру адвокатів може
бути включено (тобто до професії адвоката допускаються) осіб, які:
мають бездоганний непідкупний характер і своєю поведінкою дають
гарантію належної професійної адвокатської практики; користуються
усіма громадянськими правами і мають повну дієздатність; мають повну
юридичну освіту і отримали не менш як ступінь магістра; пройшли
адвокатське стажування і склали адвокатський іспит.
При цьому остання умова відповідно до ч. 1 ст. 66 Закону Польщі
«Про адвокатуру» не поширюється на: професорів та докторів юридичних
наук; осіб, які щонайменше три роки займали посаду юриста або старшого
юриста Генеральної Прокуратури Казначейства або працювали судовим
приставом; осіб, які працювали суддею, прокурором, юридичним

радником (юрисконсультом) або нотаріусом; осіб, які склали суддівський,
прокурорський або нотаріальний іспит та не менш трьох років виконували
функції судового, прокурорського експерта, секретаря суду, помічника
прокурора, судді, або працювали у Верховному, Конституційному суді
чи у міжнародному судовому органі, або виконували функції, пов’язані
із наданням правової допомоги, або працювали в органах державної
влади, де приймали участь у написанні проектів законів, розпоряджень
або правових актів місцевого права; осіб, які мають науковий ступень
кандидата юридичних наук та не менше трьох років працювали секретарем
або старшим секретарем суду, судовим чи прокурорським стажистом,
помічником судді або прокурора, або виконували функції, пов’язані із
наданням правової допомоги, або працювали в органах державної влади,
де приймали участь у написанні проектів законів, розпоряджень або
правових актів місцевого права. Зазначимо, що жодних подібних виключень
стосовно необхідності складання кваліфікаційного іспиту для надання
права на заняття адвокатською діяльністю українським законодавством
не передбачено [4].
Отже, складати іспит в Україні доводиться і колишнім суддям, і
прокурорам, і докторам юридичних наук. Привертає увагу той факт, що
в Польщі звільняються від необхідності складати іспит та проходити
стажування юридичні радники (юрисконсульти у нашому розумінні).
Врахування такого положення в українському законодавстві нівелювало
б дискусії, які розгортаються сьогодні навколо подальшої долі
юрисконсультів підприємств в умовах адвокатської монополії. Щоправда,
у Польщі до юридичних радників висуваються спеціальні вимоги,
встановлені Законом Польщі «Про юридичних радників» від 6 липня 1982
р., які дозволяють забезпечити якісний відбір професіоналів [6].
Можливо, забезпечити якість юридичних послуг в Україні допоможе
розробка професійних стандартів, засади яких визначені у проекті
Концепції вдосконалення правничої (юридичної) освіти для фахової
підготовки правника відповідно до європейських стандартів вищої
освіти та правничої професії, якою передбачено також введення єдиного
державного кваліфікаційного іспиту зі спеціальності «Право» [6], складан-
ня якого є необхідним для доступу в професію. За умови такого підвищен-
ня вимог до доступу в професію юриста взагалі та за наявності необхідно-
го досвіду роботи за фахом, який включає, у тому числі, представництво в
суді, представляється можливим допускати юридичних радників до адво-
катської практики без складання додаткового кваліфікаційного іспиту та
проходження стажування.
Оцінка результатів стажування Законом покладається на раду
адвокатів регіону. Так, єдиний освітній процес із набуття адвокатської
професії на різних етапах контролюється різними органами адвокатського
самоврядування (на етапі складення кваліфікаційного іспиту –
кваліфікаційною комісією, на етапі затвердження результатів стажування
– радою адвокатів регіону), що навряд чи можна визнати доцільним [4].
На жаль, у новому Законі не визначено, яка робота вважається
роботою за юридичною спеціальністю, що може викликати (і викликає)
певні труднощі у діяльності кваліфікаційної палати кваліфікаційно-

дисциплінарної комісії адвокатури. Законодавець має окреслити коло
таких посад. На наш погляд, можна запропонувати наступний перелік
робіт, які слід вважати такими, що надаватимуть право на заняття
адвокатською діяльністю: це робота суддею, прокурором, слідчим,
адвокатом, помічником адвоката, нотаріусом, робота на посадах, що
вимагають вищої юридичної освіти, в органах державної влади і органах
місцевого самоврядування, юридичних службах підприємств, установ,
організацій, науково-дослідних установах, викладачем юридичних
дисциплін в навчальних закладах і наукових установах. Заслуговує на
увагу розширення у Законі «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»
переліку осіб, які не можуть бути адвокатами (п. 2 ст. 6). Принагідно від-
значимо, що закон «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р. визнавав таки-
ми лише осіб, які мають судимість.
Отже, не може бути адвокатом особа, яка:
1) має непогашену чи незняту в установленому законом порядку су-
димість за вчинення тяжкого, особливо тяжкого злочину, а також злочину
середньої тяжкості, за який призначено покарання у вигляді позбавлення
волі;
2) визнана судом недієздатною чи обмежено дієздатною;
3) позбавлена права на заняття адвокатською діяльністю, - протягом
двох років від дня прийняття рішення про припинення права на заняття
адвокатською діяльністю;
4) звільнена з посади судді, прокурора, слідчого, нотаріуса, з держав-
ної служби або служби в органах місцевого самоврядування за порушення
присяги, вчинення корупційного правопорушення, – протягом трьох років
від дня такого звільнення [7, 8].
Однак, обмеження осіб, які мають судимість, лише тими, що були
засуджені за тяжкий, особливо тяжкий злочин, а також за злочин
середньої тяжкості до позбавлення волі, видається занадто ліберальним.
Законодавцю слід було б обмежитися вказівкою щодо осіб, які мають
судимість за вчинення умисного злочину. Ще однією проблемою,
пов’язаною із набуттям права займатися адвокатською діяльністю, є
передбачена Законом можливість для осіб, які не склали кваліфікаційний
іспит, складати його повторно через шість місяців.
Незрозумілим є встановлення такого досить короткого терміну
фактично для повторної підготовки особи до кваліфікаційного іспиту,
особливо якщо згадати, що в таких самих випадках особи, які претендують
на зайняття посади судді чи нотаріуса, можуть бути допущені до складання
кваліфікаційного іспиту повторно лише через один рік [9]. Чи не свідчить
таке положення Закону про занижені вимоги до професійної підготовки
адвокатів порівняно із суддями та нотаріусами, особливо зважаючи на те,
що кваліфікаційний іспит не передбачає анонімної форми його складення,
що може потягнути прояви суб’єктивності, упередженості щодо особи, яка
піддається кваліфікаційному випробуванню? Якщо продовжувати аналізу-
вати процедуру допуску до адвокатської професії, то не можна оминути но-
вого, прогресивного, на наш погляд, положення Закону щодо формування
кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури. Надбанням є законо-
давча вимога стосовно формування цих комісій винятково з числа адвока-

тів; це положення є привабливим з урахуванням тих міркувань, що хто, як
не адвокати, можуть краще за інших оцінити знання претендента, зрозу-
міти, чи відповідає особа вимогам, які необхідні для здійснення адвокат-
ської діяльності, чи зможе вона на високому професійному рівні надавати
правову допомогу [10].
У змісті звернення йшлося про рішення Вищої кваліфікаційної комісії
суддів України, котрим С., який успішно склав кваліфікаційний іспит і
був зарахований до резерву на заміщення вакантної посади судді, було
відмовлено у рекомендуванні для призначення на посаду судді одного
із судів м. Харкова з тих підстав, що ВККСУ [11, 12, с. 344, 13, с. 145] не
розділяє його правову позицію як адвоката та представника сторони в
судах загальної юрисдикції. Незаконне, на наш погляд, рішення Комісії,
викликане в тому числі недостатньо повним формулюванням у Законі
правила щодо недопустимості будь-яких, жодних, з будь-яких підстав, при
вирішенні буд-яких питань утисків, обмежень тощо адвоката через його
правову позицію. Відтак, це законодавче положення потребує додаткового
уточнення на законодавчому рівні.
Отже, адвокатуру слід визначити як самоврядний інститут правової
системи, що об’єднує адвокатів у межах організаційних форм адвокатської
діяльності й самоврядування з метою забезпечення високих стандартів
надання професійної правової допомоги.
Висновки. Отже, як можна побачити із наведеного вище, на
сьогодні існує достатньо великий масив кваліфікаційно-професійних
вимог до особи, яка має намір набути статут адвоката в Україні. На
законодавчому рівні згадані вимоги чітко регламентовані та їх виконання
є обов’язковим для всіх кандидатів у адвокати. Нині діюче законодавство
у сфері адвокатури дещо ускладнило процедуру набуття зацікавленою
особою статусу адвоката. Зокрема, основними додатковими елементами
навантаження стало введення в дію інституту стажування та нової
методики обчислення стажу майбутнього адвоката. Стажування, попри
всі очікування, було добре сприйняте як у колах науковців, так і серед
професійних адвокатів. Учені солідарні з тим, що сьогодні інститут
стажування є своєрідним інструментом для здобуття практичних навичок,
досвіду та вивчення нюансів професії адвоката. Зацікавленість адвокатів
полягає у тому, що дана процедура є оплатною і більша частина суми
сплачується саме адвокатові, який є керівником стажування. Однак досі
ведуться дискусії стосовно термінів стажування та суми грошових виплат
за дану процедуру.
Стосовно обчислення стажу роботи майбутнього адвоката варто
зазначити те, що нова система досить ускладнює процес набуття статусу
адвоката. Ми більше схильні подальших законодавчих змін в частині
повернення до попереднього методу обчислення стажу, суть якого
полягала у тому, що особі стаж нараховувався з дня початку її фактичної
професійної діяльності, а не з дня отримання диплому про вищу юридичну
освіту. Це можна пояснити тим, що особа під час праці на відповідній
посаді (наприклад, на посаді помічника адвоката) так, чи інакше здобуває
відповідний досвід у сфері адвокатської діяльності, набуває навиків
адвоката, вивчає нюанси даної професії, не маючи при цьому «на руках»
диплому про вищу юридичну освіту.
Таким чином, вирішення проблематики у сфері набуття статусу
адвоката в нашій країні є важливим напрямом подальших наукових і
професійних досліджень.

1. Овсяннікова, О. О. Стажування кандидата в адвокати: проблеми та
перспективи. Вісник Національної академії правових наук України. 2013.
№ 4. С. 253-260.
2. Про адвокатуру та адвокатську діяльність : Закон України від
05.07.2012 № 5076-VI. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/5076-17.
3. Про вищу освіту: Закон України від 01.07.2014 № 1556-VII.
URL:http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1556-18.
4. Про засади державної мовної політики: Закон України від 03.07.2012
№ 5029-VI. URL:http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/5029-17.
5. Задоя, І. І. Проходження стажування особою для набуття права
на заняття адвокатською діяльністю. Науковий вісник Міжнародного
гуманітарного університету. Серія : Юриспруденція. - 2014. - Вип. 10-1(1).
- С. 119-122.
6. Пушко, С. Новий закон посилив роль адвокатів у кримінальному
процесі, додавши гарантій та можливостей для їх діяльності. Закон і Бізнес.
2012. № 34 (1073). С. 13.
7. Виступ, Л. Ізовітової на круглому столі: «Стажування як шлях
до самостійної адвокатської діяльності та підґрунтя посилення
професіоналізму адвокатів» (м. Київ, 3 липня 2013 р.). - URL: http://web1.
unba.org.ua/news/103966/.
8. Положення про організацію та порядок проходження стажування
для отримання особою свідоцтва про право на заняття адвокатською
діяльністю: Рішення Ради адвокатів України від 01.06.2018 № 80. URL:
https://unba.org.ua/assets/uploads/files/Rishennya/Polojennya_pro_
stajuvannya.pdf.
9. Косенко, М. Місце кваліфікаційно-дисциплінарної комісії
адвокатури у системі формування професійної адвокатури України. Вісник
Академії адвокатури України. 2013. № 2. С. 97–104.
10. Заборовський, В. В. Стажування як умова набуття статусу
адвоката. Науковий вісник Ужгородського національного університету.
Серія : Право. 2016. Вип. 37(3). С. 112-116.
11. Лукашевич, В. В. Проблемні аспекти стажування як однієї з вимог
набуття професійного статусу адвоката. Часопис Київського університету
права. 2015. № 2. - С. 314-317.
12. Чумак В. В., Степаненко В. В. Європейський суд з прав людини як
основний гарант забезпечення прав і свобод людини // The 2 nd International
scientific and practical conference “Scientific achievements of modern society”
(9-11October, 2019) Cognum Publishing House, Liverpool, United Kingdom.
2019. C. 343-347.
13. Чумак В.В. Принцип верховенства права: український досвід в єв-
ропейському контексті // Публічне управління у реалізації стратегії ста-
лого розвитку регіону : матеріали наук.-практ. конф. (Харків, 24 листоп.

2016 р.). Харків : ХарРІ НАДУ при Президентові України. 2016 р.
С. 144–145.
A. Zakharov
ADMINISTRATIVE PROCEDURES FOR ACQUIRING

THE RIGHT TO PRACTICE LAW
The relevance of the article is that the general trend of legal regulation of
relations on the path to European integration is to increase the requirements for the
implementation and protection of human rights and their standardization. Given
the trend of comprehensive human rights, as required by the rule of law in Europe,
the issue of professional protection of rights cannot be left aside, and therefore, the
reform more or less applies to the organization of advocacy in accordance with
European standards. The first step towards harmonizing Ukrainian legislation
with EU legislation was the introduction of a lawyer’s monopoly on representation
in Ukrainian courts. Despite numerous discussions around this issue, today in
accordance with Art. 59 of the Constitution of Ukraine, everyone has the right to
professional legal assistance. The article examines the administrative procedures
for acquiring the right to practice law. The acquisition of the right to practice law
is emphasized on a regulatory basis. Certain components of acquiring the status of
a lawyer have been identified. Procedures for the lawyer to acquire the status of
a lawyer have been established and the peculiarities of the internship have been
determined. The foreign experience of acquiring the status of a lawyer and the
process of his internship are analyzed separately. It is concluded that today there
is a fairly large array of qualification and professional requirements for a person
who intends to acquire the status of a lawyer in Ukraine. At the legislative level,
these requirements are clearly regulated and their implementation is mandatory
for all candidates for lawyers. The current legislation in the field of advocacy has
somewhat complicated the procedure for obtaining the status of a lawyer by an
interested person. In particular, the main additional elements of the workload
were the introduction of the internship institute and a new method of calculating
the length of service of a future lawyer. The internship, despite all expectations,
was well received by both academics and professional lawyers. Scholars agree
that today the institute of internship is a kind of tool for gaining practical skills,
experience and learning the nuances of the legal profession. The interest of lawyers
is that this procedure is paid and most of the amount is paid to the lawyer who is
the head of the internship. However, there are still discussions about the terms of
the internship and the amount of cash benefits for this procedure.
Keywords: administrative procedures, lawyer, advocacy, status, internship.

УДК: 342.9
Калашнік В. П.,
здобувач кафедри правового забезпечення господарської діяльності
Харківського національного університету внутрішніх справ
ГАРАНТІЇ, ЯКІ СПРЯМОВАНІ НА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО
ПРИМУСУ ОРГАНАМИ ПОЛІЦІЇ
Актуальність статті полягає в тому, що Національна поліція Украї-

ни виконує широке коло завдань та функцій щодо забезпечення правопо-
рядку, захисту прав і свобод громадян, попередження і припинення право-
порушень, тому від удосконалення її правоохоронної діяльності значною
мірою залежить зміцнення законності та правопорядку в країні. У право-
охоронній діяльності Національної поліції використовуються різноманіт-
ні організаційні, технічні, виховні та інші засоби, особливе місце серед яких
займають правові, зокрема адміністративно-правові засоби боротьби з
правопорушеннями. Найважливішими серед яких є поліцейські заходи, вико-
ристання яких забезпечує виконання покладених на поліцію повноважень
щодо охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання
публічної безпеки і порядку, зокрема йдеться про заходи адміністративні.
Разом із тим, реалізація адміністративного примусу має бути підкріплена
системою відповідних гарантій. У статті, спираючись на аналіз наукових
поглядів вчених, опрацьовано зміст категорії «гарантії». Запропоновано ав-
торське тлумачення поняття гарантій, спрямованих на забезпечення здій-
снення адміністративно-правового примусу в роботі Національної поліції
України. Здійснено аналіз нормативно-правової бази, в якій закріплюються
ключові гарантії застосування відповідних заходів органами поліції. Сфор-
мовано авторський підхід до класифікацій окреслених у статті гарантій.
Зроблено висновок, що гарантії спрямовані на забезпечення застосування
заходів адміністративно-правового примусу органами поліції – це система
правових (конституційних, процесуальних, «цільових») та обумовлених пра-
вом (політичних та соціальних) спеціальних умов, інструментів та засобів,
наявність яких певним чином пояснює природу адміністративно-правового
примусу в діяльності поліції, його призначення та користь, а також забез-
печує необхідність існування та застосування останнього.
Ключові слова: гарантії, гарантії застосування примусу, правові га-
рантії, гарантії застосування адміністративно-правового примусу.
Актуальність теми. Національна поліція України виконує широке

коло завдань та функцій щодо забезпечення правопорядку, захисту прав
і свобод громадян, попередження і припинення правопорушень, тому від
удосконалення її правоохоронної діяльності значною мірою залежить змі-
цнення законності та правопорядку в країні. У правоохоронній діяльності
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Калашнік В. П., 2019
Національної поліції використовуються різноманітні організаційні, тех-

нічні, виховні та інші засоби, особливе місце серед яких займають правові,
зокрема адміністративно-правові засоби боротьби з правопорушеннями.
Найважливішими серед яких є поліцейські заходи, використання яких за-
безпечує виконання покладених на поліцію повноважень щодо охорони
прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпе-
ки і порядку, зокрема йдеться про заходи адміністративні. Разом із тим,
реалізація адміністративного примусу має бути підкріплена системою від-
повідних гарантій.
Стан дослідження проблеми. Окремі проблемні питання, пов’язані
із застосуванням адміністративного примусу органами Національної полі-
ції, у своїх наукових працях розглядали: Н.І. Матузова, А.В. Малько, О.А. Сит-
ницька, П.М. Рабінович, М.І. Хавронюк, А.І. Алімпієв, К.Ф. Гуценко, М.А. Бо-
яринцева, Б.Д. Мартиненко, В.С. Нерсесянц, О.Ф. Скакун та інших. Втім,
незважаючи на чималу кількість наукових здобутків, вчені фактично по за
своєю увагою залишили питання гарантій реалізації відповідних заходів
органами поліції.
Мета статті полягає у тому, щоб визначити коло та розкрити зміст
гарантій забезпечення застосування заходів адміністративно-правового
примусу органами поліції.
Виклад основного матеріалу. Гарантії як окрема категорія є досить
широким явищем із складним змістом. В словниковому значенні термін
«гарантія» означає поруку, умову забезпечення чого-небудь [1, с. 141].
Безпосередньо в юридичній науці існує декілька точок зору щодо змісту
гарантій. Наприклад, автори П.М. Рабінович та М.І. Хавронюк розглядають
гарантії не тільки як умови та засоби, але і як принципи та норми. Зокре-
ма, зазначають, що гарантії реалізації прав та свобод людини і громадяни-
на – це умови та засоби, принципи та норми, які забезпечують здійснення,
охорону і захист зазначених прав, є порукою виконання державою та ін-
шими суб’єктами правовідносин тих обов’язків, які покладаються на них
з метою реалізації конституційних прав та свобод людини і громадяни-
на [2, c. 250]. З цією точкою зору погоджується А.І. Алімпієв, на думку яко-
го принципи та законодавчі норми, визначають ті умови та засоби, за існу-
вання яких забезпечується належна реалізація прав та свобод громадян.
Науковець доходить висновку, що гарантії – це комплексна категорія, яка
означає конкретні, виражені в нормах права, сприятливі умови, за яких
можлива ефективна та повна реалізація прав, а також засоби та способи
їх захисту. В той же час на погляд К.Ф. Гуценко гарантії – це вимоги, які
виражені в принципах та керівних засадах, та які є обов’язковими не лише
для органів, посадових осіб та громадян, які покликані дотримуватися та
виконувати закони, а й для законодавчих органів, котрі, утворюючи нові
закони або корегуючи вже діючі, повинні рахуватися з загальноприйня-
тими демократичними вимогами або традиціями в тій чи іншій сфері [3,
с. 51; 4].
Прихильники більш вузького визначення розглядають гарантії суто
як юридичний феномен. Наприклад, В.С. Олійник вказує про те, що гарантії
– це закріплені конституційними нормами юридичні умови і засоби кори-
стування людиною свободою та особистою недоторканістю. До юридич-
них гарантій відносять нормативно–правові умови і засоби та ефективну

діяльність органів державної влади. Нормативно-правові гарантії поділя-
ють на конституційні та інші [5, с. 53]. М.А. Бояринцева вказує, що юридич-
ні гарантії – це правові засоби, які забезпечують реалізацію, охорону та
захист прав, свобод та обов’язків людини і громадянина [6, с.15]. Б.Д. Мар-
тиненко вважає, що юридичні гарантії – це система правових норм, якими
визначено умови та порядок реалізації і захисту прав і свобод громадян [7,
с. 7].
Таким чином, спираючись на вищевикладене найбільш логічним
є виділення безпосередньо юридичних гарантій та гарантій обумовле-
них правом. В кожному окремому випадку набір обох груп гарантій може
варіюватись відповідно до особливостей з якими їх пов’язано. Основую-
чись на наведеній класифікації, визначимо перелік гарантій, які спрямо-
вані на забезпеченні застосування заходів адміністративно-правового
примусу органами поліції. Варто зауважити, що група юридичних гарантій
є найбільшою та складається з декількох підгруп серед яких першою варто
виділити конституційні гарантії забезпечення здійснення адміністратив-
но-правового примусу в діяльності органів поліції.
Зауважимо, що Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР – це
Основний закон держави який проголошує, що Україна є суверенна і не-
залежна, демократична, соціальна, правова держава. Гарантії адміністра-
тивно-правового примусу в роботі НПУ містяться в декількох нормах цього
найвищого за своєю юридичною силою нормативного акту:
– по-перше, Основний закон встановлює верховенство (або ж пану-
вання) права на території України;
– по-друге, Конституція визначає обов’язок кожної особи неухильно
слідувати нормам як Основного закону, так і інших законодавчих та підза-
конних нормативно-правових актів;
– по-третє, Конституція встановлює зміст правового порядку в нашій
державі за якого всі органи влади, у тому числі Національна поліція України
мають провадити свою діяльність виключно в законодавчо визначених ме-
жах. Вказана засада також має інший бік, відповідно до якого органи полі-
ції виконують обов’язок підтримувати правовий порядок, зокрема, реагу-
вати на факти протиправного невиконання норм та вимог законодавства,
зокрема, шляхом застосування адміністративно-правових інструментів.
Іншим підвидом правових гарантій спрямованих на забезпечення
застосування заходів адміністративно-правового примусу органами полі-
ції є процесуальні. Даний різновид гарантій стосується процедурної ролі
органів поліції у контексті розгляду або прийняття участі в справах про
адміністративні правопорушення. Систематизовані дані норми у Кодексі
України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 №8073-Х. Зо-
крема, відповідно до положень Кодексу, органи виконавчої влади та орга-
ни місцевого самоврядування, громадські організації, трудові колективи
розробляють і здійснюють заходи, спрямовані на запобігання адміністра-
тивним правопорушенням, виявлення й усунення причин та умов, які
сприяють їх вчиненню, на виховання громадян у дусі високої свідомості і
дисципліни, суворого додержання законів України. Органи місцевого са-
моврядування, місцеві державні адміністрації, забезпечуючи відповідно
до Конституції України додержання законів, охорону державного і громад-

ського порядку, прав громадян, координують на своїй території роботу
всіх державних і громадських органів по запобіганню адміністративним
правопорушенням, керують діяльністю адміністративних комісій та ін-
ших підзвітних їм органів, покликаних вести боротьбу з адміністратив-
ними правопорушеннями [8]. Згідно з наведеним Кодексом, вчинення ад-
міністративного правопорушення веде до накладення на відповідну особу
адміністративного стягнення, що є мірою відповідальності і застосовуєть-
ся з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушен-
ня, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також
запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником,
так і іншими особами [8].
Тертю групу правових гарантій спрямованих на забезпечення за-
стосування заходів адміністративно-правового примусу Національною
поліцією України становлять гарантії передбачені норами Закону України
«Про Національну поліцію» від 02.07.2015 №580-VIII, так би мовити «ці-
льові». При цьому, зазначена група є найбільш численною, адже базується
на нормах основного нормативного акту в сфері поліцейської діяльності.
Зокрема, однією з перших варто виділити гарантію незалежності поліції в
процесі здійснення покладених на неї функцій. Згідно зі статтею 10 полі-
ція забезпечує захист прав та свобод людини незалежно від політичних
переконань та партійної належності. Поліція у своїй діяльності є незалеж-
ною від рішень, заяв чи позицій політичних партій та громадських об’єд-
нань [9].
Зазначена гарантія має подвійний характер, адже, по-перше, вона
створює певний юридичний «панцир» навколо діяльності НПУ крізь який
не може «пробитися» політична воля окремих течій та осіб. Іншими слова-
ми, за умови незалежності поліції гарантується те, що в її діяльність ніхто
та ніщо не буде втручатись та незаконно спрямовувати останню відповід-
но до своїх персональних інтересів. По-друге, незалежність поліції свід-
чить про те, що застосовуваний в її діяльності адміністративний примус га-
рантовано буде мати об’єктивний та законний характер, а також не зможе
використовуватись в будь-який інший спосіб, ані ж у межах повноважень
НПУ.
Іншою юридичною гарантією варто виділити те, що застосування ад-
міністративно-правового примусу є прямо визначеним фактором у системі
повноважень НПУ. Тобто, законодавець не просто вказує на абстрактну
можливість поліцією застосовувати в своїй діяльності примус, а показує
яка частина функціоналу даного органу виконавчої влади відповідає за
це [9].
В межах третьої підгрупи правових гарантій необхідно окремо виді-
лити гарантії професійної діяльності поліцейських частина з яких спря-
мована на забезпечення використанням даною категорією працівників
правоохоронних органів адміністративного примусу. Зокрема, згідно з по-
ложеннями статті 62 Закону Поліцейський під час виконання покладених
на поліцію повноважень є представником держави. Законні вимоги полі-
цейського є обов’язковими для виконання всіма фізичними та юридични-
ми особами [9].
Переходячи до аналізу іншого різновиду гарантій – обумовлених

правом, варто вказати, що в контексті досліджуваної проблеми необхідно
виділити політичну групу. Так, політичні гарантії застосування поліцією
заходів адміністративного примусу виражаються в тому, що використан-
ня пов’язано із участю НПУ в процесі реалізації державної правоохоронної
політики, яка спрямовує діяльність поліції за всіма визначеними завдан-
нями векторами, а також веде до удосконалення механізмів адміністра-
тивно-правового примусу в роботі органу. Зокрема, Національна поліція
України входить до складу Міністерства внутрішніх справ України, що є
головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що
забезпечує формування державної політики у сферах: забезпечення охо-
рони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії зло-
чинності, підтримання публічної безпеки і порядку, а також надання полі-
цейських послуг; захисту державного кордону та охорони суверенних прав
України в її виключній (морській) економічній зоні; цивільного захисту,
захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та запобігання
їх виникненню, ліквідації надзвичайних ситуацій, рятувальної справи,
гасіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності аварійно-ря-
тувальних служб, а також гідрометеорологічної діяльності; міграції (іммі-
грації та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) мігра-
ції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених
законодавством категорій мігрантів [10].
Крім того, у 2017 році було розроблено та схвалено Стратегію розвит-
ку органів системи Міністерства внутрішніх справ на період до 2020 року,
яка передбачала розвиток діяльності Національної поліції в питаннях за-
стосування адміністративного примусу та забезпечення можливості ви-
користання передбачених ним заходів. Зокрема, до стратегічних напрямів
передбачених Стратегією було віднесено:
– удосконалення нормативно-правового регулювання і підвищення
спроможностей органів системи МВС забезпечувати публічний порядок і
безпеку під час масових заходів;
– забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі шляхом надан-
ня пріоритету превентивним заходам, розвитку відповідного структурно-
го підрозділу Національної поліції для здійснення контролю за безпекою
дорожнього руху на автомобільних дорогах державного значення, запро-
вадження фіксації фактів порушень правил дорожнього руху в автоматич-
ному режимі;
– підвищення ролі превентивної діяльності у сфері протидії злочин-
ності та впровадження відповідних програм;
– удосконалення законодавчого механізму регулювання і контро-
лю за обігом і використанням зброї та вибухонебезпечних речовин тощо
[11].
Отже, перебуваючи в системі Міністерства внутрішніх справ України,
органи поліції частково, відповідно до покладених на них завдань реалі-
зують державну правоохоронну політику сформовану МВС. Саме існуван-
ня даної політики обумовлює необхідність застосування адміністратив-
но-правового примусу, як одного з багатьох напрямів діяльності в якій ця
політика проявляється. Окрім того, важливою політичною гарантією здій-
снення примусу також є його постійний розвиток та удосконалення, а, точ-

ні ж, складових методів та форм останнього.
Останнім видом гарантій забезпечення застосування адміністра-
тивно-правового примусу в діяльності органів Національної поліції є со-
ціальні. Варто відмітити, що соціум в цілому є великим організмом, кожен
представник якого прагне спокійно існувати та виконувати своє соціаль-
не призначення. Будь-яка діяльність спрямована на порушення подібного
стану справ є ірраціональною в зв’язку із чим засуджується всіма представ-
никами соціуму. Для недопущення виникнення подібних порушень, соціум
у межах самоорганізації формує спеціальні інституції, на які покладається
роль регулювання суспільного життя, у тому числі примусовими заходами
якщо в них є сенс та за допомогою яких можна уникнути порушень. Інши-
ми словами, гарантією існування та використання поліцією адміністратив-
ного примусу, є усвідомлення суспільством необхідності такого примусу
для забезпечення нормального процесу життєдіяльності кожної людини.
Отже, на основі проаналізованих положень Конституції та норматив-
но-правових актів в галузі поліцейської діяльності, можемо зробити вис-
новок відповідно до якого, гарантії спрямовані на забезпечення застосу-
вання заходів адміністративно-правового примусу органами поліції – це
система правових (конституційних, процесуальних, «цільових») та обумов-
лених правом (політичних та соціальних) спеціальних умов, інструментів
та засобів, наявність яких певним чином пояснює природу адміністратив-
но-правового примусу в діяльності поліції, його призначення та користь, а
також забезпечує необхідність існування та застосування останнього.
Висновки. Таким чином, саме визначені різновиди гарантій форму-
ють основу здійснення адміністративно-правового примусу в діяльності
органів Національної поліції. При цьому, незважаючи на глибоко юридич-
ний характер примусу, систему його гарантій становлять як суто правові
(конституційні, процесуальні та «цільові»), так і юридично-обмовлені
гарантії, що в цілому говорить про особливу суспільну та політичну зна-
чимість адміністративно-правового примусу в аспекті забезпечення су-
спільної життєдіяльності та правового порядку в державі.

1. Ожегов С. И. Словарь русского языка: 70000 слов / под ред. Н.Ю. Шве-
довой. 23-е изд., испр. М. : Рус. яз., 1990. 917 с.
2. Рабінович П. М. Права людини і гро- мадянина : навч. посіб. К. :
Атіка, 2004. 464 с.
3. Гуценко К. Ф. Правоохранительные органы: [Учебник для вузов] /
Гуценко К.Ф., Ковалев М. А. [под ред. проф. К.Ф. Гуценко.] М. : Зерцало, 1995.
320 с.
4. Алімпієв А.І. Поняття та система правових гарантій реалізації права
громадян в сфері зайнятості населення України. Адміністративне право і
процес. 2013. №2(4). С.85-91.
5. Олійник В.С. Конституційне право людини на особисту недотор-
каність і його забезпечення органами внутрішніх справ України: дисер-
тація. Київ: Київський національний університет внутрішніх справ. 2006.
179 с.
6. Бояринцева М.А. Адміністративно-правовий статус громадянина

України: автореферат Київ: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького.
2005. 22 с.
7. Мартиненко Б.Д. Гарантії суб’єктів провадження у справах про ад-
міністративні проступки: дисертація. Львів: Львівський державний універ-
ситет внутрішніх справ. 2007. 16 с.
8. Кодекс України про адміністративні правопорушення: кодекс від
07.12.1984 №8073-Х // Відомості Верховної Ради УРСР. 1984. №51. ст.1122.
9. Про Національну поліцію: закон від 02.07.2015 №580-VIII // Відо-
мості Верховної Ради України. 2015. №40 41. ст.1970.
10. Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справ
України: постанова, положення від 28.10.2015 №878 // Офіційний вісник
України 2015. №89. ст.2972.
11. Про схвалення Стратегії розвитку органів системи Міністерства
внутрішніх справ на період до 2020 року: розпорядження, стратегія від
15.11.2017 №1023-р // Офіційний вісник України. 2018. №259. ст.808.
V. Kalashnik
GUARANTEES AIMED AT ENSURING THE APPLICATION OF MEASURES

OF ADMINISTRATIVE AND LEGAL COERCION BY THE POLICE
The relevance of the article is that the National Police of Ukraine performs
a wide range of tasks and functions to ensure law and order, protect the rights
and freedoms of citizens, prevent and stop offenses, so the improvement of law en-
forcement largely depends on strengthening law and order in the country. In the
law enforcement activities of the National Police, various organizational, technical,
educational and other means are used, a special place among which is occupied
by legal, in particular administrative and legal means of combating offenses. The
most important of these are police measures, the use of which ensures the imple-
mentation of the police’s powers to protect human rights and freedoms, combat
crime, maintain public safety and order, in particular administrative measures. At
the same time, the implementation of administrative coercion must be supported
by a system of appropriate guarantees. The article, based on the analysis of scien-
tific views of scientists, elaborates the content and definition of the category “guar-
antees”. The author’s interpretation of guarantees aimed at ensuring the imple-
mentation of administrative and legal coercion in the work of the National Police
of Ukraine is offered. An analysis of the regulatory framework, which sets out key
guarantees for the application of appropriate measures by the police. The author’s
approach to the classifications of guarantees outlined in the article is formed. It is
concluded that the guarantees are aimed at ensuring the application of measures
of administrative and legal coercion by the police - a system of legal (constitutional,
procedural, «target») and legal (political and social) special conditions, tools and
means, the existence of which in some way explains the nature administrative
and legal coercion in the activities of the police, its purpose and benefit, as well as
ensures the need for the existence and application of the latter.
Keywords: guarantees, guarantees of coercion, legal guarantees, guarantees
of administrative coercion.
УДК: 342.9
Кінзбурська В. О.,
здобувач Харківського національного університету
внутрішніх справ
ЩОДО ФОРМУВАННЯ ПЕРЕЛІКУ КРИТЕРІЇВ ОЦІНКИ

ЕФЕКТИВНОСТІ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ ТА
ІНСТИТУТІВ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
У статті автором досліджено сутність та співвідношення понять,

що використовуються для оцінки ефективності діяльності соціальних
систем, так як «критерій», «показник», «індикатор». Проаналізовано
нормативно-правове забезпечення, наукові підходи, а також закордонний
досвід оцінки ефективності взаємодії інститутів громадянського
суспільства та органів держави. Доведено, що чинні нормативні акти
України з питань розвитку інститутів громадського суспільства та їх
участі в реалізації державної політики не містять узагальненої системи
критеріїв та показників ефективності такої діяльності, обмежуючись
визначенням окремих форм такої взаємодії та порядку їх реалізації. В
той же час закордонний досвід оцінки ефективності взаємодії держави,
громадських організацій та об’єднань громадян з державою свідчить про
те, що у цих країнах протягом останніх років сформована власна система
оцінки такої діяльності. Основна увага при цьому приділяється вивченню
громадської думки про діяльність державних органів, оцінці частки участі
громадян в обговоренні нормативних актів, забезпеченню доступності
певної інформації для суспільства, участі громадських об’єднань в
реалізації державних проєктів, закріплення механізму державного фінан-
сування неурядових організацій тощо. Зроблено висновок про необхідність
удосконалення чинного законодавства України в частині визначення
системи критеріїв та показників за якими має здійснюватися оцінка
ефективності такої взаємодії. Запропоновано власну систему критеріїв
вимірювання ефективності взаємодії інститутів громадянського
суспільства та державних органів України на сучасному етапі розвитку
держави. Так основними критеріями за якими має проводитися оцінка
ефективності взаємодії органів держави з інститутами громадянського
суспільства запропоновано визначити наступні: стан нормативно-
правового забезпечення взаємодії; стан організаційного забезпечення
взаємодії; відкритість державної політики та діяльності органів держави,
включаючи стан інформатизації; організація роботи зі зверненнями
фізичних та юридичних осіб; співробітництво, що включає опосередковані
та безпосередні форми його здійснення; фінансування громадського сектору;
рівень довіри громадського суспільства до державних органів.
Ключові слова: взаємодія, ефективність, критерій, показник,
громадянське суспільство.
© Кінзбурська В. О., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
Актуальність теми. Взаємодія інститутів громадянського суспільства

та держави в процесі здійснення реформ є необхідною умовою того, що
пропоновані державою заходи будуть націлені саме на ті групи населення,
які потребують відповідної уваги з боку владних інституцій. Така
взаємодія головною метою, насамперед, має узгодження позицій громадян
та влади в частині розбудови України, як соціальної правової, незалежної
та демократичної держави, забезпечення декларованих Конституцією
України прав і свобод, визначення подальшого економічного та політич-
ного курсу країни. Разом із вищевикладеним слід відмітити, що вказана
взаємодія потребує певного вимірювання та оцінки, оскільки і громадяни
і державні органи та їх посадові особи мають знати, а чи насправді
використані усі передбачені можливості для участі громадянського
суспільства в житті держави, чи дає така взаємодія позитивний ефект для
подальшого розвитку країни та покращення життя людей?
Вказаний позитивний результат аналізованого механізму має у
науковій літературі визначення «ефективність» і є органічною складовою
суспільних відносин між державою та громадянами. В той же час слід
відмітити, що незважаючи на існуючі в Україні правові та організаційні
умови взаємодії держави та суспільства питання її ефективності
перебувають, в основному поза увагою відповідних інституцій, що на нашу
думку є неприпустимим.
Як відомо будь яка діяльність повинна мати механізми її оцінки
на предмет досягнення задекларованих цілей з тим, щоб своєчасно
застосовувати заходи її удосконалення та оптимізації, що в кінці кінців
матиме позитивний ефект в частині економії людських та матеріальних
ресурсів, які витрачаються на певні заходи. На підставі вищевикладеного
маємо досить впевнено стверджувати, що питання дослідженні
ефективності взаємодії інститутів громадянського суспільства та держави
мають досить велику актуальність та є нагальними на сучасному етапі
розвитку країни.
Аналіз останніх публікацій. Питанням дослідження ефективності
системи державного управління взагалі та діяльності окремих державних
органів зокрема, були присвячені праці Н.П. Бортник, О.С. Дніпрова,
Б.О. Гребенюка, Т.Б. Жураковського де Сас, К.М. Петренко, А. Сеїтосманова
та інших [1-5]. В той же час їх дослідження показує, що сфера взаємодії ін-
ститутів громадянського суспільства та держави, здебільшого перебуває
поза увагою науковців. Зазвичай автори приділяють значну увагу
ефективності загальної діяльності державного органу або ефективності
корпусу державних службовців, а отже обраний предмет цієї публікації є
доцільним, як з точки зору розвитку адміністративно-правової науки, так і
з позицій подальшого розвитку громадянського суспільства України.
Метою статті є формування авторського погляду на перелік критеріїв
ефективності взаємодії органів держави та інститутів громадянського
суспільства на підставі аналізу чинного законодавства України, наукових
напрацювань та закордонного досвіду такої оцінки.
Виклад основного матеріалу. Базовими поняттями, які у науковій
літературі пов’язують із процесом вимірювання ефективності є терміни
«критерій», «показник», «індикатор», а отже слід визначити їх співвідно-
шення в контексті взаємодії інститутів громадянського суспільства та

органів державної влади.
В роботах Л.Л. Приходченка вищевказані поняття визначаються
наступним чином:
показники – це згруповані певним чином дані, що дозволяють оцінити
судження про ключові аспекти функціонування систем (управлінських,
економічних, соціальних тощо);
критерії – ознака чи сукупність ознак, які надають підставу для
здійснення оцінки показників;
індикатори – елемент даних, що містить кількісні та якісні
характеристики процесу або стану об’єкта оцінювання [6].
О.В. Манжула вказує, що критерій виступає певним параметром,
за яким здійснюється відбір показників, які зможуть досить точно
охарактеризувати рівень та стан економічної безпеки держави. Вчений
відмічає, що критерії не є статичними, а змінюються відповідно до умов
зовнішнього середовища [7, c. 127]. І.Я. Дюрягін говорить, що на відміну
від критерію ефективності, який є найважливішою відмітною ознакою,
яка характеризує якісну, сутнісну сторону явища (процесу), показник
ефективності виражає його кількісну характеристику. Один критерій може
мати декілька показників, водночас критерій ефективності юридичного
механізму показує головну якісну сторону, призначення й результативність
дії механізму, а показник слугує певною мірою ефективності за тим або
іншим критерієм [8, с. 136].
А.М. Нагімова зазначає, що «індикатор» - це інтегральний показник,
що кількісно визначає якісні характеристики процесу. Індикатори
визначаються як параметри кордонів, в межах яких система, що включає
організаційні механізми, технологічні зв›язки, матеріальні та фінансові
потоки, може стійко функціонувати і розвиватися [9, c. 42-43].
Отже маємо констатувати наявність певного співвідношення
аналізованих понять, яка складається у наступному:
1) критерій це певна ознака або параметр, який характеризує
відповідну діяльність або явище.
2) показники – це кількісні та якісні дані, що у своїй сукупності
дозволяють охарактеризувати та оцінити стан такого критерію; тобто
критерій складається із сукупності показників, які дозволяють скласти
уяву про цей критерій, динаміку його розвитку тощо.
3) індикатор представляє собою окремий «сигнальний» показник
(який може бути як кількісним так і якісним), на підставі наявності або
відсутності якого можна судити про стан відповідного критерію, що в свою
чергу зумовлює або необхідність змін параметрів відповідної системи або
удосконалення певної діяльності.
Наступним слід проаналізувати зміст чинного нормативного
забезпечення в Україні оцінки ефективності діяльності органів державної
влади та оцінки їх взаємодії із громадянами.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 03.11.2010
«Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації
державної політики» при центральних і місцевих органах виконавчої
влади мають бути утворені громадські ради, крім того органам місцевого
самоврядування також рекомендовано створювати відповідні громадські

ради та проводити консультації із громадськістю під час вирішення
питань місцевого значення. Консультації з громадськістю проводяться у
формі публічного громадського обговорення, електронних консультацій
з громадськістю (безпосередні форми) та вивчення громадської думки
(опосередкована форма) [10].
Отже, зазначений документ містить по меншій мірі два критерії,
які можуть бути використані для оцінки ефективності взаємодії держави
та інститутів громадянського суспільства в процесі здійснення реформ:
«діяльність громадських рад» та «консультації із громадськістю».
Порядок проведення оцінювання результатів службової діяльності
державних службовців від 23.08.2017 № 640 та Методичні рекомендації
щодо визначення завдань і ключових показників результативності,
ефективності та якості службової діяльності державних службовців, які
займають посади державної служби категорій «Б» і «В» містять положення,
що рекомендують оцінювати діяльність державних службовців
відштовхуючись від стратегічних завдань відповідного органу влади,
посадових обов’язків особи та її загального внеску у функціонування
відповідного органу. В той же час, універсальних показників ефективності
взаємодії державних службовців із інститутами громадянського
суспільства вони не містять [11; 12].
Згідно із порядком проведення конкурсу з визначення програм
(проектів, заходів), розроблених інститутами громадянського
суспільства в Україні проводяться конкурси за результатами яких
відповідним громадським організаціям та їх об’єднанням, надаєть-
ся фінансова підтримка за рахунок коштів державного бюджету для
виконання (реалізації) розроблених ними програм (проектів, заходів)
загальнодержавного рівня, а коштів місцевих бюджетів – програм
(проектів, заходів) відповідного адміністративно-територіального рівня
[13]. Отже факт реалізації таких проектів та сума їх фінансування також
можуть виступати окремими критеріями ефективності взаємодії держави
та громадянського суспільства.
25 травня 2020 року постановою Кабінету Міністрів України № 458 були
затверджені критерії та методика проведення оцінювання ефективності
діяльності Національного агентства з питань запобігання корупції.
Відповідно до цього документу критеріями взаємодії Національного
агентства з іншими органами державної влади, органами місцевого
самоврядування, органами іноземних держав, міжнародними організаціями
та громадськістю, зокрема є:
– залучення громадськості до формування, реалізації та моніторингу
державної антикорупційної політики;
– проведення публічних громадських обговорень або електронних
консультацій з громадськістю щодо розроблених Національним агент-
ством проектів нормативно-правових актів відповідно до вимог законо-
давства;
– оприлюднення та презентація результатів проведення щорічного
оцінювання рівня корупції в Україні, сприйняття і довіри до антикорупцій-
них та інших інституцій;
– співпраця з неурядовими організаціями з питань проведення до-

сліджень;
– створення та забезпечення функціонування окремого структурного
підрозділу Національного агентства, що забезпечує налагодження зовніш-
ньої комунікації та взаємодії з громадськістю;
– забезпечення систематичного інформування громадськості про
здійснення заходів щодо запобігання корупції;
– забезпечення здійснення заходів, спрямованих на формування у
свідомості громадян негативного ставлення до корупції, зокрема участь у
проведенні просвітницьких кампаній [14].
Отже, можемо констатувати, що вказаний нормативний акт по суті на
сьогодні є єдиним документом, який чітко встановлює критерії взаємодії
окремого державного органу із громадянським суспільством.
Крім Національного агентства із запобігання корупції подібним
механізмом в деякій мірі володіє Національна поліція України, оскільки
у статті 11 Закону України «Про Національну поліцію» рівень довіри
населення до поліції визначений основним критерієм оцінки ефективності
діяльності органів і підрозділів поліції [15]. До того ж окремою постановою
Кабінету Міністрів України був затверджений порядок проведення
оцінки рівня довіри населення до Національної поліції, який визначив,
що об’єктами такої оцінки є рівень задоволення потреби населення в
поліцейських послугах, процеси, що відбуваються в системі Національної
поліції, та характеристики і результати її діяльності [16].
Дослідження наукових підходів до визначення критеріїв оцінки
діяльності органів держави в контексті взаємодії із інститутами
громадянського суспільства дає нам змогу виокремити наступні точки
зору.
Так А.М. Нагімова говорить про критерій суспільної думки населення
про ті чи інші органи державного управління на основі пізнаваності
та інформованості, критерій якості діяльності територіальних органів
державного управління, що заснований на власному досвіді спілкування
громадян та їх об’єднань із низовими структурами цих органів, а також
критерій наявності стереотипів про роботу і ступень корумпованості тих
чи інших державних органів [9, c. 70-71].
У працях В.Є. Слюсаренка відмічається, що існують шість типових
сфер, для яких формуються цілі оцінювання співробітництва держави-
бізнесу та громадянських інституцій: законодавчі ініціативи, фінансування
організацій громадянського суспільства (обсяги фінансування, механізми
та процедури), співробітництво та участь (рівень та якість залучення
організацій громадянського суспільства до діяльності державних органів),
розвиток (інфраструктура, зміцнення потенціалу, потенціал зайнятості та
аналогічні питання), безпосередній розвиток громадянського суспільства
(участь громадян, соціальний капітал, громадянська освіта, тощо) [17,
c. 28].
Н.П. Бортник до основних критеріїв ефективності діяльності
центральних органів виконавчої влади відносить наступні критерії:
1) дієвість виконання поставлених завдань; 2) належний рівень нормативно-
правового забезпечення; 3) достатність фінансування; 4) модернізація
організаційної структури; 5) стабільність політичної системи; 6) високий

професійний рівень кадрового забезпечення; 7) стимулювання праці
державних службовців; 8) взаємозв’язок центральних органів виконавчої
влади з іншими органами державної влади, органами місцевого
самоврядування та громадськістю [1, c. 83].
В рамках реалізації проекту ПРООН «Підтримка комплексного
реформування державної служби шляхом посилення співпраці
громадянського суспільства та уряду України», що реалізовується за
фінансової підтримки міністерства закордонних справ Норвегії фахівцями
була розроблена методологія оцінки діяльності органів виконавчої влади
за напрямком «взаємодія з громадськістю». В рамках вказаного документу
оцінку взаємодії державних органів та інститутів громадянського
суспільства пропонується здійснювати за такими напрямами:
1) інформування, що передбачає надання інформації за ініціативою
органу влади, так і надання її на вимогу громадськості;
2) консультації, під час яких орган влади оприлюднює проекти
своїх рішень з метою отримання коментарів, зауважень, пропозицій від
громадськості;
3) участь громадськості у виробленні та реалізації державної
політики, тобто визначення рівня взаємодії, під час якої орган влади
залучає представників громадськості до робочих груп, експертних рад
тощо;
4) партнерство – здійснення взаємного обміну різного роду
ресурсами [18, c. 67-69].
На нашу думку вказана методика цілком може бути основою для
формування системи критеріїв взаємодії громадянського суспільства та
держави в контексті проведення інституціональних реформ, оскільки
охоплює майже всі аспекти такої взаємодії.
Не зайвим, на нашу думку, буде також вивчення зарубіжного досві-
ду оцінки ефективності взаємодії інститутів громадянського суспільства
та органів держави. Так в Республіці Казахстан оцінка ефективності
діяльності державних органів включає: 1) операційну оцінку ефективності
діяльності державних органів; 2) оцінку результативності діяльності
державних органів.
Операційна оцінка здійснюється за такими блоками діяльності
оцінюваних державних органів: досягнення цілей; взаємодія державного
органу з фізичними та юридичними особами; організаційний розвиток
державного органу.
Операційна оцінка по блоку взаємодії з фізичними та юридичними
особами здійснюється з метою визначення ефективності заходів щодо
якісного надання державних послуг населенню, розгляду скарг і заяв
фізичних і юридичних осіб, а також ступеня відкритості державного
органу.
Вказана оцінка проводиться уповноваженим органом у справах
державної служби, уповноваженим органом щодо державної правової
статистики і ведення спеціальних обліків, уповноваженим органом у
сфері інформатизації та уповноваженим органом у сфері інформації.
При проведенні операційної оцінки якості надання державних послуг
використовується інформація неурядових організацій та громадських

об’єднань про якість надання державних послуг, отримана на підставі
опитування їх одержувачів, рекомендацій громадських рад, а також
додатково можуть проводитися соціологічні дослідження [19].
У Киргизькій Республіці проводиться оцінка так званого «Індексу
довіри населення», як узагальненого показника динаміки зміни масових
настроїв суспільства, що відображає ставлення населення до діяльності
державних органів і мерій міст. Вимірювання вказаного індексу дозволяє
оцінити особисту задоволеність громадянина діяльністю державних ор-
ганів і і задоволеність населення послугами, які отримуються від держав-
них органів.
Процедурно «Індекс довіри населення» рахується відповідно до По-
ложення про «Індекс довіри населення» до діяльності державних органів і
мерій міст Бішкек і Ош Киргизької Республіки, затвердженого постановою
Уряду Киргизької Республіки «Про оцінку ефективності діяльності держав-
них органів виконавчої влади та мерій міст Бішкек і Ош Киргизької Респу-
бліки» від 17.02.2017 № 105. Кількісні показники індексу отримуються на
основі регулярних опитувань громадян Киргизької Республіки у віці від 18
до 75 років, за стандартною репрезентативною вибіркою, з допущенням
помилки вибірки в межах 5-7 відсотків [20]
Інститут Світового банку використовує так званий інтегральний
показник державного управління (Governance Research Indicator Country
Snapshot) [21]. Вказаний індекс розраховується за шістьма категоріями:
а) Врахування думки населення та підзвітність державних органів
(Voice and accountability). Напрям оцінює такі аспекти життя суспільства,
як свобода слова, свобода об›єднань, наявність вільних ЗМІ.
б) Політична стабільність і відсутність насильства (Political stability
and absence of violence). Оцінюються уявлення про ступінь ймовірності
дестабілізації і повалення влади неконституційними методами.
в) Ефективність роботи уряду (Government effectiveness). Оцінка яко-
сті державних послуг, якості роботи державних службовців, ступеня неза-
лежності державних службовців від політичного тиску.
г) Якість законодавства (regulatory quality). Оцінка здатності уряду
формулювати та реалізовувати раціональну політику та сприяти розвитку
приватного сектора.
д) Верховенство закону (Rule of law). Оцінка ступеня впевненості різ-
них суб’єктів у встановлених суспільством нормах, а також дотримання
ними цих норм.
е) Боротьба з корупцією (Control of corruption). Оцінка поширеності
використання державної влади в корисливих цілях.
К.Л. Бугайчук та І.О. Святокум досліджуючи зарубіжний досвід
оцінки діяльності органів поліції, аналізують класифікацію відповідних
показників, що була розроблена американським дослідником
Р. Девісом [22]. В контексті предмету публікації для оцінки поліцейського
підрозділу виділяються наступні критерії та джерела відповідних
даних [23, c. 10-13]:

Індикатор Визначення Джерела інформації
Прозорість Публікація даних щодо

заяв про злочини, арештів, Аналіз звітів
зупинок транспортних засобів, підрозділу, офіційно-
застосування сили, скарги го веб-сайту
громадян тощо
Взаємодія з Створення громадських

громадою дорадчих органів, відвідання Аналіз документообі-
громадськістю зустрічей з гу підрозділу, прото-
керівництвом, участь громадян колів зустрічей
у протидії злочинності
Скарги громадян Кількість скарг громадян,

швидкість проведення
службових розслідувань, Аналіз річного звіту
відсоток покараних
поліцейських
Думка громади Громадська думка щодо ефек-

тивності поліції та порушення, Дослідження громад-
що допускаються поліцейськи- ської думки
ми
Взаємодія Готовність громадян Дослідження

громадян з повідомляти поліцію про громадської думки
поліцією злочини та проблеми, не
пов’язані зі злочинністю
Отже, можна побачити, що в зарубіжних країнах досить розповсюд-

женим критерієм оцінки ефективності взаємодії держави та інститутів
громадянського суспільства є рівень суспільної думки про діяльність дер-
жавного органу, його відкритість, а також вчасне реагування держави на
потреби громадських організацій та окремих громадян.
Проведене дослідження дозволяє сформулювати наступні висновки
та узагальнення:
Ефективність взаємодії інститутів громадянського суспільства має
вимірюватися на основі відповідної системи критеріїв та показників. Кри-
терієм, в даному випадку виступає певна ознака або параметр, який харак-
теризує стан такої взаємодії. В свою чергу, показниками слід визначити
кількісні та якісні дані, що у своїй сукупності дозволяють охарактеризува-
ти процес взаємодії за певними ознаками.
Система вимірювання та оцінки ефективності взаємодії інститутів
громадянського суспільства може містити так звані «індикатори», що
представляють окремі «сигнальні» показники різного характеру, на
підставі наявності або відсутності яких можна судити про стан вказаної
взаємодії, її динаміку та необхідність оптимізації.
Чинні нормативні акти України з питань розвитку інститутів
громадського суспільства та їх участі в реалізації державної політики не
містять узагальненої системи критеріїв та показників ефективності такої
діяльності, обмежуючись визначенням окремих форм такої взаємодії.
Закордонний досвід оцінки ефективності взаємодії держави,
громадських організацій та об’єднань громадян свідчить про те, що у
деяких країнах протягом останніх років сформована власна система такої
діяльності. Основна увага при цьому приділяється вивченню громадської
думки про діяльність державних органів, оцінці частки участі громадян
в обговореннях нормативних актів, доступності певної інформації для
суспільства, участі громадських об’єднань в реалізації державних проєктів,
рівню державного фінансування неурядових організацій тощо.
Вважаємо, що основними критеріями за якими має проводитися оцінка
ефективності взаємодії органів держави з інститутами громадянського
суспільства є наступні: 1) стан нормативно-правового забезпечення
взаємодії; 2) стан організаційного забезпечення взаємодії; 3) відкритість
державної політики та діяльності органів держави, включаючи стан інфор-
матизації; 4) організація роботи зі зверненнями фізичних та юридичних
осіб; 5) співробітництво, що включає опосередковані та безпосередні
форми його здійснення; 6) фінансування громадського сектору; 7) рівень
довіри громадського суспільства до державних органів.
Перспективним напрямом подальших наукових досліджень слід
визначити здійснення наукового аналізу кількісних та якісних показників
сформульованих критеріїв ефективності взаємодії органів держави з ін-
ститутами громадянського суспільства.

1. Бортник Н.П., Дніпров О.С. Проблеми оцінки якості та ефективності
діяльності органів виконавчої влади. Актуальні проблеми вітчизняної
юриспруденції. Науковий збірник. 2017. Вип. 6. Т. 3. С. 80-84.
2. Гребенюк Б.О. Ефективність взаємодії влади, інститутів держави та
громадянського суспільства в протидії корупції. Вчені записки Таврійського
національного університету імені В. І. Вернадського. Серія: Державне
управління. 2019. Т. 30(69), № 3. С. 48-52.
3. Жураковський де Сас Т. Б. Питання ефективності механізмів дер-
жавного управління. Інвестиції: практика та досвід. 2013. № 13. С. 113-116.
4. Петренко К.М. Особливості інституційної спроможності
громадських об’єднань в Україні. Наукові записки Інституту політичних
і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. 2015.
Вип. 4(78). С. 376-388.
5. Сеїтосманов А. Критерії оцінювання ефективності державного
управління щодо впровадження механізмів сприяння самоорганізації
сільського населення // Розвиток взаємодії держави і громадянського
суспільства в контексті впровадження європейських принципів належного
врядування: зб. матеріалів міжнар. наук.-практ. конф. (12 груд. 2012 р.,
м. Київ). К.: НІСД, 2013. С. 433-441
6. Приходченко Л.Л. Щодо складності застосування показників

оцінювання ефективності державного управління: теорія і практика.
Державне будівництво. 2009. № 1. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/
DeBu_2009_1_9
7. Мажула О.В. Критерізація економічної безпеки держави //
Економіка та держава. 2015. № 11. С. 126-130. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/
ecde_2015_11_34
8. Дюрягин И.Я. Право и управление: монография. М.: Юридическая
литература, 1981. 168 с.
9. Нагимова А.М. Эффективность деятельности государственных
органов управления как фактор повышения качества жизни в регионе:
проблемы оценки и измерения. Казань: Казан. гос. ун-т, 2009. 188 с.
10. Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації
державної політики: Постанова Кабінету Міністрів України від 03.11.2010
№ 996. URL: https://tinyurl.com/y9jcksfd
11. Про затвердження методичних рекомендацій щодо визначення
завдань і ключових показників результативності, ефективності та
якості службової діяльності державних службовців, які займають посади
державної служби категорій «Б» і «В», моніторингу їх виконання та
перегляду: Наказ Національного агентства України з питань державної
служби Наказом від 20.11.2020 № 217-20
12. Про затвердження Порядку проведення оцінювання результатів
службової діяльності державних службовців: Постанова Кабінету Міністрів
України від 23.08.2017 № 640. URL: https://tinyurl.com/yd6syee8
13. Про затвердження Порядку проведення конкурсу з визначення
програм (проектів, заходів), розроблених інститутами громадянського
суспільства, для виконання (реалізації) яких надається фінансова
підтримка: Постанова Кабінету Міністрів України від 12.10.2011 № 1049.
URL: https://tinyurl.com/y838qkjw
14. Про затвердження критеріїв та Методики проведення оціню-
вання ефективності діяльності Національного агентства з питань
запобігання корупції: Постанова Кабінету Міністрів України від 20.05.2020
№ 458. URL: https://tinyurl.com/yaluqwsy
15. Про Національну поліцію: Закон України від 02.07.2015 № 580-
VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/580-19 (дата звернення
23.08.2019)
16. Про затвердження Порядку проведення оцінки рівня довіри
населення до Національної поліції: Постанова Кабінету Міністрів України;
Порядок від 07.02.2018 № 58. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/58-
2018-%D0%BF#n10
17. Слюсаренко В.Є. Методичні підходи до аналізу та оцінки
ефективності співробітництва держави-бізнесу та громадянських
інституцій. Науковий вісник Херсонського державного університету. Сер.:
Економічні науки. 2018. Вип. 30(4). С. 27-30.
18. Збірник звітів за результатами оцінки діяльності органів
виконавчої влади за напрямком «взаємодія з громадськістю»: Збірка /
Упоряд.: Любов Паливода. К.: [БФ «Творчий центр ТЦК»]. 2018. 72 с.

19. О Системе ежегодной оценки эффективности деятельности

центральных государственных и местных исполнительных органов
областей, городов республиканского значения, столицы: Указ Президента
Республики Казахстан от 19.03.2010 № 954. URL: http://adilet.zan.kz/rus/
docs/U100000954
20. Об оценке эффективности деятельности государственных
органов исполнительной власти и мэрий городов Бишкек и Ош
Кыргызской Республики: Постановление Правительства Кыргызской
Республики от 17.02.2012 № 105. URL: http://cbd.minjust.gov.kg/act/view/
ru-ru/93467
21. The Worldwide Governance Indicators (WGI) project URL: https://info.
worldbank.org/governance/wgi
22. Davis, R, Selected International Best Practices in Police Performance
Measurement / Robert C. Davis. Rand Corporation, 2012. 39 p. URL: http://www.
jstor.org/stable/10.7249/j.ctt1q60z7.2
23. Закордонний досвід оцінки ефективності поліцейської діяльності
та перспективи його використання в Україні: наук.-метод. рек. /
К.Л. Бугайчук, І.О. Святокум, В.В. Чумак. Харків: Харк. нац. ун-т. внутр. справ,
2016. 52 с.
V. Kinzburska
RELATING TO THE FORMATION OF A LIST OF CRITERIA FOR ASSESSING

THE EFFICIENCY OF INTERACTION OF STATE BODIES AND CIVIL
SOCIETY INSTITUTIONS
In the article the author investigates the essence and correlation of concepts
used to assess the effectiveness of social systems, as “criterion”, “indicator”,
“indicator”. Regulatory and legal support, scientific approaches, as well as
foreign experience in assessing the effectiveness of interaction between civil
society institutions and government agencies are analyzed. It is proved that the
current regulations of Ukraine on the development of civil society institutions and
their participation in public policy do not contain a generalized system of criteria
and indicators of effectiveness of such activities, limited to defining certain forms
of such interaction and their implementation. At the same time, foreign experience
in assessing the effectiveness of the interaction of the state, public organizations
and associations of citizens with the state shows that these countries have
formed their own system of evaluation of such activities in recent years. The
main attention is paid to the study of public opinion on the activities of state
bodies, assessment of the share of citizens in the discussion of regulations,
ensuring the availability of certain information to society, participation of public
associations in state projects, consolidation of state funding of non-governmental
organizations. The conclusion is made about the need to improve the current
legislation of Ukraine in terms of determining the system of criteria and indicators
by which to assess the effectiveness of such interaction. The own system of criteria
of measurement of efficiency of interaction of institutes of civil society and state
bodies of Ukraine at a modern stage of development of the state is offered. Thus,
the main criteria for assessing the effectiveness of interaction between state bodies
and civil society institutions are proposed to determine the following: the state of
regulatory and legal support of interaction; the state of organizational support
of interaction; openness of state policy and activities of state bodies, including
the state of informatization; organization of work with appeals of individuals
and legal entities; cooperation, which includes indirect and direct forms of
its implementation; public sector financing; the level of trust of civil society in
government agencies.
Keywords: interaction, efficiency, criterion, indicator, civil society.

УДК: 342.98(477)
Князюк О. Г.,
РЕЄСТРАЦІЙНІ АДМІНІСТРАТИВНІ ПОСЛУГИ СЕРВІСНИХ

ЦЕНТРІВ МІНІСТЕРСТВА ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ:
СИСТЕМА ТА ХАРАКТЕРИСТИКА
Мета статті полягає в окресленні переліку реєстраційних ад-

міністративних послуг сервісних центрів МВС України, дослідженні проце-
дурних стадій їх надання, а також систематизації за для визначення спец-
ифічних ознак таких процедур. Автором систематизовано реєстраційні
адміністративні послуги сервісних центрів Міністерства внутрішніх справ
України, а також виокремлено такі їх ознаки: передбачають облік транс-
портних засобів, їх номерних знаків та діяльності закладів, що здійснюють
підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації водіїв транспортних
засобів; в переважній більшості надаються територіальними сервісними
центрами Міністерства внутрішніх справ України; як правило є оплачува-
ними, за виключенням такої послуги як вибракування транспортних засобів
і реєстраційних адміністративних послуг регіональних сервісних центрів
МВС України; здійснюється за типовою процедурою, котра включає три
стадії (це стосується оплатних реєстраційних адміністративних послуг),
в той час коли такі ж процедури, котрі надаються на безоплатній основі
характеризуються відмінною процедурою; можуть не надаватись особам,
як правило, через неподання необхідних документів або встановлення фак-
тів розшуку особи чи транспортного засобу, арешту, заборони на зняття з
обліку чи перереєстрації останнього. З’ясовано, що в переважній більшості
реєстраційні адміністративні послуги надаються територіальними
сервісними центрами МВС України, виключення становлять адміністра-
тивні послуги щодо видачі суб’єктам господарювання, поставленим на облік
в Головних сервісних центрів МВС України, номерних знаків для разових поїз-
док здійснюється, а також подання документів до акредитаційної комісії з
державної акредитації закладів, що проводять підготовку, перепідготовку
і підвищення кваліфікації водіїв транспортних засобів.
Ключові слова: адміністративні послуги, реєстраційні послуги,
сервісна діяльність, сервісні центри Міністерства внутрішніх справ Украї-
ни, процедура надання реєстраційних послуг, стадії, ознаки.
Актуальність теми. Визначаючи реєстрацію як відособлену діяль-

ність держави, необхідно наголосити на тому, що саме за допомогою
реєстраційних дій, вона накопичує відомості про осіб і предмети, котрі
мають спеціальний статус, а інколи взагалі можуть стати засобом вчинен-
ня злочинів (наприклад, транспортний засіб (далі – ТЗ) або вогнепаль-
на зброя). Також, за допомогою реєстрації в національних базах даних
(реєстрах) консолідується інформація про специфічні права громадян,
© Князюк О. Г., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
котрі вони набувають, переважно, у зв’язку з власною професійною діяль-

ністю, вчиненням правопорушень або внаслідок діяльності органів дер-
жавної влади тощо. Отже, саме за допомогою здійснення спеціального об-
ліку суб’єктів і об’єктів у держави, та її представників – органів державної
влади, з’являється можливість отримувати та накопичувати об’єктивні ві-
домості. Тому, на осіб, котрі мають безпосереднє відношення до особливих
об’єктів, користуються ними, чи здійснюють певну діяльність, покладаєть-
ся обов’язок подавати відомості, котрі підлягають занесенню до відповід-
них інформаційних баз даних, утримувачем яких є держава.
Внаслідок особливого статусу Міністерства внутрішніх справ України
(далі - МВС України), останній уповноважений накопичувати та користу-
ватись різними інформаційними базами даних, котрі переважно викори-
стовуються для з’ясування обставин правопорушень. З цією метою МВС
України організовує власну реєстраційну діяльність, в тому числі за допом-
огою надання реєстраційних адміністративних послуг населенню, зокрема
таких, що надаються спеціально створеними сервісними центрами.
Стан дослідження. Сучасна правова наука не виокремлює серед
адміністративних послуг сервісних центрів МВС України такий їх вид як
реєстраційні, незважаючи на те, що низка таких послуг передбачає здій-
снення обліку, який є невід’ємною складовою реєстраційної процедури.
Натомість, в юриспруденції привалюють дослідження реєстрації як: са-
мостійного виду діяльності (Д.Н. Бахрах, Ю.М. Козлов, Л.Л. Попов, А.І. Ряб-
ко, М.Ю. Тихомиров, Л.В. Тихомирова); діяльності держави (О.С. Лєтнєва)
та публічної адміністрації (М.П. Гурковський, В.В. Нікітін) та процедури
(О.А. Качура, О.В. Кузьменко, О.Г. Юшкевич). Аналіз наукових положень
вказаних робіт були покладені в основу цієї наукової праці, що в сукуп-
ності з детальним дослідженням приписів нормативно-правових актів,
які регламентують порядок і процедуру надання реєстраційних послуг
сервісними центрами МВС України, дали змогу сформувати систему остан-
ніх і виокремити їх специфічні риси.
Мета статті полягає в окресленні переліку реєстраційних адміністра-
тивних послуг сервісних центрів МВС України, дослідженні процедурних
стадій їх надання, а також систематизації за для визначення специфічних
ознак таких процедур.
Виклад основного матеріалу. В національному законодавстві, як і
в правовій теорії, не міститься подібна класифікація, а тому, перш за все,
необхідно встановити загальний перелік реєстраційних послуг, котрі нада-
ються сервісними центрами МВС України, з метою їх подальшої деталізації
та дослідження. Перш ніж перейти до такої систематизації, вважаємо за не-
обхідне визначити сутність і зміст реєстраційних адміністративних послуг,
що буде враховано нами під час їх виокремлення.
З етимологічної точки зору слово реєстрація відноситься до дії, котра
позначається терміном реєструвати, під яким необхідно розуміти «внесен-
ня кого-, що-не-будь у список, книгу для запису справ, документів, майна,
земельних володінь і таке інше з метою обліку або надання йому законної
сили» [1, c. 1208]. Зважаючи на те, що сучасні процедури реєстрації як пра-
вило здійснюються за допомогою технічних засобів і комп’ютерних про-
грам або спеціальних журналів і реєстраційних карток, зазначимо, що на-
ведене визначення виглядає достатньо архаїчно, на відміну від тих, котрі

знаходимо в юриспруденції:
1) «акт офіційного визнання законності відповідних дій, що забез-
печує законність дій, які вчинюються у сфері державного управління, та
становить значний публічно-правовий інтерес, одночасно гарантує права
та законні інтереси фізичних і юридичних осіб, а також різноманітних не-
державних утворень» [2, с. 398] (Ю.М. Козлов і Л.Л. Попова);
2) «внесення до спеціальних списків, реєстрів, регістрів, кадастрів
різних фактів, що мають юридичне значення, матеріальних об’єктів, неру-
хомості, юридичних актів, підприємств проводиться головним чином з ме-
тою обліку» [3, с. 104] (А.І. Рябко);
3) «юридичний акт визнання та підтвердження правомочним суб’єк-
том, фактів, подій або явищ, які підлягають обліку та реєстрації, які нада-
ють об’єкту реєстрації законності, роблять його юридично значущим» [4,
с. 742] (Л.В. Тихомирова та М.Ю. Тихомиров);
4) «перевірка законності фактів, їхньому офіційному визнанні й по-
дальшому обліку» [5, с. 377] (Д.Н. Бахрах).
Приймаючи до уваги вищенаведені дефініції, можемо охарактеризу-
вати реєстрацію як дії, що: становлять публічно-правовий інтерес, незва-
жаючи на те, що може здійснюватись як в державній, так і в публічній сфе-
рах; здійснюються компетентними суб’єктами, згідно з нормами чинного
законодавства за легітимною процедурою; передбачають облік суб’єктів,
об’єктів або діяльності; спрямовані на документування та підтвердження
юридично-значущих фактів. Враховуючи той факт, що процес реєстрації в
обов’язковому порядку передбачає здійснення обліку, необхідно акценту-
вати увагу на співвідношенні цих понять, адже реєстрація завжди перед-
бачає проведення обліку – це одне із її безпосередніх завдань [6, с. 116],
одночасно облік може здійснюватись поза межами реєстраційної діяль-
ності [7, с. 15]. В такому контексті, правильним буде говорити про реєстра-
цію, що здійснюється державою в межах публічної сфери, тобто державну
реєстрацію. Щодо визначення змісту останньої М.П. Гурковський зауважує
таке: «це інститут адміністративного права, яким забезпечується фікса-
ція фактів, явищ, відомостей чи певних матеріальних об’єктів з метою їх
державного обліку та контролю, засвідчення дійсності та надання їм за-
конного (легітимного) статусу, в результаті чого настають певні юридичні
наслідки» [7, c. 173]. Метою державної реєстрації є: «забезпечення фізичній
або юридичній особі реалізації майнових і особистих немайнових прав, що
їй належать; забезпечення виконання фізичною або юридичною особою
покладених на неї юридичних обов’язків; забезпечення правової охорони
прав фізичної або юридичної особи; забезпечення можливості здійснення
державного контролю за законністю реалізації фізичними та юридичними
особами наданих їм прав і виконанням покладених на них обов’язків» [8,
с. 118].
Зі свого боку небезпідставною вважаємо думку О.С. Лєтнєвої з приво-
ду того, що «державна реєстрація в адміністративному праві і адміністра-
тивно-правових відносинах може розглядатися в чотирьох аспектах: як
вид адміністративного провадження, як інститут права та законодавства,
як адміністративна послуга, а також як спосіб виконання державою управ-
лінських функцій» [6, с. 111]. Звичайно, в центрі нашої уваги перебуває
державна реєстрація як адміністративна послуга, разом із тим у межах
такої послуги має місце специфічне реєстраційне провадження, а власне
перша (державна реєстрація) характеризується такими властивостями:
«складає правовий інститут адміністративного права; належить до окре-
мої групи адміністративних послуг; проявляється в межах правової форми
діяльності; передбачає необхідність фіксації фактів, явищ, відомостей чи
певних матеріальних об’єктів, яка встановлена нормативно-правовими ак-
тами України; характеризується наявністю відповідного суб’єкта владних
повноважень, якому надано право державної реєстрації в межах встанов-
лених функцій; має визначену процесуальну регламентацію реєстраційних
дій; передбачає обов’язковість здійснення реєстраційних дій; передбачає
видання правового акта управління; настання юридичних наслідків за не-
виконання вимог держави щодо здійснення реєстраційних дій; наявності
відповідного державного реєстру» [9, с. 126]. Таку характеристику може-
мо доповнити наступними ознаками державної реєстрації: являє собою
сукупність правовідносини, що виникають, змінюються та припиняють-
ся в тих публічних сферах, які потребують контролю; має власне правове
підґрунтя; в певному сенсі здійснення реєстрації є одною з форм контроль-
ної діяльності, що здійснюється різними органами державної влади; пра-
вове регулювання процедур реєстрації передбачає наявність однотипних
правових приписів, переважно імперативного характеру, у різних соціаль-
но важливих сферах; передбачає виконання обов’язку суб’єкта щодо подачі
певної інформації, в свою чергу завданням органу державної влади, котрий
отримав таку інформації є її фіксування, систематизація та накопичення
в різних національних інформаційних базах; суб’єкт державної реєстрації
повинен бути наділений державно-владними повноваженнями; реєстра-
ція нерідко супроводжується виданням спеціального документу (талон,
довідка тощо); порушення порядку реєстрації суб’єктами тягне за настан-
ня юридичної відповідальності.
Процедура реєстрації, котра надається в межах адміністративної
послуги, як і дозвільні адміністративні процедури характеризуються на-
явністю окремого провадження, котре включає низку стадій. Зокрема,
О.В. Кузьменко під реєстраційним провадженням розуміє «регламентовану
адміністративно-процесуальними нормами діяльність уповноважених ор-
ганів публічної адміністрації, в ході якої вирішуються питання про офіційне
визнання законності правових актів; законності дій юридичних та фізич-
них осіб; наділення суб’єктів права відповідними правами або обов’язка-
ми; а також про облік та фіксацію юридичних фактів шляхом закріплення
їх у реєстраційних документах» [10, c. 86]. Більш лаконічне визначення на-
дає О.Г. Юшкевич: «це діяльність уповноважених органів (посадових осіб)
щодо розгляду та вирішення індивідуальних справ, які мають безспірний
характер» [11, c. 27]. Подібно до відсутності уніфікованих поглядів щодо
юридичної природи реєстраційного провадження, відмінною є і кількість
стадій із яких воно складається. Так, наприклад, М.П. Гурковський вио-
кремлює чотири стадії [7, c. 162], У той час, коли О.А. Качура доводить на-
явність семи стадій реєстраційного провадження [12, c. 274]. Аналіз обох
вказаних поглядів дозволяє представити узагальнене бачення на кількість
стадій реєстраційного провадження: 1) порушення реєстраційної справи у

зв’язку з поданням суб’єктом відповідних документів; 2) формування та
розгляд реєстраційної справи, перевірка поданих суб’єктом документів;
3) прийняття рішення про реєстрацію чи відмову в реєстрації; 4) оскар-
ження рішення про реєстрацію; 5) виконання рішення, що передбачає
внесення відповідних відомостей до інформаційних реєстрів, в тому чис-
лі видача відповідних документів (свідоцтво, посвідчення, талон тощо);
6) припинення державної реєстрації. Відмітимо, що не всі з названих
стадій є обов’язковими, зокрема стадія оскарження буде мати місце лише
в тому випадку, коли особа буде не згодна з прийнятим рішенням суб’єкта
реєстрації.
Зі свого боку, така характеристика дає можливість із загального пе-
реліку адміністративних послуг сервісних центрів МВС України, визначе-
них у Переліку платних послуг, які надаються підрозділами Міністерства
внутрішніх справ, Національної поліції та Державної міграційної служби,
і розміру плати за їх надання затвердженому постановою КМ України від
04.06.2007 № 795 [13] та вказаних на офіційному веб-сайті Головного
сервісного центру МВС України [14] та веб-сайтів його територіальних
підрозділів виокремити такі: 1) реєстрація, перереєстрація колісних ТЗ з
видачею свідоцтва про реєстрацію та номерних знаків, зняття з обліку ТЗ
з видачею облікової картки та номерних знаків для разових поїздок; 2) ви-
дача свідоцтва про реєстрацію колісних ТЗ для виїзду за кордон; 3) видача
тимчасового реєстраційного талона на право керування ТЗ; 4) видача тим-
часового реєстраційного талона на ТЗ особистого користування, тимчасо-
во ввезеного на митну територію України; 5) відповідальне зберігання но-
мерних знаків перереєстрованих або знятих з обліку ТЗ для подальшого
закріплення за іншими ТЗ цього ж власника; 6) вибракування ТЗ; 7) вида-
ча суб’єктам господарювання, поставленим на облік в Головному сервісно-
му центрі МВС України, номерних знаків для разових поїздок; 8) подання
документів до акредитаційної комісії з державної акредитації закладів, що
проводять підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації водіїв ТЗ.
Розглянемо процедури деяких із перелічених реєстраційних адміністра-
тивних послуг, які надаються сервісними центрами МВС України.
Реєстрація, перереєстрація колісних ТЗ з видачею свідоцтва про
реєстрацію та номерних знаків, зняття з обліку ТЗ з видачею облікової
картки та номерних знаків для разових поїздок передбачена в Переліку
платних послуг, які надаються підрозділами Міністерства внутрішніх
справ, Національної поліції та Державної міграційної служби, і розміру пла-
ти за їх надання затвердженому постановою Кабінету Міністрів України
(далі - КМ України) від 04.06.2007 № 795 [13] як адміністративна послуга,
що надається фізичним і юридичним особам територіальними сервісни-
ми центрами МВС України на оплатній основі, та передбачає проходження
трьох етапів:
1. Подача документів особою, котра бажає зареєструвати чи пере-
реєструвати вітчизняні або іноземні ТЗ всіх категорій, мототранспорту,
причепів і мопедів: заяви; паспорту громадянина чи документу, що його
замінює; реєстраційного номеру облікової картки платника податків; до-
кументу, що підтверджує право на представництво інтересів суб’єкта звер-
нення (в разі необхідності); відомостей, що підтверджують законність

придбання, отримання, ввезення чи розмитнення ТЗ, мототранспорту, при-
чепів і мопедів; документу, котрий свідчить про відповідність конструкції
ТЗ встановленим вимогам безпеки дорожнього руху; відомостей із зазна-
ченням вартості предмета обліку (при первинній реєстрації); платіжний
документ.
2.Оплата вартості даної адміністративної послуги.
3. Видача свідоцтва про реєстрацію або перереєстрацію (разом із но-
мерними знаками), облікової картки та номерних знаків для разових поїз-
док або прийняття рішення про відмову в наданні такої адміністративної
послуги в разі: а) неподання вичерпного переліку документів; б) встанов-
лення розбіжності між ідентифікаційними номерами складових частин ТЗ
та тими, що вказані в поданих документах; в) наявність відомостей про
арешт, розшук, заборону на зняття з обліку, перереєстрації ТЗ, або про
розшук особи в національних і міжнародних базах даних (наприклад, Дер-
жавному реєстрі обтяжень рухомого майна чи банку даних Генерального
секретаріату Інтерполу) [15].
Видача свідоцтва про реєстрацію колісних ТЗ для виїзду за кордон.
Дана послуга надається територіальними сервісними центрами на платній
основі [13], а отримання бажаного результату передбачає проходження на-
ступних стадій:
1. Подання необхідних документів, серед яких: заява; паспорт грома-
дянина або документ який його замінює; реєстраційний номер облікової
картки платника податків; свідоцтво про реєстрацію ТЗ; документ, що під-
тверджує законність представництва інтересів суб’єкта звернення (в разі
необхідності); документ. який підтверджує право користування (розпо-
рядження) ТЗ; документальне підтвердження факту оплати адміністра-
тивної послуги.
2. Оплата вартості адміністративної послуги.
3. Видача відповідного свідоцтва про реєстрацію ТЗ чи документа для
виїзду за кордон або прийняття рішення про відмову у наданні такої по-
слуги через: а) подання неповного переліку документів; б) невідповідності
ідентифікаційних частин ТЗ тим, що вказані в поданих документах; в) на-
явність інформації в національних і міжнародних базах даних відомостей
про те. що такий ТЗ заарештований, розшукується чи наявна заборона на
зняття його з обліку [16; 17].
Видача тимчасового реєстраційного талона на право керування ТЗ.
Такий документ видається замість свідоцтва про реєстрацію ТЗ, і посвід-
чує право особи на керування останнім. Наприклад, в абз. 6 п. 40 Порядку
державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, авто-
бусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів,
мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мото-
колясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів за-
твердженого постановою КМ України від 07.09.1998 № 1388 вказано, що
у випадку, коли буде встановлено, що «ТЗ перебуває у міжнародному роз-
шуку сервісний центр МВС України вилучає свідоцтво про реєстрацію,
замість якого власнику видається тимчасові реєстраційні талони строком
на один рік» [18].
Ця послуга, як і попередні, є оплачуваною та надається територіаль-

ними сервісними центрами МВС України [13], а власне сама процедура її
надання включає три етапи:
1. Подання необхідних документів: заяви; паспорта громадянина
або іншого документу, який його замінює; документу, що посвідчує право
представляти інтереси суб’єкта звернення; свідоцтва про реєстрацію ТЗ;
реєстраційного номеру облікової картки платника податків; документу,
котрий підтверджує оплату послуги.
2. Оплата адміністративної послуги.
3. Видача тимчасового реєстраційного талона на право керування
ТЗ або відмова в його видачі в разі: а) подання неповного переліку доку-
ментів; б) невідповідності ідентифікаційних номерів на ТЗ тим, що вказані
в документах; в) встановлення факту наявності відомостей про арешт, роз-
шук, заборону на зняття з обліку або ж перереєстрацію ТЗ, або про особу як
боржника [19; 17].
Висновки. Проведена вище систематизація дозволяє охарактеризу-
вати реєстраційні адміністративні послуги сервісних центрів МВС України
як такі, що:
- передбачають облік ТЗ, їх номерних знаків (реєстрації чи пере-
реєстрації. зняття з обліку) та діяльності закладів, що здійснюють підго-
товку, перепідготовку і підвищення кваліфікації водіїв ТЗ;
- в переважній більшості надаються територіальними сервісними
центрами МВС України, виключення становлять адміністративні послуги
щодо видачі суб’єктам господарювання, поставленим на облік в Головних
сервісних центрів МВС України, номерних знаків для разових поїздок здій-
снюється, а також подання документів до акредитаційної комісії з держав-
ної акредитації закладів, що проводять підготовку, перепідготовку і підви-
щення кваліфікації водіїв ТЗ;
- як правило є оплачуваними, за виключенням такої послуги як ви-
бракування ТЗ і реєстраційних адміністративних послуг регіональних
сервісних центрів МВС України;
- здійснюється за типовою процедурою, котра включає три стадії (по-
дання документів, оплата адміністративної послуги та отримання бажано-
го результату чи відмова в проведенні реєстрації) – це стосується оплатних
реєстраційних адміністративних послуг, в той час коли такі ж процедури,
котрі надаються на безоплатній основі характеризуються відмінною про-
цедурою;
- можуть не надаватись особам, як правило, через неподання необ-
хідних документів або встановлення фактів розшуку особи чи ТЗ, а також
арешту, заборони на зняття з обліку чи перереєстрації останнього.
Безумовно надана нами характеристика реєстраційних адміністра-
тивних послуг не претендує на вичерпність, разом із тим розкриває їх
зміст і специфіку. Одночасно, дослідження процедур надання основних
адміністративних послуг не можна визнати повним без встановлення
особливостей надання іншого актуального виду адміністративних послуг
сервісних центрів МВС України – інформаційних.


1. Бусел В. Т. Великий тлумачний словник сучасної української мови.
Київ; Ірпінь: Перун, 2005. 1728 с.
2. Козлов Ю. М., Попов Л. Л. Административное право: учебник. М.:
Юристъ, 2000. 728 с.
3. Рябко А.И. Социальный контроль и его правовые формы (вопросы
теории): монография. Ростов-на-Дону, 1999. 352 с.
4. Тихомирова Л. В., Тихомиров М. Ю. Юридическая энциклопедия. М.:
ЮЭ,2006. 972 с.
5. Бахрах Д. Н. Административное право России: учебник. М., 2000.
623 с.
6. Лєтнєва О. С. Публічно-правова сутність державної реєстрації речо-
вих прав на нерухоме майно. Ефективність державного управління. 2016.
Вип. 3. С. 111-120.
7. Гурковський М. П. Реєстраційна діяльність публічної адміністрації:
організаційно-правовий аспект: монографія. Львів: ЛьвДУВС, 2012. 204 с.
8. Кононов П. И. Административно-процессуальное законодательство
и проблемы его кодификации. М., 2001. 201 с.
9. Нікітін В. В. Поняття Адміністративно-правового забезпечення
державної реєстрації в Україні. Підприємство, господарство і право. 2018.
№ 11. С. 125-129.
10. Кузьменко О. В. Природа реєстраційного провадження. Вісник Ака-
демії митної служби України. Серія : «Право». 2009. № 1(2). С. 81-87.
11. Юшкевич О. Г. Провадження в справах про державну реєстрацію фі-
зичних осіб-підприємців: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07. Харків, 2007. 230 с.
12. Качура О. А. Стадії адміністративно-реєстраційного провадження:
поняття, ознаки та класифікація. Актуальні проблеми політики. 2015. Вип. 56.
С. 266-277.
13. Про затвердження Переліку платних послуг, які надаються підрозділа-
ми Міністерства внутрішніх справ, Національної поліції та Державної мігра-
ційної служби, і розміру плати за їх надання: постанова Кабінету Міністрів
України від 04.06.2007 № 795. Офіційний вісник України. 2007. № 42. Ст. 1671.
14. Послуги / Офіційний веб-сайт Головного сервісного центру МВС
України. URL: https://hsc.gov.ua/poslugi/poslugi-shho-nadayutsya-servisnimi-
tsentram/.
15. Реєстрація, перереєстрація колісних транспортних засобів з видачею
свідоцтва про реєстрацію та номерних знаків, зняття з обліку транспортного
засобу з видачею облікової картки та номерних знаків для разових поїздок //
Послуги / Офіційний веб-сайт Головного сервісного центру МВС України.
URL: https://hsc.gov.ua/index/poslugi/poslugi-pov-yazani-z-avto/reyestratsiya-
perereyestratsiya-kolisnih-transportnih-zasobiv-z-vidacheyu-svidotstva-pro-
reyestratsiyu-abo-jogo-dublikata-ta-nomernih-znakiv-znyattya-z-obliku-z-
vidacheyu-oblikovoyi-kartki-ta-nomernih/.
16. Реєстрація та експлуатація транспортного засобу Видача свідо-
цтва про реєстрацію колісних транспортних засобів для виїзду за кор-
дон // Послуги / Офіційний веб-сайт Головного сервісного центру МВС
України. URL: https://hsc.gov.ua/index/poslugi/poslugi-pov-yazani-z-avto/
vidacha-svidotstva-pro-reyestratsiyu-kolisnih-transportnih-zasobiv-u-zv-
yazku-z-jogo-poshkodzhennyam-abo-nepridatnistyu-vnesennyam-zmin-do-
reyestratsijnogo-dokumenta-abo-dlya-viyizdu-za-kordon/.
17. Про затвердження типових інформаційних карток адміністративних
послуг, які надаються територіальними органами з надання сервісних послуг
МВС: наказ Міністерства внутрішніх справ України від 27.09.2016 №976 //
Нормативно-правові акти // Документи / Офіційний веб-сайт Міністерства
внутрішніх справ України (Єдиний портал органів системи МВС України).
URL: https://mvs.gov.ua/ua/pages/Nakaz_MVS_Ukraini_vid_27092016_976_Pro_
zatverdzhennya_tipovih_informaciynih_kartok_administrativnih_poslug_yaki_
nadayutsya_teritorialnimi_organami_z_nadannya_servisnih_poslug_MVS.htm.
18. Про затвердження Порядку державної реєстрації(перереєстрації),
зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструй-
ованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів,
напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів
та мопедів затвердженої: постанова Кабінету Міністрів України від 07.09.1998
№ 1388. Офіційний вісник України. 1998. № 36. Ст. 1327.
19. Видача тимчасового реєстраційного талона на право керування транс-
портним засобом // Послуги / Офіційний веб-сайт Головного сервісного центру
МВС України. URL: https://hsc.gov.ua/index/poslugi/poslugi-pov-yazani-z-avto/
vidacha-timchasovogo-reyestratsijnogo-talona-na-pravo-keruvannya-transportnim-
zasobom-za-zayavoyu-vlasnika-abo-za-doruchennyam/.
O. Kniaziuk
REGISTRATION ADMINISTRATIVE SERVICES

CENTERS OF THE MINISTRY OF INTERNAL AFFAIRS OF UKRAINE:
SYSTEM AND CHARACTERISTICS
The purpose of the article is to outline the list of registration administrative

services of service centers of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine, study the
procedural stages of their provision, as well as systematization to determine the
specific features of such procedures. The author systematized the registration
administrative services of the service centers of the Ministry of Internal Affairs of
Ukraine, and also highlighted the following features: provide for the registration
of vehicles, their license plates and the activities of institutions that train, retrain
and improve the qualifications of vehicle drivers; in the overwhelming majority
are provided by the territorial service centers of the Ministry of Internal Affairs
of Ukraine; as a rule, they are paid, with the exception of such services as rejection
of vehicles and registration administrative services of regional service centers
of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine; is carried out according to a
typical procedure, which includes three stages (this applies to paid registration
administrative services), while the same procedures provided free of charge are
characterized by an excellent procedure; may not be provided to persons, as a
rule, due to failure to provide the necessary documents or the establishment of
the facts of the search for a person or vehicle, arrest, prohibition on deregistration
or re-registration of the latter. It was found that in the vast majority of registration
administrative services are provided by territorial service centers of the Ministry

of Internal Affairs of Ukraine, exceptions are administrative services for

issuing business entities registered with the Main Service Centers of the
Ministry of Internal Affairs of Ukraine, license plates for one-time trips. to the
accreditation commission on the state accreditation of the establishments which
are carrying out preparation, retraining and advanced training of drivers of
vehicles.
Keywords: administrative services, licensing services, service activities,
service centers of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine, licensing system,
driver’s license, vehicle identification number, vehicle operation, transportation
of dangerous goods.

УДК: 342.9
Коврах В. А.,
ад’юнкт відділу організації освітньо-наукової підготовки
ДО ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ КАСАЦІЙНОГО

ОСКАРЖЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ АКТІВ В
АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ
Актуальність статті полягає в тому, що касаційне оскарження, так

само як і апеляційне, має факультативний характер, однак має ряд своїх
специфічних рис, а також недоліків, що потребують науково-теоретичного
опрацювання. На сутності та значенні касаційного провадження, проблем-
них аспектах його законодавчого врегулювання у адміністративно-проце-
суальній галузі звертали ряд дослідників. У статті, спираючись на аналіз
наукових поглядів вчених та норм чинного законодавства, опрацьовано
напрямки вдосконалення касаційного оскарження адміністративних актів
в адміністративному судочинстві. Відмічено, що запропоновані у статті
зміни до КАСУ покликані зміцнити гарантії права громадян на справедливий
суд і зобов’язати Верховний Суд до більш якісного та змістовного контро-
лю за застосуванням норм матеріального і процесуального права судами
нижчих інстанцій. Наголошено, що не підлягають касаційному оскарженню:
1) рішення, ухвали суду першої інстанції та постанови, ухвали суду апеляцій-
ної інстанції у справах, рішення у яких підлягають перегляду в апеляційному
порядку Верховним Судом; 2) судові рішення у справах незначної складності
та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провад-
ження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за прави-
лами загального позовного провадження), крім випадків, якщо: а) касаційна
скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для
формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касацій-
ну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати
обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої
справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має винятко-
ве значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої
інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Ключові слова: касаційне оскарження, адміністративні акти, ад-
міністративне судочинство, вдосконалення.
Актуальність теми. Касаційне оскарження, так само як і апеляцій-

не, має факультативний характер, однак має ряд своїх специфічних рис, а
також недоліків, що потребують науково-теоретичного опрацювання. На
сутності та значенні касаційного провадження, проблемних аспектах його
законодавчого врегулювання у адміністративно-процесуальній галузі
звертали ряд дослідників. Так, для прикладу, К.В. Бортняк звертає увагу
© Коврах В. А., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
на те, що стан організації та здійснення судочинства у адміністративних

судах дає підстави для висновку, що вищою судовою інстанцією не забезпе-
чується ефективний судового захисту прав, свобод та інтересів громадян,
прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічних правовідносин від по-
рушень органами державної влади, органами місцевого самоврядування,
їх посадовими і службовими особами, іншими суб’єктами владних повнова-
жень. К.В. Бортняк підкреслює наявність істотних недоліків в організації та
здійсненні судочинства в зазначених адміністративних судах, які потребу-
ють негайного усунення [1]. Для усунення цих недоліків суддям касаційної
інстанції, стверджує дослідник, необхідно чітко і неухильно дотримувати-
ся норм КАСУ щодо своєчасного вирішення питань про відкриття провад-
ження у справах та їх підготовки до розгляду, вирішення справ протягом
розумного строку, підвищення їх особистої відповідальності за якісний та
оперативний розгляд справ, дотримання при цьому правил підсудності
справ, належного складання та оформлення судових рішень, реагування
окремими ухвалами на випадки порушення законодавства відповідними
учасниками правовідносин. Головам судів, зокрема касаційних, необхідно
усунути недоліки в організації роботи підпорядкованих їм установ з їх тру-
довими колективами. Необхідно здійснювати систематичний аналіз стану
оперативності та якості розгляду справ суддями суду, виявляти факти по-
рушення суддями вимог законодавства при здійсненні правосуддя та вжи-
вати заходів щодо притягнення їх до дисциплінарної відповідальності [1].
Підтримуючи позицію, яку висловлює К.В. Бортняк, разом із тим мусимо
відмітити, що він зосереджує увагу не стільки на проблемах і вдоскона-
ленні законодавчого касаційного оскарження, скільки на прогалинах і не-
доліках в організаційних аспектах діяльності судів та низькому професіо-
налізмі суддів.
Стан дослідження. Не можна не відмітити, що окремі проблемні питан-
ня, пов’язані з оскарженням адміністративних актів у своїх наукових працях
розглядали: Л.С. Анохіна, Д.О. Власенко, І.О. Грибок, О.С. Захарова, М.В. Ковалів,
Т.О. Коломоєць, В.М. Котенко, О.Б. Маньківська, Ю.С. Педько, О.Б. Прокопенко,
Д.В. Роженко, В.С. Стефанюк, Є.А. Чернушенко, Є.О. Яковенко та багато інших.
Втім, незважаючи на чималу кількість наукових розробок, в науковій літера-
турі відсутні комплексні дослідження, присвячені вдосконаленню касаційно-
го оскарження адміністративних актів в адміністративному судочинстві.
Саме тому метою статті є: окреслити шляхи вдосконалення касацій-
ного оскарження адміністративних актів в адміністративному судочинстві.
Виклад основного матеріалу. Аналіз наукових позицій з приводу
сутності та значення касаційного провадження свідчить про самостійний
та надзвичайно важливий характер даного інституту, як в межах судо-
чинства в цілому, так і в розрізі кожної його окремої галузі. Концентрова-
но призначення касаційного провадження визначив Конституційний Суд
України – це перевірка правильності юридичної оцінки обставин справи у
рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій [2]. Тобто, як слідує із цього
рішення, суд касаційної інстанції у порядку касаційного провадження не
перевіряє правильність з’ясування обставин справи, встановлення фактів,
дослідження доказів (як це відбувається у апеляційному провадженні), а
лише з’ясовує правомірність та правильність застосування норм чинного
законодавства. Це зокрема слідує і зі змісту статті 328 КАСУ, в якій закрі-

плено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, є непра-
вильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм
процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної
інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без
урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовід-
носинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності
постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо
скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від вис-
новку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викла-
деного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної
інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок
Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних пра-
вовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбаче-
них частинами другою і третьою статті 353 КАСУ. Підставами касаційного
оскарження судових рішень, зазначених у частинах другій і третій цієї стат-
ті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи пору-
шення норм процесуального права [3].
Єдиним судом касаційної інстанції в Україні є Верховний Суд, який
здійснює перегляд судових рішення місцевих та апеляційних адміністра-
тивних судів, що набрали законної сили, у порядку касаційного провад-
ження. До суттєвих особливостей касаційного перегляду судових справ
про оскарження адміністративних актів, окрім того, що дана процедура
реалізується тільки Верховним Судом і, що стосується перевірки правиль-
ності застосування судами попередніх інстанцій матеріальних і процесу-
альних норм, слід віднести також те, що оскарженню у касаційному по-
рядку підлягають не всі судові рішення. Так, відповідно до статті до статті
272 КАСУ судові рішення суду апеляційної інстанції за наслідками апеля-
ційного перегляду справ, визначених статтями 273-277, 282-286 цього Ко-
дексу, набирають законної сили з моменту проголошення і не можуть бути
оскаржені [3]. Крім того, слід відзначити частину 5 вище згаданої статті
328 КАСУ, в якій закріплено, що Не підлягають касаційному оскарженню:
1) рішення, ухвали суду першої інстанції та постанови, ухвали суду апеляцій-
ної інстанції у справах, рішення у яких підлягають перегляду в апеляційно-
му порядку Верховним Судом; 2) судові рішення у справах незначної склад-
ності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного
провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються
за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне
значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка
подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можли-
вості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням,
при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес
або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну
скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної
складності помилково [3].
Також до кола специфіки касаційного провадження доцільно відне-
сти ту обставину, що дана процедура може бути застосована до перегляду
рішення, яке було прийняте на судовою установою. Зокрема такий випадок

передбачений у статті 266 КАСУ, відповідно до якої на рішення Вищої ради
правосуддя, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її Дис-
циплінарної палати, може бути подана скарга до Великої Палати Верховно-
го Суду. Така скарга розглядається за правилами касаційного провадження,
встановленими цим Кодексом. Велика Палата Верховного Суду за наслід-
ками розгляду справи щодо оскарження рішення Вищої ради правосуддя,
ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення її Дисциплінар-
ної палати, може скасувати оскаржуване рішення Вищої ради правосуддя
або залишити його без змін. У випадку скасування судом рішення Вищої
ради правосуддя, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення
її Дисциплінарної палати, Вища рада правосуддя розглядає відповідну дис-
циплінарну справу повторно [3].
Однак, найбільший інтерес для нас становлять не стільки особли-
вості касаційного оскарження рішень у адміністративних справах про
оскарження адміністративних актів, скільки наявні проблеми і цьому
інституті та можливі шляхи їх вирішення. Так у цьому контексті перш
за все, на наше переконання, слід звернути увагу на таку підставу від-
мови у відкритті касаційного провадження як необґрунтованість скар-
ги. Так, відповідно до статті 333 чинного КАСУ у разі оскарження ухвали
(крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касацій-
ну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного про-
вадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не
викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення. Суд
відмовляє у відкритті касаційного провадження з перегляду ухвали
про повернення заяви позивачеві (заявникові), а також судових рішень
у справах, визначених статтями 280, 281, 287, 288 зазначеного Кодексу,
якщо рішення касаційного суду за наслідками розгляду такої скарги не
може мати значення для формування єдиної правозастосовної практи-
ки [3]. Вочевидь такий підхід має на меті зменшити завантаженість суду,
попередити втягування вищої судової інстанції у вирішення беззмістов-
них скарг. Однак з іншого боку – означене положення можна розцінюва-
ти як таке, що не відповідає конституційним і міжнародним гарантіям
на судовий захистам та справедливий суд. Зокрема Конвенції про захист
прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має пра-
во на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розум-
ного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом,
який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру
або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього
кримінального обвинувачення [4]. Проблема полягає у тому, що Закон,
встановлюючи необґрунтованість касаційної скарги як підстави відмо-
ви для відкриття касаційного провадження, при цьому не вимагає того,
щоб така відмова була обґрунтованою. Натомість у ст. 333 КАСУ засову-
ються такі понятійно-термінологічні конструкції як «очевидність пра-
вильності застосування норми права», «відсутність розумних сумнівів»,
що мають оціночний характер. З умов означених обставин створюється
досить сприятливе підґрунтя для зловживання судом своїм правом на
відмову у відкритті касаційного провадження. Вважаємо, що з метою змі-
цнення гарантій права осіб на судовий захист та справедливе вирішен-

ня спору, а також недопущення зловживання касаційним судом своїми
повноваженнями, доцільно передбачити у процесуальному законодав-
стві, що у випадку, якщо суд доходить висновку про необґрунтованість
касаційної скарги, і при цьому відсутні явно виражені прояви зловжи-
вання скаржником його процесуальними правами, то у такому випадку
суд повинен залишити касаційну скаргу її без руху та надати скаржнику
строк для усунення недоліків. Такий підхід вбачається справедливим ще
й тому, що інтереси громадян, права, свободи чи законні інтереси яких
були порушені в наслідок видання незаконного адміністративного акту,
не представляють свої інтереси у касаційному суді самостійно, а діють
через адвокатів. Повідомлення ж судом сторони спору про залишення її
скарги без руху через необґрунтованість, стане одним із інструментів
контролю клієнтом якості представлення його інтересів адвокатом.
Наступне наше зауваження щодо законодавчого врегулювання
касаційного оскарження у адміністративному судочинстві, також сто-
сується застосування у КАСУ оціночного поняття, а саме у ст. 328 дано-
го Кодексу йдеться про справи, що мають «фундаментальне значення
для формування єдиної правозастосовчої практики», «справа становить
значний суспільний інтерес», «мають виняткове значення для учасника
справи». При цьому у законі не розтлумачується, що мається на увазі під
такими справами. Відповідно у кожному випадку находження справи
касаційний суд самостійно вирішує, чи володіє справа про оскарження
адмінітсративного акту ознаками, які дозволяють її віднести до таких,
що мають «фундаментальне значення для формування єдиної правоза-
стосовчої практики», «справа становить значний суспільний інтерес»,
«мають виняткове значення для учасника справи». Особливе запитання
тут виникають саме такі критерії як «фундаментальне значення…» та
«виняткове значення для учасника справи». На нашу думку такий під-
хід є досить спірним, оскільки створює підґрунтя для процвітання дис-
кримінації, що аж ніяк не відповідає принципу рівності перед законом
і судом, закріпленому як у Конституції України, так і в КАСУ та законі
«Про судоустрій і статус суддів».
Далі, вважаємо за необхідне звернути на проблему урегулювання
касаційного оскарження ухвал суду першої інстанції. Справа у тому, що із
змісту ст. 328 КАСУ досить складно зробити однозначний висновок. З од-
ного боку у ній закріплено перелік конкретних ухвал (вказані у пунктах
3, 4, 12, 13, 17, 20 частини першої ст. 294 КАСУ), які можуть бути оскар-
жені у порядку у порядку касаційного провадження після їх перегляду
в апеляційному порядку. З іншого боку у цій статті (тобто ст. 328 КАСУ)
немає прями вказівок на те, які б свідчили про виключність зазначеного
переліку. Якщо припустити, що перелік ухвал, які підлягають касацій-
ному оскарженню, закріплений у статті 328 КАСУ є виключним, то вихо-
дить, що ціла низка судових рішень з окремих важливих процесуальних
питань (як то: забезпечення доказів, відмова в забезпеченні доказів, ска-
сування ухвали про забезпечення доказів; забезпечення позову, заміни
заходу забезпечення позову, скасування забезпечення позову, відмови
у забезпеченні позову, відмови у заміні заходу забезпечення позову або
скасуванні забезпечення позову; відмова поновити або продовжити про-

пущений процесуальний строк; визначення розміру судових витрат та
ін.). На наше глибоке переконання, така ситуація не відповідає тій місії,
яку повинен виконувати Верховний Суд у системі судочинства в цілому
та в межах адміністративного процесу зокрема. Адже очевидним є вис-
новок про те, що досить складно ефективно контролювати законність та
правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм
матеріального і процесуального законодавства, а також забезпечувати
якість та сталість судової практики, коли не перевіряєш значну части-
ну судових рішень. А тому переконані, що у статті 328 КАСУ необхідно
закріпити, що Верховний Суд у порядку касаційного провадження в разі
необхідності може переглядати й інші, окрім тих, що зазначені у ст. 328
цього Кодексу, ухвали, за виключенням тих випадків, можливість такого
перегляду прямо заборонена законом (як наприклад, у статті 188 КАСУ
закріплено, що про припинення врегулювання спору за участю судді по-
становляється ухвала, яка оскарженню не підлягає; або ж у ст. 149 КАСУ,
відповідно до якої ухвалу про стягнення штрафу може бути оскаржено в
апеляційному порядку до суду вищої інстанції. Оскарження такої ухвали
не перешкоджає розгляду справи. Постанова суду апеляційної інстанції
за результатами перегляду ухвали про накладення штрафу є остаточ-
ною і оскарженню не підлягає) [3].
Висновок. Резюмуючи вище викладене, можемо погодитися із па-
нуючою у юридичних колах (як наукових та і практичний) думкою про
те, що оновлення КАСУ стало важливим кроком у напрямку вдоскона-
лення механізму касаційного оскарження. У той же час законодавче вре-
гулювання даного інституту не позбавлене недоліків, які потребують
усунення, оскільки створюють сприятливі умови для зловживань та дис-
кримінаційного підходу з боку Верховного Суду при вирішенні питання
про розгляд тих чи інших адміністративних справ про оскарження ад-
міністративних актів у порядку касаційного провадження. Запропоно-
вані нами зміни до КАСУ покликані зміцнити гарантії права громадян
на справедливий суд і зобов’язати Верховний Суд до більш якісного та
змістовного контролю за застосуванням норм матеріального і процесу-
ального права судами нижчих інстанцій.

1. Бортняк К. В. Касаційне провадження в адміністративному судочин-
стві: проблеми та особливості застосування. Журнал східноєвропейського
права. 2014. № 10. С. 35-39. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/jousepr_2014_10_8
2. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним
поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення
термінів «найвищий судовий орган», «вищий судовий орган», «касацій-
не оскарження», які містяться у статтях 125, 129 Конституції України від
11.03.2010 р. № 8-рп/2010 // URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/
v008p710-10#Text
3. Кодекс адміністративного судочинства України від 6.07.2005 р.
№ 2747-IV, ВВР, 2005, № 35-36, № 37, ст.446 URL: https://zakon.rada.gov.ua/
laws/show/2747-15#Text
4. Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від

04.11.1950 р. {Конвенцію ратифіковано Законом № 475/97-ВР від 17.07.97}
// URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004#Text
V. Kovrakh
ON THE PROBLEM OF IMPROVING THE CASSATION APPEAL OF

ADMINISTRATIVE ACTS IN ADMINISTRATIVE PROCEEDINGS
The relevance of the article is that the cassation appeal, as well as the appeal,
is optional, but has a number of its own specific features, as well as shortcomings
that require scientific and theoretical study. A number of researchers have
addressed the essence and significance of cassation proceedings, problematic
aspects of its legislative regulation in the administrative-procedural field. The
article, based on the analysis of scientific views of scientists and the norms of
current legislation, elaborates the directions of improving the cassation appeal
of administrative acts in administrative proceedings. It is noted that the proposed
amendments to the CAJ are intended to strengthen the guarantees of the right of
citizens to a fair trial and to oblige the Supreme Court to better and substantive
control over the application of substantive and procedural law by lower courts. It
is emphasized that the following are not subject to cassation appeal: 1) decisions,
rulings of the court of first instance and rulings, rulings of the court of appellate
instance in cases in which decisions are subject to review by the Supreme Court;
2) court decisions in cases of insignificant complexity and other cases considered
under the rules of simplified claim proceedings (except for cases that are considered
under the rules of general claim proceedings in accordance with this Code), unless:
a) the cassation appeal concerns a matter of law fundamental importance for the
formation of a unified law enforcement practice; b) a person who files a cassation
appeal, in accordance with this Code, is deprived of the opportunity to refute
the circumstances established by the appealed court decision when considering
another case; c) the case is of significant public interest or is of exceptional
importance for the party to the case who files a cassation appeal; d) the court of
first instance erroneously assigned the case to the category of cases of insignificant
complexity.
Keywords: cassation appeal, administrative acts, administrative
proceedings, improvement.

УДК: 342.9
Колісник А. С.,
АДМІНІСТРАТИВНИЙ КОНТРОЛЬ – ВИЗНАЧАЛЬНИЙ

ЕЛЕМЕНТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕЖИМУ ЗАКОННОСТІ У СФЕРІ
МИТНО-СЕРВІСНИХ ВІДНОСИН
Актуальність статті полягає в тому, що питання дотримання

законодавства ніколи не втрачає своєї актуальності та важливості
протягом усього розвитку та функціонування правової держави.
Особливого значення дотримання законності набуває тоді, коли з появою
нових інститутів у державі виникають нові правовідносини. Митно-
сервісні відносини виникли лише тоді, коли постало питання розвитку
такої митниці, яка спрямована на надання сервісних послуг. Такий вектор
розвитку митних органів змінив спрямованість фокусу митниці у цілому,
поєднавши його функцію фіскального контролю з функцією надання
послуг. Однак, такі зміни не можуть означати, що митний контроль
наразі втрачає свою актуальність, оскільки митно-сервісні відносини
також мають виникати та здійснюватися лише у межах, передбачених
законодавством та під контролем органів державної влади, оскільки саме
на них покладена функція забезпечення законності у державі. Статтю
присвячено питанням митного контролю в галузі митно-сервісних
відносин як основоположному елементу, який забезпечує дотримання
законодавства. Митно-сервісні відносини є достатньо новим явищем
для нашої держави, оскільки вони виникли лише тоді, коли з›явилася
необхідність реформування митних органів та спрямування їхньої
основної діяльності саме на надання послуг. У цьому аспекті важливим
питанням є дотримання законності митно-сервісних відносин. Автор
аналізує специфіку адміністративного контролю, який має місце в галузі
саме митно-сервісних відносин. У статті розглянуто основні форми
та методи адміністративного контролю митно-сервісних відносин та
приділено увагу суб›єктам такого контролю. Також автор наголошує
на важливості контролю митно-сервісних відносин, аналізуючи його
природу, сутність та особливості, зумовлені специфікою функціонування
в митно-сервісних відносинах. Встановлено, які фактори впливають
на порушення законності митно-сервісних відносин та запропоновано
методи запобігання можливим порушенням у зазначеній сфері.
Ключові слова: митно-сервісні відносини, митний орган, сервісна
митниця, адміністративний контроль, законність, дотримання
законодавства.
Актуальність теми. Питання дотримання законодавства ніколи не

втрачає своєї актуальності та важливості протягом усього розвитку та
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Колісник А. С., 2019
функціонування правової держави. Особливого значення дотримання

законності набуває тоді, коли з появою нових інститутів у державі
виникають нові правовідносини. Митно-сервісні відносини виникли
лише тоді, коли постало питання розвитку такої митниці, яка спрямована
на надання сервісних послуг. Такий вектор розвитку митних органів
змінив спрямованість фокусу митниці у цілому, поєднавши його функцію
фіскального контролю з функцією надання послуг. Однак, такі зміни не
можуть означати, що митний контроль наразі втрачає свою актуальність,
оскільки митно-сервісні відносини також мають виникати та здійснюватися
лише у межах, передбачених законодавством та під контролем органів
державної влади, оскільки саме на них покладена функція забезпечення
законності у державі.
Аналіз останніх досліджень. Питання митного контролю,
митних відносин, важливості забезпечення законності в галузі митних
відносин вивчали багато науковців, зокрема, вдосконалення організації
функціонування митного контролю в Україні вивчали такі науковці:
Авер’янов В.Б., Гребельник О.П., Бережнюк І.Г., Туржанський В.А., Білу-
ха М.Т., Микитенко Т.В., Владіміров Д.В., Квеліашвілі І.М., Кормич Б.А.,
Біленець Д.А., Ломейко Ю.А., Мушенок В.В., Настюк В.Я., Тімашок В.О.,
Суворов В.В., Тропіна О.М. та ін.
Виокремлення невирішених раніше проблем. Питанням контролю
як основному засобу забезпечення законності будь-яких правовідносин,
зокрема, митних правовідносин присвячено чимало досліджень
вітчизняних та зарубіжних науковців. Однак, питання контролю митно-
сервісних правовідносин наразі залишається недостатньо дослідженим з
огляду на те, що такі правовідносини почали активно розвиватися тільки
з появою сервісної митниці.
Метою даного дослідження є аналіз інституту митного контролю
в контексті виникнення митно-сервісних відносин, а також встановлення
важливості цього інституту як основного елемента забезпечення
законності. Визначення суб›єктів забезпечення законності митно-
сервісних відносин та їх функцій, а також форм контролю митно-сервісних
відносин.
Виклад основного матеріалу.
1. Форми і методи забезпечення режиму законності у галузі
митно-сервісних відносин та їхня характеристика.
Є багато наукових визначень режиму законності, але всі вони мають
спільний загальний сенс, який полягає у тому, що дотримання режиму за-
конності – це показник дійсно розвиненої правової держави з чітким нор-
мативним регулюванням, закріпленим у законодавчих актах, а також із на-
селенням, яке має високий рівень правосвідомості та дотримується норм,
закріплених у законодавстві. Саме такою розбудовується й наша держава.
У митно-сервісних відносинах режим законності має свою специфіку.
Автор пропонує визначати його як режим, за якого митно-сервісні відно-
сини повністю відповідають чинному законодавству та виникають між
суб›єктами, які неухильно дотримуються закріплених законодавчих норм.
Раніше митний контроль був більше зосереджений на фіскальних
аспектах роботи митниці, але в останні роки все більша увага приділяється
важливості митного контролю для таких цілей, як безпека, охорона і захист

навколишнього середовища.
Інститут митниці має перед собою найважливішу та глобальну задачу,
яка полягає в розвитку та застосуванні інтегрованого комплексу політик
і процедур, які спрямовані на забезпечення та підвищення рівня захисту
та безпеки, на ефективну підтримку торгівлі та справляння податків і
зборів до державних бюджетів. Усі процеси, які наразі відбуваються в
митно-сервісних відносинах вказують на те, що переважають тенденції
лібералізації, однак, така лібералізація діяльності митних органів може
мати зворотній ефект, і замість нової, розвиненої та спрямованої на
надання сервісних послуг громадянам митниці може виникнути ситуація,
коли всі прогресивні зміни будуть занедбані, оскільки, у дуже ліберальних
умовах можливе порушення законності [10]. До цього варто додати, що та-
кого занепаду можна уникнути, забезпечуючи ефективне функціонування
контролю митно-сервісних відносин.
На думку М. Білухи, митний контроль – це функція управління
митними операціями підприємств, які здійснюють зовнішньоекономічну
діяльність з метою забезпечення дотримання вимог нормативно-правових
актів з питань державної митної справи та міжнародних договорів
України [1].
Однією з основних цілей митного контролю є забезпечення законності
митних відносин. Забезпечення законності є основоположним принципом
у будь-яких митних відносинах, оскільки дотримання законодавства
– це імперативна вимога діяльності митних органів. На посадових осіб
митних органів покладений обов›язок здійснювати всі необхідні заходи,
спрямованні на забезпечення дотримання норм чинного законодавства
під час проведення митного контролю та митного оформлення [9].
На важливість дотримання законодавчих актів вказує не тільки
наукова доктрина, а й норми чинного законодавства, зокрема, у статті 3
Митного кодексу України зазначено, що при здійсненні митного контролю
та митного оформлення товарів, транспортних засобів комерційного
призначення, що переміщуються через митний кордон України,
застосовуються виключно норми законів України та інших нормативно-
правових актів з питань митної справи, чинні на день прийняття митної
декларації митним органом України [8].
Основною метою митного контролю визнається забезпечення
законного переміщення осіб, товарів та транспортних засобів через митний
кордон, зокрема, контроль за повним та своєчасним адмініструванням
митних платежів [6].
У науковій доктрині немає єдиного погляду на правову природу
контролю, який має забезпечувати законність митних відносин, у
цілому. Однак, багато науковців погоджуються з тим, що поняття митний
контроль не можна вважати однорідним. З цим погоджується й автор
статті, оскільки поняття контролю є досить багатогранним, і його правова
природа завжди зумовлена специфікою конкретних правовідносин.
Наприклад, Тропіна О.М. розглядає митний контроль у двох значеннях:
як правова форма митної діяльності та як засіб забезпечення дотримання
законодавства суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності [11]. У випадку
митно-сервісних відносин найбільш доцільно, на думку автора, розглядати

контроль саме як засіб забезпечення дотримання законодавства.
О.В. Мазур наводить таке визначення митного контролю – сукупність
перевірних заходів, суб’єктами здійснення яких є митні органи, а об’єктом
– дотримання митного законодавства. Мета такого контролю є цілком
визначеною та конкретною та досягається завдяки здійсненню:
• перевірки відповідності дій з переміщення через митний кордон
встановленому порядку за допомогою різних форм і методів;
• вжиття заходів щодо запобігання митним правопорушенням [7].
На думку автора, найбільш доцільно визначати митний контроль як
функцію управлінських повноважень митних органів із провадження митних
операцій стосовно підприємств, які є суб’єктами зовнішньоторговельної
діяльності, мета якої полягає у забезпеченні виконання усіх встановлених
чинним законодавством України та міжнародними договорами, згода
на обов’язковість яких надана Верховною Радою України вимог, які
стосуються питання здійснення публічної митної справи.
Митний контроль може проводитись у різних формах. Формою
митного контролю митно-сервісних відносин слід вважати певний комплекс
заходів, який провадиться митним органом у межах його повноважень,
передбачених митним законодавством при наданні сервісних послуг.
Розглядаючи форми митного контролю, які закріплені у Митному
кодексі України, можна погодитися з тим, що багато з них стосуються
митно-сервісних відносин, їх автор і пропонує розглянути.
По-перше, серед форм митного контролю важливо визначити такі,
які здійснюються лише в зонах митного контролю, до них слід віднести:
митний огляд, взяття зразків товарів.
Певні форми адміністративного контролю можуть бути здійснені як
у зоні митного контролю, так і поза її межами, це насамперед, перевірка
документів та відомостей, огляд приміщень, огляд складів, огляд магазинів
безмитної торгівлі та інше.
Не залежать від зон митного контролю такі форми адміністративного
контролю: облік товарів, переміщених через державний кордон України,
документальні перевірки, перевірка платежів, зокрема, їх повноти та
своєчасності [5].
Такі форми контролю митно-сервісних відносин є важливими для
того, щоб виявляти будь-які порушення законодавства та підвищувати
ефективність діяльності митних органів. Більш того, багато з цих форм
мають превентивний характер і можуть не просто допомагати виявляти
порушення законодавства, а й попереджувати їх.
У митному законодавстві широко застосовується поняття «форма
митного контролю», однак поняття «метод митного контролю» відсутній.
Загальне розуміння «методу» включає певний спосіб впливу законними
засобами суб’єкта на підлеглий об’єкт, а в спеціальній літературі метод
митного контролю визначають як «...сукупність прийомів, способів його
здійснення» [137, с. 129]. Традиційно вирізняють два основних методи
проведення митного контролю: а) із застосуванням технічних засобів
(поглиблений митний контроль) і б) без застосування технічних засобів
(звичайний митний контроль). Поліваріантність ситуацій, що виникають
у процесі здійснення митного контролю й залежать від багатьох чинників

(специфіки предмета контролю, набору обраних його форм, оперативної
обстановки тощо), дає право стверджувати про наявність певної системи
методів митного контролю. Усі вони можуть бути класифіковані за тим чи
іншим критерієм наступним чином: 1) залежно від предмета контролю –
ординарний, спрощений, екстраординарний, або посилений; 2) залежно
від використання технічних засобів – звичайний і посилений. На думку
окремих авторів перелік форм митного контролю може доповнюватися
спостереженням, обстеженням, аналізом, розробкою прогнозів та ін., що
дозволяють «...вивести контрольну функцію зі сфери безпосереднього
контакту з об’єктом (виконувати її дистанційно)» [7]. У цьому разі слід
вести мову не про форму, а про метод митного контролю. Отже, залежно
від доступності предмета контролю можуть застосовуватися контактний
(органолептичний) і безконтактний методи митного контролю. Так, за
визначенням Мазура А.В. Під час митного огляду митні органи застосовують
наступні методи:
• ідентифікаційний огляд;
• огляд з перерахуванням кількості вантажних місць;
• огляд з перерахуванням кількості предметів у вантажних місцях, з
певними характеристиками товарів та зі зразками для експертизи;
• цілеспрямований огляд виявлення товарів, які є контрабандою;
• повторний митний огляд [7].
У цілому, варто зазначити, що на важливість контролю як основ-
ного елементу забезпечення митно-сервісних відносин вказує низка по-
ложень:
• дотримання законодавства – одна з основних цілей митних органів
у будь-яких правових відносинах;
• надання послуг митними органами має здійснюватися лише в ме-
жах норм, закріплених на законодавчому рівні;
• у разі, якщо українське законодавство не відповідає міжнародним
стандартам, перевага надається міжнародно-правовим нормам, оскільки
саме до адаптації українського законодавства міжнародним стандартам і
прагне наша держава.
2. Суб'єкти забезпечення режиму законності у галузі митно-
сервісних відносин та їхня характеристика.
Діяльність митних органів України спрямована на те, щоб
збільшити товарообіг, сприяти транзиту, полегшувати торгівлю, сприяти
пасажирським перевезенням через державний кордон України. Таке
перевезення неможливе без документальної регламентації відомостей
та пред›явлених документів, оскільки ця документальна регламентація
спрямована на те, щоб забезпечити та гарантувати правильне застосування
національного митного законодавства. Наразі державі важливо спрямувати
зусилля на те, щоб забезпечити системний контроль за забезпеченням
законності митно-сервісних відносин та спростити такі контрольні
процедури, при цьому, не зменшуючи ефективність останніх [3].
Ефективність митного контролю забезпечується певними функціями
суб›єктів контролю митно-сервісних відносин. До таких функцій варто
віднести:
• запровадження спрощених митних процедур;

• контроль за забезпеченням законності;
• координація зусиль та обмін інформацією;
• забезпечення митного оформлення товарів;
• створення умов для збільшення пасажирських перевезень та
товарообіг;
• аналіз та управління ризиками з метою визначення обсягів та форм
митного контролю;
• надання відповідних дозволів [4],
• організація стягнення коштів у випадках настання гарантійних
випадків за фінансовою гарантією;
• контроль за наданням адміністративних послуг;
• здійснення контролю за переміщенням товарів [2].
До цих функцій також доречно додати:
• Надання електронних митних послуг;
• підвищення ефективності митного контролю;
• розбудова нового типу митниці – «сервісна митниця», яка є орієн-
тованою на надання сервісних послуг.
Випадки порушення законності – одна з найбільших проблем у
нашій державі. Є багато факторів, які можуть призводити до таких
порушень, зокрема, економічні, соціально-політичні фактори, низька
правова культура та правосвідомість громадян, прогалини в законо-
давстві, корупційні прояви, проблеми в організаційній структурі митних
органів.
Попередити такі порушення можна лише завдяки наділенням
повноваженнями забезпечення дотримання законності державні органи,
а також визначення факторів, про які було зазначено вище, та умов
порушення законності. До цього можна додати також запровадження
певних освітніх заходів, які були б спрямовані на підвищення правової
культури населення, однак, цей захід є скоріше факультативним, оскільки,
найважливіша роль контролю забезпечення законності в митно-сервісних
відносинах покладена на державні органи, які виступають суб›єктами
забезпечення цієї законності.
Митний контроль наразі є складною процедурою, яка може бути
більш ефективною та більш простою. Такому спрощенню може сприяти
автоматизація деяких процесів, що скоротить час на проведення такого
контролю, а також спростить процедурні моменти. На думку автора,
доречним може стати створення можливості переведення деяких
підрозділів митної служби в електронну форму шляхом запровадження
багатофункціональних центрів з надання митних послуг на базі Центрів
надання адміністративних послуг та регіональних митниць, зокрема, і
в електронній формі, що може слугувати значному скороченню часу, що
витрачається на документарну процедуру надання ряду митних послуг.
Такі центри стали б аналогією «сервісних митниць», які функціонують у
митних органах деяких країн ЄС.
Положеннями Митного кодексу України закріплені такі митні
органи: Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну
митну політику, митниця, митний пост [8]. Усі ці органи як органи
державної влади є суб’єктами забезпечення митно-сервісних

відносин.
У митно-сервісних відносинах беруть участь такі суб›єкти, які
наділені владними повноваженнями, а також такі, які не мають владних
повноважень. У контексті даного дослідження варто розглянути саме ті
органи, які мають владні повноваження, адже саме їх можна визначити
як суб›єктів забезпечення режиму законності у галузі митно-сервісних
відносин з огляду на повноваження та функції, які за ними закріплені. До
таких органів слід віднести:
• Державну фіскальну службу України;
• регіональні митниці;
• митниці;
• спеціалізовані митні установи та організації.
Однак, перелік таких суб›єктів не вичерпується лише митними
органами, оскільки певні діяння, які спрямовані на порушення чинного
законодавства можуть бути визнані адміністративними або навіть
кримінальними правопорушеннями. У цьому випадку митні органи
співпрацюють з правоохоронними органами, і на правоохоронні органи
також покладаються повноваження, які стосуються забезпечення
законності митно-сервісних відносин.
До цього переліку варто також додати, що в залежності від виду
транспорту, який перетинає державний кордон України, можуть бути
залучені й інші контролюючі суб’єкти. Наприклад, при повітряному
сполученні для забезпечення повного та усебічного контролю залучаються
посадові особи аеропорту та авіакомпанії.
Як щодо об’єктів митного контролю, класично виділяють наступні;
• товари і транспортні засоби, що переміщуються через митний
кордон;
• документи і відомості про них;
• фізичні і юридичні особи, що мають відношення до цих товарів –
власники товарів, особи, що діють за їхнім дорученням (митні брокери,
декларанти, митні перевізники та ін.), їх документи;
• відповідність фактичних обставин установленому порядку
переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон;
• можливість надання і дотримання митних режимів, обраних
декларантами за згодою митних органів стосовно товарів і транспортних
засобів [12].
3. Важливість забезпечення законності митно-сервісних відно-
син в сучасних умовах
У 2020 році весь світ мав адаптуватися до нових умов, зміни, спри-
чинені пандемією вплинули на всі сфери суспільних відносин. Напевно,
найбільших викликів зазнала митниця, оскільки був змінений порядок
пунктів пропуску через державний кордон України, багато з них взагалі
були закриті. Траплялося багато випадків, коли люди хотіли потрапити в
Україну поза межами митного контролю.
Зазначені зміни яскраво наголосили на тому, що задля того, щоб мит-
ні органи могли забезпечити дотримання законності в галузі митно-сервіс-
них відносин, усі сервісні процедури необхідно максимально спростити та
перевести в електронний формат ті послуги, які можливо. Такий електрон-

ний формат допоможе зменшити навантаження на митні органи, а також
буде допомагати підтримувати режим законності.
Варто зазначити, що наразі митні органи достатньо успішно адапту-
ються до змін, оскільки, карантин не може вплинути на вантажні та гу-
манітарні перевезення, які й не припиняються, однак, був змінений по-
рядок перевірки гуманітарних вантажів, зокрема, строк перевірки таких
вантажів був зменшений до одного дня.
Щодо питання електронного декларування, то такі спроби трива-
ють вже близько десяти років і наразі функціонують, підтверджуючи свою
ефективність.
Варто зазначити, що на думку автора, все ж буде доцільним внести
зміни до чинного законодавства та детально прописати порядок роботи та
умови контролю митно-сервісних відносин в умовах пандемії. Наприклад,
те саме електронне декларування може бути вдосконаленим шляхом змен-
шення кількості митних формальностей і скорочення часу їх проведення,
оптимізації стандартів використання інформаційних технологій задля
того, щоб спростити та підвищити ефективність контролю митно-сервіс-
них відносин, зменшення корупційних проявів, створення єдиної бази об-
міну інформацією для оперативного обміну інформацією.
Автором пропонується розробка законопроекту про внесення змін до
Митного кодексу України, до якого доцільно включити такі норми:
1. Посилити відповідальність за корупційні прояви в митно-сервісних
відносинах.
2. На законодавчому рівні закріпити те, що митниця до 2025 роки має
перетворитися на повністю «сервісну митницю». Така норма пропонується
задля того, щоб адаптувати українське законодавство та державні органи
до стандартів Європейського Союзу.
3. У Митному Кодексі лише згадується єдина автоматизована
інформаційна система митних органів України, тому доцільно доповнити
статтю 318 положенням про те, що усі митні операції мають вноситися
в цю систему, а також, що сто відсотків послуг, які надаються митними
органами будуть переведені в електронний формат. Зазначені зміни по-
легшать механізм обміну інформацією між митницями, прискорять та
спростять процедури митного контролю.
Висновки. У сучасних умовах спостерігається тенденція до
зростання зовнішньоекономічного обороту, а митна справа все більше
потребує вдосконалення та реформування, оскільки саме митниця чинить
значний вплив на всі процеси економічної інтеграції до міжнародного
співтовариства та для зростання ролі нашої держави на міжнародній арені.
Забезпечення законності в галузі митно-сервісних відносин являє
собою систему спеціальних заходів, здійснюваних уповноваженими на
те владними суб›єктами, спрямованих на профілактику та виявлення
порушень законності, дотримання прав і свобод різних категорій осіб -
учасників митних правовідносин і зміцнення законності.
Усе це забезпечує органічний розвиток нового типу митниці,
діяльність якої зосереджена не тільки на фіскальному контролі, а в першу
чергу на наданні послуг.
Виклики сучасності вимагають від митних органів оперативного

реагування, спрощення та скорочення певних митних процедур, а також
використання інформаційних технологій задля підвищення ефективності
контролю митно-сервісних відносин, а також ефективному запобіганню
можливим порушенням режиму законності.

1. Білуха М.Т., Микитенко Т.В. Митний контроль: організація і
методологія. Науковий вісник Національного університету ДПС України
(економіка, право). 2014. № 1(64). С. 181–187
2. Владіміров Д.В. Митний контроль у забезпеченні економічної
безпеки держави. Економіка та митно-правові відносини. Випуск 11-12
червень-серпень 2019 р. URL: 10.5281/zenodo.3594616
3. Гунько К.І. Сервісна функція митних органів: потенціал
теоретичного аналізу. Економічний вісник, 2018, №1. URL: https://ev.nmu.
org.ua/docs/2018/1/EV20181_069-074.pdf
4. Квеліашвілі І. Проблеми контролю визначення митної вартості у
національному законодавстві: судження експертів. Актуальні проблеми
державного управління. 2016. Вип. 3. С. 42-46.
5. Кормич Б.А., Біленець Д.А. Режим зони митного контролю:
адміністративно-правові основи: монографія. Чернівці : Технодрук, 2017.
– 180 с.
6. Ломейко Ю.А. Аналіз та напрями вдосконалення взаємовідносин
між суб’єктами митного контролю. Бізнесінформ №2, 2015. URL: https://
www.business-inform.net/export_pdf/business-inform-2015-2_0-pages-58_67.
pdf
7. Мазур А. В. Організаційно-правові основи митного контролю в
Україні: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук, 2004. URL:
http://biblio.umsf.dp.ua/jspui/handle/123456789/2179
8. Митний кодекс України. Відомості Верховної Ради України (ВВР),
2012, № 44-45, № 46-47, № 48, ст. 552. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/
show/4495-17#Text
9. Мушенок В.В., Тімашок В.О. Правовий інститут митного контролю,
його принципи, види. Приватне та публічне право, №2, 2020. URL: http://
www.pp-law.in.ua/archive/2_2020/22.pdf
10. Суворов В.В. Інституційні аспекти модернізації митної справи в
Україні. Ефективна економіка № 3, 2012. URL: http://www.economy.nayka.
com.ua/?op=1&z=1018
11. Тропіна О.М. Організаційно-правові засади здійснення митного
контролю за дотриманням прав інтелектуальної власності при переміщен-
ні товарів через митний кордон України: автореф. дис. на здобуття наук.
ступеня канд. юрид. наук, 2003.
12. Організація митного контролю та митного оформлення. URL:
https://ru.osvita.ua/vnz/reports/international-relations/19269/

A. Kolisnyk
ADMINISTRATIVE CONTROL IS A DETERMINING ELEMENT OF

ENSURING THE LEGALITY REGIME IN THE FIELD OF CUSTOMS
AND SERVICE RELATIONS
The relevance of the article is that the issue of compliance with the law never
loses its relevance and importance throughout the development and functioning
of the rule of law. Observance of legality acquires special significance when new
legal relations arise with the appearance of new institutions in the state. Customs
and service relations arose only when the question arose of the development of
such customs, which is aimed at providing services. This vector of development of
customs authorities has changed the focus of customs in general, combining its
function of fiscal control with the function of providing services. However, such
changes cannot mean that customs control is currently losing its relevance, as
customs and service relations should also arise and be carried out only within
the limits provided by law and under the control of public authorities, as they are
responsible for ensuring legality in the state. The article is devoted to the issues
of customs control in the field of customs and service relations as a fundamental
element that ensures compliance with the law. Customs and service relations are a
fairly new phenomenon for our country, as they arose only when there was a need
to reform the customs authorities and focus their main activities on the provision
of services. In this aspect, an important issue is compliance with the law of
customs and service relations. The author analyzes the specifics of administrative
control, which takes place in the field of customs and service relations. The article
considers the main forms and methods of administrative control of customs and
service relations and pays attention to the subjects of such control. The author also
emphasizes the importance of control of customs and service relations, analyzing
its nature, nature and features due to the specifics of functioning in customs and
service relations. It is established what factors affect the violation of the legality of
customs and service relations and proposed methods to prevent possible violations
in this area.
Keywords: customs service relations, customs body, service customs,
administrative control, legality, observance of the legislation.

УДК 340.1
Криховецький І. З.,
кандидат економічних наук,
ПВНЗ Університет Короля Данила
ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ

НОРМОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ГАЛИЦЬКОГО КРАЙОВОГО
СЕЙМУ
У статті розкриваються ключові теоретико-методологічні і

понятійні підходи до вивчення нормотворчої діяльності Галицького
сейму. Констатовано, що створений у 1861 р. Галицький сейм, не був
першим органом публічної влади, адже ще в кінці XVIII ст. під впливом
реформ освіченого абсолютизму в Австрійській імперії, було створено
станові сейми, які були швидше даниною місцевій аристократії за
виявлений лібералізм. Натомість саме крайові сейми, започатковані
конституційними перетвореннями імперії Габсбургів стали класичними
інститутами представницької влади, які гарантували усім народам
імперії рівні права для участі в управління краєм. Вивчається етимологія
поняття парламентаризм, а також історична традиція становлення
парламентських інституцій на теренах України. Розглядається зміст
і характер нормотворчої діяльності крізь призму тлумачення понять
«алегати», «стенограма», «сервітути», «індемнізаційні рахунки»,
«пропінація» та ін. Оєктивна сторона дослідження демонструє, що
перешкодами на шляху до становлення українського парламентаризму
були: непослідовність державної влади, нерозвиненість національного
політичного руху, домінуючі позиції у Галичині польського визвольного руху.
Ні Галицький крайовий сейм, ні Державна рада не були представницькими
органами українського народу, відповідно українці не могли суттєво
впливати на рішення, які ухвалювали представницькі органи.
Встановлено, що нормотворча діяльність сейму була наслідком еволюції
та реформування системи права і законодавства імперії Габсбургів, і вела
до: структуризації українського національного руху Галичини; політизації
українського руху; формування основних концепцій державотворення,
що впродовж досліджуваного періоду еволюціонували від федералізму до
самостійності та соборності; загострення міжнаціональних взаємин,
які впродовж ХХ ст. набули антагоністичного характеру. Як наслідок,
така багатогранність досліджуваної проблеми обумовлює застосування
широкого спектру методів і принципів наукового пізнання.
Ключові слова: парламентаризм, Галицький сейм, нормотворча
діяльність, система права, Австро-Угорщина.
Актуальність теми. Дослідження інститутів парламентаризму

помітно активізувалося впродовж останніх десятиліть, що обумовлено
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Криховецький І. З., 2019
насамперед посиленим інтересом суспільства до представницьких

органів влади. Показово, що такий інтерес є закономірний і супроводжував
роботу парламентських інституцій впродовж усіх попередніх епох. Схожу
ситуацію можна було спостерігати в другій половині ХІХ – на початку ХХ
ст. в Східній Галичині, де згідно конституційних перетворень 1860-хр рр.
діяв Галицький крайовий сейм.
Не зважаючи на такий суспільний інтерес до проблеми
парламентаризму, для української історико-правової науки, питання вито-
ків представницьких органів влади на українських землях, є дискусійним.
Як рудимент радянського минулого, утвердження парламентаризму
асоціюється виключно з утвердженням радянських органів влади, або з
початком роботи Верховної Ради 1991 р.
З огляду на зазначене, науково актуальним видається питання
визначення основних теоретичних і методологічних підходів до вивчення
українського парламентаризму, зокрема Галицького крайового сейму, що
був першою класичною владною інституцією подібного типу, в якій були
представлені українці, і на підставі чітких норм права, могли відстоювати
власні національно-політичні права.
Постановка завдання. Метою нашого дослідження є визначення
основних теоретико-методологічних підходів до вивчення нормотворчої
діяльності Галицького крайового сейму.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Методологічною основою
нашого дослідження стали праці О. Бандурки, В. Гончара, В. Гошовської,
Ю. Древаля, В. Єрмолаєва, П. Кислого, Є. Мироненка, В. Питльованої,
В. Петришина, Н. Тимочка, В. Шаповала, Ю. Шемшученка та ін.
Виклад основного матеріалу дослідження. Характерно, що
Галицький сейм, створений у 1861 р. не був першим органом публічної
влади, адже ще в кінці XVIII ст. під впливом реформ освіченого абсолютизму
в Австрійській імперії, було створено станові сейми, які були швидше
даниною місцевій аристократії за виявлений лібералізм. Дослідниця
роботи станових сеймів В.Питльована прийшла до висновку, що становий
сейм обіймався проведенням різного роду імпрез, а не законодавчою
роботою [8, с. 5], а тому його не варто вважати класичним представниць-
ким органом влади, адже й українці не мали в ньому реального представ-
ництва. Черговим етапом утвердження парламентських інституцій мож-
на вважати 1848-1849 рр. Так, 25 квітня 1848 р. імператор Фердинанд І
затвердив Конституційну грамоту Австрійської монархії, яка проголосила
державу конституційною монархією, надавши населенню певні демокра-
тичні права і свободи. Конституція передбачала створення загальнодер-
жавної законодавчої інституції – Державного Сейму. Попри це верховна
влада залишалася у руках цісаря, який мав право скасовувати закони. Пар-
ламент мав бути спільною законодавчою владою для австрійських, чесь-
ких країв і також для Галичини з Буковиною. Важливим додатком до цієї
конституції став Тимчасовий виборчий закон від 9 травня 1848 р., який
визначав порядок виборів і суттєво звужував коло виборців за рахунок
високого майнового цензу та цензу осілості.
У цей же період виникло питання про заміну станового сейму на
виборний крайовий сейм з реальною владою та повноваженнями щодо
справ, які стосувалися конкретного краю [15, р. 73]. Події у Відні дали
поштовх до активізації політичного руху у Галичині.
Нова конституція 4 березня 1849 р. визначала структуру Державного
сейму – він складався з верхньої та нижньої палат (ст. 38). Верхня палата
створювалась із послів, вибраних для кожного коронного краю його
сеймом. Кожний коронний край висилав двох членів свого сейму як послів
(вимоги – громадянин Австрійської монархії та вік не молодший 40 років),
а решта місць розподілялася поміж усіх коронних країв за чисельністю
населення. Депутати нижньої палати обирались шляхом прямих виборів
повнолітніми платниками податків.
Завдяки новому законодавству у 1848-1849 рр. українці отримали
перший досвід парламентської діяльності у Австрійській Державній Раді.
Робота першого австрійського парламенту розпочалася 10 липня 1848 р.
З 383 депутатів було обрано 39 українців (русинів). У парламентських
дебатах, що відбулися уже з перших днів засідання парламенту,
українські депутати зосередили свою діяльність на вирішенні питання
про адміністративний поділ Галичини на дві адміністративні одиниці,
незалежні одна від одної: Східну Галичину, в основному заселену
українцями, й Західну, де поляки становили більшість. Саме у австрійському
рейхстазі 1848-1849 р. українські депутати змоги відкрито декларувати
свої погляди та боротися за їх реалізацію [1, с. 38]. Перешкодами на шля-
ху до становлення українського парламентаризму були: непослідовність
державної влади, нерозвиненість національного політичного руху, доміну-
ючі позиції у Галичині польського визвольного руху. Ні Галицький крайо-
вий сейм, ні Державна рада не були представницькими органами україн-
ського народу, відповідно українці не могли суттєво впливати на рішення,
які ухвалювали представницькі органи. У травні 1848 року до рейхстагу
було обрано 39 українців (з 383 депутатів), що становило близько 10 від-
сотків усього депутатського корпусу рейхстагу [4]. Однак не можемо не
погодитися з твердженням О.М.Бандурки про те, що це не свідчить про
відсутність українського парламентаризму у цей період. Оскільки україн-
ські землі входили до загальноімперського правового поля, українці от-
римали можливість вести виборчі кампанії, обирати та бути обраними до
представницьких установ, де вирішувалося в тому числі українське питан-
ня [1, с. 13].
Цісарським патентом від 31 грудня 1851 р. відмінено Конституцію
1849 р. та відбулося повернення до абсолютизму, що на певний
період призупинило розвиток представницьких установ. Повернення
Габсбурзької монархії до конституційно-парламентської форми правління
започаткував так званий Лаксенбургський маніфест від 22 серпня 1859 р.,
в якому цісар Франц Йосип пообіцяв установити парламентський контроль
над державними витратами, розширити права органів самоврядування.
Парламентська традиція в Австрії була продовжена конституційними
реформами 1860-1861 рр. За Лютневим патентом 1860 р. відновлювалася
діяльність двопалатного парламенту (рейхсрату), у відання якого
відносилися законодавчі ініціативи. Організаційно-правові засади
функціонування Галицького сейму встановив Додаток до «лютневого
патенту» від 26 лютого 1861 р. під назвою «Галицький крайовий статут»,
який визначив порядок формування, структуру, склад та повноважен-

ня крайового сейму. Розділ ІІ Крайового статуту визначав повноваження
крайового сейму. А саме: управляти майном краю, регулювати податки,
контролювати громадські ради і громадські справи, церкву та школу (у ча-
стині, що не суперечила чинному законодавству) та згадане вище повнова-
ження, щодо обрання депутатів до Державної ради.
Як аргумент того, що Галицький сейм був класичним прикладом
парламентської інституції, доцільно розглянути усталений в українській
науці термінологічний та методологічний апарат досліджуваної проблеми.
Згідно «Політологічного енциклопедичного словника», парламента-
ризм – це поняття, що охоплює і форму організації державної влади, і кон-
кретний спосіб управління державою, механізм взаємодії парламенту з ін-
ститутами виконавчої і судової гілок влади, і систему взаємодії держави і
суспільства [6; 9, с. 463].
За визначенням Ю. Шаповала парламентаризм – досить широке за
змістом поняття, що охоплює форму організації державної влади, способи
функціонування політичних інститутів та механізми взаємодії вищого
законодавчого органу з інститутами виконавчої влади, а також систему
взаємодії держави і суспільства [13]. Парламентаризм обов’язково пов’яза-
ний з демократичним способом формування влади, активною роллю пар-
ламенту в системі органів державної влади, налагодження взаємовідносин
з усіма інститутами громадянського суспільства [2].
Формальними ознаками парламентаризму, які в тій чи іншій мірі
закріпилися в конституціях:
- розмежування законодавчої та виконавчої влади, що означає наяв-
ність поділу влади та системи стримувань та противаг;
- контроль парламенту за діяльністю уряду – парламент реально
впливає на функціонування та формування уряду;
- привілейований статус парламентаріїв та їх незалежність від вибор-
ців. Привілейований статус визначається принципом парламентського ін-
демнітету та імунітету;
- представницькі, законодавчі органи – протопарламенти, які діяли
в певний історичний період, є віддзеркаленням соціальних, політичних і
культурних процесів того часу [7].
Стосовно змісту і розуміння парламентаризму, то ми погоджуємося
із формулюванням запропонованим В.Гошовською, що «парламентаризм
– це діюча система державного управління, яка прагне до забезпечення
правового функціонування життя суспільства» [3, с. 58]. Слід зауважи-
ти, що дослідниця зауважує, що це сучасне розуміння парламентаризму,
а для ХІХ – початку ХХ ст. воно було зовсім іншим, але в межах Галичини
виконувало практично таке ж завдання – регулювало суспільні відносини
і забезпечувало внутрішній розвиток суспільства. Відповідно, сучасне
розуміння парламентаризму як, процесу функціонуванням парламенту
– постійно діючого єдиного органу законодавчої влади, сформованого за
принципом загального, рівного, прямого виборчого права [5], не відпові-
дає реаліям ХІХ – початку ХХ ст.
Виходячи з цього, під «системою парламентаризму» ми розуміємо
сукупність органів державної влади, яка функціонує на основі
конституційних норм і покликана регулювати суспільні відносини в

країні, чи в окремому регіоні (у випадку федеративного чи монархічного
устрою).
Галицький крайовий сейм володів в більший чи меншій мірі усіма
з перерахованих ознак. Відповідно, це була повноцінна парламентська
інституція, що займалася нормотворчою діяльністю. Остання, була
складовою в роботі депутатів сейму і виступала основним інструментом
в процесі регулювання внутрішнього господарського, фінансового та
культурно-освітнього життя Галичини. Згідно визначення запропоно-
ваного О.В. Петришиним, «нормотворчість – це діяльність уповноважених
на це суб›єктів з розроблення, розгляду, прийняття та офіційного
оприлюднення нормативно-правових актів, яка здійснюється за
визначеною процедурою» [11, с. 201]. Ми цілком погоджуємося із таким
формулюванням, оскільки не зважаючи на сучасний зміст, воно цілковито
відображає процес законотворення другої половини ХІХ ст., розкриваю-
чи не тільки процес прийняття нормативно-правових актів, а й учасників
цього процесу. Згідно офіційного статусу, основним обов’язком депутатів
Галицького сейму було формування нових законів, що мали регулювати
суспільні та соціально-економічні відносини в провінції. Однак, слід зау-
важити, що нормотворча діяльність Галицького сейму була обмеженою.
По-перше, сфера повноважень і поле законодавчої ініціативи було досить
вузьким і зводилося до регулювання господарських, адміністративних, фі-
нансових і культурно-освітніх питань і то у випадку. Якщо вони не попада-
ли під пряму дію імперського законодавства. По-друге, прийнятий у стінах
сейму нормативно-правовий акт, набував чинності тільки у випадку його
підписання імператором, що не завжди відбувалося вчасно. В сучасному
розумінні, прийняті в сеймі закони, які були не ратифіковані, можна квалі-
фікувати, як законодавчі проекти, оскільки вони не мали юридичної сили.
Нормотворчість Галицького сейму пов’язана також зі специфічною
термінологією, що була властива для ХІХ – початку ХХ ст., а саме:
«стенограма», «алегат», «депутат», «індемнізаційний рахунок», «сервітут»,
«пропінація» та ін. Хоча ці поняття традиційні для системи парламента-
ризму, але зміст, що в них вкладався у ХІХ ст. відрізняється від сучасного.
Так, стенографування сеймових засідань було обов’язковим і законодавчо
регулювалося. Алегати, виходячи з етимологічного розуміння поняття
були своєрідними додатками до стенограм – збірниками прийнятих у
сеймі законів, що отримали імперську ратифікацію. Статус «депутата» у
ХІХ ст. практично не відрізнявся від сучасного: державне утримання, право
законодавчої ініціативи, статус у суспільстві. Стосовно «індемнізаційного
рахунку», то це була специфічна форма компенсації поміщикам і
землевласникам за ліквідацію кріпацтва. Дискусії стосовно затвердження
індемнізаційних рахунків були досить дискусійними, оскільки депутати,
зокрема польські, часто зловживали своїм становищем і присуджували
значні фінансові кошти особам, що втратили кріпаків та. Причиною цього
було те, що чимало колишніх поміщиків і великих землевласників були
депутатами сейму. Офіційно індемнізація у Галичині була затверджена
1858 р. і передбачала повернення 5-відсотковими облігаціями впродовж
40 років [12].
Стосовно поняття «сервітут», то воно формально має два значення.

З одного боку, сервітут – це обмежене право користування землею, а з ін-
шого – обмежене речове право на користування землею іншого власника,
з певними обмеженнями, що встановлювалися законом або договором [14,
с. 594]. Сервітути набули особливого поширення в Галичині, а після ска-
сування кріпацтва у 1848 р. стали основним об’єктом критики з боку
селянства та українських сеймових послів. Причиною цього було те, що
у народній правосвідомості ліса, озера, річки, пасовиська, та інші об’єкти
спільного користування, не могли комусь належати і були у вільному
доступі для всіх хто мав на меті їх використовувати [10, с. 141].
Специфічним і властивим для Галичини було поняття «пропінації».
Воно було рудиментом польського законодавства доби феодалізму і перед-
бачало виняткове право поміщиків на виробництво та реалізацію алко-
голю. в окремий період це право активно почали набувати євреї. З огляду
на високу вартість акцизу, який необхідно було сплачувати в державний
бюджет, українці не могли отримати права пропінації. Інтерес цього понят-
тя обумовлений тим, що внаслідок тривалої і напруженої роботи сейму,
був прийнятий закон, що регулював право пропінації і після перехідного
періоду повністю його ліквідовував. Це питання окрім фінансової складової
мало своїм наслідком важливу соціальну проблему – ріст алкоголізму серед
українського населення, а також боргових зобов’язань перед виробниками
та реалізаторами алкоголю.
Висновки. Таким чином, Галицький крайовий сейм, можна вважати
першою інституцією парламентського типу, в якій були представлені
українці та на законодавчому рівні могли відстоювати власні національно-
політичні інтереси. Нормотворча діяльність сейму була наслідком еволюції
та реформування системи права і законодавства імперії Габсбургів, і вела
до: структуризації українського національного руху Галичини; політизації
українського руху; формування основних концепцій державотворення,
що впродовж досліджуваного періоду еволюціонували від федералізму
до самостійності та соборності; загострення міжнаціональних взаємин,
які впродовж ХХ ст. набули антагоністичного характеру. Як наслідок,
така багатогранність досліджуваної проблеми обумовлює застосування
широкого спектру методів і принципів наукового пізнання.

1. Бандурка О.М., Древаль Ю.Д. Парламентаризм в Україні: становлення
і розвиток. Х., 1999. 288 c.
2. Гончар В. Передумови становлення парламентаризму в незалежній
Україні. Державне управління та місцеве самоврядування. 2016. Вип. 2.
С. 27-32.
3. Гошовська В. Спеціальність «Парламентаризм» у сучасних умовах
підготовки керівних кадрів. Вісник Національної академії державного
управління при Президентові України. 2012. Вип. 4. С. 57-63. URL: http://
nbuv.gov.ua/UJRN/Vnadu_2012_4_9.
4. Єрмолаєв В.М. Історія вищих представницьких органів влади в
Україні: Навч. посібник. Х.: Право, 2007. 280 с.

5. Кислий П., Вайз Ч. Становлення парламентаризму в Україні: На тлі

світового досвіду. К. : Абрис, 2000. 414 с.
6. Мироненко Є. Політологічний аналіз теорії дослідження
парламентаризму: умови розвитку в сучасній Україні. Персонал: журн.
інтелект. еліти. 2007. № 6. URL: http://www.personal. in.ua/article.
php?ida=515.
7. Парламентаризм як форма суспільного співжиття. https://
politosvita.ba.org.ua/novyny/parlamentaryzm-yak-forma-suspilnogo-
spivzhyttya/
8. Питльована В. Повноваження Галицького станового сейму
(1775–1848 рр.). Науковий вісник Львівського державного університету
внутрішніх справ, 2009. №3. С. 1-6.
9. Політологічний енциклопедичний словник / Упоряд.: В. П. Гор-
батенко; За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. К.: Ґенеза,
2004.
10. Сервітутне право на українських землях Російської та Австро-
Угорської імперій в ХІХ ст. Держава і право. 2010. Вип. 50. С. 135-142.
11. Теорiя держави і права: пiдручник / За ред. О.В. Петришина. Х.:
Право, 2015. 368с.
12. Тимочко Н. О. Економічна історія України: Навч. посіб. К.: КНЕУ,
2005. 204 с.
13. Шаповал В.М. Основи теорії парламентаризму: монографія. Київ:
Інститут законодавства Верховної Ради України, 2015. 136 с.
14. Юридичний словник-довідник / За ред. Ю. С. Шемшученка. К.:
Феміна, 1996. С. 594.
15. Daszyk K. Austriacki Sejm Konstytucyjny doby Wiosny Ludów a
nadzieje i rachuby polityczne galicyjskich Polaków. Prace Historyczne. 2005.
Vol. 132. P. 71-97.
I. Krykhovetskyi
THEORETICAL AND METHODOLOGICAL APPROACHES TO THE STUDY

OF STANDARD-MAKING ACTIVITY OF THE HALYK REGIONAL SEJM
The article reveals the key theoretical and methodological and conceptual
approaches to the study of rule-making activities of the Galician Sejm. It is stated
that the Galician Sejm, established in 1861, was not the first body of public
power, because at the end of the XVIII century under the influence of the reforms
of enlightened absolutism in the Austrian Empire, the estates of the Diet were
created, which were rather a tribute to the local aristocracy for the revealed
liberalism. Instead, it was the regional sejm, initiated by the constitutional
transformations of the Habsburg Empire, that became the classic institutions
of representative power, which guaranteed all the peoples of the empire equal
rights to participate in governing the region. The etymology of the concept of
parliamentary is studied, as well as the historical tradition of the formation of
parliamentary institutions in Ukraine. The content and nature of rule-making
activity through the prism of interpretation of the concepts «allegates»,
«transcript», «easements», «indemnification accounts», «propination», etc
are considered. The objective side of the study shows that the obstacles to the
formation of Ukrainian parliamentarism were: inconsistency of state power,
underdevelopment of the national political movement, the dominant position in
Galicia of the Polish liberation movement. Neither the Galician Regional Sejm
nor the State Council were the representative bodies of the Ukrainian people, and
accordingly Ukrainians could not significantly influence the decisions made by the
representative bodies. It is established that the normative activity of the Sejm was
a consequence of the evolution and reform of the system of law and legislation
of the Habsburg Empire, and led to: the structuring of the Ukrainian national
movement in Galicia; politicization of the Ukrainian movement; formation of the
basic concepts of state formation, which during the studied period evolved from
federalism to independence and catholicity; aggravation of interethnic relations,
which during the twentieth century. acquired antagonistic character. As a result,
such versatility of the researched problem causes application of a wide range of
methods and principles of scientific knowledge.
Keywords: parliamentary, Galician Sejm, rule-making activity, legal system,
Austria-Hungary.

УДК: 342.9:347.961
Кудін А. В.,
ПАТЕНТНИЙ ТРОЛІНГ ЯК НЕГАТИВНИЙ ФАКТОР

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ПРАВ
ПРОМИСЛОВОЇ ВЛАСНОСТІ
Актуальність статті полягає в тому, що на сферу охорони прав

інтелектуальної власності (що де-факто, є конституційно-закріпленою
діяльністю держави) впливають як позитивні, так і негативні
фактори, що можуть дестабілізувати цей публічний сектор діяльності
держави. З метою мінімізації впливу негативних факторів охорони прав
інтелектуальної власності, до яких відноситься і патентний тролінг,
варто системно проаналізувати це явище та запропонувати відповідні
заходи протидії. Мета статті полягає в тому, щоб на основі системного
аналізу публіцистичних джерел, позицій вчених-адміністративістів та
науковців інтелектуального права, статистичної діяльності суб’єктів
публічної адміністрації патентної діяльності, визначити патентний
тролінг як негативний фактор адміністративно-правової охорони
прав промислової власності. В статті розкрито патентний тролінг як
недобросовісну діяльність псевдо власників об’єктів прав промислової
власності, що полягає у подачі ними у встановленому законом порядку
патентної документації, подальшої юридично-правильної реєстрації
об’єкта промислової власності та отриманні охоронного документу
(патенту) на своє ім’я, з метою законного отримання усіх благ від об’єкта
промислової власності, що не відповідає ознакам новизни або фактично
належить іншому правовласнику, який вчасно не зареєстрував свій об’єкт
промислової власності. Зроблено висновок, що патентний тролінг є досить
поширеним негативним фактором адміністративно-правової охорони
прав промислової власності, який полягає у недобросовісному використанні
псевдо власниками об’єктів інтелектуальної власності, які не відповідають
вимогам новизни або належать іншим правовласникам. Патентний тролінг
є специфічним явищем, що поєднує формальне дотримання законних вимог
до реєстрації об’єктів промислової власності та отриманням в процедурно-
вірному порядку охоронного документу (патенту) та недобросовісну,
несумлінну, де-факто неправомірну діяльність щодо використання об’єктів
промислової власності.
Ключові слова: адміністративно-правове забезпечення, електронне
врядування, інструменти, механізм, патент, патентна діяльність,
принципи, публічна адміністрація, статус, суб’єкт.
Актуальність теми. Основи охорони прав інтелектуальної

власності в Україні визначені конституційними положеннями, зокрема
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Кудін А. В., 2019
ст. 41, передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і

розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
При цьому ніхто, без винятку, не може бути протиправно позбавлений
даного права. Відчуження у примусовому порядку є можливим винятково
з мотивів суспільної необхідності та на підставі і у порядку, встановленому
нормами чинного законодавства, за умови попереднього й повного
відшкодування вартості зазначених об’єктів. У ст. 54, наголошується, що
громадянам гарантується захист інтелектуальної власності, а також їхніх
авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, прямо пов’язаних із
різновидами певного виду інтелектуальної діяльності [1].
На сферу охорони прав інтелектуальної власності (що де-факто, є
конституційно-закріпленою діяльністю держави) впливають як позитивні,
так і негативні фактори, що можуть дестабілізувати цей публічний сектор
діяльності держави. З метою мінімізації впливу негативних факторів
охорони прав інтелектуальної власності, до яких відноситься і патентний
тролінг, варто системно проаналізувати це явище та запропонувати відпо-
відні заходи протидії.
Огляд останніх досліджень. Проблемні питання патентної
діяльності крізь призму адміністративного права досліджували такі вчені,
як: Г. Андрощук, В. Бурячок, Є. Валькова, М. Галянтич, С. Головань, І. Запо-
рожець, С. Золота, І. Каплун, О. Коротун, І. Кравченко, К. Куркова, А. Пишна,
В. Понікаров, Г. Римарчук, О. Світличний, Д. Смерницький, О. Тандир, Є. Юр-
кова та інші. При цьому, комплексних досліджень патентування як об’єкту
адміністративного забезпечення в Україні, на жаль, замало, що комплексно
обґрунтовує актуальність обраної теми статті.
Мета статті полягає в тому, щоб на основі системного аналізу
публіцистичних джерел, позицій вчених-адміністративістів та науковців
інтелектуального права, статистичної діяльності суб’єктів публічної
адміністрації патентної діяльності, визначити патентний тролінг як
негативний фактор адміністративно-правової охорони прав промислової
власності.
Виклад основних положень. Охорона прав інтелектуальної
власності передбачає наявність у системі чинного законодавства
юридичних інструментів, які надають можливість правового
забезпечення недоторканності вказаних прав їх непорушності, а за
умови порушення, передбачається застосування заходів примусового
характеру, спрямованих на їх відновлення. Така можливість з’являється
у відповідного власника тільки під час виникнення факту порушення або
оспорювання його прав та охоронюваних законом інтересів і підлягає
практичній реалізації в межах адміністративних, кримінальних або
цивільних відносин, що виникають у таких випадках. У відповідності
до існуючих, загальновизнаних міжнародних стандартів досліджувана
дефініція передбачає існування й належне функціонування відповідних
уповноважених на те владних органів з приводу визнання та поновлення
прав, а також усунення перешкод, які заважають реалізувати права й
законні інтереси всіх її суб’єктів [2, c. 51-52].
Серед найбільш важливих тенденцій розвитку права інтелектуальної
власності можна виділити одну в царині патентного права, що здійснює
значний економічний, світоглядний і правовий вплив на багато сфер

бізнесу і споживання. Ідеться про діяльність патентних тролів (Patent
Troll) – компаній або підприємців, чий бізнес полягає виключно в отриман-
ні ліцензійних платежів за використання належних йому патентів. Термін
запропонував американський юрист Пітер Деткін (Peter Detkin, який пра-
цював у компанії Intel. Він використав цей термін, щоб характеризувати
дії компанії TechSearch і її адвоката Раймонда Ніро щодо переслідування
Intel. Раніше Деткін використовував термін патентний вимагач (patent
extortionist) [3].
Поняття «патентний тролінг» виникло у США. Патентними тролями
називали фірми, які фактично не займались виробництвом, а лише
скуповували патенти й ініціювали судові процеси з вимогою заборони
виробництва або сплати роялті, заробляючи в такий спосіб гроші. Фактично
патентні тролі в Америці не були ані виробниками, ані винахідниками, а
володіли тільки майновими правами на об’єкт інтелектуальної власності і
реалізовували ці права лише шляхом заборони, власне, тому і дістали таку
назву [4].
Загалом у зарубіжній літературі «патентними тролями» визнаються
особи, які не здійснюють виробництво і ніяким чином не просувають
продукт на ринок, а лише, на законних підставах, отримують охоронний
документ із ціллю одержання з добросовісного виробника (який не
здійснив відповідну процедуру патентування) можливих платежів за
використання належних йому патентів [5].
На думку К. Дзюбіної основною метою вчинення дій, іменованих
патентним тролінгом - є навмисне створення штучних перешкод у веденні
господарської діяльності добросовісним суб’єктом розраховуючи на
зростання ступеня його договороздатності стосовно виплат патентним
тролям компенсаційних платежів При цьому специфіка діяльності тролів
полягає в тому щоб не доводити обраного суб’єкта до стану банкрутства
бо ключовою ціллю є отримання вигоди на засадах багаторазовості
й системності. Роками сформована, практика показує, що об’єктами
недобросовісного патентування є як винаходи чи корисні моделі, так і
промислові зразки [6, с. 163].
На думку Нікончук А.М., в сучасних умовах патентний тролінг
характеризується наступними ідентифікуючими ознаками:
• відсутністю національних меж; дії вчиняються фізичною або
юридичною особою, спеціалізація яких передбачає купівлю і перепродаж
прав, що випливають з патентів; як правило, основний вид діяльності
таких суб’єктів – патентування або інші наявні форми легалізації прав на
об’єкти інтелектуальної власності;
• зазвичай патентні тролі володіють значним патентним порт-
фелем;
• в більшості випадків існує група висококваліфікованих фахівців
у галузі права, які спеціалізуються на таких питаннях як патентування і
ведення юридичного супроводу вказаного процесу;
• зміст роботи таких суб’єктів характеризується агресивною
(наступальною) поведінкою; основною метою діяльності є вимаганням
виплат компенсацій або ліцензійних платежів;
• відсутність чутливості до зустрічних позовів, адже вони не мають в

наявності виробничих активів [7, c. 26 – 27].
В теорії можна виділити наступні ознаки патентних тролів:
• реєстрація великої кількості патентів;
• відсутність будь-якого іншого виду діяльності, крім реєстрації
патентів і отримання інших правоохоронних документів на об›єкти
інтелектуальної власності;
• наявність юридичної служби, що спеціалізується на «інтелектуаль-
них правах»;
• володіння імунітету на зустрічні позови, оскільки не задіяні у
виробництві;
• агресивна претензійна діяльність [8].
Перша масштабна хвиля патентних позовів сталася в 1880 роках, коли
були зареєстровані десятки тисяч патентів на дрібні особливості відомих
технологій. Наприклад, 6211 патентів на соху і плуг – «патентні акули», як
їх тоді називали, тягли до суду фермерів, звинувачуючи їх у використанні
чужої технології [49].
Таким чином, під «патентним тролінгом» пропонуємо розуміти
недобросовісну діяльність псевдо власників об’єктів прав промислової
власності, що полягає у подачі ними у встановленому законом порядку
патентної документації, подальшої юридично-правильної реєстрації
об’єкта промислової власності та отриманні охоронного документу
(патенту) на своє ім’я, з метою законного отримання усіх благ від об’єкта
промислової власності, що не відповідає ознакам новизни або фактично
належить іншому правовласнику, який вчасно не зареєстрував свій об’єкт
промислової власності.
Яскравим прикладом діяльності патентних тролів в наш час є
функціонування компанії NTP Inc., яка «заробила» на патентній війні з
компанією – виробником телефонів Blackberry понад 600 млн доларів, а
інший відомий патентний троль VirnetX, який отримав патент на техноло-
гії сервісу відеозв’язку, внаслідок чого подав позов до найлояльнішого до
патентних тролів суду – техаського суду, виграв 368 млн доларів у компанії
Apple [10].
На думку І.М. Коросташової, нині в Україні та всьому світі у сфері
інтелектуальної власності, а точніше одного з інститутів інтелектуальної
власності – патентного права, спостерігається поширення ганебного
явища, для визначення якого використовують термін «патентний
тролінг», що набуває все більших і більших масштабів. Автор зауважує,
що зазначене явище здійснює значний економічний, правовий і
світоглядний вплив на багато сфер бізнесу і споживання. Для системи
ж охорони та захисту прав інтелектуальної власності, що створена у світі,
в тому числі для мотивації та заохочення суб’єктів права інтелектуальної
власності (творців та інших правовласників об’єктів інтелектуальної
власності) до створення нових об’єктів, що, своєю чергою, завжди
сприяло науково-технічному прогресу, існує серйозна загроза, оскільки
поширення цього явища не тільки не сприяє прогресу, але й руйнує саму
систему охорони та захисту прав інтелектуальної власності. Адже з метою
збагачення патентні тролі використовують певним чином «сумнівні
права» на дещо «сумнівні об’єкти права інтелектуальної власності»

[11].
В Україні патентний тролінг – дещо інше явище, ніж в європейських
країнах, у нас це зловживання існуючою системою реєстрації промислових
зразків. Також специфікою вітчизняного патентного тролінгу є те, що під
загрозою може опинитися будь-який бізнес. Адже патентний троль має
просту мету – поставити будь-яку компанію (виробника) в таке становище,
у якому оплатити так зване роялті вигідніше, ніж зважаючи на реалії сього-
дення у судовому порядку відстоювати свої законні права. На думку автора,
причинами даної ситуації є недосконалість чинної нормативної бази, а
також очевидна наявність корупційної складової в системі державного
патентного відомства, що дозволяє недобросовісним підприємцям в обхід
Закону України «Про охорону прав на промислові зразки»10 проходити
експертизу та реєструвати патенти на зразки, що однозначно є не новими
і стали загальнодоступними у світі задовго до подання заявки на його
пріоритетність. Зазначене, в свою чергу, надає їм право здійснювати
т.зв. «патентний тролінг», примушуючи добросовісних суб’єктів
підприємницької діяльності сплачувати їм кошти за «псевдоноваторську
ідею» під час розпорядження запатентованими зразками [12].
Один із найвідоміших випадків «патентного тролінгу» в Україні
– це реєстрація торгівельної марки «Гоу Огле», яка дозволила тролю
зареєструвати домен UA (google.ua). Історія закінчилася тим, що компанія
Google домоглася визнання мети реєстрації даної торгової марки
недобросовісної і реєстрацію скасували в судовому порядку. Однак домен
google.ua так і залишився за тролем, а компанія Google використовує
локальну сторінку google.com.ua [10].
Єгоров І. та Чехун В. в своїй праці для боротьби з патентними тролями
пропонуються такі заходи: підвищення якості патентної експертизи
патентних відомств країн; введення обмеження на максимальний
розмір відшкодування за порушення прав на патенти; відпрацювання
ефективного механізму примусового ліцензування в разі невикористання
фірмою свого винаходу [13, с. 7].
Бородіна О. та Щербак М. в своїй роботі для боротьби з патентним
тролінгом пропонує: створення єдиного реєстру об’єктів інтелектуальної
власності; при підозрі у неправомірності судового позиву впровадження
застави; удосконалення роботи Державної експертної служби з питань
інтелектуальної власності у царині її максимально ефективного викори-
стання існуючої нормативно-правової бази та пропозицій до законодавчих
документів, які б відповідали оперативній зміні ситуації на ринку інтелек-
туальної власності [14].
Черниш Р та Назарчук Б. в своїй праці вважають за необхідне на зако-
нодавчому рівні вжити наступних заходів: забезпечення реального науко-
во-технічного підходу в системі експертизи промислових зразків та інших
об’єктів інтелектуальної власності з метою усунення випадків отримання
патенту на загальновідомі зразки, які не мають ознак унікальності чи но-
визни; після проходження заявкою на патент стадії експертизи передба-
чити її електронну публікацію, що дасть змогу заінтересованим особам
протягом двох місяців надати заперечення проти реєстрації прав на заяв-
лений зразок у випадку його невідповідності критеріям правової охорони,

а також на підставі використання товарного знаку, що належить іншій осо-
бі або знаку, добре відомого в Україні; передбачення механізму адміністра-
тивного (без судового розгляду) визнання недійсним виданого патенту,
якщо будуть подані достовірні відомості (докази) його не пріоритетності,
залишивши можливість оскарження такого рішення в судовому порядку;
нормативного закріплення можливості притягнення до кримінальної чи
адміністративної відповідальність недобросовісних патентонабувачів,
якщо у встановленому порядку буде доведено протиправність отримання
патенту та завдання зазначеними протиправними діями шкоди охороню-
ваним правам інших осіб [12].
Отже, можна підсумувати, що патентний тролінг є досить поширеним
негативним фактором адміністративно-правової охорони прав
промислової власності, який полягає у недобросовісному використанні
псевдо власниками об’єктів інтелектуальної власності, які не відповідають
вимогам новизни або належать іншим правовласникам.
Патентний тролінг є специфічним явищем, що поєднує формальне
дотримання законних вимог до реєстрації об’єктів промислової власності
та отриманням в процедурно-вірному порядку охоронного документу
(патенту) та недобросовісну, несумлінну, де-факто неправомірну
діяльність щодо використання об’єктів промислової власності.
На наш погляд, основними заходами протидії патентному тролінгу
в Україні має стати удосконалення механізму адміністративно-
правової охорони інтелектуальної власності шляхом підвищення рівня
технологічності експертизи об’єктів промислової власності на дотримання
вимог новизни.

1. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. Відомості
Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.
2. Доріс Лонг, Патриція Рей, Жаров В.О., Шевелева Т.М., Василен-
ко І.Е., Дроб’язко В.С. Захист прав інтелектуальної власності: норми
міжнародного і національного законодавства та їх правозастосування. К.:
«К.І.С.». 2007. 448 с.
3. Андрощук Г.О Збитки від дій патентних тролів (на прикладі
економіки США). Науково-технічна інформація. 2013. № 1. С. 17-21.
4. Охромєєв Ю. Патентний тролінг – ахіллесова п’ята системи охорони
інтелектуальної власності в Україні. Юридична газета: інформаційний веб-
сайт. 2018. URL: http://yur-gazeta.com/dumka-eksperta/patentniy-troling—
ahillesova-pyata-sistemiohoroni-intelektualnoyi-vlasnosti-v-ukrayini.html
5. Beatty J. Business Law and Legal Environment / J. Beatty, S. Samuelson.
Texas: Mason. 2012. P.1064.
6. Дзюбіна К. О. Запобігання розвитку патентного тролінгу як
передумова створення стабільного правового середовища в умовах
імплементації угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Міжнародний
конгрес європейського права : збірн. наук. праць (м. Одеса, 21 – 22 квітня
2017 р.). Одеса : Фенікс. 2017. 356 с.

7. Нікончук А. М. Правові засади протидії патентному тролінгу в

Україні. Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право. 2014. № 4 (75).
С. 25–33.
8. Патентные тролли – кто это какие? Intellect-pravo. 2018. URL:
http://intellect-pravo.ru/articles/patent_troll.php
9. Лахути Н. Краткий гид по патентному троллингу. Interpravo. 2018.
URL: http://pravo.ru/interpravo/practice/view/89645/
10. Кидалов І. Патентні війни і патентний тролінг в Україні: юридичні
аспекти. Інформаційний веб-сайт. 2018. URL: http://kydalov-partners.com/
uk/
11. Коросташова І. М. Патентний тролінг як прояв недобросовісної
конкуренції: поняття, ознаки, причини. Вісник Академії митної служби
України. Серія : Право. 2015. № 1. С. 23-28.
12. Черниш Р. Ф. «Патентний тролінг» як передумова до загострен-
ня суспільно-політичної ситуації в державі та формування негативно-
го іміджу України на міжнародній арені (за прикладом Житомирської
області). Часопис Київського університету права. 2016. № 2. С. 260-264.
13. Єгоров І., Чехун В. Негативні аспекти процесу патентування: аналіз
закордонного досвіду. Вісник Київського національного університету
імені Тараса Шевченка. Економіка. №137/2012.
14. Бородіна О. А. Теоретичні та практичні заходи щодо боротьби
з патентним тролінгом. Теоретичні і практичні аспекти економіки та
інтелектуальної власності. 2017. Вип. 15. С. 122–126.
A. Kudin
PATENT TROLLING AS A NEGATIVE FACTOR OF ADMINISTRATIVE

AND LEGAL PROTECTION OF INDUSTRIAL PROPERTY RIGHTS
The relevance of the article is that the protection of intellectual property

rights (which is de facto a constitutional activity of the state) is influenced by
both positive and negative factors that can destabilize this public sector of the state.
In order to minimize the impact of negative factors in the protection of intellectual
property rights, which includes patent trolling, it is necessary to systematically
analyze this phenomenon and propose appropriate countermeasures. The
purpose of the article is to identify patent trolling as a negative factor in the
administrative and legal protection of industrial property rights on the basis of
a systematic analysis of journalistic sources, positions of administrative scientists
and intellectual law scholars, statistical activities of public patent administration
entities. The article reveals patent trolling as unscrupulous activity of pseudo-
owners of objects of industrial property rights, which consists in their submission
of patent documentation in the manner prescribed by law, further legally correct
registration of an object of industrial property and obtaining a security document
(patent) in their name. I, in order to legally obtain all benefits from an object of
industrial property that do not meet the criteria of novelty or actually belongs
to another right holder who did not register his object of industrial property in
time. It is concluded that patent trolling is a fairly common negative factor in the

administrative and legal protection of industrial property rights, which consists

in the unfair use of pseudo-owners of intellectual property that do not meet the
requirements of novelty or belong to other rights holders. Patent trolling is a
specific phenomenon that combines formal compliance with legal requirements
for the registration of industrial property and obtaining a procedurally correct
security document (patent) and dishonest, dishonest, de facto illegal activities for
the use of industrial property.
Keywords: administrative and legal support, e-government, tools, mechanism,
patent, patent activity, principles, public administration, status, subject.

УДК: 347.962: 342.9
Кузьмишина О. М.,
АДМІНІСТРАТИВНА СУТНІСТЬ ДОБРОЧЕСНОСТІ ЯК КРИТЕРІЮ

КВАЛІФІКАЦІЙНОГО ОЦІНЮВАННЯ СУДДІ
Актуальність статті полягає в тому, що доброчесність є

невід’ємною складовою кваліфікаційного оцінювання суддів, відповідно
для належного формування суддівського корпусу, варто детальніше
розкрити адміністративну сутність доброчесності. Мета статті
полягає в тому, щоб на основі чинного законодавства у сфері діяльності
суддів в Україні, позиції практиків та вчених адміністративного права,
статистичної діяльності органів суддівського врядування, визначити та
проаналізувати адміністративну сутність доброчесності як критерію
кваліфікаційного оцінювання судді. У статті визначено адміністративну
сутність доброчесності як критерію кваліфікаційного оцінювання судді як
внутрішньо-складовий зміст та специфіка впливу спеціального критерію
кваліфікаційного оцінювання (доброчесності), дотримання якого є
невід’ємним фактором професійної діяльності судді для гарантування
високоморальних добро відносин в особистісно-професійній поведінці
судді. Зроблено висновок, що адміністративна сутність доброчесності як
критерію кваліфікаційного оцінювання судді – це внутрішньо-складовий
зміст та специфіка впливу спеціального критерію кваліфікаційного
оцінювання (доброчесності), дотримання якого є невід’ємним фактором
професійної діяльності судді для гарантування високоморальних
добро відносин в особистісно-професійній поведінці судді. Відповідно,
адміністративна сутність доброчесності як критерію кваліфікаційного
оцінювання судді визначається дотриманням суддею, як високо статусної
публічної особи, багатокомпонентних суспільно-базових (добропорядних)
та спеціально-моральних вимог, засад та правил у публічно-службових
правовідносинах та відносинах буденного життя, що складають глибоко
усвідомлену поведінку судді.
Ключові слова: адміністративно-правові відносини, доброчесність,
кваліфікаційне оцінювання, комісія, підготовка, професійність, процедури,
суддя, судова влада.
Актуальність теми. Результатом діяльності професійного судді є

ухвалення судового рішення як закону індивідуальної дії відповідно до
принципу верховенства права, який вважається основоположною засадою
судочинства. У світлі сучасного реформування законодавства України
верховенство право трансформувалося із принципу законності. У результаті
сила закону як позитивне вираження волі влади еволюціонувала у бік
справедливості. Це утвердило вищість природнього начала над штучним
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Кузьмишина О. М., 2019

і писаним. Однак окремі аспекти законності залишаються панівними у

державному житті та формують відповідне правове поле, яке полягає у
вимозі державного характеру до усіх учасників правових відносин. Проте
новели нинішнього перезавантаження влад них інституцій полягають
саме у наближенні процесу реалізації правових норм до досягнення
справедливості у державі, що вважається найбільшим благом [2, с. 70–83].
Таке поступове наближення до найбільш можливого рівня
справедливості суспільства здійснюється і за впровадження ідеї
доброчесності в площину функціонування судових органів. Критерій
доброчесності тісно пов’язаний із критерієм професійно-етичного
обов’язку, адже із втратою морального потенціалу втрачається і
професійний потенціал. Простими словами, аморальна людина ніколи не
стане висококваліфікованим працівником будь-якої сфери державного
життя. У зв’язку із цим особливого змісту набуває визначення судової
дисципліни, як однієї із видів спеціальної дисципліни, що має такі елементи:
визнання і закріплення соціальних правил поведінки суддів; способи
забезпечення і дотримання стандартів поведінки; оцінка поведінки суддів
на предмет відповідності соціальним нормам і реалізація норм юридичної
відповідальності за порушення судових обмежень [2, с. 70–83].
Доброчесність є невід’ємною складовою кваліфікаційного
оцінювання суддів, відповідно для належного формування суддівського
корпусу, варто детальніше розкрити адміністративну сутність
доброчесності.
Огляд останніх досліджень. Проблеми кваліфікаційного оцінювання
суддів, крізь призму адміністративно-правових відносин, у своїх працях
аналізували В. Авер’янов, В. Бевзенко, М. Бояринцева, Н. Губерська,
П. Діхтієвський, А. Іванищук, С. Жуков, Н. Коваленко, Д. Мандичев,
О. Миколенко, Н. Писаренко, В. Рядінська, Р. Сербин, Л. Трофімова,
А. Шевченко, Я. Шевцова, О. Хотинська-Нор, М. Цуркан та ін. При цьому,
практичні проблеми в сфері добору суддів та перевірки їх професійності
в Україні зумовлюють необхідність детального розгляду окремих питань
аналізованої тематики.
Мета статті полягає в тому, щоб на основі чинного законодавства
у сфері діяльності суддів в Україні, позиції практиків та вчених
адміністративного права, статистичної діяльності органів суддівського
врядування, визначити та проаналізувати адміністративну сутність
доброчесності як критерію кваліфікаційного оцінювання судді.
Виклад основних положень. Питання про норми і цінності спіль-
ного існування людей завжди були актуальними для всіх часів. Згідно
з багатьма письмовими пам›ятками, що дійшли до нас з давніх часів,
перші спроби формування великих людських спільнот обов›язково
супроводжуються виробленням загальних правил поведінки в формі
морально-правових норм. Так було в Стародавньому Вавилоні, де на
глиняних табличках були записані закони Хамурапі, що регламентували
суспільні відносини на теренах великої держави. Відповідно до
давньогрецьких переказів, із встановлення законів починається і
еллінська культура. Процеси формалізації загальних норм були обумовлені
необхідністю управління великими групами людей, що сягнули за межі
міжособистісних зв›язків, подолавши межі роду або племені та утворивши

перші держави. Як засвідчує історія, вже формування перших державних
утворень супроводжується встановленням загальнообов›язкових та
знеособлених норм людської взаємодії [4, с. 110].
Вважається, що вперше категорія «доброчесність» була
сформульована давньогрецьким філософом Сократом, який
обґрунтовував залежність між особистим щастям людини та її вмінням
обирати правильний спосіб дій. Такі дії, на думку філософа, мають
базуватися на знаннях про моральність, про різницю між добром і злом.
З погляду сучасності, думка вченого щодо поширення доброчесності серед
громади є дещо ідеалістичною, оскільки вчений вважає, що для цього
достатньо просто пояснити людині, що являє собою доброчесність. Учень
Сократа Платон у своїх «Діалогах» описує таку модель доброчесності, яку
розвивав у філософських бесідах його вчитель: оволодіння знаннями про
доброчесність – мудрість – добротворення – перетворення людини та
справедливу і порядну – особисте щастя [7, с. 109; 8, с. 294]. Для Платона,
до прикладу, питання про моральний стан людини та форму організації
держави взагалі постають тотожними. Згідно з його поглядами, неможна
вести мову про етичні засади поза проблемами державного управління.
Тому, як писав відомий юрист-учений К. О. Неволін, «предмети
законодавства могли відноситьсь у нього тільки до однієї етики. Втім,
слово етика, тобто наука про мораль, не застосовується у його працях;
цьому слову в нього цілком відповідає слово політика, тобто наука про
державу. Досконалість моралі і досконалість держави він вбачав у тісному
взаємозв›язку між собою, тому і в своїх дослідженнях не розрізняв між
собою» [5, с. 123; 4, с. 110; 6, с. 41]. За Платоном, держава постає необхідною
передумовою доброчесного існування. Саме в межах держави під впливом
виховання відбувається розвиток природних задатків до доброчесного
життя. Поза державою природних задатків виявляється недостатньо для
того, щоб людина сама обрала доброчесне існування. Прагнення до нього
обумовлене наявністю законів, котрі є ознакою саме державного життя.
Без зовнішнього примусу законів, життєдіяльність людей, на думку
Платона, нічим не буде відрізнятись від існування хижих звірів. Натомість
у державі, котра організована відповідно до ідеї доброчесності або ідеї
правди, ті, хто не має природних задатків до дійсно доброчесного життя,
підпорядковуються тим, хто сам підпорядковується цим вищим началам.
Таким чином, тільки у державі розкривається уся повнота ідеї правди
і доброчесності. Держава постає необхідною передумовою існування
ідеї правди. Так само і метою існування держави є правда, що містить в
собі всі інші чесноти: мужність, помірність та мудрість. Держава цілком
доброчесною, праведною буде, таким чином, за вченням Платона, і цілком
блаженною, щасливою [5, с. 128; 4, с. 110; 6, с. 41].
Доброчесність, як особистісно-професійна якість, перебуває у
проблемному тюлі психології. У психологічному форматі доброчесність
досліджується у зв›язку із діями особистості, незважаючи ні на забобони
і норми, ні на складність життєвих обставин. Синонімічний ряд поняття
«доброчесність» досить широкий, а за його етимологією можна відшукати
чітке визначення. Так, доброчесність - це ще й невинність, або цнота,
що означає цілісність, неподільність, безпричинність. Доброчесність

- це і тілесна, і душевна чистота разом. Як наслідок, розвитку підлягає
вся сутність живої істоти. А все живе, як ми розуміємо, живе бажанням
жити. Стосовно суто психологічного аспекту, розвиток особистості
також передбачає розкриття та реалізацію творчого потенціалу. Якщо ж
моральність передбачає під цим розвитком лише розвиток у межах закону,
дотримування лише певних правил, норм і установок, то особистість є
цілісною лише в тих обмеженнях і має право всебічно розвиватися, але
до певної грані, визначеної і прийнятної для моралі. Отож, саме мораль
регулює поведінку людей згідно з прописаним планом для гармонійного
існування суспільства, де особистість - лише його частина. На відміну від
етичних норм (які спрямовані на регуляцію поведінки) та етики цінностей,
що позитивно обґрунтовує моральні ціннісні імперативи, сутнісною
ознакою доброчесності можна вважати особистісно спрямований аспект
моралі, тобто те, до чого людина має прагнути і що робити, щоб поводитися
правильно і реалізувати себе [9, с. 93].
Як вказує С. Глущенко, доброчесність — це глибока категорія, яка
містить всі сторони моральності та, по суті, є трансформацією добра в
професійну етичну сферу. Поєднання моральності та добра дає можливість
окреслити площину доброчесності особи, яка здійснює функції держави,
зокрема: компетентність, вимогливість до себе, безкорисливість, чесність,
твердість, добросовісність [2, с. 70–83]. Поняття доброчесності охоплює
такі категорії, як добро і чесність. Тому цілком логічно, принаймні, у за-
гальних рисах окреслити філософський зміст поняття добра. Так, добро
— це етична категорія, завдяки якій здійснюється позитивне оцінювання
певної поведінки, явища чи події. Добро — це благо, моральне, правильне,
стверджувальне, позитивний початок. Добро покликане на протистоян-
ня злу, поганому, руйнівному, негативному початку. У свою чергу, чесність
— це: 1) одна з основних граней людських чеснот, що відображає одну з
найважливіших вимог моральності; 2) вміння визнавати неправоту, здат-
ність ніколи не виправдовуватися, бути щирим у будь-якій ситуації; 3)
право, обов’язок тих людей, які вважають себе високоморальними. Най-
тісніше чесність поєднується із справедливістю і порядністю. При цьому
існує два види чесності: чесність перед іншими людьми і чесність перед
самим собою [2, с. 70–83]. Доброчесність — це морально-етичний фунда-
мент діяльності судді, який визначає межу і спосіб його поведінки, яка має
ґрунтуватися на принципах добровідносин із громадянами, суспільством
та державою, а також чесності у способі життя, виконанні професійних
обов’язків та розпорядженні матеріальними ресурсами [2, с. 70–83].
Р. Шевченко під «доброчесністю» розуміє результат виявлення
загальних ознак стійкої позитивної морально-етичної характеристики
особистості чи організованої групи людей під час виконання ними певної
соціальної функції [14, с. 232].
Щодо нормативної сутності, то Закон України «Про державну службу»
визначає доброчесності як спрямованість дій державного службовця
на захист публічних інтересів та відмова державного службовця від
превалювання приватного інтересу під час здійснення наданих йому
повноважень [3].
У спеціалізованому Законі України «Про судоустрій і статус суддів»

відсутнє тлумачення поняття «доброчесність», однак, цей же акт визначає,
що одним із критеріїв кваліфікаційного оцінювання є доброчесність [1].
А. С. Ребриш вважає, що до професійної доброчесності представника
судової системи повинно бути інтегровано 2 складники – доброчесність
діяльності професійної групи й індивідуальна доброчесність окремого
індивіда. Доброчесність же суддів характеризує тип моральних відносин,
який ця професійна група утверджує в суспільних відносинах [11, с. 91–96].
Як правило, до основних рис доброчесної поведінки у сфері
професійної діяльності судді в науковій літературі відносять: професійну
честь, гідність, справедливість, тактовність, професійний обов’язок [11,
с. 91–96]. Основними категоріями доброчесної професійної діяльності
судді є: – професійна моральна свідомість (формується у процесі осмис-
лення й вирішення моральних проблем за допомогою концептуального
й категоріального апарату професійної етики); – моральна свідомість
(«Я» – концепція, що характеризує духовне самовизначення, відображає
усвідомлення суддею власної інтелектуально-духовної, особистісно-про-
фесійної специфіки); – моральна норма (виконує функцію інтеграції еле-
ментів навколо спільних цінностей); – моральні принципи (розкривають
сутність, задають загальний зміст професійної діяльності, служать фун-
даментом конкретних норм); – моральна діяльність, вчинки (характери-
зується такими категоріями, як «свобода вибору», «свобода дії», «свобода
творчості», «свобода самореалізації» тощо. Вона виявляється в морально-
му вчинку, що скеровується і приймається суддею, який несе повну від-
повідальність за його наслідки. Рушійною силою є моральна мотивація
професійної діяльності, яка свідомо спрямовує поведінку на виконан-
ня професійного обов’язку); – морально-професійні відносини (простір
функціонування професійної моралі, яка є своєрідною формою професій-
них зав’язків і взаємодії суддів між собою, з представниками інших орга-
нів влади, з учасниками процесу, їх спілкування, співробітництво, солідар-
ність тощо); – моральна культура (виступає своєрідним кодом моральної
системи) [10, с. 39; 11, с. 91–96].
Аналізуючи вищевикладене, адміністративна сутність доброчесності
як критерію кваліфікаційного оцінювання судді – це внутрішньо-складовий
зміст та специфіка впливу спеціального критерію кваліфікаційного
оцінювання (доброчесності), дотримання якого є невід’ємним фактором
професійної діяльності судді для гарантування високоморальних добро
відносин в особистісно-професійній поведінці судді.
Відповідно, адміністративна сутність доброчесності як критерію
кваліфікаційного оцінювання судді визначається дотриманням суддею,
як високо статусної публічної особи, багатокомпонентних суспільно-
базових (добропорядних) та спеціально-моральних вимог, засад та правил
у публічно-службових правовідносинах та відносинах буденного життя,
що складають глибоко усвідомлену поведінку судді.

1. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 02.06.2016 № 1402-
VIII. Відомості Верховної Ради. 2016. № 31. Ст. 545.
2. Глущенко С. В. Новели судової реформи: поняття професійної етики

та доброчесності в контексті кваліфікаційного оцінювання судді (кандида-
та на посаду судді). Часопис цивільного і кримінального судочинства. 2016.
№ 6. С. 70-83.
3. Про державну службу: Закон України від 10.12.2015 № 889-VIII.
Відомості Верховної Ради. 2016. № 4. Ст. 43.
4. Мешковський К. Е. Доброчесність як нормоутворюючий принцип
державного управління: уроки платона і аристотеля. Інвестиції: практика
та досвід. 2017. № 23. С. 109-112.
5. Неволин К.А. Энциклопедия законоведения. С(Пб: Изд(во СПбГУ,
1997. 399 с.
6. Платон. Держава / Платон; пер. з давньогр. Д. Коваль. К.: Основи,
2000. 355 с.
7. Платон Діалоги / пер. з давньогр. Київ: Основи, 1999. 395 с.
8. Жуков С. В. Ґенеза розвитку категорії «доброчесність» у сучасній
правовій науці. Наука і правоохорона. 2017. № 4. С. 293-296.
9. Зуєва Л. Є. Вплив соціального контексту на тлумачення поняття
«суддівська доброчесність». Науковий вісник Ізмаїльського державного гу-
манітарного університету. 2017. Вип. 36. С. 92-98.
10. Федорович В. І. Теоретичне обґрунтування механізму відповідаль-
ності судді за недоброчесну поведінку : дис. … канд. юрид. наук. Львів, 2015.
236 с.
11. Ребриш А. С. Особливості визначення поняття «доброчесність
представника судової системи». Юрист України. 2018. № 1. С. 91-96.
14. Шевченко Р. В. Теоретико-методологічний аналіз доброчесності
особистості прикордонників як психологічного феномену. Збірник науко-
вих праць Національної академії Державної прикордонної служби України.
2010. №53. С. 230–234.
O. Kuzmyshyna
ADMINISTRATIVE ESSENCE OF INTEGRITY AS A CRITERIA

FOR QUALIFICATION ASSESSMENT OF A JUDGE
The relevance of the article is that integrity is an integral part of the

qualification assessment of judges, respectively, for the proper formation of the
judiciary, it is necessary to reveal in more detail the administrative essence of
integrity. The purpose of the article is to determine and analyze the administrative
essence of integrity as a criterion for qualification assessment of a judge on the basis
of current legislation in the field of judges in Ukraine, the position of practitioners
and scholars of administrative law, statistical activities of judicial authorities. The
article defines the administrative essence of integrity as a criterion of qualification
assessment of a judge as an internal component and the specifics of the influence of
a special criterion of qualification assessment (integrity), compliance with which
is an integral factor of professional activity of a judge to guarantee high moral
relations. It is concluded that the administrative essence of integrity as a criterion
of qualification assessment of a judge is the internal content and specifics of the

influence of a special criterion of qualification assessment (integrity), compliance

with which is an integral factor of professional activity of a judge to guarantee high
moral relations. Accordingly, the administrative essence of integrity as a criterion
for the qualification assessment of a judge is determined by the judge’s compliance
as a high-status public figure, multicomponent social-basic (decent) and special
moral requirements, principles and rules in public service and everyday life, which
are deeply conscious behavior of the judge.
Keywords: administrative and legal relations, integrity, qualification
assessment, commission, training, professionalism, procedures, judge, judiciary.

УДК: 342.9
Лапіка А. О.,
ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПУБЛІЧНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН

В ГАЛУЗІ БЮДЖЕТУ ТА ФІНАНСІВ СУБ’ЄКТОМ ЯКИХ
Є МІСЦЕВІ ДЕРЖАВНІ АДМІНІСТРАЦІЇ
У статті досліджено особливості публічно-правових відносин в галузі

бюджету та фінансів суб’єктом яких є місцеві державні адміністрації.
Мета статті – на основі аналізу наукової літератури охарактеризувати
особливості публічно-правових відносин в галузі бюджету та фінансів
суб’єктом яких є місцеві державні адміністрації. Встановлено, що публічне
право є підсистемою права, в основі якої покладено публічний інтерес,
що побудована на відносинах влади і підпорядкування, однією із сторін
яких є завжди державні органи або органи місцевого самоврядування,
діяльність котрих регулюється імперативним методом правового
регулювання. Під адміністративно-правовими відносинами можна
розуміти суспільні відносини, що врегульовані нормами адміністративного
права, однією із сторін яких є державний орган або орган місцевого
самоврядування, що спрямовані на забезпечення суспільного порядку та
правопорядку засобами державного впливу. Адміністративно-правові
відносини у галузі бюджету та фінансів суб’єктом яких є місцеві державні
адміністрації є адміністративні правовідносини, що врегульовані
нормами адміністративного права, які виникають між місцевими
державними адміністраціями та іншими суб’єктами з приводу здійснення
формування, розподілу і контролю місцевих грошових коштів. Виділено
і охарактеризовано структурні елементи адміністративних право-
відносин: об’єкта, змісту, юридичного факту, суб’єкта. Наголошено на
тому, що особливостями адміністративно-правових відносини у галузі
бюджету та фінансів суб’єктом яких є місцеві державні адміністрації:
1) є проявом публічного інтересу, тому що бюджетно-фінансова сфера є
суспільно значущим явищем. 2) юридичні факти-дії викликають виникнення,
зміну, припинення адміністративно-правових відносин. 3) здійснюються
місцевими державними адміністраціями, що мають на це відповідні
державно-владні повноваження. 4) врегульовані нормами права.
Ключові слова: місцеві державні адміністрації, фінанси, бюджет,
публічне право, адміністративно-правові відносини.
Актуальність теми. На рівні відповідної адміністративно-

територіальної одиниці мобілізація, розподіл та використання
централізованих та децентралізованих фондів коштів відбувається
шляхом реалізації суб’єктами управління фінансовою системою України
закріплених чинним національним законодавством владних повно-
© Лапіка А. О., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
важень. До суб’єктів управління в зазначеній галузі належать місцеві

державні адміністрації. Реформування адміністративно-правових засад
діяльності місцевих державних адміністрацій зумовлене вирішенням
проблем в галузі бюджету та фінансів: формування грошових ресурсів
і їх цільове використання, порушення пропорцій доходи – видатки, що
систематично виникають, призводять до політичного протистояння
загальнодержавних, місцевих і регіональних економічних інтересів.
Аналіз останніх досліджень та публікацій. У наукових доробках
В. Авер’янова, О. Бандурки, Д. Бахраха, Ю. Битяка, І. Бородіна, І. Голосніченка,
Є. Додіна, Л. Коваля, А. Комзюка, В. Манохіна, І. Пахомова, Г. Петрова,
Ю. Тихомирова, В. Цвєткова, Ю. Шемшученка можна прослідкувати
висвітлення деяких питань публічно-правових відносин в галузі бюджету
та фінансів суб’єктом яких є місцеві державні адміністрації. Однак,
ґрунтовного дослідження з вказаного питання не було проведено.
Тому, з’ясування поняття місцевих державних адміністрацій як суб’єкту
публічно-правових відносин у галузі бюджету і фінансів потребують
подальших наукових розвідок.
Мета статті – на основі аналізу наукової літератури охарактеризувати
особливості публічно-правових відносин в галузі бюджету та фінансів
суб’єктом яких є місцеві державні адміністрації.
Виклад основних результатів дослідження. Перш ніж розкрити
поняття публічних правовідносин необхідно з’ясувати, що розуміють під
поняттям «публічне право». М.І. Козюбра розуміє під публічним правом
підсистему права, яка регулює відносини, пов’язані з діяльністю публічної
влади (державної влади та місцевого самоврядування) [12, с. 145].
О. І. Харитонова вважає, що публічним правом є така правова сфера,
в основі якої лежать державні інтереси, тобто сама побудова і діяльність
держави як публічної влади, регламентація діяльності державного
апарату, посадових осіб, державної служби, кримінальне переслідування
правопорушників, кримінальна та адміністративна відповідальність тощо
– інститути, що побудовані у вертикальній площині, на засадах влади і
підпорядкування, на принципах субординації [22, с. 39-40].
Для характеристики даного терміну, слід визначити його ознаки.
По-перше, однією з суттєвих рис публічного права є імперативний
метод регулювання відповідних відносин, складовими частинами якого
виступають: жорстка окресленість поведінки суб›єктів, застосування так
званого «позитивного зобов›язування», застосування заборони дій як
методу формування поведінки громадян і організацій, використання таких
стимулів, як примус і переконання [20, с. 48-50].
По-друге, правовідносини, які виникають між учасниками публічного
права, як правило, є нерівними, вертикальними (субординаційними,
владними) відносинами. Можна зауважити, що за них для прийняття
суб’єктом обов›язкових рішень не потрібна згода протилежної сторони,
вони можуть виникаюти всупереч бажанню іншої сторони [12, с. 145].
По-третє, суб’єкти публічного права є жорстко зв’язаними законами,
сфера їх діяльності окреслена правовими рамками. Суб’єкти публічного
права мають право діяти на свій розсуд у встановлених межах повнова-
жень. Тут діє принцип, протилежний принципу приватного права: «можна
тільки те, що дозволено» і має місце закритий перелік повноважень [22,

с. 39-40].
По-четверте, публічно-правові відносини пов’язані з реалізацією
загального інтересу суспільства, який спирається на підтримку і захист
права (публічний інтерес). Їх слід умовно поділити на три великих блоки: 1)
відносини, пов’язані з діяльністю держави і місцевого самоврядування, що
виникають між суб’єктами владних повноважень; 2) відносини, пов’язані
з діяльністю держави і місцевого самоврядування, що виникають між
суб’єктом владних повноважень та іншими суб’єктами права; 3) відносини
між іншими суб’єктами права, коли вони прямо стосуються діяльності
держави і місцевого самоврядування [12].
По-п’яте, для правового регулювання у публічній сфері характерним
є позитивне зобов›язування, тобто покладення на суб›єктів публічного
права обов›язку діяти в певному напрямку для досягнення тієї чи іншої
мети. Це зобов›язування може бути як загально-нормативним, так і мати
значення конкретного припису [22].
Отже, публічне право – це підсистема права, в основі якої покладено
публічний інтерес, що побудована на відносинах влади і підпорядкування,
однією із сторін яких є завжди державні органи або органи місцевого
самоврядування, діяльність котрих регулюється імперативним методом
правового регулювання.
Автори підручника за редакцією В. В. Галунька вказують, що
адміністративно-правові відносини слід розуміти у вузькому значенні
як суспільні відносини, урегульовані нормами адміністративного
права [4, с. 30].
Широке розуміння, розкриває дану категорію, так що норми
адміністративного права регулюють публічні правові відносини у сфері
внутрішнього державного управління [11]. Це визначення зосереджує
увагу на тому, що адміністративно-правові відносини регулюють
внутрішнє управління державою.
Таким чином, під адміністративно-правовими відносинами можна
розуміти суспільні відносини, що врегульовані нормами адміністративного
права, однією із сторін яких є державний орган або орган місцевого
самоврядування, що спрямовані на забезпечення суспільного порядку та
правопорядку засобами державного впливу.
Ю. П. Битяк вказує на наступні особливості адміністративно-
правових відносин: особливості адміністративно-правових відносин.
1) в адміністративно-правових відносинах права і обов’язки пов’язані
із практичним здійсненням їх учасниками державного управління і
потребують для свого задоволення відповідних дій виконавчорозпорядчого
характеру; 2) умовою виникнення адміністративно-правових відносин
є участь у них обов’язкового суб’єкта; 3) адміністративно-правові
відносини можуть виникати з ініціативи кожної із сторін незалежно від
волевиявлення другої сторони; 4) спори між сторонами адміністративно-
правових відносин, як правило, вирішуються в адміністративному
порядку; 5) адміністративно-правові відносини, що виникають між
органами виконавчої влади та іншими учасниками адміністративного
права, не завжди є відносинами, що здійснюються за методом влади
та підпорядкування; 6) порушення однією із сторін адміністративно-

правових відносин вимог адміністративно-правової норми тягне за собою
юридичну відповідальність [1, с. 59-60]. Правник зосереджує увагу на тому,
що специфічними ознаками адміністративних правовідносин є те, що вони
пов’язані із здійсненням державного управління.
Отже, адміністративно-правовим відносинам притаманні загаль-
ні риси, як публічно-правовим відносинам: 1) виникають у площині
суспільного інтересу; 2) виникають, змінюються, припиняються внаслідок
юридичних фактів-дій; 3) однією із сторін завжди є державні органи; 4) є
відносинами влади та підпорядкування й визначаються нерівністю сторін.
До специфічних ознак можна віднести: 1) врегульовані нормами
адміністративного права; 2) правові конфлікти, які виникають під час
реалізації адміністративних правовідносин, вирішуються в позасудовому
порядку та в порядку спеціалізованого судочинства; 3) учасники
виступають носіями прав і обов’язків у сфері державного управління.
Для розуміння будь-якого явища необхідно з’ясувати його
структуру. Академічний тлумачний словник під структурою розуміє
взаєморозміщення та взаємозв›язок складових частин цілого; будову [19,
с. 789]. До поняття структури адміністративно-правових відносин у науці
склалися декілька підходів.
Прибічники першого підходу вважають, що до складу
адміністративних правовідносин входять три елементи. Наприклад,
Ю. П. Битяк зазначає, що «взаємопов’язаними складовими елементами
адміністративноправових відносин є: суб’єкти, об’єкти, юридичні
факти» [1, с. 57], О. І. Харитонова вирізняє у структурі правовідносин:
суб’єкт правовідносин, об’єкт правовідносин, зміст правовідносин, до
якого входять права уповноважених учасників правовідносин та обов’язки
зобов’язаних учасників правовідносин [21, с. 75]. На думку Т.О. Коломоєць
структура включає також три елементи, але це – суб’єкти, об’єкти та
юридичні факти [5, с. 19].
Прибічники другої позиції вирізняють у структурі адміністративних
правовідносин – чотири елементи: об’єкт, суб’єкт і зміст, юридичні факти.
Так, О.М. Шевчук у змісті контрольних відносин у сфері обігу наркотичних
засобів розрізняє об’єкт, суб’єкт і зміст, юридичні факти [25, с. 170].
О. О. Панова також притримується зазначеного погляду – до структури
адміністративно-правових відносин у сфері забезпечення публічної
безпеки відносить суб’єкти, об’єкти правовідносин, їх нормативний
зміст (суб’єктивні права та обов’язки учасників правовідносин) та
юридичний факт виникнення [17, с 46]. В.В. Шуба, вказує, що до елементів
адміністративно-правових відносин належать – суб’єктів; об’єкти; зміст;
юридичні факти як підстави для виникнення, зміни та припинення
адміністративно-правових відносин» [26, с. 5].
Підтримуючи позицію чотирьох елементної структури, вважаємо,
що до складу адміністративних правовідносин належать – суб’єкт, об’єкт,
зміст, юридичний факт.
Науковці у галузі адміністративного права розрізняють поняття
«суб’єкт адміністративного права» та «суб’єкт адміністративних
правовідносин».
На думку В. Б. Авер’янова суб’єктами адміністративного права є носії,

передбачених адміністративно-правовими нормами, прав і обов›язків,
котрі здатні ці права реалізовувати, а покладені обов›язки виконувати [3,
c. 189]. Тобто, в зазначеному визначенні звертається увага на, що суб’єктивні
права та обов’язки суб’єктів передбачені адміністративними нормами.
В. К. Колпаков в противагу визначав суб’єктів адміністративного
права як носіїв прав і обов’язків у сфері державного управління, що
передбачені адміністративно-правовими нормами, здатних надані права
реалізовувати, а покладені обов’язки виконувати [14, c. 46]. Слушною є
думка М. Ю. Віхляєва, який зазначає, що науковець прирівнював суб’єкта
права до носія прав та обов’язків, використовуючи відразу два критерії
для зарахування суб’єкта права до суб’єктів адміністративного права.
Він наголошував на необхідності існування соціальних передумов для
того, щоб «претендент» на статус суб’єкта адміністративного права мав
можливість отримати суб’єктивні права і обов’язки [7, с. 52].
В адміністративно-правовій доктрині суб’єкт адміністративно-
правових відносин не є тотожним поняттю суб’єкт адміністративного
права.
Так, В. Б. Авер’янов, вважав, що ці поняття не є тотожними. Він вказував,
що суб’єкт адміністративного права має лише потенційну здатність
вступати у правовідносини на відміну від суб’єкта адміністративних
правовідносин. Науковець зауважував, що суб’єктом адміністративних
правовідносин є фактичний носій правових зв’язків, тобто він обов’язково
в них бере реальну участь, а суб’єкт адміністративного права є, так би
мовити, претендентом на цю участь [3, c. 95]. Таким чином, підкреслюється
те, що суб’єкти адміністративного права можуть потенційно бути
суб’єктами адміністративних правовідносин, вступаючи у них.
Отже, суб’єктом адміністративно-правових відносин є суб’єкт
адміністративного права, який вступає у адміністративно-правові
відносини, набуваючи адміністративних прав та адміністративних
обов’язків.
Наступним елементом структури адміністративних правовідносин
науковці визначають об’єкти адміністративних правовідносин.
Відсутній єдиний підхід у понятті об’єкта адміністративно-правових
відносин. Одні науковці вважають, що до об’єкта адміністративно-правових
відносин належать тільки матеріальні і нематеріальні блага. Наприклад,
на думку М.В. Цвік, О.В. Петришин, Л.В. Авраменко об’єктом правовідносин
є матеріальні або нематеріальні блага, заради отримання, передачі або
використання яких виникають права й обов’язки їх учасників [23, с. 343].
Друга група правників відносить до об’єктів адміністративних
правовідносин крім матеріальних та нематеріальних благ діяння
суб’єктів адміністративних правовідносин. Так, Т.О. Коломоєць вважає,
що об’єктом адміністративно-правових відносин є «те, на що спрямовано
інтереси суб’єктів, з приводу чого останні вступають у адміністративно-
правові відносини. Між елементами таких відносин існує нерозривний
зв’язок. Об’єктом цих відносин можуть бути різноманітні матеріальні та
нематеріальні блага, які становлять публічну цінність, і діяння суб’єктів та
об’єктів публічного управління, пов’язані з цим благом» [5, с. 234].
Отже, об’єктом адміністративно-правових відносин є матеріальні

та нематеріальні блага, з приводу яких суб’єкти адміністративного права
вступають у адміністративно-правові відносини та їх дії.
Наступним елементом адміністративно-правових відносин
науковці, як ми зазначали раніше, вирізняють зміст. При цьому потрібно
розрізняти зміст та структуру адміністративних правовідносин. Структура
адміністративних правовідносин – це поняття більш широке ніж зміст
адміністративних правовідносин.
В. В. Галунько вказує, що змістом адміністративно-правових відносин
є сукупність суб’єктивних публічних прав (публічних правоможностей) та
юридичних обов’язків суб’єктів адміністративного права, коли кожному
суб’єктивному праву одного суб’єкта адміністративно-правових відносин
відповідає (кореспондується) юридичний обов’язок іншого суб’єкта, і
навпаки [4, с. 32].
Наступним елементом адміністративних правовідносин є юридичний
факт. Склалися два підходи до розуміння місця юридичного факту у
адміністративно-правових відносинах.
Перша група науковців стверджує, що юридичний факт не входить до
складу адміністративних правовідносин. Зокрема, на погляд С.В. Ківалова
«підставами виникнення, зміни чи припинення адміністративних
правовідносин є юридичні факти» [13, с. 21]. Такої ж думки притриму-
ються інші науковці: Т.О. Коломоєць [2, с. 15], О.І. Харитонова [21, с. 74],
А.В. Макаренко [16, с. 45] .
Під юридичним фактом у теорії адміністративних правовідносин
розуміють конкретну життєву обставину, з якою норма адміністративного
права пов’язує виникнення, зміну або припинення адміністративно-пра-
вових відносин. Юридичні факти в кількісному та якісному розумінні ста-
новлять собою складне явище, і тому наукова їх класифікація має не лише
теоретичне, але й практичне значення. За визначеними критеріями вони
можуть бути класифіковані. По-перше, за відношенням до волі суб’єкта пра-
вовідносин це: 1) події, настання яких як юридичних фактів не залежить від
волі суб’єктів адміністративного права; 2) діяння, що поділяються на: а) дії
(вольові акти поведінки людей, які мають свідомо-вольовий характер);
б) бездіяльність (пасивна поведінка суб’єктів права) [9, c. 32].
Адміністративно-правові відносини у галузі бюджету та фінансів
суб’єктом яких є місцеві державні адміністрації – це адміністративні пра-
вовідносини, що врегульовані нормами адміністративного права, які вини-
кають між місцевими державними адміністраціями та іншими суб’єктами з
приводу здійснення формування, розподілу і контролю місцевих грошових
коштів.
Можна визначити наступні особливості адміністративно-правових
адміністрації:
1) є проявом публічного інтересу, тому що бюджетно-фінансова сфера
є суспільно значущим явищем. Затвердження державного бюджету стає
нормативним визначенням державою найважливіших публічних інтересів
на найближчий рік. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-
ВР закріплює у п. 4. та п. 5 ст. 119, що місцеві державні адміністрації на
відповідній території забезпечують підготовку та виконання відповідних

обласних і районних бюджетів; а також звіт про виконання відповідних
бюджетів та програм [15].
2) юридичні факти-дії викликають виникнення, зміну, припинен-
ня адміністративно-правових відносин. Юридичні факти-дії – це життєві
обставини, що залежать від волі людей. Виникнення, зміна, припинення
адміністративно-правових відносини у галузі бюджету та фінансів
суб’єктом яких є місцеві державні адміністрації відбувається завдяки
діяльності місцевих державних адміністрацій. Відповідно до ст. 13 Закону
України «Про місцеві державні адміністрації» від 09.04.1999 № 586-XIV до
відання місцевих державних адміністрацій у межах і формах, визначених
Конституцією і законами України, належить вирішення питань: бюджету,
фінансів та обліку [18];
3) здійснюються місцевими державними адміністраціями, що ма-
ють на це відповідні державно-владні повноваження. У ч. 1 ст. 18 Закону
України «Про місцеві державні адміністрації» від 09.04.1999 № 586-XIV
зазначено, що до повноважень місцевих державних адміністрацій в галузі
бюджету та фінансів належить те, що вони складають, схвалюють і подають
на розгляд ради прогноз відповідного бюджету, складають і подають
на затвердження ради проект відповідного бюджету та забезпечують
його виконання; звітують перед відповідною радою про його
виконання [18];
4) врегульовані нормами права. Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону
України «Про місцеві державні адміністрації» від 09.04.1999 № 586-XIV до
повноважень місцевих державних адміністрацій в галузі бюджету та фінан-
сів відноситься наступне повноваження: подає в установленому порядку до
органів виконавчої влади вищого рівня фінансові показники і пропозиції
до проекту Державного бюджету України, пропозиції щодо обсягу коштів
Державного бюджету України для їх розподілу між територіальними
громадами, розмірів дотацій і субсидій, дані про зміни складу об’єктів, що
підлягають бюджетному фінансуванню, баланс фінансових ресурсів для
врахування їх при визначенні розмірів субвенцій, а також для бюджетного
вирівнювання виходячи із забезпеченості мінімальних соціальних
потреб [18].
Для більш докладного визначення особливостей адміністративно-
правових відносини у галузі бюджету та фінансів суб’єктом яких є місцеві
державні адміністрації необхідним є розгляд структурних елементів
зазначених адміністративних правовідносин, як то: об’єкта, змісту,
юридичного факту, суб’єкта.
Об’єктом адміністративно-правових відносини у галузі бюджету та
фінансів суб’єктом яких є місцеві державні адміністрації є місцевий бюджет
місцеві фінанси та дії місцевих державних адміністрацій, які вступають
у адміністративно-правові відносини з приводу місцевого бюджету та
місцевих фінансів.
Поняття «бюджет» можна розуміти як правове, економічне, соціальне
явище. На думку Л.К. Воронової «бюджет як правова категорія виникає
разом із представницькими органами державної влади, які набувають
права періодично схвалювати державні видатки і доходи» [8, c. 13].
Відповідно до ст. 5 Бюджетного кодексу України від 08.07.2010

№ 2456-VI. бюджетна система України складається з: 1) державного
бюджету; 2) місцевих бюджетів, які включають в себе: а) бюджет
Автономної Республіки Крим; б) обласні бюджети; в) районні бюджети;
г) бюджети місцевого самоврядування [6].
О.В. Чичин зазначає, що місцевий бюджет є видом бюджету,
тому йому притаманні всі ознаки, які характерні для бюджету. По-
перше, місцеві бюджети є фінансовим планом утворення, розподілу та
використання централізованих фондів грошових коштів територіальних
громад та їх об’єднань на місцевому рівні. По-друге, місцеві державні
адміністрації складають, схвалюють і подають на розгляд ради прогноз
та проект відповідного бюджету. По-третє, місцеві бюджети, повинні бути
затвердження відповідними місцевими представницькими органами
влади та місцевого самоврядування. По-четверте, місцеві бюджети як
фонди грошових коштів належать відповідним територіальним громадам
та їх об’єднанням на територіальному рівні [24, с. 22].
Наступним елементом адміністративно-правових відносини у галузі
бюджету та фінансів суб’єктом яких є місцеві державні адміністрації є зміст.
Публічне суб’єктивне право включає в себе наступні правомочності:
право невладних осіб вимагати від публічної адміністрації здійснення
юридичних дій, спрямованих на захист їх прав; право вимагати від іншої
сторони виконання обов’язку, тобто право на чужі дії; право ввести в
дію апарат примусу держави проти зобов’язаної особи, тобто право на
примусове виконання обов’язку; можливість користуватися на основі
цього права певними соціальними публічними благами [10, с. 23-24].
Отже, зміст адміністративно-правових відносини у галузі бюджету
та фінансів суб’єктом яких є місцеві державні адміністрації складається із
суб’єктивних прав та обов’язків учасників правовідносин.
Наступним елементом, що входить до адміністративно-правових
адміністрації є суб’єкти адміністративно-правових відносин, що
представлені місцевими державними адміністраціями різних рівнів.
Четвертим елементом, що входить до складу адміністративно-
правових відносини у галузі бюджету та фінансів суб’єктом яких є місцеві
державні адміністрації є юридичний факт.
Особливість юридичних фактів, що викликають адміністратив-
но-правових відносини у галузі бюджету та фінансів суб’єктом яких є
місцеві державні адміністрації полягає в тому, що вони по-перше, здатні
викликати правові наслідки. Правовими наслідками в даному випадку є
складання, схвалення і подання на розгляд ради прогнозу відповідного
бюджету; складання і подання на затвердження ради проекту відповідного
бюджету, забезпечення виконання відповідного бюджету [18]. По-дру-
ге, юридичні факти, передбачені адміністративно-правовими нормами.
Так, діяльність місцевих державних адміністрацій регулюються Законом
України «Про місцеві державні адміністрації» від 09.04.1999 № 586-
XIV [18]. По-третє, внаслідок наявності фактів, які зазначені в гіпотезі
норми, остання починає діяти, в результаті її адресати в одних випадках
мають можливість для реалізації своїх прав і обов›язків, в інших набувають
суб›єктивних прав і обов›язків (останні передбачаються диспозицією

норми) [3, с. 179].
Таким чином, юридичні факти, що викликають адміністративно-
правові відносини у галузі бюджету та фінансів суб’єктом яких є місцеві
державні адміністрації – це життєві обставини, що є фактами-діями, що
передбачені адміністративними нормами, викликають виникнення, зміну
або припинення адміністративно-правових відносин у галузі діяльності
місцевих державних адміністрацій з приводу бюджету та фінансів.
Висновки. Визначено, що адміністративно-правовими відносинами
можна розуміти суспільні відносини, що врегульовані нормами
адміністративного права, однією із сторін яких є державний орган або орган
місцевого самоврядування, що спрямовані на забезпечення суспільного
порядку та правопорядку засобами державного впливу.
Адміністративно-правові відносини у галузі бюджету та фінансів
суб’єктом яких є місцеві державні адміністрації – це адміністративні
правовідносини, що врегульовані нормами адміністративного права,
які виникають між місцевими державними адміністраціями та іншими
суб’єктами з приводу здійснення формування, розподілу і контролю
місцевих грошових коштів.
Наголошено на тому, що особливостями адміністративно-правових
адміністрації: 1) є проявом публічного інтересу, тому що бюджетно-
фінансова сфера є суспільно значущим явищем. 2) юридичні факти-дії
викликають виникнення, зміну, припинення адміністративно-правових
відносин. 3) здійснюються місцевими державними адміністраціями, що
мають на це відповідні державно-владні повноваження. 4) врегульовані
нормами права.
Перспективним напрямком подальших досліджень може бути
вивчення адміністративно-правового статусу місцевих державних
адміністрацій як суб’єкта забезпечення управління в галузі бюджету та
фінансів.

1. Адміністративне право : підручник / Ю.П. Битяк (кер. авт. кол.),
В.М. Гаращук, В.В. Богуцький та ін.; за заг. ред. Ю.П. Битяка, В.М. Гаращука,
В.В. Зуй. Х. : Право, 2010. 624 с
2. Адміністративне право України : навчальний посібник / За заг. ред.
Т.О. Коломоєць, Г. Ю. Гулєвської. К.:Істина, 2007. 216 с.
3. Адміністративне право України. Академічний курс: [підручник]: у
2 т.; [ред. Колегія : В.Б. Авер’янов (голова) та ін.]. К.: Юрид. думка, 2005. Т. 1
: Загальна частина. 2005. 624 с.
4. Адміністративне право України. Повний курс : підручник /
Галунько В., Діхтієвський П., Кузьменко О., Стеценко С. та ін. Видання друге.
Херсон : ОЛДІ-ПЛЮС, 2019. 520 с.
5. Адміністративне право України: підручник / за заг. ред.
Т. Коломоєць. Київ: Істина, 2012. 528 с.
6. Бюджетний кодекс України : Кодекс України; Закон, Кодекс від
08.07.2010 № 2456-VI.
7. Віхляєв М. Співвідношення понять «суб’єкти адміністративного

права» та «суб’єкти адміністративних правовідносин» у контексті розгляду
громадських об’єднань як суб’єктів адміністративного права. Право і
суспільство. 2013. № 3. С. 50-57
8. Воронова Л. К. Бюджетноправове регулювання в СРСР. Київ : Вища
школа, 1975. 183 с.
9. Галунько В. В. Адміністративне право України : навчальний
посібник. Херсон : Грінь Д.С., 2015. Т. 1 : Загальне адміністративне право.
272 с.
10. Галунько В.В., Курило В.І., Короєд С.О. та ін. Адміністративне право
України. Т.1. Загальне адміністративне право : навчальний посібник /
[В.В. Галунько, В.І. Курило, С.О. Короєд, О.Ю. Дрозд, І.В. Гиренко, О.М. Єщук,
І.М. Риженко, А.А. Іванищук, Р.Д. Саунін, І.М. Ямкова]; за ред. проф.
В.В. Галунька. Херсон: Грінь Д.С., 2015. 272 с.
11. Єлістратов А. Адміністративне право: лекції. 1911. URL: http://sipl.
com.ua/?p=5025
12. Загальна теорія права : Підручник / За заг. ред. М.І. Козюбри. К.:
Ваіте, 2015. 392 с.
13. Ківалов С. В. Адміністративне право : навчально-методичний
посібник (для здобувачів вищої освіти денної форми навчання). Одеса :
Фенікс, 2019. 136 с
14. Колпаков В.К. Адміністративно-деліктний правовий феномен. К.:
Юрінком Інтер, 2004. 528 с.
15. Конституція України : Конституція, Закон від 28.06.1996
№ 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України (ВВР). 1996. № 30. ст. 141.
16. Макаренко А. В. Адміністративне право : Навч.-метод. посіб. для
самост. вивч. дисц. К.: КНЕУ, 2008. 264 с.
17. Панова О.О. Особливості структури адміністративно-
правових відносин у сфері забезпечення публічної безпеки. Журнал
східноєвропейського права. 2018. № 50. С. 44-49.
18. Про місцеві державні адміністрації : Закон України від 09.04.1999
№ 586-XIV. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1999, № 20-21, ст. 190.
19. Словник української мови: в 11 томах. Том 9, 1978. 916 с.
20. Тихомиров Ю. А. Публичное право. Москва, 1995. 496 с.
21. Харитонова О. І. Адміністративно-правові відносини (проблеми
теорії): Монографія. Одеса : Юридична література, 2004. 328 с.
22. Харитонова О. Поняття і ознаки публічних правовідносин. Вісник
Академії правових наук України. Х.: Право, 2002. №1(28). С. 36-46.
23. Цвік М.В., Петришин О.В., Авраменко Л.В. та ін. Загальна теорія
держави і права :підручник. Харків : Право, 2010. 584 с.
24. Чичин О. В. Фінансово-правове регулювання виконання місцевих
бюджетів за доходами в Україні. дис. ... канд-та юрид.наук : 12.00.07. За-
поріжжя, 2019. 220 с.
25. Шевчук О.М. Контрольні правовідносини у сфері обігу наркотичних
засобів, їх зміст та особливості. Вісник Запорізького національного
університету. Серія «Юридичні науки». 2013. № 1. Ч. 1. С. 167–174.
26. Шуба В.В. Адміністративно-правові відносини в діяльності органів
прокуратури України: загальнотеоретичні аспекти : автореф. дис. … канд.
юрид. наук : спец. 12.00.07 ; Національна юридична академія України

ім. Я. Мудрого. Харків, 2007. 20 с.
A. Lapika
CONCEPTS AND FEATURES OF PUBLIC AND LEGAL RELATIONS

IN THE FIELD OF BUDGET AND FINANCE WHICH ARE THE ENTITIES
OF LOCAL STATE ADMINISTRATIONS
The article examines the features of public relations in the field of budget
and finance, the subject of which are local state administrations. The purpose of
the article is to characterize the features of public-law relations in the field of
budget and finance, the subject of which are local state administrations, on the
basis of the analysis of scientific literature. It is established that public law is a
subsystem of law based on the public interest, based on the relationship of power
and subordination, one of the parties of which are always state bodies or local
governments, whose activities are regulated by the imperative method of legal
regulation. Administrative-legal relations can be understood as public relations
regulated by the norms of administrative law, one of the parties of which is a state
body or a body of local self-government, aimed at ensuring public order and law
and order by means of state influence. Administrative and legal relations in the
field of budget and finance subject to local state administrations are administrative
legal relations governed by the rules of administrative law that arise between local
state administrations and other entities regarding the formation, distribution and
control of local funds. The structural elements of administrative legal relations are
singled out and characterized: object, content, legal fact, subject. It is emphasized
that the peculiarities of administrative and legal relations in the field of budget and
finance, the subject of which are local state administrations: 1) is a manifestation of
public interest, because the budgetary and financial sphere is a socially significant
phenomenon. 2) legal facts-actions cause the emergence, change, termination of
administrative-legal relations. 3) are carried out by local state administrations
that have the appropriate state powers. 4) regulated by law.
Keywords: local state administrations, finance, budget, public law,
administrative-legal relations.

УДК: 342.9
Лук’янова Г. Ю.,
доцент кафедри адміністративного та інформаційного права
Навчально-наукового інституту права, психології та
інноваційної освіти
Національного університету «Львівська політехніка»,
АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КООРДИНАЦІЇ

ДІЙ СУБ'ЄКТІВ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ В ДЕЯКИХ КРАЇНАХ ЄС
Актуальність статті полягає в тому, що в Україні державі було

сформовано систему органів, зорієнтованих на запобігання та протидію
корупції, що включає в себе Національне агентство з питань запобігання
корупції, Агентство з розшуку та менеджменту активів, Національне
антикорупційне бюро України, Державне бюро розслідувань, Спеціалізовану
антикорупційну прокуратуру, Вищий антикорупційний суд України. При
цьому, вкрай важливою складовою такого процесу стала міжнародна
співпраця, врахування досвіду зарубіжних держав, і у першу чергу –
країн Європейського Союзу. Формування антикорупційних структур є
необхідною, проте не достатньою умовою зниження рівня корупції. Не
менш важливим є налагодження ефективної координації антикорупційних
дій. Статтю присвячено дослідженню особливостей адміністративно-
правового забезпечення координації дій суб›єктів протидії корупції в
деяких країнах Європейського Союзу. В ході дослідження проаналізовано
підходи до координації дій суб’єктів протидії корупції в таких країнах ЄС як
Королівство Данія, Королівство Іспанія, Угорщина, Фінляндська Республіка,
Французька Республіка. Встановлено, що в країнах ЄС відсутній єдиний підхід
до координації дій суб›єктів протидії корупції. Проте, можна виокремити
кілька моделей такої координації, притаманної окремим переліченим
країнам. Визначено, що в Іспанії та Франції функціонують спеціалізовані
антикорупційні інституції, чиї функції є близьким до вітчизняної
Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, хоча їх повноваження є
набагато ширшими. Зовсім інша модель притаманна Данії та Фінляндії, де
відсутні спеціалізовані органи, які очолюють антикорупційну діяльність.
Натомість, у якості інструменту протидії корупції головна увага
приділяється інформаційній прозорості діяльності державних структур
і формуванню в суспільстві ставлення до корупції як до неприйнятної
поведінки. Проміжним варіантом можна вважати модель Угорщини, де
відсутні спеціалізовані антикорупційні інституції, проте на державному
рівні функціонують координаційні центри, які здійснюють координацію
правоохоронних органів, що протидіють корупції
Ключові слова: зарубіжний досвід, правове регулювання, законодав-
ство, координація, діяльність, суб’єкт, корупція, протидія корупції.
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Лук’янова Г. Ю., 2019

Актуальність теми. За останні 5 років у нашій державі було

сформовано систему органів, зорієнтованих на запобігання та
протидію корупції, що включає в себе Національне агентство з питань
запобігання корупції, Агентство з розшуку та менеджменту активів,
Національне антикорупційне бюро України, Державне бюро розслідувань,
Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру, Вищий антикорупційний
суд України. При цьому, вкрай важливою складовою такого процесу стала
міжнародна співпраця, врахування досвіду зарубіжних держав, і у першу
чергу – країн Європейського Союзу.
Формування антикорупційних структур є необхідною, проте не
достатньою умовою зниження рівня корупції. Не менш важливим є
налагодження ефективної координації антикорупційних дій. Вкрай
важливим у цьому контексті видається вжиття заходів, передбачених
Конвенцією Організації Об'єднаних Націй проти корупції від 31.10.2003 [1],
Кримінальною конвенцією Ради Європи про боротьбу з корупцією
від 27.01.1999 № ETS173 [2] та іншими міжнародними стандартами.
Відповідно до таких підходів, антикорупційні органи повинні мати чітко
визначену спеціалізацію, а також бути належним чином координованими
для запобігання конфліктів між ними. Проте, на практиці, більшість країн
зазнають відчутних труднощів із втіленням в життя таких принципів,
і Україна не є винятком з цього правила. Усе це загострює актуальність
вивчення позитивного європейського досвіду адміністративно-правового
регулювання координації зусиль правоохоронних органів, спрямованих на
протидію корупції.
Стан дослідження проблематики у вітчизняній науці. Дослід-
ження діяльності суб’єктів протидії корупції в Україні та за кордоном,
зокрема – у країнах ЄС, давно перебуває в полі зору вітчизняних науковців.
Серед іншого, у контексті нашого дослідження можна згадати праці таких
авторів, як: О. І. Васильєва, Ю. В. Дмитрієв, Д. Г. Заброда, С. А. Завадський,
Н. Ю. Задирака, О. В. Іванов, А. М. Копистира, В. І. Литвиненко, Р. С. Мельник,
Є. В. Невмержицький, О. В. Новіков, О. І. Пархоменко-Куцевіл, С. А. Подоляка,
Б. В. Романюк, Т. М. Супрун, І. В. Чемерис, О. Ю. Чередниченко, О. Н. Ярмиш.
Однак, у працях вітчизняних науковців ключова увага присвячувалася
моделі побудови суб’єктів протидії корупції, що й обумовлює потребу
дослідження проблематики координації дій таких суб’єктів.
Основний зміст дослідження. Незважаючи на високий рівень
розвитку державних інституцій, проблема корупції в країнах ЄС досі
лишається актуальною. Так, зокрема, А. М. Копистира до основних
причин корупції в країнах ЄС відносить: наявність високого рівня
зобов’язуючого соціального капіталу у південних католицьких країнах,
який зумовив наявність інтегрованих стимулів для підтримання
фаворитизму, непотизму, покровительства та клієнтелізму, що завадило
розвинути систему контролю і розподілу влади в умовах політизації
державного управління; пошук нелегальних джерел фінансування
політичних партій, що призвів до зростання корупційного складника
лобі; зміни в міжнародному економічному середовищі (зміна характеру
та розташування виробництва, поява нових послуг, інтернаціоналізація
торгівлі та глобалізація фінансових ринків); зменшення ролі держави та
державного сектору внаслідок приватизації [3]. Все це свідчить про над-

звичайну складність корупційної проблематики та розвіює оптимістичні
ілюзії щодо того, що подолання корупції актуальне лише на тому рівні дер-
жавного розвитку, на якому перебуває Україна.
Наразі однією з найбільш поширених моделей координації діяльності
суб’єктів протидії корупції в країнах ЄС, є модель, що передбачає створення
єдиної антикорупційної інституції, діяльність якої є ключовою для
антикорупційної сфери. До держав, для яких є характерною така модель,
у першу чергу можна віднести Королівство Іспанія (надалі – Іспанія), в
якому діє Спеціальна прокурорська служба з припинення економічних
злочинів, пов›язаних з корупцією (Fiscalía Anticorrupción (ACPO)) [4] та
Французьку Республіку (надалі – Франція), в якій у 2016 році було ство-
рено Французьке антикорупційне агентство (L’Agence française
anticorruption (AFA)) [5]. Звісно ж, подібність підходу до координації
антикорупційних дій не означає тотожності
В Іспанії Спеціальна прокурорська служба з припинення економічних
злочинів, пов'язаних з корупцією (Fiscalía Anticorrupción (ACPO)) здійснює
свою діяльність на підставі статті 19 Органічного закону про прокурорську
службу від 30.12.1981 (Ley 50/1981, de 30 de diciembre, por la que se regula
el Estatuto Orgánico del Ministerio Fiscal) [4]. Частиною 2 зазначеної статті
передбачено, що з метою досягнення більшої ефективності роботи
прокуратури, в Іспанії створено спеціалізовані підрозділи, одним із яких
є Спеціальна прокурорська служба з припинення економічних злочинів,
пов›язаних з корупцією (Fiscalía Anticorrupción (ACPO)). Натомість частина
4 цієї ж статті встановлює, що до компетенції ACPO входить розслідування
«справ особливої важливості», а саме таких, що стосуються хабарництва та
корупції: економічних злочинів та злочинів, вчинених публічними служ-
бовцями під час виконання ними своїх обов’язків [4].
У відповідності до положень Кримінального процесуального кодексу
Іспанії (Código Procesal Penal) [6], Генеральний прокурор Королівства Іс-
панія здійснює координацію діяльності Fiscalía Anticorrupción (ACPO). В
даному контексті, координаційні повноваження Генерального прокурора
подібні до вітчизняного аналогу. Проте, у питаннях координації протидії
корупції Генеральний прокурор в Королівстві Іспанія має значно ширші
повноваження, порівняно зі своїм українським колегою. Так, наприклад,
Генеральний прокурор вирішує будь-які спори між спеціальними та
звичайними прокурорськими службами щодо підвідомчості конкретних
справ [7, с. 71]. Окрім того, в Іспанії Генеральний прокурор наділений
повноваженням за наявної потреби прикріпити прокурора іншої
прокурорської служби на період розслідування певної справи в Fiscalía
Anticorrupción (ACPO), хоча такий прокурор і зберігає підпорядкування
за постійним місцем служби. Подібний інструмент функціональної
гнучкості кадрової політики прокуратури може становити як науковий, та
і практичний інтерес.
Для Франції, як і для України, є характерною доволі розгалужена
система суб’єктів протидії корупції, яка включає в себе сукупність
спеціалізованих служб, таких як: Комісія з фінансової гласності політичного
життя, що контролює майнове становище парламентаріїв; Національна
комісія з рахунків виборчих кампаній і фінансування політичних партій

(наділена контрольними функціями); правоохоронні органи (зокрема –
організація з боротьби проти відмивання грошей – ТРАСФІН, Міністерство
юстиції, Відділ з боротьби проти корупції (ВБК) в рамках Управління
боротьби проти економічних та фінансових злочинів при Судовій поліції
[8, с. 200; 9, с. 77]. При цьому, Французьке антикорупційне агентство
(L’Agence française anticorruption (надалі – AFA)) співпрацює із кожним із
перелічених органів.
Згідно зі статтею 3 Наказу «Про Французьке антикорупційне
агентство» від 14.03.2017 № 14-2017 (Décret n° 2017-329 du 14 mars
2017 relatif à l’Agence française anticorruption) [10], у складі Французь-
кого антикорупційного агентства (AFA) діє Стратегічна рада, коорди-
нована Магістратом агентства, яка формує Антикорупційну стратегію,
що окреслює базовий вектор антикорупційної сфери Франції. Тобто
Французьке антикорупційне агентство (AFA) здійснює не лише загальну
координаційну діяльність у сфері протидії корупції, але й діяльність з
розробки державної антикорупційної політики, а також – превентивну
діяльність у антикорупційній сфері.
Одними з найменш корумпованих країн ЄС вважаються Королівство
Данія (надалі – Данія) та Фінляндська Республіка (надалі – Фінляндія),
де особлива увага приділяється інформаційній прозорості діяльності
державних структур і формуванню в суспільстві ставлення до корупції як
до неприйнятної поведінки. Такий підхід також можна вважати окремою
моделлю координації антикорупційних дій.
В Данії наразі відсутній спеціалізований орган, який очолює діяльність
щодо протидії корупції, натомість запроваджено ключові державні та
приватні антикорупційні ініціативи, пов’язані з веденням бізнесу, який
контролюють громадські організації [11, с. 305-306]. В цілому ж, у анти-
корупційній діяльності в Данії переважають превентивні заходи. Зокрема,
Данське агентство міжнародного розвитку Danida, що реалізує програми
розвитку та передбачає надання безвідсоткових позик для фінансування
численних проектів, розвиває політику абсолютної нетерпимості в ме-
жах компанії та під час співпраці із зовнішніми партнерами. Усі контрак-
ти Danida містять антикорупційні норми, що стосуються всіх, без винятку,
умов контракту. Відтак, компанії-учасниці проектів змушені підписува-
ти декларацію про заборону хабарництва як прояву корупції, порушення
норм якої призводить до розірвання контракту й відмови від подальшого
партнерства [12, с. 233-246].
У Фінляндії, яка є учасником усіх нормативно-розпорядчих доку-
ментів Євросоюзу з питань боротьби з корупцією [13], відсутні як спеціальна
стратегія щодо протидії політичній корупції, так і спеціальні антикорупцій-
ні закони. Натомість у Фінляндії діють численні запобіжні антикорупційні
норми, закріплені у низці правових актів. З огляду на відсутність спеціалі-
зованих антикорупційних органів, їхню роль виконують Канцлер юстиції
та Парламентський Омбудсмен. І незважаючи на відсутність спеціальних
антикорупційних органів та законів, низку доволі непрозорих норм у
законодавстві (які містять численні корупційні ризики), загальні принципи
відкритості, транспарентності й гласності державного управління
вважаються головними у діяльності публічних служб у Фінляндії [14]. З ог-

ляду на вкрай високий рейтинг неприйняття корупції у Фінляндії (за вер-
сією Transparency International) [15], такий підхід значною мірою себе ви-
правдовує. Що, однак, не означає його прийнятності для України.
В Угорщині координація діяльності суб’єктів протидії корупції
здійснюється на рівні спеціальних координаційних центрів, комітетів,
департаментів, рад. Ще у 1995 році в цій країні було створено Координацій-
ний комітет з економічного захисту (Gazdaságvédelmi koordinációs
bizottság), до компетенції якого належить боротьба з хабарництвом, а в
березні 2001 року розпочав діяльність Координаційний центр боротьби
з організованою злочинністю (Szervezett Bűnözés Elleni Koordinációs
Központról), який було створено внаслідок ухвалення Закону Угорщини
«Про Координаційний центр з боротьби з організованою злочинністю»
(törvény a Szervezett Bűnözés Elleni Koordinációs Központról) [16]. При
цьому Координаційний центр боротьби з організованою злочинністю
(Szervezett Bűnözés Elleni Koordinációs Központról) є підпорядкованим
уряду Угорщини (Magyarország kormánya), який здійснює керівництво
його роботою через Міністра внутрішніх справ [9, с. 98]. Тобто, наразі в
Угорщині діють спеціальні інституції, компетенція яких полягає саме в
координації діяльності суб’єктів, які здійснюють правоохоронну діяльність,
у тому числі – у сфері боротьби із корупцією.
Повноваження суб’єктів антикорупційної діяльності в Угорщині є
чітко розмежованими. В тамтешніх Прокуратурі та Центральному бюро
розслідувань працюють прокурори, які спеціалізуються на розгляді
антикорупційних справ, що стосуються високопосадовців. Натомість,
в поліцейському Департаменті по боротьбі з економічними злочинами
створено групу з протидії корупції, яка відповідає за координацію дій по
боротьбі з корупцією на національному рівні [9, с. 99]. Відповідно, Коорди-
наційний центр боротьби з організованою злочинністю (Szervezett Bűnözés
Elleni Koordinációs Központról), фактично координує діяльність кожного із
цих органів, а також, у відповідності до статті 2 Закону Угорщини «Про Ко-
ординаційний центр з боротьби з організованою злочинністю» (törvény a
Szervezett Bűnözés Elleni Koordinációs Központról) [16], отримує та опрацьо-
вує інформацію від кожного з них, додатково забезпечуючи моніторинг їх
діяльності.
Висновки. В процесі аналізу досвіду адміністративно-правового
забезпечення координації дій суб’єктів протидії корупції ряду країн ЄС,
вдалося з’ясувати, що в ЄС відсутній єдиний підхід до координації протидії
корупції.
В ряді країн ЄС (зокрема – Іспанії та Франції) функціонують
спеціалізовані антикорупційні інституції, чиї функції є близьким до
вітчизняної Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, які, однак
має значно ширшу компетенцію, беруть участь у кримінальному процесі
і навіть у формуванні антикорупційної політики на законодавчому рівні.
Ряд інших країн ЄС (зокрема – Данія та Фінляндія), не маючи
спеціалізованого органу, який очолює діяльність щодо протидії корупції,
запроваджують державні та приватні антикорупційні ініціативи, пов’язані
з веденням бізнесу, за контролю громадських організацій. Натомість,
головна увага в цих країнах приділяється інформаційній прозорості

діяльності державних структур і формуванню в суспільстві ставлення до
корупції як до неприйнятної поведінки.
Своєрідним проміжним варіантом можна вважати модель Угорщини,
де відсутні спеціалізовані антикорупційні інституції, проте на державному
рівні функціонують координаційні центри, які здійснюють координацію
правоохоронних органів, що протидіють корупції.
Не зважаючи на відсутність у країнах ЄС єдиного підходу до
координації антикорупційних дій правоохоронних органів та наявні
відмінності у системах антикорупційних органів в Україні та ряді країн ЄС,
перспективними видаються подальші дослідження правового регулювання
координації антикорупційних дій та перспектив апроксимації дієвих
рішень у вітчизняних реаліях.

1. Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції: Міжнарод-
ний документ від 31.10.2003. Відомості Верховної Ради України. 2007 р.
№ 49.
2. Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією: Міжнародний
документ від 27.01.1999 № ETS173. Відомості Верховної Ради України.
2007 р. № 47. 47-48.
3. Копистира А.М. Причини корупції в країнах Європейського союзу.
Актуальні проблеми міжнародних відносин. 2014. Вип. 119. Ч. 1. С. 118–123.
4. Ley 50/1981, de 30 de diciembre, por la que se regula el Estatuto
Orgánico del Ministerio Fiscal. «BOE» núm. 11, de 13/01/1982. URL: https://
www.boe.es/buscar/act.php?id=BOE-A-1982-837
5. Іванов О.В. Діяльність суб’єктів публічної адміністрації у напрямі
запобігання корупції в зарубіжних країн. Науковий вісник публічного та
приватного права. 2018. Вип. 6. Т. 1. С. 274–279.
6. Código Procesal Penal (Кримінально-процесуальний кодекс
Королівства Іспанія). URL: https://www.boe.es/biblioteca_juridica/codigos/
codigo.php?id=334&modo=2&nota=0&tab=2
7. Спеціалізовані інституції з боротьби проти корупції: огляд моделей.
Організація економічного співробітництва і розвитку ; Мережа боротьби
проти корупції для країн Східної Європи і Центральної Азії; OECD, 2007.
133 с. URL: https://www.oecd.org/corruption/acn/39972270.pdf
8. Супрун Т. М. Зарубіжний досвід запобігання та протидії корупції.
Міжнародний юридичний вісник: актуальні проблеми сучасності (теорія
та практика). 2017. Вип. 2-3. С. 199-204.
9. Пархоменко-Куцевіл О. І. Формування та розвиток сучасних анти-
корупційних органів державної влади як основа запобігання та подолання
корупції: теоретико-методологічний аналіз: монографія. Київ : ДП «Вид.
дім «Персонал», 2019. 308 с.
10. Décret n° 2017-329 du 14 mars 2017 relatif à l’Agence française
anticorruption. URL: https://www.legifrance.gouv.fr/loda/id/JORFTE
XT000034187670/2021-01-23/
11. Бусол О.Ю. Протидія корупційній злочинності в Україні у сучасний
період : монографія. Київ : Ін Юре, 2014. 564 с.
12. Трепак В.М. Міжнародний досвід запровадження системи заходів

антикорупційної спрямованості. Юридичний часопис Національної акаде-
мії внутрішніх справ. 2015. № 2. С. 233–246.
13.Семынин А.С. Противодействие политической коррупции полити-
ко-правовыми средствами в государствах Евросоюза (опыт Финляндии и
Эстонии) : дис. ... канд. юрид. наук: 23.00.02. Воронеж, 2009. 216 с.
14.The Finnish legal system edited by Jaakko Uotila. Helsinki: Finnish
lawyers pub. Co., 2000. 254 р.
15. Transparency International Finland URL:
https://www.transparency.org/en/countries/finland
16. 2000. évi CXXVI. törvény a Szervezett Bűnözés Elleni Koordinációs
Központról. URL: https://mkogy.jogtar.hu/jogszabaly?docid=a0000126.TV
H. Lukianova
ADMINISTRATIVE AND LEGAL ENFORCEMENT OF COORDINATION

OF ACTIONS OF ANTI-CORRUPTION SUBJECTS IN SOME EU COUNTRIES
The relevance of the article is that in Ukraine the state has formed a system
of bodies focused on preventing and combating corruption, which includes the
National Agency for Prevention of Corruption, the Agency for Investigation and
Asset Management, the National Anti-Corruption Bureau of Ukraine, the State
Bureau of Investigation, the Specialized anti-corruption prosecutor’s office,
the Supreme Anti-Corruption Court of Ukraine. At the same time, an extremely
important component of this process was international cooperation, taking into
account the experience of foreign countries, and first of all - the countries of the
European Union. The formation of anti-corruption structures is a necessary but not
sufficient condition for reducing corruption. Equally important is the establishment
of effective coordination of anti-corruption actions. The article is devoted to the
study of the peculiarities of administrative and legal support for the coordination
of actions of anti-corruption actors in some countries of the European Union. The
study analysed approaches to coordinating the actions of anti-corruption actors in
such EU countries as the Kingdom of Denmark, the Kingdom of Spain, Hungary, the
Republic of Finland, the French Republic. It was established that in the EU countries
there is no unified approach to coordinating the actions of anti-corruption actors.
However, there are several models of such coordination that are specific to the
individual countries listed. It is determined that in Spain and France there are
specialized anti-corruption institutions whose functions are close to the domestic
Specialized Anti-Corruption Prosecutor’s Office, although their powers are much
wider. A very different model is found in Denmark and Finland, where there are
no specialized bodies leading anti-corruption activities. But, as a tool to counter
corruption, the main attention is paid to the information transparency of the
activities of state structures and the formation in society of an attitude to corruption
as unacceptable behavior. An intermediate option is the Hungarian model, where
there are no specialized anti-corruption institutions, but there are focal points at
the state level that coordinate law enforcement agencies that combat corruption.
Keywords: foreign experience, legal regulation, legislation, coordination,
activity, entity, corruption, anti-corruption.
УДК: 340.113
Мандзій С. В.,
аспірант Інституту законодавства Верховної Ради України
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВНУТРІШНЬОЇ ВИМУШЕНОЇ

МІГРАЦІЇ В УКРАЇНІ: ІСТОРИЧНИЙ ЕКСКУРС
Актуальність статті полягає в тому, що міграційні процеси сучас-

ності еволюціонували і знайшли своє відображення і продовження в нових
видах і формах. Це стосується, насамперед, зросту темпів внутрішньої ви-
мушеної міграції у світі, викликаної об’єктивними негативними факторами
військово-політичного, екологічного та техногенного характеру. Правове
регулювання вимушеної внутрішньої міграції та забезпечення прав вну-
трішньо переміщених осіб стали найактуальнішою проблемою світового
співтовариства наприкінці ХХ ст., що було опосередковано збройними кон-
фліктами та міжетнічними сутичками, які у свій час мали місце по всьому
світі, у тому числі й на теренах пострадянського простору. Україна розпо-
чала законодавче закріплення гарантування та забезпечення основних
прав і свобод внутрішніх вимушених мігрантів, визначення особливостей
їх правового статусу внаслідок техногенної катастрофи на Чорнобильсь-
кій атомній електростанції у 1986 р., а активізувала у зв’язку із військовим
конфліктом з Російською Федерацією, коли зіткнулася з проблемою масових
випадків внутрішнього вимушеного переміщення населення з окремих тери-
торій Донецької, Луганської областей та Автономної Республіки Крим до
інших регіонів країни.
Стаття присвячена визначенню основних закономірностей розвитку
правового регулювання внутрішньої вимушеної міграції в Україні. Автором
проаналізовано низку наукових підходів у питанні періодизації фактів вну-
трішньої міграції в Україні з урахуванням особливостей ознаки «вимуше-
ності». Доводиться, що орієнтиром такого упорядкування повинні стати
модерні правові стандарти визначення соціальної сутності внутрішніх
переміщень населення з об’єктивно негативних причин. Запропоновано ав-
торську періодизацію фактів масової внутрішньої вимушеної міграції на-
селення на території України у контексті їх правового забезпечення, за під-
ставами переміщень.
Ключові слова: військовий конфлікт, внутрішня вимушена міграція,
депортація, примусова міграція, ЧАЕС.
Актуальність теми. Аналіз відповідних інформаційно-аналітичних

даних дозволив стверджувати, що міграційні процеси сучасності еволю-
ціонували і знайшли своє відображення і продовження в нових видах і
формах. Це стосується, насамперед, зросту темпів внутрішньої вимушеної
міграції у світі, викликаної об’єктивними негативними факторами військо-
во-політичного, екологічного та техногенного характеру. Правове регулю-
© Мандзій С. В., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
вання вимушеної внутрішньої міграції та забезпечення прав внутрішньо

переміщених осіб стали найактуальнішою проблемою світового співтова-
риства наприкінці ХХ ст., що було опосередковано збройними конфліктами
та міжетнічними сутичками, які у свій час мали місце по всьому світі, у тому
числі й на теренах пострадянського простору. Україна розпочала законо-
давче закріплення гарантування та забезпечення основних прав і свобод
внутрішніх вимушених мігрантів, визначення особливостей їх правового
статусу внаслідок техногенної катастрофи на Чорнобильській атомній
електростанції у 1986 р., а активізувала у зв’язку із військовим конфліктом
з Російською Федерацією, коли зіткнулася з проблемою масових випадків
внутрішнього вимушеного переміщення населення з окремих територій
Донецької, Луганської областей та Автономної Республіки Крим до інших
регіонів країни.
Водночас, внутрішні міграційні процеси не обмежуються лише періо-
дом незалежності України, вони є об’єктивно обумовленими постійними
процесами, що супроводжують розвиток людської цивілізації. Звичайно,
зважаючи на географічне та політичне становище України, історичні періо-
ди входження її земель до різних державних утворень, масові внутрішні
переміщення людей були зумовлені різноманітними факторами, які потре-
бують відповідної правової оцінки та дослідження з позицій сучасних пра-
вових стандартів у цій сфері.
Стан дослідження. Дослідження питань періодизації розвитку
процесів масових внутрішніх переміщень на теренах України, а тим
паче, у контексті їх правового забезпечення, з боку вітчизняної правової
науки характеризуються досить низькою активністю. Тематика упоряд-
кування фактів масової внутрішньої міграції в України ставала предме-
том наукової цікавості дослідників лише у комплексі розв’язання інших
теоретичних питань. Зокрема, цієї історичної проблеми торкались у своїх
роботах такі історики та правники, як І. Басова, В. Макарчук, В. Михай-
ловський, О. Калакура, К. Крахмальова, Кхасраві Омід Зерар, В. Опришко,
О. Фесенко. Недостатність теоретичної розробки даної наукової темати-
ки, яка породжує існування діаметрально протилежних, іноді супереч-
ливих та необґрунтованих наукових позицій з досліджуваного предмету,
обумовлює потребу більш детального та виваженого її висвітлення й
аналізу.
Метою даної статі є дослідження правового регулювання фактів ма-
сової внутрішньої вимушеної міграції в Україні в її ретроспективі, що вклю-
чатиме розгорнутий аналіз попередніх наукових напрацювань, визначення
характерних рис та особливостей правового регулювання у різні історичні
періоди розвитку української державності та виокремлення періодів цього
процесу.
Виклад основного матеріалу. Незважаючи на певну юридичну не-
визначеність та складність процесів внутрішньої вимушеної міграції, низ-
ка вітчизняних дослідників намагається провести їх упорядкування, роз-
глянути такі сучасні ситуації крізь призму історії України. На нашу думку,
такі наукові розвідки варто підтримати, тим більше, що українська мігра-
ція уже давно перетворилася в унікальний національний феномен, який
має свою історію – своє минуле, сучасне і майбутнє, є архівом здобутків і
втрат людського і трудового потенціалу України, виразником мотивацій,

потреб, досвіду її населення [30].
Так, у своєму дисертаційному дослідженні на тему «Адміністратив-
но-правове регулювання внутрішніх переміщень населення в умовах про-
ведення військових операцій (на прикладі України та Іраку)» Кхасраві
Омід Зерар пропонує виокремити шість періодів розвитку внутрішнього
переміщення осіб: «Період розподілу влад та територій» (до ХVII ст.), «За-
войовницький період» (з ХVII до ХVIII ст.), «Капіталістичний період» (поч.
ХІХ ст.), «Період військових катаклізмів» (кін. ХІХ ст.), «Період економічних
зрушень» (поч. ХХ ст.), «Сучасний період» (кінець ХХ ст. – по т.ч) [11].
Аналізуючи проведену дослідником періодизацію, у свою чергу, мо-
жемо охарактеризувати її як досить хаотичну. По-перше, дійсно, процеси
зовнішнього та внутрішнього переміщення осіб існували з найдавніших
часів, від найпершої війни чи катастрофи, рятуючись від яких, населення
було змушене покидати свої постійні місця проживання. У той же час, наве-
дені часові проміжки виокремлення періодів є настільки масштабними, що
не дають змоги виділити саме процеси внутрішньої міграції в межах однієї
держави. Зокрема, «Період розподілу влад та територій», який за словами
автора існував до ХVII ст., лише схематично та загально окреслює мігра-
ційні потоки у межах тодішньої світової людської цивілізації. Тим паче, у ті
часи визначення меж державних кордонів та правовий режим їх недотор-
каності здійснювались доволі умовно.
По-друге, незрозуміло за якою системоутворюючою ознакою про-
ведена дана класифікація, оскільки автор наводить приклади як з історії
міграції населення середньовічної Європи, так і з історії України у період
державності (часи Київської Русі) та у періоди перебування українських
земель у складі інших державних утворень (Російська імперія, Австро-
Угорська імперія, Польща). При цьому, паралельно наводяться приклади з
історії Іраку без врахування особливостей цивілізаційного виміру функціо-
нування та розвитку європейської та мусульманської політико-правових
систем та загалом державності.
По-третє, дане упорядкування внутрішнього переміщення населення
виходить за межі предмету дослідження автора, оскільки враховує проце-
си трудової міграції, в основі яких лежить економічний фактор. Наприклад,
він зазначає, що «...перебування України у складі різних імперій (Російсь-
кої, Австро-Угорської, Османської), Польщі зумовило в різні часи міграцію
населення з України у різні кінці цих імперій. Українське населення було
джерелом дешевої робочої сили і складником війська цих імперій. Це впли-
нуло на основні напрями міграційних потоків населення з різних частин
України...», або «...міграції населення значно посилилися у XIX ст., особливо
після знищення панщини в Австро-Угорщині (1848 р.) та кріпосного права
в Росії (1861 р.). ... Велика кількість незаможних селян із східної частини
України їдуть в пошуках вільних земель – спочатку на Північний Кавказ,
Поволжя і Урал, а пізніше – в Сибір, Казахстан, Далекий Схід. Вони селяться
у тих районах Росії, в яких є подібні умови для життя та сільськогосподар-
ського виробництва, як на їхній батьківщині...» [11].
Отже, не применшуючи наукової цінності досліджень, проведених
Кхасраві Омідом Зераром, вважаємо за необхідне висловити занепокоєння
тим, що подібного роду упорядкування світових міграційних процесів без

урахування історичного контексту, особливостей цивілізаційного розвит-
ку суспільств європейського та мусульманського світу, а головне, виокрем-
лення чинників зовнішнього та внутрішнього переміщення населення у
різні часові проміжки, навряд чи сприятимуть систематизації та правиль-
ному розумінню цих процесів юридичною наукою, виробленню дієвих пра-
вових моделей регулювання сучасних проявів міграції, зокрема у питанні
забезпечення прав та свобод внутрішніх вимушених мігрантів.
Інший український дослідник В. Михайловський у своєму дисертацій-
ному дослідженні на тему «Адміністративно-правовий статус внутрішньо
переміщених осіб» пропонує, на наш погляд, більш упорядковану періо-
дизацію вимушеної внутрішньої міграції населення на території сучасної
України. На його думку, цей процес варто розділити на шість періодів: І
період (XV – XVI ст.) – недостатня кількість родючих земель; ІІ період (друга
половина XVI ст. – XVIII ст.) – переміщення значних груп козаків для служби
в Російській імперії; ІІІ період (1901 – 1927 рр.) – прагнення селян освоїти
малозаселені землі; IV період (1927 – 1991 рр.) –радянізація тогочасної
України, що передбачала переміщення населення в межах країни; V період
(1991 – 2014 рр.) – природні та техногенні катастрофи, зокрема аварія на
ЧАЕС; VI період (з 2014 р.– до сьогодні) – анексія АР Крим та військове втор-
гненням на територію України Російською Федерацією [14].
У цьому контексті зазначимо, що даний дослідник, на нашу думку, не
зовсім чітко визначився з межами поняття «внутрішня вимушена мігра-
ція», оскільки включив у дану періодизацію випадки як добровільної, так і
примусової внутрішньої міграції. Наприклад, автор, описуючи причини ви-
ділення ІІІ періоду, зазначає, що «... для збільшення виробничих можливо-
стей тодішньою царською Росією прийнято рішення переселити селян на
менш родючі землі, наділити інвентарем для обробітку земель, звільнити
від сплати податків та надати можливість щодо отримання безвідсоткових
кредитів...» [14]. З нашого погляду, даний коментар скоріше прийнятний
для обґрунтування масових примусових трудових міграцій населення, в ос-
нові яких лежить фактор освоєння нових територій (економічний). Вище
ми наголошували, що процес внутрішньої вимушеної міграції варто вио-
кремлювати від трудової міграції саме за визначенням різновекторності їх
чинників.
Вважаємо, що лише два періоди: «(1991 – 2014 рр.) – природні та техно-
генні катастрофи, зокрема аварія на ЧАЕС та (2014 р.– до сьогодні) – анексія
АР Крим та військове вторгненням на територію України Російською Феде-
рацією», наведеної вище періодизації відповідають сучасному змістовному
наповненню та сутності поняття «внутрішня вимушена міграція».
У дисертаційній роботі К. Крахмальової на тему «Адміністратив-
но-правове забезпечення статусу внутрішньо переміщених осіб в Україні»
увагу приділено лише дослідженню історико-правового генезису поняття
«внутрішньо переміщені особи» у контексті його співвідношення з понят-
тям «біженці», а також аспектам еволюції даної дефініції у національному
законодавстві України [10].
Доволі розгорнутою є періодизація фактів вимушених переміщень
населення, які відбувались на території УРСР, що міститься в дисертаційно-
му дослідженні І. Басової на тему «Внутрішньо переміщена особа як суб’єкт

права соціального забезпечення» та інших наукових дослідженнях. Автор-
ка, за її словами, вперше здійснила класифікацію фактів масових вимуше-
них переміщень населення, які відбувалися на території УРСР, за підстава-
ми переселень: (1) політичні: «обмін населенням», 1944 р.; (2) економічні:
спорудження водосховищ Дніпровського гідрокаскаду 50 – 70-х рр. ХХ ст.;
(3) оборонні: будівництво Яворівського військового полігону у Львівській
області з 40-х рр. ХХ ст.; (4) техногенні: аварія на Чорнобильській атомній
електростанції, 1986 р. [1; 2, с. 296-301].
Разом із тим, варто констатувати, що наведена періодизація фактів
масових вимушених переміщень населення є, з нашого погляду, обмеже-
ною, оскільки дослідниця зупинилась лише на періоді перебування Украї-
ни у складі СРСР, залишивши поза увагою безпрецедентний випадок масо-
вої внутрішньої вимушеної міграції в сучасній незалежній Україні.
Детально зупинимось на характеристиці запропонованих авторкою
фактів вимушених переміщень населення, які відбувались на території
УРСР у контексті розуміння сутності внутрішньої вимушеної міграції в її
сучасному правовому трактуванні.
Так, за словами І. Басової, фактом вимушеної міграції на території
УРСР з політичних мотивів варто вважати радянську політику СРСР та
Польщі другої половини 40-х рр. ХХ ст. щодо зміни лінії державного кор-
дону на заході СРСР та східної частини Польщі відповідно, яке спричини-
ло взаємне переселення етнічних мешканців, що проживали на цих тери-
торіях, яке більш відоме як «обмін населенням» 1944 року. Спираючись на
положення Угоди УРСР і ПКНВ «Про евакуацію українського населення з
території Польщі і польських громадян з території УРСР» [28], дослідниця
констатує про визначення «нової» лінії українсько-польського кордону, що
відділила від Польщі східну частину земель, які в історичній свідомості по-
ляків становили невіддільну частину її територій, а від України – найзахід-
нішу частину її етнічних земель, з усіма рисами історичного, культурного,
мовного й релігійного забарвлення: це – Холмщина, Надсяння, Лемківщина
та Підляшшя. Населення, яке проживало на цих територіях підлягало пе-
реселенню: українці – з території, що стала територією Польщі, а поляки
– з території УРСР відповідно. Далі авторка наводить статистичні дані про
те, що протягом усього тривання акції, з 15.10.1944 до 02.08.1946 рр., було
переселено біля 482 тис. українців, з УРСР до Польщі – 788 тис. польських
громадян та перелічує низку нормативно-правових актів, положення яких
визначали механізм здійснення переселення, повноваження органів дер-
жавної влади, права, обов’язки для переміщених осіб [1].
Аналіз аргументації, яку наводить І. Басова щодо обґрунтування так
званого «обміну населенням» між Україною та Польщею 1944-1946 рр. як
факту вимушеного переміщення населення, на нашу думку, свідчить про
невпевненість самої дослідниці у такому висновку. Так, за її словами «...
дослідженням історичних документів встановлено, що правові норми дер-
жавних актів базувалися на засадах добровільності, свободі у виборі по-
ведінки, гарантуванні пільг та компенсацій. Водночас, найчастіше у змісті
Угоди й інших документах з питань переселення закладене різночитання:
з одного боку – «бажають», з іншого – «підлягають евакуації», тобто власна
воля у виборі тієї чи тієї поведінки пригнічувалася необхідністю побуду-

вати певну лінію поведінки, здійснити дії, які знаходяться поза волею лю-
дини і стають вимушеними. Те, що нібито декларувалося як добровільне,
насправді було примусовим» [1].
Як бачимо, І. Басова для опису однієї і тієї ж події синонімічно викори-
стовує терміни «вимушене переміщення» та «примусове переміщення», що
є невірним, оскільки їх зміст та сутність кардинально різняться.
Сучасне усвідомлення подій, що відбувались між Україною та Поль-
щею у 1944-1946 рр., вітчизняною науковою спільнотою та загалом україн-
ським суспільством беззаперечно трактується як примусове виселення
українського населення з історично-етнічних територій проживання, що
здійснювались з політичних мотивів – як факт депортації українців та по-
ляків [7; 18; 29].
Наприклад дослідниця цього історичного періоду Н. Лобас-Данилиха
зазначає, що пропоновані в нормативно-правових документах пільги мали
здебільшого декларативний характер, прагнення влади до скорішого пе-
реселення мешканців нерідко супроводжувалося фізичним та психологіч-
ним тиском [12, с.156-158].
Однією з найбільш драматичних сторінок в історії української полонії
та українців Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини, Західної Бой-
ківщини називає події середини та другої половини 40-х рр. ХХ ст., пов’я-
зані з повоєнним облаштуванням кордонів СРСР, український науковець
О. Калакура. За його словами, науковці документально довели, що проект
«обміну населенням» був не лише заздалегідь узгодженим між радянсь-
ким і польським ліворадикальним керівництвом, але й координувався та
контролювався ними в ході його реалізації. Перед обома сторонами стоя-
ла дилема: визнати принцип добровільності як головну умову обміну чи
вдатися до примусу. Радянське керівництво та польська сторона обрали
останній варіант, грубо відійшовши від добровільності. Репатріації україн-
сько-польського населення за офіційною версією «добровільного» обміну
населенням на підставі Люблінської угоди 1944 р. насправді носили харак-
тер депортацій. Переважна більшість українців та поляків були фактично
примусово виселені до України та Польщі, зазнали великої кривди, а чима-
ло з них опинилися у сталінських концтаборах за так звану контрреволю-
ційну й антирадянську діяльність [9].
Інший вітчизняний дослідник В. Макарчук акцентує увагу на тому,
що так званий факт «обміну населенням» внаслідок врегулювання дер-
жавних кордонів СРСР після Другої світової війни відбувався не лише між
УРСР та Польщею. Подібні факти примусового переселення українців та
інших народів мали місце між УРСР та Румунією, тодішньою Чехословаччи-
ною, Угорщиною протягом 1939 – ІІ. пол. 1940-х рр. За його словами, це був
більш м’якший варіант вирішення проблеми з сусідніми державами, який
здійснювався на формально «добровільній» основі оптації громадянства
та регулювався відповідними міждержавними угодами [13].
У цьому контексті, на нашу думку, варто згадати ще один факт де-
портації населення, який мав місце на території сучасної України в часи її
перебування у складі СРСР. Так, 18 травня 1944 року радянською владою
було здійснено акт депортації кримськотатарського народу з території АР
Крим – один із найяскравіших прикладів злочинів радянського режиму,

вчинених ним під час Другої світової війни. За час депортації на загальне
«спецпоселення» до Центральної Азії було відправлено понад 183 тисячі
кримських татар, на примусові роботи до Московського вугільного тресту
– 5 тисяч, до таборів фронтового резерву – 6 тисяч та ще стільки ж до ГУ-
ЛАГу. Також із Криму було вигнано понад 40 тисяч болгар, вірмен, греків,
турок і ромів. Понад 20 років радянська влада повністю заперечувала зло-
чинний характер своїх дій. Лише у 1967 році Верховна Рада СРСР визнала
необґрунтованість тотального звинувачення кримських татар, але на від-
міну від інших «покараних народів», вони не отримали права повернути-
ся до Криму. Лише 1989 року радянським парламентом депортація була
визнана незаконною та злочинною [3; 4; 5; 8].
Отже, висновки І. Басової про те, що так званий «обмін населенням»
між Україною та Польщею 1944-1946 рр. варто розглядати як факт виму-
шеного переміщення населення на території УРСР, на нашу думку, є не-
обґрунтованими. По-перше, ми повною мірою погоджуємось з висновками
вітчизняних дослідників, які однозначно трактують ці події як депортацію
(примусове виселення населення), а по-друге, дані міграційні потоки здій-
снювались на підставі міждержавних угод, тому мали ознаки зовнішньої
міграції.
Щодо масового переміщення українців, викликаного спорудженням
водосховищ Дніпровського гідрокаскаду 50 – 70-х рр. ХХ ст., до яких відно-
сяться Каховська, Кременчуцька, Дніпродзержинська (нині Середніпровсь-
ка), Київська та Канівська ГЕС, які І. Басова розглядає як факт вимушеного
переміщення населення на території СРСР, то у її власних висновках чіт-
ко визначено, що «...в основу таких переселень були покладені економічні
чинники, які мали на меті підвищення економічного розвитку Радянсько-
го Союзу шляхом будівництва доцільних з економічної точки зору споруд-
жень» [1].
На нашу думку, факти масового переміщення населення у зв’яз-
ку зі спорудженням промислових об’єктів, у даному випадку водосховищ
Дніпровського гідро каскаду у 50 – 70-х рр. ХХ ст., на території УРСР вар-
то розглядати у контексті епохи побудови соціалізму радянського зраз-
ка, як один із чисельних випадків масового терору в умовах тоталітарної
політики СРСР, монопольного політичного контролю держави у питаннях
соціально-економічного розвитку регіонів.
Аналогічні висновки варто зробити й при аналізі наступного факту
переміщення населення на території УРСР – будівництва Яворівського вій-
ськового полігону в 40-х рр. ХХ ст., яке І. Басова виокремлює як факт ви-
мушеного переміщення населення з оборонних підстав. Дослідниця наво-
дить дані про 150 тис. виселених мешканців, знищення 54 села та 40 тис.
га землі, 128 сіл з хуторами протягом 1939-1941 та 1945-1973 рр. Водночас,
за її власним твердженням, нормативна база, яку радянська влада визна-
чала правовою підставою для будівництва військового об’єкту: Постанова
РНК СРСР «Про виселення сіл, відведених під Львівський артполігон» від
13.02.1940 р., а також Постанови Ради Міністрів УРСР «Про відведення зе-
мель Янівської КЕЧ на території району» від 12.12.1953 р. № 1431-0080/РЕ,
від 14.12.1953 р. № 5833 та від 12.12.1953 р. № 1431-0080/РЕ, лише кон-
статувалось проведення так званої «переселенської акції», «виселення».

Як зазначає авторка, будівництво військових об’єктів, безумовно, є важли-
вою складовою державної політики, що сприяє розвитку обороноздатності
держави, але за умови, якщо ці дії не порушують прав і свобод людини. У
випадку з будівництвом Яворівського військового полігону питання до-
тримання та захисту прав людини залишалося поза правовим полем [1].
Підсумовуючи проведений аналіз, зі свого боку зауважимо, що кон-
статувати відсутність демократичних засад гарантування та забезпечен-
ня основних прав та свобод людини і громадянина в умовах радянського
тоталітаризму, щонайменше, недоцільно. Наведені випадки масових пе-
реміщень населення, на наш погляд, повинні характеризуватись як факти
безпрецедентного примусового внутрішнього переміщення населення,
вчинені в умовах радянської політичної системи. В їх основі закладено
виключно досягнення державою намічених політичних або соціально-еко-
номічних цілей та здобутків без гарантування умов та заходів, спрямова-
них на захист прав і свобод таких осіб. На нашу думку, їх жодним чином не
можна ототожнювати із сучасним трактуванням змісту та сутності виму-
шеної внутрішньої міграції, яка, зокрема передбачає правові гарантії захи-
сту державою порушених внаслідок переміщень, викликаних факторами
військово-політичного, природного чи техногенного характеру, конститу-
ційних прав таких осіб.
Проте, ми повністю погоджуємось з висновком І. Басової про те, що
аварію на Чорнобильській атомній електростанції 1986 р. варто розгляда-
ти як факт внутрішньої вимушеної міграції (переміщення) населення, яке
сталося внаслідок техногенної причини [1].
Власну аргументацію на користь попередньої тези розпочнемо з ко-
роткої характеристики правового врегулювання щодо подолання наслід-
ків чорнобильської катастрофи, яке умовно поділимо на два етапи: період
перебування України у складі СРСР та період незалежності України.
Отже, діяльність державно-владних структур за часів УРСР з питань
врегулювання прав та свобод постраждалих осіб здійснювалась лише на
підзаконному нормативно-правовому рівні. Серед основних норматив-
но-правових актів варто згадати Постанову ЦК КПРС та Ради Міністрів
СРСР «Про працевлаштування і забезпечення житлом і соціально-побуто-
вим обслуговуванням населення, евакуйованого з зони Чорнобильської
АЕС», Постанову Ради Міністрів УРСР «Про відшкодування матеріальних
збитків населенню, евакуйованому з населених пунктів зони відчуження
ЧАЕС», Постанову Ради Міністрів УРСР «Про переселення жителів з населе-
них пунктів Народицького району Житомирської області і Поліського рай-
ону Київської області, а також будівництво для них об’єктів соціально-по-
бутового і виробничого призначення», Постанову Верховної Ради УРСР
«Про невідкладні заходи щодо захисту громадян України від наслідків Чор-
нобильської катастрофи», Постанову Верховної Ради УРСР «Про Концеп-
цію проживання населення на територіях Української РСР з підвищеними
рівнями радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастро-
фи» [19; 22-24; 26].
Як наголошують сучасні дослідники даної проблематики радянська
політична система здебільшого замовчувала та приховувала масштаби тех-
ногенної катастрофи на ЧАЕС, основні відомості, що розкривали справжні

причини аварії, її наслідки, радіаційну обстановку довгий час перебували в
архівах КДБ під грифом «цілком таємно». Поширення ж будь-якої інформа-
ції про Чорнобиль органи КДБ УРСР розцінювали як наклепи на радянську
дійсність. Навіть в офіційних повідомленнях всесоюзних ЗМІ інформація
з’явилась лише через дві доби після трагедії – 28 квітня 1986 року: радян-
ське агентство ТАСС передало: «на Чорнобильській атомній електростанції
стався нещасний випадок» [15; 16; 32, с. 218].
Ситуація кардинально змінилась у роки незалежності України. За сло-
вами В. Опришка, загалом нормативно-правова база з питань Чорнобиль-
ської катастрофи містить 800 документів, які покликані регулювати різні
аспекти суспільних відносин у сфері подолання її наслідків. Основу нор-
мативно-правової бази з питань Чорнобильської катастрофи безперечно
складають норми конституційного права. Серед цих норм можна виділити
статтю 16, де проголошено, що «забезпечення екологічної безпеки і під-
тримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків
Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збере-
ження генофонду Українського народу є обов’язком держави» [17].
Правове регулювання статусу осіб, які постраждали від аварії на
ЧАЕС, визначається, зокрема законами України «Про правовий режим те-
риторії, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобиль-
ської катастрофи» [25], «Про статус і соціальний захист громадян, які
постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» [27], «Про Загально-
державну програму подолання наслідків Чорнобильської катастрофи на
2006-2010 роки» [21], численними Постановами Кабінету Міністрів
України, Указами Президента України та іншими нормативно-правовими
актами.
У контексті законодавчого забезпечення прав вимушених внутрішніх
мігрантів важливо, на нашу думку, зазначити, що положення частини пер-
шої статті 1, п. 4 статті 9, частин четвертої та п’ятої статті 14 та інших Зако-
ну України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали вна-
слідок Чорнобильської катастрофи» розповсюджується не лише на осіб, які
постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, а й «...на громадян, які
постраждали внаслідок інших ядерних аварій та випробувань, військових
навчань із застосуванням ядерної зброї» [27].
Водночас, акцентуємо увагу на колізії норм права, які містяться в по-
ложеннях законів України «Про статус і соціальний захист громадян, які
постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та «Про забезпечен-
ня прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» та потребують відповід-
ного законодавчого реагування. На противагу нормам абзацу першого ча-
стини першої статті 1 останнього із зазначених законів, відповідно до яких
«внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або
особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних
підставах та має право на постійне проживання в Україні», положення Пре-
амбули першого з цих законів гарантують надання відповідного правового
статусу виключно громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильсь-
кої катастрофи, а також інших ядерних аварій та випробувань, військових
навчань із застосуванням ядерної зброї [20; 27].
Очевидно, що до категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорно-

бильської катастрофи, а також інших ядерних аварій та випробувань, вій-
ськових навчань із застосуванням ядерної зброї та змушені були змінити
у зв’язку із цим місце постійного проживання всередині країни, право-
вий статус яких встановлено положеннями Закону України «Про статус і
соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської
катастрофи» та до категорії внутрішньо переміщених осіб, правовий ста-
тус яких визначається нормами Закону України «Про забезпечення прав
і свобод внутрішньо переміщених осіб», варто застосовувати уніфіковані
правові підходи та моделі законодавчого супроводу.
Варто погодитись з висновками І. Басової про те, що аварія на Чор-
нобильській АЕС спричинила появу в пострадянському просторі нової ка-
тегорії громадян з окремим правовим статусом, хоча офіційно їх ніхто не
означував як внутрішньо переміщені особи. Вони потребували особливо-
го державного соціального забезпечення з усіх галузей суспільного життя
(житло, соціально-побутове, медичне забезпечення, грошові виплати, пра-
цевлаштування тощо) [1].
Дійсно, якщо відштовхуватись від розуміння сутності внутрішньої
вимушеної міграції (переміщення) та положень абзацу першого части-
ни першої статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод вну-
трішньо переміщених осіб» [20], то певний відсоток осіб, які постраждали
внаслідок Чорнобильської катастрофи, а також інших ядерних аварій та
випробувань, військових навчань із застосуванням ядерної зброї та зму-
шені були змінити у зв’язку із цим місце постійного проживання, можна
віднести до групи внутрішньо переміщених осіб, які постраждали внаслі-
док надзвичайних ситуацій техногенного характеру.
Разом із тим, вітчизняна фахівчиня в галузі адміністративного права
О. Фесенко, яка, до речі, однією із перших віднесла до категорії внутрішньо
переміщених осіб тих, які постраждали від аварії на ЧАЕС, обстоює думку,
що таку категорію переміщених осіб варто визначати «екологічними мі-
грантами» [31, с. 21-22].
Аналогічну наукову позицію висловлює й Н. Гунько, яка стверджує,
що Чорнобильська катастрофа спричинила в Україні екологічну міграцію.
За результатами її досліджень, екологічна міграція населення України,
спричинена аварією на ЧАЕС у 1986 р., у часовому аспекті мала дві хвилі.
Перша – квітень 1986–1990 рр. (евакуація жителів із 30-км зони навколо
станції та їх подальша міграція до моменту отримання постійного житла,
залучення різних контингентів до ліквідації наслідків аварії та ін.). Друга
– після 1991 р. і дотепер (організоване обов’язкове та добровільне пере-
селення жителів радіоактивно забрудненої території, самостійний виїзд
жителів із радіоактивно забрудненої території та міграція до них, робота
вахтовим методом фахівців у зоні 1 та на ЧАЕС, промисловий або «екстрім»
туризм, організовані та самостійні поїздки постраждалих осіб до лікуваль-
них та оздоровчих закладів, ін.) [6].
На нашу думку, застосування терміну «екологічний мігрант» до вну-
трішніх вимушених мігрантів, які постраждали внаслідок надзвичайних
ситуацій природного або техногенного характеру є прийнятним за умови
неприпустимості їх ототожнення та з врахуванням певних особливостей
правового статусу таких осіб. Адже, поняття «екологічний мігрант» є на-

багато ширшим за своїм змістом, аніж поняття «внутрішній вимушений
мігрант», воно стосується міграційних потоків як внутрішнього, так і зов-
нішнього спрямування, екологічними мігрантами можуть ставати особи
не лише з негативних причин об’єктивного характеру.
Висновки. У підсумку вважаємо за доцільне запропонувати власну
періодизацію фактів масової внутрішньої вимушеної міграції населення на
території України у контексті їх правового забезпечення, за підставами пе-
реселень: 1) техногенні: аварія на Чорнобильській атомній електростанції
(1986 р.); 2) військово-політичні: анексія АР Крим та збройний конфлікт на
сході України (2014 р. – і дотепер).

1. Басова І. С. Внутрішньо переміщена особа як суб’єкт права со-
ціального забезпечення. автореф. к.ю.н. 12.00.05. Одеса. 2019. 23 с. URL:
http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/11515/Basova%20I.
pdf?sequence=3&isAllowed=y.
2. Басова І. С. Внутрішньо переміщені особи в Україні: історично-пра-
вовий аспект. Альманах права, 2017. Вип. 8. С. 296-301.
3. Бекірова Г. Питання депортації татар з Криму залишається дискусій-
ним. URL: http://zaxid.net/news/showNews.do?gulnara_bekirova_pitannya_
deportatsiyi_tatar_z_krimu_zalishayetsya_diskusiynim&objectId=1122777.
4. Головченко В. Депортація кримськотатарського народу 1944 р. –
прояв злочинної сутності національної політики сталінізму. URL: http://
www.memory.gov.ua/publication/deportatsiya-krimskotatarskogo-narodu-
1944-r-proyav-zlochinnoi-sutnosti-natsionalnoi-pol.
5. Громенко С. Вітчим народів. Навіщо Сталін виселив давні етноси
Криму. URL: http://gazeta.dt.ua/history/vitchim-narodiv-navischo-stalin-
viseliv-davni-etnosi-krimu-_.html.
6. Гунько Н. В. Уроки Чорнобилю: екологічна міграція: соціально-де-
мографічні наслідки чорнобильської катастрофи. Науково-економічний
та суспільно-політичний журнал «Демографія та соціальна економіка».
№ 2(16). 2011. С. 31–41. URL: https://dse.org.ua/arhcive/16/3.pdf.
7. Депортації українців та поляків: кінець 1939 – початок 50 –х років
(до 50–річчя операції «Вісла») [Матеріали Міжнар. наук. конф.] / упоряд.:
Ю. Сливка; НАН України. Ін-т українознав. ім. І.Крип’якевича. Л., 1998. 132 c.
8. Інформаційні матеріали про депортацію кримськотатарсько-
го народу 1944 року. URL: https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/
zhurnalistam/informaciyni-materialy-pro-deportaciyu-krymskotatarskogo-
narodu-1944-roku.
9. Калакура О.Я. Депортації українців і поляків під виглядом «обміну
населенням» (до 70-річчя Люблінської Угоди). URL: https://core.ac.uk/
download/pdf/38401595.pdf.
10. Крахмальова К.О. Адміністративно-правове забезпечення стату-
су внутрішньо переміщених осіб в України: Катерина Олексіївна Крахма-
льова: дис. к.ю.н. 12.00.07. Київ, 2017. 210 с. URL: http://idpnan.org.ua/files/
krahmalova-k.o.-administrativno-pravove-zabezpechennya-statusu-vnutrishno-
peremishchenih-osib-v-ukrayini-_d_.pdf.
11. Кхасраві Омід Зерар. Адміністративно-правове регулювання вну-

трішніх переміщень населення в умовах проведення військових опера-
цій (на прикладі України та Іраку). Дис. к.ю.н. 12.00.07. Київ, 2016. 226 с.
URL: https://uu.edu.ua/upload/Nauka/Specializovani_vcheni_radi/Khasravi/
Khasravi_diser.pdf.
12. Лобас-Данилиха Н. Р. Умови переселення українців з Польщі в
Західні області України у 1944-1946 р.р. Ефективність державного управ-
ління: Зб. наук. праць /за заг. ред. А. О. Чемериса. Львів, 2004/2005, ип.6/7.
С. 156-158.
13. Макарчук В. С. Обмін населенням при врегулюванні післявоєн-
них кордонів Української РСР (за підсумками Другої світової війни 1939-
1945 рр.). URL: http://science.lpnu.ua/sites/default/files/journal-paper/2017/
aug/5768/vnulpurn201685068.pdf.
14. Михайловський В. І. Адміністративно-правовий статус внутріш-
ньо переміщених осіб : автореферат к.ю.н. 12.00.07. Запоріжжя, 2018. 22 с.
URL: http://phd.znu.edu.ua/page//aref/07_2018/Mykhailovskyi_aref.pdf.
15. Набока М. Гриф «цілком таємно». Як замовчували Чорнобиль.
URL: https://www.radiosvoboda.org/a/29192303.html.
16. Набока М. «Хай живе КПСС на Чорнобильській АЕС». Як замов-
чували аварію в СРСР (відео). URL: https://www.radiosvoboda.org/a/
video/29193502.html.
17. Опришко В.Ф. Загальні питання законодавства щодо подолання
наслідків Чорнобильської катастрофи. Правове регулювання економіки :
зб. наук. Праць. Вип. 10; відп. ред. В.Ф.Опришко. К. : КНЕУ ім. В. Гетьмана,
2010. С. 3-17. URL: https://core.ac.uk/download/pdf/14715025.pdf.
18. Пам’ятаймо про депортації 1944–1951 років. URL: https://uinp.
gov.ua/informaciyni-materialy/vchytelyam/metodychni-rekomendaciyi/
pamyataymo-pro-deportaciyi-1944-1951-rokiv.
19. Про відшкодування матеріальних збитків населенню, евакуйова-
ному з населених пунктів зони відчуження ЧАЕС. Постанова Ради Міністрів
УРСР від 28.06.1986 р. № 240-9. Ibid. С. 271.
20. Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб.
Закон України від 20.10.2014 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/
show/1706-18#Text.
21. Про Загальнодержавну програму подолання наслідків Чорнобиль-
ської катастрофи на 2006-2010 роки. Закон України від 14.03.2006 р. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3522-15#Text.
22. Про Концепцію проживання населення на територіях Української
РСР з підвищеними рівнями радіоактивного забруднення внаслідок Чор-
нобильської катастрофи. Постанова Верховної Ради УРСР від 27.02.1991 р.
№ 971-ХІІ. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/791-12#Text.
23. Про невідкладні заходи щодо захисту громадян України від на-
слідків Чорнобильської катастрофи. Постанова Верховної Ради УРСР від
01.08.1990 р. № 95. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/95-12.
24. Про переселення жителів із населених пунктів Народицького рай-
ону Житомирської області і Поліського району Київської області, а також
будівництво для них об’єктів соціально-побутового і виробничого при-
значення. Постанова Ради Міністрів України № 333 від 30.12.89 р. Перелік
важливіших рішень Уряду Української РСР по усуненню наслідків аварії на

Чорнобильській АЕС за 1986–1990 рр. К., 1990. С. 251–326.
25. Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного за-
бруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. Закон України від
27.02.1991 р. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/791%D0%B0-12.
26. Про працевлаштування і забезпечення житлом і соціально-побу-
товим обслуговуванням населення, евакуйованого з зони Чорнобильської
АЕС. Постанова ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 05.06.1986 р.
27. Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали вна-
слідок Чорнобильської катастрофи. Закон України від 28.02.1991 р. URL:
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/796-12/page.
28. Про евакуацію українського населення з території Польщі і поль-
ських громадян з території УРСР. Угода між Урядом Української Радянської
Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного визво-
лення від 09.09.1944 р. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/616_065.
29. Сергійчик В. Депортація поляків з України. Невідомі документи
про насильницьке переселення більшовицькою владою польського насе-
лення з УРСР в Польщу в 1944-1946 роках, К., 1999. 192 с.
30. Українська міграція в умовах глобальних і національних викликів
ХХІ століття: наукове видання / наук. ред. У.Я. Садова. Львів, 2019. 110 с.
URL: http://ird.gov.ua/irdp/p20190801.pdf.
31. Фесенко О.А. Адміністративно-правовий статус внутрішньо пе-
реміщених осіб в Україні : дис... канд. юрид. наук: 12.00.07. Класичний при-
ватний інститут. Запоріжжя, 2016. С. 21-22.
32. Чорнобильська трагедія. Документи і матеріали / ред. кол.
В. А. Смолій (відп. ред.), Ю. Б. Андрєєв, Н. П. Барановська та ін. Київ, 1996.
С. 218.
S. Mandzii
LEGAL REGULATION OF INTERNAL FORCED

MIGRATION IN UKRAINE: HISTORICAL EXCURSION
The article is devoted to the definition of the basic laws of development of

legal regulation of internal forced migration in Ukraine. The author analyzes a
number of scientific approaches to the periodization of the facts of internal migra-
tion in Ukraine, taking into account the peculiarities of the sign of “compulsion”. It
turns out that the guideline for such an arrangement should be modern legal stan-
dards for determining the social nature of internal displacement of the population
for objectively negative reasons. The author’s periodization of the facts of mass in-
ternal forced migration of the population on the territory of Ukraine in the context
of their legal support, on the grounds of displacement, is offered. The relevance of
the article is that modern migration processes have evolved and are reflected and
continued in new forms and forms. This concerns, first of all, the growth of the rate
of internal forced migration in the world, caused by objective negative factors of
military-political, ecological and technogenic nature. Legal regulation of forced
internal migration and ensuring the rights of internally displaced persons became
the most pressing problem of the world community in the late twentieth century,
which was mediated by armed conflicts and interethnic clashes that took place
around the world, including in the post-Soviet space. Ukraine began to legislate to
guarantee and ensure the fundamental rights and freedoms of internally displaced
persons, to determine the specifics of their legal status as a result of the man-made
disaster at the Chernobyl nuclear power plant in 1986, and intensified in connec-
tion with the military conflict with the Russian Federation. cases of internal forced
movement of the population from certain territories of Donetsk, Luhansk regions
and the Autonomous Republic of Crimea to other regions of the country.
Keywords: military conflict, internal forced migration, deportation, forced
migration, ChNPP.

УДК: 351.741.078(477)
Маслов О. І.,
КЛАСИФІКАЦІЯ ПРИНЦИПІВ АДМІНІСТРАТИВНОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ
У статті досліджено класифікацію принципів адміністративної

діяльності Національної поліції України. Визначено класифікаційні критерії
поділу принципів адміністративної діяльності Національної поліції України
на види. Зроблено висновок, що класифікація принципів адміністративної
діяльності Національної поліції України - це певний поділ принципів
адміністративної діяльності Національної поліції України з використанням
окремих критеріїв на види для уточнення їх ресурсу, визначення зв›язків між
ними, встановлення існуючих закономірності в їх формулюванні. Визначено,
що класифікація принципів адміністративної діяльності Національної
поліції України - це певний поділ принципів адміністративної діяльності
Національної поліції України з використанням окремих критеріїв на види
для уточнення їх ресурсу, визначення зв›язків між ними, встановити існуючі
закономірності у їх формулюванні. Слід зазначити, що всі запропоновані
класифікації принципів адміністративної діяльності Національної поліції
України є умовними, оскільки залежать від вибору критерію. А застосування
значної кількості різних критеріїв поділу на різні види лише позитивно
впливає на розуміння сутності, унікальності принципів адміністративної
діяльності Національної поліції України. Наявність детальної класифікації
принципів адміністративної діяльності Національної поліції України
відображає взаємозв›язок певних видів принципів та доповнює один одного
для визначення специфічного характеру та внутрішнього змісту принципів
адміністративної діяльності Національної поліції України. З метою
з’ясування реального ресурсу принципів адміністративної діяльності
Національної поліції України вважається доцільним класифікувати їх за
типами за різними критеріями. Слід зазначити, що запропоновані авторські
версії класифікацій доповнюють один одного і тим самим дозволяють більш
детально з›ясувати сутність принципів адміністративної діяльності
Національної поліції України. Враховуючи всі запропоновані варіанти
класифікації принципів адміністративної діяльності Національної поліції
України, як «базову» модель слід розглядати їх умовний поділ на такі групи:
загальні правові, організаційно -функціональні та міжгалузеві принципи
адміністративної діяльності Національної поліції України.
Ключові слова: класифікація, види, критерій, принципи,
адміністративна діяльність, Національна поліція України.
Актуальність теми. З метою з’ясування реального змістовного

потенціалу того чи іншого об’єкта, явища, поняття в обов’язковому
© Маслов О. І., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
порядку має здійснюватися його класифікація. Розподіл на види допомагає

зрозуміти весь дійсний ресурс явища, що досліджується, та його розмаїття.
Розгляд питань, пов’язаних із наявними науковими класифікаціями
принципів адміністративної діяльності Національної поліції України,
є важливим, адже надає можливість розглядати останні у їх видовому
розмаїтті та системному взаємозв’язку.
Стан дослідження проблеми. Загальні питання діяльності органів
та підрозділів Національної поліції України неодноразово ставали
предметом наукових пошуків та дискусій таких вчених як: Г.В. Атаманчук,
О.М. Бандурка, Ю.П. Битяк, В.М. Гаращук, О.П. Гетьманець, С.М. Гусаров,
С.Ф. Денисюк, Д.П. Калаянов, Т.О. Коломоєць, А.Т. Комзюк, М.Ю. Крєпакова,
В.В. Мартиновський, О.І. Миколенко, О.М. Музичук, О.В. Негодченко,
О.І. Остапенко, В.П. Пєтков, В.М. Плішкін, О.П. Рябченко, О.Ю. Салманова,
О.Ю. Синявська, В.В. Чумак, Х.П. Ярмакі, О.Н. Ярмиш та інші. Проте,
незважаючи на численні наукові доробки вказаних вчених, що присвячені
тематиці адміністративної діяльності міліції та Національної поліції
України, повною мірою не розкривають на достатньому науковому
рівні принципів цієї діяльності та не відображають сучасні тенденції
розвитку правоохоронної та поліцейської діяльності та не враховують
сучасну концепцію розвитку права. Питання принципів адміністративної
діяльності Національної поліції України у працях попередників
адміністративістів висвітлені фрагментарно, окремі питання залишилися
без уваги, що підкреслює доцільність та актуальність наукового пошуку із
вказаних питань.
Метою статті є визначення класифікація принципів адміністративної
діяльності Національної поліції України.
Виклад основного матеріалу. Відповідно до словникової
енциклопедичної літератури, слово «класифікація» походить від
латинського «classis» – розряд, клас і «fасіо» – роблю і означає:
1) «розбивання множини будь-яких об’єктів (елементів) на групи
(підмножини). Кожна група може, в свою чергу, бути поділена аналогічним
чином на підмножини» [1];
2) «систему супідрядних понять (класів об’єктів) тієї або іншої галузі
знань чи діяльності людини, що використовується як засіб для встанов-
лення зв’язків між цими поняттями чи класами об’єктів» [2];
3) «систему підпорядкованих понять (об’єктів) певної галузі знання
або ж діяльності людини, яка використовується як засіб для встановлення
зв’язків між цими поняттями, класами об’єктів, а також здійснюється для
орієнтації багатоманітних понять або ж об’єктів» [2, с. 183];
4) «дію за значенням «класифікувати» (розподіляти предмети, яви-
ща, або поняття на класи, групи тощо за спільними ознаками, властивостя-
ми; групувати) або систему розподілу предметів, явищ або понять на кла-
си, групи тощо за спільними ознаками, властивостями» [4, с. 175].
6) «розподіл предметів, явищ або понять на класи, групи тощо за
спільними ознаками, властивостями» [5, с. 109] тощо.
Тобто, в наявності велика кількість тлумачень поняття
«класифікація», які змістовно «перетинаються» у тому, що це «розбивання
на групи», «система понять, що використовуються для встановлення
зв’язків», «здійснюється для орієнтації у багатоманітті понять або ж

об’єктів», «розподіл предметів, явищ або понять на класи, групи».
Таким чином, «класифікація» етимологічно полягає у розподілі
об’єктів, явищ або предметів (діяльності) за окремими критеріями на певні
види для визначення зв’язків між ними та для орієнтації у багатоманітті
видів.
Розглядаючи важливе значення класифікації (як взагалі, так і
зокрема), слід погодитись із О.С. Адамовою у тому, що «класифікація як
одна із методологічних проблем займає особливе місце у сучасній науці.
Класифікація є складним механізмом, природним інструментом пізнання
реальної дійсності, своєрідним «джерелом» знання про неї. У процесі
класифікації пізнаються об’єктивно існуючі закономірності, де кожен
даний об’єкт отримує певну правову оцінку (рейтинг). За допомогою
класифікації відбувається теоретичне осмислення різних правових явищ
і встановлюється їх відповідність емпіричному матеріалу. Виходячи із
цього, можна зробити висновок про те, що класифікація має важливе як
теоретичне, так і практичне значення, оскільки вона є одним із елементів
людської діяльності, у тому числі і науковою. Саме тому перед дослідниками
рано чи пізно постане питання про необхідність класифікації тих або інших
явищ громадського життя» [6, с. 21].
Окрім того, варто підтримати й позицію про те, що класифікація,
перш за все, має «важливе теоретичне значення (так званий теоретичний
аспект класифікації), оскільки забезпечує логічність та послідовність
дослідження феномену певного явища. Щоправда, не варто забувати
і про її важливе практичне значення (так званий практичний аспект
класифікації) – забезпечення наукового підходу (дотримання принципу
науковості) у дослідженні явища, логічної побудови наукового матеріалу,
виявлення глибинних зв’язків між об’єктами, узагальнення висновків
та прогнозів» [7, с. 141]. Тим самим фактично наведено аргументи на ко-
ристь істотної теоретичної та практичної значущості проведення класи-
фікації, у тому числі прийнятних і для принципів адміністративної діяль-
ності Національної поліції України. Тому, можна вважати, що класифікація
принципів адміністративної діяльності Національної поліції України – це
умовний розподіл принципів адміністративної діяльності Національної
поліції України із використанням окремих критеріїв на певні види для
визначення зв’язків між ними, встановлення існуючих закономірностей
формування їх ресурсу, можливості надання правової оцінки кожному
окремому принципу.
Національна поліція України – це центральний орган виконавчої
влади, то доцільним вбачаємо визначити погляди вчених щодо змісту
принципів діяльності органів виконавчої влади.
Так, Д. М. Овсянко вважає, що принципи організації та діяльності
органів виконавчої влади поділяються на:
– загальні (народовладдя, верховенство закону, розподілу і
взаємостримання влади, розмежування повноважень федеральних і
регіональних органів, законність, гласність, пріоритет і гарантування
прав особистості, федеральний устрій, централізація, плановість,
відповідальність, науковість, облік національних особливостей,

диференціація (розподіл) та фіксування функцій і повноважень органів);
– організаційні (галузевий, між галузей, територіальний
принципи, принцип єдиноначальності, поєднання колегіальності та
єдиноначальності) [8, с. 21].
Дослідник Л. Л. Попов визначає такі принципи виконавчої влади:
самостійність органів виконавчої влади, єдність системи органів виконавчої
влади, федералізм, законність, економічність, поєднання централізації
та децентралізації, облік особливостей керованих об’єктів, гласність,
народовладдя, забезпечення прав і свобод людини та громадянина,
відповідальність [9, с. 140-141].
Насамперед, слід акцентувати увагу на тому, що не завжди
в адміністративно-правовій науці проводиться класифікація
адміністративної діяльності Національної поліції України, як правило,
можна зустріти їх просте перерахування із поясненням змісту і сутності.
Наприклад, В. О. Ільницький вказує, що «для виявлення специфічних
властивостей принципів діяльності Національної поліції України вони
класифікуються на групи за різними ознаками:
а) за дією в системі адміністративного права – на загальні, міжгалузеві
і галузеві;
б) за формою нормативного закріплення – на закріплені Конституцією
України і в законодавстві про адміністративно-процесуальну діяльність
органів Національної поліції;
в) за роллю в регулюванні процесуально-правового становища
суб’єктів правовідносин – на принципи, які визначають процесуально-
правову діяльність органів поліції, та принципи, що визначають
процесуальну діяльність осіб, які беруть участь у процесі;
г) за предметом регулювання – на принципи організації
адміністративно-процесуальної діяльності органів Національної поліції
і функціональні – принципи процесуальної діяльності; на принципи, які
визначають зміст процесуальної діяльності (верховенство права, взаємодія
з населенням на засадах партнерства), і принципи, що визначають
процесуальну форму виконання процесуальних дій (безперервність);
д) за їх значимістю – на фундаментальні (абсолютні – дотримання прав
і свобод людини, законність) і конструктивні (відкритість та прозорість,
політична нейтральність). Класифікацію принципів, вказує автор, можна
проводити на змішаній основі, наприклад, за дією в системі права і за
формою нормативного закріплення або за предметом регулювання, але
найбільш поширена класифікація принципів – за формою нормативного
закріплення. Зокрема, вдосконалення законодавства та реформування
поліції ґрунтується на доктрині, базовими засадами якої є повага до
прав людини, орієнтованість на слугування суспільству, підзвітність,
підконтрольність громадянському суспільству, позапартійність (політична
нейтральність), прозорість [10, с. 16-17].
Аналізуючи безпосередньо запропоновані наукою класифікації
можна відзначити, що досить поширеною є позиція серед вчених-юристів
щодо доцільності умовного поділу принципів адміністративної діяльності
Національної поліції України на дві групи – загальні та спеціальні. Перша

група «відбиває» теоретико-методологічну належність принципів адміні-
стративної діяльності Національної поліції України до адміністративного
права, натомість друга – акцентує увагу на загальних закономірностях самої
адміністративної діяльності, її особливостях і характерних рисах. До загаль-
них («базових») принципів адміністративної діяльності Національної полі-
ції України у більшості наявних фахових наукових джерел відносять такі:
– верховенство права законності – формування та здійснення адміні-
стративної діяльності Національної поліції України мають здійснюватися у
суворій відповідності до вимог чинного законодавства;
– системності – держава намагається створити чітку та зрозумілу си-
стему адміністративної діяльності Національної поліції України, елемента-
ми якої є суб’єкт публічного адміністрування (поліцейський), до якого має
можливість звертатися фізична чи юридична особа; нормативно-правові
акти, що врегульовують порядок здійснення адміністративної діяльності
тощо;
– неупередженості та безсторонності адміністративної діяльності На-
ціональної поліції України;
– публічності;
– правової визначеності – зводиться до ясності й недвозначності
практики здійснення адміністративної діяльності Національної поліції
України, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування,
не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці й
неминуче призводить до сваволі тощо.
Враховуючи відповідні положення щодо класифікаційного розподілу
принципів адміністративної діяльності Національної поліції України
як «базової» категорії для адміністративного права, наявну наукову
різноманітність у підходах до їх класифікації, цілком можна запропонувати
й умовно поділяти принципи адміністративної діяльності Національної
поліції України на такі дві «базові» видові групи:
1) універсальні принципи адміністративної діяльності Національної
поліції України – принципи, які є «фундаментом» для регулювання
відносин щодо адміністративної діяльності Національної поліції України,
мають загальний, всеохоплюючий універсальний характер;
2) інституційні принципи адміністративної діяльності Національної
поліції України, які є характерними для регулювання суспільних відносин
саме щодо окремих різновидів адміністративної діяльності Національної
поліції України, серед яких:
– принципи правотворчої адміністративної діяльності (визначають
фундаментальні ідеї для здійснення процедури підготовки та прийняття
підзаконного нормативно-правового акта);
– принципи правозастосовної адміністративної діяльності (визна-
чають основні ідеї і положення, на підставі яких відбувається реалізація
не юрисдикційної адміністративної діяльності (дозвільна, ліцензійна, ре-
єстраційна, контрольно-наглядова, заохочувальна, атестаційна) та юрис-
дикційної адміністративної діяльності (у справах про адміністративні
проступки, у справах про дисциплінарні проступки, адміністративне оскар-
ження, виконавче провадження тощо).
Таким чином, цілком можна запропонувати як авторську

ідею – використання кількох критеріїв для класифікації принципів
адміністративної діяльності Національної поліції України, що дозволить
краще з’ясувати їх ресурс. Саме полікритеріальність і має лягти в основу
класифікації принципів адміністративно-процедурного права. Отже,
принципи адміністративної діяльності Національної поліції України, за
способом вираження їх у нормах права (адже «юридична об’єктивація
принципів може відбуватися шляхом: «1) текстуального закріплення
– безпосереднього формулювання в нормах права; 2) змістовного
закріплення – виведення зі змісту норм права»» [11, с. 174]), можна поді-
лити на:
а) принципи адміністративної діяльності Національної поліції
України, що безпосередньо закріплені (формулюються) у нормах права,
зокрема нормативно-правових актах (наприклад, у ст. 6-12 ЗУ «Про
Національну поліцію»: верховенство права, дотримання прав і свобод
людини, законність, відкритість та прозорість, політична нейтральність,
взаємодія з населенням на засадах партнерства, безперервність).
Цей критерій є найпростішим, бо фактично не вимагає ускладнених
інтелектуальних дій, а лише детальне ознайомлення із адміністративним
законодавством та законодавством України в цілому;
б) принципи адміністративної діяльності Національної поліції
України, що «виводяться», «змістовно занурені» зі змісту нормативно-
правового акту (так зване «змістовне закріплення» [12, с. 634]). Напри-
клад, Інструкція з організації діяльності дільничних офіцерів поліції,
затверджена наказом МВС України від 28 липня 2017 р. № 650 [13] закрі-
пила, що «дільничні офіцери поліції провадять свою діяльність на прин-
ципах верховенства права, дотримання прав і свобод людини, законності,
відкритості та прозорості, політичної нейтральності, взаємодії з населен-
ням на засадах партнерства»; Наказ МВС України «Про організацію діяль-
ності слідчих підрозділів Національної поліції України» від 6 липня 2017 р.
№ 570 [14] встановив, що «Діяльність слідчих підрозділів здійснюється
відповідно до принципів верховенства права, законності, рівності перед за-
коном і судом, поваги до людської гідності, забезпечення права на свободу
та особисту недоторканність, недоторканності житла чи іншого володіння
особи, таємниці спілкування, невтручання в приватне життя, недоторкан-
ності права власності, презумпції невинуватості та забезпечення доведе-
ності вини, свободи від самовикриття та права не свідчити проти близь-
ких родичів та членів сім’ї, заборони двічі притягувати до кримінальної
відповідальності за одне і те саме правопорушення, забезпечення права на
захист, змагальності сторін кримінального провадження та свободи в по-
данні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості,
безпосередності дослідження показань, речей і документів, забезпечення
права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, публіч-
ності, диспозитивності, розумності строків досудового розслідування».
Висновки. Таким чином, можна підсумувати, що класифікація
принципів адміністративної діяльності Національної поліції України – це
певний розподіл принципів адміністративної діяльності Національної
поліції України із використанням окремих критеріїв на види для
з’ясування їх ресурсу, визначення зв’язків між ними, встановлення

існуючих закономірностей у їх формулюванні. Варто відзначити, що
всі запропоновані класифікації принципів адміністративної діяльності
Національної поліції України мають умовний характер, адже залежать від
вибору того чи іншого критерію [15, с. 2, 16, с. 33]. А застосування значної
кількості різних критеріїв для розподілу на різноманітні види лише пози-
тивним чином впливає на розуміння сутності, унікальності принципів ад-
міністративної діяльності Національної поліції України.
Наявність розгорнутої класифікації принципів адміністративної
діяльності Національної поліції України відображає взаємозв’язок окремих
різновидів принципів і взаємодоповнює одна одну задля визначення
специфічного характеру і внутрішнього змісту принципів адміністративної
діяльності Національної поліції України.
Задля з’ясування реального ресурсу принципів адміністративної
діяльності Національної поліції України, вважається доцільною
класифікація їх на види із використанням різних критеріїв. Слід зауважити,
що запропоновані авторські варіанти класифікацій доповнюють одна
одну і таким чином дозволяють детальніше з’ясувати сутність принципів
Враховуючи всі запропоновані варіанти класифікацій принципів
адміністративної діяльності Національної поліції України, все ж таки,
в якості «базової» моделі варто вважати їх умовний поділ на такі групи:
загально правові, організаційно-функціональні та міжгалузеві принципи

1. Українська радянська енциклопедія: електронна версія видання.
URL: http://leksika.com.ua/19120918/ure/klasifikatsiya.
2. Юридична енциклопедія: в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко
(голова редкол.) та ін. Київ : «Укр. енцикл.», 1998. URL: http://leksika.com.
ua/20070908/legal/klasifikatsiya
3. Івченко А. О. Тлумачний словник української мови. Харків: Фоліо,
2006. 540 с.
4. Словник української мови : у 11 т. / гол. ред. кол. І. Білодід. Київ : «На-
укова думка», 1970-1980. Том 4. 1973. URL: http://sum.in.ua/s/klasyfikacija
5. Юровська В. В. Методи адміністративного права : питання теорії та
практики: монографія. Запоріжжя : Видавничий дім «Гельветика», 2018.
344 с.
6. Адамова О. С. Поняття правової класифікації. Часопис цивілістики.
2015. Вип. 18. С. 19-24.
7. Пирожкова Ю. В. Функції адміністративного права: ґенеза, теоретич-
ний, нормативний та праксеологічний аспекти. Запоріжжя : Видавничий
дім «Гельветика», 2018. 548 с.
8.Овсянко Д. М. Административное право в схемах и определениях :
учебное пособие. Москва : Юристъ, 2001. 77 с.
9. Административное право / под ред. Л. Л. Попова. Москва : Юристъ,
2002. 699 с.
10. Ільницький В. О. Адміністративно-процесуальна діяльність
органів Національної поліції : автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.07.
Запоріжжя, 2017. 22 с.
11. Глібко О. В. Принцип верховенства права та його вплив на засади
судового провадження у справах про адміністративні правопорушення.
Порівняльно-аналітичне право. 2015. № 5. С. 173-176.
12. Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. Харків : Право,
2016. Т. 3. Загальна теорія права / редкол.: О.В. Петришин (голова) та ін.;
Нац. акад. прав. наук України; Ін-т держави і права імені В. М. Корецького
НАН України; Нац. юрид. ун-т імені Ярослава Мудрого. 2017. 952 с.
13. Інструкція з організації діяльності дільничних офіцерів поліції :
наказ Міністерства внутрішніх справ України від 28.07.2017 № 650 // База
даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: https://
zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1041-17#Text
14. Про організацію діяльності слідчих підрозділів Національної по-
ліції України : наказ Міністерства внутрішніх справ України від 06.06.2017
№ 570 // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0918-17#Text
15. Чумак В. В. Европейские принципы деятельности полиции и
перспективы их использования в Украине. Legea si Viata : междунар. на-
уч.-практ. правовой журнал. 2015. № 10/3. С. 81–85.
16. Чумак В. В. Адміністративно-правові засади діяльності поліції
Грузії, країн Балтії та України: порівняльний аналіз : монографія. Харків :
Константа, 2019. 490 с.
O. Maslov
CLASSIFICATION OF PRINCIPLES OF ADMINISTRATIVE

ACTIVITY OF THE NATIONAL POLICE OF UKRAINE
The classification of the principles of administrative activity of the National

Police of Ukraine is investigated in the article. The classification criteria for the
division of the principles of administrative activity of the National Police of Ukraine
into types are determined. It is concluded that the classification of principles of
administrative activity of the National Police of Ukraine is a certain division of
principles of administrative activity of the National Police of Ukraine using separate
criteria into types to clarify their resource, determine the links between them, establish
existing patterns in their formulation. Thus, we can conclude that the classification
of the principles of administrative activity of the National Police of Ukraine is a
certain division of the principles of administrative activity of the National Police of
Ukraine using separate criteria into types to clarify their resource, determine links
between them, establish existing patterns in their formulation. . It should be noted
that all the proposed classifications of the principles of administrative activity of
the National Police of Ukraine are conditional, because they depend on the choice
of a criterion. And the application of a significant number of different criteria for
division into different types only positively affects the understanding of the essence,
the uniqueness of the principles of administrative activity of the National Police of
Ukraine. The existence of a detailed classification of the principles of administrative
activity of the National Police of Ukraine reflects the relationship of certain types
of principles and complements each other to determine the specific nature and
internal content of the principles of administrative activity of the National Police
of Ukraine. In order to clarify the real resource of the principles of administrative
activity of the National Police of Ukraine, it is considered expedient to classify them
into types using different criteria. It should be noted that the proposed author’s
versions of classifications complement each other and thus allow to clarify in more
detail the essence of the principles of administrative activity of the National Police
of Ukraine. Given all the proposed options for classifications of the principles of
administrative activity of the National Police of Ukraine, as a «basic» model should
be considered their conditional division into the following groups: general legal,
organizational and functional and intersectoral principles of administrative
activity of the National Police of Ukraine.
Keywords: classification, types, criterion, principles, administrative activity,
National Police of Ukraine.

УДК: 342.9
Махаринець Д. Є.,
ЗМІСТ КАТЕГОРІЇ «ОРГАНІЗАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ»

В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ: ТЕОРЕТИЧНІ
ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ
Актуальність статті полягає в тому, що реалізація права судами

здійснювати судочинство направлена на ефективний захист прав, свобод
та інтересів особи і суспільства в цілому. Проте ефективність здійсню-
ваного захисту безпосередньо залежить не тільки від діяльності самого
суду щодо розгляду справ та відправлення правосуддя але й від належної
організації судової діяльності. Саме організаційне забезпечення сприяє пов-
ному, об’єктивному та всебічному розгляду будь-якої судової справи. В ході
триваючої реформи судової гілки влади значна роль приділяється питан-
ням належної організації функціонування суду та забезпечення норматив-
ного врегулювання всіх аспектів провадження даної діяльності. Метою
статті є вивчення та узагальнення наявних в науці адміністративного
права понять та визначень, що застосовуються у сфері організаційного
забезпечення адміністративного судочинства, дослідження їх природи та
висловлення авторського бачення стосовно цього питання. Досліджено
низку наукових поглядів сутність таких категорій, як «забезпечення» та
«організаційне забезпечення», які застосовуються при організації належ-
ного відправлення правосуддя у сфері адміністративного судочинства, за-
безпечення можливості для адміністративних судів здійснювати розгляд
та вирішення публічно-правових спорів за участі суб’єкта владних повно-
важень. На основі аналізу досліджених поглядів сформовано думку про не-
можливість ототожнення організаційного управління та організаційного
забезпечення. Наголошено, що характер організаційного забезпечення судо-
чинства залежить від правового статусу суб’єкта, який його здійснює. За
результатами дослідження запропоновано авторське бачення сутності
правової категорії «організаційного забезпечення» у сфері адміністратив-
ного судочинства.
Ключові слова: забезпечення, організаційне забезпечення, організа-
ційне управління, апарат суду, адміністративне судочинство, відправлення
правосуддя.
Актуальність теми. Конституція Україні від 28.06.1996 № 254к/96-

ВР закріплює за судами право здійснювати судочинство [1]. Реалізація
такого права направлена на ефективний захист прав, свобод та інтересів
особи і суспільства в цілому. Проте ефективність здійснюваного захисту
безпосередньо залежить не тільки від діяльності самого суду щодо розгля-
ду справ та відправлення правосуддя але й від належної організації судової
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Махаринець Д. Є., 2019
діяльності. Саме організаційне забезпечення сприяє повному, об’єктивно-

му та всебічному розгляду будь-якої судової справи. В ході триваючої ре-
форми судової гілки влади значна роль приділяється питанням належної
організації функціонування суду та забезпечення нормативного врегулю-
вання всіх аспектів провадження даної діяльності.
Згідно норм Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від
02.06.2016 № 1402-VIII, Державна судова адміністрація України є держав-
ним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінан-
сове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень,
установлених законом, крім того встановлюється що організаційне забез-
печення роботи суду здійснює його апарат, який очолює керівник апара-
ту [2].
Тож, для утвердження законності, верховенства права та справедли-
вості у сфері адміністративного судочинства, виникає необхідність дослі-
дити питання щодо належного здійснення організаційного забезпечення
функціонування системи адміністративних судів та відправлення ними
правосуддя у сфері публічно-правових відносин.
Стан дослідження. В основу дослідження закладено праці та наукові
погляди, що присвячені питанням організаційного забезпечення діяль-
ності судів, таких науковців як: В. Аверʼянов, В. Бринцев, Ю. Битяк, О. Ду-
дченко, С. Обрусна, М. Козюбра, І. Марочкін, Л. Москвич, О. Пасенюк та ін.
Проте, залишається ряд питань, пов’язаних із належним здійсненням ор-
ганізаційного забезпечення у сфері адміністративного судочинства для ре-
алізації принципів правосуддя у сфері публічно-правових відносин.
Метою статті є вивчення та узагальнення наявних в науці адміністра-
тивного права понять та визначень, що застосовуються у сфері організа-
ційного забезпечення адміністративного судочинства, дослідження їх при-
роди та висловлення авторського бачення стосовно цього питання.
Виклад основного матеріалу. Серед науковців, які досліджують пи-
тання здійснення правосуддя, переважає думка стосовно того, що функціо-
нування судової гілки влади це не лише відправлення правосуддя. Оскільки
для того щоб відповідати правовим засадам демократичного суспільства,
принципам правової держави, від судової влади вимагається здійснення
належним чином організованої додаткової діяльності, яка хоч і не являєть-
ся процесуальною, проте суттєво впливає на законність, справедливість та
обґрунтованість судових актів.
Досліджуючи питання організаційного забезпечення адміністратив-
ного судочинства варто погодитись з твердженням, що ефективність робо-
ти суду, якість, справедливість та законність прийнятих рішень залежить
не лише від визначених процесуальних форм її здійснення та професійної
якості суддівського корпусу, але й безпосередньо від зовнішньої і внутріш-
ньої організаційно-управлінської діяльності суду [3, с. 2].
Свій погляд з цього приводу висловив О. Ю. Дудченко зазначивши, що
у суді крім відносин, які виникають під час процесуального розгляду спра-
ви (провадження), існують й інші відносини - внутрішні, до яких можна
віднести управлінську і кадрову політику, проблеми внутрішньої організа-
ційної структури тощо. Усі ці питання пов’язані з організацією ефективної
роботи суду, тобто зі здійсненням управлінських дій, та мають таке ж важ-
ливе значення для забезпечення здійснення справедливого та об’єктив-

ного правосуддя, гарантування незалежності суддів при розгляді судових
спорів, як і законодавчі норми, що визначають основні принципи і проце-
дуру судочинства [4, c. 6].
До питань, що не носять характеру процесуальних, а мають на меті
організаційний, так би мовити допоміжний характер, віднесено взаємовід-
носини внутрішні, тобто між структурами та посадовими особами самого
суду, та зовнішні – виникають між судом іншими органами публічної ад-
міністрації, фізичними і юридичними особами, які вступають у відповід-
ні правовідносини з метою реалізації завдань правосуддя у сфері публіч-
но-правових відносин.
Чинний Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016
№ 1402-VIII [2] хоч і містить Розділ XI «Організаційне забезпечення діяль-
ності судів», проте законодавчого визначення сутності такої правової ка-
тегорії не дає, порівняно зі змістом ч. 2 ст. 119 Закону України «Про судоу-
стрій України» від 07.02.2002 № 3018-III, який втратив чинність на підставі
Закону № 2453-VI 2453-17 від 07.07.2010 [5], яка характеризувала органі-
заційне забезпечення діяльності судів як заходи фінансового, матеріаль-
но-технічного, кадрового, інформаційного та організаційно-технічного
характеру, спрямовані на створення умов для повного і незалежного здій-
снення правосуддя [6].
Така ситуація з законодавчим регламентуванням змісту організацій-
ного забезпечення породжує різні точки зору в наукових колах на дане пи-
тання та пропонуються авторські бачення сутності поняття «організацій-
не забезпечення».
Досліджуючи організаційне забезпечення у сфері адміністративного
судочинства, вважаємо за необхідне з’ясувати значення та зміст категорій
«забезпечення» та «організаційне забезпечення».
В етимологічному значенні «забезпечення» характеризується як за-
доволення когось, чогось у якихось потребах, створення надійних умов для
здійснення чого-небудь; гарантування чогось [7, с. 400], термін «забезпе-
чувати» характеризується як: а) щось постачати у достатній кількості, за-
довольняти кого-, що-небудь у певних потребах; надавати кому-небудь не-
обхідні матеріальні засоби до існування; постачати; б) створювати надійні
умови для здійснення чого-небудь, гарантувати щось; в) захищати, охоро-
няти кого-, що-небудь від небезпеки [8, с. 324].
Деякі науковці певною мірою ототожнюють «організаційне забезпе-
чення» та «судове управління» чи «судове адміністрування».
Таку точку зору зокрема підтримує С. Ю. Обрусна. Автор у своїй ро-
боті відзначає, що поняття «судове управління» включає як діяльність з
організаційного керівництва судами, так і організаційне забезпечення су-
дів. Воно більш широко охоплює всі напрямки управлінської діяльності в
судовій сфері й варте законодавчого закріплення [9, с. 18].
Організаційне забезпечення судової влади як частину судового управ-
ління розглядає і Д. М. Притика зазначаючи, що судове управління – це
така діяльність, що не поширюється на сферу правосуддя, здійснюваного
судом. На його думку, предметом судового управління (адміністрування) є:
питання організації судових органів, відбір суддів і народних засідателів;
управління кадрами судових органів; перевірка організації роботи судових

органів; вивчення та узагальнення судової практики; організація роботи з
ведення судової статистики [10, с. 174].
Проте на нашу думку, не варто ототожнювати характер відносин
і процедуру організаційного забезпечення судочинства і управлінську
діяльності уповноважених органів і посадових осіб відносно забезпечення
функціонування судів.
А.Л. Борко наголошує, що організаційне забезпечення діяльності ад-
міністративних судів складається із заходів, спрямованих на створення
умов для повного, всебічного, об’єктивного та незалежного здійснення
правосуддя, зокрема: заходів фінансового забезпечення; заходів кадрово-
го забезпечення; заходів матеріально-технічного забезпечення; заходів
інформаційного забезпечення; заходів організаційно-технічного забезпе-
чення [11, с. 61-62].
Як бачимо, автор характеризує організаційне забезпечення судочин-
ства за допомогою сукупності заходів, які на його думку зумовлюють мож-
ливість створення належних умов для відправлення правосуддя.
А. А. Стрижак характеризує організаційне забезпечення судів як ре-
алізацію дій щодо задоволення потреб судової системи, надання їй достат-
ніх матеріальних засобів здійснення функцій з відправлення повного і
незалежного правосуддя в державі, та акцентує увагу на тому, що організа-
ційне забезпечення судів є складовою судового управління [12, с. 29].
Характеризує організаційне забезпечення судочинства через завдан-
ня апарату суду І. Марочкін, зазначаючи, що апарати судів здійснюють без-
посереднє організаційне забезпечення роботи суду, яке спрямовується як
на діяльність щодо здійснення правосуддя, створення умов, необхідних
для реалізації прав та виконання обов’язків усіх учасників судового проце-
су, так і на діяльність щодо забезпечення функціонування суду як держав-
ної установи та юридичної особи й підтримання необхідних умов перебу-
вання і роботи у суді громадян та його працівників [13, с. 67].
Організаційне забезпечення, на думку М.М. Єрмошенко, характе-
ризується як комплексна діяльність, яка має на меті реалізацію кінцевої
мети – створення необхідних умов для досягнення очікуваного результату.
Автор відзначає, що організаційне забезпечення – це створення всіх необ-
хідних умов для нормального функціонування, забезпечення кадровими,
фінансовими, матеріально-технічними та іншими ресурсами, спрямованих
на створення умов для здійснення діяльності [14, с. 62].
Організаційні заходи у сфері забезпечення адміністративних судів С.
Бондар об’єднує в певні групи: правові (розроблення проектів правових
актів із питань діяльності адміністративних судів); організаційно-штатні
(розроблення структури адміністративних судів, кадрова робота); охорон-
но-профілактичні (забезпечення додержання особами, що знаходяться в
суді, встановлених правил, виконання ними розпоряджень головуючого в
судовому засіданні); фінансові (розроблення і затвердження єдиних нор-
мативів фінансового забезпечення судів); матеріально-технічні (капіталь-
ний ремонт, реконструкція та нове будівництво приміщень судів тощо); ін-
формаційні (забезпечення судів нормативно-правовими актами, науковою
й іншою спеціальною літературою тощо); організаційно-технічні (забезпе-
чення судів необхідними технічними засобами фіксування судового про-

цесу); науково-методичні (надання висновків щодо проектів законодавчих
актів і з інших питань діяльності судів, підготовка яких потребує наукового
забезпечення тощо) [15, с. 596].
Проте, на наш погляд, автор не приділяє уваги та не включає до участі
в організаційному забезпеченні апарат суду, який покликаний також ор-
ганізувати процедуру розгляду справи суддею, тобто забезпечення про-
вадження в засіданні окремо взятою судової справи.
Організаційне забезпечення діяльності судової системи, як відзна-
чає В.С. Бабкова, складає сукупність адміністративно-розпорядчих, госпо-
дарських, фінансових, інформаційно-аналітичних заходів, спрямованих на
створення належних умов для роботи судів і суддів [13, с. 32].
Проведене дослідження сутності організаційного забезпечення ад-
міністративного судочинства дає підстави визнати його комплексною
діяльністю суб’єктів, які відповідно до своїх функцій та повноважень, по-
кликані сприяти реалізації головного завдання адміністративного суду
– повного, всебічного та неупередженого розгляду публічно-правового
спору, з суворим дотриманням основних принципів та правових засад су-
дочинства. При цьому, з урахування наявності у деяких організаційних
заходів забезпечення судочинства адміністративно-управлінського харак-
теру, організаційне забезпечення діяльності адміністративних судів є скла-
довою судового управління.
Як відзначає Р.І. Кирилюк, доцільно забезпечувальну діяльність щодо
судів сприймати як сукупність певних видів діяльності уповноважених
суб’єктів, спрямовану на створення належних умов для реалізації кожним
права на справедливий суд і повагу до інших прав і свобод. При цьому, якщо
вказувати на організацію забезпечення діяльності судів, слід мати на увазі
впорядкування видів діяльності уповноважених суб’єктів, взаємозв’язок
між ними [16, с. 47].
Враховуючи таку точку зору можна стверджувати, що характер ор-
ганізаційного забезпечення судочинства залежить від правового статусу
суб’єкта, який його здійснює. Якщо таким суб’єктом виступає Державна су-
дова адміністрація України, чи інший уповноважений законом орган – то
організаційне забезпечення безперечно матиме управлінський характер,
якщо ж заходи організаційного забезпечення віднесено до компетенції
апарату суду – воно матиме характер обслуговуючий, тобто включатиме
заходи направлені на допомогу та сприяння суддям в здійсненні належно-
го розгляду справи.
На цьому в своєму досліджені наголошує П.Ю. Шпенова, яка зазначає,
що основним завданням апарату суду є забезпечення безперебійної робо-
ти судової установи та сприяння суддям у виконанні їх головної функції
– відправленні правосуддя, здійснюючи діяльність, яка безпосередньо не
стосується відправлення правосуддя. Працівники апарату суду виконують
великі обсяги роботи щодо організації процедури судового розгляду, підго-
товки справи до слухання, перебігу судового процесу й подальшого спряму-
вання справи. Вони безпосередньо спілкуються з відвідувачами суду, сторо-
нами процесу, від професійності їхніх дій залежить ефективність судового
процесу й формування громадської думки про судову установу [17, с. 133].
Висновки. Організаційне забезпечення в сфері адміністративного

судочинства характеризується як комплексна діяльність суб’єктів, які від-
повідно до своїх функцій та повноважень, покликані сприяти реалізації
головного завдання адміністративного суду – повного, всебічного та не-
упередженого вирішення публічно-правового спору, шляхом здійснення
непроцесуальних заходів спрямованих на створення необхідних для цього
умов і підвищення ефективності функціонування адміністративних судів.

1. Конституція України. Закон від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. URL: https://
zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text
2. Про судоустрій і статус суддів. Закон України від 2 червня 2016 року
№ 1402-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1402-19/page
3. Рекомендації науково-практичної конференції «Організація робо-
ти та адміністрування в господарських судах України» / ухвал. у м. Харкові
24.04.2013 р. 12 с. URL: http://vgsu.arbitr.gov.ua/pages/140.
4. Дудченко О. Ю. Правовий статус осіб, які займають адміністративні
посади в суді: монографія. Харків : Право, 2015. 160 с.
5. Про судоустрій і статус суддів. Закон України від 07.07.2010 № 2453-
VI. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2453-17#Text.
6. Про судоустрій України. Закон України від 07.02.2002 № 3018-III.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3018-14/conv#Text
7. Яремко В., Сліпушко О. Новий словник української мови. К. : Аконіт,
2008. 928 с.
8. Тлумачний словник української мови / За ред. В.С. Калашникова.
Харків: прапор, 2002. 992 с.
9. Обрусна С. Ю. Адміністративно-правові засади судової реформи в
Україні: теорія, історія, сучасність: монографія. X. : ХНУВС. 2010. 303 с.
10. Притика Д. М. Правові засади організації і діяльності господарської
юрисдикції та шляхи їх удосконалення. К. : Вид. Дім «Ін Юре»: 2003. 328 с.
11. Борко А.Л. Організаційно-правове забезпечення діяльності ад-
міністративних судів України: дис.... канд. юрид. наук: 12.00.07. Львівський
державний університет внутрішніх справ. Львів, 2009. 220 с.
12. Стрижак А. А. Судове управління в Україні: теоретичні основи і
правове регулювання : монографія. Ужгород : Патент, 2004. 120 с.
13. Марочкін І.Є. Організація роботи суду: навч. посіб. І.Є. Марочкін,
Л.М. Москович, О.М. Овчаренко та ін. за заг. ред. І.Є. Марочкіна. Харків: Пра-
во. 2012. 256 с.
14. Єрмошенко М.М. Розвиток промисловості на інвестиційно-іннова-
ційних засадах [Текст] / М.М. Єрмошенко, С.А. Єрохін, В.М. Шандра, О.І. Гуме-
нюк та ін. // Організаційно-економічні аспекти інноваційного оновлення
національної економіки : [колективна наукова монографія]. Розділ. 2.1 / За
ред. М.М. Єрмошенка, С.А. Єрохіна. К. : НАУ, 2008. С. 60–77.
15. Бондар С. Організаційне забезпечення діяльності адміністратив-
них судів. Актуальні проблеми права : теорія і практика. 2010. №18. С. 588-
596.
16. Кирилюк Р.І. Про сутність категорії «організаційне забезпечення»
щодо діяльності судів. Публічне право. 2012. № 2. С. 42–48.
17. Шпенова П. Ю. Завдання та функції апарату суду, їх значення в

організаційному забезпеченні судової діяльності. Часопис цивільного і
кримінального судочинства. 2016 № 5(32) С. 132-140
D. Makharynets
CONTENTS OF THE CATEGORY «ORGANIZATIONAL SUPPORT» IN

ADMINISTRATIVE JUDICIARY: THEORETICAL APPROACHES TO DEFINITION
The relevance of the article is that the exercise of the right of courts to
administer justice is aimed at the effective protection of the rights, freedoms and
interests of the individual and society as a whole. However, the effectiveness of the
protection directly depends not only on the activities of the court itself to hear cases
and administer justice, but also on the proper organization of judicial activities. It is
the organizational support that contributes to the full, objective and comprehensive
consideration of any court case. In the course of the ongoing reform of the judiciary,
a significant role is given to the issues of proper organization of the functioning
of the court and ensuring the regulatory regulation of all aspects of this activity.
The purpose of the article is to study and generalize the concepts and definitions
available in the science of administrative law, used in the field of organizational
support of administrative proceedings, study their nature and express the author’s
vision on this issue. A number of scientific views have explored the essence of
such categories as «provision» and «organizational support», which are used in
the organization of proper administration of justice in the field of administrative
justice, providing opportunities for administrative courts to consider and resolve
public disputes with the participation of the subject of power. . Based on the analysis
of the studied views, the idea of the impossibility of identifying organizational
management and organizational support is formed. It is emphasized that the
nature of the organizational support of the proceedings depends on the legal status
of the entity that carries it out. According to the results of the research, the author’s
vision of the essence of the legal category of «organizational support» in the field of
administrative proceedings is proposed.
Keywords: provision, organizational support, organizational management,
court staff, administrative proceedings, administration of justice.

УДК: 342.9
Мельничук Р. В.,
здобувач Національної академії внутрішніх справ
СИСТЕМА АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ ЗАХОДІВ

З ПИТАНЬ ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЙНИМ РИЗИКАМ В
ДІЯЛЬНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ
Актуальність статті полягає в тому, що ефективна діяльність

органів та установ Національної поліції України є необхідною умовою
забезпечення захисту конституційного ладу, гарантування законності
і правопорядку, дотримання прав, свобод і законних інтересів людини й
громадянина. Від належного функціонування цього правоохоронного органу
досить значною мірою залежить якість реалізації загальнонаціональних
інтересів та стабільність розвитку громадянського суспільства.
Діяльність органів поліції у значній мірі спрямована на збереження балансу
між потребами внутрішньої дисципліни суб’єкта владних повноважень, від
якого багато в чому залежить належне дотримання верховенства права
та публічної безпеки, з одного боку, та охороною базових суб’єктивних прав
людини, з іншого. Метою статті є характеристика адміністративно-
правових заходів з питань запобігання корупційним ризикам в діяльності
Національної поліції України. У статті з’ясовано та розкрито систему
адміністративно-правових заходів щодо запобігання корупційним ризикам в
діяльності національної поліції України. На підставі чинного законодавства
детально висвітлено юридичних механізм попередження вчинення
корупційних правопорушень поліцейськими. Зокрема з питань обмеження
щодо використання службових повноважень чи свого становища; обмеження
щодо одержання подарунків; обмеження щодо сумісництва та суміщення
з іншими видами діяльності; обмеження спільної роботи близьких осіб;
обмеження після припинення діяльності, пов’язаної з виконанням функцій
держави; запобігання та врегулювання конфлікту інтересів; заборона на
одержання пільг, послуг і майна органами Національної поліції; фінансовий
контроль; обмеження на проходження служби в поліції. У межах Кодексу
України про адміністративні правопорушення надано повний перелік
корупційних адміністративних правопорушень.
Ключові слова: заходи запобігання корупції; корупційні
правопорушення; корупційні ризики; Національна поліція України; поліцей-
ські.
Актуальність теми. Ефективна діяльність органів та установ

Національної поліції України є необхідною умовою забезпечення
захисту конституційного ладу, гарантування законності і правопорядку,
дотримання прав, свобод і законних інтересів людини й громадянина.
Від належного функціонування цього правоохоронного органу досить
© Мельничук Р. В., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
значною мірою залежить якість реалізації загальнонаціональних інтересів

та стабільність розвитку громадянського суспільства. Діяльність органів
поліції у значній мірі спрямована на збереження балансу між потребами
внутрішньої дисципліни суб’єкта владних повноважень, від якого багато
в чому залежить належне дотримання верховенства права та публічної
безпеки, з одного боку, та охороною базових суб’єктивних прав людини, з
іншого.
Наразі триває широкомасштабна антикорупційна реформа у країні та
проводиться відповідна робота в цій площині, однак й досі залишаються
відкритими для розв’язання питання вдосконалення системи й механізму
запобігання корупції в діяльності органів Національної поліції України,
питання приведення національного адміністративного законодавства у
цій сфері у відповідність до міжнародних європейських вимог і стандартів.
Метою статті є характеристика адміністративно-правових заходів
з питань запобігання корупційним ризикам в діяльності Національної
поліції України.
Виклад основного матеріалу. Запобігання корупції є частиною
загальнодержавної антикорупційної політики, яка об’єднана національною
ідеєю подолання цього негативного явища, полягає у недопущенні її фактів,
та розповсюдження, вжиття дієвих заходів з відвертання корупції, включає
стратегію розвитку публічно-правових відносин з усунення, нейтралізації
чи обмеження дії осіб, уповноважених на виконання функцій держави
або місцевого самоврядування корупції та цілеспрямованому впливі за
допомогою комплексу заходів для досягнення поставлених цілей щодо
зменшення корупції в Україні, зменшення втрат державного бюджету та
бізнесу через корупційну діяльність, а також підвищення позицій України
у міжнародних рейтингах, що оцінюють рівень корупції.
На підставі викладеного зазначимо, що запобігання корупції
в діяльності органів Національної поліції становить собою частину
ідеєю подолання цього негативного явища, включає стратегію розвитку
публічно-правових відносин щодо усунення, нейтралізації чи обмеження дії
посадових осіб органів Національної поліції корупції та цілеспрямованому
впливі за допомогою комплексу адміністративно-правових інструментів
для досягнення поставлених цілей, що складаються у сфері реалізації
завдань та функцій Національної поліції України [1, с. 430].
В Україні заходи подолання корупції в органах Національної
поліції, віднайшли своє відображення у Законі України «Про запобігання
корупції». Закон України «Про Національну поліцію» [2] не визначає
спеціальних заходів попередження чи подолання корупції в означених
державних органах. Тому при визначенні кола заходів боротьби з коруп-
цією доречно у першу чергу звертатись до положень Закону України «Про
запобігання корупції» [3], де значиться, що поліцейські є суб’єктами, на
яких поширюється дія цього спеціального законодавчого акта.
Аналогічне за змістом положення міститься й у ч. 1 ст. 61 Закону
України «Про Національну поліцію», що на поліцейських поширюються
обмеження, визначені Законом України «Про запобігання корупції» та
іншими законами України. Хоча Закон України «Про Національну поліцію»
не містить інших або додаткових обмежень щодо запобігання корупції для

поліцейських у порівнянні з Законом України «Про запобігання корупції»,
та й якихось інших законів, які б передбачали інші обмеження не існує.
Особливістю передбачених законодавством заходів запобігання корупції є
те, що вони мають юридичну форму обмежень – тобто певних заборон для
поліцейських Отже, антикорупційне законодавство визначає низку заходів
запобігання корупції в органах поліції, наведених нижче.
1. Поліцейському забороняється використовувати свої службові
повноваження або своє становище та пов’язані з цим можливості з метою
одержання неправомірної вигоди для себе чи інших осіб, у тому числі
використовувати будь-яке державне чи комунальне майно або кошти
в приватних інтересах. Забороняється вимагати, просити, одержувати
подарунки для себе чи близьких їм осіб від юридичних або фізичних осіб
у зв’язку із здійсненням діяльності, пов’язаної із виконанням функцій дер-
жави або місцевого самоврядування; якщо особа, яка дарує, перебуває в
підпорядкуванні такої особи.
2. Поліцейським забороняється займатися іншою оплачуваною,
окрім викладацької, наукової і творчої діяльності, медичної практики,
інструкторської та суддівської практики із спорту, або підприємницькою
діяльністю та входити до складу правління, інших виконавчих чи
контрольних органів, наглядової ради підприємства або організації, що
має на меті одержання прибутку (крім випадків, коли особи здійснюють
функції з управління акціями, частками, паями, що належать державі чи
територіальній громаді, та представляють інтереси держави чи територі-
альної громади в раді, ревізійній комісії господарської організації).
3. Поліцейські не можуть мати у прямому підпорядкуванні близьких їм
осіб або бути прямо підпорядкованими у зв’язку з виконанням повноважень
близьким їм особам. При прийнятті на роботу він зобов’язаний повідомити
керівництво органу, на посаду в якому вони претендують, про працюючих
у цьому органі близьких їм осіб.
4. Поліцейським, які припинили діяльність, пов’язану з виконанням
функцій держави забороняється: протягом року з дня припинення
відповідної діяльності укладати трудові договори або вчиняти правочини
у сфері підприємницької діяльності з юридичними особами приватного
права або фізичними особами-підприємцями, якщо поліцейські, протягом
року до дня припинення виконання функцій держави або місцевого
самоврядування здійснювали повноваження з контролю, нагляду або
підготовки чи прийняття відповідних рішень щодо діяльності цих
юридичних осіб або фізичних осіб-підприємців; розголошувати або
використовувати в інший спосіб у своїх інтересах інформацію, яка стала
їм відома у зв’язку з виконанням службових повноважень, крім випадків,
встановлених законом; протягом року з дня припинення відповідної
діяльності представляти інтереси будь-якої особи у справах, в яких іншою
стороною є орган, підприємство, установа, організація, в якому (яких) вони
працювали на момент припинення зазначеної діяльності.
5. Поліцейські зобов’язані вживати заходів щодо недопущення
виникнення реального, потенційного конфлікту інтересів, повідомляти
не пізніше наступного робочого дня з моменту, коли особа дізналася чи
повинна була дізнатися про наявність у неї реального чи потенційного

конфлікту інтересів безпосереднього керівника, е вчиняти дій та не
приймати рішень в умовах реального конфлікту інтересів, вжити заходів
щодо врегулювання реального чи потенційного конфлікту інтересів.
Поліцейські не можуть прямо чи опосередковано спонукати у будь-який
спосіб підлеглих до прийняття рішень, вчинення дій або бездіяльності
всупереч закону на користь своїх приватних інтересів або приватних
інтересів третіх осіб.
6. Подання поліцейськими декларацій осіб, уповноважених на
виконання функцій держави або місцевого самоврядування; облік
та оприлюднення таких декларацій; їх контроль та перевірка НАЗК;
встановлення своєчасності подання декларацій; моніторинг способу
життя суб’єктів декларування; додаткові заходи здійснення фінансового
контролю обов’язок повідомляти поліцейським НАЗК про відкриття ним
або членом його сім’ї валютного рахунка в установі банку-нерезидента
та про отримання доходу, придбання майна або здійснення видатку
на суму, яка перевищує 50 прожиткових мінімумів, встановлених для
працездатних осіб на 1 січня відповідного року; особливості здійснення
заходів фінансового контролю стосовно окремих категорій осіб;
7. Спеціальній перевірці підлягають відомості про особу, яка
претендує на зайняття посади, поліцейського, зокрема щодо: наявності су-
дового рішення, що набрало законної сили, згідно з яким особу притягнуто
до кримінальної відповідальності, в тому числі за корупційні правопору-
шення, а також наявності судимості, її зняття, погашення; факту, що особа
піддана, піддавалася раніше адміністративним стягненням за пов’язані з
корупцією правопорушення; достовірності відомостей, зазначених у де-
кларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцево-
го самоврядування; наявності в особи корпоративних прав; стану здоров’я,
освіти, наявності наукового ступеня, вченого звання; відношення особи до
військового обов’язку; наявності в особи допуску до державної таємниці,
якщо такий допуск необхідний згідно з кваліфікаційними вимогами до
певної посади; поширення на особу заборони займати відповідну посаду,
передбаченої положеннями Закону України «Про очищення влади» [4].
До заходів запобігання корупції в органах поліції, які передбачені
чинним законодавством можна також віднести вимоги щодо прозорості та
доступу до інформації [5]. Так, поліцейським забороняється: 1) відмовляти
фізичним або юридичним особам в інформації, надання якої цим фізичним
або юридичним особам передбачено законом; 2) надавати несвоєчасно,
недостовірну чи не в повному обсязі інформацію, яка підлягає наданню
відповідно до закону.
Одночасно доречно підкреслити, що не може бути віднесена до інфор-
мації з обмеженим доступом інформація про: 1) розміри, види благодійної
та іншої допомоги, що надається фізичним та юридичним особам чи
одержується від них поліцейськими, або державними органами, органами
місцевого самоврядування; 2) розміри, види оплати праці, матеріальної
допомоги та будь-яких інших виплат з бюджету поліцейським, а
також одержані цими особами блага за правочинами, які підлягають
обов’язковій державній реєстрації, а також подарунки, які регулюються
цим Законом; 3) передачу в управління належних особам підприємств та

корпоративних прав, що здійснюється в порядку, передбаченому Законом
«Про запобігання корупції»; 4) конфлікт інтересів поліцейських, та заходи
з його врегулювання [6].
Окрім того, ст. 61 Закону України «Про Національну поліцію»
передбачає, що не може бути поліцейським особа, до якої були застосовані
заходи адміністративної або кримінальної відповідальності за вчинення
правопорушення, пов’язаного з корупцією. Тому до заходів запобігання
корупції в поліції також варто відносити не тільки чинні законодавчі
обмеження та заборони а й факт існування юридичної відповідальності
за вчинення корупційних правопорушень під час проходження особами
служби в поліції. Адже, як слушно зазначається в юридичній літературі,
загроза настання реальної відповідальності виконує профілактичну
функцію серед потенційних правопорушників – є стримуючим фактором
щодо їх вчинення.
Закон України «Про Національну поліцію» передбачає, що
поліцейський звільняється зі служби, а служба в поліції припиняється
у зв’язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі та у разі
набрання законної сили рішенням суду щодо притягнення поліцейського
до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення,
пов’язаного з корупцією, або кримінального правопорушення На час
розгляду судом справи про корупційне адміністративне або кримінальне
правопорушення поліцейського, останній у відповідності до ч. 5 ст. 65
Закону України « Про запобігання корупції» та ч. 5 ст. 17 Закону України
«Про Дисциплінарний статут Національної поліції України» [7] може бути
відсторонений від виконання службових повноважень.
Вітчизняне деліктне законодавство визначає такі суспільно-шкідливі
діяння у сфері службової діяльності як корупційні адміністративні
правопорушення [8]: ст. 1724 КУпАП «Порушення обмежень щодо
сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності»; ст. 1725
КУпАП «Порушення встановлених законом обмежень щодо одержання
подарунків»; ст. 1726 КУпАП «Порушення вимог фінансового контролю»;
ст. 172-7 КУпАП «Врегулювання конфлікту інтересів»; ст. 1728 «Незаконне
використання інформації, що стала відома особі у зв’язку з виконанням
службових повноважень»; ст. 1729 КУпАП «Невжиття заходів щодо протидії
корупції».
Висновки. На підставі викладеного зазначимо, що запобігання
корупції в діяльності органів Національної поліції становить собою частину
ідеєю подолання цього негативного явища, включає стратегію розвитку
публічно-правових відносин щодо усунення, нейтралізації чи обмеження дії
посадових осіб органів Національної поліції корупції та цілеспрямованому
впливі за допомогою комплексу адміністративно-правових інструментів
для досягнення поставлених цілей, що складаються у сфері реалізації
завдань та функцій Національної поліції України.
До основних ознак запобігання корупції в органах Національної
поліції України слід віднести: 1) результат суспільного запиту, необхідна
умова проведення всіх проголошених реформ державних інституцій
в цілому та Національної поліції зокрема; 2) визначений правовий

інструментарій, що необхідний для досягнення поставлених цілей;
3) обов’язковий характер для всіх поліцейських; 4) публічний інтерес
– новий європейський правоохоронний орган, в основі роботи якого
європейські цінності забезпечення прав і свобод людини і громадянина;
5) чітко визначені цілі, завдання та напрямки щодо запобігання корупції в
діяльності Національної поліції; 6) спрямованість на ефективну реалізацію
прав і свобод людини і громадянина, що закріплені в Конституції України;
7) створення такої системи соціальних зв’язків, за якої істотно зменшується
ймовірність виникнення ситуацій, які спонукають до зловживання
службовим становищем; 8) відкритість та доступність для громадськості
та всіх осіб, які цікавляться питаннями запобігання корупції в органах
Національної поліції цієї діяльності; 9) створення відповідних стимулів
до правомірної поведінки та обмежень для зловживань службовим
становищем посадовими особами Національної поліції тощо.

1. Шатрава С. О. Запобігання корупції в діяльності органів Національної
поліції як необхідна складова антикорупційної політики держави. Форум
права. 2017. № 5. С. 427–434.
2. Про Національну поліцію : Закон України від 02.07.2015 № 580-VIII.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/580-19#Text.
3. Про запобігання корупції : Закон України від 14.10.2014 № 1700-VII.
4. Про очищення влади : Закон України від 16.09.2014 № 1682-VII.
5. Про доступ до публічної інформації : Закон України від 13.01.2011
№ 2939-VI. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2939-17#Text.
6. Про інформацію : Закон України від 02.10.1992 № 2657-XII. URL:
7. Про Дисциплінарний статут Національної поліції України : Закон
України від 15.03.2018 № 2337-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/
show/2337-19#Text.
8. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984.
R. Melnychuk
SYSTEM OF ADMINISTRATIVE AND LEGAL MEASURES

ON THE PREVENTION OF CORRUPTION RISKS IN THE ACTIVITIES
OF THE NATIONAL POLICE OF UKRAINE
The relevance of the article is that the effective operation of bodies and
institutions of the National Police of Ukraine is a necessary condition for ensuring
the protection of the constitutional order, guaranteeing law and order, respect for
rights, freedoms and legitimate interests of man and citizen. The quality of realization
of national interests and stability of civil society development largely depend on the
proper functioning of this law enforcement body. The activities of the police are
largely aimed at maintaining a balance between the needs of the internal discipline
of the subject of power, on which the proper observance of the rule of law and public
safety, on the one hand, and the protection of basic subjective human rights, on the
other. The purpose of the article is to characterize the administrative and legal
measures to prevent corruption risks in the activities of the National Police of Ukraine.
In the article the system of administrative legal measures is found out and exposed
in relation to prevention of corruption risks in activity of national police of Ukraine.
On the basis of current legislation in detail the legal are reflected mechanism of
warning of feasance of corruption offences by policemen. In particular on que
stions limitation in relation to the use of official plenary powers or position; li
mitation is in relation to the receipt of gifts; limitation is in relation to суміс-
ництва and combination with other types of activity; limitation of join-
t work of near persons; limitation is after stopping of the activity related to
implementation of functions of the state; prevention and settlement of conflict
of interests; prohibition on the receipt of privileges, services and property by the
organs of the National police; financial control; a limit is on passing of service
in a police. Within the limits of Code of Ukraine about administrative crimes the
complete list of corruption administrative crimes is given.
Keywords: measures of prevention of corruption; corruption offences;
corruption risks; National police of Ukraine; police officers.

УДК: 347.73
Нікітін В. В.,
СУТНІСТЬ ТА ЗМІСТ ПОСТІЙНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА ЯК

СПОСОБУ УНИКНЕННЯ ПОДВІЙНОГО ОПОДАТКУВАННЯ
Актуальність статті полягає в тому, що у податковому праві до кін-

ця не вирішеним залишається питання, яку діяльність можна розглядати
як діяльність через постійне представництво. Не дає на нього чіткої від-
повіді й судова практика. У першу чергу необхідно відзначити, що договори
про запобігання подвійного оподаткування містять положення, що діяль-
ність іноземної компанії, проведена через постійне представництво, має
бути комерційною або підприємницькою. З урахуванням цього для оподат-
кування важливим залишається факт безпосереднього зв’язку об’єкта опо-
даткування – прибутку зарубіжної організації – з діяльністю її локального
відділення, що має комерційну або підприємницьку мету. У статті, спира-
ючись на аналіз наукових поглядів вчених, досліджено сутність та зміст
понять «представництво» та «постійне представництво». Запропонова-
но авторське визначення постійного представництва як способу уникнення
подвійного оподаткування, яке слід розглядати як спеціальну характери-
стику об’єкта оподаткування, з наявністю якого в іноземної організації ви-
никає обов’язок сплати податку. Зроблено висновок, що поняття «постій-
не представництво» потрібно розглядати як спеціальну характеристику
об’єкта оподаткування, з наявністю якого в іноземної організації виникає
обов’язок сплати податку. Прибуток виступає об’єктом оподаткування
такої організації, діяльність якої в Україні утворює постійне представни-
цтво; це і є доходи, одержані через нього, зменшені на зроблені ним видат-
ки. Якщо постійне представництво повністю діє як самостійне підприєм-
ство, хоча й кероване з головного офісу, розташованого за кордоном, об’єкт
(фінансовий результат) податку на прибуток формується в порядку, прий-
нятому щодо українських юридичних осіб.
Ключові слова: представництво, постійне представництво, уник-
нення, ухилення, подвійне оподаткування.
Актуальність теми. У податковому праві до кінця не вирішеним за-

лишається питання, яку діяльність можна розглядати як діяльність через
постійне представництво. Не дає на нього чіткої відповіді й судова прак-
тика. У першу чергу необхідно відзначити, що договори про запобігання
подвійного оподаткування містять положення, що діяльність іноземної
компанії, проведена через постійне представництво, має бути комерцій-
ною або підприємницькою. З урахуванням цього для оподаткування важ-
ливим залишається факт безпосереднього зв’язку об’єкта оподаткування
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Нікітін В. В., 2019

– прибутку зарубіжної організації – з діяльністю її локального відділення,

що має комерційну або підприємницьку мету. Слід відмітити ще одну важ-
ливу ознаку: для цілей застосування міжнародного договору про запобі-
гання подвійного оподаткування не має значення, якою діяльністю зай-
мається контрагент іноземної організації, а також де й у якій формі вона
одержує доходи. Наприклад, іноземна особа через представництво може
закуповувати товари в Україні й реалізовувати їх за договором поставки
іншій зарубіжній фірмі на експорт; у цьому разі оплата покупцем товару
може поставлятися на рахунки постачальника, що знаходяться за кордо-
ном.
Стан дослідження. Варто відзначити, що окремі проблемні питання,
присвячені способам уникнення подвійного оподаткування у своїх науко-
вих працях розглядали: І.В. Педь, О.Я. Бозуленко, А.С. Захаров, С.Ф. Сутирін,
А.І. Погорлецький, С.Г. Пепеляєва, Г.П. Толстоп’ятенко та багато інших. Втім,
незважаючи на чималу кількість наукових здобутків, в юридичній літе-
ратурі відсутні комплексні дослідження, присвячені з’ясуванню сутності
постійного представництва як способу уникнення подвійного оподатку-
вання.
Саме тому метою статті є: з’ясувати сутність та зміст постійного
представництва як способу уникнення подвійного оподаткування.
Виклад основного матеріалу. Термін «представництво» міститься в
текстах багатьох податкових угод. Але там він є результатом неправиль-
ного перекладу іноземного тексту. У цій частині російська версія податко-
вих угод неуатентична іноземним версіям цих угод. Історично розгляду-
ваний термін з’явився в податкових угодах СРСР на наполегливу вимогу
МЗС, яке не могло в ті часи (початок 70-х років, коли проходили переговори
за висновком перших податкових угод із ФРН, США і Фінляндією) навіть
припустити, що зарубіжні фірми можуть здійснювати в Радянському Союзі
яку-небудь комерційну діяльність, крім відкриття офісів із чисто представ-
ницькими функціями [1, с. 187–189].
Дійсно, з англійїської цей термін означає – «permanent establishment
– виробнича або ділова точка, база, установа, підрозділ, відділення (під-
приємства)» або «ділова установа» (ПДУ), але ніяк не «представництво»
або яка-небудь інша установа, так би мовити представницького характеру.
Лише в одній угоді (США) цей термін перекладався раніше з англійської
мови як «представництво». У той же час у коментарях для Конгресу міні-
стерство фінансів США особливо обмовлялося, що під цим словом завжди
буде матися на увазі інше, загальноприйняте поняття. Із нової угоди (США)
тексту термін «представництво» остаточно вилучено, сторони, що домов-
ляються повернулися до звичного для англійської мови терміну, в якому на
«представництво» немає ніякого навіть натяку.
Зазначимо, що в податковому законодавстві багатьох країн (напри-
клад, США, Великобританії, Франції, Італії, Швейцарії та ін.) поняття «по-
стійна ділова установа» просто немає. В інших країнах, податкове право
яких це поняття застосовує, воно трактується широко: у Японії, приміром,
навіть номер у готелі, який регулярно використовується для переговорів
та укладання угод, може йменуватися як «постійна ділова установа» для
іноземної особи.
Найчастіше податкові закони не надають ніякого значення місцю

юридичної реєстрації фірми. Фірма визнається повноцінним платником
податків у відповідній країні, якщо вона здійснює в ній діяльність, має в
ній своє місце управління, або якщо в цій країні постійно перебуває ке-
руючий цієї фірми. Деякі держави визнають своїми платниками податків
навіть ті фірми, які тільки належать резидентам цих країн. У низці країн
сам факт здійснення діяльності іноземною фірмою служить достатньою
підставою для залучення її до оподаткування. Наприклад, законом Вели-
кобританії визнається оподатковуваною діяльність іноземних фірм, що
полягає в одержанні доходів від використання майна або майнових та ін-
ших прав, від будь-яких операцій, здійснюваних через відділення або аген-
та [1, c. 189].
Для реалізації режиму подолання подвійного оподаткування ка-
тегорія «постійне представництво» вживається в розумінні постійного
місця комерційної діяльності, через яке резидент в одній Договірній дер-
жаві, незалежно від того, є він у ній юридичною особою чи ні, повністю
або частково здійснює комерційну діяльність у другій Договірній державі.
Поняття «постійне представництво», включає: місцезнаходження дирек-
ції, відділення, контору, фабрику, майстерню, шахту й нафтову або газову
свердловину, кар’єр або будь-яке інше місце видобутку природних ресур-
сів, магазин або іншу споруду, використовувану для продажу товарів. А ось
будівельний майданчик або будівля, монтажний або складальний об’єкт,
обладнання або бурова установка, судно, яке використовується для розві-
дування чи розробки природних ресурсів, утворюють постійне представ-
ництво лише в тому разі, якщо вони існують понад 6 місяців.
Постійне представництво не вважається таким, якщо воно включає
утримання: а) споруд виключно з метою використання, зберігання, показу
або поставки товарів чи виробів, що належать резидентові країни; б) за-
пасів товарів або виробів, що належать резидентові, виключно для їх збері-
гання, показу або поставки; в) запасів товарів або виробів, що належать
резидентові, виключно з метою переробки іншою особою; г) постійного
місця діяльності виключно для закупівлі товарів чи виробів або з метою
збирання інформації для резидента; д) постійного місця діяльності виклю-
чно для здійснення для резидента будь-якої іншої діяльності підготовчого
або допоміжного характеру; е) постійного місця діяльності виключно з ме-
тою здійснення будь-якої комбінації видів діяльності [2].
Поняття «постійне представництво» є одним з найважливіших у до-
говорах про запобігання подвійного оподаткування. Особливість його за-
стосування зумовлена тим, що воно використовується на межі декількох
джерел податкового права й міститься як у міжнародних договорах, що
стосується, приміром, уникнення подвійного оподаткування, так і у від-
повідних законах. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про оподаткування
прибутку підприємств» (утратив чинність) постійним представництвом
нерезидента в Україні визнавалося постійне місце його діяльності, через
яке повністю або частково здійснювалася його господарська діяльність на
території України. До постійних представництв Законом віднесено: місце
управління, філіал, офіс, завод, фабрика, майстерня, шахта, нафтова чи га-
зова свердловина, кар’єр або інше місце розвідування чи видобутку кори-
сних копалин. З метою оподаткування їх доходів до постійних представ-

ництв прирівнюються резиденти, які мають повноваження діяти від імені
нерезидента, що тягне за собою виникнення в останнього цивільних прав
та обов’язків (укладати договори (контракти) від свого імені; утримувати
(зберігати) запаси товарів, що йому належать, зі складу яких здійснюється
їх поставка від його імені). Це не стосується резидентів, що мають статус
складу митниці). Резиденти, які з метою оподаткування прирівнюються до
постійних представництв, не підлягають додатковій реєстрації як платни-
ки податку у податкових органах [3].
У податкових угодах України термін «представництво» доцільно
зовсім не використовувати. Це дозволить уникнути багатьох непоро-
зумінь і колізій в інших розділах податкового права. Замість нього варто
оперувати поняттям (категорією) «постійна ділова установа» ( з можливих
еквівалентів – «завод», «заклад» (діловий) – як окремі підрозділи юридич-
ної особи, яка займається господарською діяльністю). Ця категорія точ-
но відповідає букві закону –податкової угоди (в її іншомовному варіанті)
та її змісту, як це підтверджується всім змістом останньої (її так званими
матеріальними статтями), а також коментарями й інструкціями, якими
супроводжує цей документ кожна зі сторін. Формальне обґрунтування
пропозиції такої заміни полягає в тому, що за умовами міжнародного дого-
вору обидва різномовних тексти договору мають рівну законну чинність,
але у випадку розбіжностей змістовного характеру (що й має місце саме
в такому випадку) перевагу отримує те трактування терміна, яке підтри-
мують обидві сторони. Оскільки в наведеному випадку «представницьку»
сторону терміна вони одностайно відкидають, то й сам термін «представ-
ництво» має бути вилучений з обігу або, принаймні, не вживатися без за-
стережень, що з метою оподаткування кожного разу цей термін викори-
стовується як повний еквівалент поняття «постійна ділова установа» й не
повинен сприйматися як щось таке, що має «представницький» відтінок
або пов’язане з виконанням якихось представницьких функцій.
Для оподаткування комерційної (підприємницької) діяльності Типо-
ва конвенція ОЕСР 1977 р. рекомендує, щоб прибутки від такої діяльності,
одержувані резидентом однієї держави, могли обкладатися податками в
іншій державі тільки у випадку, якщо він здійснює в цій іншій державі свою
діяльність через «постійну ділову установу», яка там знаходиться. Причо-
му оподаткування в такому разі має обмежуватися лише доходами, що на-
лежать цій «постійній діловій установі» [1, с. 182–184].
Таким чином, категорія «постійна ділова установа» є ключовою при
встановленні можливості залучення суб’єкта до оподаткування в іншій
країні. У минулому це поняття використовувалося для розмежування по-
даткової юрисдикції між місцевою владою, яка обкладала прибутковими
податками відділення компаній, діяльність яких мала загальнонаціональ-
ний характер (наприклад, у США, Швеції, Німеччині та ін.). Згодом воно ста-
ло застосовуватися національною владою під різними назвами – «фіксова-
на база», «постійне місце діяльності» тощо – з метою обкладання податком
іноземних фірм і нарешті потрапило в податкові угоди. У Типовій конвен-
ції ОЕСР 1977 р. розглядуваній правовій категорії приділяється спеціальна
стаття під назвою «Постійна ділова установа». У цій статті це поняття тлу-
мачиться як будь-яке постійне місце діяльності, через яке здійснюється вся

діяльність або якась її частина.
З огляду на особливу складність узгодження інтересів сторін щодо
досліджуваних питань автори вказаної Конвенції пропонують лише зраз-
кову схему статті і список деяких об’єктів, які завжди становлять собою
«постійну ділову установу», а також указують на деякі винятки із цього
поняття. Загальне повноваження не обов’язково означає повне або виклю-
чне представництво іноземної особи з усіх питань. Навіть часткове пред-
ставництво може бути кваліфіковано як утворення «постійної ділової уста-
нови». Такий висновок було зроблено в Роз’ясненні № 55-282 податкової
служби США стосовно ситуації, коли канадська компанія через свого пред-
ставника, наділеного відповідними повноваженнями, купувала і продава-
ла у США цінні папери й акції. Разом із тим агенти, які торгують за цінами й
умовам, заздалегідь установленим їх компанією-патроном, як правило, не
розглядаються які її «постійна ділова установа» [1, с. 183].
Провадження діяльності в іншій державі через незалежних агентів
або брокерів практично гарантує від залучення до оподаткування на під-
ставі «постійної ділової установи», але за умови, що ці суб’єкти діють у
рамках своєї звичної діяльності й одержують справедливу винагороду за
послуги. Така норма, існуюча у внутрішньому податковому законодавстві,
зазвичай включається й до податкових угод, щоб підкреслити, що вико-
ристання послуг юридично й економічно незалежних агентів гарантує
непоширення на ці відносини правил про залежних агентів. У цьому разі
незалежний агент повинен обслуговувати, як мінімум, декількох патронів,
отримуючи від них винагороду по ринкових ставках. Якщо ж агент виконує
доручення, наприклад, тільки одного патрона або його робота оплачується
по ставках, що відрізняється від ринкових, податкова влада може визнати
його залежним агентом і визнати «постійною діловою установою».
Постійне представництво у справі оподаткування розглядається як
таке у випадках, коли воно не займається діяльністю підготовчого або до-
поміжного характеру, а саме: а) містить запаси товарів і виробів з метою
їх зберігання, демонстрації, поставки; б) закуповує товари й вироби; в) за-
ймається діяльністю на користь головної компанії; г) збирає інформацію
тощо. Перелік видів діяльності, що міститься в міжнародних договорах про
запобігання подвійного оподаткування, є винятком. Будь-яку діяльність,
не внесену до цього переліку, треба розглядати як таку, що приводить до
утворення постійного представництва [4, с. 121].
Підготовчий і допоміжний характер діяльності відділення може бути
визначений залежно від основної діяльності зарубіжної організації. Діяль-
ність відділення, мета якого прямо збігається з підприємницькою метою
самого підприємства ( приміром,добуванням доходу в Росії), не може бути
визнана такою, що має підготовчий і допоміжний характер і є достатньою
для утворення постійного представництва для оподаткування прибутку,
якщо вона безпосередньо пов’язана з добуванням доходу.
У моделі Конвенції ОЕСР визначено, що в кожній Договірній державі
до постійного представництва належить прибуток, який можна б одер-
жати, якби підприємство було самостійним, окремим і зайнятим такою
ж або аналогічною діяльністю за таких же або аналогічних умов» (ч. 2
ст. 7) [5, с. 175]. Подібні положення містяться в укладених Україною між-

народних договорах про запобігання подвійного оподаткування. Отже,
оперуючи поняттям «постійне представництво», міжнародні договори про
запобігання подвійного оподаткування враховують не тільки діяльність
відділення іноземної організації, й її результат, тобто отриманий дохід.
Іноземна компанія за умовами Угоди про запобігання подвійного
оподаткування не є платником податку на прибуток. Положення про об-
числення останнього на підставі видатків від підготовчої або допоміжної
діяльності, які використовував податковий орган, у такому випадку не мо-
жуть бути застосовані. Об’єкт обкладання податком на прибуток організа-
цій виникає, коли діяльність представництва іноземної фірми виходить за
межі представницьких функцій.
Перевищення представницької діяльності має місце, коли представ-
ництво займається діяльністю, прямо спрямованою на одержання іно-
земною фірмою підприємницького доходу. У зв’язку зі здійсненням під-
приємницької діяльності через українське відділення іноземна фірма стає
платником податку на прибуток. Тому факт наявності представництва
іноземної фірми та її діяльності по контрактах з українськими контра-
гентами, укладених у результаті підготовчої й допоміжної діяльності від-
ділення, не утворює доходу, підлягаючого оподаткуванню. Для виникнен-
ня об’єкта оподаткування підприємницька діяльність зарубіжної фірми
повинна повністю або частково виконуватися самим представництвом в
Україні.
Щоб правильно оцінити таку діяльність представництва, необхідно
встановити підстави за яких організацією отримуються конкретно вира-
жені доходи. Джерелами доходу можуть бути не тільки комерційні та інші
угоди, спрямовані на одержання прибутку, й ті, що передбачають видат-
ки, пов’язані з підготовкою й забезпеченням виробничого процесу. Такою
діяльністю може бути виключно допоміжна діяльність представництва на
користь головного офісу. У той же час остання віднесена угодами до діяль-
ності, що не призводить до утворення податкової ознаки постійного пред-
ставництва.
Розмежування діяльності на допоміжну й основну є можливим лише
при оцінюванні всієї діяльності компанії. У деяких випадках саме діяль-
ність головної організації за кордоном буде допоміжною до діяльності че-
рез постійне представництво. У зв’язку із цим видатки, понесені за кордо-
ном, але пов’язані з діяльністю постійного представництва, враховуються
при оподаткуванні прибутку, отриманого від діяльності саме цього пред-
ставництва.
Таким чином, для правильного оцінювання діяльності іноземної ор-
ганізації з метою оподаткування слід приділяти увагу не стільки зовніш-
нім проявам цієї діяльності, скільки її внутрішньому виробничому процесу,
щоб установити, як вона організована й у чому полягає причина одержан-
ня доходу. На підставі викладеного варто зауважити, що діяльністю, яку
слід розглядати як здійснювану через постійне представництво, потрібно
вважати будь-яку діяльність іноземної організації, яка використовує по-
стійну базу на території України, безпосередньо спрямована на одержання
доходів і пов’язана із ними.
Діяльність постійного представництва розглядається саме в подат-

ковому законодавстві у зв’язку з відсутністю будь-якої організаційно-пра-
вової форми, пов’язаної з діяльністю постійного представництва в інших
галузях права [4, с. 128]. Установлення в податковому праві такої категорії
ґрунтується на визнанні діяльності іноземної організації на території
України аналогічною діяльністю української юридичної особи. Але постій-
не її представництво не стає від цього платником податків, оскільки в особі
своїх відділень такою особою виступає сама іноземна організація.
Висновок. Таким чином, спираючись на викладені міркування, мо-
жемо стверджувати, що поняття «постійне представництво» потрібно роз-
глядати як спеціальну характеристику об’єкта оподаткування, з наявністю
якого в іноземної організації виникає обов’язок сплати податку. Прибу-
ток виступає об’єктом оподаткування такої організації, діяльність якої в
Україні утворює постійне представництво; це і є доходи, одержані через
нього, зменшені на зроблені ним видатки. Якщо постійне представництво
повністю діє як самостійне підприємство, хоча й кероване з головного офі-
су, розташованого за кордоном, об’єкт (фінансовий результат) податку на
прибуток формується в порядку, прийнятому щодо українських юридич-
них осіб.

1. Кашин В.А. Налоговые соглашения России. Международное нало-
говое планирование для предприятий. Москва : Финансы : ЮНИТИ, 1998.
383 с.
2. Конвенція між Урядом України і Урядом Французької Республіки
про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових
ухилень стосовно податків на доходи і майно : від 30.01.1997 р. Офіційний
вісник України. 2010. № 19. Ст. 838.
3. Про оподаткування прибутку підприємств : Закон України від
28.12.1994 р., в ред. Закону України від 22.05.1997 р. № 283/97-ВР. Відомо-
сті Верховної Ради України. 1997. № 27. Ст. 181. Втрата чинності.
4. Денисаев М. А. Актуальные проблемы квалификации деятельно-
сти иностранной организации в России при налогообложении прибыли.
Налогообложение иностранных компаний в России. Москва, 2004. Вып. 1.
С. 121–128.
5. OECD. Model Tax Convention on Income and on Capital : Condensed
Version 21 November 2017. Paris, France: OECD Publishing, 2017. 655 p. URL:
https://www.oecd.org/ctp/treaties/model-tax-convention-on-income-and-on-capital-
condensed-version-20745419.htm.
V. Nikitin
THE ESSENCE AND CONTENT OF PERMANENT REPRESENTATION

AS A WAY TO AVOID DOUBLE TAXATION
The relevance of the article is that in tax law the question of what activity
can be considered as an activity through a permanent establishment remains unre-
solved. Judicial practice also does not give a clear answer to it. First of all, it should
be noted that double taxation agreements contain provisions that the activities of
a foreign company carried out through a permanent establishment must be com-
mercial or business. With this in mind, the fact of direct connection of the object of
taxation - the profit of a foreign organization - with the activities of its local branch,
which has a commercial or business purpose, remains important for taxation. The
article, based on the analysis of scientific views of scientists, explores the essence
and content of the concepts of “representation” and “permanent representation”.
The author’s definition of permanent representation as a way to avoid double tax-
ation is proposed, which should be considered as a special characteristic of the
object of taxation, with the presence of which a foreign organization has an obli-
gation to pay tax. It is concluded that the concept of «permanent establishment»
should be considered as a special characteristic of the object of taxation, with the
presence of which a foreign organization has an obligation to pay tax. Profit is
the object of taxation of such an organization, whose activities in Ukraine form
a permanent establishment; these are the incomes received through it, reduced
by the expenses made by it. If the permanent establishment fully operates as an
independent enterprise, although managed from the head office located abroad,
the object (financial result) of income tax is formed in the manner prescribed for
Ukrainian legal entities.
Keywords: representation, permanent representation, avoidance, evasion,
double taxation.

УДК: 342.9
Найдьон Є. М.,
старший оперуповноважений з особливо важливих справ
ГУ ДФС м Києві,
Сандул В. А.,
ЗНАЧЕННЯ ФІНАНСОВО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

ДЛЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІНАНСОВОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ
Актуальність статті полягає в тому, що постійно зростаючий

темп розвитку вітчизняної промисловості, евроінтеграційні процеси та
прогресивні зміни в національній економіці потребують функціонування в
державі ефективної системи фінансової безпеки. У механізмі забезпеченні
фінансової безпеки України значну роль відіграє фінансово-правова
відповідальність, як складова фінансової системи. Становлення правових
основ фінансово-правової відповідальності натомість характеризується
наявністю великої кількості нормативно-правових актів, що відбиває
підвищену увагу до заходів примусу фінансового характеру з боку держави.
Особливо гостро стоять питання відмежування фінансово-правової
відповідальності від інших видів юридичної відповідальності. Основні
проблеми, пов’язані із застосуванням заходів фінансового примусу
обумовлені недосконалістю її правової регламентації. Належним чином
не відпрацьований механізм притягнення до відповідальності за фінансові
правопорушення, чітко не врегульована сама система відповідальності у
сфері бюджетного, валютного, банківського законодавства, а також за
порушення правил ведення касових операцій. У статті автором розглянуто
поняття та значення фінансово-правової відповідальності у забезпеченні
економічної безпеки України. Визначено, що основними факторами, що
негативно впливають на фінансову безпеку держави є правопорушення в
бюджетній сфері, призводять до дефіциту бюджету Аргументовано, що
досконалий та ефективний механізм фінансово-правової відповідальності
спрямований на забезпечення фінансової безпеки, оскільки сприяє захисту
фінансової системи від протиправних посягань, відшкодуванню заподіяної
правопорушенням шкоди, покаранню винних та попередженню вчинення
податкових правопорушень.
Ключові слова: фінансова безпека, юридична відповідальність,
фінансово-правова відповідальність, податкові правопорушення, бюджетні
правопорушення, механізм фінансово-правової відповідальності.
Актуальність теми. Постійно зростаючий темп розвитку вітчизняної

промисловості, евроінтеграційні процеси та прогресивні зміни в
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Найдьон Є. М., Сандул В. А., 2019

національній економіці потребують функціонування в державі ефективної

системи фінансової безпеки. У механізмі забезпеченні фінансової безпеки
України значну роль відіграє фінансово-правова відповідальність, як
складова фінансової системи.
Становлення правових основ фінансово-правової відповідальності
натомість характеризується наявністю великої кількості нормативно-
правових актів, що відбиває підвищену увагу до заходів примусу
фінансового характеру з боку держави.
Особливо гостро стоять питання відмежування фінансово-правової
відповідальності від інших видів юридичної відповідальності. Основні
проблеми, пов’язані із застосуванням заходів фінансового примусу
обумовлені недосконалістю її правової регламентації. Належним чином не
відпрацьований механізм притягнення до відповідальності за фінансові
правопорушення, чітко не врегульована сама система відповідальності
у сфері бюджетного, валютного, банківського законодавства, а також
за порушення правил ведення касових операцій. Оскільки інститут
фінансово-правової відповідальності є відносно новим у вітчизняній
науці фінансового права, то потребує удосконалення у відповідності із
потребами практики.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Окремі аспекти фінансово-
правової відповідальності розглядаються у роботах Андрєєва В.К., Арте-
мова Н.М., Венедиктова Ю.А., Кучерова І.І., Ровинського Є.А., Розанової І.І.,
Крохіної Ю.А., Батирова С.Є., Сердюкової Н.В., Карасьової М.В. та ін.
Проблеми фінансової безпеки держави досить активно розроблялись
у наукових працях О. Барановського, І. Бінька, О. Василика, Є. Ведути,
М. Єрмошенка, Н. Кравчук, В. Мунтіяна, Г. Пастернак-Таранушенка,
А. Сухорукова, В. Шлемка та ін. Проте питання значення фінансово-правової
відповідальності у механізмі забезпечення фінансової безпеки держави у
вітчизняній науці розглянуто недостатньо.
Мета статті полягає у визначенні сутності та значення фінансово-
правової відповідальності у механізмі правового забезпечення фінансової
безпеки України.
Виклад основного матеріалу. Забезпечення фінансової безпеки
держави напряму залежить від наявності розробленого механізму
притягнення осіб до фінансово-правової відповідальності, як таких які
становлять загрозу фінансовій безпеці держави.
Поняття фінансово-правової відповідальності є однією з основних
категорій фінансового права, її конструкція багато в чому визначає місце і
роль правового регулювання фінансових відносин.
В свою чергу існують різні підходи до розуміння поняття фінансово-
правової відповідальності, зокрема деякі вчені розглядають фінансово-
правову відповідальність як застосування до порушника фінансово-
правових норм заходів державного примусу уповноваженими на те
державними органами [1, c. 183].
Також існує визначення фінансово-правової відповідальності як
системи правовідносин між державою в особі уповноважених органів
та порушником приписів фінансово-правових норм, змістом яких є
спричинення для правопорушника певних негативних наслідків за
фінансове правопорушення з метою покарання правопорушника у

визначеній формі, охорони фінансових правовідносин, припинення
правопорушення та відшкодування завданої шкоди [2, c. 40].
Беззаперечним є факт, що фінансово-правова відповідальність
є різновидом юридичної відповідальності. Тому не дивно, що на
формування її поняття справила фундаментальний вплив саме загальна
теорія юридичної відповідальності, а різноманітні визначення фінансово-
правової відповідальності представляють собою трансформацію різних
концепцій та підходів до розуміння сутності юридичної відповідальності,
адаптованих з урахуванням специфічних ознак фінансово-правової
відповідальності як інституту фінансового права [3].
Проте слід зауважити, що поняття фінансово-правової
відповідальності не слід тлумачити досить широко як, наприклад поняття
відповідальності кримінальної. Кримінальна відповідальність передбачає
декілька стадій чи форм реалізації (порушення карної справи, оперативно-
розшукна діяльність, дізнання, досудове слідство, розгляд справи в суді,
відбування покарання, судимість). Негативні правові наслідки для право-
порушника, тобто покарання є лише однією із таких форм та не вичерпує
змісту кримінальної відповідальності.
Стосовно ж фінансово-правової відповідальності, то в цій площині її
слід трактувати дещо звужено, а саме лише як виконання ним юридичного
обов’язку на підставі державного примусу, що покладає певні обтяження
майнового характеру з метою відновлення публічних майнових інтересів
держави і муніципальних органів.
Таким чином, фінансово-правова відповідальність включає всі ознаки,
які характеризують її як юридичну. Саме в рамках загально-правової
сутності юридичної відповідальності знаходить своє відображення
фінансово-правова відповідальність із характерними для неї видовими
ознаками, які обумовлені специфікою фінансового права.
О.А. Мусаткіна під фінансово-правовою відповідальністю як цілісним
правовим явищем, яке включає позитивний та негативний аспекти
реалізації, розуміє нормативний, формально визначений, гарантований
та забезпечений фінансово-правовим примусом, переконанням чи
заохоченням юридичний обов‘язок суб‘єктів фінансових правовідносин
з дотримання норм фінансового законодавства, який реалізується у
фінансово-правомірній поведінці, яка тягне за собою схвалення або
заохочення, а у випадку вчинення фінансового правопорушення - обов‘язок
правопорушника зазнати осуд та обмеження майнового та немайнового
характеру, що реалізуються в охоронному правовідношенні фінансової
відповідальності [1, с. 112].
Таким чином, фінансово-правова відповідальність є самостійним
видом юридичної відповідальності, та спрямована на забезпечення
фінансової безпеки через використання механізму охорони фінансових
правовідносин, сприяння дотримання їх учасниками правових приписів у
сфері фінансової діяльності та застосування відповідальності до тих, хто
їх порушує, а також попередження вчинення фінансових правопорушень.
Проте незважаючи на значну кількість поглядів до визначення
поняття фінансової відповідальності, на сьогодення відсутнє законодавчо
закріплене визначення фінансово-правової відповідальності, оскільки

в Податковому кодексі України міститься поняття «податкова
відповідальність». Також відсутність законодавчого закріплення
інституту фінансово-правової відповідальності є наслідком появи у науці
фінансового права неоднозначних тлумачень такої категорії, як «фінансова
відповідальність» та її різновидів: податкової, бюджетної, валютної
відповідальності, тощо.
Саме тому доцільно було б закріпити визначення фінансової
відповідальності у загальній частині галузевого законодавчого акту для
усунення суперечностей та дефінцій.
У сфері фінансової діяльності виокремлюють такі види
правопорушень: податкові (порушення встановленого порядку взяття на
облік (реєстрації) у сфері контролюючих органів (ст. 117 Податкового ко-
дексу), бюджетні (включення недостовірних даних до бюджетних запитів
(ст. 116 Бюджетного кодексу України), правопорушення у сфері валютного
регулювання (здійснення операцій з валютними цінностями без одержан-
ня генеральної чи індивідуальної ліцензії Національного банку України),
правопорушення у сфері готівкового грошового обігу (порушення гра-
ничної суми розрахунків готівкою) тощо. Проте лише у Податковому
кодексі України міститься пряма вказівка на наявність фінансово-
правової відповідальності як окремого виду юридичної відповідальності
за порушення законів з питань оподаткування. Так, відповідно до п. 111.1.
ст. 111 Податкового кодексу України за порушення законів з питань опо-
даткування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого
покладено на контролюючі органи, застосовуються такі види юридичної
відповідальності: фінансова, адміністративна, кримінальна [4].
Бюджетний кодекс України прямо не використовує термін «бюджетне
правопорушення». Замість цього у ст. 121 Кодексу передбачено відпові-
дальність за «порушення бюджетного законодавства», під яким відповідно
до ст. 116 Бюджетного кодексу України розуміється порушення учасником
бюджетного процесу встановлених цим Кодексом чи іншим бюджетним
законодавством норм щодо складання, розгляду, затвердження, внесення
змін, виконання бюджету та звітування про його виконання. У зв’язку з
цим на увагу заслуговує зміст ст. 117 Кодексу, в якій вперше визначена си-
стема заходів впливу за порушення бюджетного законодавства [5].
Таким чином, питання фінансово-правової відповідальності у
чинному законодавстві України врегульовані лише фрагментарно, що
пояснюється диференціацією фінансового законодавства та відсутністю
єдиного кодифікованого акта у цій сфері.
Поряд з цим, слід зазначити, що є і твердження про необхідність
прийняття окремого законодавчого акту щодо фінансової відповідальності
в залежності від тієї чи іншої сфери фінансово-правового регулювання
(наприклад, Закон України «Про фінансову відповідальність за порушення
бюджетного законодавства») [6, с. 149].
Вказане твердження заслуговує на увагу, оскільки наявність окремого
законодавчого акту, в якому міститиметься регламентація порядку
та процедури притягнення до фінансово-правової відповідальності
за порушення фінансового законодавства в різних сферах фінансової
діяльності допоможе вирішити питання щодо правової колізії нормативно-

правових актів та усунення суперечностей під час реалізації вимог
фінансової безпеки держави.
У Концепції економічної безпеки України міститься таке визначення
фінансової безпеки: «захищеність фінансових інтересів суб'єктів
господарювання на усіх рівнях фінансових відносин, забезпеченість
домашніх господарств, підприємств, організацій і установ, регіонів,
галузей, секторів економіки, держави фінансовими ресурсами, достатніми
для задоволення їх потреб і виконання існуючих зобов’язань» [7,
с. 122].
Таким чином, це вказує на необхідність наявності розробленого
механізму фінансово-правової відповідальності у всіх сферах фінансової
діяльності суб’єктів фінансових правовідносин.
Оскільки зміст фінансової безпеки держави включає в себе такі
ключові елементи, як захищеність національних інтересів у фінансовій
сфері, стабільність та ефективність фінансової системи, сукупність заходів
впливу на розвиток фінансової системи. Сутність ж фінансово-правової
відповідальності полягає у сукупності організаційних та інституційно-
правових заходів впливу спрямованих на своєчасне виявлення,
попередження та ліквідацію загроз фінансовій безпеці держави.
Фінансові правопорушення безпосередньо посягають на встановлений
державою порядок здійснення фінансової діяльності; спрямовані в усі її
сфери (бюджетну, податкову, банківську, митну, валютну); зумовлюють
застосування передбачених фінансовим законодавством санкцій.
Такі правопорушення через їх суспільно шкідливий (небезпечний),
протиправний характер виступають загрозами фінансовій безпеці держави,
оскільки їх скоєння спричиняє шкоду державі, суспільству і в кінцевому
підсумку – кожному конкретному громадянину шляхом ненадходження до
бюджетів і державних цільових фондів у належному обсязі коштів для їх
формування та виконання державою, органами місцевого самоврядування
завдань і функцій [1, с. 185].
Так одним із факторів, що негативно впливають на фінансову безпеку
держави є правопорушення в бюджетній сфері, які в кінцевому підсумку
тягнуть за собою дефіцит бюджету.
Дефіцит бюджету, який виникає внаслідок розриву між законодавчо
встановленими державними зобов’язаннями і обсягом наявних фінансових
ресурсів спричиняє загрозу усім елементам фінансової безпеки держави та
викликає негативні тенденції в динаміці державних боргових зобов’язань,
недофінансування видатків й зниження рівня життя населення. Тому, згідно
з вимогами фінансової безпеки, до найважливіших критеріїв формування
та виконання бюджетів слід зарахувати: забезпечення цілісності і
єдності бюджетної системи, реальність цілей бюджетної політики та її
відповідність національним інтересам, розширення можливостей держави
здійснювати зовнішню і внутрішню політику на основі забезпечення
достатніми фінансовими ресурсами [8, с. 234].
Бюджетні правопорушення залежно від стадії бюджетного процесу
можна поділити на ті, що вчиняються під час складання проектів бюджетів,
розгляду проекту та прийняття закону про Держбюджет (рішення про
місцевий бюджет), виконання бюджету, підготовки та розгляду звіту про

виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього.
До податкових правопорушень ми можемо віднести правопорушення
при сплаті податку на прибуток підприємств, податку на доходи фізичних
осіб, ПДВ, акцизного податку, мита тощо.
Таким чином, з метою протидії вчинення фінансових правопорушень
в Україні необхідно розробити дієвий механізм фінансово-правової
відповідальності, який передбачатиме чіткий порядок притягнення осіб,
які скоюють різного роду фінансові правопорушення до відповідальності.
Так наприклад, пропонується внесення низки змін до Бюджетного
і Податкового кодексів. Бюджетний кодекс України доповнити нормами
про відповідальність Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів
України, Рахункової палати, їх посадових осіб за недотримання термінів
бюджетного процесу (статті 35, 38, 117), про систему правопорушень у
сфері місцевих запозичень та відповідальність у цій сфері (V розділ), про
відповідальність за незаконне використання бюджетними установами
іноземної валюти (глава 18); прийняти нову редакцію глави 11 Податко-
вого кодексу України з назвою «Фінансово-правова відповідальність за
податкові порушення», та доповнити статтями «Відповідальність органів
Державної податкової служби та їх посадових осіб за податкові правопо-
рушення», «Звільнення від відповідальності особи, яка вчинила податкове
правопорушення»; у розділі X Закону «Про Національний банк України»
передбачити норму про відповідальність НБУ, його керівних органів та по-
садових осіб за використання емісійних коштів для фінансування дефіциту
держбюджету тощо [9, с. 41].
Висновки. Отже, провівши аналіз фінансово-правової
відповідальності слід зазначити, що скоєння бюджетних, податкових
чи інших правопорушень містить прямий вплив на фінансову безпеку
держави.
Причиною цьому слугує недосконалість бюджетного та податкового
законодавства, відсутність єдиного нормативно-правового акту, який би
регламентував порядок та процедуру притягнення до фінансово-правової
відповідальності за порушення фінансового законодавства в різних сферах
фінансової діяльності, що допомогло б вирішити питання щодо правової
колізії нормативно-правових актів та усунення суперечностей під час
реалізації вимог фінансової безпеки держави.
Таким чином, одним із шляхів зменшення вчинення фінансових
правопорушень та гарантування фінансової безпеки є вдосконалення
норм про механізм фінансово-правової відповідальності.

1. Карасева М.В. Финансовое право. Общая часть : Учебник. М.: Юристъ,
2000. 256 с.
2. Дмитренко Е.С. Місце та роль фінансово-правової відповідальності
у механізмі правового забезпечення фінансової безпеки України. Фінансо-
ве право. № 4(18). С. 39-42.
3. Трипольська М. І. «Поняття фінансово-правової відповідальності».
URL: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Vzjui/2010_3/10tminfr.pdf.
4. Пoдаткoвий кoдекс України від 2 грудня 2010 р. №2755-VI. URL:

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2755-17.
5. Бюджетний кодекс України від 8 липня 2010 р. № 2456-VI. URL:
6. Деревянко Б., Острий Д. Особливості бюджетної відповідальності
як різновиду фінансово-правової відповідальності. Підприємництво, гос-
подарство і право. 2016. № 6. С. 145–149.
7. Кравчук Н. Я. Фінансова безпека держави: реальність і доцільність в
умовах глобалізації. Вісник Тернопільського академії народного господар-
ства. 2000. Вип. 9. С. 121–126.
8. Мунтіян В. І. Економічна безпека України. К. : КВІЦ, 1999. 463 с.
9. Дмитренко Е.С. Місце та роль фінансово-правової відповідальності
у механізмі правового забезпечення фінансової безпеки України. Фінансо-
ве право. № 4 (18). 2011. С. 39-42.
Ye. Naidon,
V. Sandul
THE IMPORTANCE OF FINANCIAL AND LEGAL LIABILITY

TO ENSURE THE FINANCIAL SECURITY OF UKRAINE
The relevance of the article is that the constantly growing pace of development
of domestic industry, European integration processes and progressive changes in
the national economy require the functioning of an effective system of financial
security. Financial and legal responsibility, as a component of the financial system,
plays a significant role in the mechanism of ensuring the financial security of
Ukraine. The formation of the legal framework for financial and legal liability, on
the other hand, is characterized by the presence of a large number of regulations,
which reflects the increased attention to measures of coercion of a financial
nature by the state. The issue of separating financial and legal liability from other
types of legal liability is particularly acute. The main problems associated with the
application of financial coercion are due to the imperfection of its legal regulation.
The mechanism of prosecution for financial offenses has not been properly worked
out, the system of liability in the field of budget, currency, banking legislation, as
well as for violations of the rules of conducting cash transactions is not clearly
regulated. In the article the author considers the concept and importance of
financial and legal responsibility in ensuring the economic security of Ukraine. It
is determined that the main factors that negatively affect the financial security of
the state are violations in the budget sphere, lead to budget deficits. It is argued
that a perfect and effective mechanism of financial and legal responsibility is
aimed at ensuring financial security damage caused by the offense, punishment of
perpetrators and prevention of tax offenses.
Keywords: financial security, legal responsibility, financial and legal
responsibility, tax offenses, budget offenses, mechanism of financial and legal
responsibility.

УДК: 342.9
Панченко Н. Д.,
ПРОЦЕДУРА ДОСУДОВОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ

АДМІНІСТРАТИВНИХ СПОРІВ ЗА УЧАСТЮ СУДДІ
Актуальність статті полягає в тому, що з набуттям Україною

незалежності суспільні потреби зумовили виникнення нових правовідносин
з урахуванням складнощів та потреб суспільного життя, а запровадження
державно-правових реформ викликало необхідність пошуку інноваційних
підходів до розв’язання різноманітних питань, які є однаково значущими
як для публічного, так і для приватного сектору життєдіяльності
суспільства. Одним із таких питань є ефективне регулювання вирішення
спорів і конфліктів у різних сферах суспільного життя. Традиційним
способом розв’язання таких проблем залишається суд. Проте, на практиці
не завжди доведення, вирішення спору по суті за судовою процедурою
виявляється найбільш доцільним. Мета статті полягає у тому, щоб
на основі аналізу досягнень юридичної науки, положень національного
законодавства та правозастосовної практики, визначити та дослідити
особливості процедури досудового врегулювання адміністративних спорів
за участю судді. У статті розглядаються особливості процедури досудового
врегулювання адміністративних спорів за участю судді, зокрема, суть досу-
дового врегулювання спору; наслідки процесуальних дій щодо врегулювання
спору за участі судді; недоліки запровадженням інституту врегулювання
спору за участю судді. Зауважено, що роль суду полягає в тому, щоб спонука-
ти сторони звернутися до процедури мирного врегулювання, забезпечити
умови зіткнення протилежних позицій сторін і тим самим досягти ситу-
ації відносної визначеності, коли перед суб’єктом виникає кілька альтерна-
тив вирішення спору. Наголошено, що суду необхідно виконувати функцію
щодо примирення сторін в якості додаткової поряд з основною, пов’язаної
з вирішенням спорів. Не слід покладати на суд обов’язок примирення
сторін, так як це призводить до з’єднання в одній особі повноважень судді
і примирителя і надає функції примирення самостійне, а не допоміжне
значення. Передумов ж для відокремлення даної функції не спостерігається.
Функція суду щодо примирення повинна полягати в роз’ясненні сторонам
їх права врегулювати спір мирним шляхом і правових наслідків укладення
мирової угоди або врегулювання спору за сприяння посередника.
Ключові слова: Кодекс адміністративного судочинства України,
примирення сторін, адміністративний спір, судовий розгляд справи, суд,
суддя, позивач, відповідач.
Актуальність теми. З набуттям Україною незалежності суспільні

потреби зумовили виникнення нових правовідносин з урахуванням
© Панченко Н. Д., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
складнощів та потреб суспільного життя, а запровадження державно-

правових реформ викликало необхідність пошуку інноваційних підходів
до розв’язання різноманітних питань, які є однаково значущими як для
публічного, так і для приватного сектору життєдіяльності суспільства.
Одним із таких питань є ефективне регулювання вирішення спорів
і конфліктів у різних сферах суспільного життя. Традиційним способом
розв’язання таких проблем залишається суд. Проте, на практиці не завжди
доведення, вирішення спору по суті за судовою процедурою виявляється
найбільш доцільним. Підтримку знаходять простіші і гнучкіші процедури,
що сприяють вирішенню спорів, з меншими витратами для досягнення
врегулювання. Наявність більшої свободи розсуду уможливлює вирішення
спорів відповідно до принципу справедливості, а не лише в силу суворих
правових норм матеріального права [1, с. 153].
Вказаній проблематиці присвячено наукові публікації таких
вчених, як Т.А. Барабаш, В.М. Бевзенка, С.Г. Брателя, В.В. Галунька,
І.П. Голосніченка, О.Ю. Дрозда, О.О. Кармази, В.В. Коваленка, В.К. Колпакова,
О.В. Копана, І.О. Корецького, О.В. Кузьменко, В.В. Посполітака, Ю.Д. Притики,
Д.В. Проценко, Р.А. Сербина, В.В. Тильчика, Г.Й. Ткач, Р.Ю. Ханик-Посполітак,
І.В. Шруб та ін.
Мета статті полягає у тому, щоб на основі аналізу досягнень юри-
дичної науки, положень національного законодавства та правозастосовної
практики, визначити та дослідити особливості процедури досудового вре-
гулювання адміністративних спорів за участю судді.
Виклад основного матеріалу. Сторони в багатьох випадках не мо-
жуть дійти компромісу без участі посередника. Вбачається, що якраз для
вирішення цієї проблеми було запроваджено так званий субінститут
«активного примирення сторін» – за посередництвом суду, тобто судді
надана можливість брати активну участь у переговорах сторін із метою
врегулювання спору, використовувати свій професійний досвід до завер-
шення розгляду справи та винесення кінцевого судового рішення шляхом
проведення так званого засідання в гнучкому, неформальному форматі,
висловлювати власні думки щодо сильних і слабких рис у позиціях сто-
рін, обговорювати факти, положення законодавства, судової практики, що
стосується предмета спору, пропонувати свої варіанти вирішення спору,
що неможливо почути під час судового розгляду справи. Безпосередній
контакт судді та сторін сприяє прозорості судових процесів, підвищує
упевненість громадян у компетентності, ефективності й незалежності су-
дів [2, с. 202].
Головним завданням врегулювання спору за участю судді є макси-
мальне сприяння сторонам в оперативному вирішенні спору, що виник між
ними в межах позицій сторін, що їх влаштовує, спеціальним висококвалі-
фікованим суб’єктом – суддею, який проводитиме відповідне його врегу-
лювання. Тобто досягти конкретного правового результату, який по суті є
відновленням порушеного, оспорюваного чи невизнаного права, зокрема у
вигляді виконання чи новації правовідносин між сторонами, і визнається
ними як справедливе рішення уповноваженого суб’єкта [3, с. 107].
Наявність у КАС України норм щодо можливості сторін вирішити су-
довий публічно-правовий спір шляхом примирення, беззаперечно, спрямо-
вана на переорієнтацію суду як органу, який має перш за все дотримуватися

інтересів держави (що було характерним для радянського періоду), в орган
з окремими рисами третейського суду, якому сторони довіряють та який
обраний ними для вирішення спору. Цей процес стає найбільш очевидним
саме при вирішенні адміністративних спорів, коли адміністративний суд
є самостійним суб’єктом доказування, але, незважаючи на покладений на
нього обов’язок, перш за все націлений на вирішення існуючого спору, в
тому числі з використанням процедури примирення сторін (на будь-якому
етапі провадження у справі) [4, с. 18].
Без сумніву, суди виконують важливу соціальну функцію щодо
захисту суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів, але їх
призначення полягає, в тому числі, і в сприянні альтернативним формам
вирішення правових спорів. Ініціюючу роль суду, спрямовану на мотивацію
сторін судового розгляду врегулювати спір мирним шляхом, складно
переоцінити.
Зауважимо, що позивач вже зробив вибір на користь адміністративного
суду, якому належить розглянути справу і вирішити спір. Сам факт
наявності судового процесу, де одна зі сторін – позивач, є суб’єктом, з чиєї
ініціативи виникла справа в суді і за чиєю вказівкою в процес залучений
відповідач (не по своїй волі) вже означає відсутність добровільності та
співробітництва сторін.
І тут роль суду якраз полягає в тому, щоб спонукати сторони
звернутися до процедури мирного врегулювання, забезпечити умови
зіткнення протилежних позицій сторін і тим самим досягти ситуації
відносної визначеності, коли перед суб’єктом виникає кілька альтернатив
вирішення спору.
На наш погляд, виникнення у сторін мотивації до врегулювання
спору в процедурі медіації безпосередньо залежить від активної ролі суду,
в провадженні якого знаходиться справа. Підготовлений суддя здатний
правильно оцінити складаються в ході судового розгляду обставини
і створити умови, найбільш підходящі до ініціювання можливості
врегулювання спору в процедурі медіації.
Вбачається, що діяльність судді як медіатора не суперечить нормам
Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Відповідно до ч. 2 ст. 54
вказаного Закону, суддя не може поєднувати свою діяльність із підприєм-
ницькою, адвокатською діяльністю, обіймати будь-які інші оплачувані по-
сади, виконувати іншу оплачувану роботу (крім викладацької, наукової чи
творчої), а також входити до складу керівного органу чи наглядової ради
підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку [5]. У ви-
падку судової медіації не виникає жодних проблем щодо дотримання цієї
вимоги закону, адже суддя виконує обов’язки медіатора у свій службовий
час без додаткової оплати.
Саме тому в багатьох країнах сьогодні спостерігається відхід від
звичних уявлень про суд. Сучасний суддя, крім свого основного обов’язку
(здійснення правосуддя), виступає в ролі кейс-менеджера – фахівця з
управління судовою справою. Під час розгляду позову, що надійшов
до судді, за попередньої бесіди зі сторонами суддя не просто оцінює
обґрунтованість позовних вимог чи заперечень з точки зору чинного
законодавства, але насамперед визначає процедуру, яка найбільше

відповідає вирішенню такого спору. Однією з таких можливих процедур
може бути судова медіація, іншою – спрощена процедура вирішення
спорів, третьою – звичайне позовне провадження. Суддя керує перебігом
вирішення справи, залишаючи за собою право її розглянути та вирішити
спір у звичному для себе, але аж ніяк не завжди в найбільш ефективному,
порядку судочинства [6].
Врегулювати спір до початку судового розгляду справи – така
основна мета проведення попереднього судового засідання, передбачена
положеннями КАС України. Саме на цьому засіданні суд має роз’яснити
сторонам можливість скористатися диспозитивним правом на
примирення. Для цього не є достатнім лише процитувати положення
Кодексу про права сторін, що здійснює суддя перед початком попереднього
судового засідання. Роль суду в цьому випадку має бути наближена до ролі
медіатора – особи, що сприяє сторонам самостійно врегулювати конфлікт,
пропонуючи різні варіанти узгодження інтересів. Суд повинен роз’яснити
сторонам можливості і переваги завершення справи на цьому етапі без
активного втручання суду, якими, насамперед, є наступні: 1) кожна сторона
залишається задоволеною результатом, хоч він і буде компромісним,
умови примирення виконуватимуть добровільно; 2) судові витрати
залишаються мінімальними; 3) відносини перестануть бути конфліктними,
після примирення сторони будуть готові співпрацювати надалі. Проте, на
практиці завершення справи таким способом зустрічається вкрай рідко.
Передусім це пов’язано з тим, що КАС України, на відміну від Цивільного
процесуального кодексу України, не визначає прямого обов’язку суду про-
водити попереднє судове засідання, у зв’язку з чим суддя на власний роз-
суд вирішує питання про необхідність проведення такого засідання у кож-
ній конкретній адміністративній справі. Приймаючи таке рішення, суддя
виходить із того, чи є можливим вирішення конкретного публічно-право-
вого спору шляхом примирення сторін. Однак, зважаючи на велику кіль-
кість справ, що перебувають на судовому розгляді, не в кожному з таких
випадків попереднє судове засідання проводиться. Про такий стан справ
свідчить не лише бездіяльність суду, а інколи і неправильна позиція ор-
ганів публічної адміністрації, рішення, дії чи бездіяльність яких оскаржу-
ються. Адже, як показує практика, такі органи вкрай рідко налаштовані
на пошуки шляхів досягнення компромісу з фізичними та юридичними
особами, а в окремих випадках, керуючись вказівками вищих органів,
категорично заперечують протиправність своїх рішень чи діянь (навіть
за наявності очевидних ознак їх протиправності) і більше того – мають
тверду позицію здійснювати оскарження судових рішень, прийнятих не на
їх користь, включно до суду касаційної інстанції. Безперечно, що у таких
випадках про дієвість інституту примирення сторін в адміністративному
судочинстві говорити передчасно [7, с. 48].
Суть досудового врегулювання спору полягає в тому, що суддя не
відіграє роль, до якої звикли сторони в судовому процесі, суддя є учасником
переговорів між сторонами, який за допомогою своїх професійних знань
та навичок намагається визначити суть проблеми, що стало зерном
спору, направити сторони до компромісного напряму вирішення спору,
допомогти сторонам усвідомити слабкі місця в своїх позиціях, змінити

погляд на існуючу проблему.
Наслідками процесуальних дій щодо врегулювання спору за
участі судді можуть бути: затвердження судом угоди про примирення;
залишення позову без розгляду; відмова від позову; визнання позову;
припинення процесуальних дій, пов’язаних із проведенням врегулювання
спору за ініціативою сторони; припинення процесуальних дій, пов’язаних
із проведенням врегулювання спору у зв’язку із закінченням строку,
визначеного КАСУ; припинення процесуальних дій, пов’язаних із
проведенням врегулювання спору за ініціативою суду в передбачених
випадках (наприклад, затягування розгляду) [8, с. 39].
Поряд з перевагами, що отримали сторони та суд у адміністративному
процесі України із запровадженням інституту «врегулювання спору за
участю судді», в процесі його застосування є певні недоліки.
По-перше виникають питання щодо порядку проведення нарад у
процесі врегулювання спору за участю судді та фіксації їх результатів.
У разі, коли мирне врегулювання спору відбувається шляхом
проведення закритих нарад з однією зі сторін справи та без фіксації
судового процесу технічними засобами, використання портативних
аудіотехнічних пристроїв, а також без здійснення фото- та кінозйомки,
відео- та звукозапису, в другої сторони, можуть виникати питання, чи не
порушуються у такий спосіб її процесуальні права, оскільки ця сторона
не знає, про що йдеться в розмові судді та опонента, й не має змоги
спростувати чи підтвердити зазначене, тому існує загроза порушення
принципу змагальності сторін під час судового процесу.
В КАС України відсутні будь-які роз’яснення щодо порядку прове-
дення нарад у процесі врегулювання спору за участю судді, процесуаль-
ного оформлення їх результатів. Результати таких нарад, зрештою,
мають фіксуватись, оскільки самих нарад в процесі врегулювання спору
за участю судді може бути декілька, а також з метою ефективної реалізації
цього інституту варто фіксувати послідовність дій та результати
обговорень, до яких дійшли сторони в процесі мирного врегулювання
спору [9, с. 64].
По-друге, КАС України не містить вимог до судді, який може виконува-
ти роль так званого посередника – того, до провадження якого потрапила
заява після її автоматизованого розподілу вперше чи, можливо, з появою
інституту «врегулювання спору за участю судді».
Проблемним, на наш погляд, є питання правового статусу судді,
який здійснює врегулювання спору. Так, виходить, що кожен суддя
(суддя-доповідач), незалежно від його професійних вмінь та навичок як
посередника, незалежно від його бажання та інших факторів, повинен
брати участь у врегулюванні спору. Вважаємо, що робота посередника
у вирішенні конфлікту вимагає від особи не лише належного рівня
знань у галузі права, але і особистих якостей. Так, наприклад, серед
особистісних якостей, якими має володіти медіатор, у науковій літературі
виокремлюють вміння: слухати та аналізувати; чітко висловлювати власні
думки; проявляти гнучкість у мисленні та поведінці; керувати власними
емоціями, бути доброзичливим і разом із тим працездатним, наполегливим
та терплячим під час досягнення цілей; бути терпимим до критики та

вільно працювати в агресивному середовищі [10, с. 19].
По-третє, проблемою є мотивація вітчизняних суддів. Вони мають
велике навантаження. Однозначно не всі судді будуть зацікавлені у ви-
трачанні часу (іноді багатогодинному) на одну справу замість здійснення
правосуддя у звичний спосіб. Залишаються без відповіді запитання про те,
яким чином участь судді у врегулюванні спору буде враховуватися у визна-
ченні загального навантаження, чи будуть впроваджені додаткові заохо-
чення для суддів, яким вдасться привести сторони до примирення? Про-
сте нав’язування інституту примирення як сторонам, так і суддям викличе
опір та буде неефективним.
Чинне редакція КАС України не передбачає жодних заохочень для
судді, який успішно врегульовує спори, у зв’язку з чим у більшості суд-
дів на практиці відсутня мотивація до такої роботи. Професійному судді
з багаторічним досвідом роботи здебільшого набагато легше вирішити
спір у звичайному порядку, ніж навчатись новим навичкам посередника.
Вважається, що примусити всіх суддів сумлінно виконувати функції посе-
редників у вирішенні адміністративних спорів неможливо і непотрібно.
Натомість вбачаємо за необхідне передбачити у Законі України «Про судо-
устрій і статус суддів» обрання у кожному суді зборами суддів даного суду
судді, уповноваженого здійснювати врегулювання спору за участю судді.
Положення щодо правового статусу даного судді можуть бути аналогічни-
ми тим, що регулюють правовий статус слідчого судді.
По-четверте, дискусійним моментом є встановлені у законодавстві
строки проведення процедури врегулювання, яка не може перевищувати
тридцяти днів з дня постановлення ухвали про проведення врегулювання.
Процедура примирення не може бути ефективною та сприяти належному
врегулюванню спору у разі її часового обмеження. Навряд можна
розраховувати на врегулювання складних конфліктних ситуацій, які
тривають роками та перебувають поза межами окремого судового
провадження, протягом такого обмеженого проміжку часу. Обмеженість
у часі та ресурсах може стати підставою для формального підходу при
виконанні суддями функції з врегулювання спору, що не сприятиме
врегулюванню спору та не відповідатиме завданням, які першочергово
закладалися при запровадженні зазначеного інституту [11, с. 103].
Висновки. Суду необхідно виконувати функцію щодо примирення
сторін в якості додаткової поряд з основною, пов’язаної з вирішенням
спорів. Не слід покладати на суд обов’язок примирення сторін, так як це
призводить до з’єднання в одній особі повноважень судді і примирителя
і надає функції примирення самостійне, а не допоміжне значення.
Передумов ж для відокремлення даної функції не спостерігається. Функція
суду щодо примирення повинна полягати в роз’ясненні сторонам їх права
врегулювати спір мирним шляхом і правових наслідків укладення мирової
угоди або врегулювання спору за сприяння посередника.

1. Кафарський В.В. Медіація в адміністративному судочинстві.
Прикарпатський юридичний вісник. 2014. Випуск 3 (6). С. 152-165.
2. Клинчук В.І. Дієвість інституту примирення сторін в адміністратив-

ному судочинстві: шляхи вдосконалення. Адміністративне право і процес.
2016. № 1(15). С. 199-205.
3. Тиханський О. Функції і призначення інституту врегулювання ци-
вільного спору за участю судді. National Law Journal: Teory and Practice. 2018.
№ 3. С. 104-108.
4. Божко Ю.В. До питання удосконалення правового регулюван-
ня вирішення податкових спорів у порядку адміністративного судо-
чинства. Ученые записки Таврического национального университета
им. В.И. Вернадского. 2013. Т. 26(65). № 2-1 (Ч. 2). С. 16-21.
5. Про судоустрій і статус суддів : Закон України від 2 червня
2016 року. URL.: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1402-19#Text.
6. Противень С. Примирення сторін vs вирішення справи. Нова роль
суду у вирішенні конфліктів. Юрист & закон. 2018. № 3. URL.: https://sk.ua/
uk/publications-uk/primirennya-storin-vs-virishennya-spravi-n/.
7. Сало Л.Б., Сенюта І.Я., Хлібороб Н.Є., Школик А.М. Способи вирішення
публічно-правових спорів з органами влади. Практичний посібник.
Дрогобич : Коло. 2009. 112 с.
8. Кармаза О.О. Інститут урегулювання спору за участю судді в цивіль-
ному, господарському та адміністративному процесах України. Науковий
вісник публічного та приватного права. 2018. Вип. 3. Т. 1. С. 37-42.
9. Коротка Н. Врегулювання спору за участю судді в цивільному
процесі. Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право. 2018. № 4. С. 56-69.
10. Гусєв А. І. До проблеми особистісно орієнтованої підготовки
медіаторів. Освіта та розвиток обдарованої особистості : науково-
методичний журнал. 2015. № 7. С. 18-22.
11. Ментух Н.Ф. Врегулювання спору за участю судді в господарському
судочинстві. Юридичний науковий електронний журнал. 2019. № 5. С. 101-
103.
N. Panchenko
PRESIDENTAL SETTLEMENT PROCEDURE ADMINISTRATIVE

DISPUTES WITH THE PARTICIPATION OF A JUDGE
The relevance of the article is that with the acquisition of Ukraine’s social
needs led to the emergence of new legal relations, taking into account the
complexities and needs of public life, and the introduction of state and legal
reforms necessitated the search for innovative approaches to addressing various
issues. , and for the private sector of society. One of such issues is the effective
regulation of disputes and conflicts in various spheres of public life. The traditional
way to solve such problems is the court. However, in practice it is not always
possible to prove and resolve the dispute on the merits in court. The purpose of
the article is to determine and investigate the features of the procedure of pre-
trial settlement of administrative disputes with the participation of a judge,
based on the analysis of the achievements of legal science, provisions of national
legislation and law enforcement practice. The article considers the peculiarities of
pre-trial settlement of administrative disputes with the participation of a judge,
in particular, the essence of pre-trial settlement of a dispute; the consequences

of procedural actions to resolve the dispute with the participation of a judge;
shortcomings in the introduction of the institution of dispute resolution with the
participation of a judge. It is noted that the role of the court is to encourage the
parties to resort to a peaceful settlement procedure, to ensure the conditions of
conflict of opposing positions of the parties and thus achieve a situation of relative
certainty, when the subject has several alternatives to resolve the dispute. It is
emphasized that the court must perform the function of conciliation of the parties
as an additional to the main one related to the settlement of disputes. The court
should not be obliged to reconcile the parties, as this combines the powers of the
judge and the conciliator in one person and gives the function of conciliation an
independent rather than ancillary significance. Prerequisites for the separation
of this function is not observed. The function of the conciliation court should be
to explain to the parties their right to settle the dispute amicably and the legal
consequences of concluding an amicable settlement or settling the dispute with
the assistance of a mediator.
Keywords: Code of Administrative Procedure of Ukraine, conciliation of
the parties, administrative dispute, court proceedings, court, judge, plaintiff,
defendant.

УДК: 342.9
Петров С. Є.,
АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ГОЛОВНОГО

СЕРВІСНОГО ЦЕНТРУ МВС УКРАЇНИ ТА ЙОГО
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ШКОДУ, ЗАВДАНУ НЕЗАКОННИМИ
РІШЕННЯМИ, ДІЯМИ ЧИ БЕЗДІЯЛЬНІСТЮ
Актуальність статті полягає в тому, що ЄС визначається, що

належне управління в сучасній цивілізованій демократичній країні
неможливе без відповідальності цього органу перед членами громадянського
суспільства. Звичайно, загальні положення Кодексу адміністративного
судочинства України визначають загальні підстави для скасування
незаконних рішень, а статті Цивільного кодексу України закладено
основи відповідальності держави за рішення, дії, чи бездіяльність органів
державної влади та посадових осіб, включаючи незаконні нормативні
акти та адміністративні акти індивідуальної дії. Проте, аналіз
зарубіжного законодавства та практики його застосування свідчить
про недосконалість національного механізму юридичної відповідальності
державних органів, а в ситуації відсутності підзаконних нормативних
положень, якими закріплено загальні положення адміністративно-
правового статусу Головного сервісного центру МВС та, відповідно, потребу
удосконалення національного законодавства на основі виваженого науково
обґрунтованого підходу. У статті аналізуються особливості юридичної
відповідальності Головного сервісного центру МВС за шкоду, завдану
незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю в контексті визначення
відповідальності елементом його адміністративно-правового статусу.
Обґрунтовується несення відповідальності на підставі конструкції
юридичної особи публічного права. Водночас, визначено, що відповідно до
законодавства, оскільки орган державної влади дії від імені і в інтересах
держави, представляючи його у відносинах на підставі делегованих йому
державою повноважень, то є закономірним закріплення в ЦК України по-
ложень щодо відповідальності за шкоду, завдану таким органом. Водночас,
на підставі порівняльного аналізу національного законодавства з законо-
давством зарубіжних країв виявлено недоліки, які потребують свого усу-
нення, у зв’язку з чим автором внесено відповідні пропозиції.
Ключові слова: Головний сервісний центр МВС, адміністративна
відповідальність, цивільна відповідальність шкода, вина, протиправна
поведінка, незаконне рішення, незаконна дія, незаконна бездіяльність,
порушення закону, порушення суб’єктивних прав, захист суб’єктивних прав,
сервісна послуга.
© Петров С. Є., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019

Актуальність теми. Адміністративно-правовий статус Головного

сервісного центру МВС визначено Положенням про Головний сервісний
центр, затвердженим Наказом Міністерства внутрішніх справ України від
07.11.2015 р. № 1393 [1]. Проте, як вже зазначалося в наших дослідженнях,
цим положенням не визначено відповідальність самого Головного
сервісного центру МВС України та його посадових та службових осіб, що
не слугує інтересам суб’єктів звернень за адміністративними, зокре-
ма, сервісними послугами МВС та ускладнює визначення особливостей
адміністративно-правового статусу цього державного органу. В
ЄС визначається, що належне управління в сучасній цивілізованій
демократичній країні неможливе без відповідальності цього органу перед
членами громадянського суспільства. Звичайно, загальні положення КАС
України визначають загальні підстави для скасування незаконних рішень,
а ст.ст. 1173-1175 ЦК України закладено основи відповідальності держа-
ви за рішення, дії, чи бездіяльність органів державної влади та посадо-
вих осіб, включаючи незаконні нормативні акти та адміністративні акти
індивідуальної дії. Проте, аналіз зарубіжного законодавства та практики
його застосування свідчить про недосконалість національного механізму
юридичної відповідальності державних органів, а в ситуації відсутності
підзаконних нормативних положень, якими закріплено загальні положення
адміністративно-правового статусу Головного сервісного центру МВС
та, відповідно, потребу удосконалення національного законодавства на
основі виваженого науково обґрунтованого підходу.
Стан дослідження. В науці адміністративного права питання
юридичної відповідальності розглядаються в контексті адміністративної
відповідальності державного органу та дисциплінарної відповідальності
його посадових та службових осіб. Дослідження науковців були звернені,
здебільшого, на визначення загальних положень такої відповідальності.
Серед них – праці Т.О. Коломоєць, В.К. Колпаков, Р.С. Мельник, В.Б. Авер’янов,
І.Д. Пастух, Н.В. Васильєва, Р.О. Стефанчук, О.М. Бандурка, А.Т. Комзюк,
В.Д. Сущенко, М.В. Джафарова, О.В. Дзера, С.В. Ківалов, В.І. Горбатюка,
І.С. Сорокіна, А.В. Міськевич, Т.О. Булковського, О.В. Кузьменко, В.В. Коваленка,
В.М. Бевзенко та ін. Окремі аспекти відповідальності були предметом
дослідження щодо окремих суб’єктів адміністративних правовідносин.
Наразі єдиними дослідженнями у сфері діяльності суб’єктів надання
сервісних послуг МВС є праці О.Г. Циганова «Адміністративні послуги
у сфері правоохоронної діяльності України» (2018 р.), Рибінської А.П.
«Адміністративно-правове забезпечення діяльності з надання сервісних
послуг МВС України» (2019), Мозгового О.О. «Адміністративно-правові
засади діяльності сервісних центрів МВС України» (2019), проте, в них
досліджуються особливості самих відносин за участю суб’єктів надання
сервісних послуг МВС, забезпечення їх діяльності, гарантії такої діяльності
та перспективні напрямки удосконалення такої діяльності. Увага ад-
міністративній відповідальності Головного сервісного центру МВС та
його посадових та службових осіб в цих робота не була орієнтована, що і
визначає актуальність цього дослідження.
Мета статті. Надати правову характеристику адміністративно-
правового статусу Головного сервісного центру МВС в контексті його
відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи

бездіяльністю.
Виклад основного матеріалу. В Європі Конвенцією про захист прав
людини і основоположних свобод 1950 р. було запроваджено інститут
відповідальності держави за свою діяльність та діяльність свої органів.
Згідно ст. 41 Конвенції якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або
протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної
Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхід-
ності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію [1]. Звичайно,
Європейський суд з прав людини розглядає лише справи, які стосують-
ся порушення тих суб’єктивних прав, які закріплені цією Конвенцією.
Право особи на належне управління та на відшкодування шкоди, завданої
неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю державних органів
нею не передбачено. Водночас, рішення ЄСПЛ є обов’язковими для
України як в резулятивній частині, так і в описовій та мотивувальній. Це
закріплене ст. 2 Закону України «Про виконання рішень та застосування
практики Європейського суду з прав людини» [2]. Тож ідея «відповідаль-
ності» держави за свої дії, а також рішення, дії чи бездіяльність своїх ор-
ганів стає безсумнівною. До того ж, ст. 3 Конституції прямо закріплено,
що держава відповідає перед людиною за свою діяльність, проте, нажаль,
не розкриває до кінця підстав, порядку та меж такої відповідальності. За-
галом, в Рішеннях ЄСПЛ неодноразово визнавалося, що держава не може
посилатися на своє безсилля та неспроможність забезпечити контроль
кожного співробітника, тим самим намагаючись довести відсутність сво-
єї вини. Більшість судових рішень ЄСПЛ проводять позицію необхідністю
держави створювати умови, запроваджувати механізми, в яких би пору-
шення прав людини було б неможливим.
Реформування державного управління, яке наразі в світі набуло
глобальних масштабів, має на меті, в першу чергу, переосмислення
урядами в ході реформ роль держави по відношенню до громадян. Відомий
у світі науковець Д. Кеттл виділив шість основних стратегій реформ, що
проводять уряди для покращення діяльності державного управління:
ефективність, маркетизація, орієнтація на надання послуг, децентралі-
зація, відокремлення політичної складової, відповідальність за результа-
ти [3].
Конституціями багатьох європейських країн закріплений обов’язок
держави відповідати за шкоду, завдану державою, її публічною
адміністрацією чи службовими особами. Так, ст. 77 Конституції Поль-
щі закріплено право кожного на відшкодування шкоди, заподіяної йому
будь-якими діями органу державної влади, що суперечать закону, а Стату-
ти не забороняють звернення будь-якої особи до судів для розгляду позо-
вів про порушення свобод чи прав [4].
На сьогоднішній день в Європі прийнято низку актів, які закріплюють
принипи належного урядування та відповідальності держави за дії
своїх органів. Серед них: Кримінально-правова конвенція 1999 року про
корупцію (ETS 173) [5] та Європейські принципи державного управлін-
ня OECD SIGMA (2017 р.) [6], якими визначено адміністративні стан-
дарти відповідності урядування країн-претендентів на вступ до ЄС. Ці
принципи лягли в основу створення та функціонування Європейського

адміністративного простору [7, с. 9]. Звертаємо увагу, що серед принци-
пів SIGMA визначено принцип відповідальності. Його зміст визначено як
здатність пояснити та обґрунтувати свої дії перед перевіряючими особами
та неможливість звільнення від контролю та перевірок, запровадження
механізму відповідальності.
Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи № R (84) 15 Комітету
Міністрів для держав-членів, що пов’язані з публічною відповідальністю
закріплено принципи, які повинні застосовуватися державами для
забезпечення публічної відповідальності (відповідальності публічної
адміністрації). Визначаємо важливість цих принципів, адже вони мають
бути загальними для будь-яких публічних адміністрацій, в тому числі
в сфері надання адміністративних послуг, в т.ч. Головного сервісного
центру МВС. Серед них: 1) необхідність в забезпеченні відшкодування
збитків, заподіяних діянням публічного органу унаслідок відмови
діяти так, як цього очікує потерпілий у відповідності до закону. Таке
порушення має місце тоді, коли має місце порушення правової норми;
2) шкода підлягає відшкодуванню, якщо вона мала місце за обставин:
дія відповідає загальним інтересам, шкоди зазнала обмежена кількість
осіб, вчинок був винятковим, шкода стала винятковим результатом за
виняткових обставин. Відшкодування такої шкоди обґрунтовується
принципом справедливості; 3) у відшкодуванні шкоди відмовляється
або вона зменшується пропорційно вині в тому самої постраждалої
особи, або у випадку, якщо постраждалий сприяв шкоді через умисле чи
через невикористання юридичних засобів; 4) право на подання позову
проти державного органу не повинно поширюватися на можливість
діяти першими проти держави чи її органа. У випадку існування адмі-
ністративної примирної системи вона повинна бути використана, але її
використання не повинне ставити під загрозу доступ до судового прова-
дження; 5) відшкодування шкоди повинно проводитися за принципом
повного відшкодування, якщо це не протирічить принципу ІІ; 6) рішення
про відшкодування повинні виконуватися якомога швидко, що повинно
забезпечуватися відповідними бюджетними або іншими заходами. Якщо
згідно з національним законодавством передбачена система спеціальної
процедури впровадження, вона повинна бути легкодоступною та
оперативною; 7) правила щодо строків позовної давності стосовно позовів
про публічну відповідальність не повинні загрожувати ефективному
здійсненню права на позов; 8) громадянство потерпілого не повинне
спричиняти будь-якої дискримінації у сфері публічної відповідальності [8].
В Естонії було прийнято окремий закон, присвячений
відповідальності держави: Riigivastutuse seadus (RVastS, RT I2001, 47, 260)
(Закон про державну відповідальність) від 02.05.2001 р. [9]. Законом ви-
значена сфера його дії: визначення основ та порядку захисту і відновлення
прав, порушених під час здійснення повноважень органів державної вла-
ди та виконання інших державних функцій, а також відшкодування завда-
ної шкоди (відповідальність держави). Цей Закон не регулює відновлення
прав чи відшкодування шкоди в приватноправових відносинах у зв’язку з
заподіянням шкоди державним органом: 1) при порушенні зобов›язання,
що випливає з правовідносин, включаючи забезпечення транспортом,

лікування або інше послуги в приватному праві; 2) з порушенням своїх
зобов›язань як власника нерухомості, дороги, водойми чи іншої речі, за
винятком зобов›язань, передбачених § 45 Закону про дорожній рух (RT I
2001, 3, 6); 3) під час участі в дорожньому русі, використання небезпечного
обладнання або володіння речовиною без здійснення спеціальних прав
державного органу; 4) діючи в іншій формі в приватному праві.
Згідно § 2 Розділу першого Закону RVastS особа може вимагати
від держави, органу місцевого самоврядування, іншої юридичної особи
публічного права або іншої особи (державного органу), яка виконує
публічні функції поза відносинами підпорядкування згідно публічного
права, - захисту, відновлення прав та відшкодування шкоди:
1) скасування адміністративного акту;
2) припинення тривалого порушення права;
3) утримання від видання адміністративного акта чи вчинення дії;
4) видання адміністративного акта або виконання акту;
5)відшкодування завданої шкоди;
6) повернення речі або грошей, отриманих безпідставно в публіч-
но-правових відносинах.
В законі міститься відумовлення, що закон може містити додаткові
вимоги щодо відновлення, захисту або відшкодування шкоди людині, до
того ж, вони можуть містити обмеження щодо визначених вище способів
захисту, передбачених цим Законом. Для точності використання понять
також закріплено, що терміни «адміністративний акт» та «акт» вико-
ристовуються в цьому Законі так само, як в Кодексі адміністративного су-
дочинства (RT I 1999) [9].
§ 3 Закону RVastS визначає критерії позову про скасування
адміністративного акта. Такими визначено: (1) вимога скасування адмі-
ністративного акта лише в тій мірі, в якій порушуються права особи; (2)
неможливість скасування адміністративного акту, якщо права особи були
відновлені шляхом внесення змін до адміністративного акта; (3) підстава-
ми для скасування адміністративного акту є: 1) порушення процесуальної
форми не може вплинути на вирішення справи; 2) клопотання про відкли-
кання подається значно пізніше, ніж повідомлення адресата про адміні-
стративний акт, і відкликання може порушити законні очікування третьої
особи [9].
Варто зазначити, що в Естонії правовідносини щодо застосування
наслідків незаконних рішень, дій та бездіяльності органів державної влади,
на відміну від України, врегульовано двома актами: RVastS (Законом про
державну відповідальність) та Кодексом адміністративного судочинства
(RT I 1999). Означені акти є відповідно, нормами матеріального та
процесуального права.
Зазначимо, що ч. 2 ст. 2 КАС України також визначає критерії
законності дій, рішень та бездіяльності органів державної влади чи їх
посадових осіб, проте, нажаль, конкретизація підстав для конкретних
вимог постраждалої особи та наслідки прийнятих рішень відсутні.
Вбачаємо, що все ж таки критерії за КАС України, які суд повинен
перевірити для вирішення питання щодо акту нормативного чи
індивідуального характеру є більш «юрисдикційними» та відзначаються

чіткістю своїх формулювань. Такими є визначення, чи прийняті такі акти:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конститу-
цією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з
якою це повноваження надано; 3) обґрунтованими, тобто, прийнятими з
урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення
(вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) роз-
судливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи
всім формам дискримінації; 8) пропорційно, з дотриманням необхідного
балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та
інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10)
своєчасно (протягом розумного строку) [10].
Аналіз національного законодавства в сфері надання
адміністративних послуг, сервісних послуг, регламентації
адміністративно-правового статусу Головного сервісного центру МВС
свідчить, що вирішення питань, пов’язаних з визнанням незаконними
рішень, дій чи бездіяльності цього органу регулюється Положенням
про Головний сервісний центр МВС, актами МВС щодо врегулювання
спорів між Головним сервісним центром МВС та суб’єктами звернення
за адміністративними (сервісними) послугами, які надаються Головним
сервісним центром МВС.
Водночас, порівнюючи національне законодавство України в сфері
захисту прав осіб, які постраждали внаслідок рішень, дій чи бездіяльності
державних органів чи їх посадових осіб, в т.ч. відшкодування шкоди, якщо
такі акти, дії чи бездіяльність були протиправними. Натомість, законодав-
ство Естонії за певних обставин передбачає також відповідальність дер-
жави та її органів, відшкодування завданої шкоди особі внаслідок їхньої
правомірної діяльності, що є прогресивним та справедливим. Вважаємо,
що такий підхід повинен бути запозичений і в Україні, адже за певних об-
ставин і шкода, завдана результатом правовірної діяльності державного
органу має бути відшкодована (звичайно, крім випадків прийняття рішень
щодо застосування примусу чи обмежень до особи та її майнових прав, яка
є порушником, тобто, коли йдеться про запобіжні заходи).
Ю.К. Толстим була висловлена позиція, що до заходів цивільно-
правової відповідальності не варто відносити обов’язок відшкодування
шкоди, яка була заподіяна правомірними діями, оскільки у такому
випадку йдеться про заходи соціального захисту [11, с. 13]. Л.В. Кузнєцова,
схилялась до необхідності вирішення такого питання на основі критерію
правомірності / протиправності. На її переконання, будь-яка шкода є
протиправною a priori, а тому підлягає відшкодуванню, оскільки вона
є порушенням суб’єктивних прав і законних інтересів осіб. Щоправ-
да, вона не визнає таким порушенням допущене законом обмеження
суб’єктивного права у спосіб, який є необхідним в сучасній демократичній
державі для захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров’я,
прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони та безпеки
країни [12, с. 376]. А.І. Мамушкіна називає таке порушення та застосовану
до нього відповідальність реалізацією принципу генерального делікту.
За її визначенням будь-який юридичний факт, результатом якого є

заподіяння шкоди, презюмується протиправним і повинен визнаватися
деліктом [13, с. 51].
На сьогоднішній день серед матеріальних норм в Україні можна
назвати: п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України (визнання незаконними рішення, дій
чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Рес-
публіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і
службових осіб), який не містить а ні конкретних умов для визнання їх
незаконними та правових наслідків; ст. 1173 ЦК України (Відшкодуван-
ня шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної
Республіки Крим або органом місцевого самоврядування); ст. 1174 ЦК
України (Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою осо-
бою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим
або органу місцевого самоврядування); ст. 1175 ЦК України (Відшкоду-
вання шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Авто-
номної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері
нормотворчої діяльності); ст. 1167 (Підстави відповідальності за завдану
моральну шкоду), якою закріплено, що моральна шкода, завдана фізичній
або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю,
відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків,
встановлених частиною другою цієї статті [14].
Визнаємо також, що вирішення питань нормативного закріплення
підстав для задоволення окремих вимог постраждалої особи внаслідок
рішень, дій чи бездіяльності державних органів, особливо якими завдано
шкоду, потребує конкретизації на рівні норм матеріального права, тобто,
в окремому законодавчому акті, як це має місце в Законі RVastS Естонії.
Тому вважаємо за доцільне імплементувати положення відповідних норм
в національне законодавство, не виключно, що навіть шляхом прийняття
окремого акту, який би врегульовував правові підстави, умови, критерії та
правові наслідки порушень прав особи незаконними рішеннями, діями чи
бездіяльністю органів державної влади, в т.ч. захисту прав постраждалої
від них особи, включно, відшкодування завданої шкоди.
Звертаєм увагу, що Закон RVastS конкретизує вимоги, з якими суб’єкт
звернення (в т.ч. за адміністративними послугами) може звернутися до
держави чи її органу, чиїми діями було порушено права такої особи, а не
лише вирішення питань відшкодування завданої шкоди. Річ у тім, що по-
рушення прав особи може не мати безпосередньо завдання матеріальної
шкоди. У такому випадку порушення її життєвих інтересів, в тому числі
через виявлення неповаги до її особистого і сімейного життя, може завда-
вати такій особі моральної шкоди. Знову ж таки, не слід поєднувати пору-
шення прав особи незаконними діями, бездіяльністю чи рішеннями дер-
жави чи її органів з негативними наслідками такого порушення у вигляді
завдання шкоди. Недаремно ст. 16 ЦК України диференційовано у якості
різних способів захисту порушених прав відшкодування шкоди, визнан-
ня незаконним рішення органу державної влади та інші способи захисту
порушеного права: 1) визнання права; 3) припинення дії, яка порушує
право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) зміна
правовідношення; 6) припинення правовідношення та ін. [6].
Здебільшого, вимоги, про які йдеться в Законі RVastS Естонії

відповідають цим способам захисту порушених прав, проте вони значною
мірою конкретизовані щодо незаконних дій, рішень чи бездіяльності
держави чи державних органів. Так, § 4 Закону (Вимога про припи-
нення дії) закріплює, що соба може вимагати припинення порушення
прав, що супроводжується постійним адміністративним актом, якщо це
можливо без надмірних витрат. Витрати на припинення порушення прав
є надмірними, якщо вони значно перевищують шкоду, заподіяну особі
порушенням прав.
А от положення, які закріплено в § 5 Закону RVastS Естонії (Вимога
утриматися від адміністративного акта чи дії) є новим для нашої
правової системи, а точніше, можливість заяви такої вимоги в чинному
національному законодавстві наразі відсутня. Частина (1) § 5 регламен-
тує, що особа може вимагати невидання адміністративного акта або
невиконання адміністративного акту, якщо адміністративний акт або
дія порушує її права і, можливо, призведе до наслідків, які не можуть
бути усунені при подальшому оскарженні адміністративного акта діяти
чи діяти. Відповідно, заява про невидання адміністративного акта чи
невиконання акта може бути подана до адміністративного органу,
компетентного у справі про видачу адміністративного акта чи виконання
акта, або в апеляційній скарзі до адміністративного суду [8].
Висновок. Аналіз наукових підходів до характеристики юридичної
відповідальності Головного сервісного центру МВС як елементу його
адміністративно-правового статусу, чинного законодавства, зокрема,
загальних та спеціальних норм щодо притягнення органів публічної
влади взагалі, та Головного сервісного центру МВС, зокрема, до юридичної
відповідальності, дає підстави для висновку, що питання відповідальності
цього державного органу виконавчої влади як структурного підрозділу
МВС України, на який покладено вирішення питань упорядкованості
відносин у сфері надання сервісних послуг МВС, перелік яких та порядок
надання яких визначається МВС України та Головним сервісним центром
МВС, потребує вирішення на доктринальному рівні та відповідної правової
регламентації, зокрема, в Положенні про Головний сервісний центр
МВС, затвердженого Наказом Міністерства внутрішніх справ України від
07.11.2015 р. № 1393.

1. Про захист прав людини і основоположних свобод: Конвенція
Ради Європи від 04.11.1950 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/
show/995_004#Text
2. Про виконання рішень та застосування практики Європейського
суду з прав людини : Закон України від 23.02.2006 р. Відомості Верховної
Ради України (ВВР). 2006. № 30. Ст. 260.
3. Kettl D. The Global Public Management Revolution. A Report on the
Transformation of Governance [Text] / D. Kettl. Washington : Brookings
Institution Press, 2000. 88 p.
4. The Constitution of the republic of Poland of 2nd APRIL, 1997. URL:
https://www.sejm.gov.pl/prawo/konst/angielski/kon1.htm
5. Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією (ETS 173): від

27.01.1999 р. Відомості Верховної Ради України (ВВР). 2007. № 47-48.
6. Принципи державного управління. 2017 р. URL: http://www.
sigmaweb-.org/publications/Principles-of-Public-Administration-Over-view-
2017-Ukrainian.pdf.
7. Гонціяж Я. Державне управління в контексті європейської інтегра-
ції. Київ: ГО «Лабораторія законодавчих ініціатив», 2015. 15 с.
8. Council of Europe Committee of Ministers Recommendation No. R (84)
15 of the Committee of Ministers to Member States Relating to Public Liaability.
URL: https://rm.coe.int/16804e3398
9. Riigivastutuse seadus (RT I2001, 47, 260) (Закон про державну
відповідальність) від 02.05.2001 р. URL: https://www.riigiteataja.ee/akt-
/783043
10. Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07.2005 р.
Відомості Верховної Ради України (ВВР). 2005. № 35-36, № 37. Ст. 446.
11. Гражданское право: учебник / отв. ред. А.П. Сергеев, Ю.К. Толстой.
4-е изд. СПб., 2004. 776 с.
12. Кузнецова Л.В. Спорные вопросы деликтной ответственности.
Меры обеспечения и меры ответственности в гражданском праве: сборник
статей / рук. авт. кол. и отв. ред. M.A. Рожкова. Москва : «Статут», 2010.
413 с.
13. Мамушкіна А.І. Цивільно-правова відповідальіснть держави за
шкоду, завдану терористичним актом. Прикарпатський юридичний вісник.
2018. Випуск 1(22). С. 50-54.
14. Цивільний кодекс: Закон України, Кодекс від 16.01.2003 р.
№ 435-IV. Відомості Верховної Ради України. 2003. № 40. Ст. 356.
S. Petrov
ADMINISTRATIVE AND LEGAL STATUS OF THE MAIN SERVICE CENTER

OF THE MINISTRY OF INTERNAL AFFAIRS OF UKRAINE AND ITS
RESPONSIBILITY FOR DAMAGE CAUSED BY ILLEGAL DECISIONS
The relevance of the article is that the EU stipulates that proper governance
in a modern civilized democracy is impossible without the responsibility of this
body to members of civil society. Of course, the general provisions of the Code of
Administrative Procedure of Ukraine determine the general grounds for revoking
illegal decisions, and the articles of the Civil Code of Ukraine lay the foundations
of state responsibility for decisions, actions or omissions of public authorities
and officials, including illegal regulations and administrative acts of individual
action. However, the analysis of foreign legislation and practice of its application
shows the imperfection of the national mechanism of legal responsibility of state
bodies, and in the absence of bylaws, which enshrine the general provisions of the
administrative status of the Main Service Center of the Ministry of Internal Affairs
and, accordingly, the need to improve national legislation. scientifically sound
approach. The article analyzes the features of legal liability of the Main Service
Center of the Ministry of Internal Affairs for damage caused by illegal decisions,
actions or omissions in the context of determining liability as an element of its
administrative and legal status. Liability on the basis of the construction of a legal
entity under public law is substantiated. At the same time, it is determined that
in accordance with the law, since a public authority acts on behalf of and in the
interests of the state, representing it in relations on the basis of powers delegated
to it by the state, it is natural to enshrine in the Central Committee of Ukraine
provisions for liability. At the same time, on the basis of a comparative analysis of
national legislation with the legislation of foreign countries, shortcomings were
identified that need to be addressed, in connection with which the author made
appropriate proposals.
Keywords: Main Service Center of the Ministry of Internal Affairs,
administrative liability, civil liability, damage, guilt, illegal behavior, illegal
decision, illegal action, illegal inaction, violation of the law, violation of subjective
rights, protection of subjective rights, service.

УДК 342.9
Проскурякова І. М.,
аспірант кафедри публічного управління та адміністрування
ОПЫТ ЕС В НОРМАТИВНО-ПРАВОВОМ РЕГУЛИРОВАНИИ

АЛЬТЕРНАТИВНОГО РЕШЕНИЯ ПУБЛИЧНО-ПРАВОВЫХ
СПОРОВ В СУДОПРОИЗВОДСТВЕ
Автором проаналізовано зміст Європейської конвенції з прав людини,

резолюції (78) 8 Комітету Міністрів Ради Європи, рекомендації № R (86)
12, R (81) 7 Комітету Міністрів Ради Європи, рекомендації Rec (2001) 9 та
керівні принципи для кращого виконання рекомендації щодо альтернатив
судовому розгляду спорів між адміністративними органами й сторонами
– приватними особами. Зазначені акти згруповані в дві групи. Проведено
порівняння з українським законодавством та названо декілька питань, які,
на думку автора, із впровадженням інституту врегулювання спору за участі
судді не врегульовано. Крім того, підтримано пропозицію щодо переходу
до елементів електронного суду в Україні та висловлено припущення про
можливість застосування їх при врегулювання спору за участі судді.
Ключові слова: Європейський союз, нормативно-правове регулювання,
публічно правові спори, альтернативне, врегулювання, досвід, рекомендації,
керівні принципи, наявність, доступність, поінформованість.
Автором проанализировано содержание Европейской конвенции по

правам человека, резолюции (78) 8 Комитета Министров Совета Европы,
рекомендации № R (86) 12, R (81) 7 Комитета Министров Совета Европы,
рекомендации Rec (2001) 9 и руководящие принципы для лучшего выполнения
рекомендации по альтернативному судебному разбирательству споров
между административными органами и сторонами - частными лицами.
Данные акты сгруппированы в две группы. Проведено сравнение с
украинским законодательством и названо несколько вопросов, которые, по
мнению автора, с внедрением института урегулирования спора с участием
судьи не урегулированы. Кроме того, поддержано предложение о переходе
к элементам электронного суда в Украине и высказано предположение о
возможности применения его при урегулировании спора с участием судьи.
Ключевые слова: Европейский союз, нормативно-правовое
регулирование, публично-правовые споры, альтернативное, урегулирование,
опыт, рекомендации, руководящие принципы, наличие, доступность,
информированность.
Постановка проблемы статьи. Сегодня одним из стратегических

путей развития Республики Украина является интеграция в европейское
сообщество. Это требует от государства создания эффективных механиз-
© Проскурякова І. М., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
мов защиты человека, максимально обеспечив соответствие собственной

правовой системы ведущим европейским нормам права. Значительную
роль отведено в этом вопросе административной реформе, которая
продолжается с учетом европейского опыта, в частности Европейского
союза (далее - ЕС). Одним из перспективных направлений развития
эффективных механизмов защиты человека является нормативно-
правовое регулирование альтернативного решения публично-правовых
споров в судопроизводстве, которое требует дальнейшего научного
обоснования. Поэтому вопрос изучения такого опыта является актуальным
для современной административно-правовой науки. Еще одним
аргументом в пользу актуальности является то, что данный правовой
феномен напрямую связан с представителем государственной власти.
Ведь на практике с учетом различных обстоятельств публично-правового
спора сложно предоставить гарантии для представителя государственного
органа, который является стороной в урегулировании спора с участием
судьи, не привлечения к ответственности за коррупцию или превышение
власти или служебных полномочий, когда согласно ст. 19 Конституции
Украины, органы государственной власти и органы местного самоуправ-
ления, их должностные лица обязаны действовать только на основании, в
пределах полномочий и в способ, которые предусмотрены Конституцией и
законами Украины [1].
Состояние исследования. Опыт нормативно-правового
регулирования ЕС альтернативного решения публично-правовых споров в
судопроизводстве стал предметом исследований ученых разных научных
специальностей, среди которых Т. Киселева, М. Пипяк, В. Посполитак, И.
Соркина, Р. Ханик-Посполитак и многих других. При этом, свой вклад в
исследование данного вопроса внесли ученые-административисты, но все
равно вопрос есть малоисследованным в силу его новизны и требует пере-
осмысления через внедрение в Украине собственной модели альтернатив-
ного решения публично-правовых споров.
Цель данной статьи - охарактеризовать опыт ЕС по нормативно-
правовому регулированию альтернативного решения публично-правовых
споров в судопроизводстве.
Изложение основного материала. Для внедрения европейского
опыта в Украине созданы и продолжают создаваться необходимые правовые
условия в национальном законодательстве. Примером динамичного
развития отечественного нормативно-правового регулирования
является то, что в 1997 году Украина ратифицировала Конвенцию о
защите прав человека и основных свобод 1950 года и соответствующих
приложений к ней, а также признала юрисдикцию Европейского суда
по правам человека (далее - ЕСПЧ). Уже в 2005 году в соответствии с
ч. 2 ст. 8 Кодекса административного судопроизводства (далее - КАС) [2]
административный суд начал применять принцип верховенства права с
учетом судебной практики ЕСПЧ, о чем также говорится в ст. 17 Закона
Украины от 23.02.2006 «О выполнении решений и применении практики
Европейского суда по правам человека».
Еще один пример говорит о том, что с учетом политической воли и
указанных правовых условий приняты меры по апробации альтернативных
способов разрешения споров, которых с 1996 по 2017 годы по большому

счету состоялось по крайней мере три. Например, в апреле 2009 года
согласно совместной программе ЕС и Совета Европы «Прозрачность
и эффективность судебной системы Украины» стало возможным
реализовать пилотные проекты в четырех судах районного, городского,
апелляционного и окружного уровня. Заметим, что в результате подобных
мер было выработано три модели альтернативного разрешения споров
(добровольная внесудебная медиация; добровольная медиация с участием
судьи-медиатора; процедура урегулирования спора с участием судьи) [3] и
наконец введен институт урегулирования спора с участием судьи [4].
Если принять во внимание временные рамки апробаций, то окажется,
что Республика Украина заимствовала европейский опыт дольше по
сравнению, например, с Федеративной Республикой Германией, где после
эксперимента по медиации в судах через десять лет имплементирована
в национальное законодательство Директива ЕС 2008/52 / EG и принят
соответствующий акт по поводу судебной и внесудебной медиации. Из
данного примера очевидно, что в странах ЕС механизмы защиты прав
человека, предусмотрены различными документами. Это могут быть
конвенции, рекомендации, руководящие принципы, судебные решения
и т.д., которые в совокупности выступают в роли одного из мощных
источников знаний и инструментов для формирования эффективной
защиты человека в отношениях с властью. При этом следует отметить,
что вопрос медиации и урегулирования споров с участием судьи
изначально рассматривали вместе (п. 3 [5]). Это напоминает практику
украинского законодателя, когда в 2017 году институт альтернативного
разрешения споров принят один законом, который вносил изменения в
кодифицированные акты.
Анализ содержания нижеуказанных источников позволяет говорить
о том, что ряд соответствующих европейских актов несет общий и
специальный характер.
Так, общий характер имеют следующие акты:
- Европейская конвенция по правам человека [6]. Отнесение нами
данного документа в эту группу актов связываем с тем, что в статье 6 на-
стоящей Конвенции говорится о том, что право на доступ к правосудию
и справедливому суду признано одним из главных признаков любого
демократического общества;
- резолюция (78) 8 Комитета Министров Совета Европы по юриди-
ческой помощи и консультациям [7]. Данной резолюцией признано, что
эффективная система юридической помощи и юридических консультаций
может сделать значительный вклад в преодоление препятствий на
пути реализации права на доступ к правосудию и справедливый суд,
предусмотренное статьей 6 упомянутой конвенции;
- Рекомендация № R (86) 12 Комитета Министров Совета Европы госу-
дарствам-членам о мерах по предупреждению и уменьшению чрезмерной
рабочей нагрузки в судах [8]. Ее суть сведена к тому, что примирение сторон
или дружное регулирования споров, как до производства в суде, так и в
ходе судебного разбирательства необходимо там, где это целесообразно,
для предупреждения и уменьшения чрезмерной рабочей нагрузки в судах;
- Рекомендация № R (81) 7 Комитета Министров Совета Европы [9].

Государствам-членам относительно путей облегчения доступа к право-
судию предложено поощрять применение примирение сторон и
медиацию.
Стоит отметить, что упоминание в данном перечне так называемого
Типового закона ЮНСИТРАЛ не совсем уместно, так как согласно ст. 1
данного закона он не применяется в административной юстиции. Хотя в
сравнительно-правовых исследованиях это допустимо в зависимости от
его цели [10].
К европейским актам специального характера можно отнести
рекомендации Rec (2001) 9 по альтернативному судебному рассмотрению
споров между административными органами и сторонами - частными
лицами (административные дела) [11] и руководящие принципы для
лучшего выполнения Рекомендаций по альтернативному судебному
разбирательству споров между административными органами и
сторонами - частными лицами [12].
В 2001 году ЕС обнародованием рекомендаций Rec (2001) 9
констатировал проблему значительного количества дел в судах и их
постоянный рост, как фактор, который может ослабить способность
судов рассматривать административные дела в пределах разумного
срока по смыслу статьи 6 (1) Европейской конвенции по правам человека.
Кроме того, этим актом признано, что не всегда на практике судебные
процедуры самые эффективные для урегулирования административных
споров. В качестве пути решения проблемы предложено гарантированное,
добросовестное, подконтрольное, широкое, альтернативное и
добровольное использование средств урегулирования административных
споров учитывая его преимущества в том, что альтернативные средства в
зависимости от категории дела более гибкие, простые, делают возможным
быстрое и дешевле урегулирование спора.
Предметом данной рекомендации названы такие способы
альтернативного решения дел, как внутренний пересмотр, примирение,
медиация, урегулирование путем переговоров и арбитраж.
По мнению авторов этих рекомендаций, сферой применения
альтернативных средств может стать вся сфера административной
подведомственности дел или определенные категории дел.
В регулировании использования альтернативных средств
разрешения споров рекомендуется придерживаться определенных
гарантий, среди которых: получение сторонами соответствующей
информации о возможном использовании альтернативных средств;
независимость и беспристрастность посредников, медиаторов и
арбитров; надлежащее рассмотрение, которое, в частности, обеспечило
бы соблюдение прав сторон и принципа равенства; прозрачность при
использовании альтернативных средств рассмотрения и выполнения
решений и тому подобное.
При условии обязательного предварительного досудебного
разбирательства возможно применение таких альтернативных средств
разрешения споров, как: внутренний пересмотр, примирение, медиация и
поиск урегулирования спора путем переговоров.
Могут применяться в ходе судебного производства - возможно, по

рекомендации судьи, - примирение сторон, медиация и урегулирования
путем переговоров.
Использование арбитража в принципе исключает судебный процесс.
Руководящие принципы № 15 были приняты для лучшего
выполнения рассматриваемой нами выше рекомендации. В них идет речь
о трех руководящих принципах, которые должны помочь государствам, но
эти принципы не несут обязательного характера. Среди таких принципов:
- наличие. Согласно сути этого принципа с целью предупрежде-
ния споров или для их урегулирования в дальнейшем альтернатив-
ные методы разрешения споров между административными органа-
ми и частными сторонами требуют от органов государственной власти
программной и практической реализации с определением способа их
применения (внутренний пересмотр, процедура примирения, медиация,
урегулирования путем переговоров или независимый арбитраж);
- доступность. Данный принцип означает при определенных услови-
ях с одной стороны бесплатность, разумную и соотносимую стоимость с
вопросом, который рассматривается, и недопустимости по финансовым
причинам исключения некоторых категорий населения из числа
пользователей альтернативных методов разрешения споров, а с другой -
не применение сроков давности;
- осведомленность. Распространение информации об указанных
способах и методах для широкой общественности, доведение к сведенью ее
до конкретных пользователей, судей и адвокатов образует потенциальную
вероятность ее применения и реальное знание о таких методах каждым.
Проблемы судебного разбирательства, охарактеризованы в
рекомендации Rec (2001) 9 в определенной степени присущи Украине.
Несовершенство судебной защиты в Украине неоднократно упоминал в
своих решениях по Украине ЕСПЧ, указывая на такие проблемы украин-
ской судебной системы, как недостаточная правовая определенность, не-
соблюдение разумных сроков рассмотрения дел, ограничение права на
доступ к суду, недостаточное соблюдение принципов независимости и бес-
пристрастности суда и т.д. [13].
Если сравнить содержание рекомендаций Rec (2001) 9 и Закона
Украины от 03.10.2017 № 2147-VIII «О внесении изменений в Хозяйственный
процессуальный кодекс Украины, Гражданский процессуальный кодекс
Украины, Кодекс административного судопроизводства Украины и другие
законодательные акты» [14], то можно сделать вывод, что в Украине
использовано определенным образом альтернативное урегулирование
споров во время судебного производства в виде урегулирования путем
переговоров. Следует обратить особое внимание, что в рекомендациях
Rec (2001) 9 предлагалось несколько специфических условий именно
для этого способа, например, должностные лица, участвующие в
процедуре, целью которой является достижение урегулирования путем
переговоров, должны получить достаточные полномочия по закону для
того, чтобы иметь возможность идти на компромисс. Также оказалось,
что вопрос получения достаточных полномочий представителей органов
государственного власти, кроме судьи, данным законом не урегулирован.
В завершение считаем целесообразным, привести мнение Г. Ханик-

Посполитак, которая рассматривала содержание несколько иных
документов, а именно Директивы 2013/11 / ЕС Европейского парламента
и Совета от 21.05.2013 об альтернативных способах разрешения споров
в сфере защиты прав потребителей и внесения изменений в регламента
(ЕС) №2006/2004 и 2009/22/ЕС, которые создают возможность для
электронного рассмотрения споров. Ученый предлагал их применение при
создании и деятельности любого института АВС в Украине [15]. По нашему
мнению, это предложение является справедливым, ведь оно способно по
определенным категориям дел в симбиозе упрощенного производства
и альтернативных способов разрешения споров уменьшить количество
вызовов сторон в суд.
Выводы. Опыт нормативно-правового регулирования ЕС
альтернативного решения публично-правовых споров в судопроизводстве
можем охарактеризовать, как имеющий рекомендательный характер.
Ключевые положения альтернативного решения публично-правовых
споров в судопроизводстве собраны в двух международных актах,
принятие которых состоялось по аналогичным причинам, что и в Украине.
Указанные документы можно сгруппировать в две группы (общие и
специальные). Дальнейшее совершенствование альтернативного решения
публично-правовых споров в судопроизводстве возможно за счет идеи
электронного суда.
СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ И ЛИТЕРАТУРЫ:

1. Конституція України від 28.06.1996 URL: https://zakon.rada.gov.ua/
laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80. Назва з екрана.
2. Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07.2005
№ 2747-IV URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2747-15. Назва з екра-
на
3. Інтеграція медіації в судову систему України URL: https://rm.coe.
int/kyselova-t-mediation-integartion-ukr-new-31-07-2017/168075c1e7. Наз-
ва з екрана.
4. Проект Закону про внесення змін до Господарського процесуаль-
ного кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України,
Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих
актів від 23.03.2017 № 6232. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/
webproc4_1?pf3511=61415. Назва з екрана.
5. Керівні принципи № 15 для кращого виконання наявної Рекомен-
дації щодо альтернатив судовому розгляду спорів між адміністративними
органами і сторонами—приватними особами
6. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод
від 04.11.1950 URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004. Назва з
екрана.
7. Резолюція (78) 8 Комітету міністрів про юридичну допомогу
та консультації від 02.03.1978 URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/
show/994_132. Назва з екрана.
8. Рекомендація № R (86) 12 Комітету Міністрів Ради Європи
державам-членам щодо заходів з попередження і зменшення надмірного
робочого навантаження в судах від 16.09.1986 URL: https://vkksu.gov.ua/

userfiles/doc/perelik-dokumentiv/rek-86.doc. Назва з екрана.
9. Рекомендація R (81) 7 Комітету міністрів державам-членам
стосовно шляхів полегшення доступу до правосуддя від 14.05.1981 URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_133. Назва з екрана.
10. Мотиль В. Стан та перспективи правового регулювання медіації в
Україні // Юридична Україна. – 2014. - № 14. – С.46-52 - URL:http://intrel.lnu.
edu.ua/wp-content/uploads/2015/09/urykr_2014_11_9.pdf. Назва з екрана.
11. Рекомендація Rec (2001) 9 Комітету Міністрів Ради Європи
державам-членам щодо альтернатив судовому розгляду спорів
між адміністративними органами й сторонами—приватними
особами від 05.09.2001 URL: https://supreme.court.gov.ua/userfiles/
Rec_2001_9_2001_09_05.pdf. Назва з екрана.
12. Керівні принципи № 15 для кращого виконання наявної
Рекомендації щодо альтернатив судовому розгляду спорів між
адміністративними органами і сторонами—приватними особами
від 07.12.2008 URL: https://www.vkksu.gov.ua/userfiles/doc/cepej/19-
kerivnuy%20pryncup1.pdf. Назва з екрана.
13. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення
змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного
процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства
України URL: та інших законодавчих актів». URL: http://w1.c1.rada.gov.
ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=61415&pf35401=419150. Назва з
екрана.
14. Закон Україні від 03.10.2017 № 2147-VIII «Про внесення змін
до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного
процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства
України та інших законодавчих актів» URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/
show/2147-viii. Назва з екрана.
15. Ханик-Посполітак Р. Європейські принципи створення та
діяльності інститутів альтернативних способів вирішення спорів //
Юридичний журнал. – 7-8 (145-146). – С.73-76 URL: http://ekmair.ukma.
edu.ua/bitstream/handle/123456789/11330/Khanyk_Yevropeys%27ki_
pryntsypy_stvorennya.pdf?sequence=1&isAllowed=y Назва з екрана.
I. Proskuriakova,
EU EXPERIENCE IN REGULATORY REGULATION

ALTERNATIVE SOLUTION OF PUBLIC LEGAL
DISPUTES IN JUDICIAL PROCEEDINGS
The author analyzed the content of the European Convention on Human

Rights, resolution (78) 8 of the Committee of Ministers of the Council of Europe,
recommendations No. R (86) 12, R (81) 7 of the Committee of Ministers of the
Council of Europe, recommendations Rec (2001) 9 and guidelines for better
implementation of the recommendation on alternative litigation of disputes
between administrative authorities and private parties. These acts are grouped
into two groups. A comparison is made with Ukrainian legislation and several
issues are named which, according to the author, have not been resolved with the
introduction of a dispute settlement institution involving a judge. In addition, the
proposal on the transition to the elements of an electronic court in Ukraine was
supported and an assumption was made about the possibility of applying it in the
settlement of a dispute involving a judge.
Key words: European Union, legal regulation, public law disputes, alternative,
settlement, experience, recommendations, guidelines, availability, accessibility,
awareness.

УДК: 347.965(477)
Северінова О. Б.,
Донецький юридичний інститут МВС України,
кандидат політичних наук, доцент
ОРГАНІЗАЦІЙНО-СТРУКТУРНА ПОБУДОВА ЗБРОЙНИХ

СИЛ У 1950-60Х РОКАХ ХХ СТОРІЧЧЯ
Стаття присвячена дослідженню особливостей організаційно-струк-

турної побудови збройних сил у 1950-60х роках ХХ сторіччя. Також в статті
проаналізовано основні напрямки та підходи різних вчених щодо вивчення
вказаної проблематики. Визначено, що ефективність протиповітряної
оборони Сухопутних військ значно підвищилася за рахунок створення в
1958 р їх нового роду - військ протиповітряної оборони. Вони оснащували-
ся зенітними ракетними комплексами і багатостовбурний автоматич-
ними артилерійськими системами. Висока ефективність вогню зенітних
засобів досягалася застосуванням радіолокаційної техніки і автоматизо-
ваних систем управління вогнем, а їх рухливість дозволяла здійснювати
широкий маневр в інтересах надійного прикриття угруповань військ, їх ор-
ганів управління і тилових об’єктів від ударів з повітря. З’ясовано, що мож-
ливість застосування противником засобів масового ураження зумовила
зростання завдань і ролі хімічних військ. На них покладалося ведення радіа-
ційної і хімічної розвідки, контроль за радіоактивним опроміненням особо-
вого складу, визначення параметрів ядерних вибухів противника, а також
проведення спеціальної обробки військ, дегазація, дезактивація, дезінсекція
та інші заходи. Таким чином, одним з основних заходів військової реформи
стало значне скорочення чисельності Збройних сил. До 1964 р. в порівнянні
з початком 1953 року вона була зменшена на 43%. Скорочення чисельності
Збройних Сил СРСР не становило суті військової реформи, а було лише умо-
вами її проведення. Зміна поглядів керівництва країни на співвідношення
видів і родів військ в структурі Збройних сил, надходження на озброєння
принципово нових зразків зброї і військової техніки, перегляд тактики дій
частин і підрозділів зажадав зміни організаційної структури армії. Особли-
ве значення мало отримання організаційної самостійності військ проти-
повітряної оборони і Ракетних військ стратегічного призначення.
Ключові слова: Збройні сили, військово-службові відносини, кадри, ор-
ганізаційно-структурна побудова.
Актуальність теми. Одним з основних заходів реформування Зброй-

них Сил в 1953-1964 рр. стало їх значне чисельну скорочення. Відповідно
до даних, представленими міністром оборони Г.К. Жуковим і начальником
Генерального штабу В.Д. Соколовським в ЦК КПРС 9 лютого 1956 року, до
березня 1953 року чисельність Збройних Сил СРСР становила 5,396 млн.
осіб.
© Северінова О. Б., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
Протягом 1955-1957 рр. радянський уряд двічі оголошував про ско-

рочення Збройних Сил СРСР на 640 тис. і 1,2 млн. чоловік, відповідно. Та-
ким чином, до кінця 1959 року чисельність Збройних сил СРСР зменшилася
до 3,62 млн. осіб [1, с. 283].
У грудні 1959 г. Н.С. Хрущов виступив з ініціативою протягом 1-2 років
в односторонньому порядку скоротити чисельність військового відомства
ще на 1-1,5 млн. осіб [2, с. 65].
Після декількох нарад з різним складом учасників пропозиції Н.С. Хру-
щова були схвалені і винесені на розгляд сесії Верховної Ради СРСР в січні
1960 р де і був прийнятий закон «Про нове значне скорочення Збройних
Сил СРСР», на підставі якого передбачалося зменшити число військово-
службовців на 1,2 млн. осіб. В результаті запланованих заходів чисельність
Збройних сил до 1962 року має становити 2,423 млн. осіб [3, с. 22].
За оцінками іноземних дослідників, Радянські Збройні Сили досягли
мінімальної чисельності (3 млн. чоловік) до липня 1961 р. А в подальшому,
в зв’язку з початком так званого «Берлінської кризи», чисельність Зброй-
них сил знову почала зростати і під кінець року досягла 3,8 млн. осіб. До
1964 р. число військовослужбовців знизилося до 3,3 млн. чоловік [4].
Скорочення чисельності Збройних Сил СРСР не становило суті війсь-
кової реформи, а було лише умовами її проведення. На нашу думку, скоро-
чення радянських Збройних Сил в 1955-1958 рр. більш ніж на 2 млн. осіб
було приурочено до радянських мирних пропозицій про часткове розз-
броєння від 10 травня 1955 року і багато в чому носило популістський ха-
рактер. Заплановане на 1960-1962 рр. нове скорочення вже більшою мірою
було пов’язано з вдосконаленням організаційної структури Збройних Сил
та переведенням їх на більш досконалу матеріально-технічну базу.
Поява в СРСР ракетно-ядерної зброї висунуло перед радянським
військово-політичним керівництвом ряд принципово нових завдань ор-
ганізаційного будівництва Збройних Сил. Перші ракетні частини були
сформовані практично одночасно з початком розробки дослідних зразків
балістичних ракет. Перша з них була створена на території Німеччині 15
серпня 1946 р базі одного з гвардійських полків реактивної артилерії і от-
римала назву - бригада особливого призначення Резерву Верховного го-
ловнокомандування.
Для безпосереднього управління ракетними частинами в березні
1955 р створено Управління начальника реактивного озброєння Міністер-
ства оборони і заснована посада заступника міністра оборони за спеціаль-
ним озброєння і реактивної техніці. На цю посаду був призначений маршал
артилерії М.І. Нєдєлін.
У 1958 р створення ракетних частин і з’єднань далекого повітряного
нападу, оснащених першими вітчизняними стратегічними ракетами Р-5М
з ядерною головною частиною, почалося в складі Далекої авіації. 1 жовт-
ня 1958 року було створено шість авіаційних полків стратегічних ракет,
які разом з частинами забезпечення були об’єднані в три авіаційні ракетні
дивізії. На кінець 1959 року в склад Дальньої авіації входило три авіаційних
дивізії і 18 інженерних полків, оснащених ракетними комплексами [5, с. 4].
Питання про місце ракетної зброї наземного базування в структурі
Збройних Сил СРСР неодноразово обговорювалося в Міністерстві оборони
СРСР, потім в ЦК КПРС і Раді Міністрів СРСР. Спочатку виявилося чимало

різних думок, поглядів. Одні, наприклад, пропонували розподілити в певній
пропорції ракетно-ядерної зброї між видами Збройних сил - Сухопутними
військами, Військово-повітряними силами, Військово-Морським Флотом і
військами ППО країни. Інші вважали за доцільне передати ракетно-ядерну
зброю тільки в ведення авіації і флоту. Нарешті, треті обґрунтовували не-
обхідність об’єднання стратегічних ракетно-ядерних засобів в особливому
самостійному вигляді Збройних Сил [6, с. 96].
На кінець 1959 р окрім ракетних частин Далекої авіації ракетними
комплексами були оснащені сім інженерних бригад Резерву Верховного
головнокомандування і 24 інженерних полку Резерву Верховного головно-
командування, підпорядкованих заступнику міністра оборони за спеціаль-
ним озброєння і ракетній техніці. Всі ці частини і з’єднання послужили
основою, щоб створити 17 грудня 1959 р. Ракетних військ стратегічного
призначення (РВСП), що стали новим видом Збройних Сил СРСР.
Проведені заходи щодо концентрації стратегічної ракетної зброї в
новому виді Збройних сил, підкріплені успіхами радянських конструкторів
і мужністю перших ракетників, забезпечили стрімкий розвиток Ракетних
військ стратегічного призначення в 1960-х рр. Якщо до моменту утворен-
ня РВСП на озброєнні складалося тільки 32 ракетних комплекси середньої
дальності Р-5М, то в 1965 р Ракетні війська стратегічного призначення
були озброєні 927 ракетними комплексами, з них 234 були міжконтинен-
тальними.
Організація РВСП була побудована таким чином, щоб вони могли ви-
конувати свої завдання і самостійно - шляхом нанесення ракетно-ядерних
ударів, і у взаємодії зі стратегічними ядерними засобами інших видів Збро-
йних Сил СРСР.
З розвитком ракетних частин і підрозділів в 1950-1960-х рр. тіс-
но пов’язане становлення системи експлуатації ядерних боєприпасів. До
1958 р. всі роботи з транспортування, зберігання, технічного обслугову-
вання і підготовки до застосування ядерних боєприпасів виконувалися
співробітниками Головного управління комплектації (до 1955 р - Головне
управління приладобудування) Міністерства середнього машинобудуван-
ня. Для розміщення ядерних боєприпасів були побудовані центральні і вій-
ськові бази зберігання.
Ситуація, коли ядерні боєприпаси зберігалися і експлуатувалися
в одному відомстві - Міністерстві середнього машинобудування, а від-
повідальність за їх бойове застосування несло інше відомство - Міністер-
ство оборони, ускладнювала оперативність керівництва силами і засо-
бами по застосуванню ядерної зброї. Негативну роль відігравало і те, що
відповідальність за охорону місць проведення робіт з ядерними боєпри-
пасами була покладена на Міністерство внутрішніх справ. Назріла необ-
хідність створення відомства, яке б об’єднало в собі всі ці функції.
На підставі постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР № 29-14 від
9 січня 1958 р Головне управління комплектації Міністерства середньо-
го машинобудування було передано до складу військового відомства і
отримало найменування Головне управління спеціального озброєння
Міністерства оборони (з квітня 1959 року - 12 Головне управління Міні-
стерства оборони СРСР). До жовтня 1958 р склад 12 Головного управління

Міністерства оборони з Міністерства середнього машинобудування було
передано 9 центральних баз зберігання ядерної зброї, а також включено
6 управління Міністерства оборони, яке займалося будівництвом випро-
бувальних полігонів, організацією і проведенням випробувань ядерної
зброї.
Таким чином, до початку 1959 року в Збройних силах був створений
новий орган - 12 Головне управління Міністерства оборони, який прийняв
на себе всю відповідальність за реалізацію ядерно-технічної політики у
військах і виконував завдання з проведення випробувань ядерної зброї і
вивчення його вражаючих факторів; замовлення, приймання, зберігання,
транспортування та технічне обслуговування ядерних боєприпасів; здійс-
ненню контролю за проектуванням і будівництвом центральних баз збері-
гання ядерних боєприпасів, забезпечення їх охорони і режиму секретності,
що проводяться на них робіт, а також технічного керівництва спеціальної
діяльністю військових баз ядерної зброї в видах Збройних Сил.
До кінця 1959 р 12 Головне управління Міністерства оборони знахо-
дилося в безпосередньому підпорядкуванні Заступника Міністра оборони
СРСР за спеціальним озброєння і реактивній техніці, а після створення Ра-
кетних військ стратегічного призначення було включено до їх складу.
Основними організаційними рішеннями щодо Військово-Морсько-
го Флоту стало повернення до структури ВМФ, що існувала до 1946 р. [7,
с. 430]. У квітні 1953 р. 5-й і 7-й флоти були об’єднані в Тихоокеанський
флот, а січні 1956 р 4-й і 8 -й знову стали єдиним Балтійським флотом. У
той же час було прийнято рішення про розформування річкових військо-
вих флотилій (Амурської, Біломорсько, Дунайської та Дніпровської) .
Нові погляди на роль підводних сил привели до зміни організаційної
структури флотів. У 1959-1961 рр. в складі Північного флоту були утворені
самостійні об’єднання атомних підводних човнів - 1-я флотилія, що мала
в своєму складі ракетні атомохода проекту 658 і атомні торпедні підводні
човни проекту 627А, зведені в дві дивізії, і 12-я ескадра підводних човнів,
що включала дві дивізії дизель-електричних ракетоносців проекту 629.
З’єднання підводних човнів були створені і на Тихоокеанському флоті.
У другій половині 1950-х рр. значних змін зазнала морська авіація. На
всіх флотах були повністю розформовані мінно-торпедні та винищувальні
авіаційні полки і дивізії, але були створені нові роди авіації ВМФ: морська
ракетоносна авіація і протичовнова авіація. Період їх формування почався
в 1954 році, і до 1959 р. авіація флотів в основному закінчила переозброєн-
ня на нову авіаційну техніку, екіпажі освоювали ракетне і протичовнова
зброя
У 1958 р війська берегової оборони Військово-морського флоту піс-
ля їх оснащення протикорабельними ракетними комплексами «Сопка»
були перетворені в Берегові ракетно-артилерійські війська. Всього в 1958-
1960 рр. було розгорнуто 6 берегових ракетних полків (один - на Північно-
му флоті і по два на Тихоокеанському і Балтійському флотах).
У 1963 р знову були організовані частини морської піхоти, які були
повністю ліквідовані в 1955 р Першою частиною відродженого роду військ
став 336-ой стрілецький полк, перетворений в полк морської піхоти Бал-
тійського флоту. Надалі частини морської піхоти були створені на Чорно-

морському, Північному і Тихоокеанському флотах.
Широке впровадження в Військово-повітряні сили нової реактивної
техніки, зміни в способах застосування авіації зажадали вдосконалення її
організаційної структури, уточнення призначення, ролі, місця і питомої
ваги всіх видів і родів авіації, пошуку найбільш вигідного співвідношення
між ними.
У квітні 1956 року міністр оборони СРСР Маршал Радянського Сою-
зу Г.К. Жуков представив керівництву країни, підготовлений Генеральним
штабом і Головним штабом ВПС, доповідь про стан та перспективи розвит-
ку штурмової авіації. У доповіді робився висновок про низьку ефектив-
ність штурмовиків на полі бою в сучасній війні і фактично пропонувалося
ліквідувати штурмову авіацію, забезпечивши вирішення бойових завдань
по безпосередньої авіаційної підтримки наземних військ у наступі та обо-
роні силами бомбардувальної і винищувальної авіації. В результаті, в 1956
році штурмова авіація була ліквідована як рід військ. Замість неї почала
створюватися винищувально-бомбардувальна авіація.
Значно зросла роль Дальньої авіації, що включала бомбардуваль-
но-ракетоносну, розвідувальну і спеціальну авіацію. У 1954 р на базі авіа-
ційної спецгрупи носіїв ядерної зброї був сформований перший полк
літаків-носіїв ядерної зброї. Роком пізніше в частинах Дальньої авіації були
створені спеціальні підрозділи для експлуатації військового запасу ядер-
них боєприпасів (першими зразками стали авіаційні бомби РДС-3 і РДС-4),
які отримали умовну назву - ремонтно-технічні бази.
Скорочення Збройних Сил, ініційоване в січні 1960 р значною мірою
торкнулося і Дальньої авіації. Три повітряні армії були переформовані в
окремі важкі бомбардувальні авіаційні корпуси Дальньої авіації. Всього в
середині 1960-х рр. Дальня авіація включала в себе 32 авіаційних полку,
об’єднаних в 10 важких бомбардувальних дивізій, на озброєнні яких пе-
ребувало близько 900 літаків. У той же час в полках було збільшено кіль-
кість літаків, а коефіцієнт екіпажів на кожен бомбардувальник підняли до
1,25-1,5. Завдяки тому, що основу парку літаків дальньої авіації становила
в основному техніка новітніх зразків, бойові можливості цього роду військ
Військово-повітряних сил суттєво зросли.
У 1950-1960-х рр. великий розвиток отримала транспортна авіація.
Кількісний та якісний ріст транспортних літаків і вертольотів дозволив
ставити все більш широкі і складні завдання перед транспортно-десантної
авіацією. У 1955 р вона була перетворена у військово-транспортну, виведе-
на зі складу повітрянодесантних військ і стала самостійним видом Війсь-
ково-повітряних сил.
Особливо слід відзначити стрімкий розвиток в 1950-і - 1960-і рр. вер-
толітної авіації. Якщо в 1953 р в Збройних Силах було 139 вертольотів, то
до 1965 року їх число зросло до 1624. З початком серійного виробництва
транспортних вертольотів (Мі-4 і Як-24) почалося формування перших
вертолітних частин і з’єднань. Всього до середини 1950-х рр. було сфор-
мовано чотири десантно-транспортних дивізії на вертольотах. Однак уже
на початку 1960-х рр. створення таких великих формувань було визнано
недоцільним, і основною організаційною структурою вертолітної авіації
став вертолітний полк, бойовий склад якого включав 60 гвинтокрилих ма-

шин. Вертолітні частини і підрозділи після переформування передавалися
у фронтову авіацію ВВС з оперативним підпорядкуванням командувачем
об’єднаннями Сухопутних військ [8, с. 14].
Основи розвитку військ ППО в 1950-1960-х рр. були закладені ще в
другій половині 1940-х рр. У міру розвитку засобів протиповітряної обо-
рони удосконалювалася і організаційна структура військ ППО. Постановою
Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС від 27 травня 1954 р № 1040-444сс «Про
безкарних польотах іноземних літаків над територією СРСР» були розкриті
недоліки протиповітряної оборони країни як організаційного, так і техніч-
ного плану і передбачалися серйозні перетворення в організації ППО краї-
ни. Були скасовані райони протиповітряної оборони і створені оперативні
об’єднання (округ, армія), що складаються з корпусів і дивізій, що включа-
ли в свою чергу частини і підрозділи винищувальної авіації, зенітної арти-
лерії, ракетних і радіотехнічних військ. У травні 1954 року була заснована
посада Головнокомандувача Військами ППО країни - заступника Міністра
оборони СРСР. Першим на цю посаду був призначений Маршал Радянсько-
го Союзу Л.А. Говоров.
Процес переходу до нової організаційно-штатній структурі зайняв
кілька років. При цьому були повністю ліквідовані частини і підрозділи, по-
треба в яких в нових умовах відпала. В результаті широкого застосування
систем автоматизованого управління була введена більш надійна і функ-
ціональна система управління військами протиповітряної оборони країни.
Війська ППО стали першим видом Збройних сил СРСР, в якому було
введено бойове чергування. Зайнятий на ньому особовий склад знаходив-
ся в більш високих, порівняно з іншими силами, рівнів готовності до вирі-
шення запланованих або раптово виникаючих завдань і ведення бойових
дій. Несення бойового чергування було виконанням бойового завдання
в мирний час. З 1 вересня 1955 на бойове чергування першими заступи-
ли радіолокаційні вузли ближнього і далекого виявлення А-100. З липня
1956 року на бойове чергування заступили зенітні ракетні полки.
Перші підсумки будівництва військ ППО країни підвів на нараді в ЦК
КПРС 18 грудня 1959 року їх Головнокомандувач Маршал Радянського Со-
юзу С.С. Бірюзов. Перетворення в військах ППО країни отримали позитив-
ну оцінку Н.С. Хрущова.
Створення єдиної системи протиповітряної оборони на всій території
країни і оформлення Військ ППО країни в самостійний вид Збройних Сил
СРСР завершилося до 1961 р. При цьому Головнокомандувач Військами
ППО країни, на відміну від інших видів Збройних сил, мав функціями не
лише адміністративного, а й оперативного управління. Створена в 1950-
1960-х рр. система протиповітряної оборони з окремими доповненнями
успішно проіснувала до 1978 р.
Успішні випробування в березні 1961 р протиракетного комплексу
дали поштовх до розвитку системи протиракетної оборони. Для керівни-
цтва нею 20 січня 1962 року було сформовано Управління по введенню
об’єктів протиракетної оборони. У 1962-1963 рр. разом зі створенням ком-
плексу об’єктів системи озброєння створювалися і перші військові форму-
вання протиракетної оборони.
У 1950-1960-х рр. великі зміни відбулися і в організаційній структурі

Сухопутних військ. Важливим заходом стало спрощення системи управлін-
ня військами шляхом відмови від корпусного ланки. Тепер загальновійсь-
кова армія стала складатися з певного числа мотострілкових і танкових
дивізій, а також з артилерійських, інженерно-саперних та інших спеціаль-
них частин, безпосередньо підпорядковувалися командуючому армією.
У березні 1955 року була відновлена посада Головнокомандувача Су-
хопутними військами. Під його початок було зведено роду військ, яка рані-
ше перебувала в безпосередньому підпорядкуванні Міністра оборони СРСР.
Висока моторизація і насиченість військ броньованими засобами
спричинили великі зміни в самому численному роді Сухопутних військ -
стрілецьких військах, які стали іменуватися мотострілковими. До 1957
року на базі стрілецьких і механізованих дивізій були сформовані мото-
стрілкові дивізії, які мали в своєму складі танків більше, ніж механізова-
ний корпус періоду Великої Вітчизняної війни. Включення в мотострілкові
дивізії підрозділів, оснащених комплексами протитанкових керованих ре-
активних снарядів, потужними артилерійськими системами та інженерни-
ми засобами, збільшило їх бойові можливості, в тому числі і по боротьбі з
танковими угрупованнями противника.
У 1957 р відбулася зміна організаційної структури танкових дивізій. В
результаті кількість техніки в них значно збільшилася.
Володіючи великою ударною силою, мобільністю і високою протия-
дерних стійкістю, танкові війська, завдяки своїй новій організації, знайш-
ли здатність найбільшою мірою використовувати результати застосуван-
ня ядерної зброї, наносити нищівні удари по ворогу, розвивати наступ у
високих темпах і на велику глибину.
Ефективність протиповітряної оборони Сухопутних військ значно
підвищилася за рахунок створення в 1958 р їх нового роду - військ про-
типовітряної оборони. Вони оснащувалися зенітними ракетними комплек-
сами і багатостовбурний автоматичними артилерійськими системами.
Висока ефективність вогню зенітних засобів досягалася застосуванням
радіолокаційної техніки і автоматизованих систем управління вогнем, а їх
рухливість дозволяла здійснювати широкий маневр в інтересах надійного
прикриття угруповань військ, їх органів управління і тилових об’єктів від
ударів з повітря.
У 1961 року шляхом об’єднання артилерії з ракетними військами опе-
ративно-тактичного та тактичного призначення був створений новий рід
військ - Ракетні війська і артилерія. Процес створення нового роду військ
супроводжувався різким скороченням артилерії і зміною організаційної
структури артилерійських частин і підрозділів. У мотострілкових дивізіях
артилерійський полк був доповнений ракетним дивізіоном. До складу за-
гальновійськових армій були включені ракетні бригади [9, с. 23].
Великі зміни відбулися в організаційній структурі повітряно-де-
сантних військ, які в 1956 р були підпорядковані Головнокомандуючому
Сухопутними військами. У ВДВ також було ліквідовано корпусне ланка
управління. При цьому чисельність повітряно-десантних військ неухиль-
но знижувалася і до 1961 р їх складі залишилося сім повітряно-десантних
і одна навчальна повітряно-десантна дивізії. Розвитку ВДВ, як і раніше,
перешкоджало їх слабке оснащення десантованої технікою. Істотне зро-

стання бойової могутності повітряно-десантних військ почався тільки в
другій половині 1960-х рр. після технічного переоснащення парку військо-
во-транспортної авіації та прийняття на озброєння нових зразків військо-
вої техніки, пристосованої для десантування.
Можливість застосування противником засобів масового уражен-
ня зумовила зростання завдань і ролі хімічних військ. На них поклада-
лося ведення радіаційної і хімічної розвідки, контроль за радіоактивним
опроміненням особового складу, визначення параметрів ядерних вибухів
противника, а також проведення спеціальної обробки військ, дегазація, де-
зактивація, дезінсекція та інші заходи.
Таким чином, одним з основних заходів військової реформи стало
значне скорочення чисельності Збройних сил. До 1964 р. в порівнянні з по-
чатком 1953 року вона була зменшена на 43% (з 5736000 до 3300000 осіб).
Скорочення чисельності Збройних Сил СРСР не становило суті військової
реформи, а було лише умовами її проведення. Зміна поглядів керівництва
країни на співвідношення видів і родів військ в структурі Збройних сил,
надходження на озброєння принципово нових зразків зброї і військової
техніки, перегляд тактики дій частин і підрозділів зажадав зміни організа-
ційної структури армії. Особливе значення мало отримання організаційної
самостійності військ протиповітряної оборони і Ракетних військ стратегіч-
ного призначення.
Зазнала змін і структура Військово-морського флоту і Сухопутних
військ. У їх складі з’явилися нові роду військ, а що не відповідали новому
часу розформовані. У Сухопутних військах була спрощена система управ-
ління шляхом ліквідації кріпосного ланки.
У структурі Військово-повітряних сил організаційну самостійність
отримала військово-транспортна авіація, розвитку якої Н.С. Хрущов нада-
вав особливого значення.
Для захисту цивільного населення і промислових підприємств від
вражаючих факторів зброї масового ураження в 1961 р були створені вій-
ська Цивільної оборони. Отримали розвиток і хімічні війська.
Створена до середини 1960-х рр. структура Збройних сил СРСР зали-
шалася практично незмінною до початку 1990-х рр.

1. Сокращение Вооруженных Сил СССР в середине 50-х годов // Воен-
ные архивы России. 1993. № 1. С. 271–308.
2. «Армию надо сделать без излишеств...» Записка Н.С. Хрущева о во-
енной реформе 1959 г. / Публ. Ю.А. Абрамовой // Исторический архив. –
1998. – № 3. – С. 60–69.
3 Абрамова, Ю.А. Незавершенная реформа Н.С. Хрущева: преобразова-
ния Вооруженных сил СССР в 1953–1964 гг. Вестник Московского государ-
ственного областного университета. 2011. № 4. С. 16–33.
4. Постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР «О временной
отсрочке увольнения в запас солдат, матросов, сержантов и старшин, вы-
служивших сроки действительной военной службы» // Правда. 1961. 30
августа.
5. Первов М. Ракетные комплексы РВСН. – М.: Техинформ, 2001. – 56 с.

6. Бабаков, А.А. Вооруженные Силы СССР после войны (1945–1986 гг.):
История строительства. М.: Воениздат, 1987. – 287 с.
7. Золотарев, В.А. Как создавалась военно-морская мощь Советского
Союза. В 2 кн. М.: ООО «Издательство АСТ», 2004. – 2 кн.
8. Пивоваров, Ю.Ф. Боевые вертолеты в составе отечественной ар-
мейской авиации. 1951–1972 гг. Военно-исторический журнал. 2008. № 3.
С. 13–16.
9. Барабанов, А.М. Развитие отечественной артиллерии во второй по-
ловине ХХ века. Военно-исторический журнал. 2009. № 3. С. 22-25.
O. Severinova
ORGANIZATIONAL AND STRUCTURAL CONSTRUCTION OF WEAPONS

FORCES IN THE 1950-60S OF THE XX CENTURY
The article is devoted to the study of the peculiarities of the organizational

and structural structure of the armed forces in the 1950-60s of the twentieth
century. The article also analyzes the main directions and approaches of various
scientists to study this issue. It is determined that the effectiveness of air defense of
the Land Forces has increased significantly due to the creation in 1958 of their new
kind - the air defense forces. They were equipped with anti-aircraft missile systems
and multi-barrel automatic artillery systems. High efficiency of anti-aircraft fire
was achieved by the use of radar equipment and automated fire control systems,
and their mobility allowed for a wide maneuver in the interests of reliable cover
of troops, their controls and rear objects from air strikes. It was found that the
possibility of the use of mass destruction by the enemy led to an increase in the tasks
and role of chemical troops. They were responsible for conducting radiation and
chemical reconnaissance, controlling the radiation of personnel, determining the
parameters of enemy nuclear explosions, as well as carrying out special treatment
of troops, degassing, decontamination, disinsection and other measures. Thus, one
of the main measures of military reform was a significant reduction in the size of the
Armed Forces. By 1964, compared with the beginning of 1953, it had been reduced
by 43%. The reduction in the size of the USSR Armed Forces was not the essence
of military reform, but was only a condition for its implementation. Changing
views of the country’s leadership on the ratio of types and types of troops in the
structure of the Armed Forces, the entry into service of fundamentally new models
of weapons and military equipment, revision of tactics of units and units required
changes in the organizational structure of the army. Of particular importance was
the acquisition of organizational independence of the air defense forces and the
Strategic Missile Forces.
Keywords: Armed forces, military-service relations, personnel, organizational
and structural construction.

УДК: 342.9
Скороход Г. М.,
здобувач Національної академії внутрішніх справ
ГЕНЕЗИС ДЕРЖАВНОГО БОРГУ

Актуальність статті полягає в тому, що нажаль, в Україні
спостерігається ситуація, коли розмір як внутрішнього, так і зовнішнього
боргу зростає. А динаміка співвідношення до ВВП є негативною, що
означає кризу в економіці країни, зубожіння населення, розширення видів
та підняття ставок податків, відсутність розвитку галузей народного
господарства тощо. Тобто Україна на сьогодні знаходиться в борговій
кабалі з якої поки що немає ефективних шляхів виходу. Втім, відзначимо, що
Україна в різні проміжки часу (як до створення УРСР, так і після здобуття
незалежності) отримувала кредити, позики та весь час перебувала в
боргових відносинах як з національним кредитором, так і з міжнародними
суб’єктами. Є і боргові зобов’язання, які отримала Україна після розпаду
СРСР. Саме тому, наразі нашим завданням є дослідження генези державного
боргу України, визначення причин його прогресивного росту. Наголошено,
що в СРСР протягом багатьох років аж до 50-х років мала місце практика
примусового розміщення позик за передплатою і навіть, особливо в
провінції, видача частини заробітної плати облігаціями державних позик. У
демократичних державах випуск примусових позик теоретично можливий
в екстрених умовах, наприклад, під час воєн і практикувався в минулому.
Таким чином, на протягом першої половини ХІХ ст. держава почала
утворювати державний борг, однак, як свідчить історія державного боргу,
держава не була готова до фінансових зобов’язань та відповідно виконання
їх. Подекуди перекладаючи борговий тягар на своїх громадян, що є фактор
явної неспроможності у виконанні взятих на себе обов’язків та гарантій
погашення взятих кредитів, позик тощо. Узагальнюючи особливості
виникнення та виконання боргових зобов’язань періоду поч. ХІХ – сер ХІХ ст.
можна назвати періодом постреволюційним, яким характеризувався:
утворенням державного боргу та наростанням заборгованості по ньому;
необхідністю взяття кредитів, які спрямовувалися на розвиток економіки
та галузей народного господарства країни; втрата довіри до РСФРС як
надійного позичальника; дуалістичне становище країни, тобто держава
виступала як позичальником (народні господарства), так і кредитором;
імперативність виникнення боргових зобов’язань, практикувалося, що
частина заробітної плати виплачувалася облігаціями державних позик.
Ключові слова: національна валюта, девальвація, боргові
зобов’язання, зовнішній державний борг, внутрішній державний борг,
міжнародні організації.
Актуальність теми. Державний борг з’явився з виникненням і

розвитком держави. Органи влади та управління прагнули збалансувати
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Скороход Г. М., 2019
бюджет (загально-державний фонд грошових коштів) для нормального

розвитку держави та повноцінного виконання своїх функцій. В епоху
слаборозвиненого грошового господарства відчувався брак коштів,
одержуваних від збору податків [1, с. 37]. Але державі потрібно було
динамічно розвиватися і функціонувати. У такій ситуації інструментом
перерозподілу грошових ресурсів стали спочатку внутрішні, а потім і
зовнішні запозичення, в результаті яких за державою закріплювався
борг [2, с. 31].
Слід відзначити, що нажаль, в Україні спостерігається ситуація, коли
розмір як внутрішнього, так і зовнішнього боргу зростає. А динаміка
співвідношення до ВВП є негативною, що означає кризу в економіці країни,
зубожіння населення, розширення видів та підняття ставок податків,
відсутність розвитку галузей народного господарства тощо. Тобто Україна
на сьогодні знаходиться в борговій кабалі з якої поки що немає ефективних
шляхів виходу. Втім, відзначимо, що Україна в різні проміжки часу (як до
створення УРСР, так і після здобуття незалежності) отримувала кредити,
позики та весь час перебувала в боргових відносинах як з національним
кредитором, так і з міжнародними суб’єктами. Є і боргові зобов’язання, які
отримала Україна після розпаду СРСР. Саме тому, наразі нашим завданням
є дослідження генези державного боргу України, визначення причин його
прогресивного росту.
Виклад основного матеріалу. В.В. Панченко досліджуючи історію
розвитку державного боргу пропонує здійснити його періодизацію на два
періоди: перший період (1991- перша половина 1994 р.) отримання нашою
державою незалежності та її становлення. Цей період характеризується
безсистемним утворенням і нагромадженням державного боргу.
Характерними ознаками були: 1) проводилося врегулювання боргових
справ з Росією; 2) держава виступала гарантом перед іноземними
кредиторами щодо українських підприємств; 3) широке залучення
кредитів Національним банком. По закінченню першого періоду, тобто
в середині 1994 року розмір державного боргу країни знаходився на
позначці в 4,8 млрд. дол. Структура державного боргу представлена наступ-
ним чином: внутрішній борг – 25%, зовнішній борг – 75%. Другий період
характеризується становленням співпраці з міжнародними фінансовими
організаціями. Активне залучення іноземних кредитів призводить до
того, що зовнішній державний борг зростає на 56%. Облігації внутрішньої
державної позики виступають основним джерелом формування
внутрішнього державного боргу. Третій період, який охоплює проміжок
часу з 1997 року і до сьогодні характеризується постійним збільшенням
зовнішнього боргу. Цей період ознаменувався зростанням державного
боргу. Спостерігається перевищення зовнішнього боргу над внутрішнім.
Ю.І. Бурлаченко досліджуючи проблематику державного боргу
умовно пропонує поділити його зростання та формування на наступні
періоди: 1) у 1992 – 2000 роках за рахунок активного здійснення зовнішніх
запозичень направлених на фінансування бюджетного дефіциту; 2) у 2000
– 2008 роках за рахунок внутрішніх і зовнішніх позик а також значного
обсягу кредитів, наданих під державні гарантії; 3) у 2008 – 2013 роках
за рахунок зовнішніх запозичень у зв’язку з негативними наслідками
світової фінансової кризи, яка мала вплив на економіку України а також

за необхідності фінансування стрімко зростаючого дефіциту бюджету [3,
с.60].
Проаналізувавши наведені точки зору очевидним є привілейоване
значення таких критеріїв як: збільшення/зменшення державного боргу
(зовнішнього державного боргу, внутрішнього державного боргу),
що визначає рівень фінансової незалежності держави. Досліджуючи
питання генезису державного боргу, на нашу думку, варто звернутися
о першопричин виникнення державного зовнішнього/внутрішнього
державного боргу.
Так, кредитна історія Росії почалася в 1769 р., коли Катерина II зробила
першу позику в Голландії. За наступні два з половиною століття Російська
імперія позичила на ринку приблизно 15 млрд руб. Велика частина цих
коштів напередодні революції була погашена. На той час найдавнішими
позиками у складі російського державного боргу залишалися 6 %, і позики
1817 р. – 18 %. Їх загальний капітал становив 93 млн руб., а непогашена
частина державного боргу на 1 січня 1913 р. дорівнювала 38 млн руб. [4,
с. 12-28 ]. Протягом усього XIX ст. і на початку ХХ ст. витрати бюджету пе-
ревищували доходи. У другій половині XIX ст. уряд активно фінансував
будівництво залізниць, а також викуповував у скарбницю приватні лінії.
Державний борг становив 10% від суми державного бюджету, що в повній
мірі забезпечувало його оплатність та обслуговування. Позикові кошти
йшли на фінансування будівництва залізниць, ведення воєн і боротьбу зі
стихійними лихами [5, с. 39]. Платежі за зобов’язаннями відраховувалися з
державного бюджету.
Основу державного боргу становили довгострокові і безстрокові
позики. Довгострокові позики могли укладатися на досить тривалі терміни
50-80 років. Практикувався випуск безстрокових зобов’язань, коли дер-
жава зобов’язувалася виплачувати тільки договірний відсоток, тобто для
власника позика ставала рентою. Уряд залишав за собою право примусової
скупки цього інструменту за номінальною вартістю. У цьому випадку по-
зика погашалася тиражами. Інколи держава скуповувала облігації на бір-
жі. Також існувало формальне визначення внутрішніх та зовнішніх позик.
Перші орієнтувалися на іноземного покупця і звернення за кордон. Другі
були розраховані на російський ринок. Такий розподіл не мав ніякого
економічного значення, оскільки жодних обмежень на купівлю зарубіжних
випусків для російських підданих і внутрішніх іноземців не існувало [6]. До
моменту приходу більшовиків до влади сума взятих позик становила при-
близно 15 млрд руб. за золотим курсом на початку 1917 р.
У 21 січня 1918 року уряд Радянської Росії прийняв постанову
Всеросійського виконавчого комітету відмовився платити борги своїм та
іноземним громадянам, що негативно вплинуло на подальший фінансовий
розвиток країни. Також анулювалися всі гарантії, дані названими урядами
по позиках різних підприємств і установ. Незаможні громадяни, які
володіють анульованими державними паперами внутрішніх позик на суму
не більше 10000 рублів (за номінальною вартістю), отримували взамін
іменні свідоцтва нової позики Російської Соціалістичної Федеративної
Радянської Республіки на суму, що не перевищує 10000 рублів. Вклади
в державні ощадні каси і відсотки по ним були недоторканними. Всі

облігації анульованих позик, що перебували на рахунках в ощадних касах,
замінювалися книжковим боргом Російської Соціалістичне Федеративної
Радянської Республіки [7].
Дещо пізніше були прийняті постанови про анулювання державних
цінних паперів [8; 9].
Після встановлення на початку 1930-х років режиму централізованого
планування, коли все стало державним, кредит у загальноприйнятому
розумінні цього терміну зник, залишилися тільки грошові розрахунки,
що здійснюються єдиним на всю країну банком. Були введені примусові
щорічні позики у населення в розмірі не менше місячного фонду оплати
праці. Ці позики випускалися з 1925 до 1956 р. включно. Потім вони були
припинені. Погашення накопиченої заборгованості було відкладено на 20
років, виплата відсотків по заборгованості не передбачалася. Так виник
внутрішній державний борг [10, с. 78]. Якоюсь подобою державного боргу
могла вважатися величезна заборгованість за кредитами Держбанку, пе-
редусім аграрного сектора, тобто колгоспів і радгоспів [11, с. 89-93]. Але
теоретично вона утворювала державний борг, оскільки з обох сторін цих
боргових відносин виступала держава: вона була і кредитором в особі дер-
жавного банку, і позичальником в особі державних підприємств, колгоспів.
Наростання цієї заборгованості почалося з початку 70-х років і тривало до
початку “перебудови” (середина 80-х років) [11, с. 32].
Також варто згадати, що в СРСР протягом багатьох років аж до 50-х
років мала місце практика примусового розміщення позик за передплатою
і навіть, особливо в провінції, видача частини заробітної плати облігаціями
державних позик. У демократичних державах випуск примусових позик
теоретично можливий в екстрених умовах, наприклад, під час воєн і
практикувався в минулому.
Таким чином, на протягом першої половини ХІХ ст. держава почала
утворювати державний борг, однак, як свідчить історія державного боргу,
держава не була готова до фінансових зобов’язань та відповідно виконання
їх. Подекуди перекладаючи борговий тягар на своїх громадян, що є фактор
явної неспроможності у виконанні взятих на себе обов’язків та гарантій
погашення взятих кредитів, позик тощо.
На нашу думку, узагальнюючи особливості виникнення та виконання
боргових зобов’язань періоду поч. ХІХ – сер ХІХ ст. можна назвати
періодом постреволюційним, яким характеризувався: утворенням
державного боргу та наростанням заборгованості по ньому; необхідністю
взяття кредитів, які спрямовувалися на розвиток економіки та галузей
народного господарства країни; втрата довіри до РСФРС як надійного
позичальника; дуалістичне становище країни, тобто держава виступала як
позичальником (народні господарства), так і кредитором; імперативність
виникнення боргових зобов’язань, практикувалося, що частина заробітної
плати виплачувалася облігаціями державних позик.
Станом на початок 1995 р. зовнішній борг Республіки Україна,
прийнятий від колишнього СРСР, становив 16,37% від загального
зовішнього боргу СРСР (з урахуванням пені за прострочені виплати,
непогашених відсотків і боргу перед фізичними та юридичними особами
по замороженим валютних рахунках у Зовнішекономбанку СРСР). Таким

чином, можна відзначити більш ніж чотириразове зростання зовнішнього
боргу за семирічний період. Оцінити ефективність вкладення отриманих
коштів доволі складно з об’єктивних причин, головна з яких розпад СРСР у
1991 р., що призвів до розділу виробничої бази Союзу [11, с. 33].
Дещо пізніше в 1997 році постановою Верховної Ради України
було ратифіквано Угоду між Україною та Російською Федерацією про
врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного
боргу та активів колишнього СРСР. Було визнано право Української
Республіки на наслідування частини активів та несення зобов›язань щодо
сплати частини боргів колишнього СРСР та підтверджено дію обмінного
листа між Урядом України та Паризьким клубом кредиторів від 26
березня 1993 року щодо відсутності претензій кредиторів колишнього
СРСР до України щодо сплати нею частки боргу СРСР. На виконання умов
даного договору було прийнято Закон України «Про ратифікацію Угоди
між Україною та Російською Федерацією про врегулювання питань
правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів
колишнього СРСР» [12]. Втім, даний закон не був прийнятий.
Таким чином, розпад СРСР диктував необхідність обґрунтованого
розподілу державного боргу СРСР. Підсумком першого етапу цієї роботи
було визнання розрахункових часток колишніх республік СРСР по ряду
параметрів [13, с. 163]. Державний борг формувався як результат вну-
трішньої і зовнішньої боргової політики. Однією з основних проблем
економіки часів перехідного періоду став непомірно збільшений вну-
трішній державний борг. Коло західних кредиторів СРСР було досить ве-
лике до нього входять близько 600 комерційних банків з 24-х країн, а
також Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та
розвитку, Європейський банк реконструкції та розвитку. Основний масив
боргів припадає на банки 6-ти країн Німеччини, Італії, США, Франції,
Австрії та Японії [11, с. 34].
Кінець 80-х початок 90-х років ХХ ст. відзначився падінням
виробництва.
Таким чином, другий період генезису державного боргу, на нашу
думку, є перехідним періодом (1980-1991 рр.), який характеризувався:
необхідністю покриття дефіциту державного бюджету золотовалютними
запасами, що призвело о їх скорочення; утворенням зовнішнього
державного боргу внаслідок дефіциту державного бюджету; розподілом
виробничої бази СРСР, що спричинило вивільнення державного боргу
Республіки Україна як самостійної, незалежної держави і відповідно
утворення боргових зобов’язань.
У кінці 1980-х років економічне становище СРСР швидко
погіршувалося, що було спричинено не лише втратою довіри до СРСР як
надійного фінансового партнера, але й різким скороченням золотовалютних
резервів з 15,3 млрд дол. у 1988 р. до 7,6 млрд дол. у 1991 р. У 1990 р. було
продано золота на 2,7 млрд дол., а в 1991 р. на 3,8 млрд дол. Для розв’я-
зання платіжних проблем непомірно витрачалися золоті запаси держави:
якщо в середині 1980-х років вони становили близько 2,5 тис. т, то до кін-
ця 1991 р. вже 240 т, досягнувши небувало низького рівня за всю історію
Росії XX ст. Відправною точкою слід вважати концепцію “прискорення”

економічного розвитку 1985 р. Будучи, по суті, програмою економічного
реформування планово-адміністративної системи, вона передбачала
кардинальну модернізацію радянської промисловості на основі закупівлі
та впровадження західних технологій. Однак валютні ресурси, необхідні
для реалізації цього задуму, виявилися недостатніми. Пов’язано це із
зовнішніми кон’юнктурними чинниками, що призвели до чергового
падіння цін на сировинні товари (наприклад, нафта подешевшала більш
ніж у два рази порівняно з початком 80-х років) основне джерело валютної
виручки СРСР. Вихід був знайдений у збільшенні зовнішніх запозичень.
Офіційна радянська статистика не надавала відомостей, що стосуються
боргових зобов’язань Радянського Союзу перед західними країнами. Тому
для вивчення динаміки зовнішнього боргу СРСР основними джерелами
слугують дані, що наводяться в публікаціях світових фінансових
організацій. Так, за оцінками Банку Міжнародних розрахунків, зовнішня
заборгованість СРСР на кінець 1984 р. становила близько 25 млрд дол., а
станом на 1 січня 1992 р. загальна сума зовнішнього боргу Радянського Со-
юзу оцінювалася вже у 105 млрд дол.
Союз РСР в післявоєнні роки був зразковим позичальником,
своєчасно і в повному обсязі виконував свої боргові зобов’язання. Однак, в
1984 році відбувся різкий стрибок заборгованості. На зовнішньому ринку
зайняли більш 15 млрд. дол. (зовнішній борг становив уже 5% ВВП). У
1986 році сума зовнішніх позик перевищила 30 млрд. дол. (50% експор-
ту), а в 1989 році зовнішній борг СРСР досяг 50 млрд. дол. (8% ВВП). Ще
30 млрд. дол. заборгованості було накопичено Союзом у 1988 - 1991 роках,
- коли західні держави надали СРСР ряд багатомільярдних кредитів. До
кінця 1991 року зовнішній борг СРСР становив 57 млрд. дол. (10% ВВП).
Саме з цієї суми починалися переговори із зарубіжними кредиторами про
правонаступництво боргів СРСР. 6 липня 1992 року 11 радянських рес-
публік (Азербайджанська Республіка, Республіки Білорусь, Республіки
Таджикистан, Республіки Вірменія, Республіки Казахстан, Республіки
Узбекистан, Російська Федерація, Республіки Киргизстан, Республіка
Молдова, Республіка Туркменістан, Республіка Україна) підписали Ме-
морандум «Про взаєморозуміння з питання правонаступництва щодо
договорів колишнього Союзу РСР, які представляють взаємний інтерес»
[14], взявши на себе солідарну відповідальність за радянський борг. Дого-
вір про правонаступництво щодо зовнішнього боргу та активів Союзу РСР,
був підписаний колишніми союзними республіками 4 грудня 1991 року.
Передбачалося, що кожна з держав буде нести свою частку відповідально-
сті за зовнішнім боргом, а також мати відповідну частку в активах колиш-
нього СРСР [15].
Досліджуючи питання міжнародних зобов’язань України та гаран-
тованого державного боргу варто згадати, про найперший гарантований
державний борг, який виник у зв’язку з правонаступництвом Республіки
Україна після розпаду СРСР.
У 1994 році між Україною і Російською Федерацією було підписано
Угоду про врегулювання питань правонаступництва стосовно зовнішнього
державного боргу та активів колишнього Союзу РСР. Даною Угодою
передбачалося, що зовнішній державний борг та активи колишнього

Союзу РСР розуміються таким чином, як вони визначені в Договорі про
правонаступництво стосовно зовнішнього державного боргу та активів
Союзу РСР від 4 грудня 1991 року. Частки України та Російської Федерації
у зовнішньому боргу та активах колишнього Союзу РСР визначаються на
основі єдиного агрегованого показника, як це зафіксовано у Договорі про
правонаступництво стосовно державного боргу та активів колишнього
Союзу РСР від 4 грудня 1991 року, з урахуванням фактичної кількості
держав-суб›єктів колишнього СРСР, що підписали цей Договір.
Умовами Угоди передбачено, що Україна передає, а Російська
Федерація бере на себе зобов’язання по виплаті частки України у
зовнішньому державному борзі колишнього Союзу РСР станом на 1 грудня
1991 року [16, ст.3,4]. Таким чином, Україна віддала свої боргові зобов’я-
зання по зовнішньому державному боргу, а разом з ними і частку України
в активах колишнього Союзу РСР Російській Федерації. Де, активи СРСР -
це нерухома й рухома державна власність СРСР за межами його території,
золотовалютні фонди та резерви СРСР, інвестиції за кордоном, будь-
які фінансові зобов›язання стосовно СРСР іншої держави, міжнародної
організації чи будь-якого іншого іноземного дебітора [16, с. 35].
В той же час, варто згадати, що відповідно до положень Договору
про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу та
активів Союзу РСР визначено, що гарантія обслуговування й погашення
зовнішнього боргу СРСР є обов’язковою умовою подальшого входження
у світове господарство, а державний зовнішній борг СРСР означає будь-
яке фінансове зобов’язання, взяте СРСР чи іншими законним чином
уповноваженими на це СРСР особами, по відношенню до іншої держави,
міжнародної організації чи будь-якого іноземного кредитора [17]. Кожна
зі Сторін несе роздільну відповідальність щодо інших Сторін з виплати на-
лежної їй частки боргу. На основі єдиного агрегованого показника частка
зовнішнього боргу Республіки України становила 16,37% від загального
зовнішнього боргу СРСР.
Для врегулювання всіх питань, пов’язаних із реалізацією умов
Договору було утворено Міждержавну раду з нагляду за обслуговуванням
боргу і використанням активів, що складається з повноважних
представників п’ятнадцяти членів колишнього СРСР.
Таким чином, відзначимо, що починаючи з 1991 року до тепер Україна
переживає складне фінансово-економічне становище, що продиктоване
низкою чинників. Розмір державного боргу має тенденцію до постійного
зростання.
На нашу думку, період 1991-2020 року можна назвати періодом
прогресивного росту суми державного боргу – період боргової залеж-
ності.
Характерними особливостями даного періоду, вважаємо, є:
послаблення економічної стійкості національної валюти – девальвація
гривні; неконтрольоване збільшення боргових зобов’язань; запровадження
додаткових механізмів виконання боргових зобов’язань; превалювання
розміру зовнішнього державного боргу над внутрішнім державним боргом,
що спричинило збільшення залежності від міжнародних організацій;
часткова втрата самостійності в прийнятті політичних рішень; вимушене

рефінансування державного боргу; відсутність механізмів ефективного
управління державним боргом.

1. Бескова И. А. Управление государственным долгом. Банковские
услуги. 2002. № 5.
2. Мелікян С.С. Еволюція виникнення та управління державним бор-
гом постраждалих держав. Наукові праці МАУП. 2013. Вип. 4(39). С. 31-35.
3. Бурлаченко Ю.І. Проблеми управління зовнішнім державним бор-
гом в Україні. Тернопільський національний економічний університет. Тер-
нопіль. 2014. 142 с.
4. Головачев Д. Л. Государственный долг. Теория, российская и
мировая практика. М.: ЧеРо, 1998. 103 с.
5. Брагинская Л. С. Государственный долг: анализ системы управления
и оценка ее эффективности. М.: Университет. книга, 2007. 128 с.
6. Красавина Л. Н., Баранова Е. П. Внешний долг России: уроки и
перспективы. Деньги и кредит. 2001, № 9. С. 70-77.
7. Декрет об аннулировании государственных займов от 21 января
1918 года принятый Всероссийским центральным исполнительным
комитетом. Собрание узаконений и распоряжений правительства за 1917-
1918 гг. Управление делами Совнаркома СССР М. 1943. С. 375-376.
8. Постановление СНК РСФСР от 26.10.1918 Об аннулированных
государственных процентных бумагах. Собрание узаконений и
распоряжений правительства за 1917-1918 гг. Управление делами
Совнаркома СССР М. 1943. С. 375-376.
9. Декрет СНК РСФСР от 16.09.1920 О прекращении выдачи
возмещения за аннулированные ценные бумаги. Собрание узаконений
и распоряжений правительства за 1917-1918 гг. Управление делами
Совнаркома СССР М. 1943. С. 375-376.
10. Крохина Ю. А. Государственный кредит и государственный
долг: проблемы, причины и следствия. Гос. долг Российской Федерации:
проблемы управления и контроля: Материалы круглого стола, 4 декабря
2002 г. М., 2003.
11. Финансы. Денежное обращение. Кредит: Учеб. для вузов /
Л.А. Дробозина, Л.П. Окунева, Л.Д. Андросова и др.; Под ред. Л.А. Дробозиной.
М.: Финансы, ЮНИТИ, 1997. 479 с.
12. Про см о СРСР: затв. Постановою Веровної Ради України від 19
лютого 1997 року № 86/97-ВР. Відомості Верховної Ради України, 1997.
№ 16 Ст. 121.
13. Шохин А. Н. Внешний долг России. М.: Финансы и статистика,
1997. 176 с.
14. Меморандум про взаєморозуміння з питання правонаступництва
щодо договорів колишнього Союзу РСР, які представляють взаємний
інтерес: Меморандум від 6 липня 1992 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/
laws/show/997_231#Text
15. Государственный кредит и государственный долг. URL: http://e-
biblio.ru/book/bib/04_pravo/Fin_pravo/362.1.5.html#_ftn26
16. Угода між Україною і Російською Федерацією про врегулювання

питань правонаступництва стосовно зовнішнього державного боргу та
активів колишнього Союзу РСР: Закон України від 9 грудня 1994 року. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/643_055#Text
17. Договір про правонаступництво щодо зовнішнього державного
боргу та активів Союзу РСР: Угода від 4 грудня 1991 р. URL: https://zakon.
rada.gov.ua/laws/show/997_155
H. Skorokhod
GENESIS OF PUBLIC DEBT
The relevance of the article is that, unfortunately, in Ukraine there is a situation

where the size of both domestic and foreign debt is growing. And the dynamics
of the ratio to GDP is negative, which means a crisis in the country’s economy,
impoverishment, expansion of species and raising tax rates, lack of development of
sectors of the economy and so on. That is, Ukraine today is in debt bondage from
which there are no effective ways out. However, it should be noted that at various
times (both before the creation of the Ukrainian SSR and after independence)
Ukraine received loans, borrowings and was constantly in debt relations with both
the national creditor and international entities. There are also debt obligations
that Ukraine received after the collapse of the Soviet Union. That is why, now our
task is to study the genesis of Ukraine’s public debt, to determine the reasons for its
progressive growth. It is emphasized that in the USSR for many years until the 50s
there was a practice of forced placement of prepaid loans and even, especially in the
provinces, the issuance of part of the salary by government bonds. In democracies,
the issuance of forced loans is theoretically possible in emergency conditions, such
as during wars and has been practiced in the past. Thus, during the first half of the
nineteenth century. the state began to form public debt, but, as the history of public
debt shows, the state was not ready for financial obligations and, accordingly, to
fulfill them. In some cases, shifting the debt burden on their citizens, which is a
factor of obvious inability to fulfill their obligations and guarantees of repayment
of loans, borrowings, etc. Summarizing the peculiarities of the origin and fulfillment
of debt obligations of the beginning. XIX - middle of the XIX century. can be called
a post-revolutionary period, which was characterized by: the formation of public
debt and the growth of debt on it; the need to take loans aimed at the development
of the economy and sectors of the economy; loss of confidence in the RSFRS as a
reliable borrower; the dualistic position of the country, ie the state acted as both
a borrower (national economy) and a creditor; imperative occurrence of debt
obligations, it was practiced that part of the salary was paid by government bonds.
Keywords: national currency, devaluation, debt obligations, external public
debt, domestic public debt, international organizations.

УДК: 351.778:616.1/9-089 (477)
Снитнікова М. В.,
ЛЮДСЬКІ ОРГАНИ ТА ТРАНСПЛАНТАЦІЯ ЯК ОБ’ЄКТ

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН
Актуальність статі полягає в тому, що серед вчених різних галузей

існують суперечливі думки чи можна віднести до об’єкту людські органи,
трансплантацію. Оскільки з точки зору це об’єкт який неможливо
спрогнозувати, як наприклад перебіг хвороби , влив ідентичних лікарських
препаратів на різні організми тощо. Дійсно сфера трансплантації більше
відноситься до медичного права або до цивільного, ніж адміністративного,
однак у своєму дослідженні ми розглянемо цю проблему з точки зору
адміністративного права. На сьогодні, у більшості розвинутих країн
трансплантація органів суттєво впливає на тривалість і якість
життя населення, оскільки успішно проведена трансплантація може
подовжити життя людини іноді більше ніж на 25 років. У статті
проаналізовано наукові дослідження та чинне законодавство у сфері
трансплантації, як об’єкту адміністративно-правових відносин. Серед
вчених різних галузей існують суперечливі думки чи можна віднести до
об’єкту людські органи, трансплантацію. Оскільки з точки зору це об’єкт
який неможливо спрогнозувати, як наприклад перебіг хвороби, влив
ідентичних лікарських препаратів на різні організми тощо. Дійсно сфера
трансплантації більше відноситься до медичного права або до цивільного,
ніж адміністративного, однак у своєму дослідженні ми розглянемо цю
проблему з точки зору адміністративного права. Визначено, що людські
органи та трансплантація, як об’єкт адміністративно-правових відносин
є соціальним, біологічним, медичним та адміністративно-правовим явищем,
що розкриває складну соціальну, біологічну, медичну, правову, насамперед
адміністративно-правову природу трансплантації, яка відповідає
європейським вимогам країн-учасниць ЄС, а також адміністративні дії, які
здійснюються суб’єктами публічної адміністрації з метою забезпечення
права громадян на отримання якісного медичного лікування на безоплатній
основі із застосуванням трансплантації відповідно до галузевих стандартів
у сфері охорони здоров’я.
Ключові слова: адміністративно-правові відносини, життя людини,
здоров’я, медична галузь, публічне адміністрування, трансплантація,
об’єкт.
Актуальність теми. Серед вчених різних галузей існують суперечливі

думки чи можна віднести до об’єкту людські органи, трансплантацію.
Оскільки з точки зору це об’єкт який неможливо спрогнозувати, як
наприклад перебіг хвороби, влив ідентичних лікарських препаратів на
© Снитнікова М. В., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
різні організми тощо. Дійсно сфера трансплантації більше відноситься до

медичного права або до цивільного, ніж адміністративного, однак у своєму
дослідженні ми розглянемо цю проблему з точки зору адміністративного
права.
На сьогодні, у більшості розвинутих країн трансплантація органів
суттєво впливає на тривалість і якість життя населення, оскільки
успішно проведена трансплантація може подовжити життя людини іноді
більше ніж на 25 років. Усього на сьогодні у світі проживає понад 1 млн.
осіб із пересадженими органами, які ведуть активний спосіб життя [1].
Тобто, трансплантація розглядається як надзвичайно ефективний та в
цілому ряді випадків безальтернативний метод лікування незворотніх
захворювань та ушкоджень таких життєво важливих органів як легені,
нирки, печінка, серце тощо. Однак, в нашій країні у більшості випадків
громадяни саме за кордоном отримують лікування, а держава витрачає
значні бюджетні кошти. Лікарі до причин невеликої кількості пересадки
органів і тканин в Україні відносять: 1) постійне недофінансуванням цієї
галузі; 2)відсутність необхідної кількості органів для проведення операцій;
3) відсутністю єдиного державного механізму координації роботи закладів
охорони здоров’я та відсутністю стандартів, згідно з якими дозволяється
лікування хворих шляхом пересадки органів; 4) недосконалістю медичного
законодавства [2].
Стан дослідження. В дослідження лягли роботи науковців-
теоретиків з адміністративного права, а саме: В.Б. Авер’янова, О.М. Бандурки,
О.І. Безпалової, Ю.П. Битяка, В.В. Галунька, І.П. Голосніченка, С.В. Кивалова,
В.К. Колпакова, А.Т. Комзюка, Р.С. Мельника тощо.
Та науковців, які зверталися до спеціалізованих питань щодо
трансплантації органів і тканин людини: Г.А. Білецької, З.С. Гладун,
В.А. Глушкової, І.Л. Горелик, С.В. Гринчак, А.П. Громової, Л.Г. Дунаєвської,
А.А. Жалінської, Я.О. Ковальової, Г.І. Капуста, І.В. Кирилюк, О.Ю. Кашинцевої,
Д.П. Кобякової, Н.В. Коробцової, Л.В. Красицької, Г.Н. Красновського,
В.І. Лебідь, В.І. Крилова, Н.А. Маргацької, А.М. Маркіна., І.В. Міщука,
О.О. Мисливої, А.В. Мусієнко, М.М. Новицької, О.І. Панасенко, В.І. Пішта,
О.Г. Пелагеш, В.І. Прозоровського, О.Е. Старовойтова, Р.О. Стефанчука,
С.С. Тихонова, Г.В. Чеботарьова, В.М. Шульги, В.В. Юшкової та інші.
Однак, питання публічного адміністрування трансплантації в Україні
на сьогодні найбільш спірне з медичної точки зору та найменш досліджене
питання в аспекті адміністративного права.
Мета статті полягає в тому, щоб на основі чинного законодавства
дослідити та визначити людські органи та трансплантацію, як об’єкт
адміністративно-правових відносин.
Виклад основних положень. Жодне наукове дослідження не може
обійтись без об’єкта дослідження, який є самою площиною вивчення у
нашому випадку публічне адміністрування трансплантації. Повністю
підтримуємо точку зору, що об’єктом правовідносин є те, з приводу чого
вони виникають, на що націлені, як це зазначають А. Комзюк і В. Бевзен-
ко [3]. Укладачі підручника «Адміністративного права України» об’єктами
адміністративно-правових відносин вважають, що ними можуть бути
різноманітні матеріальні та нематеріальні блага, які становлять публічну
цінність, і діяння суб’єктів та об’єктів публічного управління пов’язані з

цими благами [4]. Теоретики розширюючи вказане поняття, вважають
об’єктом правовідносин є те, з приводу чого виникають суб’єктивні
права та юридичні обов’язки його учасників, заради чого виникають самі
правовідносини. Вчені зазначають, що об’єктами можуть бути різноманітні
предмети, речові права, духовні цінності тощо – усе, що має або може мати
цінність для суб’єкта права. Залежно від характеру й видів правовідносин (із
суб’єктивними правами та юридичними обов’язками) їх об’єктами можуть
бути матеріальні блага (речі, предмети, цінності). Ці об’єкти характерні
головним чином для цивільних, майнових правовідносин (купівля-продаж,
дарування, застава, обмін, зберігання, заповіт тощо); нематеріальних
особистих благ (життя, честь, здоров’я, гідність, свобода, безпека, право
на ім’я, недоторканність тощо); поведінки, дій суб’єктів правовідносин,
різного роду послуг та їх результатів. Це переважно правовідносини,
що складаються на основі норм адміністративного права (щодо сфери
управління), цивільного й господарського права (щодо надання послуг
у сфері цивільного та господарського обігу) тощо; продукти духовної
творчості (твори літератури, мистецтва, живопису, музики, скульптури, а
також наукові відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції – усе, що
є результатом інтелектуальної праці) [5]. Розглядаючи ст. 178 Цивільного
кодексу України «Оборотоздатність об’єктів цивільних прав» визначено,
що об›єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити
від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або
іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені
в обороті, або не є невід›ємними від фізичної чи юридичної особи.
Також, Цивільний кодекс України у статті 290 «Право на донорство»
визначено, що повнолітня дієздатна фізична особа має право бути донором
крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та
репродуктивних клітин. Особа віком до 18 років може бути живим донором
гемопоетичних стовбурових клітин відповідно до закону. Взяття органів
та інших анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи, яка померла, не
допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом. Фізична
особа може дати письмову згоду на донорство її органів та інших анатомічних
матеріалів на випадок своєї смерті або заборонити його. Також,особа
донора не повинна бути відомою реципієнту, а особа реципієнта - родині
донора, крім випадків, коли реципієнт і донор перебувають у шлюбі або є
близькими родичами [6]. Таким чином, виходячи із вищевказаного, можна
зробити висновки, що у цивільному кодексі не вказано, що трансплантати,
як об’єкти вилучені із обороту тому, на підставі ст.178 Цивільного кодексу
гемопоетичні стовбурові клітини, донорські органи та інші анатомічні
матеріали можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи
до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином,
якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті або
за згодою.
Додатково аналізуючи норми Кримінального кодексу України, а
саме ст. 143 «Порушення встановленого законом порядку трансплантації
анатомічних матеріалів людини» та 144 «Насильницьке донорство»
безпосереднім об’єктом є суспільні відносини, що охороняються законом.
Так, С. Романов та О. Мислива до об’єкту незаконної трансплантації відно-

сять життя та здоров’я людини, конституційні блага і соціальні цінності:
людину, її життя, здоров’я, тілесну недоторканність тощо, а також до таких
діянь відносять: вбивство з метою вилучення трансплантата; заподіяння
тілесного ушкодження з метою чи внаслідок вилучення трансплантата;
зловживання професійними знаннями; використання або спотворення
тіла померлої людини (трупа) з метою взяття анатомічних матеріалів для
трансплантації, виготовлення біоімплантантів для продажу; пошкодження
трансплантата [7, с. 101, 102]. А науковець С.Гринчак, вважає що безпосе-
реднім об’єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 143 КК України, є суспільні
відносини, які забезпечують життя, здоров’я донора та реципієнта, а також
тілесну недоторканність особи у сфері трансплантації органів або тканин
людини, шкода яким заподіюється шляхом порушення встановленого зако-
ном порядку трансплантації органів або тканин людини [8]. Таким чином і
у кримінальному праві людські органи та трансплантація є об’єктом, але у
даному випадку злочину.
Закон України «Про застосування трансплантації анатомічних
матеріалів людині» відносить до анатомічних матеріалів – органи (їх
частини), тканини, анатомічні утворення, клітини людини або тварини,
фетальні матеріали людини, крім того може бути живий донор чи донор-
труп, у якого в установленому Законом порядку вилучаються анатомічні
матеріали для трансплантації та/або виготовлення біоімплантатів. Визна-
чення терміну трансплантація – спеціальний метод лікування, що полягає
в пересадці анатомічного матеріалу людини від донора реципієнту і
спрямований на відновлення здоров’я людини. Обов’язковою умовою
є відповідна письмова згода, зразок якої визначає Кабінет Міністрів
України [9]. Таким чином, законодавець чітко визначив, що це суспіль-
ні відносини у сфері життя та здоров’я особи, виникають у разі медичної
необхідності відповідно до галузевих стандартів у сфері охорони здоров’я
для спасіння життя іншій особі та обов’язковою письмовою згодою донора
або іншою особою, яка визначена законодавцем. Крім того у даному випадку
ми можемо говорити про об’єкт як систему охорони здоров’я України.
До суб’єктів організації та надання медичної допомоги із
застосуванням трансплантації та здійснення діяльності, пов’язаної з
трансплантацією, в межах визначених законом повноважень віднесено:
Кабінет Міністрів України; центральний орган виконавчої влади, що
забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони
здоров’я; заклади охорони здоров’я, які мають ліцензію на провадження
господарської діяльності з медичної практики, що передбачає право
надання медичної допомоги із застосуванням трансплантації; заклади
охорони здоров’я, які мають ліцензію на провадження господарської
діяльності з медичної практики;бюро судово-медичної експертизи та
інші суб’єкти господарювання, що здійснюють діяльність, пов’язану з
трансплантацією; центральний орган виконавчої влади, що реалізує
державну політику у сфері державних фінансових гарантій медичного
обслуговування населення [9].
Ми частково підтримуємо точку зору О. Пелагеш, який у своєму
дослідженні, зазначає, що сфера трансплантології може вважатися об’єктом
адміністративно-правового регулювання, оскільки вона: а) є сукупністю

суспільних відносин, що виникають у зв’язку із необхідністю виконання
пересадки; б) в рамках трансплантації існують суспільні відносини, які
можуть бути врегульовані правом; в) охоплює найважливіші суспільні
відносини, що у цей момент найбільшим чином зачіпають інтереси
суспільства та окремих громадян. Для суспільства йдеться про необхідність
забезпечити можливість здійснення трансплантації у випадках, коли інші
методи лікування того чи іншого пацієнта є безперспективними. Для
окремо взятого пацієнта, безумовно, це стає питанням життя загалом [10].
Однак, вважаємо, що у даному випадку це широке коло суспільних відносин,
що можуть одночасно виникати у різних галузях права, але за наявності
медичної необхідності для спасіння життя іншій особі та обов’язковою
письмовою згодою донора або іншою особою, яка визначена законодавцем.
Таким чином, людські органи та трансплантація, як об’єкт адміністра-
тивно-правових відносин, що носять специфічний характер, є соціальним,
біологічним, медичним та адміністративно-правовим явищем, що розкриває
складну соціальну, біологічну, медичну, правову, насамперед адміністратив-
но-правову природу трансплантації, яка відповідає європейським вимогам
країн-учасниць ЄС, а також адміністративні дії, які здійснюються суб’єктами
публічної адміністрації з метою забезпечення права громадян на отримання
якісного медичного лікування на безоплатній основі із застосуванням
трансплантації відповідно до галузевих стандартів у сфері охорони
здоров’я.

1. Коваль Д., Руденко К. Аналітична записка. Трансплантація ор-
ганів-порятунок людських життів:роль трансплант - координатора. ГО
«Український Центр європейської політики».2019. 12 с
2. Пересадка органів і тканин. Брошура. ГО «Український Центр
європейської політики».12 с
3. Комзюк А., Бевзенко В., Мельник Р. Адміністративний процес
України: Навч. посіб. Київ. Прецедент, 2007. 531 с
4. Адміністративне право України. Повний курс:підручник/
Галунько В., Діхтієвський П., Кузьменко О. та ін. видання друге. Херсон.
ОЛДІ-ПЛЮС, 2019. 520 с
5. Машков А. Теорія держави і права. Підручник. Київ: Дакор. 2015.
492 с.
6. Цивільний кодекс України.URL. https://zakon.rada.gov.ua/laws/
show/435-15#Text
7. Романов С., Мислива О. Новий Кримінальний кодекс України: чи
обґрунтована криміналізація трансплантології. Предпринимательство, хо-
зяйство и право. 2001. № 8. С. 101-104
8. Гринчак С.В. Порушення встановленого законом порядку
трансплантації органів або тканини людини:підстави кримінальної
відповідальності. Автореф. дис. канд. юр. наук. 12.00.08. Харків. 2006.
22с
9. Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині.
Закон України. URL. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2427-19#Text
10. Пелагеш О. Адміністративно-правове забезпечення трансплантації

органів та інших анатомічних матеріалів людині в Україні. Дис. канд.
юр.наук. 12.00.07. Київ. 2011. 202 с.
M. Snytnikova
HUMAN ORGANS AND TRANSPLANTATION AS AN OBJECT

ADMINISTRATIVE AND LEGAL RELATIONS
The relevance of sex is that among scientists in various fields there are
conflicting opinions about whether the object can be attributed to human organs,
transplantation. Because from the point of view it is an object that cannot be
predicted, such as the course of the disease, the effect of identical drugs on
different organisms, and so on. Indeed, the field of transplantation is more related
to medical or civil law than administrative law, but in our study we will consider
this problem in terms of administrative law. Today, in most developed countries,
organ transplantation has a significant impact on the life expectancy and quality
of life, as a successful transplant can sometimes extend a person’s life by more than
25 years. The article analyzes scientific research and current legislation in the
field of transplantation as an object of administrative and legal relations. There
are conflicting opinions among scientists in various fields as to whether human
organs and transplantation can be attributed to an object. Because from the point
of view, it is an object that cannot be predicted, such as the course of the disease,
the effect of identical drugs on different organisms, and so on. Indeed, the field of
transplantation is more related to medical or civil law than administrative law,
but in our study we will consider this problem in terms of administrative law. It is
determined that human organs and transplantation as an object of administrative-
legal relations is a social, biological, medical and administrative-legal phenomenon
that reveals the complex social, biological, medical, legal, first of all administrative-
legal nature of transplantation that meets European requirements. EU member
states, as well as administrative actions taken by public administration entities to
ensure the right of citizens to receive quality medical treatment free of charge with
the use of transplantation in accordance with industry standards in the field of
health care.
Keywords: administrative-legal relations, human life, health, medical
branch, public administration, transplantation, object.

УДК: 342.951
Таланчук І. В.,
старший викладач кафедри цивільного, адміністративного,
господарського права та правоохоронної діяльності
Університету «Україна»
АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ПУБЛІЧНОЇ

АДМІНІСТРАЦІЇ, ЯКА ЗДІЙСНЮЄ РЕГУЛЮВАННЯ ОСВІТИ ОСІБ
З ІНВАЛІДНІСТЮ В УКРАЇНІ
Актуальність статті полягає в тому, що у відповідності до ст. 53
Конституції України, держава забезпечує доступність і безоплатність
дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти
в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної,
повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і піс-
лядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій
та пільг учням і студентам, не є виключенням із цього правила й особи з
особливими освітніми потребами, під якими розуміють осіб з інвалідністю,
які потребують додаткової підтримки для забезпечення здобуття освіти.
В умовах реформування соціальної сфери в Україні, її інтеграції до єдино-
го європейського освітнього простору підвищуються вимоги до функціо-
нування публічної адміністрації у цій сфері, діяльність якої спрямована на
адміністративно-правове регулювання освіти осіб з інвалідністю, тобто
виникає необхідність в удосконаленні правових засад та адміністративної
діяльності у цій сфері. З’ясовано, що Міністерство освіти і науки України
визначений головним органом у системі центральних органів виконавчої
влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики щодо
діяльності інклюзивно-ресурсних центрів. Інклюзивно-ресурсний центр є
установою, що утворюється з метою забезпечення права дітей з особливи-
ми освітніми потребами віком від 2 до 18 років на здобуття дошкільної та
загальної середньої освіти, в тому числі у закладах професійної (професій-
но-технічної) освіти та інших закладах освіти, які забезпечують здобуття
загальної середньої освіти, шляхом проведення комплексної психолого-пе-
дагогічної оцінки розвитку дитини, надання психолого-педагогічних, корек-
ційно-розвиткових послуг та забезпечення їх системного кваліфікованого
супроводу. В статті сформовано, що адміністративно-правовий статус
публічної адміністрації, яка здійснює регулювання освіти осіб з інвалідні-
стю в Україні – це сукупність їхніх обов’язків і прав, які визначені законодав-
ством України з метою забезпечення права осіб з особливими освітніми
потребами на якісну освіту.
Ключові слова: адміністративно-правовий статус, особа з інвалідні-
стю, науково-педагогічний працівник, суб’єкт, учень, студент.
Актуальність дослідження. В представленій урядом реформі освіти

та науки зазначено, що державна політика у сфері освіти і науки відіграє
© Таланчук І. В., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
вирішальну роль у забезпеченні розвитку людського капіталу та отри-

манні економічної вигоди у вигляді сталого зростання й конкурентної
економіки, а значить суспільного та індивідуального добробуту, майбут-
нього процвітання та якості життя. Саме тому здійснюється системна
трансформація сфери для забезпечення нової якості освіти на всіх рівнях:
від дошкільної освіти – до вищої освіти та освіти дорослих [12].
Станом на 01 січня 2020 року, в Україні 2,7 млн осіб мають інвалід-
ність. Міністерство соціальної політики України [13]. Більше половини
або 1,5 млн. (що складає 52 % від загальної кількості осіб з інвалідністю
та 6,2% у загальній структурі економічно активного населення) –
працездатні. Але більше 1 млн. осіб або 70% із них – безробітні. Причина
банально проста – вони не мають необхідної освіти [20, 22, 30]. Особам з
інвалідністю тільки треба допомогти отримати хорошу професію, за якою
вони зможуть працювати – з цього отримають користь і вони, і суспіль-
ство [21].
У відповідності до ст. 53 Конституції України, держава забезпечує
доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, про-
фесійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних
закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної,
професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм нав-
чання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам [11], не є
виключенням із цього правила й особи з особливими освітніми потребами,
під якими розуміють осіб з інвалідністю, які потребують додаткової під-
тримки для забезпечення здобуття освіти [7].
Тим самим в умовах реформування соціальної сфери в Україні, її ін-
теграції до єдиного європейського освітнього простору підвищуються
вимоги до функціонування публічної адміністрації у цій сфері, діяльність
якої спрямована на адміністративно-правове регулювання освіти осіб з ін-
валідністю, тобто виникає необхідність в удосконаленні правових засад та
адміністративної діяльності у цій сфері [23].
Аналіз останніх досліджень. До проблеми адміністративно-правово-
го статусу публічної адміністрації, яка здійснює регулювання освіти осіб з
особливими освітніми потребами в Україні, звертали свою увагу вітчизняні
вчені: М.Л. Авраменко, А.К. Базиленко, В.О. Боняк, Г.В. Давиденко, В.А. Крас-
номовець, А.А. Колупаєва, К.О. Кольченко, Н.О. Мірошниченко, С.В. Пасічні-
ченко, К.М. Романенко, М. Талан, М.В. Чічкань, Л.П. Шумна, П.М. Таланчук,
А.Л. Терещенко та ін. Проте вони досліджували зазначену тему торкаючись
лише побічно торкаються нагальних проблем. Складність досліджуваного
питання обумовлює той факт, що окремі його елементи потребують мас-
штабнішого підходу до самого розуміння інклюзії та визначення статусу
публічної адміністрації, які впливають на процес соціалізації осіб з особли-
вими освітніми потребами.
У сучасному суспільстві однією з основних складових діяльності дер-
жави Україна та важливих факторів життєдіяльності країни є освіта усіх,
без виключення [21]. Ми розглядаємо не просто освіту, а освіту для людей з
особливими освітніми потребами. Тому особливо актуальним це питання є
для осіб з інвалідністю, оскільки їхня особистість потребує супроводу, під-
тримки та допомоги з боку різних публічної адміністрації.
Мета статті полягає в тому, щоб на основі теорії адміністративного

права діючого законодавства та думок на вчених-адміністративістів роз-
крити з цієї проблематики зміст адміністративно-правового статусу пу-
блічної адміністрації, яка здійснює регулювання освіти осіб з інвалідністю
в Україні.
Виклад основного матеріалу. Освіта постає фундаментом і га-
рантією прогресу людства в цілому та кожного індивіда зокрема. В умовах
безпрецедентних темпів і масштабів модернізації виробничої та інформа-
ційної бази цивілізації роль системи освіти в житті соціуму та людини по-
стійно зростає [3].
Освіта в Україні має структуру європейського типу і включає дошкіль-
ну освіту, загальну середню освіту, позашкільну освіту, професійно-техніч-
ну освіту, вищу освіту, післядипломну освіту, аспірантуру, докторантуру,
самоосвіту [14], що регулюється відповідно до основних законів Украї-
ни від 23 травня 1991 р. № 1060-XII «Про освіту» [3], від 1 липня 2014 р.
№ 1556-VII «Про вищу освіту» [5], від 13 грудня 1991 р. № 1977-XII «Про на-
укову і науково-технічну діяльність» [4] та інших нормативно правових ак-
тів. Але певна специфіка адміністративно-правових відносин щодо освіти
осіб з особливими освітніми потребами зосереджена у спеціальних нор-
мативно-правових актах: у Законах України «Про реабілітацію інвалідів в
Україні» [7] та «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» [8],
Постанові Кабінету Міністрів України «Порядок організації інклюзивного
навчання у загальноосвітніх навчальних закладах» [17], Розпорядженні
КМ України «Про затвердження плану заходів щодо впровадження інклю-
зивного та інтегрованого навчання у загальноосвітніх навчальних закла-
дах на період до 2012 року» [16] та Розпорядженні КМ України, щодо схва-
лення Концепції Державної цільової програми «Національний план дій з
реалізації Конвенції про права інвалідів» на період до 2020 року [18] та
інших нормативно-правових актах, якими, зокрема, вирішення питань пу-
блічної адміністрації, щодо створення мережі навчальних закладів освіти,
їх фінансування, оплати праці та встановлення державних соціальних га-
рантій, супроводу, пільг, стипендій для осіб з особливими освітніми потре-
бами.
У відповідності до них публічна адміністрація повинна створити уч-
ням, студентам та науково-педагогічним працівникам з інвалідністю на-
лежні умови для навчанні і праці, підвищення кваліфікації, організації поб-
уту, відпочинку та медичного обслуговування.
Під статусом (від латинського status – положення, становище) ро-
зуміється правове положення (сукупність прав і обов’язків) фізичної чи
юридичної особи [24, с. 1263]. В юридичній енциклопедії стверджується,
що правовий статус особи – це сукупність прав і обов’язків фізичної чи
юридичної особи [25, c. 626]. Професор О.Ф. Скакун, вважає, що правовий
статус особи — це система закріплених у нормативно-правових актах і га-
рантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповід-
но до яких індивід як суб’єкт права (тобто як такий, що має правосуб’єкт-
ність) координує свою поведінку в суспільстві [26, c. 377].
Ключовим суб’єктом адміністративно-правових відносин є суб’єкт пу-
блічної адміністрації, без якого взагалі не можна говорити про адміністра-
тивне право. Поняття «суб’єкт публічного адміністрування» (адміністратив-

ний орган) Суб’єкти публічного адміністрування (публічна адміністрація)
мають певну організаційну структуру публічного адміністрування, під
яким розуміється органічно єдина та чинна система органів державного
управління, передусім органів виконавчої влади та владних структур міс-
цевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, а також установ,
організацій, окремих недержавних структур, які відповідно до законодав-
ства здійснюють публічні управлінські функції з метою задоволення пу-
блічного інтересу [2, c. 73].
Миськів Л.І. відмітила, що Кабінет Міністрів України виступає провід-
ним суб’єктом реалізації інклюзивної освіти в Україні серед органів вико-
навчої влади. Поміж основних завдань Кабінету Міністрів України, відсут-
нє завдання з реалізації інклюзивної освіти в Україні, створення умов для
розвитку інформаційного суспільства, а також у сфері здійснення держав-
ного нагляду (контролю) за діяльністю навчальних закладів незалежно від
їх підпорядкування і форми власності [13].
До спеціалізованих суб’єктів, які здійснюють адміністративно-пра-
вове регулювання вищої освіти осіб з інвалідністю в Україні відносяться:
Міністерства освіти і науки, Міністерства соціальної політики України,
Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю, Міністерства охорони здо-
ров’я України, Ради з питань освіти осіб з інвалідністю; Інклюзивно-ресурс-
них центрів, Центру інклюзивних технологій навчання ЗВО.
Під адміністративно-правовим статусом Міністерства освіти та нау-
ки України у сфері освіти слід розуміти його правове положення в системі
суспільно-правових відносин у сфері освіти, яке визначається шляхом
закріплених у нормах адміністративного права його завдань, функцій,
компетенції, предметів відання, гарантій діяльності та відповідальності.
Міністерство освіти і науки забезпечує заходи щодо адміністративно-пра-
вового захисту прав інвалідів, в процесі підзаконної правотворчості, влад-
ної та контрольної діяльності та цільового адміністративно-бюджетного
фінансування ЗВО в яких навчаються особи з особливими потребами [1,
c. 56]. Також МОН визначений головним органом у системі центральних
органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію дер-
жавної політики щодо діяльності інклюзивно-ресурсних центрів. Інклю-
зивно-ресурсний центр є установою, що утворюється з метою забезпе-
чення права дітей з особливими освітніми потребами віком від 2 до 18
років на здобуття дошкільної та загальної середньої освіти, в тому числі
у закладах професійної (професійно-технічної) освіти та інших закладах
освіти, які забезпечують здобуття загальної середньої освіти, шляхом
проведення комплексної психолого-педагогічної оцінки розвитку дитини
(далі - комплексна оцінка), надання психолого-педагогічних, корекцій-
но-розвиткових послуг та забезпечення їх системного кваліфікованого
супроводу [19].
Міністерство охорони здоров’я України затверджує переліки медичних
показань, що дають право на одержання державної соціальної допомоги
на дітей-інвалідів у віці до 18 р., які навчаються у ЗВО; медичні показання
для надання автомобілів, у тому числі з ручним керуванням, інвалідам, які
навчаються у ЗВО [27].
Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю бере участь у реалізації

державної політики у сфері соціального захисту осіб з особливими освіт-
німи потребами, фінансує заходи щодо соціальної, освітньої, трудової,
фізкультурно-спортивної, професійної реабілітації осіб з інвалідністю та
здійснює контроль за додержанням підприємствами, установами і органі-
заціями всіх форм власності і господарювання нормативів робочих місць
для забезпечення працевлаштування осіб з інвалідністю [28].
Рада з питань освіти осіб з інвалідністю забезпечує сприяння діяль-
ності органів державної виконавчої влади, освітніх та реабілітаційних за-
кладів, громадських організацій осіб з інвалідністю у вирішенні правових,
економічних, організаційних, науково-методичних питань щодо освіти і
професійної реабілітації людей з інвалідністю в Україні; вивчення та аналіз
проблем освіти й професійної реабілітації людей з інвалідністю; моніто-
ринг діяльності системи спеціального та інтегрованого навчання осіб з
особливими освітніми потребами тощо [29, с. 43].
Центр інклюзивних технологій навчання Департаменту навчаль-
но-виховної роботи Відкритого міжнародного університету розвитку
людини „Україна” забезпечує студентів із особливими потребами рівних
з іншими студентами університету можливостей для отримання освіти,
участі в суспільно-корисному житті, безбар’єрного доступу до освіти; ор-
ганізація індивідуальних профорієнтаційних співбесід зі вступниками;
організація групового тестування абітурієнтів; розробка та проведення
тренінгів з метою вирішення проблем взаємин в інтегрованому студент-
ському колективі; розробка та проведення тренінгів з метою вирішення
проблем взаємин в інтегрованому студентському колективі; розробка та
проведення тренінгів спілкування між викладачами та студентами; забез-
печення соціально-психологічного супроводу навчання студентів з особ-
ливими потребами; проведення наукових досліджень щодо ефективності
психологічного супроводу студентів з особливими потребами; ведення
індивідуальної соціально - психологічної документації; організація со-
ціальної підтримки студентів з особливими потребами; розподіл сурдо-
перекладачів, які забезпечують навчальний процес в інтегрованих групах;
забезпечення умов успішної адаптації студентів до навчального процесу
та їх працевлаштування; виявлення та аналіз проблем, з якими стикають-
ся студенти та викладачі в інтегрованому середовищі та випускники з ін-
валідністю у трудових колективах [22, с. 51-57].
Висновки. Отже, адміністративно-правовий статус публічної ад-
міністрації, яка здійснює регулювання освіти осіб з інвалідністю в Україні
– це сукупність їх обов’язків і прав, які визначені законодавством України
з метою забезпечення права осіб з особливими освітніми потребами на
якісну освіту.

1. Адміністративне право України: підручник / [Галунько В.В., Оле-
фір В.І., Гридасов Ю.В., Іванищук А.А., Короєд С.О.] – Херсон : ХМД, 2013. – Т.1 :
2. Адміністративне право України. Повний курс : підручник / Галунь-
ко В., Діхтієвський П., Кузьменко О., Стеценко С. та ін. Херсон : ОЛДІ-ПЛЮС,
2018. 446 с.
3. Валєєв Р. Г. В-15 Освітнє право України : навч. посібник. Луганськ:

2011. 287 с.
4. Загальне адміністративне право. Академічний курс. – 393 с.
5. Закон України від 23 травня 1991 р. № 1060-XII «Про освіту» // Го-
лос України від 26.06.1991
6. Закон України від 13 грудня 1991 р. № 1977-XII «Про наукову і нау-
ково-технічну діяльність» // Голос України від 24.03.1992.
7. Закон України від 1 липня 2014 р. № 1556-VII «Про вищу освіту» //
Голос України від 06.08.2014. - № 148
8. Закон України від 06 жовтня 2005 № 2961-IV “Про реабілітацію осіб
з інвалідінстю в Україні” // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2006.
– N 2-3. –ст.36.
9. Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в
Україні» від 21.03.19911998 : (остання редакція від 06.09.2018) [Електрон-
ний ресурс]. Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/875-12.
10. Інвалідність [Електронний ресурс] // Міністерство соціаль-
ної політики України – 2020. – Режим доступу : https://www.msp.gov.ua/
timeline/invalidnist.html
11. Конституція України // Відомості Верховної Ради України
від 23.07.1996. № 30. ст. 141.
12. Реформа освіти та науки [Електронний ресурс] // Кабінет Міністрів
України – Режим доступу: https://www.kmu.gov.ua/diyalnist/reformi/rozvitok-
lyudskogo-kapitalu/reforma-osviti
13. Миськів Л.І. Органи виконавчої влади як суб’єкти реалізації інклю-
зивної освіти в Україні. Юридичний вісник «Повітряне та космічне право».
К. : НАУ, 2013. № 1 (26). С. 57–62.
14. Новини. [Електронний ресурс] // Національна академія державно-
го управління при Президентові України – 2020. – Режим доступу : http://
academy.gov.ua/ects/inf/1_2.html
15. Положення про відділ адаптації Центру інклюзивних технологій
навчання Департаменту навчально-виховної роботи Відкритого міжнарод-
ного університету розвитку людини „Україна” . – К: Університет «Україна»,
2010. – 12 с.
16. Про затвердження плану заходів щодо запровадження інклюзив-
ного та інтегрованого навчання у загальноосвітніх навчальних закладах
на період до 2012 року: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 3
грудня 2009 року № 1482-р // Урядовий кур’єр. – 2009. – № 234.
17. Про затвердження Порядку організації інклюзивного навчання
у загальноосвітніх навчальних закладах : Постанова Кабінету Міністрів
України від 15 серп. 2011 р. № 872 // Офіційний вісник України. – 2011. – №
62. – Ст. 2475.
18. Про схвалення Концепції Державної цільової програми «Націо-
нальний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів та розвитку
системи реабілітації інвалідів» на період до 2020 року : Розпорядження Ка-
бінету Міністрів України від 30 бер. 2011 р. № 245-р // Офіційний вісник
України. – 2011. – № 24. – Ст. 1004.
19. Про затвердження Положення про інклюзивно-ресурсний центр
[Електронний ресурс] : постанова Кабінету Міністрів України від 12 лип.
2017 р. № 545 : [ред. від 23.08.2018] // Законодавство України / Верхов.

Рада України. – Текст. дані. – Київ, 2018. – Режим доступу: https://zakon.rada.
gov.ua/laws/show/545-2017-%D0%BF
20. Таланчук І. В. Вища освіта осіб з інвалідністю в Україні як об`єкт
адміністративно-правового регулювання. Публічне право. 2017. № 4.
С. 91–98.
21. Таланчук П. Жебрак принижує державу. День. – 2014. – Режим до-
ступу: http://www.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/petro-talanchuk-zhebrak-
prinizhuie-derzhavu
22. Теоретико-методологічні засади та технології Інклюзії Т11 у ЗВО.
Досвід Університету «Україна»: кол. моногр. / Таланчук П.М., Чайковсь-
кий М.Є. та ін.; за наук. ред. П.М. Таланчука. К.: Університет «Україна», 2018.
453-472 с
23. Терещенко А.Л. Адміністративно-правовий захист осіб з особли-
вими потребами у вищих навчальних закладах: дис… канд. наук: 12.00.07 /
Андрій Леонідович Терещенко. – Київ, 2013. – 205 с.
24. Советский энциклопедический словарь : [ок. 80000 слов] / [Аба-
шидзе И. В., Азимов П. А., Александров А. П. и др.] ; гл. ред. А. М. Прохоров.
– М. : Сов. энциклопедия, 1990. – 1632 с.
25. Юридична енциклопедія: у 6 т. / [укладачі Ю.С. Шемшученко,
М.П. Зюблюк, В.П. Горбатенко та ін.]. – К. : Видавництво «Українська енци-
клопедія» імені М.П. Бажана. – Т. 5 : П - С., 2003 – 736 с.
26. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: підручник / пер. з рос. Харків :
Консул, 2001. – 656 с.
27. Указ Президента України від 13 квітня 2011 р. № 467 «Про Поло-
ження про Міністерство охорони здоров’я України» : за станом на 1 квітня
2013 р. // Урядовий кур’єр від 17.05.2011. – № 87.
28. Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю : [Електронний ре-
сурс] // Міністерство соціальної політики України. – 2014. – Режим досту-
пу: http://mlsp.kmu.gov.ua/labour/control/uk/publish/article;jsessionid=55C
DF256BC8FFEC9E4200E7B12725CBA?art_id=56514&cat_id=41291.
29. Шевцов А.Г. Сучасні проблеми освіти і професійної реабілітації лю-
дей з вадами здоров’я: монографія. – К.: Соцінформ, 2004. – 200 с.
30. Talanchuk I. Ukraine Administrative and Legal Regulation of Education
for Persons with Disability. Social Welfare Interdisciplinary Approach, 2015.
5(1). С. 94–101.
I. Talanchuk
ADMINISTRATIVE AND LEGAL STATUS OF PUBLIC

ADMINISTRATION, WHICH REGULATES EDUCATION IN UKRAINE
DISABLED
Ukraine, the state ensures the availability and free of charge of preschool,
complete general secondary, vocational, higher education in state and municipal
educational institutions; development of preschool, complete general secondary,
out-of-school, vocational, higher and postgraduate education, various forms of ed-

ucation; the provision of state scholarships and benefits to pupils and students is
not an exception to this rule and persons with special educational needs, which
means persons with disabilities who need additional support to ensure education.
In the context of reforming the social sphere in Ukraine, its integration into the
single European educational space, the requirements for the functioning of public
administration in this area are increasing, whose activities are aimed at adminis-
trative and legal regulation of education for people with disabilities. sphere. It was
found that the Ministry of Education and Science of Ukraine is the main body in
the system of central executive bodies, which ensures the formation and implemen-
tation of state policy on the activities of inclusive resource centers. The Inclusive
Resource Center is an institution established to ensure the right of children with
special educational needs aged 2 to 18 to receive preschool and general second-
ary education, including in vocational (technical) education institutions and other
educational institutions that provide general secondary education by conducting
a comprehensive psychological and pedagogical assessment of the child’s develop-
ment, providing psychological and pedagogical, correctional and developmental
services and providing their systematic qualified support. The article formed that
administrative and legal status of public administration, which regulates educa-
tion disabled in Ukraine - a collection of their responsibilities and rights as defined
by the legislation of Ukraine to ensure the rights of persons with disabilities to qual-
ity education.
Keywords: administrative status, disabled person; object, scientific staff
member, student.

УДК: 342.95:351.753(477)
Шумейко Т. А.,
докторант Національної академії внутрішніх справ,
СУТНІСТЬ ГАРАНТІЙ ПРАВ УЧАСНИКІВ

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН ФОРМУВАННЯ
ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ОБІГУ ЗБРОЇ
В УКРАЇНІ
В статті з’ясовується концептуальна сутність гарантій прав
учасників адміністративно-правових відносин формування та реаліза-
ції державної політики у сфері обігу зброї в Україні. Зазначається, що для
гарантій властиві такі ознаки: вони є умовами, за яких досягається не-
обхідний (в силу вимог законодавства, принципів права) соціально-пра-
вовий результат; вони завжди повинні бути реальними та виправда-
но доступними. Гарантії прав учасників адміністративно-правових
відносин формування та реалізації державної політики у сфері обігу зброї
в Україні пропонується розуміти в якості сукупності взаємоузгоджених,
закріплених у чинних нормативно-правових актах умов, способів і засобів
систематичного забезпечення правової та організаційної атмосфери для
належного (безперешкодного, різноваріативного) законного здійснення
учасником вказаних адміністративно-правових відносин належних йому
прав. Обґрунтовується, що основними елементами системи гарантій
прав учасників розглядуваних адміністративно-правових відносин є:
норми-гарантії та принципи-гарантії (забезпечують належний рівень
юридичної визначеності адміністративно-правових відносин і дій
учасників цих відносин); інституційні гарантії (існування та діяльність
суб’єктів, які захищають, охороняють та забезпечують права учасників
адміністративно-правових відносин); процедурні та процесуальні гарантії;
юридична відповідальність; організаційно-забезпечувальні гарантії
(кадрове забезпечення суб’єктів владних повноважень; їх інформаційне,
матеріально-технічне та інше забезпечення); неправові (загальні) гарантії
(економічні, духовно-культурні, політичні та інші гарантії). У висновках
до статті узагальнюються результати дослідження та окреслюються
перспективи вдосконалення адміністративного законодавства в
частині належного закріплення гарантій прав учасників досліджуваних
адміністративно-правових відносин.
Ключові слова: адміністративно-правовий механізм, адміністра-
тивно-правові відносини, гарантії прав, державна політика у сфері обігу
зброї, учасники правовідносин.
Актуальність теми. Соціально-правова важливість гарантій для

належного перебігу соціальних відносин, різних процесів у множині сфер
© Шумейко Т. А., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
буття людини, суспільства та держави випливає з самої сутності цього

слова, котра розкривається, в якості умов (факторів), що забезпечують
успіх певної діяльності (процесу). Саме тому, будь-яка взаємодія суб’єктів
права, що здійснюється в умовах, котрі характеризуються множиною ри-
зиків, які унеможливлюють належний перебіг цих відносин та досягнен-
ня суб’єктами мети такої взаємодії, потребує того, щоби: 1) кожен учасник
цих відносин: відповідальним чином ставився до реалізації прав іншою
стороною взаємодії; 2) режим взаємодії передбачав легальний примус
до суб’єктів, які взяли на себе обов’язки та безвідповідальним чином
ставляться до цього. З огляду на це, наявність гарантій у взаємодії суб’єктів
права: 1) підвищує рівень добросовісності, правосвідомості та позитивної
(перспективної) відповідальності учасників правовідносин; 2) збільшує
рівень юридичної визначеності в житті суспільства; 3) об’єктивує
реальність прав суб’єктів права.
Особливе соціально-правове значення гарантії набувають в
адміністративно-правових відносинах, зважаючи на сутність таких
суспільних відносин. Не є виключенням також адміністративно-правові
відносини формування та реалізації державної політики у сфері обігу зброї
в Україні, учасники яких мають права, котрі повинні бути гарантованими.
Однак, попри важливість комплексного розуміння сутності та видової
структури гарантій прав учасників адміністративно-правових відносин
формування та реалізації державної політики у сфері обігу зброї, слід
констатувати, що по сьогодні це питання ще не було предметом наукового
дослідження.
Стан дослідження. У наявних наукових дослідженнях і розвідках
учених (серед яких: Д. О. Іщук, І. Д. Казанчук, В. О. Миронов, О. В. Пабат,
Ю. О. Світлична, В. А. Троян, Д. В. Швець та ін.) вже розкривалась сутність і
структура елементів системи гарантій. Наукові напрацювання цих та інших
учених сприятимуть формулюванню наукової думки щодо концептуальної
та практичної сутності гарантій прав учасників адміністративно-правових
в Україні.
Відтак, метою цієї наукової статті є з’ясування сутності гарантій
прав учасників адміністративно-правових відносин формування та
реалізації державної політики у сфері обігу зброї в нашій державі. Ця
мета досягатиметься шляхом виконання таких завдань: 1) з’ясувати юри-
дичний контекст сутності гарантій; 2) сформулювати визначення по-
няття «гарантії прав учасників адміністративно-правових відносин фор-
мування та реалізації державної політики у сфері обігу зброї в Україні»;
3) окреслити основні елементи системи гарантій прав учасників вказаних
адміністративно-правових відносин (їх види).
Виклад основного матеріалу дослідження. У загальному
юридичному контексті гарантії тлумачяться в якості того, що захищає,
реалізує та походить від державної влади [1, с. 82], що закономірно, адже
гарантії ототожнюються з метою держави [2, с. 50-51]. Саме тому, веду-
чи мову про гарантії прав, «мова повинна йти про ті фактори, умови і
засоби, які роблять ці права і свободи дієвими, тобто забезпечують ре-
альність їх існування» [3, с. 28-29]. Цей висновок може бути поширеним
щодо гарантій загалом. Зокрема, вітчизняний юрист-адміністративіст

К. В. Муравйов, зазначає, що «у загальному розумінні гарантії реалізації
будь-якої діяльності – це умови та фактори, що: по-перше, забезпечують
саму можливість її проведення, здійснення; по-друге, забезпечують від-
повідну атмосферу безпосередньо під час виконання певної діяльності,
необхідну для нормального здійснення останньої та досягнення її цілей»
[4, с. 176]. При цьому в контексті гарантії реалізації політики у сфері вико-
нання кримінальних покарань, на думку науковця, слід розуміти «систему
взаємопов’язаних умов та факторів (обставин, засобів, заходів тощо), що
розробляються і впроваджуються у життя державою, у цілях створення
сприятливої атмосфери для якісного та ефективного здійснення компе-
тентними суб’єктами своїх завдань і функцій у сфері виконання кримі-
нальних покарань» [4, с. 176].
Таким чином, можемо дійти висновку, що гарантіям властиві такі
базові ознаки:
1. Гарантії в загальному значенні є умовами, за яких досягається не-
обхідний (в силу вимог законодавства, принципів права) соціально-пра-
вовий результат. Вказане пояснюється тим, що гарантії: 1) утворюються у
процесах та відносинах, в яких мають місце права, правові режими, об’єк-
тивація яких потребує гарантій; 2) є обов’язком суб’єкта, завдяки якому га-
рантовані права (діяльність) реалізуються, а гарантований правопорядок
в певному правовому режимі – дотримується; 3) гарантіями є інституційна
та організаційна (неправова) основа забезпечення реалізації гарантованих
прав (діяльності) та дотримання правопорядку в конкретному правовому
режимі; 4) в тій чи іншій мірі корелюються соціально-економічним, полі-
тичним, культурним становищем суспільства та держави, а соціально-еко-
номічні, політичні та культурні процеси в державі є загальними гарантія-
ми реалізації гарантованих прав (діяльності) та дотримання правопорядку
в певному правовому режимі.
2. Гарантії завжди повинні бути реальними та виправдано доступ-
ними. Це означає, що гарантії не можуть бути декларативними, нато-
мість, будь-яка норма законодавства, яка потребує гарантій, однак, не
забезпечена відповідними умовами реалізації, – є нормою-декларацією,
недотримання якої може призводити лише до моральних, політичних
та інших наслідків (не є юридичним фактом). Реальність і доступність
гарантій забезпечується тим, хто може здійснювати примус до вчинення
певних дій (бездіяльності), а саме – державою, котра може делегувати в
певній мірі таку можливість (при цьому, держава залишається основним
гарантом реальності, доступності умов належного здійснення прав,
діяльності тощо).
Однак, попри те, що гарантії характеризуються певними базовими
(сталими, універсальними) властивостями й під ними правники розуміють
так чи інакше однакове явище, по сьогодні визначення сутності гарантій в
конкретизованому вигляді окреслюється вченими в межах різних підходів
до їх розуміння. З огляду на це «в юридичній літературі до теперішнього
часу відсутньою є єдина позиція стосовно визначення та класифікації
гарантій» [5, с. 83]. При цьому, спільним для різних інтерпретацій сутності
гарантій є те, що науковці їх розкривають, як «систему соціально-еконо-
мічних, політичних, юридичних, організаційних передумов, засобів і спосо-

бів, що створюють рівні можливості особистості для здійснення своїх прав,
свобод та інтересів» [6, с. 16]. З вказаним слід погодитись, адже в контексті
питання, що нами розглядається, слід мати на увазі, що:
1) права учасників адміністративно-правових відносин формуван-
ня та реалізації державної політики у сфері обігу зброї здійснюються
суб’єктами, котрі володіють «надстатусом» (щонайперше, статус суб’єкта
адміністративно-правового механізму формування та реалізації вказаної
державної політики), громадянами України, а отже суб’єктами, котрі харак-
теризуються різною сукупністю прав і обов’язків, які повинні забезпечува-
тись ефективними для них юридичними інструментами;
2) права учасників адміністративно-правових відносин формування
та реалізації державної політики у сфері обігу зброї знаходяться під впли-
вом множини негативних чинників, які загрожують об’єктивній спромож-
ності належним чином набути та реалізувати такі права. З огляду на те, що
такі чинники мають різну природу (правову, економічну, культурну, полі-
тичну та ін.), потребується також і адекватна наповненість системи гаран-
тій прав учасників вказаних відносин, здатних мінімізувати негативний
вплив таких ризиків чи їх взагалі ліквідовувати у відносинах.
Відтак, доходимо думки, що гарантіями прав учасників
адміністративно-правових відносин формування та реалізації державної
політики у сфері обігу зброї в Україні є сукупність взаємоузгоджених,
закріплених у чинних нормативно-правових актах умов, способів і засобів
систематичного забезпечення правової та організаційної атмосфери для
належного (безперешкодного, різноваріативного) законного здійснення
учасником вказаних адміністративно-правових відносин належних йому
прав.
Для більш повного розуміння загальної сутності досліджуваних
гарантій слід зауважити, що основними особливостями таких гарантій є
те, що вони: 1) є виявом загальних і юридичних гарантій, що виникають
й існують в публічно-правовій площині; 2) мають постійний, системний
та взаємоузгоджений характер; 3) закріплюються у нормах чинного
законодавства; 4) безпосереднім чином корелюються адміністративно-
правовим статусом учасників адміністративно-правових відносин
формування та реалізації державної політики у зазначеній сфері;
4) поширюються на певне коло осіб та обов’язково передбачають суб’єкта,
котрого вони зобов’язують до певної поведінки (при цьому держава
завжди постає основним суб’єктом, зобов’язаним охороняти, захищати та
відновлювати, а в окремих випадках – забезпечувати гарантовані права
учасника досліджуваних адміністративно-правових відносин).
Проаналізувавши загальну сутність гарантій, можемо перейти до
з’ясування основних елементів системи гарантій прав суб’єктів права.
З цього приводу слід зауважити, що гарантії за своїм характером є
різноплановими, а відтак, з огляду на сутність гарантій, їх соціально-
правове значення, а також на складність адміністративно-правових
відносин формування та реалізації державної політики у сфері обігу зброї,
можемо дійти висновку, що основні елементи гарантій прав учасників
зазначених відносин утворюють широку систему відповідних елементів.
На широту системи елементів практичної соціальної дійсності,

які тлумачяться в якості гарантій, також звертають увагу й інші вчені.
Наприклад, Ю. О. Світлична, аналізуючи сутність гарантій прав учасників
адміністративно-правових відносин (на прикладі відносин у сфері
іноземного інвестування), доходе думки, що відповідні гарантії «являють
собою не тільки правові норми, юридичну діяльність, але і спеціально
вироблені державою і передбачені в законі засоби, а також способи
забезпечення законності в цій сфері» [7, с. 22]. При цьому вітчизняна уче-
на, уточнює, що закріплені правовими нормами гарантії «можуть висту-
пати у вигляді принципів, прав, обов’язків, юридичних фактів визначеної
діяльності та способів її здійснення, а також створюють умови для того,
щоб дії та рішення (поведінка) були правомірними і могли бути використа-
ні тою чи іншою мірою всіма учасниками відповідних правовідносин» [7,
с. 22]. З огляду на це, Ю. О. Світлична зауважує, що своєю структурою гаран-
тії охоплюють: 1) «юридичні акти, тобто закони, підзаконні та інші нор-
мативні акти, які містять норми, що регламентують порядок здійснення
іноземного інвестування»; 2) «організаційно-правову діяльність відповід-
них суб’єктів права у сфері іноземного інвестування»; 3) «спеціальні гаран-
туючі методи впливу на адміністративно-правові відносини, тобто пра-
вотворчі, правореалізуючі та контрольно-наглядові процеси, спрямовані
на забезпечення прав учасників» [7, с. 22].
Відтак, можемо дійти висновку, що основними елементами системи
гарантій прав учасників розглядуваних адміністративно-правових
відносин є такі види зазначених гарантій:
1. Норми-гарантії прав учасників адміністративно-правових відносин
формування та реалізації державної політики у сфері обігу зброї в Укра-
їні. В контексті гарантування прав учасників адміністративно-правових
слід вести про норми-гарантії прав, які забезпечують належний рівень
юридичної визначеності адміністративно-правових відносин і дій учасни-
ків цих відносин, а саме: 1) норми, котрі визначають рівень правосуб’єк-
тності та фактичні, процедурні підстави, умови, набуття статусу учасника
зазначених адміністративно-правових відносин; 2) норми, що визначають
правовий статус учасників таких адміністративно-правових відносин;
3) норми, які врегульовують процедури виникнення, перебігу та припинен-
ня адміністративно-правових відносин формування та реалізації держав-
ної політики у сфері обігу зброї; 4) норми, котрі передбачають здійснення
заходів забезпечення, охорони, захисту та відновлення прав учасників до-
сліджуваних адміністративно-правових відносин.
2. Принципи-гарантії прав учасників адміністративно-правових від-
носин формування та реалізації державної політики у сфері обігу зброї в
Україні. Подібно до норм-гарантій, принципи-гарантії відображають тіс-
ний сутнісно-концептуальний зв’язок гарантій та принципів права: га-
рантії відповідають принципам права, а принципи права є певними гаран-
тіями правового статусу, діяльності, правового режиму. У досліджуваному
контексті слід вести мову про практично усі принципи формування та
реалізації державної політики у сфері обігу зброї в Україні, адже відповідні
загальноправові, спеціальні та особливі принципи відображають засадничі
ідеї, на основі яких повинно: 1) виникати право на участь у відповідних

адміністративно-правових відносинах; 2) здійснюватися права у цих
правовідносинах.
3. Інституційні гарантії прав учасників адміністративно-правових
в Україні. Інституційні гарантії у загальному контексті є «так звани-
ми гарантіями конкретних установ та юридичних інститутів» [8, с. 176].
У контексті питання, що нами розглядається, йдеться про існування
та діяльність суб’єктів владних повноважень (судові органи, а саме
адміністративний суд; Конституційний Суд України; органи виконавчої
влади та їх посадові особи; національний парламент; голова держави) чи
суб’єктів громадянського суспільства (громадянські об’єднання, політичні
партії, ЗМІ тощо), які захищають, охороняють та забезпечують права
учасників адміністративно-правових відносин формування та реалізації
державної політики у сфері обігу зброї, а саме:
4. Процедурні та процесуальні гарантії прав учасників адміністра-
тивно-правових відносин формування та реалізації державної політики у
сфері обігу зброї в Україні. Процесуальні гарантії ученими тлумачяться в
якості «встановлених законом специфічних юридичних засобів процесу-
ального забезпечення реалізації норм, які закріплюють права» [9, с. 119].
Аналогічним чином визначаються й процедурні гарантії. За своєю сутні-
стю процедурні гарантії: 1) визначають порядок набуття та здійснення
учасниками вказаних правовідносин прав, дотримання якого дозволяє не
допускати порушення чи обмеження таких прав; 2) засвідчують правомір-
ність чи неправомірність обмеження належних прав й у разі встановлення
неправомірності – є нормативною та фактичною підставою для застосу-
вання захисних процедурних (звернення до суб’єкта владних повноважень,
який контролює суб’єкта, котрий порушив право учасника правовідносин)
та/або процесуальних гарантій (у свою чергу процесуальні гарантії вияв-
ляються в можливості звернення учасника зазначених правовідносин до
судового захисту, подаючи позов (скаргу) до адміністративного суду).
5. Юридична відповідальність, як гарантія прав учасників адміністра-
тивно-правових відносин формування та реалізації державної політики у
сфері обігу зброї в Україні. дозволяє об’єктивувати в практичній дійсності
загальноправовий принцип невідворотності юридичної відповідальності,
що дозволяє: 1) превентивно впливати на учасників адміністративно-
правових відносин; 2) впливати на суб’єктів, які порушують права учасників
адміністративно-правових відносин, в мірі, визначеній санкцією статті, на
основі якої порушник притягується до юридичної відповідальності.
6. Організаційно-забезпечувальні гарантії прав учасників адмі-
ністративно-правових відносин формування та реалізації державної
політики у сфері обігу зброї в Україні. Цю гарантію складають: 1) кадрове
забезпечення суб’єктів владних повноважень, що є учасниками вказаних
правовідносин, суб’єктами формування та реалізації державної політики
у сфері обігу зброї; 2) інформаційне забезпечення учасників зазначених
адміністративно-правових відносин; 3) діяльність суб’єктів формування
та реалізації державної політики у сфері обігу зброї належними
фінансовими, матеріально-технічними ресурсами, а також відповідне
забезпечення самого процесу здійснення адміністративно-правових

в Україні.
7. Неправові (загальні) гарантії прав учасників адміністративно-пра-
вових відносин формування та реалізації державної політики у сфері обігу
зброї в Україні. У структурному вимірі ці гарантії об’єднують соціально-е-
кономічну та політико-ідеологічну групи загальних гарантій [10, с. 102],
котрими сукупно охоплено «систему економічних, політичних, духовних та
інших відносин, умов, факторів, декларованих Основним Законом, без яких
вимоги особистості до суспільства носили б чисто формальний характер»
[3, с. 32]. Таким чином, окреслені гарантії не спрямовані безпосереднім
чином на учасників вказаних адміністративно-правовідносин, будучи
поширеними на усіх суб’єктів права в Україні, опосередковано впливаючи
на становище учасників досліджуваних правовідносин.
Висновки. На сьогоднішній день гарантії прав учасників
адміністративно-правових відносин формування та реалізації державної
політики у сфері обігу зброї в Україні складають собою систему
взаємопов’язаних умов і факторів, що є виявом реалізації права, за раху-
нок чого підвищується рівень: 1) юридичної визначеності наслідків
набуття статусу учасника зазначених адміністративно-правових відносин;
2) добросовісності учасників цих правовідносин; 3) реальності вказаних
адміністративно-правових відносин; 4) правопорядку в рамках правового
режиму обігу зброї. Слід наголосити, що ефективний вияв досліджуваних
гарантій неможливий у тому разі, коли система відповідних гарантій не
буде:
1) закріпленою на рівні чинного законодавства. При цьому найбільш
доцільним вбачається, щоби в спеціальному законодавчому актів про обіг
зброї (ця норма повинна вже бути відображена у відповідних проєктах
Законів України, що періодично надходять на розгляд до Верховної Ради
України) була передбачена окрема стаття, в якій перераховувались би усі
гарантії учасників адміністративно-правових відносин формування та
реалізації державної політики у сфері обігу зброї в державі;
2) збалансованою та в достатній мірі взаємоузгодженою, ско-
регованою людиноцентристською парадигмою розвитку України та
домінантністю публічного інтересу в питанні форматування та реалізації
державної політики в сфері обігу зброї.

1. Мамочка В. В. Загально-соціальні гарантії місцевого само-
врядування в Україні: шляхи вдосконалення. Проблеми правознавства та
правоохоронної діяльності. 2009. № 2. С. 81-92.
2. Локк Д. Избранные философские произведения : в 2 т. Москва :
Соцэкгиз, 1960. Т. 2. 532 с.
3. Нягу А. Гарантии прав человека: сущность, значение и классифика-
ция. Закон и жизнь. 2012. № 8. С. 28-33.
4. Муравйов К. В. Адміністративно-правове забезпечення реалізації
державної політики у сфері виконання кримінальних покарань : дис. …
д-ра юрид. наук : 12.00.07. Київ, 2017. 440 с.
5. Токмілова Л. М. Гарантії забезпечення процесуальних прав учас-

ників адміністративного судочинства: поняття та класифікація. Вісник
Чернівецького факультету Національного університету «Одеська юридична
академія». 2019. № 4. С. 80-89.
6. Васильева А. С. Гарантии принципа уважения прав человека в
Европейском праве : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.10. Москва,
2012. 27 с.
7. Світлична Ю. О. Адміністративно-правові засади державного
регулювання іноземного інвестування в Україні : автореф. дис. … д-ра
юрид. наук : 12.00.07. Харків, 2017. 41 с.
8. Цекалова Н. І. Основні права з інституційною гарантією і без неї.
Журнал східноєвропейського права. 2019. № 68. С. 175-178.
9. Пабат О. В. Процесуальні гарантії прав платників податків.
Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. 2012.
№ 4 (59). Ч. 2. С. 118-122.
10. Козленко В. Г. Види гарантій діяльності Національного антикоруп-
ційного бюро України. Підприємництво, господарство і право. 2016. № 1.
С. 98-102.
T. Shumeiko
THE ESSENCE OF GUARANTEES OF THE RIGHTS OF PARTICIPANTS OF

ADMINISTRATIVE AND LEGAL RELATIONS FOR THE FORMATION AND
IMPLEMENTATION OF STATE POLICY IN THE FIELD OF WEAPONS IN
UKRAINE
The article clarifies the conceptual essence of guarantees of the rights

of participants in administrative and legal relations of formation and
implementation of state policy in the field of arms circulation in Ukraine. It is noted
that the following features are inherent in guarantees: they are the conditions
under which the necessary (due to the requirements of the law, the principles
of law) is achieved social and legal result; they must always be real and reasonably
available. Guarantees of the rights of participants in administrative and legal
relations of formation and implementation of state policy in the field of arms
circulation in Ukraine are proposed to be understood as a set of mutually agreed,
enshrined in current regulations conditions, methods and means of systematic
legal and organizational atmosphere for proper (unhindered, diverse) lawful
exercise by the participant of the specified administrative-legal relations of the
rights belonging to him. It is substantiated that the main elements of the system
of guarantees of the rights of participants of the considered administrative-legal
relations are: norms-guarantees and principles-guarantees (provide the proper
level of legal certainty of administrative-legal relations and actions of participants
of these relations); institutional guarantees (existence and activity of entities that
protect, safeguard and ensure the rights of participants in administrative and legal
relations); procedural and procedural guarantees; legal liability; organizational
and security guarantees (staffing of the subjects of power; their information,
logistics and other support); non-legal (general) guarantees (economic, spiritual,
cultural, political and other guarantees). The conclusions to the article summarize
the results of the study and outline the prospects for improving administrative
legislation in terms of proper consolidation of guarantees of the rights of
participants in the studied administrative and legal relations.
Keywords: administrative and legal mechanism, administrative and legal
relations, guarantees of rights, participants in legal relations, state policy in the
field of arms circulation.

КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ТА КРИМІНОЛОГІЯ.
КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ПРАВО
CRIMINAL LAW AND CRIMINOLOGY.
CRIMINAL-EXECUTIVE LAW
УДК: 343.988
Забарний М. З.,
доцент кафедри кримінального права та кримінології
Університету державної фіскальної служби України,
КРИМІНОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ТА КРИМІНАЛЬНИЙ АНАЛІЗ:

ПРОБЛЕМИ СПІВВІДНОШЕННЯ
Актуальність статті полягає в тому, що важко переоцінити
суспільну шкідливість злочинності, враховуючи такі її характеристики
як транснаціональність, латентність, динамічність темпів зростан-
ня та трансформацій, анонімність, масштабність наслідків, тощо.
Аналіз запобіжної діяльності правоохоронних органів зарубіжних країн у
сфері протидії злочинності свідчить про її недостатню ефективність.
Підтвердженням цього є неконтрольований розвиток способів вчинення
злочинів з використанням кіберпростору, таких як розповсюдження
комп›ютерних вірусів, шахрайства з пластиковими платіжними картками,
крадіжки коштів з банківських рахунків, викрадення комп›ютерної
інформації та порушення правил експлуатації автоматизованих
електронно- обчислювальних систем і це далеко не повний перелік
кримінальних правопорушень. У зв’язку з цим у правоохоронних органів
виникла нагальна необхідність у реорганізації та вдосконаленні методів
запобігання злочинності. У статті автором розглянуто поняття, види
та співвідношення кримінологічного і кримінального аналізу. Визначено,
що кримінологічний аналіз злочинності – це дослідницька процедура, що
полягає у виявленні, збиранні, описанні, поясненні, оцінці кримінологічної
інформації щодо стану та інших показників злочинності, а також процесів
і явищ, що її детермінують та є чинниками обструкції. Що стосується
кримінального аналізу, це мисленнєво-аналітична діяльність працівни-
ків правоохоронних органів, що полягає у перевірці та оцінці інформації,
її інтерпретації, встановленні зв’язків між даними, що отримуються у
процесі розслідування та мають значення для кримінального провадження,
з метою їх використання правоохоронними органами та судом, подальшого
проведення оперативного і стратегічного аналізу. Зроблено висновок, що
кримінологічна інформація як певна соціальна форма руху матерії в усіх її
різновидах має використовуватися як цілісна інформаційна система, як засіб
забезпечення потреб кримінологічної практики, правоохоронної, судової
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Забарний М. З., 2019
312 КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ТА КРИМІНОЛОГІЯ. КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ПРАВО
та законотворчої діяльності. Одним з основних джерел кримінологічної

інформації виступає державна статистика і особливо її кримінально-
правовий розділ. Кримінальна статистика – головне джерело дослідження,
що дозволяє виявляти закономірності і тенденції злочинності, давати їм
кількісну оцінку.
Ключові слова: кримінальне правопорушення, кримінологічний аналіз,
кримінальний аналіз, методика, тактика, злочинність
Актуальність теми. Важко переоцінити суспільну шкідливість

злочинності, враховуючи такі її характеристики як транснаціональність,
латентність, динамічність темпів зростання та трансформацій,
анонімність, масштабність наслідків, тощо. Аналіз запобіжної діяльності
правоохоронних органів зарубіжних країн у сфері протидії злочинності
свідчить про її недостатню ефективність.
Підтвердженням цього є неконтрольований розвиток способів
вчинення злочинів з використанням кіберпростору, таких як
розповсюдження комп›ютерних вірусів, шахрайства з пластиковими
платіжними картками, крадіжки коштів з банківських рахунків,
викрадення комп›ютерної інформації та порушення правил експлуатації
автоматизованих електронно- обчислювальних систем і це далеко не
повний перелік кримінальних правопорушень. У зв’язку з цим у пра-
воохоронних органів виникла нагальна необхідність у реорганізації та
вдосконаленні методів запобігання злочинності.
Одним із таких методів щодо застосування сучасних технологій
у сфері запобігання та протидії кримінальним правопорушенням та
прийняття при цьому найбільш оптимальних рішень став кримінальний
аналіз та кримінологічний аналіз [2, с. 175-176].
Поряд з тим, на сьогодні ще залишається чимало проблемних питань,
які стосуються визначення та єдиного розуміння поняття, видів, співвідно-
шення кримінального та кримінологічного аналізу, нормативно-правового
регулювання його використання у запобіганні злочинності, використання
результатів (продуктів) такого аналізу тощо.
Стан дослідження. Проблеми співвідношення кримінологічного
аналізу злочинності та кримінального аналізу є постійним об’єктом
дослідження провідних учених-кримінологів як нашої країни, так і
їх іноземних колег. Серед вітчизняних дослідників цій проблематиці
приділяли увагу такі науковці, як О.М. Бандурка, Є.М. Блажівський,
В.В. Голіна, С.Ф. Денисова, О.М. Джужа, В.М. Дрьомін, А.П. Закалюк,
О.Г. Кальман, О.М. Литвинов, В.М. Трубников, І.С. Яковець та багато інших.
Виклад основного матеріалу. Інформація – це матеріали з різних
джерел, у тому числі спостережень, звітів, чуток та інших джерел. Сама
інформація може бути правдивою або помилковою, достовірною або
недостовірною, підтвердженою або непідтвердженою, актуальною або
неактуальною.
Інформаційна цінність – це властивість, яка встановлюється наяв-
ністю можливого впливу на прийняття відповідного рішення. Критерії
оцінювання інформації мають базуватися на адекватності завданням, які
постають у кожному конкретному випадку та мають стратегічний характер.
КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ТА КРИМІНОЛОГІЯ. КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ПРАВО 313
Аналіз (від грец. – розкладування) у суворо логічному значенні озна-

чає розчленування предмету пізнання, абстрагування його окремих сторін.
В науці застосовується як метод, який включає в себе вивчення предмету
за допомогою уявного або реального розчленування його на складові
елементи (частини об’єкта, його ознаки, властивості, відношення). Кожна із
виділених частин аналізується окремо у межах єдиного цілого з наступним
зіставленням на узагальненням.
Кримінологічний аналіз злочинності – дослідницька процедура, що
полягає у виявленні, збиранні, описанні, поясненні, оцінці кримінологічної
інформації щодо стану та інших показників злочинності, а також процесів і
явищ, що її детермінують та є чинниками обструкції.
Здійснення аналізу та прогнозу злочинності є одним з головних напря-
мів реалізації функції поліції щодо організації інформаційно-аналітичного
забезпечення правоохоронної, кримінально-превентивої діяльності.
Результати аналізу злочинності мають суттєве значення для
формування практично всіх параметрів системи запобігання злочинності.
Кримінологічний аналіз злочинності при цьому виступає змістом й формою
реалізації інформаційно-аналітичного забезпечення антикримінальної
діяльності. Останнє передбачає наявність інформації про стан, динаміку,
структуру злочинів, вплив на злочинність соціально-економічного,
політичного стану держави, діяльність суб’єктів запобігання злочинності
тощо.
Види кримінологічного аналізу:
За характером: 1) прикладний (оперативний, плановий, моніторин-
говий); 2) науково-дослідний.
За спрямованістю: 1) лінійний (однооб’єктний); 2) порівняльний;
3) комплексний.
За часовим виміром: 1) поточний; 2) ретроспективний;
3) перспективний (прогностичний).
До предмету кримінологічного аналізу злочинності входить:
1) злочинність, її стан, рівень, структура, динаміка, територіальна
розповсюдженість (географія), екологія, топографія, ціна;
2) характеристика окремих видів злочинів, виділених за певними
кримінально-правовими та кримінологічними ознаками – родовим об’єк-
том посягання, характером злочинних дій, складом злочину, обставинами
його вчинення (місце, час, спосіб тощо), формою вини, особливостями
суб’єкту вчинення злочину (стать, вік, професія, наявність попереднього
злочинного досвіду тощо), комплексними кримінологічними підставами
(способом, мотивом, рисами особистості тощо);
3) детермінанти злочинності, під якими розуміють її причини, умови
та інші фактори економічного, соціально-психологічного, демографічного,
політичного, організаційно-управлінського, правового, природничого ха-
рактеру, з якими вона тим чи іншим чином пов’язана. Саме детермінанти
злочинності є головним об’єктом впливу антикримінальних заходів, що
виробляються наукою кримінологією та націлені на протидію злочинності
й запобіганню кримінальним правопорушенням;
4) особа злочинця. Об’єктивно існуючі в суспільстві соціальні про-
тиріччя детермінують злочинність через призму індивідуального, осо-
бистісного. Саме недоліки психології та психіки людини роблять, за

словами Ю.М. Антоняна «… зовнішні обставини детермінантами зло-
чинності» [1, c. 65]. Одночасно особистість формується під впливом
цих обставин і на них же реагує, що і зумовлює соціально-біологічний
початок кримінального правопорушення та злочинності. Таким чином,
кримінологічний аналіз особистості, недоліків у її структурі обумовлює
виявлення глибинних детермінант злочинності в цілому, окремих груп
злочинів, а також можливість вироблення адекватних запобіжних заходів
соціально-психологічного спрямування. при цьому з аналітичною метою
здійснюється розподіл осіб, які вчинили кримінальні правопорушення, за
соціально-демографічними, кримінально-правовими та кримінологічни-
ми ознаками (стать, вік, соціальний стан, сімейний стан, рівень освіти, вади
психічного розвитку, залежність від наркотичних засобів, алкоголю тощо);
5) латентна злочинність: рівень, динаміка, структура та інші показ-
ники;
6) віктимізація: стан та тенденції;
7) фонові для злочинності явища – такі девіантні форми пове-
дінки, які тісно пов’язані зі злочинністю, її детермінантами. До них
прийнято відносити проституцію, наркоманію (наркотизацію), алкоголізм
(алкоголізацію), суїциди, нелегальну міграцію, расизм, ксенофобію,
інші аморальні явища. включення означених явищ до предмету
кримінологічного аналізу злочинності в значній мірі обумовлено низкою
таких обставин: по-перше, будучи формами поведінки, що відхиляється
від норми, вони мають спільні джерела походження із злочинністю і
самі при цьому здатні бути криміногенними факторами; по-друге, в ряді
випадків фонові явища відрізняються від злочинів лише за незначними
формальними ознаками. враховуючи ці фактори, кримінологічний аналіз
фонових для злочинності явищ є обов’язковою умовою забезпечення
повноти та об’єктивності аналізу самої злочинності.
Об’єктивний аналіз вказаних вище явищ відбувається на підставі
їх відображення в інформаційних моделях. формування останніх
здійснюється із застосуванням науково обґрунтованого набору методів.
Що стосується кримінального аналізу, це мисленнєво-аналітична
діяльність працівників правоохоронних органів, що полягає у пере-
вірці та оцінці інформації, її інтерпретації, встановленні зв’язків між
даними, що отримуються у процесі розслідування та мають значення для
кримінального провадження, з метою їх використання правоохоронними
органами та судом, подальшого проведення оперативного і стратегічного
аналізу.
По своєму характеру, кримінальний аналіз може бути загального
характеру або спеціалізованим. Кримінальний аналіз загального
характеру націлений на широкий спектр злочинних діянь, звичайно у
сфері невеликих відомств або юрисдикцій. Спеціалізований кримінальний
аналіз призначений для певного типу злочинної діяльності або об›єкту, як
наркотики, промислове шпигунство або організована злочинність.
Варто зазначити, що кримінальний аналіз має тактичне і
стратегічне застосування. Тактичний кримінальний аналіз націлений
на короткострокові задачі правоохоронних органів або кримінальне
провадження, яке безпосередньо розслідується. Він передбачає негайні

дії – затримання осіб, накладення арешту, вилучення предметів або
документів тощо.
Стратегічний кримінальний аналіз застосовується для вирішення
більш масштабних довгострокових проблем і цілей, зокрема, для виявлення
крупних фігур злочинного світу або синдикатів, прогнозування зростання
видів злочинної діяльності і встановлення пріоритетів діяльності
правоохоронних органів [3, c. 56].
Кримінальний аналіз – діяльність щодо збирання, аналізу та
узагальнення оперативної інформації й оцінки ризиків для прийняття
управлінських рішень у сфері розкриття, розслідування та запобігання
кримінальним правопорушенням.
Доцільно додати, що кримінальний аналіз включає в себе дві складові:
1) аналіз (власне, аналітичні процедури);
2) оцінка ризиків (оперативно-прогностична складова).
В практиці Європолу, органів поліції країн-членів ЄС використовують
дві методики кримінального аналізу:
1) ilp (intelligence led policing) – поліцейська діяльність, керована
аналітикою;
2) socta (serious and organized crime threat assessment) – оцінка за-
гроз тяжких злочинів та організованої злочинності. змішаний, криміналь-
но-кримінологічний аналіз.
Кримінальний аналіз за методикою ilp – дії, спрямовані на
ідентифікацію й точне визначення взаємозв’язків між відомостями про
подію злочину (злочинів), осіб, імовірно причетних (співучасників) до
його вчинення. використовується в процесі розслідування кримінальних
правопорушень, розробці тактичних й стратегічних засад зниження кри-
міногенності території (частково реалізовано у проєкті спеціалізованої си-
стема ricas).
Види аналізу ilp
1. оперативний: в межах розслідування кримінального провадження
щодо структури озг, її кількісних і якісних характеристик.
2. тактичний: аналіз криміногенної обстановки на території за пев-
ний проміжок часу у зв’язку з діяльністю озк; виявлення корелятів.
3. стратегічний: встановлення тенденцій, закономірностей поширен-
ня кримінальних практик на ширшій території, прогнозування.
Методика аналізу socta охоплює дослідження 8 підвидів організова-
ної злочинності:
– кіберзлочинність;
– наркозлочинність;
– незаконне переправлення осіб через кордон (нелегальна міграція);
– торгівля людьми;
– організована загальнокримінальна корислива злочинність;
– онлайн-торгівля «нелегальними товарами і послугами»;
– відмивання «брудних» грошей;
– підробка документів.
У даномку процесі оцінюються:
а) загрози для держави, ЄС;
б) можливості, які створюються злочинцями для полегшення

кримінальних промислів;
в) вразливі місця в механізмі злочинної діяльності.
Предметом аналізу socta є:
– поточний стан і тенденції злочинності й окремих триваючих зло-
чинів (категорія «полікримінальність»);
– фактори злочинності, їх динаміка;
– фактори, що впливають на ефективність діяльності правоохорон-
них органів.
Отже, кримінологічна інформація як певна соціальна форма руху
матерії в усіх її різновидах має використовуватися як цілісна інформаційна
система, як засіб забезпечення потреб кримінологічної практики,
правоохоронної, судової та законотворчої діяльності. Одним з основних
джерел кримінологічної інформації виступає державна статистика і
особливо її кримінально-правовий розділ. Кримінальна статистика –
головне джерело дослідження, що дозволяє виявляти закономірності і
тенденції злочинності, давати їм кількісну оцінку.

1. Антонян Ю.М. Криминология: избр. лекции. М., 2004. С. 65.
2. Деревягін О.О. Перспективи застосування методики криміналь-
ного аналізу у протидії кіберзлочинам. Кібербезпека в Україні: правові
та організаційні питання: матеріали Всеукраїнської науково-практичної
конференції (м. Одеса, 17 листопада 2017 р.). Одеса: Одеський державний
університет внутрішніх справ, 2017. С. 175-176.
3. Користін О. Є., Албул С. В., Холостенко А. В. та ін. Основи
кримінального аналізу : посіб. з елементами тренінгу. Одеса : ОДУВС, 2016.
112 с.
M. Zabarnyi
CRIMINOLOGICAL ANALYSIS AND CRIMINAL ANALYSIS:

PROBLEMS OF CORRELATION
The relevance of the article is that it is difficult to overestimate the social

harmfulness of crime, given its characteristics such as transnationality, latency,
dynamic growth and transformation, anonymity, scale of consequences, and so
on. The analysis of preventive activities of law enforcement agencies of foreign
countries in the field of combating crime shows its insufficient effectiveness. This
is evidenced by the uncontrolled development of cybercrime, such as the spread
of computer viruses, plastic card fraud, theft of bank accounts, theft of computer
information and violations of the rules of operation of automated computer
systems, and this is far from full list of criminal offenses. As a result, there is an
urgent need for law enforcement to reorganize and improve crime prevention
methods. In the article the author considers the concepts, types and relations
of criminological and criminal analysis. It is determined that criminological
analysis of crime is a research procedure that consists in identifying, collecting,
describing, explaining, evaluating criminological information on the state and
other indicators of crime, as well as processes and phenomena that determine it

and are factors of obstruction. As for criminal analysis, it is a mental-analytical
activity of law enforcement officers, which consists in checking and evaluating
information, its interpretation, establishing links between data obtained during
the investigation and relevant to criminal proceedings, for use by law enforcement
agencies. and the court, further operational and strategic analysis. It is concluded
that criminological information as a certain social form of movement of matter
in all its varieties should be used as a holistic information system, as a means
of meeting the needs of criminological practice, law enforcement, judicial and
legislative activities. One of the main sources of criminological information is state
statistics and especially its criminal law section. Criminal statistics is the main
source of research that allows to identify patterns and trends of crime, to give
them a quantitative assessment.
Keywords: criminal offense, criminological analysis, criminal analysis,
methods, tactics, crime.

УДК: 343.9
Дженчако В. С.,
здобувач Дніпропетровського державного
університету внутрішніх справ
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАПОБІГАННЯ ПРИВЛАСНЕННЮ,

РОЗТРАТІ АБО ЗАВОЛОДІННЮ ЧУЖИМ МАЙНОМ ШЛЯХОМ
ЗЛОВЖИВАННЯ СЛУЖБОВОЮ ОСОБОЮ СВОЇМ СЛУЖБОВИМ
СТАНОВИЩЕМ
Досліджено правове регулювання запобігання привласненню, розтраті

або заволодінню чужим майном шляхом зловживання службовою особою
своїм службовим становищем. З’ясовано, що процес попередження злочин-
ності не має самостійної правової бази, а існуючі правові норми розкидані
по різних галузях законодавства, часто фрагментарні, неузгоджені між
собою і тим самим не сприяють консолідації профілактичної діяльності
різних суб’єктів. Пропонується систематизувати законодавство про
попередження злочинності у вигляді окремого закону «Про профілактику
кримінальних та інших правопорушень». У цьому законодавчому акті
доцільно передбачити правову регламентацію всієї системи попередження
злочинності, у тому числі підстави для проведення профілактичної роботи,
засоби і заходи попереджувального впливу, компетенцію суб’єктів, контроль
за їх діяльністю тощо. Зроблено висновок, що процес попередження
злочинності не має самостійної правової бази. Існуючі правові норми
розкидані по різних галузях законодавства, часто фрагментарні, неузгоджені
між собою і тим самим не сприяють консолідації профілактичної
діяльності різних суб’єктів. Також, назріла необхідність в систематизації
законодавства про попередження злочинності у вигляді окремого закону,
наприклад, «Про профілактику кримінальних та інших правопорушень». У
цьому законодавчому акті слід було б передбачити правову регламентацію
всієї системи попередження злочинності, в тому числі підстави для
проведення профілактичної роботи, засоби і заходи попереджувального
впливу, компетенцію суб’єктів, контроль за їх діяльністю. Наголошено, що
в Україні на загальнонаціональному рівні на сьогодні не існує Комплексної
програми профілактики правопорушень. Натомість можна знайти велику
кількість регіональних програм у цій сфері, які діяли у 2016–2020 роки (но-
вих програм поки що немає). На наш погляд, більшість із задекларованих в
них завдань є загальними і не можуть вирішуватись на регіональному рівні.
Отже, бажано все ж таки розробити, а головне, впровадити Комплексну
програму профілактики правопорушень.
Ключові слова: запобігання, привласнення, розтрата, заволодіння
майном шляхом зловживання службовим становищем, правове регулю-
вання.
© Дженчако В. С., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019

Актуальність теми. У протидії злочинності велике значення надається

її запобіганню, оскільки це є найбільш гуманний і економічний засіб. Крім
того, науково обґрунтований, апробований і коректно впроваджений
комплекс попереджувальних заходів є найбільш ефективним засобом
нейтралізації злочинності.
На жаль, зазначає В.І. Шакун, в Україні відсутня цілеспрямована, на-
уково обґрунтована система запобігання злочинності. Кримінологічна
наука ще не до кінця виконує свою функцію упередження стосовно вияв-
лення причин і умов виникнення та поширення злочинності в Україні [1,
c. 375–376].
Значний внесок у дослідження проблеми запобігання кримінальних
правопорушень зробили: Г.А. Аванесов, Ю.М. Антонян, А.М. Бабенко,
О.М. Бандурка, В.С. Батиргареєва, О.А. Герцензон, В.В. Голіна, Б.М. Головкін,
І.М. Даньшин, С.Ф. Денисов, Т.А. Денисова, О.О. Дудоров, К.Є. Ігошев,
А.П. Закалюк, В.С. Зеленецький, О.М. Костенко, О.М. Литвак, О.М. Литвинов,
В.О. Навроцький, М.І. Хавронюк, В.І. Шакун та інші.
Разом з тим, проблематика правового регулювання запобігання
привласненню, розтраті або заволодінню чужим майном шляхом
зловживання службовою особою своїм службовим становищем не
знайшла належного теоретичного висвітлення з урахуванням сучасних
кримінологічних реалій.
Метою статті є розглянути сучасний стан нормативно-правового
забезпечення запобігання привласненню, розтраті або заволодінню
чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим
становищем.
Виклад основного матеріалу дослідження. Запобігання привлас-
ненню, розтраті або заволодінню чужим майном шляхом зловживання
службовою особою своїм службовим становищем є категорія, що позначає
історично сформовану систему подолання об’єктивних і суб’єктивних пе-
редумов цього кримінального правопорушення, що реалізується шляхом
цілеспрямованої діяльності всіх інститутів суспільства по усуненню, змен-
шенню й нейтралізації факторів, що детермінують його існування.
Причини і умови цього злочину багато в чому пов’язані з соціально
негативними явищами і процесами, які детермінують загальну злочин-
ність в цілому.
Запобігання привласненню, розтраті або заволодінню чужим май-
ном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим стано-
вищем розглядається на двох основних рівнях – загальносоціальному
та спеціально-кримінологічному. Заходи по запобіганню цьому злочину
на загальносоціальному рівні є необхідними елементами соціально-еко-
номічної діяльності щодо усунення недоліків в політичній, соціальній, мо-
рально-психологічної та духовної сферах суспільства. Загальносоціальне
запобігання цьому кримінальному правопорушенню, безумовно, базуєть-
ся на положенні про те, що не можна ліквідувати другорядні явища,
не усунувши головних негативних явищ, з якими вони нерозривно пов’я-
зані.
На жаль, більшість загальносоціальних заходів планується і здійс-
нюється без урахування їх кримінологічної ефективності, хоча їх реаліза-
ція побічно впливає на структуру, стан і динаміку кримінальних правопо-

рушень.
Сутність правового регулювання на загальносоціальному рівні
попередження полягає в тому, що правові норми стимулюють соціально
корисну поведінку, протидіють факторам, що негативно впливають на
розвиток особи, тим самим створюючи умови для оптимального здійснення
попереджувальної діяльності.
Наприклад, удосконалення законодавчого регулювання економічних
зв’язків здатне запобігти можливим криміногенним проявам. Так,
порушення договірних умов постачання продукції, аритмія виробництва,
занедбаність обліку і контролю створюють умови для зловживань та
розкрадань. Через погано налагоджений механізм ринкових відносин
відбувається деформація моральної свідомості громадян, притупляється
почуття особистої відповідальності за дії, що суперечать суспільним
інтересам, на перший план виступає особиста вигода.
Ефективним елементом попереджувальної діяльності може стати
проведення кримінологічних експертиз проєктів економічних, соціальних
і правових документів.
Кримінологічна експертиза – це дослідження, спрямоване на
виявлення кримінологічно значущих факторів (детермінант злочинності,
чинників ефективності протидії їй), виникнення чи зміни яких пов’язані
з об’єктом дослідження, а також розроблення рекомендацій щодо їх
запобігання, мінімізації впливу, усунення або стимулювання [2, c. 297].
В правовому регулюванні має значення не тільки вдосконалення
законодавчої бази, а й неухильне її дотримання, оскільки в механізмі
вчинення злочинів істотну роль грають дефекти правової психології і
правової культури.
Проблема правового виховання (в силу ряду історичних причин)
для нашої країни досить гостра. Занадто часто «революційне право»
і доцільність замінювали законність, що в результаті приводило до
правового нігілізму і правового інфантильності. Очевидно, що рішення
цієї проблеми – завдання багатьох соціальних інститутів суспільства [3,
c. 79].
На спеціально-кримінологічному рівні правове регулювання
забезпечують правові акти, що визначають завдання і заходи запобігання
зловживання службовою особою своїм службовим становищем, порядок,
форми і методи здійснення цієї діяльності, функції різних її суб’єктів,
координацію і взаємодію між ними.
До таких нормативно-правових актів, наприклад, можна віднести:
Закон України «Про запобігання корупції», Закон України «Про судоустрій
і статус суддів», Закон України «Про прокуратуру», Закон України «Про
Національну поліцію», Закон України «Про Національне антикорупційне
бюро України», Кримінальний кодекс України, Кримінальний процесуаль-
ний кодекс України, Кримінально-виконавчий кодекс України.
З сумом можна констатувати, що в Україні на загальнонаціонально-
му рівні на сьогодні не існує Комплексної програми профілактики
правопорушень.
Відповідно до Комплексної програми профілактики правопорушень

на 2007–2009 роки, яка була затверджена постановою Кабінету Міністрів
України від 20 грудня 2006 р. № 1767, Міністерству внутрішніх справ що-
року до 10 лютого необхідно було узагальнювати та подавати Кабінето-
ві Міністрів України звіт про стан виконання цієї Програми, а обласним
державним адміністраціям привести регіональні програми профілактики
злочинності у відповідність [4].
Мета цієї Програми полягала у «запобіганні виникненню умов, що
сприяють вчиненню правопорушень, удосконаленні методів роботи з
їх профілактики, забезпеченні захисту конституційних прав та свобод
людини на основі чітко визначених пріоритетів, створенні умов для
проведення ефективної правової та виховної роботи серед населення,
поступового нарощування зусиль у цій справі правоохоронних
органів, центральних і місцевих органів виконавчої влади та громад-
ськості» [4].
Основними завданнями Програми були: удосконалення норматив-
но-правової бази з питань правоохоронної діяльності та профілактики
правопорушень; оптимізація структури органів, установ та організацій,
що здійснюють заходи з профілактики правопорушень; підвищення
рівня фахової підготовки посадових і службових осіб, що здійснюють
заходи з профілактики правопорушень; розроблення нових форм і
методів профілактики правопорушень та запровадження їх у практику;
посилення контролю за дотриманням законодавства під час провадження
господарської діяльності, набуття та реалізації майнових прав; усунення
причин виникнення тіньового сектору економіки та створення умов
для його ліквідації; удосконалення роботи із соціальної адаптації
осіб, звільнених з місць позбавлення волі; виконання інформаційно-
пропагандистських та культурно-виховних програм профілактики
правопорушень; удосконалення форм і методів профілактики
правопорушень та підвищення ефективності оперативно-розшукових
заходів у сфері протидії організованій злочинності та корупції;
удосконалення інформаційно-аналітичного та матеріально-технічного
забезпечення профілактичної діяльності [4].
На наш погляд, необхідно звернути особливу увагу на те, що
першим заходом з удосконалення нормативно-правової бази з питань
правоохоронної діяльності та профілактики правопорушень було
розроблення проекту Закону «Про профілактику злочинів».
Так, в кримінологічній літературі слушно зазначається, що в даний
час процес попередження злочинності не має самостійної правової бази.
Існуючі правові норми розкидані по різних галузях законодавства,
часто фрагментарні, неузгоджені між собою і тим самим не сприяють
консолідації профілактичної діяльності різних суб’єктів. Назріла
необхідність в кодифікації законодавства про попередження злочинності
у вигляді окремого кодексу або закону. У цьому законодавчому акті слід
було б передбачити правову регламентацію всієї системи попередження
злочинності, в тому числі підстави для проведення профілактичної
роботи, засоби і заходи попереджувального впливу, компетенцію суб’єктів,
контроль за їх діяльністю [5, c. 184].
На жаль, на сьогодні такого необхідного закону в нас все ще немає.

Хоча певні спроби його розроблення все ж таки відбувалися. Зважаючи на
актуальність можливого змісту цього закону в межах нашого дослідження
запобігання привласненню, розтраті або заволодінню чужим майном
шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем,
вважаємо за доцільне приділити цій проблематиці певну увагу.
Так, на сайті Верховної Ради України можна знайти Постанову
Президії Верховної Ради України «Про проект Закону України про
профілактику злочинів» ще від 31 жовтня 1994 року № 190, відповідно до
якої зазначений законопроект повертається Кабінету Міністрів України на
доопрацювання [6].
Наступний проект Закону «Про профілактику злочинності» Верховною
Радою України одержано 21.04.1995 р., 31.01.1996 р. – прийнято в першому
читанні, 21.02.1997 р. – вручено таблицю поправок-2, 12.05.1998 р. –
визначено Президентом як невідкладний, 14.05.1998 р. – вручено для
ознайомлення, 30.11.1999 р. – вручено таблицю поправок-2, 02.03.2000 р. –
розгляд знову перенесено і 23.03.2000 р. – знято з обговорення на сесії [7].
Після цього (більш ніж за двадцять років) жодних законопроектів в цьому
напрямі у Верховній Раді України зареєстровано не було.
Н.В. Лесько зазначає, що при детальному аналізі статей вище-
зазначених проектів закону увага звертається на розділ щодо фінансування
запобіжної діяльності. Здійснення фінансування запобіжної діяльності
передбачається за рахунок відповідних бюджетів. Поступово стає
очевидним, що однією з основних причин того, що жоден з вищенаведених
проектів досі не був прийнятий, є проблема економічного характеру.
Ця проблема полягає у реальній можливості відповідного бюджету
здійснювати видатки на запобіжну діяльність, а також у наявності чіткого
нормативно визначеного порядку такого фінансування [8, c. 233].
Хоча в пояснювальній записці МВС України до проекту Закону України
«Про профілактику правопорушень» від 2006 року зазначається, що
«реалізація проекту Закону не потребує додаткових витрат з Державного
бюджету України» [9].
На нашу думку, більш обґрунтованою є позиція С.Ф. Денисова, що
перешкодами на шляху прийняття спеціального закону, який би регулював
діяльність із запобігання правопорушенням, є: недостатній рівень
гармонізації суспільних відносин у державі та суспільстві; неготовність
(моральна та професійна) основних суб’єктів запобіжної діяльності, а саме:
працівників правоохоронних органів; недостатній рівень суспільного
усвідомлення необхідності і змісту запобіжної діяльності (що, зокрема,
виявляється у термінологічній невизначеності основних понять,
пов’язаних із запобіжною діяльністю, надмірній радикальності суспільних
поглядів на запобіжну діяльність тощо) [10, c. 40].
Проте, необхідно зауважити, що Міністерство внутрішніх справ
України на виконання Комплексної програми профілактики правопору-
шень на 2007–2009 роки все ж таки розробило проект Закону України «Про
профілактику правопорушень» [9], який так і не був реалізований.
На наш погляд, в контексті необхідності удосконалення правового
регулювання профілактичної діяльності, є показовим і змістовним Рішення
Ради національної безпеки і оборони України «Про стан злочинності у

державі та координацію діяльності органів державної влади у протидії
злочинним проявам та корупції» від 11 вересня 2009 року, яке введено в
дію Указом Президента України № 870/2009 від 27.10.2009 року [11] (Указ
втратив чинність на підставі Указу Президента № 504/2014 від 06.06.2014
року [12], натомість нічого нового запропоновано не було, напевно всі про-
блеми в протидії злочинності вже «подолані»).
Згідно з результатами проведених наукових досліджень, соціоло-
гічних опитувань та з висновками незалежних експертів, масштаби
криміналізації та корумпованості влади мають тенденцію до невпинного
зростання, сягаючи критичної межі, за якою настає втрата важелів
керування державою з боку легітимної влади, розпад державних інститутів
та припинення демократичного розвитку держави. Протиправні схеми
пронизують сферу господарської діяльності, правоохоронні органи та суди.
Корупція охопила всі ланки органів державної влади та органів місцевого
самоврядування. Значно ускладнює криміногенну ситуацію протиправна
діяльність численних організованих груп та злочинних організацій з
корупційними і транснаціональними зв’язками [11].
Більшість основних заходів, передбачених Комплексною програмою
профілактики правопорушень на 2007–2009 роки, яка затверджена по-
становою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2006 року № 1767, не
реалізовано [11] (з того часу жодної Комплексної програми профілактики
правопорушень не було прийнято).
Діяльність держави з протидії злочинності не має належного
наукового забезпечення, нові технології та методики розробляються
повільно та безсистемно, а наявні розробки впроваджуються недостатньо
активно. Унаслідок цього заходи у сфері боротьби зі злочинністю, що
здійснюються правоохоронними органами, не мають консолідованого і
системного характеру.
Серед іншого, Рада національної безпеки і оборони України вирішила:
– розробити та подати до Верховної Ради України в установленому
порядку проект загальнодержавної програми запобігання злочинам;
– забезпечити до кінця 2009 року виконання завдань та заходів,
передбачених Комплексною програмою профілактики правопорушень
на 2007–2009 роки, їх повне та своєчасне фінансування з державного
бюджету;
– схвалити до 1 грудня 2009 року концепцію державної програми
профілактики правопорушень на 2010–2015 роки;
– розробити у двомісячний строк нормативно-правову базу,
організаційні та фінансові заходи щодо запровадження щорічного
об’єктивного опитування населення України з метою визначення кількості
осіб, які протягом року постраждали від вчинення щодо них злочинів
різних видів;
– розробити до 1 квітня 2010 року і внести в установленому порядку
до Верховної Ради України проекти Законів: «Про статистику злочинності
та інших правопорушень»; «Про основи державної політики щодо протидії
злочинності»; «Про профілактику злочинів та інших правопорушень»; «Про
кримінологічну експертизу проектів нормативно-правових актів» [11].
Як бачимо більшість позицій з цього Рішення Ради національної

безпеки і оборони України так і не було виконано, замість виконання, у
2014 році це Рішення взагалі скасували.
Серед виконаного – це схвалення Розпорядженням Кабінету
Міністрів України від 30 листопада 2011 р. № 1209-р «Концепції реалізації
державної політики у сфері профілактики правопорушень на період до
2015 року». В цій Концепції в черговий раз констатується, що основними
проблемами, які потребують розв’язання, є: недосконалість нормативно-
правового, організаційного, фінансового, кадрового та інформаційного
забезпечення профілактики правопорушень; неналежний рівень
комплексних запобіжних заходів, спрямованих на усунення причин і
умов учинення правопорушень, та профілактичної роботи з особами,
схильними до їх скоєння; низький рівень правової культури населення,
роз’яснювальної роботи серед громадян з метою формування в
них відповідального ставлення до питань дотримання законності,
профілактики правопорушень та боротьби із злочинністю; відсутність
дієвого механізму участі громадськості в забезпеченні правопорядку в
державі тощо [13].
Проблеми організації профілактики правопорушень у Концепції
передбачається розв’язати шляхом: удосконалення нормативно-правової
бази з питань правоохоронної діяльності та профілактики правопорушень;
визначення критеріїв оцінки роботи правоохоронних органів з
профілактики правопорушень; забезпечення розвитку міжнародного
співробітництва у сфері профілактики правопорушень з використанням
міжнародного досвіду тощо [13].
Як уже наголошувалось, в Україні на сьогодні немає Комплексної
програми профілактики правопорушень, натомість можна знайти
велику кількість регіональних програм у цій сфері. Наприклад, Програму
профілактики правопорушень у Волинській області на 2016–2020 роки, за-
тверджену Рішенням обласної ради від 19.05.2016 р. №5/5, де ініціатором,
розробником і відповідальним виконавцем виступає Головне управління
Національної поліції у Волинській області.
Серед основних завданнями Програми, наприклад, є: удосконалення
форм і методів профілактики правопорушень та підвищення ефективності
оперативно-розшукових заходів у сфері протидії організованій злочинності
та корупції; оптимізація структури органів, установ та організацій, що
здійснюють заходи з профілактики правопорушень; підвищення рівня
фахової підготовки посадових і службових осіб, що здійснюють заходи
з профілактики правопорушень; розроблення нових форм і методів
профілактики правопорушень та запровадження їх на практиці [14]. На
наш погляд, більшість із задекларованих завдань є загальними і не можуть
вирішуватись на регіональному рівні.
Виконання Регіональної цільової програми профілактики право-
порушень у Івано-Франківській області на 2016–2020 роки, затвер-
дженої Рішенням Івано-Франківської обласної ради від 10.06.2016 р.
№ 226-5/2016, на думку її розробників, дасть змогу, наприклад: стабі-
лізувати криміногенну ситуацію в області шляхом подолання правово-
го нігілізму та запобігання криміналізації населення; підвищити рівень
взаємодії між правоохоронними та іншими органами, які залучаються до

антитерористичних заходів [15].
Подібні Програми на 2016–2020 роки існували у всіх областях України.
Окрім регіональних програм, існує і велика кількість місцевих
програм із відповідними «глобальними» завданнями. Наприклад,
відповідно до Комплексної програми профілактики правопорушень на
період до 2018 року в населених пунктах Вашковецької сільської ради,
затвердженої рішенням № 242/10-16 сесії сільської ради від 06.09.2016
року, у результаті підвищення ефективності профілактики злочинності
очікується: зниження рівня злочинності та ослаблення суспільної напруги,
викликаної її впливом; поліпшення захисту правоохоронними органами
прав, свобод і власності громадян, створення безпечних умов життя в
державі; мінімізація злочинного впливу на молодь і підлітків, усунення
причин і умов, що сприяють втягненню їх у протиправну діяльність;
зниження рівня вживання наркотиків населенням і проникнення їх в
Україну, припинення транзиту наркотичних засобів через територію
держави; створення системи ресоціалізації осіб, які звільнилися з місць
позбавлення волі; підтримання громадського порядку та безпеки громадян
на максимально високому рівні; поліпшення стану безпеки дорожнього
руху на основі встановлення доброзичливих відносин між громадянами
та працівниками поліції; досягнення належного рівня фінансового й
матеріального забезпечення правоохоронної діяльності. Більш того, такі
«приголомшливі» результати можна досягти всього за 60 тис. грн. [16]
Ефективність чи неефективність кримінологічної політики можна
визначити лише шляхом встановлення реального результату від
упровадження поточних програм і планів запобігання злочинності. Це
положення – аксіома теорії запобігання злочинності. Проте, починаючи
з 1993 р., коли була прийнята перша Державна програма запобігання
злочинності в Україні, жодного разу не заслуховувалося питання про
результати виконання зазначених у них заходів. З моменту зміни влади в
Україні у 2014 році не було прийнято жодної нової програми з протидії чи
профілактики злочинності в цілому або за окремим її напрямком [17, c. 11].
На спеціально-кримінологічному рівні правове регулювання
забезпечують правові акти, що визначають завдання і заходи запобігання
зловживання службовою особою своїм службовим становищем, порядок,
форми і методи здійснення цієї діяльності, функції різних її суб’єктів, коор-
динацію і взаємодію між ними.
Суть спеціально превентивного впливу кримінального закону полягає
в тому, що за допомогою застосування тих чи інших правообмежень особа,
яка вчинила кримінальне правопорушення, певною мірою утримується від
повторного порушення кримінально-правової заборони. Мета загального
запобігання містить у собі утримання від вчинення кримінальних
правопорушень інших (крім засуджених) осіб.
Однак, ще раз наголошуємо, що неправильно обмежувати
широкий і різноманітний вид соціальної діяльності щодо попередження
зловживання службовою особою своїм службовим становищем тільки
кримінально-правовим аспектом. Попередження злочинів – завдання

не тільки правоохоронних органів. Його вирішення лежить в площині
корінних перетворень суспільства (насамперед у сфері економіки,
соціального життя, ідеології, виховання людини).
На першому плані завжди перебувають саме ці заходи, котрі хоча
безпосередньо і не впливають на злочинність, але є основою, яка сприяє
її поступовому скороченню. Кримінально-правові заходи є лише одними з
численних ланок у процесі протидії злочинності, тобто кримінальний закон
виконує службову роль у протидії злочинності. Отже, чим більше осіб, які не
мають досить стійкої системи позитивних ціннісних орієнтацій, упевнені в
тому, що за свої протиправні дії вони не залишаться безкарними, тим менше
їх зважиться на вчинення кримінального правопорушення. Тому одним
фактом притягнення винних до кримінальної відповідальності, незалежно
від того, якій меті при призначенні покарання віддається пріоритет,
певним чином забезпечується реалізація і спеціально превентивних, і
загально превентивних інтересів [18, c. 388].
Висновок. На жаль, процес попередження злочинності не має
самостійної правової бази. Існуючі правові норми розкидані по різних
галузях законодавства, часто фрагментарні, неузгоджені між собою і
тим самим не сприяють консолідації профілактичної діяльності різних
суб’єктів.
Вважаємо, що назріла необхідність в систематизації законодавства
про попередження злочинності у вигляді окремого закону, наприклад,
«Про профілактику кримінальних та інших правопорушень». У цьому
законодавчому акті слід було б передбачити правову регламентацію всієї
системи попередження злочинності, в тому числі підстави для проведення
профілактичної роботи, засоби і заходи попереджувального впливу,
компетенцію суб’єктів, контроль за їх діяльністю.
З сумом можна констатувати, що в Україні на загальнонаціональному
рівні на сьогодні не існує Комплексної програми профілактики
правопорушень. Натомість можна знайти велику кількість регіональних
програм у цій сфері, які діяли у 2016–2020 роки (нових програм поки
що немає). На наш погляд, більшість із задекларованих в них завдань
є загальними і не можуть вирішуватись на регіональному рівні. Отже,
бажано все ж таки розробити, а головне, впровадити Комплексну програму
профілактики правопорушень.
На наш погляд, в межах правового регулювання запобіжної діяльності
необхідно йти ще глибше і розробити відповідні профілактичні безпекові
стандарти. Наприклад, в містобудуванні щодо криміногенного ландшафту.
Але в нас немає навіть базових законів, тому про спеціальні стандарти
можна тільки мріяти.

1. Шакун В. І. Концептуальні засади розвитку кримінологічної науки
в Україні. Вісник Асоціації кримінального права України. 2013. № 1(1).
С. 366–376.
2. Орлов Ю. В. Кримінологічна експертиза. Вісник Асоціації криміналь-
ного права України. 2017. № 1(8). С. 297–301.
3. Криминология : учебник для ВУЗов / под ред. проф. В. Д. Малкова.

М. : ЗАО Юстицинформ, 2011. 544 с.
4. Про затвердження Комплексної програми профілактики право-
порушень на 2007–2009 роки : постанова Кабінету Міністрів України від
20 грудня 2006 р. № 1767. URL:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1767-
2006-%D0%BF#Text.
5. Криминология : учебник / под ред. В. Н. Бурлакова, Н. М. Кропачева.
СПб. : Санкт-Петербургский государственный университет, Питер, 2002.
432 с.
6. Про проект Закону України про профілактику злочинів : Постанова
Президії Верховної Ради України від 31 жовтня 1994 року № 190.
URL:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/190/94-%D0%BF%D0%B2#Text.
7. Проект Закону про профілактику злочинності. URL:http://w1.c1.
rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=294.
8. Лесько Н. В. Проблеми правового регулювання профілактики право-
порушень в Україні. URL:http://ena.lp.edu.ua/bitstream/ntb/26842/1/041-
231-235.pdf.
9. Закон України «Про профілактику правопорушень» (проєкт).
URL:https://cv.court.gov.ua/tu26/6/2358/.
10. Денисов С. Ф., Юрасов А. В. Розвиток спеціального законодавства
з питань запобігання злочинності в Україні. Держава та регіони (Сер.:
Право). 2009. № 4. С. 35–42.
11. Про стан злочинності у державі та координацію діяльності
органів державної влади у протидії злочинним проявам та корупції : Рішен-
ня Ради національної безпеки і оборони України від 11 вересня 2009 року
(втратило чинність). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/n0012525-
09#Text.
12. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від
28 квітня 2014 року «Про скасування деяких рішень Ради національної
безпеки і оборони України» та визнання такими, що втратили чинність,
деяких указів Президента України : указ Президента України від 6
червня 2014 року № 504/2014. URL:https://zakon.rada.gov.ua/laws/
show/504/2014#Text.
13. Про схвалення Концепції реалізації державної політики у сфері
профілактики правопорушень на період до 2015 року : Розпорядження Ка-
бінету Міністрів України від 30 листопада 2011 р. № 1209-р. URL:https://
zakon.rada.gov.ua/laws/show/1209-2011-%D1%80#Text.
14. Програма профілактики правопорушень у Волинській області на
2016-2020 роки : Рішення Волинської обласної ради від 19.05.2016 р. №5/5.
URL: http://volynrada.gov.ua/session/5/5-0.
15. Про регіональну цільову програму профілактики правопорушень
у Івано-Франківській області на 2016-2020 роки : Рішення Івано-Франків-
ської обласної ради від 10.06.2016 р. № 226-5/2016 URL:https://orada.if.ua/
decision/BE-5/
16. Комплексна програма профілактики правопорушень на період
до 2018 року в населених пунктах Вашковецької сільської ради : рішення
№ 242/10-16 сесії сільської ради від 06.09.2016 року. URL: https://

vashkovetska-gromada.gov.ua/programa-profilaktiki-pravoporushen-11-19-
32-04-04-2017/.
17. Бабанін С. В. Запобігання злочинам національною поліцією : кон-
спект лекцій. Дніпро : ДДУВС, 2019. 51 с.
18. Філей Ю. В. Запобіжний вплив кримінально-правових санкцій //
Закарпатські правові читання. Матеріали ІХ Міжнародної науково-прак-
тичної конференції (20–22 квітня 2017 р., м. Ужгород) / Ужгородський
національний університет; за заг. ред. В.І. Смоланки, О.Я. Рогача, Я.В. Лазура.
Ужгород : ТОВ «РІК-У», 2017. т. 1. С. 388–393.
V. Dzhenchako
LEGAL REGULATION OF PREVENTION OF APPROPRIATION,

EXPOSURE OR POSSESSION OF OTHER PEOPLE’S PROPERTY
ABUSE OF OFFICIALS BY THEIR SERVANTS
The legal regulation of preventing the misappropriation, embezzlement

or seizure of another’s property by an official abusing his official position has
been studied. It was found that the process of crime prevention does not have an
independent legal basis, and the existing legal norms are scattered in different areas
of law, often fragmentary, inconsistent with each other and thus do not contribute
to the consolidation of prevention activities of different actors. It is proposed to
systematize the legislation on crime prevention in the form of a separate law «On
prevention of criminal and other offenses.» This legislative act should provide for
the legal regulation of the entire crime prevention system, including the grounds
for preventive work, means and measures of preventive action, the competence of
the subjects, control over their activities, and so on. It is concluded that the process
of crime prevention does not have an independent legal basis. Existing legal norms
are scattered in different areas of legislation, often fragmentary, inconsistent with
each other and thus do not contribute to the consolidation of preventive activities
of different actors. Also, there is a need to systematize the legislation on crime
prevention in the form of a separate law, for example, «On the prevention of criminal
and other offenses.» This legislative act should provide for the legal regulation of
the entire crime prevention system, including the grounds for preventive work,
means and measures of preventive action, the competence of the subjects, control
over their activities. It was emphasized that there is currently no Comprehensive
Crime Prevention Program in Ukraine at the national level. Instead, you can find
a large number of regional programs in this area, which operated in 2016-2020
(there are no new programs yet). In our opinion, most of the tasks declared in
them are common and cannot be solved at the regional level. Therefore, it is still
desirable to develop and, most importantly, implement a comprehensive program
of crime prevention.
Keywords: prevention, misappropriation, embezzlement, seizure of property
through abuse of office, legal regulation.

УДК: 342.9
Приловський В. В.,
ДО ПИТАННЯ ЗДІЙСНЕННЯ ПРОФІЛАКТИЧНИХ ЗАХОДІВ

ПРАЦІВНИКАМИ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ СТОСОВНО
ВИЯВЛЕННЯ ТА УСУНЕННЯ ПРИЧИН І УМОВ ВТЯГНЕННЯ
НЕПОВНОЛІТНІХ У ПРОТИПРАВНУ ДІЯЛЬНІСТЬ
Наукова стаття присвячена деяким аспектам розслідування втяг-
нення неповнолітніх у протиправну діяльність. Розглядається здійснення
профілактичних заходів працівниками правоохоронних органів стосовно
виявлення та усунення причин і умов вчинення досліджуваної категорії
кримінальних правопорушень. Зазначається, що профілактична діяльність
є засобом попередження вчинення кримінальних правопорушень у майбут-
ньому. Тому працівники правоохоронних органів зобов’язані неодмінно здій-
снювати профілактичні заходи. Розслідування втягнення неповнолітніх у
протиправну діяльність також пов’язано з виявленням причин та умов вчи-
нення визначеного кримінального правопорушення. В той же час, необхідно
акцентувати увагу на тому, що уповноважені особи можуть виконувати
лише ті заходи профілактики, які передбачені їх посадовими обов’язками або
нормативно-правовими актами. Підтримується позиція, що зусилля слід-
чого (дізнавача, прокурора) при встановленні причин і умов конкретного
кримінального правопорушення повинні бути направлені, по-перше, на вста-
новлення причин, а вже по-друге, на встановлення умов конкретного про-
типравного діяння. Тобто уповноважена особа при розслідуванні втягнення
неповнолітніх у протиправну діяльність направляє запити щодо наявності
судимості у підозрюваного, його знаходженні на обліку в психоневрологіч-
ному чи наркологічному диспансерах, щодо надання характеристик з місця
проживання та його роботи тощо. Визначається, що існує ряд заходів, які
уповноважені особи можуть здійснювати по усуненню причин та умов вчи-
нення кримінального правопорушення. В той же час, правове регулювання
діяльності правоохоронних органів у сфері профілактики злочинності має
своєю метою закріпити організацію системи і направити у визначене русло
міжсуб’єктні відносини її учасників. З’ясовано, що ефективність профілак-
тичних заходів уповноважених осіб щодо усунення обставин, які сприяли
втягненню неповнолітніх в протиправну діяльність, в багатьох випадках
залежить від викладення конкретних моментів, які забезпечують усунення
певних умов.
Ключові слова: протиправна діяльність, неповнолітній, втягнення,
організація, профілактична діяльність, слідча (розшукова) дія.
Актуальність теми. Профілактична діяльність є засобом поперед-

ження вчинення кримінальних правопорушень у майбутньому. Тому пра-
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Приловський В. В., 2019
цівники правоохоронних органів зобов’язані неодмінно здійснювати про-

філактичні заходи. Розслідування втягнення неповнолітніх у протиправну
діяльність також пов’язано з виявленням причин та умов вчинення визначе-
ного кримінального правопорушення. В той же час, необхідно акцентувати
увагу на тому, що уповноважені особи можуть виконувати лише ті заходи
профілактики, які передбачені їх посадовими обов’язками або норматив-
но-правовими актами. Тому розглянемо їх виходячи з предмету досліджен-
ня.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Значний внесок у розвиток
основ профілактичної діяльності під час розслідування внесли такі вчені,
як Ю. П. Аленін, Л. І. Аркуша, О. Я. Баєв, В. П. Бахін, В. Д. Берназ, Р. С. Бєл-
кін, О. І. Возгрін, А. Ф. Волобуєв, В. І. Галаган, І. Ф. Герасимов, В. А. Журавель,
А. В. Іщенко, О. Н. Колесніченко, В. О. Коновалова, В. К. Лисиченко, В. Г. Лу-
кашевич, М. В. Салтевський, Д. Б. Сергєєва, Р. Л. Степанюк, В. В. Тіщенко,
С. С. Чернявський, Ю. М. Чорноус, В. Ю. Шепітько, В. В. Юсупов, М. П. Ябло-
ков та інші. Але наше дослідження конкретизувало профілактичні заходи
уповноважених осіб при розслідуванні втягнення неповнолітніх у проти-
правну діяльність з огляду на сучасну судово-слідчу практику та позиції
науковців.
Метою даної статті є дослідження питання здійснення профілактич-
них заходів працівниками правоохоронних органів стосовно виявлення
та усунення причин і умов втягнення неповнолітніх у протиправну діяль-
ність.
Виклад основного матеріалу дослідження. Слід зазначити, що до
числа основних задач слідчої профілактики відносять наступні положен-
ня: своєчасне виявлення та розкриття злочинів, специфічними криміналі-
стичними методами та засобами, оперативне розслідування злочинів і
викриття організаторів, усіх учасників організованої групи, злочинної
організації, винних у вчиненні злочину, з використанням тактичних прий-
омів, науково-технічних засобів, більш удосконалених методів розсліду-
вання; виявлення та дослідження особливостей типових слідчих ситуацій
профілактичного характеру, які складаються при розслідуванні [8, с. 110].
Як бачимо, існує ряд заходів, які уповноважені особи можуть здійснювати
по усуненню причин та умов вчинення кримінального правопорушення.
В той же час, правове регулювання діяльності правоохоронних органів у
сфері профілактики злочинності має своєю метою закріпити організацію
системи і направити у визначене русло міжсуб’єктні відносини її учасників.
Серед правового регулювання окремі науковці виокремлюють два
взаємозалежні елементи: нормативно-правову і індивідуально-правову
регламентацію. Перша включає розробку і закріплення загальних, фор-
мально визначених правил поведінки і покликаний забезпечувати єдиний
порядок і стабільність у регулюванні суспільних відносин, що складають
зміст діяльності правоохоронних органів у сфері профілактики злочин-
ності, шляхом створення, зміни або скасування правових норм, визначення
сфери їх дії і кола учасників [1, с. 145]. В той же час, діяльність уповноваже-
них осіб по виявленню причин і умов, які сприяли вчиненню кримінально-
го правопорушення – це процес, який вимагає від них певних знань і прак-
тичних навичок.
Також при вивченні матеріалів розслідуваних кримінальних провад-

жень нами було помічено, що застосування різної термінології негативно
позначається на практиці розмежування причин і умов. Так, за даними на-
шого дослідження, у справах про кримінальні правопорушення, вчинені
неповнолітніми, слідчі у поданнях найчастіше повністю ототожнюють умо-
ви, що сприяли вчиненню злочинів, з причинами їх скоєння. Нерідко слідчі
зовсім не виявляють причини і умови злочинів, обмежуючись викладен-
ням обставин вчинення і вини обвинуваченого та пропозицією обговори-
ти його поведінку в трудовому колективі. Фактичне ототожнення причини
злочину і його об’єктивної сторони приводить до висновку, що причиною
злочину є сам злочин. Таке твердження веде до визнання неможливості
усунення причин конкретного злочину, тому що дії злочинця є на момент
їх розслідування подією минулого [12, с. 8]. Зазначене негативно позна-
чається не тільки на підготовці працівників правоохоронних органів, але
й на практичній реалізації усунення причин і умов, які сприяли вчиненню
кримінального правопорушення.
Детермінантами кожного злочину є, з одного боку, особисті власти-
вості конкретного індивіда (його потреби, погляди, інтереси, ставлення до
різних соціальних цінностей і вимог, у тому числі правових), а з іншого –
сукупність зовнішніх обставин, які викликають намір і рішення вчинити
умисний злочин. Тобто існує взаємодія криміногенних властивостей особи,
які склалися під впливом несприятливих умов її формування, із зовнішні-
ми об’єктивними обставинами і ситуаціями [11, с. 105]. На індивідуальному
рівні аналізується конкретний злочин – «елементарна частинка» злочин-
ності. Визнається, що і на цьому рівні зберігають свою дію всі фактори,
зв’язки та відношення, характерні для філософського і соціологічного
рівнів причин злочинності. Тільки тепер вони конкретизуються і перехо-
дять у психологічну форму, пояснюючи цілі й мотиви поведінки конкрет-
ної людини – злочинця. Причини індивідуального злочину визначаються
як неузгодженість поведінки особистості з соціальним середовищем, в ос-
нові якої лежать негативні риси, що сформувалися у конкретної людини
під впливом певних факторів. При цьому підкреслюється можливість пе-
реорієнтації і виправлення такого суб’єкта [9, с. 21].
Ми підтримуємо позицію науковців з приводу того, що причини
конкретного кримінального правопорушення - це ті активні фактори,
які викликають у певної особи інтереси, мотиви для його вчинення. В ос-
нові злочинної мотивації як суб’єктивного психофізіологічного процесу
знаходяться певні людські вади: корисливість, правовий нігілізм, егоїзм,
кар’єризм, жорстокість, негативні психологічні особливості тощо. Це повні-
стю суб’єктивна сфера, пов’язана з особливостями конкретної людини.
Формування особистості злочинця – складний процес, який ще недостат-
ньо вивчений в кримінології і викликає спори, але можна з упевненістю
стверджувати, що в ньому переплітаються і взаємодіють біологічне, психо-
логічне і соціальне. Структура будь-якої особистості, в тому числі і злочин-
ця, складається поступово в процесі взаємодії між зовнішнім середовищем
і психічною організацією індивіда, яка формуються на основі певних гене-
тичних компонентів. Тому встановлення причин конкретного злочину по-
лягає у вивченні особи обвинуваченого, визначенні її негативних рис, які в
конкретній життєвій ситуації призвели до вчинення нею злочину. Зібрані

відомості про особу обвинуваченого повинні знайти відбиття у матеріалах
кримінальної справи, оскільки вони враховуються судом під час визначен-
ня виду і міри покарання [4, с. 62-69].
Загалом, причина – вирішальний активний фактор, який містить у
собі реальну можливість появи злочину як свого наслідку. Причини кон-
кретного злочину – це ті активні фактори, які викликають у певної осо-
би інтереси, мотиви для його вчинення. В основі злочинної мотивації як
суб’єктивного психофізіологічного процесу знаходяться певні негативні
риси особистості: користь, правовий нігілізм, егоїзм, кар’єризм, схильність
до насилля, жорстокість і т.ін. Це повністю суб’єктивна сфера, яка пов’язана
з особливостями конкретної людини. Тому встановлення причин конкрет-
ного злочину складається з вивчення особистості обвинуваченого, визна-
ченні його негативних рис, які в конкретній життєвій ситуації привели до
вчинення ним злочину. Усунення причин злочину пов’язано із застосуван-
ням до обвинуваченого (підсудного, засудженого) певних примусових, ви-
ховних і виправно-трудових заходів під час досудового і судового слідства,
призначення кримінального покарання та його виконання. В кримінології
умови прийнято поділяти на суб’єктивні та об’єктивні. Суб’єктивні умови –
це негативні психологічні та моральні якості людей, які оточують злочинця.
Негативні якості людей впливають на їх орієнтацію та поведінку і утворю-
ють благоприємну атмосферу для досягнення злочинцем поставленої ним
мети. Такими суб’єктивними умовами, наприклад, є правовий нігілізм насе-
лення, прагнення певних людей до швидкого та нетрудового збагачення,
що може бути використано злочинцем. До суб’єктивних умов, які сприяють
злочинності, відносяться і недоліки в роботі державного апарату, насампе-
ред, контролюючих і правоохоронних органів, органів і установ, які відають
виконанням покарання. Об’єктивними умовами злочинності прийнято вва-
жати соціальні суперечності, які безпосередньо не залежать від свідомості
та волі населення. Це умови історично успадковані від минулих епох, які
підтримують стан соціальної напруженості в суспільстві та сприяють зло-
чинності (екологія, стан економіки, соціальні відносини тощо) [15, с. 24].
Відповідно, причинами конкретного злочину є ті активні фактори,
які викликають у певної особи інтереси, мотиви для його вчинення. В ос-
нові злочинної мотивації як суб’єктивного психофізіологічного процесу
знаходяться певні людські вади: зайва емоційність, агресивність, право-
вий нігілізм, егоїзм, жорстокість, невміння стримуватись чи інші негативні
психологічні особливості. Це повністю суб’єктивна сфера, пов’язана з осо-
бливостями конкретної людини. Тому встановлення причин конкретного
злочину полягає у вивченні особи обвинуваченого, визначенні її негатив-
них рис характеру, психологічних особливостей, які в конкретній життєвій
ситуації призвели до вчинення нею злочину. Умови, що сприяють вчинен-
ню злочину (пасивні фактори), складають його навколишню обстановку.
Умови діляться на суб’єктивні і об’єктивні. Суб’єктивні умови – це негативні
психологічні і моральні якості людей, що оточували злочинця. Негативні
якості людей позначаються на їх орієнтації, поведінці, побутових звичках,
формуванні соціальних цінностей, життєвих установках тощо. Так, напри-
клад, атмосфера негативного відношення до іноземців в родині, в колі
друзів чи колег по службі особи грає важливу роль у формуванні, розвит-

ку і наступних проявах її злочинної мотивації основаної на ксенофобії, не-
нависті до людей іншої національності, раси. До суб’єктивних умов також
можна віднести п’янство, наркотизм, проституцію та інші види ненорма-
тивної поведінки. До суб’єктивних умов, які сприяють злочинності, нале-
жать і недоліки в роботі державного апарату, перш за все, контролюючих і
правоохоронних органів, органів юстиції та закладів, що відають виконан-
ням кримінального покарання. Так, дуже негативний вплив мають прояви
диференційованого підходу при прийомі на роботу, зарахуванні у навчаль-
ні заклади, притягненні до відповідальності чи призначенні покарань в
залежності від расової чи національної належності осіб. Саме такі випадки
можуть бути поштовхом у формуванні настроїв ксенофобії у окремих гро-
мадян, в соціальних групах та в суспільстві в цілому. Об’єктивними умовами
злочинності прийнято вважати соціальні протиріччя, які безпосередньо не
залежать від свідомості і волі населення. Це історично успадковані від мину-
лих епох умови, які підтримують стан соціальної напруженості в суспільстві
і сприяють злочинності (уклад і стан економіки, соціальні і політичні відно-
сини, тіньові сторони урбанізації і технічного прогресу тощо) [13, с. 73].
Таким чином, зусилля слідчого (дізнавача, прокурора) при встанов-
ленні причин і умов конкретного кримінального правопорушення повин-
ні бути направлені, по-перше, на встановлення причин, а вже по-друге,
на встановлення умов конкретного протиправного діяння. Тобто уповно-
важена особа при розслідуванні втягнення неповнолітніх у протиправну
діяльність направляє запити щодо наявності судимості у підозрюваного,
його знаходженні на обліку в психоневрологічному чи наркологічному
диспансерах, щодо надання характеристик з місця проживання та його ро-
боти тощо.
Відомості про особу обвинуваченого відбиваються перш за все в до-
кументах, які залучаються до кримінальної справи в оригіналах або ко-
піях. Слідчими діями, за допомогою яких можуть бути встановлені причи-
ни, які сприяють вчиненню злочину є ті самі слідчі дії, які використовує
слідчий при встановленні інших обставин, що входять у предмет доказу-
вання у кримінальній справі: допити свідків, потерпілих, підозрюваних,
обвинувачених, виїмка і обшук з метою виявлення інформації про осо-
бистість, призначення судово-психіатричної, судово-психологічної, судо-
во-наркологічної експертиз й інші слідчі дії, передбачені чинним законо-
давством [7, с. 59]. В свою чергу, фахівці акцентують увагу на тому, що для
визначення причин окремих видів і конкретних злочинів велике значення
має загальний рівень моральності суспільства, характер загальновизнаних
моральних цінностей і правил, а в аспекті досліджуваної проблеми три-
вале цілеспрямоване статеве виховання. Відсутність ідеалів, високих мо-
ральних цінностей призвели до занепаду моралі, розвитку цинізму, праг-
матизму. Це створило сприятливу основу для проявів негативних факторі
у поведінці людей [6, с. 145-146].
Для одержання інформації про особистість обвинуваченого крім про-
цесуальних засобів можливе використання і не процесуальних – оператив-
но-розшукових дій, безпосереднього спостереження поведінки, емоційних
проявів обвинуваченого під час проведення слідчих дій з його участю. Такі
відомості, як правило, не знаходять відображення у матеріалах криміналь-

ної справи, не мають доказового значення, але дуже важливі для оцінки
певної слідчої ситуації, планування розслідування, вибору і застосуван-
ня тактичних прийомів проведення слідчих дій з участю обвинувачено-
го [2, с. 132].
Окрема група науковців, досліджували причини статевих злочинів
зробила висновок, що причини їх вчинення зводяться до наступного:
1) вчинення статевих злочинів пов’язано з упущенням в морально-ста-
тевому вихованні; не в усіх учбових закладах і трудових колективах при-
діляється увага вихованню культури поведінки і відносин, боротьбі із про-
явами грубості, цинізму, з розповсюдженням пияцтва і інших негативних
традицій проведення вільного часу; 2) специфічну роль відіграють прикла-
ди розв’язної сексуальної поведінки (наприклад, вчинення статевих актів
у присутності дітей; безпорядні статеві зв’язки тощо), розповсюдження
цинічних поглядів на жінок і відношення статей; 3) розбещуючий вплив
старших за віком, бездоглядність підлітків в період статевого визрівання;
4) криміногенним фактором є розповсюдження уявлень про «абсолютну
статеву свободу» як атрибут сучасної молоді; 5) проблема статевих зло-
чинів щільно пов’язана із вживанням спиртних напоїв; 6) при вчиненні
статевих злочинів нерідко винні підштовхуються хуліганськими мотива-
ми; 7) легковажна поведінка потерпілих від статевих злочинів, які викли-
кають у злочинців думку про «природність» їх примушування на інтимну
близькість або які обумовлюють обставини для реалізації цих примушу-
вань [14, с. 9-10].
Діяльність слідчого при розслідуванні кримінальної справи має суво-
ро цілеспрямований характер. Він повинен встановити дії осіб і недоліки,
що мають місце в роботі установ, підприємств, які сприяли вчиненню зло-
чину. Цим і повинно обумовлюватись найменування акта, в якому відо-
бражаються рішення слідчого про усунення вказаних обставин. Тому не
є правильним називати процесуальний акт, за допомогою якого слідчий
реагує на причини і умови, що сприяли вчиненню злочину, «Подання про
недоліки в роботі установи (підприємства, організації)» або «Подання про
невиконання обов’язків (конкретною особою)» [3, с. 71].
Доповнювати сімейне виховання неповнолітніх повинні дошкільні,
шкільні учбові заклади і інші установи, які виконують функції виховання
дітей. Саме у цих закладах діти мають змогу отримати не тільки знання,
але і навички спілкування та поведінки між собою. А вчинення статевих
злочинів пов’язане не тільки з недоліками у сфері загальноосвітньої,
культурної і професійної підготовки, а й з недоліками в сфері статевого
виховання людей, особливо молодих. Але не в усіх навчальних закладах
і трудових колективах приділяється належна увага вихованню культури
поводження і відносин між статями, боротьбі з проявами брутальності,
цинізму, поширенням пияцтва й інших негативних традицій проведення
вільного часу. Вихователі і викладачі формально ставляться до цих про-
блем, не приділяють належну увагу «складним» підліткам. Недостатньо
уваги приділяється і питанням статевого виховання, формуванню поваги
до гідності жінки [10, с. 247]. Тобто вказані автори припускають, що пе-
релік названих заходів не є обов’язковим елементом резолютивної ча-
стини подання слідчого. Так, Н. І. Гуковська вважає, що в одних випадках

слідчий, коли для цього існує можливість, пропонує конкретні заходи для
усунення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину, а в інших пред-
ставляє вибір таких заходів відповідним посадовим особам [5, с. 49]. Ми
вважаємо, що профілактичні заходи повинні бути закріплені в законодав-
чих актах як обов’язок особи, що здійснює розслідування. Тобто не просто
становити її право, але й забезпечуватися в цілому.
Висновок. Констатуючи вищенаведене, зазначимо, що ефективність
профілактичних заходів уповноважених осіб щодо усунення обставин, які
сприяли втягненню неповнолітніх в протиправну діяльність, в багатьох
випадках залежить від викладення конкретних моментів, які забезпечу-
ють усунення певних умов. Зусилля слідчого (дізнавача, прокурора) при
встановленні причин і умов конкретного кримінального правопорушен-
ня повинні бути направлені, по-перше, на встановлення причин, а вже
по-друге, на встановлення умов конкретного протиправного діяння. Тобто
уповноважена особа при розслідуванні втягнення неповнолітніх у проти-
правну діяльність направляє запити щодо наявності судимості у підозрю-
ваного, його знаходженні на обліку в психоневрологічному чи наркологіч-
ному диспансерах, щодо надання характеристик з місця проживання та
його роботи тощо.

1. Алексєєв С.С. Теория права. М., 1993. 344 с.
2. Борідько О. А. Криміналістична профілактика як структурний
елемент методики розслідування злочинів : дисер. на здоб. наук. ст. к.ю.н.
зі спец. 12.00.09. Запорізький юридичний інститут. Запоріжжя, 2005.
191 с.
3. Борідько О. А. Сутність сучасної концепції профілактики злочинів
органами внутрішніх справ / О. А. Борідько, А. М. Гаркуша. Актуальні про-
блеми розбудови кримінально-процесуального судочинства України: Зб-к
наук. статей. Херсон: Мрія, 2003. С. 173–175.
4. Волобуєв А. Ф. Профілактична діяльність при розслідуванні злочи-
нів у сфері підприємництва. Вісник Університету внутрішніх справ. № 12.
Ч.1, 2000. С. 62–69.
5. Гуковская Н. И. Деятельность следователя и суда по предупрежде-
нию преступлений несовершеннолетних. М.: «Юридическая литература»,
1967. 112 с.
6. Игнатов А. Н. Проблемы правовой борьбы с проституцией. Прости-
туция и преступность. М., 1991. С. 139–148.
7. Корж В. П. Теоретические основы методики расследования престу-
плений, совершаемых организованными преступными образованиями в
сфере экономической деятельности: Монография. Харьков: Изд-во Нац. ун-
та внутр. дел, 2002. 412 с.
8. Кригер Г. А. Квалификация хищений социалистического имуще-
ства. М.: “Юрид. лит”, 1971. 358 с.
9. Кримінологія: Підручник для студентів вищих навч. закладів /
О. М. Джужа, Я. Ю. Кондратьєв, О. Г. Кулик, П. П. Михайленко та ін.; За заг.
ред. О. М. Джужи. К.: Юрінком Інтер, 2002. 352 с.
10. Криминология : Учебник для вузов / М.: Юрид. лит., 1979. 304 с.

11. Курс кримінології: Загальна частина : Підручник. У 2 кн. / За заг.
ред. О. М. Джужи. Кн. 1. К.: Юрінком Інтер, 2001. 352 с.
12. Профілактична діяльность слідчого при розслідуванні злочинів:
Лекція для всіх форм навчання / Укл. А.Ф. Волобуєв. Харків: Національний
університет внутрішніх справ, 2003. 23 с.
13. Розслідування злочинів, вчинених на ґрунті нетерпимості. На-
вчально-практичний посібник / колектив авторів. Київ, 2012. 167 с.
14. Сексуальные преступления. Чикатило и другие. / Антонян Ю. М.,
Ткаченко А. А.. М.: Амальтея, 1993. 320 с.
15. Уголовная профилактика / Владимиров Э.В., Зильберквит Г.А., Ка-
ценельсон Ю.Д. М.: УРКМ, 1934. 879 с.
V. Prylovskyi
ON THE ISSUE OF IMPLEMENTATION OF PREVENTIVE MEASURES BY

LAW ENFORCEMENT EMPLOYEES REGARDING THE IDENTIFICATION
AND ELIMINATION OF CAUSES AND CONDITIONS OF INVOLVEMENT
OF STRAIGHTENING
The scientific article is devoted to some aspects of the investigation of the

involvement of minors in illegal activities. The implementation of preventive mea-
sures by law enforcement officers to identify and eliminate the causes and condi-
tions of the investigated category of criminal offenses is considered. It is noted that
preventive activities are a means of preventing the commission of criminal offenses
in the future. Therefore, law enforcement officers are obliged to take preventive
measures. Investigation of the involvement of minors in illegal activities is also as-
sociated with the identification of the causes and conditions of a certain criminal
offense. At the same time, it is necessary to emphasize that authorized persons can
perform only those preventive measures that are provided by their job responsibil-
ities or regulations. The position is supported that the efforts of the investigator
(investigator, prosecutor) in establishing the causes and conditions of a particular
criminal offense should be aimed, firstly, at establishing the causes, and secondly, at
establishing the conditions of a specific illegal act. That is, when investigating the
involvement of minors in illegal activities, the authorized person sends inquiries
about the suspect’s criminal record, his registration in a psycho neurological or
narcological dispensary, the provision of characteristics from the place of residence
and his work, etc. It is determined that there are a number of measures that autho-
rized persons can take to eliminate the causes and conditions of a criminal offense.
At the same time, the legal regulation of law enforcement activities in the field of
crime prevention aims to consolidate the organization of the system and direct in a
certain direction the inter-entity relations of its participants. It was found that the
effectiveness of preventive measures of authorized persons to eliminate the circum-
stances that contributed to the involvement of minors in illegal activities, in many
cases depends on the presentation of specific points that ensure the elimination of
certain conditions.
Keywords: illegal activity, minor, involvement, organization, preventive ac-
tivity, investigative (search) action.
УДК: 343.7
Сербіна Н. О.,
заступника директора інституту заочного та
дистанційного навчання
Національної академії внутрішніх справ,
ЗАРУБІНИЙ ДОСВІД ЩОДО ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА УМИСНЕ ЗНИЩЕННЯ
АБО ПОШКОДЖЕННЯ ОБ’ЄКТІВ ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНОГО
ГОСПОДАРСТВА
Актуальність статті полягає в тому, що у всіх країнах світу
функціонує інститут відповідальності за правопорушення в галузі
житлово-комунального господарства, але законодавство кожної окремої
країни має певні особливості притягнення до такої відповідальності та
накладення стягнень. Систему житлово-комунального господарства у
зарубіжних країнах у переважній більшості випадків урегульовано нормами
муніципальних правил поведінки, що не передбачає спеціальної кримінальної
чи адміністративної відповідальності в тому сенсі, в якому її вбачає
український законодавець. У спеціальній літературі зазначено, що правова
система жодної країн не існує ізольовано. Ці структури взаємодіють між
собою, проводять нескінченний культурний діалог. Правова культура
окремих країн піддається постійному впливу, – до неї потрапляють
випадкові фрагменти інших правових традицій, юридичних текстів,
процедур і правових конструкцій. З’ясовано, що законодавці всіх зарубіжних
держав приділяють увагу питанням кримінально-правової охорони об’єктів
житлово-комунального господарства від знищення і пошкодження. У
переважній більшості випадків вони розглядають ці діяння як самостійні
посягання на відносини власності. В окремих випадках об’єктами таких
злочинів можуть бути інші суспільні відносини: права особи, громадський
порядок, громадська, державна безпека тощо. Обсяги криміналізації
відповідних діянь є різними. Європейське законодавство розокремлює
кримінальні злочини і кримінальні проступки, чим суттєво відрізняється від
кримінального законодавства України. Особливістю кримінально-правової
охорони об’єктів житлово-комунального господарства в європейських
країнах є те, що дрібні порушення у сфері житлово-комунального
господарства не підпадають під категорії протиправних діянь і регульовані
муніципальними інструкціями; жоден Кримінальний кодекс не містить
спеціальної норми, яка би запроваджувала відповідальність за умисне
знищення або пошкодження об’єктів житлово-комунального господарства;
норми, що закріплюють відповідальність за умисне знищення або пошкод-
ження майна, серед іншого й об’єктів житлово-комунального господарства,
містяться в розділах про злочини проти власності.
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Сербіна Н. О., 2019
Ключові слова: умисне знищення, пошкодження майна, громадська

безпека, громадський порядок, злочин.
Актуальність теми. У всіх країнах світу функціонує інститут

відповідальності за правопорушення в галузі житлово-комунального
господарства, але законодавство кожної окремої країни має певні
особливості притягнення до такої відповідальності та накладення
стягнень. Систему житлово-комунального господарства у зарубіжних
країнах у переважній більшості випадків урегульовано нормами
муніципальних правил поведінки, що не передбачає спеціальної
кримінальної чи адміністративної відповідальності в тому сенсі, в якому її
вбачає український законодавець.
У спеціальній літературі зазначено, що правова система жодної
країн не існує ізольовано. Ці структури взаємодіють між собою, проводять
нескінченний культурний діалог. Правова культура окремих країн
піддається постійному впливу, – до неї потрапляють випадкові фрагменти
інших правових традицій, юридичних текстів, процедур і правових
конструкцій.
Виклад основного матеріалу. Загалом підхід до формування
кримінально-правових норм, країн, що представляють пострадянський
простір, якими передбачена відповідальність за умисне знищення
або пошкодження майна, в законодавстві цих держав є близьким до
представленого в КК України. Це цілком логічно, оскільки таким державам
тривалий час було властиве однорідне правове поле, їх пов’язувала спільна
історія у сфері формування закону про кримінальну відповідальність. Під-
тверджує цю тезу й Модельний Кримінальний кодекс для країн-участниць
Співдружності Незалежних Держав [1].
Кримінальні кодекси Азербайджанської республіки [2], Республіки
Білорусь [3], Республіки Казахстан [4], Республіки Таджикистан [5], Респу-
бліки Молдова [6] передбачають відповідальність безпосередньо за зни-
щення або пошкодження чужого майна. Причому її диференційовано, пе-
редусім, залежно від форми вини – умисне і необережне посягання. Перше
діяння названо в ст. 186 КК Азербайджанської республіки, ст. 218 КК Респу-
бліки Білорусь, ст. 187 КК Республіки Казахстан, ст. 255 КК Республіки Тад-
жикистан, ст. 167 КК Російської Федерації, ст. 197 КК Республіки Молдова.
Як ознаку, що постає критерієм криміналізації, всі вони використовують
«заподіяння значної шкоди потерпілому» («спричинення шкоди у значному
розмірі»). Коло кваліфікуючих ознак, здебільшого, збігається, втім наявні й
відмінності. Так, КК Азербайджанської республіки, КК Республіки Білорусь
і КК Республіки Таджикистан таким називають заподіяння великої шкоди
(шкоди у великому розмірі); КК Республіки Казахстан – заподіяння з необе-
режності тяжкої або середньої тяжкості шкоди здоров’ю, вчинення злочи-
ну у зв’язку з виконанням потерпілим свого службового або громадського
обов’язку або щодо його близьких родичів із тих же мотивів, а також із мо-
тивів соціальної, національної, расової чи релігійної ворожнечі.
Як відомо, КК України передбачає спеціальні види умисного знищення
або пошкодження чужого майна – ст. 347 обумовлює відповідальність за такі
діяння, вчинені щодо майна, що належить працівникові правоохоронного
органу чи його близьким родичам, у зв’язку з виконанням цим працівником

службових обов’язків; ст. 352 – щодо майна, що належить службовій особі
або громадянинові, який виконує громадський обов’язок, з огляду на служ-
бову чи громадську діяльність, а так само щодо майна їхніх близьких ро-
дичів; ст. 378 – щодо майна судді, народного засідателя, присяжного або їх
близьких родичів у зв’язку з діяльністю зі здійснення правосуддя; ст. 399
– щодо майна захисника чи представника особи або їх близьких родичів із
урахуванням надання правової допомоги. Однак цікавим у цьому аспекті
видається підхід, відображений у КК Казахстану, де кваліфікуючою озна-
кою передбачене вчинення розглядуваного злочину з огляду на виконан-
ня потерпілим свого службового або громадського обов’язку чи щодо його
близьких родичів із тих самих мотивів.
Дещо інший, більш адаптований до європейського законодавства,
підхід відносно притягнення до кримінальної відповідальності за
умисне знищення або пошкодження майна передбачений кримінальним
законодавством прибалтійських країн – Литви [7], Латвії [8], Естонії [9].
Так, у ч. 1 ст. 187 КК Литви закріплено відповідальність за знищення чи
пошкодження чужого майна незалежно від розміру заподіяної шкоди, а в
ч. 3 цієї самої статті – за знищення або пошкодження чужого майна
незначної цінності, що визнається кримінальним проступком. Проте в
ч. 4 ст. 187 КК Литви законодавець зазначає, що за чч. 1 та 3 цієї статті осо-
ба несе відповідальність лише у випадку, якщо є скарга потерпілої особи
або заява її законного представника чи вимога прокурора. Інакше кажучи,
ці категорії кримінальних проваджень віднесені до приватного обвинува-
чення.
Безпосередньо ж покарання у вигляді арешту або позбавлення волі на
строк до п’яти років, згідно ч. 2 ст. 187 КК Литви, передбачене за знищення
або пошкодження чужого майна загальнонебезпечним способом, шляхом
розбирання або пошкодження споруди чи агрегату, якщо внаслідок цього
могли постраждати люди, чи знищення або пошкодження чужого майна,
яке має велику цінність чи наукових, історичних, культурних цінностей,
що мають особливе значення.
Наступним етапом порівняльно-правового дослідження кримінальної
відповідальності за умисне знищення або пошкодження об’єктів житлово-
комунального господарства є вивчення кримінального законодавства
європейських держав, а саме Іспанії [10], Нідерландів [11], Німеччини [12],
Польщі [13], Франції [14], Швейцарії [15], Швеції [16.
У ході аналізу стає очевидним, що зарубіжному кримінальному
законодавству властива менш розгалужена система норм про
відповідальність за злочини, пов’язані зі знищенням або пошкодженням
майна. Європейське законодавство видокремлює кримінальні злочини і
кримінальні проступки, і саме це відрізняє за сутністю та призначенням такий
самий інститут кримінальної відповідальності в Україні. Дрібні порушення
у сфері житлово-комунального господарства не підпадають під категорії
протиправних діянь, їх регульовано муніципальними інструкціями. Жодне
кримінальне законодавство не передбачає спеціальної норми, яка би
встановлювала відповідальність за умисне знищення або пошкодження
об’єктів житлово-комунального господарства.
Найчастіше норми, якими закріплено відповідальність за умисне

знищення або пошкодження майна ( серед іншого й об’єктів житлово-
комунального господарства) містяться в розділах про злочини проти влас-
ності (економіки); деякі – в розділах про злочини проти громадської безпе-
ки, громадського порядку та моральності; окремі – там, де йдеться про
посягання на інтереси держави та світової спільноти, військової служби.
Так, КК Нідерландів передбачає відповідальність за такі злочини в
розділі XXVII «Знищення або заподіяння шкоди». Ст. 350 визнає караним
умисне незаконне руйнування, псування, приведення в непридатність або
до зникнення будь-якої власності, що повністю або частково належить
іншій особі. У частині другій статті йдеться про вчинення діянь, у результаті
яких власник позбавляється тварини (вбивство, покалічення, приведення
в недієздатний стан). Тут же (ст. 351) передбачена відповідальність за
умисне незаконне руйнування, псування, приведення в непридатний або
несправний стан, а також знищення залізничних споруд, електростанцій,
комп’ютерних і телекомунікаційних пристроїв, споруд, які виконують
функцію водних бар’єрів, дренажів, труб для подачі газу, води й призначені
для використання населенням, а також майна або споруд, призначених для
національної оборони. Предметом умисного незаконного руйнування, псу-
вання і приведення в непридатність або несправний стан ст. 352 КК Нідер-
ландів називає будівлю, судно або його вантаж, установку в морі, повітряне
судно. Посилення відповідальності за ці злочини закон пов’язує із застосу-
ванням хитрості або створенням небезпеки для життя іншої людини (ст.
354). Привертає до себе увагу, що в одному розділі об’єднані норми про
злочини, безпосередньо спрямовані на власність, і про злочини, що посяга-
ють на громадську безпеку, громадський порядок або моральність чи інші
суспільні відносини, які за КК України постають об’єктами злочинів, перед-
бачених іншими розділами Особливої частини.
Норми про деякі з розглянутих злочинів містяться в розділі
III «Злочини проти глав дружніх держав», розділі V «Злочини проти
громадського порядку», розділі VII «Злочини, що ставлять під загрозу
загальну безпеку людей або власність», розділі XXIX «Злочини, пов’язані із
судноплавством і авіацією». Так, ст. 117 b передбачає відповідальність за
умисне вчинення акту насильства проти власності особи, що користується
міжнародним захистом. Ст. 141 передбачає відповідальність за публічне і
спільне вчинення особами актів насильства проти осіб або власності, ст.
149 – за умисне незаконне знищення або заподіяння шкоди будь-якому
пам’ятнику, зведеному на кладовищі.
Кримінально караним згідно зі ст. 157 (розділ VII), є вчинення
пожежі, вибуху або повені (до речі, найбільш м’яке покарання передбачене
за вчинення діяння, якщо воно створює небезпеку для власності;
посилює покарання створення небезпеки для життя іншої людини).
Злочинними визнані умисне руйнування, приведення в непридатність або
пошкодження споруд, які виконують функцію водного бар’єру чи дренажу
(ст. 161), електростанцій (ст. 161 біс), комп’ютерних систем або пристроїв,
будь-яких телекомунікаційних пристроїв (ст. 161 sexies), споруд для гро-
мадського або повітряного транспорту (ст. 162), повітряних суден, які не
перебувають у польоті, або обладнання (ст. 162а).
Кримінальний кодекс Польщі містить відповідні норми в розділах

про злочини проти миру, обороноздатності, загальної безпеки, безпеки
руху, проти майна, господарського обігу і військової служби. Більшість з
них передбачає знищення і пошкодження як діяння. Так, ст. 125 передбачає
відповідальність за знищення і пошкодження на окупованій, зайнятій
території або території, на якій відбуваються бойові дії, культурних
цінностей у порушення міжнародного права. Ст. 140 установлює покарання
за знищення або пошкодження об’єкта чи обладнання, що мають оборонне
значення, з метою ослаблення оборонної здатності Республіки Польща.
Кримінально караним визнається таке діяння як учинення пригоди
(пожежі, руйнування будівлі, затоплення, обвалу землі, гірських порід
або снігу, вибуху тощо), яка загрожує життю чи здоров’ю багатьох людей
або майну у великих розмірах. Знищення, пошкодження та приведення
у непридатний для використання стан чужого майна як злочин проти
власності передбачено ст. 288 КК Польщі. Причому відповідальність настає
лише за умисне вчинення діяння. Стаття 360 КК визначає покарання для
військовослужбовця, який знищує, пошкоджує, робить непридатним
до застосування зброю, боєприпаси, вибухові речовини або інші засоби
ведення бою. Кваліфікуючою ознакою такого діяння постає заподіяння
значної шкоди майну (§ 2).
Кримінальний кодекс Франції містить відповідні норми в цілій
низці глав. По-перше, у розділі «Про знищення, пошкодження і псування»
посягання розподілені за двома групами: знищення, пошкодження і
псування, що не становить небезпеки для людей (ст. 322-1 – ст. 322-4 КК),
і такі, що створюють небезпеку (ст. 322-5 – ст. 322-11 КК). Небезпеч-
ними для людей визнані діяння, вчинені шляхом вибуху, пожежі, ін-
шим загальнонебезпечним способом; організованою бандою; ті, що
спричинили повну втрату іншою особою працездатності на термін понад
вісім днів, каліцтво або хронічне захворювання іншої особи. Відділом
III цієї самої глави передбачена відповідальність за погрози знищенням,
пошкодженням і псуванням. Тут названо два види погроз. Перша – погроза
знищенням, пошкодженням або псуванням, небезпечними для людей,
якщо вона повторюється або набуває письмової, образної чи будь-якої
іншої матеріальної форми (ст. 322-12.). Друга – погроза названого змісту,
виражена будь-яким способом, якщо вона супроводжується вимогою вико-
нати певну умову (ст. 322-13). Посилює відповідальність за це діяння на-
явність погрози знищенням, пошкодженням або псуванням майна, небез-
печними для людей.
Особливу увагу варто звернути на ст. 322-1 КК Франції, яка встанов-
лює покарання у вигляді штрафу за нанесення без попереднього дозво-
лу написів, знаків або малюнків на фасади будинків, транспортні засоби,
громадські шляхи або міське рухоме майно у випадках, коли такими діями
спричинено незначну шкоду.
По-друге, такі норми містяться в розділах «Про зраду і шпигунство»
та «Про інші посягання на інститути Республіки або недоторканність
національної території». Відділ IV першого з названих розділів, іменований
«Про саботаж», містить ст. 411-9, що передбачає покарання за знищення
та пошкодження устаткування, споруд, спорядження, установок, апарата,
технічного пристрою або системи автоматизованої обробки інформації, а

також внесення неполадок в їх роботу, якщо ці діяння здатні зашкодити
основоположним інтересам нації. Підсилює покарання вчинення цих діянь
«з метою служити інтересам якої-небудь іноземної держави, іноземного
підприємства або іноземної організації». П. 2 ст. 412-4 відділу II з названих
глав «Про повстання» передбачає відповідальність за участь у повстанні,
що спричинила навмисне руйнування якоїсь будівлі або установки. Таким
чином, руйнування в цьому разі виступає способом учинення злочину.
Кримінальний кодекс Швейцарії встановлює відповідальність за
систему посягань, пов’язаних зі знищенням і пошкодженням майна. Вони
віднесені законом до різних груп і виконують відмінні кримінально-
правові ролі. Щонайперше, відповідні норми представлені в однойменному
підрозділі другого розділу «Злочинні діяння проти майна». Ст. 144 закрі-
плює покарання за пошкодження, руйнування та приведення в непридат-
ний стан речі, що знаходиться в чужій власності, споживається іншим або
перебуває в користуванні у іншої особи. Кваліфікує діяння заподіяння ве-
ликої шкоди.
Досить вагомий комплекс норм, які цікавлять нас у контексті
дослідження умисного знищення або пошкодження об’єктів житлово-
комунального господарства, міститься в сьомому розділі КК
«Загальнонебезпечні злочини і проступки». Ст. 221 передбачає відповідаль-
ність за підпал, здійснений умисно для заподіяння шкоди іншій особі або з
метою створення загальної небезпеки, що спричинив пожежу. Покарання
посилюється, якщо в цьому випадку особа свідомо піддає небезпеці жит-
тя та здоров’я іншої людини. Визнано злочинним учинення дій ( як умис-
них, так і необережних), що викликали вибух газу, бензину, нафтопродук-
тів чи подібних матеріалів та піддають небезпеці чужу власність (ст. 223
КК); умисне і зі злочинною метою створення небезпеки для чужого майна
у зв’язку з використанням вибухових речовин і отруйних газів (ст. 224 КК);
умисне вчинення дій, які викликали повінь або обвал будівельного об’єк-
та, обсипання земляних мас чи гірських порід, що піддають небезпеці чужу
власність (ст. 227 КК); умисне і необережне пошкодження або руйнування
електричних установок, гідротехнічних і захисних споруд, що піддає небез-
пеці чужу власність (ст. 228 КК).
Наявні відповідні норми і в розділі дев’ятому «Злочини і проступки
проти громадського транспорту». Зокрема, ст. 238 КК передбачає покарання
за умисне або необережне порушення руху залізничного транспорту, що
порушує його діяльність і піддає небезпеці чужу власність.
Нарешті, деякі норми містяться в розділі 15 «Злочинні діяння проти
державної влади» та розділі 17 «Злочини і проступки проти правосуддя».
Ч. 2 ст. 285 встановлює покарання за насильство і погрозу проти органів і
службовців, якщо діяння вчиняється групою осіб у громадському місці й
супроводжується застосуванням насильства щодо осіб або майна.
Кримінальний кодекс Швеції передбачає відповідальність за діяння,
пов’язані зі знищенням і пошкодженням майна, у семи розділах: про
злочини проти свободи і громадського спокою (гл. 4), власності (гл. 12) та
економічних відносин (гл. 11), безпеки (гл. 13) та громадського порядку
(гл. 16), громадської діяльності (гл. 17) і держави (гл. 22).
Безпосередньо за руйнування або пошкодження майна, нерухомого

або рухомого, чи заподіяно шкоду іншій особі, покарання встановлено
ст. 1 (гл. 12). За незначного збитку це діяння розглядається як малознач-
не і називається порушенням володіння, що має наслідком штраф (ст. 2).
Кваліфікує злочин, передбачений ст. 1, надзвичайна небезпека для життя
чи здоров’я особи, а також заподіяння шкоди предмету важливого куль-
турного чи фінансового значення (ст. 3).
Передбачена також відповідальність за підпал, що є небезпечним
для життя чи здоров’я іншої особи або здатний призвести до значного
пошкодження її майна (ст. 1 гл. 13). Обтяжує покарання вчинення тяжко-
го підпалу, тобто організованого в густо населеному районі, де він міг лег-
ко поширитися, чи іншим чином становив небезпеку для кількох осіб або
майна особливого значення (ст. 2).
Кримінально караним є вчинення вибуху, повені, організація обвалу,
корабельної аварії, аварії літака чи потягу або іншого лиха зі створенням
небезпеки, серед іншого, значного пошкодження майна іншої особи (ст. 3).
Ст. 4 закріплює відповідальність за знищення або пошкодження майна, що
має особливе значення для захисту Королівства, публічних установ, ад-
міністрації правосуддя або громадської адміністрації, є непересічним для
громадського порядку та безпеки Королівства, за значне руйнування або
пошкодження корисних властивостей такого майна; за руйнування або
пошкодження громадського транспорту. Цей злочин іменується диверсією.
Для тяжкої диверсії, передбаченої ст. 5, характерне створення загрози без-
пеці Королівства, життю кількох осіб або майну особливого значення. До
групи злочинів проти громадського порядку віднесено заподіяння шкоди
труні, урні, могилі, надмогильному каменю (ст. 10).
Серед діянь, що утворюють зраду державі, закон називає руйнування
чи пошкодження матеріалів або майна, важливих для захисту Королівства
(п. 2 ст. 1 гл. 22). До переліку злочинів проти міжнародного права включені
довільне і надмірне пошкодження власності, що підлягає спеціальному за-
хисту за міжнародним правом (п. 7 ст. 6).
Ідентичним чином кримінальну відповідальність за знищення або
пошкодження майна встановлено в кримінальному законодавстві Іспанії
та Німеччини – наявна загальна норма, якою закріплено відповідальність
за такі дії в розділі, що передбачає відповідальність за посягання на
власність (ст. 263 КК Іспанії та ст. 303 КК Німеччини), і спеціальні норми в
інших розділах. Проте і там відсутня спеціальна норма за умисне знищення
або пошкодження об’єктів житлово-комунального господарства.
Відповідальність безпосередньо за знищення та пошкодження
чужого майна закріплено в статтях гл. 40 КК «Злочини, що полягають у
пошкодженні і приховуванні». Ст. 260 передбачає відповідальність за руй-
нування чужої будови або судна, ст. 261 – за руйнування чи пошкодження
інших предметів.
Таким чином, у результаті порівняльно-правового аналізу можна
сформулювати низку висновків і деякі пропозиції.
1. Законодавці всіх зарубіжних держав приділяють увагу питанням
кримінально-правової охорони об’єктів житлово-комунального господар-
ства від знищення і пошкодження. У переважній більшості випадків вони
розглядають ці діяння як самостійні посягання на відносини власності.

В окремих випадках об’єктами таких злочинів можуть бути інші суспіль-
ні відносини: права особи, громадський порядок, громадська, державна
безпека тощо. Обсяги криміналізації відповідних діянь є різними.
2. Системний аналіз КК пострадянських держав свідчить, що загалом
підхід до формування відповідних кримінально-правових норм у законо-
давстві цих держав доволі схожий. Це цілком зрозуміло, позаяк названі
держави тривалий час перебували в однорідному правовому полі.
3. Європейське законодавство розокремлює кримінальні злочини
і кримінальні проступки, чим суттєво відрізняється від кримінального
законодавства України. Особливістю кримінально-правової охорони
об’єктів житлово-комунального господарства в європейських країнах
є те, що дрібні порушення у сфері ЖКГ не підпадають під категорії
протиправних діянь і регульовані муніципальними інструкціями; жоден
Кримінальний кодекс не містить спеціальної норми, яка би запроваджувала
відповідальність за умисне знищення або пошкодження об’єктів житлово-
комунального господарства; норми, що закріплюють відповідальність
за умисне знищення або пошкодження майна, серед іншого й об’єктів
житлово-комунального господарства, містяться в розділах про злочини
проти власності.

1. Модельный Уголовный Кодекс для государств-участников
Содружества Независимых Государств : принят Постановлением
Межпарлам. Ассамблеи гос.-участ. Содружества Независим. Гос. (С-Петер-
бург, 17 февр. 1996 г.) URL: http://www.icrc.org/rus/resources/documents/
misc/ihl-nat-3.htm.
2. Уголовный кодекс Азербайджанской республики. – СПб. : Юрид.
центр Пресс, 2001. 386 с.
3. Уголовный кодекс Республики Беларусь : принят Палатой
представителей 2 июня 1999 г., одобрен Советом Республики 24 июня
1999 г. [текст Кодекса по состоянию на 10 июля 2002 г.]. Мн. : Амалфея,
2002. 288 с.
4. Уголовный кодекс Республики Казахстан от 16 июля 1997 г., № 167-
I. URL: http://www.zakon.kz/211944-ugolovnyjj-kodeks-rk-2011.html.
5. Уголовный кодекс Республики Таджикистан. СПб. : Юрид. центр
Пресс, 2001. 410 с.
6. Уголовный кодекс Республики Молдова от 18 апреля 2002 г. URL:
http://lex.justice.md/viewdoc.php?action=view&view=doc&id=3312&lang.
7. Уголовный кодекс Литовской Республики. СПб. : Юрид. центр Пресс,
2001. 342 с.
8. Уголовный кодекс Латвийской Республики. СПб. : Юрид. центр
Пресс, 2001. 313 с.
9. Уголовный кодекс Эстонской Республики. СПб.: Юрид. центр Пресс,
2001. 262 с.
10. Уголовный кодекс Испании. М. : Зерцало, 1998. 218 с.
11. Уголовный кодекс Нидерландов. СПб. : Юрид. центр Пресс, 2001.
230 с.
12. Уголовный кодекс Федеративной Республики Германии. СПб. :

Юрид. центр Пресс, 2003. 524 с.
13. Уголовный кодекс Республики Польша. СПб. : Юрид. центр Пресс,
2001. 234 с.
14. Уголовный Кодекс Франции. СПб. : Юрид. центр Пресс, 2002. 650 с.
15э Уголовный Кодекс Швейцарии. СПб. : Юрид. центр Пресс, 2002.
350 с.
16. Уголовный кодекс Швеции. СПб. : Юрид. центр Пресс, 2001. 320 с.
N. Serbina
ZARUBINA’S EXPERIENCE REGARDING LEGAL REGULATION

OF CRIMINAL LIABILITY FOR INTENTIONAL DESTRUCTION
OR DAMAGE OF HOUSING AND COMMUNAL FACILITIES
The relevance of the article is that in all countries of the world there is an
institution of liability for offenses in the field of housing and communal services, but
the legislation of each country has certain features of prosecution and imposition
of penalties. The system of housing and communal services in foreign countries in
the vast majority of cases is regulated by municipal rules of conduct, which does
not provide for special criminal or administrative liability in the sense in which it is
seen by the Ukrainian legislator. The special literature states that the legal system
of any country does not exist in isolation. These structures interact with each other,
conduct endless cultural dialogue. The legal culture of individual countries is under
constant influence - it includes random fragments of other legal traditions, legal
texts, procedures and legal constructions. It was found that the legislators of all
foreign countries pay attention to the issues of criminal protection of housing and
communal services from destruction and damage. In the vast majority of cases, they
consider these acts as independent encroachments on property relations. In some
cases, the objects of such crimes may be other social relations: individual rights,
public order, public, state security, etc. The scope of criminalization of the relevant
acts is different. European legislation distinguishes between criminal offenses
and criminal offenses, which differs significantly from the criminal legislation of
Ukraine. The peculiarity of criminal law protection of housing and communal
services in European countries is that minor violations in the field of housing and
communal services do not fall into the category of illegal acts and are regulated by
municipal instructions; no Criminal Code contains a special rule that would impose
liability for intentional destruction or damage to housing and communal services;
rules that establish liability for intentional destruction or damage to property,
including housing and communal services, are contained in the sections on crimes
against property.
Keywords: intentional destruction, property damage, public safety, public
order, crime.

УДК: 343.7
Стрелюк Я. В.,
здобувач кафедри правоохоронної та антикорупційної діяльності
Міжрегіональної Академії управління персоналом,
ДЕЯКІ ПИТАННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ СУБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ

ВЧИНЕННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ В
КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧИХ УСТАНОВАХ ЗАКРИТОГО ТИПУ
У статті взято за мету розкрити суб’єктивну сторону кримінального

правопорушення, що вчиняється в кримінально-виконавчих установах
закритого типу. У контексті досягнення зазначеної мети з’ясовано
недостатність науково-теоретичних напрацювань у даній сфері. У з в’язку
з цим проаналізовано позиції вітчизняних і зарубіжних вчених кримінально-
правової науки. Встановлено, що проблема запобігання кримінальних
правопорушень, що вчиняються в кримінально-виконавчих установах
закритого типу набуває сьогодні все більшої актуальності, як для теорії
та і для практики, оскільки без послідовного її вирішення важко говорити
взагалі про реформу пенітенціарної системи України. З огляду на те, що
суб’єктивній стороні складу кримінального правопорушення вченими в
галузі кримінального права відводиться центральне місце, оскільки особа,
яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення може бути
невинуватою. В такому разі вона не буде притягнута до кримінальної
відповідальності, а тому, важливо довести її вину. Отож, на відміну від
об’єктивної, суб’єктивна сторона відображає внутрішні процеси, що
відбуваються в свідомій і вольовій сферах особи, що вчиняє або готується
до вчинення кримінального правопорушення в кримінально-виконавчих
установах закритого типу. Доведено, що правильна оцінка вчинення кри-
мінального правопорушення в кримінально-виконавчих установах закрито-
го типу неможлива без урахування таких ознак суб’єктивної сторони, як
мотиву і мети. Обґрунтовано позицію відносно того, що мотиви вчинення
кримінальних правопорушень в кримінально-виконавчих установах закри-
того типу, можуть бути різними. Як правило, вони перебувають за межами
суб’єктивної сторони кримінального правопорушення і не впливають на його
кваліфікацію, а лише враховуються при індивідуалізації покарання. Варто
зазначити, що думки щодо мотивів вчинення кримінальних правопорушень
в кримінально-виконавчих установах закритого типу у засуджених і праців-
ників кримінально-виконавчих установах закритого типу відрізняються.
Встановлено, що питання кваліфікації кримінальних правопорушень вчине-
них в кримінально-виконавчих установах закритого типу можуть розгляда-
тися залежно від мети. Якщо буде встановлено, що основна мета вчинення
кримінального правопорушення в кримінально-виконавчих установах закри-
того типу - ухилення від покарання, тоді виникає інша проблема, що за нове
© Стрелюк Я. В., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
кримінальне правопорушення не наступає кримінальна відповідальність.

Сформульовано авторське визначення суб’єктивної сторони кримінального
правопорушення вчиненого в кримінально-виконавчих установах закритого
типу – це ознака складу кримінального правопорушення, яка характеризу-
ється прямим умислом, усвідомлюється засудженим, спонукає його до до-
сягнення мети, носить суспільно небезпечний характер і тягне за собою
кримінальну відповідальність.
Ключові слова: суб’єктивна сторона, засуджений, установа,
правопорушення.
Актуальність теми. Проблема запобігання кримінальних

правопорушень, що вчиняються в кримінально-виконавчих установах
закритого типу набуває сьогодні все більшої актуальності, як для теорії та
і для практики, оскільки без послідовного її вирішення важко говорити
взагалі про реформу пенітенціарної системи України.
З огляду на те, що суб’єктивній стороні складу кримінального
правопорушення вченими в галузі кримінального права відводиться
центральне місце, оскільки особа, яка підозрюється у вчиненні
кримінального правопорушення може бути невинуватою. В такому разі
вона не буде притягнута до кримінальної відповідальності, а тому, важливо
довести її вину.
Отож, на відміну від об’єктивної, суб’єктивна сторона відображає
внутрішні процеси, що відбуваються в свідомій і вольовій сферах особи,
що вчиняє або готується до вчинення кримінального правопорушення в
кримінально-виконавчих установах закритого типу (далі КВУЗТ) .
Метою даної статті є формування авторського підходу до розуміння
суб’єктивної сторони кримінального правопорушення, що вчиняється в
КВУЗТ.
Аналіз останніх досліджень і публікації. Загальні теоретичні пи-
тання суб’єктивної сторони кримінального правопорушення були пред-
метом наукових досліджень таких вчених, як П.П. Андрушко, Ю.В. Бауліна,
Л. В. Багрія-Шахматова, А. І. Богатирьова, І. Г. Богатирьова, О. І. Богатирьової,
В. К. Грищука, Т. А. Денисової, О. М. Джужі, А. І. Долгової, О. О. Дудорова,
О. Г. Колба, В. В. Кузнецова, І. М. Копотуна, В. М. Кудрявцева, О. Г. Михайлика,
С. С. Мірошниченка, В.О. Навроцького, Ю. В. Орла, М. С. Пузирьова, А. Х. Сте-
панюка, B. М. Трубнікова, О. О. Шкути та інших дослідників.
Варто зазначити, що роботи вищезазначених науковців були
присвячені розгляду зазначених питань з позиції загальних та
спеціальних ознак суб’єктивної сторони кримінального правопорушення,
встановлених у кримінальному законі, тоді як, проблема суб’єктивної
сторони кримінального правопорушення, що вчиняються в КВУЗТ з позиції
кримінально-правового захисту нормальної діяльності пенітенціарної
системи України розглядалася поверхово.
Виклад основного матеріалу дослідження. Проблематика визна-
чення поняття суб’єктивна сторона кримінального правопорушення,
що вчиняється в КВУЗТ на сьогодні не є достатньо вирішеною в нау-
ці кримінального права та перебуває у стадії узгодженості з наукою
кримінально-виконавчого права, оскільки остання має свої напрацюван-
ня у напрямку запобігання вчинення кримінальних правопорушень в

КВУЗТ.
З цього приводу ми поділяємо думки вітчизняного вченого
Ю.В. Орла про те, що практика притягнення до кримінальної відповідаль-
ності за кримінальні правопорушення проти нормальної діяльності
органів і установ виконання покарань свідчить, що переважне число
помилок тією чи іншою мірою пов’язані з ознаками суб’єктивної сторони,
що відбувається через невірне розуміння, або внаслідок неглибокого їх
з’ясування на стадії розслідування або в суді [1, с. 243].
Зазначені обставини свідчать, що змістом суб’єктивної сторони
кримінального правопорушення, що вчиняється в КВУЗТ є вина, мотив
і цілі злочинної діяльності засудженого, що характерна для відбуванням
ним кримінального покарання, порушення режиму, не бажанням ставити
на шлях виправлення і ресоціалізації.
У сукупності ознаки суб’єктивної сторони кримінального
правопорушення, що вчиняється в КВУЗТ, дають уявлення про той
внутрішній процес, який відбувається в психіці особи і відображають
зв’язок її свідомості й волі із вчинюваним суспільно небезпечним
діянням. До факультативних ознак суб’єктивної сторони кримінального
правопорушення вчиненого спеціальним суб’єктом в КВУЗТ належать
також емоції, тобто переживання особи.
Вина у формі умислу або необережності є обов’язковою ознакою будь-
якого кримінального правопорушення. Не виключенням є і кримінальні
правопорушення вчиненні в КВУЗТ. Без вини немає кримінальної
відповідальності, якими б тяжкими не були наслідки суспільно
небезпечного діяння.
Вина є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони кримінального
правопорушення, що вчиняється в КВУЗТ, а інші її ознаки мають
факультативний характер. У кримінально-правовій науці виділяються дві
основні теорії вини:
1) оціночна (нормативна, етична), коли вина особи за вчинене діяння
зводиться до оціночної (соціальної, моральної, політичної) характеристи-
ки її судом;
2) психологічна, що являє собою суб’єктивне (внутрішнє, психічне)
ставлення особи до своїх суспільно небезпечних і протиправних дій або
бездіяльності та їх суспільно небезпечних наслідків.
Вітчизняна наука і практика схиляються до другого розуміння вини,
яка в цьому зв’язку розглядається як суто психологічна категорія, вільна
від впливу політичних, соціальних і моральних оцінок, обтяжень суспільної
думки. Така позиція, на нашу думку, є найбільш правильною, оскільки
кожне суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність) осудної особи
є вольовим і свідомим. Будь-яке вольове та свідоме діяння вмотивоване
й цілеспрямоване, тобто вчиняється за наявності певного мотиву і для
досягнення конкретної мети.
Зміст вини утворює сукупність таких елементів психічної діяль-
ності людини, як свідомість і воля. Свідомість включає, зокрема,
уявлення суб’єкта про характер тих благ (цінностей), на які спрямовано
посягання, про зміст дій, за допомогою яких вчиняється злочин, і про
ті фактичні обставини, при яких вчиняється втеча (час, місце, спосіб,

обстановка).
Згідно зі ст. 23 КК України, виною є психічне ставлення особи до
вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої законом про криміналь-
ну відповідальність та її наслідків, виражене у формі умислу або
необережності.
Оскільки досліджувані нами кримінальні правопорушення в
КВУЗТ вчиняються лише умисно, тому необережну форму вини ми не
розглядатимемо. Згідно з КК України, кримінальне правопорушення
визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала
суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала
її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо припускала
настання цих наслідків.
Визначаючи предметний зміст умислу, Ю. А. Демидов зазначає, що
«фактичні обставини, що охоплюються умислом, можуть відноситься
до суспільно небезпечного діяння і до його суспільно небезпечних
наслідків» [2, с. 29].
Особа, яка вчиняє кримінальні правопорушення в КВУЗТ усвідомлює
протиправність своїх дій, розуміє незаконний їх характер, а також те,
що за нею здійснюється контроль і нагляд адміністрацією КВУЗТ. Хоча
законодавець і не включає до змісту інтелектуального моменту умислу
усвідомлення протиправності вчиненого діяння, обмежуючись лише
вказівкою на усвідомлення його суспільної небезпечності (ч. 2 ст. 24
КК України), однак слід зазначити, що кримінальні правопорушення
вчиняються в КВУЗТ з усвідомлення її протиправності.
У науці немає єдиного підходу в розумінні усвідомлення
протиправності при умисній формі вини. Одні вчені вважають, що
усвідомлення протиправності в усіх випадках є необхідною ознакою
умислу [3, с. 355]. Інші вважають, що усвідомлення протиправності діяння
є обов’язковою ознакою умислу, якщо на це є пряма вказівка в законі.
На нашу думку, протиправність вчинення кримінальних право-
порушень в КВУЗТ є очевидною. По - перше, особа, яка вчиняє кримінальне
правопорушення в КВУЗТ усвідомлює, що в результаті його вчинення
вона буде притягнута до кримінальної відповідальності. По-друге, вона
також усвідомлює, що їй за вчинення кримінального правопорушення
суд зарахує строк відбування покарання. Однак, якщо особа, яка вчиняє
кримінальне правопорушення в КВУЗТ не усвідомлювала протиправності
його вчинення - то ми маємо розглядати як відсутність у засудженого або
працівника КВУЗТ умисного вчинення кримінального правопорушення.
Вольовий момент прямого умислу характеризується в законі
бажанням настання суспільно небезпечних наслідків (ч. 2 ст. 24
КК України). Це бажання передбачає цілеспрямовану діяльність винного. У
зв’язку з тим, що склад кримінальних правопорушень, вчинених в КВУЗТ,
сформульовано у законі про кримінальну відповідальність як формальний,
суспільно небезпечні наслідки полягають у вчиненні самої дії й наступають
одночасно із вчиненням кримінальних правопорушень.
Слід мати на увазі, що при вчиненні кримінальних правопорушень в
КВУЗТ умислом винного охоплюється не тільки суспільна небезпечність
взагалі, а особливий, притаманний кожному виду кримінального

правопорушення ступінь суспільної небезпечності. Тому розглядаючи
суб’єктивну сторону кримінальних правопорушень, що вчиняється в КВУЗТ,
ми повинні розуміти, що їх ступінь суспільної небезпечності є різним. Тому
для з’ясування змісту умислу необхідно встановити усвідомлення певного
ступеня суспільної небезпечності, усвідомлення порушення конкретних
охоронюваних законом інтересів.
Так, за часом виникнення й формування розрізняють умисел
заздалегідь обдуманий і умисел, що виник раптово. У більшості випадків
кваліфікація кримінальних правопорушень, вчинених в КВУЗТ, не
залежить від часу виникнення умислу, проте у законі про кримінальну
відповідальність відомі кримінальні правопорушення, суб’єктивна сто-
рона і характер суспільної небезпечності яких фактично визначаються
умислом, що виник раптово. Не є винятком і пенітенціарні кримінальні
правопорушення, вчинені в КВУЗТ.
При заздалегідь обдуманому умислі мотив і мета вчинити кримінальне
правопорушення в КВУЗТ та його безпосередня реалізація виокремленні
між собою певним проміжком часу, протягом якого винний розробляє план
його вчинення, обмірковує його деталі, обирає спосіб, час і місце вчинення.
Подібні обставини звичайно свідчать про підвищену антисоціальність
суб’єкта. Тому, незважаючи на те, що час виникнення умислу в більшості
умисних кримінальних правопорушень, вчинених в КВУЗТ, не має значення,
його необхідно враховувати при призначенні покарання.
В більшості випадків умисел на вчинення кримінального
правопорушення в КВУЗТ формується у засуджених заздалегідь, а у
працівника КВУЗТ навпаки може бути випадковий. Так, працівник КВУЗТ
отримавши пропозицію від засудженого за винагороду передати йому
алкогольні напої, не планував передати їх засудженому заздалегідь, вони
були в нього в кабінеті на робочому місця.
З огляду на це, важливою рисою умислу такого кримінального
правопорушення, що виник раптово, є його швидкоплинність, поєднана
з негайною реалізацією. Отож, кримінальне правопорушення вчиняється
особою відразу з виникненням умислу, що формується безпосередньо
перед самим початком вчинення кримінального правопорушення і відразу
ж реалізується.
Інша справа, коли засуджений пропонує працівнику пронести
заборонені предмети через контрольно-пропускний пункт КВУЗТ, у
нього є час обдумати та обмірковувати план, можливо домовитися з тією
зміною, яка може бути співучасником, тощо). Наявність цього виду умислу
на кваліфікацію, як правило, не впливає, але свідчить про підвищений
ступінь вини, а також суспільної небезпечності особи, яка бажає вчинити
кримінальне правопорушення в КВУЗТ.
Мотиви вчинення кримінальних правопорушень в КВУЗТ, можуть бути
різними. Як правило, вони перебувають за межами суб’єктивної сторони
кримінального правопорушення і не впливають на його кваліфікацію, а
лише враховуються при індивідуалізації покарання. Варто зазначити, що
думки щодо мотивів вчинення кримінальних правопорушень в КВУЗТ у
засуджених і працівників КВУЗТ відрізняються.
Цьому можна надати таке пояснення. Засуджена особа перебуває

в умовах ізоляції, строк покарання перевищує більше п’яти років. Поява
проблем, як за межами КВУЗТ (неблагополучне становище в сім’ї), так і під час
відбування покарання (конфлікт серед засудженими або адміністрацією).
Все це мотивує засудженого на вчинення кримінального правопорушення.
Працівник КВУЗТ мотивує вчинення кримінального правопорушення з
іншого боку ( низька заробітна платня, відсутність житла, тощо).
Вітчизняний вчений Р.В. Вереша досліджуючи значення мотиву
кримінального правопорушення зауважує, що під мотивом у психології
прийнято розуміти свідоме спонукання до досягнення мети, усвідомлення
особистої необхідності задоволення власних потреб. З огляду на
це, дослідник надає наступне визначення мотиву кримінального
правопорушення, як усвідомленого спонукання до досягнення мети,
обумовленого потребами особи, що носить суспільно небезпечний
характер і тягне за собою кримінальну відповідальність [4, с.17].
Інший вітчизняний вчений П.Л Фріс вважає, що кримінально-правове
значення мотиву, мети та емоційного стану полягає в тому, що входячи
в структуру суб’єктивної сторони кримінального правопорушення, вони
підлягають доведенню під час досудового розслідування у кримінально-
му провадженні і мають бути враховані при винесенні обвинувального
вироку [5, с.155].
Зарубіжний вчений В.І. Єгоров усі мотиви вчинення кримінальних
правопорушень поділяє на три групи: 1) суспільно небезпечні
(низинні) мотиви; 2) суспільно нейтральні мотиви; 3) суспільно корисні
мотиви [6, с. 24–25]. Однак інший зарубіжний вчений Б. С. Волков, не пого-
джуючись із класифікацією мотивів, запропонованою В.І. Єгоровим, зазна-
чає, що мотив – суб’єктивна ознака дії, він не може мати ті самі властивості,
якими володіє дія (бездіяльність) як об’єктивна категорія, і тому не може
бути ні суспільно небезпечним, ні суспільно корисним [7, с. 37].
Щодо кримінальних правопорушень, вчинених в КВУЗТ, то вони
мають мотиви другої і третьої групи. До числа найбільш поширених
низинних мотивів вчинення кримінальних правопорушень, вчинених в
КВУЗТ, можна віднести: бажання незаконним шляхом придбати гроші,
речі, ухилитися від відбування покарання тощо; спонукання, пов’язані з
потребою в алкоголі, наркотиках; ревнощі, помста, бажання приховати
сліди кримінального правопорушення тощо.
Проте існують мотиви позбавлені низинного змісту. Вони
характеризуються тим, що відповідають ст. 66 КК України, обставинами,
що пом’якшують покарання (як такі закон зобов’язує суди розглядати
вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших
обставин; вчинення кримінального правопорушення під впливом погрози,
примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність).
Отож правильна оцінка вчинення кримінального правопорушення
в КВУЗТ неможлива без урахування її мотивів і мети. Щодо складу
пенітенціарних кримінальних правопорушень, то мотиви їх вчинення
перебувають за межами суб’єктивної сторони, а отже, не впливають на
їх кваліфікацію, а лише враховуються при індивідуалізації покарання як
пом’якшуючі чи обтяжуючі обставини.
Питання кваліфікації кримінальних правопорушень, вчинених в

КВУЗТ, можуть розглядатися залежно від мети. Якщо буде встановлено,
що основна мета вчинення кримінального правопорушення в КВУЗТ
- ухилення від покарання, тоді виникає інша проблема, що за нове
кримінальне правопорушення не наступає кримінальна відповідальні.
На жаль, проведене дослідження не дає відповіді на це запитання, але
не встановили ми, і позицію судової практики при розгляді кримінальних
проваджень щодо вчинення кримінальних правопорушень в КВУЗТ.
Хоча, якщо подивитися на ст. 393 КК України, то обов’язковою ознакою
суб’єктивної сторони є ухилення засудженого від подальшого відбування
покарання. Як аргумент, учені посилаються на відсутність у диспозиції
ст. 393 КК України вказівки на мету ухилення від відбування покарання
або запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Однак відсутність такої вказівки в диспозиції статті ще не є суттєвим
аргументом на користь того, щоб на цій підставі виключати мету
діяння з його суб’єктивної сторони. Так, В. М. Кудрявцев, відзначаючи
зростання значення суб’єктивних ознак у складі діяння, підкреслював, що
«відсутність в законі безпосередньо згадки про мотиву й мету дії не завжди
означає, що ці ознаки перестають бути елементами складу кримінального
правопорушення» [7, с. 77]. Аналогічною є і позиція Б. С. Волкова, який
пише з цього приводу, що «мета дії повинна бути визнана у всіх випадках,
де зміст суб’єктивної сторони кримінального правопорушення обмежуєть-
ся прямим умислом» [8, с. 12].
До речі, зарубіжний вчений В. П. Малков, вважає, що для складу пені-
тенціарних кримінальних правопорушень не має значення, чи мав винний
мету ухилитися від відбування покарання назавжди або ж тимчасово [9,
с. 12]. Інші вважають, що мета, наприклад, втечі (ст.. 393 КК України) –
назавжди ухилитися від відбування покарання [10, с. 16]. А якщо суб’єкт
не переслідував мету повністю ухилитися від подальшого відбування по-
карання, а тільки частково, наводячи аргументи (наприклад, хвора мати,
проблема в сім’ї тощо) можливо тоді орган розслідування має розглядатися
мотив вчинення втечі, як порушення режиму відбування покарання і тягне
дисциплінарну відповідальність.
З урахуванням вищевикладеного, робимо висновок, що тільки при
правильному визначенні елементів складу кримінальних правопорушень,
вчинених в КВУЗТ, мають бути враховані всі нюанси ознак складу
кримінальних правопорушень, передбаченого (ст. ст.. 390, 391, 392, 393
КК України), може дозволить здійснити точну кваліфікацію та призначити
відповідне вчиненому кримінальному правопорушенню диференційоване
та індивідуалізоване покарання.
На це до речі, звертав увагу і зарубіжний вчений О.І. Лукашов, зазна-
чаючи про те, що засуджений при порушенні вимог режиму відбування
покарання усвідомлює фактичну сторону свого діяння, а тим самим і його
суспільну небезпечність та протиправність, оскільки поведінка засуджено-
го та практично всі відносини його з адміністрацією КВУЗТ регламентовані
нормами кримінально-виконавчого законодавства[11, с. 50].
Висновки. Підсумовуючи наведене вище, нами сформульовано
авторське визначення суб’єктивної сторони кримінального право-
порушення, що вчиняється в КВУЗТ – це ознака складу кримінального

правопорушення, яка характеризується прямим умислом, усвідомлюється
засудженим, спонукає його до досягнення мети, носить суспільно
небезпечний характер і тягне за собою кримінальну відповідальність.

1. Орел Ю.В. Кримінальна відповідальність за злочини проти
нормальної діяльності органів і установ виконання покарань
пенітенціарноъ служби України : монографія. Харків: ТОВ «В справі», 2016.
416 с.
2. Демидов Ю.А. Предметное содержание умысла по советскому уго-
ловному праву. Труды ВШ МООП. № 12. М., 1965. С. 29
3. Пионтковский А. А. Учение о преступлении по советскому уго-
ловному праву. Курс советского уголовного права: Общая часть. М., 1961.
С. 355–358.
4. Вереша Р.В. Мотив та мета злочину: наук. практ посіб. Київ : Алерта,
2016. 56 с.
5. Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина: підручник
для студентів вищ. Навч. Закладів.: Київ. Атіка, 2004. 488с.
6. Егоров В.И. Уголовная ответственность за уклонение от отбывания
уголовных наказаний. Рязань, 1985. С.24–25.
7. Волков Б.С. Мотивы преступления: Уголовно-правовое и социаль-
но-психологическое исследование. Казань, 1982. С 37-38.
8. Кудрявцев В.Н. Теоретические основы квалификации преступле-
ний: монография. М: Госюриздат, 1963. С. 77.
9. Волков Г.С. Мотив и квалификация преступлений: Уголовно-пра-
вовое и социально-психологическое исследование Казань: Изд–во Казан.
ун–та, 1968. С. 12.
10.Малков В.П. Ответственность за побег из места заключения или
из–под стражи. Правоведение. М., 1993. №1. С. 106.
11. Уткин В.А. и др. Побеги из мест лишения свободы: квалификация
и предупреждение: Учеб. пособие / В.А. Уткин, А.В. Шеслер, И.Ф. Санников.
Томск: Том. филиал РИПК МВД РФ, 1995. С. 16.
12. Лукашов А.И. Уголовная ответственность за злостное неповино-
вение требованиям администрации исправительно-трудовых учреждений
: учеб. пособ. Минск. ВШ МВД СССР, 1990. 66 с.
Ya. Strelyuk
SOME QUESTIONS OF RESEARCH THE SUBJECTIVE SIDE OF

A CRIMINAL OFFENSE COMMITTED IN THE CRIMINAL EXECUTIVE
INSTITUTIONS OF A CLOSED TYPE
The article aims to reveal the subjective side of a criminal offense committed
in the criminal executive institutions of a closed type. In the context of achieving
this goal, the insufficiency of scientific and theoretical developments in this area is
clarified. In conjunction with this, the positions of domestic and foreign scientists
of criminal law science are analyzed. The problem of preventing criminal offenses
committed in the criminal executive institutions of a closed type is found to become

increasingly relevant today, both for theory and for practice, because without its
consistent solution it is difficult to talk about the reform of the penitentiary system
of Ukraine at all. Due to the fact that the subjective side of the composition of a
criminal offense is given a central place by scientists in the field of criminal law,
because a person suspected of committing a criminal offense can be innocent. In
this case, she will not be brought to criminal responsibility and, therefore, it is
important to prove her guilt. So, in contrast to the objective side, the subjective one
reflects the internal processes occurring in the conscious and volitional spheres of
a person, who commits or is preparing to commit a criminal offense in the criminal
executive institutions of a closed type. The correct assessment of the commission of
a criminal offense in the criminal executive institutions of a closed type is found to
be impossible without taking into account such signs of the subjective side as the
motive and purpose. The position that the motives for committing criminal offenses
in the criminal executive institutions of a closed type can be different is justified. As
a rule, they are outside the subjective side of a criminal offense and do not affect
its qualification, but they are only taken into account during the individualizing
of the punishment. It is worth noting that the opinions regarding the motives for
committing criminal offenses in the criminal executive institutions of a closed
type differ between convicts and employees of the criminal executive institutions
of a closed type. It is proved that the issues of qualification of criminal offenses
committed in the criminal executive institutions of a closed type can be considered
depending on the purpose. If it is proved that the main purpose of committing a
criminal offense in the criminal executive institutions of a closed type is to evade
punishment, then another problem arises and a new criminal offense does not incur
criminal liability. The author’s definition of the subjective side of a criminal offense
committed in the criminal executive institutions is formulated – this is a sign of
the composition of a criminal offense, which is characterized by direct intent, is
recognized by the convicted person, encourages her to achieve the goal, is socially
dangerous in nature and entails criminal liability.
Keywords: subjective side, convicted person, institution, offense.

ТРУДОВЕ ПРАВО; ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
LABOR LAW; THE RIGHT TO SOCIAL SECURITY
УДК: 349.2
Вінніков С. В.,
Харківського національного универсітету внутрішніх справ
ДОСВІД ПОЛЬЩІ ЩОДО ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

СТИМУЛЮВАННЯ ПРАЦІ СУДДІВ ТА МОЖЛИВОСТІ ЙОГО
ВИКОРИСТАННЯ В УКРАЇНІ
Актуальність статті полягає в тому, що україна тривалий час пере-

буває в стані реформування судової системи та суміжних правових інсти-
тутів, декларуючи реформи приведення сфери судочинства у відповідність
із міжнародними, європейськими стандартами. У цьому напрямку були й
значні позитивні зрушення. Проте варто визнати, що реалізація ініціатив
реформування судової системи нерідко відповідала європейським стандар-
там більше за формою, ніж за змістом, здійснювалася копіюванням певних
частин закордонних моделей без урахування особливостей національної
правової та судової систем України. Зазначене призвело до того, що якість
та ефективність функціонування існуючої зараз моделі судової системи пе-
рестали задовольняти очікування українського суспільства. У статті здій-
снено аналіз польського законодавства, яке регулює працю суддів. Відзначе-
но, що законодавство цієї держави у багатьох аспектах характеризується
Венеціанською комісією як позитивний приклад того, яким чином слід ре-
формувати судову систему, що дало підстави стверджувати про те, що
відповідне українське законодавство має як слабкі моменти порівняно із
першим, так і переваги. Наголошено, що міжнародні інституції звертають
увагу на те, що багатьох країнах, зокрема постсоціалістичних, судді отри-
мують також нефінансову винагороду, таку як квартири, автомобілі та
ін.. Її походження зумовлене двома основними причинами: перша пов’язана із
колишньою соціалістичною системою розподілу благ, що залежала від цен-
тралізованого планування. З’ясовано, що саме Польщу Венеційська комісія
наводить як прилад належного законодавчого врегулювання оплати праці
суддів. Венеціанська комісія вважає, що оплата праці суддів повинна від-
повідати гідності їхньої професії, і що належна винагорода захищає суд-
дів від неправомочного зовнішнього впливу. Як приклад схвального підходу
можна відзначити конституцію Польщі, що гарантує суддям оплату праці,
що відповідає гідності їхньої посади та обсягу обов’язків. Рівень оплати пра-
ці повинен встановлюватися у світлі соціальної ситуації в країні та бути
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Вінніков С. В., 2019
356 ТРУДОВЕ ПРАВО; ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
порівнюваним із рівнем окладу для вищих державних посад. Оплата праці

має ґрунтуватися на загальних стандартах та визначатися за об’єктив-
ними і прозорими критеріями, а не на основі оцінки ефективності роботи
кожного конкретного судді. Необхідно виключити премії чи привілеї, надан-
ня яких деякою мірою залежить від розсуду.
Ключові слова: Польща, правове регулювання, стимулювання праці,
судді, законодавство.
Актуальність теми. Україна тривалий час перебуває в стані рефор-

мування судової системи та суміжних правових інститутів, декларуючи
реформи приведення сфери судочинства у відповідність із міжнародними,
європейськими стандартами. У цьому напрямку були й значні позитивні
зрушення. Проте варто визнати, що реалізація ініціатив реформування
судової системи нерідко відповідала європейським стандартам більше за
формою, ніж за змістом, здійснювалася копіюванням певних частин за-
кордонних моделей без урахування особливостей національної правової
та судової систем України. Зазначене призвело до того, що якість та ефек-
тивність функціонування існуючої зараз моделі судової системи перестали
задовольняти очікування українського суспільства. Тож, сфера судоустрою
потребує глибинного реформування й ми маємо історичний шанс для його
проведення та побудови якісно нової моделі судової системи України [1,
c. 9-10]. Разом із тим, здійснення повноцінного реформування є неможли-
вим без вдосконалення системи стимулювання праці суддів.
Стан дослідження. Окремі проблемні аспекти зарубіжного досвіду
стимулювання праці суддів у своїх наукових працях розглядали: Ю.П. Сур-
мін, В.Д. Бакуменко, А.М. Михненко, С.М. Серьогін, Н.Ф. Артеменко, В.О. Кі-
бець, О.В. Бринзанська та багато інших. Втім, незважаючи на чималу кіль-
кість наукових здобутків, в юридичній літературі відсутні комплексні
дослідження, присвячені характеристиці досвіду Польщі у відповідному
напрямку.
Саме тому метою статті є: узагальнити досвід Польщі щодо право-
вого регулювання стимулювання праці суддів та опрацювати можливості
його використання в Україні.
Виклад основного матеріалу. Досліджуючи систему органів судової
влади Республіки Польща, М.І. Марчук відмічає, що питання належної ор-
ганізації та функціонування судової гілки влади нині є одним із найбільш
злободенних для України як держави, що вибрала євроінтеграцію провід-
ним вектором своєї зовнішньої, а отже, і внутрішньої політики. Процес
реформування судової гілки влади наштовхується на значну кількість пе-
решкод політичного, економічного та організаційно-правового характе-
ру. Посилює ці проблеми й кадровий «голод», оскільки у судовій системі
питання притоку фахівців нової генерації, не скомпрометованих хабар-
ництвом та кумівством, вийшло навіть на більш високий рівень, аніж при
здійсненні одно-порядкових реформ, наприклад правоохоронної. Саме
тому пошук гідних взірців системної організації судової влади саме євро-
пейського зразка є актуальним та життєво необхідним для нашої держа-
ви. У цьому зв’язку треба звернути увагу на досвід Республіки Польща, яка,
будучи успішною європейською державою, практично одночасно з нами
ТРУДОВЕ ПРАВО; ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ 357
вирішує ті самі болючі питання організації та здійснення судової влади на

всіх рівнях територіальної організації влади [2, c. 307]. О.В. Бринзанська
наголошує, на сьогодні Україна перебуває на черговому етапі реформуван-
ня судової влади. Будь-яка реформа передбачає створення передумов для
позитивного розвитку суспільства для досягнення його якісно нового ста-
ну. З огляду на це, політичний курс України, що спрямований на євроінте-
грацію, значною мірою визначає зміст реформ, що здійснюються у судовій
владі, що дає підстави для вивчення зарубіжного досвіду її реформування,
зокрема, досвіду держав Східної Європи, насамперед Республіки Польща.
Такий вибір, передусім, зумовлений наявністю близького Україні минуло-
го: ця держава, будучи членом Організації Варшавського договору, переб-
увала під радянським впливом, що знайшло свій вияв у побудові та функ-
ціонуванні судової системи та управлінні нею. З іншої сторони, Польща,
прагнучи до вступу до Європейського Союзу, здійснила ґрунтовне рефор-
мування судової влади в процесі адаптації національного законодавства до
стандартів ЄС [3]. Вивчення досвіду Польщі, стверджує дослідниця, надає
можливості врахувати недоліки та переваги результатів реформування
судової влади, що потенційно дає можливість спрогнозувати та оцінити
наслідки різних варіантів реформування. О.В. Бринзанська підкреслює, що
Польща протягом невеликого за історичним виміром часу здійснила клю-
чові перетворення у судовій владі. Крім цього, 01 травня 2004 року Польща
стала членом Європейського Союзу, що завершило майже 15-річний про-
цес підготовки до цього. Серед іншого цей процес включав в себе адапта-
цію судочинства та судоустрою Польщі до європейських стандартів [3].
Основоположні організаційно-правові засади регулювання стимулю-
вання праці суддів у Польщі визначаються Конституцією даної країни та
Законом Республіки Польща «Про організацію судів загальної юрисдикції»
від 27.07.2001 р.. Так, відповідно до Основного закону Польщі, правосуд-
дя в Республіці здійснюють Верховний Суд, загальні суди, адміністратив-
ні суди, а також військові суди. Судочинство здійснюється не менше ніж
у двох інстанціях. Організація і юрисдикція судів, а також провадження в
судах, визначаються законами. Судді у здійсненні своїх повноважень неза-
лежні і підкоряються лише Конституції і законам. Суддям забезпечуються
умови праці і винагорода, що відповідають їх посаді і обсягу повноважень.
Суддя не може належати до політичної партії, професійної спілки, займа-
тися публічною діяльністю, несумісною з принципами незалежності судів
і незалежності суддів. Судді призначаються Президентом Республіки без-
строково за поданням Загальнопольської Судової Ради. Судді незміню-
вані. Звільнення судді з посади, відсторонення від виконання посадових
обов’язків, переведення до іншої місцевості або на іншу посаду без його
згоди можливі лише за рішенням суду і лише у випадках, визначених за-
коном. Суддя може бути відправлений у відставку внаслідок хвороби або
втрати працездатності, що унеможливлює здійснення ним повноважень.
Порядок ухвалення відповідного рішення стосовно судді і апеляції до суду
визначається законом. Законом визначається вік, за досягненням якого
судді йдуть у відставку. У разі внесення змін до організації судів або зміни
меж судових округів суддю можна перевести до іншого суду або відправи-
ти у відставку із збереженням за ним посадового окладу. Суддя не може
бути притягнений до кримінальної відповідальності або позбавлений сво-

боди без попередньої згоди визначеного у законі суду. Суддя не може бути
затриманий або арештований, за винятком затримання на місці злочину і
якщо його затримання необхідне для забезпечення належного проваджен-
ня. Про затримання невідкладно повідомляється голова компетентного
місцевого суду, який може розпорядитися щодо негайного звільнення за-
триманого [4, c. 60-61].
Більш детально зазначені гарантії незалежності та стимули робити
суддів викладені у вище вказаному законі Республіки Польща «Про органі-
зацію судів загальної юрисдикції» від 27.07.2001 р.. Зокрема у його статті
91 закріплено, що оплата суддів судів однієї юрисдикції може відрізнятися
в залежності від вислуги років та виконуваних функцій. Основою для роз-
рахунку номінальної винагороди судді у поточному календарному році є
середній розмір винагороди за другий квартал попереднього року, заяв-
лений Головою Центрального статистичного офісу в Офіційному віснику
Польської Республіки «Польський монітор» (Офіційна газета Польської Ре-
спубліки) відповідно до положень статті 20 пункту 2 закону від 17 грудня
1998 року про відставку та пенсію по непрацездатності з Фонду соціально-
го страхування. При цьому, якщо середній розмір винагороди відповідно
до закону є меншим ніж середній розмір винагороди заявлений на другий
квартал попереднього року – основою для розрахунку розміру номінальної
винагороди судді слугує розмір попередніх виплат. Розмір номінальної ви-
нагороди судді визначається на підставі ставок, розмір яких визначається
із застосуванням базових коефіцієнтів для номінальної винагороди судді.
Ставки номінальної винагороди судді на окремих посадах та коефіцієнти,
які використовуються для нарахування розміру номінальної винагоро-
ди судді визначені у додатку до Закону. Відповідно до виконання його/її
функцій, суддя уповноважений отримувати професійну доплату. Винаго-
рода суддів також відрізняється в залежності від виплат за вислугу років,
які дорівнюють, починаючи з шостого року на посаді судді, 5 відсоткам
номінальної винагороди та підвищуються щорічно на 1 відсоток, але не
вище 20 відсотків. Міністр юстиції, після консультацій з Національною су-
довою радою, встановлює, на підставі регламенту, перелік функцій за вико-
нання яких суддя має право на отримання професійних доплат та процеду-
ру обчислення доплат, беручи до уваги тип функцій, розмір організаційної
структури та коло повноважень. З суддівської винагороди не сплачується
жодних внесків в фонд соціального страхування. У випадку припинення чи
закінчення службових відносин судді, виплати до Інституту соціального
страхування сплачуються, як це передбачено в положеннях про соціальне
страхування, за період перебування на посаді судді коли суддя отримував
винагороду, та протягом якого соціальні виплати не сплачувалися [5]. Слід
відзначити, що саме Польщу Венеційська комісія наводить як прилад на-
лежного законодавчого врегулювання оплати праці суддів. Венеціанська
комісія вважає, що оплата праці суддів повинна відповідати гідності їхньої
професії, і що належна винагорода захищає суддів від неправомочного зов-
нішнього впливу. Як приклад схвального підходу можна відзначити кон-
ституцію Польщі, що гарантує суддям оплату праці, що відповідає гідності
їхньої посади та обсягу обов’язків. Рівень оплати праці повинен встановлю-
ватися у світлі соціальної ситуації в країні та бути порівнюваним із рівнем

окладу для вищих державних посад. Оплата праці має ґрунтуватися на за-
гальних стандартах та визначатися за об’єктивними і прозорими критерія-
ми, а не на основі оцінки ефективності роботи кожного конкретного судді.
Необхідно виключити премії чи привілеї, надання яких деякою мірою за-
лежить від розсуду [1, c. 95]. Міжнародні інституції звертають увагу на те,
що багатьох країнах, зокрема постсоціалістичних, судді отримують також
нефінансову винагороду, таку як квартири, автомобілі та ін.. Її походження
зумовлене двома основними причинами: перша пов’язана із колишньою
соціалістичною системою розподілу благ, що залежала від централізовано-
го планування. Деякі групи населення, включно з суддями, мали привілеї
щодо отримання певних товарів, в тому числі житла. Це становило суттєву
перевагу суддівської посади. Друга причина цієї практики полягає в осо-
бливостях переходу до ринкової економіки у постсоціалістичний період.
Ціни на нерухомість зросли в геометричній прогресії, внаслідок чого держ-
службовці, в тому числі судді, втратили можливість придбати задовільне
житло. Знову ж таки, надання квартир стало однією з переваг суддівської
посади. Зокрема, молоді судді часом не в змозі придбати нерухомість, від-
повідно, система надання житла продовжує існувати. Хоча надання неру-
хомості і є джерелом для занепокоєння, вирішити проблему забезпечення
належних стандартів життя для суддів, включаючи забезпечення житлом,
досить складно. Аргументом на користь таких привілеїв є те, що вони мо-
жуть надаватися залежно від особистих потреб, тоді як заробітна плата
встановлюється однаковою для всіх суддів певної категорії і не дає мож-
ливості забезпечити підтримку тим, хто цього особливо потребує. Однак
оцінка соціальних потреб та диференціація між суддями зовсім не виклю-
чають можливості зловживання чи застосування суб’єктивних критеріїв.
Навіть якщо ці привілеї визначені законом, при їх розподілі завжди існу-
ватиме певний ступінь розсуду. Отже, вони становлять потенційну загрозу
для незалежності суддів. Хоча у деяких країнах може бути складно скасу-
вати такі нефінансові привілеї, оскільки вони сприймаються як засіб за-
безпечення соціальної рівності, Венеціанська комісія рекомендує поетапну
відмову від надання цих привілеїв та заміну їх на достатній рівень оплати
праці [1, c. 95-96].
Далі слід відзначити той факт, що польське законодавство не перед-
бачає доплат за наявність у судді наукового ступеня. Однак, при цьому
польським суддям, які мають вчене звання та (або) науковий ступінь, нада-
ються пільги в частині розпорядку робочого дня. Так, відповідно статті 62
закону Республіки Польща «Про організацію судів загальної юрисдикції»
від 27.07.2001 р. професор чи носій докторського ступеню (хабілітований
доктор) правових наук в Польських університетах, в Польській Академії
Наук чи в дослідницьких та наукових інститутах або в інших дослідниць-
ких закладах може бути призначений на посаду судді загального суду, на
неповний робочий день, щонайменше на половину від повного робочого
часу [5]. Не можна не звернути тієї обставини, що польське законодавство
не передбачає такого виду матеріального стимулювання праці суддів як
покращення житлових умов чи забезпечення службовим житлом. Польська
влада виходить із принципу, що винагорода судді має бути такого розміру,
яка б дозволяла судді самостійно вирішувати свої житлові потреби. Однак,

при цьому, якщо судді вимушено тимчасово прикомандирований у інший
населений пункт, держава йому компенсує витрати пов’язані із переїздом
та винаймом житла. Так, відповідно до вище згаданого закону «Про органі-
зацію судів загальної юрисдикції», якщо суддя прикомандирований у мі-
сто/містечко/село, інше, ніж в якому знаходиться місце служби судді і яке
не є місцем його/її постійного проживання, суддя на період делегування
в якості працівника у відрядженні має право на наступні виплати у якості
компенсації за незручності внаслідок перебування за межами постійного
місця служби: 1) право на безоплатне розміщення, в умовах, що відповіда-
ють повноваженням посади або відшкодування витрат на житло в місці
прикомандирування в одній з наступних форм: а) відшкодування витрат,
фактично понесених – у розмірі, зазначеному в рахунку, б) щомісячна одно-
разова сума – у розмірі, що не перевищує 78% від номінальної винагороди
судді; 2) відшкодування витрат першої подорожі від місця постійного про-
живання до місця прикомандирування, відшкодування витрат останньої
подорожі від місця прикомандирування до місця постійного проживання
та відшкодування витрат на подорожі до постійного місця проживання і
назад не частіше, ніж раз на тиждень, відповідно до правил, які застосо-
вуються до ділових поїздок на території країни; 3) одноразова допомога
на покриття витрат поїздок громадським транспортом, яка зазначена в
положеннях про виплати і умови визначення розмірів виплат для праців-
ників державних або самоврядних органів, що фінансуються з бюджету
для відряджень у межах країни; 4) допомога, що зазначена в положеннях
про виплати та умови визначення розмірів для працівників державних або
самоврядних органів, що фінансуються з бюджету для відряджень у межах
країни; 5) відшкодування витрат, пов’язаних з використанням у службових
цілях транспортних засобів, що є власністю працівника, зазначені у поло-
женнях про умови визначення та шляхи відшкодування витрат, пов’язаних
з використанням у службових цілях легкових автомобілів, мотоциклів, які
не належать роботодавцю; 6) відшкодування витрат за щоденний проїзд
до місця прикомандирування. Слід підкреслити, що важливою умовою на-
дання суддям зазначених пільг і компенсацій є те, що деякі із них (а саме
передбачені у пунктах 1 та 2) не надаються, якщо відстань між місцем по-
стійного проживання судді і місцем прикомандирування не перевищує 60
км, якщо орган призначений керувати підрозділом, до якого делеговано
суддю, на прохання відкомандированого судді вирішує, що не має сенсу у
щоденних поїздках до місця прикомандирування [5].
Висновок. Аналіз польського законодавства, яке регулює працю суд-
дів, і яке у багатьох аспектах характеризується Венеціанською комісією
як позитивний приклад того, яким чином слід реформувати судову систе-
му, дає підстави стверджувати, що відповідне українське законодавство,
має як слабкі моменти порівняно із першим, так і переваги. Так, в якості
позитивних аспектів врегулювання польським законодавством засобів
стимулювання праці суддів слід відмітити те, що у польській Конституції
закріплено, що винагорода і умови праці судді мають відповідати обсягу
тих посадових обов’язків, які на них покладаються. В Конституції Украї-
ни такої норми немає. Однак, разом із тим, у польській Конституції та за-
коні Республіки Польща «Про організацію судів загальної юрисдикції» від

27.07.2001 р., на відміну від Основного закону України та закону «Про судо-
устрій і статус суддів» немає прямої вказівки на те, що оплата праці суддів
регламентується виключно Законом. Більш того, зазначений закон Украї-
ни «Про судоустрій і статус суддів» містить виключний перелік доплат, які
може отримувати суддя за свою трудову діяльність. У той час як польське
законодавство передбачає право Міністра юстиції за погодженням із На-
ціональною судовою радою визначати коло та розмір доплат, залежно від
специфіки та обсягу трудових функцій і повноважень судді. Суто із тру-
до-правової точки зору застосований у Польщі підхід є більш ефективним
для стимулювання праці суддів. Однак, вносить більшу долю суб’єктивізму
у вирішення питання матеріального стимулювання суддів.

1. Віргіліюс Валанчюс, Юлія Землицька (відповідальний редактор),
Карен Мадоян. Європейські та міжнародні стандарти у сфері судочинства,
Київ, 2015. 708 с
2. Марчук М. І. Система органів судової влади Республіки Польща. Пра-
во і суспільство. 2018. № 3. С. 306-313.
3. Бринзанська О. В. Реформування судової системи у Республіці Поль-
ща: можливість врахування в Україні. Наукові записки Інституту законо-
давства Верховної Ради України. 2017. № 6. С. 104-109.
4. Конституція Польської Республіки (з передмовою Володимира Ша-
повала) / В.М. Шаповал К.: Москаленко О.М., 2018. 82 с.
5. Закон Республіки Польща «Про організацію судів загальної юрис-
дикції» від 27.07.2001 р. // URL: https://webcache.googleusercontent.com/
search?q=cache:Vdb_QzasWgQJ:https://hcj.gov.ua/sites/default/files/zakon_
polshcha1.docx+&cd=1&hl=ru&ct=clnk&gl=ua
S. Vinnikov
THE EXPERIENCE OF POLAND IN THE LEGAL REGULATION OF INCENTIVES

FOR JUDGES AND THE POSSIBILITY OF ITS USE IN UKRAINE
The relevance of the article is that Ukraine has long been in a state of re-
forming the judiciary and related legal institutions, declaring reforms to bring
the judiciary in line with international, European standards. There have been sig-
nificant positive developments in this direction. However, it should be recognized
that the implementation of initiatives to reform the judiciary often met European
standards more in form than in content, was carried out by copying certain parts
of foreign models without taking into account the peculiarities of the national le-
gal and judicial systems of Ukraine. This has led to the fact that the quality and
efficiency of the existing model of the judicial system have ceased to meet the ex-
pectations of Ukrainian society. The article analyzes the Polish legislation govern-
ing the work of judges. It is noted that the legislation of this state in many respects
is characterized by the Venice Commission as a positive example of how to reform
the judiciary, which gave grounds to argue that the relevant Ukrainian legislation
has both weaknesses compared to the first and advantages. It is emphasized that
international institutions point out that in many countries, including post-socialist

ones, judges also receive non-financial remuneration, such as apartments, cars,
etc. Its origin is due to two main reasons: the first is related to the former socialist
system of distribution which depended on centralized planning. It was found
out that Poland is cited by the Venice Commission as an instrument of proper
legislative regulation of judges’ remuneration. The Venice Commission considers
that the remuneration of judges should be commensurate with the dignity of their
profession and that appropriate remuneration protects judges from unauthorized
outside influence. An example of a positive approach is the Polish constitution,
which guarantees judges remuneration commensurate with the dignity of their
position and the scope of their duties. The level of remuneration should be set in
the light of the social situation in the country and be comparable to the level of
salary for senior government positions. Remuneration should be based on common
standards and determined by objective and transparent criteria, and not on the
basis of an assessment of the performance of each individual judge. It is necessary
to exclude bonuses or privileges, the granting of which to some extent depends on
discretion.
Keywords: Poland, legal regulation, labor stimulation, judges, legislation.

УДК: 349.2
Демидов В. О.,
ДО ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ПРАЦІВНИКІВ

СУДУ ТА ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ
Актуальність статті полягає в тому, що Конституція України про-
голосила, що єдиними органами правосуддя в нашій державі є суди, юрисдик-
ція яких поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке криміналь-
не обвинувачення, а також у передбачених законом випадках інші справи.
На сьогоднішній день суди у своїй сукупності формують трирівневу систе-
му, кожен елемент якої володіє особливими повноваженнями та виконує
спеціальні функції. Разом із цим, цікавим є питання роботи судових органів
окремо, адже кожен з них – це механізм, що об’єднує діяльність багатьох
людей. В цьому аспекті мова йде не тільки про орган державної влади, але й
місце трудової діяльності. Окрім того, не можна не вказати на той факт,
що специфіка українських судів прямо впливає на роботу їх працівників, які
в свою чергу мають особливий трудо-правовий статус. У статті, спираю-
чись на аналіз наукових поглядів вчених, розкрито загально-юридичні підхо-
ди до розуміння сутності та значення категорій «працівник» та «праців-
ник суду», на основі чого сформовано авторське тлумачення останнього.
Проаналізовано положення нормативно-правових актів, норми яких визна-
чають правовий статус працівників суду. Зроблено висновок, що на сьогод-
нішній день існує декілька груп працівників суду на яких покладаються осо-
бливі повноваження пов’язані із забезпеченням окремих аспектів роботи як
суду в цілому, так і суддів безпосередньо. Враховуючи викладене у підсумку
статті вважаємо доцільним класифікувати працівників суду, основуючись
на системі покладених на них обов’язків та повноважень, що дає підстави
виділити: загальну групу працівників – державні службовці апарату суду,
які здійснюють трудову діяльність в межах сформованих відділів, управ-
лінь, секторі і таке інше та не володіють будь-якими додатковими повно-
важеннями; суб’єктів підтримки діяльності суддів – помічники суддів, се-
кретарі судових засідань – працівники апарату основний фунціонал яких
спрямовано на допомогу суддям в процесі здійснення ними правосуддя; су-
дові розпорядники – окрема група працівників апарату суду на яких поклада-
ються особливі повноваження пов’язані із забезпечення належної поведінки
учасників судового процесу, а також виконання розпоряджень головуючого
у судовому процесі; четверту, окрему групу працівників складають судді.
Ключові слова: працівники, працівники суду, судові органи, види пра-
цівників.
Актуальність теми. Конституція України проголосила, що єдиними

органами правосуддя в нашій державі є суди, юрисдикція яких поширюєть-
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Демидов В. О., 2019
ся на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення,

а також у передбачених законом випадках інші справи [1]. На сьогоднішній
день суди у своїй сукупності формують трирівневу систему, кожен елемент
якої володіє особливими повноваженнями та виконує спеціальні функції.
Разом із цим, цікавим є питання роботи судових органів окремо, адже ко-
жен з них – це механізм, що об’єднує діяльність багатьох людей. В цьому
аспекті мова йде не тільки про орган державної влади, але й місце трудо-
вої діяльності. Окрім того, не можна не вказати на той факт, що специфіка
українських судів прямо впливає на роботу їх працівників, які в свою чергу
мають особливий трудо-правовий статус.
Стан дослідження проблеми. Окремі проблемні питання, пов’я-
зані із здійснення трудової діяльності працівників суду, у своїх наукових
працях розглядав цілий ряд науковців, серед яких слід вказати здобутки:
Н.М. Хуторян, М.П. Стадника, С.В. Дріжчаної, А.Ю. Бабаскіна, Т.С. Прокопова,
О.М. Акопова, Л.В. Котової, Ю.П. Дмитренка, Л.А. Сироватської, В.І. Проко-
пенка, С.В. Попова, О.М. Броневицької, О.С. Щукіна та інших. Втім, незва-
жаючи на чималу кількість наукових здобутків, в юридичній літературі
відсутні комплексні дослідження, присвячені з’ясуванню сутності та кла-
сифікації працівників суду.
Мета статті полягає у тому, щоб з’ясувати сутність та зміст поняття
працівників суду, а також здійснити їх класифікацію.
Виклад основного матеріалу. Хотілося б відзначити, що у науковій
площині підходи до визначення поняття «працівник» досить різноманітні.
Такі вчені як, Н.М. Хуторян, М.П. Стадник, С.В. Дріжчана, А.Ю. Бабаскін та
Т.С. Прокопова вважають, що працівник (робочий і службовець) – це особа,
яка має здатність до праці, продає свою робочу силу на певних умовах за
винагороду [2, с.20]. А.М. Курєнной визначає працівника, як людину, яка
«продає» на певних умовах свою здатність працювати [3, с. 33]. Схожу по-
зицію підтримує О.В. Смирнов і О.М. Акопов, які вказують, що працівники
– це особи найманої праці. тобто суб’єкти, які здають у найм свою здатність
працювати [4, с. 6]. Л.В. Котова зазначає, що найманий працівник – це за-
лежний працівник, який здійснює в інтересах і на засоби виробництва ро-
ботодавця певну міру праці за певну плату з підпорядкуванням трудовому
розпорядку [5]. У свою чергу, на думку Ю.П. Дмитренка, працівник – це фі-
зична особа, яка уклала трудовий договір і приступила до виконання тру-
дової функції [6; 7].
Таким чином, враховуючи наведені вище тлумачення науковців, а та-
кож норми окремих законодавчих та підзаконних нормативно-правових
актів маємо можливість сформувати наступний висновок: працівник – це
фізична особа, яка на підставі трудового договору укладеного із підприєм-
ством, установою, організацією реалізує трудову діяльність, користуючись
при цьому гарантованими Конституцією, КЗпП та іншими актами трудо-
вого законодавства правами та виконуючи покладені на неї обов’язки.
Відповідно до статті 2 Кодексу держава створює умови для ефективної за-
йнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню
трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб,
вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку. Працівни-
ки мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження ро-
бочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право

на здорові і безпечні умови праці, на об’єднання в професійні спілки та на
вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому за-
коном порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, органі-
зацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в
старості, а також у разі хвороби або реабілітації, повної або часткової втра-
ти працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право
звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характе-
ру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених
законодавством, та інші права, встановлені законодавством. При цьому,
забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушен-
ня принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження
прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних
та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації,
етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров’я, ін-
валідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та
майнового стану, сімейних обов’язків, місця проживання, членства у про-
фесійній спілці чи іншому об’єднанні громадян, участі у страйку, звернення
або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або
надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про
можливі факти корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень, а
також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або
іншими ознаками, не пов’язаними з характером роботи або умовами її ви-
конання [8].
Разом з цим, якщо поглянути безпосередньо на судові органи нашої
держави, то в кожному суді трудову діяльність здійснює велика кількість
осіб, кожна із яких є працівником суду у зазначеному вище розумінні. Так,
наприклад, суддя – це громадянин України, який відповідно до Конституції
України та цього Закону призначений суддею, займає штатну суддівську
посаду в одному з судів України і здійснює правосуддя на професійній ос-
нові [9].
Іншу групу осіб, які здійснюють трудову діяльність в рамках суду є
представники Служби судової охорони на яку покладаються функції з під-
тримання громадського порядку в суді, припинення проявів неповаги до
суду, а також охорону приміщень суду, органів та установ системи право-
суддя, виконання функцій щодо державного забезпечення особистої безпе-
ки суддів та членів їхніх сімей, працівників суду, забезпечення у суді безпе-
ки учасників судового процесу [9].
Наступну групу складають працівники апарату суду. Відповідно до
Наказу державної Судової адміністрації України «Про затвердження Типо-
вого положення про апарат суду» від 08.02.2019 № 131 апарат суду – це
підрозділ організаційного забезпечення роботи суду, який виконує наступ-
ні функції: здійснює організаційне, інформаційно-довідкове й докумен-
тальне забезпечення підготовки справ і матеріалів для розгляду суддями;
забезпечує ведення журналів (протоколів) судового засідання, фіксуван-
ня судового процесу (судових засідань) технічними засобами, проведен-
ня відеоконференцій; забезпечує надсилання адресатам в установленому
порядку копій судових рішень, а також судових повідомлень, повісток і
викликів; організовує та забезпечує ведення діловодства в суді, забезпечує

підготовку й складання документів відповідно до інструкції з діловодства
в суді, інших актів законодавства України тощо [10]. Відповідно до Закону
України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII праців-
ники апарату судів є державними службовцями [9; 11].
Таким чином, враховуючи виділені моменти та висвітлені положен-
ня законодавства, логічним видається висновок про те, що працівник суду
– це фізична особа, яка на підставах, визначених у нормах чинного зако-
нодавства здійснює трудову діяльність у судових органах, та виконують
низку специфічних функцій. Дані працівники володіють трудовою право-
суб’єктністю, а також мають можливість користуватись набором гаранто-
ваних Конституцією, а також загальним та спеціальним законодавством
прав, свобод та інтересів.
Роботу працівників апарату суду організовує керівник, який несе пер-
сональну відповідальність за належне організаційне забезпечення суду,
суддів та судового процесу, функціонування Єдиної судової інформаційної
(автоматизованої) системи, інформує збори суддів про свою діяльність.
Збори суддів можуть висловити недовіру керівнику апарату суду, що має
наслідком звільнення його з посади [9].
Працівники апарату суду можуть реалізовувати свою трудову діяль-
ність в підрозділах апарату суду до яких відноситься управління, відділи,
сектори, що здійснюють свої функції на підставі положень, які затверджу-
ються керівником апарату відповідного суду. Крім того, в апараті суду ут-
ворюється канцелярія, яка щоденно протягом робочого часу суду забезпе-
чує прийняття та реєстрацію документів, що подаються до відповідного
суду. Канцелярія також виконує інші завдання, визначені положенням, за-
твердженим керівником апарату відповідного суду [9].
Разом з цим, поряд із загальними працівниками суду, існують особ-
ливі групи суб’єктів, юридичний статус яких обтяжено специфічними пра-
вами та обов’язками. Правове становище останніх регламентовано окре-
мими підзаконними нормативно-правовими актами органів суддівського
самоврядування. Прикладом є помічники суддів які, відповідно до Рішення
Ради суддів України «Про затвердження Положення про помічника судді»
від 18.05.2018 №21 відповідають за підготовку та організаційне забезпе-
чення судового процесу та підзвітний відповідному судді, який безпосе-
редньо ним керує [12].
Окремий різновид працівників становлять представники служби
судових розпорядників. Так, відповідно до Наказу Державної судової ад-
міністрації України «Про затвердження Положення про порядок створен-
ня та діяльності служби судових розпорядників» від 20.07.2017 № 815 у
кожному суді для забезпечення додержання особами, які перебувають у
суді, встановлених правил, виконання ними розпоряджень головуючого
в судовому засіданні створюється служба судових розпорядників, діяль-
ність якої організовують Державна судова адміністрація України. Про ство-
рення служби керівник апарату суду видає наказ. Служба є структурним
підрозділом апарату суду. До складу служби входять старші судові розпо-
рядники та судові розпорядники. Очолює службу її керівник. Основними
завданнями служби є забезпечення: 1) додержання особами, які перебува-
ють у суді, встановлених правил; 2) виконання учасниками судового про-

цесу та іншими особами, які перебувають у залі судового засідання, розпо-
ряджень головуючого судді в судовому засіданні; 3) взаємодія зі Службою
судової охорони, Національною поліцією України, Національною гвардією
України щодо підтримання громадського порядку в залі судового засідан-
ня та у приміщенні суду [13].
В окрему групу працівників суду також варто виділити секретарів су-
дових засідань, які, відповідно до Типових посадових інструкції затвердже-
них Наказом Державної судово адміністрації України від 20.07.2005 №86
призначаються на посаду та звільняється наказом голови відповідного
суду з дотриманням вимог трудового законодавства та законодавства про
державну службу України. На секретарів судових засідань покладаються
наступні повноваження:
– здійснення судових викликів та повідомлень в справах, які знахо-
дяться у провадженні судді;
– оформлення заявок до правоохоронних органів, адміністрації міс-
ць попереднього ув’язнення про доставку до суду затриманих та підсудних
осіб, підготовка копій відповідних судових рішень;
– здійснення, оформлення та розміщення списків справ, призначених
до розгляду;
– перевірка наявності і з’ясування причини відсутності осіб, яких
викликано до суду;
– здійснення перевірки осіб, яких викликано в судове засідання;
– забезпечення фіксування судового засідання технічними засобами;
– ведення журналу судового засідання, протокол судового засідання;
– виготовлення копій судових рішень у справах, які знаходяться в
провадженні судді;
– здійснення заходів щодо вручення копії вироків засудженим або ви-
правданим особам;
– здійснення оформлення для направлення копій судових рішень сто-
ронам та іншим особам, які беруть участь у справі й фактично не були при-
сутніми в судовому засіданні при розгляді справи;
– підготовка виконавчих листів у справах, за якими передбачено не-
гайне виконання;
– оформлення матеріалів судових справ і здійснення передачі справ
до канцелярії суду тощо [14].
Висновки. Отже, аналіз положень законодавчих та підзаконних нор-
мативно-правових актів, а також правил внутрішнього трудового розпо-
рядку різних судів, дав можливість констатувати, що на сьогоднішній день
існує декілька груп працівників суду на яких покладаються особливі повно-
важення пов’язані із забезпеченням окремих аспектів роботи як суду в ціло-
му, так і суддів безпосередньо. Враховуючи викладене у підсумку статті вва-
жаємо доцільним класифікувати працівників суду, основуючись на системі
покладених на них обов’язків та повноважень, що дає підстави виділити:
1) загальну групу працівників – державні службовці апарату суду, які
здійснюють трудову діяльність в межах сформованих відділів, управлінь,
секторі і таке інше та не володіють будь-якими додатковими повноважен-
нями;
2) суб’єктів підтримки діяльності суддів – помічники суддів, секретарі

судових засідань – працівники апарату основний фунціонал яких спрямо-
вано на допомогу суддям в процесі здійснення ними правосуддя;
3) судові розпорядники – окрема група працівників апарату суду на
яких покладаються особливі повноваження пов’язані із забезпечення на-
лежної поведінки учасників судового процесу, а також виконання розпо-
ряджень головуючого у судовому процесі;
4) четверту, окрему групу працівників складають судді.

1. Конституція України: від 28.06.1996 №254к/96-ВР // Офіційний
вісник України. 2010. №72/1. ст.2598.
2. Удосконалення трудового законодавства в умовах ринку / Відп. ред.
Н.М.Хуторян. К.: Ін Юре, 1998. 180с.
3. Куренной А.М. Трудовое право: на пути к рынку. М.: «Дело Лтд»,
1995. 304с.
4. Котова Л.В. Проблеми правового статусу працівника як суб’єкта
трудового-права в умовах ринкових відносин: дисертація / Л.В. Котова //
Луганськ: Східноукраїнський національний університет імені Володимира
Даля. 2009. 201 с.
5. Котова Л. В. Розвиток правової категорії «працівник» у сучасних
умовах. Актуальні проблеми права: теорія і практика. 2013. № 27. С. 65–75.
6. Дмитренко Ю. П. Трудове право України : пiдруч. К. : Юрiнком Iнтер,
2009. 624 с.
7. Дубас Т.В. Поняття і сутність звільнення працівників. Часопис
Київського університету права. 2015. № 2. С. 200-203.
8. Кодекс законів про працю України: закон від 10.12.1971 №322-VIII
// Відомості Верховної Ради УРСР. 1971. №50.
9. Про судоустрій і статус суддів: закон від 02.06.2016 №1402-VIII //
Відомості Верховної Ради України. 2016. №31. ст.545.
10. Про затвердження Типового положення про апарат суду: наказ від
08.02.2019 №131 // Офіційний веб-портал Верховної Ради України. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/rada/card/v0131750-19.
11. Про державну службу: закон від 10.12.2015 №889-VIII // Відомості
Верховної Ради України. 2016. №4. ст.43.
12. Про затвердження Положення про помічника судді: рішення від
18.05.2018 №21 // Офіційний веб-портал Верховної Ради України. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/rada/card/vr021414-18.
13. Про затвердження Положення про порядок створення та діяль-
ності служби судових розпорядників: наказ, положення від 20.07.2017
№815 // Офіційний веб-портал Верховної Ради України. [Електронний ре-
сурс]. Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/rada/card/v0815750-17.
14. Про затвердження Типових посадових інструкції працівників апа-
рату місцевого загального суду: наказ від 20.07.2005 №86 // Офіційний
веб-портал Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/rada/
show/v0086750-05#Text.

V. Demydov
TO THE PROBLEM OF DEFINING THE CONCEPT OF COURT

EMPLOYEES AND THEIR CLASSIFICATION
The relevance of the article is that the Constitution of Ukraine proclaims that
the only judicial bodies in our country are the courts whose jurisdiction extends to
any legal dispute and any criminal charge, as well as in cases provided by law and
other cases. Today, the courts together form a three-tier system, each element of
which has special powers and performs special functions. At the same time, the issue
of the work of the judiciary is interesting, because each of them is a mechanism that
unites the activities of many people. In this aspect, we are talking not only about the
body of state power, but also the place of employment. In addition, it is necessary to
point out the fact that the specifics of Ukrainian courts directly affect the work of
their employees, who in turn have a special employment status. The article, based
on the analysis of scientific views of scientists, reveals the general legal approaches
to understanding the essence and meaning of the categories “employee” and “court
employee”, based on which the author’s interpretation of the latter is formed. The
provisions of normative legal acts, the norms of which determine the legal status of
court employees, are analyzed. It is concluded that today there are several groups
of court employees who have special powers to ensure certain aspects of the work
of the court as a whole and judges directly. Given the above article, we consider
it appropriate to classify court employees based on the system of duties and
powers assigned to them, which gives grounds to distinguish: the general group of
employees - civil servants of the court who work within the established departments,
offices, sectors and such other and do not have any additional powers; subjects of
support for the activities of judges - assistant judges, court secretaries - staff whose
main functions are aimed at assisting judges in the administration of justice; court
administrators - a separate group of court staff who are entrusted with special
powers related to ensuring the proper conduct of participants in court proceedings,
as well as the execution of orders of the presiding judge in court proceedings; fourth,
a separate group of employees consists of judges.
Keywords: employees, court employees, judicial bodies, types of employees.

УДК: 349.2
Зеленський В. М.,
асистент кафедри трудового права та
права соціального забезпечення,
Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
РОЗІРВАННЯ ТРУДОВОГО ДОГОВОРУ, УКЛАДЕНОГО

НА НЕВИЗНАЧЕНИЙ СТРОК, ДО ЗАКІНЧЕННЯ СТРОКУ
ПОПЕРЕДЖЕННЯ
Актуальність статті полягає в тому, що працівника має право

звільнитися за власним бажанням в будь-який час та з будь-якої причини, яку
він, до речі, за винятком деяких випадків, не зобов’язаний взагалі озвучувати.
Єдиною вимогою до працівника в цьому разі є обов’язкове попередження
роботодавця за 2 тижні. Водночас, трудовий договір може бути розірваний
і до закінчення строку попередження про звільнення з роботи, але тільки
з поважних причин, які чітко окреслені законом. Так, неможливістю
продовжувати роботу до закінчення строку попередження є: переїзд на
нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу
місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у
даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд
за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною
з інвалідністю; догляд за хворим членом сім›ї відповідно до медичного
висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на
роботу за конкурсом. Стаття присвячена розкриттю проблеми правового
регулювання припинення трудових відносин за ініціативою працівника
до закінчення двотижневого строку попередження. Визначено поважні
причини для такого передчасного припинення. Звернено увагу на те, що наразі
ані КЗпП, ані проект не містять жодного механізму забезпечення того,
що працівник відпрацює встановлений двотижневий строк. Розглянуто
досвід Франції, Чехії, Словацької Республіки щодо вказаного механізму.
Зауважено на тому, що в проекті міститься вимога про доказування факту
поважності причин для передчасного звільнення. Розроблено пропозиції
щодо вдосконалення означеного правового регулювання. Наголошено, на
доцільності запозичення досвіду Словацької Республіки (більш м’який підхід
із можливістю сторін самих узгодити це питання на етапі укладення
трудового договору) або ж досвіду Франції (імперативне законодавче
зобов’язання працівника відпрацювати, підкріплене накладенням «штрафу»
у вигляді компенсації роботодавцеві у розмірі заробітної плати працівника
за невідпрацьований період).
Ключові слова: припинення трудових правовідносин, строк
попередження, ініціатива працівника, поважні причини, зарубіжний досвід,
проблеми, пропозиції.
© Зеленський В. М., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
Актуальність теми. Працівника має право звільнитися за власним

бажанням в будь-який час та з будь-якої причини, яку він, до речі, за
винятком деяких випадків, не зобов’язаний взагалі озвучувати. Єдиною
вимогою до працівника в цьому разі є обов’язкове попередження
роботодавця за 2 тижні. Водночас, трудовий договір може бути розірваний
і до закінчення строку попередження про звільнення з роботи, але тільки
з поважних причин, які чітко окреслені законом. Так, неможливістю
продовжувати роботу до закінчення строку попередження є: переїзд на
нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в
іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання
у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд
за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною
з інвалідністю; догляд за хворим членом сім›ї відповідно до медичного
висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття
на роботу за конкурсом. Законом також вказується, що розірвання
трудового договору до закінчення строку попередження можливо й за
інших причин [1]. Проектом Трудового Кодексу перелік причин, за якими
працівник не може продовжувати роботу, доповнений такими пунктами як
обрання на посаду в результаті виборів у випадках, передбачених законом;
оголошення переможцем у конкурсі на заміщення посади та призначення
на посаду [2]. На думку С.В. Дріжчаної та Ю.В. Баранюк, цей перелік доціль-
но доповнити такими підставами як: відмова працівника від продовжен-
ня роботи у зв’язку зі зміною істотних умов трудового договору; відмо-
ва працівника від продовження роботи в зв’язку із зміною підвідомчості
організації чи її реорганізацією або зміни власника майна організації [1,
с. 167]. Відмітимо, що дана пропозиція не протирічить зарубіжному дос-
віду. Наприклад, чеський ТК передбачає можливість працівника звіль-
нитися за власним бажанням у разі переходу прав та обов’язків, що виті-
кають із трудових правовідносин, що зазвичай пов’язано із небажанням
працівника погоджуватися на переведення до іншого роботодавця, яке
відбувається внаслідок злиття, поділу та т.п. юридичної особи-робото-
давця. В такому разі останнім днем роботи працівника є день, який пере-
дує вказаному переходу прав та обов’язків (ст. 51-а ТК ЧР). З викладеного
зрозуміло, що питання визначення поважних причин для скорочення
терміну попередження є на сьогодні недостатньо врегульованим, а на
думку вчених потребує вдосконалення. Отже, в межах даного дослідження
маємо на меті розкрити проблеми правового регулювання припинення
трудових відносин за ініціативою працівника до закінчення двотижневого
строку попередження. Задля досягнення поставленої мети передбачається:
визначити поважні причини для такого передчасного припинення;
встановити чи містять КЗпП та проект ТК механізм забезпечення того,
що працівник відпрацює встановлений двотижневий строк; розглянути
досвід Франції, Чехії, Словацької Республіки щодо вказаного механізму;
сформулювати пропозиції щодо вдосконалення означеного правового
регулювання.
Виклад основного матеріалу. Видається, що законодавець надає
вичерпний перелік причин, коли трудовий договір може бути розірваний
до спливу попереджувального строку. Натомість, вказівка на «інші
причини» говорить про те, що по суті працівником може бути вказана

будь-яка причина, яка на його думку є поважною. Однак, це зовсім не
так, оскільки всі випадки такого звільнення об’єднані такою ознакою як
неможливість продовжувати роботу. А тому, коли мається на увазі «інші
причини», вони все одно мають відповідати критерію неможливості
виконувати працівником своїх трудових обов’язків. І саме наявність такої
причини є вирішальною для виникнення вимоги працівника на розірвання
трудового договору за своєю ініціативою без відпрацювання двотижневого
строку попередження. Така вимога є додатковою можливістю (додатковим
правом) для працівника, а її виконання є додатковим обов’язком для
роботодавця [4, с. 358]. Водночас, ця неможливість виконувати роботу
може бути суб’єктивним сприйняттям, а тому працівник може зазначити
будь-яку причину, яку він вважає поважною, але її поважність буде оціню-
вати роботодавець. Якщо ж роботодавець визнає причину неповажною, а
для працівника вона є дійсно поважною і він не відпрацював двотижневий
строк, тоді роботодавець, логічно, може звільнити працівника за прогул,
але в такому випадку поважність причини звільнення без двотижневого
строку відпрацювання буде вирішуватись судом. Тож, окреслюючи пробле-
му визначення «поважності» причини звільнення за власним бажанням із
можливістю працівника самостійно визначити день звільнення, слід пого-
дитись із зауваженням, яке було зроблене ще у 2009 році Ю.В. Баранюк та
С.В. Дріжчаною до проекту ТК: «сумнівною видається пропозиція визнавати
поважними причинами, що дають право працівникові на звільнення без
попередження за 2 тижні, інші поважні причини без зазначення критеріїв,
за якими причини визнаються поважними» [3, с. 167].
Зауважимо, що за працівником під час відпрацювання двотижневого
строку від моменту попередження до моменту звільнення залишається
обов’язок сумлінно працювати та виконувати трудові обов’язки. У випадку,
якщо працівник протягом строку відпрацьовування буде відсутній на
роботі, роботодавець має право звільнити цього працівника за прогул.
Водночас, чинне трудове законодавство не містить в цілому вимоги про
обов’язковість відпрацювання даного двотижневого строку, оскільки мова
в законодавстві йде про строк попередження, який має бути додержаний
працівником, тобто «намір», тому досить часто можна зустріти точку зору
правознавців та працівників державних органів (особливо Державної
служби зайнятості), що роз’яснюють трудове законодавство таким чином,
нібито працівник може не відпрацьовувати визначені 2 тижні. На нашу
думку, якщо працівник перебуває на роботі, то у разі, коли роботодавець
не погоджується на негайне звільнення працівника і поважної причини
для такого звільнення немає, то для дотримання вказаного строку
попередження працівникові слід все ж, у разі якщо йому не належить
право на використання невикористаних днів відпустки чи він не хоче ним
скористатися, допрацювати ці 2 тижні. Але, зауважимо, що чинне трудове
законодавство взагалі не містить жодних механізмів для примушення, чи
вірніше забезпечення, такого відпрацювання працівником, що безумовно
порушує інтереси роботодавця.
Зазначимо, що не всі категорії працівників підпадають під вимогу
щодо додержання попереджувального строку. Наприклад, дещо іншим
є порядок припинення службово-трудових відносин за ініціативою

державного службовця (працівника) до закінчення попереджувального
строку. Так, відповідно до ст. 86 Закону України «Про державну службу»
державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого
строку, в інший строк за взаємною домовленістю із суб’єктом призначення,
якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню
обов’язків державним органом. Суб’єкт призначення зобов’язаний
звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві,
у випадках, передбачених законодавством про працю [5]. Як видно зі змі-
сту зазначеної норми, державний службовець може бути звільнений до за-
кінчення попереджувального строку у двох випадках: (1) у разі взаємної
домовленості, якщо таке «передчасне» звільнення не перешкоджатиме
належному виконанню обов’язків державним органом; (2) на загальних
підставах при наявності поважних причин, які зазначені у Кодексі Законів
про працю України.
Видається, що модель, застосовувана в Законі «Про державну службу»
є більш прогресивною та більш вдалою для правового регулювання
припинення трудових правовідносин за ініціативою працівника та більше
відповідає правовим засадам забезпечення свободи праці і договірних
відносин. Зокрема: (1) встановлено право працівника на звільнення
за власним бажанням; (2) передбачено можливість звільнитися до
закінчення двотижневого строку за домовленістю із роботодавцем – тим
самим забезпечується як раз свобода праці і враховуються інтереси обох
сторін трудових правовідносин; (3) у разі відсутності домовленості між
сторонами щодо передчасного закінчення трудових відносин до спливу
2х тижнів, законодавець накладає на роботодавця обов’язок звільнити
працівника у строк, визначений ним у поданій заяві, у чітко передбачених
випадках, тобто за наявності поважної причини.
Як слушно підкреслює С.М. Глазько, принципове значення у цих ви-
падках має те, щоб ініціатива про скорочення попереджувального строку
виходила саме від працівника. Працівник у своїй заяві мусить вказувати
день, з якого він прохає його звільнити. Це пов’язане з тим, що протягом
попереджувального терміну за працівником зберігається право в будь-
який момент забрати свою заяву, тобто передумати припиняти трудові
правовідносини. Якщо попереджувальний термін закінчився, а працівник
продовжує працювати і не наполягає на розрахунку – подана ним заява
про розірвання трудового договору анулюється і роботодавець не може
його звільнити на підставі раніше поданої заяви. Це є важливою правовою
гарантією для працівника: до закінчення попереджувального строку цей
працівник не має бути звільнений без його згоди. Отже, попереджуваль-
ний термін виконує ще одну функцію. Він надає працівникові можливість
подумати і зважити своє рішення про доцільність припинення трудових
правовідносин. Якщо роботодавець скорочує попереджувальний термін за
своєю ініціативою, тобто видає наказ про звільнення до закінчення вста-
новлених двох тижнів чи за наявності поважних обставин іншого строку,
це є підставою для виникнення трудового спору [6, с. 117].
Проект ТК в ст. 83-84 також передбачає можливість сторонам
домовитись про інший строк припинення трудових правовідносин (ч. 5
ст. 83 «якщо сторони не домовилися про інше…»), в інакшому випадку

(окрім випадку наявності поважної причини для встановлення працівни-
ком «власного» строку) діє правило обов’язкового припинення трудових
правовідносин через два тижні після подання працівником заяви про ро-
зірвання трудового договору. Водночас, жодного механізму забезпечення
двотижневого часу відпрацювання працівником проектом не передбаче-
но.
Якщо звернутися до досвіду Чеської Республіки, то можна побачити,
що чинне чеське трудове законодавство також не містить жодних
механізмів для гарантування того, що працівник відпрацює добу до
звільнення. При цьому відмітимо, що в Чехії така доба дорівнює 2 місяцям,
незалежно від того хто є ініціатором звільнення. А починається така доба
з першого числа наступного календарного місяця. Роботодавець має право
тільки на відшкодування шкоди, яку він зможе довести, що сталася в
результаті передчасного залишення працівником своїх трудових функцій,
тобто недотримання доби відпрацювання (ст. 51 та ст. 51-а ТК ЧР) [7]. На
відміну від чеського законодавства, Трудовий кодекс Словацької Республі-
ки дозволяє в трудовому договорі домовитися про те, що якщо працівник
не дотримається доби відпрацювання до звільнення за власним бажан-
ням, тоді роботодавець має право на компенсацію у розмірі, що дорівнює
заробітній платі цього працівника за період, який він не дотримав (ст. 62
ТК СР) [8]. Натомість французьке законодавство покладає на працівника
обов’язок відпрацювати період попередження про звільнення за власним
бажанням, в інакшому випадку у роботодавця виникає право на компен-
сацію у розмірі заробітної плати за невідпрацьований період [9, с. 296].
Видається доцільним запозичення досвіду Словацької Республіки (більш
м’який підхід із можливістю сторін самих узгодити це питання на етапі
укладення трудового договору) або ж досвіду Франції (імперативне зако-
нодавче зобов’язання працівника відпрацювати, підкріплене накладенням
«штрафу» у вигляді компенсації роботодавцеві у розмірі заробітної плати
працівника за невідпрацьований період).
Закон не зобов’язує вказувати у заяві про звільнення за
власним бажанням причини припинення трудових правовідносин та
підтверджувати поважність причини. Вказівка щодо цього відсутня у
КЗпП України. Тому роботодавець не має права відмовити у прийнятті
заяви за мотивами відсутності в ній причини і вимагати від працівника
їх зазначення. Однак, це правило розповсюджується тільки на випадки
звільнення за ініціативою працівника без поважних причин, коли
встановлюється попереджувальний строк звільнення. Натомість, якщо
говорити про бажання працівника звільнитися на підставі причин, які
перелічені у ч. 1. ст. 38 КЗпП України [1], зазначення причини звільнен-
ня є бажаним, оскільки при наявності однієї із вищеназваних причин має
місце фактичний склад як підстава припинення індивідуальних трудових
правовідносин за волевиявленням працівника. Для виникнення даного
юридичного факту є необхідною обов’язкова письмова форма заяви (у
разі, якщо трудовий договір укладено на невизначений термін), що під-
тверджуватиме волевиявлення працівника. За наявності поважної причи-
ни, цей юридичний факт необхідно зазначити у заяві про звільнення [10,
с. 122]. Тим самим, працівник захистить своє право на звільнення й зможе

його реалізувати у строк, який він вважає для себе найзручнішим. В про-
тивному випадку, це надає можливість роботодавцеві проігнорувати во-
левиявлення працівника, особливо у разі необізнаності останнього щодо
своїх трудових прав й наполягати на припинені трудових правовідносин
на загальних підставах, передбачених ст. 38 КЗпП України, а й можливо і з
інших підстав.
В проекті застосовано інший підхід, який є більш раціональним та
усуває потенційні ризики для виникнення трудових спорів: «Працівник
зобов’язаний додати до заяви про розірвання трудового договору за
власною ініціативою з визначенням дня звільнення документи, що
підтверджують наявність поважних причин, крім випадків, передбачених
пунктом 6 частини другої цієї статті (мова йде про порушення
роботодавцем трудового законодавства, колективного або трудового
договору – прим. автор.) а також якщо роботодавцеві відомі обставини,
що стали причиною розірвання трудового договору за ініціативою
працівника» (ч. 3 ст. 84) [2].
Висновок. Підсумовуючи все вище викладене, слід звернути увагу на
те, що припинення трудових відносин за власним бажанням працівника
до закінчення строку попередження має певні особливості, а в деяких
випадках недоліки правового регулювання. В цілому констатуємо, що
проект більш детально та більш повноцінно врегульовує підняте в
дослідженні питання. Водночас, існують і певні недоліки. Серед проблем
слід зазначити: (1) в чинному законодавстві, а так само і проекті ТК,
передбачено неповний перелік поважних причин для виникнення у
працівника права на самостійне визначення дня звільнення до закінчення
двотижневого строку попередження, що залишає для роботодавця
можливість самостійно визначати рівень поважності причини звільнення
працівника за власним бажанням; (2) застосування в проекті серед
вказаних причин формулювання «інші поважні причини» без розкриття
критеріїв визначення їхньої поважності створює простір для зловживання;
(3) відсутність механізму забезпечення двотижневого часу відпрацювання
працівником строку попередження як в чинному КЗпП, так і в проекті ТК;
(4) відсутність в КЗпП, на противагу від проекту, обов’язку працівника
доводити поважність причини звільнення за власним бажанням є суттєвим
недоліком чинного трудового законодавства.
Серед доцільних для обговорення нами висловлено наступні
пропозиції (або підтримано пропозиції інших авторів): (1) підтримано
пропозицію щодо доповнення переліку поважних причин для звільнення
за ініціативою працівника (відмова працівника від продовження роботи
у зв’язку зі зміною істотних умов трудового договору; відмова працівника
від продовження роботи в зв’язку із зміною підвідомчості організації чи
її реорганізацією або зміни власника майна організації); (2) усунення
можливостей для зловживання шляхом окреслення критеріїв для
визначення поважності «інших причин»; (3) передбачення механізму
гарантування того, що працівник відпрацює добу до звільнення шляхом
запозичення досвіду Словацької Республіки (більш м’який підхід із
можливістю сторін самих узгодити це питання на етапі укладення
трудового договору) або ж досвіду Франції (імперативне законодавче

зобов’язання працівника відпрацювати, підкріплене накладенням
«штрафу» у вигляді компенсації роботодавцеві у розмірі заробітної плати
працівника за невідпрацьований період).

1. Кодекс Законів про працю України: Закон України від 10.12.1971
№ 322-VIII. Відомості Верховної Ради УРСР. 17.12.1971. Додаток до № 50.
2. Проект Трудового Кодексу України 2410 від 08.11.2019. URL:
https://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=67331
3. Кодифікація трудового законодавства України : монографія /
Н.М. Хуторян, О.Я. Лаврів, С.В. Вишновецька та ін.; за ред. Н.М. Хуторян,
М.І. Іншина, С.М. Прилипка, О.М, Ярошенка. Харків: ФІНН, 2009. 432 с.
4. Коваленко О. О. Правові проблеми свободи волі сторін при
укладанні, зміні та припиненні трудового договору: дис. ... д-ра юрид. наук:
12.00.05 Київ, 2015. 447 с.
5. Про державну службу: Закон України від 10.12.2015 № 889-VIII.
Відомості Верховної Ради. 2016. № 4. Ст. 43.
6. Глазько С. М. Розірвання трудового договору з ініціативи
працівника. Право і безпека. 2005. № 4`1. С. 116-118.
7. Zákoník práce ČR: Zákon č. 262/2006 Sb od 07.06.2006. URL: https://
www.zakonyprolidi.cz/cs/2006-262
8. Zákonník práce SR: Zákon 311/2001 z 2. júla 2001 URL: https://www.
slov-lex.sk/pravne-predpisy/SK/ZZ/2001/311/
9. Филлипова И. А. Расторжение трудового договора по инициативе
работника в трудовом законодательстве России и Франции. Вестник
Нижегородского университета им. Н.И. Лобачевского. 2013. № 1 (1). С. 291-
298. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/rastorzhenie-trudovogo-dogovora-
po-initsiative-rabotnika-v-trudovom-zakonodatelstve-rossii-i-frantsii/viewer
10. Андронова В. А. Юридичні факти у трудовому праві України:
монографія. Одесса, 2014. 197 с.
V. Zelenskyi
TERMINATION OF THE INDEFINITE LABOUR CONTRACT BEFORE

THE END OF THE WARNING PERIOD
The relevance of the article is that the employee has the right to resign of
his own volition at any time and for any reason, which he, by the way, except in
some cases, is not obliged to voice at all. The only requirement for the employee in
this case is a mandatory notice of the employer within 2 weeks. At the same time,
the employment contract may be terminated before the expiration of the notice
of dismissal, but only for valid reasons, which are clearly defined by law. Thus, the
impossibility to continue working until the expiration of the notice period is: moving
to a new place of residence; transfer of a husband or wife to work in another area;
admission to an educational institution; inability to live in the area, confirmed by
a medical report; pregnancy; care for a child until he or she reaches the age of
fourteen or a child with a disability; care for a sick family member in accordance
with a medical opinion or a person with a group I disability; retirement; hiring by

competition. The relevance of the article is that the employee has the right to resign
of his own volition at any time and for any reason, which he, by the way, except in
some cases, is not obliged to voice at all. The only requirement for the employee in
this case is a mandatory notice of the employer within 2 weeks. At the same time,
the employment contract may be terminated before the expiration of the notice
of dismissal, but only for valid reasons, which are clearly defined by law. Thus, the
impossibility to continue working until the expiration of the notice period is: moving
to a new place of residence; transfer of a husband or wife to work in another area;
admission to an educational institution; inability to live in the area, confirmed by
a medical report; pregnancy; care for a child until he or she reaches the age of
fourteen or a child with a disability; care for a sick family member in accordance
with a medical opinion or a person with a group I disability; retirement; hiring by
competition. Emphasis is placed on the expediency of borrowing the experience of
the Slovak Republic (a softer approach with the possibility of the parties to agree
on this issue at the stage of concluding an employment contract) or the experience
of France (mandatory legal obligation to work, supported by «fine» the amount of
the employee’s salary for the unworked period).
Keywords: termination of labour legal relationship, the warning period, the
employee’s initiative, justifiable reasons, foreign experience, problems, proposals.

УДК: 349.2
Козін С. М.,
ОБ’ЄКТИВНА ОБУМОВЛЕНІСТЬ ВДОСКОНАЛЕННЯ

ЗАКОНОДАВСТВА У СФЕРІ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ
ЕМІГРАНТІВ
У статті, на основі аналізу наукових поглядів вчених та норм чинного

законодавства було встановлено, що необхідність вдосконалення законо-
давства у сфері захисту трудових прав емігрантів обумовлена: по-перше,
нестабільною соціально-політичною ситуацією в середині країни; по-друге,
держава та її органи влади були неготові к такому високому рівню міграції
населення; по-третє, законодавство у зазначеній сфері є застарілим та не
враховую специфіку сучасного розвитку суспільства. Наголошено на необ-
хідності як найшвидшого вирішення цих проблем. Зроблено висновок, що у
сфері захисту трудових прав емігрантів існує ряд проблем правового, еко-
номічного, управлінського, організаційного характеру тещо. Зазначене обу-
мовлено: по-перше, нестабільною соціально-політичною ситуацією в сере-
дині країни; по-друге, держава та її органи влади були неготові к такому
високому рівню міграції населення; по-третє, законодавство у зазначеній
сфері є застарілим та не враховую специфіку сучасного розвитку суспіль-
ства. Отже, враховуючи вище викладені наукові точки зору і зауваження
з приводу проблем забезпечення трудових прав українських емігрантів, а
також в цілому підтримуючи державний курс на цьому шляху, вважаємо
за необхідне, все ж таки, звернути увагу на деякі важливі, на нашу думку,
питання, вирішення яких має покращити захист трудових прав емігрантів.
Ключові слова: обумовленість, законодавство, захист, трудові пра-
ва, мігранти, законодавство.
Актуальність теми. Однією із найбільш гострих проблем для су-

часної України є масова еміграція населення. У пошуках роботи з країни
їдуть не тільки робітники – зварювальники, будівельники, сезонні робіт-
ники та хатній персонал, а й висококласні програмісти, лікарі та інжене-
ри. Згідно з дослідженням Міжнародної організації міграції, визначальною
характеристикою українських мігрантів є високий рівень освіти. За дани-
ми Держкомстату за останні десять років з України офіційно емігрували
574 доктори наук та 907 кандидатів наук. За різними оцінками, у зв`язку
з виїздом кваліфікованих трудових мігрантів втрати держави становлять
понад 1 млрд. дол. США на рік. В інфляційному звіті НБУ йдеться про те, що
подальше зростання трудової міграції може призвести до збільшення ін-
фляції та сповільнення економічного зростання [1]. Крім того, справедли-
во підкреслює Т. Миськевиц, експерти з Мінфіну чомусь не згадали про те,
© Козін С. М., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
що зумовлене конкуренцією за робочу силу підвищення заробітної платні

неодмінно призведе до зниження конкурентоздатності вітчизняної про-
дукції на світовому ринку, і що в кінцевому результаті відтік робочої сили
робить Україну тільки біднішою [1].
Стан дослідження. Окремі проблемні аспекти, пов’язані із захистом
трудових прав емігрантів у своїх наукових працях розглядали: Р. Смалюк,
Н. Бльок, О. Ситницька, П. Кравчук, З. Смутчак, Т. Миськевиц, Р. Смалюк,
Г. Москаль, О. Петроє, В. Васільєв, Г. Третьякова, В. Струневич, О. Арсенюк
та багато інших. У своїх наукових працях вчені неодноразово наголошува-
ли на необхідності вирішення ряду проблем у сфері захисту трудових прав
емігрантів захисту трудових прав мігрантів. Однак при цьому комплексно-
го дослідження, присвяченого встановленню об’єктивної обумовленості
вдосконалення законодавства у сфері захисту трудових прав емігрантів,
так проведено і не було.
Саме тому метою статті є: встановити об’єктивну обумовленість
вдосконалення законодавства у сфері захисту трудових прав емігрантів.
Виклад основного матеріалу. На проблематиці трудової еміграції
в Україні, неодноразово наголошували і продовжують акцентувати увагу
сьогодні дослідники а експерти із різних галузей теорії та практики – прав-
ники, економісти, фахівці з питань державного управління, громадські та
політичні діячи відмічають недосконалість та не належну ефективність
національної політики щодо забезпечення прав українських трудових емі-
грантів. З. Смутчак у своїх працях пише, що на сучасному етапі розвитку
глобалізації трудова еміграція виступає своєрідним каталізатором цього
процесу, адже вона є одночасно причиною (консолідації культур, релігій)
та наслідком («стирання кордонів» між етносами, державами) глобаліза-
ції. Однак українська трудова еміграція не є явищем, пов’язаним лише зі
світовими тенденціями. Особливістю мотивації до переселення наших гро-
мадян на нові місця проживання та працевлаштування за кордоном є кри-
зові економічні чинники всередині держави. Питання трудової еміграції
громадян України за кордон є проблемою державного рівня. Тема україн-
ських заробітчан активно обговорюється в пресі та на телебаченні, при-
вертаючи увагу всього суспільства. Мільйони трудових емігрантів з Украї-
ни, більшість з яких працює в Росії, країнах Західної Європи та Північної
Америки, змушують державу по-новому усвідомити важливість проблеми
захисту прав та свобод її громадян. Сьогодні більшість наших співвітчиз-
ників перебуває за кордоном у статусі нелегальних трудових емігрантів і
належить до найбільш дискримінованої та незахищеної категорії інозем-
ців. У зв’язку із цим зростає кількість звернень до органів державної влади
України від громадян, які потрапляють у складні ситуації за кордоном, з
проханням надати їм допомогу та захистити. Ця важлива проблема під-
креслюється масштабами та тенденціями трудової еміграції з України [2].
З. Смутчак підкреслює, що Трудова еміграція в Україні є результатом не-
задоволення громадян рівнем заробітної плати, наявністю заборгованості
по заробітній платі, низького рівня соціальної захищеності людей, великої
кількості випускників ВНЗ за недостатньої кількості робочих місць та ви-
сокого рівня безробіття в країні. Ці причини щороку збільшують кількість
трудових емігрантів, і, на жаль, усе більше кваліфікованих працівників
виїжджає за кордон у пошуках роботи і кращого життя. Все це призводить

до значних утрат трудового потенціалу в Україні. Із кожним роком чисель-
ність українських трудових емігрантів збільшується. Україна по праву вва-
жається однією з найбільших країн – донорів трудових ресурсів. Проблема
полягає в тому, що в нашій державі не ведеться статистика щодо реальної
кількості українських громадян, які працюють за кордоном. Немає також
реальних даних щодо обсягів еміграції. Це спотворює картину еміграцій-
них процесів в Україні, унеможливлює ефективне їх регулювання і потре-
бує приділення урядом більшої уваги до цієї проблеми [2]. Вище згадана
дослідниця Т. Миськевиц також зауважує на тому, що в умовах, які склали-
ся, перед Україною постає питання забезпечення належного захисту своїх
громадян, які мають бажання працювати за її межами. Зокрема, нерозв’я-
заною проблемою залишається наявність українських трудових мігрантів,
котрі працюють за кордоном нелегально, не реєструюючись у відповідних
державних установах. Це призводить до порушення їх прав та невідповід-
ності умов праці нормативам, встановленим як на батьківщині, так і в
країні перебування. За неофіційними даними, близько 85% усіх українсь-
ких заробітчан віїжджають за кордон за туристичними візами, переважно
короткостроковими. Як наслідок, українці нерідко скаржаться на недотри-
мання іноземним роботодавцем техніки безпеки та виконання небезпеч-
них для здоров’я робіт, ненормований робочий день, несвоєчасну та/або
неповну виплату заробітної платні тощо. Хоча, трудові мігранти, як пра-
вило, свідомо погоджуються працювати понаднормово з метою заробити
якомога більше коштів та погоджуються на проживання в некомфортних
умовах заради мінімізації своїх витрат. Окреме болюче питання стосується
торгівлі людьми та сексуального рабства [1].
Р. Смалюк, розмірковуючи про питання захист трудових прав грома-
дян України за кордоном, пише, що сучасні тенденції глобалізації світової
економіки, зростання взаємозалежності між економіками різних країн,
посилення трудових міграційних процесів, вимагають цивілізованого
входження України до міжнародного ринку праці з метою збалансування
попиту і пропозиції на трудові ресурси на національному рівні, захисту
національного ринку праці, та створення ефективних механізмів соціаль-
но-правового захисту трудових мігрантів в інших країнах. У зв’язку з осо-
бливостями економічного і соціального розвитку країн світу, все більшого
поширення набуває таке явище, як міграція. За своєю суттю, це явище не
можна назвати однозначно позитивним, чи негативним, оскільки «відтік»
робочої сили одночасно послаблює економіку однієї країни, і здійснює
вклад у розвиток іншої країни. Громадяни ж розглядають трудову мігра-
цію, як спосіб пошуку кращих умов праці, порівняно з умовами, які існують
на вітчизняному ринку [3].
Г. Москаль, висвітлюючи проблематику еміграції українців, вказує,
що приєднання України до конвенцій, які є складовими міжнародно-пра-
вового механізму регулювання міграційних процесів, одночасно підви-
щить її міжнародний авторитет і стане поштовхом до приведення націо-
нального законодавства у відповідність до міжнародних норм. Це піде на
користь і українським трудящим-мігрантам, і державі. Особливо важливим
для України на міжнародній арені є питання захисту прав трудящих-мі-
грантів. Захист прав трудящих-мігрантів потребує активної діяльності

з боку дипломатичних представництв і консульських установ України за
кордоном [4]. Надзвичайно корисним, на думку правознавця, може бути
розширення мережі представництв та їхнього штату в місцях найбільшого
напливу заробітчан, створення спеціальних приймалень, запровадження
доступних і безкоштовних юридичних консульта цій, ширшої системи ін-
формування. Аташе з трудових питань у складі своїх дипломатичних місій
компетентні відповідати на запити, надавати допомогу роботодавцям у
визначенні кадрових агентств, з якими варто контактувати, реєструвати
працівників після прибуття, розв’язувати проблеми, що виникають на ро-
бочих місцях. Також потрібно приділяти увагу реалізації прав українців на
зв’язок з Україною, спілкування рідною мовою, культурне життя. Розвитку
нових форм потребує культурне співробітництво з країнами, де працюють
заробітчани з нашої держави [4].
Ми у повній мірі поділяємо позицію вище зазначений та інших дослід-
ників щодо надзвичайної складності ситуація у сфері міграції, яка склалася
сьогодні в нашій державі, а також щодо необхідності вжиття мір спрямова-
них на посилення захисту трудових прав громадян України, які працюють
за кордоном. Адже, як свідчить статистика, досить багато українців пра-
цюють у зарубіжних країнах на складних та небезпечних роботах (майже
кожен другий трудовий мігрант займається або будівництвом, або ремон-
том. Близько 23% працюють на сільськогосподарських роботах, і лише
10% на роботах по дому, по 3% мали досвід роботи в IT, догляді за дітьми,
ресторанному бізнесі (кухарі, офіціанти, прибирання)). Крім того, згідно з
опитуванням, значна частина трудових емігрантів затикалася з різними
роду проблемами, як в Україні, так і в державі-приймачі. Так тільки трети-
на українців працювали за кордоном офіційно, дві третини — не офіційно.
При цьому, кожен п’ятий стикався з фактами шахрайства при оформленні
офіційних документів для працевлаштування за кордоном, ще третина – з
фактами невідповідності умов, вказаних при працевлаштуванні, і тих умов,
які були при приїзді на місце праці. І це величезна проблема – українці є
незахищені у сфері працевлаштування за кордоном [5].
Справедливим буде відзначити, що попре критику та звинувачення
влади з боку дослідників, представників громадських та політичних кіл у
неефективності існуючої міграційної політики, бездіяльності щодо захи-
сту прав і законних інтересів українських працівників за кордоном, слід,
все ж таки, відмітити, що певні важливі кроки у цьому напрямку були зро-
блені. Так, у 2014 році відбулися парламентські слухання на тему: «Україн-
ська трудова міграція: стан, проблеми та шляхи їх вирішення», за резуль-
татами яких була прийнята постанова з відповідними рекомендаціями.
Зокрема у даних рекомендація наголошується на необхідності посилення
соціального та правового захисту трудових мігрантів та членів їх сімей.
Одним із основних завдань щодо покращення соціального та правово-
го захисту трудових мігрантів залишається розширення договірної бази
з країнами, в яких чисельність трудових мігрантів - громадян України є
найвагомішою, та проведення заходів щодо активізації виконання двосто-
ронніх міжнародних договірних документів у частині відпрацювання ме-
ханізму працевлаштування трудових мігрантів у рамках укладених угод
та контролю за виконанням положень цих договірних документів [6]. У

листопаді 2015 року був прийнятий спеціальний закон «Про зовнішню
трудову міграцію», спрямований, окрім іншого, на захист громадян Украї-
ни за кордоном (трудових мігрантів) і членів їхніх сімей. Зокрема до ос-
новних напрямків державної політики у сфері зовнішньої міграції в Законі
віднесено таке: забезпечення соціального та правового захисту трудових
мігрантів і членів їхніх сімей; посилення інституційної спроможності за-
кордонних дипломатичних установ України щодо надання правової, ін-
формаційної та іншої допомоги трудовим мігрантам і членам їхніх сімей на
території держави перебування; укладення міжнародних договорів з пи-
тань захисту прав трудових мігрантів і членів їхніх сімей у державі переб-
ування [7]. Розроблено Стратегію державної міграційної політики України
на період до 2025 року [8], а також Плану заходів на 2018-2021 роки щодо
реалізації Стратегії державної міграційної політики України на період до
2025 року [8]. Зокрема у зазначеній Стратегії наголошується, що масово-
го характеру набув виїзд українців за кордон з метою працевлаштування,
особливо в прикордонних регіонах. Як правило, такий виїзд має форму се-
зонної, циркулярної трудової міграції, насамперед до сусідніх держав, але
інколи призводить до тривалого, багаторічного перебування мігрантів
за кордоном, переважно у більш віддалених державах, поступового пере-
творення тимчасової трудової міграції на переселенську. Трудова мігра-
ція, яка є найбільш масовим міграційним потоком, має різнобічний вплив
на українське суспільство. З одного боку, вона зменшує напругу на ринку
праці, сприяє підвищенню добробуту багатьох сімей, є джерелом валют-
них надходжень та нематеріальних трансферів нових знань та досвіду, які
можуть сприяти розвиткові держави, проте, з іншого, - спричиняє дефі-
цит працівників у деяких галузях та регіонах, негативно позначається на
сімейних стосунках, вихованні дітей, рівні народжуваності; заробітки мі-
грантів, спрямовані на споживання, провокують підвищення цін, інфля-
цію, зростання імпорту [8].
Також доцільним буде відзначити Проект Закону про захист трудо-
вих мігрантів та боротьбу з шахрайством у працевлаштуванні за кордон
№ 2365 від 31.10.2019 р., який наразі перебуває на розгляді у ВРУ. Ініціа-
тори законопроекту (народні депутати Г. Третьякова, В. Струневич, О. Ар-
сенюк та ін.) пояснюють, що Україна сьогодні постала перед критичною
ситуацією втрати робочої сили. Ця загроза сформувалася в результаті дії
багатьох чинників, зокрема різниці в економічному розвитку між нашою
країною та її сусідами, політичною нестабільністю в нашій державі, запро-
вадженню нової міграційної політики у багатьох країнах ЄС, яка спростила
залучення українців в їхній процес виробництва. Не секрет, що відставання
нашої країни від європейських сусідів стимулює мільйони українців кожен
рік їхати на заробітки за кордон. Цим користуються багаточисельні шахраї,
які виступають під виглядом компаній з міжнародного працевлаштування,
а насправді, збирають з громадян гроші за працевлаштування і нікуди їх не
відправляють на роботу. Процес шахрайства полягає в тому, що з шукачів
роботи беруться гроші за майбутнє працевлаштування (частіше за все в
еквіваленті 300-600 євро), а потім компанія-посередник просто зникає, за-
лишивши сотні ошуканих людей [9]. У зв’язку цим метою законопроекту є
захист українців, що шукають працевлаштування за кордоном та постійно

працюють в інших країнах, а також унормування роботи компаній, що здій-
снюють працевлаштування українців за кордоном, лібералізації процедур
та правил роботи таких компаній [9].
Висновки. Таким чином, наведені вище точки зору науковці та аналіз
положень законодавства дають змогу констатувати, що у сфері захисту
трудових прав емігрантів існує ряд проблем правового, економічного,
управлінського, організаційного характеру тещо. Зазначене обумовлено:
по-перше, нестабільною соціально-політичною ситуацією в середині краї-
ни; по-друге, держава та її органи влади були неготові к такому високому
рівню міграції населення; по-третє, законодавство у зазначеній сфері є за-
старілим та не враховую специфіку сучасного розвитку суспільства.
Отже, враховуючи вище викладені наукові точки зору і зауваження
з приводу проблем забезпечення трудових прав українських емігрантів,
а також в цілому підтримуючи державний курс на цьому шляху, вважаємо
за необхідне, все ж таки, звернути увагу на деякі важливі, на нашу дум-
ку, питання, вирішення яких має покращити захист трудових прав
емігрантів.

1. Миськевич Т. Правове регулювання закордонного працевлашту-
вання українських громадян // Центр досліджень соціальних комунікацій
НБУВ // URL: http://nbuviap.gov.ua/index.php?option=com_content&view=
article&id=4685:pravove-regulyuvannya-zakordonnogo-pratsevlashtuvannya-
ukrajinskikh-gromadyan&catid=71&Itemid=382
2. Смутчак З.В. Соціально-економічні наслідки інтенсивності зовніш-
ніх трудових міграційних потоків / З. В. Смутчак // Науковий вісник Ужго-
родського національного університету. Серія : Міжнародні економічні від-
носини та світове господарство. 2017. Вип. 11. С. 148-152. URL: http://nbuv.
gov.ua/UJRN/Nvuumevcg_2017_11_35
3. Смалюк Р. В. Захист трудових прав громадян України за кордоном.
Часопис Національного університету «Острозька академія». Сер. : Право.
2013. № 1. С. 1–7. // URL: https://lj.oa.edu.ua/articles/2013/n1/13srvuzk.pdf
4. Москаль Г. Проблемні питання захисту прав трудящих-мігрантів та
біженців. Віче. - 2013. - № 21. - С. 19-22. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/
UJRN/viche_2013_21_11
5. Проблеми трудових мігрантів та перспективи їх повернення до
України / офіційний веб-портал Федерації професійних спілок України /
круглий стіл «Роль трудових мігрантів в економічному розвитку України та
умови їхньої реінтеграції» // URL: https://fpsu.org.ua/napryamki-diyalnosti/
virobnicha-politika-ta-tsinoutvorennya/11932-problemi-trudovikh-migrantiv-
ta-perspektivi-jikh-povernennya-do-ukrajini.html
6. Постанова ВРУ «Про Рекомендації парламентських слухань на тему:
«Українська трудова міграція: стан, проблеми та шляхи їх вирішення»» від
5.11.2013 р. № 680-VII // URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/680-
18#Text
7. Про зовнішню трудову міграцію Закон України від 5.11.2015 р.
№ 761-VIII// ВВР, 2015, № 49-50, ст. 463
8. Про схвалення Стратегії державної міграційної політики України на

період до 2025 року Розпорядження КМУ від 12.07.2017 р. № 482-р. // URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/482-2017-%D1%80#Text
9. Проект Закону про захист трудових мігрантів та боротьбу з шахрай-
ством у працевлаштуванні за кордон № 2365 від 31.10.2019 р. // URL:
http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_2?pf3516=2365&skl=10
S. Kozin
OBJECTIVE CONDITIONALITY OF IMPROVEMENT OF THE LEGISLATION

IN THE FIELD OF PROTECTION OF LABOR RIGHTS OF EMIGRANTS
In the article, based on the analysis of scientific views of scientists and current
legislation, it was found that the need to improve legislation in the field of protection
of labor rights of emigrants due to: first, the unstable socio-political situation in the
country; second, the state and its authorities were unprepared for such a high level
of population migration; thirdly, the legislation in this area is outdated and does not
take into account the specifics of modern society. The need to solve these problems
as soon as possible was emphasized. It is concluded that in the field of protection
of labor rights of emigrants there are a number of problems of legal, economic,
managerial, organizational nature. This is due to: first, the unstable socio-political
situation in the middle of the country; second, the state and its authorities were
unprepared for such a high level of population migration; thirdly, the legislation in
this area is outdated and does not take into account the specifics of modern society.
So, given the above scientific views and comments on the problems of labor rights
of Ukrainian emigrants, as well as generally supporting the state course on this
path, we consider it necessary, however, to pay attention to some important, in our
opinion, issues the solution of which should improve the protection of labor rights
of emigrants.
Keywords: conditionality, legislation, protection, labor rights, migrants, leg-
islation.

УДК: 349.2

Підпала І. В.,
доцент кафедри загальних дисциплін
Медико-природничий університет,
ПРАВОВІ АСПЕКТИ РЕГУЛЮВАННЯ ОПЛАТИ

ПРАЦІ МОРЯКІВ

Зміни, які відбулися у політичному та економічному житті нашої
держави, процеси роздержавлення, поява та активне функціонування ін-
ших форм власності вимагають нових підходів до правового регулювання
оплати праці. Аналіз особливостей заробітної плати має не тільки теоре-
тичне, а й практичне значення, яке безпосередньо пов’язане з матеріальним
стимулюванням моряків, із підвищення ефективності праці. Державний рі-
вень оплати праці моряків регулює лише основні принципи і норми реалі-
зації соціально-економічної політики та трудових відносин, зокрема: міні-
мальні соціальні гарантії оплати праці і доходи моряків, які забезпечували б
достатній рівень життя; розмір прожиткового мінімуму, мінімальні нор-
мативи; умови зростання фондів оплати праці та встановлення міжгалу-
зевих співвідношень в оплаті праці. З’ясовано, що міжнародні норми, перед-
бачені в Конвенціях МОП, Європейській соціальній хартії передбачають теж
принципи регулювання оплати праці: по- перше, принцип рівності, справед-
ливості та не дискримінації у сфері оплати праці; по-друге, право на пер-
шочерговість виплати заробітної плати перед іншими обов’язковими пла-
тежами; по-третє, гарантованість; по-четверте, принцип своєчасної та
повної виплати заробітної плати. При втіленні всіх зазначених принципів
роль заробітної плати в стимулюванні продуктивності праці та зацікав-
леності моряка у підвищенні результативності й якості роботи буде зро-
стати. Зроблено висновок, що перехід на альтернативні системи оплати
праці в Україні уже намітився, але лише в комерційному секторі, тобто у
власних судноплавних компаніях і до повної заміни ще далеко - необхідні за-
конодавчі зміни, тому морякам потрібно бути дуже обачними при виборі
роботи, щоб мати соціальну захищеність.
Ключові слова: моряк, соціальні гарантії, заробітна плата, правове
регулювання, трудовий договір, компенсаційні виплати, робочий час.
Проблемні аспекти правового регулювання заробітної плати роз-

кривались у дослідженнях юристів Р.З. Лівшиця, І.В. Зуба, Б.С. Стичинсько-
го, В.Г. Ротаня, Н.Б. Болотіної, В.Я. Бурака, В.І. Прокопенко. На сьогодні нові
дослідження в регулюванні оплати праці роблять актуальним визначення
особливостей структури заробітної плати.
Виклад основного матеріалу. Характеризуючи структуру заробітної
плати Р.З. Лівшиць, виділяв основну (постійну) та додаткову (перемінну).
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Підпала І. В., 2019

Основна частина являє собою оплату у зв’язку із затратами праці у розмі-

рах, встановлених у законному порядку для всієї держави. Додаткова ча-
стина - оплату за результатами праці у розмірах, встановлених на кожному
судноплавному підприємстві, яка визначається перемінними факторами,
що відображають суб’єктивне відношення моряків до праці, сумлінне став-
лення, оперативність, ініціативність та інше [1].
У юридичній літературі не існує єдиного погляду на регулювання
оплати праці. Наприклад, В.Я. Бурак вважає, що поділ оплати праці на три
частини, як це визначено Законом України “Про оплату праці”, суперечить
природі заробітної плати, але якщо розглядати її як винагороду за виконан-
ня моряком трудової функції, то до оплати не повинні включатись одно-
разові та компенсаційні виплати [2]. І.В. Зуб, Б.С. Стичинський, В.Г. Ротань
наголошують на тому, що визначення структури оплати праці не цілком
відповідає системі КЗпП, а саме ст. 94 КЗпП, яка ніяк не передбачає вклю-
чення до заробітної плати гарантійних та компенсаційних виплат, а також
додаткових соціально-побутових пільг, які повинні надаватися морякам.
З точки зору цих авторів, регулювання оплати праці переслідує фіскаль-
ні цілі, оскільки саме заробітна плата є головним об’єктом оподаткування
з доходів фізичних осіб та зборами на загально обов’язкове державне со-
ціальне страхування і розширення правового регулювання оплати праці
автоматично веде до збільшення бази оподаткування і росту розміру пла-
тежів до бюджету та відповідних цільових фондів [3]. Питання зменшення
податкового тиску на заробітну плату підіймалося неодноразово фахів-
цями різних напрямів. Але до цього часу не проведений аналіз наслідків
такого кроку на перспективу, так як перенесення частини відрахувань на
працівника можливе, а збільшення заробітної плати - майже ні [4].
Дискусія серед науковців ведеться щодо включення до основної оп-
лати праці компенсаційних виплат. Н.Б. Болотіна вважає, що гарантійні і
компенсаційні виплати, не є заробітною платою, оскільки мають інше ці-
льове призначення, однак будучи включеними в єдиний організаційний
та обліковий механізм, входять складовим елементом до системи оплати
праці. Керуючись цією точкою зору для моряків було б доцільно включити
в оплату праці компенсаційні виплати, оскільки вони фактично пов’язані з
результатами праці і відшкодовують матеріальні затрати [5].
Окремі автори (С.А. Міхєєв, І.В. Зуб, Б.С. Стичинський, В.Г. Ротань) на-
голошують на тому, що державне регулювання відносин щодо оплати пра-
ці здійснюється шляхом встановлення правових норм в договірному регу-
лювані, яке доповнює заходи впливу держави на рівень і диференціацію
заробітної плати [6]. На практиці правове регулювання трудових відносин
значно посилює роль договорів найму, якими передбачена безпосередня
участь моряка і судновласника у встановленні умов праці на основі досяг-
нення взаємних домовленностей та узгодженості інтересів, як сторін тру-
дових правовідносин, досягнення їх рівноваги і стабільності, підвищення
правової свідомості та активності моряків [7]. Як справедливо зазначив
В.М. Божко, перевага правового договірного регулювання оплати праці по-
лягає у гнучкості прийнятті рішень, яка не може порівнятись ні з законо-
давчими, ні з судовими, а ні з адміністративними засобами. Він наголошує,
що таке регулювання - це спосіб правотворчості правовідносин із прийнят-
тя норм права щодо організації оплати праці [8]. Крім того, В.Д. Лагутін ви-
значає договірне регулювання, як правову систему співробітництва і ком-
промісів, яка і існує між моряками та судновласниками [9].
Правове регулювання оплати праці згідно ст. 14 Закону України “Про
оплату праці” здійснюється на різних рівнях на основі системи угод, що
укладаються на державному (генеральна угода), галузевому (галузева уго-
да), регіональному (регіональна угода) та виробничому (колективний до-
говір) рівнях. У сучасних економічних умовах у трудовому праві відсутнє
співвідношення державного і договірного регулювання оплати праці. Де-
які вчені пропонують відмовитися від державного правового регулюван-
ня винагороди за працю, так як, переконані, що потрібно більше ринку в
трудовому праві [7]. Але інша група вчених (В. Мамутов, Р. Яковлєв) пере-
конана в необхідності посилення ролі держави у правовому регулюванні
оплати праці [10]. Так як, відсутній історичний досвід і доброякісний ри-
нок праці моряків та їх традиції і все це потребує активної участі держави
в морській сфері. Тому, в Україні повинно відбуватися впровадження соці-
ального партнерства при активній участі держави де ідеологія глибоко б
проникла в соціально-трудові відносини моряків і відрізнялася організа-
ційно-правовим механізмом для праці різних категорій працівників, так як
соціальне партнерство є результатом централізованого інституціоналізму
та розглядається, як кінцева мета, а не як простий “інструмент” трудових
відносин [11]. На сьогодні в ринкових умовах спостерігається тенденція до
розширення сфери договірного регулювання оплати праці моряків, але на
період становлення ринкових перетворень трудове право “мусить містити
значний за обсягом блок норм імперативного характеру, який обмежить
свободу сторін трудових правовідносин і, перш за все, у відносинах із заро-
бітної плати” [7].
При цьому можна вважати, що на основі державного регулювання
договірне отримує більше можливостей для реалізації політики заробіт-
ної плати. Тому що договірне регулювання враховує інтереси працівників
судноплавства, так як відображає специфіку різноманітних заходів їх за-
йнятості, рівня життя, охорони здоров’я, освіти, соціальних, культурних та
духовних потреб плаваючого складу. Але при нестабільності економічної
та політичної ситуації в країні договорам не під силу впоратися із такою
кількістю різноманітних заходів, тобто іноді неможливо задовольнити всі
вимоги моряків [12].
Норми чинного КЗпП, а також положення проекту Трудового кодек-
су України не містять конкретизуючих положень щодо особливостей праці
моряків та ще й у сфері регулювання оплати праці, тому доцільно було б
розробити генеральну угоду на 2020-2024 рр., так як за її допомогою мож-
ливо досягти рівноваги у відносинах між моряками та судновласником і
стабільності трудових відносин, так як вона буде визначати мінімальні
розміри тарифних ставок робітників плаваючого складу різних розрядів з
урахуванням складності й умов виконуваних робіт, порядок перегляду рів-
нів мінімальних тарифних ставок, мінімальні розміри доплат і надбавок.
Сфера дії генеральних угод поширюється переважно на державні підпри-
ємства. Було б доцільним на законодавчому рівні встановити, таку норму,
щоб дія генеральних угод поширювалася на всі підприємства і її норми
були обов’язковими для застосування в колективних договорах. Дана нор-

ма дозволяла б встановити умови і розміри оплати праці моряків на га-
лузевому рівні та передбачити тарифні ставки різних розрядів за видами
робіт, порядок перегляду мінімальних ставок оплати праці та мінімальний
розмір доплат і надбавок до тарифних ставок, що відображають галузеву
специфіку [13].
Діяльність профспілок та інших уповноважених представників тру-
дових колективів на сьогодні перемістилася із площини державного ре-
гулювання у сферу договірного. Тому, відсутність на законодавчому рівні
обов’язку судновласника щодо укладення колективних договорів приве-
ла до того, що на кожному третьому судні не має колективного договору.
За даними експертів МОП колективними договорами на сьогодні у таких
країнах охоплено моряків: понад 45 % - у Франції, 30 % - у США. 25 % - в
Японії [14].
Становлення в Україні ефективного принципу справедливої заробіт-
ної плати, який забезпечував би рівень життя, гідний людини, для самого
працівника і членів його сім’ї, який випливає із чисельних конвенцій та
рекомендацій МОП, не знайшов належного закріплення в Конституції. Це
є суттєвим та важливим, тому що загальні конституційні принципи про-
гнозують у подальшому розвиток законодавства та соціально-економічної
сфери. З огляду на міжнародні стандарти у сфері оплати праці необхідно
сформулювати базовий принцип справедливої заробітної плати або гід-
ної винагороди за працю. Принципи морської галузі відіграють важливу
роль під час створення правових норм, у розвитку та вдосконаленні зако-
нодавства та є важливими при застосуванні законодавства та поповненні
прогалин у нормативному матеріалі [15]. Заробітна плата являється пра-
вовою категорією і суттєвий вклад у її розробку внесли науковці-правови-
ки. Узагальнюючи їхні дослідження, необхідно підкреслити, що заробітна
плата зумовлена природою суспільного виробництва та, певним чином,
визначає правовий механізм розподілу продукту праці між судновлас-
ником та моряком, який має певні особливості: це частина продукту, яка
розподіляється відповідно до кількості та величини праці витраченої мо-
ряком, при цьому праця вищої кваліфікації і праця у важких та шкідливих
умовах оплачується в більшому розмірі [16]. Ці правові підходи знайшли
своє відображення в ч. 2 ст. 1 Закону України “Про оплату праці”, згідно з
якою розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконува-
ної роботи і професійно-ділових якостей. На підставі цього результатом
праці буде відображення забезпечення оплати праці відповідно до її кіль-
кості та якості. У ст. 207 проекту Трудового кодексу України передбачено,
що розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної
роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці і
максимальним розміром не обмежується. Таким чином, юристи у цілому
приділяють увагу конкретним правам та обов’язкам учасників трудових
правовідносин із приводу оплати праці. Так як, з одного боку, право на за-
робітну плату є базовим правом моряка й формує його правосуб’єктність, з
другого боку, це один з головних обов’язків судновласника і теж є складо-
вою частиною його правосуб’єктності. Тому визначення принципів оплати
праці має стати важливим чинником трансформації в правовому статусі
сторін трудового договору в умовах реформування ринку праці. А дані до-

слідження повинні набути більшого значення у сучасних умовах, так як
законодавство потребує необхідних змін і доповнень у розвитку трудових
відносин моряків, що обумовлені кризовим станом [17].
Науково-теоретичний аналіз підходів, які висловлюються у юридич-
ній літературі, дозволяє визначити основні принципи регулювання оплати
праці моряків: принцип справедливої заробітної плати, що забезпечує до-
статній життєвий рівень для моряків та їх сімей;
1) заборона дискримінації в оплаті праці. Цей принцип повинен
включати не лише заборону дискримінації залежно від статі, раси, мови
чи інших ознак, перерахованих у ст. 27 Закону України “Про оплату праці”,
а й норму, згідно з якою за рівноцінну працю має бути рівна оплата. Крім
того, рівність в оплаті праці забезпечується, як при регулюванні основних
питань заробітної плати (тарифної системи), так і при вирішенні окремих
питань моряків з оплати праці (оплати за понаднормовану працю, у нічний
час та ін.) [6];
2) встановлення державою мінімальної заробітної плати, нижче якої
не може провадитись оплата за виконану норму праці, роботу. Це один із
найважливіших напрямків державного регулювання оплати праці. Держа-
ва гарантує одержання заробітної плати в розмірі не нижче мінімальної
заробітної плати за наявності таких умов: виконання працівником вста-
новленої норми робочого часу, розрахованої на місяць, та норми інтенсив-
ності праці. Але в відношенні моряків цей принцип доцільно доповнити
положенням, згідно з якими мінімальна зарплата повинна систематично
переглядатися та підвищуватися у відповідності зі зростанням цін [3];
3) диференціація розміру заробітної плати, яка залежить від особли-
востей умов праці, складності, шкідливості, значення для країни та вона
забезпечується за допомогою тарифної системи оплати праці. Праця більш
високої кваліфікації оплачується вище порівняно з некваліфікованою при
однакових затратах робочого часу; праця у важких та шкідливих умовах
оплачується в більш високих розмірах, ніж праця в звичайних, нормальних
умовах, як матеріальна компенсація додаткових затрат. Все це забезпечує
зацікавленість моряків в найбільш інтенсивному й продуктивному вико-
ристанні робочого часу. Говорити про справедливість у сучасних умовах
доволі складно, тому що ринкові умови диктують нові критерії,, оцінки
відносин між моряком та судновласником і трудові договори мають право
встановлювати й інші критерії, які впливають на розмір заробітної пла-
ти [6].
5) встановлення розміру заробітної плати конкретного моряка у тру-
довому договорі. Згідно зі ст. 94 КЗпП, розмір заробітної плати працівника
не обмежується максимальним розміром. Цю норму потрібно тлумачити,
як норму прямої дії, що забороняє обмежувати й загальний розмір заробіт-
ку й розміри доплат, надбавок. Наприклад, у країнах Західної Європи за
судновласником визнаються широкі права щодо самостійного вирішення
питання про заробітну плату конкретного моряка, у той час в Україні це
вирішується централізованим нормативно-правовим регулюванням. З пе-
реходом до формування ринкових відносин в Україні відбуваються зміни в
організації заробітної плати, але швидко поширити досвід західних країн
не можливо, так як ринкові відносини перебувають на етапі становлен-

ня [18];
6) встановлення форм та систем оплати праці у колективному дого-
ворі де організація заробітної плати будується на принципах поєднання
правового регулювання, що здійснюється державними органами в цен-
тралізованому порядку, з галузевими, регіональними і локальними норма-
ми [19];
7) темпи зростання продуктивності праці та заробітної плати. Право-
ве регулювання оплати праці забезпечує нерозривний зв’язок між продук-
тивністю праці й розмірами заробітної плати. Засобами втілення в життя
цього принципу є закріплення порядку, встановлення та перегляду норм
праці, а саме правової регламентації преміювання. Цей принцип є базовим
при розробці колективного договору і слугує важливим мотивом трудової
діяльності моряків [20];
8) гарантованість виплати заробітної плати. Це принцип виділив
уперше Р.З. Лівшиць, який зауважив, що характер правових гарантій різ-
ний, але їх наявність властива всім формам заробітної плати і її складо-
вим [1]. Цей принцип на сучасному етапі має дуже важливе значення, так
як він тісно пов’язаний із принципом своєчасності та систематичності ви-
плати заробітної плати, принципом пріоритету обов’язків судновласників
з виплати заробітної плати моряків та принципом забезпечення суднов-
ласником отримання моряками заробітної плати, тому необхідно їх поєд-
нати в загальний принцип гарантованості. Таким чином, даний принцип
надає морякам право на вимагання виплати заробітної плати у випадку
затримки [21].
Міжнародні норми, передбачені в Конвенціях МОП, Європейській со-
ціальній хартії передбачають теж принципи регулювання оплати праці:
по- перше, принцип рівності, справедливості та не дискримінації у сфері
оплати праці; по-друге, право на першочерговість виплати заробітної пла-
ти перед іншими обов’язковими платежами; по-третє, гарантованість;
по-четверте, принцип своєчасної та повної виплати заробітної плати. При
втіленні всіх зазначених принципів роль заробітної плати в стимулюванні
продуктивності праці та зацікавленості моряка у підвищенні результатив-
ності й якості роботи буде зростати. Так як, головною метою договірного
регулювання оплати праці є створення необхідних умов для забезпечення
виконання заробітною платою усіх притаманних їй основних функцій, а та-
кож стримування необгрунтованого зростання заробітної плати, не пов’я-
заного з обсягами виробництва й реалізації продукції (робіт, послуг) [22].
В сучасний період підвищення ефективності організації заробітної
плати, в значній мірі, залежатиме від подальшого удосконалення всієї сфе-
ри регулювання оплати праці, що включатиме як централізований, так і
локальний методи регулювання [23].
Законодавчого визначення договірного способу регулювання опла-
ти праці не існує і у науці трудового права на це не має єдиного погляду.
Одним із перших авторів, який звернув увагу на проблему визначення,
був С.С. Каринський. У своїх дослідженнях він висловив думку, що харак-
теризувати договірне регулювання лише, як спосіб юридичного впливу на
поведінку суб’єктів трудового правовідношення у зв’язку із застосуванням
норм оплати праці буде неточним, оскільки це не тільки метод діяльності,

а й сама конкретна та багатогранна діяльність, яка виробляє умови оплати
праці та визначає порядок їх реалізації на практиці [22].
На думку науковців, причини неузгодженості та неврегульованості
трудового законодавства залежить від повноважень державних органів з
питань оплати праці, які мають глибокі витоки, що лежать у площині роз-
межування регулювання приватних та публічних відносин. Ця проблема в
науці трудового права не вирішена. Повноваження державних органів на
видання публічно-правових актів є завжди більш широким, ніж їх повно-
важення регулювати відносини між роботодавцями та працівниками щодо
заробітної плати [17]. Згідно цього С.С. Каринський також зробив висновок
щодо державного регулювання оплати праці - це діяльність певних органів
держави, яка здійснюється ними за допомогою норм права у тісному кон-
такті з профспілками, та має на меті встановлення, конкретизацію та за-
стосування умов оплати праці працівників [23].
Співвідношення способів правового регулювання у більшості фахів-
ців права не викликало сумнівів, що основні положення у сфері оплати пра-
ці, в тому числі моряків, встановлюються у централізованому порядку, а
конкретизація цих положень та введення деяких другорядних умов оплати
праці складають компетенцію судноплавних компаній. Ці способи не мож-
на протиставляти один одному, як самостійні і відокремлені засоби пра-
вової регламентації трудових відносин. Найбільш вдале їх співвідношення
сприяє досягненню загальних цілей - винагороди за працю, але вони вико-
нують свої власні, чітко визначені функції, пов’язані зі встановленням та
реалізацією норм оплати праці, що вбачається у наступному: мінімум пра-
вових гарантій передбачених законодавством не може бути знижений ні за
яких умов, але може бути підвищений угодами, колективним договором та
трудовим (контракт) [18].
Для дослідження правового регулювання оплати праці необхідно
визначити його межі, так як державне регулювання оплати праці полягає
в тому, що оплата праці проводиться не безпосередньо за рахунок держав-
них коштів, а на підставі єдиної державної політики [20]. Згідно цього, дер-
жавною соціальною гарантією є мінімальна заробітна плата (МЗП), яка є
обов’язковою на всій території України для підприємств усіх форм влас-
ності і господарювання, що має забезпечувати достатній життєвий рівень
для працівника, в тому числі моряків [14]. Її розрахунок базується на між-
народних нормах, який суттєво впливає на підвищення загального рівня
життя в Україні, а також враховує відновлення відтворювальної функції
заробітної плати у українських моряків [19].
Одним із шляхів зняття суперечностей та неузгодженості під час
визначення МЗП фахівці (В. Мандибура, В. Тімофєєв) вважають, що до по-
стійнодіючої координаційної комісії з питань визначення МЗП потрібно
включати рівну кількість представників профспілок, об’єднань роботодав-
ців, уряду, депутатського корпусу та незалежних фахівців, поклавши на неї
завдання підготовки пропозицій щодо оптимізації визначення реального
рівня та етапів змін МЗП, узгодження цих пропозицій зі сторонами пере-
говорів і подання їх до Верховної Ради України на затвердження. Також,
створити дорадчий орган, який, ґрунтуючись на фінансових можливостях
підприємств, аналізі тенденцій та соціально-економічних наслідків, ро-

зробляв би пропозиції та рекомендації Кабінету Міністрів України щодо
встановлення нових розмірів мінімальної заробітної плати, завдяки яким
в Концепцію подальшого реформування оплати праці в Україні вносилися
зміни. Ці органи зможуть стати ефективним фактором вдосконалення си-
стеми визначення МЗП [23].
Для вдосконалення методики встановлення МЗП для моряків необ-
хідно враховувати не тільки критерії, що встановлені у ст. 9 Закону України
“Про оплату праці”, але й широкий спектр оцінок та критерії, які застосо-
вуються у світовій практиці, перш за все, у Конвенціях та Рекомендаціях
МОП. Конвенцією № 131 “Про встановлення МЗП з особливим урахуван-
ням країн, що розвиваються”, внесено істотні зміни у чинні норми КЗпП та
Закон України “Про оплату праці” стосовно мінімальної заробітної плати.
Відповідно до внесених змін розмір МЗП визначається з урахуванням: по-
треб працівників та їх сімей, вартісної величини достатнього для забез-
печення нормального функціонування організму працездатної людини,
збереження її здоров’я, набору продуктів харчування, мінімального на-
бору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних
для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості, а
також загального рівня середньої заробітної плати, продуктивності праці
та рівня зайнятості. МЗП встановлюється у розмірі не нижче від розміру
прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Тому, мінімальна заробітна
плата для моряків завжди є компромісом між їх соціальними потребами та
існуючими економічними можливостями судновласника [14].
При цьому цікавим є співвідношення МЗП та середньої заробітної
плати. При зовнішній простоті та прозорості цього “тандему”, фахівці ви-
діляють наступні особливості: їх співвідношення повинно враховувати
необхідність підтримки відповідної диференціації заробітної плати по
вертикалі та горизонталі, забезпечувати стимулюючу функцію, конку-
рентноздатність і збереження відповідного рівня зайнятості. За висновка-
ми Міжнародної комісії, утвореної з ініціативи Ради Європи, справедливою
вважається МЗП, яка досягає 68 % національної середньої заробітної пла-
ти, а в Україні це співвідношення становить 36,2 %, від розміру прожитко-
вого мінімуму для працездатних осіб [15].
Підвищення мінімальної заробітної плати, незважаючи на спірні на-
слідки, які прогнозуються, є нагальною проблемою сьогодення, що повин-
но забезпечити соціальні гарантії та встановити мінімальні економічні
вимоги зростання ефективності праці. Однак за відсутності ефективного
контролю з боку держави, окремі недобросовісні судновласники можуть
компенсувати зростання МЗП переведенням частини моряків на роботу
в умовах неповної зайнятості. Таким чином, сучасна економічна ситуація
вимагає посилення уваги держави у правовому регулюванні оплати пра-
ці. Держава гарантує морякам одержання заробітної плати в розмірі не
нижче мінімальної заробітної плати за наявності таких умов: виконання
моряками встановленої для відповідних робіт норми робочого часу та нор-
ми інтенсивності праці. Згідно цього посилюється значення договірного
регулювання оплати праці, але практика свідчить, що в нашій країні до-
говірні норми можуть діяти протягом тривалого часу без перегляду, що є
недопустимим для праці моряків, яким не лишається вибору щодо працев-

лаштування за кордон [21].
Оплату праці у святкові та неробочі дні регулює стаття 107 КЗпП, вона
згідно проекту трудового кодексу не зазнала змін за винятком самої назви,
а саме доданням поняття “неробочі дні”. Вона чітко визначає, що робота
оплачується у подвійному розмірі. Це державні мінімуми, які є обов’язко-
вими для всіх. Проте законодавець надає право працівникові, який працю-
вав у святковий і неробочий день, обрати інший день відпочинку. Надання
працівникові іншого дня відпочинку у випадку виконання ним роботи в
святковий день понад норму робочого часу не позбавляє працівника права
на оплату праці в такий день у подвійному розмірі. Підвищеній оплаті в
подвійному розмірі підлягає робота у вихідний день, але посилання в ч. 2
ст. 72 КЗпП на ст. 107 КЗпП не означає повного поширення правил ст. 107
КЗпП на ці відносини, а застосовується лише в тій мірі, у якій використову-
ються способи підрахунку подвійного розміру оплати, якщо сторони дійш-
ли згоди щодо способу компенсації за роботу у вихідний день. Тому, право
на підвищену оплату праці у моряків виникає з факту роботи у святковий,
неробочий або вихідний день за розпорядженням судновласника і не за-
лежить від того, чи дотримувалися ним норми, які визначають підстави
і порядок залучення моряків до роботи в такі дні. У підвищеному розмірі
також у моряків провадиться оплата роботи і у нічний час відповідно до ст.
108 КЗпП, що встановлюється у колективному договорі, але не нижче 20%
тарифної ставки (окладу) за кожну годину роботи у нічний час [16]. Пунк-
том 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 р.
№ 13 “Про практику застосування законодавства про оплату праці” визна-
чено, що оплата праці в зазначеному розмірі провадиться незалежно від
того, скільки годин робочого часу припадає на нічний час [18].
Моряки у період дії контракту ще й мають і час простою у портах та
інших місцях і порядок оплати такого часу регулюється ст. 113 КЗпП, яка
умовно розділяє простой на 2 частини. Перша частина стосується часу про-
стою не з вини моряка, (особлива процедура визначення простою та його
наслідків). Такий, час простою оплачується з розрахунку не нижче від двох
третин тарифної ставки встановленого його окладу, але це не застосову-
ється у випадках, коли у цей період виникла виробнича ситуація, небез-
печна для життя чи здоров’я моряків або для людей, які на борту чи навко-
лишнього природного середовища. У такому разі за моряками зберігається
середній заробіток. Друга частина статті - це оплата часу простою з вини
працівника, тобто моряка. І чинна норма, і норма проекту Трудового кодек-
су однозначно визначають, що такий час не оплачується. Тому, часто тра-
пляються ситуації, коли моряки не зацікавлені в належному оформленні
часу простою. У такому випадку невиконання цього обов’язку є дисциплі-
нарним проступком, за вчинення якого моряк може бути притягнутий до
дисциплінарної відповідальності [19].
Таким чином, вищезазначені норми оплати праці - є мінімальними
державними соціальними гарантіями. Проте у ст. 12 Закону України “Про
оплату праці” передбачаються і інші гарантії: оплата щорічних відпусток,
направлення на підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний за-
клад, переведення за станом здоров’я на легшу нижче оплачувану роботу;
доплата до середнього заробітку при тимчасовому переведенні на іншу

роботу в деяких випадках; гарантійні виплати при різних формах навчан-
ня, перекваліфікація. Згідно цього даний перелік мінімальних соціальних
гарантій, для моряків доцільно було б закріпити у КТМУ та інших актах
законодавства України, тому що судновласник зобов’язаний прописати їх
у умовах колективного і індивідуального трудового договору. Але як свід-
чить практика ці гарантії не реалізуються, оскільки судновласники грубо
порушують трудове законодавство, в зв’язку з чим необхідно посилити
державний нагляд за виконанням трудового законодавства. Так, напри-
клад, ще у 2010 р. до адміністративної відповідальності притягнуто 5902
посадових осіб підприємств-боржників у т.ч. судновласників із виплати за-
робітної плати, а загальна сума накладених судами та державними інспек-
торами праці штрафних санкцій становила 1,1 млн гривень [11].
Засобом державного регулювання праці є ще й оподаткування дохо-
дів працівників, про що зазначається в ч. 1 ст. 8 Закону України “Про оплату
праці”, але судновласники перекладають тягар податків на заробітну плату
моряків де нагальною є вирішення проблеми подвійного оподаткування:
перший раз - як частина фонду заробітної плати, а другий раз - як інди-
відуальна заробітна плата працівників. Тому для вирішення цих проблем
важливе значення має перехід від фіскальної до стимулюючої податкової
політики й забезпечення стабільності законодавчої бази та пошук шляхів
зменшення навантаження на фонд оплати праці [18]. Найважливішим на-
прямом регулювання оплати праці для моряків є забезпечення їх права на
своєчасне отримання заробітної плати, а також її недоторканності шляхом
обмеження переліку підстав та розмірів відрахувань із заробітної плати.
Я.В. Сімутіна запропонувала в новому Трудовому кодексі України запрова-
дити механізм самозахисту права працівника на своєчасну виплату заро-
бітної плати. Вона вважає, що у випадку затримки виплати заробітної пла-
ти надати працівникам право на призупинення роботи з наступного дня
після дня виплати заробітної плати, визначеного колективним чи трудо-
вим договором. Таке призупинення роботи повинно розглядатися як про-
стій не з вини працівника, а з відповідною оплатою. Даний механізм слугу-
вав би морякам запорукою, а для судновласників сигналом, що заробітну
плату потрібно виплачувати і в штучний простій [17].
Держава гарантує кожному право на компенсацію втрати частини
заробітної плати у зв’язку із затримкою термінів її виплати. Зазначена
компенсація проводиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі
товари і тарифи на послуги згідно із Законом України “Про компенсацію
громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх ви-
плати” і постановою Кабінету Міністрів України, якою затверджено “Поря-
док проведення компенсації громадянам втрати частини грошових дохо-
дів у зв’язку з порушенням термінів їх виплати”. Компенсація проводиться
у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових
доходів, нарахованих громадянам [12]. При цьому Н.Б. Болотіна, зазначає,
що працівник, який не отримав своєчасно заробітну плату, стає фактично
кредитором роботодавця і компенсація має обчислюватися на умовах кре-
дитування. На таких засадах судновласник повинен виплатити моряку за-
робітну плату разом з відсотками користування за кредит [5].
Міжнародною федерацією судновласників (МФС) визначена мінімаль-

на ставка матроса - 1200 дол. на місяць, не рахуючи доплат за понаднормо-
ві та інше, а капітани великих або складних суден можуть заробляти до 8
тис. дол. на місяць. Зарплатня українських моряків, що працюють в інших
країнах, по відношенню до інших громадян України досить велика і укра-
їнські моряки, в числі безробітних намагаються найнятися на роботу саме
до іноземних судновласників. Заробітна плата в Україні характеризується
великим розривом в оплаті одної і тої ж праці на різних підприємствах та
сферах і розривом співвідношення мінімальної заробітної плати до серед-
ньої по Україні де переважно всюди діє тарифна система оплати праці, яка
залишилася в спадок від СССР та існує конвертний принцип заробітної пла-
ти де у багатьох робітників основна сума знаходиться в тіні.
Висновок. Отже, морякам при такій системі праці доводиться зна-
ходити собі робочі місця на міжнародному ринку праці для покращення
свого майнового стану та не отримання заробітної плати в конверті. Так
як в світі надають перевагу використовувати системи оплати праці індиві-
дуального підходу, тобто заробітна плата оговорюється з кожним окремо
- не тільки в залежності від його кваліфікації, обов’язків, але і ефективності
роботи всього підприємства, стану ринку праці.
Таким чином, перехід на альтернативні системи оплати праці в Укра-
їні уже намітився, але лише в комерційному секторі, тобто у власних суд-
ноплавних компаніях і до повної заміни ще далеко - необхідні законодав-
чі зміни, тому морякам потрібно бути дуже обачними при виборі роботи,
щоб мати соціальну захищеність.

1. Гирич О.Г. Трудове право: [курс лекцій для студ. юрид. вузів та фа-
культетів]. К.: Вілбор, 1999. - 208 с.
2. Лившиц Р.З. Зароботная плата в СССР. Правовое исследование. - М.:
Изд-во “Наука”, 1972. - 272 с.
3. Проект Трудового кодексу України № 1108 від 4 грудня 2017 року.
URL: http://www.rada.gov.ua.
4. Трудове право України: Академічний курс: [підручник для студ.
юрид. спец. вищ. навч. закл.] / П.Д. Пилипенко, В.Я. Бурак, З.Я. Козак та ін„;
за ред. П.Д. Пилипенка. - К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, - 2004. 536 с.
5. Задля легалізації заробітної плати // Урядовий кур’єр. 2008. № 113.
Червень. С. 5.
6. Оцінка сучасного стану оплати праці і основні напрями реформу-
вання заробітної /: URL: http://refs.co.ua/87778
7. Болотіна Н.Б. Трудове право України: [підручник] / Н.Б. Болотіна. -
2-ге вид., стер. - К.: Вікар, 2004. - 725 с.
8. Сімутіна Я.В. Методи правового регулювання заробітної плати на
сучасному етапі (правові проблеми): дис. на здобуття наук, ступеня канд.
юрид. наук: спец. 12.00.05 “Трудове право; право соціального забезпечен-
ня”. X., 2007. -210 с.
9. Божко В.М. Колективно-договірне регулювання заробітної плати:
дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.05 “Трудове
право; право соціального забезпечення”. Київ, 2002. - 203 с.
10. Олійник О.М. Розвиток трудових відносин і законодавства про пра-

цю в Україні (1917-1924 рр.): автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд.
юрид. наук: спец. 12.00.01 “Теорія та історія держави і права; історія полі-
тичних і правових вчень”. Харків, 2003. 19 с.
11. Золотухіна Л.О. Договірні форми реалізації-соціально- економіч-
них прав та інтересів працівників в Україні: автореф. дис. На здобуття наук,
ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.05 “Трудове право; право соціального
забезпечення”. Харків, 2007. 20 с.
12. Деркач О.В. Недоліки сучасного колективно-договірного регулю-
вання оплати праці. Економіка. Фінанси, Право, - 2007.-№ 6.-С. 25-26.
13. Бурак В.Я. Єдність і диференціація правового регулювання трудо-
вих відносин робочого часу, часу відпочинку і заробітної плати на підпри-
ємствах: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец.
12.00.05 “Трудове право; право соціального забезпечення” / В.Я. Бурак. -К.,
1999.- 14 с.
14. Савкова С., Коваль Р. Використання зарубіжного досвіду при роз-
робці методологічних підходів щодо впровадження на підприємствах Укра-
їни гнучкої тарифної сітки. Україна: аспекти праці. - 2006. - № 8. - С. 27-30.
15. Пироженко О. Формы оплаты труда. - [2-е изд., перераб и доп.]. - X.:
Фактор, 2003. - 64 с.
16. Жоравович Д. Вплив міжнародних норм про працю на вітчизняне
трудове право / Д. Жоравович // Право України. - 2001. - № 3. - С. 69-71.
17. Колот А. Теоретико-методологічні аспекти класифікації й змісту
функцій заробітної плати. Україна: аспекти праці. 2000. №- 6. С. 15-19.
18. Лившиц Р.З. Трудовое законодательство: настоящее и будущее.
-М.: Наука, 1989. - 192 с.
19. Каринский С.С. Правовое регулирование заработной платы. - М.:
Гос. из-во юрид. лит., 1963. - 210 с.
20. Мандибура В.О., Тімофєєв В.О. Аналіз економічних та правових ме-
тодів регулювання мінімальної заробітної плати (досвід країн ринкової
економіки): [підруч. для студ. вищ. навч. закл.]. - К.: Парламентське видав-
ництво, 1997. - 86 с.
21. Валецька О.В. Історико-правовий аспект встановлення та регу-
лювання мінімальної заробітної плати. Визначальні тенденції генезису
державності і права: зб. наук, праць міжнар. наук.-практ. конф. [“Треті При-
бузькі юридичні читання”], Миколаїв, 23-24 лист. 2007 р. / За ред. В.І. Те-
рентьева, О.В. Козаченка / М-во освіти і науки України, Одес. націон. юрид.
акад. [та ін.]. - Миколаїв: Вид-во “Іліон”, 2007. - С. 369-372.
22. Кисельова Т. Мінімальна заробітна плата та її вплив на ринок пра-
ці. Праця і зарплата. - 2007. - № 7 (539). - С. 4-5.
23. Скрипник О. Якою має бути мінімальна зарплата в Україні. Праця і
зарплата. - 2008. - № 11 (591). - С. 5.

I. Pidpala
PIDPALA I.V. LEGAL ASPECTS OF REGULATION

OF SEAFARERS WAGES SUMMARY
The changes that have taken place in the political and economic life of our
state, the processes of denationalization, the emergence and active functioning of
the second forms of ownership require new approaches to the legal regulation of
wages. Analysis of the characteristics of wages has not only theoretical, but also
practical importance, which is directly related to material incentives for seafarers
to improve labor efficiency. The state level of wages of seafarers regulates only the
basic principles and norms of the implementation of socio-economic policy and la-
bor relations, in particular: minimum social guarantees of wages and income of
seafarers, which would ensure an adequate standard of living; the size of the living
wage, minimum standards; conditions for the growth of wage funds and the estab-
lishment of intersectoral ratios in wages. It was found that the international norms
provided for in the ILO Conventions and the European Social Charter also provide
for the principles of wage regulation: first, the principle of equality, fairness and
non-discrimination in the field of wages; secondly, the right to priority payment of
wages before other mandatory payments; third, guarantee; fourth, the principle of
timely and full payment of wages. With the implementation of all these principles,
the role of wages in stimulating productivity and interest of seafarers in improving
productivity and quality of work will increase. It is concluded that the transition
to alternative pay systems in Ukraine has already taken place, but only in the
commercial sector, ie in their own shipping companies and before the complete
replacement is still necessary - legislative changes are needed, so seafarers need to
be very careful when choosing a job to have social security.
Keywords: seaman, social guarantees, wages, legal regulation, labor
contract, compensation payments, working hours.

УДК: 349.2
Соколова Ю. І.,
Харківського національного универсітету внутрішніх справ
ҐЕНЕЗА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПЕНСІЙНОГО

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СУДДІВ
У статті виділено ключові історичні періоди розвитку судової влади

на території України, а також еволюції інститутів соціального забезпе-
чення суддів. Проаналізовано стан правового регулювання пенсійного за-
безпечення суддів на кожному історичному етапі розвитку судочинства.
Констатовано загальну незавершеність процесу розвитку правового ре-
гулювання пенсійного забезпечення суддів та актуальність цього питання
для державної політики. З’ясовано, що «Російсько-імперський» етап ґенези
правового регулювання пенсійного забезпечення суддів відбувався під час
об’єднання території України під владою єдиної держави Російської Імперії.
Якщо процесуальну діяльність суддів в той період прагнули відділити від
адміністративної влади в імперії, то в питанні соціального забезпечення,
судді знаходились в одній групі з усіма іншими чиновниками. Так, крім мож-
ливості набути дворянське звання, чиновник починаючи від доби Петра І
отримував грошове жалування і звільнявся від сплати прямих податків. За
часів Катерини ІІ державна платня запроваджувалась і для канцелярських
службовців. Розміри посадових окладів були неоднаковими: найвище отри-
мували чини перших чотирьох класів, чиновники XІV-ІX класів – значно менші,
настільки, що не забезпечувався їхній прожитковий рівень, особливо тоді,
коли у 1815 р. було заборонено сумісництво. Зроблено висновок, що основи
даної проблематики були закладені ще у стародавні часи, зокрема в період
середньовіччя. Проте, найбільшої актуальності та розбудови правове ре-
гулювання пенсійного забезпечення суддів отримало в період знаходження
території України у складі Російської Імперії, а пізніше – Радянського Союзу.
За часів незалежності України пенсійне забезпечення суддів стало окремим
питанням правового регулювання діяльності цих суб’єктів, що проявляєть-
ся у законодавчій базі, положення якої присвячено системі та механізмам
роботи судової гілки влади в цілому. Разом з тим, необхідно констатува-
ти, що ґенеза правового регулювання пенсійного забезпечення суддів на сьо-
годнішній день продовжується та виступає важливою частиною загально
державного процесу реформування сектору правосуддя України. Норматив-
но-правовий матеріал за цим напрямом систематично перероблюється та
вдосконалюється відповідно до викликів сучасності, що потребує окремої
уваги.
Ключові слова: правосуддя, судова влада України, пенсійне забезпечен-
ня суддів, історичний розвиток судочинства, ґенеза пенсійного забезпечен-
ня.
© Соколова Ю. І., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
Актуальність теми. В своїх дослідженнях В. Божко зауважував, що

історія – це не просто лінійне розгортання окремих подій, які наближують
як окрему людину, так і суспільство в цілому до абсолютної істини в кон-
кретному питанні, це рух, багатий на суперечності, який характеризується
не лише прогресом, а й різноманітними непередбачуваними поворотами
назад у процесі пізнання і правового регулювання суспільних відносин [1,
с. 142]. Відповідно до запропонованої логіки історія є «колискою» практич-
ного досвіду розвитку людства та його діяльності, що дозволяє поглянути
на певні події впродовж значного проміжку часу та виокремити закономір-
ності їх еволюції або деградації. Цим же пояснюється важливість будь-я-
ких історико-правових досліджень, що показують у часово-просторовому
розрізі процес розвитку того чи іншого юридичного явища або об’єкту. В
цьому контексті не є виключенням процес розвитку судочинства на тери-
торії України, а також різних механізмів забезпечення діяльності суддів, зо-
крема пенсійного, адже з давніх віків питання правосуддя становило одну з
найважливіших часток національної правової системи.
Стан дослідження проблеми. Теоретичною основою дослідження є
роботи науковців які розглядали різні етапи історико-правового розвитку
українського трудового законодавства, проводили періодизацію останньо-
го, а також звертали увагу на ґенезу окремих складових державної влади,
зокрема судової гілки. Так, проаналізовано наукові здобутки В.Г. Божко,
В.А. Греченка, В.Я. Білоцерківського, Є.В. Чака, В.А. Яреми, О.Н. Ярмиша,
О. Субтельного та інших.
Мета дослідження полягає у формуванні історичної періодизації
та дослідженні на її основі багаторічного процесу розвитку правового ре-
гулювання пенсійного забезпечення суддів.
Виклад основного матеріалу. Судова влада почала свій розвиток за
часів Київської Русі (IX-XIV століття). До XII століття її слід характеризувати
як архаїчну, що зберігала чимало рис, притаманних додержавному часу, як-
от значна роль позасудових засобів вирішення конфліктів (кровна помста,
примирний договір, судовий поєдинок), ототожнення судочинства з осо-
бою князя, орієнтація судового розгляду на підтримання миру та поряд-
ку в громаді, тощо. Князь, як єдиний носій судової влади, мав вершити суд
передусім як незалежний арбітр, покликаний знайти спосіб припинення
конфлікту для взаємного задоволення сторін [2, с. 91-93].
Наступний етап розвитку судочинства на території нашої держави
пов’язано із входженням земель останньої до складу Великого Князівства
Литовського, яким фактично було збережено судовий устрій Київської Русі.
Разом з цим, у XIV столітті приймаються Литовські Статути – ключові пи-
сані джерела права литовської держави. В межах останніх було зафіксовано
зміни місцевого судочинства, зокрема, скасовано провінційні суди і запро-
ваджено три ланкову систему судочинства – земську, замкову й підкорм-
ну. Крім того, набули розвитку гарантій соціального забезпечення суддів,
які згідно із законодавством Великого Князівства Литовського наділялись
особливими права та загалом виділялись з поміж інших верст населення
становивши окрему ланку – чиновництво [3].
«Російсько-імперський» етап ґенези правового регулювання пенсій-
ного забезпечення суддів відбувався під час об’єднання території України
під владою єдиної держави Російської Імперії. Якщо процесуальну діяль-

ність суддів в той період прагнули відділити від адміністративної влади в
імперії, то в питанні соціального забезпечення, судді знаходились в одній
групі з усіма іншими чиновниками. Так, крім можливості набути дворянсь-
ке звання, чиновник починаючи від доби Петра І отримував грошове жа-
лування і звільнявся від сплати прямих податків. За часів Катерини ІІ дер-
жавна платня запроваджувалась і для канцелярських службовців. Розміри
посадових окладів були неоднаковими: найвище отримували чини перших
чотирьох класів, чиновники XІV-ІX класів – значно менші, настільки, що не
забезпечувався їхній прожитковий рівень, особливо тоді, коли у 1815 р.
було заборонено сумісництво. Важливість чину та розміру жалування, зо-
крема для суддів, виражалось в тому, що у разі зайняття посади протягом
значної кількості часу відповідний службовець отримував можливість піти
у відставку із збереження жалування. Фактично, такий підхід став першим
прикладом пенсійного забезпечення представників апарату державної
влади та судоустрою. В подальші роки система пенсійного забезпечен-
ня набула розвитку та моделі реалізації: емеритальну (страхову), пенсій-
но-страхову (ощадно-допоміжну) і пенсійну касу без застосування стра-
хових принципів. В основу роботи пенсійно-страхових кас були покладені
принципи страхування. Зобов’язання каси відповідали розміру наявного
капіталу каси. Внески членів каси заносилися на їхні особисті рахунки.
Відповідно, сума виплат безпосередньо залежала від внесків службовців.
У пенсійні касах без застосування страхових принципів розміри пенсій за-
лежали не від внесків, а від строків служби чиновників. Каси із власних ре-
сурсів покривали різницю між сумою, яку вніс член каси, і капіталізованим
розміром пенсії, яку йому або його родині призначила каса. В свою чергу,
емеритальні каси – це пенсійні каси, які організовувалися із застосуванням
страхових положень, але розрахунки були засновані на можливості підви-
щення по службі, присвоєння класного чину члену каси [4, с. 24]. Варто на-
голосити, що протягом часу, приналежність пенсійного забезпечення суд-
дів до кожної окремої моделі змінювалось [5].
Процес розвитку системи пенсійного забезпечення суддів та загалом
соціального захисту даної категорії осіб, у перші роки існування СРСР галь-
мувала наявність контролю над судовою гілкою адміністративної влади.
Так, у 1920 році сформовано Народний комісаріат юстиції (далі – НЮК),
який відповідно до його положення виконував наступні завдання: органі-
зація, інструктаж, загальний напрям і нагляд за діяльністю відділів юсти-
ції, органів суду, слідства й звинувачення, комісій у справах неповнолітніх;
нагляд за дотриманням та одноманітним застосуванням законів усіма су-
довими й слідчими органами УСРР і відповідністю їхньої діяльності прин-
ципам соціалістичної правосвідомості й загальної політики робітничо-се-
лянського уряду: розробка та розгляд законопроєктів, тлумачення законів,
керівництво правотворчою діяльністю окремих відомств; кодифікація за-
конодавства, публікація законодавчих актів і забезпечення відомств зако-
нодавчими матеріалами. Нарком здійснював нагляд за судовою практикою
усіх судових органів УСРР. У разі необхідності він мав право опротестову-
вати й направляти через прокурорський нагляд до перегляду вироки й рі-
шення судів у порядку, передбаченому республіканським законодавством.
Нагляд за судовою політикою в конкретних справах здійснювали Верхов-

ний Суд УСРР, обласні народні суди й прокуратура [6, с. 59].
Водночас, протягом зазначеного тоталітарного періоду, хоча і було
повністю оновлено судовий корпус, матеріальне забезпечення суддів зага-
лом та пенсійне забезпечення зокрема, носили вибірковий характер. Все
залежало від політичних поглядів та станового (соціального) походження
особи. Судді були прирівняні до службовців і відповідно отримували ма-
теріальне забезпечення як державні службовці. Тобто, фактично ситуація
була схожою із юридичним статусом суддів в період існування Російської
Імперії [7].
Докорінно ситуація змінюється у другій половині ХХ століття. Зо-
крема, нові принципи організації та діяльності судових органів, а також
соціального забезпечення суддів визначались Законом «Про судоустрій
УРСР» від 1960 року, який був прийнятий у повній відповідності до «Основ
законодавства про судоустрій Союзу РСР» від 1958 року із великою долею
новаторських положень. Крім того, у подальшому до вказаного норматив-
ного акту вносилися зміни та доповнення. У відповідності до Закону ви-
давалися усі законодавчі акти про судоустрій. Так, загальносоюзні та ре-
спубліканські законодавчі акти про судоустрій знаходилися у відносинах
певної субординації. Закон фактично «цементував» усю систему законо-
давства про судоустрій, здійснюючи управління нею шляхом встановлення
загальних положень, а також шляхом розмежування нормотворчої компе-
тенції між союзом і союзними республіками у вирішенні конкретних пи-
тань судоустрою та забезпечення суддів, зокрема, пенсійного [8, с. 121].
У 1989 році відбувається новий виток реформації нормативно-пра-
вової системи регулювання діяльності судових органів Радянського Сою-
зу, шляхом видання Закону СРСР «Про статус суддів в СРСР» від 04.08.1989
№328-І. Проте, його положення в цілому наслідували норми законодавчих
актів попередніх років, як в аспекті побудови системи судочинства, так і
забезпечення діяльності її представників [9].
Сучасний етап розвитку правового регулювання пенсійного забез-
печення суддів ознаменувався набуттям нашою державою незалежності у
1990 році. Відповідно до Декларація про Державний суверенітет України
від 16.07.1990 № 55-ХІІ наша країна, як суверенна національна держава ро-
звивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією
свого невід’ємного права на самовизначення. Україна здійснює захист і охо-
рону національної державності українського народу. Будь-які насильниць-
кі дії проти національної державності України з боку політичних партій,
громадських організацій, інших угруповань чи окремих осіб пересліду-
ються за законом. Крім того, державна влада в Республіці здійснюється за
принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову [10].
Декларація ознаменувала активізацію розвитку державобудівних
процесів одним з головних векторів яких стала ґенеза правового регулю-
вання судово-правоохоронного сектору. За цим напрямом напочатку
приймається цільовий Закон України «Про статус суддів» від 15.12.1992
№ 2862-ХІІ, що визначав статус суддів з метою забезпечення належних
умов для здійснення правосуддя, дотримання Конституції і законів Украї-
ни, охорони прав і свобод громадян [11]. Відповідно до статті 43 Закону
за кожним суддею який працював на посаді судді не менше 20 років, за-

кріплювалось право на відставку, тобто на звільнення його від виконання
обов’язків за власним бажанням або у зв’язку з закінченням строку повно-
важень. Суддям, які виходили у відставку, виплачувалась вихідна допомо-
га без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою
за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного
заробітку. При цьому, судді які пішли у відставку, могли обирати між ви-
платою пенсії або звільненого від сплати податку щомісячне довічне гро-
шове утримання в розмірі 80 відсотків заробітної плати працюючого на
відповідній посаді судді. За кожний повний рік роботи понад 20 років на
посаді судді розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшу-
вався на два відсотки заробітку, але не більше ніж до 90 відсотків заробіт-
ку судді. При цьому, максимальний розмір щомісячного довічного грошо-
вого утримання суддів у відставці (з урахуванням надбавок, підвищень,
додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслу-
ги перед Україною, індексації та інших доплат, встановлених законодав-
ством) не міг перевищувати десяти тисяч гривень на місяць. Відповідно
до Закону виплата щомісячного довічного грошового утримання судді у
відставці могла припинятись у разі: винесення кваліфікаційною комісією
суддів рішення про припинення відставки судді; визнання судді безвісно
відсутнім або оголошення його померлим; смерті судді; подання ним зая-
ви про припинення виплати щомісячного довічного грошового утриман-
ня; призначення пенсії тощо [11].
У 2010 році відбувається черговий етап реформування судової гілки
влади в нашій державі, пов’язаний із прийняттям нового Закону України
«Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI, який закріпив ор-
ганізацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує
на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і за-
безпечує право кожного на справедливий суд [12]. Зазначений закон також
декларував право суддів у відставці на отримання пенсій, або щомісячного
довічного грошового утримання. Проте, на відміну закону 1992 року в но-
вому нормативно-правовому акті не встановлювався порядок та розміри
грошового утримання суддів у відставці, а в частині визначення умов пен-
сійного забезпечення нормативно-правовий акт посилався на загально-
державне пенсійне законодавство.
Так, порядок призначення і виплати щомісячного довічного грошово-
го утримання суддям у відставці регламентувався Постановою Правління
Пенсійного фонду України від 22.12.2006 №21-З, який визначав механізм
призначення, перерахунку, виплати та припинення виплати щомісячного
довічного грошового утримання суддям у відставці органами Пенсійного
фонду України [13]. Зокрема відповідно до Порядку заява про призначен-
ня щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці повинна
була подаватись до управлінь Пенсійного фонду України у районах, містах,
районах у містах судді через уповноважену особу суду за останнім місцем
роботи. Щомісячне довічне утримання призначалось з дня, наступного
після відрахування судді зі штату суду згідно з наказом, виданим на під-
ставі акту Верховної Ради України або Президента України про звільнення
у зв’язку з поданням заяви про відставку. У разі звернення пізніше трьох
місяців з дня відрахування судді зі штату суду щомісячне довічне утри-

мання призначається з дня звернення [14].
Висновки. Таким чином, аналіз історичного розвитку правового ре-
гулювання пенсійного забезпечення суддів крізь призму загального ста-
новлення та розвитку судоустрою в нашій державі показав, що основи да-
ної проблематики були закладені ще у стародавні часи, зокрема в період
середньовіччя. Проте, найбільшої актуальності та розбудови правове ре-
гулювання пенсійного забезпечення суддів отримало в період знаходжен-
ня території України у складі Російської Імперії, а пізніше – Радянського
Союзу. За часів незалежності України пенсійне забезпечення суддів стало
окремим питанням правового регулювання діяльності цих суб’єктів, що
проявляється у законодавчій базі, положення якої присвячено системі та
механізмам роботи судової гілки влади в цілому.
Разом з тим, необхідно констатувати, що ґенеза правового регулюван-
ня пенсійного забезпечення суддів на сьогоднішній день продовжується та
виступає важливою частиною загально державного процесу реформуван-
ня сектору правосуддя України. Нормативно-правовий матеріал за цим на-
прямом систематично перероблюється та вдосконалюється відповідно до
викликів сучасності, що потребує окремої уваги.

1. Божко В. Генеза правового регулювання оплати праці в Україні
впродовж Х-ХХ століть. Вісник Академії правових наук України. Збірник на-
укових праць. 2010. №2(61). С.133-143.
2. Бігун В.С., Бойко І.Й., Бондарчук Т.І. та інші. Судова влада в Україні:
історичні витоки, закономірності, особливості розвитку. Київ: Наукова
думка. 2014. 506 с.
3. Булкат М.С. До питання про історичний поступ судочинства на те-
ренах України (додержавний період. Періоди ранніх державних утворень і
Київської Русі та входження українських земель до склад Польщі та Вели-
кого Князівства Литовського). Науковий вісник Міжнародного гуманітар-
ного університету. 2017. №30. Том 1. С. 12-15.
4. Баранова Е. А. Особенности развития пенсионного обеспечения в
России в ХVІІ ХІХ вв. : автореферат диссертации на соискание уч. степени
кандидата юридических наук : спец. 12.00.01 «Теория и история права и
государства; история учений о праве и государстве» / Е. А. Баранова. Крас-
нодар, 2010. 30 с.
5. Дегтярьов С. Види матеріального заохочення цивільних чиновників
на українських землях наприкінці XVIII у першій половині ХІХ ст. Актуальні
питання гуманітарних наук. 2016. Вип. 15. С. 39-48.
6. Чисніков В. М. Народний комісаріат юстиції УСРР. Юридична енци-
клопедія : в 6 т.; редкол. : Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. Київ :
Укр. енцикл., 1998. Т. 4 : Н–П. 2002. С. 58–60.
7. Швець В.О. Правове регулювання пенсійного забезпечення суддів в
Україні: автореферат. Київ: Національна академія наук України. Інституту
держави і права ім. В.М. Корецького. 2010. 23 с.
8. Лісогорова К.М. Особливості організації та діяльності правоохорон-
них органів УРСР у 1960 198-х роках. Форму права. 2017. №4. С. 120-125.
9. Про статус суддів в СРСР: закон від 04.08.1989 №328-І // Офіційний

веб-портал Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/
card/v0328400-89/conv.
10. Декларація про державний суверенітет України: декларація від
16.07.1990 // Відомості Верховної Ради УРСР. 1990. №31. ст.429.
11. Про статус суддів: закон від 15.12.1992 №2862-ХІІ // Відомості
Верховної Ради України. 1993. –№8. ст. 56.
12. Про судоустрій і статус суддів: закон від 07.07.2010 №2453-VI //
Відомості Верховної Ради України. 2010. 2010. №41. ст. 1468.
13. Про затвердження Порядку призначення і виплати щомісячного
фонду України: постанова від 22.12.2006 №21-З // Офіційний вісник
України. 2007. №5. ст. 194.
14. Про затвердження Порядку призначення і виплати щомісячного
фонду України: постанова від 22.12.2006 №21-З // Офіційний вісник
України. 2007. №5. ст. 194.
Yu. Sokolova
GENESIS OF LEGAL REGULATION OF JUDGES’ PENSION

PROVISION
The article highlights the key historical periods of development of the judicial
sector in Ukraine, as well as the evolution of social security institutions for judges.
The state of legal regulation of judges’ pension provision at each historical stage
of judicial development is analyzed. The general incompleteness of the process of
development of legal regulation of judges’ pension provision and the relevance of
this issue for state policy is stated. It was found that the «Russian-imperial» stage
of the genesis of the legal regulation of the pension provision of judges took place
during the unification of the territory of Ukraine under the rule of a single state
of the Russian Empire. If the procedural activity of judges at that time sought to
separate from the administrative power in the empire, then in the matter of social
security, judges were in the same group with all other officials. Thus, in addition to
the opportunity to acquire the title of nobility, the official since the days of Peter
I received a salary and was exempt from paying direct taxes. During the reign of
Catherine II, the state salary was introduced for clerks. Salaries varied: the ranks
of the first four classes received the highest, officials of the XIV-IX classes - much
smaller, so much so that their subsistence level was not provided, especially when in
1815 part-time work was prohibited. It is concluded that the foundations of this issue
were laid in ancient times, in particular in the Middle Ages. However, the greatest
urgency and development of the legal regulation of judges’ pensions was during the
period when Ukraine was part of the Russian Empire, and later - the Soviet Union.
During the independence of Ukraine, the pension provision of judges has become a
separate issue of legal regulation of these entities, which is manifested in the legal
framework, the provisions of which are devoted to the system and mechanisms of
the judiciary as a whole. At the same time, it should be noted that the genesis of the

legal regulation of judges’ pensions continues today and is an important part of the
general state process of reforming the justice sector in Ukraine. The normative-legal
material in this direction is systematically processed and improved in accordance
with the challenges of modernity, which requires special attention.
Keywords: justice, judicial power of Ukraine, pension provision of judges, his-
torical development of justice, genesis of pension provision.

УДК: 349.2
Фоміна Г. Ю.,
аспірант кафедри трудового права та
права соціального забезпечення
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
ПОРЯДОК ПЕРЕВЕДЕННЯ ТА ПЕРЕМІЩЕННЯ

ПРАЦІВНИКІВ В УКРАЇНІ
Стаття присвячена комплексному окресленню сутності та

структури порядків переведення та переміщення працівників в Україні.
Автором встановлюється, що на сьогоднішній день загальний порядок
переведення працівників в Україні складають такі етапи здійснення цієї
кадрової процедури: планування переведення працівника, визначення
виду переведення, дати, періоду переведення, змін умов договору, що
обумовлюватимуться таким переведенням (чи звільнення працівника);
повідомлення роботодавцем працівника про переведення та запитування
позиції щодо такого переведення; запитування згоди та отримання
відповіді на пропозицію щодо переведення; узгодження позицій стосовно
переведення (якщо наявні розбіжності стосовно потреби, виду, дати та ін.);
видання наказу про переведення (або звільнення за п. 5 ст. 36 Кодексу зако-
нів про працю України); здійснення організаційних заходів, документального
оформлення переведення та інструктування працівника, котрий переведе-
ний, про нові умови праці. Спеціальний порядок переведення логічним чином
пов’язаний із загальним порядком, однак, корегується в своїй структурі
та/або змісті вимогами ст. 33, ч. 3 ст. 49-2, ч. 1 ст. 170 та ст. 178 КЗпП
України. Встановлюється, що загальний порядок переміщення працівни-
ків складається з таких етапів: встановлення необхідності переміщення;
встановлення умов і підстав для переміщення; видання наказу про перемі-
щення; фактичне переміщення працівника. Спеціальний порядок переміщен-
ня працівників враховує вплив робочого місця на особливі психофізіологічні
потреби працівника (зокрема, передбачає спеціальну атестацію робочого
місця особи з інвалідністю). У висновках до статті узагальнюються резуль-
тати дослідження та містяться пропозиції щодо закріплення в КЗпП Укра-
їни статей «Порядок переведення працівників» та «Порядок переміщення
працівників».
Ключові слова: види кадрових процедур, кадрові процедури,
переведення працівників, переміщення працівників, свобода праці, трудові
правовідносини.
Актуальність теми. Переведення працівника в Україні є законодавчо

урегульованою кадровою процедурою, що виявляється в дорученні
працівнику на постійній (тимчасовій) основі за ініціативою роботодавця
(самого працівника): іншої роботи, не передбаченої при укладенні
© Фоміна Г. Ю., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
трудового договору; роботи, виконання якої передбачає зміну розміру

заробітної плати, обсягу встановлених раніше гарантій; виконання роботи
в іншому місці роботи (враховуючи в рамках нетипової зайнятості). В свою
чергу переміщення працівника в Україні – це передбачена законодавством
кадрова процедура, що полягає в покладенні на працівника, котрий пере-
міщується, обґрунтованого виробничими причинами обов’язку виконува-
ти роботу за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою і з тими ж іс-
тотними умовами праці на іншому робочому місці, що не спричиняє зміни
істотних умов трудового договору.
У нормативно-правовій площині переведення та переміщення
працівників охоплюється правовим режимом відповідних кадрових
процедур, який є порядком правового регулювання режиму раціонального
використання роботодавцем трудового потенціалу працівників (у межах
виробничих відносин) шляхом їх «руху» (перестановки у просторі,
формах зайнятості, комплексі обов’язків) без шкоди забезпеченню засади
свободи праці працівників та стабільності трудових правовідносин
працівників і роботодавців. Іншими словами, переведення та переміщення
працівників в окресленому сенсі постають в якості вияву дотримання
«золотої середини» збалансованості прав, законних інтересів і обов’язків
працівників і роботодавців [1, с. 86, 88], що досягається в процесі забез-
печення стабільності трудових правовідносин і господарсько-економіч-
ної свободи роботодавця на оптимальне використання трудових ресур-
сів. При цьому таку роль переведення та переміщення працівників буде
спроможним виконувати лише тоді, коли їх здійснення буде позбавлене
юридичної невизначеності, а дії роботодавця в контексті об’єктивації
вказаних процедур – ґрунтуватимуться на нормах законодавства. Саме
тому, на сьогодні актуальним постає питання дослідження процедурного
вияву переведення та переміщення працівників.
Аналіз наукової літератури та невирішені раніше питання.
На сьогоднішній день проблемні питання порядку переведення та
переміщення працівників в Україні досліджувались багатьма науковцями,
серед яких: С. М. Булах [2, с. 8-11], В. В. Гончарук [3, с. 118], Ю. В. Кернякевич [4,
с. 108], О. М. Овчаренко [5], С. М. Радзівон [6] та ін. учені. Разом із тим,
слід констатувати, що по сьогодні відсутні наукові розвідки, присвячені
комплексному окресленню сутності та структури порядків переведення та
переміщення працівників, що є проблемою, котру слід вирішити з огляду
на те, що: 1) вона стосується соціальної безпеки працівників (такого виду
проблеми вирішуються в пріоритетному порядку [7, с. 278]); 2) вирішення
цієї проблеми сприятиме вдосконаленню чинного законодавства про
працю.
Відтак, метою цієї наукової статті є окреслення сутності та структури
переведення та переміщення працівників в Україні. Ця мета досягатиметься
шляхом виконання таких завдань: 1) на основі норм чинного законодавства
та позицій учених визначити загальний та спеціальний порядки
переведення працівників; 2) ґрунтуючись на нормах законодавства
та позиціях юристів-трудовиків та юристів-адміністративістів щодо
процедурної природи переміщення, окреслити загальний та спеціальний
порядки переміщення працівників; 3) узагальнити результати дослідження
та з’ясувати можливості вдосконалення законодавства України про працю

в частині регулювання порядку переведення та переміщення працівників.
Виклад основного матеріалу дослідження. Порядок переведен-
ня працівників може бути поділений на два види: 1) загальний порядок
(містить правила, що поширюються на усіх працівників); 2) спеціальний
порядок (складається з правил, які застосовуються лише до певних катего-
рій працівників чи до працівників, які знаходяться в певній ситуації).
1. Загальний порядок переведення працівників. Спершу слід зазначи-
ти, що чинне законодавство України про працю не міститься норми, в якій
би окреслювалась методологія дій роботодавця щодо здійснення такої ка-
дрової процедури, а також норми, в якій окреслювались конкретні етапи
здійснення переведення працівників. Поряд із тим, критично аналізуючи
чинне законодавство про працю, можемо дійти висновку, що загальний
порядок переведення працівників на сьогодні складається із таких стадій:
1) планування переведення працівника та визначення його виду,
дати переведення (дати попередження про заплановане переведення),
періоду переведення, змін умов договору, що обумовлюватимуться таким
переведенням (чи звільнення працівника). Слід мати на увазі, що такий
«план» доцільно викласти в рамках окремого документу (пропозиція щодо
переведення), який буде відображати підстави, умови, а також інші важли-
ві дані, аналізуючи які: працівник (коли ініціатор переведення – роботода-
вець) може чітко розуміти сутність процедури, а також власну подальшу
перспективу виконання трудової функції; роботодавець (коли ініціатор пе-
реведення – працівник) спроможний усвідомити доцільність переведення
працівника та розрахувати економічні та соціально-трудові ризики здійс-
нення цієї кадрової процедури
Вказуючи на те, що «пропозиція щодо переведення» повинна містити
вичерпну та важливу інформацію стосовно переведення працівників,
зазначимо, що у відповідному документі повинні міститись такі данні:
а) прізвище, ім’я, по батькові працівника, якого заплановано перевести (чи –
який бажає перевестись); б) порівняльна таблиця змін, які будуть мати місце
в результаті переведення працівників (що стосується істотних умов праці,
кваліфікаційних вимог тощо); в) умови, які уможливлюють переведення
працівника та вказівка на відсутність умов, що унеможливлюють здійснення
цієї кадрової процедури; г) комплекс підстав (фактичних та правових), на
основі яких має бути здійснене переведення працівника. Особлива увага
приділяється викладенню мотивації переведення працівників, проблем,
які будуть вирішені в результаті переведення; ґ) очікувані результати
переведення в контексті перебігу виробничих відносин;
2) повідомлення працівника, якого заплановано перевести, про відпо-
відне переведення та запитування його позиції щодо запланованого пере-
ведення. Слід погодитись із тим, що «інформування працівників – це один
з найважливіших елементів гарантії можливості працівника зробити усві-
домлений вибір» [8, с. 8]. З огляду на це, роботодавець повинен не лише по-
відомити працівнику факт запланованого переведення такого працівника
шляхом надання для ознайомлення «пропозиції щодо переведення» (про
що робиться відповідна відмітка на ідентичному варіанті «пропозиції», яка
знаходиться у роботодавця), але й відповісти на уточнюючі запитання пра-
цівника щодо запланованого переведення. Повідомляючи працівника про

заплановане переведення роботодавець також запитує його згоду на таке
переведення (коли ініціатором переведення виступає працівник, то він за-
питує такої згоди у роботодавця).
3) запитування згоди на переведення та отримання відповіді на про-
позицію щодо переведення. С. М. Булахом констатується, що «оскільки
основою переведення завжди є узгоджене рішення працівника й робото-
давця, незалежно від ініціативи здійснення такого, то йдеться про засто-
сування такого способу правового регулювання, як дозвіл» [2, с. 11]. Це, на
думку науковця «ще раз підтверджує необхідність отримання згоди пра-
цівника на переведення ще до видання наказу про таке, оскільки наказ,
являючи собою розпорядчий акт роботодавця, передбачає його неухильне
виконання, а тому не залишає працівникові права вибору погоджуватися
на переведення чи відмовитися від нього» [2, с. 11]. Таким чином, робото-
давець вважаючи за доцільне перевести конкретного працівника, повинен
не лише повідомити його про це, надаючи «пропозицію щодо переведен-
ня», але й запитати позицію такого працівника про можливість здійснення
такої кадрової процедури.
Аналогічним чином вказане стосується й роботодавця, коли
ініціатором переведення постає працівник: а) роботодавець,
ознайомившись із «пропозицією щодо переведення», може задати
уточнюючі запитання стосовно цієї пропозиції, а також вказати на
помилковість суджень, викладених в «пропозиції щодо переведення»
(наприклад, працівник може не в достатній мірі знати та/або розуміти
обсяг умов праці, що змінюватимуться в результаті переведення тощо);
б) в решті – погодитись із пропозицією чи відмовити в задоволенні цієї
пропозиції;
4) узгодження позицій стосовно переведення (за наявності
неузгоджених позицій). Оскільки результатом «пропозиції щодо переве-
дення» може бути не лише погодження з нею чи відмова від неї, але й част-
кова погодженість з нею, то в такому разі реалізації процедури переведен-
ня може передбачати здійснення також етапу узгодження позицій сторін
трудового договору щодо переведення. У межах цього етапу відбувається
обмін думок стосовно можливості здійснення переведення, а також обго-
ворення працівником і роботодавцем найкращого способу, періоду здійс-
нення переведення, результатом чого має стати договір між працівником і
роботодавцем стосовно здійснення переведення;
5) видання наказу (розпорядження) про переведення (також звіль-
нення, коли застосовна п. 5 ст. 36 КЗпП України). Коли переведення праців-
ника за нормами законодавства є необов’язковим, то результатом здійс-
нення вказаних процедур може бути те, що працівник буде продовжувати
свою трудову діяльність без переведення. Натомість, коли переведення є
обов’язковим, то результатом попередніх етапів реалізації переведення
має стати видання наказу про: а) переведення працівника; б) звільнення
працівника, який видається у відповідності до ч. 4 ст. 32 КЗпП, згідно якої:
«якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник
не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір
припиняється за п. 6 ст. 36 цього Кодексу», а саме: «відмова працівника від
переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, устано-

вою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв’язку із змі-
ною істотних умов праці»;
6) здійснення організаційних заходів, документального оформ-
лення переведення працівника та інструктування працівника, котрий
переведений (під розписку), про нові умови праці. Цей етап реалізації
процедури переведення є завершальним етапом відповідної процедури,
який засвідчує факт здійснення переведення та виконання нових трудо-
правових обов’язків у працівника щодо виконання трудової функції, а та-
кож у роботодавця – щодо працівника.
2. Спеціальні порядки переведення працівників. Слід зазначити, що
ці порядки логічним чином випливають із структури загального порядку
переведення та враховують нові етапи (чи зміну сутності етапів реалізації
переведення працівника за загальним порядком), враховуючи відповідні
вимоги законодавства України про працю. Критично аналізуючи поло-
ження чинного КЗпП та інших законодавчих актів, можемо дійти виснов-
ку, що спеціальні порядки переведення застосовуються за наявності та-
ких нормативних підстав переведення: а) на підставі ст. 33 КЗпП, а саме у
разі тимчасового переведення працівника на іншу роботу, не обумовлену
трудовим договором (для цього порядку характерним є наступне: не
запитується згода працівника; замість «пропозиції щодо переведення»
надається «повідомлення про заплановане переведення»; етап узгодження
позицій стосовно переведення замінюється на етап повідомлення
працівником обставин, що унеможливлюють таке переведення, а саме
обставин, що зазначені в ч. 3 ст. 33 КЗпП); б) на підставі ч. 3 ст. 49-2 КЗпП,
тобто у разі вивільнення працівників (у межах цього порядку: «пропозиція
щодо переведення» надається у спрощеному варіанті, складаючись із
переліку вакансій, наявних на підприємстві, на які може бути переведено
працівника; «пропозиції щодо переведення» щоразу надаються працівнику
у разі їх оновлення до моменту вивільнення працівника, на підставі ч. 3
ст. 49-2 КЗпП України); в) на підставі ч. 1 ст. 170, ст. 178 КЗпП та ч. 3 ст. 9
Закону України «Про охорону праці», а саме у зв’язку із потребою в пере-
веденні працівника на легшу роботу (в такому разі: «пропозиції щодо
переведення» передує вручення працівником роботодавцю медичного
висновку, в якому вказується на потребу надання працівнику легшої
роботи; отримання медичного висновку є підставою для формування
роботодавцем «пропозиції щодо переведення»).
Що ж стосується переміщення працівників, то з цього приводу слід
зауважити, що аналіз наукових напрацювань учених з цього питання [2,
с. 12; 9, с. 109; 10, с. 189] дозволяє дійти висновку, що ученими по-різно-
му оцінюється складність порядку переміщення працівників. У зв’яз-
ку із цим слід констатувати: 1) відповідна кадрова процедура, хоча й
є більш простішою за переведення, утім, також може здійснюватися у
відповідності до певного порядку, який становить важливу гарантію
законності переміщення працівника; 2) змістовно-процедурна складність
цього порядку залежить від ситуацій, в яких безпосереднім чином
здійснюється переміщення; 3) вказане свідчить про наявність загального
та спеціального порядку переміщення працівників.
1. Загальний порядок переміщення працівників. Зазначимо, що

законодавство про працю не містить конкретного порядку переміщення
працівників, адже правове регулювання цієї кадрової процедури по
сьогодні є більш розвиненим саме в трудо-правових нормах адміні-
стративного законодавства (хоча вказане супроводжується терміноло-
гічною колізією цих двох галузей національного права). Разом із тим,
можна дійти висновку, що на сьогоднішній день загальний порядок пере-
міщення працівників доцільно зводиться до таких процедурних етапів:
1) встановлення необхідності переміщення працівників (висновок про
таку необхідність може ґрунтуватись на доповідних записках повноважних
суб’єктів організаційно-виробничих відносин, а також за власними
спостереженнями роботодавця); 2) встановлення умов і підстав для
переміщення працівника (зокрема, роботодавець повинен враховувати не
лише виробничо-організаційну потребу в переміщенні працівника, але й
певні психофізіологічні особливості працівника, яка можуть бути бар’єром
для здійснення такої процедури); 3) видання наказу (розпорядження) про
переміщення працівника, що здійснюється лише за наявності усіх достатніх
підстав і умов для здійснення цієї кадрової процедури; 4) фактичне
переміщення працівника у відповідності до наказу роботодавця.
2. Спеціальний порядок переміщення працівників. Вказаний порядок
за структурою етапів, які його складають, є ідентичним попередньому,
характеризуючись особливостями в змістовному наповненні цих етапів.
Зокрема, у межах етапу встановлення умов і підстав для переміщення
працівника, коли таким працівником є, зокрема, особа з інвалідністю,
доцільно встановити, чи відповідає нове робоче місце працівника, котре
пристосоване для осіб з інвалідністю, саме для особливостей цього
працівника з інвалідністю. Отже, в рамках встановлення умов і підстав для
переміщення працівника повинна відбуватись також спеціальна атестація
робочого місця, організованого для працівника, якому встановлена інва-
лідність.
Висновки. Порядок переведення та переміщення працівників є
особливою гарантією законності здійснення цих кадрових процедур,
сприяючи тому, щоби відповідні дії роботодавця ґрунтувались на
принципах права, сприяли належному рівню соціальної безпеки
працівників, не загрожували засаді гармонійної стабільності трудових
правовідносин, а також не обумовлювали ситуації юридичної
невизначеності, результатом якого можуть бути перебої в належному
здійсненні виробничого процесу. Попри це, слід констатувати, що по
сьогодні в КЗпП України не передбачено загальних та спеціальних порядків
здійснення переведення та переміщення працівників, що вказує на те,
що на сьогоднішній день правове регулювання цих кадрових процедур у
відповідній частині становить загрозу для соціальної безпеки працівника
та економічної безпеки роботодавця. Цю ж позицію також підтверджує
практична дійсність: наприклад, роботодавці не правильно переводять чи
переміщують працівників; працівники недостатньо об’єктивно оцінюють
наявність підстав і умов для їх переведення та переміщення; роботодавці,
до яких переводять працівників, відмовляються в укладанні з ними
трудових договорів тощо. Крім того, з огляду на те, що в судовій практиці у
відповідній категорії справ наявні судові рішення апеляційної та касаційної

інстанції, в яких вказується на помилковість висновків суду попередніх
інстанцій щодо законності переведення та переміщення, можемо
дійти також висновку про те, що наявний стан правового регулювання
порядку переведення та переміщення працівників є настільки юридично
невизначеним, що становить складнощі для їх розуміння також для суддів,
котрі є високопрофесійними та досвідченими фахівцями у галузі права.
Відтак, вчесається потреба в доповненні КЗпП України главою
III-Б «Переведення і переміщення працівників», яка зокрема буде також
складатись із: 1) «Порядок переведення працівників» (буде охоплювати
загальну методологію дій здійснюваних роботодавцем та працівником
(також профспілкою) у зв’язку із переведенням працівників; логіку
послідовності дій, окреслених етапами здійснення процедури переведення
працівників, а також спеціальної процедури переведення працівників);
2) «Порядок переміщення працівників» (в ній слід окреслити особливий
порядок здійснення процедури переміщення працівників, який застосову-
ється у результаті переміщення вагітних жінок, осіб з інвалідністю, непо-
внолітніх і т. д.).

1. Гладкий В. В. К вопросу о теории трудоправовой ответственности.
Стратегічні пріоритети в ХХІ ст.: матеріали ІІ міжнар. наук.-практ. конф.
(Київ, 14-15 лютого 2017 р.). Київ : Пшонківський, 2017. С. 86-90.
2. Булах С. М. Принципи і способи правового регулювання переведення
та переміщення працівників в умовах ринкової економіки : автореф. дис. …
канд. юрид. наук : 12.00.05. Київ, 2011. 18 с.
3. Гончарук В. В. Порядок переміщення на інше робоче місце
працівників органів внутрішніх справ. Роль науки в формуванні
громадянського суспільства та правової держави : матеріали ІІ міжнар.
міжвуз. наук. конф. (Харків, 22-23 листопада 2013 р.). Харків : ХНУВС, 2013.
С. 114-120.
4. Кернякевич Ю. В. Правове регулювання переведення працівників
на іншу роботу : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.05. Львів, 2012. 167 с.
5. Овчаренко О. М. Щодо вдосконалення процедури переведення
судді, призначеного на посаду вперше. Теорія і практика правознавства.
2013. № 1. С. 1-15.
6. Радзівон С. М. Порядок переведення особового складу на посилений
варіант службової діяльності. Актуальні питання забезпечення публічної
безпеки, порядку в сучасних умовах: поліція та суспільство – стратегії
розвитку і взаємодії : тези доп. Всеукр. науково-практ. конф. (м. Маріуполь,
18 травня 2018 р.). Маріуполь : ДВНЗ «ПДТУ», 2018. С. 20-25.
7. Пузанова В. В. Вияв гуманізму у випадках припинення трудових
правовідносин. Сучасні тенденції розбудови правової держави в Україні
та світі : матеріали VІІ міжнар. наук.-практ. конф. (м. Житомир, 18 квітня
2018 р.). Житомир : ЖНАЕУ, 2019. С. 278-280.
8. Sobczyk A. Informowanie pracowników o transferze a pojęcie informacji
publicznej. Praca i zabezpieczenie społeczne. 2016. № 9. S. 8-10.

9. Кисельова О. І., Кобзєва Т. А. Трудове право України : навчальний
посібник. Суми : СумДУ, 2017. 309 с.
10. Науково-практичний коментар до законодавства України про
працю / керівник авт. кол. В. Г. Ротань. Київ : А.С.К., 2008. 944 с.
H. Fomina
PROCEDURE FOR TRANSLATION AND MOVEMENT EMPLOYEES IN

UKRAINE
The article is devoted to a comprehensive study of the essence and structure of

the procedures for the transfer and relocation of employees in Ukraine. The author
establishes that today the general procedure for transferring employees in Ukraine
consists of such stages of the implementation of this personnel procedure: planning
the transfer of an employee, determining the type of transfer, date, period of transfer,
changes in the terms of the contract that will be caused by such a transfer (or
dismissal of an employee); notification by the employer of the employee about the
transfer and asking the employee’s position regarding such a transfer; request for
consent and receiving a response to the transfer proposal; coordination of positions
regarding the transfer (if there are discrepancies regarding the need, type, date,
etc.); issuing an employer’s order on transfer (or dismissal based on paragraph 5 of
Art. 36 of the Labor Code of Ukraine); implementation of organizational measures,
documentation of the transfer and instructing the employee (who has been
transferred) about new working conditions. The special procedure for transferring
an employee is logically related to the general procedure, however, it is adjusted
in its structure and (or) content by the requirements of the Art. 33, paragraph 3
Art. 49-2, paragraph 1 Art. 170 and Art. 178 of the Labor Code of Ukraine. It is
determined that the general procedure for relocation employees consists of the
following stages: establishing the need for relocation; establishing the conditions
and grounds for relocation; issuing an order for relocation; the actual relocation of
the employee. The special procedure for relocation employees takes into account the
impact of the workplace on the special psychophysiological needs of the employee
(in particular, it provides for a special certification of the workplace of a person with
a disability). The conclusions to the article summarize the results of the study and
contain proposals for fixing the articles “The procedure for transferring employees”
and “The Procedure for relocation employees” in the Labor Code of Ukraine.
Keywords: freedom of labor, labor relations, personnel procedures, relocation
of employees, transfer of employees, types of personnel procedures.

КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС ТА КРИМІНАЛІСТИКА;
СУДОВА ЕКСПЕРТИЗА
CRIMINAL PROCEEDINGS AND CRIMINALISTICS;
FORENSIC EXAMINATION
УДК: 343.985:343.773
Акіфзаде С. М.,
аспірант Інституту права імені князя Володимира Великого
Міжрегіональної академії управління персоналом
ОСОБЛИВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ ОКРЕМИХ НЕГЛАСНИХ СЛІДЧИХ

(РОЗШУКОВИХ) ДІЙ ЩОДО НЕЗАКОННОЇ ПОРУБКИ АБО
ПЕРЕВЕЗЕННЯ, ЗБЕРІГАННЯ, ЗБУТУ ЛІСУ
У статті визначено особливості проведення таких негласних слідчих

(розшукових) дій як контроль за вчиненням злочину, виконання спеціаль-
ного завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи
злочинної організації, обстеження публічно недоступних місць, житла чи
іншого володіння особи під час протидії незаконної порубки або незаконно-
го перевезення, зберігання, збуту лісу. З огляду на дослідження вітчизняних
вчених у галузі оперативно-розшукової діяльності доведено, що контроль за
вчинення незаконної порубки або незаконного перевезення, зберігання, збу-
ту лісу є найбільш доцільним засобом у рамках кримінального проваджен-
ня, процесуальною формою документування підготовки та (або) замаху на
вчинення кримінально караного діяння спрямований на безпосередню при-
ховану фіксацію вчинення особою (групою осіб) готування тяжкого чи особ-
ливо тяжкого злочину та (або) замаху на такий злочин передбачений ч. 2–4
ст. 246 КК України, з подальшим затриманням цієї особи (осіб) відповідно до
ч. 1 ст. 208 КПК України та невідкладним проведенням слідчих (розшукових)
дій, необхідних для закріплення доказової інформації. Визначено порядок ви-
конання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організо-
ваної групи чи злочинної організації під час протидії незаконної порубки або
незаконного перевезення, зберігання, збуту лісу. Візуальне спостереження
може здійснюватися з метою негласного слідкування за особами, підозрю-
ваними у вчиненні злочинів (об’єктів спостереження), місцями їх постійно-
го проживання чи тимчасового перебування, за їх поведінкою, встановлення
контактів з потерпілим, співучасниками, очевидцями тощо. Крім того, у
такий спосіб можна зафіксувати місце вчинення злочину або окремого епі-
зоду, встановити місцезнаходження транспортних засобів, а також місця
зберігання лісу. Відповідно, об’єктами спостереження найчастіше є власне
підозрювані (фігуранти); громадяни, які причетні до таких діянь; родичі та
© Акіфзаде С. М., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019

КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС ТА КРИМІНАЛІСТИКА; СУДОВА ЕКСПЕРТИЗА 415
знайомі злочинців, яких розшукують, якщо є підстави вважати, що спосте-

реження за ними надасть можливість відшукати злочинця або дізнатися
про його місцезнаходження; інші особи, а також певні місця зберігання лісу,
спостереження за якими допоможе отримати відомості, що сприятимуть
розслідуванню, розшуку зниклих злочинців.
Ключові слова: ліс, протидія, оперативні підрозділи, негласні слідчі
(розшукові) дії.
Актуальність теми. Кримінальний процесуальний кодекс (КПК)

України (2012 р.) значно розширив засоби збирання доказів у кримінально-
му провадженні шляхом закріплення в ньому загальної процедури прове-
дення негласних слідчих (розшукових) дій (НСРД). Завдяки впровадженню
в кримінальний процес інституту НСРД органи досудового розслідування
дістали можливість отримувати докази в кримінальному провадженні не-
гласними засобами та методами.
На початковому етапі розслідування тяжких або особливо тяжких дій
пов’язаних з незаконною порубкою або перевезення, зберіганням, збутом
лісу, тобто вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, у
заповідниках або на територіях чи об’єктах природно-заповідного фонду,
або в інших особливо охоронюваних лісах, або вони спричинили тяжкі на-
слідки підрозділи карного розшуку в рамках кримінального провадження
взаємодіють з підрозділами оперативної служби й проводять НСРД.
Виклад основного матеріалу. Нині законодавче закріплення інсти-
туту НСРД надає широкий спектр повноважень слідчому, прокурору або за
їх дорученням співробітникам оперативного підрозділу, а саме отримува-
ти відомості про протиправну діяльність приховано від джерела володіння
такою інформацією.
Водночас М. А. Погорецький зазначає, що завдяки таким діям роз-
криваються та розслідуються понад 85 % тяжких й особливо тяжких зло-
чинів, а вчинених в умовах неочевидності, організованими злочинними
угрупованнями, проти основ національної безпеки – 100 %. Проте НСРД,
як і будь-які негласні засоби отримання доказів, відповідно до результатів
аналізу зарубіжної та вітчизняної оперативно- розшукової, слідчої та су-
дової практики, можуть бути не лише ефективним засобом отримання до-
казів у кримінальному судочинстві, а й засобом грубого порушення прав,
свобод і законних інтересів осіб, які потрапляють до його сфери. Тому за-
стосування таких засобів у кримінальному процесі потребує як постійно-
го вдосконалення їх оперативності, так і процесуальних гарантій закон-
ності [1; 2]. Також О. А. Білічак висловлює думку, що НСРД є невід’ємною
складовою системи слідчих дій, проведення яких спрямовується на отри-
мання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкрет-
ному кримінальному провадженні (ч. 1 ст. 223 КПК України), встановлення
місцезнаходження осіб, які переховуються від органів досудового розсліду-
вання, слідчого судді и суду та оголошені в розшук. Найбільш суттєвою оз-
накою НСРД потрібно вважати те, що вони здійснюються в негласній фор-
мі; під час їх провадження можуть використовуватись спеціальні технічні
засоби та відносини конфіденційного співробітництва [3, с. 72]. З цією по-
зицією дослідника ми погоджуємося.
416 КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС ТА КРИМІНАЛІСТИКА; СУДОВА ЕКСПЕРТИЗА
С. Р. Тагієв констатує, що НСРД – це різновид СРД, відомості про факт

та методи проведення яких не підлягають розголошенню, за винятком ви-
падків, передбачених КПК України. Отже, враховуючи наведене визначен-
ня, втілене у ч. 1 ст. 246 КПК України, НСРД не відокремлюються від інших
СРД, а є їхнім різновидом і регулюються у загальному порядку, передбаче-
ному КПК України, іншими Законами України та підзаконними норматив-
но-правовими актами [4, с. 84].
Таким чином, НСРД проводяться з метою встановлення відомостей
про злочин і осіб, які їх вчинили, якщо їх неможливо отримати в інший спо-
сіб. Фактично всі НСРД, крім установлення місцезнаходження радіоелек-
тронного засобу (ст. 268 КПК України), проводяться виключно в криміналь-
ному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів [5].
І. В. Іваненко наголошує, що новий КПК України у главі 21 регламен-
тує порядок прийняття рішень чи надання дозволів на проведення НСРД,
що входить до компетенції голови відповідного апеляційного суду Авто-
номної Республіки Крим, області, міст Києва чи Севастополя, який діє як
слідчий суддя. Зокрема, такими діями є аудіо чи відео контроль особи, на-
кладення арешту на кореспонденцію, огляд і виїмка кореспонденції, знят-
тя інформації з транспортних телекомунікаційних мереж чи з електронних
інформаційних систем, обстеження публічно недоступних місць, спостере-
ження за особою та інші [6].
Ці нововведення певним чином змінили встановлений процес ОРД й
викликали низку проблем у сфері розкриття та розслідування злочинів,
створили певний стереотип, за яким оперативні підрозділи нібито позбав-
лені права ініціювати і проводити ОРЗ, спрямовані на виконання завдань
ОРД. Співробітник оперативного підрозділу не має права ініціювати про-
ведення окремих НСРД перед слідчим або прокурором (ст. 40–41, 246
КПК України), а повинен лише виконувати конкретну НСРД, на яку слідчий
суддя дав дозвіл на проведення, а слідчий або прокурор дали відповідне
доручення на їх проведення. Зокрема, КПК України обмежує співробітника
оперативного підрозділу в повноваженнях щодо здійснення процесуаль-
них дій у кримінальному провадженні за власною ініціативою або звер-
нення з клопотанням до слідчого судді чи прокурора, зокрема ініціювання
проведення НСРД.
У цьому контексті О. Ю. Татаров, досліджуючи питання, пов’язані з про-
веденням НСРД, зауважує, що закріплення права слідчого щодо можливості
самостійного проведення НСРД є правильним, оскільки слідчий орієнтуєть-
ся в матеріалах досудового розслідування, які зібрав самостійно, чітко знає
мету, яку буде переслідувати в майбутньому під час проведення НСРД, а та-
кож які докази отримати за їхніми результатами [7, с. 89]. На наш погляд,
таке твердження потребує опрацювання, оскільки слідчий, маючи в провад-
женні конкретне кримінальне провадження, будує (планує) власну позицію
щодо збирання доказів у справі. Водночас, не можна залишити поза увагою
той факт, що обставини, які склалися, наприклад, щодо незаконної порубки
або перевезення, зберігання, збуту лісу, вимагають швидкого реагування на
проведення НСРД.
Враховуючи зміни до КПК України, проілюструємо особливості прове-
дення окремих НСРД у кримінальних провадженнях про незаконну поруб-
ку або перевезення, зберігання, збут лісу, зокрема: контроль за вчиненням

злочину, виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяль-
ності організованої групи чи злочинної організації, обстеження публічно
недоступних місць, житла чи іншого володіння особи.
Стаття 271 КПК України встановлює можливість проведення контро-
лю за вчиненням злочину у випадках наявності достатніх підстав вважати,
що він уже розпочався або триває підготовка до нього. Це єдине положення
кримінального процесуального закону, що передбачає одержання фактич-
них даних щодо кримінального правопорушення, яке ще не вчинене. Дана
норма є колізійною, оскільки відповідно ст. 214 КПК України досудове роз-
слідування починається з моменту внесення відомостей до ЄРДР про вже
вчинене кримінальне правопорушення. До цього моменту може бути про-
ведено лише огляд місця події.
Як зазначає М. Л. Грібов, контроль за вчиненням злочину – прове-
дення однієї або комплексу НСРД з метою фіксації факту вчинення особою
або групою осіб готування та (або) замаху на тяжкий та особливо тяжкий
злочин. Крім того, складовою контролю за вчиненням злочину вважаємо
затримання особи «на гарячому» та невідкладне проведення відкритих
слідчих (розшукових) дій (огляд, обшук, освідування, допит). Саме ком-
плексність НСРД та СРД і утворюють зміст операцій, які мають бути юри-
дично закріплені як контроль за вчиненням злочину [8, с. 25].
Ідея об’єднання декількох НСРД, пов’язаних спільними завданнями,
метою та засобами у єдиний комплекс. Вже висловлювалася у юридичній
науці. Так, В. Г. Уваров запропонував гл. 21 кримінального процесуально-
го закону доповнити статтею «Безпосереднє спостереження та технічне
документування юридично значущих фактів», до змісту якої включив ві-
зуальне спостереження особою, річчю або місцем; аудіо та відеоконтроль
публічно доступного місця; аудіо та відеоконтроль публічно не доступного
місця (з дозволу його власників або користувачів). Метою комплексу цих
дій науковець, в числі іншого, назвав розкриття та припинення тяжких та
особливо тяжких злочинів, отримання необхідних відомостей та для забез-
печення умов для успішного затримання підозрюваного на місці вчинення
злочину, фіксації факту та обставин його вчинення [9, с. 193–194]. За цією
ознакою можна стверджувати, що йдеться саме про контрольоване вчи-
нення злочину, зараховуючи фіксацію дій зловмисників технічними засо-
бами та їх подальше затримання в прядку ч. 1 ст. 208 КПК України.
Вважаємо, що кримінальну процесуальну регламентацію контролю
за вчиненням незаконної порубки або перевезення, зберігання, збуту лісу
не варто обмежувати безпосереднім спостереженням та технічним доку-
ментуванням юридично значущих фактів. Адже, як свідчить практика,
його складовою часто є інсценування дій (подій, обставин), що становлять
склад того чи іншого кримінального правопорушення або його наслідків.
Таке інсценування, у багатьох випадках, виступає основним змістоутворю-
ючим компонентом названих форм контролю за вчиненням незаконної по-
рубки або перевезення, зберігання, збуту лісу. При цьому, фіксація фактів
готування та (або) замаху на вчинення злочинів відбувається за допомо-
гою використання слідчим, прокурором або за їх дорученням оперативним
підрозділом інших норм КПК України. Залежно від слідчої ситуації це: ау-
діо-, відеоконтроль особи (ст. 260); візуальне спостереження з використан-

ням фотографування та відеозапису (ст. 269); аудіо-, відеоконтроль місця
(ст. 270); використання несправжніх (імітаційних) та заздалегідь поміче-
них (ідентифікованих) засобів (ст. 273); використання конфіденційного
співробітництва (ст. 275).
Викладене має ураховуватися для процесуальної регламентації кон-
тролю за вчиненням злочину. При цьому, окремого унормування потребує
контроль за вчиненням незаконної порубки або перевезення, зберігання,
збуту лісу, пов’язаної з перетином державного кордону України та здійс-
ненням міжнародного співробітництва. У цьому разі контроль потребує і
відповідного криміналістичного забезпечення. Як слушно зауважує Ю. М.
Чорноус, методика розслідування злочинів міжнародного характеру по-
винна бути спрямована на розробку рекомендацій, що регламентувати-
муть діяльність органів досудового розслідування України на початковому
та наступному етапах розслідування, організації міжнародного співробіт-
ництва під час проведення слідчих (розшукових), негласних слідчих (роз-
шукових), інших процесуальних дій, відповідно до потреб розслідування
окремих видів (груп) злочинів міжнародного характеру [10, с. 408]
Візуальне спостереження за особою, річчю (зокрема, транспортним
засобом) або місцем здійснюється в публічно доступних місцях із засто-
суванням фото- і відеозйомки, спеціальних технічних засобів для спосте-
реження (оптичних та радіоприладів, інших технічних засобів тощо) для
пошуку, фіксації і перевірки під час досудового розслідування відомостей
про особу та її поведінку або тих, з ким ця особа контактує; певної речі чи
місця в публічно доступних місцях, що пов’язано з учиненням криміналь-
ного правопорушення. Така НСРД кореспондується з положеннями п. 11 ст.
8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», які уповнова-
жують оперативні підрозділи проводити візуальне спостереження в гро-
мадських місцях із застосуванням фото-, кіно-, відеозйомки, оптичних і
радіоприладів, інших технічних приладів.
Візуальне спостереження може здійснюватися з метою негласного
слідкування за особами, підозрюваними у вчиненні злочинів (об’єктів спо-
стереження), місцями їх постійного проживання чи тимчасового перебу-
вання, за їх поведінкою, встановлення контактів з потерпілим, співучасни-
ками, очевидцями тощо. Крім того, у такий спосіб можна зафіксувати місце
вчинення злочину або окремого епізоду, встановити місцезнаходження
транспортних засобів, а також місця зберігання лісу. Відповідно, об’єктами
спостереження найчастіше є власне підозрювані (фігуранти); громадяни,
які причетні до таких діянь; родичі та знайомі злочинців, яких розшуку-
ють, якщо є підстави вважати, що спостереження за ними надасть мож-
ливість відшукати злочинця або дізнатися про його місцезнаходження;
інші особи, а також певні місця зберігання лісу, спостереження за якими
допоможе отримати відомості, що сприятимуть розслідуванню, розшуку
зниклих злочинців.
Візуальне спостереження за конкретною особою завжди має на меті
пошук та фіксацію відомостей, що можуть використовуватись у доказуван-
ні, а також з метою забезпечення інших слідчих (розшукових) і процесуаль-
них дій, зокрема, установлення місцезнаходження радіоелектронного за-
собу (ст. 268 КПК), контрольованих та оперативних закупок (ст. 271 КПК),

затримання підозрюваного тощо.
Оперативні установки в межах кримінального провадження підрозді-
ли оперативної служби виконують за завданнями уповноважених опера-
тивних підрозділів-ініціаторів. У завданні на проведення візуального спо-
стереження за особою обов’язково зазначаються: номер ухвали слідчого
судді про дозвіл на проведення НСРД або ОРЗ із зазначенням дати прий-
няття ухвали й терміну проведення заходу (за необхідності проведення
візуального спостереження за особою до ухвали слідчого судді в завдан-
ні зазначається номер постанови слідчого або прокурора); дані про особу,
щодо якої здійснюватимуться заходи; фактичне місце перебування особи
(роботи, проживання або інше місце, де планується розпочати спостере-
ження); найменування кримінального провадження, його реєстраційний
номер, стаття КК України, номер кримінального провадження чи ОРС, дата
заведення, мотиви, цілі, завдання та питання, що підлягають з’ясуванню,
місце, дата і час початку роботи, її тривалість, контактні дані оперативних
працівників, відповідальних за організацію взаємодії з підрозділами опе-
ративної служби; у відповідній графі міститься вказівка про необхідність
встановлення зв’язків апаратами оперативної служби.
Обстеження публічно недоступних місць (публічно недоступним є
місце, до якого неможливо увійти або в якому неможливо перебувати на
правових підставах без отримання на це згоди власника, користувача або
уповноважених ними осіб. Водночас приміщення, які спеціально призна-
чені для утримання осіб, права яких обмежені відповідно до закону (примі-
щення з примусового утримання осіб у зв’язку з відбуванням покарання,
затримання, взяттям під варту тощо), мають статус публічно доступних),
житла (згідно зі ст. 379 Цивільного кодексу України, житлом фізичної осо-
би є житловий будинок, квартира, інші приміщення, призначені та придат-
ні для постійного проживання в них.) чи іншого володіння особи (такими
володінням особи в кримінальному процесуальному розумінні є всі примі-
щення, крім житла, які належать особі, усі речі, які належать особі і знахо-
дяться в житлі чи поза житлом, а також земля, вода, ліс та інші насадження,
худоба, птиця, транспортні засоби та будь-яке інше майно, яке належить
особі на праві приватної власності (магазини, кафе, бари, їдальні, рестора-
ни, майстерні, заводи і фабрики тощо) (ст. 267 КПК України) полягає в таєм-
ному проникненні слідчого чи уповноваженої особи без відома власника
чи володільця, приховано, під псевдонімом або із застосуванням технічних
засобів у приміщення та інше володіння для встановлення технічних за-
собів аудіо-, відеоконтролю особи або безпосередньо з метою виявлення і
фіксації слідів злочину, проведення огляду, виявлення документів, речей,
що мають значення для досудового розслідування, виготовлення копій чи
їх зразків, виявлення осіб, які розшукуються, або з іншою метою для до-
сягнення цілей кримінального провадження. Особливо такі заходи прово-
дяться коли підозрюваним виступає службова особа [11, с. 104].
Відтак слідчий (або за його дорученням уповноважений працівник
підрозділу карного розшуку Національної поліції чи оперативної служби)
має право обстежити публічно недоступні місця, житло чи інше володіння
особи шляхом таємного проникнення в них, у тому числі з використанням
технічних засобів, з метою: виявлення і фіксації слідів учинення тяжкого

або особливо тяжкого злочину, речей і документів, що мають значення
для їх досудового розслідування; виготовлення копій чи зразків зазначе-
них речей і документів; виявлення та вилучення зразків для дослідження
під час досудового розслідування тяжкого або особливо тяжкого злочину;
виявлення осіб, які розшукуються; встановлення технічних засобів аудіо-,
відеоконтролю особи.
Одним із інструментів протидії незаконній порубці лісу, перевезен-
ню, зберіганню, збуту є виконання спеціального завдання з розкриття зло-
чинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. Умовою
застосування такого виду НСРД є наявність декількох обов’язкових ознак:
по-перше, ця діяльність здійснюється під час розслідування ознак злочину
за ч. 2–4 246 КК України; по-друге, ця діяльність полягає у документуванні
організованої злочинної групи чи злочинної організації; по-третє, здійс-
нюється на підставі постанови слідчого, погодженої з керівником органу
досудового розслідування.
При виконанні спеціального завдання у межах кримінального про-
вадження з метою документування злочинної діяльності організованої
злочинної групи можна проводити такі НСРД: аудіоконтроль особи; не-
гласне зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж – різ-
новид утручання в приватне спілкування, що здійснюється шляхом: кон-
тролю за телефонними розмовами; зняття інформації з каналів зв’язку;
огляд кореспонденції; негласне обстеження публічно недоступних місць,
житла чи іншого володіння особи; відеоконтроль особи; установлення
місцезнаходження радіоелектронного засобу установлення місцезнаход-
ження радіоелектронного засобу з використанням пересувних комплексів
радіомоніторингу рухомого (мобільного) зв’язку; установлення місцезна-
ходження радіоелектронного засобу з використанням встановлених на
транспортних телекомунікаційних мережах операторів зв’язку систем
перехоплення телекомунікацій без реєстрації змісту повідомлень або від-
далених терміналів доступу до інформаційних систем операторів зв’язку;
зняття інформації з електронних інформаційних мереж; аудіоконтроль
місця; відеоконтроль місця.
Виявлення осіб, які можуть володіти інформацією про злочинну
діяльність організованої злочинної групи (бути свідками), та забезпечен-
ня можливості використання інформації, якою вони володіють, є одним із
основних завдань оперативних працівників при проведенні такої НСРД.
Свідком може бути будь-яка особа, якій стали відомі певні фактичні дані
про злочинні дії організованої злочинної групи. Особливо важливо встано-
вити тих, хто безпосередньо спостерігав за злочинними діями організова-
ної злочинної групи, був присутнім при розмовах, виконував їх доручення,
звертався до них щодо вирішення особистих питань.
Виявляючи осіб, які можуть бути свідками, при виконанні спеціаль-
ного завдання, необхідно використовувати всі сили, заходи і методи опера-
тивно-розшукової діяльності, а також можливості інших підрозділів Націо-
нальної поліції України.
Оперативними працівниками Національної поліції України вияв-
лення майбутніх свідків може також успішно проводитися з допомогою
візуального спостереження, зняттям інформації з каналів зв’язку та елек-

тронних інформаційних мереж, а також відеоконтролю місць переважного
перебування членів організованої злочинної групи.
Одним із найбільш складних і високопрофесійних заходів під час не-
гласного збору інформації про кримінальні правопорушення, пов’язані
з незаконною порубкою та збутом лісу, є створення та діяльність леген-
дованих підприємств, як засобів проведення НСРД. Правову основу вико-
ристання легендованих підприємств закріплено у ст. 273 КПК України, де
передбачено, що за рішенням керівника органу досудового розслідування,
прокурора під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій можуть
бути використані заздалегідь ідентифіковані (помічені) або несправжні
(імітаційні) засоби [12]. З цією метою допускається виготовлення та вико-
ристання спеціально виготовлених речей і документів, створення та вико-
ристання спеціально утворених підприємств, установ, організацій.
Особливості організації проведення окремих НСРД лежать в площині
їх оперативного забезпечення. Під оперативним забезпеченням НСРД ро-
зуміють створення умов для їх проведення (оперативні, агентурні, фінан-
сові, інформаційні тощо). За необхідності провести НСРД, здійснення якої
неможливе без оперативного забезпечення, слід рекомендувати спрямову-
вати доручення на її проведення з комплектом необхідних документів до
уповноваженого оперативного підрозділу. За практикою проведення НСРД
питання необхідності оперативного забезпечення або її відсутності не ма-
ють чіткої класифікації за видами НСРД, однак вважаємо за доцільне наве-
сти в табличній формі найбільш вірогідний у практичній роботі варіант
такої класифікації:
У цьому контексті С. С. Терещук, досліджуючи питання виконання
доручення співробітником оперативного підрозділу при проведенні НСРД,
запропонував розширити повноваження співробітника оперативного
підрозділу та надати можливість за дорученням слідчого ініціювати про-
ведення НСРД [13]. У свою чергу, А. А. Щадило пропонує закріпити право
співробітника оперативного підрозділу надавати слідчому пропозиції
щодо проведення конкретних НСРД [14].
Висновки. Запровадження відповідних положень в українське за-
конодавство певним чином унормує право співробітника оперативного
підрозділу ініціювати проведення НСРД, їх проведення, у т.ч. із застосу-
вання негласних засобів, а також надасть можливість слідчому сконцен-
трувати свої зусилля на одержанні результатів гласними засобами. Також,
варто запропонувати в КПК України (ст. 41) унормувати можливість
самостійного проведення спеціалізованими (негласними) оператив-
ними підрозділами НСРД за завданнями інших (гласних) оперативних
підрозділів (ініціаторів), якщо такі НСРД були доручені їм слідчим, про-
курором, а фактичні можливості їх проведення власними силами та засо-
бами обмежені. У разі залучення підрозділом-ініціатором до проведення
НСРД працівників оперативної служби йдеться про суворе дотримання
принципу конспірації, що забезпечується шляхом присвоєння спеціаль-
них службових номерів; використання несправжніх (імітаційних) за-
собів; обмеження кола службових осіб, які обізнані з організацією роботи
підрозділів оперативної служби; легендування дій та їх виконавців; ве-
дення окремого режимного діловодства; особливого порядку знищення

відомостей, речей та документів, отриманих у результаті проведення від-
повідних заходів (дій).

1. Пoгoрецький М. А. Негласні слідчі (рoзшукoві) дії: прoблеми прoвад-
ження та викoристання результатів у дoказуванні. Юридичний часoпис На-
ціoнальнoї академії внутрішніх справ. 2013. № 1. С. 270‒276.
2. Уваров В. Г. Негласні слідчі (розшукові) дії: проблеми юридичної
визначеності та ефективності. Правова позиція. 2016. № 2 (17). С. 163–169.
3. Білічак O. А. Щoдo пoняття «негласні слідчі (рoзшукoві) дії». Наукo-
вий вісник Херсoнськoгo державнoгo університету. Серія Юридичні науки.
Вип. 3. Т. 3. 2015. С. 72‒73.
4. Тагієв С. Р. Негласні слідчі (рoзшукoві) дії у кримінальнoму судoчин-
стві України: мoнoграфія. Київ: ВД «Дакoр», 2015. 440 с.
5. Кримінальний прoцесуальний кoдекс України. Наукoвo-практич-
ний кoментар / за заг. ред. С. В. Ківалoва. Харків : Oдіссей, 2013. 1104 с.
6. Іваненкo І. В. Інститут слідчoгo судді за нoвим Кримінальним прo-
цесуальним кoдексoм України: за матеріалами кoнференції суддів Апеля-
ційнoгo суду Черкаськoї oбласті та загальних місцевих судів Черкаськoї oб-
ласті (м. Чoрнoбай, 19 жoвт. 2012 р.). URL: http://cka.court.gov.ua/sud2390/
practice/uzagalnennja/0001/
7. Татарoв O. Ю. Взаємoдія слідчих та oперативних підрoзділів : прo-
блеми та перспективи їх рoзв’язання. Наукoвий вісник Націoнальнoї акаде-
мії внутрішніх справ. 2012. № 1 (28). Ч. 2. С. 85–95.
8. Грібов М. Л. Співвідношення документування злочину та контролю
за його вчиненням. Журнал східноєвропейського права. 2018. № 49. С. 21–29
9. Уваров В. Г. Інститут втручання у приватне життя шляхом аудіо-,
відеоконтролю. Право і Безпека. 2012. № 5. С. 190–194.
10. Чорноус Ю. М. Актуальні питання формування криміналістичної
методики розслідування злочинів міжнародного характеру. Науковий віс-
ник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. 2015.
№ 1. С. 401–409.
11. Багрій М. В., Луцик В. В. Процесуальні аспекти негласного отри-
мання інформації: вітчизняний та зарубіжний досвід : монографія. Харків :
Право, 2017. 376 с.
12. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від
13.04.2012 р. Верховна Рада України. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/
show/4651-17
13. Терещук С. Процесуальні особливості запровадження негласних
слідчих (розшукових) дій у кримінальному провадженні. Jurnalul juridic
national: teorieş i practică. 2017. № 1 (Februarie). С. 161. URL: http://dspace.
univd.edu.ua.
14. Щадило А. А. Правові та організаційні засади діяльності оператив-
них підрозділів у кримінальному судочинстві України: дис. … канд. юрид.
наук: 12.00.09. Київ: КНУ імені Тараса Шевченка, 2016. 244 с.

S. Akifzade
PECULIARITIES OF CARRYING OUT SEPARATE SECRET INVESTIGATIVE

(SEARCH) ACTIONS REGARDING ILLEGAL CUTTING OR TRANSPORTATION,
STORAGE, SALE OF FOREST
The article identifies the features of such covert investigative (search) actions
as control over the commission of a crime, performance of a special task to de-
tect criminal activity of an organized group or criminal organization, inspection
of publicly inaccessible places, housing or other property during countering illegal
logging or illegal transportation, storage, sale of forests. Given the research of do-
mestic scientists in the field of operational and investigative activities, it is proved
that control over illegal logging or illegal transportation, storage, sale of forest is
the most appropriate tool in criminal proceedings, procedural form of document-
ing training and (or) attempted criminal the act is aimed at direct covert fixation
of the commission by a person (group of persons) of the preparation of a serious
or especially serious crime and (or) an attempt to commit such a crime under Part
2-4 of Art. 246 of the Criminal Code of Ukraine, with the subsequent detention of
this person (persons) in accordance with Part 1 of Art. 208 of the CPC of Ukraine
and the immediate conduct of investigative (search) actions necessary to consoli-
date the evidentiary information. The order of performance of the special task on
disclosure of criminal activity of the organized group or the criminal organiza-
tion during counteraction to illegal felling or illegal transportation, storage, sale
of wood is defined. Visual observation may be carried out for the purpose of covert
surveillance of persons suspected of committing crimes (objects of observation),
places of their permanent residence or temporary stay, their behavior, establishing
contacts with the victim, accomplices, eyewitnesses, etc. In addition, in this way you
can record the place of the crime or a particular episode, establish the location of
vehicles, as well as the location of forest storage. Accordingly, the objects of obser-
vation are most often the actual suspects (participants); citizens involved in such
acts; relatives and acquaintances of criminals who are wanted, if there are grounds
to believe that observation of them will provide an opportunity to find the criminal
or find out his whereabouts; other persons, as well as certain forest storage sites,
the monitoring of which will help to obtain information that will facilitate the in-
vestigation and search for missing criminals.
Keywords: forest, counteraction, operative subdivisions, covert investigative
(search) actions.

УДК: 343.9
Антонюк О. А.,
кандидат політичних наук, здобувач
Науково-дослідного інституту публічного права,
ОБСТАНОВКА ВЧИНЕННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ

ПРОТИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ ЯК ЕЛЕМЕНТ
КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ХАРАКТЕРИСТИКИ
Метою статті є дослідження обстановки вчинення кримінальних

правопорушень проти громадського порядку як елемента криміналістич-
ної характеристики. Наукова стаття присвячена дослідженню деяких
аспектів розслідування кримінальних правопорушень проти громадського
порядку. Розглядаються особливості обстановки вчинення злочину як еле-
менту криміналістичної характеристики визначеної категорії криміналь-
них правопорушень. Зазначається, що для кримінальних правопорушень
проти громадського порядку обстановка відіграє важливу роль, адже на-
віть у відповідних статтях КК України (ст.ст. 293-296) вказуються окремі
її характеристики. Особливо це стосується визначення таких понять як
«громадське місце», «громадський порядок» тощо. Адже в деяких випадках
лише за умови визначення місця «громадським» можливо кваліфікувати
відповідне діяння. Автор акцентує увагу на тому, що аналіз обстановки
вчинення злочину в подальшому допомагає працівникам правоохоронних
органів в розслідуванні протиправного діяння під час проведення окремих
процесуальних дій. Зазначено, що вказана складова криміналістичної харак-
теристики включає в себе ряд взаємоповязаних елементів: місце, час та
умови їх вчинення. Встановлено, що місця учинення кримінальних правопо-
рушень проти громадського порядку були класифіковані наступним чином:
місця відпочинку громадян на відкритій місцевості – 37 %; місця культур-
ного відпочинку – 21 %; місця проведення масових заходів – 15 %; спортивні
комплекси – 11 %; місця розташування партій чи громадських організацій –
5 %; транспорт (автомобілі, автобуси, тролейбуси) – 8 %; місця проживан-
ня громадян (квартири, приватні будинки) – 2 %; інші місця – 1 %. В великій
кількості випадків уповноважені особи не достатньо повно здійснюють їх
аналіз.
Ключові слова: кримінальні правопорушення, громадський порядок,
криміналістична характеристика, обстановка вчинення злочину, слідчі
(розшукові) дії, планування розслідування.
Актуальність теми. Сукупність умов, за яких вчинюються проти-

правні діяння, загалом в криміналістиці називається обстановкою вчи-
нення злочину. Зрозуміло, що це не точне визначення, але її сутність по-
лягає саме в цьому. Для кримінальних правопорушень проти громадського
порядку обстановка відіграє важливу роль, адже навіть у відповідних
© Кудін А. В., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
статтях КК України (ст.ст. 293-296) вказуються окремі її характеристики.

Особливо це стосується визначення таких понять як «громадське місце»,
«громадський порядок» тощо. Адже в деяких випадках лише за умови
визначення місця «громадським» можливо кваліфікувати відповідне діян-
ня. Крім того, аналіз обстановки вчинення злочину в подальшому допом-
агає працівникам правоохоронних органів в розслідуванні протиправного
діяння під час проведення окремих процесуальних дій. Тому дослідження
визначеного елементу криміналістичної характеристики є вкрай важли-
вим.
Аналіз публікацій, в яких започатковано розв’язання даної про-
блеми. Серед вчених, які приділили свої дослідження проблемам криміналі-
стичної характеристики злочинів та характеристиці окремих її елементів
слід відмітити таких як Р. С. Бєлкін, В.Д. Берназ О. М. Васильєв, Л. Г. Відонов,
А. Ф. Волобуєв, Г. Г. Зуйков, В. Ф. Єрмолович, В. А. Журавель, О.Н. Колеснічен-
ко, В. О. Коновалова, В. В. Лисенко, В. О. Образцов, І. Ф. Пантелєєв, М. В. Сал-
тевський, Л. О. Сергеєв, Р. Л. Степанюк, В. Г. Танасевич, К. О. Чаплинський,
В. Ю. Шепітько, М.П. Яблоков та ін.. В той же час, ми спробуємо комплексно
дослідити обстановку вчинення кримінальних правопорушень проти гро-
мадського порядку як елемент криміналістичної характеристики.
Метою даної статті є дослідження обстановки вчинення криміналь-
них правопорушень проти громадського порядку як елемента криміналі-
стичної характеристики.
Виклад основного матеріалу. Розглядаючи зазначену наукову кате-
горію, наведемо відповідні визначення. Зокрема О. П. Кузьменко наголошує
на тому, що обстановка вчинення злочинів як елемент криміналістичної
характеристики виокремлюється у структурі характеристик не усіх видів
злочинів, проте для криміналістичної характеристики масових завору-
шень зміст цього елементу вбачається нам таким, що має суттєве значення,
оскільки значно впливає на хід розкриття та розслідування злочинів цього
виду [1, с. 28]. В свою чергу, В. І. Куликов говорить про неї як обмежену про-
сторово-часовими рамками конкретної події злочину систему, що включає
в себе матеріальні (природні та техногенні) та соціально-психологічні еле-
менти, що оточують злочинця, та навмисно обраної, пристосованої їм сере-
ди, в якій вичиняється злочинне діяння, і спливаючих на формування усіх
його структурних елементів, що детермінує характер поведінки співучас-
ників злочину, а також обумовлюючу методику розслідування [2, с. 45]. Як
бачимо, вказані автори акцентують увагу на важливості обстановки вчи-
нення протиправних діянь для їх ефективного розслідування.
А вже М. П. Яблоков вказує на те, що елементи обстановки вчинення
злочину залишають різного роду сліди-наслідки, з яких можна отримати
наступні дані: які із зазначених факторів безпосередньо передували злочи-
ну, супроводжували його, якою була їх взаємодія, зміст і характер впливу на
вчинене діяння; що в обстановці досліджуваного об’єкту було спеціально
підготовлено злочинцем, а що не залежало від нього; як в цілому фактичне
становище, що склалось до і в момент вчинення злочину було використано
із злочинною метою, зокрема, при виборі способу вчинення злочину; що в
цій обстановці сприяло і перешкоджало підготовці, вчиненню і прихован-
ню слідів злочину і як це враховувалось злочинцем; які фактори незвичних
(нетипових) властивостей проявились в ситуації, що склалася і який вплив

вони здійснили на подію злочину; хто міг створити чи скористатись ситуа-
цією, що об’єктивно склалася для вчинення злочину тощо [3, с. 18-19].
Інша група вчених акцентує увагу на тому, що обстановку слід розгля-
дати як систему різного роду об’єктів, що взаємодіють між собою, об’єктів,
явищ та процесів, що характеризують умови місця і часу, речові, природ-
но-кліматичні, виробничо-побутові та інші умови навколишнього середо-
вища, особливості поведінки непрямих учасників протиправної поведінки,
психологічні зв’язки між ними та інші обставини об’єктивної реальності,
що склалися (незалежно або по волі учасників) в момент злочину, які впли-
вають на спосіб і механізм його вчинення, що проявляються в різного роду
слідах, що дають змогу будувати висновки про особливості цієї системи та
змісту злочину [4, с. 125]. В такому ж розрізі А. Г. Васіліаді зазначає, що це
обмежена просторово-часовими рамками вчиненого злочину взаємодія лю-
дини, матеріальних предметів, природо-кліматичних та інших факторів, що
створюють вплив на ступінь суспільної небезпеки вчиненого діяння і, які
набувають у цьому зв’язку кримінально-правового значення. Автор вказує,
що основна фактична властивість обстановки полягає в її здатності впливати
на процес вчинення злочинного діяння: на його основі визначається і його
кримінально-правове значення цієї ознаки, яка проявляється в здатності об-
становки змінювати суспільну небезпечність вчиненого в її умовах діяння.
А. Г. Васіліаді до обстановки вчинення злочину зараховує місце, час вчинення
злочину, людину, матеріальні предмети, природно-кліматичні та інші факто-
ри [5, с. 8-14].
Зі свого боку, М. Х. Валеєв серед складових обстановки вчинення
протиправних діянь виокремлював наступні: місце, час, об’єкт, предмет
вчинення посягання, склад співучасників та характер їх взаємовідносин з
потерпілим і іншими особами, а також матеріальні елементи оточуючого
середовища [6]. Найбільш точним, на нашу думку, є твердження С. І. Вино-
курова, який акцентує увагу на тому, що даний елемент криміналістичної
характеристики слід розбирати як систему певним чином взаємодіючих
між собою в конкретних умовах місця і часу факторів об’єктивної реаль-
ності, що обумовлюють спрямованість і хід поведінки людей в події зло-
чину, а також детермінуючий характер, механізм і умови матеріального
відображення, процесів і явищ, що відбуваються у вигляді характерної,
відносно стійкої (для однотипних злочинів) сукупності слідів, досліджен-
ня яких дозволяє судити про суть того що відбулося [7, с. 46]. Констатую-
чи вищезазначене, вкажемо на те, що обстановка вчинення кримінальних
правопорушень проти громадського порядку досить включає в себе ряд
взаємоповязаних елементів: місце, час та умови їх вчинення. З приводу
окремих з них надамо власне бачення з огляду на емпіричну базу та думки
науковців.
Так, П. В. Шалдирван говорить про те, що масові заворушення можна
розглядати у першу чергу як один з можливих шляхів розвитку кризових
ситуацій в соціальній сфері, що передують заворушенням і фактично є оз-
наками, які свідчать про можливість початку заворушень: наявність кон-
фліктної ситуації в національній, етнічній, релігійній сферах, або соціаль-
на напруга у молодіжних колах (переважно у сфері діяльності молодіжних
неформальних рухів; футбольних фанатів; представників екстремістських

політичних рухів та ін.). Автор вказує, що у подальшому проходить ескала-
ція конфлікту у вигляді проведення мітингів, демонстрацій, пікетування,
інших масових акцій (у тому числі – громадянської непокори); розповсюд-
ження слухів; нагнітання обстановки; створення запасів зброї, підготовка
та розповсюдження друкованих агітаційних засобів (листівок та ін.); вис-
ловлювання погроз на адресу представників влади. І все це, у першу чергу,
переслідує одну мету – створити «обличчя ворога». І вже потім – викори-
стання приводу, навіть незначного, але який може викликати негативну
реакцію у населення з наступним використанням скупчення людей (ор-
ганізованого або стихійного), яке завжди може перетворитися у безчин-
ствуючий натовп. П. В. Шалдирван робить висновок, що в рамках встанов-
лення обставин виникнення масових заворушень з метою встановлення
криміналістичної значимої інформації пропонується розглядати: що було
приводом для концентрації (скупчення) людей у великі групи; дії окре-
мих осіб у вигляді закликів до подальших дій (заклики до погромів,
захоплення будівель органів влади); провокація натовпу на безпорядки
(перетворення звичайного скупчення людей у безчинствуючий натовп)
[8, c. 53-54].
В свою чергу, М. М. Єфімов класифікував місця вчинення хулігансь-
ких дій залежно від часу доби та наявності у них людей наступним чином:
місця загального користування – (32 %); розважальні заклади – (34 %);
спортивно-масові заклади – (11 %); місця проживання населення – (5 %);
громадський транспорт – (4 %); місця культурного відпочинку – (3 %); інші
місця – (1 %) [9, с. 48].
Зі свого боку, А. С. Шевченко на основі вивчення судово-слідчої прак-
тики запропонувала наступну класифікацію місць учинення криміналь-
ного правопорушення: 1) виборчі дільниці (школи, лікарні, дитячі садки);
2) місця загального користування (парки, сквери); 3) проїжджа частина з
відповідною атрибутикою (вулиці, шосе, магістралі); 4) державні органи
(підприємства, установи організації); 5) спортивно-масові заклади (стадіо-
ни, спортивні комплекси, манежі); 6) транспортні засоби (легкові або ван-
тажні автомобілі); 7) громадський транспорт (автобуси, трамваї, тролей-
буси) [10, с. 186].
Н. О. Кононенко на основі вивчення фактів вчинення хуліганства у
зв’язку з проведення спортивно-масових заходів, сформувала іншу кла-
сифікацію місць його скоєння: стадіони (49 %); трибуни (сектори) стадіонів
(44 %); спортивні комплекси (5 %); навчальні заклади (школи, ВНЗ, ПТУ)
(9 %); прилеглі території (вулиці, сквери, площі біля стадіонів, спортив-
них комплексів, шкіл) (27 %); місця перегляду спортивно-масових заходів
(7 %); інші (1 %) [11, с. 37].
А вже О. П. Кузьменко акцентує увагу на тому, що місце вчинення ма-
сових заворушень, як правило, характеризується масштабністю території.
Це, як правило, центральні площі та вулиці міст, площі перед будівлями
органів державної влади, інші місця, де можливі масові скупчення людей,
перебування натовпу [12, с. 188].
На останок вкажемо позицію О. В. Антонюк, яка на підставі узагаль-
нення кримінальних проваджень й даних опитування слідчих запропо-
новала класифікацію місць його учинення відповідно до небезпечності

застосування знарядь злочину: місця відпочинку громадян на відкритій
місцевості (парки, сквери, площі) – 25 % або у приміщеннях (ресторани,
дискоклуби) – 19 %; спортивні комплекси відкритого (стадіони, спортив-
ні майданчики) – 31 % або закритого (спортивні комплекси) типу – 9 %;
транспорт (автомобілі, автобуси, тролейбуси) – 12 %; місця проживання
громадян (квартири, приватні будинки) – 2 %; інші місця (1 %) [13, с. 49].
На основі вивчення та аналізу судово-слідчої практики нами запропо-
новано наступну класифікацію місць учинення кримінальних правопору-
шень проти громадського порядку:
– місця відпочинку громадян на відкритій місцевості – 37 %;
– місця культурного відпочинку – 21 %;
– місця проведення масових заходів – 15 %;
– спортивні комплекси – 11 %;
– місця розташування партій чи громадських організацій – 5 %;
– транспорт (автомобілі, автобуси, тролейбуси) – 8 %;
– місця проживання громадян (квартири, приватні будинки) – 2 %;
– інші місця – 1 %.
Крім того, слід зазначити, що ми підтримуємо позицію І. Ф. Гераси-
мова з приводу того, що важливо не тільки вивчити місце вчинення, але
й зазначити час та умови його вчинення, адже це сприяє визначенню на-
прямку пошуків інформації, а іноді й звуженню кола осіб, серед яких може
виявитися злочинець [14, с. 5].
Висновок. Підсумовуючи, зазначимо, що аналіз обстановки вчинен-
ня злочину в подальшому допомагає працівникам правоохоронних органів
в розслідуванні протиправного діяння під час проведення окремих проце-
суальних дій. Зазначено, що вказана складова криміналістичної характери-
стики включає в себе ряд взаємоповязаних елементів: місце, час та умови
їх вчинення. Місця учинення кримінальних правопорушень проти громад-
ського порядку були класифіковані наступним чином: місця відпочинку
громадян на відкритій місцевості – 37 %; місця культурного відпочинку
– 21 %; місця проведення масових заходів – 15 %; спортивні комплекси –
11 %; місця розташування партій чи громадських організацій – 5 %; транс-
порт (автомобілі, автобуси, тролейбуси) – 8 %; місця проживання громадян
(квартири, приватні будинки) – 2 %; інші місця – 1 %. В великій кількості
випадків уповноважені особи не достатньо повно здійснюють їх аналіз.

1. Кузьменко О. П. Початковий етап розслідування масових завору-
шень. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09. Київський національний універси-
тет імені Тараса Шевченка. Київ, 2017. 225 с.
2. Куликов В. И. Обстановка совершения хищения государственного
и общественного имуще- ства как объект специального криминалистиче-
ского исследования. Методика и психология расследования хищений госу-
дарственного и общественного имущества : сб. науч. тр. Свердловск, 1986.
С. 91–96.
3. Яблоков Н. П. Криминалистика. М. : НОРМА (Издат. группа «НОР-
МА-ИНФРА - М»), 2000. 384 с.
4. Васильев А. Н., Яблоков Н. П. Предмет, система и теоретические ос-

новы криминалистики. М., 1984. 468 с.
5. Василиади А. Г. Обстановка совершения преступления и ее уголов-
но-правовое значение : дисс. ... канд. юрид. наук : спец. : 12.00.08. М.,1988.
221 с.
6. Валеев М. Х. Криминалистическая характеристика и особенности
первоначального этапа расследования вымогательств : дисс. ... канд. юрид.
наук. / Уфа, 1997. 22 с.
7. Винокуров С.И. Основные вопросы методики расследования пре-
ступных нарушений правил обращения со взрывчатыми материалами:
автореф. дис. ... канд. юрид. наук / С.И. Винокуров. – М., 1967. – 24 с.
8. Шалдирван П. В. Методика розслідування масових заворушень: дис.
... канд. юрид. наук : спец. 12.00.09. К. : Акад. адвокатури України, 2005. 201 с.
9. Єфімов М. М. Обстановка вчинення хуліганства як елемент
криміналістичної характеристики. Наук. вісн. Дніпроп. держ. ун-ту внутр.
справ. 2013. № 1. С. 571–-577.
10. Шевченко А.С. Сутність та система криміналістичної характери-
стики хуліганства, вчиненого під час виборчого процессу в Україні. Науко-
вий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». 2015.
Випуск 33. Ч. 2. Т. 2. С. 184–189.
11. Кононенко Н. О. Розслідування хуліганства, вчиненого під час про-
ведення спортивно-масових заходів : дисер. на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук / Дніпропетровськ, 2016. 214 с.
12. Кузьменко О. П. Особливості використання спеціальних знань в
ході розслідування масових заворушень. Малиновські читання : матер. ІV
Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Острог, 13–14 листоп. 2015 р.). Острог : Вид-
во Нац. ун-ту «Острозька академія», 2015. С. 187‒188.
13. Антонюк О. В. Слідова картина хуліганства, вчиненого з викори-
станням вогнепальної або холодної зброї. Актуальні проблеми розслідуван-
ня злочинів в сучасних умовах: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. з наго-
ди святкування 10-річчя факультету підготовки фахівців для підрозділів
слідства (Дніпропетровськ, 24 верес. 2015 р.). Дніпропетровськ: Дніпроп.
держ. ун-т внутр. справ, 2015. С. 48–50.
14. Герасимов И. Ф. Криминалистическая классификация и особенно-
сти расследования преступлений в зависимости от места совершения пре-
ступных действий. Особенности расследования отдельных видов и групп
пре ступлений. Свердловск, 1980. С. 3–11.
O. Antoniuk
CIRCUMSTANCES OF COMMITTING CRIMINAL OFFENSES AGAINST PUBLIC

ORDER AS AN ELEMENT CRIMINAL CHARACTERISTICS
The purpose of the article is to study the situation of committing criminal

offenses against public order as an element of forensic characteristics. The scien-
tific article is devoted to the study of some aspects of the investigation of criminal
offenses against public order. The peculiarities of the situation of committing a
crime as an element of the forensic characteristics of a certain category of criminal
offenses are considered. It is noted that for criminal offenses against public order
the situation plays an important role, because even in the relevant articles of the
Criminal Code of Ukraine (Articles 293-296) some of its characteristics are indicat-
ed. This is especially true of the definition of such concepts as “public place”, “public
order” and so on. After all, in some cases it is possible to qualify the relevant act only
if the place is determined as “public”. The author emphasizes that the analysis of the
situation of the crime in the future helps law enforcement officers in the investiga-
tion of an illegal act during certain proceedings. It is noted that this component of
the forensic characteristics includes a number of interrelated elements: place, time
and conditions of their commission. It was established that the places of commis-
sion of criminal offenses against public order were classified as follows: places of
rest of citizens in the open - 37%; places of cultural recreation - 21%; venues for
mass events - 15%; sports complexes - 11%; locations of parties or public organiza-
tions - 5%; transport (cars, buses, trolleybuses) - 8%; places of residence of citizens
(apartments, private houses) - 2%; other places - 1%. In a large number of cases,
authorized persons do not perform their analysis fully enough.
Keywords: criminal offenses, public order, forensic characteristics, circum-
stances of the crime, investigative (search) actions, investigation planning.

УДК: 343.12
Голишева У. І.,
здобувач Університету сучасних знань
ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ ПСИХОЛОГА І ПЕДАГОГА

У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ
Актуальність статті полягає в тому, що за останні роки кардинально

змінився характер кримінальних правопорушень за участю неповнолітніх.
Разом із суттєвим зменшенням кількості кримінальних правопорушень,
вчинених неповнолітніми, стрімко зростає загальна кількість кримінальних
правопорушень проти самих неповнолітніх. Розглядаються проблеми,
пов’язані з участю психолога і педагога в кримінальному провадженні.
Аналізуються процесуальні дії психолога і педагога. Робиться спроба
уточнення та регламентації прав, обов’язків і ролі психолога і педагога
в кримінальному провадженні. З’ясовано, що законні права та інтереси
неповнолітніх можуть бути порушені саме в силу вікової недостатності
в процесі проведення допиту, інших слідчих (розшукових) дій. Неповнолітні
учасники кримінального процесу можуть бути затиснуті, не володіти
достатніми знаннями української мови, навичками спілкування з дорослими
(особливо малолітні), можуть бути загальмовані і пригнічені, внаслідок
перебування в стресової ситуації та виходу з комфортного середовища.
Визначено, що одним із перспективних напрямків вирішення даної проблеми
по скороченню часу оформлення процесуальних документів може стати
автоматичне нанесення інформації на бланки допиту у вигляді відбитків
печаток, заздалегідь заготовлених для психолога і педагога. Формальне
відображення можливих варіантів інформації про стан неповнолітнього
може розташовуватися на декількох печатках або на одній, комбінованій
(збірній). Зроблено висновок, що оформлення процесуальних документів
вручну є архаїчним способом, часто затягує процес проведення допиту
та інших слідчих (розшукових) дій. Автоматизація, хоча б часткова, може
сприяти більш ефективному складанню процесуальних документів, а отже,
проведенню допиту та інших слідчих (розшукових) дій.
Ключові слова: процесуальні дії, психолог, педагог, кримінальне
провадження, неповнолітні, обов’язки, процесуальні документи.
Актуальність теми. За останні роки кардинально змінився

характер кримінальних правопорушень за участю неповнолітніх. Разом
із суттєвим зменшенням кількості кримінальних правопорушень, вчине-
них неповнолітніми, стрімко зростає загальна кількість кримінальних
правопорушень проти самих неповнолітніх. На підтвердження цих
фактів слід зазначити, що, за даними правоохоронних органів, кількість
кримінальних правопорушень, вчинених неповнолітніми за січень -
травень 2019 року по відношенню до аналогічного періоду за 2018
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Голишева У. І., 2019

рік знизилося на 9%. Однак сухим статистичним даним, вираженим у

відсотках, відповідає жахлива щорічна загальна кількість кримінальних
правопорушень, вчинених неповнолітніми, лише трохи не дотягує до
позначки в 30 тисяч. Тільки за офіційними даними за січень-травень
2019 року зареєстровано 14.7 тис. кримінальних правопорушень різного
ступеня тяжкості, вчинених неповнолітніми [1]. Таким чином, потрібно
констатувати, що в середньому 30 тис. раз на рік громадяни України, що не
досягли повноліття, з різних причин і мотивів, порушили закон.
Крім того, не меншу стурбованість викликає щорічне зростання
кількості кримінальних правопорушень проти неповнолітніх, особливо
кримінальних правопорушень, що стосуються насильницьких дій і
катувань сексуального характеру.
Виклад основного матеріалу. Так, у 2018 році суд м. Києва засудив
багатодітного батька до 20 років позбавлення волі за багаторічні катування
та насильницькі дії сексуального характеру щодо трьох неповнолітніх його
рідних дітей. На жаль, найчастіше сексуальне насильство відбувається
роками над неповнолітніми потерпілими [2].
При цьому неможливо не погодитися з думкою ряду науковців, які
стверджують, що неповнолітні, через соціально-психологічну незрілість, є
найбільш вразливими учасниками кримінального провадження [3, с. 70].
Більше того, як неодноразово вказувалося [4, с. 82], значний вплив
на провадження досудового розслідування та розгляд кримінальних про-
ваджень у судових інстанціях за участю неповнолітніх чинить як психоло-
гічне, так і соціальне становище учасника кримінального процесу, який не
досяг повноліття. Всі зазначені особливості зумовили участь у криміналь-
ному судочинстві у провадженнях за участю неповнолітніх не тільки за-
конного представника, але і психолога або педагога.
У даний час питання про процесуальні дії психолога і педагога в
кримінальному судочинстві з ряду причин носить вельми дискусійний
характер, що свідчить про існуючі проблеми теоретичного характеру та його
практичної реалізації. Багато вчених-процесуалістів висловлюють свою
думку про необхідність більш детального закріплення прав, обов’язків та
відповідальності педагога і психолога, які беруть участь у кримінальному
провадженні. Так, наприклад С.В. Тетюєв висловлює думку, що у педагога і
психолога як у самостійних учасників кримінального судочинства повинні
бути суворо регламентовані права, обов’язки, відповідальність і обставини,
що виключають їх участь [5, с. 100]. М.В. Софійчук, крім цього, пропонує
наділити психолога, педагога правом ставити запитання всім учасни-
кам слідчої (розшукової) дії з дозволу слідчого, дізнавача, судді [6, с. 45].
О.Б. Маханек акцентує увагу на необхідності розширення повноважень
психолога та педагога на стадії досудового розслідування, апелюючи
відповідністю даної позиції міжнародній практиці захисту прав і законних
інтересів неповнолітніх учасників кримінального провадження [7, с. 24].
Важливо відзначити, що в даному контексті одним із необхідних для
вирішення питань, нашу думку, є проблема організації кримінального
провадження у справах з участю неповнолітніх, незалежно від їх
процесуального статусу, що забезпечують додаткові пільги та гарантії
захисту прав і законних інтересів, за допомогою створення дружнього
правосуддя, що не зачіпає тонку психічну організацію незміцнілої

свідомості. Багато теоретиків висловлюють пропозиції щодо вдосконалення
кримінального процесуального законодавства, щодо підвищення охорони
прав і свобод неповнолітніх учасників кримінального провадження [8,
с. 78].
Однак, незважаючи на пріоритетні дії держави у питанні дій в
інтересах дітей, на жаль, лише мала кількість таких пропозицій знаходять
своє відображення в кримінальному законодавстві. Разом із тим, саме
такі пріоритетні дії держави безпосередньо обумовлюють необхідність
створення доброзичливого середовища для неповнолітніх учасників
кримінального провадження, в першу чергу шляхом вдосконалення
процесуальних функцій психолога і педагога, які зараз потрібні, необхідного
відображення, на жаль, у законодавстві не мають, що, в свою чергу, також
підтверджує формальність їх участі.
Неможливо не погодитися з рядом авторів, які стверджують, що
участь психолога і педагога в даний час є номінальною. Крім цього, як серед
практиків, так і теоретиків єдиного розуміння ролі психолога і педагога в
кримінальному процесі досі немає [4, с. 72].
Разом із тим існує ще одна проблема, яка носить якусь етичну
складову.
Як зазначається Є.В. Цвєтковою [9, с. 20], участь психолога і педаго-
га при провадженні досудового розслідування доставляє слідчим тільки
проблеми в процесі проведення допиту та інших слідчих (розшукових) дій.
Як правило, ці проблеми слідчі, дізнавачі обґрунтовують обумовленістю
додаткових труднощів процесуального порядку: пошук психолога і
педагога, виклик та очікування педагога або психолога, врахування їх
присутності документально тощо. З іншого боку, запрошений психолог,
педагог, володіючи глибокими психологічними та педагогічними
знаннями, найчастіше з повною відсутністю часу, у зв’язку з великою
професійною завантаженістю, викликається для участі в допиті та інших
слідчих (розшукових) діях, але при цьому фактично знання, навички,
вміння психолога і педагога на практиці не застосовуються.
Не викликає сумнівів, що законодавець припускав ввести розглянуті
процесуальні фігури з метою всебічного застосування їх виняткових
педагогічних і психологічних знань, умінь і навичок, що сприяють
налагодженню контакту з неповнолітніми, що забезпечують об’єктивну
фіксацію в установленому законом порядку показань неповнолітніх
обвинувачених, підозрюваних, потерпілих, свідків про наявні факти, що
мають значення для кримінального провадження, якими інша особа
володіти не може. Таким чином, найчастіше про педагогічні та психологічні
знання, застосування яких просто необхідне в кримінальному процесі
за участю неповнолітніх, необґрунтовано забувається, перебуваючі у
«кроковій доступності» і з цієї причини запрошені на процес педагоги та
психологи виконують номінальну роль, практично не реалізуючи мету
своєї участі.
Більше того, у використовуваних бланках протоколів допиту
неповнолітнього обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого, свідка
взагалі не мається на увазі участь психолога, що також підтверджує
формалізм і неефективність застосування психологічних і педагогічних

знань і вмінь психолога та педагога.
Цікаво, що багато вчених-процесуалістів пропонують оплачувати
участь психолога і педагога в кримінальному провадженні, така практика
існує в інших країнах, наприклад відповідно до законодавства Республіки
Білорусь педагог або психолог має право отримати винагороду за виконану
роботу, яка не входить до переліку його прямих службових обов’язків [10].
Але, повертаючись до конструктивності пропозицій про обов’язкову оплату
участі психолога і педагога в кримінальному провадженні, необхідно зазна-
чити, що для реалізації даної пропозиції застосування психологічних і педа-
гогічних знань вище названих процесуальних фігур має бути ефективним.
Також багато авторів справедливо відзначають, що в кримінальному
процесуальному законодавстві, що регулює участь психолога і педагога,
немає одно подібності в регламентації їх прав і обов’язків [11, с. 133].
Важливо відзначити також, що законні права та інтереси
неповнолітніх можуть бути порушені саме в силу вікової недостатності в
процесі проведення допиту, інших слідчих (розшукових) дій. Неповнолітні
учасники кримінального процесу можуть бути затиснуті, не володіти
достатніми знаннями української мови, навичками спілкування з
дорослими (особливо малолітні), можуть бути загальмовані і пригнічені,
внаслідок перебування в стресової ситуації та виходу з комфортного
середовища.
Більш того, безумовним є той факт, що неповнолітні вкрай складно
контактують з незнайомими дорослими. Даним фактом підкреслюється
виняткова роль психолога і педагога в кримінальному провадженні. Крім
того, фізичний стан неповнолітніх, який неодмінно стане відображенням
їх психологічного стану, може стати великою перешкодою в участі цієї
категорії в кримінальному провадженні в будь-якому процесуальному
статусі. На нашу думку, саме в цих ситуаціях необхідне застосування
як психологічних, так і педагогічних знань. Важливо підкреслити, що
відповідно до законодавства України під час досудового розслідування
медичний огляд неповнолітнього проводиться одноразово [12]. Однак в
подальшому фізичний та психологічний стан неповнолітнього може зміни-
тися в гіршу сторону, що перешкоджає по ряду причин проведення допиту
та інших слідчих (розшукових) дій. Виникла хвороба, отримана травма мо-
жуть істотно вплинути на психологічний стан неповнолітнього. Безсумнів-
но, щоразу проводити поглиблене медичне обстеження неповнолітньому
учаснику кримінального процесу неможливо. Однак зовнішні ознаки, такі
як гематоми на тілі, зміна кольору шкіри на обличчі, загальна поведінка та
інші ознаки, які зазвичай не беруться до уваги, можуть якщо не перешко-
дити, то суттєво ускладнити проведення допиту та інших слідчих (розшу-
кових) дій.
У зв’язку з цим одним з аспектів застосування психологічних і
педагогічних знань може стати свого роду якщо не дозвіл, то, як мінімум,
констатація з відображенням у протоколі психологом або педагогом факту
про стан неповнолітнього за зовнішніми ознаками перед кожною слідчою
(розшуковою) дією або додавання до протоколу додаткової інформації
з боку психолога і педагога про те, в якому стані неповнолітній давав
показання, щоб протокол дійсно був повноцінним доказом у кримінальному

провадженні.
Таким чином, на нашу думку, також мінімальне, що має знайти
відображення в протоколі, - це зовнішній за результатами огляду
стан неповнолітнього, а також його морально-психологічний стан.
Дана пропозиція підтверджується думкою багатьох психологів про
неадекватність, що породжує неправдивість висловлювань неповнолітніх,
які в силу вікових особливостей схильні до вигадування і перебільшення в
стресових ситуаціях.
Однак неможливо не відзначити той факт, що перераховані вище
пропозиції щодо зміни та доповнення протоколів допиту неповнолітніх
призведуть до збільшення часу їх подальшого оформлення, що може
негативно позначитися на загальному часі проведення допиту, який
згідно з КПК України суворо регламентовано. Разом із тим оформлення
цих процесуальних документів вручну може спричинити не завжди
коректне вербальне відображення інформації про стан неповнолітнього
і, крім того, в силу особливостей почерку - відносну нерозбірливість
написаного. Ця проблема може бути вирішена виходячи з положень
законодавства про те, що процесуальні документи можуть бути виконані
типографським, електронним та іншим способом. Однак практика показує,
що протоколи допиту неповнолітніх часто складаються вручну, при цьому
використовується бланк допиту.
На нашу думку, рішенням наявних питань може виступати наступне.
Перше. У протокол допиту необхідно включити систему граф
про зовнішній і психологічний стан неповнолітніх перед слідчими
(розшуковими) діями. Ця система граф може являти собою рядки для
заповнення вручну з підрядковими питаннями для заповнюючого.
Друге. Одним із перспективних напрямків вирішення даної проблеми
по скороченню часу оформлення процесуальних документів може стати
автоматичне нанесення інформації на бланки допиту у вигляді відбитків
печаток, заздалегідь заготовлених для психолога і педагога. Формальне
відображення можливих варіантів інформації про стан неповнолітнього
може розташовуватися на декількох печатках або на одній, комбінованій
(збірній).
Третє. У процесі судового розгляду при ознайомленні з протоколом
допиту під час досудового розслідування суд повинен взяти до уваги стан
неповнолітнього на момент складання протоколу.
Як висновки необхідно зазначити наступне.
По-перше, роль психологів і педагогів необґрунтовано занижена, а в
деяких випадках взагалі представляється номінальною.
По-друге, психологи і педагоги, як спеціалісти вузької спрямованості,
володіють навичками, знаннями і вміннями, які дійсно дозволяють
забезпечити контакт з неповнолітніми учасниками кримінального
провадження, при цьому забезпечивши додаткові гарантії щодо захисту
їхніх прав і законних інтересів.
По-третє, необхідно брати до уваги, що достовірність і об’єктивність
показань неповнолітнього безпосередньо залежать від його фізичного та
психологічного стану.
По-четверте, оформлення процесуальних документів вручну є

архаїчним способом, часто затягує процес проведення допиту та інших
слідчих (розшукових) дій. Автоматизація, хоча б часткова, може сприяти
більш ефективному складанню процесуальних документів, а отже,
проведенню допиту та інших слідчих (розшукових) дій.

1. Оперативна інформація. Правопорушення в січні-травні 2019 року.
Офіційний сайт Офісу Генерального прокурора. URL: https://www.gp.gov.
ua/ua/index.html (дата звернення: 09.07.2019).
2. Без опіки. Зростання злочинів проти дітей пов’я-
зані з недбалістю соцпрацівників. URL: https://life.ru/
t/%D1%80%D0%B0%D1%81%D1%81% D0%BB%D0%B5%D0%B4%D0%B
E%D0%B2%D0% B0%D0%BD%D0%B8%D0%B5/1089122/biez_opieki_rost_
priestuplienii_protiv_dietiei_sviazali_s_khalatnosti U_sotsrabotnikov
3. Марковичева Є.В. Соціальна насиченість кримінального судочин-
ства щодо неповнолітніх. Монографія. Орел. ТОВ ПФ «Оперативна полігра-
фія», 2008. 126 c.
4. Шувалова М.А. Участь психолога і педагога у кримінальному судо-
чинстві. Монографія. СПб.. Політехніка-Принт, 2017. 252 с.
5. Тетюєв С.В. Процесуальні права, обовязки та відповідальність
педагога (психолога) у провадженні у кримінальних справах за участю
неповнолітніх. Журнал права. 2008. № 4. С. 100-106.
6. Софійчук М.В. Педагог, психолог у кримінальному процесі: дея-
кі проблеми правової регламентації процесуального статусу та його ре-
алізації. Вісник інституту. Науково-практичний журнал Вологодського
інституту права та економіки ФСВП. Злочин. Покарання. Виправлення.
2014. № 3 (27). С. 41-45.
7. Маханек О.Б. Міжнародна практика дотримання принципу охорони
прав і свобод людини і громадянина в кримінальному судочинстві України.
2014. № 3 (37). С. 23-25.
8. Мойсеєв Н.А., Погоніна Є.А., Столбіна Л.В. Психолого-правові ас-
пекти участі педагога (психолога) у допиті неповнолітнього підозрю-
ваного (обвинуваченого). Наука та освіта: господарство та економіка;
підприємництво; право і управління. 2014. № 12(55). С. 78-80.
9. Цвєткова Є.В. Про участь педагога (психолога) при проведенні слід-
чих дій. Юридичний вісник. 2012. № 1(10). С. 20-23.
10. Кримінальний кодекс Республіки Білорусь № 275-З [прин. Па-
латою представників 2 червня 1999 р.]. Національний центр правової
інформації Республіки Білорусь. URL: http://etalonline.by.
11. Артьомов С.В. До питання про законодавче регулювання участі
педагога у кримінальному судочинстві. Вісник Казанського юридичного
інституту. 2016. № 1(23). С. 129-133.

U. Holysheva
PROCEDURAL ACTIONS OF THE PSYCHOLOGIST

AND EDUCATOR IN CRIMINAL PROCEEDINGS
The relevance of the article is that in recent years the nature of criminal
offenses involving minors has changed dramatically. Along with a significant
reduction in the number of criminal offenses committed by minors, the total
number of criminal offenses against minors is growing rapidly. Problems related
to the participation of a psychologist and a teacher in criminal proceedings are
considered. Procedural actions of the psychologist and the teacher are analyzed.
An attempt is made to clarify and regulate the rights, responsibilities and role of
psychologists and educators in criminal proceedings. It was found that the legal
rights and interests of minors can be violated precisely because of age insufficiency
in the process of interrogation and other investigative (search) actions. Juvenile
participants in criminal proceedings may be trapped, lack sufficient knowledge
of the Ukrainian language, communication skills with adults (especially minors),
may be inhibited and depressed due to being in a stressful situation and leaving
a comfortable environment. It is determined that one of the promising areas for
solving this problem to reduce the time of registration of procedural documents
may be the automatic application of information on interrogation forms in the
form of imprints, pre-prepared for the psychologist and teacher. Formal display
of possible variants of the information on a condition of the minor can be located
on several seals or on one, combined (combined). It is concluded that the execution
of procedural documents by hand is an archaic way, often delaying the process
of interrogation and other investigative (search) actions. Automation, at least in
part, can contribute to more efficient preparation of procedural documents, and
therefore, the conduct of interrogation and other investigative (search) actions.
Keywords: procedural actions, psychologist, teacher, criminal proceedings,
minors, duties, procedural documents.

УДК: 343.12
Єрмаков Ю. О.,
кандидат юридичних наук, доцент
ВЗАЄМОДІЯ ПІД ЧАС ПРОТИДІЇ КРИМІНАЛЬНИМ

ПРАВОПОРУШЕННЯМ У СФЕРІ ВИКОРИСТАННЯ ТА
ОХОРОНИ НАДР
У статті розглянуті види та форми взаємодії під час протидії

кримінальним правопорушенням у сфері використання та охорони надр. До
зовнішніх видів взаємодії віднесено: взаємодія з органами управління (у фор-
мах: отримання інформації, ознайомлення з документами, які зберігають-
ся у цих органах, надання оперативної інформації без зазначення джерел); з
населенням та громадським формуваннями (у формах: патрулювання міс-
ць залягання корисних копалин; спільне проведення профілактичних, про-
світницьких, виховних заходів серед різних категорій населення); спеціаль-
на, планується та здійснюється з правоохоронними органами, у складі яких
наявні суб’єкти ОРД – оперативні підрозділи (у формах: обміну інформацією;
проведення спільних комплексних перевірок об’єктів сфери використання
та охорони надр; здійснення спільних слідчих розшукових та пошукових за-
ходів, спрямованих на виявлення кримінальних правопорушень у сфері вико-
ристання та охорони надр на стадії підготовки чи замаху або вже вчинених,
але невідомих правоохоронним органам). До внутрішньої взаємодії віднесе-
но: внутрішня спеціалізована взаємодія між оперативними підрозділами
системи МВС (НП) України (у формах: інформування про результати про-
тидії кримінальним правопорушенням у сфері використання та охорони
надр; спільний аналіз практики боротьби з зазначеними кримінальними
правопорушеннями та ефективності системи заходів, що застосовують-
ся; вивчення та розповсюдження позитивного досвіду протидії криміналь-
ним правопорушенням; розробка комплексних планів протидії криміналь-
ним правопорушенням); внутрішня неспеціалізована взаємодія з іншими
підрозділами системи МВС (НП) України, які не є суб’єктами ОРД (у формах:
спільний аналіз і вивчення діяльності служб під час протидії криміналь-
ним правопорушенням на території; спільне планування роботи з протидії
кримінальним правопорушенням; взаємний обмін інформацією про їх підго-
товку і вчинення; узагальнення і обмін позитивним досвідом взаємодії; про-
ведення занять під час службової підготовки з навчання методиці виявлен-
ня злочинців, кримінальних правопорушень.
Ключові слова: сфера використання та охорони надр, криміналь-
ні правопорушення, оперативні підрозділи, протидія, організація діяль-
ності,взаємодія, види, форми.
Актуальність теми. Організація діяльності оперативних підрозділів

щодо протидії кримінальним правопорушенням у сфері використання та
© Єрмаков Ю. О., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
охорони надр не буде ефективною та якісною, якщо використовувати ре-

зультати роботи лише сил та засобів оперативно – розшукової діяльності.
Хоча оперативний працівник постійно отримує значний потік інформації
стосовно об’єктів лінії роботи, але ця інформація здобувається або із офі-
ційних джерел (шляхом направлення різного роду запитів та отриманні
відповідей на них), або оперативними шляхами. Але слід зазначити, що
значний об’єм інформації повинен отримуватися не лише за допомогою
оперативних джерел, а також з відкритих джерел (але не у вигляді відпові-
дей на запити) і тому система протидії повинна передбачати використан-
ня інших інформаційних можливостей – отримання інформації від органів
державного контролю (або взаємодія з ними у іншому вигляді). Респонден-
ти зазначають, що значну частину інформації, необхідної для планування
діяльності, вони отримують із відкритих джерел (58%); взаємодія з СГ, кон-
тролюючими органами здійснюється епізодично (72,7%); порядок отри-
мання інформації від контролюючих органів не регламентується жодним
нормативним актом (90,4%).
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Існує ряд наукових роз-
робок присвячених особливостям налагодження взаємодії, що вплива-
ють на ефективність діяльності правоохоронних органів під час протидії
кримінальним правопорушенням у сфері використання та охорони надр.
Вагомий внесок у вивчення питань взаємодії зробили такі вчені, як В.Г. Афа-
насьєв, Л.Ф. Гула, Ю.А. Казанцев, М.Г. Максіменцев, В.В. Поливода, Л.О. Фе-
щенко та інші. Науковці вважають, що важливою складовою організації
діяльності є налагодження тактичної взаємодії, оскільки вона дозволяє:
максимально забезпечити досягнення оперативних цілей при мінімальних
витратах часу та зусиль; спрямувати більшість зусиль на вирішення най-
більш актуальних проблем боротьби зі злочинністю; досягти ритмічності в
роботі оперативних підрозділів, регулярності одержання ними інформації,
своєчасно виявляти осіб, які становлять оперативний інтерес, встановлю-
вати їх зв’язки та виявляти їх злочинні наміри; спрямовувати свої зусилля
на розробку конкретних осіб та груп, не послаблюючи нагляд за об’єктом
загалом; ефективно використовувати можливості кожного негласного
працівника [1, с. 72‑73]. Стосовно визначення змісту поняття «взаємодія»
та його складових частини, то з цього приводу варто навести підтримане
автором аргументоване судження Д.Й. Никифорчука та О.С. Тарасенка про
те, що в юридичній та спеціальній літературі проблема взаємодії опера-
тивних підрозділів між собою та з іншими правоохоронними органами,
що здійснюють боротьбу зі злочинністю, на монографічному рівні дослід-
жувалась неодноразово, але деякі її аспекти залишаються дискусійними.
Питання взаємодії регулює лише наказ МВС України «Про затвердження
Інструкції з організації взаємодії органів досудового розслідування з ін-
шими органами та підрозділами внутрішніх справ у попередженні, вияв-
ленні та розслідуванні кримінальних правопорушень», тобто законодавчо
врегульовано тільки питання взаємодії між органами досудового розслі-
дування та оперативними підрозділами внутрішніх справ, тоді як загаль-
ний нормативний акт щодо питання безпосередньої взаємодії оператив-
них підрозділів на етапі пошуку інформації та її фіксації відсутній, що є
суттєвим недоліком. Крім того, питання взаємодії та координації спільних
дій за різними напрямками діяльності врегульовано лише нормативними

актами, які стосуються безпосередньо функціонального призначення та
діяльності окремих підрозділів, у той же час нормативно визначеного єди-
ного механізму такої взаємодії не встановленої [2, с. 92-93].
Метою статті є визначення форм та особливостей взаємодії опера-
тивних підрозділів та інших суб’єктів щодо протидії кримінальним право-
порушенням у сфері використання та охорони надр.
Виклад основного матеріалу. Розглядаючи взаємодію, в якій однією
із сторін є саме оперативні підрозділи, які є суб’єктами протидії криміналь-
ним правопорушенням у сфері використання та охорони надр, ми виокрем-
люємо певні її види.
Зовнішня взаємодія, розподіляється на три підвиди.
До першого підвиду відноситься взаємодія з органами управлін-
ня, в яких, виходячи із їхніх повноважень і завдань, може циркулювати
значна кількість первинної інформації про факти підготовки і вчинення
кримінальних правопорушень в означеній сфері. Але оперативні праців-
ники взаємодіють лише з незначною частиною суб’єктів зовнішньої взає-
модії [1, с. 91]. Враховуючи зазначене, ми для кожного суб’єкта сфери вико-
ристання та охорони надр виокремлюємо форми взаємодії з оперативними
підрозділами та їх ефективність:
- Державна служба геології та надр України (Держгеонадра України)
Державна служба гірничого нагляду та промислової безпеки України (Дер-
жгірпромнагляд). Зазначені суб’єкти збирають і накопичують відповідну
інформацію, яку оперативні працівники можуть отримати за запитом і в
подальшому використати для здійснення економіко-правового аналізу го-
сподарської діяльності у сфері використання та охорони надр (68,9%); уза-
гальнюють практику застосування законодавства з питань видачі ліцен-
зій, розробляє та погоджує проекти нормативно-правових актів з питань
дозвільного характеру, тому 37,8% опитаних оперативних працівників
вважають ефективною формою взаємодії можливість правової ініціати-
ви щодо усунення недоліків нормативних актів, які сприяють вчиненню
кримінальних правопорушень; ведуть ліцензійний реєстр, тому основною
формою взаємодії 29,5% оперативників визнали отримання інформації по
офіційним запитам з зазначеного реєстру; визначають форми документів
ліцензування (дозволів), правил їх оформлення, забезпечує замовлення,
постачання, ведення обліку та звітності (щодо витрат), бланків ліцензій,
свідоцтв про державну реєстрацію, що надає можливість залучити його
працівників до дослідження справжності зазначених документів (14,8%).
Респонденти відмічають наступні форми взаємодії: отримання інформації
про СГ, що отримало дозвіл надрокористування (29,5%); ознайомлення з
документами, які зберігаються у цих органах (4,3%); повідомлення поса-
дових осіб зазначених органів про порушення дозвільних умов (6,1%). На-
уковці відмічають, що органи Держгеонагляд і Держгірпромнагляд нако-
пичують і володіють геолого - маркшейдерською інформацією та іншими
відомостями, що мають значення при розслідуванні порушень правил охо-
рони надр, які необхідно витребувати за запитом правоохоронних органів.
Додатково інформація може бути одержана в результаті процесуальних
форм використання спеціальних пізнань у галузі геології і маркшейдерії
(використання спеціальних пізнань спеціалістів без залучення їх до участі

в слідчих діях (консультації, отримання різного роду довідок із спеціальних
питань гірничої справи); використання результатів несудових (відомчих,
адміністративних) розслідувань, що проводяться органами державного
контролю у сфері надрокористування; використання спеціальних пізнань
досвідчених у галузі геології і маркшейдерської справи осіб, залучених до
виконання процесуальної функції спеціаліста в порядку, встановленому ст.
128-1 КПК України; виконання за завданням слідчого або суду технічних
або інших обстежень [3, с. 209]). В складі Держгеонагляд функціонує ДНВП
«Геоінформ України» (Геоінформ), в якому за запитом щодо спецдозволу
можна отримати наступну інформацію: вид користування надрами; назва
родовища; групи корисних копалин; місцезнаходження об’єкта ліцензуван-
ня; застосування ліцензії; реєстраційний номер спецдозволу; назва надро-
користувача (та його код ЕДРПОУ); рік надання спецдозволу; рік закінчен-
ня спецдозволу; стан спецдозволу на момент запиту (дійсний, недійсний,
діє тимчасово, припинений);
- Міністерство енергетики та вугільної промисловості України (Мі-
ненерговугілля) виявляє порушення, інформація про які викладається у
спеціальних актах, тому 11,2% респондентів відмітили як форму взаємодії
отримання інформації про правопорушення, зафіксоване в зазначених ак-
тах;
- з Державною пробірною службою, Департаментом державного ре-
гулювання операцій з дорогоцінними металами і дорогоцінним камін-
ням, Державним гемологічним центром тому респонденти відмічають як
реальні форми взаємодії: направлення запитів щодо окремих партій (або
окремого дорогоцінного каміння) (11,2%); проведення досліджень та екс-
пертиз за завданням правоохоронних органів (24,8 %); короткострокові
контакти (25,6%) з осами з числа технічного персоналу або експертів-ге-
мологів. Ю.А.Казанцев, досліджуючи питання протидії незаконному обігу
дорогоцінних металів та каміння, виокремив форми взаємодії оператив-
них підрозділів та зазначених суб’єктів з врахуванням їх компетенції: от-
римання офіційних відповідей на запити оперативних підрозділів щодо
отримання ліцензій на певний вид господарської діяльності конкретним
СГ, а також всі подальші дії з ліцензією (анулювання, призупинення тощо);
спільні перевірки СГ щодо додержання ліцензійних умов; взаємний обмін
інформацією; залучення до перевірок, що проводяться НП; отримання опе-
ративної інформації про результати проведення перевірок (складання ак-
тів у випадку діяльності без ліцензії, застосування штрафів за порушення
умов ліцензування тощо) на особистому контакті; залучення працівників
для проведення експертних досліджень; участь в оперативно-профілак-
тичних заходах, що проводяться оперативними підрозділами [4, с. 282-
286];
- Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів (Державна
екологічна інспекція України). На думку О.О. Руденка [5, с. 59-61], взаємодія
з зазначеним суб’єктом здійснюється у наступних формах (з врахуванням
результатів опитування оперативних працівників): отримання інформації
про діяльність з видобування корисних копалин легально діючим суб’єк-
том господарювання - при наданні офіційного запиту (60,8%); для огляду
ділянок, місцевості або приміщень (що використовуються з метою забез-

печення процесу надрокористування), опитування осіб (які здійснюють
незаконний видобуток)(25,9%); залучення співробітників екоінспекції
для перевірки достовірності оперативної інформації (14,8%).
Наступним підвидом взаємодії є взаємодія з населенням та громад-
ським формуваннями (ми позиціонуємо їх як громадськість). Формально,
оперативні працівники мають право залучати до виконання окремих опе-
ративно-розшукових завдань представників громадськості без дотриман-
ня конспірації (постійна чи разова допомога представників громадськості
оперативним підрозділам – це специфічна форма реалізації громадянами
України свого конституційного обов’язку, що полягає в наданні оператив-
ному працівникові необхідної інформації чи іншої допомоги). Здебільшо-
го представники громадськості надають загальну інформацію про осіб та
злочинні групи, які вчиняють кримінальні правопорушення у сфері вико-
ристання та охорони надр. Зважаючи на гласність, громадськість в пере-
важній більшості залучається до фіксації фактів злочинної діяльності осіб
та груп в якості спостерігачів, статистів та понятих. Разом з тим, як відміча-
ють науковці, місцеві активісти, що беруть участь в охороні природних
ресурсів, неодноразово зверталися до Президента України, Міністра
внутрішніх справ України, щоб створити підрозділи поліції, які ра-
зом із місцевими жителями займалися б охороною природних ресур-
сів (проте на сьогоднішній день інформації про будь-яку реакцію на
зроблені звернення не надійшло) [6, с.189]. Позитивним прикладом
взаємодії з громадськістю є спільна діяльність із громадськими формуван-
нями, які вже тривалий час функціонують на підставі Закону України «Про
участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону»
[7]. Спектр заходів, що у взаємодії із працівниками поліції виконують пред-
ставники громадськості у сфері використання та охорони надр: патрулю-
вання місць залягання корисних копалин (30,2%); спільне проведення
профілактичних, просвітницьких, виховних заходів серед різних категорій
населення (7,6%) [6, с. 189‑190].
Що стосується місцевих органів влади, то основними формами взає-
модії з ними є: участь у діяльності координаційних органів; проведення
спільних організаційних заходів (перевірок, нарад, семінарів, конференцій
та ін.) для прийняття узгодженого рішення, забезпечення його виконання
та аналізу процесу і підсумків виконання; реалізація узгоджених профілак-
тичних заходів [8, С. 122].
Наступний вид взаємодії – зовнішня спеціальна, планується та здійс-
нюється з правоохоронними органами, у складі яких наявні суб’єкти ОРД –
оперативні підрозділи (наприклад підрозділи Департаменту стратегічних
розслідувань НП України здійснюють взаємодію в установленому порядку
з відповідними підрозділами правоохоронних, розвідувальних, контрро-
звідувальних органів та відповідними підрозділами правоохоронних ор-
ганів інших держав, взаємообмін необхідною для цього інформацією від-
повідно до чинного законодавства.
Відмічено взаємодію з податковою міліцією ДФС у формах: обміну
інформацією (30,2%) щодо виявлення фактів зловживань службовими
особами об’єктів надрокористування у сфері податкового законодавства;
виявлення фактів легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом;

виявлення фактів нецільового використання бюджетних коштів; вияв-
лення фіктивних фірм, з якими укладені угоди державними підприємства-
ми сфери використання та охорони надр [9, с. 134]; виконання окремих
запитів правоохоронних органів щодо протидії кримінальним правопо-
рушенням (8,6%); проведення спільних комплексних перевірок об’єктів
сфери використання та охорони надр (4,3%). видання керівниками від-
повідних правоохоронних органів спільних наказів (0,7%) щодо засто-
сування узгоджених заходів, спрямованих на мінімізацію криміналізації
видобувних підприємств на місцевому, регіональному та міжрегіональ-
ному рівнях [9, с. 133] (суб’єкти господарювання сфери використання та
охорони надр, що становлять оперативний інтерес, можуть бути вклю-
чені до плану перевірок, що дозволить здійснити необхідний вибір СГ
для наступного податкового контролю; визначити обсяги, терміни про-
ведення перевірок; залучати до проведення відповідних кваліфікованих
спеціалістів; забезпечити належну взаємодію між різними підрозділами
податкової служби, іншими контролюючими та правоохоронними органа-
ми [10, с. 71]).
Відмічено взаємодію з СБУ у формах: здійснення спільних слідчих
- розшукових дій та пошукових заходів, спрямованих на своєчасне вияв-
лення економічних кримінальних правопорушень у сфері використання
та охорони надр на стадії підготовки чи замаху або вже вчинених, але
невідомих правоохоронним органам (4%); обмін інформацією з питань
протидії кримінальним правопорушення на об’єктах видобувної галузі
(переважно це оперативна інформація про кримінальні правопорушення,
які готуються або вже вчинені, та є необхідність у негайному їх виявлен-
ні) (8,3%), постійне взаємне інформування про: виявлення організованих
злочинних груп на підприємствах сфери використання та охорони надр
та знешкодження їхнього економічного підґрунтя; факти викрадення ви-
бухових речовин, що зберігаються на цих підприємствах для проведення
гірничих робіт; діяльність організованих злочинних груп, які займаються
викраденням корисних копалин вагонними та машинними нормами [9,
с. 133-134].
До внутрішньої взаємодії відносяться два підвиди:
- внутрішня спеціалізована взаємодія між оперативними підрозділа-
ми системи МВС (НП) України у формах: інформування про результати
протидії кримінальним правопорушенням у сфері використання та охо-
рони надр (43,6%); спільний аналіз практики боротьби з кримінальними
правопорушеннями на об’єктах сфери використання та охорони надр та
ефективності системи заходів, що застосовуються (36,4%); вивчення та
розповсюдження позитивного досвіду боротьби з кримінальними право-
порушеннями на об’єктах сфери використання та охорони надр (40,3%)
(шляхом розробки спільних методичних рекомендацій з тактики виявлен-
ня, документування і протидії кримінальним правопорушенням, врахову-
ючи особливості способу їх вчинення та специфіку видобувних процесів);
розробка комплексних планів протидії кримінальним правопорушенням
у сфері використання та охорони надр (11,2%) на рівні регіону, району та
міста, які повинні бути складовою частиною комплексних планів соціаль-
ного та економічного розвитку підприємств та окремих регіонів тощо [11,

с. 35]. Взаємодія також відбувається у формі обміну інформацією про вияв-
лені кримінальні правопорушення (68%);
- неспеціалізована внутрішня взаємодія відбувається з інши-
ми підрозділами системи МВС (НП) України, які не є суб’єктами ОРД.
Працівники превентивних підрозділів (дільничні уповноважені), патруль-
ної поліції, можуть знати про окремі факти протиправної діяльності зі
скарг населення, працівників громадськості, патрулювання територій,
заяв про крадіжки, транспортування незаконно видобутих корисних
копалин. Служба дільничних офіцерів поліції є перспективним і потен-
ційно важливим джерелом отримання первинної оперативно-розшукової
інформації про злочини у сфері надрокористування, що пов’язано з тим,
що дільничні інспектори щодня спілкуються з населенням дільниць, які
вони обслуговують, зустрічаються і розмовляють із керівниками під-
приємств, установ і навчальних закладів, проводять прийоми громадян,
працюють зі своїми довіреними особами та отримують від них різного
роду інформацію. У результаті цього дільничні офіцери поліції отриму-
ють значну кількість інформації про осіб, які проживають і працюють на
закріплених за ними дільницях, у тому числі і про таких, котрі можуть
стати на злочинний шлях, висловлюють злочинні наміри, підозрюють-
ся у підготовці чи скоєнні кримінальних правопорушень. Наведене під-
креслює важливість тісної взаємодії з дільничними офіцерами поліції як
одним із можливих джерел отримання первинної оперативно-розшукової
інформації [1, с. 87]. До організаційно-управлінських форм взаємодії від-
носяться наступні: спільний аналіз і вивчення діяльності служб під час
протидії кримінальним правопорушенням на території обслуговування
(6,8%); спільне планування роботи з протидії кримінальним правопору-
шенням (8,3%); взаємний обмін інформацією про підготовку і вчинення
кримінальних правопорушень (6,8%); узагальнення і обмін позитивним
досвідом взаємодії під час вирішення оперативно-службових питань
(8,3%); проведення занять під час службової підготовки з навчання діль-
ничних інспекторів тактиці пошукової роботи, методиці попередження
і документування кримінальних правопорушень, виявлення злочинців
(3,3%)[1, с. 374, 376-377].
Необхідно окремо відмітити той факт, що наразі в системі поліції
існує багато джерел розрізненої інформації, що аналізується автономно
співробітниками різних служб. Дані мають накопичуватись та зберігатись
у спільній базі, адже інформація належить державі як один із продуктів
діяльності поліції. Таким чином, пріоритетною задачею є консолідація
всієї оперативної інформації, її подальшій аналіз, що допоможе у розкрит-
ті в першу чергу тяжких та особливо тяжких кримінальних правопору-
шень та зокрема, протидіяти кримінальним правопорушенням у сфері ви-
користання та охорони надр. Створене Управління кримінального аналізу
НП України виконує саме це завдання у вигляді систематизації та аналізу:
щоденних зведень про кримінальні правопорушення (85%); повідомлень
підсобного апарату (73,8%); аналізу розслідуваних кримінальних право-
порушень, що вчиняються організованими злочинними групами (64,1%);
матеріалів щодо вилучення документів, речей та предметів, які незаконно
перебувала у володінні особи, виявлення і вилучення речових доказів та

ін. (43,2%); матеріалів контролюючих фінансових органів, повідомлення,
заяв і скарг громадян (45,7%).
Висновки. Таким чином, до зовнішніх видів взаємодії під час протидії
кримінальним правопорушенням у сфері використання та охорони надр
віднесено: взаємодія з органами управління; з населенням та громадським
формуваннями; спеціальна (планується та здійснюється з правоохоронни-
ми органами, у складі яких наявні суб’єкти ОРД – оперативні підрозділи).
До внутрішньої взаємодії віднесено: внутрішня спеціалізована взаємодія
між оперативними підрозділами системи МВС (НП) України; внутрішня не-
спеціалізована взаємодія з іншими підрозділами системи МВС (НП) Украї-
ни, які не є суб’єктами ОРД.

1. Голиш О.І., Бортник С.М., Стащак М.В., Шендрик В.В. Теорія і практи-
ка оперативно-розшукової протидії злочинам у сфері водокористування :
монографія ; за заг. наук. ред. В.В. Шендрика. Львів : Вид-во ХНУВС, 2016.
141 с.
2. Єрмаков Ю.О., Никифорчук Д. Й., Тарасенко О. С. Протидія злочинам,
пов’язаним із сутенерством або втягненням особи в заняття проституцією:
монографія. К. : НАВС, 2015. 144 с.
3. Козьяков І. М. Проблеми протидії злочинам у сфері охорони та ра-
ціонального використання надр. Боротьба з організованою злочинністю і
корупцією (теорія і практика). 2007. Вип. 16. С. 203‑211.
4. Казанцев Ю.А. Проблемні питання контролю за обігом дорогоцінних
металів та каміння та шляхи їх вирішення. Сучасні економічні перспективи
в умовах сталого розвитку: матеріали V Всеукраїнської науково-практич-
ної конференції (Кіровоград, 22 квітня 2011 р.). Кіровоград, Кіровоградсь-
кий інститут розвитку людини «Україна», 2011. С. 282‑286.
5. Руденко О. О. Критерії визначення легітимності господарської
діяльності, як шлях підвищення ефективності державного регулювання
економіки. Проблеми попередження злочинності оперативними підрозділа-
ми ОВС у взаємодії з іншими правоохоронними органами: тези доп. на-
ук.-практ. семінару (Кіровоград, 31 жовт. 2008 р.). Кіровоград : КЮІ ХНУВС,
2008. С. 59–61.
6. Здоровило І. В. Актуальні питання запобігання злочинам, пов’яза-
ним із порушенням правил охорони або використання надр в Україні. Пи-
тання боротьби зі злочинністю. 2016. Вип. 31. С. 183‑196.
7. Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного
кордону: Закон України № 1835‑III від 22 черв. 2000 р.
8. Назар Ю. С. Адміністративний договір як форма взаємодії ОВС з ор-
ганами місцевого самоврядування та місцевими органами виконавчої вла-
ди у профілактиці адміністративних правопорушень. Наук. вісник Львів.
держ. ун-ту внутр. Справ: Серія «Юридична». 2006. Вип. 2. С. 120–125.
9. Титаренко О.О. Кримінологічна характеристика та протидія еко-
номічним злочинам у вугільній промисловості: монографія. Дніпропе-
тровськ: ДДУВС. 2008. 196 с.

10. Лисенко В. В. Проблеми криміналістичного забезпечення розслі-

дування податкових злочинів : дис. … доктора юрид. наук : 12.00.09. К.,
2006. 500 с.
11. Давыденко Л.М. Предупреждение правонарушений в сфере хозяй-
ственной деятельности. К.: О-ва «Знание» УССР, 1983. 48 с.
Yu. Yermakov
INTERACTION DURING COMBATING CRIMINAL OFFENSES IN THE FIELD

OF USE AND PROTECTION OF SUBSTRATES
The article considers the types and forms of interaction in combating

criminal offenses in the field of subsoil use and protection. External types of
interaction include: interaction with governing bodies (in the forms of: obtaining
information, acquaintance with documents stored in these bodies, providing
operational information without specifying sources); with the population and
public formations (in the forms of: patrolling the places of occurrence of minerals;
joint carrying out of preventive, educational, upbringing activities among
different categories of the population); special, planned and carried out with law
enforcement agencies, which include the subjects of the ORD - operational units (in
the forms of: information exchange; joint comprehensive inspections of facilities
for the use and protection of subsoil; implementation of joint investigative and
search activities aimed at detection of criminal offenses in the field of use and
protection of subsoil at the stage of preparation or attempt or already committed,
but unknown to law enforcement agencies). The internal interaction includes:
internal specialized interaction between the operational units of the Ministry of
Internal Affairs (NP) of Ukraine (in the forms of: informing about the results of
combating criminal offenses in the field of subsoil use and protection; study and
dissemination of positive experience in combating criminal offenses; development
of comprehensive plans for combating criminal offenses); internal non-specialized
interaction with other units of the Ministry of Internal Affairs (NP) of Ukraine,
which are not subjects of ORD (in the forms of: joint analysis and study of services in
combating criminal offenses on the territory; joint planning of work on combating
criminal offenses; mutual exchange of information on their preparation and
commission, generalization and exchange of positive experience of interaction,
conducting classes during in-service training on methods of detecting criminals,
criminal offenses.
Keywords: sphere of subsoil use and protection, criminal offenses, operative
subdivisions, counteraction, organization of activity, interaction, types, forms.

УДК: 343.982
Конюшенко Я. Ю.,
кандидат юридичних наук, доцент,
доцент кафедри кримінального процесу
ЗНЯТТЯ ІНФОРМАЦІЇ З ТРАНСПОРТНИХ

ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙНИХ МЕРЕЖ ТА ЕЛЕКТРОННИХ
ІНФОРМАЦІЙНИХ СИСТЕМ: ТЕОРЕТИКО-ПРИКЛАДНІ
АСПЕКТИ
Стаття присвячена процесуальному аналізу таких негласних слідчих
(розшукових) дій, як зняття інформації з транспортних телекомуніка-
ційних мереж (ст. 263 КПК України) та зняття інформації з електронних
інформаційних систем (ст. 264 КПК України). Автором на підставі аналізу
кримінального процесуального законодавства виокремлені правова та
фактична підстава проведення кожної із цих негласної слідчої (розшукової)
дії. Визначено, що проблемним аспектом зняття інформації з транспортних
телекомунікаційних мереж є, по-перше, відсутність закріпленої законі
можливості складання декількох протоколів проведення цієї процесуальної
дії впродовж виконання однієї ухвали слідчого судді; по-друге, законодавцем
не диференційовано обсяг обов’язкових відомостей, що повинні зазначатися
в протоколі проведення цієї процесуальної дії. Констатовано, що у разі
здобуття відомостей з електронних інформаційних систем або її частини,
які не обмежується її власником, володільцем або утримувачем або не
пов’язано з подоланням системи логічного захисту, не слід відносити
до підвиду зняття інформації з електронних інформаційних систем. На
підставі проведеного дослідження запропоновані відповідні зміни до КПК
України.
Ключові слова: негласні слідчі (розшукові) дії, зняття інформації з
транспортних телекомунікаційних мереж, зняття інформації з електро-
нних інформаційних систем.
Актуальність теми. Однією з новацій чинного Кримінального про-

цесуального кодексу України 2012 року (далі – КПК України) небезпідстав-
но вважають запровадження інститут негласних слідчих (розшукових) дій
(далі – НСРД). Виходячи з аналізу глави 21 КПК України можемо зазначити,
що законодавець систему НСРД унормував у двох параграфах – пов’яза-
ні зі втручанням у приватне спілкування та інші види негласних слідчих
(розшукових) дій. Загальні положення та порядок проведення негласних
слідчих (розшукових) дій, пов’язаних із втручанням у приватне спілку-
вання, унормовано в § 2 Глави 21 КПК України. Насамперед, звернемось
до поняття «втручання у приватне спілкування». Відповідно до ч. 4 ст. 258
КПК України: «Втручання у приватне спілкування це доступ до змісту
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Конюшенко Я. Ю., 2019
спілкування за умов, якщо учасники спілкування мають достатні підстави

вважати, що спілкування є приватним». До того ж законодавець роз’яснює,
що: «спілкування це передання інформації у будь-якій формі від однієї
особи до іншої безпосередньо або за допомогою засобів зв’язку будь-якого
типу». Спілкування є приватним, якщо інформація передається та зберіга-
ється за таких фізичних чи юридичних умов, при яких учасники спілкуван-
ня можуть розраховувати на захист інформації від втручання інших осіб
(ч. 3 ст. 258 КПК України). Вказані положення КПК України доволі чіткі та
зрозумілі, а за своєю суттю є термінами, що застосовуються при формуван-
ні й тлумаченні інших положень глави 21 КПК України.
Виклад основного матеріалу. Процесуальний порядок зняття
інформації з транспортних телекомунікаційних мереж унормований
положеннями ст. 263 КПК України). Правовою підставою проведення
цієї НСРД є ухвала слідчого судді, яка постановляється за клопотанням
прокурора або слідчого, погодженого з прокурором (ч. 3 ст. 246, ч. 1 ст. 258,
ч. 1 ст. 263 КПК України). При цьому в клопотанні слідчого, прокурора та
ухвалі слідчого судді обов’язково повинно бути зазначено ідентифікаційні
ознаки, які дозволять унікально ідентифікувати абонента спостереження,
транспортну телекомунікаційну мережу, кінцеве обладнання, на якому
може здійснюватися втручання у приватне спілкування (п. 8 ч. 2 ст. 248,
п. 4 ч. 4 ст. 248, ч. 2 ст. 263 КПК України). Фактичною підставою є наявність
достатніх відомостей, що вказують на можливість встановити обставини,
які мають значення для кримінального провадження шляхом зняття ін-
формації з транспортних телекомунікаційних мереж (ч. 2 ст. 223, ч. 1 ст. 260
КПК України). Метою її проведення є отримання (збирання) доказів або пе-
ревірка вже отриманих доказів у конкретному кримінальному проваджен-
ні (ч. 1 ст. 223 КПК України).
Зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж може
проводитись лише за наявності двох взаємопов’язаних умов, визначених у
ч. 2 ст. 246 КПК України, а саме:
- по-перше, у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо
тяжких злочинів;
- по-друге, виключно у випадку, якщо відомості про кримінальне пра-
вопорушення та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший
спосіб.
Відповідно до положень ч. 4 ст. 263 КПК України, правом
безпосереднього проведення цієї процесуальної дії на підставі доручення
слідчого (п. 3 ч. 2 ст. 40, ст. 41 КПК України) наділені уповноважені підроз-
діли органів Національної поліції, Національного антикорупційного бюро
України, Державного бюро розслідувань та органів безпеки.
Згідно ч. 3 ст. 263 КПК України фактичне зняття інформації з
транспортних телекомунікаційних мереж передбачає такі дії: 1) проведення
із застосуванням відповідних технічних засобів спостереження, відбору та
фіксації змісту інформації, яка передається особою та має значення для
досудового розслідування; 2) одержання, перетворення і фіксація різних
видів сигналів, що передаються каналами зв’язку. Хід та результати
здійснення зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж
фіксуються у протоколі, до якого в разі необхідності долучаються додатки.
Також її проведення може фіксуватися за допомогою технічних та інших

засобів. Протокол і додатки до нього повинні відповідати загальним
вимогам, закріплених ст.ст. 104-105 КПК України.
Слід звернути увагу, що в ч. 1 ст. 265 КПК України додатково вказується
на необхідність зазначення в протоколі проведення цієї НСРД змісту
інформації, що передається особами через транспортні телекомунікаційні
мережі. Разом із цим, при виявленні в інформації відомостей, що мають
значення для конкретного досудового розслідування, в протоколі
відтворюється відповідна частина такої інформації [1]. І це є доречним,
адже відтворення у протоколі повного змісту всіх розмов та інших форм
спілкування є дуже трудомістким і тривалим у часі процесом.
Проблемними аспектами процесуальної форми зняття інформації
з транспортних телекомунікаційних мереж, що можливо виокремити
з огляду на тривалість і безперервність цієї дії, технічну складову при її
виконанні, є наступні. По-перше, це відсутність закріпленої в положеннях
КПК України можливості складання декількох протоколів проведення
цієї НСРД упродовж виконання однієї ухвали слідчого судді. По-друге,
законодавцем не диференційовано обсяг обов’язкових відомостей, що
повинні зазначатися в протоколі проведення НСРД, зокрема стосовно
технічних і оперативних дій, які були виконаних у ході її проведення. В
практичних реаліях не всі дії можливо відобразити, враховуючи технічні
особливості зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж.
З метою забезпечення виконання досліджуваної НСРД законодавець
зобов’язав керівників і працівники операторів телекомунікаційного
зв’язку вчинити наступні дії ( ч. 4 ст. 263 КПК України):
1) сприяти виконанню дій із зняття інформації з транспортних теле-
комунікаційних мереж;
2) вживати необхідних заходів щодо нерозголошення факту прове-
дення таких дій та отриманої інформації;
3) зберігати інформацію в незмінному вигляді.
До того ж, у ч. 4 ст. 39 Закону України «Про телекомунікації»
закріплено, що «оператори телекомунікацій зобов’язані за власні кошти
встановлювати на своїх телекомунікаційних мережах технічні засоби,
необхідні для здійснення уповноваженими органами оперативно-
розшукових та розвідувальних заходів, і забезпечувати функціонування
цих технічних засобів, а також у межах своїх повноважень сприяти
проведенню оперативно-розшукових та розвідувальних заходів та
недопущенню розголошення організаційних і тактичних прийомів їх
проведення. Оператори телекомунікацій зобов’язані забезпечувати захист
зазначених технічних засобів від несанкціонованого доступу» [2].
Принагідно зазначити, що нормативно-правові приписи п. 1.11.5.
Інструкції про НСРД дещо деталізують організаційно-технічні аспекти
проведення цієї НСРД. Зокрема, «зняття інформації з транспортних
телекомунікаційних мереж полягає в негласному проведенні із
застосуванням відповідних технічних засобів спостереження, відбору та
фіксації змісту інформації, яка передається особою, а також одержанні,
перетворенні і фіксації різних видів сигналів, що передаються каналами
зв›язку, а саме: знаки, сигнали, письмовий текст, зображення, звуки,
повідомлення будь-якого виду». Також, в цій Інструкції роз’яснюється,

що «зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж
поділяється на: 1) контроль за телефонними розмовами, що полягає в
негласному проведенні із застосуванням відповідних технічних засобів, у
тому числі встановлених на транспортних телекомунікаційних мережах,
спостереження, відбору та фіксації змісту телефонних розмов, іншої
інформації та сигналів (SMS, MMS, факсимільний зв›язок, модемний зв›язок
тощо), які передаються телефонним каналом зв›язку, що контролюється;
2) зняття інформації з каналів зв›язку, що полягає в негласному одержанні,
перетворенні і фіксації із застосуванням технічних засобів, у тому числі
встановлених на транспортних телекомунікаційних мережах, у відповідній
формі різних видів сигналів, які передаються каналами зв›язку мережі
Інтернет, інших мереж передачі даних, що контролюються» [3].
Продовжуючи досліджувати сутність та зміст зняття інформації
з транспортних телекомунікаційних мереж, звернемось до ч. 1 ст. 263
КПК України, де роз’яснюється термін «транспортна телекомунікаційна
мережа». Так, у її положеннях визначено, що «це мережа, що забезпечує
передавання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та
звуків або повідомлень будь-якого роду між підключеними до неї
телекомунікаційними мережами доступу». Вказане визначення повністю
узгоджується з роз’ясненням цього терміну, що міститься в абз. 58 ч. 1
ст. 1 Закону України «Про телекомунікації». У даному Законі закріплено
ще низку термінів, що сприяють розумінню сутності зняття інформації з
транспортних телекомунікаційних мереж. Так, у ч. 1 ст. 1 даного Закону
визначені такі терміни, як: абонент; кінцеве обладнання; телекомуніка-
ційна мережа; пункт закінчення телекомунікаційної мережі; телекомуні-
каційна мережа доступу; канал електрозв’язку; оператор телекомуніка-
цій; провайдер телекомунікацій [2].
Враховуючи прикладний аспект, слід звернути увагу, що у вільно-
му доступі на офіційному веб-порталі Національної комісії, яка здійснює
державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації, в актуальному
стані надано повний перелік операторів та провайдерів телекомунікацій
із зазначенням їх найменування, коду ЄДРПОУ або реєстраційного номеру
облікової картки платника податків, юридичної адреси, тощо [4]. В свою
чергу, в практичній діяльності та юридичній літературі вже визначились
з ідентифікацією абонента спостереження та кінцевого обладнання. Така
ідентифікація може здійснюватися за: номером абонента в телефонній ме-
режі загального користування; ідентифікатором користувача (USER ID);
міжнародним ідентифікаційним номером мобільного терміналу (ІМЕІ);
міжнародним ідентифікаційним номером мобільного абонента (IMSI);
ідентифікаційною телекомунікаційною карткою (засіб, який використо-
вується для позначення (ідентифікації) кінцевого обладнання абонента в
телекомунікаційній мережі (SIM-картка, USIM-картка, R-UIM-картка тощо);
серійним номером обладнання рухомої станції (ESN); міжнародним ISDN
номером рухомої станції (MSISDN). Для зняття інформації з мереж Інтернет
це адреса електронної пошти; адреса в мережі передачі даних з комутацією
пакетів, у тому числі ІР-адреса; апаратна адреса пристрою, приєднаного до
мережі (МАС-адреса) [5, с. 341].
Враховуючи вищезазначене, слід констатувати, що слідчий, прокурор,

гласний оперативний працівник не мають можливості безпосередньо
виконати цю НСРД, а можуть лише дослідити інформацію на первинних
носіях, отриману при застосуванні технічних засобів негласними
працівниками або залученими спеціалістами під час здійснення зняття
інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, що й закріплено у
ст. 266 КПК України.
Наступним видом НСРД, що також пов’язана з інформаційно-
комунікаційними технологіями (ІТ – технології), є зняття інформації
з електронних інформаційних систем. Аналіз загальних і спеціальних
положень КПК України, що стосуються процесуального порядку
проведення цієї НСРД дозволяє стверджувати про наявність диференціації
її процесуальної форми. Так, умовою диференціації є наявність або
відсутність обмеження власником, володільцем або утримувачем доступу
до електронних інформаційних систем або її частини та наявність
або відсутність систем логічного захисту доступу до електронних
інформаційних систем або її частини. Тобто, має два окремих процесуальних
порядки проведення цієї НСРД.
Почнемо з дослідження процесуального порядку проведення зняття
інформації з електронних інформаційних систем за умови обмеження
власником, володільцем або утримувачем доступу до електронних
інформаційних систем або її частини та наявності систем логічного захисту
доступу до електронних інформаційних систем або її частини. Правовою
підставою проведення є ухвала слідчого судді, яка постановляється за
клопотанням прокурора або слідчого, погодженого з прокурором (ч. 3
ст. 246, ч. 1 ст.258, ч. 1 ст. 264 КПК України). Як свідчить аналіз вимог п. 8
ч. 2 ст. 248, п. 4 ч. 4 ст. 248, ч. 2 ст. 264 КПК України, в клопотанні слідчого,
прокурора та ухвалі слідчого судді обов’язково повинні бути зазначені
ідентифікаційні ознаки електронної інформаційної системи, в якій може
здійснюватися втручання у приватне спілкування. Фактичною підставою є
наявність відомостей, що в електронній інформаційній системі або її частині
є інформація, що має значення для певного досудового розслідування.
(ч. 2 ст. 223, ч. 1 ст. 264 КПК України). Метою проведення даної процесуаль-
ної дії є отримання (збирання) доказів або перевірка вже отриманих доказів
у конкретному кримінальному провадженні (ч. 1 ст. 223 КПК України).
Досліджуваний підвид зняття інформації з електронних інформаційних
систем може проводитись лише у кримінальному провадженні щодо
тяжких або особливо тяжких злочинів, та виключно у випадку, якщо
відомості про кримінальне правопорушення та особу, яка його вчинила,
неможливо отримати в інший спосіб (ч. 2 ст. 246 КПК України). Правом
її проведення наділені слідчий, який здійснює досудове розслідування,
або за його дорученням уповноважені оперативні підрозділи відповідних
правоохоронних органів (ч. 6 ст. 246 КПК України).
Аналіз положень ч. 1 ст. 264 КПК України дає змогу виділити
декілька дій що охоплюються поняттям зняття інформації з електронних
інформаційних систем, а саме: 1) пошук, виявлення і фіксація відомостей,
що містяться в електронній інформаційній системі або її частині без відома
її власника; 2) доступ до електронної інформаційної системи або її частини
без відома її власника; 3) отримання відомостей, що містяться в електронній

інформаційній системі або її частині без відома її власника. Хід та результати
здійснення зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж
фіксуються в протоколі, до якого у разі необхідності долучаються додатки.
Також її проведення може фіксуватися за допомогою технічних та інших
засобів. Протокол і додатки до нього повинні відповідати загальним
вимогам, що закріплених ст.ст. 104-105 КПК України. У положеннях ч. 2
ст. 265 КПК України додатково роз’яснюється, що «зміст інформації, одер-
жаної внаслідок здійснення зняття відомостей з електронних інформацій-
них систем або їх частин, фіксується на відповідному носієві особою, яка
здійснювала зняття та зобов’язана забезпечити обробку, збереження або
передання інформації» [1].
Далі проаналізуємо процесуальний порядок проведення зняття
інформації з електронних інформаційних систем за умови відсутності
як обмеження власником, володільцем або утримувачем доступу до
електронних інформаційних систем або її частини, так і систем логічного
захисту доступу до електронних інформаційних систем або її частини.
Правовою підставою проведення є постанова слідчого, прокурора (ч. 3
ст. 246, ч. 2 ст. 264 КПК України), в якій обов’язково повинні бути зазначе-
ні ідентифікаційні ознаки електронної інформаційної системи. До того ж,
якщо рішення про проведення цього виду НСРД прийняв слідчий, то він
зобов’язаний повідомити про це прокурора, який має право заборонити
проведення або припинити подальше проведення цієї НСРД (ч. 3 ст. 246
КПК України). Фактичною підставою є наявність відомостей, що в електро-
нній інформаційній системі або її частині є інформація, що має значення
для певного досудового розслідування. (ч. 2 ст. 223, ч. 1 ст. 264 КПК Укра-
їни). Метою її проведення є отримання (збирання) доказів або перевірка
вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні (ч. 1
ст. 223 КПК України). Зняття інформації з електронних інформаційних сис-
тем можливе у будь-якому кримінальному провадженні, тобто незалежно
від ступеня тяжкості кримінального правопорушення, однак виключно у
випадку, якщо відомості про кримінальне правопорушення та особу, яка
його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб (ч. 2 ст. 246, ч. 1 ст. 300
КПК України). Відповідно до положень ч. 6 ст. 246 КПК України, правом про-
ведення цієї процесуальної дії наділений слідчий, який здійснює досудове
розслідування, або за його дорученням уповноважені оперативні підрозді-
ли правоохоронних органів. Хід та результати здійснення зняття інформа-
ції з транспортних телекомунікаційних мереж фіксуються в протоколі, до
якого у разі необхідності долучаються додатки. Також її проведення може
фіксуватися за допомогою технічних та інших засобів. Протокол і додатки
до нього повинні відповідати загальним вимогам, закріплених ст.ст. 104-
105 КПК України [1].
Слід зауважити, що низка вчених стверджують, що умова відсутності
обмеження власником, володільцем або утримувачем доступу до
електронних інформаційних систем або її частини або відсутність систем
логічного захисту доступу до електронних інформаційних систем або її
частини (ч. 2 ст. 264 КПК України) є підставою вважати, що дії по зняттю
інформації з таких електронних інформаційних систем або її частини не
відносяться до НСРД. Такі дії слід здійснювати керуючись положеннями

ст. 187 КПК України, що закріплює правила проведення такої слідчої
(розшукової) дії, як огляд [4, с. 342].
У юридичній літературі також наводиться приклад розмежування
цієї НСРД та огляду. Зокрема, В. М. Тертишник зазначає, що для зняття
інформації розміщеної на загальнодоступних соціальних сайтах Інтернету
дозволу слідчого судді чи прокурора не потребується, адже в цьому
випадку не існує втручання у приватне спілкування чи приватне життя.
Розміщена там інформація є публічною і може фіксуватись засобами
огляду [5, с. 526]. З таким тлумаченням положень ч. 2 ст. 264 КПК України
з огляду на реалії побудови інформаційного простору, захищеності
доступу до серверів, персональних комп’ютерів, іншого спеціального
комп’ютерного обладнання ми цілком погоджуємося. Поряд із тим, зміст
положень ч. 2 ст. 246, ч. 1 ст. 300 КПК України чітко вказує на закріплення
підвиду досліджуваної НСРД. Однак, дуже складно навести приклад
слідчої ситуації, коли слід здійснювати процесуальні дії, керуючись при
цьому ч. 2 ст. 246 КПК України. На наш погляд, законодавчо позиція з
цього питання не зовсім видається логічною та обґрунтованою, тому й не
має доцільності, щоб інформація, яка доступна будь-якому користувачу
Інтернету, відшукувалася, оглядалася, фіксувалася та долучалася слідчим,
прокурором до кримінального провадження шляхом проведенням НСРД.
Крім того, в юридичній літературу звертається увага на необхідність
суттєвого вдосконалення регламентації зняття інформації з електронних
інформаційних систем [6, с. 527], при цьому пропонуються нові положен-
ня ст. 264 КПК України, які, на нашу думку, виходять за межі сутності та
змісту НСРД. Зокрема, це стосується таких доповнень, як: «… Зняття ін-
формації з електронних інформаційних систем проводиться в присутності
власника, володільця чи утримувача та користувача електронної інфор-
маційної системи та двох понятих. Перед зняттям інформації з електро-
нних інформаційних систем слідчий, прокурор пред’являє власнику, воло-
дільцю, утримувачу чи користувачу електронної інформаційної системи
ухвалу слідчого судді про дозвіл на втручання у приватне спілкування та
пропонує відкрити доступ до необхідної інформації. … Примірник прото-
колу зняття інформації з електронних інформаційних систем вручається
особі, в якої проведено дослідження електронних інформаційних систем.
…. За наявності у протоколі зауважень на неправильні дії, допущені під
час слідчої дії, слідчий не пізніше двох діб повідомляє про це прокурора
та слідчого суддю» [5, с. 527-529, 6, с. 258-260]. З такою пропозицією важ-
ко погодитись на підставі того, що НСРД це різновид слідчих (розшукових)
дій, відомості про факт та методи проведення яких не підлягають розголо-
шенню. Тобто, НСРД проводяться таємно від особи, якої вони стосуються,
в даному випадку від власника, володільця або утримувача електронної
інформаційної системи.
На нашу думку, в першу чергу, потребує уточнення термінології, що
використовується в положеннях ст. 264 КПК України, адже в законодавстві
України не має визначення терміну «електронні інформаційні системи»
[7]. Поряд із тим, у ст. 1 Закону України «Про захист інформації в інформа-
ційно-телекомунікаційних системах» надається визначення терміну «ін-
формаційної (автоматизованої) системи», під якою розуміється «організа-

ційно-технічна система, в якій реалізується технологія обробки інформації
з використанням технічних і програмних засобів» [8].
Своє чергою принагідно зазначити, що в п. 1.11.6. Інструкції про
НСРД роз’яснюється, що під електронною інформаційною системою слід
розуміти «електронно-обчислювальні машини (комп›ютер), автоматичні
системи, комп›ютерні мережі». Однак, по-перше, таке визначення дещо
звужує поняття «інформаційної (автоматизованої) системи», яке закріпле-
но в Законі України «Про захист інформації в інформаційно-телекомуніка-
ційних системах»; по-друге, як ми вже відмічали, у розумінні ч. 2 ст. 1 КПК
України зазначена Інструкція не є частиною кримінального процесуально-
го законодавства.
Таким чином, у положеннях КПК України фактично не визначено
об’єкт, із якого дозволено знімати інформацію при проведенні даного виду
НСРД. З огляду на вказане результати проведення цієї НСРД можуть бути
визнані не допустимими доказами.
Висновки. Резюмуючи проведене дослідження пропонуємо до КПК
України внести наступні зміни і доповнення:
– по-перше, положення ч. 2 ст. 246 КПК України викласти у такій ре-
дакції: «2. У випадку, якщо здобуття відомостей з електронних інформацій-
них систем або її частини не обмежується її власником, володільцем або
утримувачем або не пов’язано з подоланням системи логічного захисту,
такі дії здійснюються за правилами, передбаченими стаття 237, 234-236,
159-166 цього Кодексу». У разі внесення до КПК України зазначених змін
слід одночасно виключити з положень ч. 1 ст. 300 КПК України посилання
на ч. 2 ст. 246 КПК України, та у ч. 2 ст. 246 КПК України слова «(в частині
дій, що проводяться на підставі ухвали слідчого судді)»;
– по-друге, доповнити ч. 1 ст. 264 КПК України новим абзацом, ви-
клавши його в наступній редакції: «Електронна інформаційна система - це
організаційно-технічна система, в якій реалізується технологія обробки ін-
формації з використанням технічних і програмних засобів, частинами якої
є електронно-обчислювальні машини (комп’ютер), сервери, інші пристрої
накопичення та обробки інформації, автоматичні системи, комп’ютерні
мережі».
На наше переконання, запропоновані зміни сприяють більш
одноманітному й логічному застосуванню положень КПК України а отже й
ефективніше сприятимуть реалізації завдань кримінального провадження.

13.04.2012 № 4651-VI. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-
17#n2295.
2. Про телекомунікації: Закон України від 18.11.2003 № 1280-IV. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1280-15#n489.
3. Інструкція про організацію проведення негласних слідчих (розшу-
кових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні,
затв. наказом Генеральної прокуратури України, МВС України, Служби без-
пеки України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Мі-
ністерства фінансів України, Міністерства юстиції України від 16.11.2012

№ 114/1042/516/1199/936/1687/5. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/
show/v0114900-12.
4. Реєстр операторів, провайдерів телекомунікацій: Реєстри:
Телекомунікації: Адміністративні послуги. Національна комісія, що
здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації:
офіційний веб-портал. URL: https://nkrzi.gov.ua/index.php?r=site/
index&pg=84&language=uk.
5. Кримінальний процес: підручник / О.В. Капліна, О.Г. Шило, В.М. Тро-
фименко та ін.; за заг. ред. О. В. Капліної, О. Г. Шило. Харків : Право, 2019.
584 с.
6. Тертишник В. М. Кримінальний процес України : підручник. 7-ме
вид., допов. і перероб. Київ: Алерта, 2017. 840 с.
7. Теорій доказів: підручник / К.В. Антонов, О.В. Сачко, В.М. Тертишник,
В.Г. Уваров / за заг. Ред.. В.М. Тертишник. Київ: Алерта, 2015. 294 с.
8. Термінологія законодавства: Верховна рада України: офіційний
веб-портал. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/termin.
9. Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних систе-
мах: Закон України від 05.07.1994 № 80/94-ВР. URL: https://zakon.rada.gov.
ua/laws/show/80/94-%D0%B2%D1%80#Text.
Ya. Koniushenko
WITHDRAWAL OF INFORMATION FROM TRANSPORT

TELECOMMUNICATIONS NETWORKS AND ELECTRONIC INFORMATION
SYSTEMS: THEORETICAL AND APPLIED ASPECTS
The article is devoted to the procedural analysis of such covert investigative

(search) actions as removal of information from transport telecommunication
networks (Article 263 of the CPC of Ukraine) and removal of information from
electronic information systems (Article 264 of the CPC of Ukraine). Based on the
analysis of the criminal procedural legislation, the author singles out the legal
and factual grounds for conducting each of these covert investigative (search)
actions. It is determined that the problematic aspect of withdrawal of information
from transport telecommunication networks is, first, the lack of the possibility
provided by law to draw up several protocols of this procedural action during the
execution of one decision of the investigating judge; secondly, the legislator did
not differentiate the amount of mandatory information that must be indicated
in the protocol of this procedural action. It is stated that in the case of obtaining
information from electronic information systems or its part, which is not limited to
its owner, possessor or holder or is not related to overcoming the logical protection
system, should not be considered a subtype of information retrieval from electronic
information systems. On the basis of the conducted research the corresponding
changes to the CPC of Ukraine are offered.
Keywords: covert investigative (search) actions, removal of information from
transport telecommunication networks, removal of information from electronic
information systems.

УДК: 343.9
Мірковець Д. М.,
кандидат юридичних наук, доцент
ПРОЦЕСУАЛЬНЕ КЕРІВНИЦТВО ТА ОРГАНІЗАЦІЯ

ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ: НЕОБХІДНІСТЬ
РОЗМЕЖУВАННЯ У ВІТЧИЗНЯНОМУ СУДОЧИНСТВІ
Актуальність статті полягає в тому, що у теорії кримінального

процесу не склалося однозначної позиції про співвідношення форм органі-
зації досудового розслідування і процесуального керівництва на досудово-
му розслідуванні, оскільки конкретні засоби їх здійснення в силу єдності їх
призначення тісно взаємопов’язані, а іноді дублюють один одного. Дослід-
жено співвідношення форм реалізації контрольно-наглядової прокурора та
керівника органу досудового розслідування у кримінальному провадженні.
Аргументовано, що повноваження керівника органу досудового розслідуван-
ня по своїй сутності в більшій мірі є організаційними, ніж контрольними.
При необхідності прокурор зобов’язаний вимагати вжиття відповідних за-
ходів безпосередньо керівником органу досудового розслідування. Втручан-
ня прокурора в процес розслідування виправдані лише з метою запобігання
порушень закону при очевидній некомпетентності слідчого й бездіяльності
керівника органу досудового розслідування. При цьому важливо, щоб подібні
ситуації носили винятковий характер. Зроблено висновок, що законодав-
ство не повинно будуватися за принципом заперечення і руйнування всього
попереднього, а навпаки враховувати в повній мірі вироблені теорією і прак-
тикою принципи науковості, системності та прогнозування. В першу чергу
це стосується повноважень посадових осіб, що здійснюють організацію та
керівництво досудовим розслідуванням, а також їх ролі та процесуального
статусу у кримінальному судочинстві тощо.
Ключові слова: організація досудового розслідування, процесуальне
керівництво, контрольно-наглядова діяльність, процесуальний контроль,
координація діяльності правоохоронних органів.
Актуальність теми. У теорії кримінального процесу не склалося од-

нозначної позиції про співвідношення форм організації досудового роз-
слідування і процесуального керівництва на досудовому розслідуванні,
оскільки конкретні засоби їх здійснення в силу єдності їх призначення тіс-
но взаємопов’язані, а іноді дублюють один одного.
Аналіз останніх наукових публікацій. М.І. Леоненко вважає, що ос-
новним суб’єктом організації розслідування є слідчий, а керівник органу
досудового розслідування лише контролює правильність організації ним
розслідування, і в разі певних порушень, негайно вживає заходів, перед-
бачених законом, до їх усунення [1, с. 61]. В. Сущенко пропонує наділити
керівника органу досудового розслідування виключно організаційними
© Мірковець Д. М., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
(управлінськими) повноваженнями, зокрема щодо розподілу наванта-

ження на підпорядкованих йому слідчих (детективів), аналізу резуль-
татів їх діяльності та надання методичної допомоги в підвищенні їхньої
професійної кваліфікації [2]. На думку В. Юрчишина, процесуальне керів-
ництво пов’язане з організацією досудового розслідування з використан-
ням не внутрішніх організаційно-управлінських повноважень, а правових
кримінально-процесуальних повноважень владно-розпорядчого характе-
ру, закріплених у ст. 36 КПК України. Автором наголошується, що це різні
види керівництва, як за спрямованістю, так і за змістом. Якщо перший з
них направлений на забезпечення високої організації праці, то другий – на
методику, техніку і тактику розслідування кримінальної справи [3, c. 27].
Метою цієї роботи є дослідження співвідношення форм реалізації
контрольно-наглядової прокурора та керівника органу досудового розслі-
дування у кримінальному провадженні із урахуванням наукових підходів,
сучасного нормативного регулювання та правозастосування.
Виклад основного матеріалу. Проблеми розподілу компетенцій у
сфері контрольно-наглядової діяльності на досудовому розслідуванні були
одними із найбільш актуальних та дискусійних впродовж усієї історії ро-
звитку органів досудового розслідування.
Так у зв’язку з введенням в дію Статуту кримінального судочинства
(1864 р.), контрольні функції за діяльністю слідчих покладено виключно
на суди, які могли зупиняти й закривати розслідування, давати слідчим
вказівки та доручення щодо провадження процесуальних дій, скасовувати
їх розпорядження, передавати справи від одного слідчого іншому [4, с. 29].
Ключовою ідеєю СКС визначалося й те, що “спостереження” прокуро-
ра не повинне переходити в керівництво, адже це нівелювало б самостій-
ність слідчого.
Разом з тим, окремі контрольно-наглядові повноваження прокурорів
та їх товаришів (аналог сучасних прокурорів-процесуальних керівників)
були навіть більш вагомими, ніж у суду: право бути присутнім при всіх
слідчих діях і розглядати на місці провадження, не зупиняючи власне слід-
ства (ст. 280 СКС); надавати пропозиції судовим слідчим про направлен-
ня слідства і спостерігати постійно за провадженням слідчих дій (ст. 278
СКС); отримувати від судового слідчого інформацію про кожен випадок
попереднього слідства, початого ним не за повідомленням поліції й не по
скарзі приватного обвинувача (ст. 263 СКС); вимагати, щоб слідчий обме-
жився менш суворою мірою запобіжного заходу ніж тримання під вартою,
якщо обвинувачений не «накликає на себе достатньої підозри в злочині»
(ст. 283 СКС); «запропонувати» (фактично – вказати) слідчому затримувати
обвинуваченого (ст. 285 СКС); надати вказівки судовому слідчому та
вимагати «доповнення слідства по наданих ним вказівкам» (по суті – до-
даткове розслідування), навіть якщо слідчий визнав слідство закінченим
(ст. 286 СКС).
По всіх питаннях, що стосувалися збирання доказів і розслідування
злочину, судовий слідчий зобов’язаний був виконувати вимоги прокурорів
та їх товаришів, вносячи до протоколу відповідні відмітки (про те, які саме
заходи та коли було вжито) (ст. 281 СКС). Якщо ж виконання вимог про-
курора або його товариша ставало неможливим внаслідок “перешкод”, су-
довий слідчий повинен був вжити всіх можливих заходів до їх виконання

(“наскільки це можливо”), повідомити прокурора, який пред’явив вимогу
та очікувати його дозволу (ст. 282 СКС) [5].
Вірно відзначається, що подібне двозначне положення судового слід-
чого, який одночасно перебував під керівництвом прокуратури (у своїй
процесуальній діяльності) й судового корпусу (у своєму відомчому підпо-
рядкуванні), робило його діяльність неефективною, й відповідно, призво-
дило до погіршення якості слідства [6, с. 13].
Діяльність органів досудового розслідування до встановлення ра-
дянської влади характеризувалась пошуком новим форм на фоні розпаду
державного апарату колишньої Російської імперії [7, с. 12]. Серйозним
негативом інституту контрольно-наглядової діяльності цього періоду за-
лишалось недостатнє розмежування компетенції суб’єктів, наділених від-
повідними функціями, яке досить часто призводило до дублювання в їх
роботі та численних непорозумінь у діяльності слідчих.
Незважаючи на адміністративне підпорядкування слідчих судам
(1922-1929 роки) та НКЮ (1929-1936 роки) для наступного періоду, що
розпочався з прийняттям КПК УСРР, характерним стало поєднання нагляду
та процесуального керівництва зі сторони прокурора.
У зв’язку зі створенням слідчих відділів як окремих підрозділів й
наділенням організаційними функціями начальників таких відділів у
1936–1966 роках спостерігається поступове розмежування відповідних
контрольно-наглядових функцій між відомчими керівниками та проку-
рорами. Проте повноваження таких керівників не передбачалися у КПК й
регламентувалися лише на основі відомчих нормативних актів (наказів,
інструкцій, директивних вказівок, листів тощо), відповідно – вони навіть
були не уповноважені давати обов’язкові для виконання вказівки процесу-
ального характеру.
Після нормативного закріплення повноважень начальника слідчого
відділу (1966 р.) і до прийняття КПК України 2012 року характерним ста-
ло чітке розмежуванням процесуального контролю від прокурорського
нагляду.
Обсяг і розподіл процесуальних повноважень керівника органу до-
судового розслідування і прокурора, визначений у 2012 році та закріпле-
ний у нормах КПК України, лише актуалізує питання стосовно співвідно-
шення функцій організації досудового розслідування і процесуального
керівництва.
Адже складність розмежування цих форм реалізації контрольно-на-
глядової діяльності на досудовому розслідуванні зумовлена тим, що:
1) повноваження зазначених учасників кримінального провадження
незалежно один від одного спрямовані на забезпечення всебічного, повно-
го і неупередженого дослідження обставин кримінального провадження,
виявлення як тих обставин, що викривають, так і тих, що виправдовують
підозрюваного, обвинуваченого, а також обставин, що пом’якшують чи об-
тяжують його покарання, надання їм належної правової оцінки та забезпе-
чення прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень (згідно
ч. 2 ст. 9 КПК України це віднесено до обов’язків прокурора, керівника ор-
гану досудового розслідування та слідчого);
2) окремі з повноважень співпадають: а) ознайомлюватися з матеріа-

лами досудового розслідування та мати до них доступ; б) давати слідчо-
му письмові вказівки та давати вказівки щодо слідчих (розшукових) дій,
проведення негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій;
в) погоджувати проведення слідчих (розшукових) дій, продовжувати строк
їх проведення та погоджувати або відмовляти у погодженні клопотань про
проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових)
дій, інших процесуальних дій; г) здійснювати досудове розслідування, ко-
ристуючись при цьому повноваженнями слідчого та особисто проводити
слідчі (розшукові) та процесуальні дії.
3) зазначені учасники кримінального провадження виконують одну
процесуальну функцію, являючись стороною обвинувачення (п. 19 ч. 1
ст. 3 КПК України);
4) слідчий зобов’язаний виконувати як доручення та вказівки проку-
рора, які надаються у письмовій формі (ч. 4 ст. 40 КПК України), так і пись-
мові вказівки керівника органу досудового розслідування, що не супере-
чать рішенням та вказівкам прокурора (п. 3 ч. 2 ст. 39 КПК України).
Варто погодитися з О.В. Хімічевою, з точки зору системного підхо-
ду різні ієрархічно пов’язані і не пов’язані суб’єкти контролю та нагляду
в комплексі впливають на один об’єкт – досудове розслідування, розподіл
повноважень між суб’єктами дозволяє кожному вносити саме свою част-
ку у вирішення загального завдання. У зв’язку з цим автором пропонуєть-
ся виділити критерії покладені в основу розмежування форм реалізації
контрольно-наглядової діяльності: 1) завдання, заради вирішення яко-
го в кримінальному процесі функціонує відповідний суб’єкт; 2) характер
повноважень суб’єктів процесуального контролю і нагляду; 3) положення,
яке займає кожен із суб’єктів в системі органів державної влади (при цьому
варто погодитися, що помилковою є точка зору згідно якої визначається
ієрархія форм процесуального контролю і нагляду від вищої до нижчої: су-
довий контроль – прокурорський нагляд – відомчий процесуальний кон-
троль) [8, с. 113-114].
Зауважимо, що розширення компетенції прокурора, запроваджене у
2012 р., зумовило дзеркальну проблему відчутного звуження процесуаль-
ної ролі керівника органу досудового розслідування. Як наслідок, окремі
керівники органів досудового розслідування по суті перетворилися у
своєрідних диспетчерів з розподілу справ між слідчими та обліку їх руху
з метою досягнення кількісних показників на кінець звітного періоду [9,
с. 109].
Ми ж вважаємо, що організовувати досудове розслідування повинні
саме керівники органів досудового розслідування – від начальника слід-
чого відділення (й вище по вертикалі), а також інші суб’єкти, яким в силу
різних обставин делеговані подібні повноваження (працівники організа-
ційно-методичних підрозділів та керівники слідчих груп). Прокурор же
повинен здійснювати нагляд за законністю розслідування та координацію
діяльності правоохоронних органів у сфері протидії злочинності, адже ор-
ганізація розслідування з його сторони в кожному випадку обмежувати-
ме процесуальну самостійність слідчого й знижуватиме персональну від-
повідальність керівника органу досудового розслідування за всебічність,
повноту і неупередженість дослідження обставин кримінального провад-

ження.
Законодавство України не містить жодного визначення дефініції «ор-
ганізація і процесуальне керівництво». У Законі України «Про прокуратуру»
термін «процесуальне керівництво» взагалі згадується лише один раз у
контексті заборони притягувати до дисциплінарної відповідальності про-
курора, який здійснював процесуальне керівництво, у випадках виправ-
дання особи або закриття стосовно неї судом кримінального провадження
(ст. 43). Єдиний раз цей термін згадується й у КПК України, (зокрема у ч. 2
ст. 36), в якій йдеться про повноваження прокурора при здійсненні нагляду
за додержанням законів у формі процесуального керівництва досудовим
розслідуванням [10, с. 61]. При цьому «процесуальне керівництво досудо-
вим розслідуванням» законодавцем розглядаються України саме як форма
прокурорського нагляду за додержанням законів під час проведення досу-
дового розслідування, через використання якої прокурор забезпечує про-
фесійне, ефективне і законне виконання слідчим поставлених перед ними
завдань під час розслідування кримінальних правопорушень [11].
Тобто в спеціальну визначеному кодифікованому акті (КПК України)
ведеться виключна мова про проведення нагляду за досудовим розсліду-
ванням у формі процесуального керівництва, при тому що Конституцією
України на прокуратуру покладається прямий непроцесуальний обов’язок
з організації досудового розслідування [23, С. 283].
Термін «організація досудового розслідування» взагалі ж у КПК
України не згадується, лише передбачається у вигляді основного завдан-
ня керівника органу досудового розслідування – організовувати досудове
розслідування (ч. 1 ст. 39).
Призначенням функції організації досудового розслідування варто
визначити: забезпечення всебічності, повноти і неупередженості дослід-
ження обставин кримінального провадження, а також прийняття законних
і неупереджених процесуальних рішень шляхом активного впливу на хід
досудового розслідування; надання правильної і об’єктивної оцінки діям
слідчого та виправлення слідчих помилок; прийняття ефективних рішень
щодо вдосконалення діяльності слідчого, а у разі виявлення неправомірної
поведінки –вжиття заходів щодо усунення порушень вимог законодавства
та попередження у майбутньому порушень.
Таким чином, організація досудового розслідування слугує досить
ефективним, а іноді – єдиним засобом управління роботою процесуально
самостійних виконавців (слідчих).
Не можемо не погодитися з твердженням, що зважаючи на буквальне
тлумачення поняття іменника «організатор» і виходячи зі змісту дієслова
«організовувати», прокурор на стадії досудового розслідування по суті має
здійснювати заходи, спрямовані на створення, згуртовування, об’єднання,
зосередження й мобілізування сил і засобів слідчих підрозділів, що є абсо-
лютно абсурдним у силу того, що ці повноваження процесуально та логіч-
но притаманні керівникові органу досудового розслідування. Свідченням
цього, як обґрунтовує А. Михайлюк, є положення самого кримінально-про-
цесуального закону, якими на керівника органу досудову розслідування
покладається обов’язок з організації досудового розслідування [23, с. 283].
На наш погляд, повноваження керівника слідчого підрозділу по своїй

сутності в більшій мірі є організаційними, ніж контрольними. Варто від-
мітити, що організація досудового розслідування змістовно є ширшим за
процесуальний контроль поняттям, оскільки охоплює як контрольний, так
і управлінський аспекти діяльності суб’єктів його реалізації.
Відтак під “організацією досудового розслідування” необхідно ро-
зуміти цілісний комплекс владно-розпорядницьких та управлінських за-
ходів впливу на процесуальну діяльність слідчого, спрямованих на ство-
рення найбільш сприятливих й оптимальних умов для забезпечення
всебічного, повного і неупередженого дослідження обставин криміналь-
ного провадження, виявлення як тих обставин, що викривають, так і тих,
що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставин, що
пом’якшують чи обтяжують його покарання, надання їм належної правової
оцінки та забезпечення прийняття законних і неупереджених процесуаль-
них рішень.
Водночас Конституція України визначає «організацію досудового
розслідування» як одну з функцій прокуратури, проте КПК України по-
кладає її, в тому числі, на керівника органу досудового розслідування. Як
наслідок, на практиці функції цих двох суб’єктів суттєво перетинаються,
що часто заважає ефективній взаємодії цих двох інституцій. На місцевому
рівні практика взаємодії між органом розслідування та органами проку-
ратури часто вибудовується на основі персональних контактів керівників
та із застосуванням «неформального» узгодження спільних дій та рішень
[10, с. 87].
Частина науковців вказують, що управління розслідуванням є основ-
ною функцією прокурора в кримінальному судочинстві та наголошують
на необхідності “прокурорського керівництва досудовим розслідуван-
ням” [12].
Подібні погляди не викликають жодного подиву, адже в теорії
кримінального процесу тривалий час існував погляд на досудове розсліду-
вання як на різновид прокурорської діяльності, що зумовлений спільним
здійсненням слідчим та прокурором обвинувачення, а також процесуаль-
ним керівництвом з боку прокурора для забезпечення якості досудового
розслідування [13, с. 369].
Як результат, у КПК України прокурора визначено “центральною фі-
гурою” досудового провадження, а слідчим органів досудового розсліду-
вання відведено “допоміжну роль” [14, с. 212]. Слідчі по суті обійняли ста-
тус технічних виконавців (фактично – “писарів”), що фіксують усі вказівки
прокурора, який набув необмежених прав на досудовому розслідуванні [14,
с. 154].
У зв’язку з цим досить сумнівними є положення ст. 40 КПК України,
згідно з якими слідчий несе “відповідальність за законність та своєчас-
ність здійснення процесуальних дій” та “є самостійним у своїй процесу-
альній діяльності”. На наш погляд, щоб нести відповідальність, необхід-
но хоча б мати відповідний обсяг прав. Проте таке звуження повноважень
слідчого та обмеження його самостійності у прийнятті процесуальних рі-
шень призвело до значного затягування розумних строків досудового роз-
слідування, оскільки для того, щоб вчинити більшість процесуальних дій,
він повинен отримати дозвіл або повідомити про вчинення відповідної дії
прокурора [15].
Важко погодитися і з тим, що прокуратура має одночасно здійсню-
вати як процесуальне керівництво, так і нагляд за досудовим розсліду-
ванням, адже така концептуальна невідповідність викликає серйозні сум-
ніви у її обґрунтованості та практичній доцільності. До того ж у Висновку
експертів Ради Європи щодо проекту КПК України звернуто увагу “на ті
небезпеки, з якими пов’язана велика залежність слідчих від прокурора.
Останній у проекті КПК не тільки контролює хід досудового розслідуван-
ня, але й має повноваження спрямовувати його, віддавати точні вказівки
слідчим і навіть може призначати та відсторонювати слідчих в зв’язку з
конкретними розслідуваннями. Проте, контроль за дотриманням слідчим
своїх професійних обов’язків має закріплюватися за відповідним відом-
ством, а призначати його для проведення розслідування справи чи відсто-
ронювати від нього прокурор мав би тільки в певних випадках” [16].
До того ж правова природа прокурорського нагляду не узгоджується
з наявним механізмом і станом процесуального керівництва з боку проку-
рора. Адже як ми й прогнозували – пропозиції авторів КПК України щодо
впровадження процесуального керівництва прокуратури не враховували
життєвих реалій. Не маючи достатніх організаційних і технічних можливо-
стей, прокуратура була не взмозі ефективно “перебрати” на себе функції по
здійсненню такого керівництва у тисячах кримінальних проваджень, при
цьому забезпечуючи якісний нагляд за проведенням досудового розсліду-
вання [17]. Кількісний штат прокуратури не зміг забезпечити якісне впро-
вадження цих новел й вони відкоригувалися практикою. Як результат, це
призвело до складання слідчими “від імені прокурорів” процесуальних
документів (наприклад, постанов про об’єднання чи виділення матеріалів
розслідування, угод про визнання вини тощо). Прокурори ж, зважаючи на
колосальний обсяг такої роботи, лише їх підписують – або ж “задніми” чис-
лами, або ж не читаючи і не вникаючи в суть.
В даному аспекті слушно відзначається, що завантаженість, виконан-
ня невластивих функцій, підміна керівника слідчого підрозділу по органі-
зації розслідування, сприяють значному зниженню ефективності реаліза-
ції прокурором основної функції – нагляду за законністю [18, с. 15].
Саме тому на нашу думку, поєднання таких різних функцій, як нагляд
і керівництво, в “одних руках” є неприпустимим.
Варто погодитися, що прокурор не може керувати слідством і з тих
причин, що на досудовому провадженні він повинен бути незалежним та
об’єктивним, і з “незаангажованою” позицією наглядати за дотриманням
законності органами розслідування [19, с. 1]. Адже керувати – означає
спрямовувати, нести відповідальність за результат, мати право на органі-
заційне рішення, а прокурор подібними повноваженнями наділений не по-
винен бути [20, с. 22].
Злиття ж функцій нагляду та процесуального керівництва досудовим
розслідуванням фактично спричинило “зрощення” наглядаючого та підна-
глядного органу. Наділення прокурора функціями процесуального керів-
ництва досудовим розслідуванням нелогічне: особа, яка здійснює нагляд,
таких повноважень не повинна мати. Це призводить до дисбалансу на до-
судовому розслідуванні, а також зменшення рівня відповідальності слід-

чих та керівників органів досудового розслідування за свою роботу. Навіть,
відповідно до теорії управління, а також правил звичайної логіки керівни-
цтво певною діяльністю чи виконанням певних повноважень і, відповідно,
нагляд за певною діяльністю, виконанням повноважень – це по суті різні
речі. Ніколи одна і та сама особа (або орган) не може ефективно керува-
ти певною діяльністю і водночас наглядати за її здійсненням, оскільки це
призводить до безвідповідальності.
Цю тезу досить легко аргументувати – в жодній іншій сфері нагляду
(наприклад, нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень
у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів приму-
сового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян)
прокурор не може прямо втручатись у діяльність суб’єктів, які підляга-
ють наглядові, тим більше брати участь у такій діяльності, здійснювати її
повністю або частково [21, с. 71].
З даного приводу вірно відзначається С. А. Шейфером, який пропонує
обмежити процесуальне керівництво лише функцією нагляду за слідством,
тобто контролем за законністю та своєчасністю здійснення процесуальних
дій і рішень, без права втручатися у сферу організації слідчої роботи, за кін-
цеві результати якої прокурор не може відповідати [22, с. 137].
Тож висновок очевидний – КПК України в частині розподілу повно-
важень по керівництву досудовим розслідуванням потребує серйозного
перегляду і коригування. Зокрема, необхідно наділити слідчого повнова-
женнями самостійно: вирішувати питання про об’єднання чи виділення ма-
теріалів досудових розслідувань, зупиняти досудове розслідування, прий-
мати рішення про проведення освідування, звертатися до слідчого судді
із клопотаннями про застосовування заходів забезпечення кримінального
провадження у вигляді приводу, відсторонення від посади, тимчасового
доступу до речей і документів, арешту майна, запобіжних заходів (особи-
стого зобов’язання та особистої поруки), негласних слідчих (розшукових)
дій, відкривати матеріали досудового розслідування, направляти до суду
клопотання звільнення від кримінальної відповідальності, звертатися із
запитом про міжнародну правову допомогу, тощо. Зазначене підвищить
відповідальність слідчого за результати розслідування і, відповідно, спри-
ятиме покращанню якості й законності досудового провадження.
Необхідно також суттєво переглянути й повноваження прокурора,
який, як уже зазначено, повинен здійснювати не керівництво досудовим
розслідуванням, а ефективний нагляд за додержанням законів органами,
що провадять дізнання та досудове слідство. Важливою функцією проку-
рора має стати насамперед участь у судових розглядах клопотань слідчих
і оскарження незаконних чи необґрунтованих судових рішень, які сто-
суються досудового розслідування, перевірка кінцевих процесуальних
рішень слідчого, контроль за вирішенням питань щодо долі вилучених
речових доказів та іншого майна, а також поновлення порушених прав,
свобод і законних інтересів учасників кримінального провадження.
Зокрема, прокурор, здійснюючи нагляд за досудовим розслідуванням,
повинен: перед погодженням клопотань слідчих перевіряти наявність пра-
вових підстав для прийняття таких процесуальних рішень, відповідність
наведених у них даних вимогам законів, матеріалам і фактичним обстави-

нам кримінального провадження; брати участь у розгляді слідчим суддею
питань, пов’язаних із проведенням досудового розслідування, висловлю-
вати щодо них мотивовану правову позицію, оскаржувати ухвали слідчого
судді, брати участь в апеляційному розгляді цих питань; перевіряти закон-
ність і обґрунтованість рішення про закриття кримінального проваджен-
ня, у тому числі повноту проведення досудового розслідування, захист
інтересів учасників кримінального провадження, вирішення питань про
спеціальну конфіскацію, долю майна та документів, вилучених або нада-
них під час досудового розслідування, скасування обмежувальних заходів;
після ж виявлення фактів винесення слідчим незаконних або необґрунто-
ваних рішень – скасовувати їх, а у разі згоди з прийнятим рішенням про
закриття кримінального провадження – робити відмітку про законність і
обґрунтованість такого рішення на копії відповідної постанови; перевіря-
ти за потреби своєчасність і повноту розгляду слідчими клопотань сторони
захисту, потерпілого та його представника чи законного представника про
виконання будь-яких процесуальних дій і законність прийнятих рішень за
результатами розгляду; вживати заходів щодо забезпечення спеціальної
конфіскації, а також вирішення долі вилучених та арештованих речей і до-
кументів у разі закриття кримінального провадження.
Адже розпорошеність кримінальних процесуальних повноважень
учасників кримінального процесу в поєднані з наявністю дублюючої ком-
петенції негативно позначається на якості й ефективності проведення до-
судового розслідування [23, с. 281].
Висновок. Відтак, основними позиціями співвідношення організації
досудового розслідування і процесуального керівництва на досудовому
розслідуванні мають бути:
1) виключення “підміни” організації досудового розслідування про-
курорським наглядом. Прокурор не повинен “підміняти” керівника ор-
гану досудового розслідування й організовувати розслідування. При не-
обхідності прокурор зобов’язаний вимагати вжиття відповідних заходів
безпосередньо керівником органу досудового розслідування. Втручання
прокурора в процес розслідування виправдані лише з метою запобігання
порушень закону при очевидній некомпетентності слідчого й бездіяль-
ності керівника органу досудового розслідування. При цьому важливо, щоб
подібні ситуації носили винятковий характер;
2) прокурорський нагляд повинен спрямовуватися на перевірку за-
конності уже вчинених дій, а організація керівником органу досудового
розслідування – тих, які будуть вчинені у “майбутньому”;
3) процесуальна незалежність організації досудового розслідуван-
ня від прокурорського нагляду. Насамперед, вважається за доцільне по-
збавити прокурора повноважень доручати слідчому, органу досудового
розслідування проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих
(розшукових) дій, інших процесуальних дій або давати вказівки щодо їх
проведення чи брати участь у них, доручати проведення слідчих (розшуко-
вих) дій та негласних слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним
підрозділам, ініціювати питання про відсторонення слідчого від проведен-
ня досудового розслідування та призначення іншого слідчого у випадку
неефективного досудового розслідування;. На наш погляд, прокурор по-

винен бути позбавлений можливостей владно втручатися в процесуальну
діяльність слідчого. Лише керівник слідчого підрозділу має право вказу-
вати своєму підлеглому, що він має робити, у який спосіб і в який термін.
Діяльність зі здійснення нагляду припускає цілковиту незацікавленість у
провадженні.
4) відсутність конкуренції вказівок керівника органу досудового роз-
слідування і вказівок прокурора. Для реалізації цього аспекту необхідно
виключити з КПК України положення щодо обов’язковості виконання до-
ручень та вказівок прокурора керівником органу досудового розслідуван-
ня (ч. 3 ст. 39 КПК України).
Законодавство не повинно будуватися за принципом заперечення і
руйнування всього попереднього, а навпаки враховувати в повній мірі ви-
роблені теорією і практикою принципи науковості, системності та прогно-
зування. В першу чергу це стосується повноважень посадових осіб, що здій-
снюють організацію та керівництво досудовим розслідуванням, а також їх
ролі та процесуального статусу у кримінальному судочинстві тощо.

1. Леоненко М. І. Процесуальне керівництво досудовим слідством:
межі відповідальності. Актуальні проблеми розкриття та розслідування
злочинів у сучасних умовах : матеріали всеукр. наук.-практ. конф. Ч. 1 За-
поріжжя, 2010. С. 61–64.
2. Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо спрощення
досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопо-
рушень : проект Закону України № 2617-VIII від 22 листоп. 2018 року.
URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_2?pf3516=7279-
%D0%B4&skl=9.
3. Юрчишин В. М. Прокурор як керівник досудового розслідування.
Адвокат. 2012. № 7. С. 26‒30.
4. Солдатенко О. А. Досудове слідство в Україні: становлення та пер-
спективи розвитку : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09. К., 2006. 239 с.
5. Полное собрание законов Российской Империи: Собрание второе
(1825–1881). СПБ, 1830. Т.XXXV. 1085 с. URL: http://www.nlr.ru/e-res/law_r/
coll.php?part=719.
6. Солодилов А. В. Судебный контроль за проведением следственных
действий, решениями прокурора и органов расследования, ограничива-
ющих конституционные права и свободы граждан в уголовном процессе
России: дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09. Томск, 1999. 310 c.
7. На службі народу: становлення та розвиток слідчого апарату ор-
ганів внутрішніх справ України : книга друга / За загальною редакцією П.
В. Коляди. К., 2009. 144 с.
8. Химичева О. В. Концептуальные основы процессуального контро-
ля и надзора на досудебных стадиях уголовного судопроизводства : дис. …
докт. юрид. наук : 12.00.09. М., 2004. 402 c.
9. Трагнюк Р. Р. Прокурорський нагляд за додержанням законів, що
забезпечують права обвинуваченого: дис. … канд. юрид. наук : 12.00.10. Х.,
2003. 221 с.
10. Прокурор: керує? координує? наглядає? розслідує : Звіт за резуль-

татами дослідження «Роль прокурора на досудовій стадії кримінального
процесу» / Бєлоусов Ю., Венгер В., Мітько В., Орлеан А., Сущенко В., Яворсь-
ка В. ; за заг. ред. Бєлоусова Ю. К. : СТ-Друк, 2017. 268 с. URL: https://ecpl.com.
ua/wp-content/uploads/2017/10/prokuror_ukr-1.pdf,
11. Руденко М. Сутність прокурорського процесуального керівни-
цтва досудовим розслідуванням. Вісник Національної академії прокура-
тури України. 2013. № 2. С. 34‒38. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vnapu_
2013_2_8/
12. Антонюк О. Д. Процесуальне керівництво досудовим слідством
як функція прокурора в кримінальному судочинстві. Актуальні проблеми
юридичної науки : збірник тез міжнар. наук. конф. “Восьмі осінні юридич-
ні читання” (м. Хмельницький, 13-14 лист. 2009 р.) : У 4-х частинах. Части-
на четверта. Хмельницький : Видавництво Хмельницького університету
управління та права. 2009. С. 134–136.
13. Чельцов М. А. Уголовный процесс. М., Юрид. изд-во МЮ СССР. 1948.
624 с.
14. Мірковець Д. М. Інститут керівництва досудовим слідством за
проектом Кримінального процесуального кодексу України. Проблеми ре-
формування кримінально-процесуального та кримінального законодавства
України : матеріали міжнар. наук.-практ. конференції (м. Харків, 14 жовт-
ня 2011 р.) / МВС України, Харк. нац. ун-т внутр. справ ; Кримінологічна
асоціація України. Х. : ХНУВС, 2011. С. 152‒156.
15. Висновок Головного науково-експертного управління Верховної
Ради України від 02.02.2012 р. на проект Кримінального процесуального
кодексу України (№ 9700 від 13.01.2012 р.). URL : http://w1.c1.rada.gov.ua/
pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=42312
16. Висновок щодо проекту Кримінального процесуального кодек-
су України, підготовлений Директоратом з питань правосуддя та захисту
людської гідності, Генерального директорату І “Права людини і верхо-
венство права”, на підставі експертизи Лорени Бахмайєр-Вінтер, Джеремі
МакБрайда та Еріка Сванідзе. Страсбург. 2 листопада 2011 р. DG-I (2011)16
URL : http://zib.com.ua/files/Ukrainian_translation_final_1.doc
17. Мірковець Д. М. Керівництво досудовим слідством за проектом
Кримінально-процесуального кодексу України: перспективи реформу-
вання інституту. Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ.
2011. № 4 (77). С. 210–218.
18. Даев В. Г. Основы теории прокурорского надзора. Л. : Изд-во
Ленинградского ун-та, 1990. 136 с.
19. Геда Е. Виктор Ющенко строит полицейское государство: Прези-
дент взялся за реформирование правоохранительной систем. Коммерсант.
№ 12. 29.01.2008. С. 1–2.
20. Трубин Н. С. Прокурорский надзор за соблюдением законов орга-
нами дознания. М. : Юрид. лит., 1982. 104 c.
21. Грицаєнко Л. Правова природа діяльності прокурора на досудо-
вому слідстві: процесуальне керівництво чи прокурорський нагляд. Вісник
прокуратури. 2008. № 11. С. 68–76.

22. Шейфер С. А. О формах осуществления прокурорского надзора в

уголовном судопроизводстве. Прокуратура в системе политических и пра-
вовых институтов общества. М.: ВНИИПП, 1994. 137 с.
23. Михайлюк А. Організаційно-правові засади процесуального на-
гляду за дотриманням законності на стадії досудового розслідування. Під-
приємництво, господарство і право. 2019. № 6. С. 281‒286.
D. Mirkovets
PROCEDURAL MANAGEMENT AND ORGANIZATION PRE-TRIAL

INVESTIGATION: THE NEED FOR A DISTINCTION IN DOMESTIC JUDICIAL
PROCEDURE
The relevance of the article is that in the theory of criminal procedure there
is no unambiguous position on the relationship between forms of pre-trial inves-
tigation and procedural guidance in pre-trial investigation, as specific means of
their implementation due to the unity of their purpose are closely interrelated
and sometimes duplicate. The ratio of the forms of implementation of the control
and supervisory prosecutor and the head of the pre-trial investigation body in
criminal proceedings has been studied. It is argued that the powers of the head of
the pre-trial investigation body are inherently more organizational than control. If
necessary, the prosecutor is obliged to demand that appropriate measures be taken
directly by the head of the pre-trial investigation body. The prosecutor’s interference
in the investigation process is justified only in order to prevent violations of the
law in the event of obvious incompetence of the investigator and inaction of the
head of the pre-trial investigation body. It is important that such situations are
exceptional. It is concluded that the legislation should not be based on the principle
of denial and destruction of all previous, but on the contrary take into account the
principles of scientific, systematic and predictive developed by theory and practice.
This primarily concerns the powers of officials who organize and lead the pre-trial
investigation, as well as their role and procedural status in criminal proceedings,
and so on.
Keywords: organization of pre-trial investigation, procedural management,
control and supervision activity, procedural control, coordination of activity of law
enforcement bodies.

УДК: 343.122 (477)
Мартовицька О. В.,
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри кримінального процесу та
організації досудового слідства Харківського
національного університету внутрішніх справ
МІЖНАРОДНА ПРАВОВА ДОПОМОГА В КРИМІНАЛЬНОМУ

ПРОВАДЖЕННІ
У статті наголошено на необхідності з’ясування сутності та

змісту міжнародної правової допомоги в кримінальному провадженні
як у науковій юридичній літературі, так і національному законодавстві
з метою визначити її місця та співвідношення з інститутом правової
допомоги. З’ясовано, що, незважаючи на те, що питання про міжнародне
співробітництво під час кримінального провадження та його форми часто
досліджувалися в працях як вітчизняних, так і зарубіжних науковців, чима-
ло питань по сьогоднішній день залишаються дискусійними чи невирішени-
ми. Проаналізовано наукові підходи до трактування поняття «міжнародна
правова допомога», «міжнародне співробітництво під час кримінального
провадження». Зазначено, що на законодавчому рівні термін «міжнародна
правова допомога» та його тлумачення закріплені у Кримінальному про-
цесуальному кодексі України. Виокремлено й охарактеризовано основі риси
міжнародної правової допомоги, які визначають її сутність і значення в
кримінальному провадженні. Наголошено, що не менш важливим науковим
завданням є з’ясування місця міжнародної правової допомоги в системі пра-
вової допомоги. З’ясовано, що міжнародна правова допомога та правова
допомога співвідносяться відповідно як окреме й загальне. Вказано, що між-
народна правова допомога є різновидом юридичної діяльності, яка полягає
в застосуванні правових засобів, спрямованих на сприяння здійсненню досу-
дового розслідування, судового розгляду або виконанню вироку, ухваленого
судом іншої держави або міжнародною судовою установою. Зазначено, що
міжнародна правова допомога є специфічним різновидом правової допомо-
ги, оскільки проведення в її рамках процесуальних дій дозволить в подаль-
шому забезпечити належне надання правових послуг з метою забезпечення
гарантованих державою прав і свобод людини. З’ясовано зміст міжнародної
правової допомоги в кримінальному провадженні.
Ключові слова: правова допомога, поняття, ознаки, національне
законодавство, міжнародна правова допомога, міжнародне співробітництво,
кримінальне провадження.
Актуальність теми. Під час кримінального провадження досить

часто виникає необхідність у вжитті необхідних заходів з метою надання
міжнародної правової допомоги шляхом вручення документів, виконання
© Мартовицька О. В., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019
окремих процесуальних дій, видачі осіб, які вчинили кримінальне

правопорушення, тимчасової передачі осіб, перейняття кримінального
переслідування, передачі засуджених осіб та виконання вироків [1]. Тобто
мова йде про виникнення процесуальних правовідносин, пов’язаних із
міжнародним співробітництвом під час кримінального провадження. У
зв’язку з чим уважаємо актуальним питання про сутність, зміст і значення
міжнародної правової допомоги в кримінальному провадженні.
Аналіз останніх досліджень. Питання про міжнародне
співробітництво під час кримінального провадження та його форми часто
досліджувалися в працях як вітчизняних, так і зарубіжних науковців.
Проте, чимало питань по сьогоднішній день залишаються дискусійними
чи невирішеними. Зокрема, не знайшли свого ґрунтовного висвітлення
питання про міжнародну правову допомогу як різновиду правової
допомоги, а значить невід’ємної складової інституту правової допомоги
в кримінальному процесі України. Тому метою представленої статті
є визначення сутності та змісту міжнародної правової допомоги та
з’ясування її значення в кримінальному провадженні.
Виклад основного матеріалу. А.Б. Антонюк слушно підмічає, що
сучасний розвиток міждержавних і міжнародних соціально-економічних
зв’язків зумовлює інтенсифікацію та вдосконалення діяльності злочинних
формувань, що пов’язана як із вчиненням кримінальних правопору-
шень, так і з приховуванням відповідної злочинної діяльності. Сьогодні
злочинці мають можливість, вчинивши кримінальне правопорушення,
мобільно пересуватися з однієї країни до іншої, що ускладнює роботу
правоохоронних органів, спрямовану на своєчасне виявлення,
розслідування та розкриття таких діянь. У зв’язку з цим не лише перед
Україною, як правовою державою, а також перед усією міжнародною
спільнотою стоїть необхідність удосконалення організаційно-
правових механізмів міжнародної правової допомоги у кримінальних
провадженнях [2, с. 234].
При цьому правовою основою міжнародного співробітництва
українських правоохоронних органів з відповідними органами іноземних
держав є ратифіковані Верховою Радою України конвенції Організації
Об’єднаних Націй, Ради Європи, рішення Ради глав держав і Ради глав
урядів СНД, міжнародні багатосторонні і двосторонні договори держа-
ви, угоди і рішення таких органів координації взаємодії з партнерами із
СНД як Рада міністрів внутрішніх справ, Рада керівників органів безпеки
та спеціальних служб та інші, а також договори та угоди міжвідомчого
характеру. Міжнародне співробітництво у сфері кримінального судочин-
ства без національного законодавства здійснюватися не може, адже воно
є його підґрунтям та рушійною силою [3, с. 218–219; 4, с. 681–684]. Із
зазначеного помітно, що міжнародне співробітництво в кримінальному
провадженні дозволяє розширити межі такої діяльності, тим самим
підвищуючи його ефективність і перешкоджаючи особам, котрі вчиняють/
вчинили кримінальні правопорушення уникнути притягнення до
кримінальної відповідальності. Важливою передумовою такої співпраці є її
взаємний характер, що означає наявність у національних правоохоронних
органів можливості звертатися за допомогою до іноземних/міжнародних
структур у здійсненні певних процесуальних дій, так і останніх звертатися

за допомогою до наших правоохоронних підрозділів.
Для того, щоб з’ясувати сутність міжнародної правової допомоги
варто проаналізувати її трактування в науковій літературі та законодавстві,
а також визначити її співвідношення з правовою категорією «правова
допомога».
В юридичній енциклопедії правова надається визначення й поняття
«правова допомога в міжнародному праві», під якою пропонується
розуміти допомогу, яка надається однією державою іншій з цивільних
та кримінальних справ, яка регулюється міжнародними договорами та
покликана забезпечити відповідно до зобов’язань договірних держав
рівний правовий захист особистих і майнових прав як своїм, так і іноземним
громадянам. При цьому зазначається, що предметом такої правової
допомоги є виконання процесуальних дій, передбачених законодавством
договірних держав [5, с. 36]. Окрім того, в енциклопедичній літературі
пропонують правову допомогу стосовно до норм міжнародного права
визначати як систему, що сформувалася в міжнародних відносинах,
нормативних і організаційно-правових засобів, за допомогою яких
здійснюється співробітництво між державами в області взаємного надання
правової допомоги з метою врегулювання правовідносин цивільного,
сімейного, трудового, соціального або кримінально-правового характеру,
що стосуються інтересів фізичних або юридичних осіб одного з держав-кон-
трагентів на території іншого [6, с. 756]. При цьому в основі такої системи
лежать двох - і багатосторонні угоди, що укладаються зацікавленими
країнами з питань правового захисту фізичних осіб, їхньої національності,
визначення компетентності судових інстанцій для розгляду споров різних
категорій і застосовних правових систем, дотримання процесуальних прав
іноземців, апатридів і біпатридів; подібними угодами регулюються також
порядок визнання дійсності різноманітних документів (свідчень, дипломів
і ін.), виконання судових доручень, судових актів, видачі злочинців
(екстрадиція) і т. д. [6, с. 756].
Досить розповсюдженим є трактування правової допомоги в
кримінальному процесі як діяльності уповноважених суб’єктів на прохання
(звернення) іноземних правоохоронних і судових органів [7, с. 148–161].
Тобто відбувається ототожнення понять «правова допомога» і «міжнарод-
на правова допомога (співробітництво)», що, на нашу думку, є невірним. Ці
поняття взаємопов’язані, але жодним чином не синонімічні. Вони співвід-
носяться як загальне й окреме, оскільки міжнародна правова допомога є
одним із різновидів правової допомоги, який виокремлюється за рівнем її
надання.
У п. 1 ч. 1 ст. 541 КПК України законодавець пропонує під міжнародною
правовою допомогою розуміти проведення компетентними органами
однієї держави процесуальних дій, виконання яких необхідне для
досудового розслідування, судового розгляду або для виконання вироку,
ухваленого судом іншої держави або міжнародною судовою установою [1].
Також у юридичній літературі можна зустріти віднесення міжнародної
правової допомоги до основних форм міжнародного співробітництва під
час досудового розслідування, яка є найбільш поширеною [8, с. 96]. До
того ж на сторінках фахової літератури для позначення досліджуваної

правової категорії можна зустріти використання такого терміну як
«взаємна правова допомога» [9, с. 115–119]. Останнє пояснюється тим, що
вказане термінологічне позначення отримало свого розповсюдження ще
за дії попереднього КПК України й фактично передавало сутність такої
співпраці, яка полягала у взаємності як цілей, так і засобів досягнення
незалежно від місця та органу їх застосування. Саме така «взаємність» і
дозволяє «відкривати кордони для кримінального провадження».
Однією з відмінних і важливих рис міжнародної правової допомоги
є те, що вона регламентується водночас на національним кримінальним
процесуальним законодавством і міжнародно-правовими договорами.
Це пов’язано з тим, що вказана сфера діяльності розповсюджується й на
діяльність уповноважених суб’єктів зарубіжних країни чи міждержавних/
міжнародних спільнот. Відповідно вона виходить на міжнародний рівень.
Більше того, міжнародна правова допомога в кримінальному провадженні
в повній мірі повинна відповідати встановленим міжнародним правовим
стандартам у вітчизняному кримінальному процесі.
Окремої уваги заслуговує питання про те, що зміст міжнародної
правової допомоги виражається у здійсненні діяльності, спрямованої на
проведення «процесуальних дій та заходів, які можуть бути проведені у
порядку надання правової допомоги» [8, с. 97]. Зокрема, в КПК України в
ст. 561 зазначається, що «на території України з метою виконання запи-
ту про надання міжнародної правової допомоги можуть бути проведені
будь-які процесуальні дії, передбачені цим Кодексом або міжнародним до-
говором» [1]. Також, виходячи зі змісту ст. 542 КПК України, можна дійти
висновку, що міжнародна правова допомога реалізується не тільки шляхом
виконання окремих процесуальних дій, а й вручення документів, видачі
осіб, які вчинили кримінальне правопорушення, тимчасової передачі осіб,
перейняття кримінального переслідування, передачі засуджених осіб та
виконання вироків [1].
Ще одним, не менш важливим науковим завданням є з’ясування
місця міжнародної правової допомоги в системі правової допомоги. Ра-
ніше вже зазначалося, що вказані терміни співвідносяться відповідно як
окреме й загальне. Щоб детальніше з’ясувати сутність міжнародної пра-
вової допомоги, потрібно визначити її віднесення до системи правової
природи. А це, в свою чергу, означає, що попередньо варто навести трак-
тування правової допомоги. У своїх попередніх наукових напрацюваннях
ми досліджували поняття правової допомоги й її ознаки. Зокрема,
під правовою допомогою пропонуємо розуміти різновид юридичної
діяльності, який полягає в здійсненні уповноваженими законодавством
України суб’єктами своїх повноважень з надання правових послуг з метою
забезпечення гарантованих державою реалізації та захисту прав, свобод
і законних інтересів людини за допомогою правових засобів, а також їх
відновлення у разі порушення. При цьому зміст терміну правових послуг
надає законодавець у законі «Про безоплатну правову допомогу» в п. 4
ч. 1 ст. 1. Зокрема, під ними розуміють «надання правової інформації,
консультацій і роз’яснень з правових питань; складення заяв, скарг,
процесуальних та інших документів правового характеру; здійснення
представництва інтересів особи в судах, інших державних органах, органах

місцевого самоврядування, перед іншими особами; забезпечення захисту
особи від обвинувачення; надання особі допомоги в забезпеченні доступу
особи до вторинної правової допомоги та медіації» [10].
Виходячи з вищенаведеного, можна вказати, що міжнародна правова
допомога є різновидом юридичної діяльності, яка полягає в застосуванні
правових засобів, спрямованих на сприяння здійсненню досудового
розслідування, судового розгляду або виконанню вироку, ухваленого
судом іншої держави або міжнародною судовою установою. При цьому слід
зазначити, що міжнародна правова допомога є специфічним різновидом
правової допомоги, оскільки проведення в її рамках процесуальних дій
дозволить в подальшому забезпечити належне надання правових послуг з
метою забезпечення гарантованих державою прав і свобод людини.
Висновки. Отже, під міжнародною правовою допомогою пропонуємо
розуміти різновид юридичної діяльності, який полягає в здійсненні
уповноваженими законодавством України суб’єктами своїх повноважень
з проведення процесуальних дій з метою забезпечення здійснення
досудового розслідування, судового розгляду або виконання вироку,
ухваленого судом іншої держави або міжнародною судовою установою
задля реалізації, охорони та захисту гарантованих державою прав, свобод і
законних інтересів людини.

1. Кримінальний процесуальний кодекс України: закон України від
13.04.2012 № 4651–VІ. Відомості Верховної Ради України. 2013. № 9–10.
Стор. 474. Стаття 88.
2. Антонюк А.Б. Правове регулювання надання міжнародної пра-
вової допомоги: проблеми та напрями вдосконалення. Науковий вісник
Національного університету ДПС України (економіка, право). 2013.
№ 4 (63). С. 234–239.
3. Чорноус Ю.М. Правова основа міжнародного співробітництва у
розслідуванні злочинів. Вісник Луганського державного університету
внутрішніх справ ім. Е.О. Дідоренка. 2010. № 1. С. 217–225.
4. Касьяненко Д.І., Герасимова Г.В. Міжнародне співробітництво у
кримінальному провадженні. Молодий вчений. 2018. № 4 (56). С. 681–684.
5. Юридична енциклопедія: в 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова
редкол.) та ін. К.: «Укр. енцикл.», 1998. Т. 5: П–С. 2003. 736 с.
6. Российская юридическая энциклопедия. М.: Издательский Дом
ИНФРА-М, 1999. 1110 с.
7. Панченко В.Ю. Юридическая помощь (вопросы общей теории): мо-
нографія. Красноярск: Сиб. федер. ун-т, 2011. 279 с.
8. Чорноус Ю.М. Міжнародна правова допомога: зміст та питання
удосконалення реалізації. Вісник кримінального судочинства. 2015. № 2.
С. 95–101.
9. Смирнгов М. Поняття і сучасний стан інституту взаємної правової
допомоги по кримінальних справах. Підприємництво, господарство і право.
2004. № 2. С. 115–119.

10. Про безоплатну правову допомогу: закон України від 02.06.2011

№ 3460–VI. Відомості Верховної Ради України. 2011. № 51. Ст. 577.
O. Martovytska
INTERNATIONAL LEGAL ASSISTANCE IN CRIMINAL PROCEEDINGS
In the article, it has been emphasized the need to clarify the nature and content
of international legal assistance in criminal proceedings in both the scientific legal
literature and national law in order to determine its place and relationship with
the institution of legal assistance. It has been found that, although the issue of
international cooperation in criminal proceedings and its forms has often been
studied in the works of both domestic and foreign scholars, many issues still remain
controversial or unresolved. Scientific approaches to the interpretation of the
concept of “international legal assistance”, “international cooperation in criminal
proceedings” have been analyzed. It has been noted that at the legislative level the
term “international legal assistance” and its interpretation are enshrined in the
Criminal Procedure Code of Ukraine. The features of international legal assistance,
which determine its essence and significance in criminal proceedings, have been
singled out and characterized. It has been emphasized that no less important
scientific task is to find out the place of international legal aid in the legal aid system.
It has been found that international legal aid and legal aid are related as separate
and general, respectively. It has been stated that international legal assistance is
a type of legal activity that consists in the application of legal remedies aimed at
facilitating a pre-trial investigation, trial or execution of a sentence passed by a
court of another state or an international judicial institution. It has been noted
that international legal assistance is a specific type of legal assistance, as its
implementation of procedural actions will further ensure the proper provision of
legal services in order to ensure state-guaranteed human rights and freedoms. The
content of international legal assistance in criminal proceedings has been clarified.
Keywords: legal aid, concepts, features, national legislation, international
legal aid, international cooperation, criminal proceedings.

УДК: 343
Сорочан А. В.,
адвокат Ради адвокатів Миколаївської області
(Національна асоціація адвокатів України)
ОСОБЛИВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ ОКРЕМИХ СЛІДЧИХ

(РОЗШУКОВИХ) ДІЙ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ ШАХРАЙСТВА НА
ПЕРВИННОМУ РИНКУ НЕРУХОМОСТІ
Наукова стаття присвячена висвітленню деяких аспектів розслі-

дування шахрайства на первинному ринку нерухомості. Розглянуто особ-
ливості проведення слідчих (розшукових) дій щодо вилучення інформації з
особистих та матеріальних джерел для більш швидкого розслідування роз-
слідуваної категорії кримінальних правопорушень. Будівельна галузь була
визнана надзвичайно привабливою, особливо для економічних злочинців та
корумпованих чиновників. Майже у всіх випадках за їхньої допомоги шляхом
зловживання службовим становищем здійснюються схеми з підробкою до-
кументів та подальшим розкраданням коштів тощо. Такі посадові особи
вдаються до фальсифікації документів з метою отримання неправомірної
вигоди, наприклад, з метою отримання дозволів на будівництво зацікавле-
ними особами в майбутньому; приймати незаконні рішення, згідно з якими
земля, часто резервний фонд та історико -культурне призначення тощо,
виділяється для будівництва житла тощо. Зазначається, що під час роз-
слідування шахрайства на первинному ринку нерухомості проводиться ряд
слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій. Найбільш поширеними
серед них є допит потерпілих та свідків (100%), одночасний допит раніше
допитаних осіб (92%) та обшук (76%). Визначено, що необхідними умовами
для їх ефективної реалізації будуть здійснення відповідних організаційно
-підготовчих заходів та застосування відповідної тактики. Зокрема, під час
допиту необхідно застосовувати встановлення психологічного контакту з
допитуваним, ставити запитання, спостерігати за поведінкою допитува-
ного, створювати уявлення про обізнаність слідчого. У свою чергу, одночас-
ний допит має бути спрямований на з’ясування причин суперечностей у по-
казаннях допитуваного та їх усунення, а також на зміцнення позицій чесних
учасників допиту, які давали правдиві свідчення. А під час обшуку необхідно
виявити та вилучити документи, що стосуються діяльності осіб, які су-
проводжували договір купівлі -продажу на первинному ринку нерухомості;
документи, безпосередньо пов’язані з угодою, копії або оригінали правовста-
новлюючих документів; комп’ютерні носії (ноутбуки, системні блоки, ком-
пакт -диски, мобільні телефони, електронні ноутбуки).
Ключові слова: шахрайство, первинний ринок нерухомості, організа-
ція, тактика, слідча (розшукова) дія, допит, одночасний допит раніше допи-
таних осіб, обшук.
© Сорочан А. В., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019

Актуальність теми. Розслідування кримінальних правопорушень

будь-якої категорії вимагає від працівників правоохоронних органів зла-
годженої та цілеспрямованої діяльності. Тому для досягнення кінцевої мети
кримінального провадження проводяться різноманітні слідчі (розшукові)
дії. Вони можуть бути направлені на вилучення інформації як з особистіс-
них джерел, так і з матеріальних. Розслідування шахрайства на первинному
ринку нерухомості також потребує ефективного проведення процесуаль-
них дій. З огляду на це, перед науковцями постає завдання в розробці якісно-
го організаційно-тактичного забезпечення їх проведення в досліджуваній
категорії справ, адже це має досить важливе значення для кримінального
провадження в цілому.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню концепту-
альних засад розслідування злочинів присвятили свої праці такі вчені як
Л. І. Аркуша, К. В. Антонов, В. П. Бахін, В. Д. Берназ, Р. С. Бєлкін, А. Ф. Во-
лобуєв, В. А. Журавель, А. В. Іщенко, О. Н. Колесніченко, В. К. Лисиченко,
І. М. Лузгін, В. Г. Лукашевич, Є. Д. Лук’янчиков, М. В. Салтевський, Р. Л. Сте-
панюк, К. О. Чаплинський, В. Ю. Шепітько, М. П. Яблоков та ін. Проте особли-
вості кримінального провадження у справах про шахрайства на первинно-
му ринку нерухомості не були досліджені у повному обсязі з урахуванням
чинного КПК України та сучасних потреб правоохоронної практики.
Метою даної статті є дослідження особливостей проведення слідчих
(розшукових) дій при розслідуванні шахрайства на первинному ринку не-
рухомості.
Виклад основного матеріалу дослідження. Під час розслідування
шахрайства на первинному ринку нерухомості проводиться ряд слідчих
(розшукових) та інших процесуальних дій. Будівельна сфера, про що наго-
лошують окремі науковці, є надзвичайно привабливою передусім для еко-
номічних злочинців та корумпованих чиновників. Майже в усіх випадках
схеми з підробкою документів та подальшим розкраданням коштів тощо
здійснюються саме за їх сприяння шляхом зловживання службовим стано-
вищем. Такі службові особи заради отримання неправомірної вигоди вда-
ються до фальсифікації документів, наприклад для отримання в подальшо-
му зацікавленими особами ліцензій на будівництво; приймають незаконні
рішення, за якими під будівництво житла виділяються землі, нерідко за-
повідного фонду та історико-культурного призначення тощо [2, с. 38-39].
На основі проведеного дослідження матеріалів кримінальних проваджень
нами було з’ясовано, що найбільш розповсюдженими серед них є допит
потерпілих та свідків (100 %), одночасний допит раніше допитаних осіб
(92 %) та обшук (76 %).
Зокрема, важливою слідчою (розшуковою) дією при розслідуванні
шахрайства на первинному ринку нерухомості є допит. Ми підтримує-
мо позицію вчених, які визначають допит як регламентований кримі-
нально-процесуальним законом процес специфічної вербальної взаємодії
з допитуваним, під час якої слідчий (прокурор, суддя), використовуючи
законні практичні прийоми і методи психологічного впливу, отримує
від допитуваного і фіксує у протоколі усну інформацію про відомі
йому обставини, що мають значення для розслідування злочину [14,
с. 190].
Як відомо, допит складається з трьох етапів: підготовчого, робочого

та заключного. Тому при його розгляді не можна оминути увагою органі-
заційно-підготовчі заходи до проведення. Серед них, як вважають окремі
вчені-криміналісти, необхідно виділяти наступні елементи: організацій-
ний – забезпечення раціонального проведення допиту (коли і де доцільно
провести його з позиції раціонального використання бюджету часу і мож-
ливостей слідчого – сьогодні, завтра, вранці, які використати технічні за-
соби і т.п.); змістовний – визначення повноти і взаємозв’язку обставин, що
підлягають встановленню; тактичний – встановлення відповідних засобів
і прийомів вирішення конкретних завдань допиту [8, с. 61]. Загалом, на під-
готовчому етапі здійснюється ряд заходів, зокрема:
– повне, всебічне та ретельне вивчення матеріалів кримінального
провадження
– визначення предмета допиту та сформованої слідчої ситуації.
– визначення кола осіб, які підлягають допиту,
– визначення послідовності проведення допитів.
– вивчення особи злочинця
– добір речових доказів та інших матеріалів для пред’явлення допи-
туваному.
– визначення часу проведення допиту.
– визначення способу виклику на допит
– визначення місця проведення допиту;
– визначення тактичних прийомів, що будуть застосовуватися при
допиті, та підготовка науково-технічних засобів його фіксації;
– визначення учасників проведення допиту.
– забезпечення сприятливих умов для проведення допиту з урахуван-
ням необхідності гарантування безпеки його учасників;
– планування допиту [3, с. 278-281].
З огляду на проведення визначених підготовчих заходів виникає
можливість отримати певний обсяг відомостей про злочинців, що спри-
ятиме їх розшуку та успішному затриманню. Тому предметом допиту,
як зазначає С. С. Кузьменко, при розслідуванні шахрайства, пов’язаного
з інвестуванням коштів у будівництво об’єктів нерухомості, в основному
є: анкетні дані злочинця (прізвище, ім’я по батькові, місце проживання,
місце роботи, сімейний стан, наявність судимостей, зокрема, за злочини
у сфері економіки тощо); коло спілкування та особливості поведінки у
суспільстві; місця, які особа найчастіше відвідує (коли саме, у якій ком-
панії); наявність охорони, зброї, транспортного засобу тощо. Якщо допиту-
ваний особисто не знайомий із підозрюваним, докладно слід описати зов-
нішні ознаки злочинця (фізичні властивості, манера поведінки, динамічні
особливості, особливі прикмети, використання жаргонних висловів,
наявність акценту тощо). Необхідно з’ясувати, за яких обставин від-
булося знайомство і яка саме інформація відома про подію злочину [5,
с. 121-122].
В свою чергу, І. М. Попова наголошує на важливості встановлен-
ня обставин, пов’язаних з наявністю інших співучасників, зокрема серед
представників організацій-забудовників та управителів коштів, праців-
ників банківських установ, органів місцевої влади, службовців державних
контролюючих органів, а також щодо наявності в діях осіб, причетних до

шахрайства, складу інших злочинів, зокрема підроблення та використання
підроблених документів, фіктивного підприємництва, легалізації (відми-
вання) доходів, одержаних злочинним шляхом тощо [9, с. 110].
А вже Д. А. Птушкін вказує на те, що у випадку, коли потерпілим є
власник нерухомості, необхідно з’ясувати такі обставини: питання, які
стосуються статусу нерухомості та власників: що собою становить не-
рухомість, щодо якої вчинено шахрайство; чи було нерухоме майно по-
терпілого приватизовано; за яких обставин потерпілий став власником
даного житла (отримав у спадкування, прибав через укладання угоди
купівлі-продажу тощо); чи була заборгованість за комунальними випла-
тами; наявність співвласників та їх попереднє ставлення до здійснен-
ня угоди, чи зареєстровані вони у житлі; причини продажу житла, чи не
було осіб, які намагалися схилити до продажу, як виглядали, що при собі
мали; питання щодо обставин здійснення правочину: де відбувся право-
чин, якими є ознаки обстановки, в якій здійснювалася угода, хто виступив
ініціатором, чи угода посвідчувалася саме у цьому місці; хто ще був біля
потерпілого, як виглядали ці особи, чи не залишили вони свої координати
(копії документів, записи телефонів, написані вручну, тощо); скільки гро-
шей повинен був отримати потерпілий згідно із домовленостями і скільки
отримав; яке житло йому обіцялося (у разі обміну); як виглядала особа,
яка посвідчувала правочин, чи не пред’являла документи, що посвідчу-
ють особу, чи не виникло у потерпілого підозри щодо цієї особи, що цьому
сприяло; чи брав участь у здійсненні правочину ріелтор, чи знайомі вони
були до здійснення угоди і хто його йому порекомендував; чи оформляла-
ся довіреність на продаж житлового приміщення; якщо так, то де, коли і
якими є інші обставини оформлення; хто саме отримав гроші за угодою;
чи була передача грошей документально оформлена; чи не було фактів,
які викликали підозру; інші обставини угоди [11, с. 105-106].
Стосовно предмету допиту слушною є позиція Н. О. Опанасенко, який
визначає наступні обставини, які підлягають встановленню під час допи-
ту потерпілого: місце та час вчинення шахрайства; місцезнаходження фір-
ми-забудовника (компанії-управителя); коли і де потерпілий ознайомився
з інформацією щодо здійснення забудовником житлового будівництва; які
дозвільні документи на зайняття будівельною діяльністю було пред’явле-
но представниками фірми-забудовника (компанії-управителя); яку суму
грошових коштів фірма-забудовник (компанія-управитель) запропонува-
ла інвестувати в будівництво житлового об’єкта; місцезнаходження об’єк-
та житлового будівництва; який договір був укладений між потерпілим та
фірмою-забудовником; які додатки долучалися до укладеного договору;
з ким конкретно потерпілий підписував договір; яку форму грошових ро-
зрахунків було запропоновано (готівкову або безготівкову), який термін
оплати; реквізити розрахункового рахунку, на який були перераховані
грошові кошти; протягом якого періоду перераховувались грошові кошти,
яка сума; які документи можуть підтвердити перерахування грошових
коштів; з ким, окрім потерпілого, фірма-забудовник в його присутності
укладала договори про житлове будівництво; чи відомі потерпілому інші
особи (довірителі, інвестори), яких було ошукано фірмою-забудовником;
чи викликала недовіру будівельна діяльність фірми-забудовника; якщо

так, то які дії здійснив потерпілий; коли і яким чином потерпілому стало
відомо, що будівельна компанія не має наміру здійснювати будівництво
житлового об’єкта; розмір шкоди, завданої потерпілому внаслідок вчинен-
ня шахрайських дій; інші обставини з урахуванням конкретної ситуації
[7, с. 141-142].
В той же час необхідно розуміти, що під час допиту слід застосовувати
тактичні прийоми, спрямовані на використання необізнаності допитуваної
особи про вже встановлені слідством обставини справи. Так, М. П. Яблоков
вважає, що до основних тактичних прийомів допиту необхідно віднести
наступні: демонстрація перед допитуваним можливого механізму вчинен-
ня злочину; демонстрація доказів із роз’ясненням їх значення; створен-
ня уявлення про перебільшену поінформованість слідчого; приховуван-
ня поінформованості слідчого від допитуваних; використання елементу
раптовості [13, с. 153-156].
Опитуванням респондентів встановлено, що під час розслідування
шахрайства на первинному ринку нерухомості застосовуються наступні
тактичні прийоми допиту:
– встановлення психологічного контакту з допитуваним – 100 %;
– викладання показань у формі вільної розповіді – 100 %;
– постановка запитань – 100 %;
– спостереження за поведінкою допитуваного – 72 %;
– створення уявлення про інформованість слідчого – 52 %;
– використання різних темпів допиту – 33 %;
– використання в злочинній групі конфліктів й протиріч – 45 %;
– пред’явлення доказів – 26 %;
– створення й зняття напруги – 29 %;
– використання фактора раптовості – 21 %;
– приховування меж поінформованості слідчого – 27 %;
– застосування відеозапису – 41 %.
Підсумовуючи, зазначимо, що допит свідків та потерпілих при роз-
слідуванні шахрайства на первинному ринку нерухомості повинен ґрунту-
ватися на певному спектрі організаційно-підготовчих заходів і тактичних
прийомів, які забезпечують його ефективне проведення.
Як на початковому, так і на подальшому етапі розслідування різні
учасники розслідування можуть давати суперечливі показання. Це
пояснюється як і швидким перебігом подій під час вчинення криміналь-
ного правопорушення, так і приховуванням своєї вини. Тому важливою
слідчою (розшуковою) дією при розслідуванні шахрайства на первин-
ному ринку нерухомості буде одночасний допит двох раніше допитаних
осіб. Стосовно її визначення, то ми підтримуємо позицію А. Б. Соловй-
ова, який її визначає як самостійну слідчу дію, що проводиться шляхом
почергового допиту двох осіб з числа свідків, потерпілих, підозрюваних
і обвинувачених в присутності один одного з метою встановлення в їхніх
показаннях істотних протиріч, які мають значення для встановлення істи-
ни по спірних обставинах і в кінцевому рахунку для прийняття законного
і обґрунтованого підсумкового рішення у кримінальній справі [12,
с. 12]
Шляхом аналізу кримінальних проваджень за досліджуваною кате-

горією правопорушень нами встановлено, що одночасний допит 2-х або
більше раніше допитаних осіб проводився:
– в 61 % між потерпілим та підозрюваним;
– 26 % – між підозрюваним та свідком;
– 9 % – між підозрюваними;
– 2 % – між потерпілим та свідком;
– 1 % – між свідками;
– 1 % – між потерпілими.
Тактичними прийомами, застосовуваними при проведенні одночас-
ного допиту деякі автори називають наступні:
– деталізація показань учасників очної ставки;
– пред’явлення доказів з метою активізації пам’яті допитуваних, від-
новлення асоціативних зв’язків;
– використання правдивих показань раніше допитаних осіб, напри-
клад використання
– показань зізнався організатора злочину;
– повторення очної ставки;
– виробництво очної ставки на місці події;
– тимчасова маскування цілей проведення очної ставки;
– використання чинника раптовості і ін. [4, с. 166].
Проведення одночасного допиту між двома особами, які дають сві-
домо неправдиві показання, можливе, але за певними правилами і в тому
випадку, якщо ці особи по одних епізодах говорять правду, а по інших – не-
правду. Тому основними завданнями, для досягнення яких проводилась
дана процесуальна дія при розслідуванні шахрайства на первинному рин-
ку нерухомості були наступні:
– з’ясування причин суперечностей в показаннях допитаних та їх усу-
нення – 63 %;
– викриття одного з допитуваних у дачі неправдивих показань – 43 %;
– посилення позиції сумлінних учасників допиту, які надали правдиві
показання – 67 %;
– додаткова перевірка й закріплення показань свідків, потерпілих та
підозрюваних – 43 %.
Отже, одночасний допит має на меті як з’ясування причин суперечно-
стей в показаннях допитаних та їх усунення, так і посилення позиції сум-
лінних учасників допиту, які надали правдиві показання.
Загалом, обшук – це слідча дія, що полягає в примусовому обстеженні
ділянок місцевості, приміщень, транспортних засобів чи осіб з метою ви-
явлення та вилучення знарядь злочину, предметів і цінностей, здобутих
злочинним шляхом, інших об’єктів, що мають значення для справи, а також
розшукуваних осіб і трупів [15, с. 207].
Слід розуміти, що розслідування шахрайств щодо об’єктів нерухомого
майна громадян сполучається із трудомісткими заходами, пов’язаними із
вилученням низки документів, предметів, які використовувалися для до-
сягнення злочинного умислу, а також комп’ютерної техніки й електронних
носіїв інформації. Виявлення порушень у діяльності, а також підроблених
документів, печаток, штампів тощо в установі, в якій проводитиметься
обшук, може свідчити про її фіктивність [10, с. 79]. Тому для досягнення
мети досліджуваної слідчої (розшукової) дії необхідно застосовувати ряд
тактичних прийомів.
Характерним тактичним прийомом під час допиту по досліджуваній
категорії проваджень є спостереження за реакціями обшукуваних осіб.
Адже суттєвою особливістю провадження обшуку є те, що особа не може
залишатися байдужою під час нього. Вона може болісно реагувати на
окремі його етапи та, загалом, гостро переживає в даній обстановці.
В свою чергу, М. Й. Кулік пропонує ці дії виконувати у формі «об-
шуку-огляду», під час якого слід детально фіксувати не лише факт вилу-
чення конкретного об’єкта, а й детально описувати, фотографувати його
місцезнаходження у взаємозв’язку з іншими виявленими на місці обшуку
предметами. Крім того, слід вживати заходів щодо збереження виявлених дже-
рел доказів. Хоча для проведення цих дій рекомендується залучення відповід-
ного фахівця, але й сам слідчий має володіти мінімумом знань для розуміння
роботи комп’ютера та збереження електронної інформації [6, с. 185].
А вже А.М. Багмета зазначає, що проведення обшуків в офісних примі-
щеннях ускладнюється наявністю великої кількості приміщень, які необ-
хідно досліджувати. У зв’язку з цим у ході підготовки до обшуку доцільно
зібрати інформацію про розташування цих приміщень, шляхи підходу та
відходу, внутрішню обстановку, наявність охорони та оснащення. Після
проникнення в офісне приміщення з великою кількістю кабінетів необхід-
но вивести працівників організації з кабінетів і виставити співробітників
підрозділів особливого призначення, що беруть участь в проведенні обшу-
ку, для охорони кабінетів і перешкоджання знищенню доказів [1, с. 76].
Аналіз опитування респондентів дав змогу визначити об’єкти, що
підлягають пошуку при розслідуванні шахрайства на первинному ринку
нерухомості:
– документи, що стосуються діяльності осіб, які супроводжували уго-
ду щодо купівлі-продажу на первинному ринку нерухомості (95 %);
– документи, які безпосередньо стосуються угоди, копії або оригінали
правовстановлюючих документів (79 %);
– носії комп’ютерної інформації (ноутбуки, системні блоки, ком-
пакт-диски, мобільні телефони, електронні записники (54 %);
– папери, що вказують окремі характеристики особи (від її офіційного
посвідчення до визначення способу життя та зв’язків (67 %);
– фотографії, аудіо- та відеозаписи (41 %);
– предмети, здобуті злочинним шляхом (31%);
Висновки. Підводячи підсумок, необхідно зазначити, що серед
обов’язкових слідчих (розшукових) дій при розслідуванні шахрайства на
первинному ринку нерухомості необхідно виділити допит потерпілих та
свідків, одночасний допит раніше допитаних осіб, а також обшук. Обов’яз-
ковими умовами їх ефективного проведення буде здійснення відповідних
організаційно-підготовчих заходів та використання відповідних тактич-
них прийомів. Зокрема, під час допиту необхідно застосовувати встанов-
лення психологічного контакту з допитуваним, постановку запитань,
спостереження за поведінкою допитуваного, створення уявлення про ін-
формованість слідчого. В свою чергу, одночасний допит повинен мати на
меті як з’ясування причин суперечностей в показаннях допитаних та їх

усунення, так і посилення позиції сумлінних учасників допиту, які надали
правдиві показання. А під час обшуку обов’язково необхідно виявляти та
вилучати документи, що стосуються діяльності осіб, які супроводжували
угоду щодо купівлі-продажу на первинному ринку нерухомості; докумен-
ти, які безпосередньо стосуються угоди, копії або оригінали правовстанов-
люючих документів; носії комп’ютерної інформації (ноутбуки, системні
блоки, компакт-диски, мобільні телефони, електронні записники).

1. Багмета А.М. Особенности выявления, раскрытия и расследования
рейдерских захватов имущественных комплексов: учебно-методическое
пособие / под ред. А.М. Багмета, В.В. Бычкова. М.: Академия Следственного
комитета Российской Федерации, 2014. 227 с.
2. Запотоцький А.П. Криміналістична класифікація злочинів у сфері
будівництва. Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ.
2016. № 1 (11). С. 32-43.
3. Криміналістика (курс лекцій): навчальний посібник / О. В. Луска-
тов, І. В. Пиріг, В. М. Плетенець, К. О. Чаплинський, Ю. А. Чаплинська. Д. : Дні-
проп. держ. ун-т внутр. справ, 2013. 362 с.
4. Криминалистика: Учебник / Савельева М.В., Смушкин А.Б. М.: Изда-
тельство Издательский дом «Дашков и К». 2009. 608 с.
5. Кузьменко С.С. Розслідування шахрайства, пов’язаного з інвестуван-
ням коштів у будівництво об’єктів нерухомості: дис. на здоб. наук. ст. к.ю.н.
/ Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна». Київ.
2019. 249 с.
6. Кулик М. Й. Особливості проведення обшуку (при розслідуванні
привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання
службовим становищем). Митна справа. 2015. № 2 (98). С. 183–188.
7. Опанасенко Н.О. Криміналістична характеристика та основні поло-
ження розслідування шахрайства, вчиненого організованими злочинними
групами у сфері житлового будівництва : дис. на здоб. наук. ст. к.ю.н. / Ака-
демія адвокатури України, Київ. 2018. 253 с.
8. Особливості провадження допиту підозрюваного (обвинуваченого)
з метою недопущення тортур та інших порушень прав людини: посібник
/ Весельський В.К. та інші. Київ: Національна академія внутрішніх справ
України, 2004. 148 с.
9. Попова І.М. Розслідування шахрайств, пов’язаних із залученням ко-
штів громадян на будівництво житла: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09 /
І.М. Попова; МВС України, Нац. акад. внутр. справ. К., 2011. 250 c.
10. Птушкин Д.А. Особенности проведения обыска при расследова-
нии мошенничества относительно объектов недвижимого имущества
граждан. Научно-методический журнал «Право и политика». 2017. № 1.
С. 78-82.
11. Птушкін Д.А. Розслідування шахрайства, вчиненого щодо об’єктів
нерухомого майна громадян : дис. на здоб. наук. ст. к.ю.н. / Дніпропетров-
ський державний університет внутрішніх справ, Дніпро, 2018. 240 с.
12. Соловьев А.Б. Очная ставка : лекція / М., 2006. 31 с.
13. Яблоков Н.П. Криминалистика в вопросах и ответах: Учебное посо-

бие. М.: Юристъ, 2000. 224 с.
14. Янковий М.О. Генезис поняття та сутність допиту. Науковий вісник
Київського національного університету внутрішніх справ. 2007. № 5. С. 185-
187.
15. Эксархопуло А.А. Криминалистика в схемах и иллюстрациях : Учеб-
ное пособие. СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2002. 450 с.
A. Sorochan
PECULIARITIES OF CONDUCTING CERTAIN INVESTIGATIVE

(INVESTIGATIVE) ACTIONS IN THE INVESTIGATION OF FRAUD IN THE
PRIMARY REAL ESTATE MARKET
The scientific article is devoted to highlighting some aspects of the investigation

of fraud in the primary real estate market. Peculiarities of conducting investigative
(search) actions for extracting information from personal and material sources for
faster investigation of the investigated category of criminal offenses are considered.
The construction industry has been found to be extremely attractive, especially for
economic criminals and corrupt officials. In almost all cases, schemes with forgery of
documents and subsequent theft of funds, etc. are carried out with their assistance
through abuse of office. Such officials resort to falsification of documents in order
to obtain illegal benefits, for example, in order to obtain construction licenses by
interested persons in the future; make illegal decisions, according to which land, often
a reserve fund and historical and cultural purpose, etc. are allocated for housing
construction, etc. It is noted that during the investigation of fraud in the primary
real estate market a number of investigative (search) and other procedural actions
are carried out. The most common among them are the interrogation of victims and
witnesses (100%), simultaneous interrogation of previously interrogated persons
(92%) and search (76%). It is determined that the necessary conditions for their
effective implementation will be the implementation of appropriate organizational
and preparatory measures and the use of appropriate tactics. In particular, during
the interrogation it is necessary to apply the establishment of psychological contact
with the interrogated, asking questions, observing the behavior of the interrogated,
creating an idea of awareness of the investigator. In turn, the simultaneous
interrogation should be aimed at clarifying the causes of inconsistencies in the
testimony of the interrogated and their elimination, as well as strengthening the
position of honest participants in the interrogation who gave true testimony. And
during the search, it is necessary to identify and seize documents relating to the
activities of persons who accompanied the sale and purchase agreement in the
primary real estate market; documents directly related to the agreement, copies
or originals of title documents; computer media (laptops, system units, CDs, mobile
phones, electronic notebooks).
Keywords: fraud, primary real estate market, organization, tactics,
investigative action, interrogation, simultaneous interrogation of previously
interrogated persons, search.

УДК: 343.985-058.55:343.615
Строк І. А.,
здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ
ОСОБЛИВОСТІ ТАКТИКИ ДОПИТУ ПІДОЗРЮВАНОГО У

ВЧИНЕНІ УМИСНИХ ТЯЖКИХ ТІЛЕСНИХ УШКОДЖЕНЬ,
ЗАПОДІЯНИХ У СТАНІ СИЛЬНОГО ДУШЕВНОГО ХВИЛЮВАННЯ
Актуальність статті полягає в тому, що допит підозрюваного та
обвинуваченого є складною слідчою дією. Дану слідчу дію слід вважати
невідкладною. Допит дозволяє не тільки отримати необхідні відомості для
встановлення істини у справі, але є засобом захисту особи від підозри, яка
виникла щодо неї. Метою дослідження є визначення особливостей тактики
допиту підозрюваного у вчинені умисних тяжких тілесних ушкоджень,
заподіяних у стані сильного душевного хвилювання: виокремлення типових
ситуацій поведінки підозрюваного під час допиту та надання науково
обґрунтованих рекомендації слідчим щодо управління такими ситуаціями.
У статті досліджено особливості проведення допиту підозрюваного
у вчинені умисних тяжких тілесних ушкоджень, заподіяних у стані
сильного душевного хвилювання. Визначено обставини, які слідчий повинен
встановити під час допиту. Наголошено на особливостях застосування
тактичних прийомів в залежності від моделі поведінки підозрюваного
під час допиту. Окреслено типові моделі поведінки підозрюваного у
вчинені умисних тяжких тілесних ушкоджень, заподіяних у стані сильного
душевного хвилювання під час допиту. Наголошено, що показання
підозрюваного або обвинуваченого співставляються з іншими матеріалами
справи та піддаються оцінці. До категорії слідчих (розшукових) дій, через
які встановлюється правдивість свідчень підозрюваних відноситься очна
ставка, яка може проводитися між будь-якими особами, що раніше давали
свідчення. Як правило, очна ставка між потерпілим і підозрюваним дозволяє
слідчому застосувати вплив правдивими свідченнями на підозрюваного і
схилити його до зізнання у вчиненні злочину. Разом з тим очна ставка має і
певні особливості. Вона дозволяє в деталях встановити і роль потерпілого
у тому, що відбулося. Може бути встановлено, що сам потерпілий був
ініціатором конфлікту, а інколи і спровокував особу до нанесення тілесних
ушкоджень.
Ключові слова: розслідування умисних тяжких тілесних ушкоджень,
заподіяних у стані сильного душевного хвилювання, слідча тактика,
тактика допиту підозрюваного.
Актуальність теми. Допит підозрюваного та обвинуваченого є

складною слідчою дією. Дану слідчу дію слід вважати невідкладною. Допит
дозволяє не тільки отримати необхідні відомості для встановлення істини
у справі, але є засобом захисту особи від підозри, яка виникла щодо неї.
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Строк І. А., 2019
Стан дослідження проблеми. Тактика допиту поставала предметом

досліджень багатьох науковців, як: В.П. Бахіна, Р.С. Бєлкіна, А.Ф. Волобуєва,
Т.С. Волчецької, І.Ф. Герасимова, М.В. Даньшина, В.А. Журавля,
О.Н. Колесніченка, С.Ю. Косарєва, В.Г. Лукашевича, Є.Д. Лук’янчикова,
В.О. Малярової, В.О. Образцова, В.Д. Пчолкіна, В.М. Стратонова,
Р.Л. Степанюка, В.В. Тіщенка, С.С. Чернявського, С.Н. Чурілова, В.М. Шевчука,
В.В. Шендрика, В.Ю. Шепітька, В.Б. Щура, М.П. Яблокова та є досить
розробленою у криміналістиці. Проте, особливості допиту підозрюваного у
вчинені умисних тяжких тілесних ушкоджень, заподіяних у стані сильного
душевного хвилювання досі залишається поза предметом наукових
досліджень.
Метою дослідження є визначення особливостей тактики допиту
підозрюваного у вчинені умисних тяжких тілесних ушкоджень, заподіяних
у стані сильного душевного хвилювання: виокремлення типових ситуацій
поведінки підозрюваного під час допиту та надання науково обґрунтованих
рекомендації слідчим щодо управління такими ситуаціями.
Наукова новизна дослідження. Визначено особливості тактики
заподіяних у стані сильного душевного хвилювання, виокремлено типові
ситуації поведінки підозрюваного під час допиту та надано науково
обґрунтованих рекомендації слідчим щодо управління такими ситуаціями.
Виклад основного матеріалу. За загальним правилом, допит
підозрюваного слід проводити одразу після його затримання, не даючи
можливість обміркувати своє становище, обрати загальну лінію поведінки,
проаналізувати обсяг доказової інформації, що має слідчий, та протистояти
досудовому розслідуванню [1, с. 427]. Виключення можуть становити ви-
падки, коли підозрюваний перебуває у стані алкогольного (наркотичного)
сп’яніння або у важкому стані внаслідок отримання тілесних ушкоджень,
які йому завдав потерпілий, що чинив активний опір. Для проведення якіс-
ного допиту підозрюваного слідчому слід детально вивчити всі матеріали
кримінального провадження та всю наявну інформацію про особистість
підозрюваного (біографію, сімейний та соціальний стан, поведінку в побу-
ті, відносини з сусідами тощо), визначити перелік питань і скласти план
допиту, визначити прийоми і методи, що будуть застосовані, також підго-
тувати речові докази, які можуть бути використані під час запланованих
тактичних прийомів [2, с. 459].
Після з'ясування паспортних і біографічних даних від підозрюваного
слід дізнатися, чи не вчиняв він раніше злочини або адміністративні
правопорушення, і які покарання за це поніс. Слід ураховувати, що надані
підозрюваним відомості особистого характеру (особливо за відсутності в
нього особистих документів) підлягають обов’язковій перевірці, оскільки
він може повідомити про себе неправдиві дані. Встановлення фактичної
сторони події, як правило, слід розпочинати зі з›ясування того, де саме
підозрюваний знаходився і чим займався у той час, як було вчинено
злочин. Подальші тактичні особливості проведення допиту залежать від
ставлення підозрюваного до події, що розслідується: чи визнає свою вину,
чи погоджується давати показання, або намагається надати неправдиві
показання з метою ухилення від кримінальної відповідальності. Якщо
підозрюваний погоджується давати показання, вони повинні бути

максимально детально відображені у протоколі допиту – незалежно від
того, вважає слідчий їх правдивими, чи навпаки. Якщо підозрюваний визнає
вину, слідчий, як правило, вислуховує вільну розповідь підозрюваного
про обставини події, після чого задає питання, які конкретизують надану
підозрюваним інформацію. Як і при допитах потерпілого і свідків, слідчий
повинен встановити: 1) характер взаємовідносин між підозрюваним
і потерпілим; 2) місце, час, обстановку вчинення злочину; 3) мотиви
і цілі, якими керувався підозрюваний, наносячи потерпілому тілесні
ушкодження; 4) чи погрожував заздалегідь підозрюваний потерпілому;
5) яким чином і з якою метою він зустрівся з потерпілим; 6) що стало
безпосереднім приводом до насильницьких дій та виникнення емоційного
стану сильного душевного хвилювання; 7) яким саме способом нанесено
тілесні ушкодження, у якій послідовності, за допомогою яких знарядь, які
поранення отримав потерпілий; 8) якими були дії підозрюваного після
нанесення ним тілесних ушкоджень; 9) хто був свідками події; 10) чи є, на
думку підозрюваного, обставини, які пом’якшують його відповідальність.
У залежності від обставин події і обсягу добутої під час допиту
інформації, показання підозрюваного слід конкретизувати, ставлячи
уточнюючі і додаткові запитання. Коли підозрюваний під час допиту
повідомляє відомості, які спростовують позицію потерпілого, слід дізнатися
в нього, хто може підтвердити наведені обставини. Якщо підозрюваний
заявляє, що діяв у стані необхідної оборони, крайньої необхідності або
афекту, викликаного неправомірною поведінкою потерпілого, слідчий
під час допиту повинен встановити і зафіксувати усі відомості, які
підтверджують позицію підозрюваного. Якщо на місці події знайдено речі,
предмети, які ймовірно належать підозрюваному, слід запитати, чи є у
нього предмети, аналогічні знайденим, і де вони знаходяться. Слід мати
на увазі, що підозрюваний не несе відповідальності за давання завідомо
неправдивих показань. Відповідно, до його показань слід поставитись
критично, особливо ураховуючи, що підозрювані схильні викривляти
обставини події, вигороджуючи себе и подільників.
У тому випадку, коли підозрюваний не визнає власної вини у
вчиненні злочину і навіть заявляє про наявність алібі, слід також
максимально детально зафіксувати у протоколі допиту усі відомості, які
він повідомить, та усі його заперечення проти позиції слідчого. Детальна
фіксація усіх відомостей, що надасть підозрюваний, який не визнає власну
вину, дозволить їх у подальшому належним чином перевірити. Тактичні
особливості допиту підозрюваного в таких випадках залежатимуть
конкретних обставин події, особистості підозрюваного і тієї сукупності
доказів, яка є у розпорядженні слідчого на момент допиту.
Тактичні прийоми можуть зводитись як до емоційного впливу
(схиляння до зізнання та щирого каяття як шляху пом’якшення покарання
за вчинений злочин, створення у підозрюваного перебільшеного уявлення
про наявну інформованість та ін.), так і до пред’явлення наявних доказів, що
викривають підозрюваного (попередньо розпитавши його про обставини,
що пов’язані з цими доказами) тощо. У подальшому з підозрюваним, який
заперечує свою вину у вчиненні злочину, доцільно провести повторний
допит, під час якого застосувати тактичні прийоми, які дозволять

спростувати наведені ним раніше неправдиві відомості – ознайомити з
показаннями інших осіб (співучасників, свідків, потерпілого), пред’явити
речові докази, висновки експерта, інші документи.
Предмет допиту підозрюваного залежить від виду злочину і визначає
побудову програм-рекомендацій, які впливають на його результативність.
Програми-рекомендації, як і сам предмет допиту, мають диференційований
характер і залежать від конкретного виду злочину, спричиненої шкоди,
типової слідчої ситуації і позиції підозрюваного під час допиту[3, 260].
Під час допиту підозрюваного слід ретельно з’ясувати всі обставини
заподіяння тілесних ушкоджень. Навіть коли особа визнає свою провину
у скоєному не слід нехтувати детальною фіксацією його показань у
протоколі слідчої дії. У подальшому ця інформація може бути використана
для встановлення співучасників, умислу на заподіяння тяжких тілесних
ушкоджень, мотиву, мети та обставин, що сприяли вчиненню злочину.
Коли підозрюваний заперечує причетність до злочину чи намагається
перекручувати реальні обставини вчинення злочину – це вказує про
наявність конфліктної ситуації, що проявляється з наданні неправдивих
свідчень. Щодо такої ситуації, як зазначає В.А. Журавель, визначальні
завдання щодо застосування організаційно-тактичних засобів слід
спрямовувати на нівеляцію такої конфліктної ситуації та отримання
максимуму правдивих даних. Вказане завдання за своєю природою є
тактичним, а його вирішення повинно бути реалізовано за рахунок
використання системи тактичних прийомів, скерованих на встановлення
психологічного контакту та викриття неправди. Зміст цих прийомів
визначається причиною виникнення конфлікту та мотивами надання
особою неправдивих свідчень [4].
У такій ситуації потрібно ретельно зафіксувати у протоколі усі
пояснення підозрюваного. Надалі це сприятиме викриттю неправди
при співставленні його свідчень із іншими доказами по справі, які є
об’єктивними і не можуть бути спростовані допитуваною особою.
При розслідуванні умисних тяжких тілесних ушкоджень, які заподіяні
групою осіб в слідчій практиці застосовується такий тактичний прийом
допиту, коли допит супроводжується графічним зображенням обстановки
події, про яку дають кожен із допитуваних надає усні пояснення. Слідчий,
на основі протоколу огляду місця події малює схему місця події із
зображенням на ній основних предметів. Після того як допитувана особа
надала відомості щодо своїх дій на місці події і щодо дій співучасників
злочину, їй пропонують вказати на схемі де знаходився потерпілий та інші
учасники події, надати пояснення дій кожного з них. Така схема виступає
в якості графічного додатку до протоколу допиту. Співставлення схем
кожного із допитаних співучасників дозволяє встановити невідповідність
їх свідчень фактичним обставинам кримінального провадження, викрити
неправду та встановити дійсні обставини справи.
Непоодинокими є випадки, коли підозрювані вдаються до
перекручень дійсних обставин заподіяння тілесних ушкоджень
стверджують про те, що їх дії були реакцією на протиправну поведін-
ку потерпілого або вони були здійснені у межах необхідної оборони).
Саме тому, допиту таких осіб має передувати детальна підготовка. Після
дослідження матеріалів кримінального провадження слід спрогнозувати,
які припущення про свою невинуватість може зазначити підозрюваний, а
також які запитання та в якій послідовності слід поставити допитуваному,
які предмети і документи та в якій послідовності слід пред’явити йому в
процесі допиту для виявлення неправди у свідченнях. Велику увагу слід
приділяти перевірці алібі підозрюваного або обвинуваченого.
При перевірці алібі слід допитати, по-перше, суб’єкта або суб’єктів
алібі, якщо воно заявлено групою осіб – підозрюваних або обвинувачених
у заподіянні тілесних ушкоджень, по-друге, свідків алібі, осіб, які
підтверджують його або на яких посилається підозрюваний, по-третє,
потерпілого, за умови, якщо він вважає суб’єкта алібі особою, яка заподіяла
тілесні ушкодження.
Обираючи тактику допиту слід враховувати, що не тільки один і
той самий тактичний прийом може бути реалізований різними засоба-
ми, а й самі засоби (предмети, документи, інші носії інформації) можуть
бути застосовані у різних формах. Так, тактичний прийом «створення у
допитуваного враження про високий рівень поінформованості слідчого»
може бути застосований шляхом постановки запитань, які відображають
освіченість про предмет розмови, розповіддю про те, як розвивалася подія,
демонстрацією доказів або комбінацією зазначених та інших засобів. Доказ
може бути застосований під час допиту різноманітними способами: через
повідомлення слідчим про його наявність, пред’явлення протоколу про
його вилучення, демонстрацію самого доказу або його фотокартки [6].
В процесі допиту особи, що вчинила злочин для викриття
неправдивості її показань доцільно використовувати тактичні комбінації.
Слід звернути увагу на те, що у поглядах науковців на зміст тактичних
комбінацій спостерігаються певні зміни. Якщо раніше Р.С. Бєлкін під
тактичною комбінацією розумів такі тактичні прийоми допиту, як «слідчі
хитрощі», «психологічні пастки»[7], то в останніх роботах, у розділах, при-
свячених тактиці допиту при викритті у брехні, про них навіть не згаду-
ється. Навпаки, наголошується на неприпустимості змішування тактичних
комбінацій з обманом допитуваного. Обман – це повідомлення брехливих
відомостей або перекручування істинних фактів. Під тактичною комбіна-
цією він пропонує розуміти створення ситуації на підставі істинних фактів,
які можуть бути двояко – правильно чи неправильно – усвідомлені самим
допитуваним [8]. Подібні рекомендації щодо викриття неправди в показан-
нях зустрічаємо в роботах інших науковців[9]. Це повною мірою відповідає
правовим, етичним і психологічним основам допиту, створює об’єктивні
передумови для того, щоб відмовитися від застосування в юридичній лі-
тературі, присвяченій прийомам викриття неправди в показаннях допиту-
ваних, таких словосполучень як «слідчі хитрощі», «психологічні пастки»,
«обман» [10]. На дану обставину звертали увагу й інші автори, називали
це професійним жаргоном та пропонували виключити його з офіційного і
наукового застосування [11].
В основі тактичних комбінацій під час допиту лежить тактичний
прийом створення умов, за яких у особи формується невірна оцінка
ситуації. Такі обставини та умови у переважній більшості випадків
створюються штучно, ґрунтуються на об’єктивних явищах і процесах.

Такий тактичний прийом розрахований на помилкову оцінку тієї чи іншої
обставини допитуваним, дійсно причетним до цієї обставини. Проте, лише
висловлювання про наявність доказів винуватості конкретної особи,
як наголошує Є.Д. Лук’янчиков, як правило, недостатньо щоб переко-
нати особу змінити обрану лінію поведінки. Тому з впевненістю можна
сказати, в основі яких лежить неправда, і які не відповідають дійсності
лише шкодять розслідуванню, а тому їх слід визнати неприпустимими до
застосування [12].
Яскравим прикладом зазначеного може бути побічний допит, сутність
якого, за твердженням В.О. Коновалової, полягає у з’ясуванні інформації
про обставини, прямо не пов’язані з предметом допиту, але такими, що ма-
ють значення для встановлення істини [13].
В даному прийомі не має ні обману, ні примусу допитуваного до
обрання однієї, помилкової позиції, ні впливу, що має навідний характер.
Дезінформація особи, яка може стати наслідком застосування цього
прийому цілком залежить від самого допитуваного.
Слід погодитись із твердженням А.Р. Ратінова та Ю.П. Адамова,
що слідчому не потрібно вдаватися до неправдивих тверджень. В його
арсеналі є великий запас інших засобів, таких як відмова повідомляти
дані, про які бажають дізнатися зацікавлені особи, репліки і заяви, що
допускають багатозначне тлумачення, замовчування, створення ситуацій,
що приховують дійсність, різноманітні запитання, які можуть викликати
ті чи інші здогадки допитуваного [14].
Показання підозрюваного або обвинуваченого співставляються з
іншими матеріалами справи та піддаються оцінці. До категорії слідчих
(розшукових) дій, через які встановлюється правдивість свідчень
підозрюваних відноситься очна ставка, яка може проводитися між будь-
якими особами, що раніше давали свідчення. Як правило, очна ставка
між потерпілим і підозрюваним дозволяє слідчому застосувати вплив
правдивими свідченнями на підозрюваного і схилити його до зізнання у
вчиненні злочину. Разом з тим очна ставка має і певні особливості. Вона
дозволяє в деталях встановити і роль потерпілого у тому, що відбулося.
Може бути встановлено, що сам потерпілий був ініціатором конфлікту, а
інколи і спровокував особу до нанесення тілесних ушкоджень.
Висновки. Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що тактика
заподіяних у стані сильного душевного хвилювання є ситуаційно
зумовленою. Тому виокремлені ситуації допиту та надані до них
рекомендації сприятимуть підвищенню ефективності розслідування цієї
категорії кримінальних правопорушень.

1. Чаплинська Ю.А. Криміналістичне забезпечення підготовки
і проведення слідчого експерименту. Актуальні питання протидії
злочинності в сучасних умовах: вітчизняний та зарубіжний досвід:
матеріали між нар. наук.- практ. конф. (м. Дніпропетровськ, 1 лют. 2017 р.).
Дніпропетровськ, 2017. Ч. 2. С. 93–95.
2. Криміналістика: підручник / В.В. Пясковський, Ю.М. Чорноус,

А.В. Іщенко, О.О. Алєксєєв та ін. Київ: Центр учбової літератури, 2015. 544 с.
3. Шепитько В. Ю. Допит потерпілого: тактико-психологічний підхід
слідства. Питання боротьби зі злочинністю. Збірник наук. праць. Випуск
15. Харків : вид-во «Кроссроуд», 2008. С. 256-265.
4. Журавель В. А. Планування та прогнозування організаційно-
тактичних засобів розслідування злочинів // Питання боротьби зі
злочинністю. Збірник наук. праць. Випуск 15. Харків : вид-во «Кроссроуд»,
2008. С. 266–273.
5. Синчук В. Криміналістична класифікація вбивств. Вісник Академії
правових наук України. 2003. №1. С. 140–147.
6. Весельський В. К. Особливості провадження допиту підозрюваного
(обвинуваченого) з метою недопущення тортур та інших порушень прав
людини / В. С. Весельський, В. С. Кузьмічов, В. С. Мацишин, А. В. Старушкевич.
Київ: НАВСУ, 2004. 148 с.
7. Белкин Р. С. Тактика допроса // Криминалистика. Москва, 1976.
550 с.
8. Александров С. А. Правовые гарантии возмещения ущерба в
уголовном процессе / Горький, 1976. 124 с.
9. Шепитько В. Ю. Криминалистика: Курс лекций. Харьков: ООО
«Одиссей», 2005. 368 с.
10. Беляєв Д. В. Психологічні засади викриття неправдивих показань
обвинуваченого під час проведення допиту / Д. В. Беляєв, І. В. Солов’євич //
Актуальні проблеми розкриття та розслідування злочинів у сучасних умо-
вах : матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, 31 жовтня
2008 року, Запоріжжя : у 2 ч. Запоріжжя : Юридичний ін-т ДДУВС, 2008. Ч. 1.
С. 12–15.
11. Гончаренко В. Г. Тактика психологічного впливу на попередньому
слідстві: навч. посібник. / В. Г. Гончаренко, Ф. М. Сокиран. Київ, 1994. 46 с.
12. Лук’янчиков Є. Д. Перевірка заяв і повідомлень про злочини у
структурі досудового провадження / Є. Д. Лук’янчиков, П. А. Єрмаков // На-
уковий вісник НАВСУ. 2001. №3. С. 261–267.
13. Коновалова В. Е. Допрос: тактика и психология. Харьков : Консум,
1999. 165 с.
14. Ратинов А. Лжесвидетельство. Москва, 1976. 157 с.
I. Strok
PECULIARITIES OF TACTICS OF INTERROGATION OF A SUSPECT IN THE

COMMITMENT INTENTIONAL SERIOUS INJURIES CAUSED IN A STATE
OF STRONG MENTAL EXCITEMENT
Актуальність статті полягає в тому, що допит підозрюваного та

обвинуваченого є складною слідчою дією. Дану слідчу дію слід вважати
невідкладною. Допит дозволяє не тільки отримати необхідні відомості для
встановлення істини у справі, але є засобом захисту особи від підозри, яка
виникла щодо неї. Метою дослідження є визначення особливостей тактики
заподіяних у стані сильного душевного хвилювання: виокремлення типових

ситуацій поведінки підозрюваного під час допиту та надання науково
обґрунтованих рекомендації слідчим щодо управління такими ситуаціями. У
статті досліджено особливості проведення допиту підозрюваного у вчинені
умисних тяжких тілесних ушкоджень, заподіяних у стані сильного душевного
хвилювання. Визначено обставини, які слідчий повинен встановити під час
допиту. Наголошено на особливостях застосування тактичних прийомів в
залежності від моделі поведінки підозрюваного під час допиту. Окреслено
типові моделі поведінки підозрюваного у вчинені умисних тяжких тілесних
ушкоджень, заподіяних у стані сильного душевного хвилювання під час
допиту. Наголошено, що показання підозрюваного або обвинуваченого
співставляються з іншими матеріалами справи та піддаються оцінці. До
категорії слідчих (розшукових) дій, через які встановлюється правдивість
свідчень підозрюваних відноситься очна ставка, яка може проводитися
між будь-якими особами, що раніше давали свідчення. Як правило, очна
ставка між потерпілим і підозрюваним дозволяє слідчому застосувати
вплив правдивими свідченнями на підозрюваного і схилити його до зізнання
у вчиненні злочину. Разом з тим очна ставка має і певні особливості. Вона
дозволяє в деталях встановити і роль потерпілого у тому, що відбулося.
Може бути встановлено, що сам потерпілий був ініціатором конфлікту, а
інколи і спровокував особу до нанесення тілесних ушкоджень.
Keywords: investigation of intentional grievous bodily harm caused in a
state of strong emotional excitement, investigative tactics, tactics of interrogation
of the suspect.

УДК: 343.13: 343.159.5
Торопчин С. О.,
аспірант Міжрегіональної академії управління персоналом
ОБСТАВИНИ, ЩО ПІДЛЯГАЮТЬ ВСТАНОВЛЕННЮ У

КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕННЯХ ЩОДО ЛЕГАЛІЗАЦІЇ
(ВІДМИВАННЯ) МАЙНА, ОДЕРЖАНОГО ЗЛОЧИННИМ
ШЛЯХОМ
У статті деталізований перелік обставин, які необхідно встанови-

ти на початковому етапі розслідування легалізації (відмивання) майна,
одержаного злочинним шляхом, зокрема: факт злочинних дій (набуття,
володіння, використання, розпорядження майном, здійснення фінансової
операції); осіб, причетних до злочину (особа, на користь якої купуються
цінні папери; особа, яка є носієм інформації про протиправні дії, засновник
фіктивного суб’єкта господарювання); документи (електронні документи,
цінні папери та документи, що підтверджують право на них; документи,
що уповноважують осіб на розпорядження фінансовими ресурсами, цінними
паперами тощо). Заходи перевірки підозрілих фірм полягають у з’ясуванні:
законності установчих документів; ідентифікації засновників; встанов-
ленні підприємств, у яких показники рентабельності відрізняються від
аналогічної групи підприємств; проведенні вибірки підприємств з підозріло
високим оборотом грошових коштів з початку діяльності, у яких немає ві-
домостей про податкові платежі або вони не відповідають розмірам оборо-
ту коштів; економічного змісту підприємницької та фінансової діяльності
загалом; реальності й законності договорів з іншими суб’єктами; динаміки
товарообігу та відповідних фінансових розрахунків; обґрунтованості цін на
продукцію (послуги, роботи). Основними способами збирання даних, які вка-
зують на ознаки злочинів, є: опитування громадян і службових осіб; витре-
бування й аналіз документів; одержання довідок за запитами; проведення
спеціальних перевірок; використання конфіденційних джерел; оперативне
спостереження. Ефективному виявленню злочинів сприяє поєднання різних
за можливостями методів економічного, документального й фактичного
аналізу фінансових і господарських операцій.
Ключові слова: легалізація (відмивання) майна, одержаного злочин-
ним шляхом; розслідування, кримінальне провадження, виявлення.
Актуальність теми. Виявлення злочинів – процес, під час якого при-

ховані (латентні) кримінальні правопорушення стають відомими правоох-
оронним органам, і з цього моменту виникає законний обов’язок розгляну-
ти матеріали про наявність ознак злочину, розкрити та розслідувати його.
Основними чинниками, що ускладнюють процес виявлення фактів
легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, є: недо-
сконалість чинного кримінального законодавства; неналежний рівень
ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Торопчин С. О., 2019
взаємодії правоохоронних органів та обміну інформацією; корупційні про-

яви та протидія зацікавлених осіб; потреба одночасного встановлення оз-
нак вчинення предикатного злочину; застосування злочинцями складних
(замаскованих) схем відмивання.
Виклад основного матеріалу. Однією з причин неналежного розслі-
дування таких злочинів є відсутність ефективної методики розслідування,
неналежна організованість дій слідчого на початковому етапі розслідуван-
ня.
На нашу думку, початковий етап розслідування як поняття – суто
криміналістичне, використовується для позначення певного періоду досу-
дового розслідування, під час якого слідчий провадить слідчі дії та органі-
заційні заходи для встановлення усіх обставин кримінального правопору-
шення та особи підозрюваного.
Досудове розслідування – стадія кримінального провадження, яка
починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопору-
шення до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР) і закінчується
закриттям кримінального провадження або направленням до суду обви-
нувального акта, клопотання про застосування примусових заходів ме-
дичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від
кримінальної відповідальності (п. 5 ч. 1 ст. 3 Кримінального процесуаль-
ного кодексу (КПК) України). Досудове слідство – форма досудового розслі-
дування, в якій здійснюється розслідування кримінальних правопорушень
(п. 6 ч. 1 ст. 3 КПК України). Дізнання – форма досудового розслідування, в
якій здійснюється розслідування кримінальних проступків (п. 4 ч. 1 ст. 3
КПК України) [1; 2, с. 214].
Початок досудового розслідування має не лише юридичне, а й гро-
мадське значення, адже від законності та обґрунтованості прийняття від-
повідних рішень слідчими та прокурорами залежить оцінка населенням
стану протидії злочинності та ставлення держави до громадян. Юридич-
ний факт початку кримінального провадження, що за Кримінально-про-
цесуальним кодексом 1960 р. був пов’язаний із порушенням кримінальної
справи, замінено внесенням відомостей про кримінальне правопорушен-
ня до ЄРДР згідно з п. 5 ч. 1 ст. 3 КПК України. Практика «автоматичного»
початку провадження збільшує шанси потерпілих на захист їх прав і за-
конних інтересів та притягнення винуватих до відповідальності, але по-
гіршує правовий захист особи, стосовно якої проводиться розслідування,
по- збавляючи її можливості оскаржувати безпідставне здійснення щодо
неї кримінального переслідування [3; 4, с. 214].
До того ж новий порядок початку досудового розслідування ска-
совує так звану «дослідчу перевірку» за заявами та повідомленнями про
злочини. Якщо за Кримінально-процесуальним кодексом 1960 р. близь-
ко 95 % рішень про відмову в порушенні кримінальної справи приймали
органи дізнання (понад 75 % звернень), то за чинним КПК України прий-
мати рішення за всіма зареєстрованими заявами та повідомленнями про
кримінальні правопорушення уповноважені слідчий і прокурор [5, с. 9].
Не вдаючись до наукового тлумачення досудового розслідування,
зазначимо, що його поняття безпосередньо визначено в п. 5 ч. 1 ст. 3 КПК
України і означає стадію кримінального провадження, яка починається з
моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР

і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням
до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових
заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення
особи від кримінальної відповідальності [1].
Етап збору та перевірки матеріалів включає збирання, дослідження й
оцінку інформації шляхом проведення окремих слідчих (розшукових) дій
(СРД) (огляд місця події, освідування, призначення судової експертизи) та
негласних слідчих (розшукових) дій (НСРД) (аудіо-, відеоконтроль особи;
аудіо-, відеоконтроль місця; накладення арешту на кореспонденцію; огляд
і виїмка кореспонденції; зняття інформації з транспортних телекомуніка-
ційних мереж; зняття інформації з електронних інформаційних систем; об-
стеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи;
використання конфіденційного співробітництва).
Найбільш важливими завданнями початкового етапу є такі: 1) орієн-
тування особи, що проводить розслідування, в усіх обставинах тієї події,
яку йому належить розслідувати, з’ясування фактів, які повинні бути до-
сліджені у кримінальному провадженні, отримання вихідних даних з ме-
тою розгорнутого планування розслідування; 2) збирання та фіксація
доказів, які упродовж невеликого проміжку часу можуть бути втрачені;
3) встановлення місцеперебування особи-зниклого. А вже під час наступ-
ного етапу розслідування здійснюється збирання, перевірка та оцінка до-
казів з метою повного встановлення усіх обставин кримінального провад-
ження [6, с. 333–334].
Джерелами інформації про вчинення кримінальних правопорушень
та інших подій, що надходить до органу державної влади, уповноважено-
го розпочати досудове розслідування, є, зокрема повідомлення будь-я-
ких осіб та самостійно виявлені слідчим або іншою службовою особою з
будь-якого джерела обставини кримінальних правопорушень (заяви або
повідомлення про вчинення кримінальних правопорушень, та інших подій
підприємств, установ, організацій, посадових осіб, представників влади,
громадськості; повідомлення, про вчинення кримінального правопору-
шення, опубліковані в ЗМІ; інформація громадян, представників громадсь-
кості та службових осіб, що надійшла засобами телефонного зв’язку, теле-
графом про вчинення кримінального правопорушення).
Ознаки легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним
шляхом, зазвичай виявляються при досудовому розслідуванні іншого
кримінального правопорушення або під час проведення оперативно-роз-
шукових заходів відповідними підрозділами Національної поліції України,
податковою міліцією, оперативними підрозділами Служби безпеки Украї-
ни з перевірки інформації про сам предикатний злочин чи із забезпечення
його розслідування, а також заяв, повідомлень громадян чи засобів масо-
вої інформації та повідомлень Держфінмоніторингу України про фінансові
операції, які можуть бути пов’язані з легалізацією (відмиванням) злочин-
них доходів.
Узагальнення та аналіз слідчої практики засвідчив, що найчастіше
джерелами інформації про вчинення легалізації (відмивання) доходів,
одержаних злочинним шляхом є такі:
– заяви та повідомлення громадян чи юридичних осіб;

– повідомлення Держфінмоніторингу;
– повідомлення від інших суб’єктів державного фінансового моніто-
рингу [7];
– повідомлення державних регуляторних органів (Державної подат-
кової служби України, Держфінінспекції, Національного банку України, На-
ціональної комісії з цінних паперів та фондового ринку та ін.) за резуль-
татами проведення планових і позапланових документальних перевірок
(ревізій);
– повідомлення від суб’єктів первинного фінансового моніторингу
за результатами дослідження (аналізу) фінансових операцій. Суб’єктами
державного фінансового моніторингу є Національний банк України, цен-
тральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реаліза-
цію державної політики у сфері запобігання та протидії легалізації (відми-
ванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму
та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, Міністерство
юстиції України, Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку,
Міністерство цифрової трансформації України та спеціально уповноваже-
ний орган [8];
– результати проведення оперативно-розшукових заходів оператив-
ними підрозділами Національної поліції України, органів безпеки, органів,
що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства;
– матеріали кримінальних проваджень.
У разі безпосереднього виявлення ознак злочину чи кримінального
проступку оперативним працівником, він повинен скласти рапорт і подати
його начальникові правоохоронного органу (особі, яка виконує його обов’яз-
ки), який у свою чергу доручає зареєструвати його оперативному черго-
вому, після чого останній передає вже зареєстрований рапорт керівникові
органу досудового розслідування для прийняття рішення в установленому
кримінальним процесуальним законом порядку.
Заяви і повідомлення про кримінальні правопорушення та інші події,
що надійшли до відділу документального забезпечення поштою, телеграфом,
факсимільним зв’язком або іншим видом зв’язку, реєструються за встановле-
ними правилами діловодства, про них негайно доповідається начальникові
правоохоронного органу або особі, яка виконує його обов’язки. Відповідний
керівник дає письмові вказівки щодо внесення такої інформації до відповід-
ного реєстраційного обліку та скеровує їх для розгляду згідно з вимогами
КПК України до органу досудового розслідування.
Анонімні листи, що містять відомості про кримінальні правопорушен-
ня, реєструються лише в підрозділах документального забезпечення, і пе-
редаються за вказівкою керівника або особи, яка виконує його обов’язки, до
структурних підрозділів для використання при виявленні злочинів і запобі-
ганні їм або врахування при проведенні негласної роботи [9].
У зв’язку з прийняттям нового КПК слід проаналізувати можливі на-
слідки розгляду узагальнених матеріалів Держфінмоніторингу правоохо-
ронними органами. Йдеться про матеріали, які були об’єктом фінансового
моніторингу і за результатами аналізу яких вбачаються факти відмивання
доходів, одержаних злочинним шляхом, чи фінансування тероризму, або
суспільно небезпечного діяння, що передує легалізації (відмиванню) до-

ходів, одержаних злочинним шляхом [10].
Вважаємо за необхідне виокремити дві ситуації, що випливають зі
змісту цієї норми та створюють різні правові наслідки:
1) узагальнені матеріали є повідомленням про злочин і містять під-
стави для прийняття правоохоронними органами рішення (за чинним КПК
– відповідно до ст. 97 термін розгляду матеріалів не може перевищувати
10 днів, а за новим – занесення до ЄРДР та можливість проведення усього
спектру СРД);
2) узагальнені матеріали є підставою для проведення правоохо-
ронними та розвідувальними органами України оперативно-розшукової
діяльності (відповідно до п. 4 абз. 1 ст. 6 Закону України «Про оператив-
но-розшукову діяльність») [11]. У другій ситуації узагальнені матеріали не
є підставою для початку кримінального провадження, оскільки призначені
для службового користування та за своєю сутністю є різновидом первин-
ної оперативної інформації.
Відповідно до ч. 2 ст. 25 Закону України «Про запобігання та протидію
легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансу-
ванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового зни-
щення» спеціально уповноважений орган передає узагальнені матеріали
для здійснення оперативно-розшукової діяльності в разі:
– наявності достатніх підстав вважати, що фінансова операція або су-
купність пов’язаних між собою фінансових операцій можуть бути пов’язані
з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або
фінансуванням тероризму (абз. 4);
– наявності достатніх підстав підозрювати, що фінансова операція
або клієнт пов’язані із вчиненням діяння, визначеного КК України, що не
стосується легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шля-
хом, або фінансування тероризму (абз. 5).
Після проведення перевірки (у межах оперативно-розшукової справи
або без її заведення) може бути прийнято одне з рішень, передбачених ст.
10 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», зокрема щодо
передачі матеріалів до слідчого (але вже на іншій підставі, тобто внаслідок
безпосереднього виявлення ознак злочину).
На початковому етапі розслідування злочину, передбаченого ст. 209
КК України, після внесення відомостей до ЄРДР до притягнення особи до
кримінальної відповідальності (повідомлення особі про підозру), слідчому
необхідно провести наступні дії:
1) ініціювати відповідно до ст. 27 Закону України «Про запобігання та
протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом,
фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масово-
го знищення» зупинення фінансових операцій, які містять ознаки відмиван-
ня коштів або особу включено до переліку осіб, пов’язаних із терористичною
діяльністю (від 5 до 14 робочих днів);
– витребувати відповідно до ч. 5 ст. 40, ч. 2 ст. 93 КПК від органів держав-
ної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та органі-
зацій, службових і фізичних осіб речей, документів (дані податкового обліку
щодо діяльності юридичної чи фізичної особи; інформація з банківських уста-
нов про рух коштів по рахунках за конкретний період; копії документів, на

підставі яких перераховувалися кошти тощо), інші відомості, висновки екс-
пертів, акти ревізій та перевірок;
– отримати відповідно до ч. 8 ст. 95 КПК пояснення в учасників
кримінального провадження та інших осіб за їх згодою;
– звернутись за погодженням з прокурором до слідчого судді з кло-
потанням про тимчасовий доступ до предметів і документів (ч. 1 ст. 160
КПК), зокрема які містять охоронювану законом таємницю (ст. 162 КПК),
з можливістю ознайомитися з ними, зробити їх копії та, в разі прийняття
відповідного рішення слідчим суддею, вилучити їх (одержати інформацію
в банківських установах про рух коштів по рахунках за конкретний період,
а також копії документів, на підставі яких перераховувалися кошти). До-
поміжною інформацією для встановлення фактів легалізації (відмивання)
доходів є дані: бюро технічної інвентаризації – про придбання (реаліза-
цію) нерухомості (будинків, квартир, гаражів); відділів реєстрації транс-
портних засобів та автомагазинів – про придбання транспортних засобів;
телефонних станцій (компаній мобільного зв’язку) – про придбання і ви-
користання мобільних і стаціонарних (квартирних) телефонів; нотаріаль-
них контор – про посвідчення угод, завірення документів; банківських
установ – про наявність коштів на рахунках та їх рух; митниць – дані про
переміщення осіб і товарів через митний кордон; Державної автомобіль-
ної інспекції – про перевезення товарно-матеріальних цінностей; правоо-
хоронних органів – дані спеціальних інформаційних систем; комісії з цін-
них паперів – про придбання акцій тощо;
– призначити відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 40 КПК ревізії та комплексні пе-
ревірки фінансової діяльності суб’єктів господарювання (фінансових уста-
нов), які використанні у схемах відмивання коштів;
– провести (доручити проведення оперативним підрозділам) слідчі
(розшукові) дії: допит (ст. 224 КПК), пред’явлення особи чи речей для впізнан-
ня (228, 229), проникнення до житла чи іншого володіння особи (ст. 233), об-
шук (ст. 225), огляд (ст. 237), слідчий експеримент (ст. 240), освідування особи
(ст. 241), призначення експертизи (ст. 242) та негласні слідчі (розшукові) дії
(ст. ст. 258–276 КПК) в установленому КПК порядку [12; 13; 14; 15]
Документи ‒ надзвичайно важливий елемент встановлення. Це зу-
мовлене тим, що за їх допомогою формується доказова база причетності
підозрюваних осіб до вчинення досліджуваного кримінального правопо-
рушення на фондовому ринку. Щодо легалізації (відмивання) доходів на
фондовому ринку, то документи як об’єкт оперативного пошуку можна
групувати за певними групами:
1. До першої групи відносяться документи, що складаються працівни-
ками державних органів при здійсненні контролю суб’єктами первинного
фінансового моніторингу:
‒ узагальнені матеріали щодо перевірки підозрілих фінансових опе-
рацій, які складаються Держфінмоніторингом, як за власною ініціативою,
так і у випадку надання запиту оперативними підрозділами;
‒ письмові довідки, що складаються в ході інспектування банків
інспекторами служби банківського нагляду НБУ у випадку виявлення фак-
тів, що можуть свідчити про злочинну діяльність. З відповідними матеріа-
лами – до такої довідки включається інформація щодо джерел призна-

чення та відправлення відповідних коштів; предмета операції; особи, яка
віддала розпорядження щодо проведення операцій; отримувачів коштів
тощо) [16];
‒ документи, що стосуються емісії, купівлі й продажу цінних паперів;
‒ акти про правопорушення, складені уповноваженою особою, в яких
зазначається номер, дата, місце його складання; посада, прізвище, ім’я, по
батькові особи, яка склала акт (у разі надання повноважень за дорученням
‒ реквізити доручення); повна назва юридичної особи, місцезнаходження,
код за ЄДРПОУ, банківські реквізити, засоби зв’язку; виклад обставин і суть
правопорушення; нормативний акт, норми якого було порушено; відомості
про повторне вчинення правопорушень особою, щодо якої складено акт
про правопорушення; інші відомості, необхідні для вирішення справи про
правопорушення [17];
‒ матеріали документальних ревізій, що призначені слідчим при
розслідуванні предикатних злочинів. Оскільки виявлені в ході ревізії по-
рушення правил ведення касових операцій, відсутність реєстрації прибут-
кових і видаткових операцій, книг реєстрації платіжних документів може
підтвердити наявність умислу на придбання «брудних» коштів.
2. До другої групи відносяться облікові документи:
‒ статутні документи юридичної особи: статут підприємства, заява
та рішення про реєстрацію, угоди засновників, документи про розподіл
обов’язків, ліцензії на заняття певними видами діяльності, списки осіб,
які працюють на підприємстві тощо. Аналіз таких документів дозволить
визначити порушення при оформленні статутних документів клієнта,
включаючи всі зареєстровані зміни, і документів, що підтверджують дер-
жавну реєстрацію клієнта як юридичної особи; склад засновників (учас-
ників) юридичної особи, з метою визначення осіб, які мають можливість
впливати на прийняття рішень органами юридичної особи, структуру ор-
ганів управління юридичної особи та їх повноваження; розмір зареєстро-
ваного та оплаченого статутного капіталу або величину статутного фонду,
майна; місцезнаходження юридичної особи тощо;
‒ документи, необхідні для відкриття банківського рахунку (зберіга-
ються в банківських установах упродовж 5 років після закриття рахунку);
‒ документи, необхідні для ідентифікації клієнта, що збираються бан-
ком з метою здійснення первинного фінансового моніторингу і містяться в
обліковій справі клієнта.
3. Третю групу складають документи, що містять інформацію про
здійснення фінансово-господарських операцій:
‒ банківські документи, що містять інформацію про здійснення фінан-
сових операцій (угоди між банком і клієнтом, заяви щодо розрахунково-ка-
сового обслуговування, кредитні угоди, довідки банків, що підтверджують
розмір статутного фонду, банківські виписки, за якими встановлюються
безготівкові перерахування певних комерційних структур на розрахунко-
вий рахунок підприємства; платіжні доручення (на підставі банківських
виписок), за якими перераховуються грошові кошти на розрахунковий
рахунок підприємства; договір доміциляції векселя, укладений підприєм-
ством з банком (у випадку наявності такого договору);
‒ фінансово-господарські документи, що інформують про економічну

діяльність суб’єкта господарювання і характеризують певні господарські
операції.
4. Четверта група документів – супутні документи, тобто, бланки,
чорнові записи, письмові попередні домовленості про укладання угод,
нотатки, записники, факсові повідомлення, роздруківки телефонних пе-
реговорів, поштово-телеграфна кореспонденція, електронні докумен-
ти (електронні зразки платіжних доручень, табуляграми, телетайпограми,
повідомлення SWIFT про перерахування коштів, електронна переписка,
технічні вказівки на автоматизацію бухгалтерського обліку, файли про-
токолів роботи комп’ютерів (логарифми), список паролів для допуску в
комп’ютерну систему, перелік технічних засобів (що використовують-
ся для автоматизації банківських операцій), список осіб, які обслугову-
ють програмне забезпечення (на момент легалізації), технічні вказівки
з обробки добової бухгалтерської інформації з переліком комп’ютерних
роздруківок (лістингів) із статистичними даними контролю (всередині
ЕОМ), журнал аварійних ситуацій та збоїв у системі, журнал реєстрації ви-
користання інформаційних ресурсів часу комп’ютерних систем.
5. П’ята група документів – документи, що засвідчують право влас-
ності на майно, зміну права власності, касові та товарні чеки, виписки то-
варів зі складів тощо.
‒ супутні документи: бланки, чорнові записи, проєкти угод, нотатки,
записники, факсові повідомлення, роздруківки телефонних переговорів,
поштово-телеграфна кореспонденція, електронні документи тощо.
Об’єктом пошуку ознак легалізації доходів на фондовому ринку є та-
кож предмети. При дослідженні предметів, які можуть бути об’єктом пошу-
ку, нами визначено такі категорії:
‒ гроші, цінні папери, інші цінності, що мають номінальну вартість;
‒ акції, облігації, фінансові ордери, а також інші документи, що стосу-
ються фондового ринку;
‒ матеріальні цінності, придбання яких здійснюється як інвестуван-
ня (нерухомість, яхти, автомобілі, живопис, предмети антикваріату та ми-
стецтва, ювелірні прикраси, дорогоцінне каміння та дорогоцінні метали),
та тих, що в подальшому використовуються для отримання «легального»
прибутку (сировина, промислове обладнання, господарські об’єкти тощо);
‒ засоби оргтехніки (комп’ютери, принтери, сканери, накопичувачі
інформації тощо), які можуть містити доказову інформацію;
‒ справжні та підроблені печатки і штампи, бланки документів, фак-
симіле підписів (що використовуються при створенні фіктивних суб’єктів
господарювання та при здійсненні угод).
Таким чином, виявлення легалізації (відмивання) майна, одержаного
злочинним шляхом, має певні особливості, пов’язані зі ступенем їх латент-
ності, способом учинення, особою, яка вчинила злочин, типовими слідами,
а також початком досудового розслідування, що відбувається під час здій-
снення контрольно-перевірочної роботи, а також оперативно-розшукових
заходів.
Заходи перевірки підозрілих фірм полягають у з’ясуванні: законності
установчих документів; ідентифікації засновників; встановленні під-
приємств, у яких показники рентабельності відрізняються від аналогічної

групи підприємств; проведенні вибірки підприємств з підозріло високим
оборотом грошових коштів з початку діяльності, у яких немає відомостей
про податкові платежі або вони не відповідають розмірам обороту коштів;
економічного змісту підприємницької та фінансової діяльності загалом;
реальності й законності договорів з іншими суб’єктами; динаміки това-
рообігу та відповідних фінансових розрахунків; обґрунтованості цін на
продукцію (послуги, роботи). Основними способами збирання даних,
які вказують на ознаки злочинів, є: опитування громадян і службових
осіб (80 % вивчених кримінальних проваджень); витребування й аналіз
документів (77 %); одержання довідок за запитами (64 %); проведення
спеціальних перевірок (50 %); використання конфіденційних джерел
(36 %); оперативне спостереження (6 %). Ефективному виявленню зло-
чинів сприяє поєднання різних за можливостями методів економічного,
документального й фактичного аналізу фінансових і господарських опе-
рацій.

show/4651-17.
2. Кримінальний процес: підручник / за заг. ред. В. В. Коваленка,
Л. Д. Удалової, Д. П. Письменного. Київ: Центр учбової літератури, 2013.
544 с.
show/4651-17.
4. Кримінальний процес: підручник / за заг. ред. В. В. Коваленка,
Л. Д. Удалової, Д. П. Письменного. Київ: Центр учбової літератури, 2013.
544 с.
5. Вакулік О. А., Азаров Ю. І. Початок досудового розслідування у
кримінальному провадженні: навч. посіб. Київ: «Центр учбової літерату-
ри», 2015. 184 с.
6. Белкин Р. С. Очерки криминалистической тактики: учеб. пособ. Вол-
гоград: ВСШ МВД РФ, 1993. 200 с.
7. Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів,
одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуван-
ню розповсюдження зброї масового знищення : Закон від 6 груд. 2019 р.
№ 361-IX. Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/
show/361-20#Text
8. Халін О. В. Розслідування легалізації (відмивання) доходів, одержа-
них злочинним шляхом : монографія. Херсон : Видавничий дім «Гельвети-
ка», 2018. 244 с.
9. Халін О. В. Розслідування легалізації (відмивання) доходів, одер-
жаних злочинним шляхом : автореф. дис…канд. юрид. наук: 12.00.09
«Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оператив-
но-розшукова діяльність». Запоріжжя, 2017. 20 с.

10. Фінансові розслідування у сфері протидії легалізації злочинних

доходів в Україні: метод. рек. / С.С. Чернявський, О.Є. Користін, В.А. Некра-
сов та ін. Київ : Нац. акад. внутр. справ, 2017. 164 с.
11. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18 лют.
1992 р. № 2135-XII. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2135-12
12. Журавель В. А. Розслідування легалізації (відмивання) доходів,
одержаних злочинним шляхом : наук.-практ. посіб. Х., 2005. 312 с.
13. Лисенко В. В. Легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого
майна, здобутих злочинним шляхом. Особливості початкового етапу роз-
слідування. Прокуратура. Людина. Держава. 2005. № 2 (44). С. 62–70.
14. Волобуєв А. Ф. Розслідування і попередження розкрадань майна
у сфері підприємництва: навч. посіб. / за ред. проф. О.М. Бандурки. Харків:
Рубікон, 2000. 272 с.
15. Чернявський С. С., Користін О. Є. Протидія легалізації (відмиван-
ню) доходів, одержаних злочинним шляхом : навч. посіб. К., 2010. 256 с.
16. Методичні рекомендації стосовно взаємодії Національного бан-
ку України з правоохоронними органами щодо передачі їм матеріалів пе-
ревірок комерційних банківських установ, які можуть свідчити про зло-
чинну діяльність: наказ НБУ, МВС, СБУ, Генеральної прокуратури України
від 29.06.1998 № 43-210/299, 3784 дск/Шт, 2/2-13925, 25/2-99.
17. Про затвердження Порядку проведення перевірок з питань за-
побігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних зло-
чинним шляхом: розпорядження Державної комісії з регулювання ринків
фінансових послуг України від 05.08.2003 № 26.
S. Toropchyn
CIRCUMSTANCES TO BE ESTABLISHED IN CRIMINAL PROCEEDINGS FOR

LEGALIZATION (LAUNDERING) OF PROPERTY, OBTAINED BY CRIMINAL
WAY
The article details the list of circumstances that must be established at the
initial stage of the investigation of legalization (laundering) of property obtained
by criminal means, in particular: the fact of criminal acts (acquisition, possession,
use, disposal of property, financial transaction); persons involved in the crime (the
person in whose favor the securities are purchased; the person who is the bearer
of information about illegal actions, the founder of a fictitious business entity);
documents (electronic documents, securities and documents confirming the right to
them; documents authorizing persons to dispose of financial resources, securities,
etc.). Measures to inspect suspicious firms are to determine: the legality of the
constituent documents; identification of founders; establishment of enterprises in
which profitability indicators differ from a similar group of enterprises; conducting
a sample of enterprises with suspiciously high cash flow from the beginning of
activities, which have no information about tax payments or they do not correspond
to the size of the turnover of funds; economic content of business and financial
activities in general; reality and legality of agreements with other entities;
dynamics of trade turnover and corresponding financial calculations; validity
of prices for products (services, works). The main ways of collecting data that
indicate signs of crime are: surveys of citizens and officials; demand and analysis
of documents; obtaining certificates on request; conducting special inspections;
use of confidential sources; operational monitoring. A combination of different
methods of economic, documentary and factual analysis of financial and economic
transactions contributes to the effective detection of crimes.
Keywords: legalization (laundering) of property obtained by criminal
means; investigation, criminal proceedings, detection.

УДК: 343.1
Юсубов В. В.,
аспірант Донецького державного університету внутрішніх справ
КРИТЕРІЇ ВИЗНАЧЕННЯ РОЗУМНОСТІ СТРОКІВ

ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ
Актуальність статті полягає в тому, що чинне кримінальне

процесуальне законодавство поряд зі складністю кримінального
провадження та поведінкою його учасників в якості критерія для
визначення розумності строків кримінального провадження виділяє спосіб
здійснення слідчим, прокурором і судом своїх повноважень. Разом з тим,
спосіб здійснення повноважень є похідним від комплексу первинних чинників,
зокрема якості професійної підготовки, навантаження слідчого, прокурора
або судді, обрання тієї чи іншої тактики або стратегії, використання
однієї та не використання іншої криміналістичної техніки тощо. Відтак,
така засада кримінального судочинства як розумність строків досудового
розслідування стає практично залежною від специфічних, суб’єктивних
чинників. Наголошено, що учасники кримінального провадження у межах
процесуальних строків зобов’язані (мають право) приймати процесуальні
рішення чи вчиняти процесуальні дії. Саме обов’язок приймати рішення
чи вчиняти дії є головнішим за відповідне право. З теорії юридичної науки
нам відомо, що право – це система норм, покликаних регулювати суспільні
відносини. Система норм повинна характеризуватися кореспонденційним
зв’язком загальних норм права, як принципів, та відповідних спеціальних
норм права, як засобів досягнення цілей того чи іншого закону. Таким
чином, встановлюючи обмеження строків досудового розслідування
принципом їх розумності, право повинно мати конкретні механізми та
відповідні обов’язки суб’єктів, які покликані проводити таке досудове
розслідування. Визначено, що чітких кореспонденційних зв’язків загальних і
спеціальних норм стосовно додержання строків досудового розслідування
чинний КПК України не містить. Передбачені ж обов’язки сторони
обвинувачення щодо додержання розумних строків не створюють суворих
правил процесуальної поведінки, їх порушення не мають негативних
процесуальних наслідків для прокурора або слідчого. Відповідно, порушення
принципу розумності сприймаються умовно. Національне кримінальне
процесуальне законодавство передбачає такий принцип кримінального
провадження як розумність строків. Натомість, спеціальні норми права
не забезпечують безумовного додержання такого принципу, створюють
умови для порушення галузевих засад права – завдяки, в тому числі, зайвому
нормативному врегулюванню суб’єктивних чинників.
Ключові слова: розумні строки, порушення прав людини, кримінальні
процесуальні строки, Європейський суд з прав людини.
© Юсубов В. В., 2019 ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019

Актуальність теми: Чинне кримінальне процесуальне

законодавство поряд зі складністю кримінального провадження та
поведінкою його учасників в якості критерія для визначення розумності
строків кримінального провадження виділяє спосіб здійснення слідчим,
прокурором і судом своїх повноважень.
Разом з тим, спосіб здійснення повноважень є похідним від комплексу
первинних чинників, зокрема якості професійної підготовки, навантаження
слідчого, прокурора або судді, обрання тієї чи іншої тактики або стратегії,
використання однієї та не використання іншої криміналістичної техніки
тощо. Відтак, така засада кримінального судочинства як розумність строків
досудового розслідування стає практично залежною від специфічних,
суб’єктивних чинників.
Такий порядок речей в кримінальному процесуальному праві
відображає відсутність правових запобіжників для порушення принципу
розумності строків, створює умови для того, щоб підозрюваний або
обвинувачений зазнавали необґрунтованого державного примусу у
вигляді надтривалого строку кримінального провадження будь-якої стадії.
Важливою передумовою здійснення правосуддя, забезпечення
швидкого і справедливого кримінального провадження є додержання
строків такого провадження, особливо на стаді досудового розслідування.
Правоохоронною діяльністю демократичної держави це може бути
досягнуто виключно в результаті правильного застосування норм
національного кримінального процесуального законодавства щодо
додержання строків у кримінальному провадженні.
Стан дослідження. Проблемою додержання строків досудового
розслідування та застосування відповідних норм права досліджувались
у наукових працях Гловюк І.В., Чурікової І.В., Толочко О.М., Неледви Н.В.,
Леоненко М.І., Блохіна Г.І. та інших вчених.
На нашу думку, найбільш справедливий, фундаментальний підхід
до правильного сприйняття висвітлений італійським мислителем і
правником XVIII століття Чезаре Беккаріа, який, досліджуючи вплив швид-
кості судочинства на ефективність застосування кримінального закону,
писав: «Чим скоріше настає покарання за злочином, чим ближче до ньо-
го, тим воно справедливіше, тим воно корисніше. Справедливіше — тому
що рятує винного від зайвих і жорстоких мук, що викликаються невідомі-
стю... Тим корисніше, чим скоріше воно настає, тому що чим менше про-
йшло часу між злочином і покаранням, тим сильнішим і тривалішим буде
в голові людини зв’язок цих двох ідей: злочину і покарання, так що вони
мимоволі будуть уявлятися — одне як причина, а друге як необхідний і не-
минучий наслідок... Зволікання призводить лише до того, що ці дві ідеї все
далі і більше віддаляються одна від одної» [1].
Виклад основного матеріалу. З формулювання завдання
кримінального провадження є очевидним, що таке провадження являє
собою складний, багатогранний механізм з великою кількістю правових
запобіжників та учасників, що відмінні своєю правосуб’єктністю – різними
правами і обов’язками відповідно до «ролі» кожного з них. З огляду
на «роль», кожному такому часнику кримінальний процес є різним –
регламентованим процесом покарання, способом встановлення істини,
відшкодування спричиненої шкоди, помсти, в кінці кінців щоденною

робочою рутиною для правоохоронця або судді. Проте кримінальний
процес не може мати учасника, для якого час провадження не матиме
значення, адже процес, хоч і кримінальний, - це в тому числі і хронологічний
вимір. В кінці кінців, досягнення кожного із завдань кримінального
провадження можливе лише у разі законодавчого обмеження строком як
всього процесу, так і певних процесуальних дій. І навпаки, певна активність
із досягнення будь-якого із завдань кримінального провадження, у
разі відсутності правової регуляції максимального терміну виконання
процесуальних дій, могла б тривати вічно і, як наслідок, не призводила б
до досягнення основного завдання. Таким чином, правова регламентація
щодо обмеження строку досудового розслідування є чи не основною,
найбільш необхідною складовою механізму кримінального провадження,
без якої таке провадження не матиме своєї реалізації.
Такому філософському обґрунтуванню відповідає чинний на
даний час принцип кримінального провадження – розумність строків
кримінального провадження. Статтею 28 КПК України розумність строків
провадження визначається як одна із засад кримінального процесу.
Загальне правило цього принципу звучить наступним чином: «Під час
кримінального провадження кожна процесуальна дія або процесуальне рі-
шення повинні бути виконані або прийняті у розумні строки. Розумними
вважаються строки, що є об’єктивно необхідними для виконання процесу-
альних дій та прийняття процесуальних рішень. Розумні строки не можуть
перевищувати передбачені цим Кодексом строки виконання окремих про-
цесуальних дій або прийняття окремих процесуальних рішень».
Розумність строків є вкрай оціночним поняттям і не може успішно
застосовуватися без чіткої регламентації іншими правовими нормами. Так,
втілення розумності строків відбувається, в тому числі, через застосування
правила, передбаченого ст. 113 КПК України: «Будь-яка процесуальна
дія або сукупність дій під час кримінального провадження мають бути
виконані без виправданої затримки і в будь-якому разі не пізніше
граничного строку, визначеного відповідним положенням цього Кодексу».
Критеріями для визначення розумності строків кримінального
провадження є:
1) складність кримінального провадження, яка визначається з ура-
хуванням кількості підозрюваних, обвинувачуваних та кримінальних пра-
вопорушень, щодо яких здійснюється провадження, обсягу та специфіки
процесуальних дій, необхідних для здійснення досудового розслідування
тощо;
2) поведінка учасників кримінального провадження;
3) спосіб здійснення слідчим, прокурором і судом своїх повноважень.
Є незрозумілим законодавче закріплення можливості визначення
розумності строків кримінального провадження з огляду на спосіб
здійснення суб’єктами сторони обвинувачення та судом своїх повноважень.
Спосіб здійснення своїх повноважень, як поняття, чинним
процесуальним законом не передбачене, як і не передбачені можливі умови
або правила обрання того чи іншого способу здійснення повноважень,
суб’єкти обрання такого способу (на приклад, начальник органу досудового
розслідування відносно підлеглого слідчого), наслідки порушення таких

умов або правил або навіть правила оскарження рішення щодо обрання
певного способу. Однак на нашу думку, таке не врегулювання не є
прогалиною права, а навпаки.
На нашу думку, не можна законодавчо закріплювати питання,
на приклад, що стосуються застосування криміналістичної тактики,
стратегії, обрання певного способу використання криміналістичної
техніки тощо. В цій сфері суспільних відносин фізична особа не взаємодіє
із стороною обвинувачення персонально – на неї не впливає слідчий,
прокурор або суддя особисто, а правовий примус є результатом взаємодії
тієї з одного боку - фізичної особи, з другого боку – держави в цілому.
Тому держава встановлює своєрідний стандарт. А відтак, такі особи
перманентно здатні виконувати свої завдання якісно: слідчий обере
правильну тактику проведення слідчої дії, прокурор застосує вірну
стратегію досудового розслідування, а суддя організує свою роботу так,
щоб справа була розглянута без порушення прав учасників та принципів
судочинства. Кожен з названих суб’єктів повинен завжди правильно
обирати спосіб здійснення своїх повноважень; і навпаки – підозрюваний
або обвинувачений не можуть бути обмежені у своїх правах у разі
продовження строку досудового розслідування або тривалого судового
розгляду по причині невірного обрання способу здійснення повноважень
державним службовцем.
Практиці відомі численні випадки, коли слідчий, на приклад,
проводить процесуальні дії в такому порядку, який не дозволяє зібрати
або дозволяє втратити важливі докази. Більш того, обрання способу
здійснення повноважень у сучасних умовах функціонування українських
органів досудового розслідування не останньою мірою залежить від
навантаження слідчих, прокурорів та суддів. Проте навантаження –
дуже суб’єктивна категорія, яка має і чимало суб’єктивних чинників.
Перенавантаження слідчих нерідко виникає саме через неякісне виконання
своїх обов’язків, що спричиняє перебування в провадженні одного і того ж
спеціаліста надмірної кількості кримінальних справ. Чи справедливим буде
продовження строку досудового розслідування порівняно нескладного
провадження щодо розкритого злочину невеликої тяжкості, коли основний
двомісячний термін розслідування сплинув через бездіяльність слідчого
або прокурора – питання не риторичне.
Як слідує з результатів проведеного аналізу додержання норм
кримінального процесуального законодавства слідчими органу
досудового розслідування Краматорського міського відділу поліції
Донецької області [2], встановлені численні випадки порушення строків
досудового розслідування. Такі випадки стосуються як проваджень про
розкриті злочини, так і проваджень про злочини, які вчинені невстанов-
леними особами. Проте, на відміну від останніх, порушення розумних
строків досудового розслідування стосовно осіб, яким вже повідомлено
про підозру, завжди необгрунтовано зачіпає права таких осіб. Такі факти
мають наслідки у вигляді тривалого перебування майна підозрюваного та
третіх осіб під арештом, надтривалі терміни перебування підозрюваних
під запобіжним заходом у вигляді застави, надтривале перебування особи
у статусі підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення без

вирішення справи по суті тощо. Порушення такого характеру виявлені
майже у всіх слідчих териоріального органу досудового розслідування
незалежно від досвіду працівника, його віку, спеціалізації інших чинників
та, найголовніше, - незалежно від навантаження. Іншими словами,
порушення строків досудового розслідування на практиці відбуваються не
через надмірну кількість розслідуваних злочинів, а через небажання або
неспроможність організувати свою роботу.
Як об’єктивний індикатор існуючої проблеми допустимим буде
приведення практики Європейського суду з прав людини щодо аналогічних
питань. України є країною, проти якої щорічно подається чи нне найбільше
заяв, а з огляду на те, що більшість цих скарг пов’язується з поуршенням
прав людини під час здійснення досудового розслідування чи судового
провадження, необхідно звернути увагу на рішення ЄСПЛ, що стосуються
розумних строків у кримінальному процесі.
Європейський суд із прав людини у своїх рішеннях неодноразово
зазначав, що значення гарантії розумного строку полягає в тому,,
що обвинувачений, який не скоював караного діяння, повинен мати
можливість виправдати себе без зволікань, тоді як обвинувачений, вину
якого доведено, не має піддаватись додатковому покаранню у формі
надмірних зволікань із розглядом його справи, що може мати негативні
наслідки для інших його прав, гарантованих Конвенцією про захист прав
людини й основоположних свобод – такі тези наводить Вадим Солдатський
у своїй статті «Розумні строки в контексті рішень Європейського суду з
прав людини» [3].
Випадки констатації необґрунтовано тривалого процесу притягнення
осіб до кримінальної відповідальності з вини держави викладені в
таких рішеннях Європейського суду з прав людини, як «Коберник проти
України [4] (Рішення ЄСПЛ від 25.07.2013 року, електронний ресурс, http://
www.minjust.gov.ua/file/30435), Рудніченко проти України [5], (Рішення
ЄСПЛ від 11.07.2013 року, електронний ресурс, http://www.minjust.gov.ua/
file/30690) та інших.
Отже наша думка полягає в тому, що держава, беручи на себе
зобов’язання з організації належного кримінального процесу,
встановлюючи процесуальним законодавством певні критерії стандарту
проведення кримінального провадження, має можливість і зобов’язана
налагодити його таким чином, щоб кожний суб’єкт сторони обвинува-
чення виконував свої обов’язки якісно. Саме якість кримінального
провадження у широкому розумінні, та якість здійснення своїх
повноважень суб’єктами сторони обвинувачення, якісне обрання
способу здійснення таких повноважень дозволить в повній мірі
додержувати закон, в тому числі щодо розумності строків. З огляду на
викладене, ми вважаємо неправильним віднесення обрання способу здій-
снення повноважень до обов’язкових критеріїв визначення розумності
строків.
Відповідно до ст. 113 КПК України, процесуальні строки - це
встановлені законом або відповідно до нього прокурором, слідчим
суддею або судом проміжки часу, у межах яких учасники кримінального
провадження зобов’язані (мають право) приймати процесуальні рішення

чи вчиняти процесуальні дії [6].
З приведеного визначення зрозуміло, що суб’єкти застосування
процесуальних строків вимушені завжди спиратися на певні межі
проміжків часу, що залежить від вірного визначення їх початків,
моментів їх припинення та відновлення, нарешті закінчення. Такі межі
встановлюються за допомогою ототожнення їх з прийняттям певних
процесуальних рішень або проведенням процесуальних дій. Натомість,
визначення процесуальних строків, на нашу думку, мають не досконале
законодавче визначення.
Так, учасники кримінального провадження у межах процесуальних
строків зобов’язані (мають право) приймати процесуальні рішення чи
вчиняти процесуальні дії. Саме обов’язок приймати рішення чи вчиняти
дії є головнішим за відповідне право.
З теорії юридичної науки нам відомо, що право – це система норм,
покликаних регулювати суспільні відносини. Система норм повинна
характеризуватися кореспонденційним зв’язком загальних норм права, як
принципів, та відповідних спеціальних норм права, як засобів досягнення
цілей того чи іншого закону. Таким чином, встановлюючи обмеження
строків досудового розслідування принципом їх розумності, право повинно
мати конкретні механізми та відповідні обов’язки суб’єктів, які покликані
проводити таке досудове розслідування.
На нашу думку, чітких кореспонденційних зв’язків загальних і
спеціальних норм стосовно додержання строків досудового розслідування
чинний КПК України не містить. Передбачені ж обов’язки сторони
обвинувачення щодо додержання розумних строків не створюють суворих
правил процесуальної поведінки, їх порушення не мають негативних
процесуальних наслідків для прокурора або слідчого. Відповідно,
порушення принципу розумності сприймаються умовно.
Так, один з основних учасників кримінального провадження зі
сторони обвинувачення – слідчий, положеннями ст. 3 КПК України,
визначений як службова особа органу Національної поліції, органу
безпеки, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового
законодавства, органу державного бюро розслідувань, органу Державної
кримінально-виконавчої служби України, підрозділу детективів,
підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного
бюро України, уповноважена в межах компетенції, передбаченої
цим Кодексом, здійснювати досудове розслідування кримінальних
правопорушень. Уповноважена – адже має право, але вочевидь – не має
такого обов’язку.
Спеціальні норми права щодо правового статусу слідчого, передба-
чені ст. 40 КПК України, містять положення про численні повноваження
слідчого. Щодо обов’язків останнього – лише виконувати доручення
та вказівки прокурора. Проте і таку диспозицію законом передбачено
одночасно із гіпотезою: слідчий зобов’язаний виконувати доручення
та вказівки прокурора, які надаються у письмовій формі. Тим самим,
законодавчо закріплено виникнення такого обов’язку лише у разі
отримання слідчим вказівок або доручено прокурора.
Інший не менш важливий за слідчого учасник провадження –

прокурор – особа, яка обіймає посаду, передбачену статтею 17 Закону
України «Про прокуратуру», та діє у межах своїх повноважень – але ж не
обов’язків . Відповідно до ст. 36 КПК України [7], здійснюючи нагляд за до-
держанням законів під час проведення досудового розслідування у формі
процесуального керівництва досудовим розслідуванням, прокурор лише
уповноважений на прийняття певних процесуальних рішень та вчинення
процесуальних дій. Але ж згідно цієї статті КПК, прокурор не зобов’язаний
приймати такі рішення чи проводити певні дії обов’язково тільки тому, що
строк певного кримінального провадження триває.
Звідси, обов’язок будь-якого учасника сторони обвинувачення,
слідчого судді, судді або суду завжди є залежним від умов та рішення
такого учасника. На відміну, їх повноваження є перманентно діючими та
такими, що можуть бути реалізовані в будь-який момент кримінального
провадження. Більш того, теоретично неможливе існування первинного
обов’язку без відповідного права [8].
Але ж в контексті предмету викладення є важливим, що згідно ст. 113
КПК України такі обов’язки учасників сторони захисту існують тільки в ме-
жах строку кримінального провадження [9].
За логікою наведеної норми права, не довше строку кримінального
провадження існують і права підозрюваного та обвинуваченого.
Практичний бік цієї норми права полягає у неврегульованості питання
можливості реалізації таких прав після закінчення строку кримінального
провадження, зокрема строку досудового розслідування у разі неприйняття
стороною обвинувачення рішення про обрання тієї чи іншої форми
закінчення досудового розслідування. Адже після закінчення такого строку
та в умовах не скасування стороною обвинувачення або слідчим суддею
заходів забезпечення провадження, які обмежують права підозрюваного,
останній не має можливості здійснювати ефективний захист. В момент
закінчення строку досудового розслідування підозрюваний втрачає свої
права, формально не може скористатися будь-яким з них – не вправі
клопотати про скасування заходів забезпечення провадження, повернення
вилучених речей тощо. Адже у відповідності до ст. 113 КПК України, закін-
чення строку досудового розслідування формально зумовило і припинен-
ня прав підозрюваного.
Така процесуальна незахищеність підозрюваного є нічим іншим,
як прогалиною права, яка підлягає усуненню шляхом доповнення
чинного кримінального процесуального закону спеціальною нормою
про автоматичне скасування всіх заходів забезпечення кримінального
провадження в момент закінчення строку досудового розслідування.
Проте цьому питанню присвячено інший розділ роботи.
Вираз внутрішнього змісту розумності строків в широкому розумінні
Кримінальним процесуальним кодексом України передбачено чітко, хоча
і по-різному з огляду на суб’єктів, яких стосується обов’язок додержання
таких строків. Реалізація засади розумності строків кримінального
провадження під час судового розгляду підлягає забезпеченню лише
шляхом додержання розумного строку такого розгляду, без законодавчого
обмеження конкретним максимальним строком [10]. Застосовуючи до та-
ких правил загальне правило, передбачене ст. 28 КПК України, суди мають
право без будь-яких хронологічних обмежень витрачати на судовий роз-
гляд стільки часу, скільки вважатимуть за потрібне. Лише тільки за однієї
умови – додержання принципу розумності такого строку.

1. Чезаре Беккариа, «О преступлениях и наказаниях», 1764 г., http://
index.org.ru/turma/in/bekkaria.htm
2. Аналіз додержання норм кримінального процесуального законо-
давства слідчими органу досудового розслідування Краматорського про-
куратурою за результатами роботи протягом 12 місяців 2015 року.
3. Національний юридичний журнал: теорія і практика, жовтень 2015,
С. 112-116.
4. Коберник проти України, Рішення ЄСПЛ від 25.07.2013 року, елек-
тронний ресурс, http://www.minjust.gov.ua/file/30435
5. Рудніченко проти України Рішення ЄСПЛ від 11.07.2013 року,
електронний ресурс, http://www.minjust.gov.ua/file/30690
6. Розгляд процесуально-правових питань щодо можливості про-
ведення слідчих (розшукових) дій після закінчення «граничних» строків
досудового розслідування. Осмолян В.А. – Хмельницький: Університетські
наукові записки, №2 (54), 2015 – 198 С.
7. Науково-практичний коментар Кримінального процесуального
кодексу України. Зразки процесуальних документів у кримінальному про-
вадженні. Чернявський С.С. – К. : Центр учбової літератури, 2015. – 65 с.
8. Оцінні поняття у кримінально-процесуальному праві України:
монографія. Тітко І.А. Х. : Право, 2010. С. 108.
9. Новий кримінальний процесуальний кодекс України: коментарі,
роз’яснення, документи / відп.ред. В.С.Ковальський. – К. : Юрінком Інтер,
2013. 36 с.
10. Строки у кримінальному судочинстві: поняття, класифікація та
функціональне призначення: автореф. дисс …канд. юрид. наук. Х., 2003.
С. 7-8.
V. Yusubov
CRITERIA FOR DETERMINING THE REASONABILITY

OF TERMS PRE-TRIAL INVESTIGATION
The relevance of the article is that the current criminal procedure legislation,
along with the complexity of criminal proceedings and the behavior of its
participants as a criterion for determining the reasonableness of the criminal
proceedings allocates the way the investigator, prosecutor and court exercise
their powers. However, the method of exercising powers is derived from a set of
primary factors, including the quality of training, the workload of the investigator,
prosecutor or judge, the choice of a tactic or strategy, the use of one and not the use
of other forensic techniques and more. Thus, such a principle of criminal proceedings
as the reasonableness of the terms of pre-trial investigation becomes practically
dependent on specific, subjective factors. It is emphasized that the participants in
the criminal proceedings within the procedural terms are obliged (have the right)
to make procedural decisions or to take procedural actions. It is the obligation
to make decisions or take action that is more important than the right. We know
from the theory of legal science that law is a system of norms designed to regulate
social relations. The system of norms should be characterized by a correspondence
between general norms of law, as principles, and the corresponding special norms
of law, as a means of achieving the goals of a particular law. Thus, by limiting the
time limits of a pre-trial investigation to the principle of their reasonableness,
the law should have specific mechanisms and corresponding responsibilities for
the subjects who are called upon to conduct such a pre-trial investigation. It is
determined that the current CPC of Ukraine does not contain clear correspondence
between general and special norms regarding compliance with the terms of pre-
trial investigation. The obligations of the prosecution to comply with reasonable
time limits do not create strict rules of procedural conduct, and their violations
do not have negative procedural consequences for the prosecutor or investigator.
Accordingly, violations of the principle of reasonableness are perceived conditionally.
The national criminal procedural law provides for such a principle of criminal
proceedings as the reasonable time. Instead, special rules of law do not ensure
unconditional compliance with such a principle, create conditions for violating the
branch principles of law - thanks, inter alia, to unnecessary normative regulation
of subjective factors.
Keywords: reasonable time, human rights violation, criminal procedural
deadlines, European Court of Human Rights.

JURIDICAL SCIENCE
№ 11(101)/2019
ЗМІСТ
ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО І ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС;

CІМЕЙНЕ ПРАВО
Луцька Г. В.,
«ОНЛАЙН» НОТАРІАТ В ГРУЗІЇ І ЕСТОНІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ
ЗАПРОВАДЖЕННЯ ДИСТАНЦІЙНОГО НОТАРІАЛЬНОГО
ПРОВАДЖЕННЯ ДЛЯ ЖИТЕЛІВ ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНОЇ
ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ . ................................................................................................................ 5
АДМИНИСТРАТИВНЕ ПРАВО І ПРОЦЕС;

ФІНАНСОВЕ ПРАВО; ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО
Антипова І. Л.,
АДМІНІСТРАТИВНІ ПОВНОВАЖЕННЯ ВИЩОГО
АНТИКОРУПЦІЙНОГО СУДУ ................................................................................................. 15
Баськов В. В.,
ДО ПИТАННЯ ПРО ВПЛИВ УМОВ МІСТА НА ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДРОЗДІЛІВ
НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ ПІД ЧАС ПРИПИНЕННЯ ГРУПОВИХ
ПОРУШЕНЬ ПУБЛІЧНОГО ПОРЯДКУ ТА МАСОВИХ ЗАВОРУШЕНЬ .............. 21
Баско А. В.,
ІСТОРИЧНІ ТА АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ УМОВИ РЕФОРМУВАННЯ
СИСТЕМИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УМОВАХ
ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ФРАНЦІЇ . ................................................ 29
Бережна Є. В.,
МЕТА, ЗАВДАННЯ ТА ФУНКЦІЇ АДВОКАТА, ЯК УЧАСНИКА
АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОЦЕСУ ...................................................................................... 40
Богаченко С. І.,
МІЖНАРОДНО-ПРАВОВА ПРОТИДІЯ КОРУПЦІЇ ОРГАНАХ ДЕРЖАВНОЇ
ВЛАДИ . .............................................................................................................................................. 47
Бойко А. В.,
СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ТРАНСПОРТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ЯК
УМОВА ВДОСКОНАЛЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ТРАНСПОРТНОЇ
ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ . ................................................................................................................ 54

Войтович І. І.,
АНТИКОРУПЦІЙНА ПОЛІТИКА МІНІСТЕРСТВА ОБОРОНИ УКРАЇНИ У
СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВОЄННОЇ БЕЗПЕКИ ................................................................ 62
Гезь П. О.,
ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА
ПРАВОПОРУШЕННЯ У СФЕРІ ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ В УКРАЇНІ.............. 70
Дмитрик Р. В.,
ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ДІЯЛЬНОСТІ ПОЛІЦЕЙСЬКИХ ТА
МОЖЛИВОСТІ ЙОГО ВИКОРИСТАННЯ В УКРАЇНІ .................................................. 76
Друзенко А. В.,
СИСТЕМА СУБ’ЄКТІВ ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРОТИДІЇ ГЕНДЕРНО-
ОБУМОВЛЕНОМУ НАСИЛЬСТВУ ТА МІСЦЕ СЕРЕД НИХ
НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ ........................................................................................................ 84
Заїкін А. П.,
КОМПАРАТИВІСТСЬКИЙ АНАЛІЗ МОДЕЛЕЙ ІНФОРМАЦІЙНОЇ
ПОЛІТИКИ ....................................................................................................................................... 91
Захаров А. В.,
АДМІНІСТРАТИВНІ ПРОЦЕДУРИ ЩОДО НАБУТТЯ ПРАВА НА ЗАНЯТТЯ
АДВОКАТСЬКОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ . ........................................................................................ 97
Калашнік В. П.,
ГАРАНТІЇ, ЯКІ СПРЯМОВАНІ НА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАСТОСУВАННЯ
ЗАХОДІВ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ПРИМУСУ ОРГАНАМИ
ПОЛІЦІЇ .............................................................................................................................................. 105
Кінзбурська В. О.,
ЩОДО ФОРМУВАННЯ ПЕРЕЛІКУ КРИТЕРІЇВ ОЦІНКИ ЕФЕКТИВНОСТІ
ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ ТА ІНСТИТУТІВ ГРОМАДЯНСЬКОГО
СУСПІЛЬСТВА ................................................................................................................................ 112
Князюк О. Г.,
РЕЄСТРАЦІЙНІ АДМІНІСТРАТИВНІ ПОСЛУГИ СЕРВІСНИХ ЦЕНТРІВ
МІНІСТЕРСТВА ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ: СИСТЕМА ТА
ХАРАКТЕРИСТИКА ..................................................................................................................... 124
Коврах В. А.,
ДО ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ КАСАЦІЙНОГО ОСКАРЖЕННЯ
АДМІНІСТРАТИВНИХ АКТІВ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ ..... 134
Колісник А. С.,
АДМІНІСТРАТИВНИЙ КОНТРОЛЬ – ВИЗНАЧАЛЬНИЙ ЕЛЕМЕНТ
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕЖИМУ ЗАКОННОСТІ У СФЕРІ МИТНО-СЕРВІСНИХ
ВІДНОСИН . ...................................................................................................................................... 141

Криховецький І. З.,
ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ
НОРМОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ГАЛИЦЬКОГО КРАЙОВОГО
СЕЙМУ . .............................................................................................................................................. 151
Кудін А. В.,
ПАТЕНТНИЙ ТРОЛІНГ ЯК НЕГАТИВНИЙ ФАКТОР АДМІНІСТРАТИВНО-
ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ПРАВ ПРОМИСЛОВОЇ ВЛАСНОСТІ .................................... 159
Кузьмишина О. М.,
АДМІНІСТРАТИВНА СУТНІСТЬ ДОБРОЧЕСНОСТІ ЯК КРИТЕРІЮ
КВАЛІФІКАЦІЙНОГО ОЦІНЮВАННЯ СУДДІ . .............................................................. 167
Лапіка А. О.,
ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПУБЛІЧНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН
В ГАЛУЗІ БЮДЖЕТУ ТА ФІНАНСІВ СУБ’ЄКТОМ ЯКИХ Є МІСЦЕВІ
ДЕРЖАВНІ АДМІНІСТРАЦІЇ .................................................................................................. 174
Лук’янова Г. Ю.,
АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КООРДИНАЦІЇ ДІЙ
СУБ’ЄКТІВ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ В ДЕЯКИХ КРАЇНАХ ЄС .................................... 185
Мандзій С. В.,
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВНУТРІШНЬОЇ ВИМУШЕНОЇ МІГРАЦІЇ В
УКРАЇНІ: ІСТОРИЧНИЙ ЕКСКУРС ...................................................................................... 192
Маслов О. І.,
AКЛАСИФІКАЦІЯ ПРИНЦИПІВ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ . ................................................................................. 206
Махаринець Д. Є.,
ЗМІСТ КАТЕГОРІЇ «ОРГАНІЗАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ» В
АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ: ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО
ВИЗНАЧЕННЯ ................................................................................................................................ 215
Мельничук Р. В.,
СИСТЕМА АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ ЗАХОДІВ З ПИТАНЬ
ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЙНИМ РИЗИКАМ В ДІЯЛЬНОСТІ
НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ . ................................................................................. 222
Нікітін В. В.,
СУТНІСТЬ ТА ЗМІСТ ПОСТІЙНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА ЯК СПОСОБУ
УНИКНЕННЯ ПОДВІЙНОГО ОПОДАТКУВАННЯ . ...................................................... 229
Найдьон Є. М., Сандул В. А.,

ЗНАЧЕННЯ ФІНАНСОВО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
ДЛЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІНАНСОВОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ .................................... 237

Панченко Н. Д.,
ПРОЦЕДУРА ДОСУДОВОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ
СПОРІВ ЗА УЧАСТЮ СУДДІ .................................................................................................... 244
Петров С. Є.,
АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ГОЛОВНОГО СЕРВІСНОГО
ЦЕНТРУ МВС УКРАЇНИ ТА ЙОГО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ШКОДУ,
ЗАВДАНУ НЕЗАКОННИМИ РІШЕННЯМИ, ДІЯМИ ЧИ БЕЗДІЯЛЬНІСТЮ ... 252
Проскурякова І. М.,
ОПЫТ ЕС В НОРМАТИВНО-ПРАВОВОМ РЕГУЛИРОВАНИИ
АЛЬТЕРНАТИВНОГО РЕШЕНИЯ ПУБЛИЧНО-ПРАВОВЫХ СПОРОВ В
СУДОПРОИЗВОДСТВЕ ............................................................................................................... 262
Северінова О. Б.,
ОРГАНІЗАЦІЙНО-СТРУКТУРНА ПОБУДОВА ЗБРОЙНИХ СИЛ У
1950-60Х РОКАХ ХХ СТОРІЧЧЯ ........................................................................................... 270
Скороход Г. М.,
ГЕНЕЗИС ДЕРЖАВНОГО БОРГУ ......................................................................................... 279
Снитнікова М. В.,
ЛЮДСЬКІ ОРГАНИ ТА ТРАНСПЛАНТАЦІЯ ЯК ОБ’ЄКТ
АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН . ............................................................. 288
Таланчук І. В.,
АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ,
ЯКА ЗДІЙСНЮЄ РЕГУЛЮВАННЯ ОСВІТИ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ В
УКРАЇНІ ............................................................................................................................................. 294
Шумейко Т. А.,
СУТНІСТЬ ГАРАНТІЙ ПРАВ УЧАСНИКІВ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ
ВІДНОСИН ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У
СФЕРІ ОБІГУ ЗБРОЇ В УКРАЇНІ ............................................................................................ 302
КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ТА КРИМІНОЛОГІЯ.

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ПРАВО
Забарний М. З.,
КРИМІНОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ТА КРИМІНАЛЬНИЙ АНАЛІЗ:
ПРОБЛЕМИ СПІВВІДНОШЕННЯ ......................................................................................... 311
Дженчако В. С.,
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАПОБІГАННЯ ПРИВЛАСНЕННЮ,
РОЗТРАТІ АБО ЗАВОЛОДІННЮ ЧУЖИМ МАЙНОМ ШЛЯХОМ
ЗЛОВЖИВАННЯ СЛУЖБОВОЮ ОСОБОЮ СВОЇМ СЛУЖБОВИМ
СТАНОВИЩЕМ. .............................................................................................................................. 318

Приловський В. В.,
ДО ПИТАННЯ ЗДІЙСНЕННЯ ПРОФІЛАКТИЧНИХ ЗАХОДІВ
ПРАЦІВНИКАМИ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ СТОСОВНО
ВИЯВЛЕННЯ ТА УСУНЕННЯ ПРИЧИН І УМОВ ВТЯГНЕННЯ
НЕПОВНОЛІТНІХ У ПРОТИПРАВНУ ДІЯЛЬНІСТЬ. ................................................... 329
Сербіна Н. О.,
ЗАРУБІНИЙ ДОСВІД ЩОДО ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА УМИСНЕ ЗНИЩЕННЯ
АБО ПОШКОДЖЕННЯ ОБ’ЄКТІВ ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНОГО
ГОСПОДАРСТВА. ........................................................................................................................... 337
Стрелюк Я. В.,
ДЕЯКІ ПИТАННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ СУБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ
ВЧИНЕННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ В
КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧИХ УСТАНОВАХ ЗАКРИТОГО ТИПУ. ................... 346
ТРУДОВЕ ПРАВО; ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
Вінніков С. В.,
ДОСВІД ПОЛЬЩІ ЩОДО ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
СТИМУЛЮВАННЯ ПРАЦІ СУДДІВ ТА МОЖЛИВОСТІ ЙОГО
ВИКОРИСТАННЯ В УКРАЇНІ .............................................................................................................. 355
Демидов В. О.,
ДО ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ПРАЦІВНИКІВ
СУДУ ТА ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ .................................................................................................. 363
Зеленський В. М.,
РОЗІРВАННЯ ТРУДОВОГО ДОГОВОРУ, УКЛАДЕНОГО НА
НЕВИЗНАЧЕНИЙ СТРОК, ДО ЗАКІНЧЕННЯ СТРОКУ
ПОПЕРЕДЖЕННЯ ........................................................................................................................ 370
Козін С. М.,
ОБ’ЄКТИВНА ОБУМОВЛЕНІСТЬ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА
У СФЕРІ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ ЕМІГРАНТІВ ................................................... 378
Підпала І. В.,
ПРАВОВІ АСПЕКТИ РЕГУЛЮВАННЯ ОПЛАТИПРАЦІ МОРЯКІВ . ..................... 385
Соколова Ю. І.,
ҐЕНЕЗА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
СУДДІВ . .............................................................................................................................................. 398
Фоміна Г. Ю.,
ПОРЯДОК ПЕРЕВЕДЕННЯ ТА ПЕРЕМІЩЕННЯ ПРАЦІВНИКІВ В
УКРАЇНІ ............................................................................................................................................. 406

КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС ТА КРИМІНАЛІСТИКА;
СУДОВА ЕКСПЕРТИЗА
Акіфзаде С. М.,
ОСОБЛИВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ ОКРЕМИХ НЕГЛАСНИХ СЛІДЧИХ
(РОЗШУКОВИХ) ДІЙ ЩОДО НЕЗАКОННОЇ ПОРУБКИ АБО
ПЕРЕВЕЗЕННЯ, ЗБЕРІГАННЯ, ЗБУТУ ЛІСУ .................................................................. 414
Антонюк О. А.,
ОБСТАНОВКА ВЧИНЕННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ
ПРОТИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ ЯК ЕЛЕМЕНТ
КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ХАРАКТЕРИСТИКИ ................................................................... 424
Голишева У. І.,
ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ ПСИХОЛОГА І ПЕДАГОГА У КРИМІНАЛЬНОМУ
ПРОВАДЖЕННІ ............................................................................................................................. 431
Єрмаков Ю. О.,
ВЗАЄМОДІЯ ПІД ЧАС ПРОТИДІЇ КРИМІНАЛЬНИМ
ПРАВОПОРУШЕННЯМ У СФЕРІ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНИ
НАДР ................................................................................................................................................... 438
Конюшенко Я. Ю.,
ЗНЯТТЯ ІНФОРМАЦІЇ З ТРАНСПОРТНИХ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙНИХ
МЕРЕЖ ТА ЕЛЕКТРОННИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ СИСТЕМ:
ТЕОРЕТИКО-ПРИКЛАДНІ АСПЕКТИ ............................................................................... 447
Мірковець Д. М.,
ПРОЦЕСУАЛЬНЕ КЕРІВНИЦТВО ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ДОСУДОВОГО
РОЗСЛІДУВАННЯ: НЕОБХІДНІСТЬ РОЗМЕЖУВАННЯ У
ВІТЧИЗНЯНОМУ СУДОЧИНСТВІ . ....................................................................................... 456
Мартовицька О. В.,
МІЖНАРОДНА ПРАВОВА ДОПОМОГА В КРИМІНАЛЬНОМУ
ПРОВАДЖЕННІ ............................................................................................................................. 468
Сорочан А. В.,
ОСОБЛИВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ ОКРЕМИХ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ)
ДІЙ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ ШАХРАЙСТВА НА ПЕРВИННОМУ РИНКУ
НЕРУХОМОСТІ ............................................................................................................................... 474
Строк І. А.,
ОСОБЛИВОСТІ ТАКТИКИ ДОПИТУ ПІДОЗРЮВАНОГО У ВЧИНЕНІ
УМИСНИХ ТЯЖКИХ ТІЛЕСНИХ УШКОДЖЕНЬ, ЗАПОДІЯНИХ У
СТАНІ СИЛЬНОГО ДУШЕВНОГО ХВИЛЮВАННЯ ...................................................... 483

Торопчин С. О.,
ОБСТАВИНИ, ЩО ПІДЛЯГАЮТЬ ВСТАНОВЛЕННЮ У КРИМІНАЛЬНИХ
ПРОВАДЖЕННЯХ ЩОДО ЛЕГАЛІЗАЦІЇ (ВІДМИВАННЯ) МАЙНА,
ОДЕРЖАНОГО ЗЛОЧИННИМ ШЛЯХОМ ......................................................................... 491
Юсубов В. В.,
КРИТЕРІЇ ВИЗНАЧЕННЯ РОЗУМНОСТІ СТРОКІВ ДОСУДОВОГО
РОЗСЛІДУВАННЯ . ....................................................................................................................... 501

J U R I D I C A L S C I Е N C E
SCIENTIFIC JURIDICAL JOURNAL
№ 11(101)/2019
CONTENTS
CIVIL LAW AND CIVIL PROCESS; FAMILY LAW
H. Lutska,
«ONLINE» NOTARY IN GEORGIA AND ESTONIA AND PROSPECTS
OF INTRODUCTION OF REMOTE NOTARIAL PROCEEDINGS FOR
RESIDENTS OF THE TEMPORARY OCCUPATION ......................................................... 5
ADMINISTRATIVE LAW AND PROCESS; FINANCE LAW;

INFORMATION LAW
I. Antypova,
ADMINISTRATIVE POWERS OF THE HIGHER ANTI-CORRUPTION
COURT ................................................................................................................................................. 15
V. Baskov,
ON THE QUESTION OF THE IMPACT OF CITY CONDITIONS ON THE
ACTIVITIES OF THE UNITS OF THE NATIONAL POLICE OF UKRAINE
DURING THE CESSATION OF GROUP VIOLATIONS OF PUBLIC ORDER
AND RIOTS . ...................................................................................................................................... 21
A. Basko,
HISTORICAL AND ADMINISTRATIVE AND LEGAL CONDITIONS OF
REFORMING THE SYSTEM OF LOCAL SELF-GOVERNMENT IN
CONDITIONS DECENTRALIZATION OF THE STATE AUTHORITY OF
FRANCE .............................................................................................................................................. 29
Ye. Berezhna,
PURPOSE, TASKS AND FUNCTIONS OF A LAWYER AS A PARTICIPANT IN
THE ADMINISTRATIVE PROCESS ......................................................................................... 40
S. Bogachenko,
INTERNATIONAL LEGAL COUNTERACTION TO CORRUPTION IN PUBLIC
AUTHORITIES ................................................................................................................................. 47
A. Boiko,
SYSTEMATIZATION OF TRANSPORT LEGISLATION AS A CONDITION
FOR IMPROVING THE STATE TRANSPORT POLICY OF UKRAINE ....................... 54
I. Voitovich,
ANTI-CORRUPTION POLICY OF THE MINISTRY OF DEFENSE OF UKRAINE
IN THE FIELD OF ENSURING MILITARY SECURITY .................................................... 62
P. Hez,
FEATURES OF ADMINISTRATIVE RESPONSIBILITY FOR OFFENSES
IN THE SPHERE OF STATE REGISTRATION IN UKRAINE . ....................................... 70
R. Dmytryk,
FOREIGN EXPERIENCE OF POLICE OFFICERS AND THE POSSIBILITY OF
USING IT IN UKRAINE ................................................................................................................ 76
A. Druzenko,
SYSTEM OF SUBJECTS OF PREVENTION AND COMBATION OF
GENDERBASED VIOLENCE AND THE PLACE AMONG THEM NATIONAL
POLICE ................................................................................................................................................ 84
A. Zaikin,
COMPARATIVE ANALYSIS OF INFORMATION POLICY MODELS............................ 91
A. Zakharov,
ADMINISTRATIVE PROCEDURES FOR ACQUIRING THE RIGHT TO
PRACTICE LAW .............................................................................................................................. 97
V. Kalashnik,
GUARANTEES AIMED AT ENSURING THE APPLICATION OF MEASURES
OF ADMINISTRATIVE AND LEGAL COERCION BY THE POLICE ........................... 105
V. Kinzburska,
RELATING TO THE FORMATION OF A LIST OF CRITERIA FOR ASSESSING
THE EFFICIENCY OF INTERACTION OF STATE BODIES AND CIVIL
SOCIETY INSTITUTIONS . .......................................................................................................... 112
O. Kniaziuk,
REGISTRATION ADMINISTRATIVE SERVICES CENTERS OF THE MINISTRY
OF INTERNAL AFFAIRS OF UKRAINE: SYSTEM AND CHARACTERISTICS . ..... 124
V. Kovrakh,
ON THE PROBLEM OF IMPROVING THE CASSATION APPEAL OF
ADMINISTRATIVE ACTS IN ADMINISTRATIVE PROCEEDINGS ............................ 134
A. Kolisnyk,
ADMINISTRATIVE CONTROL IS A DETERMINING ELEMENT OF
ENSURING THE LEGALITY REGIME IN THE FIELD OF CUSTOMS
AND SERVICE RELATIONS . ...................................................................................................... 141
I. Krykhovetskyi,
THEORETICAL AND METHODOLOGICAL APPROACHES TO THE STUDY
OF STANDARD-MAKING ACTIVITY OF THE HALYK REGIONAL SEJM . .............. 151
A. Kudin,
PATENT TROLLING AS A NEGATIVE FACTOR OF ADMINISTRATIVE
AND LEGAL PROTECTION OF INDUSTRIAL PROPERTY RIGHTS ......................... 159

O. Kuzmyshyna,
ADMINISTRATIVE ESSENCE OF INTEGRITY AS A CRITERIA FOR
QUALIFICATION ASSESSMENT OF A JUDGE ................................................................... 167
A. Lapika,
CONCEPTS AND FEATURES OF PUBLIC AND LEGAL RELATIONS
IN THE FIELD OF BUDGET AND FINANCE WHICH ARE THE ENTITIES
OF LOCAL STATE ADMINISTRATIONS . .............................................................................. 174
H. Lukianova,
ADMINISTRATIVE AND LEGAL ENFORCEMENT OF COORDINATION
OF ACTIONS OF ANTI-CORRUPTION SUBJECTS IN SOME EU COUNTRIES . ... 185
S. Mandzii,
LEGAL REGULATION OF INTERNAL FORCED MIGRATION IN UKRAINE:
HISTORICAL EXCURSION .......................................................................................................... 192
O. Maslov,
CLASSIFICATION OF PRINCIPLES OF ADMINISTRATIVE ACTIVITY OF THE
NATIONAL POLICE OF UKRAINE .......................................................................................... 206
D. Makharynets,
CONTENTS OF THE CATEGORY «ORGANIZATIONAL SUPPORT» IN
ADMINISTRATIVE JUDICIARY: THEORETICAL APPROACHES TO DEFINI-
TION ..................................................................................................................................................... 215
R. Melnychuk,
SYSTEM OF ADMINISTRATIVE AND LEGAL MEASURES ON THE
PREVENTION OF CORRUPTION RISKS IN THE ACTIVITIES OF THE
NATIONAL POLICE OF UKRAINE .......................................................................................... 222
V. Nikitin,
THE ESSENCE AND CONTENT OF PERMANENT REPRESENTATION
AS A WAY TO AVOID DOUBLE TAXATION ......................................................................... 229
Ye. Naidon, V. Sandul,

THE IMPORTANCE OF FINANCIAL AND LEGAL LIABILITY TO ENSURE
THE FINANCIAL SECURITY OF UKRAINE . ....................................................................... 237
N. Panchenko,
PRESIDENTAL SETTLEMENT PROCEDURE ADMINISTRATIVE
DISPUTES WITH THE PARTICIPATION OF A JUDGE ................................................... 244
S. Petrov,
ADMINISTRATIVE AND LEGAL STATUS OF THE MAIN SERVICE CENTER
OF THE MINISTRY OF INTERNAL AFFAIRS OF UKRAINE AND ITS
RESPONSIBILITY FOR DAMAGE CAUSED BY ILLEGAL DECISIONS .................... 252

I. Proskuriakova,
EU EXPERIENCE IN REGULATORY REGULATION
ALTERNATIVE SOLUTION OF PUBLIC LEGAL DISPUTES IN JUDICIAL
PROCEEDINGS ................................................................................................................................ 262
O. Severinova,
ORGANIZATIONAL AND STRUCTURAL CONSTRUCTION OF WEAPONS
FORCES IN THE 1950-60S OF THE XX CENTURY ......................................................... 270
H. Skorokhod,
GENESIS OF PUBLIC DEBT ....................................................................................................... 279
M. Snytnikova,
HUMAN ORGANS AND TRANSPLANTATION AS AN OBJECT
ADMINISTRATIVE AND LEGAL RELATIONS ................................................................... 288
I. Talanchuk,
ADMINISTRATIVE AND LEGAL STATUS OF PUBLIC ADMINISTRATION,
WHICH REGULATES EDUCATION IN UKRAINE DISABLED . ................................... 294
T. Shumeiko,
THE ESSENCE OF GUARANTEES OF THE RIGHTS OF PARTICIPANTS OF
ADMINISTRATIVE AND LEGAL RELATIONS FOR THE FORMATION AND
IMPLEMENTATION OF STATE POLICY IN THE FIELD OF WEAPONS IN
UKRAINE ........................................................................................................................................... 302

M. Zabarnyi,
CRIMINOLOGICAL ANALYSIS AND CRIMINAL ANALYSIS: PROBLEMS OF
CORRELATION ................................................................................................................................ 311
V. Dzhenchako,
LEGAL REGULATION OF PREVENTION OF APPROPRIATION, EXPOSURE
OR POSSESSION OF OTHER PEOPLE’S PROPERTY ABUSE OF OFFICIALS
BY THEIR SERVANTS . ................................................................................................................. 318
V. Prylovskyi,
ON THE ISSUE OF IMPLEMENTATION OF PREVENTIVE MEASURES BY
LAW ENFORCEMENT EMPLOYEES REGARDING THE IDENTIFICATION
AND ELIMINATION OF CAUSES AND CONDITIONS OF INVOLVEMENT
OF STRAIGHTENING . .................................................................................................................. 329
N. Serbina,
ZARUBINA’S EXPERIENCE REGARDING LEGAL REGULATION OF
CRIMINAL LIABILITY FOR INTENTIONAL DESTRUCTION OR DAMAGE OF
HOUSING AND COMMUNAL FACILITIES ........................................................................... 337

Ya. Strelyuk,
SOME QUESTIONS OF RESEARCH THE SUBJECTIVE SIDE OF A CRIMINAL
OFFENSE COMMITTED IN THE CRIMINAL EXECUTIVE INSTITUTIONS OF
A CLOSED TYPE . ............................................................................................................................ 346
LABOR LAW; THE RIGHT TO SOCIAL SECURITY
S. Vinnikov,
THE EXPERIENCE OF POLAND IN THE LEGAL REGULATION OF
INCENTIVES FOR JUDGES AND THE POSSIBILITY OF ITS USE IN
UKRAINE ........................................................................................................................................... 355
V. Demydov,
TO THE PROBLEM OF DEFINING THE CONCEPT OF COURT
EMPLOYEES AND THEIR CLASSIFICATION...................................................................... 363
V. Zelenskyi,
TERMINATION OF THE INDEFINITE LABOUR CONTRACT BEFORE
THE END OF THE WARNING PERIOD. ................................................................................ 370
S. Kozin,
OBJECTIVE CONDITIONALITY OF IMPROVEMENT OF THE LEGISLATION
IN THE FIELD OF PROTECTION OF LABOR RIGHTS OF EMIGRANTS. ............... 378
I. Pidpala,
PIDPALA I.V. LEGAL ASPECTS OF REGULATION OF SEAFARERS WAGES
SUMMARY.......................................................................................................................................... 385
Yu. Sokolova,
GENESIS OF LEGAL REGULATION OF JUDGES’ PENSION PROVISION. .............. 398
H. Fomina,
PROCEDURE FOR TRANSLATION AND MOVEMENT EMPLOYEES IN
UKRAINE. ........................................................................................................................................... 406

S. Akifzade,
PECULIARITIES OF CARRYING OUT SEPARATE SECRET
INVESTIGATIVE (SEARCH) ACTIONS REGARDING ILLEGAL CUTTING
OR TRANSPORTATION, STORAGE, SALE OF FOREST ................................................. 414
O. Antoniuk,
CIRCUMSTANCES OF COMMITTING CRIMINAL OFFENSES AGAINST PUB-
LIC ORDER AS AN ELEMENT CRIMINAL CHARACTERISTICS................................. 424
U. Holysheva,
PROCEDURAL ACTIONS OF THE PSYCHOLOGIST AND EDUCATOR IN
CRIMINAL PROCEEDINGS . ....................................................................................................... 431

Yu. Yermakov,
INTERACTION DURING COMBATING CRIMINAL OFFENSES IN THE FIELD
OF USE AND PROTECTION OF SUBSTRATES . ................................................................ 438
Ya. Koniushenko,
WITHDRAWAL OF INFORMATION FROM TRANSPORT
TELECOMMUNICATIONS NETWORKS AND ELECTRONIC
INFORMATION SYSTEMS: THEORETICAL AND APPLIED ASPECTS. ..................... 447
D. Mirkovets,
PROCEDURAL MANAGEMENT AND ORGANIZATION PRE-TRIAL
INVESTIGATION: THE NEED FOR A DISTINCTION IN DOMESTIC
JUDICIAL PROCEDURE ............................................................................................................................. 456
O. Martovytska,
INTERNATIONAL LEGAL ASSISTANCE IN CRIMINAL PROCEEDINGS . ................ 468
A. Sorochan,
PECULIARITIES OF CONDUCTING CERTAIN INVESTIGATIVE
(INVESTIGATIVE) ACTIONS IN THE INVESTIGATION OF FRAUD IN THE
PRIMARY REAL ESTATE MARKET ................................................................................................... 474
I. Strok,
PECULIARITIES OF TACTICS OF INTERROGATION OF A SUSPECT IN THE
COMMITMENT INTENTIONAL SERIOUS INJURIES CAUSED IN A STATE OF
STRONG MENTAL EXCITEMENT ........................................................................................... 483
S. Toropchyn,
CIRCUMSTANCES TO BE ESTABLISHED IN CRIMINAL PROCEEDINGS
FOR LEGALIZATION (LAUNDERING) OF PROPERTY, OBTAINED BY
CRIMINAL WAY . ............................................................................................................................. 491
V. Yusubov,
CRITERIA FOR DETERMINING THE REASONABILITY OF TERMS
PRE-TRIAL INVESTIGATION .................................................................................................... 501

JURIDICAL SCIENCE
ЗАПРОШУЄМО ДО СПІВРОБІТНИЦТВА
Вищий навчальний заклад «Національна академія управління» видає з
2010 року періодичний науковий юридичний журнал «Юридична наука» . Журнал вне-
сено в оновлений перелік фахових видань з юридичних наук постановою Атестаційної
колегії Міністерства освіти і науки України № 153 від 14 .02 .2014, крім того, журнал
20 квітня 2011 року зареєстровано в Міжнародному центрі періодичних видань (ISSN
International Centre м . Парижі); журнал зареєстровано та проіндексовано у таких міжнарод-
них наукометричних каталогах і базах даних: Index Copernicus – з 1 січня 2014 року; Safetylit —
з 17 серпня 2016 року; HeinOnline (William S . Hein & Co ., Inc .) — з 27 липня 2017 року .
З моменту свого заснування журнал став сполучною ланкою між науковцями і прак-
тиками, які працюють у науково-дослідних закладах, вищій школі, юриспруденції, держав-
них установах України і зарубіжжя, між усіма тими, хто переймається проблемами розвитку
юридичної науки, європейськими інтеграційними прагненнями . Журнал має на меті про-
пагувати публікації авторів як всередині держави Україна, так і за кордоном, а тому в списку
поданих джерел має бути не менше п’яти англомовних посилань .Активна участь у наукових
публікаціях на шпальтах журналу сприяє розвитку фундаментальних і прикладних дослі-
джень з усіх напрямків юридичних наук, посиленню впливу права на вирішення правових,
політичних, соціальних, екологічних, організаційних та інших проблем розвитку суспіль-
ства, держави, входженню України в європейський і світовий простір .
Журнал є дуже цікавим для науковців, докторантів, аспірантів, здобувачів, сту-
дентів, національного господарства, працівників правоохоронних органів, суддів, дер-
жавних службовців і всіх тих, хто цікавиться правом .
РУБРИКИ ЖУРНАЛУ «ЮРИДИЧНА НАУКА»
• Загальні проблеми розвитку • Цивільне, сімейне, міжнародне приватне
юридичної науки право та цивільне процесуальне право
• Методологія сучасної юридичної науки • Національна безпека та військове право
• Питання теорії прав людини та право- • Кримінальне право, кримінологія, кри-
вої держави мінально-виконавче право; кримінальне
• Теорія та історія держави і права процесуальне право та криміналістика
• Філософія та соціологія • Судова експертиза;
права оперативно-розшукова діяльність
• Міжнародне право . Право Європейсько- • Господарське та господарське процесу-
го Союзу та порівняльне правознавство альне право
• Конституційне право • Земельне, аграрне та екологічне право
• Адміністративне, фінансове, податкове • Трудове право та право соціального
право та адміністративне судочинство захисту
Періодичність видання — 12 разів на рік . Журнал видається українською, росій-
ською, англійською мовами, анотації — українською, російською й англійською мова-
ми . Матеріали, що надходять для публікації в журналі, проходять рецензування члена-
ми редакційної колегії, розглядаються та рекомендуються Вченою радою ВНЗ
«Національна академія управління» .
Україна, 03151, м . Київ, вул . Ушинського, 15,
еmail: har_2008@ukr.net
http://legal.nam.edu.ua/about.html

JURIDICAL SCIENCE
SCIENTIFIC JOURNAL OF LAW
WELCOME TO COOPERATE
Higher education institution «National Academy of Management» issues since 2010
periodic research legal journal «Juridical science» .
The journal is included in the updated list of professional publications on legal
sciences Resolution Certifying Board of the Ministry of Education and Science of
Ukraine № 153 from 02 .14 .2014 . The journal is represented and indexed in following
international scientometric directories and databases: Index Copernicus — since
01/01/2014; SafetyLit — since 08/17/2016; Social Science Research Network (SSRN) —
since 10/17/2016; HeinOnline (William S . Hein & Co ., Inc .) — since 07/27/2017 .
Since its inception, the magazine has become a link between academics and practitioners
who work in research institutions, higher education, jurisprudence, public institutions in
Ukraine and abroad, between all those involved in the development of legal science, European
integration aspirations . The magazine aims to promote the publication of authors both within
the State of Ukraine and abroad, and so the list provided by the source must be at least five
English-language references .
Active participation in scientific publications in the journal promotes the development
of basic and applied research in all areas of juridical sciences, strengthening the influence of
the right to address the legal, political, social, environmental, organizational and other
problems of society, the state, the entry of Ukraine into the European and world space .
The magazine is very interesting for scientists, doctoral students, graduate students,
applicants, law enforcement officials, judges, civil servants and all those who are interested
in law .
JOURNAL HEADLINES:
• Common problems of development juridical science
• The methodology of modern juridical science
• Problems in the theory of human rights and law-governed state
• Theory and History of State and Law
• Philosophy and Sociology of Law
• International law . European Union Law and comparative jurisprudence
• Constitution Law
• Administrative, financial, tax law and administrative proceedings
• Civil, family, private international law and civil procedure law
• National security and military law
• Criminal law, Criminology, Criminal Executive Law, Criminal Procedural Law and
Criminalistics
• Forensic examination; operatively-search activity
• Commercial law and Commercial procedure law
• Statewide, agricultural and environmental law
• Labor Law and Social Security Law
Periodicity – 12 times a year . The magazine is published in Ukrainian, Russian,

English languages, annotations – Ukrainian, Russian and English .
Materials submitted for publication in the journal are reviewed by members
of the editorial board, reviewed and recommended by the Academic Council of the
University of «National Academy of Management» .
http://legal.nam.edu.ua/about.html

«ЮРИДИЧНА НАУКА»
УДК 34
Заснований 28 .02 .2011 . Виходить щомісяця .
Свідоцтво про реєстрацію: серія КВ № 20692-10492 ПР від 28 .04 .2014 .
ISSN 2222-5374
Журнал 20 квітня 2011 року зареєстровано в Міжнародному центрі періодичних
видань (ISSN International Centre, м . Париж), також журнал зареєстровано
та проіндексовано у таких міжнародних наукометричних каталогах і базах даних:
Index Copernicus – з 01 січня 2014 року; Safetylit — з 17 серпня 2016 року;
Social Science Research Network (SSRN) — з 17 жовтня 2016 року;
HeinOnline (William S . Hein & Co ., Inc .) — з 27 липня 2017 року .
Наказом Міністерства освіти і науки № 153 від 14 .02 .2014 «Про затвердження
рішень Атестаційної колегії Міністерства освіти і науки щодо діяльності спеціалізова-
них вчених рад від 14 лютого 2014 року», відповідно до підпунктів 35 і 36 пункту 4
Положення про Міністерство освіти і науки України, затвердженого Указом Президента
України від 25 квітня 2013 року № 240, Порядку присудження наукових ступенів і при-
своєння вченого звання старшого наукового співробітника, затвердженого постановою
Кабінету Міністрів України від 24 липня 2013 року № 567, Положення про спеціалізо-
вану вчену раду, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту
України від 14 вересня 2011 року № 1059, зареєстрованого в Міністерстві юстиції
України від 10 жовтня 2011 року за № 1170/19908, Положення про атестаційну колегію
Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, затвердженого наказом
Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 14 вересня 2011 року № 1059,
зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 10 жовтня 2011 року за № 1169/19907,
Порядку формування Переліку наукових фахових видань України, затвердженого нака-
зом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 17 жовтня 2012 року
№ 1111, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 02 листопада 2012 року за
№ 1850/22162, та на підставі рішення Атестаційної колегії Міністерства освіти і науки
України №153 від 14 лютого 2014 року науковий юридичний журнал «ЮРИДИЧНА
НАУКА» включений до Переліку наукових фахових видань України згідно зі списком .
ЗАСНОВНИК
ЗАСНОВНИК ІІ ВИДАВЕЦЬ:
ВИДАВЕЦЬ:
Вищий
Вищийнавчальний
навчальнийзаклад
заклад «Національна академіяуправління»
Україна,
Україна,03151,
03151,м.
м . Київ,
Київ, вул.
вул . Ушинського, 15.
Ушинського, 15 .
Голова редакційно-видавничої
Голова редакційно-видавничої ради радиС .А .
С. А.Єрохін .
Єрохін.
Свідоцтво
Свідоцтвосуб’єкта
суб’єкта видавничої справиДК
видавничої справи ДК№ №4714
4714від
від23 .04 .2014 .
23.04.2014
Головний
Головний редактор: Паризький
редактор: Матвійчук Ігор Володимирович,
Валерій Костянтинович,
доктор економічних
доктор юридичних наук, кандидат
наук, професор, заслужений юридичних
працівник наук, професор,
народної освіти України,
проректор
перший ВНЗВНЗ
проректор «Національна
академія управління» .
Заступник головного
Заступник редактора:
головного редактора: Гіда Євген
Харь ІннаОлександрович,
Олексіївна,
кандидатдоктор юридичних
юридичних наук,заступник
наук, доцент, професор, завідувач
завідувача кафедри
кафедри теорії та права,
кримінального
історії
кримінології, держави
цивільного та ігосподарського
права ВНЗ «Національна академія управління»
права ВНЗ «Національна академія управління» .
Україна, 03151, м . Київ, вул . Ушинського, 15
Тел .: (044) 242-10-84; (044) 242-10-74
З приводу публікації статей авторам необхідно звертатися до секретаря журналу

Савенкової Тетяни Гаріївни
Е-mail: tanya_saven@ukr .net
Е-mail: tanya_saven@ukr.net; har_2008@ukr.net
www.legal.nam.edu.ua.

ВИМОГИ ДО НАУКОВИХ ПУБЛІКАЦІЙ
Відповідно до постанови президії Вищої атестаційної комісії України №7D05/1 від 15 січня
2003 року «Про підвищення вимог до фахових видань, внесених до переліків ВАК України» наукова
стаття повинна бути актуальною, з виразно окресленою проблематикою, містити наукові положен-
ня, розроблені особисто автором, висновки про наукове та практичне значення наукової розробки .
Стаття має включати такі необхідні елементи:
1 . Визначення УДК (вказати назву галузі права) .
2 . Назва статті (англійською, українською та російською мовами) .
3 . Ініціали і прізвища авторів англійською, українською та російською мовами .
4 . Анотацію англійською, українською та російською мовами .
5 . Ключові слова (5—6 слів/ключових словосполучень англійською, українською та росій-
ською мовами) .
6 . Структура текстової частини:
— постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими практичними завданнями;
— визначення окремих питань, що не вирішені в обраній для дослідження проблемі;
— аналіз останніх досліджень і публікацій, на які спирається автор;
— формулювання цілей статті;
— виклад основних обґрунтованих результатів дослідження;
— висновки з даного дослідження;
— внутрішня структуризація (розділи з назвами або виділені частини) .
• У статті повинно бути не менше 15 посилань . Посилання на ту чи іншу працю у тексті
повинні позначатися в дужках за порядковим номером цієї праці в списку використаних джерел з
вказівкою на відповідну сторінку ([3, с . 12]) .
• Список використаних джерел у кінці статті складається відповідно до вимог державного
стандартуУкраїни
стандарту УкраїниДСТУДСТУ 8302:2015
ГОСТ 7 .1:2006 «Система стандартів з інформації, бібліотечної та видав-
ничої справи . Бібліографічний запис . Бібліографічний опис . Загальні вимоги та правила складан-
ня» . Крім того, у списку джерел має бути не менше 5 англомовних посилань.
• Після списку використаних джерел подаються анотації та ключові слова трьома мовами
(українська, російська, англійська) .
• Анотації мають містити: прізвище та ім’я автора, назву статті відповідними мовами . Крім
того, звертаємо увагу авторів на те, що обов’язково повинна бути анотація англійською мовою на
півтори сторінки А-4 (окремим файлом) .
• Англійський текст повинен бути оформлений на фаховому рівні володіння мовою. У разі
подання тексту, перекладеного, наприклад, через Інтернет-перекладач (Google тощо), або нефахо-
во, стаття не буде прийнята до публікації.
• Файл зі статтею та анотацією англійською мовою до статті надсилати у такому форматі:
а) на початку імені ставиться номер журналу (11, 4, 7 тощо);
б) через крапку після номера ставиться скорочення року (14, 15 тощо);
в) нижнє підкреслення ( _ ) потім тип документа note — анотація або topic — стаття;
г) після цього нижнє підкреслення (яке розділяє шифр з ім’ям автора), потім прізвище
автора та ініциали англійською мовою .
Приклад: 11 .14_note_Olenenko A .doc (де «note» – позначення анотації) або 11 .14_
topic_Olenenko A .doc . (де topic – позначення статті) .
• Загальний обсяг публікації (назва статті, відомості про автора, текст статті, використані
матеріали, анотація, ключові слова) не повинен перевищувати 20–30 тис . знаків, як виняток, не
більше 40 тис . знаків .
До наукової статті необхідно додавати:
— електронний варіант статті у форматі MS Word (docx або doc);
— інформаційну довідку про автора українською та англійською мовами: прізвище, ім’я, по
батькові (повністю), науковий ступінь, вчене звання, місце роботи і посада, поштова адреса, кон-
тактний телефон;
— заява з підписами автора (-ів) про те, що надіслана стаття не друкувалася і не подана до
будь-яких інших видань;
— фото автора (-ів) у форматі jpg, tif;
— якісні ілюстративні матеріали з назвою та нумерацією, придатні для сканування;
— витяг з протоколу засідання кафедри про рекомендацію статті до друку, засвідчений
належним чином (до статей кандидатів наук, аспірантів, ад’юнктів і здобувачів наукового ступеня) .
• Стаття, подана до редакції без дотримання зазначених вимог, опублікуванню не підлягає .
• До уваги авторів: при подачі статті обов’язково вказувати коротко відомості про авто-
ра, телефон та власний е-mail для зручності зв’язку.
Редакція залишає за собою право на рецензування, редагування, скорочення і відхилення статей.
За достовірність поданої інформації відповідальність несе автор.
Гонорар за публікацію не сплачується.
Передрук опублікованих матеріалів журналу здійснюється тільки з дозволу автора і редакції.
Надані матеріали не повертаються.
ВНЗ «НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ»
НАУКОВИЙ ЮРИДИЧНИЙ ЖУРНАЛ «ЮРИДИЧНА НАУКА»
03151, м . Київ, вул . Ушинського, 15
Тел .: (044) 242-10-84; (044) 242-10-74

«JURIDICAL SCIENCE»
UDC 34
Founded in 28 .02 .2011 . Goes out every month .
Certificate of Registration: KB № 20692-10492 series of PR 28 .04 .2014 .
ISSN 2222-5374
Journal April 20, 2011 recorded in the International Center of Periodicals
(ISSN International Centre, m . Paris), the magazine recorded and indexed
in such international scientometric directories and databases:
Index Copernicus – from 1 January 2014; Safetylit — from 17 August 2016;
Social Science Research Network (SSRN) — 17 оctober 2016;
HeinOnline (William S . Hein & Co ., Inc .) — since 27/07/2017 .
Ministry of Education and Science № 153 from 02 .14 .2014 . «On approval of
Attestation Collegium of the Ministry of Education decisions on the activities of
specialized academic councils on February 14, 2014», according to points 35 and 36,
paragraph 4 of the Ministry of Education and Science of Ukraine approved by the
Decree of the President of Ukraine on April 25, 2013 № 240 Procedure for awarding
academic degrees and awarding academic ranks of Senior Scientist, approved by the
Cabinet of Ministers of Ukraine of 24 July 2013 № 567, Regulations on specialized
academic council, approved by the Ministry of Education and Science, Youth and Sports
of Ukraine on September 14, 2011 № 1059, registered in the Attestation Collegium of
the Ministry of Justice of Ukraine October 10, 2011 by № 1170/19908, Regulation of
the Certifying Board of the Ministry of Education, Youth and Sports of Ukraine,
approved by the Ministry of Education, Youth and Sports of Ukraine from September
14, 2011 № 1059, registered with the decree of the Ministry of Justice of Ukraine on
October 10, 2011 by № 1169/19907, procedure for formation of the list of scientific
professional editions of Ukraine, approved by the Ministry of Education, Youth and
Sports of Ukraine on October 17, 2012 year number 1111, registered with the Ministry
of Justice of Ukraine November 2, 2012 by № 1850/22162, and based on the decision of
the Attestation Collegium of the Ministry of Education on February 14, 2014 – № 153 .
Scientific Law Journal «Juridical science» is included into the list of scientific
professional editions of Ukraine according to the list .
Founder and Publisher:

Higher Educational Institution «National Academy of Management»
03151, Ukraine, Kyiv, Ushyns’koho Street, 15
Chairman of the Editorial and Publishing Council of SA Erokhin
subject of publishing certificate № 4714 of 23/04/2014 .
Editor:Valery
Editor: Ihor Paryzkyi
K ., Matviychuk
DoctorDoctor
of Economics, PhD in Law,
of Law, Professor, Professor,
Honored Vice-Rector
Worker of P hD
of Education in Law,
of Ukraine,
the University
Vice-Chancellor «National«National
of the University Academy of Management»
Academy of Management»
Yevhen
Deputy Hida
Editor: Inna A ., Khar
Doctor
Doctor of Law,
of Law, Professor,
Associate HeadDeputy
Professor, of the Department
Head of the of Theory andof Criminal
Department
history of state
Law, Criminology, andand
Civil lawCommercial
of the University «National
Law of Academy
the National of Management»
Academy of Management»
EDITORIAL OFFICE ADDRESS:
Tel .: (044) 242-10-84; (044) 242-10-74
Regarding the publication of their article, the authors need to communicate
with the secretary of the journal
Savenkova Tatiana
Е-mail: tanya_saven@ukr .net
www.legal.nam.edu.ua

INSTRUCTIONS TO AUTHORS OF THE «JURIDICAL SCIENCE»
JOURNAL NEW REQUIREMENTS FOR ARTICLES
Articles sent to the Editor of «Juridical science», according to the Presidium of the Higher
Attestation Commission of Ukraine decree №7D05/1 dated January 15, 2003 «On increasing demands for
specialized issues listed in HAC of Ukraine» should include the following:
• A scientific article should be relevant, with clearly defined problematic issues, include scientific
positions developed by the author, the conclusions of scientific and practical importance of scientific work;
including determination of UDC .
• The paper should include the following elements:
• a problem and its relation to important scientific and practical tasks;
• analysis of recent researches and publications on the issue to be considered;
• definition of specific issues that are not solved in the problem for research chosen;
• formulation of the objectives of the article;
• summary of the main conclusions of the study;
• conclusions of this study;
• in the article should be no less than 15 references;
• internal structure – sections with names or selected parts .
• Name, surname and title of the article in addition to the Ukrainian language should be also in
English .
• References to this or that research should be placed in brackets according to the number of
mentioning in the list of references with indication of appropriate page ([3, p . 12]) .
A list of sources at the end of the article are compiled in accordance with International Standard
of Ukraine DSTU DSTUGOST8302:2015 «A«A
7 .1:2006 System of of
System Standards
Standardson
onInformation,
Information, Librarianship and publishing .
A Bibliographic Notation . A Bibliographic Description . General Requirements and Rules of Composition» .
Also in the source list has to be at least 5 English language references .
• After he references are added abstracts and keywords in three languages (Ukrainian, Russian
and English) .
• Abstracts should include: an author’s name, a title of the article in (Ukrainian, Russian and
English) languages . The authors should pay attention that there should be an abstract in English and half
a page A-4 (in a separate file) .
• The English text should be executed at the professional level of language proficiency . In the case
of a text translated, for example, through the Internet Translator (Google, etc .), or unprofessional, the
article will not be accepted for publication .
The article and the abstract should be named:
1 . issue number should be placed before the name (11, 4, 7, etc .);
2 . dot after the number of issue you should place 2 last figures of the year (14, 15, etc .);
3 . underscores (_), then the type of document note – abstract topic – Article;
4 . after the title of the articles, underscores (which separate code with the author’s name) you
should place the author’s last name, name in English and initials .
Example: 11 .14_note_Olenenko A .doc (where «note» – markS annotations) or 11 .14_ topic _
Olenenko A .doc . (Where the topic – refer to the article) .
• Publication (title, information about author, text, references, abstract, and keywords) should
not exceed 20-30 000 signs .
Additions to the scientific article:
• An electronic version of the article in a format MS Word (docx or doc);
• Information about the author in Ukrainian and English (surname, first name, middle name (in
full), academic degree, academic status, place of work and position, mailing address, telephone number);
• A statement signed by the author (s) that sent the article is had been not printed and have not
given to any other editions;
• a photo of the author (s) in the format jpg, tif;
• Qualitative illustrative materials supplied by a name and number suitable for scanning;
• Extract from the minutes of the Department with recommendation of the article for publication,
duly certified (for the Articles of Ph .D ., graduate students and adjunct academic degree) .
• An article submitted to the editor without complying with these requirements shall not be
published .
• All the authors to note: when supplying article necessarily indicate a brief information about the
author, telephone and your own e-mail to ease communication with authors .
Editors reserve the right to review, edit, and reduce decline articles.
For authenticity of the article the author is responsible for.
The royalties are not paid for the publication.
Reprints of published materials in the journal are made only with the permission of the author and the
publisher.
Available materials are not returned.
Higher education institution «National Academy of Management»
«Juridical science»
Тел .: (044) 242-10-84; (044) 242-10-74

13 21 PB

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

13 21 PB

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

ISSN 2222-5374

№11 (101) 2019

«ОНЛАЙН» НОТАРІАТ В ГРУЗІЇ І ЕСТОНІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

В статті описуються юридичні наслідки тимчасової окупації частини

ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Луцька Г. В., 2019

здійснено моделювання правових засад дистанційного нотаріального про-

Актуальність теми. Одним із наслідків збройної агресії Російсь-

Іншого законодавчого шляху жителям тимчасово окупованих територій

вати, наприклад, дистанційне вчинення нотаріальних дій та вчинення

Закон Грузії «Про нотаріат» від 4 грудня 2009 року безпосередньо не

ви (як правило, це у спадкових справах), така заява повинна бути підписа-

вчинення нотаріальної дії, попередньо погодивши із заявником і свідками.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

4. Нотариальная палата Грузии отчиталась за 2013. URL: https://www.

«ONLINE» NOTARY IN GEORGIA AND ESTONIA AND PROSPECTS

The article describes the legal consequences of the temporary occupation

occupied territories proceedings with the participation of residents of the

ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019

АДМІНІСТРАТИВНІ ПОВНОВАЖЕННЯ ВИЩОГО

Актуальність статті полягає в тому, що з моменту створення Вищого

ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019 © Антипова І. Л., 2019

Актуальність теми. З моменту створення Вищого антикорупційного

у порядку та у спосіб, визначений соціальними правилами і нормами з

стративним посадам, а саме – певні організаційні дії, конкретні напрямки

ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ADMINISTRATIVE POWERS OF THE HIGHER ANTI-CORRUPTION COURT

ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019

ДО ПИТАННЯ ПРО ВПЛИВ УМОВ МІСТА НА ДІЯЛЬНІСТЬ

У даній науковій статті встановлено етапи організації і забезпечення

Актуальність теми. Забезпечення конституційних прав і свобод

життя людини, її здоров’я, честь, гідність і безпека визнаються

го порядку відіграють патрульна поліція, підрозділи превентивної діяль-

Не позбавлене дискусійних положень також визначення, запропоно-

підрозділам Національної поліції України важливо знати, як було нами

публічної безпеки та порядку, проведення спеціальних операцій, зокрема

цього явища. Тому роль підрозділів Національної поліції у забезпеченні

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

особи в Україні. Вісник асоціації кримінального права України. №2. 2017.

ON THE QUESTION OF THE IMPACT OF CITY CONDITIONS

ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019

ІСТОРИЧНІ ТА АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ УМОВИ

Актуальність статті полягає в тому, що досвід діяльності вітчизня-

Ключові слова: місцеве самоврядування, децентралізація, французь-

Актуальність теми. Одним із пріоритетних напрямків підвищення

Виклад основного матеріалу. Процеси становлення та розвитку

автономності місцевого самоврядування та паралельне існування на

максимально централізована, і основними носіями влади на місцевому

комуна. Важливо відзначити, що на рівні комуни створюються лише

самоврядування, а не здійснює представництво спільних інтересів громад,

органів державної виконавчої влади органам місцевого самоврядування,

них комун у Франції показує, що надання різноманітних послуг населен-

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019

3. Гробова В. П. Система місцевого самоврядування Франції: досвід

культурология. 2011. Вып. 2. С. 256-264.

HISTORICAL AND ADMINISTRATIVE AND LEGAL CONDITIONS OF

The relevance of the article is that the experience of domestic local

ЮРИДИЧНА НАУКА № 11(101)/2019

МЕТА, ЗАВДАННЯ ТА ФУНКЦІЇ АДВОКАТА, ЯК УЧАСНИКА

Актуальність статті полягає в тому, що кожен елемент правового

Актуальність теми. Кожен елемент правового статусу адвокатів, як

плені законом фактори, які забезпечують непорушність правового стату-