МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ
Сумська філія
Кафедра юридичних дисциплін

ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ
З навчальної дисципліни «Основи римського приватного права»
обов’язкових компонент освітньої програми
першого (бакалаврського) рівня вищої освіти
Право за спеціальністю 081 Право

за темою – Право власності. Право на чужі речі

Суми 2023
ЗАТВЕРДЖЕНО СХВАЛЕНО
Науково-методичною радою Вченою радою
Харківського національного Сумської філії ХНУВС
університету внутрішніх справ Протокол від 29.08.2023 № 7
Протокол від 30.08.2023 № 7

ПОГОДЖЕНО
Секцією Науково-методичної ради
ХНУВС з юридичних дисциплін

Протокол від 29.08.2023 № 7

Розглянуто на засіданні кафедри юридичних дисциплін Сумської філії

ХНУВС (протокол від 29.08.2023 №1)

Розробники:
1. Доцент кафедри юридичних дисциплін Сумської філії Харківського
національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних
наук, доцент Науменко К.С.

Рецензент:
1. Гарант ОП - завідувач кафедри юридичних дисциплін Сумської філії
Харківського національного університету внутрішніх справ, доктор
юридичних наук, доцент Панасюк О.В.
 План лекції
1. Поняття та види права власності
2. Набуття та припинення права власності
3. Захист права власності
4. Поняття та види прав на чужі речі
5. Поняття та загальна характеристика сервітутів
6. Узуфрукт та узус
7. Суперфіцій та емфітевзіс
8. Поняття та види застави

Рекомендована література:
Основна:
1. Основи римського приватного права : навчально-методичний посібник /
за ред. Є. О. Харитонова. – Одеса : Фенікс, 2019. – 296 с.
2. Основи римського приватного права : навч. посіб. – [вид. 2-ге, допов.] /
В. С. Макарчук. – К. : Атіка ; Х. : Право, 2015. – 256 с.
3. Основи римського приватного права: курс лекцій / P. А. Калюжний, Ю.
В. Ящуринський. — К. : ДП «Вид. дім «Персонал», 2011. — 184 с. —
Бібліогр. : с. 182–183.
4. Основи римського приватного права. Стислий курс: навч. посіб./ В.А.
Кройтор, С.О. Сліпченко, С.П. Довбій, Н.О.Горобець/ за заг. ред. проф.
В.А. Кройтора.- Х.: Ніка Нова, 2014. – 198 с.
5. Основи римського приватного Права: Навчальний посібник. – Львів:
Ред.-вид. відділ Львів, ун-ту, 2016. – 238с.
6. Римське приватне право: підруч. / А. Р. Калюжний, В.М. Вовок ; – К. :
«МП Леся», 2014. – 240 с
7. Римське цивільне право: Навчально-методичне забезпечення // Гіда Є.О.
– К.: Національна академія управління, 2019. –73 с.
Допоміжна:
8. Дячук Л.В. Заборони шлюбу адміністраторів та громадян провінцій в
римському праві та законодавстві Юстиніана / Л. В. Дячук // Часопис
Київ. ун-ту права. – 2011. – № 3. – С. 20–23.
9. Задорожній Ю. Започаткування римським правом принципів права у
країнах романо-германської правової сім’ї / Ю. Задорожній // Право
України. – 2010. – № 3. – С. 272–276.
10. Качур В.О. Природні умови обмеження правосуб’єктності фізичних осіб
у Стародавньому Римі / Віра Олегівна Качур // Часопис Київ. ун-ту
права. – 2010. – № 3. – С. 8–12.
11. Колибабчук, Н. К. Формирование института юридических лиц в
Древнем Риме / Н. К. Колибабчук // Римське право і сучасність : матер.
Міжнар. наук. конф. (Одеса, 28 травня 2011 р.) . 2011 . 402 с. ─ С. 66-69.
12. Кононенко В. П. Прецедент у Римському праві / В. П. Кононенко //
Проблеми законності : академіч. зб. наук. праць / Нац. юридич. акад.
України імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2010. – Вип. 108. – С. 21–29.
13. Полдников, Д. Ю. К проблеме формирования принципа pacta sunt
 servanda в традиции западноевропейского ius commune / Д. Ю.
Полдников // Римське право і сучасність : матер. Міжнар. наук. конф.
(Одеса, 28 травня 2011 р.) . 2011 . 402 с. ─ С. 36-39.
14. Римське право і сучасність [Текст] : матеріали Міжнар. наук.-практ.
конф., 18 трав. 2019 р. / [за заг. ред. Є. О. Харитонова ; упоряд.-уклад.:
М. В. Кучеренко, В. С. Лоншакова] ; Півден. регіон. центр Нац. акад.
прав. наук України, Нац. ун-т "Одес. юрид. акад.", ДВНЗ "Ужгород. нац.
ун-т", Каф. цивіл. права. - Одеса : Фенікс, 2019. – 295
15. Екатерина Викторовна Рыжук // Проблеми вдосконалення цивільного
законодавства України : Матер. круглого столу 12 травня 2012 р. 2012 .
184 с. ─ С. 137-139.
16. Про українське право. / За ред. проф. І. Безклубого. – К., 2015. – Число
ІХ. – 204 с.
17. Соломахина, Е. А. Строение римской семьи / Е. А. Соломахина //
Римське право і сучасність : матер. Міжнар. наук. конф. (Одеса, 28
травня 2011 р.) . 2011 . 402 с. ─ С. 72-74.
18. Халабуденко, О. А. Iura in re aliena: от римского права к современному
гражданскому праву / О. А. Халабуденко // Римське право і сучасність :
матер. Міжнар. наук. конф. (Одеса, 28 травня 2011 р.) . 2011 . 402 с. ─ С.
44-46.
Інформаційні ресурси в Інтернеті:

19. http://the-law.at.ua
20. http://www.univer.km.ua/visnyk/1587.pdf

Текст лекції

1. Поняття та види права власності

Обсяг і межі права власності римляни визначали за допомогою вказівки
на правомочність власника. Сукупність цих правомочностей складала зміст
права власності.
Римський власник мав наступні правомочності: право володіння (jus
possidendi); право користування (jus utendi); право розпорядження (jus
abutendi); право отримувати доходи (jus fruendi); право захисту (jus
vindicandi). Проте з часом, помітивши, що деякі правомочності в певній мірі
повторюють одна одну, римляни звужують їх коло. У результаті виникла
класична тріада правомочностей власника – право володіння (jus
possidendi), право користування (jus utendi) і право розпорядження (jus
abutendi).
Правомочність володіння – це можливість власника фактично володіти
своєю річчю.
Правомочність користування – можливість власника вилучати з речі
корисні властивості, отримувати доходи і прирости від неї.
Правомочність розпорядження – можливість власника за власним
розсудом визначати правову долю речі, тобто відчужувати всіма
дозволеними способами, заповідати, встановлювати сервітути на користь
інших осіб тощо.
Види права власності. Найдавнішим правом власності в Римі була
квіритська власність (dominium ex jure Quiritium). Вона ґрунтувалася на
нормах цивільного (квіритського) права і характеризувалася обов’язковим
поєднанням у ній наступних специфічних ознак:
а) її суб’єктами могли бути тільки римські громадяни. Виняток з цього
суворого правила допускався лише для латинів, наділених jus commercii
(тобто, що визнавалися повноправними особами у сфері майнових відносин);
б) як її матеріальні об’єкти виступали манципні речі (res mancipi),
наприклад, італійська земля. Земля, розташована в провінціях, не могла стати
матеріальним об’єктом квіритської власності;
в) єдиним можливим способом її придбання була така складна
процедура, як манципація. Придбання речі шляхом простої передачі не
створювало квіритської власності.
Квірітській власності протиставляється власність преторська або
бонітарна (res in bonis – речі, що входять до майна). Вона виникала за
відсутності хоча би однієї з ознак, властивих квіритській власності, тобто
якщо її набувач не був римським громадянином, або хоч і належав до
римських громадян, але набував неманципних речей (res nес mancipi), або
навіть набував манципнi речi, але за допомогою не манципацiї, а простої
traditio (передачі). Найменування преторської власності обумовлювалося
наданням їй захисту з боку преторського едикту при абсолютному
невизнанні з боку норм цивільного права.
По тому як розширювалися території Риму стала розвиватися так звана
«провінційна власність» – власність на землі, що перебувають за межами
Аппенінського півострова. У сфері цивільного обігу провінційні власники не
могли користуватися приписами цивільного права, а зверталися виключно до
права народів. Крім того, власники земель були обмежені у праві
розпорядження цими землями і були зобов’язані відраховувати особливі
платежі до скарбниці.

2. Набуття та припинення права власності

Підстави набуття права власності.
Римське право з найдавніших часів всі способи набуття права
власності поділяло на первинні і похідні.
Первинний спосіб набуття права власності полягав у тому, що право
власності на дану річ виникало вперше або незалежно від волі колишнього
власника.
До первинних способів відносилися:
Захоплення нічийної речі (occupatio rei nulljus) породжувало право
власності у тієї особи, яка першою захоплювала нічийну річ.
Цей спосіб виник тоді, коли були ще не освоєні землі, ліси і т.д.
Власником визнавався той, хто першим починав їх обробляти. У цей спосіб
виникало право на зібрані ягоди, плоди, коріння, убитого звіра, виловлену
рибу і т.д. Об’єктами права власності за цим способом могли стати речі, які
до їх заволодіння, ні в чиїй власності не знаходилися, на які право власності
до цих пір взагалі не встановлювалося, тобто нічийні. Сюди ж відносилися
речі, від права власності на які власник відмовився, – викинуті. Перший, хто
захопив таку викинуту річ, ставав її власником.
Особливий правовий статус визначався для скарбу. Скарб (thesaurus) –
це виявлені цінності, невідомо ким і коли заховані. Скарб також вважався
нічийним, оскільки не був відомий його власник, і переходив у власність
того, хто його знайшов. Проте якщо скарб знайдений на землі іншого
власника, то половина його належала власникові земельної ділянки, а інша –
тому, хто його знайшов.
Переробка речей (specificatio) – право власності виникало у особи, яка
її переробила, якщо річ створена зі свого матеріалу. Якщо річ створювалася в
результаті переробки чужої речі (матеріалу), то питання про право власності
вирішувалося таким чином: якщо нову річ можна знову перетворити на
матеріал, із якого вона була зроблена, то її власником ставав власник
матеріалу, якщо ж не можна, то право власності на неї належало її творцеві.
Придбання права власності за давністю (usucapio) – засновано на
давності володіння майном, що не належало його власникові. У
доюстиніанівський період строк давності встановлювався в один рік для
рухомих речей і два роки -для нерухомих. У праві Юстиніана були
встановлені строки набувальної давності в три роки для рухомого майна і
десять років – для нерухомого.
Для придбання права власності за давністю були потрібні наступні
умови: а) наявність правової підстави володіння (купівля-продаж, дарування і
т.д., які мали місце, але не привели до виникнення права власності); б)
добросовісність власника, який не знав і не міг знати про своє незаконне
володіння;
в) безперервність володіння протягом встановленого строку (три роки для
рухомого майна і десять років для нерухомого).
Крадені речі не могли перейти у власність за давністю володіння.
З’єднання речей (confusio) мало місце у випадках, коли одна річ
поглиналася іншою так, що не можна було їх відокремити. Наприклад, при
будівництві будинку використана колода іншого власника. У цьому випадку
власність на приєднану річ переходила до власника основної речі, який
зобов’язаний був відшкодувати власникові приєднаної речі її подвійну
вартість.
Такі форми приєднання мали місце і у випадках посіву, насадження,
зведення споруди на чужій землі. Урожай, насадження і будівля ставали
власністю власника землі за принципом: будівля і все вирощене, посаджене
потрапляє у власність того, кому належить земля. Сюди ж відносилися
намивання, припаї і т.д.
Змішування речей (commixtio) – це таке їх з’єднання, при якому
неможливо було встановити, яка з речей, поглинула яку. У результаті
змішування однорідних речей виникала загальна власність для двох або
декількох власників.
Приплід тварин, урожай саду й інші плоди з моменту відділення їх від
плодоносної речі, коли плоди ставали окремою річчю, переходили у
власність власника плодоносної речі.
Похідний спосіб набуття права власності полягав у тому, що право
власності переходило від однієї особи до іншої за їх взаємною волею
(бажанням).
До похідних способів виникнення права власності відносилися
договір і спадкування.
Договір (contractus) існував у вигляді: манципації (mancipatio), уступки
права (in jure cessio) або передачі (traditio). Римське право суворо
дотримувалося принципу: власність переноситься передачею, а не
домовленістю. Тільки при поєднанні двох умов (фактична передача, що
спиралася на правову підставу) право власності переходило від відчужувача
до набувача.
Манципація (mancipatio) – символічний акт, за яким у присутності
п’яти свідків із числа повнолітніх римських громадян і вагаря відбувалася
фактична передача речі відчужувачем набувачу. Спочатку вагар дійсно
зважував метал, за який річ відчужувалася, але з появою чеканної монети
зважування стало символічним і лише засвідчувало дійсність передачі права
власності набувачу.
Уступка права (in jure cessio) виникла в преторському праві і була
уявним судовим процесом. Набувач вимагав річ, якої набував, стверджуючи,
що вона належить йому. Відчужувач визнавав вимогу позивача. Претор,
перед яким здійснювалася ця процедура, визнавав право власності за
набувачем.
Передача (traditio) полягала в передачі фактичного володіння річчю від
відчужувача до набувача, тобто у виконанні попереднього правочину, яким є
договір купівлі-продажу, міни, дарування і т.д. Для перенесення права
власності за допомогою традиції мала значення підстава (causa justa
possessionis), за якою передача здійснювалася. Цією підставою і була взаємна
воля сторін, виражена в договорі, яка повинна була передувати передачі речі.
Традиція ж була лише її виконанням, завершальним актом.
Втрата права власності. До підстав втрати права власності
відносилися:
Загибель речі. Це могла бути як фізична загибель (наприклад, згоріла
або розбита річ), так і юридична загибель (вилучення речі з обороту).
Відмова власника від свого права. Наприклад, власник просто викидав
свою річ.
Передача права (відчуження), тобто перехід права власності на річ від
однієї особи до іншої шляхом передачі, наприклад, у результаті договорів
купівлі-продажу, дарування, міни і т.д.
 Позбавлення особи права власності поза його волею. Наприклад,
унаслідок конфіскації речі, придбання права власності на неї іншою особою
через давність володіння і т.д.

3. Способи захисту права власності

Захист права власності в Стародавньому Римі був надзвичайно
різноманітний за своїми видами і спрямованістю. Тут будуть розглянуті лише
типові види речово-правового захисту, які римське право розробило дуже
ґрунтовно. Це три спеціальні позови: віндикаційний, негаторний і
прогібіторний позови.
Віндикаційний позов (rei vindicatio) – це витребування своєї речі
неволодіючим власником від володіючого невласника (vim dicere –
оголошувати про застосування сили).
Віндикаційний позов застосовувався для відновлення порушеного
права, пов’язаного з втратою власником володіння річчю. При цьому
власник, втрачаючи будь-яким чином володіння річчю, не втрачав право
власності на неї, що служило підставою віндикаційного позову до будь-якого
фактичного володільця, незалежно від правової підстави володільця на
володіння річчю.
Негаторний позов (actio negatoria) – це вимога володіючого власника
проти посягань будь-кого на його власність через привласнення сервітутного
права або іншого подібного права. Суть позову полягала в тому, що власник
заперечував (звідси і назва – actio negatoria – позов про заперечення)
наявність за відповідачем такого права і застосовувався для усунення
перешкод, що перешкоджали власникові нормально здійснювати своє право
власності.
Позивачем виступав власник речі, якому хтось перешкоджав якимось
чином здійснювати право власності (наприклад, ходіння або проїзд по
земельній ділянці без правової на те підстави). Відповідачем по негаторному
позову був той, хто претендував на користування чужою річчю.
Прогібіторний позов (actio prohibitoria – позов про перешкоджання) –
це вимога про припинення дій, що перешкоджають власникові здійснювати
своє право і усуненні негативних наслідків таких дій.
Прогібіторний позов застосовувався у випадках, коли треті особи, хоч і
не посягали на чуже майно, але заважали своєю поведінкою власникові
нормально використовувати його. Наприклад, часто зустрічалися в умовах
міської скупченості Стародавнього Риму спроби звести стіну, яка,
відгородивши власний будинок, перешкоджала доступу світла у вікна
сусідського будинку. Це давало вже привід для пред’явлення прогібіторного
позову. Визнавши його обґрунтованим, суд зобов’язував порушника усунути
наслідки вчинених дій і не здійснювати дії такого ж роду в майбутньому.
Римське право знало й інші види позовів, наприклад, публіціанський
позов, введений претором для захисту преторської (бонітарної) власності;
позов про встановлення меж помістя і т.д.
4. Поняття та види прав на чужі речі
Суть права на чужі речі полягала в тому, що суб’єкт цього права
діставав можливість користуватися чужою річчю.
У зв’язку з тим, що право власності було ексклюзивним, у римському
праві було сформульовано ряд обмежень прав власника. Одні обмеження
встановлювалися для впорядкування відносин між самими власниками, що
дозволяло одним власникам оборонятися від надмірних повноважень інших
власників. Інші встановлювалися для надання невласнику права
користування майном іншого власника.
Специфіка речових прав на чужі речі полягала в тому, що вони не
конкурували з правом власності (хоч і могли обмежувати повноваження
власника) і навіть припускали наявність власності іншої особи на цю ж річ,
чому і називаються правами на чужі речі.
На основі такого права могло виникнути панування лише в обмежених
масштабах, що набувають у кожному конкретному випадку свого
специфічного окреслення.
Виділяли три види речових прав на чужі речі: сервітути;
емфітевзис і суперфіцій; заставне право.

5. Поняття та основні риси сервітутів. Види сервітутів

Під сервітутутом ( від лат. servitus – служіння або рабство речі ) слід
розуміти право користування чужою річчю, що належить на праві власності
іншій особі, в певному обмеженому відношенні. За своєю сутністю сервітут є
обмеженням права власності, що виникає з певних передбачених законом
підстав.
Отже, сервітутне право — це будь-яке дозволене звичаєм, законом або
приватноправовим правочином право користування чужою річчю. У
сервітутному праві предметом є не дії осіб, а сама річ. Тому суб'єкт
сервітутного права зберігав свої права користування річчю у тому чи іншому
відношенні незалежно від зміни власника цієї речі.
Окрім ознак, властивих всім речовим правам, сервітутам були
властиві наступні риси:
– сервітут завжди є правом на чужу річ;
– встановлення на річ сервітутного права не означало неодмінно
усунення власника від користування річчю. Проте в тих випадках, коли
одночасне користування власника і суб’єкта сервітутного права було
неможливим, переважне право належало суб’єктові сервітутного права;
- власник речі, за загальним правилом, не повинен був здійснювати
будь-яких позитивних дій. Він повинен лише терпіти здійснення суб’єктом
сервітутного права тих або інших дій, не заважати йому в здійсненні
користування. До позитивних дій сервітут зобов’язувати не міг, за винятком
несення тяжкості надбудови, при якому на власнику обтяженої ділянки лежав
обов’язок проводити ремонт і відновлювати опори (servitus oneris ferendi).
Як і більшість римських правових інститутів, сервітути виникли у
зв’язку з необхідністю врегулювання земельних відносин і перш за все між
власниками сусідніх земельних ділянок (сервітутне право часто називають
ще сусідським). Тому спочатку законодавством були закріплені так звані
земельні сервітути. Сервітути, які стосувалися землі, називалися ще
предіальними. Згодом виникли ще й особисті сервітути.
Суть земельного сервітуту як правового інструмента полягає в тому,
що недоліки однієї земельної ділянки задовольняються за рахунок вигод
сусідньої шляхом встановлення обтяження однієї ділянки на користь іншої.
Призначення земельного сервітуту – доповнювати ті блага, властивості чи
вигоди, яких не вистачає даній ділянці. Земельний сервітут не обслуговував
власника земельної ділянки, а покращував положення самої земельної
ділянки.
Отже, обов'язковою була наявність двох ділянок: пануючої й
обслуговуючої. Земельні сервітути були постійними, їх власники могли
змінюватися, а сервітути залишалися.
Римське право для всіх земельних сервітутів встановлювало такі
вимоги:
- обслуговуюча ділянка мала бути корисною для будь-якого власника
пануючої ділянки;
- ділянки повинні були знаходитись поряд;
- обслуговуюча ділянка мала бути здатною забезпечувати своїми
вигодами, перевагами, природними ресурсами постійну, а не термінову
потребу пануючого наділу;
- заміна суб'єктів сервітутних відносин не припиняла дії сервітуту;
- земельний сервітут належав особі як власнику земельної ділянки;
- користування сервітутами було суворо визначеним і обмеженим;
- необхідно було зберігати інтереси обслуговуючої ділянки;
- не можна було встановлювати сервітут, який погіршував би
властивості ділянки.
Залежно від видів земельних ділянок земельні сервітути поділялись на
сільські і міські. Якщо предметом сервітуту була земля
сільськогосподарського призначення, то сервітут був сільським. Якщо право
користування чужою землею було спрямоване на міську землю, то сервітут
був міським. До земельних сільських сервітутів належали дорожні й водні
сервітути.
До дорожніх сервітутів відносили: право проходу пішки, проїзду на
коні або на носилках, право прогону худоби, проїзду возом з вантажем.
Водні сервітути - це право проведення води, право черпати воду з
чужого джерела, право вигону худоби на водопій.
У зв’язку із забудовою міста виникли міські сервітути, до яких
відносили:
а) право робити собі дах або навіс, вторгаючись при цьому у
повітряний простір сусіда;
б) право спирати балку на чужу стіну;
в) право стоку дощової води;
г) право спуску води;
 ґ) право вимагати, щоб не був зіпсований вигляд;
д) право вимагати, щоб не були забудовані вікна;
є) право зводити будівлі не вище встановленої висоти.
Особисті сервітути відрізнялися від земельних сервітутів суто
персональним характером права і його невідчужуваністю.
Серед особистих сервітутів виділяли:
– узуфрукт (ususfructus) – право користування річчю, включаючи
привласнення плодів, що вона приносить;
– узус (usus) – право користування річчю, включаючи привласнення
плодів, але лише стільки, скільки було потрібно для задоволення власних
потреб володільця узуса;
– хабітаціо (habitatio) – довічне користування житловим приміщенням;
– операе (operae) – довічне користування рабом або твариною.

6. Узуфрукт та узус
Узуфрукт (ususfructus) – це речове право певної особи користуватися і
отримувати доходи з чужої неспоживчої речі без зміни самої речі. Отже,
узуфруктуарій мав право володіти і користуватися чужою річчю в повному
обсязі, отримувати від неї будь-які плоди як природні, так і юридичні,
надавати узуфрукт іншим особам за винагороду або без неї.
Узуфрукт встановлювався на користь конкретної особи, не міг
відчужуватися і переходити у спадщину. Він припинявся зі смертю
узуфруктарія.
Узуфруктарій був зобов’язаний користуватися річчю сумлінно, з
належною дбайливістю. Він не міг змінювати річ ні за яких обставин, навіть
якщо б така зміна її поліпшила. Узуфруктуарій ніс відповідальність перед
власником за умисне або необережне спричинення шкоди речі.
Узуфрукт був строковим правом, і його тривалість у часі була
обмежена, принаймні, життям користувача.
Об’єктом узуфрукта могли бути лише речі, що плодоносили і були
неспоживчими (худоба, плодові дерева і т. п.).
Зазвичай узуфрукт встановлювався заповітом, захищався за допомогою
спеціального речового позову (vindicatio ususfructus), в якому
затверджувалося особливе право на чужу річ.
Узус (usus) – це речове право користування чужою річчю і її плодами
для задоволення власних потреб. Право користування було особистим
сервітутом, на підставі якого уповноважена особа (usuarjus) отримувала
безкоштовне і, як правило, довічне право стільки користуватися чужою
річчю і її плодами, скільки це було необхідно для задоволення власних
потреб і потреб найближчих членів його сім’ї. Узуарій міг користуватися
плодами речі лише для особистих потреб і не міг передати її іншій особі або
здати в оренду, не міг він і перешкоджати власникові експлуатувати свою
річ.
 Захист користувача здійснювався за допомогою спеціального речового
позову (vindicatio usus). За способами встановлення і припинення узус також
подібний до узуфрукта.

7. Суперфіцій і емфітевзис
Суперфіцій (superficies – що знаходиться на поверхні землі) – це
довгострокове, відчужуване і таке, що переходить у спадщину право
користування чужою землею для забудови. Воно виникало в результаті
зведення будинку або іншої будівлі на чужій землі. Юридично між землею і
зведеною на ній спорудою існувало таке ж співвідношення, як між головною
і приналежною річчю. А з правила про те, що приналежна річ слідує за
головною, випливав і відповідний висновок: суперфіцій слідує за земельною
ділянкою (superficies cedit solo). Виходячи з цього, хто б не звів будову, його
власником міг бути визнаний лише той, кому належала за правом власності
використана для будівництва земельна ділянка.
Суперфіціарій мав право відчужувати своє право, закладати,
обтяжувати, проте був зобов’язаний своєчасно сплачувати власникові землі
поземельну ренту, а в державну скарбницю – встановлені податки. Для
відчуження була потрібна згода власника. Крім відчужуваності,
безстроковості і переходу у спадщину, ці права захищалися також проти
будь-кого і кожного, включаючи власника, за допомогою позовів і
інтердиктів, аналогічних за своїм змістом віндикаційним, негаторним і
прогібіторним позовам, а також володільницьким інтердиктам.
Емфітевзис (emphiteusis – насаджувати) – це довгострокове,
відчужуване і так, що переходить у спадщину право користування чужою
земельною ділянкою сільськогосподарського призначення. Права емфітевти
були дуже широкі. Не будучи власником, він мав право на здійснення всіх
прав власності. Плоди землі і всі доходи поступали у власність емфітевти
після відділення (separatio) від землі.
Права емфітевти переходили до спадкоємців, могли заповідатися,
даруватися або продаватися третім особам. Але при продажу він був
зобов’язаний повідомити власника і відрахувати 2% від ціни емфітевзису або
надати власникові право переважної купівлі.
Емфітевта був зобов’язаний господарювати на землі, як хороший
господар, і платити податки, вносити власникові щорічну ренту.
Для захисту своїх прав користувач мав особливий позов – actio
vectigalis і всі володільницькі інтердикти.

8. Поняття та види застави

Застава – це засіб забезпечення виконання зобов’язання, що
встановлює речове право заставодержателя на предмет застави. Речове право
заставодержателя полягало не в користуванні чужою річчю, як це мало місце
в інших правах на чужі речі, а в праві розпорядження закладеною річчю
відповідно до закону у разі невиконання зобов’язання. Право розпорядження
заставодержателя обмежене лише правом продажу предмету застави.
 Заставне право встановлювалося передачею боржником-заставодавцем
наперед обумовленої речі (предмету застави) кредитору-заставодержателю.
Зміст цього права полягав у наступному:
1. У разі невиконання боржником основного зобов’язання,
забезпеченого заставою, кредитор отримував право обернути стягнення
(продаж) на наперед визначену річ або їх сукупність.
2. Право продажу застави у разі невиконання боржником зобов’язання
зберігалося за кредитором і у разі зміни власника предмету застави,
незалежно від того, де і у кого знаходитиметься закладена річ. Іншими
словами, заставі властиво право слідування.
3. Право застави сильніше за інші вимоги, тобто вимога, забезпечена
заставою, задовольнялася в першу чергу і в повному обсязі, а з майна, що
залишилося, задовольнялася решта всіх вимог.
Римському праву було відомо три види застави:
– фідуція (fiduciae) – через яку як забезпечення виконання основного
зобов’язання боржник цього зобов’язання продавав свою річ кредиторові;
– ручна застава (pignus) - через яку річ передавалася не у власність, а у
володіння, точніше тримання іншій особі – кредиторові, який користується
володільницьким захистом;
– іпотека (hypotheca) - застава нерухомості, при якій предмет застави
залишався у власності і володінні боржника.