1.

Джерела

На відміну від Стародавньої Греції, оригінали договорів Риму до нашого часу не

збереглися. Це пов’язано передусім із тим, що Рим від практики карбувати угоди на
камені перейшов до менш витривалих матеріалів – дерева, металу і полотна. Тому тексти
договорів та обставини, що передували їх укладанню, відомі нам переважно з текстів
давньоримських «Історій». Очевидно, що особливе місце серед них посідає «Історія»
Полібія (201–120 рр. до н. е.) в сорока томах, яка охоплює період від 220 до 146 рр. до н. е.
Полібій сам обіймав значну посаду гіпарха Ахейського союзу і брав участь у Третій
Македонській війні (172–168 рр. до н. е.), яку, серед іншого, описав у своєму творі. Однак
Полібій описував історію Риму з дистанції, грецькою мовою, взоруючись на грецькі
тексти та грецьку традицію історіописання. Іншим автором, який мав змогу описувати
сучасні йому події, а також черпати інформацію з офіційних актів Римського сенату та
Acta Diurna Populi Romani (збірника державних актів), був римський сенатор Публій
Корнелій Тацит. Його «Історія», яка охоплює період 69–96 рр. н. е., описує Рим часів
правління Доміціана, Нерви та сучасного йому імператора Траяна.

Автори найбільш використовуваних дослідниками «Історій» не були очевидцями

описуваних ними подій або ж їхні описи сучасності не збереглися до нашого часу.
Наприклад, хоча «Історія від заснування міста» Тіта Лівія (59–17 рр. до н. е.) і сягала часів
правління сучасного йому імператора Октавіана Августа, однак та чверть його
монументальної праці, що у досить задовільному стані дійшла до нашого часу,
завершується приблизно за сто років до часу народження історика. Римські приклади з
«Порівняльних життєписів» Плутарха також на сто років давніші від сучасних йому подій.

Нарешті, проблема при роботі з римськими «Історіями» полягає у тому, що навіть твори,
написані римлянами, взорувались на грецькі зразки, а отже описи запозичували грецькі
риторичні фігури для пояснення тих чи тих подій. Наприклад, з часів Полібія в літературі
закріпилося пояснення, що Рим насправді вів війни лише з метою захисту від явних або
потенційних ворогів, а основною причиною Першої Пунічної війни названо приховану
загрозу з боку Карфагену, який «оточував Рим»

2. Форми зв’язків

Міжнародні зв'язки в Римі були настільки ж стародавніми, як в Греції і на Сході. З

незапам'ятних часів у Римі існували проксенія (jus hospitii) і колегія феціалів, що
нагадували грецьку колегію амфіктіонів. Феціали регулювали виникаючі між племенами і
племінними союзами суперечки і непорозуміння. У коло їх повноважень входили:
охорона міжнародних угод, оголошення війни і укладення миру. Феціали – колегія жреців
з цивільними функціями. Жодна важлива справа не могла бути ні початою, ні завершеною
без санкції феціалів. Вони оголошували війну, укладали мир і підписували договори.

Колегія феціалів складалася з 20 осіб, які належали до стародавніх родів і довічно

перебували у своєму званні. Діяльність феціалів протікала під покровом глибокої
таємниці. Здійснювалися різні обряди, вимовлялися магічні слова, зміст яких був
зрозумілий одним лише посвяченим. Зовнішньою ознакою феціалів був вовняний одяг,
пов'язка на голову, на голові – грудка священної землі з травою і корінням (verbena),
вирізана на Капітолійському пагорбі. Земля була символом території держави, яку вони
представляли.

У такому одязі представник колегії «святий отець» (pаtеr pаtrаus) вирушав до кордону
сусіднього народу для врегулювання спірних питань або оголошення війни.

Всі спірні питання перш за все намагалися вирішити миром. У разі неможливості досягти
цього вдавалися до зброї. Оголошення війни в Стародавньому Римі було найвищій мірі
складною процедурою. Ведення переговорів покладалося на спеціальну комісію з
чотирьох осіб зі «святим отцем» на чолі. Комісія кілька разів відправлялася в місто, що
порушило міжнародні постанови. При цьому всякий раз здійснювалися обряди і гучним
голосом вимовлялися магічні слова і прокльони на адресу порушника міжнародного
права. Потім комісія поверталася до Риму і протягом 33 днів чекала відповіді. У разі
неотримання такого феціали доповідали Сенату і народу, яким належало право
оголошення війни. Після цього «святий отець» в останній раз вирушав до кордону
ворожого міста і кидав на ворожу землю дротик з обпаленим і скривавленим кінцем.

Процедура оголошення війни з усією повнотою описана в історії Тіта Лівія в розповіді про
війну римлян з альбанцями, вирішеної поєдинком трьох братів Гораціїв і Куріаціїв.

Укладення миру теж супроводжувалося багатьма церемоніями і було дуже складною

справою. Після виконання всіх необхідних церемоній «святий отець» читав текст
договору і вимовляв особливу клятву феціалів, яка закликала всякі біди і нещастя на
голову порушника миру. «Римляни ніколи не порушать першими умов, накреслених на
цих таблицях, які я вам зараз прочитав ... якщо ж вони їх порушать, то тоді нехай уразить
їх Юпітер так, як я зараз вдарю цю жертовну тварину, але в стільки разів сильніше, у
скільки бог сильніший від людини».

З плином часу вищеописані форми оголошення війни і укладення миру видозмінювалися,

але ніколи не зникали зовсім. Колегія феціалів згадується в джерелах
пізньореспубліканского і навіть імперського періоду.

Центральне становище Риму та Італії в Середземноморському басейні з самого початку

сприяло розвитку економічних міжнародних зв'язків. Цим пояснюється той багатозначний
факт, що «право народів» (jus gentium) найбільш повне вираження отримало саме на
римському грунті. Про «права народів» не один раз з різних приводів згадують римські
письменники кінця Республіки і Імперії. Особливо багато уваги аналізу цього поняття
приділяє Цицерон у трактатах «Про державу» і «Про обов'язки». «Право народів»
протиставлялося «цивільному праву» (jus civile), яке поширювалося тільки на римських
громадян. Воно зберігало свою силу як під час миру, так і під час війни. Порушення
«святості посольства і договорів» (jus et sacra legationis) відносилося до області
міжнародного права.

Зачатки міжнародного права містяться вже в збірнику найдавніших юридичних формул

феціалів (jus fetiale).

Дипломатичні органи.
Організація і структура дипломатичних органів античного Риму відображає особливості
його політичного ладу. Якщо в Греції класичного періоду, з її розвиненою дипломатією,
значну роль у зовнішній політиці відігравали Народні збори, тобто збори громадян, що
стояли поза і вище рабів, які не мали громадянських прав, то в Римі класичного періоду
політичним керівником зовнішньої політики був орган римської рабовласницької знаті –
Сенат.

Посольства в Римі називалися легаціями (legationes), а посли – легатами (legati),

ораторами (oratores) і жезлоносцями (caduceatores). У найдавніший (царський) період
римської історії право посилати посольства належало царю, а послами були феціали. При
Республіці це право перейшло до Сенату. Права Народних зборів (коміцій) у Римі були
більш обмежені, ніж у Греції. Зовнішня політика, приймання і відправлення посольств
підлягали управлінню Сенатом. Посольські функції вважалися дуже важливими і
потребували високих якостей людей, на яких вони покладалися. Внаслідок цього
призначення особового складу посольської місії в Римі було дуже складною справою.
Питання обговорювалося в Сенаті, і всякий раз з цього приводу видавалася спеціальна
сенатська постанова (senatus consultum). «Чи чув хто-небудь, щоб колись в Римі посли
обиралися без сенатського ухвалення?» – Запитує Цицерон в одній зі своїх промов.

Сенатус-консультум встановлював тільки норми чи принципи, на підставі яких повинно

було бути побудоване посольство. Посол за будь яких умов повинен був вчиняти
відповідно з «гідністю і користю римського народу». Самий же вибір послів надавався
головуючому в Сенаті – консулу або претору. Іноді послів вибирали за жеребом. Ніхто не
мав права відмовлятися від посольства. Посли зазвичай обиралися з сенаторського стану
(нобілів).

Римські посольства ніколи не складалися з однієї людини. Це суперечило б духу

римського права республіканської епохи. Делегації складалися з двох, трьох, чотирьох,
п'яти і навіть десяти чоловік. Але їх звичайний склад – три людини. Усі посольства мали
головуючого, або главу посольства (princeps legationis). Ця роль належала сенатору
вищого рангу. Особистість посла була захищена звичаєм і законом.

Зовнішньою відмінністю послів служив золотий перстень, що давав право на

безкоштовний проїзд та отримання в дорозі всього необхідного. Для посилення престижу
послів їх іноді супроводжували військові судна (квінкверема). На утримання посольських
делегацій відпускалися дорожні гроші (viaticum) і все необхідне приладдя – срібний
посуд, одяг, білизна, похідна постіль. Крім того, до посла прикріплювався цілий штат
прислуги (вільні і раби): секретарі, перекладачі, булочники, кондитери, м'ясники й інші
слуги.

Цілі посольства могли бути різноманітними: оголошення війни і укладення миру,

підписання договорів, організація підкорених провінцій, третейське залагоджування
міжнародних конфліктів і вирішення релігійних суперечок.

По закінченню своєї місії легати віддавали Сенату звіт про свою діяльність. На
дипломатичній мові Риму це називалося «зробити доповідь про посольство» (legationem
referre, або renuntiare).
У період республіки посольства діяли на засадах колегіальності. Ці функції не дозво-
лялося покладати на одну особу. Посольства складалися з 2-10 осіб, найчастіше – з трьох
осіб. На чолі кожного посольства стояв його голова (princeps legationis), як правило, сена-
тор високого рангу. Кожен посол на знак своєї функції носив особливий золотий перстень,
який давав йому право на безкоштовний транспорт і помешкання. З часом, в міру
розвитку й збагачення римської держави її посольства ставали щораз пишнішими й
поважнішими. Посольствам надавали ескорт, утримання на дорогу, а також численну
свиту з вільних людей і рабів, секретарів, перекладачів та прислуги.

Завдання посольств були різні: оголошення війни, укладання миру, підписання дого-
ворів, організація підкорених провінцій та арбітраж у спорах.

Римські посольства не мали постійного характеру. Їх висилали час від часу з метою
залагодження конкретної справи. Після повернення до Риму посольства складали
сенатові звіт про діяльність місії.

Прикметним нововведенням, яке підкреслювало панівне становище Риму як під час миру,
так і під час війни, було встановлення точних термінів для завершення переговорів. Так,
македонським послам, які прибули до Риму 197 р. до н. е., відразу ж повідомили, що,
якщо переговори не завершаться підписанням угоди протягом 60 днів, їх розглядатимуть
не як дипломатичну місію, що має імунітет, а як шпигунів, що потягне за собою
допровадження їх під збройною вартою до узбережжя.

Одним з непривабливих прикладів запровадженої римлянами практики було включення

в договори положень, що передбачали одержання заручників як гарантів дотримання
договорів. Після другої Пунічної війни, коли римляни стали незаперечними володарями
світу, вони продовжували вимагати надання заручників від переможених племен і
народів, але ніколи, ні за яких обставин не видавали заручників самі. Так, наприклад,
Юлій Цезар взяв не менш ніж 600 заручників від галльських племен. Договори містили
статті, в яких визначалося число заручників, яких належало видати, їхні імена й звання,
стать і вік за групами, а також вказувалося, чи можна було їх замінити через певне число
років.

Сенатові належало право не тільки відправляти, але й приймати посольства. Прибулі до

Рима посольства іноземних держав ділилися на дві категорії: 1) посольства держав, що
знаходилися з Римом у ворожих відносинах, і 2) посольства дружніх держав. Посли
ворожої держави в місто не допускалися. Вони розміщались за міською межею, на
Марсовому полі, в особливій «заміській віллі» (villa publica). Тут вони очікували
запрошення Сенату для отримання аудієнції. Аудієнція відбувалася в храмі Беллони
(богині війни), який знаходився поряд з «заміською віллою». Бували випадки, коли
послам ворожих держав відмовляли в прийомі. Тоді вони мали у визначений термін
покинути територію Італії і не з’являтись знову без формального дозволу.

Зовсім іншим було ставлення до послів дружніх держав і народів, хоча і тут не було
цілковитої рівності. Делегації держав першого рангу зазвичай зустрічав квестор
(державний скарбник). Він супроводжував їх, слідуючи на чималій відстані, під час їх
проїзду по Італії і при від'їзді додому. Під час перебування послів в Італії їм приділялась
повна увага. Вони зупинялися в самому Римі, в одній з кращих будівель міста
(грекостасіс). Їх запрошували на святкування, театральні та циркові вистави та надавали
їм кращі почесні місця. У Римі існував звичай дарувати послам подарунки. На честь
особливо важливих персон навіть ставили статуї біля підніжжя Капітолію. Зі свого боку
посли, які приїжджали в Рим, мали звичай робити дуже великі внески в римську
скарбницю у вигляді золотих і срібних речей. Відомий, наприклад, «скромний подарунок»
Карфагена – золотий вінок, що важив 25 фунтів, і не менш «скромний» дар сирійського
царя Антіоха – золоті вази вагою в 500 фунтів.

Про мету свого прибуття іноземні місії повідомляли римському магістрату на латині або
через перекладача. Магістрат, зазвичай квестор, робив доповідь Сенату. Рішення Сенату
або оголошувалося делегатам (безпосередньо в самому залі засідання або у вестибюлі),
або ж доводилося до їх відома через магістрату. У разі складних і заплутаних питань
призначалася особлива комісія, і кожне питання вирішувалося самостійно.

Поряд з легаціямі іноземних держав в Рим приходила маса посольств провінційних міст
(муніципій), всіляких корпорацій і спілок.