1. Котляревщина як літературне явище. На матеріалі пародій: П.

Білецького-
Носенка «Горпинида чи вхопленая Прозерпина».
Поетична творчість 20-40-х pp. стоїть під впливом І. Котляревського. Вся літературна
продукція початку XIX ст., що так чи інакше наслідувала чи копіювала «Енеїду», в історії
української літератури має титул котляревщини. Спочатку термін цей уживалося в критичних
оцінках: означали ним те, від чого відштовхувалися, всю немалу спадщину літературну
початків XIX ст. Згодом він набирає історико-літературного значення.
С. Єфремов у своїй «Історії українського письменства» характеризує котляревщину як
«обивательську літературу» «на всякі «злоби дня» та про біжучі справи». Це, на його думку,
продукт обивателя, що «брався за перо, скоро що-небудь виводило його з рівноваги».
«Взагалі, - пише далі Єфремов, - всі письменники, що хотіли наслідувати автора «Енеїди»,
найбільш переймали його зверхню манеру й не дбали цілком про внутрішню вартість» (с.
186). «Не зрозумівши духу й напрямку «Енеїди», не маючи літературного хисту, саму лишень
сверблячку до писання, вони копіювали саму зверхню сторону поеми Котляревського і
вкинулись у надзвичайну утрировку й безглузду карикатурність»
Друге, пізніше, означення котляревщини належить І. Айзенштоку. Дано його, між іншим, у
статті: «Изучение новой украинской литературы» («Путь просвещения». - 1922. - Ч. 6). Для
Айзенштока котляревщина є типова література читача: «С точки зрения изучения истории
читателя, яснее станут такие явления, как «Энеида» Котляревского, «Оды» Гулака-
Артемовского, в особенности вся котляревщина (П. Кореницкий, П. Белецкий-Носенко, К.
Думитрашко, С. Александров): все это... читатели, взявшиеся за перо».
Наведені означення доповнюють, як бачимо, одне друге, означаючи котляревщину як
творчість нащадків автора «Енеїди», не так послідовників, як «последышей». Котляревський,
при всій своїй бурлескній манері, причетний до ідейного життя доби: світла голова,
пластичність уяви і мови. Котляревщина ніде не досягає ні ідейної, ні художньої височини
Котляревського. Три риси визначають літературне обличчя нащадків Котляревського: 1)
провінціяльно-обивательська природа письменника, 2) грубо-гумористичне
трактування народного побуту і 3) образна, конкретна, з нахилом до вульгарности,
мова.
Всю добу, коли котляревщина трималася на поверхні літературного життя, ділимо на
три періоди: а) ранній - котляревщина однолітків Котляревського; б) середній - до
нього зачисляємо Гулака-Артемовського і творчість інших авторів у 30-і pp.; в) пізній -
творчість 40-50-х pp., в якій можна знайти стремління пристосувати стиль
Котляревського, автора «Енеїди», до поважної літературної задачі.
До ранньої котляревщини зараховуємо:
1) «Вояж по Малой России г. генерала от инфантерии Беклешова» («К. Ст.»*. - 1890. - Ч. III).
1799 року Беклешов з адміністративним дорученням об’їхав Україну і, як ревізор, наробив у
провінції великого переполоху та метушні, викликавши тим до життя «обивательську музу».
2) «Ода сочиненная на малороссийском наречии по случаю временного ополчення» штаб-
лікаря Гр. Кошиць-Квітницького. Цей твір провінціяльного патріота має ту саму, що й у
Котляревського, строфу (децима, тільки розмір «Оди до князя Куракина» - чотиристопний
хорей) і ті самі вихватки проти французької революції (правда, в далеко карикатурнішій
формі), які є і в «Енеїді».
3) Найвиразнішою авторською індивідуальністю ранньої котляревщини був Павло Павлович
Білецький-Носенко.
Літературна робота була для Білецького-Носенка «од безділля лиш забава». Він, наслідуючи
Котляревського, травестує російський твір «Похищение Прозерпины» Котельницького (1795).
Українська переробка Білецького-Носенка має три розділи: у першому розповідається про
гулянку Горпини в гаю, у другому - про виїзд Плутона з підземного царства, зустріч з
Горпиною і мандрівка в пекло і рай, у третьому - про журбу Церери, її примирення з
Плутоном та Горпинине весілля. Залежність цієї поеми від «Енеїди» відразу впадає в вічі. Як
в «Енеїді», так і тут, усі ймення переіначуються.
В описі пекла виявилася цілковита безталанність Білецького-Носенка. Ні єдиної живої
сценки, брак етнографічної та психологічної правдивости. Мова «Горпиниди» не має ні
музичности, ані пластичности. Крім невластивих українській мові усічених форм (з тобой, з
ней, мні), трапляються гріхи проти найосновніших законів української фонетики, яких не
знайти в Котляревського («Нажерся блискавок і гріма», «Насупився чорніше нічі» і т. п.).
2. Життя і творчість П. Гулака-Артемовського. Ранній період: казка «Пан та
собака»,алегорія «Справжня Добрість», «Супліка до Грицька Квітки». Полеміка з
ГрицькомПроказою (Пронозою).
Петро Петрович Гулак-Артемовський (1790-1865) народився на Правобережжі в Городищі
Черкаського повіту, де його батько був священиком. Одинадцяти років вступив до Київської
духовної академії, де перебував до року 1813, а відтак учителював по поміщицьких сім’ях та
шляхетських пансіонах. Року 1817 вступає вільним слухачем до Харківського університету, а
через рік стає лектором польської мови. 1821 року боронить дисертацію і виконує обов’язки
професора руської історії; року 1828 стає ординарним професором. З року 1841 і до 1849 був
ректором Харківського університету. Згадки про нього, як професора, лишилися різні, але всі
сходяться на тому, що він був блискучий промовець, добрий майстер фрази, хоч знань давав
мало.
Писати почав Гулак ще на академічній лаві, найжвавіший період його літературної діяльности
припадає на роки 1818-1828. Перші друковані твори з’явилися в «Украинском вестнике» 1817
року.
Грубість зразків значно переважає Котляревського. Для характеристики Гулака як
літературного діяча доби важно не те, що він переробляв латинські оригінали, тоді як
Котяревський мав перед собою російські травестії, а те, що методами свого опрацювання він
не піднявся над Котляревським, дарма що 20-ма роками був молодший від нього і переважав
його освітою. Це саме й маємо на оці, коли характеризуємо його, як представника
котляревщини.