Історіософія Михайла Грушевського

Сваволя Владислав
Михайло Сергійович Грушевський - український історик,
громадський та політичний діяч. Народився він у м. Холмі (тепер
територія Польща) у вчительській родині. Вищу освіту здобув
на історико-філолологічному факультеті Київського університету.
У 1894 р. захистив магістерську дисертацію і був запрошений
до Львівського університету, де очолив новостворену кафедру
«всесвітньої історії зі спеціальним оглядом на історію Східної
Європи».
Після гетьманського перевороту відходить від активної політичної
діяльності, емігрує за кордон і зосереджується на науковій роботі.
1919 р. в Празі засновує Український соціологічний інститут, у 1920-
1922 рр. редагував часопис «Борітесь — Поборете», що виходив
у Відні. 1923 р. М. Грушевського обрали академіком ВУАН. Він
виявляє бажання повернутися до Києва, сподіваючись, що може бути
корисним там для української справи. У березні 1924 р. з дозволу
радянського українського уряду М. Грушевський повертається
в Україну. Тут він відновлює й очолює журнал «Україна», активно
займається науковою роботою. У 1929 р. його обирають академіком
Академії Наук СРСР.
Проте згортання українізації, переслідування діячів української
культури не оминули М. Грушевського. У березні 1931 р. його
арештували, звинувативши в керівництві контрреволюційною
організацією «Український національний центр». Засудження М.
Грушевського, якого добре знали в радянській Україні та за кордоном
могло б викликати небажаний резонанс. Очевидно, це врахували
представники радянської влади. Вченого відпустили. Правда
не дозволили жити в Україні, перевівши до Москви. Він помер після
операції, яка за підозрами спеціально довела його до смерті
на операційному столі.
Після себе М. Грушевський залишив понад 2 тисячі творів — переважно
історичного й політологічного характеру. Найбільш відомими його працями
є десятитомна «Історія України-Руси» та шеститомна «Історія української
літератури», в яких розглядається політична й культурна історія України,
починаючи з найдавніших часів і закінчуючи серединою ХVII ст.
М. Грушевський усвідомлював і називав себе не просто істориком,
а «істориком-соціологом», розглядаючи соціологію як науку про загальні
й постійні тенденції і форми соціального розвитку та його ритм. Він виходив
з того, що вирішальну роль в історії відіграє конкуренції індивідуалістичних
і колективістичних тенденцій, які між собою чергуються.
Він, фактично ставши лідером української нації в переломний
момент революційних змін, не зумів привести українців
до створення дієздатної української незалежної держави. Без
сумніву, «крах М. Грушевського» як політика обумовлювався різними
чинниками — і об’єктивними, і суб’єктивними. До об’єктивних
варто віднести нерозвиненість української нації та шалений тиск
на Україну *осією. Зрештою, «соціалізм» під час визвольних змагань
1917-1920 рр. зіграв з українськими діячами злий жарт, вів
їх до неадекватних рішень. «Практична філософія» цих діячів
виявилася недостатньо ефективною, що закінчилось трагічно і для
них, і загалом для народу українського. Це був якраз той випадок,
коли добрими намірами вистелена дорога до пекла.
ДЯКУЮ ЗА УВАГУ!