РІДЕР З КУРСУ «ДИПЛОМАТИЧНИЙ ПРОТОКОЛ І ЕТИКЕТ»

Тема 1. Протокол і етикет - культура міжнародного спілкування

Протокол — слово, що походить з грецького "protokollon" (protos —

перший, а kola — клеїти) — у середньовіччі означав правила оформлення
документів і ведення архіву.
Протокол означає сукупність правил, у відповідності до яких в кожній
країні офіційні представники регулюють порядок різних дипломатичних
церемоній. Протокольні правила застосовуються при розробці багато-
чисельних деталей як надзвичайних церемоній, так і церемоній, пов’язаних з
роботою представництв.
Протоколу дотримуються при переговорах, підготовці угод, надаючи їм
урочистістю та пишністю більшої поваги до особливо важливих положень цих
угод. У політичній та адміністративній структурі протокол відводить кожному
своє місце, гарантує всім посадовим особам можливість користуватися його
правилами, погоджує спірні питання старшинства, а також суперечності
стосовно привілеїв та імунітетів.
Крім організації церемоній, протокол також визначає методи, рамки,
поведінку й етикет і встановлює правила стосовно офіційного й особистого
листування, форми одягу — всього того, що забезпечує кожному місце і
повагу, які відповідають його офіційному положенню і які визначаються
іншою політичною та адміністративною владою та самим суспільством"
Етикет (від французького "etiquette") — це встановлені правила
поведінки (поведінка в громадських місцях, манери, стиль одягу, форми
звернень і привітань, відносини з оточуючими тощо); правила ввічливості
(чемності) в дипломатичних колах.
Церемоніал — це офіційно прийнятий розпорядок урочистих прийомів,
процесій (церемоніал зустрічі глави держави під час офіційного візиту,
церемоніал вручення вірчих грамот і вступу посла на посаду, церемоніал
підписання міжнародних договорів тощо).
"Дипломатичний протокол — це сукупність загальноприйнятих
правил, традицій і умовностей, які дотримуються урядами, відомствами
закордонних справ, дипломатичними представництвами, офіційними особами і
дипломатами при виконанні своїх функцій у міжнародному спілкуванні".
Діловий протокол, як і дипломатичний, регламентує порядок зустрічей
та проводів делегацій, проведення бесід, переговорів і прийомів, ведення
ділового листування, підписання угод, договорів тощо.

1
 Тема 2. Елементи дипломатичного протоколу в історії України

У Х-ХІ ст. Київській Русі належала визначна політична роль у житті

тогочасної Європи. Київські воїни служили у візантійському війську і брали
активну участь у походах до Італії, Сицилії, Пивничної Африки. Володимир
Великий був одружений зі сестрою імператора Візантії Ганною, його старший
син Святополк – з донькою польського короля Болеслава Хороброго. Ярослав
Мудрий продовжував лінію підкріплювання міжнародних договорів та союзів
династичними зв’язками.

Володимир І Святославич Великий (958 —1015) руський державний і

політичний діяч з варязької династії Рюриковичів, князь
князь Новгородський (969–980), великий князь Київський (978 -1015). 988-го
року охрестив Русь. Канонізований Католицькою і Православною церквами як
Святий рівноапостольний князь Володимир.
Яросла́ в I Володи́ мирович Мудрий ( 980— 1054) Ростовський князь
(987– 1010), Новгородський князь (1010–1034), Великий
князь Київський (1016–1018, 1019–1054). Рядом перемог забезпечив південні і
західні межі Русі. Встановив династичні зв’язки з багатьма країнами Європи.
Найбільш відомим став шлюб молодшої доньки Ярослава Мудрого -
Анни з королем Франції Генріхом Першим. Для ведення справ дипломатичних
відносин на двори чужих володарів висилали спеціальні посольства, які інколи
очолювали самі князі. Посольства від іноземних дворів урочисто приймали у
великокняжому Києві або в столицях галицько-волинських князів –
Володимирі та Галичі.

А́ нна Яросла́ вна, Анна Київська (1024 —1075) 6-та Королева Франції
Генріх I, король Франції (1008 — 1060) 3-й Король Франції

Князь Вітовт, якого проголосили королем Литовським і руським

проводив активну політику на сході. В Луцьку (Волинь), який був своєрідною
резиденцією великих князів Литовських, у 1429 році відбувся конгрес
європейських монархів, де взяли участь литовсько-руський князь Вітовт,
польський король Ягайло, німецький імператор Сигізмунд, датський король
Ерік VII, магістри Тквтонського та Левонського орденів, кримський хан,
тодішній васал Вітовта, господар молдовський, папський легат, і посли
візантійського імператора Йоанна VIIІ Палеолога.

2
 Цікавим і плідним для дипломатичних стосунків був період Козацької
держави. Перші контакти з сторожовими загонами Московського царя, які
заглиблювалися далеко у південні степи, стежачи за пересуванням татарської
орди. Дипломатичні зв’язки зі сусідами активізував легендарний Дмитро
Вишневецький – організатор нападу на володіння Туреччини в Криму і на
Азовському морі.
Українська дипломатія й елементи дипломатичного протоколу
(посольства, дипломатичне листування, дипломатичний церемоніал) активно
застосувались у часі Козацької держави та Гетьманщини і репрезентували
Україну як європейську державу, що активно боролася за незалежність, своє
місце в сім’ї європейських народів. Високу культуру дипломатичного
листування та знання європейських мов підтверджують окремі документи
Шведського національного архіву гетьманів Богдана Хмельницького, Івана
Виговського, Івана Мазепи, Пилипа Орлика.
Після смерті Пилипа Орлика (1742) дипломатична діяльність України на
міжнародній арені припинилася.
Бурхливі політичні події ранньої весни 1917 року прискорили
державотворчі процеси українського народу. Започаткувала цей процес
Центральна Рада на чолі з М.Грушевським, яка в листопаді 1917 року
проголосила незалежну Українську Народну Республіку. У Києві з’явилися
перші дипломатичні представництва іноземних держав. Генеральним
секретарем Секретаріату міжнародних справ було затверджено Олександра
Шульгіна.
На початку 1918 року був започаткований процес створення української
дипломатичної служби і Міністерства закордонних справ. Було прийнято
проект закону «Про закордонні установи УНР».
Впродовж 1918 року у Києві мали свої дипломатичні, консульські та
військові представництва 25 держав світу. Після втрати незалежності у 1920
році українська дипломатична служба почала занепадати. У період між
Першою та Другою світовими війнами українська дипломатія в еміграції для
захисту українських справ активно використовувала Лігу націй.
У 1944 році був створений Комісаріат у закордонних справах УРСР,
який у 1946 році був реорганізований у Міністерство закордонних справ
України. У 1957 році було засноване постійне представництво УРСР при
ООН.
Якісно новий етап в історії дипломатичної служби України розпочався з
проголошення Верховною Радою України «Акта про незалежність України» 24
серпня 1991 року. Сьогодні Україну визнали понад 150 держав світу, з
більшістю з них встановлені дипломатичні відносини.